Найкращий сищик імперії на Великій війні

Трупаки

ранці я прокинувся першим, вийшов із бліндажа, побачив, що Федька і Петька вже готують сніданок. Голова була трохи важкувата, вирішив пройтися, коли почув гуркіт двигуна аероплана. Схопився за гвинтівку. Бо минулого разу, після того як над нами літав німецький аероплан, нас добре довбала ворожа артилерія. Закинув гвинтівку за плечі, плюнув на долоні та почав дертися по сосні з тим, щоб спробувати збити німця. Та поки я заліз, аероплан пролетів. Потім прибіг хтось із солдатів і доповів, що аероплан сів за лісом. Це було дивно, але не моя справа. Невдовзі патруль привів офіцера з погонами штабс-капітана.

— Іване Карповичу, ви мені й потрібні! — радісно закричав він, коли побачив мене. Я його не знав, але він мене знав.

— Я — штабс-капітан Івлєв! Мені про вас розповідав покійний Петро Миколайович Нестеров!

— Слухаю вас, — згадав я наші пригоди зі знаменитим авіатором, який загинув десь у Галичині.

— У мене наказ привезти вас до штабу десятої армії!

— Стійте! Як це так? — Це виліз із бліндажа Ліпський. У самих кальсонах, спухлий, нечесаний, ледь на ногах тримався. — Іван Карпович поступив до мого батальйону, і я його не віддам!

— Наказ командувача армії! — суворо сказав Івлєв і подав Ліпському аркуш із печаткою. Я зазирнув і побачив підпис командувача армії Фадея Васильовича Сіверса.

— Але для чого? — скривився Ліпський.

— Не можу знати! — відповів Івлєв. — Іване Карповичу, збирайтеся, і летимо. У нас дуже мало часу!

— Слухаюсь, ваша благородь, — зітхнув я, бо не дуже хотів забиратися з бліндажа Ліпського, де було затишно і кулі не свистіли над головою. Але наказ є наказ.

У бліндажі Ліпський наполіг, щоб я випив подорожню, ми тепло попрощалися, він сподівався, що невдовзі я повернуся, а я чомусь думав, що ні. Ось ми вже бігли лісом зі штабс-капітаном Івлєвим. Той поспішав.

— А в чому справа? — поцікавився я.

— Наказ був доставити вас до штабу фронту якомога швидше.

— Для чого?

— Німці щось затівають.

— А я тут до чого? — Моєму здивуванню не було меж.

— Ну, вони щось дивне задумують, загадкове. То, як я розумію, вирішено було попросити про допомогу найкращого сищика імперії.

— Слухайте, я ж злочини звик розплутувати, а не військові маневри!

— Іване Карповичу, наказ був доставити вас до штабу, — розвів руками Івлєв.

Невдовзі ми вийшли з лісу, я побачив аероплан, що стояв при дорозі, розчищеній від снігу силами батальйону. Аероплан охороняло кілька солдатів. Віддали честь штабс-капітану, один попросив мене підписати журнальчик із пригодами. Я підписав. Аероплан (це був уже знайомий мені з польотів із Нестеровим «Моран») викотили на дорогу, солдати крутнули гвинт. Івлєв трохи почекав, потім покотив дорогою. Ми почали пришвидшуватися, відірвалися від землі і набрали висоту. Досить швидко долетіли. На летовищі вже чекало авто, яке відвезло нас до великого панського маєтку, де тепер базувався штаб армії. Мене провели до великої зали на другому поверсі, де зібралося семеро офіцерів, з яких два генерали, а решта — полковники.

— Рядовий Підіпригора за вашим наказом прибув! — доповів я, аж трохи злякавшись такої кількості начальства.

— Іване Карповичу, прошу, сідайте, — запросив мене один із генералів, мабуть, це і був командувач армії Сіверс.

— Не можу сидіти в присутності панів офіцерів! — доповів я.

— Відставити! — наказав Сіверс. — Виконувати наказ!

— Слухаюся! — Я сів.

У кімнаті було накурено, офіцери сиділи сумні, насуплені, роздивлялися велику мапу на столі.

— Іване Карповичу, ми викликали вас із важливого приводу, — почав Сіверс. — Розвідка доповідає нам, що супротивник щось готує на лінії фронту нашої армії. Здається, наступ, але наступ якийсь дивний. Ось тут було вирито величезний котлован площею майже у кілометр і глибиною до двох метрів. Котлован копала ціла піхотна дивізія. Потім до котловану було прокладено залізничну колію, по якій зараз фіксується активний рух. Ворог до чогось готується або вдає, що до чогось готується, аби відволікти нашу увагу. Ми мусимо знати, що ж відбувається насправді. Нам відомо, що у вас є досвід повітряних розвідок разом із покійним Нестеровим, тому просимо вас узяти участь в розвідці і з’ясуванні цього питання.

Просити-то вони просили, але по очах генерала бачив я, що відмовлятися від цього прохання мені не варто.

— Служу Отєчеству! — відповів я, і офіцери усміхнулися.

— Що ж, добре. Вам треба буде вилетіти до того котловану, він за чотири версти від лінії фронту, і подивитися, що ж там відбувається. Котлован дуже добре охороняють. У тому числі і з повітря, де ворог, на жаль, поки що має деяку перевагу. Тому спочатку туди відлетить три наших аероплани, які мають відволікти прикриття німців, а потім уже полетите ви. Будьте готові до того, що доведеться витримати повітряний бій. У разі потрапляння до полону ви мусите забути про наші здогадки щодо котловану.

— Так точно!

— Що ж, можете іти. Після повернення ми чекаємо від вас доповідь.

— Так точно!

Судячи з облич офіцерів, у штабі панувала розгубленість, яка легко могла перейти у паніку. Вони зовсім не розуміли, що затівають німці, і дуже боялися.

— Ну що, Іване Карповичу, летимо? — спитав мене Івлєв, який чекав у приймальні.

— Так точно.

Ми відбули на летовище. У повітря піднялися три аероплани, які розлетілися навкруги.

— Вони мусять підлітати до цілі з різних боків. Там чергує ескадрилья «фоккерів», які заважають проводити розвідку. Ми втратили вже два аероплани, намагаючись пробитися, — розповів Івлєв. — Зараз цих «фоккерів» спробують відволікти. Ми зайдемо з тилу німців, із заходу, спробуємо пролетіти над котлованом. Часу в нас буде небагато. Вам, Іване Карповичу, доведеться не тільки роздивлятися котлован, але й провадити аерофотозйомку.

— Кого?

— Ну, це як фотографія, тільки з літака. Камерою полковника Потте, вона досить легка в застосуванні. Зараз я покажу.

Наступні хвилин десять Івлєв учив мене працювати з камерою, встановленою на літаку. Не на тому, яким ми прилетіли.

— Це «Ньюпор», найкращий винищувач із тих, що є у нас на озброєнні, — пояснив Івлєв. — Що ж, летимо.

— А можна мені взяти гвинтівку? — попросив я.

— Для чого? — здивувався авіатор.

— На випадок повітряного бою.

— Ми уникатимемо боїв.

— І все ж? — наполягав я.

— Ну добре, зараз скажу.

Івлєв кудись відійшов, потім повернувся.

— Ось, манліхер, дуже точно б’є. — Штабс-капітан подав мені гвинтівку. — Тільки патронів на два магазини, тому заощаджуйте.

— Дякую. І ще б гранат, — попросив я.

— Іване Карповичу, нас і так двоє, зайва вага нам небажана.

— Хоча б двійко.

— Ну, добре. Тільки це ж повітряний бій, там усе інакше, — попередив Івлєв.

— Я розумію.

Ми всілися в аероплан, солдат крутнув гвинт, запрацював двигун. Потім ми розігналися і полетіли. Івлєв одразу узяв убік. Згідно з мапою, він летів до боліт, де було мало німців і був шанс, що нас не помітять. Піднявся до хмар, і ми летіли в них. Я не розумів, ані де ми, ані куди рухаємося. Невдовзі внизу почулися вибухи. Мабуть, перелітали лінію фронту. Я спочатку підготував фотокамеру, потім розібрався з манліхером. Ми і далі летіли у хмарах, але потім Івлєв махнув рукою і заклав віраж. Ми почали повернення. Трохи у хмарах, а потім різко знизилися. Летіли над засніженими полями. Івлєв показав рукою вперед. Там, удалині, щось вовтузилося. Я роздивився довгий ешелон, який неквапливо повз до величезного темного квадрата. То, мабуть, і був котлован. Ешелон втягувався під дерев’яний навіс на всю довжину котловану. Почалося розвантаження. Але чого саме, ми не бачили, бо виявилося, що котлован накрито великою кількістю наметів, які не давали змоги роздивитися, що внизу. По нам з землі відкрили вогонь — гвинтівки, кулемети. Івлєв мусив набрати висоту, озирався навколо, мабуть чекав на супротивника. Я увімкнув камеру. Ми летіли якраз на котлован. Я подивився у бінокль, який був у аероплані. Вантажні вагони й навіс, під яким метушилося багато людей, але було незрозуміло, чи то вони самі вивантажуються з вагонів, чи щось вивантажують. Наче щось тягали, щось важке, але я не був упевнений.

Неподалік просвистіла куля. Івлєв ще додав висоти. Я озирнувся і побачив ліворуч три чорні крапки. Навів бінокль. Це були німецькі аероплани, які летіли нам назустріч. Я вказав на них Івлєву. Сам подивився на землю. Ми якраз пролітали над навісом, я звісився з біноклем і дивився вниз, сподівався побачити щось серед наметів, але вони були натягнуті так щільно, що нічого не було видно.

Івлєв узяв праворуч. Камера працювала, може, вона сфотографує щось цікаве. Я озирнувся. Вже бачив німців і без бінокля. Прицілився з гвинтівки. Ні, було ще далекувато. Ми вилетіли за межі котловану, який нас цікавив. Я закричав Івлєву, запропонував свій план. Штабс-капітан закрутив головою, але я наполягав.

— Зробіть як я прошу, будь ласка! — кричав я йому. Він вагався, але врешті-решт кивнув і несподівано повернув літак у бік німців. Вони не чекали такого маневру, думали, що ми будемо тікати. Спочатку збавили швидкість, розгублено наближалися, а потім полетіли до нас, вишикувавшись у лінію.

У всіх трьох аеропланів були кулемети, виглядало це страшно. Я виліз із кабіни, причепився ременем до стійок крила, вперся ліктями у саме крило і прицілився з манліхера. Видихнув, вистрелив і впав у кабіну, бо наш аероплан різко взяв ліворуч. Я цілив у лівого німця і поцілив, бо його аероплан почало кидати, інші німці мусили брати вбік. Вони не встигли почати стріляти в нас із кулеметів, а ми вже вийшли з зони обстрілу. Я двічі вистрелив із кабіни назад, але не поцілив. Два німці повернулися і знову полетіли за нами, а третій почав різко знижуватися і впав у болото.

Німці почали стріляти з кулеметів, вони гнали нас від лінії фронту, сподіваючись дочекатися, поки у нашого аероплана закінчиться пальне. Я кинув гранату вниз, ми саме пролітали над котлованом. Пролунав вибух, звичайний вибух гранати. Я сподівався на більше, думав, що німці зробили великий склад боєприпасів і якщо вже вдарять, то вдарять. Але ні. Івлєв показав, що збирається повертати. Я поплескав його по плечу. Він почав розвертати літак, я знову виліз із кабіни, поставив руки на крила, прицілився. Манліхер у армії лаяли, мовляв, австрійська забавка, непридатна для польових умов, але била вона точно. Принаймні я знову влучив, і знову лівий німецький аероплан почало трусити. Але цього разу Івлєв узяв різко праворуч, тоді як другий німець повернув у протилежний бік, бо чекав від нас повторення маневру. Ми розійшлися з ним на зустрічних курсах, я ще стріляв, у аероплан попадав точно, а ось авіатора, мабуть, не зачепив. Та й інший німець перестав хитатися, повертав свою машину до нас.

— Через котлован! — закричав я Івлєву. Ми втрачали на цьому маневрі час, але треба було подивитися наслідки вибуху гранати.

Наш «Ньюпор» зустріли густим вогнем із землі. Котлован охороняли, наче штаб. Камера працювала, я оглядав у бінокль. Там, де вибухнула моя граната, брезент прорвало, а під ним я побачив якісь дивні штабелі, щось складене пірамідами. Я кинув ще одну гранату, вже більше з роздратування, бо так і не зміг роздивитися, що ж то було. Ми полетіли геть, до лінії фронту. Обидва німецькі аероплани потроху наздоганяли нас, я почав стріляти по них із манліхера. Вистріляв всі набої, і це подіяло, німці почали відставати. Я уважно дивився вниз. Там було багато німецьких військ. Навіть серед боліт стояли їхні пікети. Пробратися тут через лінію фронту було неможливо. Лише переходити в іншому місці і обходити.

Ось уже й передова. Німецькі гармати активно стріляли по наших, тоді як наша артилерія майже не відповідала. Я здивувався, що, окрім першої лінії окопів, позиції наших майже не було підготовлено. Воно-то, звісно, зима, копати важко, але ж треба бути готовим до наступу ворога, у якого до того ж така перевага в артилерії. Однак думати про позиції — справа генеральська. Мені ж треба було зрозуміти, що було у котловані. Ми зайшли на посадку, приземлилися. До нас підбігли авіатори, розповіли Івлєву, що один наш аероплан утрачено, другий серйозно пошкоджено, авіатора поранено. Івлєв сказав, що ми теж збили одного німця і пошкодили іншого. Івлєв відкрутив фотокамеру, і ми пішли до штабу.

— Іване Карповичу, я сказав «ми збили», але це зробили ви і... — почав було штабс-капітан.

— Збивали ми разом. Ви керували аеропланом, я стріляв, і тут ділити нам нічого. Ми збили, — запевнив я. — А ви бачили, що німці відводять частину військ із позицій? Я три роти нарахував, які йшли від лінії фронту.

— Мабуть, це через мороз. Кажуть, що будуть великі морози. А може, вони знають, що в нас немає сил для наступу, то перекидають війська кудись в інше місце, — пояснив штабс-капітан.

У штабі нас прийняв командувач, підійшли решта офіцерів. Ми доповіли, що бачили. Фотокартки відправили на проявлення, ними скористатися було поки неможливо.

— Іване Карповичу, що ви про це думаєте? — спитав мене Сіверс.

— Пане генерале, думаю, що справа таки серйозна. Викопати такий котлован, прокласти до нього по болотах колію, забезпечити охорону не тільки з землі, але й з повітря — все це вимагало великих зусиль, і це несхоже на відволікання уваги. У котловані щось складене, багато чогось. Я спочатку подумав на боєприпаси, але вони б вибухнули від гранати. Та і для чого робити аж такий величезний склад боєприпасів близько до лінії фронту?

— То що це? — спитав генерал.

— Поки що не знаю. Щоб дізнатися, що там відбувається, треба побувати біля котловану, подивитися з землі, а не з неба.

— Але перейти через лінію фронту майже неможливо, бо у німців добре організовано суцільну оборону!

— Так, але можна перейти повітрям. У вас немає повітряної кулі? — спитав я.

— Куля є, але вітер проти нас, — сказав якийсь полковник. — Ми в артилерії стежимо за вітром, так ось мушу сказати, що вже кілька тижнів напрям стабільний — східний. Тобто дме з боку ворожих позицій на нас. Через це ми мусимо бути готові до хімічної атаки, тримаємо на позиціях запас протигазів.

— Тоді, може, аероплан? Пане штабс-капітане, зможете вночі перевезти за лінію фронту? — спитав я у Івлєва.

— Можу, але де сідати? Не на ворожому ж аеродромі. А інших варіантів немає, бо усюди сніг, — доповів Івлєв.

— А Якщо ось тут? — Я показав пальцем на мапу. — Озеро десь за три версти від котловану, в глибині німецьких позицій. Навряд чи там німці когось тримають.

— Але як сісти на озеро? — здивувався Івлєв.

— Я думаю, що лід там товстий і витримає аероплан.

— А сніг? Там треба спочатку розчистити смугу, а потім уже сідати. Та й навіть так, на лід сідати дуже небезпечно, колеса може повести.

— А якщо застосувати лижі? — запропонував я.

— Лижі? — здивувався Івлєв.

— Так, зняти з аероплана колеса і почепити лижі. Тоді і сніг на озері прибирати не треба, сядемо, як на санях.

— Але так ніхто не робив! — злякався штабс-капітан.

— То зробімо.

— Але це ризиковано!

— А які в нас варіанти? У розвідку треба йти вже сьогодні вночі. По землі до котловану ми не дістанемося. Німці начебто знімають війська, але, може, вони просто міняють частини. Та навіть якщо відводять, там усе одно не пролізеш. Вітер не дає змоги застосувати повітряну кулю, залишається аероплан. — Я схилився над мапою. — Залітаємо ось звідси, сідаємо, вимикаємо двигун і котимося. Ближче до берега. Потім залишаємо аероплан, виходимо на берег, ось цим лісочком ідемо до котловану. Сподіватимемося, що німці не чекають нас із тилу, тому тут охорона буде послаблена. Пробираємося, дивимося, що там, потім повертаємося і летимо назад.

— А якщо німці знайдуть аероплан, поки нас не буде? — спитав Івлєв.

— А якщо нас підстрелять по дорозі, або ми не знайдемо у темряві озера, або на озері у льоду буде якась колода, через яку ми беркицьнемося? Багато чого може статися, операція ризикована, це я визнаю. І не те щоб дуже вже я хотів тут голову скласти, нехай пан командувач вирішує, — я подивився на генерала Сіверса. Той думав. Почали висловлюватися офіцери штабу. Всі казали, що дуже ризиковано, і можемо втратити аероплан.

— Але ж німці щось затівають! Щось нечуване! Бо ніде вони ще не робили такого! Треба дізнатися! — вирішив генерал. — Іване Карповичу, отримуєте мій дозвіл на операцію. І повне сприяння у підготовці! Полковнику Шемаханський, забезпечити всім необхідним. Важлива справа, заради якої варто ризикнути!

— Дякую, пане генерале, — сказав я, хоч сам уже був невдоволений тим, що самотужки поліз у пекло. Та така вже в мене натура: якщо почав щось робити, то мусив зробити якнайкраще.

Ми вийшли з полковником Шемаханським та штабс-капітаном Івлєвим. Останнього попросив підготувати аероплан.

— Тільки який-небудь потужний. Щоб міг узяти троє-четверо людей.

— Для чого? — здивувався Івлєв. — Нас же двоє.

— Я хочу взяти досвідченого у розвідці бійця. Та і назад, можливо, доведеться повертатися з полоненим.

— А для чого боєць, чим я не підходжу? — образився авіатор.

— Ваша благородь, просто кожен мусить займатися своєю справою. Ви — керувати аеропланом, я — дізнаватися, що німець затіяв, а хтось інший нам язика добуватиме. Так найкраще буде. То є у вас аероплан підходящий?

— Ну, є моноплан Сікорського. Він тримісний, але потягне за необхідності і чотирьох, до того ж ми назад із напівпорожнім баком летітимемо.

— Лижі до нього можна буде причепити?

— Не знаю, треба подивитися.

— Спробуйте, це необхідно.

Івлєв пішов готувати аероплан, а я спитав у Шемаханського, чи немає у нього хорошого розвідника.

— Досвідченого, який би вже до німця ходив і полонених приводив, — сказав я і згадав про Боброва, мого товариша по біганині у ворожому тилу. Але Бобров був у іншій армії, швидко його не знайдеш.

— Біда в тому, Іване Карповичу, що два найкращі розвідники армії сидять зараз на гауптвахті, — скривився полковник.

— За що?

— За порушення дисципліни.

— Серйозне?

— Без дозволу залишили частину, побігли у село до дівок. По дорозі їх зупинив патруль військової поліції, то вони патруль обеззброїли і пішли собі далі. Лише вранці їх арештували, вже у частині. Тепер чекають воєнного суду.

— А бійці хороші?

— Та шибеники ще ті. Тягали нам німців, наче мишей.

— Поговоріть із паном генералом, щоб дав дозвіл хлопцям спокутувати кров’ю порушення дисципліни.

— А не боїтеся з такими за лінію фронту вирушати? Це ж у них не перше порушення. Шибайголови страшні, Сибір за ними плаче.

— Так те що треба! У розвідці інші й не потрібні. Як звати їх? — поцікавився я.

— Першого — Четвер Загорулько, з ваших країв, Іване Карповичу, з Малоросії.

— Четвер? У нас так не називають, — здивувався я.

— Каже, що сирота, знайшли його у четвер, ось і назвали Четвергом. Другого звати Андрій Єрофєєв — із русаків. Оце збіглися вони — така парочка, що хай бог милує. Вже по георгіївському хресту мають і далі або повними кавалерами будуть, або до стінки їх поставлять.

— Попросіть за них пана генерала. Такі відчайдухи для цієї операції і потрібні. Без них немає сенсу летіти.

— Добре, Іване Карповичу, поговорю.

Я попросив виділити мені окрему кімнату, сів над мапою розумувати. По пам’яті наносив на неї розташування німецьких частин, які бачив, коли літав. Пам’ять у мене була хороша, філерська Потім крутив мапу, роздивлявся, і так виходило, що план мій не те щоб хороший, але з найкращий з усіх можливих.

Вже по обіді до мене прийшов Івлєв і сказав, що лижі приладнав, навіть спробував злетіти і сісти, наче непогано виходить.

— Цей досвід треба по всій армії розповсюдити, бо ж стільки одразу можливостей відкривається! — у захваті доповідав штабс-капітан.

— Розповсюджуйте, ваша благородь, аби на користь. Подивіться, може, якось полегшити можна буде літак. Бо туди чотири летітиме, а назад п’ять, — попередив я.

— Забагато! Не зможемо! — закрутив головою авіатор.

— А кулемет на ньому встановлено?

— Так.

— Знімайте, кулемет не потрібен. І пального беріть менше, щоб туди і назад, точно.

— А якщо заблукаємо, поночі ж летітимемо?

— Треба ризикувати. Чаю хочете?

— Ні, дякую, роботи багато.

Побіг Івлєв. Як і у покійного Нєстєрова, були у нього руки чорні, збиті, робочі. Тим мені авіатори і подобалися, що були вони наче робочі люди, а не те, що інше офіцерство, яке з гречки до шампаню стрибало і більше нічого не знало.

Невдовзі прийшов Шемаханський. Задоволений.

— Генерал дав наказ відпустити хлопців для справи. Зараз приведуть їх. Подивіться, чи підійдуть вам, Іване Карповичу.

— Подивлюся, але щось мені здається, що підійдуть.

Привели їх. Середнього зросту, міцні, впевнені, руки в кайданах, а погляди вільні.

— Зняти кайдани, — наказав я охороні, бо не ті це люди, щоб із ними скутими розмовляти.

Охоронці кайдани забрали, пішли, хлопці стоять, руки потирають, на мене дивляться.

— Сідайте, — сказав я. — Дивіться, хлопці, доведеться сьогодні нам полізти в саму сраку, а потім ще звідти вилізти, бажано живими. — Розповів їм план свій, показав на мапі, що і як. — Ось тут у німця котлован той, до якого нам треба добратися. Охороняється він добряче. Є надія, що з тилу, звідки ми заходити будемо, менше, але стверджувати не можу. То як, зробимо?

— А ви теж із нами? — здивувався Четвер.

— А як же інакше? — Я теж здивувався.

— Так ви ж Іван Карпович? — спитав Андрій. — Підіпригора?

— Він самий.

— І будете ризикувати? Ви ж найкращий сищик імперії!

— Аби не ризикував, ніколи б ним не став, — запевнив хлопців. — Летимо разом. Літати не боїтеся?

— А чого боятися? Тільки зброя потрібна.

— Зброя буде. Полковник Шемаханський дозволить узяти все що треба з армійських складів. Але брати небагацько, бо аероплан і так перевантажений. Хоч би від землі відірвався.

— Добре.

— Поїсти хочете?

— Та можна.

Наказав відвести їх до їдальні штабної, нагодувати. Тільки їх випровадив, коли чую, лайка якась за дверима. Потім полковник Шемаханський зазирнув.

— Що там? — спитав я.

— Та той, військова контррозвідка прибігла, вимагають скасувати операцію.

— Чого це? Я ж не в тилу, а на фронті.

— Вони верзуть, що ви хочете німцям здатися, — сказав полковник. Подивився на мене.

— У вас теж такі підозри є? — спитав я прямо.

— У мене — ні. І в генерала немає. Ви ж три тижні у Ліпського просиділи, там фронт поруч, якби хотіли, то пішли б давно вже. Та й про ваші мандри у Східній Пруссії я читав. Там ще більше можливостей здатися було. Я вам вірю, Іване Карповичу.

— То операція відбудеться?

— Так, генерал узяв всю відповідальність на себе. Вважаєте, німець справді щось серйозне затіває?

— Думаю, що так, — зітхнув я. — Ще спитати вас хотів. Ми летіли над лінією фронту. У нас тільки один ешелон окопів. А якщо німець у наступ піде, що тоді? У них же гармат більше, їм не треба навіть буде тут багато сил накопичувати. Прорвуть оборону і в тил вдарять.

— Ну, фронт у нас розтягнутий, для побудови ешелонованої оборони сил не вистачає. Ми сповіщали командування, що потребуємо живої сили і артилерії, але Ставка відповідає, що резервів замало, і наказує триматися. Ми сподіваємося, що зараз сніг завадить німцю атакувати, а потім весна почнеться, тут же болота, до самого літа наступу можна не боятися. А до того часу є надія, що підкріплення прибудуть і дадуть змогу зміцнити позиції.

— Зрозуміло.

Ми ще побалакали трохи, потім прийшов Івлєв. Сказав, що аероплан готовий. Повернулися і хлопці з їдальні, ситі та задоволені. Івлєв на них подивився і зрадів.

— Добре, що не дебелі, а то якби здоровані, то довелося б одного залишити, — сказав штабс-капітан.

— Здоровані у розвідці зайві, — запевнив Четвер.

Почали переглядати зброю, одяг, я ще раз повторив план. Коли прийшли на летовище, то вже вечоріло. Ще трохи почекали. Небо було темне, в хмарах, лише інколи місяць виглядав. Залізли в аероплан, накрилися з хлопцями брезентом, бо на ніч підморожувало. Івлєв надягнув окуляри, натягнув на обличчя вовняну маску, запустив двигун. Прогрів, і ми рушили з місця. Важко відірвалися від землі, почали потроху набирати висоту. За планом мусили максимально піднятися над своїми позиціями, а лінію фронту здолати з вимкненим двигуном, щоб німці не здогадувалися про гостей.

Так і зробили. Піднялися і почали планерувати, наче ото птахи на вітрі. Потім, уже за фронтом, знову загуркотів двигун. Але тут німці могли подумати, що це їхній аероплан, і тривоги не піднімати. До того ж ми летіли не до котловану, а вбік, зробили величенький гак. Я час від часу виглядав з-під брезенту. В обличчя дуло морозним повітрям. Хмар стало наче менше. З одного боку погано, бо у хмарах легше було сховатися, а з другого краще, бо при місяці легше було сідати. Ось почали завалюватися на один бік і знижуватися. Побачив унизу білу пляму озера, що добре виділялася серед чорних лісів. Унизу жодного вогника, тож, може, німців тут і немає.

Вдарилися об землю, підстрибнули і далі поїхали по снігу з вимкненим двигуном. Насторожено роззиралися з хлопцями навколо. Наче тихо. Аероплан зупинився. Ми вилізли. Івлєв перевірив лижі під аеропланом. Махнув, що все добре. Ми закрили аероплан білим брезентом, завдяки якому він став майже непомітним на снігу. Пішли геть із озера Сховалися у кущах на березі, трохи почекали. Ну, начебто таки нікого. Потім пішли в бік котловану. Четвер та Андрій попереду, потім Івлєв, а я вже останнім. Не поспішали, бо снігу було багато, в деяких місцях по пояс. Воно б і собі лижі, а не тільки літаку, швидше б добралися. Але вже що є.

Десь з годину ішли спокійно, вийшли з лісу, обережно почали скрадатися полем. Потім побачили ряди колючого дроту. У хлопців були обценьки, розрізали, проповзли першими, ми за ними. Долізли до острівця кущів. Там сховалися. Були десь вже поруч з котлованом. Чутно було, як прибув черговий ешелон, навколо якого почалася метушня. Попереду було видно ще ряди з колючим дротом, за ними вежі з вартовими. Досить густенько.

— Іване Карповичу, тут почекайте, — прошепотів мені Четвер. — З паном штабс-капітаном.

— Мені треба до котловану долізти, — відповів я.

— Ми з Андрієм злазимо. Подивимося і доповімо. Так краще, — тихо сказав Четвер. Андрій кивнув.

— Хлопці, я вмію крастися, я філером був, — нагадав їм.

— Іване Карповичу, почекайте тут. Будь ласка, — повторив Четвер. І тут дотумкав я, що береже молодь старика, тобто мене. Трохи це образливо було мені, але ж від чистого серця.

— Тут чекаємо, — тихо сказав їм.

Полізли хлопці в темряву. Швидко зникли з очей. Ми зі штабс-капітаном зарилися у сніг. Чули, як перемовлялися німецькі вартові на вежах. Їм із гори добре було все видно, не уявляв, як хлопці могли пролізти. Але тихо, ані криків, ані стрілянини, — отже, не помітили.

Чекати довелося довго, десь годину. Першим приліз Андрій.

— А де Четвер? — спитав я.

— Чекає у котловані. Іване Карповичу, той, вам туди злазити треба, — прошепотів якось дивно і дивився кудись убік.

— А що там?

— Та дивне щось. Лізьмо, — сказав Андрій, голос у нього був розгублений. Це мені не сподобалося, бо ж досвідчений хлопець. Що ж такого побачив?

— Я з вами! — прошепотів Івлєв.

— Ваша благородь, краще почекайте, ми швидко, — попросив Андрій.

— Заждіть. Ми зараз, — твердо сказав я.

Поповзли. Але не в бік котловану, а уздовж. Рухалися довго, потім Андрій зупинився. Пірнув кудись. Я за ним. Труба якась. У трубі смерділо. Було темно, мокро. Андрій ліз першим, я за ним. Довго, метрів двадцять, мабуть, потім вилізли вже у котловані під напнутим брезентом. У брезенті була дірка. Через неї залізли всередину. Там було темно, але потроху очі почали бачити якісь довгі штабелі.

До мене доторкнулася чиясь рука. Ага, Четвер. Потягнув кудись. Потім кресонув сірником. Трохи світла. Підніс сірник до штабеля. Я побачив той штабель і ледь не залаявся від здивування та переляку. Почулися кроки, Четвер сірник задув. Темрява. Я почав мацати штабель, бо не міг повірити у те, що побачив. Але так все і було. У котловані довгими штабелями було складено трупи. Не просто трупи, а трупи вбитих солдатів. У шинелях і з гвинтівками, які вони стискали у задубілих руках. Біля нас по краю котловану пройшов патруль. Я мацав далі. Тіла, тіла, тіла. Четвер почекав і запалив ще один сірник. Тіла. Лежали в багато шарів. Я порахував — десять. Нижче штабелі трупів були ширші, а потім вужчали, виходила піраміда.

— Що це таке? — прошепотів я, хоч завжди питали мене, а я відповідав.

— Трупи усюди. Ми пролізли вперед — весь котлован у трупах, — прошепотів Четвер. — Для чого?

А що я міг відповісти? Я нічого не розумів! Ще якби не гвинтівки, то можна було б подумати, що німці готують величезне поховання своїх убитих. Але для чого вкладати у руки вбитим гвинтівки? Що-що, а німці не дурні дарма робити!

— Гвинтівки з набоями? — прошепотів я.

— Зараз перевіримо, — відповів Четвер. Вони з Андрієм полізли до тіл. — З набоями. По десять обойм у кожного. І по дві гранати.

— Якого біса? — тихенько спитав Андрій.

У мене аж голова заболіла. Сиділи. У котловані було тихо, але десь у іншому кінці чулись якісь рухи.

— Ходімо подивимося, що там, — сказав я.

І ми пішли. Вузенькими стежками між височенними штабелями трупів. Інколи зупинялися, щоб помацати їх. Але тіла були всюди однакові. Трупи у німецьких світло-сірих шинелях, із гвинтівками в руках і обоймами набоїв на поясах. Ну і гранати ще, у кожного по дві. Що це таке? Для чого складати озброєні трупи у штабелі? Як це розуміти? Ми ішли далі. Попереду стало видно світло. Потім почулися голоси. Ми тепер трималися тіні від штабеля трупів і наближалися дуже повільно. Потім зупинилися. Бо стало видно невелику, ще не заповнену частину котловану. На ній метушилися німецькі солдати.

— Господи! — прошепотів Андрій.

У мене і слів не знайшлося, що сказати. Бо ми побачили, що живі німецькі солдати приносять тіла вбитих, мабуть, із ешелону, який підійшов, викладають трупи на столах. Тут же одягають їх в шинелі, прикручують до рук дротами гвинтівки, пхають набої та гранати, після чого відносять і складають у штабелі. Заввишки у десять тіл.

— Наші! — Четвер стиснув мою руку. І я побачив, що серед убитих справді було багато наших. З них зрізали російські шинелі та однострої, перевдягали в німецькі, також прикручували гвинтівки і складали разом з іншими. Серед трупів були і австріяки, і люди у невідомих мені формах. Може, французи, а може, серби чи англійці. Всіх їх роздягали, потім одягали у німецьку форму, озброювали і складали. Трупи постійно підносили, так само як і одяг зі зброєю. Мабуть, їх привозили в одному ешелоні. Робилося все швидко і вміло. Штабелі трупів росли і насувалися, місця в котловані залишалося все менше.

Я показав, що треба повертатися. Ми почали відступати уздовж штабелів. Я намагався знайти якесь пояснення тому, що відбувалося. Не знаходив. Але німці не витрачатимуть стільки зусиль заради дурниць! Чого коштувало тільки викопати взимку цей величезний котлован! А потім заповнити його тілами мертвих, своїх та чужих, яких, судячи з усього, звозять з усіх фронтів війни! Звозять, перевдягають і озброюють!

— Іване Карповичу, як це? — спитав Андрій, коли ми вже відійшли.

— Не знаю. Але треба дізнатися.

— Як?

— Узяти язика, який міг би нам усе розповісти тут і зараз, — запропонував я.

— Вони ж німецькою балакають.

— Штабс-капітан знає німецьку. Коли я тут літав, то помітив кілька будинків неподалік від котловану. Вони складені з колод, мабуть, побудовані нещодавно. Побудовані для когось. Треба подивитися, що там. Ходімо.

Хлопці не сперечалися. Ми вибралися з котловану по трубі, забрали Івлєва і з ним пішли. Нічого не розповідали, бо як про таке було розповідати? Це було значно дивніше і страшніше за член, який втік.

Потроху обійшли котлован, побачили, що поруч цілий табір для військ. Викопані землянки, а трохи далі великі намети, в яких зараз тривали якісь роботи. Там метушилася купа народу. За наметами видно були три будинки, складені з дерев’яних колод. Вікна будинків були затінені, але судячи з того, скільки людей заходило і виходило з будинків, життя там вирувало.

— Не проліземо, Іване Карповичу, — сказав Четвер. Та я й сам бачив, бо ж тут стояли прожектори, багато постів, усюди вартові.

— Штабс-капітане, а ви німецькою розмовляти можете добре? — спитав я Івлєва.

— Так, я служив кілька років у Ревелі, там навчився.

— Тоді треба схопити німців, перевдягнутися і зайти всередину. Якщо буде треба, штабс-капітан щось відповість.

— Я не надягну німецьку форму! — обурився Івлєв.

— Штабс-капітане, ми мусимо пройти всередину і взяти полоненого, який пояснить, що відбувається. А відбувається щось страшне. Якщо знаєте, як можна пробратися туди без перевдягання, скажіть! — гнівно прошепотів я.

Івлєв подумав, потім кивнув.

— Добре, Іване Карповичу.

— Ну що, хлопці, нам потрібно чотири німці, яких не одразу почали б шукати, — сказав я.

— Ходімо, до дороги, — запропонував Четвер.

До котловану вела єдина дорога. На ній зараз було порожньо, але могло щось і проїхати. Ми засіли у кущах при дорозі. Спочатку проторохтів панцерний автомобіль. Не те. Потім віз, повний солдатів. Забагато їх. Нарешті ще віз із двома солдатами, які везли якийсь вантаж. Я тільки подумав, як би тих солдатів схопити, а Четвер з Андрієм уже були на дорозі. Андрій кинув ніж, і один німець впав із воза на дорогу, Четвер збив на сніг другого і притримав коней. Хлопці затягли і мертвого, і живого німця у кущі. Я приставив живому ніж, а Івлєв тихенько запитав німецькою, з якої той частини і що тут робить. Німець спочатку закрутив головою, але коли я натиснув ножем на горлянку, розповів, що він зі штабу батальйону, їхня частина охороняла об’єкт, але сьогодні їх вивели, і оце вони з товаришем їхали, щоб забрати залишки штабних меблів. Я спитав, де ті залишки. Він сказав, що у крайньому будинку ліворуч. Я спитав, хто там у будинку ще є. Виявилося, що зараз вже нікого, бо командування об’єкта розташоване у двох інших об’єктах.

Ми німця зв’язали, поклали на кущі, щоб не задубів. Хлопці показували, що краще зарізати, але мені шкода його стало. Чийсь же син, може, і батько. Залишили живим.

— Штабс-капітане, одягайтеся ви, — сказав я Івлєву. — І ти, Андрію, ти білявий, на німця схожий.

Вони перевдягнулися, сіли у віз, нас із Четвергом сховали на дні, під брезентом. Рушили. Було темно, я тримав зброю напоготові. Хоча якби знайшли, то тікати нам було нікуди. Та нічого, проїхали перше коло охорони, потім друге. І там, і там питали, штабс-капітан щось відповідав, нас пропускали. Заїхали всередину, під’їхали до будинку. Штабс-капітан зайшов перевірити, невдовзі повернувся, сказав, що таки нікого. Андрій схопив брезент і перетягнув до будинку спочатку мене, а потім Четверга. Далі зі штабс-капітаном зайшли. У будинку було порожньо, лише кілька столів і шафа Холодно, бо грубу не палили. Я піднявся на горище, звідти став роздивлятися, що і як. Побачив, що до котловану їде черговий ешелон. Цього разу не зі звичайними вантажними вагонами, а з якимись дивними, схожими на величезні ковбаси.

— Це цистерни, у таких зазвичай паливо возять. Бензин чи гас, — пояснив Івлєв, якого я покликав. Ці дивні вагони розставили рівномірно уздовж котловану, потім почали розмотувати якісь чорні штуки, схожі на пожежні рукави. — А це шланги. Ними перекачують рідини або гази.

— Що це німці затіяли? — спитав я.

— Не знаю.

Ми злізли вниз.

— Нам потрібен полонений. Хтось із сусіднього будинку, який зможе розповісти, що тут відбувається, — сказав я хлопцям. — Зробімо так. Четвер залишиться тут, стерегти. Зачиниш двері зсередини, щоб ніхто сюди не зайшов. Якщо стукатимуть, не відповідай, наче нікого тут і немає. Я буду на горищі спостерігати. Андрій і штабс-капітан вийдуть і пройдуть за будинки. Там трохи далі німці побудували туалет.

— Кого? — не зрозумів Андрій.

— Сральню. Вони люди культурні, не можуть так, що вийти на мороз, заголитися і в сніг присісти. Будують собі сральні, може, навіть із опаленням, теплі. Так от вам треба біля тої сральні перестріти якогось потрібного полоненого.

— Якого це? — спитав Івлєв.

— Там ходить кілька цивільних, краще когось із них. Андрій приставить револьвер до спини, а ви, штабс-капітане, поясните, що краще не рипатися. Потім ведіть його сюди. Тут ми його допитаємо і з’ясуємо, що і як. Все зрозуміло?

Кивнули хлопці.

— Тільки обережно, не ризикувати, діяти з головою. І вибирайте, кого брати. Щоб не бугай, щоб не офіцер, бо ще чинити опір почне. Цивільного, але щоб не робітник якийсь, а з начальства, бажано при пенсне. Дійте.

Пішли хлопці, Четвер залишився біля дверей, я поліз на горище. Ага, он ті ковбаси, чи, як їх називав штабс-капітан, цистерни, закріпили на колії. Потім я побачив, як почали розбирати навіс, який був над ешелоном. І для чогось охорону почали знімати. Он шикувалася німецька піхота і йшла звідси. Нехай би у бік фронту, можна було б подумати, що наступ готується. Але ні, охорона, якої тут було кілька батальйонів, відступала в тил. Чому? Натомість приїхала купа великих авто з накритими кузовами. Це ще що таке?

Почув, як у двері постукали. Принишк. Потім двері відчинилися. Я ж наказав нікого не пускати! Поліз униз, а там Четвер уже роздягав якогось німця.

— Форма ж нам потрібна? — спитав він. Я кивнув.

— Перевдягайся. — сказав Четвергу.

Повернувся на свій пункт на горищі. Андрій та штабс-капітан тупцювали біля вбиральні. Час від часу туди заходили люди. Спочатку здебільшого офіцери, але он і цивільний пішов. Те що треба, невисокий, худенький. У вбиральні якраз два офіцери були. Але хлопці вирішили не чекати. Андрій підійшов до цивільного зі спини. Той напружився. Штабс-капітан щось йому сказав. Пішли утрьох. Навіть не дуже підозріло і виглядало. Я зліз.

— Ідуть, — сказав Четвергу.

Той був готовий відчинити двері. Коли голос. Хтось звернувся до хлопців. Штабс-капітан щось відповів. Розмова. Про що? Відчинилися двері, зайшов той цивільний німець, за ним Андрій, потім іще якийсь німець, навіть двоє, а за ними вже штабс-капітан. Четвер повалив першого з німців, я — другого. По голові рукояттю браунінга. Підхопив, поклав тихенько на підлогу, почав в’язати.

— Це вчені з прусської академії наук. Знайомі нашого полоненого. Спитали, куди ми, довелося їх запросити на шнапс, — пояснив Івлєв.

— Чим більше полонених, тим краще, — усміхнувся я. — А хто перший?

— Вчений, з Берліна. Просить не вбивати, каже, що в нього маленька донька.

— Скажи йому, що відвертість врятує його життя.

Вчений, якого перестріли біля туалету, знав мало. Сказав, що розробляв технологію обробки газом, але що і для чого, не знав. Я спитав про хімічну атаку, але він заперечив, сказав, що у суміші немає отруйних речовин, принаймні таких отруйних, щоб їх можна було використовувати на відстані. Ну і хімічна атака зовсім не пояснювала котлован, повний озброєних трупів. Наказав притягти іншого німця. Це виявився інженер, він встановлював біля котловану якісь вентилятори.

— А ще що таке? — скривився я.

— Ще щось схоже на гвинт аероплана, тільки жене повітря вперед, — пояснив штабс-капітан.

— І для чого вони?

— Він не знає, підозрює, що збираються щось розпорошувати над котлованом, — пояснив Івлєв, послухавши полоненого.

Я тільки голову чухав, нічого не розумів. Наказав привести третього. Цей був вчений, просив не вбивати, бо старі батьки на утриманні. І брехав. Не про батьків, а про те, що не знає, що тут відбувається. Я ж у охоронному відділенні працював і потім сищиком, дуже добре треба було брехати, щоб мене обдурити. А цей чоловік, товстуватий, невисокий, брехати не вмів.

— Скажи йому, що я дуже ображений за його брехню, — попросив Івлєва. Той здивувався, але переклав. Німець одразу злякався, щось заторохтів, я узяв в Андрія ніж. — Ще скажи, що або я почую правду, або приріжу його тут же, наче кабана.

Я подивився в очі полоненому. Той витримав лише мить. Потім відвів очі і щось заторохтів.

— Обіцяє все розповісти, — переклав Івлєв.

— Скажи, нехай дивиться мені в очі.

Штабс-капітан сказав, німець подивився. В його очах був жах. Усе розповість. Він почав лопотіти. Я суворо дивився, не зводив очей.

— Штабс-капітане, перекладайте, — тихо наказав Івлєву, який помітно злякався.

— Господи, це якась маячня, — видихнув авіатор.

— Перекладайте! — роздратувався я.

— Ну, він каже, що готується великий наступ. За допомогою якихось трупів... — Штабс-капітан подивився на мене, я ж дивився на німця, гіпнотизував його своєю суворістю.

— Що далі? — тихо спитав я.

— А вас це не дивує? Наступ за допомогою трупів? — перелякано сказав Івлєв.

— Штабс-капітане, перекладайте, будь ласка! Дивуватися будемо потім!

— Вони звезли сто двадцять тисяч трупів з усіх фронтів, своїх та чужих, озброїли їх і поскладали у котлован. За наказом до котловану буде запущено суміш газів, яка дасть можливість відновити бойові функції вбитих солдатів.

— Це як? — спитав я, бо нічого не розумів, окрім того, що буде погано.

— Під впливом газів у трупах знову запускаються реакції обміну, і мертві отримують можливість рухатися..

— Оживають? — тихо перепитав я тремтячим голосом.

— Ні, вони залишаються мертвими, але можуть піднятися, іти, навіть стріляти та кидати гранати. При цьому кулі з гвинтівок чи кулеметів на трупів не діють, зупинити їх може тільки артилерійський снаряд, який розірве тіло. Господи, це ж брехня, Іване Карповичу, брехня? — Івлєв так благально спитав мене, наче я вирішував, чому бути брехнею, а чому не бути.

— Перекладайте, — прошепотів я, сам дивився на німця з такою люттю, наче хотів поглядом спалити.

— Трупи шикуватимуться у колони і рушатимуть у наступ на наші позиції. Очікується, що до ранку вони прорвуть фронт, продовжать наступ, розтрощивши десяту армію, а потім вдарять у тил сусіднім арміям. Німці сподіваються, що звістка про солдатів, яких не беруть кулі, панічно подіє на наші війська і призведе до масової втечі. Енергії трупакам мусить вистачити приблизно на тиждень наступу. За цей час мертві мусять дійти до Вільно. Потім вони перетравлять свої тіла і впадуть, а наступ підтримають звичайні армії, які вдарять у напрямку Мінська. Господи, це ж жах! Якщо вони візьмуть Мінськ, то Південно-Західний фронт отримає величезну відкриту ділянку, і його буде знищено! — злякався Івлєв. — А німці збиратимуть наших убитих і робитимуть з них все нових і нових бійців для себе! Вони воюватимуть із нами нашими ж трупами!

— Спитай його, що відбувається зараз? — наказав Івлєву.

— Зараз почалося закачування газу у котлован. За півгодини перші трупи оживуть і почнуть вилазити. Трупами непросто керувати, бо наказів вони не розуміють. Однак вони ідуть туди, куди віє газ. Тут постійний вітер на схід, тому саме тут і вирішено було завдавати удару. Іване Карповичу, треба щось робити! — закричав Івлєв і схопився за голову.

— Тихо, штабс-капітане!

— Вони знищать нас! Прорвуть фронт! Сто двадцять тисяч трупів, яких не беруть кулі! Це жах! — Він шепотів, наче у лихоманці.

— Припинити паніку! — наказав я. Не тільки штабс-капітану, але й собі. — Зробімо так. Зараз ви, штабс-капітане, берете полоненого і з Андрієм вирушаєте до аероплана. Злітаєте і летите до штабу, щоб попередити про атаку трупів. А ми з Четвергом залишимося тут.

— Ні, Іване Карповичу, мені ніхто не повірить! Атака трупів!.. Та мене на сміх піднімуть, скажуть, що я перепив! — зашепотів Івлєв.

— Та тихіше ви! — насипався я на штабс-капітана. — Повірять! За кілька годин трупи атакуватимуть, то ще й як повірять!

— Але для чого вам тут залишатися?

— Подивитися, чи не можемо ми якось цьому завадити.

— Як? Сто двадцять тисяч трупів! — Івлєв аж за голову схопився.

— Беріть полоненого і рушайте! У нас немає часу на розмови! — наказав я. — Швидко!

Штабс-капітан кивнув. Хлопці зв’язали полоненого, поклали його в один зі столів, винесли, поклали на віз. Потім ще стіл.

— Іване Карповичу, мені не повірять... — почав було Івлєв.

— Ось! — Я подав йому аркушик, на якому олівцем написав про атаку трупів, про те, що нашій армії загрожує розгром і що треба поставитися до цієї небезпеки якомога серйозніше. — Якщо не повірять, подасте цей аркуш. Якщо і це не подіє, тоді хай розбираються самі. А тепер їдьте, швидше!

Вони поїхали. Ми з Четвергом забралися на горище і дивилися. Віз із хлопцями вдало вписався у таборову метушню. Німці відводили звідси геть усі частини. Залишалося кілька десятків людей у сусідньому будинку. І ще обслуга машин, на яких були вентилятори.

Ми перелізли по горищу до того боку, з якого було краще видно не табір, а котлован. Він добре освітлювався. Якісь люди у протигазах метушилися біля цистерн, потім, мабуть за наказом, від’єднали рукави від цистерн, стрибнули на сходинки, і ешелон рушив з місця. Виїхав з колії.

— Диви, укріплюються, — прошепотів Четвер.

Ми побачили, що з десяток солдатів зачиняють залізні віконниці сусіднього будинку. Потім зайшли всередину, зачинивши за собою двері. Було таке враження, наче готуються до облоги. Вікна залишилися відчинені тільки на другому поверсі сусіднього будинку, звідки люди спостерігали за котлованом.

— Полізли! — прошепотів Четвер.

Вдалині з краю котловану почали вилазити люди. Вони були схожі на мурашок. Я схопив бінокль. Ага, лізли трупи, у шинелях і з гвинтівками, примотаними до рук. Вибиралися по вибитих у землі сходах нагору. Рухи в мертвих були важкі, якісь непевні, дехто падав, інколи валив інших, але все одно піднімалися і лізли далі. Ті, хто виліз, спочатку тупцювали на горі, а потім ішли вперед, мабуть, за вітром. Десятки, сотні, тисячі, вони лізли і лізли з котловану і йшли в ніч з освітленої плями. Жоден не повернув назад, навіть не зупинився. Вони не розмовляли один з одним, здається, навіть не помічали нікого, просто лізли і йшли у темряву.

— Зараза така. Ну, німчура! Це ж треба було таке вигадати! — прошепотів Четвер.

Я тим часом думав, що робити. Як зупинити цю навалу? Чи можливо її зупинити? Я не знав. А сіра маса трупів лізла і лізла з котловану. Я уявляв, що десь попереду, за кілька верст, стоять наші. Добре, якщо вистачили вартових і ті помітять сіру масу, піднімуть тривогу. Почнеться стрілянина, застрекочуть кулемети. Але ворог їх і не помітить, буде насуватися безжальною рікою. Наші стрілятимуть, потім зійдуться у рукопашній, штрикатимуть багнетами у вже мертві тіла і помиратимуть самі. Жах.

— Що будемо робити, Іване Карповичу? — спитав Четвер. Він був навдивовижу спокійний. Оце нерви у хлопця! Може, завдяки тому, що молодий. Я теж був спокійний у його віці.

— Не знаю. — Я кусав губи. Треба було діяти, сил не було дивитися на сіру мару, яка лізла і лізла з котловану.

— Наче їде щось. — Четвер підвівся і пішов у той бік горища, з якого можна було бачити дорогу. Я думав. Щось нічого не вигадувалося, окрім того, щоб напасти на сусідній будинок і перестріляти всіх. Але ж там було кілька десятків людей, у частини точно є зброя. До того ж мару, що лізла з котловану, це б не зупинило.

— Там той, сани якісь, — прошепотів Четвер.

— Що? — спитав я.

— Сани. З пропелерами, наче аероплани.

Полізли дивитися. Дорогою їхали величезні металеві сани з пропелерами. Я подумав, що це якісь дивні аероплани, але в них не було крил. Ну які аероплани без крил? До того ж їздили вони по землі. Он ціла колона, я нарахував кілька десятків і збився з рахунку. Зупинилися на відстані, чогось, мабуть, чекали. Від колони до нас поїхали одні ці сани. Легко неслися по снігу, краще за будь-яке авто. Пропелер крутився позаду. Сани заїхали в табір, де вже не залишилося охорони, зупинилися біля будинку, де ховалися спостерігачі. У саней була велика кабіна, з якої вийшло два офіцери. Їх зустріло кілька людей у цивільному, що визирнули з будинку. Мабуть, поспішали, бо офіцери заходити не стали, розгорнули мапу і почали щось дивитися. Я схопився за бінокль. Дивився і сам. Один із цивільних показував щось офіцерам. Тицьнув пальцем, повів ним через якісь позначки, потім уперся у велике болото, тут наче наказав розвернутися, стояти. Потім повів пальцем повз болото, кудись далі. Офіцери кивали. Потім цивільний показав сигнальний пістолет та годинник. Офіцери знову закивали. Цивільний повернувся до будинку, а офіцери сіли в сани і повернулися до колони. Вона чогось чекала.

Почувся гуркіт двигуна аероплана. Сподівався, що це Івлєв везе полоненого до штабу.

— Вилізли трупаки, — прошепотів Четвер.

Я підійшов, подивився на край котловану. З нього вилазили вже поодинокі мертвяки, чи трупаки, як назвав їх Четвер, які поспішали далі у темряву. Потім уже ніхто не вилазив. У сусідньому будинку це, мабуть, помітили, бо одразу ж вийшло з десяток чоловіків у протигазах. Пішли по краю котловану, іноді заглядали під брезент. Десь далеко попереду почалася стрілянина. Спочатку лише гвинтівки, більше гвинтівок, потім застрекотіли кулемети, загупали гармати. Здається, перші мерці вже дісталися наших позицій. А що робити далі, я не знав. Ну, можна було просто чекати, сподіватися, що Івлєв устигне попередити командування, і воно вживе заходів. Яких? Вони кинуть у цю м’ясорубку резерви. Примусять живих битися з мертвими і гинути у безнадійній битві. Десь далеко попереду вже тривав запеклий бій.

— Слухай, а в нас іще якісь мапи залишилися? — спитав я у Четверга.

— Ага, здається, був іще планшет в одного з німців.

— Неси сюди.

Четвер приніс, я почав дивитися. Орієнтуватися було легко. Ось озеро, де ми сіли на аероплані, ось котлован, ось наші позиції. Німці, мабуть, усе добре розвідали, бо на мапі в них було позначено, який наш поліс де стоїть, які резерви, що за позиції, де батареї. Трупаки мусили швидко знести поліс. Але справа в тому, що верст за сім після наших позицій починалося велике болото, яке могло прийняти багато трупаків. І тут я згадав, що саме на це болото вказував цивільний, який щось наказував офіцерам із саней. Тихенько засміявся.

— Що там, Іване Карповичу? — спитав Четвер.

— Та трохи розвиднюється. Ходімо.

Четвер не перепитував, куди і навіщо, довіряв мені. Ходімо так ходімо.

— Нам треба буде зараз піти за трупаками.

— Лижі б знайти, — сказав Четвер.

— Не потрібні лижі, бо трупаки весь сніг прибили. Треба спробувати вийти непомітно.

— А ходімо котлованом, — запропонував Четвер.

— А гази?

— Так протигази в нас є, з полонених зняті.

— Добре.

Невдовзі ми з протигазами на обличчях уже перлися по котловану. Він був порожній. Жодного тіла не залишилося, всі підвелися і пішли. Міцно тримали гвинтівки, бо зброї теж не залишилося. Лише кілька касок валялося. Попереду помітили світло ліхтариків. То ті німці, які вийшли з будинку і пішли раніше нас.

— Приберемо? — спитав Четвер. Його не хвилювало, що німців десяток, а нас лише двоє.

— Ні, треба, щоб про нас поки не здогадувалися.

Ми узяли вбік, вилізли з котловану і швидко перебігли до темряви. Поспішали. Бігти було легко, бо трупаки утрамбували сніг. Попереду тривав відчайдушний бій. Ми бігли, потім я наказав зупинитися, щоб перевести подих. Четвер присів поруч, навіть не засапався, наче і не біг поруч зі мною. Молодий, здоровий. Кілька хвилин — і побігли далі. Невдовзі Четвер схопив мене за руку. Дивився вперед. У темряві я ледь побачив сірі тіні. Трупаки. Ми наздогнали останніх із тих, хто виліз з котловану. Вже не поспішали, ішли за ними.

— Ракета! — прошепотів Четвер.

Я озирнувся, побачив червону ракету. Здається, саням дали наказ вирушати. Добре. Я зрадів, перечепився об якусь гілку і гепнувся. На іншу гілку, об яку боляче забив бік. Скрикнув. Відчув, як Четвер схопив мене за руку. Підняв голову і побачив, як кілька сірих тіней зненацька зупинилися, а потім пішли до нас. Один, два, три, чотири, п’ять. Я б хотів вилаяти сам себе, що ось так на рівному місці наразився на неприємності, але було не до лайок.

— Цілься в голову, — прошепотів я Четвергу. Той кивнув. Тіні наближалися. В них була дещо непевна хода, але гвинтівки вони тримали вправно, виблискували багнетами у місячному світлі. Ми вистрелили першими. У голови двом трупакам. Вистрелили і стрибнули в різні боки, бо наші вороги відповіли залпом. Ще постріли. У голову. Кулі влітали в трупаків із чваканням, наче камінь у болото. Трупаки ревли, після першої кулі не впав жоден. Падати почали тільки після третього-четвертого влучання у голову. Я вистріляв усі набої з манліхера, потім схопив його за гарячий ствол і почав дубасити прикладом найближчого трупака. Збив його з ніг і добив. Четвер завалив одразу двох.

— Якого біса? — спитав у мене, здивований, що двох чи трьох куль у голову було замало, щоб убити цих потвор.

— Тікаймо! — прошепотів я. І ми побігли до лісу. Попадали за поваленою сосною, принишкли. Побачили, як до місця бою підійшли з десяток трупаків. Потупцювали там, подивилися на трупи вбитих товаришів і пішли. Нас шукати не намагалися, здається, ці хлопці не дуже розуміли, що відбувається, не стали з’ясовувати, хто вбив товаришів. Знову пішли вперед. А там уже вщухав бій.

Я хотів бігти за ними, але Четвер схопив за руку. Лежали у снігу. Було холоднувато. Четвер обережно вказав пальцем кудись убік. Я придивився. Дві тіні. Якісь відсталі трупаки? Але ми ж бігли останніми. І рухи інші. Трупаки були неквапливі, трохи незграбні, а в цих були рухи живих людей. І вони скрадалися лісом, тоді як трупаки просто ішли навпростець. Ось долізли до місця бою, почали оглядати трупаків. Потім обійшли навколо. Судячи з шинелей, німці. Ще й з шаблями! Кавалерія, чи що? Обдивилися трупаків, почали дивитися навколо. Розійшлися в різні боки. Один проходив досить недалеко від нас. Четвер дістав із чобота ніж. Кинув його — та так, що поцілив чоловіку в горло. Той захрипів і впав. Його товариш нічого не почув, бо ж неподалік лунали постріли та вибухи. Повернувся по товариша і сам отримав ще один ніж. Четвер поплазував до вбитих, повернувся з лижами, ножами, шаблями та парабелумами.

— Шаблі навіщо? — спитав я пошепки.

— Для тих, для трупаків, — пояснив Четвер і провів пальцем по шиї. — Голови стинати, так надійніше.

Я кивнув. Ми надягли лижі й поїхали за трупаками. Бій попереду, який вже почав вщухати, несподівано розійшовся знову. Здається, наші кинули у контрнаступ резерви. Ми вже були на передових позиціях. Тіла, тіла, тіла. Здебільшого наших солдатів, лише інколи трупаки, яких чи розірвало гарматами, чи знесло півголови кількома пострілами. Але трупаків мало, все більше наші і наші. Позаду почулися голоси. Німці! Ми з Четвергом зняли лижі, стрибнули в окопи і побігли. Вилізли у якихось кущах за позиціями. Побачили, що прийшло кілька десятків німців, які почали метушитися. Щось робили, незрозуміло що.

— Хай тобі абищо! — прошепотів я, коли второпав.

— Що? — спитав Четвер.

— Вони збирають трупи.

— Що?

— Збирають трупи наших, складають у штабелі. Потім заберуть, обвіють газом і пустять у наступ проти нас. Це ж так можна і до Петербурга дійти на наших же солдатах! — здивувався я німецькій підступності. Четвер схопився за пістолет. — Ні! — суворо прошепотів йому. — За мною!

Ми спочатку плазували, а потім побігли вперед. Нам знову траплялися сліди жорстокого бою. Особливо біля невеликого хутора, де, мабуть, стояв штаб полісу. Тут трупів було особливо багато, траплялися і трупаки. Мабуть, наші здогадалися, що ворогу треба зносити голову. Але все одно, на одного німецького трупа припадало не менше десяти наших.

— Гуде щось, — прошепотів Четвер.

— Ага, сани нас наздоганяють, — не здивувався я.

Невдовзі справді з’явилися сани з величезними пропелерами позаду. Їхали досить швидко, колоною, промчали біля нас. Ми скочили на лижі й побігли за ними. Гнали, як божевільні, добре, що сани накатали зручну дорогу. Потім помітили попереду якийсь рух. Придивилися і побачили, що одні вскочили у яму. Тепер солдати намагалися їх витягти. Четверо солдатів штовхали, а п’ятий сидів у кабіні. Ми почекали, поки вони витягнуть сани, а потім порубали німців залишивши тільки того, що був у кабіні.

— Перевдягаймося! — наказав я Четвергу, і ми одягли на себе скривавлені німецькі лахи. Вдень плями крові одразу б помітили, але не вночі.

Одягнулися, водію приставили до голови пістолет і показали, щоб їхав. Він і поїхав, із нами разом. У кабіні саней було досить затишно, їхали вони по снігу легко і швидко. Побачили праворуч сіру масу. Трупаки. Вони прорвали лінію фронту. Тепер до самого болота наших військ уже не було, бо кому там знадобиться прикривати болото, яке тягнулося на десяток верст. Ми швидко обганяли трупаків, залишали їх праворуч. Німець за кермом тремтів і щось лопотав. Четвер показував йому, щоб їхав спокійно, і тоді все буде добре. Час від часу я вилазив із кабіни, щоб прислухатися. Чутно було бій, здається, наші спробували атакувати німців у фланг. Не знали, з ким мають справу.

— Он німці, — прошепотів Четвер.

Ми побачили, що наздогнали колону саней попереду. Аж до берега болота, позначеного тоненькою смужкою дерев. Тут німці зупинили сани й почали їх розвертати пропелерами вперед. Вишикувалися у ряд. Солдати повискакували і почали забивати у землю металеві кілки, щоб закріпити транспорт. Ми вигнали і солдата, працювали з ним, стежили, щоб і не думав сіпнутися. Забили шість металевих кілків у землю, потім ще вперли дебелі дерев’яні палі у кабіну. Поспішали. Офіцери нервово кричали накази. Ми їх не розуміли, але робили те, що і інші. Закріпили сани, потім забігли в кабіни, увімкнули пропелери. Двадцять чотири величезних пропелери почали гнати повітря вбік від болота. Сани тремтіли, смикалися на кілках.

Он з’явилися перші трупаки. Вони впевнено ішли вперед, їх ставало все більше і більше, вони вже сунули на нас великою масою. Але ж вони ішли за газом, який розносив вітер. Тепер пропелери повернули газ, і за ним почали повертати трупаки. Вони підуть в обхід болота, не втопляться, продовжать наступ, знищуватимуть наших скільки захочуть, а потім на зміну цим трупакам прибудуть нові, зроблені з наших же солдатів.

— Німці тікають, — сказав Четвер.

Уже потроху світало. Ми побачили, що німці тікають від саней із пропелерами до дерев неподалік. Мабуть, бояться, що трупаки можуть не повернути і напасти на сани.

— Нам треба зупинити всі пропелери! — крикнув я.

— Слухаюсь! — Четвер кивнув. Не питав, для чого.

— Зараз, хай німці відійдуть, і підемо. Вимкнути всі! — наказав я.

— Добре.

— Ми мусимо відволікти трупаків на себе, у болото, щоб вони там утопилися. Інакше вони підуть далі і розтрощать наших.

Четвер кивнув.

— Ми можемо загинути! Точніше, напевно загинемо, бо їх тисячі. Якщо хочеш, можеш утекти, — сказав я йому. Він був молодий хлопець, йому ще жити і жити. Не те що мені.

— Я з вами, Іване Карповичу. — Він був спокійний. Мене аж трясло усього, а він був такий спокійний.

— Тоді вперед. Тільки той, цього треба зв’язати. — Я показав на німця.

Четвер швиденько зв’язав його, поклав на підлогу. Ми вийшли за кабіни. Німці вже відбігли далеченько, а трупаки насувалися і помітно брали вбік. Ми побігли. Виявилося, що дверцята кабін замкнені. Доводилося вибивати прикладом гвинтівки. Один пропелер зупинився, ще один, ще. Ми бігли від саней до саней. Ось уже половина зупинилася. Німці, мабуть, зрозуміли, що відбувається щось не те. Невеликий загін побіг до нас із берега. Ми вимикали далі. Я озирнувся і помітив, що трупаки почали забирати в наш бік. Ішли за вітром. Їх було вже багато. Вони оточували нас. Позаду болото, праворуч німці, а попереду і ліворуч трупаки. Бігти немає куди.

Почулися крики. Це хтось із німців побачив, як ми бігаємо від саней до саней. Постріли. Ми зупинили останні вентилятори. Відповіли німцям. Вони попадали у сніг. Трупаки наближалися вже просто на нас. Можна було спробувати тікати у болото, сподіваючись, що воно підмерзло. Але болото було чорне, без снігу. Воно не замерзло. Воно проковтне нас.

— Може, на санях спробуємо? — спитав Четвер.

— На санях? На санях! — заверещав я. — Виймай кілки!

Четвер почав звільняти одні сани, я інші. Потім завели їх. Я поставив свої кабіною до кабіни саней Четверга. Німці, зарази такі, стріляли і дуже заважали. Я почув, як Четвер скрикнув. Схопився за бік.

— Їдь на мене! — крикнув я товаришу. — Газуй! Газуй! — закричав я і почав махати руками, показував, щоб він збільшив оберти.

Четвер зрозумів. Його сани почали штовхати мої, які посунулися в бік трупаків. Сікли повітря гвинтом. Кілька куль влетіло в кабіну. Потім я побачив, що німці, які намагалися нам завадити, побігли геть. Бо на позиції, де стояли сани, вже забігли перші трупаки. Їх було багато. І ми рухалися просто на них. Мої сани було повернуто до трупаків пропелером, який уже добряче розкрутився. Сани Четверга штовхали мої. Трупаки не звертали на нас уваги. Мабуть, вони нападали лише на людей, а тут якісь механізми.

Коли мій пропелер врізався у трупаків, сани здригнулися. Я відчайдушно тиснув на газ і бачив, як шматки трупаків розлітаються навкруги! Ми шинкували їх, наче капусту.

— Вперед, Четвер, вперед! — кричав я, хоч він у своїй кабіні мене і не чув. Але робив усе правильно, штовхав мої сани, які розрізали натовп трупаків, наче гарячий ніж масло.

Ми досить швидко рухалися вперед, рубали трупаків на шмаття, а вони навіть не спробували напасти на нас, тупцювали собі вперед! Я побачив, як перші трупаки вже досягли болота. І пішли далі! Не помітили болота! Невже воно замерзло? І вони пройдуть по льоду далі, щоб знищити наших! Чорт! Але ж болото чорне, сніг на ньому не тримався! Воно мусить забрати трупаків! Мусить! Ми рухалися вперед, пропелер моїх саней розчищав нам шлях, рубав трупаків, здригаючись від ударів. Руки, ноги, голови, шматки тіл летіли з-під безжального гвинта, а я все тиснув на газ, щоби рух не припинився. Позаду нас трупаки лізли у болото. Он німці з екіпажів саней спробували прорватися до своїх машин, щоб увімкнути двигуни, але трупаки вбили їх, здається, вони вбивали все живе, що траплялося їм на шляху! Трупаки далі лізли у болото. Все було б добре, але трупаки бігли по болоту, наче по твердій землі, так вони просто перебіжать його і...

Перші трупаки почали провалюватися! Мабуть, лід на болоті таки був, але не дуже товстий, і коли трупаків набігло багато, вони почали провалюватися! Борсалися у багнюці, намагалися вилізти, але тільки загрузали більше! До того ж інші трупаки ішли вперед, не звертали уваги на тих, хто впав, далі втоптували їх у багно, потім провалювалися самі, тонули, їхнє місце заступали інші.

— Не пройдуть! Не пройдуть! — заверещав я.

Постріли. Кілька куль розбили вікна кабіни. Одна поцілила в мене. Я закричав. Трупаки, що проходили повз, почули цей крик і почали зупинятися. Спершу ішли поруч, навіть не помічали, що мій пропелер їх рубає, тепер зупинилися, а потім і зовсім полізли до кабіни. Четвер побачив це, максимально натиснув на газ. Ми спробували втекти, але попереду була ще така маса трупаків, що ми загрузли у ній. Гвинт моїх саней не встигав прорубувати хід і зав’яз у тілах, двигун чхнув і заглух. Тим часом трупаки, мабуть, відчувши живу людину, полізли до кабіни. Я рубонув шаблею одного, другого, але їх було занадто багато. Вискочив через люк на дах кабіни. Побачив, як Четвер махає мені рукою. Стрибнув на кабіну до нього. Четвер дав задній хід. Виїхав з-за моїх саней, які вже обліпили трупаки, спробував пробиватися вбік. Я заліз у кабіну, сани струшувалися від зіткнень із трупаками, ми їхали вперед. Раптом знову постріли. Хтось стріляв по нас, хтось живий.

— Он звідти! — прошепотів Четвер і показав на кілька дерев неподалік. — Потримайте кермо, я їх зніму!

— Не можна! Якщо трупаки побачать, що всередині кабіни живі, вони знищать нас. Їдьмо! — наказав я.

Ми попадали на підлогу, я рукою тиснув на педаль газу. Корпус наших саней бився об трупаків, ми збивали їх із ніг і їхали по них, пропелер позаду сік тих трупаків, які намагалися підвестися. Ми сунули вперед, іще постріли, ми не відповідали, потім ударів об корпус стало менше, ми поїхали швидше. Я визирнув і побачив, що натовп трупаків почав рідшати. Ми потроху набирали швидкість, збивали останніх, коли раптом знову постріли. Двигун почав кахикати, а потім зупинився. Пропелер іще крутився, а потім теж зупинився. Ми лежали на підлозі, не рухалися. Трупаків навколо було небагато, головне, щоб вони нас не помітили.

Вони і не помітили, проходили повз, прямували до болота, де тонули. Ми вилізли з саней і побігли геть від трупаків. Поспішали до лісу неподалік. Я аж не вірив, що нам вдалося врятуватися. І правильно робив, що не вірив, бо несподівано почувся стукіт копит. Ми побачили загін кавалерії, що поспішав до нас. Німці, мабуть, їхня розвідка, це вони стріляли по нас, намагалися завадити. А тепер хотіли вбити чи узяти у полон. Ми з Четвергом упали у сніг і почали відстрілюватися. Німці розсипалися і стали нас оточувати. Двох ми вбили, кількох поранили, але німці не звертали уваги, просто оточували. Їм лишалося почекати, поки в нас закінчаться набої. Ми зарилися у сніг. Німці теж. Стріляли в нас. Не хотілося думати, що буде далі. Чортова розвідка!

— Аероплан! — прошепотів Четвер.

Я прислухався. Справді, гуркіт аероплана. Підняв голову, зразу кілька пострілів по нас, кулі засвистіли над головами. Притиснувся до землі. Обережно повернув голову. Аероплан. Лижі замість коліс. Івлєв! Я одразу впізнав його моноплан! Зняв із себе шинель. Німці стріляли. Я підняв шинель на гвинтівці. Німці стріляли ще більше, перетворивши шинель на друшляк. Одна куля попала мені в бік. Я кинув гвинтівку.

— Що, Іване Карповичу? — спитав Четвер. Він і сам був поранений, але не скаржився, не стогнав.

— Нічого, все добре! Ліва рука.

Між тим аероплан помітив нас, розвернувся. Німці намагалися відлякати його пострілами. Застрекотав кулемет! З аероплана! Він почав згори висікати німців!

— Андрюха, — усміхнувся Четвер.

Аероплан почав нарізати кола і поливати німців чергами з кулемета, судячи зі звуку, англійського льюїса. Німці пострибали на коней і помчали далі. Аероплан же помахав крилами, потім зробив коло і почав сідати. Ми з Четвергом побігли до нього. Знову постріли, німці не хотіли нас відпускати, але ми були далекувато. Аероплан розвернувся і поїхав до нас. У ньому були Івлєв та Андрій. Ми з Четвергом заскочили в аероплан, той почав розганятися і відірвався від землі.

— Живі! — закричав Івлєв, коли ми вже набирали висоту.

— Живі! — захрипів я. — Направили трупаків у болота, вони там усі втопляться!

— Я бачив! Браво, Іване Карповичу, браво! Повертаємося до штабу! — кричав Івлєв.

— Ні! — заперечив я.

— Чому?

— До котловану!

— Для чого?

— Треба!

Івлєв подивився мені в очі.

— До котловану! — прокричав я, скривившись. Я був двічі поранений і відчував, що потроху слабшаю.

— Іване Карповичу, ви весь у крові...

— Котлован! — торочив я своє.

— Слухаюсь!

Івлєв повернув аероплан. Добре було видно, як трупаки хвиля за хвилею зникають у болоті. Кожна подальша хвиля проходила по тілах інших трупаків трохи більше, але потім неодмінно тонула. Болото тягнулося на багато верст і могло прийняти не одну таку армію трупаків. Повз болото пройшло лише трошки трупаків, кілька сотень, не більше.

Ми віддалялися від болота. Я попросив Івлєва підлетіти до котловану з тилу. Ми сіли просто в полі і побігли до навколишніх будинків. Той, у якому сиділи спостерігачі, був забарикадований. Але удару з тилу німці не чекали, навіть охорони не виставили. Я наказав узяти кілька каністр із гасом, залишених військами. Тим гасом облили будинок і підпалили. Узявся дуже добре.

— У полон не брати, — прошепотів я хлопцям.

Ми засіли навпроти дверей, бо ж вікна були заґратовані, через них не пролізеш. Андрій наставив свій кулемет, ми — гвинтівки.

— Іване Карповичу, треба узяти в полон тих учених, які розробили газ. Ми б теж могли використати трупаків! — прошепотів Івлєв.

— Ні.

— Це ж може зберегти життя тисячам наших солдатів!

— Це може призвести до того, що солдатів почнуть убивати, щоб зробити з них непереможних трупаків! — заричав я.

— Але...

— Виконувати! — обірвав я Івлєва. Той кивнув і кудись побіг.

Будинок, зроблений із дерева, вже добре запалав, вогонь легко пішов угору по стінах. Всередині почулися крики, зчинилася тривога. Ось відчинилися двері, з них почали вистрибувати люди. Андрій сік їх із кулемета, нам із Четвергом залишалося тільки підчищати з гвинтівок. Перестріляли усіх. Вогонь охопив весь будинок, всередині почало щось вибухати. Ми побігли до аероплана. Треба було поспішати, бо німці вже могли бути поруч.

— Що це? — спитав я Івлєва, який тягнув якусь металеву каністру.

— Я узяв про всяк випадок того газу! — закричав авіатор. — Якщо німці знову спробують застосувати трупаків, я віддам його нашим ученим, щоб вони могли ним скористатися. Але тільки тоді! — пообіцяв Івлєв.

— Добре. Летімо. — В мене не було сили сперечатися.

Ми дуже вчасно злетіли, бо вже згори побачили колону німецької кавалерії, яка наближалася до котловану з тилу. Ми полетіли до лінії фронту. Пощастило, що не зіткнулися з німецькими аеропланами. Летіли над полем битви, де загинув цілий наш полк і два батальйони резерву, потім над болотом, де досі тонули залишки трупаків. Невелика їх частина таки проминула болото і зараз атакувала наші позиції. Усього кілька сотень, але кулі їх не брали. Трупаків доводилося піднімати на багнети. Для цього було потрібно, щоб на одного трупака припадало три-чотири наших солдати. Навіть цей невеликий загін ледь зупиняли силами цілого полку. Ми полетіли далі. Побачили, що й наші підтягують резерви до лінії фронту.

Невдовзі вже сіли біля штабу. Мене та Четверга відразу віднесли до шпиталю, де обробили рани. У Четверга була серйозніша, він утратив багато крові. А мені роздробило кістку на руці і пробило бік, але життєво важливі органи не зачепило. Рани обробили, на руку наклали гіпс. Невдовзі до мене прийшов генерал Сіверс. Сам. Наказав усім вийти. Присів на стілець поруч. Був насуплений.

— Ми втратили практично три полки, — сказав він нарешті.

— І вам ще дуже пощастило.

— Що? — обурився генерал.

Я розповів йому про весь німецький план і про те, як вдалося йому завадити.

— Якби не те болото, десятки тисяч трупаків зараз би трощили вашу армію і сусідні. До ранку вони пройшли кілометрів на п’ятдесят у глиб позицій і потім би продовжили наступ, бо їм не потрібен відпочинок.

— Але як це може бути? — ошелешено спитав генерал. — Мертвий не може ожити!

— А вони й не оживали. Вони були і залишалися мертвими, просто під впливом газу вони могли рухатися. Ви ж допитали полоненого?

— Допитав! І не міг йому повірити! Але ж три полки загинуло!

— Полонений знає рецепт газу?

— Ні. Сказав, що рецепт був таємницею двох учених із лабораторії Альберта Косселя, це такий відомий німецький науковець. Вони розробили газ, провели успішні випробування, переконали командування провести цю операцію, яка ледь не знищила нас.

— Німці можуть кинути у наступ звичайні війська, — попередив я.

— Так, але ми зупинили їх. Зі звичайним супротивником ми воювати вміємо. Але якщо німці знову атакують трупами... — Сіверс важко зітхнув.

— Ну, для цього трупи потрібно ще зібрати. І сподіватимемося, що ті вчені згоріли разом зі своєю таємницею.

— Так, це було б добре. — Несподівано він подав мені руку. — Я вдячний вам, Іване Карповичу, за вашу позицію. Тут і в штабі знайшлися такі, хто казав, що вчених треба було брати в полон і потім використовувати мерців самим. Контррозвідка почала стверджувати, що ви спалили той будинок навмисно, щоб російська армія не отримала секрету газу. Але я наказав припинити ці розмови. Дуже сподіваюся, що нам вдалося поставити крапку в цій брудній справі. Війна і так не робиться у білих рукавичках, але хоча б мертвим треба давати спокій.

Я кивнув, генерал потиснув мою руку.

— Тепер ви, Іване Карповичу, вирушите в тил на лікування.

— Контррозвідка не проти? — спитав я.

— Мені начхати на контррозвідку. Я особисто телеграфував до Ставки про ваше поранення. І отримав дозвіл на тривале лікування для вас. Контррозвідці не залишається нічого, окрім того, щоб змиритися з фактом вашого від’їзду з передової. Поки відпочивайте, полковник Шемаханський посприяє тому, щоб ваша поїздка до Криму (а лікуватиметеся ви саме там) була комфортною. Але прошу вас, щоб ця історія з мерцями, чи трупаками, як ви їх називаєте, залишилася між нами. Не треба дарма лякати публіку.

— Звісно, тільки між нами, — кивнув я.

— Добре. І ще, я підписав документи щодо нагороди.

— Думаю, що штабс-капітан Івлєв, а також рядові Загорулько та Єрофєєв не менше від мене заслужили нагород.

— Вони теж у списку, — запевнив генерал. — Що ж, лікуйтеся, одужуйте. Я дуже поважав вас і раніше, але зараз бачу, що моя оцінка ваших талантів не відповідала і десятій частині того, що є насправді.

— Дякую, пане генерале.

Він пішов. Я ще кілька днів провів у шпиталі, поки лікарі не переконалися, що рана добре загоюється. Четвер теж одужував. До мене приходив штабс-капітан Івлєв із пляшкою одеського коньяку, яку він десь зміг роздобути. Щоправда, коньяк виявився дуже гидким.

— Не радив би вам його пити, — попередив я. — В Одесі зараз клепають якусь отруту.

— Чорт забирай, із цим сухим законом нормального коньяку не купиш, тільки якісь фальсифікати! — поскаржився штабс-капітан.

— У мене є дещо краще, — усміхнувся я. — Спиртова настоянка на травах. Лікарі роблять. Напій богів.

Ми добре випили. Штабс-капітан почав було згадувати про трупаків, але я зупинив його.

— Забудьте їх, викиньте з голови, наче сміття. Є такі речі, про які людині краще не пам’ятати. Ходячі мерці — саме така річ.

Ми ще випили, потім сходили до Четверга, який був у солдатській частині шпиталю, а мене поклали до офіцерської. Там іще більше набралися, і наступного дня я поїхав на станцію з важкою головою. Та поки доїхав до Криму, остаточно протверезів.