Найкращий сищик імперії на Великій війні

Неприємності починаються

то дописав листа, віддав хлопчику, щоб відніс на пошту. Зайшов лікар Антон Тимофійович Полупанов, який мною тут опікувався. Він спочатку був налаштований до мене вороже, чим дуже здивував, бо інші люди були дуже прихильні, приносили на підпис журнали з моїми пригодами, хотіли поговорити. Цей же мовчки огледів мене, навіть не приховував презирства — Ну що ж, бравий унтер-офіцер Підіпригора, похмілля у вас минуло, стан здоров’я ваш — чудовий, можете вирушати по медалі та ордени на передову.

Він криво посміхався, наче я чимось його образив.

— Вибачте, Антоне Тимофійовичу, не розумію вашої ворожості щодо мене, — сказав йому прямо.

— Що ж тут не розуміти? Я — противник війни, ви — прихильник, один із патріотичних соколів, які торочать про великі перемоги та розтрощення тевтонів!

Я озирнувся. Ми були в палаті самі, двері зачинені, ще лікаря могло було чути, але я говорив тихо. Зайвих вух можна було не боятися. Як і того, що цей лікар — провокатор. Ще з роботи у охоронному відділенні я знав, що лікарів вербувати найважче, бо була в них своя фахова гордість.

— З чого ви взяли, що я — прихильник війни? — спитав я.

— А хіба ж ви не пішли добровольцем? Ви-то нехай, кожен має право вчиняти, як хоче, але ж за вами підуть сотні і тисячі дурнів, які вам довіряють! Мій син так чекав вашого приїзду і виступу на мітингу! Він теж хоче покинути навчання і піти добровольцем, аргументує все вашим прикладом!

— Антоне Тимофійовичу, ваші звинувачення цілком виправдані, і я визнаю цей свій гріх. Але хочу якщо не виправдатися, то пояснити дещо. Тільки сподіваюся, що наша розмова залишиться тут, — сказав я, а він обурився.

— Ви думаєте, що я сексот і донесу на вас! Так як ви смієте!..

— Антоне Тимофійовичу, не вигадуйте того, чого я не казав! — перервав його. — Я лише попросив, щоб наша розмова залишилася між нами. Чим погане прохання?

Він подивився на мене, потім кивнув.

— Добре, розмова залишиться у цих стінах.

— Дякую, Антоне Тимофійовичу. Так ось, я такий самий противник війни, як і ви. Про це я писав неодноразово у своїх оповіданнях. Чи бодай в одному з них ви натрапляли на виправдання війни або її схвалення?

— Ні. Але тому мені й дуже боляче було дізнатися про ваше рішення піти добровольцем, яке...

— Моє рішення було вимушеним.

— Вимушеним? — здивувався лікар. — Вас примусили? Не вірю!

— Примус був не в тому, щоб я пішов на війну. Просто в мене був вибір: або розстріл, або відправка на фронт. Так склалися обставини, я не можу розповісти подробиць. У мене мала донька, її мати загинула. Я не міг залишити дитину сиротою, намагався врятуватися. І врятувався тим, що вимушений був піти добровольцем.

— Але це ваше рішення використовують! Вашим ім’ям заохочують людей іти на бійню!

— Так, тут кажете слушно, й це мене дуже турбує. Але вплинути на це я ніяк не можу. Однак, мушу зауважити, я намагаюся зменшити шкоду від пропаганди війни. Чули ви хоч про один мій виступ, де би я закликав записуватися у добровольці? Чули?

— Ні. Але вашим іменем закликають...

— А ось проти цього я не можу нічого вдіяти. Так, моїм іменем закликають людей іти на фронт, але я сам мовчу. Якби я сказав щось проти, то миттю сів би за ґрати. Повірте, в мене дуже впливові вороги. А патріотична лихоманка так охопила людей, що мені б не допомогла і моя відомість. Підіпригора — зрадник, журнали з моїми пригодами почали б палити на вулицях, а мене б розстріляли. Тому я змушений мовчати. Але повірте, навіть мовчання дається мені непросто, бо від мене хочуть, щоб я казав ті речі, які зараз кажуть за мене, — закликав би на фронт.

— Ви розумієте, що ця війна може закінчитися катастрофою для нас? — Лікар дивиться мені в очі.

— Так. Тисячі загиблих...

— Справа навіть не в цьому. Хоча і це страшно. Але головна проблема в тому, що Росія не готова до цієї війни. Наша промисловість значно відстає від німецької, а це спричиняє відставання у озброєнні. У нас менше гармат, менше кулеметів, менше вагонів. Єдине, чого більше, це солдатів. Тобто наш план на перемогу — завалити гарматним м’ясом фронти, закидати німців шапками! Не шапками, а тілами! Але це ж буде інша війна, де перевага в чисельності легко нівелюватиметься перевагою в озброєнні. Колись ми так само перемагали турків, яких було значно більше, але ми були краще озброєні і підготовлені. Тепер замість турків будемо ми.

— У газетах пишуть, що армія переозброїлася, а промисловість готова до війни.

— Іване Карповичу, це брехня. В мене є кілька знайомих, офіцерів та економістів, які всі як один стверджують, що до великої війни з Німеччиною не готові ані армія, ані промисловість. Звісно, коли війна вже почалася, говорити про це заборонили, але факт залишається фактом: наша армія озброєна значно гірше за німецьку, а промисловість не в змозі задовольняти потреби фронту. Так, є деякі запаси, але вони вичерпаються за перші місяці, після чого нас чекає катастрофа.

— Можливо, війна закінчиться раніше?

— Сподіваюся, ви не з тих дурників, які марять, що вже за кілька місяців будуть марширувати по переможеному Берліну? В нас вже була маленька переможна війна з Японією, яку ми ганебно програли. А німці значно сильніші!

— Люди думають інакше, — зітхнув я.

— Вони не думають! Це хвороба, якась лихоманка! Мені важко чути всіх цих сп’янілих від патріотичних балачок дурників, які марять великими перемогами. Я був на японській війні. Я б примусив усе вище керівництво країни та армії, всіх журналістів побувати у шпиталі, який працює на передовій. Побачити відірвані кінцівки, випущені тельбухи, пробиті голови, поранених та вбитих, яких не встигають закопувати. Думаю, що навіть одна така екскурсія могла б серйозно зменшити кількість воєн.

— У штабах та кабінетах не видно ані поранених, ані трупів. Лише красиві мапи зі стрілочками, заманливі плани перемог, мрії про нагороди та підвищення. Тому й стаються війни, що ті, хто їх починає, сидять далеко від фронту, — сказав я.

— І як це змінити?

— Не знаю.

Лікар зітхнув. Ми помовчали.

— І розумієте, Іване Карповичу, після перших же поразок ті, хто зараз кричить про славні перемоги і затикає рот противникам війни, почнуть так само завзято кричати за мир та лаяти уряд. Японська війна призвела до революції, до чого призведе німецька війна? Я навіть боюся про це думати.

— Думайте про те, що залежить від вас, — порадив я чим міг. — Це єдиний вихід. Лікуйте людей. А я спробую триматися подалі від передової. Бо це не моя війна. Чого нам чи німцям не вистачає, заради чого ми вбиватимемо один одного? Я у Німеччині не був, але кажуть, що живуть там люди непогано. В нас теж і землі достатньо, і всього іншого. Тоді заради чого воювати? Не знаю. Натомість знаю, що не хочу стати черговим бичком на забій. Я не можу відвернути цю війну, але хоча б спробую не брати у ній участь.

— Правильно кажете, Іване Карповичу. Поки що побудете у нас у шпиталі. Думаю, зможемо знайти у вас якісь хвороби, що потребуватимуть лікування. Тим більше, Великий князь наказав за вами доглядати.

— Як він?

— У нього не дуже міцна печінка, яка не витримала навантажень. Тож він зараз попиває мінеральні води на Кавказі.

— А штабс-капітан?

— У нього опік статевого органа.

— О господи, як?

— Каже, що не дуже пам’ятає, можливо, стрибав голим у Ніжині через багаття. Ви щось таке пам’ятаєте?

— Не дуже. Хоча якесь багаття було. Здається, на ньому смажили порося. А потім, можливо, і стрибали.

— Добряче ви погуляли, — усміхнувся лікар.

— Це краще, аніж на мітингах закликати записувати в добровольці, — усміхнувся і я.

— Ну, тоді відпочивайте.

— Дякую.

Лікар пішов, я простягнувся на білому простирадлі панцирного ліжка і подумав, що ще трохи порозкошую в тому раю. Тим більше, шпиталь біля Косого капоніру, центр Києва, можна було прогулятися містом, згадати минуле, може, когось із хлопців із контори зустріти. Хоча зараз, кажуть, відділенню сутужно стало, перебила його контррозвідка. Бо це в мирні часи головний ворог — ізсередини, а у воєнні — ззовні, тому тепер і всі гроші і вся увага контррозвідці, а охоронне відділення — як бідний родич. На крихтах.

Ото тільки подумав про контррозвідку, коли забігли до мене двоє у мундирах. Один — капітан, другий — підполковник. Заскочили, наче з розпеченої сковороди зістрибнули, до мене підбігли, дивилися грізно, тупали ногами у чоботах.

— Ану встати! — крикнув капітан.

— Не можу, ваша благородь! — зітхнув я, бо ж завжди важко відмовляти начальству.

— Як не можеш? — трохи розгублено спитав підполковник, який, мабуть, чекав, що я щось інше відповім, а він щось далі скаже. А тут не в той бік пішло.

— Лікарі заборонили, — знову зітхнув я і подивився тужно-тужно: мовляв, ось як погано, коли лікарі щось забороняють.

— Маячня! Здоровий ти! Встати! — втрутився капітан.

— У шпиталі — лікарі головні, то не можу піти проти їхнього наказу, вже вибачайте, — знову сумно відповів і знизав плечима.

— Симулянт! Негідник! Припини клеїти дурня! — заверещав капітан.

— Вставай! — спокійніше сказав підполковник.

— Вставай, гаде! — Капітан аж вихопив револьвер, мабуть, сподівався мене налякати. Тільки я тих револьверів бачив уже стільки, що не налякаєш мене.

— Ви вже вибачте, панове офіцери, що не можу. Лікаря позвіть, якщо він дозволить, тоді підведуся, а порушувати дисципліну у воєнний час не збираюся, — пояснив їм.

— Та я тебе!.. — крикнув капітан і замахнувся, щоб ударити мене рукояттю револьвера, коли до палати зайшов Антон Тимофійович. Аж зблід, коли побачив, що мене оточили двоє у військовій формі, один іще й револьвером замахується. Зблід лікар, але не злякався.

— Що тут, у біса, відбувається? — спитав грізно.

— Ми з військової контррозвідки! Ідіть звідси, не заважайте! — крикнув йому капітан.

Дарма він так, бо лікарі такі люди, що звикли до поваги.

— Панове, тут — шпиталь і тут ви заважаєте! — закричав розгніваний лікар.

— Та я... — почав було капітан і наставив револьвер на Антона Тимофійовича.

— Припинити! — наказав підполковник, який, видно, скандалу не хотів. — Пане лікарю, в нас є справа до хворого Підіпригори. Ми заберемо його.

— Ні. Здоров’я Івана Карповича не дозволяє його турбувати, — заявив лікар.

— Та він придурюється! — закричав капітан, його начальник невдоволено закрутив головою. — Він здоровий, наче бик, просто симулює!

— Цими словами ви ставите під сумнів мою фаховість і фаховість моїх колег! — задерикувато сказав лікар. — Чи є у вас для цього хоч якісь аргументи? Я двадцять років пропрацював у цьому шпиталі без жодної догани!

— Вибачте пана капітана, — знову втрутився підполковник. — Ми в жодному разі не ставимо під сумнів ваш діагноз, але Підіпригора нам потрібен. Для розмови. Це забере кілька годин, після чого буде вирішено, чи він повернеться сюди.

— Я несу відповідальність за здоров’я Івана Карповича. Не просто несу, а особисто перед Великим князем Сергієм Михайловичем!

— Великий князь зараз лікується на Кавказі! — дратувався капітан.

— Побажаймо йому здоров’я, — спокійно сказав лікар.

— Нам він потрібен, — кивнув у мій бік підполковник. — Справа державного значення!

— Цілком можливо, але я дозволю вам забрати Івана Карповича лише за наявності наказу. Письмового.

— Почалася війна, не час розводити бюрократію! — крикнув капітан.

— Війна не привід для безладу, — холодно відповів лікар.

Офіцери гнівно дивилися на лікаря, мабуть, розумували, наскільки він рішуче налаштований. Достатньо рішуче.

— Що ж, добре, буде наказ. Але ми виставимо біля палати охорону! — нарешті сказав підполковник.

— У цьому є необхідність? — здивувався лікар.

— Так, є!

— Воля ваша.

Офіцери пішли, лікар залишився, почекав, поки вони зачинять за собою двері. Глянув на мене.

— Щось трапилося, Іване Карповичу?

— Не знаю. Мабуть. Я ж казав вам про моїх ворогів, через підступи яких мусив піти добровольцем. Здається, вони вирішили не забувати про мене і на війні.

— Палата на другому поверсі. Не дуже високо. До того ж поруч пожежна драбина. А Київ місто велике...

— Дякую, Антоне Тимофійовичу, але в мене донька, хутір, кохана жінка. Я не можу втекти і підставити їх під удар.

— Тоді чим я можу вам допомогти?

— Ви не знаєте цих офіцерів? — спитав я.

— Тільки капітана. Його прізвище Корякін.

— Добре, — кивнув я. — Може, хтось у шпиталі ще схоче узяти в мене автограф? То повідомте їм, що я скоро поїду і зараз остання можливість поспілкуватися зі мною. Нехай більше людей бачить, хто мене забирає.

— Тоді, може, і не тільки зі шпиталю? — посміхнувся лікар.

— Можна. Газетники могли б зацікавитися.

— Добре. Я думаю, зацікавляться. А ви поки відпочивайте.

Лікар пішов, я підвівся і одягнувся. Насправді почувався я добре, але сподівався ще деякий час відлежатися. Аж тут тобі контррозвідка. І гадки не мав, для чого я їм. Але впевнений був, що не для чогось приємного. Чув, як біля дверей ходить хтось у чоботях. Мабуть, солдата поставили. Стережуть.

— Що таке? Ану відійдіть! — почув я крики з-за дверей. — Не можна! Не можна! Відійдіть!

— Та ми до Івана Карповича! Тут же Іван Карпович?

— Який ще Іван Карпович?

— Ну, Підіпригора!

— Підіпригора? — здивувався солдат. — Ану стійте! Стійте! Відійдіть, трохи!

Якесь борсання за дверима, потім їх відчинили, визирнув солдат. Молодий хлопець років двадцяти. Глянув на мене. Здивувався.

— Ой, а ви ж Іван Карпович Підіпригора, славетний сищик? — спитав у мене.

— Так точно, я і є.

— А чого вас охороняють?

— Не знаю, це ж військова контррозвідка так вирішила. Може, від німецьких шпигунів бережуть?

Почув, як у коридорі загомоніли: «Від німецьких шпигунів! Контррозвідка! Охороняють! Німці хотіли вбити нашого Івана Карповича! Негідники кайзерівські!»

— Той, тут люди прийшли. По автографи, — сказав мені солдат, наче питав поради.

— То пусти їх.

— А начальство не лаятиметься?

— Ну а що ж тут поганого? Так би мовити, підтримка патріотичного духу! Пускай!

— Так, заходити, тільки по одному! — наказав солдат.

Я приймав, але відпускати людей не поспішав, спочатку розпитував, для кого автограф, потім робив красивий і розлогий підпис, балакав із людьми. Коли капітан з’явився за півгодини, то від палати моєї стояла величезна черга, кажуть, аж до першого поверху.

— Це що таке? — почув я крик капітана.

— Ваша благородь, шанувальники таланту Івана Карповича...

— Припинити! Припинити! — затіяв капітан істерику.

— Пане офіцере, ну будь ласка! — почав просити натовп.

— Я його забираю! — відрізав капітан.

— А для чого? Ви ж із військової контррозвідки? — спитав хтось.

— А ти хто такий, що запитуєш?

— Я з газети «Киевлянин», ми чекали на приїзд Івана Карповича, але він затримувався. Потім дізналися, що Підіпригора у шпиталі під охороною військової контррозвідки! Чи правда, що на славетного сищика полюють німецькі шпигуни?

— Державна таємниця! — закричав капітан. — Всім розійтися!

Натовп захвилювався, кричав, що розходитися не буде, бо от поїде Іван Карпович на фронт, коли ще його побачиш, а всім же хотілося отримати автограф.

— Відійдіть! Припинити! — валував капітан, але, судячи з того, що крик його швидко зійшов на вереск, слухалися його не дуже. Ось він заскочив до кімнати, зачинив за собою двері.

— Ну я тобі зроблю! — зашипів він. — Та я тебе з лайном змішаю!

— Ваша благородь, ви мені погрожуєте? — спитав я гучно, щоб у коридорі чутно було. Капітан аж із лиця спав, а люд обурено загомонів.

— Мовчати! Мовчати! — знову зашипів він.

— Слухаюся, мовчати! — гучно доповів я.

— Ти мені дурника тут не ламай!

— Слухаюся, не ламати дурника! — відповів я, капітан ледь не луснув від люті, а у двері почали стукати.

— Що там відбувається? Дайте поспілкуватися Івану Карповичу з пресою! Автографи, автографи! Пропустіть лікаря! — кричали у коридорі.

До палати зайшов Антон Тимофійович.

— Капітане, ви принесли наказ? — спитав лікар.

Капітан подав йому якийсь аркуш із печаткою.

— Івана Карповича Підіпригору запрошують для бесіди до військової контррозвідки у справі номер двісті вісімдесят шість дріб п’ятнадцять, — гучно зачитав Антон Тимофійович. — Що ж, ввіряю нашого шановного пацієнта військовій контррозвідці.

Його слова вже повторювали в коридорі. Капітан то білів, то червонів, вагався між панікою та істерикою, здається, в його план не входило сповіщення всього Києва про те, де я перебуватиму. Він крутився на місці, мабуть, не знав, що робити далі. Нарешті підскочив до мене.

— Ану ходімо, голубчику! — Капітан сказав це з таким тріумфом, наче спіймав особливо небезпечного шпигуна.

— Слухаюсь, ваша благородь! — відповів я і радісно усміхнувся. Капітана аж перекосило, наче тухле яйце понюхав.

Він пішов першим, відчинив двері — це було непросто, бо в коридорі стояв натовп. Народу — сила! Кілька сотень. Мене побачили, зааплодували.

— Слава Івану Карповичу! — кричали.

— Слава государю імператору! — відповідав я.

Натовп легко відтіснив і солдата, і капітана, незважаючи на його крики, підхопив мене на руки, почав гойдати. Стеля висока, то можна.

— Для чого вас везуть у військову контррозвідку? — спитав мене той же газетник, що розпитував і капітана.

— Не знаю, але думаю, що якась важлива справа, інакше для чого було б переривати моє лікування.

— Мовчати! — кричав десь капітан. — Державна таємниця!

Він намагався пробитися до мене, але куди там.

— Ось бачите, їх благородь капітан Корякін із військової контррозвідки сказав, що державна таємниця, то я мовчатиму.

Мене на руках винесли на вулицю. Там уже стояв цілий мітинг, аж рух по вулиці зупинився. Я славив правлячий дім і закликав підтримувати одне одного у важкі воєнні часи. Нарешті зі шпиталю випхався капітан із солдатом. Кинувся до мене, мабуть, із не дуже дружніми намірами, але тут же затнувся, бо на нього дивилися сотні людей. Удав, що поправляв мундир. Потім махнув у бік авто, що стояло неподалік.

— Іване Карповичу, прошу, — навіть примусив себе посміхнутися.

— Дякую, пане капітане, — кивнув я і сів у авто. На заднє сидіння.

Поруч примостився солдат, а капітан — попереду. Рушили. Натовп проводжав мене оплесками, кричав моє ім’я. Капітан дивився на це перелякано, йому наче заціпило. Ожив тільки згодом, коли натовп залишився далеко позаду. Подивився на мене з усім гнівом, на який був здатний. Я ж дивився з усім можливим чинопочитанням, і це його чомусь дратувало.

— Думаєш, дуже хитрий? — нарешті спитав він. Пошепки, але скільки в тому шепотінні було отрути!

— Я, ваша благородь, людина тепер військова, то мені не думати треба, а накази виконувати, — доповів начальству.

— А-а-а! — роздратувався він і відвернувся.

Хвилин за десять ми приїхали до непомітного сіренького будинку на Подолі. Я в тих місцях частенько бував, проте не знав, що тут розташована військова контррозвідка. Мабуть, якесь таємне приміщення, можливо, для зустрічей із агентурою. Ми пройшли на другий поверх, там нам відчинили двері хлопці в цивільному, але під піджаками я помітив револьвери. Мене залишили почекати у довгому порожньому коридорі, а капітан пішов кудись, мабуть, доповідати начальству про обставини моєї доставки.

Обставини, здається, керівництву не дуже сподобалися, бо з-за стін почулося: «Ідіот! Кретин! Йолоп! Тихо треба було! Весь Київ тепер знає! Корякін — Розкорякін! Місто тільки про це й гуде!» Важко було не погодитися, бо Київ тепер таки знав, у кого я. Та мене хвилювало, що ж такого вони готували, що краще було, аби не знав?

Подумати про це я не встиг, бо у коридор вибіг розчервонілий капітан, у якого аж руки тремтіли від переляку.

— За мною! — наказав він і повернувся до кабінету.

— Слухаюся! — сказав я і пішов за ним.

Це був великий кабінет із масивним столом і книжковими шафами. За столом сидів підполковник, якого я вже бачив. Він був у поганому гуморі, але стримувався. До тієї миті, поки я не почав карбувати крок, а потім став струнко і гучно доповів:

— Пане підполковнику, за вашим наказом прибув!

Тут підполковник аж підскочив і заверещав:

— Досить ламати дурня!

— Слухаюся!

— Підіпригора, ти мене не одуриш!

— Так точно!

— Сволото!

— Ніяк ні!

— А-а-а-а! — Підполковник закрутився, наче тигр у клітці. Потім стиснув кулаки, розлючено подивився на мене, глибоко задихав. Ледь не луснув зі злості, але стримався, почав заспокоюватися. Нарешті посміхнувся, хоч та посмішка не віщувала нічого доброго. Сів у крісло. — Сідай, Іване Карповичу.

— Слухаюсь! — Я сів. Сидів із прямою спиною, як і потрібно перед начальством.

— Що ж, Іване Карповичу, грати ти вмієш, але тепер можеш припинити. Ні для кого. Я знаю, що ти не дурень, яким хочеш здаватися.

— Слухаюсь! — кивнув я і зробив серйозне обличчя.

Підполковник скривився.

— То не хочеш по-хорошому? — спитав тихенько.

— Не можу знати, ваша благородь! — дивився, як міг, щиро.

— Ваню, хоч прикидатимешся дурнем, хоч ні, все одно це тебе не врятує. Бо матеріалу на тебе ми назбирали багато.

— Так точно!

— Та він знущається! — закричав капітан і підхопився. Але я на нього й уваги не звернув, бо головний тут був підполковник, і без його команди нічого не станеться.

— Сядьте, капітане, — наказав підполковник. — А ти, Ваню, подумай, що оцим своїм дуркуванням ти ж власноруч собі зашморг на шиї затягуєш. Розумієш?

— Ніяк ні!

— Добре, тоді почитаймо матеріали твоєї справи, може, відпаде в тебе бажання блазнювати. Так, почнемо, мабуть, із твоїх подвигів у Одесі! — Полковник хижо подивився на мене. — Тебе ж просили — не лізь куди не треба! Але ти начхав на прохання поважних людей, зробив усе, як сам хотів. Хто ти такий, щоб щось хотіти?

— Унтер-офіцер Підіпригора! — відповів я. В Одесі довелося мені піти проти дуже вже поважних людей. Але інакше вчинити я не міг.

— Поки що унтер-офіцер, але невдовзі можеш стати підсудним!

— Воля ваша!

— Хто ти такий, щоб заміняти собою військову контррозвідку? Думаєш, що Великий князь тебе захистить? Великий князь зараз попиває водичку в Єсентуках! Ваню, ти взяв на себе забагато! Невже ти думаєш, що це тобі минеться?

— Не можу знати!

— Ти думав, що як підеш на фронт, то тобі все вибачать? Але ж і тут ти почав хитрувати. Ось Ромни, де ти, Ваню, мусив виступити на урочистому мітингу. Закликати добровольців до вступу в армію, підтримати мобілізацію, яка зараз стала справою державної ваги. Але не виступив.

— Так точно, ваша благородь! Я хотів — і промову підготував, яку схвалив ад’ютант Великого князя Сергія Михайловича, штабс-капітан Іван Іларіонович Туляков! Але з незалежних від мене причин зачитати промову не зміг!

— Бо напилися або вдали, що напилися.

— Пане підполковнику, та як з Іваном Іларіоновичем удаватимеш, коли вони в кожну чарку заглядали, вимагали, щоб до дна! Кажуть: «Ваню, ти тепер військовий, то накази треба виконувати і...»

— Так, знаю, читав я твій лист додому. Хитрий ти, Ваню, листи пишеш так, щоб читали їх і думали, що дурень ти, тільки мене не обдуриш.

— Так точно! — кивнув я, і підполковник розізлився. Трохи. Йому знадобився час, щоб заспокоїтися.

— Ще були заплановані твої, Ваню, виступи у Талалаївці, Бахмачі, Батурині, Ніжині і в Києві, але ніде, підкреслюю — ніде — ти не виступив, тобто саботував пропагандистську роботу. Виходить, що ти, Ваню, пацифіст?

— Ніяк ні, ваша благородь! Я — селянин.

— Селяни книжок не пишуть! — гримнув полковник.

— Та я й не писав! То ж граф усе, Осика-Маєвський, сусід мій. Він стільки книжок прочитав, що страшне! І ото, мабуть, прочитані книжки з нього полізли. Сам писати почав. Причому в мене згоди не питав! Прийде ото, сядемо чай пити, просить розповісти про службу мою в охоронному відділенні, як ми з бунтівниками боролися. Я і розповідаю. А він, виявляється, потім усе записував, навигадував ще бозна-чого і прославив мене на всю імперію! Я коли дізнався, кинувся до графа, а він каже: «Пізно, Ваню! Тепер ти — найвідоміший сищик імперії, то відповідай цьому високому званню. А за це я тобі частину гонорарів даватиму». Ну, що тут поробиш? Довелося погодитися, — кивнув я, й підполковник скривився.

— Бачу, Ваню, ти не розумієш усієї серйозності своєї ситуації.

— Так точно!

— Добре, продовжимо вивчати матеріали справи. Саботування пропаганди запису до армії — це, звісно, злочин, але не найбільший. Бо у Ромнах ти, Ваню, вів мазепинську пропаганду!

— Борони Боже! — злякався я і аж підхопився. — Ніяк ні!

— Сидіти! — закричав капітан.

— Пане полковнику, та що ж ви таке кажете! Яка мазепинська пропаганда, коли я весь час у Ромнах був із Великим князем та штабс-капітаном!

— І злочин твій, Ваню, тільки збільшується, бо у свою пропаганду ти намагався втягнути члена правлячого дому!

— Ніяк ні! У лазню — тягнув, у річку — тягнув, за стіл — тягнув, а до пропаганди не тягнув! — запевнив я.

— Тягнув, Ваню, тягнув. Є свідки, які розповіли, що ти вчив Великого князя співати хохляцьких пісень!

— Та він сам попросив! Почув, як дівчата «Соловейка» співали, і сам схотів!

— Ну, «Соловейко» то нехай, лірика всяка. Але ти ж потім Великого князя бунтівної пісні вчив!

— Ніяк ні! Не було бунтівних! Я бунтівних і не знаю!

— Були, Ваню, були. — Підполковник прочитав з аркуша. — «Ой на горі та женці жнуть». Чотири свідки показують, що ти цієї пісні Великого князя вчив!

— «Женці» були, та тільки яка ж це бунтівна пісня? Женці жнуть, військо іде! Це і зараз так он відбувається. Де ж тут бунт?

— Ваню, не клей дурня! Яке військо у пісні йде?

— Військо запорізьке, — кажу я.

— А чи забув ти, сучий сину, що Січ Запорізьку ліквідували за наказом государині Катерини Великої? — аж закричав підполковник. — І куди це військо запорізьке іде? Чи не проти государя імператора?

— Та Боже збав! Скажете таке! Проти ляхів ідуть! Чи татар! Чи салтана турецького!

— Але ж у пісні про це не сказано! Просто військо з забороненої государинею Запорізької Січі іде кудись при зброї! Хто дозволив? Як можна? А ще ж Великого князя сюди приплутав! Усе, Ваню, пропав ти. Справа готова, військовий суд, і підеш на шибеницю! — задоволено сказав підполковник і зазирнув мені в очі.

— Як треба піти, то піду! Але я виконував наказ його імператорської високості. Він спитав, чи є в наших краях стройові пісні, й попросив заспівати. Пісня Великому князеві сподобалася, а отже, немає в ній ніякого бунту, бо хіба інакше не помітив би він? Чи ви, пане підполковнику, думаєте, що краще бунт бачите, аніж Великий князь? — гнівно спитав я.

Підполковник засміявся. Нервово.

— Хитрий ти, Ваню. Крутишся, як лис у кущах, але не втечеш. Спіймали, ми тебе вже за хвіст! Бо ж після цих «Женців» ще ви пісні співали!

— Так точно, співали! У їх імператорської високості такий красивий голос виявився — баритон! І співав він дуже добре, тому залюбки всі його слухали!

— Ти, Ваню, Великого князя сюди не приплітай. Краще розкажи, що далі співали?

— Та всяке. То українські пісні, то російські, Великий князь польську співав, він польську мову знає, Іван Іларіонович арію італійську виконував...

— В арії страшного нічого немає, навіть у польській пісні. А от якої ще української пісні ти, Ваню, Великого князя вчив?

— Та багатьох. Я, ваша благородь, усього не пам’ятаю, бо вже тоді той, гарний занадто був. Але запевняю вас, що ніяких бунтівних пісень не було і бути не могло!

— Брешеш, Ваню, нахабно брешеш! Бо ти особисто вчив Великого князя пісні... — Підполковник зазирнув у справу. — «Ще не вмерла Україна»! Так? Було!

— Було, ваша благородь! Тільки ж цю пісню я прочитав у повітовій бібліотеці, в збірці «Українська муза», дозволеній до публікації цензурою. Та хіба ж там би пропустили крамолу?

— Ваню, в цій пісні є такі слова:

— Ніяк ні! Не було таких слів! Про «згинуть воріженьки» — було, про «душу й тіло ми положим» — було, а про москалів не було!

— У надрукованій частині не було, а у повній є! І ось ти не тільки навчив Великого князя такої злочинної пісні, а ще й підбурив його співати це на людях! — Підполковник аж підскочив. — Це, Ваню, злочин — і злочин важкий! І ми знаємо, на кого ти працюєш!

— Я зараз не працюю, ваша благородь! Я ж тепер служива людина! Служу я!

— Ні, працюєш! На австрійський генштаб ти працюєш! Думаєш, ми не зрозуміли, до чого ти вів?

— Який генштаб? Мене Іван Іларіонович із хутора забрав, і поїхали ми, був я при ньому весь час! І служив вірою та правдою, всі накази виконував! Якщо за це, то готовий постраждати! Але спитайте їх імператорську високість...

— Ти Великим князем не прикривайся! В нього і так великі неприємності через твою підступність! Знаєш, скільки йому доведеться вислухати від государя ось за це! — Підполковник показав мені фотокартку. На ній Великий князь і я у самих вишиванках, тобто іншого одягу на нас немає, обійнялися за плечі, стоїмо і щось співаємо, судячи з розкритих ротів.

— Ну, це був гріх. Визнаю. Обійняв члена правлячого дому. Але лише через те, що нахлинули начальстволюбні почуття! — пояснив я.

— А вишиванка! — гупнув підполковник по столу, наче мат поставив.

— Що вишиванка? — здивувався я.

— Вишиванка ваша хохляцька на Великому князі Російської імперії! Та це ж диверсія! Особа правлячого дому підтримує мазепинство, малоруський сепаратизм!

— Кого підтримує? — скривився я.

— Сепаратизм! Що, твої вчителі з Відня тебе ще не навчили цього слова?

— У мене вчителі були лише у школі нашій в селі Ободи, Євстахій Самійлович та Григорій Митрофанович, а більше вчителів не було, ваша благородь. Начальство — було, а вчителі — ні.

— Мовчати! — зірвався підполковник.

— Слухаюсь!

— Мовчати, я сказав! — заверещав він, наче різаний.

— Так точно! — відповів я так, як треба на наказ начальства.

— Тварюко! — закричав підполковник і підхопився.

— Та пристрелити його і все, зрадника! — закричав капітан.

— Ніяк ні! Зрадником не був і не буду! За Отєчество загинути — хоч зараз, але наклепів терпіти не можу! — Я теж закричав.

Почув, як капітан звів курок револьвера. Стояв у мене за спиною, але на нього я не озирався. Ми обмінялися поглядами з підполковником. Той кипів, але потім потроху став ущухати.

— Капітане, сховайте револьвер, — наказав нарешті. — Ми зробимо все по закону. Доказів роботи Підіпригори на австрійську розвідку у нас багато. Ти, Ваню, здійснив злочин гучний. Він вражає своєю нахабністю! Спробував втягнути у мазепинство, за яким стоїть Відень, члена правлячого дому! Що ти йому обіцяв, престол Малоросії?

— Кого? — не второпав я.

— Тут я запитую! — крикнув підполковник.

— Так точно! Але не розумію я, про що ви балакаєте! За наказом Великого князя справді перебував при ньому, виконував його доручення. Можливо, якісь помилки робив, але ж важко помилок не зробити, стільки випивши. Що ж до роботи, то ні на кого я не працював, а служив государю та Отєчеству!

Підполковник посміхнувся.

— Ну що ж, бачу, останнє слово в тебе вже є. Готуйся, за кілька годин скажеш його. А потім готуйся до розстрілу. Ти думав, що контррозвідку вдасться обдурити, удавши дурня? Ваню, Ваню, ти припустився помилки, бо недооцінив нас. А ми ж стежили за тобою, ми знали, що ти помилишся, покажеш свої австро-угорські ікла. І ти показав, сповна показав, — вів своє підполковник.

Я перелякано торкнувся своїх зубів.

— Ваша благородь, які ще австро-угорські? Мені зуби у Харкові вставляли, перевірити можете! В мене адреса лікаря є!

— Ваню, все, припини вдавати дурня. Це вже не допоможе. Військовий суд уже засідає, розгляне копії ось цих матеріалів дуже швидко. — Підполковник подивився на годинник і бридко посміхнувся. — Десь за годину-дві тебе покличуть, зачитають звинувачення, дадуть сказати останнє слово, а потім розстріляють.

— Готовий загинути за государя і Отєчество! — крикнув я, і настрій підполковника помітно зіпсувався.

— Ти думаєш, я жартую?

— Ніяк ні, ваша благородь!

Він знову подивився мені в очі. Я зробив серйозний, трохи пришелепуватий вираз обличчя, як потрібно перед начальством. Тут у двері постукали. Підполковник і оком не повів, до дверей пішов капітан. Якась термінова справа. Капітан підійшов і на вухо доповів підполковнику. Той здивувався. Потім прибрав із обличчя здивування, намагався повернути впевненість.

— Добре, дивися за ним, — сказав він капітанові й пішов із кабінету.

— Ну що, Ваню, довийожувався? — спитав капітан, щойно двері за підполковником зачинилися.

— Ніяк ні!

— Так, Ваню, так! Не треба було думати, що ти найрозумніший! Тобі дали шанс, то відпрацьовуй! Виступай на мітингах, закликай записуватися в добровольці, піднімай патріотичний настрій народу! А ти думав за Великим князем сховатися!

— Усі під правлячим домом ходимо! — крикнув я.

— У тебе тільки один шанс врятуватися. Ти розумієш, Ваню? Якщо розкажеш про те, хто з австрійського генштабу з тобою зустрічався, що обіцяв. Викриєш спільників, агентуру, тоді в суду буде можливість якось пом’якшити тобі покарання. То як, говоритимеш?

— Так точно, ваша благородь! Але я все сказав! Служив Отєчеству, а якщо треба, то помру за нього!

— Тьху! — Капітан скривився і відійшов до вікна. — Жалкую, що сам тебе не зможу застрелити. Вирок виконують солдати.

— Так точно! — бадьоро відповів я.

Капітан невдоволено скривився, запалив цигарку. Вікно було забране у ґрати, але кватирка відчинялася. Капітан курив і видихав дим туди. Коли почулись кроки в коридорі, цигарку викинув на вулицю, вікно зачинив, став біля столу. Струнко. Повернувся підполковник. Розчервонілий. Намагався посміхатися, але було йому зовсім невесело. Дивився на мене, кривився.

— Отже, Іване Карповичу. Знову тобі дуже пощастило. Хитрий ти виявився. Весь Київ гуде, що ти в місті, вирішили, що судити тебе зараз зарано. Даємо тобі останній шанс виправити всі помилки кров’ю. Відправляємо тебе у Східну Пруссію, де наші війська ведуть успішний наступ, долають запеклий опір німця. Там, на передовій, в атаці під кулеметами, зможеш ти довести свою невинуватість! Зрозумів?

— Так точно!

— І не думай, Ваню, що цього разу зможеш їхати так, як їхав до Києва! З маршовою ротою вирушиш просто на фронт. Рота вже повантажилась, тебе чекає. Вперед!

— Так точно! Служу Отєчеству! — посміхнувся я.

— Рано радієш, Ваню! — аж заричав підполковник.

— За Отєчество радіти ніколи не рано, ваша благородь!

— Відвези його! — наказав підполковник капітану.

Мене відвезли. На вокзалі ще сфотографували, як я сідав до вагона, просили усміхатися, але лив дощ, тож фото навряд чи вийшло вдалим. Тільки я сів у вагон, як двері за мною зачинилися і потяг рушив з місця. На фронт. Я зрозумів, що події починають пришвидшуватися.