Найкращий сищик імперії на Великій війні

Загадка Іллі Благово

ранці до мене прийшов лікар, чоловік років під п’ятдесят на прізвище Торопов. Спитав, як себе почуваю. Я щось почав белькотати, він усміхнувся.

— Іване Карповичу, я вас огледів і знаю напевно, що контузії у вас немає, — сказав він тихо. — Звідси роблю висновок, що ваші проблеми зі слухом і мовленням — наслідки нервового та фізичного виснаження під час мандрівок тилами ворога. Блискучих мандрівок, я дещо чув. І взагалі радий, що ви змогли вирватися, бо ж ходили чутки, що ви чи загинули, чи потрапили в полон. Німці начебто влаштували за вами ціле полювання, мабуть, дуже вже їм кортіло схопити найкращого сищика Російської імперії. Але куди там! — Лікар задоволено плеснув руками й усміхнувся. — Чесно кажучи, Іване Карповичу, довгий час не сприймав вас серйозно. Ну, якийсь герой копійчаних книжок для підлітків. Два мої племінники вами дуже захоплювалися, все розповідали, який Іван Карпович незвичайний, а я тільки рукою махав. Потім вирішив почитати, натрапив на історію про вовкулаків. Спочатку нервово реготав, бо це ж треба у вік науки вигадати таку нісенітницю, а потім зрозумів, що вовкулаки — це така метафора, а насправді це оповідання про людей, які не хочуть миритися зі своїм жалюгідним становищем у житті, прагнуть його змінити, нехай і переступивши через закон або моральні настанови! І тут виявилося, що ваші пригоди не якесь там дешеве чтиво, а література! Звісно, не Достоєвський, але й не якийсь, прости Господи, Роман Добрий.

У двері постукали, забіг схвильований молодий чоловік, щось зашепотів лікарю. Той підхопився, заблимав очима. Все це не віщувало мені нічого доброго.

— Одну хвилину, Іване Карповичу!

Лікарі побігли геть з палати. Я очікував на появу когось із контррозвідки, але замість цього до мене прийшли всі лікарі шпиталю і врочисто повідомили, що отримали вітальну телеграму, від самої государині, яка дуже рада моєму порятунку і бажає найшвидшого одужання.

— Вітаємо, Іване Карповичу!

Лікарі підходили до мене, тиснули руки, зразу прибіг фотограф, який сфотографував нас: я по центру в ліжку, з обличчям страждальця, а навколо щасливі лікарі. Потім вони пішли, залишився лікар Торопов.

— Я вважаю, що необхідно не менше місяця лікування, аби відновити ваші сили. Ви ж не заперечуєте, Іване Карповичу?

— Анітрохи.

— У вас буде окрема палата і посилене харчування.

— Добре. Я хотів би дати телеграму, щоб сповістити рідних, — попросив я.

— Ще увечері ми відправили телеграми на Ромни, думаю, що на вашому хуторі вже знають, що з вами все гаразд.

— Дякую.

Ми ще трохи поговорили, коли прийшов журналіст газети «Воєнний літопис», який забажав описати мої подвиги в тилу німців.

— Подвиги? — здивувався я, бо тільки те й робив, що драпав.

— Подвиги! — запевнив газетяр. — Я вже поговорив із рядовим Бобровим, і він розповів, як ви знайшли лігво німецьких коректувальників вогню, очолили багнетну атаку, захопили одну німецьку батарею та знищили вогнем другу!

— Він це все розповів? — здивувався я.

— Так, ось у мене записано! — Газетник показав нотатник.

— Дозвольте почитати.

— Так, звісно.

Я прочитав і дуже здивувався, адже Бобров усі свої подвиги перетворив на мої, а сам був наче збоку, тільки виконував мої накази і вихваляв мої вміння. Мабуть, не хотів особливо світитися, то і спрямував всю увагу на мене.

— Іване Карповичу, а розкажіть, як ви знайшли той прохід у болотах, щоб ударити по німцях!

Брехати мені не хотілося, то я сказав, що Бобров уже все описав, хоч і применшив свої подвиги, а в мене голова болить і треба відпочити. Газетник трохи образився, але пішов. Майже одразу прибула ціла делегація зі штабу дивізії. Купа офіцерів, серед яких я зі здивуванням побачив підполковника Патрикєєва. У формі, при зброї. Мене вітали, казали, що зустрітися зі мною — велика честь, розповідали, що полонений казав багато цікавого, а поручник Свенцицький дуже хвалив нашу з Бобровим мужність. Я все це слухав не дуже уважно, а сам дивився на Патрикєєва. Той теж дивився на мене, вичекав трохи, потім підійшов.

— На жаль, полковника Ройтера було вбито, весь наш штаб потрапив в оточення, і його знищили. Пропали всі документи, а офіцери частково загинули, частково потрапили до полону. Мені дивом вдалося вирватися з німецьких лещат. Дуже радий вас бачити, Іване Карповичу. — Він нервово посміхнувся.

— Невже всі-всі документи зникли? — здивувався я.

— Так, на моїх очах снаряд попав прямо у віз, на якому перевозили полкову канцелярію. Жах просто якийсь. Був полк — і не стало полку, окрім мене і кількох десятків солдатів. Але ми німцям ще покажемо!

— Не маю щодо цього жодних сумнівів, — кивнув я і подумав, що доказів у мене жодних. Та і кого зацікавить убивство якогось прусського аристократа спочатку в нашому тилу, а потім у німецькому?

— У нас були деякі непорозуміння, але, сподіваюся, вони в минулому? — тихо запитав Патрикєєв і подав мені руку.

Ну тут він уже передав куті меду. Руку дітовбивць я ніколи не тиснув і не потисну.

— Дякую вам, панове, — звернувся я до офіцерів і висловив сподівання, що ворога буде розбито.

Кілька офіцерів попросили про автографи. Я підписав журнали зі своїми пригодами. Мені принесли сніданок. Офіцери побажали смачного і пішли. Апетит був добрий, тим більше, що принесли телеграму від Єлизавети Павлівни, яка висловлювала радість через мій порятунок, доповідала, що вдома все добре, передавала привіт від Моніки та Уляни Гаврилівни.

Після їди хотілося полежати, але я це собі категорично забороняв, тому пішов погуляти, тим більше, що біля будівлі шпиталю був чудовий парк. Ходив алеями, зустрічав поранених, прислухався до далекої канонади. Ніякої паніки не спостерігав, мабуть, наступ німців припинився і фронт стабілізувався. Почув розмови про великі успіхи на півдні, де наші начебто хвацько били австріяків. Але німців спочатку теж били, а потім драпали. Навіть переможні новини з фронту мене не радували, війни я наївся і думав тепер, як би влаштуватися від неї подалі. Над цим ламав голову, коли до мене підійшов чоловік років тридцяти, в окулярах і з інтелігентною борідкою.

— Іване Карповичу? — спитав він і нервово озирнувся. В нього був трохи загнаний вигляд, який бував у бунтівників, виснажених місяцями постійної втечі.

— Так, — кивнув я.

— Чи не можете ви приділити мені кілька хвилин? — Він постійно озирався, наче боявся, що зараз підійдуть і арештують його. Бунтівник? Але вони трималися подалі від фронту.

— Для чого?

— Я хотів би просити вас про допомогу, — сказав він, а потім помітив, що стежиною до нас іде якийсь чоловік. Мій співрозмовник одразу засунув руку під сюртук. Здається, там у нього був револьвер. Він весь напружився, хоча до нас наближався звичайний поранений із перемотаною бинтами головою.

— Хлопче, спокійно, це просто поранений, — тихо сказав я.

— Ви не розумієте, можливо, і не просто! — у відчаї прошепотів хлопець.

Поранений наближався, ішов спокійно, їв шматок хліба і жодної загрози не становив. Але хлопець з-під поли сюртука наставив на нього зброю і був готовий стріляти.

— Прибери зброю, — рішуче сказав я і став там, щоб закрити пораненого від співрозмовника.

Солдат кинув у рот останній шматок хліба і пройшов повз нас. Хлопець полегшено зітхнув.

— Якщо ви хочете поговорити зі мною, то вам доведеться віддати мені зброю на час розмови, — попередив я.

— Ви не думайте, я не божевільний! У мене є причини боятися! — зашепотів хлопець. — Я розповім, і ви це зрозумієте.

— Зброю! — вимагав я, бо дуже нервовий хлопець міг наробити дурниць.

— Добре, але ви ж потім повернете?

— Так.

Він дістав наган і віддав його мені. — Якщо можна, відійдімо. Я знаю тут одне потаємне місце.

Ми пішли. Я сховав наган, переклав свій браунінг у зовнішню кишеню, щоби при нагоді можна було швидко вихопити. Співрозмовник привів мене до глухого кутка парку, де росло кілька старих верб, що схилялися гілками аж до землі. Верби створювали огорожу, якщо ж пройти крізь них, то за ними стояла лавка. Валялося кілька пустих флаконів з-під спирту, залишки закуски.

— Не хвилюйтеся, це солдати вимінюють спирт у санітарів і п’ють його. Сухий закон, спиртне продається тільки у ресторанах, а там дорого, — пояснив хлопець, я кивнув. — Прошу, сідайте.

Ми сіли. Хлопець наче трохи заспокоївся.

— Іване Карповичу, мене звати Ілля Благово, я лікар із Петербурга. Точніше, зауряд-лікар, бо не закінчив навчання і з п’ятого курсу пішов добровольцем. Тепер ось тут лікую поранених. До вас же вимушений звернутися через одну справу, дуже загадкову, яка мене переслідує. — Він зітхнув і замовк.

— То кажіть, — підбадьорив його я.

— Справа в тому, що мене намагаються вбити, — видихнув він.

— Хто?

— Різні люди. Зовсім різні. Яких я ніколи не знав і не знаю, але вони розшукують мене, знаходять і намагаються вбити.

Я зазирнув йому в очі. Він розчервонівся.

— Я знаю, ви думаєте, що я божевільний, верзу бозна-що! Так, те, що я вам розповім, схоже на маячню, але все відбувається саме так! Просто вислухайте мене, Іване Карповичу! Добре?

— Я слухаю.

— Так ось, усе почалося ще в Петербурзі. Я був найкращим студентом курсу, вже виступав на наукових конференціях, мав дві статті у фахових журналах! Не хвалюся, але я отримав імператорську стипендію і запрошення працювати в лабораторії професора Лавессі. Христофор Лукич із французів, його прадід був полоненим наполеонівським солдатом, який залишився в Росії. Дуже талановита людина, хоча й зі складним характером, але отримати запрошення від нього велика честь, повірте! Так ось, я вчився, працював у Лавессі, потім, щоправда, у нас виникла суперечка і я перейшов до професора Барицького, теж величину в медичному світі. Продовжив дослідження людського мозку. Якось повертався додому пізно увечері. Була зима, приїхав на візнику, зайшов у двір свого будинку, коли з тіні вийшов якийсь чоловік і озвався до мене: «Ілля?» Голос був незнайомий, але я не хвилювався, бо і район у нас був спокійний, і грабіжник навряд чи став би кликати жертву. Я сказав «Слухаю вас» і повернувся до нього. Пролунав постріл, щось ударило мене, і я впав у сніг. Було дуже боляче у грудях, але я залишився при тямі. Відчув, як щось тепле розтікається під одягом. Подумав, що то кров. Нападник стріляв упритул, цілився в серце, дивно, що я досі був живий. Я помацав біля рани й відчув флягу. Дорогу німецьку флягу, яку подарував мені ще професор Лавессі. Куля попала у флягу і в ній застряла, пробивши стінку, з якої тепер виливався коньяк, що його я переплутав із кров’ю.

Надвір вибігли мої сусіди. Підбігли до мене, допомогли підвестися. Потім хтось крикнув, що тіло на вулиці. Ми пішли туди і побачили людину з розбитою головою. Мабуть, він біг, послизнувся, впав і вдарився об лід потилицею. Поруч я помітив у снігу револьвер. Здається, це був нападник! Зупинили візника, повантажили пораненого, і я повіз його до лікарні. Дуже хотів дізнатися, хто він і за що намагався мене вбити.

Його травма голови була досить серйозною, на відміну від синця на моїх грудях. Я обробив рану і наказав санітарам не зводити з нього очей. Приїхала поліція. Я продемонстрував пробиту флягу, револьвер і попросив виставити охорону біля пораненого. За день він отямився, поліція почала його допитувати, але він нічого не казав, просто лежав мовчки. Поліція застосувала до нього дещо сумнівні методи, як-от побиття та заламування рук, але нападник мовчав. Не було відомо, ані хто він, ані чому стріляв у мене. Слідчі розводили руками і казали, що це, мабуть, якась випадковість. Але він же знав моє ім’я, він чекав біля мого дому, вистрелив у мене і вбив би, якби не фляжка! Яка тут випадковість? Я був із цим не згодний, тож вирішив провести розслідування сам. Я читав усі ваші історії, Іване Карповичу, всі до останньої, тому приблизно знав, що треба робити. По-перше, оглянув одяг затриманого. Жодних таємних кишень я не знайшов, але побачив назви виробників. Штани було пошито на фабриці у Ревелі, пальто — у Гельсінгфорсі, чоботи — у Варшаві. Все це вказувало, що чоловік походив із північного заходу імперії. Зросту він був середнього, судячи з рук, займався якоюсь паперовою роботою або був прикажчиком. Жодних татуювань чи особливих прикмет. Я напоїв його і намагався розговорити, але він мовчав. Я намастив йому ніс кокаїном, він почав реготати, але жодного слова, з якого можна було б дізнатися його національність, так і не сказав. Документів у нього не було, грошей — якихось 50 копійок, що могло свідчити про те, що він мав де ночувати у Петербурзі.

Під час мого чергового візиту до хворого, який уже цілком одужав, він несподівано напав на мене і спробував задушити. Тільки втручання поліцейського та санітара врятувало мене, бо, попри досить скромну статуру, чоловік мав надзвичайну силу. За день він спробував утекти. Виламав двері, збив з ніг поліцейського, вистрибнув у незаґратоване вікно в коридорі. Він би втік, але під вікном у той момент санітари чистили лід. Один залишив лом у купі снігу. І втікач нахромився на той лом, забравши з собою таємницю причин нападу на мене.

Я хотів би повірити поліції, що це була випадковість, але не вірив. Став обережним, купив собі револьвер, ходив із ним до тиру, щоб навчитися добре стріляти. Намагався вночі не вештатися, якщо вже запізнювався, то залишався спати на кафедрі, де облаштував собі ліжко. Минув десь місяць. Я вдень пішов на зустріч у медичному клубі, де мав виступ. Хоч його й розкритикував професор Лавессі, інші колеги підтримали мене оплесками. Повертався у піднесеному стані, зайшов випити чарку горілки. Помітив у вікно чоловіка, який мерз на другому боці вулиці і все дивився на двері трактиру. Було схоже на те, що він за кимось стежив. Мені стало цікаво, за ким саме. Я вийшов, хотів відійти за ріг, потім повернутися і подивитися за тим чоловіком, щоб з’ясувати, за ким же він стежить. Але виявилося, що він стежив за мною! Куди б я не повертав, той чоловік біг за мною. Одягнений як робітник, вже у віці, років десь п’ятдесят. Він довів мене до мого будинку і залишився чекати. Простояв аж до вечора. Я спостерігав за ним з горища, де було зручне віконце. Чоловік змерз, пританцьовував на снігу, але не йшов, а чекав.

Тоді я вийшов через парадний хід. Уже почало вечоріти. Я подивився, чи немає візників, і пішов вулицею. Чоловік поспішив за мною. Однак якщо раніше він тримав дистанцію, то тепер швидко почав наздоганяти. Я різко звернув у якісь ворота, забіг у двір, сховався в кутку. Чоловік забіг слідом. Я чув, як він звів курок. Кинув сніжку так, щоб вона впала позаду чоловіка. Той розвернувся і вистрелив. Я теж вистрелив. Чоловік упав. Я підбіг, вибив револьвер із його рук, обшукав. Знову жодних документів і грошей. Почулися крики, і я втік. Нападника з пораненням відвезли до лікарні. Я, начебто випадково, опинився там і попросив огледіти його, мовляв, готую статтю про вогнепальні поранення. Мені дозволили. Я перевірив увесь одяг, але нічого не знайшов. Нападник мовчав. У нього вилучили велодог — дешевий мініатюрний французький револьвер на п’ять набоїв. До речі, такий самий був і у першого нападника.

Поліція почала розслідування, але не змогла встановити особу пораненого та обставини стрілянини. Нападник мовчав. Вважалося, що причиною стрілянини були суперечки між кримінальниками. Поліція перевірила всі архіви кримінальників, але так і не змогла ідентифікувати затриманого. Невдовзі поранений зміг украсти у лікаря скальпель і перерізав собі вени. Його знайшли вже мертвим. Поліція закрила справу. А я втратив спокій. Хтось намагався вбити мене, але я не розумів, за що. І чому обрано такий дивний спосіб — підсилати непідготовлених людей!

— Чому ви думаєте, що непідготовлених? — спитав я.

— Іване Карповичу, я ж не такий герой, як ви. Я звичайний студент-медик. Якби мене схотіла вбити досвідчена людина, то зробила б це! Але ці двоє, які приходили, вони не вміли добре стріляти, стежити, вони займалися незвичною для себе справою! Але чому? Відповіді не було. Я продовжував жити насторожі, аж поки не з’явився ще один убивця. Він почав стріляти по мені просто в переповненому ресторані! Потім спробував утекти, але його застрелив офіцер, який сів повечеряти за сусіднім столиком. Я підійшов до тіла, побачив уже знайомий велодог і чоловіка без особливих прикмет та жодних документів. Приїхала поліція, однак виявилося, що за сусіднім столиком сидів якийсь офіцер із охоронного управління. Тому всі вирішили, що це був замах на нього. Хоча ж стріляли у мене, мене двічі поранили, і врятувався я лише тому, що встиг упасти під стіл! Знову слідство, і знову особу нападника не вдалося встановити. Але про цей випадок написали газети. Розмістили фотографію вбитого, її впізнали, написали в редакцію, звідти звернулися до поліції. Виявилося, що загиблий був міщанином із Виборга, мав невелику крамницю, потім збанкрутував, залишив родину і подався до Петербурга на заробітки, після чого про нього більше не чули, аж до статті в газеті. Родичі загиблого дуже дивувалися, що він виявився причетним до нападу на офіцера охоронного відділення, бо раніше ані з політикою, ані з криміналом пов’язаний не був. Зі мною теж, але чомусь стежив, водив день по морозу, потім спробував застрелити! Я божеволів від усього цього!

Змінив кімнату, адресу якої тримав у секреті. Зробився ще обережнішим, місцями це нагадувало параною. Постійно очікував нападу, не міг думати ні про що інше! Тільки про те, що ось-ось мене вб’ють! Став гірше вчитися, покинув наукову роботу, днями ходив і озирався, тримаючи револьвер напоготові! Це було схоже на божевілля, і якось я прокинувся й сказав собі, що досить. Я ж бачив параноїків, я не хотів ставати схожим на них. Переконав себе, що ті три напади справді випадковість і боятися нічого. Продав револьвер, перестав озиратися і спробував повернутися до звичайного життя. Досить успішно, аж до того моменту, коли мене перестрів у лікарні якийсь чоловік. Звичайний чоловік, одягнутий як селянин. Спитав моє ім’я, коли я назвався, то спробував зарізати мене ножем. Він не кричав, не розбурхував себе, а діяв спокійно, діловито, наче капусту на городі зрізав. Удар пішов у правий бік. Лезо досягло печінки. Я був би вбитий, але у нападника зіскочила рука з рукояті. Бо це був звичайний кухонний ніж. Я вдарив нападника в обличчя, закричав. Прибігли люди, його схопили, а мене понесли в операційну. Одразу зробили операцію, це теж вплинуло на те, що я вижив.

— Мабуть, від того поранення залишився шрам? — спитав я.

— Ну звісно ж!

— Можна подивитися?

— Зараз? — здивувався хлопець. А я не здивувався, я вже зрозумів, що переді мною звичайний патякало, який навигадував бозна-чого і намагається згодувати мені.

— Зараз, зараз.

— А, ви мені не вірите! — образився він. Далі мусив зчинити істерику, смертельно образитися, але шрам так і не показати. Та він несподівано задер сорочку. — Ось, дивіться.

На правому боці справді був великий шрам.

— Бачите?

— Так, бачу, — трохи ошелешено кивнув я.

— Насправді важке поранення, я тиждень був на межі життя і смерті. За цей час поліція встигла встановити, що ніж, яким користувався нападник, він украв із трактиру біля вокзалу. Там його запам’ятали, бо він бідкався, що у потязі його обікрали, а потім сам украв ніж і втік. Ніяких документів при собі не мав, мовчав, попри те, що поліція з ним не церемонилася. Його досить жорстоко били, Іване Карповичу.

— Я знаю про методи нашої поліції стосовно посполитих.

— Але вони нічого не дізналися! Зовсім нічого! Він не сказав ані слова, потім розбив собі голову об стіну. Викликали фельдшера, той зробив пов’язку з бинтів. Уночі мужик зняв пов’язку і повісився на ній, прив’язавши один кінець до ґрат на вікні! Ви уявляєте?

— Простіше було порвати на смужки сорочку, — сумнівався я.

— Сорочку він порвав раніше, але вона була з дешевого ситцю й не витримувала його ваги.

— А бинт витримав?

— Витримав, його ж пустили в кілька шарів. Ось так у цій справі з’явився черговий труп. Я ж знов поринув у параною. Вночі, коли залишався сам у палаті, я ледь сновигав до дверей, щоб підперти їх стільцем, пересував ліжко, все як ви писали. Я попросив не пускати до мене нікого з чужих, удень тримав двері палати на замку. Я відмовлявся від їжі з лікарні, бо боявся, що мене отруять. Я не визирав у вікно, бо думав, що мене можуть застрелити з гвинтівки. Я навіть до туалету не ходив, а використовував качку, тому в палаті смерділо. Але мені було байдуже, я думав лише про безпеку.

Звісно, мої знайомі вважали, що все це наслідки шоку. Що я занадто перелякався після останнього нападу. Вони не запитували себе, чому якийсь селянин намагався мене вбити. Вони просто казали, щоб я заспокоївся. Але як я міг заспокоїтися у таких умовах? Я ображався, дратувався, не міг зрозуміти, чому вони не бачать тих кричущих питань, які бачу я.

— Люди не люблять питань. І намагаються не помічати те, чого не хочуть помічати. Така людська натура, — пояснив я.

— Можливо, і я б поводився так само, якби мене не намагалися вбити! А так я змушений був рятуватися. Після того, як зміг самостійно ходити, виїхав із лікарні і сказав усім знайомим, що їду на Кавказ, у П’ятигорськ, на води. Поїхав же до Криму, де винайняв татарську саклю на околиці Капсіхора. Потроху ходив у гори, плавав у морі, їв татарські сири, пив вино. Чудовий час, коли я нічого не боявся, заспокоївся, набрався сил, знову засів за підручники. Там провів два місяці, після чого повернувся в Петербург. Уже було зрозуміло, що йде війна, велика війна, не схожа на ті війни, що були раніше. А раз так, то знадобляться лікарі. Студентів старших курсів почали запрошувати ставати зауряд-лікарями, але я й не думав іти до армії. По-перше, за своїми переконаннями я пацифіст, і будь-яка війна мені огидна. По-друге, я намагався повернутися до наукової роботи, в чому мене дуже підтримував професор Барицький. Я намагався не думати про вбивць, поринув у працю і навчання, аж поки не стався черговий замах. Зранку я виходив зі своєї квартири на четвертому поверсі, почув позаду кроки. Хтось спускався сходами вниз. Я почув, що кроки прискорилися. Прискорився і сам. Мені знову стало страшно. Я подумав, що це черговий убивця, і кинувся тікати. Хтось переслідував мене. Я вибіг із під’їзду і кинувся бігти через дорогу. Мій переслідувач теж вибіг, у нього в руці був револьвер. Почав стріляти. На щастя, я був десь за півсотні кроків, на такій відстані влучити досить складно. Він і не влучив. Я побіг вулицею, він за мною, стріляв, поки не закінчилися набої, далі хотів утекти, але його застрелила поліція. Ну, далі все звично. Жодних документів, особу не встановлено, при собі мав револьвер велодог. Усе. Ну, судячи з рук, я ще зробив висновок, що загиблий мав справу з вугіллям, яке в’їлося у шкіру. Або шахтар, або кочегар. Але це нічим не допомогло.

— Поліція і тепер не вважала, що за вами полюють?

— Поліція відстоювала версію, що вбитий напився, десь украв пістолет і почав стріляти абикуди, а я просто проходив поруч. Ніякого полювання на мене, тим більше, що мене навіть не поранили. До моїх аргументів, що мене убили б на сходах, якби я не втік, не прислухалися. Поліції не були потрібні загадкові вбивства, думаю, вони б зраділи, якби мене пристрелили і все б нарешті закінчилося. Але я не хочу вмирати! За що? Я не злочинець, а хочу жити, вчитися, лікувати людей! Я вирішив не здаватися. Але розумів, що в Петербурзі я приречений. Мені і так пощастило пережити аж чотири замахи. Будь-який наступний міг стати останнім у моєму житті.

І тоді я вирішив піти на війну. Добре, в Петербурзі мене було легко вистежити, але нехай пошукають мене у фронтових шпиталях. Я написав заяву і вирушив зауряд-лікарем сюди. Чесно кажучи, сподівався, що вже тут мене не знайдуть. Тим більше почалася війна, ми спочатку швидко наступали, ледь не щодня змінювали місця дислокації. Я думав, що у безпеці. А потім патруль схопив на дорозі чоловіка без документів. І з револьвером марки велодог. Знайома комбінація? Мені теж. Чоловік не відповідав на запитання, його взяли за німецького шпигуна, його забрала контррозвідка. Не знаю, що там із ним було далі, але я втратив спокій! Тепер я знову чекаю на появу чергового вбивці. Я не знаю, за що, я не знаю, хто посилає їх, але я знаю, що навіть під час війни вони не заспокояться. Можливо, наступний убивця вже десь поблизу. Я прошу вас, Іване Карповичу, допоможіть!

— Чим?

— Розплутайте цю історію! Скажіть мені, хто і за що хоче вбити мене і як від цього врятуватися? — Він скривився і заплакав. Видно було, що хлопець на межі нервового виснаження. — Іване Карповичу, ви чули про щось таке?

— Ні, — чесно відповів я. — Це якась дивина.

— Але ви вірите мені? Вірите, що я не брешу, не вигадую? — Він так подивився на мене, наче від моєї відповіді залежала його доля.

— Я вірю, хоча все, що є, це тільки ваші слова. Ну і ще той шрам на боці, який міг бути шрамом від звичайної операції.

— Операція була, бо ж ніж зачепив печінку і...

— Зачекайте, — перервав я Іллю. — Я ж сказав, що вірю. Хоча повірити у те, що ви розповіли, важко. Можливо, тому, що ми не бачимо всієї картини. Однак деякі її фрагменти в нас є. Отже, вас намагаються вбити невідомі вам люди, зазвичай простолюдини, озброєні у всіх випадках, окрім одного, дешевими французькими револьверами. Так?

— Думаю, що і в тому випадку, коли мене вдарили ножем, мав бути задіяний револьвер, але вбивцю обікрали і він мусив скористатися ножем, — сказав Ілля.

— Добре, можливо, ви маєте рацію. Ідемо далі. Судячи з усього, особистих мотивів убивати вас у тих людей не було, бо ви не знали жодного з них.

— Так. Кожного разу я бачив тих людей уперше.

— Чи могли це бути родичі ваших хворих? Наприклад, хтось помер після операції, а родич вирішив помститися?

— Іване Карповичу, я ще студент, тому самостійно робив тільки нескладні операції і під наглядом досвідчених лікарів. Ось тут, на фронті, доводиться робити складні операції самотужки, особливо коли було багато поранених. Але в Петербурзі — ні. Запевняю вас, що в мене не було жодного хворого, який загинув би з моєї вини.

— Добре. Але більше дивує не сама спроба вбивств, а те, що ставалося потім. Мовчання нападників та їхні спроби померти. Зазвичай людина хоче жити і за життя, нехай і на каторзі, розповість усе. А тут вони мовчали. Можна залякати людину, але ненадовго. Все це схоже на дію якоїсь релігійної секти. У вас не було конфліктів у цій царині?

— У мене не було жодних конфліктів на релігійні теми. Я буваю в церкві нечасто, здебільшого на Великдень та Різдво, чесно кажучи, я навіть не певний, що вірю у Бога. Але жодних суперечок із цього приводу в мене не було.

— Тоді, може, політика?

— Політика мене так само мало цікавить, як і релігія.

— Можливо, якісь знайомства серед революціонерів?

— Іване Карповичу, я — лікар. Мені цікаво лікувати людей, а не суспільство. Я не мав знайомств чи конфліктів ані з революціонерами, ані з владою.

— Ну добре. А який міг бути мотив убивати вас? Може, спадок?

— Мій батько чиновник у Рязані. Так, у нього є деякі статки, але вони невеликі. Та й тато у доброму здоров’ї, то про спадок ані я, ані четверо моїх братів та сестер не думаємо.

— Можливо, жінка?

— У якому сенсі? — Він почервонів.

— Ну, наприклад, у вас був роман із дружиною впливової особи, яка про це дізналася і тепер хоче помститися.

— У мене не було романів із заміжніми жінками.

— Може, ви покинули якусь жінку і вона схотіла помститися?

— Ні, цього теж не було! — захвилювався він. — Ну, тобто було, я зустрічався з однією жінкою, вдовою. Потім ми розійшлися, але без образ.

— Вона могла зачаїти злобу.

— Ні, вона інтелігентна жінка, до того ж невдовзі вийшла заміж і, здається, щаслива.

— Хто її чоловік?

— Для чого це вам?

— Дружини часто роблять чоловіків своєю зброєю. То хто?

— Чиновник із Міністерства закордонних справ. Але він не був би здатний на таке, повірте мені.

— У вас були з кимось конфлікти?

— Ні, я намагаюся уникати їх, бо вважаю, що будь-який конфлікт — марне витрачання часу та сил.

— Хтось міг претендувати на ваше місце?

— Ні, бо місця в мене як такого немає. Як і імені. І те, й інше мені треба заробити.

— Вашому батькові не могли мститися?

— Це не в рязанських традиціях, а більше він ніде й не бував.

— Ну що ж, не густо, — підсумував я.

— Іване Карповичу, я читав про вашу подорож на Кавказ, де ви супроводжували сина якогось магната. Звісно, в мене немає стільки грошей, але деякі заощадження все ж приберіг. То я готовий заплатити вам, щоб ви охороняли мене.

— Охороняв?

— Так, фронт стабілізувався, думаю, ми стоятимемо на цьому місці ще довго. Вбивці зможуть знайти мене. Я буду напоготові, але добре, аби ви змогли допомогти мені. Я не знаю, як можна розплутати цю справу, то прошу хоча б врятувати мене від убивці. Який, можливо, вже десь поблизу! — Хлопець знову зробився нервовий і переляканий.

— Не можу обіцяти бути поруч весь час. Але намагатимуся приглядати за вами і за підозрілими у шпиталі. Ви також сповіщайте, якщо щось помітите. Але без паніки, спокійно. Дістати вас тут не так вже і легко, все ж таки це прифронтова смуга, тут складно переміщуватися без документів. То закликаю вас заспокоїтися. Зі свого боку докладу зусиль, щоб розібратися у цій історії. Ось ваш наган, не хапайтеся за нього без причини.

— Дякую, Іване Карповичу, дуже дякую. Я сподіваюся, що ви мені допоможете. Бо як не ви, то хто ж іще?

— Просіть допомоги у Господа, — порадив я.

— Не можу, бо злий на нього.

— Що за дурниці? — здивувався я.

— Злий, Іване Карповичу, злий! Навіщо він піддає мене цим випробуванням? За що надсилає цих убивць? Перевіряє, як Мова? Але ж Йов питав щось у Бога, а я ні! Жив собі, нікого не чіпав, мріяв стати хорошим лікарем. То за що мені оце все?

— Ілля, я міг теж запитувати про те саме. Повірте, в мене є про що запитувати. Але я певний, що від моїх запитань нічого не зміниться. Треба діяти, а дарма трусити повітрям і роз’ятрювати себе не треба.

— Ну, може, ви й правду кажете, Іване Карповичу. Просто я заморився від усього цього, — зітхнув Ілля.

— Розумію. Тримайтеся, нічого іншого не залишається.

— Але ви подивитеся за мною?

— Так. Я спробую допомогти. А зараз мені треба подумати.

— Дякую, Іване Карповичу, залишаю вас тут.

Ілля вклонився мені і пішов крізь верби. Я замислився. Історія, яку він розповів, виглядала дуже вже дивною. Ні про що подібне я не чув. Міркував. Крутив у голові почуте, намагаючись побачити щось таке, чого не помітив раніше. Сформулювати якусь версію, яка б могла пояснити те, що відбувалося. Але все було так незрозуміло.

Почув кроки. Тихенько сховався. З-за верб виглянув Ілля.

— Іване Карповичу! Вас по всьому шпиталю шукають!

Я вийшов з-за кущів.

— Хто?

— Не знаю, але великий переполох. Уже патрулі до міста послали, якщо ви там.

— Зараз іду.

Я повернувся до шпиталю. До мене підбіг переляканий лікар Торопов.

— Іване Карповичу, дякувати Богу! Там до вас із контррозвідки прийшли, гніваються, де ви є.

— Тут я, тут.

Я пройшов до своєї палати. Біля неї стояло двоє солдатів із гвинтівками. Я підійшов до дверей але солдати мене перестріли.

— Чого тобі? — спитав один з солдатів.

— Га? — перепитав я, приклавши долоню до вуха.

— Куди преш? — гучно сказав другий солдат.

— Що? — Я повернув вухо до нього.

— Ой, та це ж Іван Карпович! — пізнав мене солдат і постукав у двері. З палати визирнув розлючений офіцер. Помітив мене і аж затнувся.

— Іване Карповичу?

— Пане капітане, з причини поранення погано чую! — гучно доповів я.

— Заходьте. — Офіцер махнув рукою на запрошення.

Я зайшов. Офіцерів у палаті було двоє. Молодший, який визирав, — капітан і старший — полковник. Дивилися на мене вороже.

— Сідайте, Іване Карповичу. — Вони вказали мені на ліжко. Самі сіли на табуретках навпроти. Уважно подивилися на мене.

— Дивно, Іване Карповичу, — посміхнувся полковник.

— Пане полковнику, з причини поранення погано чую! — знову гучно доповів я.

— Не можете, значить, чути. Дивно. Лікарі кажуть, що Іван Карпович поранений, що йому місяць треба лікуватися, а тут виявляється, що Іван Карпович бігає десь, що його застати неможливо.

Я подивився спочатку на полковника, потім на капітана. Зітнув плечима, вказав пальцем на вухо.

— Погано чую, ваша благородь. У голові шумить, а чутно погано. Снаряд поруч вибухнув, — пояснив я і показав руками, як снаряди вибухають.

Полковник скривився.

— Іване Карповичу, припиніть тут дурня клеїти! — суворо наказав він.

— Куди піти? — перепитав я.

Полковник підскочив і навис наді мною. Здоровий такий дядько.

— Ти думаєш, я повірю у цю дурню? Ні, не повірю! Бо занадто вже красиво ти все зробив! Це ж треба, дивовижний порятунок із полону! Німецькі війська розступилися, наче Червоне море перед жидами, щоби пропустити героя! І не одного героя, а ще й із врятованим офіцером! Більше того, полоненого з собою притягли! Ну хіба не герой? Та орден йому! Телеграма від государині! Зі штабу дивізії ціла делегація! Лікарі навколо бігають, догоджають! Ну хіба не чудово? Га?

Я дивився полковникові у рот, захоплено кивав і шанобливо всміхався.

— Чого ти киваєш? — крикнув полковник.

— Так точно, ваша благородь! — радісно відповів я.

Полковник знову скривився. Сів.

— Невже ти думаєш, Ваню, що тобі вдасться нас обдурити?

Я кивав і дивився на полковника невинними очима.

— Дарма ти так думаєш, Ваню, ох дарма. Перша твоя помилка — це те, що врятував ти того поручника. Це ж треба, з усіх офіцерів притягти якогось полячка! Хіба ми не знаємо, що ті ляхи тільки і мріють, як би повстати! Знаємо, Ваню, знаємо. І розуміємо, що Свенцицького того притяг ти не просто, а для розбудови польського підпілля. Німці ж обіцяють віддати полякам Варшаву, а ті дурники, наплювавши на слов’янське братерство, раді старатися!

— Так точно, ваша благородь! — Я аж підхопився і тут же поточився, наче мені запаморочилося. Ледь устояв і сів. — Вибачте, пане полковнику, паморочиться. Снаряд. Поруч. Як дасть! Аж полетів шкереберть!

— Ти, Ваню, думаєш, що хитрий. Що телеграма від государині або відомість твоя тебе захистить. Але ми, Ваню, тебе наскрізь бачимо. Розумієш?

Дивлюся, обережно посміхаюся, стенаю плечима.

— Якщо ти сподіваєшся, Ваню, у тилу відсидітися, то марно. Ми всі твої витівки знаємо. Так, арештувати тебе, провести процес і розстріляти ми зараз не можемо. Точніше, можемо, але не робитимемо цього, щоб не засмучувати государиню. Але ми знаємо, що ти, Ваню, ворог держави. І в тебе тільки один вихід: потрапити на передову і спокутувати провину кров’ю. Не вигаданими пригодами в тилу, де ти, мов якийсь хрінів Єруслан Лазарович, німців купами кладеш, а у справжньому бою, під кулеметами. Зрозумів?

Дивлюся я на полковника, показую, що трохи незручно мені, що не чую я голосу начальственого.

— А поки що, Ваню, будеш під охороною. Два солдати за тобою дивитимуться. Для сторонніх скажемо, що бережемо тебе від німецьких лазутчиків, а насправді — щоб не втік ти до своїх тевтонських хазяїв. З палати тобі виходити заборонено. Сиди тут і думай про те, що не треба з контррозвідкою в ігри грати. Бо ми тебе, Ваню, зламаємо. Через коліно, аж хруснеш. Зрозумів?

Посміхаюся, дивлюся в очі.

— Все ти зрозумів, Ваню. Бувай.

Пішли офіцери. Солдатів за дверима залишили.

— Невже справді німці вас убити хочуть? — спитав згодом лікар Торопов, який прийшов до мене.

— Не знаю, контррозвідці видніше.

— Вони вимагали, щоб я вас виписав. Але я наполіг, що ще мінімум тиждень. І начальник шпиталю мені вас виписувати заборонив.

— Чому це? — спитав я.

— А тому, Іване Карповичу, що ви наш оберіг. З постачанням же великі проблеми. Наступали — проблеми, відступали — проблеми, на місці стали — все одно проблеми. Але ж тепер у нас ви є!

— Не розумію, — здивувався я.

— Вам же государиня телеграму вітальну надіслала. Тепер наш начальник, коли треба щось із тилу видушити, згадує, що ви листи государині пишете і можете згадати про проблеми з постачанням. На щурів інтендантських це дуже діє, вмить усе знаходять і просять передати привіт славетному сищику. То начальник шпиталю наказав — кров з носа, а лікувати вас якомога довше.

— Лікуватися я згоден, — кивнув.

Розумів я, що надовго мене у спокої не залишать. Але хоч на деякий час. Думав, чого контррозвідка хоче досягти розмовами своїми. Чи не того, щоб не витримав я та спробував утекти? А там уже вб’ють, а як не вб’ють, то зрадником проголосять. І мене знищать, і половину грошей князя Ухтомського, які мені належали, заберуть. Заради цього і вся гра. Вони ж, мабуть, уже зраділи, що згинув Іван Карпович. Потім зраділи, що у полон здався. А тут повернувся я, зіпсував усі плани. Тепер знову треба було мене кудись подіти. Але хай самі, допомагати їм я не збирався.

Сидів у палаті, хіба що до туалету ходив, але у супроводі двох солдат. Бобров прийшов мене провідати, так сміявся.

— Ви, Іване Карповичу, наче вінценосна особа. З охороною.

— Так, Миколо Миколайовичу. Навіть до вітру ходжу в супроводі.

— А мене в унтер-офіцера збираються справити.

— Що ж, вітаю.

— Оце з вами побалакаю — і на передову.

— А я думаю, чого це ви такі радісні.

— Та аж душа співає, Іване Карповичу. Я ж у вас вичитав, що шукати треба людині таку справу, при якій душа співає. Для вас це розслідування, а для мене війна. Як подумаю, що вже увечері буду на передовій, то аж паморочиться солодко!

— Кожному своє. А мені ось тут на ліжку добре.

— Іване Карповичу, а чому вами так контррозвідка цікавиться? — несподівано спитав Бобров.

— Ну, мабуть, через те, що думали, наче здався я. А що?

— Та от мав бесіду на дві години з офіцерами контррозвідки.

— Полковником і капітаном?

— З ними. Все допитувалися, чи не намагалися ви здатися, чи не відлучалися на довгий час, чи не мали контактів із німцями. Що за питання такі дурні?

— Підозрюють мене у контррозвідці. Спочатку клеїли, що я мазепинець, тобто малоросійський сепаратист на утриманні австро-угорського генштабу. Тепер я нібито вже німцям служу. Доказів у них жодних немає і не може бути, але торочать одне й те ж. Думаю, що це зі столиці іде, де є в мене впливові вороги.

— Так государиня вас же вітає телеграмами!

— Ну, завдяки телеграмам тим я перед вами, живий та більш-менш здоровий. Але не довіряють мені, охорону поставили.

— Іване Карповичу, та це ж дурниці. Якби хотіли ви німцю здатися, то сто разів би здалися!

— Дурниці. Тільки якщо вигідно, людина за будь-яку дурницю схопиться. А що там зі Свенцицьким? Його про мене теж розпитували.

— Бідолашний поручник від бесід із контррозвідкою до нервового зриву дійшов. Істерика в нього трапилася. То відправили його до санаторію в Одесу, здоров’я підправити.

— Бачите, яка небезпечна я людина, Миколо Миколайовичу.

Посміхнувся Бобров. Ще трохи поговорили, і пішов. У палаті майже безвихідно провів я три дні. Кілька разів приходив Ілля Благово, солдати його не пускали, аж поки не здогадався їм тютюном допомогти. Тоді пустили. По Іллі було помітно, що вже не такий він переляканий.

— Трохи заспокоївся я, бо ж сам Іван Карпович Підіпригора зі мною! — пояснив Благово.

— Та бачите, не дуже-то я вам допоможу, бо з палати не виходжу.

— Нічого, ви ж найкращий сищик імперії, ви й звідси все побачите. Тим більше, що охорону шпиталю теж посилили. Тепер чужий так просто не пройде! Нічого по моїй справі не надумали?

— Поки що ні. А ото ви казали про професора Лавессі і суперечку, яка між вами виникла...

— Іване Карповичу, в цей бік можете і не дивитися! Професор Лавессі — вчений світового рівня, справжній лицар науки. Так, характер у нього складний, він не приймає заперечень і має дуже дивні погляди на медичну етику, чому я і припинив з ним працювати. Але Лавессі — великий талант, розумник, яких мало, і його дослідження мозку — перша лінія сучасної науки. І саме наука його хвилює, а не помста якомусь студентику. Навіть смішно подумати, щоб він витрачав свій час на такі дурниці!

— Ну, вам, Ілля, видніше. Просто у вас же була суперечка...

— Ні, ні, то наука, а тут якийсь кримінал. Нічого спільного тут бути не може, запевняю вас.

— Що ж, довіряюся вашій впевненості.

Ми ще побалакали, він пішов. А наступного дня я почув постріли. Чотири, один за одним, і крики, метушня в коридорі. Я вибіг, перелякані солдати спробували мене не пустити, але я просто відштовхнув їх. Здогадувався, що відбулося. Дзвін розбитого скла.

— Он він! Стріляйте! — закричав хтось.

— Не стріляти! — завалував я, коли пролунали постріли.

Добіг до вибитого вікна і побачив на землі поранену людину. Поки добіг, він уже був мертвий. У руці стискав револьвер велодог. Чоловік років тридцяти, у солдатській формі. Потім з’ясувалося, що він прийшов до шпиталю зі скривавленою рукою, замотаною в шинель. Збрехав, що рука попала під гарматне колесо. Його пропустили, не перевіривши документів. Бо ж поранений. Розмовляв російською, розмовляв добре, по-мужицькому. Щось схоже на новгородську говірку. До нього прийшов Благово, який саме чергував. Поранений скинув з руки шинель, під нею виявився револьвер. Розстріляв зауряд-лікаря впритул, після чого спробував утекти. Висадив вікно, побіг, але його вбили солдати з охорони. Звісно, що жодних документів. На одязі всі етикетки відірвані. Не місцевий. Я уважно обдивився вбивцю. Судячи з рук — робітник. Курив — тхнуло тютюном. Руку сильно порізав, щоб кров текла. Навіть не намагався здатися, побіг, хоча бачив же солдатів навколо шпиталю. Все як розповідав покійний Ілля. Я ще раз обдивився тіло. Але нічого не помітив, хіба що великий шрам на потилиці. Та що він міг пояснити, той шрам?

Між тим, убивцю зарахували до німецьких шпигунів. Мовляв, проник до шпиталю, щоб убити мене, але помилився і застрелив бідолашного зауряд-лікаря. На те, що я був удвічі старший за Іллю і зовсім не схожий, уваги не звернули. Версія видалася зручною, її трималися. Про мій дивовижний порятунок балакали всі, а Іллю поклали у труну і відправили до батьків у Рязань. Я прийшов попрощатися з ним, попросив пробачення за те, що не зміг допомогти. Вирішив зайнятися цією справою серйозно, тим більше часу в шпиталі було багато. Та сталося все зовсім інакше.