Найкращий сищик імперії на Великій війні

Сліпуча Орина

агон, у який я зайшов, був звичайним вантажним, але переробленим для перевезення військ. Переробка полягала в тому, що у вагоні встановили триповерхові нари, в одному з кутків зробили туалет, пробивши дірку в підлозі. У вагон набилося багатенько народу. На мене спочатку і уваги не звернули. Тільки двері за мною зачинили, як солдати почали гомоніти про вечерю.

— Кашу ж обіцяли! Де каша? Кашу! — гупали у двері, але відповіді не було. Потяг рушив із місця. У вагоні було темнувато, але хтось запалив гасову лампу, трохи розвиднилося. Солдати зсунули нари так, щоб звільнити місце посеред вагона. Всілися колом і почали розумувати, коли ж тепер годуватимуть.

— Це не раніше, аніж у Коростені. А то й далі повезуть, — сказав один.

— Та як же далі, від самого ранку нічого не їли! — не повірив інший.

Тут уже всі загомоніли, що терпіти несила.

— Домашнє вже все поїли, вчора саму кашу давали, зранку по півбуханки хліба і все! Як же це на такій їжі нам іще воювати? Ми ж, може, на смерть їдемо, а до нас така увага! Ну хіба так можна? Кажуть: «Герої, герої!», — а годувати забувають! Ганьба!

Я побачив, що так і до бунту у вагоні недалеко. І контррозвідка та клята, яка до мене причепилася, таким випадком скористається неодмінно. Тільки посадили до вагона Підіпригору, як одразу бунт там зчинився.

— Це інтенданти винні! Якщо по паперах подивитися, то годували нас кашею, ще і з тушонкою! А насправді вкрадено все! — кричав якийсь чоловік з інтелігентним обличчям, мабуть, із освічених.

— Ламаймо двері! — заволав іще один. — Нехай вечерю дають!

Кинувся до дверей, загупав.

— Зупинися, вивалишся на ходу, збиратимуть потім тебе по шматках, — сказав я найбільш буйному.

— А ти хто такий? — він двері покинув і до мене кинувся. Цей із тих діячів, що аби до кого присікається. — Ти хто такий, га? Що мовчиш!

Підійшов він до мене, аж витанцьовував, такий войовничий. Розумів же, що хоч і виламає двері, а їжа від цього не з’явиться. То краще вже побити того, хто йому суперечити насмілився.

— Ну, чого, мовчиш? — крикнув він.

— Стьопо, та припини, — спробували заспокоїти його товариші.

— Та ні! — тільки більше дратувався він. — Будуть тут мені вказувати, ламати двері чи ні! Ти хто такий, мурло? — крикнув він і штовхнув мене у груди.

Із досвіду роботи в охоронному відділенні і тих років, як сищиком був, знав я, що коли вже людина тебе штовхнула, то далі битиме. Не зупиниться, тут зайвих надій плекати не треба. Бо вже розійшлася. Треба вживати заходів. Ну, я і вжив, добряче так кулаком у щелепу. Він як стояв, так і падати почав. Я його підхопив, поклав на підлогу, щоб, дурень такий, голову собі не розбив. У вагоні одразу тиша встановилася. Вирячилися на мене солдати. Одні вороже дивилися, інші перелякано. Мабуть, цього Стьопу тут побоювалися, не чекали, що ось так лежатиме.

— Хлопці, я — Іван Карпович Підіпригора. Чули про такого? — сказав я тихо, але щоб почули.

Тиша. Придивлялися до мене. Я гасову лампу взяв, до обличчя підніс.

— Точно, він! Іван Карпович! Я його портрет у журналі бачив! Він! Що ви тут робите, Іване Карповичу? Та ви ж добровольцем на фронт пішли! То це ви насправді! А ми думали, що при штабі десь! Невже ви? — загомоніли солдати.

— Я, хлопці, справді я. Їду з вашою маршовою ротою на передову.

— Та хіба ж можна найкращого сищика імперії на фронт відправляти? Не бережуть у нас людей! Та краще б ви у тилу шпигунів німецьких ловили! Ну як так можна?

Кричать хлопці. То за кашу ледь бунту не зчинили, тепер за мене. Цього ще бракувало. А все через те, що голодні люди. Голод робить людину схильною до бунту. Особливо коли не одна людина, а цілий натовп.

— Хлопці, тихіше, не кричіть, бо даремно то все. Начальству видніше. Краще розповім вам історію яку-небудь. Якщо, звісно, спати не хочете.

— Розкажіть, розкажіть!

— Все одно не заснеш на порожній кендюх!

— Тільки таке розкажіть, що у журналах не друкували, бо я всі ваші пригоди читав!

— А я сам неписьменний, але мені хлопець читав, який у нас у майстернях робив!

— Новеньке щось, Іване Карповичу, будь ласка!

— Звісно, що новеньке, хлопці. Як можна захисників Отєчества давнім частувати? Нову історію розповім. Яка не надрукована ніде, бо ще і не написана.

— Зараз, зараз, Іване Карповичу, ми тільки розсядемося!

Всадили мене за стіл із ящиків, поставили поруч лампу, щоб видно було, розсілися навколо. Хто на нарах, а хто й на підлозі, поближче, аби чутно було мене. Жодна людина спати не пішла, хоча ж голодні, заморилися. Всі сидять і дивляться.

— Ну так от, трапилася ця історія напередодні війни. До неї вже, мабуть, готувалися, перевіряли по губерніях мобілізаційні ресурси: скільки людей є призовного віку, який стан їхнього здоров’я, на що хворіють. У нас у Полтавській губернії працювало чотири чиновники зі столиці, які брали статистичні дані з кожного повіту, щось там вираховували, складали звіти, іноді виїздили з уточненням на місця. Я би про цих чиновників і не знав, якби не звернувся до мене один з них. Приїхав зранку візником із Ромен, попросив про зустріч. Я його прийняв і одразу побачив, що вкрай він занепокоєний, аж переляканий.

— Іване Карповичу, хочу звернутися до вас по допомогу в одній дуже дивній справі! — сказав він мені одразу, щойно сів у моєму кабінеті.

— Спробую бути корисним.

— Але одразу попереджаю, що справа незвичайна, — сказав він.

— Та хіба до Івана Карповича зі звичайними звертаються? — перервав мою розповідь хтось у вагоні.

— Тихо ти! — насипалися на хлопця, — мовчи та слухай!

— Десь так я і відповів, — посміхнувся я.

— Ця справа може бути небезпечною, — попередив чиновник.

— І це для мене звично. Кажіть, що трапилося.

— А звідки ви знаєте, що щось трапилося? — з підозрою спитав гість.

— Бо інакше до мене б не звернулися. Щось трапилося, і я слухаю вас. Але якщо ви маєте якісь сумніви, то я не наполягаю, можете нічого не розповідати.

— Ні, ні! Я розповім, просто не знаю, з чого почати.

— Почніть спочатку. З того, що трапилося першим.

— Ну, спочатку ми приїхали до Полтави.

— Хто — ми?

— Четверо чиновників зі столиці, робоча група з вивчення стану здоров’я населення.

— Здоров’я панства?

— Ні, навпаки, нас більше цікавив стан здоров’я селян та робітників.

— О, а відколи Петербург почав перейматися станом здоров’я селян та робітників? — здивувався я, бо ж ніколи про таке не чув.

— Іване Карповичу, за наказом мені заборонено розповідати будь-які деталі нашої роботи. Скажу лише, що ми збирали, вивчали і систематизували статистичні дані щодо стану здоров’я посполитих. Планували пропрацювати два тижні, скласти доповідь і повернутися до Петербурга. Один із моїх колег помітив дивні дані про Золотоніський повіт. Там, у Пищицькій волості, на берегах Дніпра, зафіксували несподівано високий рівень сліпих. Зазвичай кількість сліпих — одна-дві людини на тисячу населення. А у цій волості їх було більше половини, тобто в сотні разів більше за звичайний рівень! Ми спробували з’ясувати, в чому причина. Якісь місцеві промисли? Природні умови? Просто помилка? Надіслали запити, нам відповіли, що помилки немає, справді надзвичайно високий рівень сліпих, а про його причини нічого не відомо. Наша робота полягала в тому, щоби вивчити вже готові цифри стану здоров’я, а не дізнаватися про їх причини. Але один із моїх колег, наймолодший і тому необачний, вирішив особисто вивчити ці причини. Думаю, що він хотів стати автором наукової сенсації, цілком нормальне бажання як для молодого вченого. Він збирався поїхати до Пищиків у свій вихідний і за власні кошти. Я, як його керівник, не був проти. Ми домовилися, що за день, щонайбільше два, він спробує з’ясувати, що ж коїться, а потім повернеться. Але минув день, другий, третій, мій колега не повертався. Лише за тиждень я отримав від нього лист, у якому він сповіщав, що звільняється зі служби і залишається жити в Пищиках. Коли я прочитав цей лист, я дуже здивувався. Бо мій колега походив зі знатної родини, мав добру освіту, та чудові кар’єрні перспективи, і як чиновник, і як вчений! І покинути все це? Я не розумів, як таке могло статися! Через що?

— А ви впевнені, що листа написав саме ваш колега? — спитав я.

— Впевнений, бо ж добре знав його почерк. Хоча почерк таки трохи змінився. Ось, я узяв той лист і фрагмент доповіді, яку написав зниклий приблизно за тиждень до поїздки у Пищики. Подивіться. — гість подав мені два аркуші паперу. Я уважно вивчив їх. Почерк був, швидше за все, справді однаковий, але той, що у листі, був якимось непевним. Таке враження, що писалося при поганому освітленні.

— Я б іще зрозумів, якби мій колега поїхав у маєток своїх батьків десь у Вологодській губернії. Але залишитися жити в якомусь забутому Богом селі! Цього я не розумів і написав колезі, щоб він повертався і не робив дурниць. За кілька днів до мене надійшла телеграма від батьків колеги, збентежених його рішенням. Батьки мали впливових друзів. Вимагали пояснень від мене як керівника комісії. А що я їм міг пояснити? Довелося відправити ще двох колег. Я сподівався, що вони зможуть повернути, бідолашного хлопця. Минув день, два, тиждень, а потім надійшов лист про те, що й колеги лишаються у клятих Пищиках! Ось він.

— Знову їхній почерк?

— Так, їхній, але знову трохи дивний, як і в першому випадку.

— Ага, наче писали у темряві.

— У цих колег у Петербурзі теж залишилися родини, робота, друзі. Вони покинули все! І категорично відмовляються повертатися, попри мої умовляння та вимоги. Я звернувся до поліції, але там сказали, що не мають підстав для втручання. Тоді я вирішив звернутися до вас, Іване Карповичу.

— І що ви від мене хочете?

— Щоб ви з’їздили у ті кляті Пищики і дізналися, що ж там коїться. Якщо моїх колег утримують там проти їхньої волі, я вже вимагатиму від поліції втручання. А якщо ні, то, сподіваюся, ви хоча б дізнаєтеся, що з ними сталося! Чому вони вирішили залишитися жити там.

— Справа виглядає з ваших слів досить дивною. Але я візьмуся за неї.

Далі ми підписали договір, я отримав аванс і наступного дня поїхав до Золотоніського повіту. Можна було і потягом, але треба було їхати аж до Бахмача, а потім повертатися, тому відбув я на візку зі своїм конем Чалим.

— О, Чалого ми добре знаємо! Ви його вилікували! А він вас від людожерів урятував! Чалий — добрий кінь! — загомоніли солдати.

— Так, той самий Чалий. Він мене до Золотоноші швиденько домчав. Там я почав розвідувати про ті Пищики. Село як село. Підтверджували місцеві, що сліпих у селі було багато, але коли питав, чому так, то ніхто відповісти не міг: чого так — бозна. Дивним це мені здалося. То відпочив і зранку поїхав у Пищики. Вже за Золотоношу виїхав, коли зупинив мене один торгівець, що пер на собі велику торбу з якимось товаром. Сам невеличкий, товстенький, пика така, як у поросяти. Побачив мене, попросив підвезти.

— Хоч трошки, пане, а то заморився дуже.

— А куди тобі потрібно?

— Та до Пищиків, — сказав торгівець.

— А що за село таке? — спитав я, наче і не чув ніколи.

— Та село як село.

— Щось там продаватимеш?

— Ага, книжки. То підвезеш?

— Сідай.

Запер він мені на візок торбегу свою і сам заліз, аж ресори застогнали. Поїхали.

— І оце повну торбу книжок тягнеш? — здивувався я, бо не чув, що по селах люди дуже вже читали. Ще там учитель або лікар, ну, може, іноді панотець. Але і їм такої великої торби забагато.

— Повну!

— А подивитися можна, що за книжки такими торбами продаються? — спитав у нього. А то, думаю, може, це листівки якісь бунтівні.

— Можна, — відкрив він торбу, дав одну книжку. Я відкрив, а там літер немає, самі дірки якісь, наче хтось голкою папір штрикав.

— Що це ще таке? — спитав здивовано у товстуна, а він задоволено посміхається.

— Це книжки для сліпих. Шрифтом Брайля надруковані.

— Так літер же не видно! — не міг я второпати.

— А це ж для сліпих літери, то й не потрібно, щоб було видно їх очима.

— А як же вони читають?

— Пальцями. Ось так, — сказав він і став пальцями по аркушу водити, по тих дірках, які з паперу стирчали.

— Що ж по дірках зрозумієш?

— Це не просто дірки, а літери. Сліпі їх пальцями торкаються і так читають, не гірше, аніж зрячі — звичайні книжки.

— Велика премудрість Господня! — здивувався я. — А що, у Пищиках сліпих стільки, що ціла торбега книг знадобилася?

— Сліпих там багато. Більше, аніж у будь-якому місті. Ну, може, за винятком Москви чи Петербурга. А може, і ні.

— А чого так? — не приховував я подиву. — Народжуються вони сліпими, чи що?

— Та ні, стають, — якось не дуже охоче сказав товстун.

— Як стають?

— Та стають — і все, — скривився він аж, чогось неприємно було йому говорити. — А чого ти так Пищиками зацікавився?

— Так уперше чую про таке село, щоб сліпих стільки! І, мабуть же, з благородних вони, бо мужик, тим більше сліпий, читати не буде, — здогадався я.

— Справді, здебільшого з благородних. Хоча і мужики є.

— Слухай, так а чого сліпнуть? Дуже вже мені цікаво стало.

— А ти сам хто?

— Я прикажчик пана з Харкова, який наказав собі на наступний рік дачу придивитися десь по Дніпру. Щоб риболовля була, тихі місця, краєвид із вікон добрий і недорого. Але ти про ті Пищики розкажи. Бо цікавість аж розбирає!

— А що розповідати? Багато там сліпих. Я їм книжки продаю, на хліб заробляю. Ось і все, — сказав він, але ж бачив я, що не все, далеко не все розповів. Ну, для таких випадків була в мене з собою фляга з горілкою.

— І зараз є? — спитав той Стьопа, який від мене кулаком отримав, зараз он отямився, лежав і слухав.

— Ні, зараз немає. Я ж на фронт їду, а не на розслідування.

— Погано, — зітхнув солдат.

— Не заважай, Стьопко, лежи та слухай! Продовжуйте, Іване Карповичу, будь ласка!

— Ну так от, дістав я флягу, запропонував торгівцю. Той відмовився, але очі аж горять. Ну, я наче ковток зробив, крекнув від задоволення, потім іще. Тут він не втримався:

— А дайте і я спробую.

Я дав, він схопився і такий ковток зробив, що на третину фляги. А фляга ж у мене не панська, що ото мерзавчик тільки і влізе, а солдатська, на півлітра.

— Ой, та не ятріть душу, Іване Карповичу, а то ж випити хочеться! — аж застогнав Стьопа.

— Добре, не буду. Одним словом, скоро так зробилося, що фляга порожня, а торгівець — тепленький. Ну, тут я знову його про Пищики спитав. Звідки це там стільки сліпців.

— Та це через сучку ту, — відповів торгівець.

— Ти, по-перше, не лайся, а по-друге, поясни, про кого балакаєш, — суворо сказав я, бо ж лаятися — то перед Господом ганьбитися.

— Про доньку коваля пищиківського, про Орину, — закивав торгівець. — Така гарна, що як хто її побачить, так одразу і сліпне.

Подивився я на нього: наче не жартує, хоча ось таке верзе.

— То це у Пищиках усі сліпі, чи що? — спитав я.

— Ні, не всі. На жінок вона не діє, то жінки зрячі. А чоловіки — майже всі сліпі. Бо як не бережуться, неодмінно колись та подивляться.

— Чого ж її у хаті не зачинять, Орину ту, щоб людей урятувати?

— Зачиняли її, кілька разів, але сліпі зносили паркани і двері ламали, щоб вона до них виходила.

— Навіщо це їм, вони ж сліпі? — не зрозумів я.

— Та кажуть, що тільки її і бачать. Так у них темрява повна, ніч у молодик, а Орина вийде — і бачать вони її, насолоджуються красою її неземною, хоч і сліпі.

— Що, таки гарненька?

— Не те слово! — п’яно зітхнув торгівець. — Інакше чого б ото люди сліпилися.

— А ти що, її бачив? — підозріло спитав я.

— Бачив, багато разів. Я ж уже кілька років до Пищиків книжки вожу.

— А як же ти не осліп?

— Бозна. Чомусь от не бере мене. Будь-хто подивиться на Орину і тут же зір втратить. А я скільки її бачив — і нічого. Ну, як нічого, очі від неї болять. Поболять і заспокояться, а всі інші люди сліпнуть.

— Дива які. Господи, хоч не нечистої сили це підступи?

— Та ні. У Пищиках церква є, і Орина туди на служби божі ходить.

— І що панотець?

— Та сліпий і панотець, і диякон, і служки майже всі. Але Орину вони люблять і захищають. Ну, як і всі інші залицяльники.

— Хто?

— Залицяльники. Ну, ті, які до Пищиків приїхали, осліпли і залишилися при Орині.

— А що, є і такі?

— Та більшість. Їдуть люди з усіх усюд. З Петербурга і Одеси, з Ростова і Харкова, та зі всієї імперії, а ще й іноземці трапляються! — аж наче вихвалявся торгівець.

— І що вони роблять у тих Пищиках?

— Та сидять під хатою Орини, чекають, коли вийде. Чи на город, чи по воду.

— Чого чекають?

— А щоб дивитися на неї.

— Та сліпі ж вони!

— У всьому сліпі, а ось її бачать. І так їй радіють, що ладні днями під хатою в неї сидіти, чекати, поки з’явиться вона.

— Дива які! Але чого люди здорові до Орини ідуть? Хіба не знають, що осліпнуть?

— Та знають. Але тягне їх, як бджіл до меду. Нічого з собою зробити не можуть. Кажуть собі, що не дивитимуться, коли треба очі заплющать, приїздять до Пищиків, серед сліпих ходять, а потім вийде Орина — і все: подивляться та й самі сліпими стають.

— Та ну не може бути такого! — не повірив я.

— Як не хочеш, то не вір, я не наполягаю. А в тебе ще фляжки немає?

— Ні, немає.

Засумував торгівець, а потім заснув. Розвалився на возі, так хропе, що аж Чалий сіпається, а Чалий же кінь сміливий. Їду я і думаю про те, що почув. З одного боку — маячня, всяке жінка може з чоловіком зробити, навіть і осліпити, але на час, а не назавжди. Та й такого, щоб десятками осліпляла, я не чув. З другого боку, сліпці ж є. Вирішив дарма не гадати, ось невдовзі на власні очі все побачу і з’ясую.

Коли прокинувся торгівець, я його водою пригостив, воно ж сушить після п’яного сну. Він попив, подякував. Аж ось і перехрестя.

— О, це дорога на Пищики. Дякую, добрий візнику. Успіхів тобі в пошуках твоїх.

— То я тебе підвезу. Цікаво стало мені подивитися на ті Пищики.

— Ні, дякую, не треба, — закрутив головою торгівець.

— Я наполягав. Він подивився на мене серйозно.

— Слухай, не треба тобі в Пищики. От не треба!

— Та ти не хвилюйся, я дивитися на Орину не буду.

— Слухай, мужик. Мені байдуже, що там із тобою буде. Але ти ж добра людина. Мене підвіз, горілочкою пригостив, водичкою напоїв. Бачу, що хороший ти, родина ж у тебе, напевно, вдома є. То кажу тобі — їдь звідси. Хоч куди, а про Пищики забудь. От наче і не було їх, наче привидівся я тобі у сні.

— Та не хвилюйся ти...

— Мужик, прошу тебе. Це ж на мені гріх буде за тебе, бо я тобі про ці Пищики розпатякав. Прошу, не їдь. Бо будеш потім сліпцем ходити і мене лаяти та чекати, коли Орина вийде.

— Та не буду я на неї дивитися!

— Всі так кажуть! Всі ті сотні чи тисячі бідолах, які по Пищиках вештаються, і собі, і людям обіцяли, присягалися, що не подивляться на Орину. А всі як один подивилися! Бо не в силах людських утриматися від того!

— Але ж тебе не взяло!

— А тисячі інших узяло. Невже думаєш, що й тобі пощастить? — спитав він і подивився на мене.

— Ти, мабуть, думаєш, що я теж схочу книжками торгувати, то не бійся! Я своїм місцем задоволений, — сказав йому, а він зареготав.

— Дурню, нічого я не боюся, бо ніхто, крім мене, торгувати у Пищиках не зможе. І ти, й інші осліпнуть і під хатою Орини сидітимуть. Слухай, я тобі не батько, а ти мені не син, щоб учити, куди тобі їхати. Хочеш — їдь, хочеш — не їдь. Я тебе попередив, а тепер піду.

— Та почекай, може, я ще вирішу поїхати до Пищиків.

— Я з тобою не поїду. Не хочу гріха на душу брати.

Закинув він торбегу собі на плечі й пішов. Товстенький, незграбний. Я постояв-постояв і до Золотоноші подався.

— Невже здалися, Іване Карповичу? — пролунало у вагоні. Всі дивилися на мене з подивом. Бо що це за історія, яка нічим не закінчилася? Бува, не тухлятиною Іван Карпович почастував?

— Звісно, що не здався! — заспокоїв я товариство. — Дещо мені купити треба було в Золотоноші, а наступного дня знову я поїхав до Пищиків тих. Дорогою нагнав кількох чоловіків, з яких один шкутильгав. Судячи з одягу — міські, судячи з розмов — освічені. Побачили мене, спитали, куди їду.

— А ви куди ідете, хлопці?

— До Пищиків, це село таке неподалік Дніпра. Може, підвезете, ми заплатимо, — попросив один із них.

— Треба було в Золотоноші візника брати, — підказав я їм.

— Там перелякані всі якісь, не хочуть до Пищиків везти. То як, підвезеш? У саме село і їхати не треба, перші хати побачимо і підемо.

— Ну, всіх узяти не зможу, вас он четверо.

— Та всіх і не треба. Товариша нашого підвезіть, бо в нього черевики ноги натерли, а босоніж ходити не звик.

— Ну, давайте, підвезу. Сідай, хлопче.

— А ще ось мольберт візьміть, а то важкий, — попросив один із хлопців.

Мольберт поклали, хлопець сів у візок, товариші попросили його біля села чекати і самому не заходити, поїхали ми. Хлопець попросив дозволу черевики зняти.

— Бо як у кайданах у них, сил уже немає.

— Та знімай, звісно, чого ото мучитися.

Він хотів заплатити мені, але я сказав, що грошей не треба, а побалакаємо просто.

— Хороша розмова краща за гроші, — сказав я. — Бачу, що ви люди столичні.

— Ага, з Петербурга ми.

— Студенти?

— Я ще вчуся, а товариші мої вже університет закінчили, працюють.

— Чиновники?

— Ні, один — художник, один учителює, ще один — журналіст.

— Дачу на Дніпрі шукаєте? — спитав безневинно.

— Ну, можна і так сказати, — ніяково посміхнувся хлопець. — А ви про Орину з Пищиків чули?

— Про красуню ту? — спитав я.

— Ага, про неї.

— Чув. А ви що до неї?

— Та ні... — хлопець зашарівся під моїм поглядом, відвернувся. Не вмів брехати. — Ну, так, до неї. Але ми не дивитимемося, ні!

— Тоді навіщо їдете?

— Журналіст статтю в газету напише, вчитель хоче зі сліпими поспілкуватися, а художник планує намалювати Орину.

— Як же можна намалювати не дивлячись? — здивувався я.

— А він окуляри спеціальні приготував. У них на сонце дивитися можна, і очі не болять. Як уже сонце витримують, то і Орину мусять!

— А ти для чого ідеш?

— Та цікаво просто. Почув я про ту Орину, і запала вона мені в душу.

— Отруйна вона.

— Я знаю! Але я не дивитимуся!

— Всі так кажуть, — відповів я, бо шкода мені було хлопчину.

— Ні, я теж підготувався! Ось дивіться! — показав мені сталеві кільця якісь.

— Що це?

— Наручники! Сучасні, американські, мені поштою надіслали! Ось так їх можна на руки надягти! — показав.

Подивився я — таки зручна штука, коли когось зв’язати треба.

— Бачите, тільки рік тому випускати почали! В Америці! — хвалився хлопець.

— Ну, штука непогана, — кивнув я. — Але як ти нею від Орини вбережешся?

— А так! — аж крикнув хлопець і вихопив із кишені окуляри. Не звичайні, а такі, як ото в льотчиків бувають. Тільки скло в них якесь дивне.

— Що зі склом? — спитав я.

— Я його чорною фарбою замалював, у три шари! Ось дивіться, коли підемо до Орини, я все приготую. Вже біля дому попрошу товаришів одягти мені наручники, щоб руки за спиною, і окуляри надягти. В них я нічого не побачу і зірвати їх не зможу! То й не подивлюся на Орину, як би не хотів. Скажіть, хороший план?

— Так а навіщо ж їхати тоді до Орини, коли її не бачити? — спитав я.

— А я хочу просто відчути її поруч. А дивитися не буду, ні! Дивитися небезпечно.

— Ну, не знаю... — зітхнув я, бо з досвіду знав, що часто план хороший буває, а коли починаєш його виконувати, то руйнується все.

— Все буде добре, ви не хвилюйтеся, — запевнив хлопець, помітивши мої сумніви.

— А звідки ти про цю Орину почув? Де Петербург, а де Пищики!

— Двоє моїх товаришів із гімназії сюди потрапили. Звідки вони дізналися — бозна, але поїхали сюди. Побачили, осліпли і залишилися у Пищиках. Одного батько з братом їздили забирати. Силоміць забрали, бо той не хотів їхати. Зв’язали, відвезли до Петербурга. А бідолаха з дому втік і під трамвай потрапив.

— А чого втік?

— До Пищиків хотів дістатися. Бо хто Орину хоч раз побачить, той уже ніколи її не забуде і завжди хотітиме поруч бути. Така ця Орина, — зачаровано сказав хлопець. — А іншого товариша поїхав дядько забирати. Офіцер, командир батальйону, серйозна людина. Племінника зв’язав, на віз поклав і наказав до станції везти. А сам залишився чомусь. Подивився, осліп і в Пищиках тепер теж.

— Ну і чого ж тобі в ті Пищики треба лізти, коли ти знаєш, як там небезпечно? — спитав я суворо хлопця.

— Та того, що я теж спокій утратив. Тільки про Орину і думаю! Про те, як може бути, що на жінку подивишся і осліпнеш! Я останні дні перед поїздкою не спав, усе думав, як воно в Пищиках буде.

— А як тебе батьки відпустили?

— Та ніяк. Вони думають, що я до дядька в Катеринослав поїхав. А я вирішив сюди заїхати. У потязі зустрів товаришів. Ото разом добиралися. Вони теж про небезпеку Орини знають, але сподіваються врятуватися. А ви у Пищиках бували?

— Ні, що ти! Це ж панська справа — за Ориною тою дуріти, а мужицька справа — працювати. — запевнив я.

— Не кажіть! У Пищиках буцімто й мужиків багато, бо воно ж будь-кому цікаво на диво те подивитися!

— Тьху! Навіщо воно, те диво, коли потім усе життя сліпим жити! — скривився я.

— Ну, воно-то так, але ж усе одно диво, таємниця, чимось притягує, манить Орина та! — Хлопець замріяно подивився у небо. Дитина ж іще, а пропасти може.

— Може, не поїдеш ти до тих Пищиків? — спитав я. — Давай тебе на станцію відвезу? Іншою дорогою, якщо товаришів своїх бачити не хочеш. Поїдеш до дядька і горя не знатимеш!

— Ні, що ви, треба мені до Пищиків! І я ж підготувався, самі бачили!

Скільки не переконував я хлопця, а він на своєму твердо стояв: у Пищики — і все. Наче якась сила потужна його туди тягла. Що ж то за Орина така? Відчув я небезпеку. Звичайна людина, коли небезпеку відчує, обійде десятою дорогою. А в мене так, що, наче п’яниця по горілку, за небезпекою я бігаю і нею живу. І тоді підбадьорився, усміхатися почав, чув, як серце загупало, щасливе від можливих пригод. Воно-то кожному своя планида, а мені ото планида по лезу ножа ходити і з того радіти.

Розмірковував я про планиду свою, коли попереду побачив перші хати Пищиків. Тоді хлопець зліз, узяв мольберт і залишився чекати товаришів.

— Домовилися ми разом бути. А ви куди? Невже до Пищиків поїдете? — здивувався мій попутник.

— Ага, але я у справах, а не до Орини. Все, хлопче, бувай. Але я б радив тобі додому їхати, — востаннє спробував я його переконати.

— Дякую, дядьку, за те, що підвезли, — відповів хлопець і залишився чекати товаришів.

З тим і поїхав я у Пищики. Уважно дивився навколо. Спочатку село як село: хати, городи, півні горлають, корови мукають, гуси у калюжах плавають. Вулиця в селі одна і веде до церкви, яка на горбочку невеликому. Їду собі. З місцевих видно тільки жінок. Хтось із них на городах порається, хтось по воду до колодязя вийшов. Мене побачать, покрутять головами, наче засуджують, і далі своїми справами займаються. Їду далі, коли побачив сліпого. Він ішов кудись із ціпком у руці, яким шлях собі намацував. Потім ще одного, а далі вже натовпи сліпих почалися. Сиділи під парканами, ходили, балакали між собою.

— Таки приїхав, — почув я позаду. Озирнувся, а то торгівець. Уже, видно, всі книги продав, бо торбега порожня була.

— Приїхав, — кивнув я. — Не збирався, але у Золотоноші хлопців зустрів, які аж із Петербурга мандрували на Орину подивитися. І подумав, що люди зі столиці їдуть за тим дивом, а я поруч був і оминув.

— Ну, дивися, — стенув плечима торгівець.

— А проведи мене селом. Ти ж тут усе знаєш, — попросив я.

— Добре, поїхали, — сів торгівець у візок. — Як бачиш, це головна вулиця Пищиків, веде до церкви. На цій вулиці й хата Орини. Залицяльники намагаються триматися від неї неподалік. Щоб кроків сто-двісті, не більше. То тут сліпих і багато.

— А що то за будинки дивні? — показую я на кілька двоповерхових хат, чимось схожих на вулики, з купою невеличких вікон. Ніколи таких не бачив, ані у селах, ані у містах.

— А це для залицяльників. Улітку вони просто неба живуть, а як холоднішає, десь ночувати їм треба. То місцеві побудували і здають. Можна цілу кімнату наймати, можна ліжко, а то й місце на підлозі, це найдешевше — по копійці за ніч, а у великі морози по дві. Взимку набивається в ті хати страшенно люду. Стільки, що не пройдеш. А якось хата така загорілася, вискочити тільки кілька десятків устигли, які ближче до дверей спали. А сорок двоє загинуло. Онде бачиш садок?

— Бачу.

— То біля хати Орининої, — кивнув торгівець.

Я подивився — звичайна наче хата.

— А розкажи про родину Оринину.

— А що там розказувати? В Орини батько коваль був, кажуть, непоганий. Працював собі у кузні, яка теж тут, неподалік. Четверо дівчат у нього було, хлопця хотів. Коли п’ятою дитиною дружина ходила, все мріяв, що нарешті буде продовжувач роду. Тільки знову дівчинка народилася. Ну, тут уже як Бог дасть. Назвали дівку Ориною. Спочатку вона така, як і всі, була. Тобто така, що подивишся і не сліпнеш. Хоча, звісно, гарненька. З самого малку гарненька була, що аж сусіди заздрили. Наче лялечка. Це ще професор помітив, який пологи приймав.

— Звідки тут професор? — не зрозумів я.

— А тоді фельдшер із Пищиків на білу гарячку захворів, бо випив увесь спирт, який для дезінфекції інструменту виділявся. Лікувати фельдшера приїхав один професор, який на Дніпрі дачу знімав. Він і пологи приймав у Орининої матері. Узяв немовля на руки і аж здивувався, яке красиве дитя. До того розчулився, що не лише грошей не взяв, а ще й дав, тільки б батьки дозволили немовля сфотографувати. Сам привіз фотографа і зробив знімок, який потім навіть у газеті надрукували, з підписом про дуже гарненьке немовля. Я ту фотографію бачив, вона й справді дуже гарна була, дивився б і дивився.

— Слухай, а куди це сліпі збираються? — перервав я торгаша, бо побачив, як сліпці почали підводитися, виходити з дворів та садків на вулицю, посунули до церкви.

— А це в них сеанс скоро, — пояснив торгівець.

— Що-що? — не зрозумів я.

— Сеанс. Орина зранку з хати виходить, по обіді і ввечері. Залицяльники намагаються жодного разу не пропускати. І приходять завжди раніше, щоб кращі місця зайняти. От зараз іще не менше години до виходу Орини, а вони вже поспішають. Зупини коня, нехай пройдуть.

Зупинив я Чалого, який почав хвилюватися, форкати, бо ж не доводилося йому бачити такої сили-силенної сліпих. Наче ріка, вирували навколо нас суцільним натовпом. Самі чоловіки, різного віку, від підлітків до зовсім уже старців, але здебільшого років двадцяти-тридцяти. Одягнені були в білі сорочки, деякі в капелюхах, більшість босоніж. Ішли мовчки, від чого аж моторошно ставало. Проминули нас, потім стали оточувати хату Орини. Хтось на землю сідав, інші навколо ставали, коли місця не залишалося, то лізли на дерева, де вже були спеціальні сідала зроблені. Подекуди і на парканах сиділи, на дахах хат та сараїв.

— Слухай, а онде дві жінки! Сліпі! — здивувався я, коли це побачив. Видно, що з освічених, дворянки. Ішли під руку, в руках тримали красиві елегантні ціпки. У одної в волосся квітка була заправлена. — Хіба жінки теж сліпнуть?

— Зазвичай ні, але ось ці дві чогось осліпли. Одна англійська піддана, донька лорда, відома авантюристка. Якось почула про Орину, приїхала зробити сенсаційний матеріал для англійських газет і залишилася тут назавжди. Це ота, білява, в неї ще обличчя трохи коняче. А чорнява красуня, на хлопчика схожа, — донька казанського купця. Батько її дуже любив і волі забагато дав. Освіту вона отримала, замислюватися почала, заміж відмовилася виходити. Коли силоміць видали, то втекла від чоловіка. Потім до Пищиків приїхала, осліпла і залишилася. Потоваришувала з англійкою, і тепер вони завжди парою ходять. Винаймають цілу хату, бо гроші в них є. Купець казанський по доньку присилав людей. Спочатку одного колишнього пристава, потім трьох злодіїв досвідчених із Кром, але всі вони на Орину подивилися, осліпли і тут залишилися.

— Жах який. Розкажи, як усе почалося тут.

— Щось у горлі пересохло, — поскаржився торгівець. — Ходімо у трактир.

— Диви, не у всякому селі трактир є! — здивувався.

— Залицяльникам же їсти-пити треба.

— А звідки в них гроші?

— Комусь родичі висилають, а хтось старцює серед багатших товаришів. Два чаю і млинців! — сказав торгівець жінці, яка зустріла нас у трактирі.

Пройшли ми, сіли за стіл у кутку.

— Так ось, — продовжив торгівець, — почалося так. Росла Орина і ставала з кожним роком красивішою: гарненька, ну як лялечка. Багато про це балакали. Ну, нашим людям тільки дай язиком почесати. Любили розпатякувати, чи від Бога, чи від диявола краса та, і навіщо вона простій сільській дівці. Казали, що буде від тої краси горе батькам. Якось про Орину почув панич один з-під Корсуня. Син багатих батьків, хотів художником стати. Кажуть, талановитий був, вступив до Імператорської академії мистецтв. Провчився рік, приїхав додому на канікули, Дніпро малював і кручі. А коли почув про Орину, то схотів зробити її портрет. Приїхав до батька її, той проти був, бо ж дівчині десять років, дитя, що там малювати. Але художник пообіцяв ковалеві червінець і зібрався малювати просто у дворі, тож батько погодився. Художник наказав перевезти у двір величезний кущ троянд і під ним лавку поставити. На ту лавку Орину посадив і почав малювати. Кажуть, що дуже добре все виглядало і самому художнику подобалося, він аж кілька захоплених телеграм товаришам у Петербург відбив. Три дні малював, ще планував день-другий, аж тут дощ пішов. Ну, художник із мольбертом у хату забіг, Орина теж, намочилася трохи під дощем. Сіла на лавці сохнути, а художник на неї подивився і закричав. Схопився за очі і став скаржитися, що нічого не бачить. Спершу не повірили йому, бо як таке може бути, що ось бачив, а ось уже не бачить? Але панич своє торочив, що не бачить. Злякався батько Оринин, дочекався, поки дощ мине, і повіз панича у Золотоношу до повітової лікарні. Там подивилися і підтвердили, що справді сліпим пан художник зробився. Нічого не бачить. А причина того невідома. Батьки відправили сина до Петербурга, там світила медицини його докладно подивилися і нічого не зрозуміли. Вирішили, що просто не витримали очі навантаження під час малювання, і відправили хлопця до санаторію на Кавказ.

Історією осліплого художника зацікавився один літератор із Москви, який вирішив написати про це книгу. Мовляв, молодий геній, у якого попереду світова слава і замовлення найбільших музеїв, зустрічає надзвичайну красуню, портрет якої прославить його навіки. І тут злий фатум позбавляє його зору. Але художник не відступає, починає малювати наосліп і таки закінчує портрет, який зажив великої слави! Сліпий художник із портретом красуні їде по імперії і всюди збирає натовпи відвідувачів. Тріумф! Літератор навіть отримав аванс у видавця Суворіна, приїхав до Пищиків, поговорив із місцевими і пішов до Орини. Батько пускати в хату не схотів, вигнав, бо і так мав купу неприємностей через осліплого художника. Але літератор виявився людиною хитрою, сховався у кущах, дочекався, поки Орина піде до колодязя, і там її перестрів. Здивувався її красі, заговорив із нею. Дівчина злякалася незнайомця, хотіла побігти додому, літератор схопив її за руку, щоб затримати, а потім схопився за власні очі. І закричав, що нічого не бачить. Коваль швиденько відвіз його на станцію, посадив у потяг до Москви, де лікарі так і не змогли назвати причину сліпоти, сліпоти повної і невиліковної.

До Пищиків приїхала поліція, щоб розібратися, хто це тут панів сліпить. Нічого не з’ясували, забрали коваля і посадили у Золотоноші в холодну. Орина пішла батькові передачу нести, і в повітовій поліції осліпло двоє співробітників. Од гріха подалі коваля випустили і наказали йому тримати доньку вдома. Але це ж село, як тут не випустиш, коли чи посапати на городі треба, чи по воду сходити, чи худобу попорати. Виходила Орина, спокійно все було, коли якось біля двору ковальського крик почувся. Із кущів поруч виліз чоловік, пищиківський мірошник. Поважна людина, в нього дружина, четверо дітей, уже онуки були, два млини. Що він робив у кущах біля Орининої хати, пояснити не зміг, але осліп. Дружина мірошника почала кричати, що Орина — відьма, з нечистою силою сплуталася і людей зору позбавляє, щоб замість світу Божого бачили вони лише темряву пекельну. Зібралися люди і повалили до хати коваля з наміром кляту Орину схопити і спалити. Коваль спробував доньку захищати, але що він сам проти натовпу? Повалили його, вибили двері у хату, а за дверима Орина. Вирішила не ховатися, сама вийшла. Побачили її люди і аж ахнули. Бо така вже красуня, що безсумнівно — від Бога краса та. Відступив натовп, а Орина вийшла, забрала батька побитого, допомогла до хати дійти.

— Як прийшли мене вбивати, то вбивайте, а батька мого не чіпайте, бо ні в чому він не винен, — сказала людям.

А вони мовчали. Навіть мірошниковій дружині — і тій заціпило. Коли як закричить один хлопець, що в передніх лавах був, коваля бив і двері до хати ламав. Дебелий хлопчина, норову буйного, а то закричав і за очі схопився, верещав, що нічого не бачить. Тут іще з одним те саме трапилося, і ще. Перелякалися люди і кинулися навтіки. Залишивши перед хатою Орини аж вісьмох сліпих! — Торгівець захоплено схопив мене за руку і смикнув. — Уявляєш?

Рука в нього була неприємна, мокра, наче жаб’яча, струсив я її, сам головою закрутив від подиву. Тут якраз чай нам принесли.

— А млинці ж як? — несподівано спитав побитий солдат із вагонної підлоги, і всі на нього насипалися, щоб не заважав і про їжу не згадував.

— Принесли лише чай. Ми випили по склянці. Спитав я, чого влада не втрутилася, коли ось так людей зору позбавляють.

— Чого ж не втрутилася? Втрутилася! — заперечив торгівець. — Прислали десяток козаків із офіцером, щоб забрати Орину і виселити кудись далеко, у Сибір, чи що. Приїхали козаки, офіцер наказав речі збирати. Тут Орина вийшла. І всі вони посліпли! Всі до одного! І офіцер, і десятеро козаків! Схопилися за обличчя, кричать, що не бачать світу білого. Забрали їх до шпиталю військового, більше нікого не надсилали. Бо кому потрібно зором своїм ризикувати? Вирішили залишити все як є. Тим більше, що і в повіті, і в губернії скандалу боялися. Бо що це за дива такі, що дівка сліпить людей? Чи не політика якась? А що як вісник апокаліпсису? Чиновний люд див не любить, то вирішили все так зробити, наче і немає ніякої Орини.

Але чутки пішли. І почали їхати до Пищиків люди. Попервах небагато, один-два на день. Приїдуть, хату Орини знайдуть, сідають і чекають. Коли побачать її — сліпнуть. Спочатку не всі сліпнули, але згодом уже всі як один зір втрачали. Ну, осліпнуть, відвезуть їх на станцію. Нові приходять. А потім і сліпі почали повертатися. Першим отой син панський, художник. Батьки його відправили на Кавказ, у санаторій. Він звідти втік і приїхав до Пищиків. Батьки його знову забрали, відправили аж до Швейцарії. Він і звідти втік, хоча сліпому ж тікати нелегко. Але втік, знову до Пищиків приїхав, під двором у коваля сів. Той лаятися почав, гнав, але не йшов сліпець. Каже, покажіть доньку, інакше не піду. Тиждень сидів, аж поки вийшла Орина. І художник той хоч сліпий, але побачив її! Підхопився і почав красу її вихваляти, з сонцем порівнювати. Коли знову батьки його хотіли забрати, сказав, що вени собі переріже, бо не може жити без Орини. Залишили його. Потім іще почали сліпі приходити. Спочатку було їх кілька, потім десяток, потім кілька десятків. Місцеві спочатку скаржилися в поліцію, а потім зрозуміли, що це ж заробіток. Бо сліпим щось їсти треба, десь ночувати, а ще ж доглядати треба сліпих, а все це гроші. Бо ж серед сліпих бідних мало було, здебільшого мали вони грошовитих родичів.

Ті родичі, звісно, невдоволені були, вимагали від влади діяти, щоб запобігти хоча б новим випадкам осліплення. У повіті подумали і поставили перед Пищиками рогатку з двома стражниками, які мусили до села чужих не пускати. Ну, а місцеві нехай уже якось так. Як і все у нас, рогатка та була наче сідло до поросяти. Бо ж одразу почали стражники хабарі брати. Спочатку по п’ятаку, потім по гривенику, а далі і по полтині. У кого грошей не було, ті рогатку просто обходили полями. Хто хотів, той до Пищиків і потрапляв. Через це згодом рогатку зовсім прибрали. Тоді спробували заборонити Орині виходити на вулицю, посадили під хатній арешт. Та тільки де там — день вона не вийшла, два, а далі сліпці захвилювалися. Оточили хату і сказали, що або штурмом її візьмуть, або нехай покажуть Орину. Сліпих тут уже було близько сотні. Воно б можна послати козаків і розігнати натовп, але козаки у Пищики їхати не хотіли, поліція теж. Довелося піти сліпим назустріч, і стала Орина виходити тричі на день. Під час цих виходів сліпі радіють, а зрячі зору позбавляються. Оце таке.

— А як же вам вдалося не осліпнути? — спитав я торгівця.

— Не знаю. Вдалося — і все.

— Ви — єдиний такий?

— Ні, ще було кілька випадків. Один офіцер-кінногвардієць, француз один, потім іще купець із Ростова, оце і всі, кого знаю. А осліпли ж тисячі.

— Та невже тисячі?

— Тисячі, тисячі. Щодня приходить до десятка, і всі сліпнуть. Тисячі.

— А чого сліпі тут сидять?

— Бо притягує їх Орина. Кажуть, що як не побачать її день-два, то й жити їм не хочеться. Через це всякими шляхами сюди сліпці біжать. І ніщо їх зупинити не може. Багато випадків було, коли родичі сліпих не пускали, на ланцюг садовили чи у підвал. То сліпі калічилися, аби тільки звільнитися та прибігти сюди. А коли не могли звільнитися, то край собі робили, бо не можуть без Орини жити. Біжать сюди, дорогою гинуть, а біжать.

— Що ж вони тут роблять?

— На Орину дивляться, а у проміжках балакають про неї та її красу.

— Дива які!

— Не передумав іще дивитися на неї? — спитав торгівець.

— Та я й не хочу дивитися, мені просто цікаво дізнатися, чи правда все те, що ти розповів, чи ні, — пояснив я.

— Що ж, ходімо дивитися, залицяльники вже розсілися, чекають.

Вийшли ми з трактиру, дивимося, справді, всі сліпі у білих своїх вбраннях розсілися навколо хати Орини, наче снігу насипало. Серед сліпих помітно виділялися зрячі, які сьогодні тільки прийшли. Он ті, яких я зустрів, он інші. Одинадцятеро нових. Художник мольберт поставив і одягнув захисні окуляри, хлопець, якого я віз, показував, як наручники йому застібнути, готувалися. Бачив, що приголомшені кількістю сліпих, але жоден зрячий не відступив, не втік. Я помітив, що зрячим звільнили хороше місце біля самих воріт Орининого двору. Між собою сліпі за місця штовхалися, а зрячим звільнили.

— Чого це так? — спитав у торгівця.

— Бо важливо перший раз дуже добре Орину побачити. Ще цілими очима, бо потім уже доведеться бачити лише сліпими. Тому зрячим найкращими місцями і поступаються, поважають. Господи, он діти ж зовсім сюди приходять, — зітхнув торгівець і вказав на хлопчика, якого я віз. — Спробую його врятувати.

Торгівець пішов, а я залишився на місці. Озирався і очам своїм не вірив. Потім побачив кількох чоловіків, уже сліпих, але ще не в білих сорочках, а в цивільному одязі. Балакали російською, з вимовою столичною. Підійшов до них, поцікавився, чи не з комісії вони. Чоловіки напружилися, спитали, чого це я цікавлюся.

— Якщо ви з поліції, то ми повертатися не будемо! Не примусите нас! — схопили один одного за руки, так, що і не відірвеш їх.

— Виходить, виходить! — почулося у натовпі, і сліпі одразу втратили до мене цікавість. Почали шикуватися на вулиці, як ото люди на Водохреща.

І тут за планом треба було мені піти. Ну хоч у трактирі сховатися, а краще нагнати Чалого і взагалі за межі Пищиків виїхати, перечекати, потім повернутися, подивитися, що тут і як. Але не пішов і не поїхав, залишився на місці. Стояв, умовляв сам себе, що коли потрібно буде, просто очі заплющу, руками затулю — і все, чого боятися? Аж закивав сам собі. Побачив, що торгівець повертається, сам, без хлопчика. Вже товариші йому наручники одягли і окуляри на очі начепили.

— Ну що, залишаєшся сліпнути? — спитав у мене торгівець.

Кивнув я.

— Тоді коня з візком продаси мені? Хороший у тебе кінь!

— Продам, — чомусь легко погодився я.

Торгівець пішов собі до трактиру, а я далі стояв. І тут спіймав себе на думці, що нічого страшного, як осліпну. Тут же добре так. І біля Орини буду. Подумав ото, потім зрозумів, що подумав, за голову схопився. А по натовпу: «Іде! Іде Орина!» Занервували сліпі, витягнулися струнко, наче на параді. Почув я, як хвіртка заскрипіла. «Виходить! Виходить!» — знову шепіт пробігся і вщух. І тут я зрозумів, що остання в мене можливість врятуватися. Вже втекти не втечу, але хоч якось вистрибну з пастки цієї. Вихопив я з кишені коробку нюхального тютюну та обома руками собі в очі трусонув.

— Тютюном! — аж скрикнули солдати у вагоні. — В очі!

— В очі, хлопці, прямісінько в очі! Ох як же запекло мені! Ну от наче хтось розпеченим кілком в очі штрикнув! Я аж закричав, але на крик мій ніхто й уваги не звернув. «Іде! Іде!» — шепотіли навколо. «Бачу! Бачу!» — вже кричали, мабуть, тому, що наближалася Орина. І хоч як я собі присягався, що не дивитимуся на неї, але от тільки почув, що поруч вона, розплющив очі і хотів подивитися та тільки нічогісінько не побачив, в очах пекло і сльози заливали. «Бачу! Бачу! Бачу!» — шепотіли навколо, і мені так схотілося побачити Орину, що побіг я до колодязя, який біля трактиру бачив. Там хотів промити очі і таки побачити красуню небесну. Мабуть, добіг би і пропав, але пощастило мені, бо дорогою наштовхнувся на стовп. Головою з усього розмаху! Знепритомнів і впав. Отямився від того, що вилили на мене води холодної. Застогнав.

— Ну що, живий? — пізнав я голос торгівця.

— Живий. А де вона?

— Пішла. Тепер до вечора чекати. Ну що, осліп?

— Не знаю.

В очах запекло.

— Полий мені на обличчя, — попросив я торгівця. Той полив. Я очі старанно промив.

— Навіть не старайся. Ти ж її бачив, то все, осліп, — «заспокоїв» мене торгівець.

Я спочатку і сам злякався. Але помітив, що світло бачу. Далі вже і тіні бачив. Потім торгівця розгледів.

— Та ні, бачу я, — сказав нерішуче і подивився на торгівця.

— Не може бути! Скільки я показую? — Він два пальці на правій руці зігнув, а три залишив.

— Три.

— А зараз?

— А як сказати, коли всі пальці у кулаку? — спитав у нього.

Він на мене вирячився.

— Як це ти так? Чому не осліп? — питав перелякано торгівець і уважно до мене придивлявся.

— Не знаю, — сказав я і подякував Господові нашому, що здогадався тютюну взяти на випадок, якщо очі замилити доведеться. Тепер, звісно, боліли, але ж цілі, бачив я, не осліп!

— Слухай, а в тебе дружина є? — спитав чогось торгівець.

— Немає.

— А коханка?

— Коханку мати — дорого. Я до дівчат ходжу в заклади.

— І як, подобається? — виявляв незрозумілу мені зацікавленість співрозмовник.

— Та якби не подобалося, навіщо б це я гроші витрачав! — здивувався я. — Звісно, що подобається!

Я вже сидів і головою крутив, бо голова боліла, наче з похмілля.

— Тьху! — чогось засмутився торгівець і пішов геть. Я підвівся, у голові паморочилося, ледь стояв на ногах.

Поруч проходили сліпці. Вони ішли довгими вервечками, тримаючи один одного за плече, розмовляли виключно про Орину, про красу її. Казали, що сьогодні вона була просто пречудова. В одній із низок помітив я хлопця з Петербурга та його товаришів. Вони осліпли, ішли разом з усіма, балакали про Орину. Я підійшов до хлопця.

— Це я, візник. Чому ти осліп? А як же окуляри? — спитав у нього.

— А я товаришів попросив скинути, — сказав він і посміхнувся щасливий. — Ти бачив Орину, бачив?

— А товариш твій, художник, він же теж в окулярах був захисних?

— Здер із себе окуляри. І теж її побачив! Яка ж вона чудова! Це таке щастя!

Хлопець усміхнувся мені і пішов далі. Сліпці розходилися по хатах та садках, сідали в тіні і балакали. Лише про Орину. Жодного зрячого, окрім мене та торгівця, я не помітив. Ну, ще були місцеві жінки і діти, які бачили. А чоловіки місцеві всі були сліпі. І панотець, якого я зустрів біля церкви, і вчитель, і фельдшер. Усі. Я ще походив трохи селом, порозпитував місцевих. Але вони поставилися до мене з підозрою, про сліпих нічого не хотіли розповідати. Бо це ж їхній хліб був, боялися, що якось я можу завадити цим заробіткам.

Ще побалакав із хлопцями з комісії. Вони і чути не хотіли про повернення, шкодували, що не зміг я побачити Орини, пропонували залишитися до вечора. Але залишатися я не став, поїхав задовго до того, як мусила дівка вийти. Бо не був упевнений, що знову не схочеться мені її побачити. Я ж, хлопці, така людина, що в руках себе тримаю. Але от тоді відчував, що Орина мою волю через коліно переламає, і нічого я не вдію. Краще було поїхати геть.

У Золотоноші сходив я до лазень, зняв бороду та перуку, в які наряджався, щоб не пізнали мене. Прийшов на вокзал, чекати на потяг, коли підійшов до мене один чоловік. Років п’ятдесяти, з освічених. Сказав, що лікар із Харкова, впізнав мене, бо читав мої пригоди.

— Іване Карповичу, дозвольте вас запитати?

— Питайте, звісно.

— Ваше перебування у Золотоноші якось пов’язане з Пищиками? — здивував мене лікар.

— Вибачте, а ваше? — поцікавився я.

— Моє — так. Я відвозив туди свого пацієнта.

— Відколи це лікарі відвозять пацієнтів на каліцтво? — не дуже чемно здивувався я.

— Справа в тому, що мій пацієнт уже був сліпий. Побував у Пищиках два роки тому і осліп. Батьки робили все, щоб вилікувати його. Але сучасна медицина тут безсила. Вона не може лікувати такі ушкодження кришталика ока.

— Чим вони викликані, ті ушкодження?

Лікар трохи розгублено посміхнувся.

— Ну, взагалі-то, теоретичного пояснення тут немає. Але, як відомо з практики, ураження кришталиків настає під час візуального контакту з тією дівчиною, Ориною, ковалевою донькою. Та це побутове, а не наукове пояснення. Наука поки безсила пояснити те, що стається з очима. Так само, як і те, чому вже сліпих жертв Орини тягне до неї.

— Тягне?

— З надзвичайною силою. Майже рік я намагався притлумити у свого пацієнта цей потяг, який примушував його будь-що намагатися приїхати в Пищики. Я давав заспокійливі, за допомогою хімічних засобів зменшував його чоловічу силу, комбінував снодійні. Але що б я не робив, тільки-но дія ліків минала, пацієнт починав вимагати відвезти його до Пищиків, а коли не відвозили, то намагався втекти з лікарні, щоб доїхати туди самотужки. При цьому ж, ви розумієте, сліпій людині досить важко тікати. Але він робив це, незважаючи на ризик скалічитися, а то й загинути. Врешті-решт я мусив запропонувати його батькам таки відпустити хлопця до Пищиків, бо лише там він міг заспокоїтися. Це був важкий удар для родини, хлопець мав бути спадкоємцем і продовжувачем справи свого батька, але сталося не так. Батьки порадилися з рабином і дозволили мені відвезти хлопця сюди. Я винайняв для нього зручну кімнату, оплатив проживання та харчування. Здається, пацієнт буде щасливий. А ви що про це думаєте, Іване Карповичу?

— Навіть не знаю, що і думати. Ця історія надто загадкова для мене. Начебто є жертви, начебто є злочин, але злочинця немає. І що з цим робити — незрозуміло.

— Так, Іване Карповичу, це просто якийсь страшний збіг обставин.

— Ви чули про щось подібне? — спитав я у лікаря.

— Ні, жодного разу. І ніхто не чув. Я описав пошкодження кришталика ока, які виникають від споглядання Орини, назвав це нейтрально «Пищицький дефект». Стаття про нього вийшла в кількох фахових журналах, у тому числі в одному європейському. Колеги з багатьох країн засвідчили, що не перетиналися ні з чим подібним. Були навіть сумніви у правдивості моїх спостережень, але я запросив до Харкова кількох колег. Вони подивилися мого пацієнта і підтвердили кожне твердження моєї статті.

— І що ви написали про Орину?

— Ані слова. Я написав про пошкодження очей, які трапляються з невідомих причин.

— Боялися цензури?

— Ні, того, що колеги мене засміють. Красуня, яка позбавляє зору, — це добре для оперетки, але неприйнятно для науки. А що у вас з очима, Іване Карповичу? Вони якісь почервонілі.

— Випадково чхнув на відкриту пачку тютюну для нюхання, він потрапив в очі. Сподіваюся, нічого страшного. А ви замислювалися, чому не всі люди сліпнуть від Орини?

Лікар подивився на мене з підозрою.

— А ви дивилися і не осліпли? — спитав чомусь холодним офіційним голосом.

— Ні, я не дивився. Я ж бачив, чим усе це закінчується. Але я ходив по селу, жінки всі бачать, діти, і хлопчики, і дівчата теж. А от уже серед підлітків починається поділ. Юнаки — сліпнуть, а дівчата ні. В чому секрет?

— Бозна, Іване Карповичу.

Насправді лікар тоді мені дещо розповів, але я вирішив, що переповнений вагон солдатів — не найкраще місце, щоб переповідати нашу з ним розмову, яка була досить цікавою.

— Не можу стверджувати напевно, але в мене є одна версія. — Лікар подивився на мене.

— Яка саме?

— Втрата зору відбувається у мить статевого потягу до Орини.

— Це як?

— Людина, чоловік, відчуває хіть, бажання злягтися з Ориною, — і тоді сліпне.

— Що? Не може бути!

— Може, Іване Карповичу, може! Подивіться на факти! Жінки майже не сліпнуть від Орини, що й зрозуміло, бо жінки не відчувають до неї бажання!

— Але є якісь дві дами, я їх сам бачив...

— Ви чуло щось про сапфізм?

— Про сапфір? — перепитав я.

— Ні, про сапфізм.

— Що це таке?

— Це коли жінки кохають жінок.

— Жінки жінок? Як це? — нічого не зрозумів я. — Ще про содомітів чув, а...

— Те саме трапляється і в жінок, тільки значно рідше. Так от, ті дві постраждалі були сапфістками, зажадали Орину і осліпли.

— Але є чоловіки, які...

— Які не осліпли? Тут теж усе просто. Ці чоловіки не відчули бажання до Орини. Зважаючи на її красу, це могло бути лише у випадку, якщо чоловік зовсім не має статевого бажання або бажання щодо жінок.

— Тобто всі, хто не осліп, — або мерини, або содоміти?

— Так. Я провів огляди чотирьох чоловік, які бачили Орину і не осліпли. В одному випадку була тяжка травма таза, яка позбавила людину статевих хвилювань, у трьох інших були содоміти. Ще не сліпнуть діти, бо в них до певного віку немає статевих бажань. Та тільки хлопчики починають дорослішати, вони сліпнуть. У Пищиках хлопці починають сліпнути з десяти років, і вже в чотирнадцять кількість сліпих серед підлітків становить майже сто відсотків. Сільські діти рано дорослішають.

— Тобто, щоб осліпнути, треба бачити Орину і зажадати її?

— Так, Іване Карповичу.

— А як вона приваблює? І до осліплення, і після? Чому чоловіки лізуть до неї, наче п’яниці до пляшки? Всі ж бачать сліпих, але спочатку сподіваються, що якось цього уникнуть, потім сліпнуть і оселяються у Пищиках?

— Ось тут, Іване Карповичу, в мене навіть версій немає. Я робив досліди зі своїм пацієнтом, тим більше, що його батьки мали можливість оплатити мою цікавість. Я садовив його в глибокі підвали, оббиті залізом. На випадок, якщо зв’язок з Ориною здійснювався за допомогою чогось схожого на радіо. Я хотів перебити цей зв’язок, але нічого не вийшло, бо, здається, Орина була в голові пацієнта. Викарбувана в його свідомості. До речі, один зі сліпців, якого батьки теж не відпускали в Пищики, втік і попав у Харкові під трамвай. Я домігся дозволу проводити розтин загиблого. Уважно вивчив усі внутрішні органи в пошуках якихось патологій. Нічого не знайшов, окрім збільшеної печінки, але це через те, що батьки намагалися перемогти Орину за допомогою зеленого змія. Також я уважно вивчив мозок. Через отримані травми хлопця все одно ховали б у закритій труні, тож я міг провести трепанацію. І не знайшов нічого вартого уваги. Звичайний мозок, жодних сенсацій. Потім був іще один загиблий сліпець — і там так само. Я опустив руки. Не знаю, як розгадати цю загадку, Іване Карповичу.

Я тільки очі почервонілі потер. Вони в мене кілька місяців боліли, і дуже мені хотілося до тих Пищиків повернутися. До того доходило, що на ніч наказував я себе у кайдани брати, аби не побіг бозна-куди. Страшна річ та Орина. Наче на мотузці мене тягнула, хоч я її і не бачив же зовсім через сльози. Але все одно мурижило мене добряче. Лише коли відчув, що трохи відпустило, то заїхав до клієнта, якому вручив детальну доповідь про виконану роботу. Замовник почитав доповідь і подивився на мене.

— Це все правда? — він був украй розгублений.

— Все до останнього слова, — кивнув я. — Ви б могли поїхати і самі подивитися, але я не радив би. Бо станете одним зі сліпців. Я ледь-ледь у ту халепу не втрапив, хоч я, досвідчена людина, і думав, що силу маю. Але ще б трохи, і зламало мене.

— Про цей жах треба доповісти уряду!

— Думаю, що вам це зробити зручніше. Тільки будьте готові до того, що вас сприймуть за божевільного, а то й за баламута, — попередив я, бо знав, що начальство любить переможні реляції, а не звістки про якісь непорядки.

— Але це не можна так залишити! — скрикнув чиновник.

— Ви вчините так, як вважатимете за потрібне, — сказав я.

На цьому ми розсталися, пан повернувся до Петербурга, а я на хутір. Хоча зазвичай сплю міцно, але кілька разів мені потім снилося, що хотів я розплющити очі, розумів, що зараз побачу Орину, осліпну, але все одно розплющував, бо нічого не міг із собою вдіяти. Кожного разу прокидався з криком і в холодному поті.

— Це й не дивно, Іване Карповичу! Отаке пережити! То що з тією Ориною стало? Невже і далі людей сліпить? — спитали хлопці.

— Ні. Десь за місяць до початку війни в столиці звернули увагу на цю проблему, бо побоювалися, що Орину можуть викрасти німці і використати для масового осліплення наших військ. Самі розумієте: постав її на плац перед дивізією — і в одну мить дивізія перетвориться на натовп сліпих. Ніяка зброя з нею не зрівняється. Орину спробували вивезти кудись аж за Урал. Але сліпці цьому завадили. Життя без своєї красуні вони не уявляли, стали стіною і не дали пробитися до хати цілому козацькому ескадрону. Тут іще й сама Орина вийшла і осліпила козаків. У справу кинули цілий піхотний полк, який оточив Пищики і почав наступ. Здолати сліпих та неозброєних людей було неважко, але от коли Орина вийшла, то осліпла ціла рота з офіцерами. Командир полку наказав відступити і попросив наказів із Петербурга. Там не дуже розібралися, що відбувається, подумали, що рота не осліпла, а перейшла на бік Орини, і наказали знищити бунтівників за допомогою артилерії. Прикріплена до полку артилерійська батарея півгодини розстрілювала ковальську хату, не залишивши від неї нічого. Потім постраждалу частину села зовсім знесли і розорали під поле, сліпих вивезли, і якщо ви приїдете у Пищики, то не побачите нічого незвичайного. Хіба що панотець там досі сліпий. Його залишили. Ось така, хлопці, історія.

Весь вагон мовчав, приголомшений почутим. Мабуть, уявляли, як самі б осліпли, або думали про красу тієї Орини. Побачив я, що про їжу та бунт уже забули, і це було добре. Розповів іще кілька історій. Потяг зупинився. Це були Сарни. Тут потяг відвели на запасну колію, де вже чекали польові кухні. До вагону одразу підбігло кілька офіцерів контррозвідки з ліхтарями, вивели мене, почали обшукувати. Всі кишені перевірили, піджак перемацали, у чоботи залізли, ледь підошву не відірвали.

— Чоботи не псуйте, ваша благородь! — попросив я.

— Мовчати!

— Слухаюсь!

Далі шукали. Потім присвітили мені ліхтарем в обличчя.

— Ану кажи, де подів гаманець пана капітана! — спитали в мене строго.

— Вибачте, не можу знати ні про який гаманець!

— Це ж ти витяг! Ти ці штучки свої з охоронного відділення облиш! Поверни гаманець!

— Та немає в мене гаманця! Трохи грошей на дорогу брав, але під час буремних подій чи то загубив, чи то розтринькав. А гаманця і не було!

Плюнули офіцери, стали перевіряти, чи не зламано двері, шукали інших слідів бунту. Але двері були цілі, нари стояли на місцях, солдати були спокійні, аж зачаровані, на відміну від усіх інших вагонів, де бунтували, щоб домогтися вечері.

Коли контррозвідка пішла, мене покликали з вагона. Підполковник, вже у віці.

— Доброго вечора, Іване Карповичу, підполковник Сініцин, начальник ешелону.

— Здравія бажаю, пане підполковнику!

— Як вам це вдалося, Іване Карповичу? У вас єдиного двері до вагона не зламані і старший вагона не побитий. Хоча панство з контррозвідки, мабуть, очікувало іншого. Он як ретельно кинулися оглядати все, а у вас у вагоні спокій.

— Довелося відволікати хлопців історіями. Людина — істота примітивна, і порожній шлунок її хвилює дуже, але потяг до див теж потужний. Вирішив розповідати про дива.

— Що ж, дякую вам, Іване Карповичу, за збереження порядку. Дасте автограф? У мене син великий ваш шанувальник.

— Залюбки, пане підполковнику.

— Можна просто Інокентій Степанович.

— Добре. Як сина звати? — журнал я підписав.

— А тепер маю честь запросити вас на вечерю. Не шик, але дещо вдалося зібрати, — він посміхнувся, я теж.

— Інокентію Степановичу, вимушений відмовити, бо воно ж недобре виходить, що з хлопцями їду в одному вагоні, а їм окремо їсти дають. Та й не личить рядовому вечеряти у компанії офіцерів. Тим більше, що ця вечеря може і для вас мати погані наслідки, якщо про неї дізнаються у контррозвідці.

— А чого вони так до вас придивляються? Вони ж навіть віз із охороною привезли, мабуть, збиралися вас арештовувати. Та не знайшли за що.

— Увага контррозвідки для мене самого велика загадка, — посміхнувся я. — Дозвольте відбути до роти?

— Так, звісно, — здається, підполковник не образився.

Я віддав честь і повернувся до хлопців, які вже желіпали кашу. Пісну та несмачну, наче собаці зварену. З голоду хлопці їли, але кривилися.

— Що, хлопці, пустенька каша? — спитав я.

— На воді, Іване Карповичу. Хоча б хліба більше дали, — поскаржилися вони.

— Ну, можна вечерю покращити, але мені допомога потрібна.

— Яка? — Це той Стьопа, який від мене по пиці отримав, тепер вислужитися хотів.

— Ось гроші, швиденько треба збігати у станційний буфет та підкупити їжі, яка буде. На двадцять рублів. Але умова така, що спиртного не брати!

— Зробимо, Іване Карповичу!

Зі Стьопою троє хлопців пішло. Одного я попросив листа до пошти вкинути. Лист був моєму знайомому з Києва. Я попросив знайти домашню адресу капітана Корякіна і відправити його дружині фотографію, яку я знайшов у потайній кишені гаманця служивого. На фотографії зображена була якась дама в негліже, що жадібно цілувала капітана. Також у конверт поклав паперовий червінець, щоб віддячити знайомому за роботу. Не сумнівався, що лист дійде до адресата, і капітана чекають важкі часи. Спочатку повний гаманець грошей зник, а потім скандал удома. І все через те, що погано поводився той капітан. А я ж хоч і найкращий сищик імперії, але теж людина. І коли мені неприємності роблять, то й сам можу відповісти. Гаманець витяг, роздивився, викинув у вікно дорогою, а гроші сховав у щілину столу. Тепер от на них пригощав хлопців.

Невдовзі Стьопа повернувся з трьома кошиками різноманітних наїдків. Я солдата обшукав і знайшов чотири пляшки хлібного вина, яке вилив на колію.

— Без спиртоузу, я сказав! Роздати харчі.

Принесене вмить розлетілося по мисках і дуже потішило хлопців, які тепер дякували і за історію, і за смачну вечерю. Невдовзі пролунав наказ «По вагонах!», і десь за півгодини потяг рушив. Хлопці розляглися по нарах і швиденько заснули. Я ж крутився з боку на бік. Не давали спокою думки про ту кляту контррозвідку.