Називай мене Мері...

1

Пройшла й сіла на диван.

Тіло вже винесли, біля парадного вона пропустила санітарів із ношами. Не стрималася, жестом зупинила їх. На грубе: «Е, ви хто, шановна?!» — тицьнула посвідчення, потім, не знімаючи рукавичок з тонкої шкіри, взялася за краї казенного білого покривала. Підняла рівно настільки, аби побачити обличчя. Мертві очі вже закрили, тож посмертний вираз вивчатиме вже на фото, разом з іншими матеріалами. Чомусь здавалося: нагла смерть мала налякати дівчину, а страх — спотворити. Опущені повіки робили будь-яку смерть схожою на глибокий, спокійний, здоровий сон.

Пірнула й не виринула, пішла вночі.

У квартирі, куди вона піднялася, група вже закінчувала огляд. Усередині не було де особливо розгулятися, а сусіди по сходовому майданчику зовні створювали додаткову атмосферу тисняви. Поліцейські без особливого успіху нагадували раз по раз, що тут немає нічого цікавого, треба розходитися, а оперативники тим часом навпаки закликали свідчити тих, хто може бодай щось розказати. У слідстві вона тягнула п’ятий рік, тож зітхнула, уявивши, з чим незабаром матиме справу. Бо практика переконувала: користі від переважної більшості свідків зовсім небагато. Зате кожен зголошений охоче бесідує з замученим опером, намагаючись, своєю чергою, витягти хоч якісь деталі з сищика.

Людей конче цікавить, що сталося за зачиненими дверима чужого помешкання.

Довго потім пліткуватимуть проміж себе та в окрузі.

Новини, показані по телевізору, так не обсмоктують, як трагедію, що трапилася поруч, поки всі тихо-мирно спали, почуваючись у безпеці.

Переступивши поріг й роззирнувшись, вона вкотре відзначила: чомусь більшість тяжких злочинів, з якими має справу, скоюється ось у таких шпаківнях.

Кіно й серіали, здебільшого американські, запрошували глядачів разом із героями до розкішних пентхаусів, заміських особняків із басейнами, дорогих офісів у висотках зі скла й бетону. Жертва або в діловому костюмі вартістю в тисячі доларів, або — у новій, вперше вбраній сукні для коктейлю. Край неодмінно задертий вище коліна, й крупним планом видно струнку ніжку, взуту в туфлю на тонкому високому підборі. Детективи ж обговорюють все, стоячи перед широкими, на всю стіну, вікнами, з яких відкривається вид на велике місто чи казково завмерлий ліс.

Її реальність була іншою. Старі, стандартно проектовані, погано вмебльовані й часто-густо без ремонту квартири в блочних, цегляних і панельних домах, де щастя людини скінчилося невдовзі після переїзду. Мешканці, хай би скільки їх тут тулилося, раділи дахові над головою й трималися купи не тому, що добре разом, а через те, що в інше місце ніхто з них перебратися й не мріяв. Вони дізнавалися, хто живе за стіною, вгорі чи внизу лиш тоді, коли там з’являлася поліція. А під час розмов мало хто міг згадати ім’я людини чи людей, з якими тривалий час мешкав поруч, навіть ввічливо вітався на сходах.

Підозрювала — по службі з цим стикається не лише вона.

Також припускала: не всіх ситуація отак зачіпає.

Слідом за нею в кімнату з кухні ступив оперативних — високий, кремезний, з поставою борця й навіть перебитим носом. Та всю наочну мужність нівелювало руде, аж помаранчеве волосся й ластовиння. На вид мав років під сорок, молодшим не виглядав, але веснянки на обличчі робили сищика схожим на велику дитину. Схоже, чоловік розумів це й давно звик. Але однаково намагався здаватися небезпечнішим, брижачи лоба й мружачи очі.

Присідаючи, вона перехопила погляд рудого. Мовила, розстібаючи верхній ґудзик на пальті як була, в рукавичках:

— Вам не подобається, що я сіла тут.

— Сідайте, де зручно, — рудий повів плечима.

— Тут більше ніде. Й у квартирі, де живе ваш друг, незручно всюди.

— А-а, — протягнув сищик. — Знаєте вже. Вирахували. Ми ж раніше не зустрічалися.

— Слухайте, Головко, ну не намагайтеся виглядати дурнішим, ніж ви є. Не вмикайте цього. Мені не треба.

— Ви про що?

— Тобто доведеться пояснити. Вважайте, загнали на слизьке, — вона машинально розстебнула ще один верхній ґудзик і лишилася сидіти. — Труп молодої жінки з ознаками насильницької смерті виявили у квартирі такого собі Олега Кобзаря. Кілька років тому він звільнився з органів за власним бажанням. До того служив у відділі особливо тяжких злочинів. Тут, — вона поплескала долонею по коліну, — у Святошині. Жив неподалік свого колишнього управління, що цілком логічно. Не менш логічно й правильно, що близький друг Кобзаря примчить на місце пригоди, щойно дізнається. Навіть якщо не його чергування, але ж то взагалі деталі. Вбивство розкривають усім відділом, колективна праця.

— І ви дізналися про тутешні розклади у себе в Главку отак, за дві години?

— Дві години — багато, капітане. Мені вистачило шістдесяти хвилин. Погодьтеся, ситуація нестандартна. Інформація прийшла сама собою... якщо можна так сказати.

— Ніколи з вами не стикався, Віро Павлівно. Коли почув — сюди чомусь їде сама Холод, навіть трошки, знаєте, затрепетав.

— Не блазнюйте, — вона трохи поміркувала й вирішила не жаліти Головка. — Не кожний рудий має вдавати з себе клоуна.

— Чув — різка ви, — той не образився або, швидше, не проявився. — Донецький стиль, фірмовий.

— Рудий — не лайка, — її обличчя враз скам’яніло. — Чого не скажеш про щойно вжите вами слово. Зараз донецький тут, у Києві, звучить як діагноз. Невиліковна хвороба, носіїв якої треба ізолювати чи навіть нищити.

— Не лише в Києві звучить, — парирував Головко.

— Ви щойно вкотре пояснили мені, чому почалася війна. І я розумію: це мені за рудого. Чоловіка б ви вдарили.

— У жінок із Донецька чоловічі характери. Вас ударити — здачі дасте.

Вона підвелася. Погляди схрестилися.

— Даруйте, — вичавила нарешті. — Не хотіла вас зачепити.

— Хотіли.

— Згода. Хотіла. Бачу — вдалося, — губи склалися в легку посмішку. — Один-нуль на мою користь, капітане Головко. Визнайте. Й відкиньте Павлівну, називайте Вірою. Мені так зручніше. Вважайте, знайомство відбулося. Досить гарикатися.

З передпокою до них зазирнув опецькуватий, схожий у плетеній шапочці на молодого гриба-підосичника опер, кахикнув:

— Тут ніби все, Артеме.

— Зараз, Костю, — сказав Головко, не повертаючись на голос, — коли гриб зник, ступив трохи вбік, прихилився широким плечем до одвірка. — Зватиму вас, як зручно мені. Кажуть, із слідчою Холод треба дружити.

— Не хочете? — брови підскочили догори.

— Ні. Друзі працюють разом. А ви тут, щоб забрати справу до себе й займатися нею без моєї участі.

— Припустімо, на те є причини.

— На що?

— Забрати у вашого відділу й загалом вашої управи цю справу. На місці вашого начальства я б зітхнула з полегшенням. Звичайно, як ви кажете, працюватимуть усі. Та вестиму я. Маю в розпорядженні іншу групу, до якої ви, Головко, не зможете влитися навіть за мого бажання.

— Чому це?

— Знову вмикаєте ідіота чи справді не дійшло? — Віра підвелася. — Ви не зацікавлені розкрити злочин. Ваш інтерес — відбілити друга, якого вже оголосили в розшук, бо інших підозрюваних катма. І взагалі, Головко, вам доведеться ще сьогодні сісти й написати, бажано — в деталях, про свої контакти з Кобзарем хоча б від початку нинішнього року, — вона перевела подих. — Передати справу мені змушує одна вагома обставина. Та якби не вона, вас на крок не підпустило б до розслідування ваше, тутешнє, святошинське начальство. З тих самих причин, Головко. Й змусило б писати те саме, що прошу я. Отак.

Рудий мовчав.

Два — нуль, переможно подумала Віра.

— Можливо, Кобзар не причетний прямо. Та все одно має до вбивства якийсь стосунок. Міг бачити вбивцю, наприклад.

— Де?

— Тут, у цій кімнаті.

— Як?

— Треба з’ясувати. Між ними тут щось відбулося. Бачте, — вона обвела круг себе рукою. — Сліди боротьби. Все розкидане.

Головко не стримався, реготнув.

— Ви чого?

— І це — все? — рудий далі сміявся, що виглядало зовсім недоречним на місці, де знайшли понівечений труп дівчини. — Недалеко ви так зайдете, Віро Павлівно, ох, недалеко. Пильність слідчої Холод перебільшена.

Обличчя знов скам’яніло.

— Здається, я просила вас не блазнювати, Головко. Не всім рудим пасує.

— Хіба я винний, що народився рудим? — він поволі опановував себе. — Сліди боротьби, кажете? Коли Кобзар ще служив, у нього на робочому столі щодня лишалися такі сліди боротьби. Віро Павлівно, у Олежки жодна річ ніколи не знала свого місця ніде. Спосіб життя, розумієте? Ну, отака людина! — він розвів руками. — Не всюди б’ються, де бардак.

Два-один.

— Не звикла до неохайних людей, — мовила вже спокійніше.

— Риса характеру не найкраща, — погодився Артем. — Проте зовсім не означає, що чоловік, який розкидає речі по квартирі, неодмінно маньяк.

Тепер Віра почала так само неквапом застібати ґудзики.

— Бачте, як доречно згадали. А збиралася ж пояснити.

— Згадав про що?

— Про кого. Маньяк. Саме хотіла пояснити, чому справу у вас забирають, а ви заговорили-заморочили. Це п’яте вбивство, Головко.

— Як? — настала його черга ловити ротом повітря.

— Слідство неодмінно встановить, до чого тут колишній офіцер міліції Олег Кобзар. Але поза тим від минулого листопада в різних місцях Києва знайшли вже чотири мертвих дівчини. Приблизно одного віку. Всі задушені, з відрізаними сосками. Остання жертва знайдена десять днів тому. Хоч отак, у помешканні — вперше, — обтягнуті шкірою рукавичок пальці впоралися з останнім ґудзиком. — Після третьої жертви справи об’єднали, передали в Головне управління. Веду її я.

— Чому? — бовкнув Головко.

— Чому я? — перепитала Віра. — Мабуть, тому, що про мене кажуть правду. Бо я різка. І в мене фірмовий донецький стиль, — вона простягнула візитку. — Захочете про друга поговорити, ось мої контакти. Думаю, достатньо.

Рудий промовчав.

Три-один.

2

Їй виповнилося вісімнадцять, коли стала «Міс Донецьк».

Віра Холод, у дівоцтві — Юрченко, належала до тих жінок, кого обтяжує власна врода. Красуні, ще й модельної зовнішності, використовували природні дані як високоточну зброю. Їй же власна привабливість лиш ускладнювала життя. Адже обрала для себе професію, котра вважається питомо чоловічою.

Характер.

Так гартувалася сталь.

У Донецьку, як і всюди на Донбасі, не виживали — жили і якщо не досягали мети, то бодай почувалися в відносній безпеці лиш ті, хто обирав жорсткий стиль спілкування. Грубий, як підошва. Шорсткий, наче наждак. Різкий: радше боєць, ніж дипломат. Переговори і взагалі будь-які домовленості — лише з демонстрацією сили, і перемагає сильніший. Слабких тут зігнуть, розчавлять, і передусім це стосувалося жінок. Віра для себе такої долі не хотіла.

Вона була яскравою зовні і мала сталевий стрижень усередині.

Нажила від того проблем.

Поки вчилася на юриста, викладачі-жінки ненавиділи за те, за що любили вчителі-мужчини. Голова йшла обертом від плутанини. Віра ніяк не могла зрозуміти справжній рівень своїх знань та здібностей. Бо жінки відверто, підкреслено валили першу красуню університету, натомість чоловіки відчайдушно фліртували й наввипередки робили поблажки.

Ані те, ані те Вірі не всміхалося. Але без лиха не мала б і добра: її особиста сталь почала гартуватися вже тоді. Навчилася тримати й відбивати удари, довела, що має не лише вродливе личко й порцелянову голову, навчання закінчила з відзнакою. В адвокатуру не пішла. Була нагода влаштуватися юрисконсультом на одне з багатих престижних донецьких підприємств — не схотіла. Застосувала весь шарм, аби опинитися там, куди навіть університетські лузери не рвалися.

Карний розшук.

Щоправда, в поля, до реальної роботи її довго не підпускали. Спершу Віра протестувала. Потім один мудрий ветеран на пальцях пояснив: публіка, з якою доводиться мати справу, не сприймає серйозно слідчу, яку простіше уявити на глянцевій обкладинці напівголою, аніж у казенному кабінеті, вбраною строго й консервативно. Найогидніші типчики, висмикнуті з міських та приміських шалманів, на допиті починали пускати бісики, натякаючи або прямо кажучи — їй тут не місце. Жінки ж, п’яниці та наркоманки, вбивці нагуляних немовлят і остогидлих коханців, перед нею замикалися в непробивний панцир. Дехто ще й письмово вимагав поміняти слідака.

Зрештою Віра змирилася, отримавши більш-менш спокійну, компромісну посаду в міській прокуратурі, де й познайомилася з Іваном Холодом. Майбутній чоловік був адвокатом і впрягався за всякого, у кого відтискали бізнес. Під його впливом Віра навіть переглянула погляди на життя, попрощалася з чинним місцем роботи й пішла в приватну адвокатську контору.

Дітей не заводили. Чоловік дуже хотів, момент відтягувала сама Віра. Щораз уявляла, як доведеться відійти від звичного життя, що перетворилося на щоденну боротьбу. Ту саму бурю, в якій вона вбачала спокій. Не готова була сидіти вдома, спати й прокидатися тільки разом із немовлям, зануритися в звичні, навіть бажані багатьом материнські турботи. Не уявляла, як дзвонитиме Іванові щодня, аби не забув купити підгузки, молочні суміші, ще якісь необхідні речі. Й намагалася не признаватися собі, якомога далі гнала думку про перспективу зіпсувати форму грудей, свою тиху гордість. Боялася — втратять пружність, перетворяться на вуха спанієля, чоловік перестане заводитися від них. Хоч знала: у них з Іваном склалося не через її бюст та взагалі зовнішність, за що любила й поважала його ще більше.

Нарешті, у Донецьку в той час знову починалися локальні збройні змагання, боротьба за черговий розподіл та переділ територій. Міліціонери, котрі принципово не грали на бандитському боці, опинялися в групах ризику. Що далі, то частіше доводилося жити й працювати за формулою: «На війні, як на війні». А це означає втрати, яких не уникнути. Віра не хотіла народжувати дитину, котра ризикує досить скоро стати сиротою.

Коли Івана вбили, вона ще не знала — менш, ніж за рік почнеться справжня війна.

Його підірвали в машині разом із клієнтом біля офісу. Віра в той момент працювала там, і вибухом винесло скло в її кабінеті. Потім писали: вчинено замах на відомого захисника прав, висували версії, кожна з яких, фантастична й надумана на перший погляд, мала право на існування. У довоєнному Донецьку можливим був, здається, навіть озброєний десант інопланетян, котрі мають у регіоні свій інтерес на мільярд доларів. Та готові його відстоювати.

Йти далі Івановим шляхом не випадало. Рідне місто стало для Віри небезпечнішим за зміїне гніздо в період осінньої линьки. Київські приятелі запропонували переїхати, точніше — евакуюватися. Місцеві друзі допомогли швидко й вигідно продати квартиру. А вже в столиці Віра Холод зробила все можливе, аби поміняти рід діяльності.

Тобто — повернутися до того, з чого колись почала.

Карний розшук.

Революція пройшла повз неї. Хоча б тому, що Віра на ставила на перемогу Майдану і взагалі не вірила в Київ, строкате населення якого робило столицю не цілісною, розхристаною, ділило на такі собі спільноти, котрі гуртувалися за інтересами. Так, принаймні, їй здавалося. Дуже скоро події протиставили Донбасу решту регіонів, і Віра сприйняла все боротьбою інших із донецькими. Тут вона не лишала Києву й усім, хто підтягується, жодних шансів. Знала своїх земляків, їхню манеру вести й вирішувати справи. Тому була переконана: монолітний, об’єднаний, чітко мотивований Донбас, на боці якого всі державні ресурси, включно з наділеними владою силовиками, рано чи пізно зігне, зламає, задавить.

Через те тримала нейтралітет. За набутими вдома поняттями цілком могла вважатися зрадницею, аби знайшла можливість підтримувати повстанців. І з тим же успіхом її відторгнуло б київське середовище на спроби терпляче пояснити: там, звідки вона родом, не всі бандити й загалом не треба сприймати нічого однозначно.

Проте війну пустила в себе.

Пояснила собі, чому її рідний край раптом став таким, покликавши чужих.

Прийняти не могла.

Тож лише залізна витримка допомагала спокійно реагувати на закиди щодо донецьких, навіть коли це було напівжартома і на її адресу. Натомість у всьому, що стосувалося роботи, була жорсткою, різкою й послідовною.

Жінка-вовкодав, таке про себе якось почула.

І чудово зрозуміла, чому саме їй керівництво передало — навіть не без урочистих ноток, — справу про ті серійні вбивства.

Мовляв, близьке це вам буде, Віро Павлівно. Особисте, можна сказати.

3

Під кінець минулого листопада біля однієї з пром-зон на Дарниці знайшли труп невідомої.

На вигляд дівчині було не більше двадцяти. Без верхнього одягу, в легкій сукні, під нею — нічого. Ноги босі. Її спершу задушили, потім чимось гострим відкусили соски. Експертиза визначила дату смерті в межах двох діб, проте місцеві охоронці божилися: тіла поруч із їхнім об’єктом дотепер не було. Дівчина перед смертю мала статеві зносини, проте ознак зґвалтування експертиза не виявила.

Встановити особу жертви не вдавалося тривалий час. Причина не у відсутності бодай якихось документів. У подібних випадках поліція найперше шукає портрет серед зниклих безвісти. Та виявляється, дівчину ніхто не шукав. Ані в Києві, ані за межами міста. Відбитки пальців теж нічого не дали — жертва жодного разу не порушувала закон, тож її дані ніде не були зафіксовані.

Могло скластися враження: нещасна виринула нізвідки, з паралельного світу. Ніколи ніде не жила, в неї ніколи не було батьків, друзів, просто близьких людей. Незнаною жила, так само і померла. За інших обставин поліція, ніде правди діти, спустила б справу на гальмах — схожих трупів останнім часом знаходять більше, ніж завжди. Проте спосіб убивства й головне — явні ознаки садизму не давали нікому з відповідальних осіб затерти історію.

Друге тіло знайшли вже за три тижні.

Цього разу на тіло задушеної дівчини з відтятими сосками наткнувся залізничник на Виноградарі. Вбиту примудрилися викласти на шпали неподалік товарної станції, під’їздів до якої було не так багато. Проте зловмиснику вдалося лишитися непоміченим, без перешкод перетягнути труп через переїзд. Опитані тамтешні охоронці визнали: грілися в своїх караулках, чули ззовні звуки різних авто, але ж недалеко військова частина — там постійно хтось їздить туди-сюди.

Знову з одягу — лише сукенка. Нема жодних документів. І статевий контакт перед загибеллю.

Уже коли справу передали Вірі Холод, вона не могла второпати одного: на що вбивця розраховував, коли розвозив Києвом убитих одним способом жертв. Він однозначно хотів, щоб їх побачили. Більше того — навмисне демонстрував винахідливість, аби показати себе невловимим зухвалим спритником, якого ніхто ніколи не зловить. Відтак про приховання злочину, тим більше — про плутання слідів не йшлося.

Надто очевидною була подібність.

Від об’єднання двох справ в одну попервах ніхто нічого не здобув, крім головного болю. Другу дівчину теж ніхто ніде не шукав, і вона поповнила собою список жертв, яких в Америці нарікають Джейн Доу[1]. Але третє, січневе тіло, допомогло слідству просунутися вперед і дало підстави залучити до роботи Віру.

Цього разу дівчину в сукні на голе тіло та понівеченими грудьми викинули на трамвайну колію, яка вела через ліс та з’єднувала Сирець із колись курортною Пущею-Водицею. Саме вдарив мороз, а благенький сніжок раніше встиг станути. Тож на мерзлій землі не відбилися сліди ані протектора, ані черевиків убивці. У кожному з випадків жертву привозили на машині, а потім самотужки тягли трохи далі. Але вбивця щораз примудрявся їхати й ступати там, де сухо чи, як варіант, після нього ще встигнуть наслідити. Вибір місця знову давав зрозуміти: душогуб кидає виклик, грається, дражниться. Мовляв, не шукає легких шляхів, а ви, дурноверхі копи, знайдіть його, якщо зможете. Та все ж захоплення власною безкарністю розбещує й колись позбавить пильності.

Як ось тоді.

У десяти метрах від тіла поліцейські знайшли жіночу сумочку. Довкола серед дерев валялося інше сміття, здебільшого порожній пластик, пляшки з-під горілки й шампанського, роздушені стаканчики, використані презервативи та порожні одноразові шприци. Не було сумніву, чиєю може виявитися сумочка. Згодом експерти встановили: дівчина за життя тримала її в руках, але більше не знайшли жодних відбитків. Убивця, звісно, міг витерти місце, за яке тримався, чи взагалі братися за неї рукавичкою. Напевне так зробив, бо сліди дівчини знайшли всередині, на внутрішній поверхні. Ще там був різний мотлох: дешевенька косметичка, губна помада марки «з базару», початі пачки вологих і паперових серветок, жувальна гумка, простенькі навушники. Звичайно, ані документів, ані телефону.

Проте у застебнутій внутрішній кишеньці — прямокутник візитної картки.

Напевне вона щось означала для дівчини. Інакше не ховала б так дбайливо, окремо, аби не загубити серед інших дрібничок чи не викинути випадково. Криміналіст із чистою совістю прозвітував: на візитці теж лишилися пальці жертви, тож ніхто їй картку навмисне не підкинув, аби збити зі сліду та ще більше заплутати й без того безнадійне слідство.

«Благодійний фонд „ОЛЬВІЯ“»

Контактні дані з картки виявилися цілком реальними. Зазначений фонд справді існував уже майже два роки, маючи офіційну сторінку в інтернеті та офіс у надрах Подолу. Він займав трикімнатну квартиру на першому поверсі одного з житлових будинків на Межигірській, і від поліції там не ховалися. Розпорядниця, повновида жіночка, яку великі окуляри робили схожою на добру Тітоньку Сову, підтвердила написане на сайті.

Тут допомагають біженцям і переселенцям з Донбасу.

Вона не впізнала дівчат, лиш щиро жахнулася, переглядаючи фотографії з мертвими обличчями. Але всіх трьох упізнали інші працівники. Кожна в різний час приходила сюди, лишала контактні дані, тут же їх знімали для бази фонду. Далі ця інформація поширювалася силами «Ольвії» серед потенційних працедавців.

Своєрідне бюро з працевлаштування.

Усі троє, згідно з анкетними даними, виїхали з окупованих донбаських районів із осені дві тисячі чотирнадцятого. Тітонька Сова потім пояснила політику фонду: тут працюють лише з тими, хто втік від окупації. На територіях, які контролює українська влада, люди можуть дати собі раду самі. Хай важко, проте тим, хто все втратив по той бік фронту, важче набагато.

Ось коли в Головному управлінні згадали про Віру Холод.

Хоч слідча виїхала звідти до війни, однаково краще знає той регіон, ніж будь-хто інший. Займатися справою про серію вбивств дівчат із Донбасу їй, на думку високого керівництва, сам Бог велів.

А Віра чудово розуміла: не неї зіпхнули безнадійну справу, скориставшись нагодою. Незручну, різку, чужу слідчу треба чимось зайняти по самі вуха. Надто багато раптом спливло пов’язаного з Донбасом криміналу, від якого принципову Холод слід було тримати подалі.

Аби не заважала розвалювати.

4

Не знала тоді, що буде четверта жертва.

Тобто Віра здогадувалася — вбивця навряд зупиниться, бо все дуже нагадувало збочену, і тим цікаву йому гру. Не уявляла, коли, як скоро і де знайдуть наступну жертву. Практика показувала: на випередження діють лише залюблені у свою роботу копи, та й то в іноземному кіно. Зжившись із думкою, що четвертий труп вирине неодмінно, вирішила, поки цього не сталося, зробити все можливе, аби не допустити вбивства номер п’ять.

Для цього слід розібратися, що об’єднувало трьох дівчат, окрім місця народження.

На окупованій території лишилися певні контакти, не всі звідти втекли, та й інтернет ніхто не блокував. Тож перше, що зробила — зв’язалася з донецьким знайомим із минулого життя, якого вважала нормальним. Чоловік не забув її, пообіцяв допомогти. Не радо, але, принаймні, не відштовхнув, увійшовши в її ситуацію. Після чого Віра перекинула йому анкетні дані всіх трьох разом із фотографіями.

Чекати довелося два дні.

Тим часом особисто поїхала в «Ольвію» та познайомилася з Тітонькою Совою, яку насправді звали Тетяною Данилець.

— Знаєте, що таке Ольвія? — запитала, коли принесли каву.

— Щось пов’язане зі щастям, — кивнула Віра, розламуючи над чашкою довгастий пакетик цукру.

— Можна сказати й так, — собі Тітонька Сова цукру не сипала. — Я не звідти, — гойднула головою в бік вікна. — Очаків, чули?

— Навіть була один раз. У відрядженні.

— Історична Ольвія колись була там. Але не суть, — вона ковзнула поглядом по своїх нігтях, мовби перевіряючи, чи не сталося нічого з манікюром. — Назву фонду придумала я, бо теж колись перебралася в Київ, як то кажуть, за своїм щастям.

— Ви самі все це створили?

— Я не маю стільки грошей, — вона поправила окуляри. — Наколядувала, як кажуть. Ми під дахом такої собі «ТПФ», знайома назва?

— Щось чула. Банк наче?

— Є й банк, — вона зиркнула на нігті тепер уже іншої руки. — Товариство Промисловості й Фінансів, так зветься. Досить велика корпорація, інтереси в різному бізнесі, тут і на Заході. З Росією, до речі, вони стосунки розірвали відразу після Криму.

— Та мені яка різниця...

— Для довідки, — суворо відказала Тітонька Сова. — Ви ж з поліції.

— А не з політики, — підхопила Віра, народивши кострубатий каламбур. — Мене мало обходить, на чому та з ким ця ваша «ТПФ» робить гроші. Мені так чи інак нічого з них не перепаде. Отже, благодійний фонд «Ольвія». Троє дівчат з окупованого Донбасу, які в різний час зверталися до вас по допомогу. В чому вона полягає, до речі?

У голосі хазяйки кабінету почулися ніякові нотки.

— Ну, як то кажуть... — знову уважно роздивилася кінчики нігтів, — Чародіїв не існує, чудес ми тут не робимо. Про нас знають всюди, де є служби по роботі з внутрішніми переселенцями. Звісно, люди йдуть сюди з надією вирішити свої проблеми раз і назавжди. Не лише сюди, ви ж розумієте.

— Ближче до діла, будь ласка, — аж тепер Віра повільно розмішала цукор ложечкою. — Чим допомагаєте?

— Реєструємо кожного. Фотографуємо тут же. До речі, зверніть увагу на якість фото цих дівчат.

— Це має аж таке значення?

— Для нас — так. Їх робить син нашого спонсора, Андрій. Чудовий, оригінальний, своєрідний фотохудожник. Витрачає час на таке, не гребує.

— Мило з його боку. Андрія цікавлять лише молоді відвідувачки?

— Не треба іронії. Хоча... Ваше право, — вона махнула рукою, даючи зрозуміти Вірі її власну безнадійність. — Все заносимо в базу даних, котра є у відкритому доступі. До речі, Верига-молодший не просто фотограф.

— Як це?

— Фотохудожник. Відчуйте різницю. Ну, серед дівчат заразом шукає моделей. Запрошує на сесії, ще й гроші платить. Злочин?

— Ні.

— Дякую. Хоч щось у нас не злочин, — вона стисла губи, перевела на іншу тему. — Людина, яка до нас звертається, отримує одноразову фінансову допомогу незалежно від віку. Й не має значення, робив фото Андрій чи наша офісна працівниця. Власне, тут витрати закриває, як розумієте, наш спонсор.

— Яка сума?

— Три тисячі гривень.

— Не густо.

— Скажіть це матері двох дітей, яка там, — знову кивок за вікно, — залишила все. — Вона заговорила жорсткіше, вже не виправдовувалася, а мовби викладала правила поведінки на своїй території. — Ми не надаємо житла, але даємо адреси, де в принципі готові прийняти бездомних. Умови, як то кажуть, посередні. Зате дах над головою, є куди повернутися з роботи. А роботу ми так само пропонуємо — маємо контакти з різними службами, котрі допомагають з працевлаштуванням. Хто хоче — той працює. Кого не влаштовує — шукайте кращий варіант або чекайте.

— З моря погоди?

— Навіщо ви так? — Тітонька Сова похитала головою. — Всі дані, зібрані тут, розсилаються рекрутерам. Кожен, хто до нас приходить, зазначає в анкеті фах. Або — якої роботи хотів би. Ми моніторимо ринок праці, пропонуємо кандидатів. Час від часу комусь щастить.

Віра допила вистиглу каву одним великим ковтком.

— Непогано ви тут влаштувалися.

— Це ви про що?

— Та ось про все це, — вона обвела рукою перероблений з кімнати кабінет. — Багатий дядя дає зарплату, відкупається прийнятними для себе сумами й гордий із власної рятівної місії. Ви, Тетяно, по суті своїй посередницька контора. Благодійність — оті самі три тисячі в одні руки. Дев’яносто три євро. І під офісом черг нема, за ці гроші не б’ються. Значить, не так уже й широко відомо про «Ольвію». Знати б, що тут кожному біженцю гроші дають, навіть раз, не більше — винесли б двері й вікна і каменя на камені не лишили б, хіба ні? — наразившись на вороже мовчання, щільно стулила губи, тепер теж говорила жорстко: — Не візьму гріх на душу. Не казатиму, що ваша «Ольвія» — чиєсь гарне прикриття.

— І що ж прикриваємо?

— Поки не знаю. Але якщо дізнаюся й зможу довести — сюди прийдуть інші люди. Поки працюйте, як завжди.

— Коли так, вам, мабуть, краще переговорити з Веригою.

— А це хто?

— Голова правління групи «ТПФ». Верига Анатолій Євгенович.

— Ага. Тато вашого позаштатного фотографа-волонтера, Вериги-молодшого.

Тітонька Сова зітхнула й похитала головою.

— Це стосовно незрозуміло якого прикриття. Я зверталася до різних багатих та впливових. Відгукнувся лише він. За вашою поліцейською логікою, міг мати в цьому всьому, — тепер настала її черга обводити кімнату рукою, — свій лихий інтерес. Ми ж, як ви, Віро Павлівно, мудро здогадалися, лише посередницька контора.

Відсунула порожню чашку на середину столу, підвелася.

— Неодмінно знайду час та познайомлюся з паном Веригою. Нагадаю, що лише в Києві десятки подібних благодійних фондів, створених для підтримки тих, хто тікає від війни. І зауважу: лише ті, хто звертається до закладеної ним «Ольвії», зникають, аби знайтися мертвими й скаліченими.

Тітонька Сова не підвелася — рвучко підскочила.

— Не пересмикуйте! Це гра з фактами! Підганяєте задачку під відому тільки вам відповідь!

— Я лише озвучила очевидне, — спокійно сказала Віра.

Й подумала тоді: один-нуль.

5

А потім з’явилися й дані про всіх трьох жертв.

Жодна не збрехала, заповнюючи анкету в «Ольвії».

Номер перший: Наталя Малахова. Двадцять один рік, з Єнакієво. Вдома лишилися батьки. Вчилася у Донецькому університеті, економічний факультет. Не закінчила, після виїзду не пішла в жоден інший навчальний заклад. Забралася геть, бо її місцевий наречений подався в ополченці і його вбили свої ж — сварка на ґрунті мародерства, не так поділили здобич.

Номер другий: Галина Чуднівська, двадцять три, Дебальцеве. Їхній будинок розбомбили взимку дві тисячі п’ятнадцятого. Батьки і старший брат подалися до родичів у Курську область. Дівчина працювала офіціанткою в місцевому кафе, після захоплення міста вирішила триматися там далі, бо її місце роботи дивом уціліло. Чому раптом втекла, чому не до своїх, а в Київ — хто-зна.

Номер третій: Людмила Токмакова, двадцять два, Донецьк. Співала в ресторані, жила в місті й непогано як на нинішні обставини заробляла. Потім виник якийсь конфлікт, його природу не уточнили, та Вірі воно й не треба. Важливіше знати: дівчина тікала, в чому була, рятуючи власне життя. А маму й батька за кілька днів забрали кудись люди в камуфляжі, після чого родичі й сусіди їх не бачили.

Переваривши відомості, Віра знайшла відповідь, чому жодну з трьох дівчат ніхто не шукав. Кожна вказала контактний телефон, та лише Галя Чуднівська додала адресу, за якою мешкала. Вже перевірили, там жила її подружка з бойфрендом, дівчина кантувалася на кухонній підлозі зо два місяці, потому похвалилася — зніматимуть із кимось там квартиру гуртом, забрала скромні пожитки й більше про себе не нагадувала. А подружка мала свого життя по вінця, аби озиватися до Галі. Яка встигла набриднути, бо третя ж зайва.

Кожна жертва виживала сама, по можливості ні за кого не тримаючись і не скиглячи.

Ох, як же Вірі Холод це знайомо.

Донбаські характери, так гартувалася сталь.

Розірвані зв’язки з домом. І нових катма.

Зникни кожна така людина — не помітить ніхто.

Що далі Віра жила з цим, то більше переконувалася: вбивця, хоч би ким він був, кожен свій вибір робив не випадково. Чудово знав — найближчим часом за жодною з дівчат не шукатимуть і напевне не плакатимуть. А це означає: він навмисне обирав дівчат, котрі втекли від війни. Яких носило, мов перекотиполе.

Готових піти до всякого, хто обнадіє допомогою.

Зненавиділа ще сильніше, хоч навряд таке можливо.

Незважаючи на з’ясовані обставини, слідство товклося на місці.

Аж поки у лютому не знайшовся ще один труп.

Усе те саме. А скинули його вже без особливих фантазій: у чагарях біля ставів, поруч із Московським мостом.

Віра думала недовго. Відразу особисто навідалася в «Ольвію», де зустріла неприязну Тітоньку Сову, котра почала з дивної погрози викликати на неї поліцію. Зрозумівши ляп, скоренько виправилася, гукнувши кремезного охоронця в хакі з великим фірмовим шевроном на рукаві та грудях. Холод зауважила варту й у свій перший прихід, та знизала плечами: зараз приватна сторожа стоїть навіть у житлових будинках. Тепер же запам’ятала назву «Яструб», виконану в наближеній до готики манері.

Не скандалила. Забралася геть, аби того ж дня повернутися з групою та ордером. Заразом перевірила «яструбів», раптом відкривши для себе цікавинку. Охоронну фірму за такою назвою без малого два роки тому створив та очолив колишній працівник карного розшуку, більш того — екс-начальник убивчого відділу Святошинської управи Тимур Нагорний. Серед підлеглих, тобто — в штаті, переважно бійці «Беркута», розігнаного після перемоги Майдану. Досвідчені бійці, одні з кращих. Та найбільш озлоблені на все, що відбувалося довкіл.

«Беркутів» зробили крайніми всі. Вони три зимових місяці виконували наказ, охороняючи громадський порядок від тих, хто його порушує. Все просто, як апельсин. Бійці мали право застосовувати зброю, як стражі порядку в усьому світі. Але чомусь у Франції поліція розганяє знахабнілих порушників струменями з водометів і це є нормою, яка не викликає сумнівів у законності. Натомість дії «Беркуту» в Києві засуджують у тій самій Франції, й не лише там. Та менше з тим, порушникам ніколи не подобається застосована проти них сила. Бійці не розуміли, чому за них не заступилися ті, кого вони захищали й чиї накази виконували. Дотепер не ясно, хто наказав їм згорнутися того мокрого лютневого ранку, коли на розтрощених барикадах лишилося від сили півтисячі погано озброєних, нехай і затятих, та все одно — морально пригнічених поразками двох попередніх діб брудних майдаунів.

За це їх розформували, позбавили роботи, навіть не компенсували моральних збитків.

Бійці відчували себе зрадженими, нікому не потрібними, тож радо йшли туди, де за їхні навички породистих сторожових псів добре платили.

Ось вам і «Яструб».

Навіть не треба робити зайвих рухів, аби дізнатися: яструби вартують біля офісу «Ольвії» за розпорядженням Нагорного. А той, своєю чергою, підпорядкований разом із фірмою групі «ТПФ». Ще трохи зусиль — і Віра Холод встановила те, що ніколи не ховалося, завжди лежало на поверхні, було на триста відсотків легальним: «Яструб» — структурний підрозділ цієї групи.

Нагорний створив її.

Мільйонер Верига фінансував.

Жодного криміналу. Не підкопаєшся, навіть коли захочеш.

Але Віра відчувала щось, чому не мала пояснення.

Зв’язок філантропа Вериги з колишніми силовиками, котрі калічили та убивали людей не лише на Майдані та навіть не завжди за наказом згори, сумнівний з моральної точки зору. Та мораль — останнє, чим переймаються за подібних обставин. Тож Віра вирішила за прикладом Скарлетт О’Гари подумати про це завтра. Натомість змусила працівників «Ольвії» відповісти на запитання й дізналася те, на що й мала надію.

Четверта жертва так само була в базі благодійного фонду.

Приходила перед Новим роком.

Інна Жарова, місто Горлівка, двадцять чотири роки.

Тут навіть удалося не стукати знову знайомому в Донецьк. Дівчина лишила два контактних телефони. Один не відповідав, зате інший відгукнувся. З Вірою злим голосом поговорив молодий чоловік, який разом з Інною виїхав спочатку до Харкова, потім — до Дніпра, нарешті — у Київ. Жили разом донедавна, аж раптом розсварилися-розбіглися. Інна пішла від нього два місяці тому. Звісно, ображений та покинутий ніде колишню не шукав. Звідки Інна могла дізнатися про «Ольвію», чому саме цим шляхом вирішила податися — теж не мав поняття.

За два тижні — понівечене тіло у квартирі колишнього оперативника. Який у минулому ще й був підлеглим Тимура Нагорного. Та зник із місця пригоди, що можна зрозуміти. Сидітиме біля трупа, якраз...

Але Віра ще не мала відповіді на два питання.

Перше: чи є нова жертва в базі «Ольвії»?

Друге, значно цікавіше: як поліція дізналася про це вбивство?

6

БІЖИ.

Ні про що не думав більше, інших варіантів не бачив. Натягнув, що першим узяв, мовби на автопілоті запхав до кишені куртки паспорт. Усередині, мов у гаманці, лежало чотири тисячі готівкою. Ще приблизно стільки ж на картці — все багатство. Уже на виході завмер, розвернувся, хапнув ноутбук.

Двері потягнув, зачиняючи автоматично.

Уже в машині, поклавши комп’ютер поруч і запустивши мотор, Кобзар подивився крізь лобове скло й спершу подумав, потім — сказав голосно:

— Ну, і куди?

У голові ще шуміло, світ хитався перед очима, й Олег враз вирішив — гори воно все, ні в чому ж не винен, повернуся й дочекаюся... Миттю нове питання: кого? Хто приїде і, що важливіше, за чиїм викликом. Незнайомець, котрий кинув повідомлення й звелів тікати, напевне знає про жіночий труп у його квартирі. Отже, знає також — Кобзар ні до чого, але загребуть того, хто сидить біля мертвого тіла. Сам зробив би це найперше, аби служив зараз у розшуку. Та й коли працював, не бачив більш ідеальної ситуації, ніж затримання людини на місці скоєння злочину.

Винний-невинний — слідство розбереться, суд вирішить.

А в тюрму не хотілося. Бо не матиме слідство інших версій та інших кандидатів. Так було, так є і ще довго буде.

Але ж вони з Мері були тільки вдвох!

Тепер, бач, є третій.

Який точно знає більше, ніж Кобзар і всі разом узяті, хай би хто виїхав сюди.

Повернув ключ, натиснув педаль газу. Рушив неквапом, не стартуючи, не привертаючи уваги. Як міг спокійно, впевнено відкотив від свого парадного, затим вирулив з двору. Розкрутившись на знайомому п’ятачку між будинками, подався за ріг сусіднього. Там пригальмував, поплескав руками по керму, кусаючи губи й знову дивлячись просто себе.

Вийшов, легенько клацнувши дверцятами.

Зробивши невеличкий гак дворами, Олег перейшов вулицю, опинившись навпроти власного будинку. Зупинився поряд з кіоском із пивом, цигарками, чіпсами та іншими товарами першої необхідності їхнього незаможного району. Важливіше — тут, як майже в кожному такому кіоскові, поставили кавову машину. Купивши порцію еспресо в картонному стаканчику, Кобзар став так, аби кіоск прикривав. Закуривши, потягнув напій.

Чекати довго не довелося.

Ще не допив, як у двір увірвалася поліцейська машина. За нею — ще одна, оперативна. Коли копи й опери вже вийшли, з протилежного боку, ревучи сиреною, нагодилася «швидка».

Ані патрульні у формі, ані менти в цивільному кругом себе не роздивлялися. Хоч Олег трохи зашифрувався, та шанс потрапити в поле їхнього зору залишався. Він же побачив зі свого пункту спостереження Головка — той так само міг уздріти старого друга.

Щойно поліцейські зникли в парадному, Олег позадкував, відступаючи.

Допитий стаканчик і майже докурену цигарку жбурнув у картонну коробку, прилаштовану тут під смітник. Не влучив, знизав плечами, подався назад до машини. Вже коли сідав за кермо, почув сигнал мобільника. Глянув — висвітився телефон Головка. Ну правильно: знайшовши у квартирі труп, треба шукати господаря. Подзвонити найпростіше. Ще краще, аби Кобзар зараз відповів, спокійно поговоривши з Артемом й навіть одумався, вернувся додому, здався йому особисто.

Після третього дзвінка Олег натиснув відбій.

Не чекаючи повтору, вимкнув телефон. Потім розкрив корпус, від’єднав батарею, вийняв картку. Кинув цей мотлох поруч із ноутбуком.

Нарешті рушив, тепер уже газонувши з місця.

Якийсь час кружляв без жодної мети, не маючи плану дій та намагаючись знайти причину памороку. Згадавши — вперше за тривалий час повноцінно заснув без солідної дози спиртного, змусив мозок трохи порипіти, покрутивши потрібні коліщатка. Далі поїхав уже впевненіше, згадавши, де в окрузі найближча аптека. Там купив одноразовий шприц та упаковку активованого вугілля. Побачивши в залі кулер із водою, хотів ковтнути таблетки просто тут, на місці. Глянувши на шприц, стримався, повернувся в машину.

Маючи надію, що до нього нема нікому діла, зняв куртку. Підсмикнув рукав светра вище ліктя. Озброївся шприцом, старанно й не дуже зграбно ввів голку, цілячи у вену. Заболіло, та Кобзар лиш фиркнув, не зважаючи. Старанно набрав повний шприц крові, витягнув, щільно закрив голку пластмасовим ковпачком. Затим загорнув шприц у пакетик, виданий в аптеці.

Тепер можна атакувати токсини.

Висипав у жменю всі десять чорних таблеток, ковтнув, не маючи, чим запити. Насилу проштовхнув, закашлявся, все ж знову вийшов, аби купити маленьку пляшку води й жадібно, трьома ковтками, вихлебтати.

Перевів подих.

Годинника давно не носив, цілком вистачало таймера на телефоні. Але ж не збирати знову трубку, аби дізнатися час. Для цього є ось хоч продавчиня в кіоску. Лише дев’ять п’ятдесят. Дякую.

Машину напевне встигли дати в розшук. Та з власного досвіду Кобзар знав: має щонайменше півдня в запасі. Далі зростуть ризики, що номери десь зафіксують. Проте, якщо уникати місць, де потенційно можуть стояти камери, є шанс протягнути на своїх колесах довше. А якщо просто зараз вирватися з Києва...

Ні.

Саме цей варіант Олега не влаштовував. Хтось уночі зайшов до нього в квартиру, задушив дівчину, якій він пообіцяв захист, понівечив її. Він не може, просто не має права після такого тікати стрімголов, шукати нору й забиватися туди щуром.

Маючи план-мінімум, Кобзар вибрався на Окружну дорогу, тішачи себе тим, що напередодні залив повний бак. Зупинятися на заправках, коли машина в розшуку, дуже ризиковано — саме там пантруватимуть найперше, спостереження працює чітко. Поки є бензин, треба кататися. Далі видно буде, що робити з транспортом. Узяв курс на Чоколівку, до радіоринку.

Дістався туди через затори десь за годину. На місці без жалю викинув старий телефон, купив задешево інший, так само не новий. Вагався, позбуватися картки чи ні, та зрештою вирішив викинути. Справді потрібних номерів у телефонній книзі небагато, гарна пам’ять тримала їх у голові.

Коли трубка ввімкнулася, побачив точний час: одинадцята сорок.

Відчувши нарешті голод, пошукав та знайшов поруч дешеві хот-доги, змусив себе проковтнути один, ще й запив розчинним супом із пакетика. В голові потроху розвиднювалось, вже не хилитало й не морочило. Давши собі ще півгодини, набрав перший номер.

— Слухаю.

— Це я, — Олег говорив так спокійно, як міг, хоч машинально стишив голос.

— Ти де? — почулося після короткої паузи, Головко прийняв гру, теж нічим себе не виказав.

— У Києві.

— Та ясно. Далі що?

— Треба зустрітися.

— Їдь сюди.

— Дуже смішно.

— Без жартів.

— Я теж, Артемоне. Давай так: за годину в парку біля Політеха. Доїдеш?

— Навіть раніше.

— Все одно, старичок, краще дай мені годину. То як, плюс?

— Плюс-плюс[2], — підхопив той. — Кажи точно, де будеш.

7

Приїхав на п’ятнадцять хвилин раніше.

Знайшов місце для машини поруч із хідником біля парку, подався до умовленого місця зустрічі. Але не маячив, став далі, між дерев, закурив і почав уважно, ретельно сканувати поглядом територію. Тут, як зазвичай, прогулювалися нечисленні о цій порі парочки, квапливо йшли алеями у своїх справах перехожі, постійно розмовляючи на ходу по телефону або бубонячи в простір, перед собою, тримаючи у вухах гарнітури. З ними розминалися собачники, мами з дитячими візочками, місцеві алкоголіки — без них ніяк, вони тепер усюди.

Олег ще не забув передвоєнні часи, коли вуличні пияки раптом зникли, мов корова язиком злизала. Звісно, десь вони були, однак ховалися від людських очей. Та останнім часом знову поводилися нахабно, навіть виклично, облаштовуючи лавки під міні-бари серед білого дня й не зважаючи на ймовірну появу поліції.

Повз одну таку парочку саме проходив Артем Головко.

Поки рудий тупцяв на вказаному п’ятачку, нервово позираючи на годинник, Олег не спішив виходити з укриття. Взяв ще трохи часу, аби переконатися, що той нікого з собою не привів. Хоч довіряв друзяці, та в цій ситуації сумлінний Головко цілком міг виправдати себе: затримати Кобзаря або, як варіант, переконати здатися може піти йому на користь. Але все тихо й чисто, тож Олег зробив невеличкий гак, вийшовши в Артема з-за спини.

Заскочити не вийшло — він в останній момент рвучко повернувся.

Чоловіки стояли й їли один одного очима. Нарешті Головко простягнув руку. Кобзар тицьнув правицю, яку велика долоня рудого затиснула в лещата. Наступної миті Артем сіпнув Олега впритул до себе, коротко обійняв, миттю відсторонився.

— Якого лисого, Лилику? Чому в тебе в хаті мертва дівка? Хто вона така?

— Мері, — Кобзар вивільнив руку.

— Яка ще Мері?

— Або Марія. З Донбасу, є таке місто Ровеньки. Більше нічого не знаю.

— От молодець... Де ти її взяв?

— Познайомилися вчора ввечері. І питання дуже цікаве, Артемоне. Бо ось тільки зараз подумав: нас могли познайомити навмисне.

— Хто? Для чого? Слухай, я нічого не розумію. Можеш пояснити до ладу?

— Аби сам щось розумів — сказав би, — Кобзар легенько поплескав Головка по плечу. — Пішли, пройдемося. Відсвічуємо ми тут.

Чоловіки неквапом рушили парковою алеєю.

— Розмова вийде, тільки якщо віриш мені.

— У що маю повірити, Лилику?

— Я не вбивав Мері. Якщо думаєш інакше, краще розійдемося просто зараз.

— Ну, нехай розійдемося. Що далі? Куди потім?

Кобзар зупинився.

— Чекай!

— Ну? — Головко глянув на нього через плече.

— Чекай, — повторив Олег, збираючись із думками. — Артемоне, давай ще раз. Я прокинувся сьогодні вранці в себе вдома і побачив поруч труп дівчини, яку вчора сам привів. Що не так?

— А що так?

Кобзар потер неголене від учора підборіддя.

— Ти правий, Артемоне. Тут усе не так. Тільки ж я все одно її не вбивав. Але нехай! — він почав заводитися. — Добре, я вбивця. Чому ж не подбав, аби сховати мертве тіло? Витягти проти ночі, завезти кудись подалі від себе. Можна взагалі виносити по шматках. У нас були схожі справи, забув?

— Забудеш тут, — рудий сплюнув убік. — Гаразд, я тобі вірю. Не тому, що знаю тебе давно і ти мій друг. Буває, вчорашні друзі таке нагадючать... — він знову сплюнув. — Коротше, Лилику, ти не зовсім за адресою.

— Чому?

— Справу спритно забрали в Главк. Є там така Віра Холод, нарвана трошки. Навіть не трошки. З Донецька, коротше. Перед Майданом перебралася сюди.

— Там різні люди живуть, — Кобзар знов ляснув Головка по плечу, посунули далі. — Хоча є тут щось. У тих, із Донбасу, справді свій стиль. Підхід до всього особливий. Добре, погано — до лампочки. Пруть тараном, мов бугай на ворота. Нічого про цю Холод не чув, але коли так — в мене є надія.

— Не все знаєш, — Головко на ходу закурив. — Там не перший такий труп. Серія в неї. Молоді дівчата, всі задушені й так само спотворені.

— О-о! — Кобзар знову вклякнув. — То я, виходить, маньяк?

— Подробиць у нас не знають. Справа, вважай, під контролем, — Артем кивнув угору. — Витік інформації мінімальний, за цим суворо стежать. Я ось пхнув носа, так дулю понюхав.

Заклавши руки за спину, Олег покрокував далі. Якийсь час ішли мовчки.

— Бач, як воно, — заговорив нарешті рудий. — На маньяка не тягнеш. Про ту серію не мав зеленого поняття. Значить, наслідувати не міг. Нечасто буває, коли двоє різних людей копіюють один в одного манеру вбивати. У тебе сильна позиція, Лилику. Можеш не ховатися.

— До чого ти зараз?

— До твого блага, — відрубав Головко. — Не дарма питав, що далі й куди потім. Ти в розшуку. Скільки протягнеш отак, нелегалом? Можеш здатися мені, я особисто передам тебе пані Холод. Ще є час розібратися й усе виправити.

— Виправити — що? — різонув Кобзар. — Ти розумні речі говориш, Артемоне. Навіть дуже мудрі. На твоєму місці я, мабуть, намагався б те саме пропонувати. Ховатися завжди погано. Але погодься й ти: в камері, на нарах, не за своє — ще гірше.

— Про Віру Холод добре говорять.

— Тільки вона не адвокат. І взагалі нічого не вирішує. Звідти, — тепер він кивнув до неба, — накажуть посадити такого, як я. Ще й згадають кілька прикрих історій. Твоя Віра Холод зможе щось зробити? Відпустить мене під свою відповідальність?

— Густі в тебе фарби.

— Зате в тебе чомусь дуже рожеві! Ніби не знаєш, як у нас усе робиться! Артемоне, з мене запросто зроблять серійного вбивцю й закриють справу!

— Ти надто довго був на війні.

— Краще б там лишився! На Донбасі тебе або вб’ють, або ні! Іноді думаєш — краще б убили, слово честі!

— Що ти мелеш!

— Інакше героєм не стати, січеш? Тут, коли вертаєшся, ти вже не герой, а соціально й суспільно небезпечний елемент! Ось вони, — Кобзар навмання тицьнув у кількох перехожих, — запросто, без напруги повірять: той, хто воював, ніким уже не стане, крім маньяка-убивці. Тільки не кажи мені, що це неможливо!

— Але ж і ховатися ти вічно не зможеш! — парирував Головко. — Ресурсу в тебе нема, Лилику! Ти мені друг, тільки вдома у себе, в шафі, я тебе так чи інак не сховаю.

— У шафах сидять коханці, — буркнув Олег, трохи допускаючись. — Оті, з анекдотів і дурнуватих комедій. Все я розумію. Тому й висмикнув тебе. Про серію — дуже добре. Тобто, — тут-таки виправився, — погано, що якась потвора вбиває й калічить дівчат. Добре, що я не вписуюся в схему. Послухай мене тепер уважно. Допоможеш, вийде, як я хочу, — здамся. Чесне слово. Тобі.

— Кажи.

Кобзар теж закурив.

— Мері справді боялася когось. Не грала, в мене на такі речі нюх. Проте надто швидко поїхала додому до незнайомого мужика, який живе сам. Припустімо, в неї особливо й вибору не було. Але там ще одне: в Мері десь є маленька дитина. Сто разів думати треба в таких випадках, потім їхати біс знає з ким і куди. На професійну повію не тягнула, та віддалася все одно якось швидко. Тепер, після всього, доходить: вона ніби роботу якусь виконувала. Завдання.

— Не пересмикуєш?

Олег витягнув із кишені куртки запакований шприц.

— Відповідь тут, Артемоне.

— Що це?

— Кров з вени. Моя. Придумай, як віддати шприц Ярилу.

Своїм оригінальним прізвищем судмедексперт пишався.

Гліб Ярило був чи не найстарішим працівником їхнього управління й на пенсію не збирався. Зразковому сім’янинові, батькові трьох донечок, чоловікові, який завжди говорив тихо, навіть коли сварився, в правоохоронних органах вистачало всього й завжди. Ярило ніколи не нарікав на платню, а якщо й скаржився, то на технічну відсталість відділу. Начальство намагалося втекти від експерта, щойно він зринав у полі зору. А той мав властивість з’являтися там і тоді, де на нього та його нарікання чекали найменше. Криміналіст дуже любив процедурні поліцейські серіали, де висновки робилися лише після того, як своє слово скаже експерт, і кивав на показане в фільмах обладнання.

Зрештою, керівництво час від часу вибивало десь кошти, аби модернізувати Ярилові робоче місце. Тому до їхнього відділу стукалися з інших, експерт сопів, червонів, бубонів, та не відмовляв майже ніколи. Тож завжди був завалений роботою, і заради якісних висновків усім доводилося займати чергу й набиратися терпіння. А оскільки його прізвище в дохристиянські часи було власним іменем Бога Сонця, криміналіста називали Сонечком в очі й позаочі. На що він не ображався, навпаки — посміхався приязно.

Не кожного за життя визнають Богом.

Хай навіть непрямо.

— Твоя кров? — рудий зиркнув на шприц. — У чому фокус?

— Я не пив учора. Ковток не рахується.

— У квартирі знайшли майже повну пляшку віскі. Не схоже на тебе, згоден.

— Вимкнуло, як випив води. Звичайної водички, Артемоне. Сам купив, а пляшка нудьгувала на кухні. Дівчина спершу спитала, чи не хочу пити. Потім сама встала, сходила й принесла.

— Чимось оглушила, думаєш?

— Не бачу інших варіантів, — Кобзар говорив твердо. — Хай би якою була гидота, — вона ще має лишитися в крові. Наше Сонечко все виявить. І після того буду готовий здатися.

— Поясни.

— Матиму на руках висновки одного з кращих київських криміналістів. Я ж не сам себе накачав. Пляшка води на кухні була?

— Наче там і лишилася. Тільки, Лилику, вона порожня була. Валялася під мийкою.

Олег гмукнув.

— Як ти хотів, старичок. Зуб даю, Мері вилила решту. Але ж для Ярила вистачить і крапель, навіть мікроскопічних залишків на денці. Дуйте до мене, беріть понятих, вилучайте пляшку, пакуйте і алюром до Сонечка. Що далі буде, ти вже знаєш. Складеться цікава картинка, — він докурив, облизнув сухі губи. — Мері з якогось дива напрошується до мене додому. Потім підсипає мені щось у воду. Чому не у віскі — питання, та не першого ряду. Коли мене вимикає, вона впускає до мене з вулиці когось, хто намовив її так вчинити. І цей тип убиває її. Причому, Артемоне, ти сам щойно сказав: спосіб убивства лягає в серію, про яку відомо обмеженій кількості осіб. Тож ризикнемо припустити — Мері для чогось виконувала вказівки або того самого психа-вбивці, або — того, хто знає маньяка та його методи, — він видихнув. — Далі твоя пані Холод хай розбирається сама.

Головко пошкріб потилицю.

— Логічно. Тільки...

— Щось не так?

— Шприц. Як я оформлю його? Як поясню, де і за яких обставин узяв твою кров? До того ж треба буде ще довести, що кров твоя. Мороки багато.

— Слідство — завжди морока.

— Хід думок у тебе правильний, — міркував Артем, пропустивши Кобзареву репліку повз вуха. — Проте діяти слід трошки інакше.

— Як?

Вони саме перейшли парк і наближалися до місця, де Олег лишив свою машину.

— Не така послідовність, — Головко взяв шприц, поклав собі в кишеню, застебнув. — Спершу ти мені здаєшся. Потім я передаю тебе Вірі Холод. Їй ти розказуєш те, що зараз повідав мені. Аж потому вона призначає експертизу. Ярило добре тебе знає, ще краще ставиться, зробить усе поза всякими своїми чергами. До вечора матимеш легальний, законний висновок. У кращому випадку переночуєш у камері, сам. Далі вже проходитимеш у справі свідком, — рудий розвів руками, на обличчі з’явився знайомий Олегові дитячий вираз. — Ну, не бачу іншого виходу, Лилику. Хоч убий.

— Та потрібен ти... — Кобзар тицьнув його кулаком у плече. — Вбивати ще.

Хотів далі говорити, бо Головко не знає про ранкове повідомлення, послане з невизначеного номера.

— Слухай, а як ти дізнався...

Враз завмер.

Через Артемове плече зачепив білу патрульну машину, яка завертала з проспекту й сунула в їхній бік.

— Ти чого? — рудий зиркнув здивовано, перехопив погляд, теж побачив поліцейських.

І раптом день розірвав постріл.

8

Скло поліцейської автівки розлетілося.

Заднє.

Патрульні одночасно вивалилися з салону. Тепер Кобзар побачив — там хлопець і дівчина, обоє молоді, в поліцію зараз іти модно. З дівочої голови злетів формений кашкет, довге волосся закрило лице. Вона відкинула його роздратовано, вихопила з кобури пістолет, зачаїлася під прикриттям машини. Її напарник, височенний, під два метри, не нижче, спритно рачкував до найближчого дерева — лишаючись із боку водія, був гарною мішенню.

Люди довкола все зрозуміли, коли бахнуло вдруге.

Щось нерозбірливо й голосно закричала немолода жінка, що саме збиралася перейти дорогу, для чогось пожбурила вбік темний поліетиленовий пакет. Він брязнув, ударившись об асфальт, і від нього, мов від бомби, відскочив студент із наплічником та в «мартенсах». Пригнувшись, хлопчина зайцем рвонув вздовж алеї, забувши, куди йшов. На ходу ледь не збив бабцю з візком, а та, підхопивши крик та поринувши у загальну паніку, розвернула візок, закриваючи дитину. Довкола враз ожило, заворушилося, а ще ж хвилину тому могло здатися — людей майже немає, лиш машини сновигають проспектом. Виявляється, люди були скрізь, тільки не звертали одне на одного уваги, перейняті своїми, важливими для кожного й нецікавими іншим справами й проблемами.

Але тепер усіх поєднав страх — тут стріляють, можна втрапити під дурну кулю.

Кобзар після другого пострілу не відразу зрозумів, що вразили його машину. Дивився на дірку в задньому склі й навіть нахилив голову, мовби загальмував. Тим часом довготелесий патрульний уже стискав в одній руці пістолет, в іншій — рацію і щось різко в неї говорив. Дівчина-поліцейська обережно висунулася з укриття, зі свого місця подивилася просто на Олега, і той, не розуміючи, для чого, підморгнув, хоч момент явно не підходив для загравання.

Наступної миті він уже пірнав уперед, впавши на витягнуті руки й перекотившись з тротуару на землю.

Третя куля свиснула над головою, причому так, мовби стрілець навмисне взяв вище, аби налякати.

Ще лежав, коли нарешті вступив Головко.

— Назад! Всі назад! Поліція! — загорлав він.

Вихопивши зброю й для переконливості шмальнув у повітря. Хоча нікого цим не заспокоїв, навпаки — посіяв ще більше паніки. Перехожі або тікали, або ховалися, де бачили. Декілька людей присіли за кущами, хтось навіть ліг, накривши руками голову. Головко водив дулом довкола себе, намагаючись зрозуміти, звідки ведеться вогонь. А Кобзар, зігнувшись, приготувався одним стрибком дістатися машини.

— Куди!

Це гримнула поліцейська, враз випроставшись та наводячи пістолет на Олега. У неї виявився на диво гучний, басистий, зовсім не відповідний до ефектної зовнішності голос. До Кобзаря дійшло, що кричить вона йому і саме його намагається зупинити. Головко швидше оговтався, розвернувся до неї, мовби не стояв у епіцентрі стрілянини, посунув уперед, заступаючи Олега, виростаючи між ним і пістолетним дулом.

— Ти! Поліція, сказано! Не чула! Опусти зброю!

— Геть! — горлав уже довготелесий коп, наступаючи на Артема з іншого боку.

— Я сказав...

— Руки вгору! Кидай зброю! На землю!

Поліцейський наступав, і Кобзаря враз осяяло: вони побачили озброєного цивільного й логічно вирішили, що пальбу відкрив він. Не добігши двох кроків до машини, Олег зупинився, покрутив головою, все ще намагаючись зрозуміти, звідки вели вогонь, й не думаючи зараз про те, що стрілець десь ховається й може скористатися загальним хаосом.

— Ти! Теж на землю! Швидко!

Поліцейська трохи відхилилася, аби Олег розумів — вона кричить до нього. Стояв, ще вагаючись й не визначившись остаточно, як діяти. А вона знову гаркнула, так, ніби Кобзар не бачив, хто перед ним:

— Поліція! Це поліція! Обоє на землю!

— Стій же ти, дурепо! — вирвалося в Головка. — Скрути звук! Не бачиш...

Його ліва, неозброєна рука надто сміливо ковзнула в кишеню куртки.

— НАЗАД!

Тепер уже не витримав поліцейський — стрельнув, цілячи рудому під ноги й змусивши Артема відскочити цапом. Збоку виглядало б кумедно, аби десь поруч дійсно не принишкнув стрілець.

— Вогонь припини, козел! — вигукнув Олег. — Трупів тут накладеш!

— Кобзарю, руки на машину!

Оце вже цікаво — довготелесий коп, якого бачив уперше в житті, назвав його на прізвище. Головка це теж помітно напружило. Він навіть почав опускати зброю, ступивши вбік та глянувши на Кобзаря.

— Повторюю! Олег Кобзар, покладіть руки на машину! Вас заарештовано!

Патрульний рухався вперед рішуче. Вже не озирався довкола, бо вирішив: винуватець стрілянини — оцей рудий здоровило з пістолетом у руці. Його голосиста напарниця так само вийшла з-за машини. Тепер вони наступали синхронно, тримаючи під прицілом уже обох, Кобзаря й Головка.

Четвертий постріл.

Розлетілося скло з водійського боку.

Копи зупинилися, дівчина навіть присіла й у такій незграбній позі поволі почала задкувати. Довгань, навпаки, розпрямився на повен зріст, розправив плечі, розвернувся туди, звідки, як йому здалося, стріляли. Головко теж водив дулом перед собою, скануючи парк, наляканих людей у ньому й марно намагаючись вичепити серед них того, хто ніс небезпеку.

Здаля долинули сирени.

Кавалерія. Підмога, покликана довготелесим копом. Ще мить — і тут стане тісно від поліцейських.

Кобзар ще не до кінця розібрався в усьому, що відбувалося. В голові засіло чітке: патрульні не просто так зараз завернули сюди. Їхали по нього. Звідкілясь знали, що втікач, підозрюваний у вбивстві, тут. І не Головко їм це сказав, бо сам раптово потрапив під роздачу.

БІЖИ.

Відступив далі від двічі обстріляної, вже засвіченої, небезпечної тепер машини. Уже не хвилювало, хто й звідки стріляв. Тут усі відкриті, кожен при бажанні міг стати мішенню. Стрілець не аматор, захотів би — влучив. Значить, нікого не збирався вбивати.

Що тоді?

Для чого починати війну в натовпі?

Сирени наближалися.

Трохи зігнувши ноги в колінах, мовби стояв на старті перед забігом на стометрівці, Кобзар набрав у груди повітря й на видиху рвонув уперед, уздовж вулиці, світ за очі. У спину кричали: «Стій!», він чув серед інших голос Головка, та не зважав — мчав, і перехожі сполохано сахалися, даючи дорогу.

Забігши за найближчий ріг, погнав дворами, намагаючись, мов заєць на снігу, заплутати мисливців. Пролетівши кілька дворів, побачив рядок сміттєвих баків, за ними — гаражі, повернув туди. Пірнувши у вузенький прохід між двома, протиснувся, опинившись позад них, на закиданому різним брудом клаптику землі. Далі проходу не було, перед ним — сіра стіна бетонного паркану. Побачивши на стику зігнутий шмат арматури, поставив на нього ногу, підкинув тулуб угору, хапаючись руками за пощерблений верхній край. З першої спроби видертися не вдалося, та відчай додав сили й вправності — таки виліз на паркан, перекинув себе на протилежний бік, упав.

Тут так само стояли гаражі, й Кобзар, коротко перевівши подих, посунув уздовж них, вибравши зручніший, як здалося, прохід. Коли вибирався, був готовий до того, що ось зараз вийде до поліцейських, які вже встигли оточити квартал й тепер ведуть облаву. Натомість опинився в тихому дворі, де о цій порі гуляло лише кілька молодих мам із дітворою. Тільки одна ковзнула поглядом по неохайному чоловікові, котрий щось забув за гаражами — та ясно, чого хотів, шукав там туалету, й не він один: поки Олег ішов, в носі свербіло від стійкого запаху сечі.

Уповільнивши ходу, поправив, як міг, одяг, обсмикнув куртку, навіть пригладив брудними долонями волосся. Перетнув двір навскоси, рухався, мов гуляв, наче не був ось щойно під обстрілом. Не озираючись, вийшов на вулицю, перебіг дорогу, знову пірнув у кам’яні джунглі.

Плану ще не мав, та поки кружляв у цих дворах, склалося. Зрештою, інший варіант не приходив. Альтернатива — вибиратися з Києва просто зараз, поки така можливість, нехай і примарна, ще є. Проте Головко говорив діло, коли питав, що далі. Й Кобзар визнав це. Бо таки доведеться ховатися в лісі й ночувати там, швидко перетворюючись на волоцюгу. Кілька днів такого життя самі врешті-решт змусять його вийти до першого ж патруля з піднятими догори руками.

Півгодини тому вже помалу схилявся прийняти пропозицію рудого й здатися йому.

Стрілець як знав — втрутився.

Може й знав.

Хтось узагалі багато знає і про труп Мері в його квартирі, і про те, де стоїть його машина, і про серію подібних убивств.

Вперше в житті Олег Кобзар відчув себе дичиною, яку обіклали і впевнено женуть туди, куди він найменше хоче. Хтось невідомий змушує його грати за чужими правилами, не лишаючи жодного шансу подумати, оговтатися, прокачати ситуацію й вирішити щось самому.

Так не буде.

На сусідній вулиці зловив таксі, назвав водієві адресу Вампіра.

Поїхали на Совки.

Назустріч вийшов чоловік, якого не назвеш інакше.

Блідий від природи, мовби боявся сонця й намагався без крайньої потреби не виходити під промені. Олег знав — це справді так, у нього порушена пігментація, народився таким, на відкритому сонці шкіра горіла відразу, потім довго боліло й свербіло. Мав червоні, як у кролика-альбіноса, очі, однак сам альбіносом не був — біле лице різко контрастувало з чорною шевелюрою. Любив усе чорне, одяг іншого кольору не носив, і коли Кобзар десять років тому побачив його вперше, безпомильно визначив, кого в компанії називають Вампіром. Картину доповнювали передні ікла, два гострих зуба — показував їх, коли посміхався, а часто — просто так, заради забави, особливо незнайомцям. Імідж треба тримати, дали ж таке прізвисько, ось і перевтілювався.

— Лилику, ти зовсім придурок чи на тебе тимчасово накотило?

— І тобі не хворіти. Я теж радий тебе бачити.

— А я тебе — ні. На таксі він приїхав. Перший-ліпший водило його сюди привіз. Ми не домовлялися так.

— Ми взагалі ніяк не домовлялися.

— Сьогодні.

— Сьогодні, — погодився Кобзар. — Ти мене проганяєш?

— Я тебе прибив би й прикопав.

— Так давай, чого ти.

— Нічого, — буркнув Вампір, повернувся й пішов у гараж.

Іншого прийому Олег не чекав.

Тут напевне вже знають, що він поза законом.

З вигляду — звичайна СТО, станція технічного обслуговування машин. Вулканізація, шиномонтаж, інша швидка й не дуже допомога водіям. Купив її Вампір чотири роки тому, коли вийшов на волю. Звідки гроші в того, хто відсидів за незаконне зберігання зброї, нікого особливо не цікавило. Бо Леонід Донцов на прізвисько Вампір узагалі відсидів не за своє. Хоч судити й саджати його було за що.

Зараз теж є.

9

Йому недавно виповнилося п’ятдесят.

Щонайменше п’ятнадцять останніх років вважається одним із беззаперечних злочинних авторитетів. Коли Кобзар тільки прийшов у розшук, бажання закрити Вампіра надовго постійно зринало в когось із колег. Дарма, що з їхнього управління до Донцова не дотягнутися, бо той жив і крутив свої справи на Лівому березі, заклавши форпост у нетрях старої Дарниці. Хоча місце дислокації не обмежувало впливу, Вампір просто помітив територію, але періодично намагався відкусити й від чужого пирога. Рано чи пізно він чи його люди могли пошукати щось у Святошині, ось тоді орли-сищики й висмикнуть йому ікла.

Кобзар не зафіксував моменту, відколи громадянин Донцов раптом перестав цікавити карний розшук. На момент, коли їх звела доля, Вампір сам уже нічого не робив. Лиш отримував щомісячні надходження від тих, хто крутив бізнес різного ступеню законності під його патронатом та наглядом.

А якось з Дарницького каналу виловили труп Вані Золотого, останнього з могикан ще того, старого київського криміналу.

Убитий давно облизувався на ринок «Юність», де Вампір мав, як сам казав, контрольний пакет акцій. Там завжди був справжній Клондайк, через торговельні точки прокручувалися й відмивалися, без перебільшення, мільйони. Золотого як ветерана давно відтерли на маргінеси, а він не бажав лишатися осторонь. Війна за ринок була для нього справою честі: затявся показати всім молодим, що старі вовки не здаються, кусаються боляче і з ними слід рахуватися. Вампіра не любив, бо вважав вискочкою — надто швидко піднявся над людьми з зеленого голомозого бандюка. Почуття були взаємними.

Тож коли Ваню з проваленою головою витягали з холодної брудної води, не було жодних сумнівів, хто міг докласти до цього руку й кому вигідна його смерть.

На Вампіра тоді кинули оперативну групу, навмисне зібрану з усіх київських управ, окрім Дарницької. Вона не без підстав вважалася вотчиною Донцова, де начальство й навіть середня ланка харчувалися з його руки. Набирали оперів із досвідом, так Кобзар потрапив туди. Розробка забрала три місяці, після чого міліція провела блискучу операцію, затримавши Вампіра й відправивши його відразу «до Лук’яна»[3]. Там йому велося добре, вся «крита» знала, що везуть поважну й шановану людину, на нього чекав максимально можливий за ґратами рівень комфорту.

Але далі справа загрузла.

Ніхто не сподівався, що битий та кручений Донцов отак легко зізнається. Проте історія не трималася купи, бо Вампір мав справжнє алібі. Бажання ізолювати його від суспільства років щонайменше на десять було навіть у тих, хто довший час прикривав його. Серед бажаючих згадувалися не лише відомі в міліцейських колах прізвища, а й імена політиків та бізнесменів, яких всує згадували в пресі та в телевізійних новинах.

На очах відбувався класичний, можна сказати — зразково-показовий злив. Вчорашні партнери здавали Вампіра, як вторсировину, він мав для них саме таке значення. І Кобзареві до цього всього було найменше діла. Аби раптом, перевіряючи інформацію, справді не добув залізні, неопалимі докази, що підтверджували алібі підозрюваного на момент скоєння злочину.

Звісно, такий висновок не знайшов підтримки в керівництва. Олегові нагадали: група свою справу зробила й розформована, а він займається чорт знає чим. Не маючи вже жодних повноважень, Кобзар затявся: йому так само не подобається громадянин Донцов, по ньому давно плаче в’язниця. Проте в даному випадку справжній убивця гуляє на волі й хтозна, як скоро себе проявить. У відповідь почув залізний аргумент: Вампір має статус, який дозволяє не бруднити рук самому. Наказав — і нема Вані Золотого. На що Олег уперто відповідав: громадянин Донцов — професійний злочинець, він конфліктує з законом уже другий десяток років. Тому має клепку. І не велить стріляти в того, з ким має всім відомий затяжний конфлікт.

Тим більше, що Кобзар мав на руках інші висновки.

Від Вані Золотого розбігалися люди, бо в нього вже не ставало пороху зберігати вплив. Не мав жодних шансів перемогти Вампіра та його невеличку, але міцну імперію. Старший злодій не заважав молодшому, хай різниця між ними якихось дванадцять років. Донцов не бачив у ньому серйозного противника, і це було підтверджено багатьма свідками.

Зрештою з’ясувалося: вбили Золотого двоє зовсім відморожених, ще й не місцевих наркоманів. Ваня на свою голову вирішив прогулятися вздовж каналу пізно ввечері, бо останнім часом погано спав. Парочка з пістолетом наразилася на нього як на випадкового, гарно вдягненого перехожого. До того вони вже встигли пограбувати кілька нічних маркетів, тож куражу й власної дурі вистачало. Не могли подумати, що дід полізе битися, навіть намагалися хором подати свої дії як необхідну оборону. Хто спалив їх, чому за обома довелося їхати аж до Харкова — Кобзар не знав. Напевне мала місце класична для карного розшуку ситуація, коли зловлений на гарячому викладав на допитах усе, що десь чув та бачив, торгуючись за пом’якшення. Можливо, інформації про застреленого в Києві старого злодія міліція повірила не відразу, перевіряли багато разів, та все ж зійшлося.

Вампір вийшов на волю.

А за деякий час Олегові подзвонили, переказали вітання від Леоніда Григоровича й ввічливо попросили приділити йому трошки уваги. Вампір був сама елегантність, широко не гуляв, посиділи за пляшкою текіли, потринділи за життя. Так Кобзар дізнався, що може в разі чого запросто звертатися до громадянина Донцова.

— Ти хто завгодно, Лилику, тільки не сука, — сказав Вампір, прощаючись. — Іншому насрать би. Ти тоді затявся.

— Промовчу, — відповів тоді Олег. — Навряд ти мене послухаєш і підеш на пенсію. Не тепер, так пізніше закриють.

— Як закриють — так і випустять. Хоча перехвалив, язицюра в тебе дурний.

Справді, як накаркав.

Уже за пару місяців Вампіра знов затримали. Тут не відкрутився: в машині знайшли пістолет. І хоча не довели, що він взагалі тримав цю зброю у своїх руках, справу змайстрували оперативно. Пізніше Кобзар дізнався: дорогий адвокат, якого найняв Вампір, сам прийшов до клієнта в тюрму й пояснив ледь не на пальцях: краще відсидіти зараз мінімально. Є велика потреба приземлити, й зберігання зброї — не найтяжча стаття. Якщо не вийде й цього разу, хто знає, що приварять потім. Все одно для Вампіра колонія — як курорт.

Чому Леонід Донцов пішов тоді на угоду, Олег не питав.

Лиш мав нагоду поворушити мізками, дещо проаналізувати й зрозуміти: на той час Вампір заважав на волі кільком партнерам, які раптом вирішили піти у владу. Відмежуватися від нього в інший спосіб вони не могли, а так виїхали на хвилі публічного таврування злочинності та окремих злочинців. Кобзар підозрював — Донцов сам розв’язав задачку. Побоювався — вийде й виставить рахунки.

Дарма.

Вампір після звільнення відійшов від справ. Принаймні, дав це зрозуміти, виїхавши на рік із Києва спершу в Одесу, далі — на Закарпаття, де поправляв здоров’я на різних курортах. Коли повернувся, нашаманив собі непримітне СТО біля Совських ставків, де навіть сам брався за інструмент, виявивши неабиякі здібності механіка. Жив там же, в приватному секторі, при будинку звів ще флігель поруч із сауною. На території постійно перебувало п’ятеро-шестеро неговірких міцних чоловіків, за потреби кожен міг виконувати роботу автослюсаря. Та якщо раптом потрапити за паркан, у двір, то відразу впадало в очі: тут фортеця, яка готується тримати облогу, не інакше.

Звичайно, Леонід Донцов й далі тримав руку на київському кримінальному пульсі.

Повз його очі й вуха не проходило нічого, що мало бодай якесь серйозне значення.

Кобзар бував тут кілька разів після повернення з війни. Просто так, без нагальної потреби. Виявилося, що Вампір був одним із небагатьох давніх знайомих, хто не лише поговорить, а й почує, як треба.

І ось тепер лишився єдиним, до кого Олег міг навідатись у своєму невеселому становищі.

10

Вийшли у двір через двері в задній стінці гаража.

Кобзар уже бував тут раніше. Не здивувався й не напружився, побачивши величезного алабая. Пес бігав двором без ланцюга, відчув чужого, завмер на місці, загрозливо рикнув. Заспокоїти пса міг лише Вампір, завжди робив лиш йому одному зрозумілий жест. Та цього разу не поспішав. Ще й засунув руки в кишені комбінезона, з цікавістю стежачи, що ж буде далі.

Сигналу заспокоїтися не було.

Алабай вишкірився, загарчав уже сміливіше.

З прибудови неквапом вийшли один за одним троє бійців. Вампір далі стояв незворушно, і трійця розійшлася двором, ставши бойовим порядком. Вони чекали сигналу, аби разом із собакою-сторожем кинутися на одного, дарма, що беззбройного й з вигляду — змученого, не готового навіть для порядку опиратися.

— Для чого цирк? — спитав Кобзар, не зводячи погляду з алабая.

— А для чого взагалі придумали цирк? — у тон відповів Вампір. — Розвага.

— Ну, народ ходить, аби побачити клоунів. Дресировані звірі якось не гріють. Знаєш, як обов’язковий доважок до блазнів. Тому хай твої руді займуться чимось кориснішим, ніж виходити троє на одного.

Навмисне говорив голосно. Бійці мусили його почути. І почули — зачепив бічним зором, як один, схожий на молоду мавпу, нервово потягнувся туди, де тримав зброю.

— Тест на хамство, га, Лилику?

— Вважай, пройшов успішно. Кажи, які в тебе тут тести. Для чого спускаєш на мене собак?

— Я? — Вампір тицьнув себе пальцем у груди. — Аби хотів, тебе б тут уже рвали на клапті. Мені досить сказати ось Гобі, — кивнув на собаку, — заповітне слово.

— Гобі? Наче така пустеля є...

— Гобі — це Гоблін, — спокійно пояснив Вампір.

— Ти назвав пса Гобліном?

— Глянь, на кого схожий. Придумай інакше.

— Нехай, чорт із ним. Твій песик. Як хочеш, так і кличеш. Зараз ти показав, хто тут хазяїн, — зітхнув Олег. — Ніби я сам не знав. Тепер хай мене справді рвуть. Як ні — поговоримо, для цього приїхав.

— А тебе кликали сюди? — підніс голос Вампір.

— Ти щойно питав.

— А зараз ти скажеш, аби чули люди! Бо інакше я не поясню своїм, що тут робить мужик, якого шукають менти за вбивство якоїсь дівки! В тебе земля під ногами горить, Лилику! І ти хочеш тут усе запалити!

— Мені нема, куди більше йти.

— Так чому ти вирішив, що до мене можна після всього?

Донцов уже ледь перекрикував лютий собачий гавкіт. Пес не кинувся в атаку, бо досі не отримав на те дозволу. З тієї ж причини на своїх місцях лишалися бійці.

— Мені здавалося, в нас усе рівно.

— Мені теж. Зараз ти стратив.

— Значить, я тебе погано зрозумів. Ну, твої слова тоді. Коли казав, аби я заходив у разі чого.

— Я погано пояснив, — вишкірився Вампір, вперше з моменту зустрічі показавши знамениті кутні ікла. — Тут завжди підставлять плече, якщо матимеш проблеми з баблом. Благодійний фонд для тебе відкритий, хоч бочка не бездонна.

— Коли я жебрав?

— Ніхто тебе злиднем не вважає. Але хіба не було кілька разів, що тебе вантажили в машину після посиденьок, а в кишені знаходив пару сотень баксів? Не подачка, на реабілітацію. Брав і мовчав, хіба ні?

— Хотів повернути.

— Ой, Лилику. Критичні дні в нашого брата-мужика трапляються навіть частіше, ніж у бабів.

Або Кобзареві здалося, або Вампір потроху міняв гнів на милість.

Злий та добрий поліцейський у одній особі.

— Що ще мені можна було?

— Та любе. Вирішу все, крім проблем із ментами.

— Прошу пробачення, громадянине Донцов, але ви мали такі самі проблеми. І хтось із присутніх їх розв’язав. Чи ні?

Вампір сховав ікла.

Махнув і кивнув водночас.

Схожий на молоду мавпу спокійно взяв алабая за нашийник, відвів углиб двору, до закапелку між будинком та сауною. Двоє інших, ніби нічого не сталося, повернулися, звідки вийшли. Враз стало тихо, але від того — не спокійно.

— Ходи, — Вампір показав на невеличкий, міцно збитий дерев’яний сарайчик, сам рушив першим.

Усередині, крім широкого, придатного для будь-яких робіт верстата з прикрученими лещатами, були полички з розкладеним інструментом. Біля протилежної стіни примостився старий, радянської моделі диван-«книжка». Його накривав вибитий гуцульський ліжник, з тієї сувенірної продукції, яку продають вздовж головних трас разом із дерев’яними масажерами, качалками й кухонними дошками. Більше тут меблів не було, і Вампір примостився біля верстата, спершись на нього. Кобзар же прикипів поглядом до дивана — аж тепер відчув, як вимотав цей дивний день. Він уже втратив усе, що мав, бо не міг повернутися в барліг, лишив на вулиці машину, в ній — ноутбук. Все майно на ньому, у кишені — паспорт, а гроші — сльози.

Без дозволу сів.

Наче хто штовхнув, притиснув: повалився на спину, розкинув руки, заплющив очі. Голова паморочилася, тіло трусило, мовби від п’ят до маківки пустили струм. Хтось наче ватою вуха заліпив, і Вампірові слова пробивалися крізь заглушки:

— Отак, правильно. Лежи і слухай. Ти, Лилику, не вмикай героя. Не відмазав ти мене від цугундера тоді, зрозумій. Я не вбивав Золотого. Ти зробив свою роботу, довівши це. А толкова робота — не подвиг. До того ж мене все одно закрили, знову не за хрін собачий. Нічого я тобі не винен, нічим не зобов’язаний. Хороше ставлення в наш час це немало, погодься.

Кобзар розклепив повіки. Перед ним уже нічого не стрибало й не хилиталося. Прикрив очі долонею, запитав:

— Цькувати собаками — хороше ставлення?

— Тебе без мене, бачу, зацькували.

— А отут ти правий, — Олег опустив руку. — Навіть не знаєш, наскільки.

Підводився не рвучко, аби втримати світ довкола себе. Сів, навіть вмостився на дивані зручніше. Заговорив, виклав Вампіру все, що трапилося зранку й дотепер. Той не перебивав, та щойно Кобзар завершив і витягнув цигарки, прикрикнув:

— Ховай!

— Ти чого?

— Тут не курять.

— Тут?

— На моїй території.

— Смолив же недавно, мов павук.

— Тепер ні. Ніхто не курить і не п’є, до речі. Хочеш лишитися, сиди, сопи в дві ніздрі, терпи.

Олег гмукнув.

— Раптом почали дбати про здоров’я.

— Давно пора.

— Гаразд. Так розумію, можу все ж у тебе перебути.

— До завтра. Як виняток. Повірю, що дурням щастить і ти не привів нікого на хвості.

— Дай тобі, Боже, здоров’я, — Олег скривив кутик рота, імітуючи посмішку.

— Тепер про твої проблеми, — Вампір знову виставив ікла. — Досі не зрозумів, що тебе ведуть?

— Хто і куди?

— Це ти сам повинен вичислити, Лилику. Але якби мав час спокійно помізкувати й прокачати ситуацію, побачив би ось що, — він облизав ікла язиком, прикрив верхньою губою, схрестив руки на грудях. — Кажеш, тобі спершу брякнули, тут же дали старт тікати. Оте біжи інакше не назвеш. І ти рвонув, у чому був. Хоча якби тебе хотіли підставити, підкинути труп і стриножити невідомо для чого, — ні про що б не попереджали. Згоден?

Замість відповіді Кобзар насупив брови. Зараза, міг би сам розкумекати. Враз з очей впала полуда, стрепенувся.

— Що? — Вампір трохи подався вперед.

— Місце злочину, — вичавив Олег. — Я не мав часу та змоги все оглянути. Навіть якщо когось убили в моїй хаті... Тим більше, в моїй хаті! — кулак стукнув по дивану. — Мені дали час очуняти. Але не лишили часу бодай побіжно все вивчити, роздивитися. Тому, хто вбив дівчину з Донбасу, ту саму Мері, я не потрібен в тюрмі!

— Молодець, — вишкірився Вампір. — Думай далі. Сам кажеш, копи знали, де тебе шукати. Та щойно вийшли на тебе, хтось знову дає тобі сигнал тікати. Навіть шмаляти починає, аби прикрити твій відхід. З того, що я почув, ситуйовина виглядає саме так.

Кобзар пошкріб потилицю.

— Бач, недарма я до тебе завернув. Збоку, свіжим оком, усе воно видніше.

— Це не означає, що той, хто тебе отак жене — друг, — зазначив Вампір філософські. — Воруши мізками, Лилику, ще воруши. Підставили, підклали труп, та не для того, щоб тебе посадити. Дивний хід, погодься.

— Хто б сперечався — я не буду.

— Молодця. Для чого всі ці забави?

— Нічого так забави.

— Ага, — погодився Вампір у тон. — Ти комусь дуже потрібен на волі. Тебе змушують робити речі, яких би за інших обставин ти ніколи не робив би. Й відмовити не можеш.

— Що робити? Кому відмовляти?

Донцов виставив руки долонями вперед.

— Це не до мене. Як ти там казав, раніше ще трьох задушили й цицьки покраяли?

— Чотирьох.

— Нічого не чув про таке. Хоча мав би, подібне свинство повз мене не проходить. Знаєш, як ставлюся до придурків із вавками в головах. Сам ловив би, ментам не здавав.

Тепер Кобзар виставив поперед себе правицю.

— Стоп!

— Ну?

— Не знаю, як пояснити...

— Кажи, розберуся.

— Аби виправдати тебе, знайшли вбивцю Вані Золотого. Щоб виправдати себе, я маю знайти маньяка, який убиває дівчат, — прояснилося так, ніби після перепою добряче нюхнув нашатирю. — Дуже дивно все. Виходить, мене пускають на серійного вбивцю, перед тим об лаштувавши все так, аби Мері стала його жертвою, та ще й у мене в ліжку.

— Хтось казав, що буде легко, Лилику?

— Добре, добре, — звивини шалено рипіли, в скронях стукали дрібні молоточки, Олег стиснув їх пальцями. — Розрулю, вигребу. Бач, мені подумати трохи треба, в спокійній обстановці. Напрямок руху визначити, все таке... І подзвонити.

Він поліз по телефон.

Вампір рухався спритно — Кобзар не встиг витягнути трубку, як він уже підбив долоню знизу. Мобільник упав, Донцов легенько копнув його носаком, підхопив, кинув на верстат.

На Олегових очах розтрощив молотком.

— Отак.

— Ти... — Кобзареві забракло слів.

— Я, — легко погодився Вампір. — Звідси не треба нікуди дзвонити. Хер знає, хто слухає. А те, що тебе ловитимуть по дзвінках, ясно, мов Божий день.

— Трубка чиста... була...

— Жодного разу нікого не набрав?

Кобзар закусив губу. Він-то втік, проте Головко лишився. Не важко припустити: рудого крутитимуть, поки не з’ясують, як і чому він опинився там, де знаходився підозрюваний у вбивстві, до того ж — його друзяка. Серед іншого, перевірять вхідні дзвінки. Зафіксують номер, оператора, візьмуть на контроль.

— О, бач, вчишся мізкувати, — Вампір зрозумів мовчання правильно. — Сиди. Дам трубку, яку не вирахують і не відстежать. Але не назовсім, позичу. Все, більше нічого не можу для тебе зробити. І на твоєму місці, Лилику, я б поспав.

Він вийшов, щільно причинивши двері.

А Кобзар, на свій подив, справді незабаром заснув, скинувши взуття й загорнувшись у теплий кошлатий ліжник.

Другий день засинав без краплі алкоголю.

Забув уже, коли таке було.

11

— Бач, біда з нашим Лиликом. У таке вступити — треба вміти.

Замість відповісти Головко налив сам собі горілки з графинчика, розрахованого на чвертку. Зазвичай не захоплювався, особливо тепер, коли Ніні скоро народжувати. Дружина терпіла запах алкоголю, та не любила, й Артемові доводилося зважати на це. Але після сьогоднішнього дня треба випити, Ніна все зрозуміє. Дзвонила вже кілька разів, сидить же вдома, юзає інтернет, а стрілянина біля Політеху стала чи не головною новиною дня. Згадали всує його прізвище, та важливіше — назвали Кобзаря. Звісно, Ніна не стрималася, смикала його по телефону вже вчетверте.

Дома все пояснить.

Випив махом, запив кавою, тепер сказав:

— Питань по справі багато.

— По кожній справі завжди є питання. Коли чесно, вже й з забув, як воно буває.

Тимур Нагорний потягнувся до карафки.

— Не п’ю, так хоч наллю. Самому себе обслуговувати — алкоголізм, Артемоне.

— А я таким не переймаюся, — знизав плечами Головко. — Забобони.

— Не мені на це з-зважати.

Карафку тримав лівою рукою.

Народжений шульгою, Нагорний знав безліч прикмет про ліву руку.

Найбільше застерігають від того, аби нею щось брати й подавати. Якось дізнався, що ліворуких деякі релігії вважають ледь не посланцями диявола. А той, хто вітається лівою, у правиці тримає зброю, що робить шульгу небезпечним. З віком Тимур перестав заморочуватися, і у свої сорок два лиш сміявся, згадуючи підліткові комплекси. Вони були, адже довкілля не прилаштоване під таких, як він. Тож із дитинства все навкруг здавалося ворожим.

У школі Нагорного вперто намагалися перевчити.

Він чесно старався, але правою не виходило писати гарно. За каракулі вчителі гнівалися, постійно знижували оцінку, навіть якщо все було правильно. Вдома батьки за це карали, чим вганяли хлопця в депресію. Тимур намагався вирватися з зачарованого кола: виправити все міг, лише помінявши власну природу, але це було неможливо за визначенням. Через те зрозумів: краще начхати на шкільну науку. Для чого знання, коли оцінюють не їх, а те, якою рукою тримаєш ручку, крейду чи дерев’яний молоток-киянку на уроках праці.

До всього хлопець заїкався. Не сильно, але часом, коли накручував себе, слова застрягали й доводилося докладати зусиль, аби проштовхнути їх. Так природа зробила Нагорного двічі не таким. Право на інакшість у жорсткому шкільному середовищі доводилося виборювати кулаками. Міг би мати друзів, знайти свою компанію. Але агресія та ворожість прогресували стрімко, і шульга, який затинався у відповідь навіть на легенькі жарти, вирішив триматися одинаком.

Ось чому спершу в армію, а потім у міліцію Нагорний прийшов лихим на все та всіх. У війську через «не можу» навчився стріляти обома руками, хоч прапорщик намучився з ліворуким солдатом, а інші кепкували з незграби. Довго це не тривало. Тимур заткнув кілька ротів, вибивши зуби саме лівим кулаком. Після того, як найдошкульніші вмилися юшкою, його не займали, хоч поважати більше не стали. Нагорний не зближувався ні з ким, а вихід негативові давав на стрільбах. Іншої дороги, ніж у школу міліції, для себе не бачив. Бо вже знав: матиме владу й ніхто не ризикне глянути криво.

Одного не врахував: доросле життя влаштоване так, що до ліворуких нікому немає діла. Коли при вітанні простягав лівицю, трохи вивертаючи при цьому, аби потиснути руку візаві, це дивувало співбесідника кілька секунд. Потім він починав сприймати Тимура трохи поблажливо — або Нагорному щоразу так здавалося. Комплекси нікуди не поділися, він лише загнав їх углиб. А пару випускав на затриманих, підозрюваних чи на тих, з ким має справу кожний оперативник, чий рід занять вимагає постійно контактувати з темною стороною життя.

Його боялися.

Він і не просив себе любити чи бодай поважати. Свою роботу вважав брудною, але потрібною. Треба комусь і таке робити. Начальство ж розгледіло Нагорного в певний момент, коли прийшло розуміння: в їхній системі люди без гальм та надмірних моральних чеснот потрібніші за міцних професіоналів, котрі з останніх сил намагаються зважати на букву закону.

Тому саме Нагорного поставили керувати вбивчим відділом після відставки Пасічника.

А після подій Майдану ніхто з тих, хто знав його, не здивувався, коли він кілька років тому очолив таку собі охоронну фірму «Яструб». Під крило якої зібрав колишніх «беркутів», озлоблених та ображених на весь білий світ. Кожен учорашній беркут вважав себе зрадженим. Із них зробили демонів, хоча вони лише виконували свою роботу — так, принаймні, думали вони. Та Артемові Головку не було б діла до «Яструба» й колишнього начальника. Аби Нагорний раптом не здивував його щиро.

Кілька років не озивався.

Головко не знав, що Нагорний має його телефон. А сьогодні вже по обіді він раптом подзвонив, без передмов, ніби в них є спільні справи, покликав на зустріч. Заморочений подіями дня, Артем погодився машинально, не замислюючись. І ось під вечір вони сиділи в кафе на Солом’янці — тут, на Тимурову думку, їх разом навіть випадково не побачать.

— По тобі т-трактор проїхав.

— Танк.

Нагорний налив, з жалем подивився на вполовинену карафку.

— За кермом. А так би...

— Тобі з чого? Це ж мене відходили. Знаєш, як буває, для чого розказувать.

— І як же тепер буває?

— Як завжди, — тут можна було курити, і Артем затягнувся. — Крутили, як я опинився там, де вже був Кобзар. Довелося розколотися: сам пішов на контакт, здатися хотів. А тут почалася війна, він знову втік.

— Лилик дався з-знати, а ти не доповів, — кивнув Нагорний. — Я б за таке теж вздрючив.

— Є кому без тебе, — Головко збив попіл у білу ребристу попільницю. — Чесно сказати, я б на місці начальства так само себе покарав.

— Ну да. Ти ж правильний. Присуди собі смертну кару або довічне.

Нагорний з перших хвилин почав напружувати Головка. Той помітив, але у своїй звичній манері не намагався згладити кути. Робив усе, аби викликати ще більше неприязні. Артем сидів із ним, бо так і не почув поки, для чого Тимур раптом озвався. Був лише натяк — пов’язано з Кобзарем. Як саме, — не ясно. Нагорний не форсував, ходив колами.

— Що там узагалі відомо? Пробив дещо. У нього в хаті мертву дівку знайшли. А д-далі?

— Таємниця слідства, — відрізав Головко. — Справді вирішив, що звітуватиму? З якої радості?

— Не собачся. Є тема, Артемоне.

— Так кажи свою тему! — пальці розкришили недопалок. — Ходиш колами, крутиш тут...

Нагорний витримав театральну паузу.

— Вона не моя, — мовив нарешті.

— Хто?

— Тема. Сам нічого не розумію. Мені що Кобзар, що мертв’яки в його ліжку, що ти... — він уперто не збирався подобатися й навіть викликати найменшу симпатію. — Ведмедик попросив з тобою зустрітися.

Несподіванку треба запити.

— Пасічник? Наш Ведмедик? — перепитав на видиху.

— Хрін розбере тепер, хто наш, хто не н-наш.

— Він тебе прислав до мене?

— Подзвонив і попросив знайти тебе. Номер дав.

— Чому сам не набрав? Ми контактуємо, між іншим.

— Отут не знаю, вже вибачай. Для чого всі ці манси, х-ходіння городами. Сам запитай. Бо я тут, бач, як передавач.

Головко ще перетравлював почуте, а Нагорний вже тримав свій телефон і викликав абонента. З’єдналися швидко, він кинув у і рубку коротке:

— Даю, — простягнув її через стіл.

— Слухаю, — мовив Артем.

— Здоров.

— Борисовичу, ти як підпільний обком в дії.

— Товариш Ленін учив: конспірація, конспірація і ще раз конспірація.

На тому боці Ігор Пасічник говорив, імітуючи фірмову ленінську картавинку, знайому людям їхнього віку лише з радянських фільмів. Але далі перейшов на серйозний, різкуватий, наказовий тон.

— Так розумію, Нагорний поруч?

— Ось сидить.

— Хай посидить. Відійди далі, треба поговорити без свідків.

Головко підвівся й вийшов з залу в коридор. Тимур сприйняв це, як має бути, покликав офіціантку, попросив ще кави.

Навіть не повернувся, демонструючи цілковиту байдужість до всіх цих таємних ігрищ.

12

Спершу Артем ступив до туалету.

Передумав, вийшов надвір, де сіяв дрібний березневий дощик. Тут було краще чути, випалив:

— Для чого так складно, Борисовичу?

— Бо все й без того непросто, — відрубав Пасічник. — Інший би на моєму місці відразу тупо набрав би тебе, напряму. Але після сьогоднішнього тебе можуть слухати.

— Хіба в тебе на хазяйстві мало захищених номерів?

— Є, — легко погодився той. — Тільки якщо тебе все ж пасуть, буде зафіксований дзвінок з невизначеного номера. І розмова, яку неможливо почути. У світлі останніх подій капітанові Головку такий факт тільки зашкодить. Підтвердить підозру.

— У чому ж мене підозрюють? Я нічого не знаю.

— Артеме, вимкни дитину, — тепер Пасічник дратувався. — Не забувай, ким я був раніше і які можливості та контакти маю тепер. Зранку нічого не знав про вбивство в Кобзаревій квартирі. Зате по обіді почув і побачив, як наш Лилик влипнув у якусь історію зі стріляниною. Він часто в щось влазив, ти ж в курсі. Мені менше півгодини знадобилося і три дзвінки, аби отримати повну картину.

— Я не маю повної картини, — гмукнув Головко. — При тому, що сам виїхав на місце. Справу забрали.

— Це для мене так само вже не новина, — Пасічник зітхнув. — Навіть знаю, хто. Начуваний про ту баришню, та не в ній справа, — знов зітхнув. — Артеме, ти був там, біля парку, коли почалася стрілянина. Маю надію, стало розуму не йти у відмову, а визнати: приїхав зустрітися з Кобзарем.

— Не заперечував.

— Бач, нема гарантії, що Лилик не спробує вийти на тебе знову. Ось чому тебе можуть слухати.

— Іншого зв’язкового, ніж Нагорний, не знайшлося?

— Думай, що хочеш, але я йому довіряю. В цій історії хто-хто, а Тимур точно ні на чиєму боці. Йому на все і всіх плювати.

— Ага. Тільки ж ти щойно втаємничив його.

— Перестань. У мене з ним ділові стосунки. Точніше, у керівництва нашої фірми. «Яструби» охороняють деякі об’єкти. Не приховую, що склав протекцію. Нагорний ніколи не був приємним суб’єктом. Але профі, справу свою знає, ніде правди діти.

— Таке враження, Борисовичу, наче ти виправдовуєшся.

Пасічник знову зітхнув.

— Підполковники, до твого відома, не виправдовуються перед капітанами. Навіть відставні. І все, закриємо Нагорного. Зараз я використовую його втемну.

— Для чого?

— Щоб з тобою поговорити й не ризикувати нічим, — він відчутно втрачав терпець. — А ти мені потрібен, аби вивів на мене Лилика.

— Як я...

— Та не роби з мене ідіота, чорт забирай! — різко перервав його Пасічник. — Він десь на дні, без коліс і напевне без грошей! — він перевів подих, далі повів тихіше. — Кобзар неодмінно вилізе з нори, де б та щілина не була. Йому потрібен контакт із зовнішнім світом. Він загнаний і не розуміє, що й чому відбувається. Попри все Лилик може довіряти лише тобі. Тож знайде спосіб знову поговорити з тобою.

Ага, знайде.

З язика ледь не зірвалася згадка про шприц із зразками крові, які він усе ж передав Ярилові особисто в руки. Кобзареві залежить від висновку експерта, тому він справді шукатиме спосіб вийти на зв’язок. Та в останній момент Головко проковтнув ці слова. Лиш черговий раз здивувався вмінню Пасічника прораховувати наперед будь-яку ситуацію.

Гаразд, майже всяку.

— Не певен, Борисовичу.

— Перестань, кажу. Зараз ти мене ображаєш.

Настала черга Артемові зітхнути.

— Нехай так. Я ж сам хочу, аби ти був правий. Краще хай Олег озветься мені, ніж комусь іншому. Якщо так буде, перекажу, аби вийшов на тебе.

— Я продиктую номер. Запиши. На нього безпечно дзвонити з будь-якого телефона.

— Писати нема чим.

— От же ж опер!

Головко повернуся назад, перетнув зал, ковзнувши поглядом по байдужому Нагорному, попросив у бармена ручку й клаптик паперу.

— Готовий.

Занотувавши, сховав цінний папірчик у задню кишеню джинсів.

— Тоді на зв’язку, Борисовичу?

— Хотів сказати — так.

— Передумав?

— Не твоє, Головко. Чесно. Тримайся далі від Лилика, в тебе скоро двоє діток буде. Коли скінчиться все, зберемося і вріжемо разом за все хороше. Поки роби своє діло. Як треба, я тебе знайду.

— Слухай, це і моє діло!

Бармен глянув на нього, реагуючи на вигук. Артем відійшов, далі заговорив тихіше.

— Кобзар — мій друг. Сам кажеш, помогти йому треба. Зараз ти використовуєш мене, як ось Нагорного. Зв’язковий, передавач. Граєшся в конспірацію, козаки-розбійники, сищики-злодії.

— Ось чому ти маєш сидіти й не рипатися, — жорстко відрізав Пасічник. — Тут не грають, а ти ще цього не зрозумів.

— Та я...

— Все.

Відбій.

Головко подивився на трубку, замислено покрутив. Перевів погляд на Тимура, який помітно нудився, граючись порожньою кавовою чашечкою. Повернувся за столик, простягнув телефон.

— Чітко? — спитав той.

— Нормально.

— А то гляди, — взяв трубку лівою, сховав, з барсетки видобув візитку з зображенням яструба, дзьоб аж занадто вигнутий гачком. — Озивайся, як не то.

Артем поліз по гаманець.

— Сиди, — зупинив Нагорний. — Не збіднію.

— Як хочеш, — знизав той плечима.

— Отак хочу. Допив би, налито.

Плювати, як виглядає. Артем легко допив горілку, зиркнув на залишки в карафці. Вловив хитрий Тимурів погляд, збирався йти. Той, стиснувши горлечко всіма пальцями лівиці, щедро вилив рештки в чарку, наповнивши по вінця.

— Мені чхати на Кобзаря, сам же знаєш. Але він таки вліз у лайно. Схоже, що не в своє. Непорядок. Витягайте. Хай би що там було — за успіх.

Після почутого рука сама потягнулася. Зараз Головко собою не пишався. Та хіба це перший випадок, коли соромишся й робиш. Ковтнув, нічого не відчувши, наче воду. Видихнув, прикривши долонею рота. Підвівся першим.

Попрощалися стримано. Ніколи не дружили, та й зараз зустріч була не в радість. Обоє підкреслювали дистанцію, обох стосунки влаштовували. Картка — ввічливість, вихід із розмови, не більше. Нагорний спитав, чи треба кудись підвезти. Головко відмовився, хоча йому було б зручно. Прикинув, як найкоротше доїхати до вокзалу, найближчої звідси станції метро. Підняв комір, захистивши шию від холодного вітру. Почапав навпростець через сквер.

Зупинив дзвінок.

13

Перша думка — Ніна. Та висвітилося прізвище експерта.

— Ну, є щось? — видихнув у трубку.

— Культурні люди вітаються.

— Ярило, ми вже бачилися сьогодні.

— Н-да, не за адресою я. Це щодо культури спілкування.

— Ти завжди отак починаєш, коли є що сказати.

— Думав, лишуся для світу людиною-загадкою. А бач, увесь на долоні. Ось що значить мати справу з сищиком-практиком.

— Не мороч уже голову!

— Доведеться, — мовив Ярило. — У мене, Головко, не приватний бізнес.

— До чого...

— До того. Ти приніс мені сьогодні чиюсь кров на аналіз. Зразок ніяк не оформлений. Я свою роботу знаю, тож змалював сліди пальчиків із поверхні шприца. І ніби навмисне отримав сьогодні бойове завдання попрацювати з речовими доказами, взятими в хаті Олега Кобзаря. Далі сам розкажеш?

— Промовчу.

— У цьому — твоя оперська мудрість, Головко. Шприц тримав у руках Кобзар, який у розшуку. Доказ не оформлений. Я підпільну експертизу провів, до твого відома.

— Не перебільшуй.

— Так виглядає. Мої висновки нічого не означатимуть, якщо їх не оформити.

— Сонечко, я все зроблю заднім числом за потреби. Ти ж знаєш!

— Про заднє число — дуже добре знаю. Через задницю все робиться, Артемію. І таке ще... Називай мене Сонечком, як усі нормальні люди, позаочі. Є?

— Є.

— Ну, це тобі на майбутнє, — криміналіст заспокоївся. — Тепер до справ. Кров чия? Не крути тільки, скажи це сам.

— Кобзарева.

— Оцінка «п’ять». Тепер трошки прикладної хімії для чайників. Алкоголю там мінімально. Зате є частки гідрохлориду клонідіну.

— А в перекладі?

— Речовина, більше відома як клофелін. Добре розчиняється у воді.

— Він пив воду, — Артем сказав це вголос.

— І що з того? — здивувався Ярило.

— Нічого. Вибач, то я до себе.

— До мене говори, — буркнув криміналіст. — Щоб краще зрозумів, препарату Кобзар ковтнув не аж так багато. Вистачило, щоб вимкнутися швидко, та ненадовго.

— Його не хотіли вирубити. Нейтралізували на певний час.

— Знову сам до себе? Ти де взагалі, Головко?

— Тут.

Випите загострило сприйняття, швидше закрутилися коліщатка в мозкові.

— Чуєш мене? — тепер Ярило озивався, мов з іншої планети.

— Все почув. Щось іще?

— Придумай, як мені подякувати. Пляшок не треба, відразу кажу. Краще зроби, щоб доказ був, як кажуть політики, легітимним. Бо матиму проблеми.

— Неодмінно.

Хотів додати: більших, ніж Кобзар, навряд. Передумав, подякував, попрощався, закурив.

Складалася проста і ясна картина, намальована Олегом ще вдень. Дівчину на ім’я Мері до нього напевне якось підвели. Вона легко лягла з ним, що означало — робила подібне не вперше. Проте навряд чи була професійною повією, інакше б її вбили не в такий складний спосіб. Насильницька смерть проститутки нікого не здивує й не викличе аж такої колотнечі. Значить, міркував далі Головко, комусь припекло, аби саме цю дівчину, вбиту саме у такий спосіб, як чотири попередні жертви, знайшли саме в квартирі Кобзаря.

Лилика навмисне примазали до справи.

Стрілянина біля парку підтверджує висновок.

Олега заганяли, лишаючи дедалі менше простору маневрувати.

Лишається зрозуміти, для чого. Потому стане ясно, де й кого шукати.

Тасуючи думки, Артем дістався додому, вислухав нарікання дружини на те, що випив, хоч домовлялися зараз обережно з цим, треба після викрадення триматися напоготові. Нехай Свистуна вже немає. Справа його, сказала Ніна, може далі жити й перемагати. Заспокоїв дружину, перекусив. Влігся спати, не вимикаючи телефон.

Трубка озвалася на ранок, майже водночас із будильником.

Невизначений номер.

Знайомий голос.

14

Дверцята з правого боку відчинилися, Кобзар ковзнув усередину.

— Здоров.

— От же ж...

Пасічник вирулив зі стоянки біля «МакДональдсу», де Олег призначив зустріч, розкрутився біля автовокзалу, вибрався на проспект Науки. Завернувши в бік Голосіївського лісу, спершу простягнув руку, потиснувши Олегову. Потім гмукнув.

— Ти у всій красі, Лилику.

— В сенсі?

— У прямому. Дуже добре, що в поліції зараз бардак і нові люди, які про тебе мало знають. Аби тебе шукав, наприклад, я, чи хоча б наш колишній колега Нагорний, злапали б ще вчора.

— Тобто?

— Бачу, ще не прокинувся. Хоч кави випив.

— Ігоре, не мороч голову! Без тебе тоскно!

— Ага, а зі мною весело, — Пасічник загальмував на світлофорі. — Хватку ти втратив за роки без діла. Призначаєш мені зустріч біля «Маку» на Деміївці. Вчора по обіді кудись пірнув і заліг. Тепер виринув. Дзвониш мені, називаєш час: за півгодини. Звідки ти за тридцять хвилин дочапаєш сюди? З Совок, не інакше. Хто у нас на Совках? Твій дружбан на прізвисько Вампір. Все просто. Я тебе ще вчора міг вирахувати, аби хотів.

Замість відповіді Кобзар поліз по цигарки.

— Не кури в мене в машині, — блимнуло зеленим, Пасічник рушив далі. — Майже нікого не лишилося, хто знав про твої домовленості з громадянином Донцовим.

— Ні про що я з ним не домовлявся ніколи.

— Тільки зняв підозру в убивстві. Та публіка вміє бути вдячною.

— Ну, як я не у Вампіра був...

— Де взяв телефон, який відстежити проблемно? На базарі купив? Його шукають, пика в усіх новинах, а він запросто по ринках ходить, секретні мобільники підбирає. Вчора твій рудий друг із мене ідіота робив. Тепер ти.

Олег знову не відповів. Якийсь час їхали мовчки.

— Куди ми? — запитав.

— Катаємося. Розкажи, що це таке вчора було.

Дивлячись просто себе, Кобзар неквапом виклав усе, що сталося і до чого дійшов, у тому числі з Головковою допомогою. Пасічник не перебив жодного разу. Коли Олег замовк, процідив:

— Кисла справа. Що думаєш?

— Перевірю одну теорію.

— Яку?

— Нас із Мері хтось звів. Там, у «Фільтрі». Дівчина підійшла не випадково. Вона чекала саме на мене, Ігоре.

— Певен?

— Після висновків експертизи — цілком. Якийсь клієнт замовив машину саме на той час біля кафе. Контакт лишився в старому телефоні, я знищив його сам. Тепер розумію: навіть якби зберіг, усе одно не простежив би. А Мері вже стояла там. Знала, чекала.

— Може бути, — кивнув Пасічник. — Як перевіриш?

— Зоя.

— Хто?

— Буфетниця. Барменка. Називай, як хочеш. Ти її бачив тоді. Кругленька така, сердита. Вона мені потім спеціально сказала про дівчину, яка чогось боїться і треба помогти. Аби Мері сама набивалася, виглядало б підозріло. Чесно скажу, нашорошився б. А так через треті руки. Зою я знаю, довіряю.

— Так теорія твоя яка?

— Опитати її. Витрусити, хто велів навести на мене дівчину.

— Прям отак і велів?

— Може, попросив і заплатив, — Кобзар міркував уголос. — Сам я, звісно, біля «Фільтру» не відсвічуватиму. Артемон погодився з’їздити.

Машина виїхала на кільце до готелю «Мир».

— Тобі взагалі далі куди? — поцікавився Пасічник.

— На білому світі зараз живу. Де викинеш, там і буде. Погуляю, озвуся до Головка. Як дізнається щось, — далі вирішу.

— А як не дізнається?

Кобзар знизав плечами.

— Все одно. Знаєш, поговорив я з ним учора. Послухав його. Артемон діло говорить. Мені зараз бігати містом не в жилу.

— Згоден. Довго нелегалом не протягнеш. Щось мені підказує, Вампір не дуже готовий вписуватися за тебе.

— Зовсім не хоче.

— Розумію його. За тебе, Лилику, навіть я поки вписатися не ризикну.

— І я про це. Хай там як, здамся. Вчора не вийшло, сьогодні все буде.

Пасічник скоса зиркнув на нього, розвернувся, посунув назад у бік Деміївки.

— Смисл?

— Аналіз крові підтвердив — мене «почастували» клофеліном. Сам собі я не міг це зробити. Головко зможе легалізувати висновок Ярила. Ну, і свідчення Зої.

— Рудий не має повноважень допитувати її.

— Вона цього не знає, Ігоре. Так чи інакше, тій слідчій, Вірі Холод, передадуть усі матеріали. Вона переконається: мене підставили, тут якась гра. Побуду в камері якийсь час, не без того. Але повісити на мене вбивство навряд чи вийде.

Пасічник перетравив почуте.

— Припустімо, прогноз оптимістичний. І виправдається. Далі що робитимеш?

— Мері народила недавно. Десь є її дитина.

— Це має якесь відношення до справи?

— Думаю, якесь має. На таку справу, як зі мною, дівчину підписали не просто так. Щось мені підказує, вона не перший-ліпший кандидат. З огляду на чотири попередніх, дуже подібних убивства, Мері хтось вирішив позбутися цілеспрямовано. А до мене підвели, аби підштовхнути до якихось дій.

— Поясни.

— Не тепер. Не хочу грати за чужими правилами, — Олег розвернувся до Пасічника всім корпусом. — Розумієш, навряд чи вбивця, хоча б ким він був, має в планах моє рішення прийти з повинною. Не знаю, чого він хотів домогтися своїм планом у багато ходів. Але збираюся його задум поламати. Спершу здамся. Коли розрулиться, робитиму все, аби стати корисним слідству. Хай убивцю шукають офіційно. Маленька дитина, яку Мері десь переховує, — слід, ще й який.

Пасічник пригальмував перед черговим світлофором.

— Знаєш же, Лилику, як я реагую на все, що пов’язано з дітьми.

— Не хотів тебе засмутити. Чесно.

— Та вірю, вірю. Просто чи не вперше пошкодував, що пішов з поліції. Мав би стимул рити землю носом. Ти послухай, подумай, відчуй, — він повернувся, Олег побачив вологу в кутиках очей, голос зрадницьки здригнувся. — Десь є маленька дитина, яка вчора втратила матір. Хай непутящу, легковажну, не знаю... Ані ти, ані тим більше — я, нічого не знаємо про неї. Крім того, що вона, з її ж слів, біженка з Донбасу. І то... Ти повірив їй? Нині мода називати себе жертвами війни.

— Думав і таке. Але чомусь повірив їй, Ігоре.

— Тим більше. Якщо ти правий, якщо Мері чи як її там змусили обкрутити тебе, натиснувши через дитину, небезпека загрожує вже дитині. Не думав над цим?

— Ні.

— Кажу ж — хватку втрачаєш, — машина знову рушила, голос Пасічника більше не тремтів. — При вашій розмові не був. Та щось підказує: дівчина правду тобі казала. Ну, може десь прибріхала, проте правдива частина була. Дитина, Лилику. Вона боялася не за себе. За дитину. І після вбивства дитині далі щось загрожує.

— То все думки вголос, — відмахнувся Кобзар. — Мене не стосується. Тим більше, якщо напрямок твоїх думок вірний, Вірі Холод усе треба розжувати. Небезпеку для дитини жінка розумітиме гостріше ніж ми, товстошкірі.

— Не чекав від тебе...

— А чого чекав! — Олег не дав договорити. — За яким чортом узагалі мене вичисляв? Чого хочеш?

— Допомогти, — відповів Пасічник стримано.

— Як, чим саме?

— Не раз витягав тебе за вуха з халепи. Останній раз зовсім недавно.

— Дякую. Не забув. Спершу втягнув, потім витягнув.

— Зі Свистуном сам напартачив.

— Проїхали. Тут інша ситуація.

— Складніша. Згоден. Тому й хочу виручити.

— Виручив. Покатав на джипі. Ще раз кажу: зараз, уже другу добу, мене хвилюю тільки я сам. Не хочу бути в розшуку. Не готовий до цього.

— Ясно, — Пасічник повернув на Велику Васильківську. — Бачу, нема нам із тобою про що говорити.

— Поки нема.

— Ти дуже помінявся, Кобзарю.

— Не міняються дурні.

— У гірший бік, — Ігор зупинися недалеко від входу в метро. — Колись тобі до всього було діло. Ліз навіть туди, куди не просили.

— А тепер бунтівник не бачить спокою у бурях, — парирував Олег. — Спокою хочу. Жити, як зараз живу.

— Від життя заховатися.

— Мене все влаштовує. Дякую, що покатав. І взагалі, що не забуваєш.

Махнувши рукою, Кобзар сіпнув ручку дверцят.

— Чекай, — зупинив Пасічник.

Олег повернувся.

— Ну?

— Тобі байдуже. Тобі все це чомусь подобається — мені не дуже. Щось треба — набирай мене відразу.

— Хіба адвоката, — посмішка вийшла сумною.

— Чом би й ні. Вирішимо.

— Розберемося.

Кобзар вийшов назовні.

Відчував на собі погляд Пасічника, спускаючись у метро.

15

Перекусив перепічкою на Хрещатику, запив кавою.

Третій день прокидався на тверезу голову, й дискомфорт від того почав зникати. Раніше спав погано, уривками, бігав час від часу в туалет за малим. Звик і до цього. Не дуже добрий вранішній стан виправляв, завантажуючи себе роботою, відволікало. Та остаточно приходив до тями зазвичай по обіді. Останні події мусили загнати його в глибшу депресію. Натомість виспався, почувався на диво бадьоро.

Хоч боротися не готовий.

На місці Кобзаря інший зараз ходив би, втягнувши голову в плечі й сторожко зиркаючи довкола. Та Олег чудово розумів: якщо когось оголосили в розшук, це не означає, що перехожі на вулицях, продавці перепічок, кави, бармени, таксисти, менеджери в супермаркетах, навіть поліцейські роздивляються на всі боки, аби впізнати його в натовпі. Когось розшукують щодня, люди ковзають байдужими поглядами по фото на моніторах телевізорів та розклеєних на стінах листівках. Поліція знає про те, і поширює інформацію про розшукуваного лише з однією метою: налякати його самого. Хай відчує себе загнаним звіром, уздрівши свій писок на найближчій дошці оголошень.

Ну, цим Кобзаря не взяти.

Повільно простуючи Хрещатиком у бік Майдану, він укотре прокрутив у голові сказане сьогодні Пасічнику. Рішення здатися прийшло не спонтанно. Він знав, що може так ходити містом щодня без жодної для себе шкоди. Мінус — немає, куди повертатися. Йому ніде сховатися, аби переспати чергову ніч. Жебрати не готовий, тож гроші вийдуть, і доведеться грабувати перехожих у темних дворах. Чи банківські відділення. Звісно, це все жарти, та питання, де взяти гроші нелегалові на життя, лишається актуальним. Олег не збирався переховуватися вічно. Сидіти за чуже — також. Тому й шукав страховку, яка б дозволяла вийти з сутінків і довести свою непричетність.

Далі...

Буде видно. Натура вимагала думати й діяти. Він хотів бути в центрі подій, до яких мимоволі виявився причетним. Але все розбивалося об сумний досвід останніх років: не лізь, куди не треба, ще гірше буде. Зараз важливіше викрутитися й повернутися до звичного вже життя: таксувати до глупої ночі, потім пити і спати, скільки спиться.

Поки все йшло, як ішло.

На Майдані випив ще кави. Почовгав на Володимирську гірку, далі неквапом прогулявся парком до Марийського палацу, ловлячи себе на тому, що за інших обставин довго б ще тут не гуляв. Марнував час, це втомлювало більше, ніж цілий день за кермом. Та інакше тепер бути не могло. Мусив дати Головкові час виконати його прохання чи доручення, називай, як хочеш. Артем не мав змоги дзвонити йому, адже номера свого тимчасового телефону Олег сам не знав, тому й не дав рудому. Сам же Головко віддзвонити назад не мав фізичної змоги: абонент не висвітлювався на його дисплеї.

З парку, так само ногами, Кобзар прогулявся назад до найближчого торговельного центру. Зайшов трошки погрітися, березнева мряка незатишна. Спіймав підозрілий погляд охоронця при вході. Перша думка — все, капець, упізнали. Тут же її замінила інша: на місці цього гевала в костюмі й при краватці теж запідозрив би неохайного типа в чомусь лихому. Побачив, що тут на сьомому поверсі є кінотеатр. Поквапився до ліфта, піднявся й вийшов, де треба, вдихаючи по дорозі суміш парфумів пасажирок. Купив квиток на найближчий сеанс і зрадів, дізнавшись: кіно про супергероїв триватиме більше двох годин. Народу в залі о цій порі було мало. Кобзар сів не на своє місце, а чимдалі.

Щойно в кіно почали стріляти — заснув, міцно проспав більше години. А потім, перекусивши в місцевому кафе, знову пішов у кіно, тепер уже на мультик про звірів. Тут нічого не вибухало, поспати не вдалося. Зате затягнула історія про те, як миша та кролик шукали маньяка-вбивцю.

Ним виявилася вівця.

Дуже доречно.

Так спливла майже половина дня. Без охоти вийшовши з затишку, Олег пішов до найближчого метро. Завернув у прохідний двір поруч зі станцією, витягнув трубку, набрав Головка. Той не відповідав, і Кобзар уже хотів скинути дзвінок після шостого гудка, коли раптом на тому боці клацнуло, почув:

— Ти де?

— А ти?

— Зустрітися треба й поговорити.

— Так хто ж проти. Є щось?

— У тому-то й справа, — Артем говорив, наче одночасно рубав дрова. — Слухай, я знайшов твою Зою, з кафешки.

— І?

— Не телефоном. Треба дещо перевірити. Якщо вона не помилилася... Хоча де, на власні очі його бачила.

— Кого?

— Хто з нею про тебе балакав.

— Про мене?

— Коротше, в яблучко. Ти правильно все вирахував, — Головко не називав Кобзаря на ім’я, так і треба. — До тебе дівку підвели, грамотно, красиво.

— Хто?

— Не кричи.

Олег прикусив губу. Покрутив головою, переконавшись, що до нього усім байдуже. Повторив уже тихіше:

— Хто?

— Не тепер. Тобі скажи по телефону, а ти з ланцюга зірвешся, дурні наробиш. Ні, старий, маю все перевірити.

— Все?

— Дещо. Всього ще ніхто не знає. То де ти є?

— Гуляю. Місце має значення?

— Зараз ні. Підгрібай під вечір... не знаю... Може, на Нивки. Там парк, ставок, ресторанчики на воді.

— Не працює, не сезон.

— І добре. Треба триматися чимдалі від людей.

Шкірою пробіг давно забутий, неприємний холодок.

— Ти накопав щось серйозне, — не припускав, твердив.

— Серйозніше, ніж думаєш. Тому й кажу, треба ще обережно спитати про деякі речі знаючих людей. Якщо підтвердиться... Знаєш, мені доведеться погодитися з нашим Ведмедиком.

— У чому?

— Ти вмієш вступити туди, куди не кожен втрапить, навіть якщо схоче. Ще ж примудрився...

— Нічого не розумію.

— Я теж. Не ясно, чому саме ти опинився в такому лайні. Давай, до вечора.

— Наберу, як буду висуватися.

— Краще не треба. Будь чітко на сьому, раніше навряд чи треба. Не відсвічуй дурно. Послухай мене хоч раз.

— Тільки тебе й слухаю, старий.

Скинув дзвінок, глянув на годинник. Четверта по обіді, ще три години вештатися. Виходу в інтернет телефон від Вампіра не мав, звичайна собі говорилка, дешева й найпростіша в користуванні. Нема змоги засідати десь у кафе, де є вай-фай. Але чимось зайняти час треба.

Щільніше застебнувши куртку, Олег пройшовся до парку Шевченка. Там укотре за день випив кави, покурив. Тим часом сутінки повільно наближалися. Кобзар розправив плечі: зникає благенька теоретична можливість бути впізнаним, ще й випадково. Вийшовши на бульвар Шевченка, повернувся обличчям в напрямку, куди мав іти.

Завмер.

Не завжди був таким, як тепер. Навіть таким, як до війни, був не все життя. Колись молодість крутила нижче спини, кортіло як не подвигів, то бодай вчинків, названих безумними. Дружина колись любила його, обоє мали, що згадати. Коли сварилися потім, Олег робив помилку, від якої застерігають психологи: нагадував, що між ними таки було щось хороше. Це ознака слабкості, казали вони, та Олег нічого не міг із собою вдіяти. Справді, ставав від того слабшим, бо дружина розуміла: живе чоловік минулим, не днем нинішнім, тим більше не думає про майбутнє. Тих, хто весь час у минулому, триматися не хочеться.

А колись же, як упадав за майбутньою дружиною, вони йшли пішки вночі з Хрещатика до Святошина.

Нічого складного. Бульваром прямо, нікуди не звертаючи. Спершу він, а далі — широкий проспект виведуть, куди треба. Молоді вважали таку прогулянку безумною. Мандрівкою на край світу, до пупа Землі, не інакше. Йшли тоді довше, ніж треба, бо домовилися зупинятися й цілуватися через певні проміжки, які самі для себе визначали.

Що далі рухалися, то частіше зупинялися...

Кобзар засунув руки в кишені куртки, рушив уперед.

Пішки з центру до Нивок по прямій — легко.

Час не засікав. Відміряв шлях кроками, не роззираючись навсібіч. Здавалося, вів за собою вогкий вечір, сутінки що далі, то робилися густіші. За мостом, ближче до Політеху, де вчора стріляли, раптом хтозна чому до темряви домішався туман, місто довкола тепер нагадувало чорну каву з молоком. Діставшись Шулявки, відчув, що втомився. Зціпив зуби, прискорився — пробудилася призабута звичка діяти всупереч. Не присів, не передихнув, курив на ходу. Уже дійшовши до останнього відтинку фінішної прямої, знову відчув, як у спину штрикають невидимі голочки.

Був задоволений собою. Не розучився ворушити мізками. Подумав, дещо прикинув, зробив висновки. Дав Головкові кілька підказок. Бач, вивів на правильний шлях. Зараз дізнається, що він там накопав.

І здасться йому залюбки.

Все скінчиться ще сьогодні.

Як і розраховував, піший перехід зайняв трохи більше двох годин. Від незвички дихання таки збилося, й Олег, слідуючи домовленостям, не квапився пірнати в парк. Кава стояла в горлі, її смак уже викликав печію. Та інших варіантів добити рештки часу не мав. Тож примостився біля найближчого кіоску, де її варили, взяв американо, бо більша порція. Неквапом докурив останню цигарку з пачки.

Пішов.

Асфальтована стежка вела донизу. Від ставка потягнуло, вогкість ранньої весни стала ще менш затишною. Коли попереду блиснула вода, шум проспекту зменшився. Що ближче підходив до місця зустрічі, то тихіше ставало. Дерева поглинали звуки вечірнього Києва. Вийшовши на берег, Кобзар побачив старий річковий пароплав, який білів у сірому тумані. Від берега до його борту тягнувся широкий місток, по обидва боки мляво світили ліхтарі. З травня по вересень на корабельній палубі діяло кафе для невибагливих: бідненьке меню по маківку компенсувала атмосфера їжі на воді. Якщо йти вздовж берега праворуч, можна побачити інші місця алкогольного відпочинку — так само закриті не в сезон.

Головка не видно.

Узагалі — жодної живої душі.

Як завжди в таких випадках, Олег припустив — переплутав місце, прийшов не туди. Але відкинув зрадницьку думку, натомість зиркнув на дисплей. До вказаного часу ще чотири хвилини. Ну, почекаємо ще.

Кобзар неспішно прогулявся берегом, від нудьги рахуючи крок за кроком. Долічивши до сотні, крутнувся через ліве плече, посунув назад, бавлячись тим самим. Тепер годинник показував рівно дев’ятнадцяту, і Олег напружився. Завмер, слухаючи темряву. Ані спереду, ані ззаду, ані довкола між дерев — жодних рухів.

Давши рудому ще п’ять хвилин, Кобзар підніс телефон близько до очей. Придивився, шукаючи потрібний номер і викликаючи абонента. Дзвінок пішов.

І Олег відразу почув його.

Ліворуч, звідкілясь з-за кущів.

Ніхто інший не міг тут бути — лиш той, кому телефонували.

Не скидаючи виклику, Кобзар упевнено рушив на звук. Піднявся трохи вгору, тепер під ногами був слизький ґрунт. Тріснула гілка, змусивши здригнутися. Обійшов кущі, зробив ще кілька кроків уперед. Не стримався, гукнув:

— Артемоне, якого граєшся!

Й тут же побачив Головка.

На землі, незграбного, боком.

Телефон озивався з кишені джинсів, через тканину блимав вогник дисплею.

Кобзареві не хотілося вірити, що Артем мертвий. Але це так.

16

Спершу вимкнув мобільник.

Потім роззирнувся, нікого не вгледів, нічого не почув. Ступив ближче, нахилився, присвічуючи телефонним ліхтариком. Світло блякле, та все ж вистачило, аби побачити застигле обличчя, половину якого заюшила кров.

Стріляли в голову.

Думка запрацювала відразу, так, мовби Кобзар знову був опером, який оглядав жертву на місці злочину. Він знав Головка, себе теж знав дуже добре, як будь-якого іншого досвідченого сискаря. Постріл у голову може означати лише одне: вбивця не міг підійти впритул. Коли його підпускають близько, не відчуваючи небезпеки, він стріляє, куди завгодно, окрім голови. Щоб лупити в череп, треба підняти озброєну руку вище. Це дає жертві, у даному випадку — Головку, кілька секунд фори. Які досвідчений, бувалий в бувальцях поліцейський використає для себе. Щонайменше сіпнеться, забереться з лінії вогню, піде в контратаку.

Слідів боротьби навіть при благенькому світлі Олег не побачив.

Значить, убивця профі, який зміг влучити в ціль у сутінковому тумані, ще й з відстані, не наближаючись, не виказуючи себе.

Згадалася враз учорашня денна стрілянина.

Так само палили з відстані.

Нахилившись, Кобзар торкнув Артема за плече. Нерухоме тіло не відгукнулося, не подало жодних ознак життя. Постріл смертельний, він помер, так нічого й не зрозумівши. Та кров, яку Олег легенько мазнув пальцем, не встигла загуснути. Смерть наздогнала Головка зовсім недавно. Але пострілу Кобзар не чув.

Рука ковзнула нижче, відгорнула край розстебнутої куртки.

Пістолет у кобурі, під лівою пахвою.

Знову не почув звук пострілу — та куля смачно впилася в стовбур осики, під якою лежав труп.

БІЖИ.

Кобзар миттю впав на землю, відкотився, звівся на чотири й порачкував під прикриття найближчих кущів. Навздогін полетіли одна за одною ще три кулі. Стрілець слав їх хаотично, не прицільно, мовби сіяв на всі боки. Останній постріл змусив Олега знову притиснутися до землі, притулитися до неї лицем. До рота втрапило торішнє пріле листя, він сплюнув із огидою, знов відкотився.

Так діяв, коли на Донбасі росіяни прошивали автоматними чергами лісосмугу, посилаючи кулі навмання, а раптом таки зачеплять когось. Доводилося грати в хованки, щоб не виказувати себе, не вступати в прямий контакт, аби потім, після кількох годин паузи, таки пройтися ворожим тилом, зробити свою справу.

Прислухався, вловив нарешті рух за деревами, не дуже далеко, але й не близько. Відповз, міняючи укриття. Завмер, замалим не до крові прокусив губу. Знову сплюнув бруд, уперся в землю руками, розпрямився, мов пружина. Кількома великими стрибками скоротив відстань між собою та мертвим Головком, впав поруч.

Стрілець зреагував на рух — ще два хлопки, кулі пройшли над маківкою.

Пістолет.

Десь глибоко, дуже глибоко всередині Кобзар розумів — не можна торкатися тіла, тим більше — брати Артемову зброю. Хай там як, це доведе його присутність на місці вбивства. Хоч його напевне застрелили саме тут і тепер, бо знали про їхню зустріч. І вбивство так чи інак чіплялося до Олега. Та нічого не міг удіяти з собою. Набридло тікати, остобісіло ховатися й підставляти щоки після кожного удару.

Перевернув тіло, аби краще дістатися до кобури.

Пістолет пішов легко, плавно, наче сам стрибав у руку. Великий палець скинув запобіжник. Ліва рука звично пересмикнула затвор. Кобзар не мав наміру шукати в темряві мішень. Ліг на бік, пальнув на звук, туди, звідки щойно по ньому цілили.

Постріл порушив вогку тишу.

— Вилазь! — вигукнув Олег, знову тиснучи спуск. — Покажися, суко!

У відповідь не стріляли. Кобзар одна за одною випустив ще чотири кулі, спорожнивши обойму. Клав їх віялом, водив дулом перед собою, пістолет тримав двома руками. Коли вилетіла залізка, показуючи — більше воювати нічим, він поклав зброю поруч із тілом. Уже зробив помилку, схопивши її. Не хотілося робити іншу, забираючи собі чужий табельний «Макаров» без набоїв.

Розпрямився й дременув навпростець через парк, не думаючи, що десь між дерев ховається вбивця.

Аби хотів — уцілив би.

Кобзар розумів: повторюється вчорашня ситуація. Його женуть невідомо куди і для чого. Зараз він, хоче того чи ні, кориться чужій волі. Поки не розбереться, що й чого відбувається, перехопити ініціативу навряд чи вдасться.

Хоч давно пора.

Вибрався до огорожі, пішов вздовж неї. Здалеку вже чулися поліцейські сирени, і Олег проліз крізь найближчу дірку в паркані. Знав, що виглядає підозріло, тому відразу не пішов — побіг до підземки, спустився в перехід, штовхаючи перехожих плечима. Рвонув через турнікет, забувши про жетон, і зашпортався, нарвався на обурений погляд контролерки в синьому форменому пальті й круглій червоній шапочці. Зрозумів — уже привернув увагу, позадкував, став у чергу, купив жетон і пройшов уже, як нормальний пасажир. Заскочив у вагон, не думаючи, куди саме поїде. Коли поїзд рушив, почув: наступна станція Святошин. Його везли додому.

БІЖИ.

Вискочив на станції, забіг у протилежний потяг. Коли їхав повз Нивки, напружився, навіть спітнів. Та нікому виявився не потрібен, на нього не звертали уваги. Видихнув, щойно вагон рушив. До «Арсенальної» стояв, тримаючись за поручень і дивлячись просто себе у темне вікно. Там вийшов, піднявся нагору, без певної мети прогулявся до Лаври.

Вже звідти подзвонив Пасічнику.

17

— Ідіот.

— Згоден. Та іншого виходу немає.

Кобзар підсів у машину Пасічника недалеко від Лисої гори, прогулявшись від Лаври пішки. Так велів Ігор, бо Олег мав дати йому час усе осмислити й виїхати з дому. Ведмедик не приховував злості: Аллі раптом погіршало, він вирішував, везти дружину в лікарню чи обходитися дома своїми силами. Дзвінок Кобзаря вибив, змусив повністю перекроїти плани.

— Не розумію взагалі, для чого зірвався.

— Бо ти сам казав смикати тебе.

— Але не тоді, Лилику, коли тебе повно в інтернеті.

— В смислі?

Замість відповіді Пасічник витягнув смартфон, ввійшов у мережу, швидко знайшов потрібне.

— Дивись. Це з’явилося двадцять хвилин тому.

На чорно-білому відео Кобзар упізнав себе. Вийшов на берег ставка, покрутив головою, ступив убік, до кущів. Зник з виду. За якийсь час вискочив, схарапуджений, розгублений. Постояв, потім знову зник із очей.

— Отут, — Пасічник постукав пучкою по центру дисплею, — лежить труп поліцейського. Ти бігаєш поруч. Навряд чи знав, що там, біля ресторану, на ліхтарях почеплені камери.

— Вони всюди зараз, — вставив Олег.

— Тим більше, міг би про них подумати.

— Не до того.

— Та ясно. Але тепер, Лилику, — палець знову тицьнув у центр дисплею, показуючи на кущі, — ти міцно прив’язаний до вбивства Головка.

— Я його не вбивав. Тут і не видно.

— Вірю. Тільки ж я приватна особа. Знаєш, як усе виглядає?

— Ні.

— Подумай, — Пасічник збавив швидкість, повертаючи з широкої дороги на невеличку вуличку. — Вчора Головко зустрічався з тобою біля Політеху. Там сталася стрілянина, ніхто не постраждав. Сьогодні ти приходиш в парк на Нивки, де теж має бути Головко. І що ми бачимо? Труп. А ти бігаєш, мов смалений заєць.

— Ігоре, ти мені віриш?

— Для чого такі питання? Я приїхав, Лилику. Я говорю з тобою.

— Мило з твого боку.

— Не блазнюй. Краще кажи, що думаєш про це і які твої подальші дії.

Кобзар потер неголене підборіддя.

— Артем щось знав. Я просив його поговорити з Зоєю, буфетницею. Вона дала інформацію, від якої Головко охрінів. Мусив її перевірити, так сказав мені. Бач, перевірив.

— Вбивство напряму пов’язане з тим, що рудий почув від буфетниці?

— Не інакше.

— Гаразд, — Пасічник натиснув на гальма, розвернувся до Кобзаря всім корпусом. — Олеже, тобі не можна лишатися в Києві. Вкотре переконався, що ти правий.

— Тобто?

— Ляж на дно. Ніну, тепер уже вдову Головка, я беру на себе. Слідство йтиме, як іде. Вбивство Артема так чи інакше прив’яжуть до трупа у твоїй квартирі. Все заплутано, але тебе шукатимуть активно. Як знайдуть, повісять на тебе все, плюс убивство Кеннеді.

— Дуже смішно.

— Згоден, кумедного мало. Реалії такі.

— Знаю. Тому нікуди не поїду з міста.

Пасічник відкинувся на спинку сидіння.

— В смислі?

— Отак, — Олег навіть не думав, що посміхнеться, та губи розтягнулися. — Ведмедику, ще зранку я тікав би. Тепер не маю права. Головко загинув через мене, хоч як крути. Виконав моє прохання, хоч і не мусив. Я повинен знайти вбивцю, хай би що мені це вартувало. Тут і тепер, Ігоре.

Пасічник відповів не відразу.

— Дякую. Ти сам сказав те, що я хотів від тебе почути.

— Тобто?

— Не знаю, як ти це зробиш, Лилику. Але зроби.

— Що?

— Той, хто вбив сьогодні Головка, напевне причетний до вчорашнього вбивства у твоїй квартирі. Артем знайшов інформацію, яку не встиг передати тобі.

— І?

— Не розумієш? — Пасічник почав заводитися. — Не має значення, що ти там мені казав про якогось серійного вбивцю. Артема вбили, бо він дізнався щось про дівчину з Донбасу. А ту, як її, Мері вбили, бо це якось пов’язано з її дитиною.

— Чому?

— Хіба ти не сам мені це сказав? — Ігор подався вперед. — Лилику, дівчина когось боялася, і це з твоїх слів. Страхи молодої мами пов’язані найперше з дитиною. Одне за одним тягнеться, хіба не ясно?

— Поки не дуже, — Кобзар говорив щиро.

— Знаєш, як я ставлюся до всього, що пов’язано з дітьми, — терпляче пояснив Пасічник. — Поняття не маю, для чого комусь підводити покійну Мері саме до тебе. Це ти з’ясуй уже сам. У тебе вийде. Але, — він підніс пальця вгору, кивнув ним, — так, як ти мені розповів, на дівчину тиснули через дитину. Отже, дитина в цій історії головна. Артем загинув, бо запитав у когось щось про Мері. І її дитину, припускаю теж. Лилику, знайди вбивцю.

— Щойно ти озвучив мою мету, Ведмедику.

— Нічого іншого від тебе почути не збирався, — Пасічник поліз у внутрішню кишеню, дістав білий конверт. — Дві тисячі доларів. Більше нема, але чим можу. Привіз, аби дати тобі на дорогу, на перший час пересидіти. Тепер бач, для іншої мети.

— Взяв би. І зараз візьму, — Кобзар переклав гроші собі в куртку. — Може, ще ствол даси?

— Не дам. Зайвих нема. Сам розумієш, ми структура легальна. Зброя зареєстрована, а ти ж захочеш постріляти. Неприємності мені не потрібні.

— Ну, хоч щось, — Кобзар провів долонею по тугій кишені. — Так розумію, нам поки краще не бачитися?

— Й не чутися. Олеже, я не дарма взяв гроші з дому. Щось підказало — ти справу не облишиш.

— Мудрий ти. Тепер для мене це справа честі. Довезеш кудись?

— Легко. Куди треба?

— Хрещатик.

Кобзар не збирався давати Пасічнику навіть найменший натяк, куди планує рухатися далі. Хай голову сушить, як хоче. З Хрещатика всі дороги ведуть до Риму.

Або не до Риму, але куди завгодно.

18

Гараж зачинений, але не зупинило.

Дочекавшись, поки таксі поїде, Олег поблукав поруч, знайшов зручне місце й здолав паркан. Зістрибнувши на протилежному боці, опинився в кутику між стіною гаража й будинку, який, підозрював, теж належить Вампіру. Пішов прямо, вперся у невеличку хвіртку. Впорався з нею, ввійшов у вже знайомий двір.

Алабай нісся назустріч.

Не гавкав, лиш гарчав, шкірячи ікла. Кобзар закричав, та його чи не почули, чи, швидше за все, зігнорували. Тікати не було куди, хіба назад до хвіртки, але велетенський пес усе одно виявився швидшим. Олег ледве встиг виставити вперед руку, закриваючи доступ до лиця чи горла, як собака збив його з ніг у стрибку. Кобзар тут же перевернувся обличчям униз, тепер уже ховаючи голову обома руками. Алабай міг пошматувати, проте сіпав гострими зубами лиш рукав шкірянки. Гриз, рикав хижо.

— Досить, Гобі! — почув над головою наказ.

Пес не слухав. Йому явно сподобалася гра з живою людиною.

— Я сказав — досить, Гобі! Брек!

Тепер подіяло. Алабай розтиснув щелепи, ще гарчав, проте відступив. Кобзар застогнав, перевернувся на спину, знизу вгору глянув на Вампіра. Трохи позаду трималися бійці, один, як зміг зафіксувати Олег, приготував пістолет. Пес терся об хазяйську ногу.

— Тобі сьогодні чітко пояснили: не вертайся. Погано зрозумів? Приперся, щоб знову пояснили?

— Телефон повернути хочу.

— Що, більше не потрібен зв’язок? — вишкірився Вампір. — Не кажи мені нічого. Не бреши, Лилику. Не крути.

Кобзар повільно підвівся. Двір освітлювало два ліхтарі, він роздивився сліди собачих зубів на рукаві, торкнувся їх пальцем. Обтрусився, обсмикнув одяг.

— Мені знову нема, куди йти, — мовив прямо.

— Коли дурням нема куди йти, — вони йдуть сюди, до мене, — гмукнув Донцов. — Там, ззовні, для нормальних людей написано на табличці: ес-те-о, — він чітко, з наголосом вимовив кожну букву, потім повторив. — Станція. Технічного. Обслуговування. У нас маленький бізнес. Ми машини ремонтуємо, знаєш, не знаєш? І нема при вході таблички, яка б закликала всіх дурнів Києва та області злітатися сюди, мов мухи на мед. У нас тут не пасіка, Лилику. Медом не намазано.

— Слухай, я...

Вампір махнув рукою, мовби втомився переконувати маленьку дитину не пхати пальці в розетку.

— Беріть його, — наказав.

Прозвучало буденно, бійці або не розчули, або вирішили — шеф жартує. Тож довелося повторити, вже різкіше:

— Взяти, чого роти роззявили!

Кобзар не опирався, в цьому зараз не бачив смислу. Дозволив заломити собі руку за спину. Той, хто крутив, перестарався. Хруснуло, різко заболіло, Олег вилаявся. На стогони бранця ніхто не зважав. Поки один тримав, інший спритно обшукав, знайшовши телефон, картку, залишки готівкової гривні й перетягнуті гумкою долари в конверті. Вампір без зацікавлення роздивився трофеї, кивнув. Боєць розпихав усе собі по кишенях, лиш мобільник передав хазяїнові. Той стиснув трубку, трохи погрався нею, показав на знайомий уже Кобзареві сарай.

Зайшов туди першим.

Далі крутячи мобільних, мовби якусь модну цяцьку, що заспокоює нерви, Вампір дочекався, поки бійці затягнуть полоненого всередину й дружно, в три пари рук, піднімуть його, вкладуть спиною на верстат і міцно притиснуть. Кобзар мовчав, далі не чинив опору. Зрозумівши раптом: а може, так навіть краще. За великим рахунком, правильне та логічне завершення ще одного прикрого дня.

— Нічого сказати не хочеш? — Вампір навис над ним.

— Чим я твою величність знову прогнівив — не знаю, — видушив Олег. — Тільки коли вже щось таке задумав, то краще не ріж живого. Що б ти собі про мене не придумав, я не заслужив, аби живцем стругали на клапті.

— Послухати тебе, так тут самі кровопивці. Ображаєш, Лилику.

— Для чого тоді оцей цирк?

— Казав і ще раз повторю, для глухих: цирк влаштовуєш мені ти. Вчора і сьогодні. Нехай вчора в інтернет злили запис, де ти тікаєш від когось. А нині бачимо зовсім інше кіно. Показати?

— Не треба. Здогадуюсь, про що йдеться.

— Тебе зафіксувала камера поруч із убитим поліцейським. Тим самим ментом, який вчора був поруч із тобою в парку, де стріляли. Я не знаю, які висновки зробить ваше слідство. Але земля під тобою вже не горить — палає. Ти тепер у розшуку за трьома підозрами, якщо так можна сказати. Можна?

— Нема різниці.

— Тобто?

— Я просто в розшуку, Вампіре, — засовався, спробував трохи вивільнитися, та руки тримали міцно. — Нема різниці, за одне вбивство чи кілька. І так само, бач, не важливо, що я нікого не вбивав.

— Але якимось дивом опиняєшся біля свіжих трупів. Лилику, єдиний спосіб відвадити тебе ходити сюди, до мене — закопати. І є підозра: ти одного разу вилізеш із могили, як зомбі в американських жахах. Пошкребешся до мене у вікно, що далі робитиму...

Кобзар полегшено видихнув.

— Жартуєш. Значить, все добре.

— Ні, — відрізав той. — Не добре. Пускайте, він усе зрозумів.

Руки забралися. Бійці відступили, ставши півколом за спиною хазяїна. Олег, крекчучи, всівся на верстат, потім сповз ногами на підлогу.

— Я більше не прийду, — пообіцяв. — Одне прохання є. Точніше, кілька, та всі вони... Ну... В рамках того одного.

— Чому ти вирішив, що до мене з таким можна?

Відповідати не спішив, кинув погляд на бійців. Вампір усе зрозумів, жестом звелів вийти. Потім на мить вишкірив знамениті ікла, провів по них язиком, схрестив на грудях руки.

— Все. Слухаю.

— Ти колись був у схожій ситуації.

— Ми вчора до цього прийшли. Не тіш себе тим, що тоді врятував мене. Робив свою роботу. До мене ж прибіг рятуватися. Не моя робота, Лилику, прикривати твій зад від поліції чи хто там ще тобою переймається.

Олег зітхнув.

— Якась потвора душить дівчат, відрізає їм соски. В однієї такої забрали життя в мене вдома. Чому, яким я тут боком — не знаю, хочу розібратися. Але отут, — пучки пальців торкнулися чола, — відчуваю, що тварюка вбила й Артема Головка. У нього лишилося двоє дітей. Причому мій друг не побачить своєї другої дитини. Дай Бог, аби жінка ще народила.

— Не маю до дітей жодного сентименту.

— Чомусь не здивований, — тепер Кобзар говорив упевнено, сам не помітив, як перейшов у контрнаступ. — Та ще скажу про дітей. Дівчина, яку вбили в мене вдома, так само має дитину. Через якусь хижу двоногу потвору за дві доби, далеко від війни, осиротіло троє дітей. Трійко! — він виставив перед собою три пальці. — Нехай сам не батько, так уже склалося. Це нічого не означає. Одному товаришеві ці всі діти дуже болять. Вважай, він заразив мене. Я повинен щось зробити, аби знайти, хто вбиває.

— А я тут ні до чого, — відрізав Вампір.

— Звісно, тобі тут, у маленькій фортеці, дуже добре ведеться, — процідив Олег. — Довкола хай світ стає дибки чи рачки.

— Сказано на десять балів, Лилику. Займаюся своїми справами. В чуже не лізу.

— Відгородився від життя і відстав від нього, — парирував Олег. — Забув певні поліцейські практики. Вони ж тобі знайомі, як нікому.

— Ти про що зараз?

— У Києві два дні стріляють безкарно. Колишній опер у бігах. Іншого вбито. Коли таке робиться, менти шерстять густим гребінцем усіх підозрілих. Навіть непричетних. Тих, кому все до дупи. І завжди, завжди, Вампіре, знаходять, за що відпресувати. Просто так, для звітності. Шукали ймовірного вбивцю поліцейського, а у громадянина Донцова знайшли при цьому зброю, наркотики, не знаю що ще. Непоганий звіт вийде, скажи?

Той знову блиснув гострим іклом.

— Захоче ваш брат вломитися до мене й трошки нагнути — зробить. Нема на те ради. Не важливо, як ми з тобою зараз домовимося, про що домовимося й чи домовимося взагалі.

— І ти сидітимеш із кайданками на руках. Лежатимеш писком у землю. Чекатимеш, коли тобі дадуть спокій. Й думатимеш при цьому: усе ж через якусь там потвору. Мав можливість хоч якось посприяти, аби хижака зловили. Для твоєї ж користі, хоч як крути. Але ні, пиха, пиха й ще раз пиха. Теж мені, бандит-відлюдник. Ну тебе в баню. Пішов я звідси. Чи знову свого Гобліна нацькуєш?

Вампір розплів руки.

— Що треба?

— Поверни хоча б гроші й документи.

— Далі.

— Не виганяй ще одну ніч. Або дізнайся, про що попрошу. Вийде нарити інформацію оперативно — поїду геть ще сьогодні й більше не потурбую. Слово даю.

— Якщо в моїх силах.

— Думаю, в твоїх. Дуло ще треба. Чисте.

— Подумаю. Якщо пообіцяєш зробити все, аби поліція сюди не пхала носа.

— Тут без гарантій. Сам же знаєш, набіги залежать винятково від їхнього бажання.

— Але ти ось зараз сказав: знайдеш убивцю — менти менше сіпатимуть таких, як я.

— Шукатиму. Робитиму, що зможу. Найперше я сам у цьому зацікавлений.

Вампір зітхнув.

— Озброю, куди ж тебе подіти. Є «ТТ».

— Чистий?

— Не в твоїй ситуації харчами перебирати. То як, береш?

— Легко.

— Ти ще говорив про якусь інформацію.

— Адреса потрібна. Домашня. Віра Холод, слідча з поліцейського Главку. Року народження не знаю, по батькові теж. Перед самою війною перебралася в Київ із Донецька. Паспортні столи, реєстрація, інші бюрократичні сліди. У тебе сто відсотків є десь доступи до баз даних.

— Є свої люди, — він ухилився від прямої відповіді. — Лягаву так просто не вирахуєш.

— Навпаки. Вона офіційна особа. Не ховається.

— Все?

— Сказав же — цього досить.

— Сиди тут. Чи полеж, як зручніше.

Кивнув на розкладений диван.

Вийшов, щільно причинивши двері.

19

Неспокійно день минув.

Віра провела його в кабінеті, скидала дзвінки з незнайомих номерів або ті, які вважала неважливими. Відповідала лише тоді, коли бачила в цьому потребу. Навіть обідати не ходила, вдовольнившись розчинною кавою, печивом і двома яблуками.

Не могла зрозуміти, яким боком до справи, яку вела і яка отримала новий епізод, приліпити колишнього оперативника «убивчого» відділу Олега Кобзаря. Склалося стійке враження, що чоловік постійно плутається під ногами — й водночас його ніби навмисне затягують у тенета цієї дивної, заплутаної історії.

Холод не належала до любителів креслити різні схеми на папірцях, з’єднуючи квадратики, прямокутники й кола стрілками. У таких випадках колеги радіють, коли лінії схрещуються, перетинаються. Віра ж підходила до справи простіше. Принаймні, вважала так сама. І станом на дві години пополудні в неї ніби все складалося.

До бази благодійного фонду «Ольвія» потрапляють не лише молоді дівчата-біженки в пошуках роботи. Але тільки їх фотографував Андрій Верига, син головного і єдиного мецената. Порпаючись у мережі, Віра знайшла відомості про нього. Трошки роботи в рекламі, участь у виставках та спільних проектах. Зараз — персональна виставка в галереї «Blowup». А Верига-старший взагалі відомий філантроп, як виявилося. Ось зовсім недавно пожертвував щось на армію.

Все б нічого.

Аби Вірі, наділеній прагматичним розумом, не кинулася в очі одна неочевидна для багатьох обставина: кожна з убитих дівчат позувала Веризі-молодшому.

Вибудувати теорію на цьому заважав ще один, тепер уже очевидний факт: дівчини, яку вбили в квартирі Кобзаря, не було в базі «Ольвії». Вона ніколи не зверталася туди по допомогу. Особу досі не встановили, що неабияк напружувало й бентежило Віру. Вона не любила мати справу з неопізнаними трупами. Відсутність інформації про жертву гальмує розслідування, сповільнює його хід.

Тут в історії вперше — та не востаннє — зринає той-таки Олег Кобзар.

Холод могла зв’язати охоронну фірму «Яструб» із Веригою та «Ольвією». Колишні «беркути», керовані Тимуром Нагорним, екс-міліціонером із сумнівною репутацією, по суті виглядали кишеньковим військом мільйонера, не інакше. Банкір для чогось утримує бійців, більшість з яких лише дивом проскочили повз кримінальні справи. На кожного при бажанні можна й тепер, після чотирьох років, повісити участь у масових убивствах. І в глибині душі Віра була переконана: звинувачення не звучатимуть аж так голослівно й безпідставно. Тож щедрість людини, яка оточила себе колишніми «беркутами», а безпеку довірила такому, як Нагорний, стояла в неї під дуже великим сумнівом.

Практика прикриватися патріотичними гаслами й благочинністю не нова.

Як каже у подібних випадках один її знайомий моряк: плавали, знаємо.

Холод і раніше була готова тягнути за знайдену ниточку, розплутуючи клубок: дівчата-біженки — «Ольвія» — «Яструб» — Верига. Але як розуміти появу в цій історії Кобзаря, — в голові не вкладалося. За всіма формальними ознаками він підозрюваний. Треба знайти й допитати. А він якимось дивом опиняється в епіцентрі стрілянини біля Політеху, неподалік від одного з центральних проспектів. Хто в кого стріляв — незрозуміло. Зате поліцейські в своїх рапортах написали, мовби під копірку: отримали повідомлення, що розшукуваний громадянин Кобзар перебуває зараз у такому-то місці. Відстежити інформатора не вийшло: дзвінок зробили з телефону-автомата аж на площі Космонавтів, далеченько від місця пригоди.

Фокус у тому, що вчора рано з того самого місця невідомий викликав поліцію, повідомляючи про вбивство на квартирі Кобзаря.

Голова гула. Віра нутром відчувала, що без Кобзаря їй не розібратися. І водночас розуміла: до чотирьох попередніх убивств він стосунку не має. Переключитися на його персону означало завести розслідування в зовсім інший бік. Не факт, що такі кроки корисні.

Глибоко по обіді експерт Ярило своїм дзвінком остаточно вибив ґрунт з-під її ніг. Хоча подзвонив дуже щасливий. Переконаний, що його висновки дадуть пані Холод правильну точку опори.

— Віро Павлівно, вибачайте, може, задовго, — казав у трубку, навмисне видаючи шляхетні пасажі, хоч усі знали — в житті криміналіст так не говорить. — Розумію вашу нетерплячку, тільки ж у мене черга, як у мавзолей...

— У мавзолеях нема черг.

— Даруйте, то примовка така.

— Та знаю цю примовку. Можете ближче до діла?

— Та куди вже ближче, Віро Павлівно! Запросив висновки колег по тих чотирьох дівчатах, знаєте. Я ж не всюди працював, то мене зараз притягнули. Самі знаєте, як там склалося.

— А ще коротше?

— Я колегам довіряю. Собі теж. Вони не помилилися, я так само не сліпий.

— Пане Ярило, у вашій компетентності сумнівів не маю.

— Ви самі це сказали, — голос звучав самовдоволено, експерт любив лестощі та навіть підлабузників. — Розбіжності є, Віро Павлівно. Тих чотирьох і тієї, на квартирі Лилика...

— Кого?

— А, пардон. Ви ж не перетиналися з Кобзарем раніше. Його тут, в нашій управі, називають так, Лиликом.

— Гаразд, — Віра переклала трубку з правої руки в ліву, витерши спітнілу долоню об спідницю. — Що там, які розбіжності.

— На перший погляд, не аж такі значні. Тільки якщо їх знати й врахувати, вони все міняють.

Більше не розмазуючи манку по тарілці, Ярило вже чітко, без церемоній, по-діловому пояснив, про що йдеться. Віра вислухала, попросила повторити ще раз. Глибоко вдихнула, повільно видихнула, як на заняттях з йоги.

— Імітатор? Сюди ведете?

— Або убивць щораз двоє. Тільки якщо так, один завжди стояв і дивився на товариша. Тепер чомусь сам вирішив вступити в гру.

— Ви ж самі в таке не вірите.

— Не вірю.

— Коли так, вертаємося туди, звідки почали. Імітатор.

— Який знає справжнього вбивцю.

— Хіба чоловік, що задушив ту дівчину, — не справжній убивця?

— Не те хотів сказати.

Вірі таки вдалося загнати криміналіста на слизьке.

— Чудово знаю, що ви мали на увазі. Але від того, що справжніх убивць уже двоє, нехай вони знайомі по життю, мені не легше. Можете організувати для мене копії всіх висновків?

— Вже робиться, Віро Павлівно.

Отак.

Трохи подумавши, перетравивши почуте, вона набрала Артема Головка. Рудий сищик відгукнувся лиш після четвертої спроби, з голосу виглядав заклопотаним, говорив уривчасто й давав зрозуміти: йому заважає весь світ. Неабияк здивувався Віриному запитанню. Швидко відповів, ще й зажадав пояснень. Не вважаючи за потрібне балакати далі саме зараз, Холод сказала — на зв’язку, вийшла з розмови.

Менш, ніж за годину дістала електронною поштою копії висновків від Ярила.

Заглибилася в них, намагаючись зрозуміти, як так вийшло й куди тепер їй рухатися далі.

Зовсім забула про Головка.

Якого ввечері знайшли мертвим у парку на Нивках.

Поруч крутився Олег Кобзар. Його зафіксували відеокамери, розміщені на ліхтарях біля тимчасово недіючого плавучого ресторану. Фрагмент запису розлетівся мережею вже за годину після вбивства, й видалити відео повністю в таких випадках уже не було реальної можливості. Але тут вона тішилася з оперативності юзерів: так би не скоро дізналася, що Кобзар не ясно, яким боком причетний і тут.

Віра швидко провела паралель: Головко був учора під час стрілянини, напевне мав зустріч із другом, що вскочив у халепу. Сьогодні напевне нова зустріч, теж таємна. Знову стріляли, тепер уже влучно.

Ще б хто пояснив, яким тут боком знову Кобзар.

Лилик.

Вбивство поліцейського на Нивках її стосувалося непрямо. У справі фігурує особа, котру й без того розшукують. Вірі Холод нічого було робити поруч із місцем скоєння злочину. Зробила кілька дзвінків, поставила запитання, отримала обтічні відповіді й по дев’ятій нарешті вибралася додому.

Доїхала на початку одинадцятої. У холодильнику чекали лише нежирний сир та молоко з позначкою «еко-продукт». Їсти не хотілося, зробила кілька ковтків просто з пляшки, скинула одяг. Роздягнувшись до білизни, закуталася в халат. Подумала, роблячи вибір між телевізором та інтернетом, обрала друге.

Телефон озвався за десять хвилин до дванадцятої.

Консьєржка.

— Віро Павлівно, вам тут доставка.

— Яка?

— Кур’єр приїхав. Піца. «Вулкано».

Віра зсунула ноутбук з колін вільною рукою.

— Піца «Вулкано». Ясно.

— Чекайте, ви не замовляли? — консьєржка щось комусь сказала, потім знову зацвірінькала в слухавку: — Ось тут чоловік каже, що нічого не знає. В нього така адреса. Наш номер будинку, ваша квартира.

Лівою рукою притискаючи трубку до вуха, правою Віра витягнула з ящика столу службовий пістолет.

— Хай піднімається людина. Розберемося.

Поклавши трубку, глянула на себе в дзеркало. Скидати халат і залазити в штани та светр критично бракувало часу. Озброєна рука додавала впевненості. До того ж свого часу пройшла з покійним чоловіком певний вишкіл у рідному Донецьку.

До чогось подібного завжди була готова.

Підійшла до дверей.

Почула гудіння ліфта.

Пасажир вийшов, рушив до її дверей.

Дзвінок.

— Зараз, — сказала голосно, впоралася з замком, швидко відступила і наставила дуло на вхід.

Нічний гість переступив поріг.

У руках справді тримав картонну коробку.

Піца «Вулкано».