Називай мене Мері...

1

Ночував у камері сам.

З Вірою побачитись не дали, подзвонити Пасічнику не дозволили. Незнайомий молоденький слідчий взяв пояснення під протокол, дав розписатися, викликав конвой. Тримали не в рідній колись Святошинській управі, закрили в КПЗ при Главку. Нікого більше не було поруч, хоч за це Кобзар був вдячний.

Дивно, але вдалося заснути. Ранком вивели, доправили в кабінет начальника Головного управління. Віра вже чекала там, і її свіжий вигляд обнадіяв. Далі події розвивалися так, що Кобзар вирішив дещо підкоригувати свої погляди й почав вірити в дива. Хоч нічого чудесного не сталося, лиш наука показала себе в ділі.

Спершу вислухав гнівний монолог не так на свою адресу, як до Віри Холод. Потім почався конструктив. Висновки експерта Ярила ніхто не наважився ставити під сумнів, і навіть не довелося відразу пускати в хід аналіз крові Кобзаря. Спершу визнали: Марію Запорожець убив не Олег — докази, що орудував шульга, вичерпні. Вдалося обійти питання, звідки й коли в експерта опинилися зразки крові Кобзаря. Факт прийняли як доконаний, Ярило напевне виконав обіцянку й придумав, як правильно все оформити. Але це був лише перший акт, важливий, та не головний.

Все вирішила балістична експертиза.

Затриманий Кобзарем на місці стрілянини старший команди «яструбів» дійсно виявився колишнім командиром однієї з рот «Беркута». Звали його Сергієм Тихомировим, і саме зі зброї, вилученої в нього, вбито Артема Головка. Раніше з цього пістолета стріляли в поліцейських та обстріляли машину Олега біля парку Політеха.

Двічі стріляв у нього.

Знав мішень на обличчя.

Тому й упізнав на заправці.

Тихомиров поки не признається. Тертий книш, стріляний горобець. Але вилучена зброя — незаконна, хоч працівник охоронної фірми мав усі потрібні дозволи. Тільки ж у документах значиться зовсім інший пістолет. Тож розколоти його — не проблема. До всього, що відбувалося довкола убивств Мері й Головка, він, Олег Кобзар, прямого стосунку не мав.

Тобто, якимось побитом причетний, бо задушили дівчину чомусь саме в його помешканні.

Проте в цій справі він уже не підозрюваний, а свідок.

З манери поведінки начальника Главку зрозумів: ситуація розгортається так, що Кобзарем і всім довкола нього краще й простіше не перейматися. Вочевидь Вірі на хвилі вчорашніх подій вдалося знайти спосіб забалакати всі сумнівні моменти. Єдине, на що не можна було заплющити очі — пістолет, яким воював Олег.

Він утікач, став ним мимоволі, його непричетність до злочинів доведена кількома експертизами. Проте Кобзар мав при собі зброю, яку зберігав незаконно. Незалежно ні від чого це — порушення закону і стаття кримінального кодексу. Заплющити очі на таку обставину не могли й не мали права навіть ті, хто зараз на боці Кобзаря й симпатизує йому. Від такого не відмаже навіть найспритніший адвокат.

Тут, у зачиненому зсередини кабінеті начальника Главку, троє мимовільних змовників мусили знайти рішення.

Довго шукати не довелося. Олег Кобзар нагадав: учасник бойових дій. Таких в країні десятки тисяч. За бажання в кожного можна знайти незаконну зброю, й не лише пістолет — автомати, гранати, дехто може зберігати навіть гранатомет. Написав заяву, що це трофей, знайдений в зоні АТО на лінії розмежування. Раніше напевне належав російському військовому. Тримав для самооборони, професія таксиста небезпечна, на них часто нападають різні відморозки. Звичайно, збирався здати відповідним органам. Тільки ж бачте, як усе повернулося — довелося застосовувати, аби допомогти поліції затримати організовану злочинну групу.

На цьому зійшлися.

Кобзар дав підписку про невиїзд, пообіцяв не висовуватися, сидіти тихо, з’являтися до слідчого на першу вимогу й надалі усіляко сприяти розслідуванню.

Аж після того дозволили піти.

2

Привела до себе в кабінет, запропонувала кави, буркнула:

— А машину мою ви побили, наче свою.

— Коли такі претензії, переходять на «ти».

— Ти побив мою машину, — вона ввімкнула електрочайник, сіла за стіл. — Їздить, тільки бік подряпаний та зім’ятий.

— Є хороший автосервіс на Совках. Як видряпаю свою колимагу з-під арешту, відбуксую туди. Твою теж прилаштую.

— Хіба безкоштовно. В мене зараз немає зайвих грошей.

— Так і в мене. Розберемося.

Віра насипала в чашку дві ложки заварної кави.

— Ти був правий. Переможців не судять.

— Перемогли?

— Не знаю, — підійшла до вікна, якийсь час помовчала. — Тимур Нагорний у розшуку за вбивство. Мій ноут-бук знайшли в офісі «Яструба», в його кабінеті, коли вчора налетіли туди після тієї стрілянини. Водія ти поранив, не вбив. Сам розумієш, скільки зусиль заряджено, аби тебе ще й за це не тягали. До речі, мені проговорилися — підключився твій друзяка Пасічник на якомусь етапі.

— Звідки дізнався? Хоча... Наш Ведмедик, здається, не в курсі лише, хто вбив Джона Кеннеді. А так у нього всюди, де треба, очі й вуха.

— На твоє щастя.

Чайник закипів. Віра налила окропу до половини, розмішала ложечкою, накрила чашку блюдцем.

— «Яструби» або розлетілися, хто куди, або відморозилися. Поки пред’явити щось можна лиш Тихомирову й тим, хто був із ним в автобусі. Добре, кілька дівчат з переляку виклали все: їх справді перевозили за кордон, де ті мали намір працювати в секс-бізнесі. Тільки не проституція. Принаймні, так кажуть.

— Що тоді?

— Зйомки в порно, — зітхнула Віра. — Ніби в нас таких студій немає.

— Є країни, де це легалізовано.

— Але дівчат продали, Лилику. За згодою, ніхто нікого силою не змушував. У вогких підвалах не тримали, не катували, голодом не морили. Значить, таки нелегально. Думаю, там клубок великий, мотати й мотати. Голова йде обертом. Там уже групу створили, спеціальну, розгрібати все. Тільки я до неї не входжу.

— Чому?

— Ой, слава Богу! — відмахнулася Віра. — На мені ж іще маньяк, справжній, не імітатор. Справу в мене ніхто не забирав. Як бачиш, убивство Мері виділено в окреме провадження. Не стосується діяльності того психа.

— Андрія Вериги?

— Не факт.

Кобзар зиркнув із подивом.

— Як так?

— Ти ж профі. Все розумієш. Тим більше, проговорювали вже все. Гаразд, повторю: мою інтуїцію до справи не пришиєш. Верига-молодший заявить, що знімав моделей, коли вони були ще живі й веселі. Знайшов їх у базі «Ольвії»? Так дівчата для того й давали туди свої дані, аби знайти якусь роботу! А фотограф моделям платив, готівкою.

— На дівчатах були сукні...

— Стоп-стоп! Верига-молодший скаже, що подарував їх. Далі? Статевий контакт перед убивством? Ну, по-перше, нагадаю висновок експертів: ознак зґвалтування не виявлено. Секс у кожному з чотирьох випадків був за згодою. По-друге, навіть геніальний криміналіст не зможе визначити час, який минув від, пардон за медичну термінологію, коїтусу до асфіксії.

— Тобто? Не вловлю ніяк хід думок.

— Ох, — зітхнула Віра, — мабуть, справді треба простіше. Грубо кажучи, навіть якщо Андрій Верига розкрутив кожну з дівчат на секс, складно, майже неможливо довести, що незабаром після акту він їх душив. Це може бути розірвано в часі, Лилику. Теоретично, чисто як версію, можна припустити: кожна дівчина їхала від нього назад, по дорозі її перестрівав маньяк, робив свою справу. Але якщо так, — вона взяла ручку, покрутила в пальцях, аби чимось себе зайняти, — тоді він полював винятково на моделей Вериги. Знав, коли їх повезуть до нього в студію й коли ті їхатимуть назад. Як тобі таке: вбивав той, хто возив дівчат?

Кобзар промовчав, допив каву.

— Ось і я про це, — поклала ручку на стіл, крутнула. — Питань більше, ніж відповідей. До речі, — враз стрепенулася. — Еліс твоя, Аліса Зайцева, відхрестилася від знайомства з Марією Запорожець.

— Тобто?

— А отак! З нею бесідувала особисто, з відомих причин. Визнала, що займалася проституцією під дахом «Яструба», як інші затримані дівчата. Коли спитала про Мері, глянула на мене якось дивно й заявила: такої не знає, її з кимось плутають.

— Так, — Кобзар поставив чашку, хлопнув себе по колінах, підвівся. — Де вона зараз?

— Відпустили, як решту. Чого їх тримати? Взяли підписку, як і з тебе.

— Не заважатиму тобі, Віро Павлівно. Без мене, чую, роботи валом. На зв’язку.

— Дурниць не роби. Щойно ж викрутився.

Це сказала йому вже у спину.

3

Боявся — Еліс вимкне телефон.

Але відповіла, причому тепер уже з’єдналася після другого виклику. Номер впізнала, бо відразу огризнулася в трубку:

— Чого ще треба? Мало накоїв?

— Приймаю навіть таку форму подяки.

— За що тобі дякувати?

— Зустрінемось — поясню на пальцях.

— Обійдешся!

— Не дурій, Алісо. Я чарівне слово знаю, вважай, пароль. Скажу — погодишся.

— Вимкни компостер, не штампуй мені мізки! Пароль у нього!

— Мері, — мовив спокійно. — Маша Запорожець і донька її Анна.

На тому боці зависла пауза.

— Про малу звідки знаєш? — почув нарешті.

— Сорока на хвості принесла. Вчора ти злякалася правильно. Просто не зрозуміла до кінця, чому. Де ти є? Підскочу, розтлумачу на пальцях, популярно.

Знову тиша.

— Сюди не можна, — озвалася. — Не сама тут.

— Мужчини?

— Пішов ти! Пішли ви всі, мужчини! Дівки сидять по кутках і трусяться!

— Правильно. Не треба, аби нас зараз бачили разом. Кажи, де тебе чекати, підтягнуся.

— «Портер Паб» біля Шулявки, — сказала, трохи подумавши. — Там так рано людей майже нема. За годину.

Поклала трубку, не дочекавшись, що скаже Олег. Він відійшов до найближчої лавки. Торкнувся, чи не волога, вночі в камері слухав дощ. Присів, закурив, вкотре почав складати пазли з клаптів.

Ну так, що маємо.

Тимур Нагорний під дахом охоронної фірми «Яструб» облаштував секс-бізнес. Знаючи колишнього колегу дуже добре, Кобзар готовий закластися: ним апетити не обмежилися, там ще можна знайти багато що. Їхній основний роботодавець Анатолій Верига може знати про це — а може й не знати. Напевне зараз почне відхрещуватися й валити «яструбів», якщо не спливуть докази, що він має з того відсоток. Для чого легальному мільйонеру з таким заводитися? А чом би й ні, якщо кримінал дає гарантований прибуток, з якого не треба платити податки. Але краще зосередитися на очевидному: «яструби» є добре організованою злочинною групою з лідером-Нагорним.

Поруч сів білий голуб. До нього перевальцем наблизилося ще двоє. Погулькавши, птахи почали старанно вишукувати щось на мокрій асфальтованій доріжці. Намацавши на дні кишені кілька давніх насінин, Олег кинув голубам. Трійця пернатих миттю скупчилася довкола чорних зернят, дзьоби запрацювали наввипередки.

Кобзар подивився на тліючий кінчик цигарки.

Поїхали далі. Нагорний якимось чином знає вбивцю чотирьох дівчат-біженок. Свідчення тому — він повторив його манеру, аби спрямувати слідство хибним шляхом. Так головний «яструб» став ланкою, яка поєднала дві справи. Більше того: тепер перетворився на ключову фігуру. І припущення щодо причетності до всього Вериги-старшого вже виглядає реальнішим. Бо саме після вчорашнього візиту Віри в офіс «ТПФ», який охороняють «яструби», Нагорний почав форсувати події й навіть пішов в атаку. Слідча прийшла просто поговорити про дивний збіг обставин — чотири жертви серійника знайшлися в базі «Ольвії». Паніку міг посіяти Верига й наказати Нагорному вжити заходів. Хоча... Тимур Юрійович фігура самостійна. Був присутній при бесіді, зробив свої висновки. Ех, не прив’язується поки що до цієї історії старший Верига.

А головне: при такому наборі очевидного й неочевидного все одно нема відповіді на, здавалося б, просте питання — яким тут боком він, Олег Кобзар.

Чому Нагорний змусив Мері проникнути в квартиру саме до нього? Надумав убити, то міг зробити це будь-де.

Чому його попередили, аби тікав стрімголов?

Чому «яструб» Тихомиров двічі стріляв у нього, раз посеред білого дня, вдруге — у сутінках, і обидва рази не вбив, а лиш змусив тікати ще швидше?

Відповість Нагорний, більше ніхто.

До зграйки голубів із радісним криком біг хлопчик років трьох у синьому комбінезоні. Він гулькав, мовби наслідуючи пташині звуки, махав рученятами й розігнав пернатий гурт. Добігши туди, де пташки щойно снідали, хлопчина розгублено тупнув ногою, затим усівся на асфальт і заревів від образи. До нього вже квапилася бабуся.

— Назарчику, будеш плакати, тебе он дядя забере! — показала на Олега пальцем.

Хлопчик заревів голосніше.

Кобзар докурив до фільтра.

Кинув собі під ноги. Глянув на заплакану дитину, яку бабця намагалася звести на ноги. Нахилився, підняв бичок, з підкресленою акуратністю поклав у смітник.

Посунув до найближчого метро.

4

Думав — кине, не прийде.

У барі справді було мало народу й багато голосної музики. Зайняв столик у кутку, але так, щоб бачити вхід. Коли замовляв, усвідомив: не просто питиме пиво, а маленьке пиво. І взагалі, перший ковток алкоголю від того часу, як побачив Мері.

Від вказаного часу спливло тридцять хвилин, потім — ще десять. Олег набрав номер, абонент поза зоною. Спершу охопила легка паніка, потім зібрався, зосередився. Точно Еліс нічого не сказала, а телефон сама могла вимкнути з різних причин. Тож ковтнув пива раз, потім другий.

З третім ковтком дівчина зайшла.

Виглядала безбарвно. Вчора хоч вирізнялася червоною курткою. Зараз вбрала сіру, під колір погоди, ще й жмакану. З-під краю куртки визирали джинси, кросівки бачили кращі часи. На голові — смішна плетена шапочка з вухами, яку стягнула, щойно вгледіла Кобзаря. Пройшла, сіла навпроти, кинула убір на стіл.

— Ти мене дістав.

— Не бурчи. Ти ж приїхала.

— Інакше не відчепишся. Пива хочу. Отакого, — тицьнула на його кухоль.

Кобзар кивнув бармену, звертаючи на себе увагу, показав на своє пиво, аби не перекрикувати музику. Еліс тим часом скинула куртку. Під нею виявився мішкуватий білий светр.

— Що з Машкою?

— Вбили.

— Так і знала.

— Я зрозумів із вчорашньої твоєї реакції. Ти ж відчувала — щось не так. Тому й підіграла мені.

— Аби вдалося вибратися з України, було б краще.

— Чому ж тоді послухала мене?

— Могло бути гірше, — пояснила легко. — Коли вже дають можливість не потрапити під роздачу, а ти точно знаєш — роздача на носі, краще вибрати менше зло.

— Розумниця.

— Стараюся. Я так з дому тікала, три роки тому. З Дебальцева я, на місто плюнули й розтерли, — тепер не промовляла, а випльовувала слова. — До останнього не хотіли виходити. Думали пересидіти, а там уже хто переможе, під тим і будемо. Але як арта почала лупити прямою наводкою, стало до дупи, з чиєї сторони насипають. Вчилася там, у технікумі, до війни ще вступила. Батьки далеко, на тій стороні, — махнула вбік. — Коротше, через фронт тікати гірше, ніж у ваш бік. Домовилися за якісь шалені бабки з водієм маршрутки, збиралися прориватися вночі. Хто знав, що за той час фронт отак вигнеться, — рука накреслила в повітрі змію. — Зупинили в полі. Мужик, який віз, спробував права качати. Застрелили. Ми, пасажири, віялом хто куди... Я без грошей, без документів... Угадай, чим платила на трасі, коли добиралася до Харкова.

— Все ясно.

— Нічого тобі не ясно! — Еліс рвучко подалася вперед. — Не треба мені більше таких замісів! Я не тобі вчора помагала, а собі! Бач, тепер усе спочатку.

Замовкла, коли принесли пиво. Зробила жадібний ковток.

— З дівками вчора стрес знімали. Тяжко трохи.

— Тебе питали про Мері. Чому відхрестилася від неї?

— Тому! — відсунула кухоль набік. — Хороша вона була. Дурна тільки. Теж мені, в її становищі цілку вмикати... Сама собі проблем наробила. Знати нічого не хочу!

— Але ж ти щось знаєш.

Еліс пожувала губами.

— Тут не курять наче.

— Потім перекуримо.

Кобзар підсунув ближче сумку, витяг білий конверт.

— Скільки тут лишилося — не знаю. Було дві штуки баксів. Не рахую, віддаю тобі все. Не знаю, на що витратиш. Тільки це твій шанс. Поживеш поки. Будеш мудрою, то протримаєшся, поки з підпискою не вирішиться. Тримати вас на припоні довго ніхто не збирається, повір мені.

— І що? — вона не зводила з конверта очей.

— Скоро вляжеться. Матимеш змогу виїхати з Києва. Грошей небагато, згоден. Але пересидіти в провінції вистачить. Хтозна, раптом сподобається, коріння пустиш.

— Це ж не просто так.

— Розкажи про Мері. Про доньку її, Анну. Яких проблем наробила. Ти жила в неї, я знаю. Було без проблем, та раптом розбіглися. Чому?

Еліс потягнулася до конверта. Олег накрив його рукою, притиснув.

— Як ти замучив, — видихнула вона, взяла кухоль, ковтнула. — Зустрілася з тобою, щоб самій розібратися й зрозуміти, чим мені все може загрожувати.

— Все?

— Ну тебе! — долоня ляпнула по столу. — З Мері випадково познайомилася. Ну, не так, щоб зовсім, але... Ми ж, хто звідти втік, одна за одну якось тримаємося. Вимальовуються контакти всілякі. Минулого травня перебралася з Харкова у Київ. Тут подружка одна зачепилася, офіціанткою в якійсь забігайлівці. То не зовсім для мене. Ну, зате контакт хороший. Слово по слову — знайомить із Машкою Запорожець. Звідки вони знаються — не питала, мені яке діло. Вона тоді на Мері не відгукувалася, це потім уже, коли... А! — прогнала невидиму муху. — Покликала пожити в себе. Сама з дитиною, донька від якогось багатого татуся, якого чужим показувати не можна. Він знімав Машці з малою нормальну квартиру, підкидав грошей. Моя задача — допомагати. Ну, щось типу хатньої робітниці. Я тоді, знаєш, від усього бруду заморилася. Хотілося нормально пожити, щоб без напрягу, як кажуть, в теплі й добрі. Домовилися ми. Умова одна: коли татусь навідується, щоб мене не було близько. Відправляла з дитиною гуляти. Годину, дві, коли як.

— Тобто, татусь не заперечував?

— Йому, по ходу, байдуже. Не в ньому справа.

— А в кому?

— Ти можеш нормально слухати й не збивати? — Олег кивнув, та Еліс наморщила носа. — Все одно збив... Ну, якийсь час так усе йшло рівно. У вересні чи жовтні, швидше за все, в кінці минулого вересня Маша раптом каже: татусеві перестало подобатися, що зі мною хтось живе. Думав, це тимчасово, на якийсь час. А я, бач, прижилася. Не виганяла вона, просто порадила піти в одну контору благодійну. Ніби її опікун, як вона його називала, якимось боком до неї причетний.

— «Ольвія»?

— Просила ж! Раз знаєш усе — я пішла!

— Вибач, — Кобзар чудово розумів, що дівчина нікуди не піде.

— Отак, — Еліс випила ще пива, її помалу попускало. — Я туди пішла. Не збрехала Машка, записали дані, грошей трошки дали, хлопчик такий симпатичний фотку зробив. Пообіцяли пропонувати резюме всюди, де потрібна робота. І справді, вже за десять днів був дзвінок. Запросили на зустріч. Ніби робота, житло, зручний графік. Щоб довго не думав, то вербували в бордель.

— Сьогодні мене це не дивує.

— Тим краще, — говорила вже зовсім спокійно, буденно. — Нікого я з себе не строїла. Тоді відмовилася, але Машці подробиць не розказала. Не вийшло — хай. Коли за пару днів подзвонили з іншого телефону, призначили іншу співбесіду, а пропозиція така сама, я здалася. Бо дійшло: «Ольвія» — посередницька контора. Благодійний фонд — понти для гостей столиці. Там збирають не кого попало, тільки нас, втікачів від війни, — зараз із Кобзарем говорила зовсім інша Еліс, ніж та, яку він уже встиг пізнати. — Зрозуміла все, не думай, не дурепа чи кончена якась. Нам, біженцям, уже втрачати нема чого. Все втратили, що могли, й ніхто тут не винен. Де ми числимося? В списках, базах даних різних сумнівних контор? Як до нас ставляться? Як до необхідного зла. Бачив бродячих собак? Чи в притулок заганяють, хто добрий. Чи підгодовують, хто милосердний. Чи відстрілюють, хто боїться. Краще б нас не бачити, нічого про нас не знати. Жеремо з помийниць, тікаємо від людей, хвости облізлі підібгавши — нормально. Тільки ж не вийде. З нами щось же робити треба. Не собаки, живі люди, громадяни, маємо права! — завелася й уже перекрикувала музику, побачила боковим зором, що привертає увагу бармена, стишила голос. — Усе це лірика. Ми є. Але нас нема. Ніхто не заступиться в разі чого. Мені, до речі, паспорт «Ольвія» відновила, дуже швидко. Півроку тинялася тут без документів, з якимись довідками тимчасовими, навіть у лікарні посилають. А в них раз — і готово. Заряджено все, кінці всюди є, хтось добре прикриває. Бач, спершу війна не лишала вибору, тепер ось мир.

— Ще пива? — спитав, аби заповнити чимось незручну паузу.

— Не допила, — Еліс кивнула на кухоль, повний на третину. — Ну його все к такій мамі. Досвід такий-сякий мала. Чого ламатися, іншого не буде. Пішла надавати сексуальні послуги. Справді, на квартиру пристроїли. Ще й сама жила. Як у них це виходило, скільки вільних хат по Києву тримають — не знаю. Машці збрехала, що в кол-центрі на телефоні сиджу, «Ольвія» гуртожиток намутила. Якось воно було. Доки не загребли в оздоровчому центрі одному, під Києвом, з бандитами. Пасли їх, нас прийняли заодно. Заміс серйозний був, могли пришити спільництво. Довелося сказати тому Свистуну, хто за нами стоїть.

Музика для Кобзаря раптом перестала існувати.

Як і весь бар.

— Кому?

— Менту, який там, на місці був. Прізвище таке, Свистун.

Світ довкола гойднувся, мовби його підштовхнув невеличкий землетрус.

— На «Ольвію» перевела чи на когось конкретного?

— Я ж нікого там не знаю. В смислі, прізвища там, все таке. Не впевнена навіть, що ті, хто з нами всіма спілкується в цих справах, називають свої справжні імена.

— І... що Свистун?

— Нічого. Розберемося, каже. У мене тоді щось ввімкнулося в голові. Вирішила — дарма ляпнула, тепер точно влипла. Не знаю, як вирвалося, на що розраховувала. Попросила, аби дозволив подзвонити. Свистун покомизився трохи, для порядку. Потім завів у окремий кабінет, зачинився зсередини...

— Далі не треба. Проїхали, все зрозуміло.

— Ясно тобі? — Еліс звузила очі. — Я в такий спосіб платила кілька разів на день, аби втекти подалі. Не блядь я, ти хоч розумієш це? Але інакше ми тут не протягнемо. Хіба не стріляють, а так — усе те саме. Я смоктала Свистуну його свисток за можливість подзвонити Машці! Він дозволив, навіть вийшов на п’ять хвилин, джентльмен!

— Для чого смикнула Марію?

— Згадала про її опікуна. Мабуть, серйозний перець, витягне. Сказала їй: так і так, подруго, «Ольвія» твоя — бач, контора. Підкинула ідею, є проблема, виручай.

— А вона?

— Дуже спокійно вислухала. Пообіцяла розрулити. Справді, вже за годину мене випустили. Інших дівчат потім, вже не знаю, як. Гроші Свистун не забрав, на таксі вистачило.

— То Мері сіпнула свого опікуна?

— Ніби так. Але потім все закрутилося.

— Що саме? Я не можу кліщами витягати.

— А я не на допиті! — просичала Еліс, ковток пива трохи заспокоїв. — Сиджу тут із тобою, бо сама хочу в цьому розібратися. Коротше кажучи, незабаром Машка набрала мене. З тієї хати забирається з речами. Шукати її не треба, сама знайде, як треба буде. Не просила, веліла, отак. Де, питаю, осядеш? Вона: не знаю. Може, в Люди.

Ще одна дівчина в цій дивній заплутаній історії.

— Хто така?

— Люда та й усе. Вони лежали разом у пологовому, народили в один день. Спілкувалися при мені кілька разів.

— Де живе?

— Спитай у Гугля, — вона скривила кутик рота, підвелася. — Більше нічого не знаю. І ніколи мені вже з тобою тут.

— Чекай, — Кобзар теж підвівся. — За кордон тебе змусили їхати?

— Сама схотіла. За щастя, подалі звідси. Гірше не буде точно. Ти вчора дівкам такий кайф перебив...

Взяла конверт, натягнула свою кумедну шапочку, пішла, не прощаючись.

5

Картатий піджак із стильними латками на ліктях.

Під ним білий гольф. Гірчичного кольору штани, туфлі з округлими носами, низькі масивні підбори. Мабуть, ще й з підківками, бо при ході сильно цокали. Волосся цього разу не вузликом, забране ззаду в невеликий хвостик. Окуляри в іншій оправі, консервативнішій.

— Ви служите в поліції. Якби я знав це тоді, в перший ваш прихід...

— Щось би помінялося?

— Нічого, — Андрій Верига без запрошення вмостився на стільці, поклав ногу на ногу. — Завітали анонімно, інтригує. Знаєте, ми, творчі люди, любимо, коли є загадка.

— Де ви її побачили?

— Так ось же! — він зробив театральний жест. — Віро... Ви ж дозволите так? Чи у вас заведено за званням?

— Дозволю.

— Дякую, — розплився посмішкою блазня, демонстрував зверхність та самовпевненість, у кабінеті раптом відчула себе незахищеною. — Отже, Віро, місце вашої роботи для мене нічого не означає. Пропозиція в силі. Запрошую в студію, зробимо гарну сесію. В мене є кілька ідей, — під скельцями зблиснув вогник. — Одна жінка, чотири іпостасі. У формі ви одна, в цивільному інша, в модельному — третя...

— А в савані?

Вогник згаснув.

— Чому в савані?

— Ті дівчата, четверо. Ваші моделі, чотири пори року. На кожній були сукні такого крою, що виглядають одягом мертвих. Вони ж всі мертві, Андрію Анатолійовичу.

— Хто?

— Не треба.

Віра витягла з шухляди тонку теку, з неї — чотири знімка з кожного місця, де знайшли тіла. Виклала перед Веригою, розклавши в тому порядку, як зобразив він. Тільки тут дівчата виглядали інакше.

Жертвами.

Трупами.

Подався вперед, не встаючи. Глянув із цікавістю, яку змінила огида.

— Не естетично.

— Але це — ваші моделі.

— Інший би заперечив. Я не буду. Але, — відхилився назад, — інший би прийшов сюди з адвокатом. Так заведено в цивілізованому світі, де поважають закон і права людини.

— Для чого вам адвокат?

— Ви назвалися слідчою карного розшуку. Запросили мене до себе в офіс на розмову. Протоколу, бачу, немає, бесіда неофіційна. Проте ви показуєте мені фото мертвих жінок. Не натякаєте — прямо кажете: всі вони позували мені. Ще й у цих сукнях, у цих образах...

— Про образи я не казала нічого.

— Облиште, все ясно. Заарештуєте, бо я їх фотографував до смерті?

— Насильницька смерть, пане Вериго.

— Не сліпий, — богемний персонаж зник, перед нею сидів хижак. — То мене заарештовано?

— Тут затримують. На сімдесят дві години максимум. Потім або відпускають зовсім, або висувають звинувачення, а далі вирішує суд: арешт або застава.

— Слабо знаюся на цих процедурах. Не люблю детективів, намагаюсь триматися якнайдалі від усього кримінального. Хай навіть все придумали драматурги, а замість крові ллють фарбу. Затримаєте мене?

— Поки не бачу підстав.

— Можу йти? — Андрій підвівся.

— Запросто. Напишете пояснення — і на всі чотири сторони.

— Що вам пояснити?

Віра сплела пальці.

— Коли і де знімали кожну модель. Чому на мертвих тілах лише той одяг, у якому дівчата позували, хоч трупи знаходили з середини осені. Чому вони не змили макіяж і лишилися, як ви кажете, в образах. Словом, коли бачили кожну з них живою востаннє. Впораєтесь? Для цього адвокат потрібен?

— Ні, — зняв окуляри, зиркнув на фото неозброєним оком, знову прилаштував окуляри на переніссі. — Роблю фото для бази даних благодійного фонду «Ольвія», який заснував мій батько. Дівчат, які сподобалися і в яких готовий повірити, запрошую в майстерню. Вони позують за гонорар, і так, плачу неофіційно. Якщо тут фінансовий злочин, готовий відповідати. Ці четверо в різний час справді були моїми моделями. Мав задум, втілював його. Роботу ви бачили, вона демонструється публічно. Все?

— Інші моделі...

— Були. Є всі контакти, можете перевірити. Позували для інших проектів, — очі знову зблиснули. — Всі живі.

— Звідки знаєте?

— Не ловіть на слові. Маю таку надію.

— Але ж ці...

Верига-молодший лунко плеснув у долоні.

— Дослухайте до кінця, пані поліцейська. Я не можу сказати вам точно, коли кожна з цих чотирьох була в мене. Не роблю поміток у календарі. Плюс-мінус, доведеться це прийняти. Сукні, які ви нарекли саванами, я їм дарував. Просто бонус, не в рахунок гонорару. Їх дівчата мали з собою.

— Тобто?

— Перевдягалися, пані поліцейська, — вицідив Андрій, за короткий час навіть ставши мовби старшим на кілька років, хоч Віра розуміла неможливість подібного перевтілення. — Клали сукні в пакети чи сумки, що в кого було. Чому з макіяжем? Не хотіли виходити зі створених мною образів отак відразу. Все відбувалося в моїй майстерні, про яку я згадував і, — губи вкотре блазнювато розтягнулися, — куди все одно вас маю надію запросити. Пройдете той самий шлях.

— З майстерні до смерті?

— Не ловіть на слові. Маніпуляції, Віро, чистої води перекручення. Аби поруч сидів адвокат...

— Його немає.

— Сподіваюсь, до того не дійде.

Вона хруснула пальцями, витримала погляд.

— Ви казали, мене привезуть до вас і відвезуть.

— Визнаю — говорив.

— Дівчат так само привозили й везли назад?

— Звичайно.

— Отже, Андрію Анатолійовичу, можна припустити: убивця чатував на кожну по дорозі від вас?

— Мабуть. Вам видніше.

— Змушував перевдягнутися, без поспіху займався сексом...

— До чого тут секс?

— Не хочу втомлювати вас непотрібними зараз паперами. Треба буде — покажу й доведу: незадовго до смерті кожна мала статевий зв’язок. Варіантів два: ви — або вбивця. Наголошую: жодних ознак зґвалтування.

— Подробиці зайві, тим більше — гінекологічні, — він скривився. — Розкручуйте все самі. Вам за це платять. І ви, бачу, любите те, чим займаєтесь.

— Ви теж.

— У моїй праці більше естетики. Мистецтво взагалі естетичніше за смерть.

— З роботи, яку я бачила, цього не скажеш.

Вірі не здалося — нарешті щось, сказане нею навмання, справді зачепило Веригу-молодшого.

— Значить, ви брехали. Моя робота вас не вразила й не зачепила. Пробралися в галерею вужем, сипали компліментами, втиралися в довіру. Я купився, як усякий творець, і не лише творець. Або — брешете зараз.

— Зараз?

— Переконуєте себе, що «Пори року» ніяк не заторкнули? Не маєте іншої можливості вивести мене з рівноваги?

— З чого ви взяли, що я хочу цього?

— У вас чотири трупи, пані поліцейська. Ідеальний кандидат на роль убивці. Богемний синок багатого татуся. Раптом почну нервувати, помилюся, скажу чи зроблю щось не те.

Віра розплела пальці.

— Без протоколу, Андрію Анатолійовичу. Поки без протоколу. Я хочу відтворити по хвилинах, навіть по секундах останній день кожної з чотирьох ваших моделей. Досвід підказує лише два варіанти розвитку подій. Або дівчат вивозили від вас уже мертвими, або вбивали по дорозі від вас. Погодьтеся, другий варіант вам вигідніший.

— Чим саме? Виводить мене з кола підозрюваних?

— Само собою. Але також — дає мені іншого кандидата. Того, з ким дівчата були, поїхавши від вас до Києва.

Верига-молодший знову зняв окуляри. Покрутив за дужку, натиснув на повіки пальцями й мовив, масуючи їх:

— Тимур Нагорний, охоронна фірма «Яструб». Він добрий батьків приятель, я довіряю йому. Робота з моделями — моя приватна справа. Не залучав зайвих людей. Дівчат привозив і відвозив він. Більше нічого сказати не можу, — забрав пальці, повернув окуляри на місце, підвівся. — Мабуть, всі наступні візити сюди або наші зустрічі поза цим кабінетом тепер будуть лише в присутності адвоката.

6

Спершу обійняв, аж ребра хруснули.

Потім, пустивши й відсторонивши, легенько, жартома, тицьнув кулаком у щелепу.

— Так би дати...

— Переможців не б’ють.

— Їх не судять. А б’ють ще й як, буває до смерті, — зауважив Пасічник, з підкресленою уважністю оглянув Кобзаря. — Ану-ну, повернись-но, синку. Сказати б, тебе наче корова жувала. Але ж ти завжди так виглядаєш.

— Не повіриш — тиждень ні краплі. Хіба пива сьогодні трохи, і то без особливого бажання.

— Ага, тобі ще тільки квасити не вистачало. Нічого, сьогодні можеш.

— Саме сьогодні?

— Ну, ти ж переміг.

— Не зовсім.

Олег видзвонив Ігоря Пасічника, бо тепер лише він міг підказати, куди рухатися далі. Якби Еліс не згадала Свистуна, сміливо вважав би історію майже завершеною. Лишив маньяка Вірі Холод, справді повернувся б у свій покинутий барліг і дійсно випив би за своє здоров’я.

— Поясни.

— Давай по каві.

— Тебе в такому вигляді нікуди не пустять навіть зі мною. Хіба у той твій легендарний «Фільтр».

— Кидай погану звичку будь-що пертися до ресторану. Кави кругом повно. Будь ближче до народу, Ведмедику.

Від Шулявки поїхав на метро до Золотих воріт. Тут по периметру стояло кілька мобільних кав’ярень, а біля однієї навіть прилаштувалася дерев’яна діжка з залишками глінтвейну. Зима кілька тижнів позаду, та не виливати ж добро.

— Як хочеш. Пішли в скверик.

Піднялися до пам’ятника князю Ярославу, взяли по каві, зайняли єдину вільну лавку. Кобзар закурив, відкинувся на спинку, вдихнув березневе повітря на повні груди.

— Мислю собі: без тебе не обійшлося.

— Тобто?

— Якось дуже швидко мене випустили. Сказав би навіть — копнули під зад, що далі, то краще.

— Після нашої останньої зустрічі ти зник із поля зору.

— Знав, чим займаюся. Сам же грошей підкинув. Вибачай, нема, пішли на добрі справи.

— Хіба я звіту вимагаю? Лилику, ти за короткий час накрив Нагорного і його «яструбів». Я бурчав на тебе завжди, бо постійно мусив прикривати. Зараз теж вписався, це справді дечого мені коштувало. Довелося набрати кількох персонажів, контактів із якими уникаю задля покращення власного емоційного стану. Але завжди казав і тепер повторю: ти робив те, що вмієш добре. Не найліпше — проте дуже добре. Особливо тобі вдається все в екстремальних умовах. Тільки носа не задирай.

— Щось здохло в Києві. Вперше за сто останніх років чую від тебе похвалу.

— Ще стільки ж не чутимеш, — Пасічник сьорбнув каву, скривився. — В ресторанах таки кращу дають.

— Ми про каву зараз говоримо?

— Ти сам хочеш щось сказати. Я слухаю.

Кобзареві кава смакувала.

— Тут Свистун якимось боком виліз, — мовив, дивлячись на туристів, що позували біля скульптури Кота Бегемота.

— Наш Свистун?

— Випадково застрелений за кілька днів до вбивства Мері. Вбив його, як ми знаємо, Олег Кобзар, — тицьнув себе в груди. — А Марію Запорожець потім убивають на квартирі самого Олега Кобзаря. Ще раніше Свистун погрожує Артемові Головку. Тепер точно знаю — Артемон серйозно копав під нього, навіть здогадуюсь, за що тримав. Той прикривав борделі й мав за це гарний шматок.

— Припустімо. Як усе пов’язане? Чому тебе раптом напружив Свистун?

— Зараз, чекай, — ще затяжка, примружив очі. — Так склалося, що наш Свистун зайшов на територію Нагорного. Випадково. Може, раніше про щось здогадувався, бо ж бізнес паралельний. Але раптом має змогу зв’язати торгівлю людьми, фонд «Ольвія», Нагорного з «яструбами» і, головне, мільйонера Анатолія Веригу. Після того, — Олег наголосив, повторив не для Пасічника, для себе, — після, Ігоре, починаються проблеми в Головка. До яких причетний безпосередньо Свистун. Потім його вбивають.

— Ти.

— Я. Проте згадав ось щойно: він щиро не розумів, коли почув від мене про Артемона. Може, вдалося б його розговорити. Тільки ж Свистун сам форсував події, мені довелося захищатися.

Пасічник повернувся до Кобзаря всім корпусом, від різкого руху розхлюпавши каву, дивом не капнув на штани.

— Кажи далі.

— А далі Тимур Нагорний оперативно підкладає мені труп дівчини з Донбасу. Яка мимоволі, завдяки появі в усьому розкладі Свистуна, теж дізналася, чим є «Ольвія» і хто за всім стоїть. До твого відома, її пригрів якийсь сильний світу цього. Мері більше року була його утриманкою, молоду маму-одиначку все влаштовувало. Коли спливає: її татусь якимось боком теж причетний до «Ольвії» та, відповідно, торгівлі людьми. Не просто людьми, Ведмедику. Такими, як сама, донбаськими дівчатами, котрі через війну втратили все. Їй, виглядає, пощастило. Припускаю: на Мері накотило, вона збирається й кудись тікає з дитиною. Чому потім вирішила дати про себе знати й підписати собі вирок — ще додумаюся. Але ж, ідемо на початок, Нагорний її вбив. Я маю докази його прямого зв’язку з, так би мовити, опікуном дівчини, батьком її доньки. Виглядає, Нагорний за наказом партнера чи, скорше, хазяїна почав зачищати кінці. Свистун, Маша Запорожець, Артемон, який вичислив його. На Тимура Юрійовича все це дуже схоже.

— Згоден, — кивнув Пасічник. — Поки не тримається купи, та в цілому ніби складається. Не розумію, до чого ведеш.

— З Нагорним все. «Яструбу» даю два-три дні, аби бійці розбіглися. Фірмі абзац. Але мені потрібен тепер не той, хто вбивав, а той, хто йому наказав. Він же — батько дівчинки, яка лишилася сиротою.

— Поки в дитини є батько, вона не сирота.

— Щось мені підказує, Ігоре, цей татусь активно шукає дитину. Я ж не зупинюся. З усього, що зараз тобі виклав, складу повну картину. Варто встановити батьківство — ми знайдемо замовника всієї цієї поганої музики. Дівчинка Анна, хай би як це прозвучало зараз — доказ.

— Скажи ще — речовий.

— Бач, справді звучить кострубато. Проте інакше, ніж за аналізом ДНК, батька не виявити.

— Може, кандидати в тебе є?

— Хтось із Вериг. Старший чи молодший.

Кобзар сам здивувався спокою, з яким сказав це.

Пасічник отетерів і не приховував.

— Ти нормальний?

— Не бачу інших варіантів. У Нагорного не може бути інших хазяїв. Свистун міг спокуситися лиш таким ласим шматком. Нарешті, якщо підтвердиться, що Андрій Верига — той самий, хто вбивав та нівечив дівчат, це доведе: Нагорний знав про це й наслідував його почерк.

— Для чого? Отак тупо злив хазяїна?

— Я й кажу — до перемоги далеко, — Олег роздушив недопалок носаком. — Ще треба розібратися, чому в заміс потрапив я. Але тепер це питання десяте, як не двадцяте. Знайду того, чий мозок усім заправляє — все з’ясується.

— Чим можу помогти? Для чогось же ти мене висвистів.

— Ну, хто ще вислухає, з ким радитись?

— І все?

— Шукаю щось на Веригу. Обох Вериг. Офіційно вони закриються, обкладуться адвокатами. Та й пред’явити нікому з них ще нічого не можна. Неофіційно, з твоїми можливостями...

Пасічник ляснув його по коліну.

— Іншим разом послав би тебе далеко, Лилику. Тепер треба довести все хоч до якогось кінця. Аби я ще не вліз у все... Не обіцяю, та спробую. Ти б дівчинку ще пошукав.

— Неодмінно. Без дитини ніяк.

Вони дружно підвелися.

— Кудись підкинути?

— Та дякую, якось далі сам, — і згадав, трохи засоромившись власної неуважності: — Ігоре, як Алла?

На обличчі Пасічника відбилися похмурість і сум.

— Гірше.

— Ніж було?

— Набагато. Наче покращення пішло. І тут упала, як стояла, два дні тому. Не знаю... — він закусив губу. — Давай, Кобзарю, не колупай хоч ти.

Коротко потиснув руку.

Пішов через сквер, не озираючись.

7

Вийшла вдягнена, з сумкою на плечі.

Зиркнула на потовчений бік своєї машини, зітхнула, проте без нотки жалю.

— Виглядає підозріло, але їздить.

— Моя ще на поліцейському майданчику, під арештом. Тобі краще.

— Повернуть.

— Ага, тільки коли. З твоєю все буде гаразд. Ось розгребемо — домовлюся з одним знайомим. У нього на СТО чи боги трудяться, чи напівбоги. Зроблять з твоєї тачки лялю, як була.

— Та не ляля. Сім років машині, стара.

— Не прибідняйся. Нормально бігає. Кудись поїдемо?

— Ми? — Вірині брови стрибнули догори.

— Якщо в тебе інші плани...

— Нема жодних, — зітхнула. — Я, вважай, ніч не спала. Перед тим теж не дуже. На сьогодні все, навіть якщо справи намалюються. Сил нема, коефіцієнт корисної дії не нульовий, а мінусовий. Вимкну телефон, гори все синім полум’ям.

— Я спав. У камері. Але стан і настрій подібні. Треба дещо переварити.

— Якісь пропозиції?

Олегові здалося — говорять ні про що, ходять колами.

— Проведу тебе.

— Аби я знала, куди.

— Додому. Чи...

— Туди не хочу, — мотнула головою. — Принаймні зараз. Не зможу, все потрощене. Навіть групу поки не пускаю, все одно нічого там не чіпала. Оглянуть уже завтра. Зафіксують усе, знайдуть якісь сліди. Тоді вже повернуся, спробую знову там жити.

— Спатимеш у машині?

— Не знаю. Правда, Лилику. Є пара подруг, та не буду смикати. Це ж патякати з ними, голова заболить. Не придумала.

— Так гайда до мене.

Вирвалося раніше, ніж Кобзар подумав, чи варто так казати.

— Куди?

— На Святошин. Ти ж була там.

— Як ти це уявляєш? — Віра не здивувалася, просто намагалася проговорити ситуацію для себе.

— Барліг такий собі, але ж маємо досвід спати під одним дахом. Десь на балконі розкладачка є. Ляжу на кухні, помістимося...

— То технічні питання. В тебе ж там людину вбили, — Олег не встиг відповісти, вона повела далі. — З іншого боку, в мене навіть світла нема. По квартирі топталися брудними лапами. Вломилися й розгромили все. Затишок рівноцінний. Навіть цікаво.

— Цікаво?

— Лилику, ми їдемо чи ні? Сам запросив дівчину, тепер задню вмикаєш.

— Я поведу, — кивнув на машину.

— Водив уже один. Збитки самі.

Але не заперечувала, коли відчинив дверцята й сів за кермо.

8

Найперше відчинив балконні двері.

Березнева свіжість швидко заповнила помешкання. Віра лишилася в дверях, не наважуючись проходити далі. Скрізь панував бардак, до якого відносно недавній поліцейський огляд не додав нічого особливого. Вона не знала навіть, куди присісти, й ступила на кухню, де побачила вільний ослінчик. Кобзар відразу згріб з дивану все, що на нього навалили, і вперше хай не в житті, але за багато років заходився прибирати.

Не впізнавав сам себе. Наводив лад впевнено, рухався чітко і продумано, наче наводив порядок щодня й знав, що де має лежати. Крутився, літав маленькою квартирою, спершу не скидаючи куртки, потім — жбурнувши на підлогу в куток. Та відразу ж підхопив, із невластивою собі акуратністю почепив на цвях у передпокої. Побачивши, що гостя в пальті, галантно прийняв у неї верхній одяг. І не заперечував, коли Віра, засукавши рукави джемпера, заходилася мити посуд, розставляючи його на свій розсуд.

Ніколи раніше не дозволяв цього жінкам.

— Отепер ласкаво просимо, — зробив гостинний жест, закінчивши поратися.

Вона зайшла в кімнату, вже там скинула чобітки, всілася на край дивану, витягнула ноги, поворушила пальцями.

— Знаєш, тут у тебе можна жити.

— Щонайменше переночувати.

— Тільки в холодильнику миша повісилася.

Кобзар ляснув себе долонею по лобі.

— Отак запрошувати дівчину в гості!

Віра кинула на нього якийсь дивний погляд. Олег раптом зрозумів двозначність ситуації: востаннє запрошував сюди дівчину лише тиждень тому. Всі присутні знають, навіть бачили, чим усе скінчилося.

— Справді, що би ти з’їла? Чесно — теж у животі бурчить. Може, піцу?

— Піца, Лилику, нас уже знайомила. Сосиски з макаронами трохи важко на шлунок. Може, давай щось із китайської кухні. Їси?

— Тут є поруч. Недавно відкрилися, — він видихнув полегшено, небезпечний кут удалось оминути. — Тільки телефону їхнього не знаю, щоб замовити.

— Інтернет для цього придумали.

— А ноут — у арештованій машині.

— Мій, до речі, ще не повернули, — Віра витягнула з сумочки смартфон. — Кажи адресу, пошукаю.

— Назва вулиці вилетіла з голови. Не повіриш — знаю район напам’ять, а після всього цього наче вимило. Краще піду прогуляюся, відразу й принесу.

— Прогуляйся, — прозвучало, як милостивий дозвіл. — Я поки ловитиму свої хвилини слави, — постукала нігтем по дисплею телефона. — Наші з тобою подвиги від самого ранку в стрічках новин. Почитаю поки, чи написали ще щось, чого ми не знаємо. Там уже придумали міжнародний картель під орудою «Яструба».

— Не здивуюся, якщо це правда.

Кобзар накинув куртку, вийшов.

Думав — швидше впорається. Але пошуки потрібного закладу, вибір меню, замовлення та очікування забрали годину. Його чи не вперше за тривалий час тягнуло додому, тож назад спершу широко крокував, потім — побіг підтюпцем. Склав цілу промову, готуючись презентувати гості обід.

Завмер на порозі кімнати, побачивши вираз Віриного обличчя.

Так виглядають люди, котрі тільки-но втратили когось із рідних.

Телефон міцно, судомно стискала в опущеній правиці.

— Що?

— Саша.

— Який Саша?

— Його звали Сашею. Ігнатов Олександр, ми вчилися разом. Він дружив із моїм чоловіком.

— У Донецьку?

— Там, у їхній «ДНР», є своє МГБ, служба безпеки...

— Знаю. Ну?

Віра повернула до Олега телефон екраном уперед.

— Написали у новинах. У Донецьку сьогодні зранку затримали українського шпигуна. Працював на нашу Службу безпеки. Ігнатов Саша.

— Нічого не розумію...

Її очі стали вологими.

— Кобзарю, він не український шпигун. Саша лишився в Донецьку і служив там, у їхній поліції. Вважай, російській. Це мій контакт, приватний, особистий. Він допоміг мені з інформацією про дівчат. Аби не Саша...

Олег обережно поставив пакет з їжею на підлогу.

— Стоп-стоп. Той сепар, який...

Віра не підвелася — розпрямилася пружиною.

— Не смій! — тупнула ногою. — Закрий рота! Не знаєш нічого, не розумієш, хоч воював! На себе в дзеркало глянь! Для чого на фронт пішов? Через переконання — чи гріхи замолювати? Я все про тебе знаю, Кобзарю, все! Такий уже свідомий, такий патріот! Всі в нього сепаратисти! Та якби не Саша, ти б зараз отут не стояв! Його інформація тебе вела! Він не шпигун, але його вирахували! Контакти з Києвом, розумієш! Це смертний вирок!

— Віро, я...

— Ти, Кобзарю, мовчи! — знову тупнула. — Він робив це для мене! Зараз його рвуть на шматки десь у підвалі! Вимагають признатися, що працював на Київ! А він лише робив, що я просила! І навіть попередив — більше не робитиме нічого! Я підставила його, я, я, я!

— Скажи ще — через мене.

Вирвалося.

Пошкодував тут же.

Але Віра вже кинулася на нього, по ходу замахнулася, відважила лункого, пекучого ляпаса.

Вдруге бити себе не дозволив — перехопив руку, стиснув кисть. Потім заблокував другу, стиснув міцно. Вона копнула його носаком, влучила в кісточку. Зціпивши зуби, Олег сіпнув Віру до себе, притиснув. Її тіло звивалося, отримав ще два копняки, але ці вже вийшли незграбними. Не знаючи, як зупинити істерику, повернув, штовхнув до стіни, притулив спиною.

Віра тяжко дихала.

В очах зблискували сльози.

Не чекав від себе — але випив їх, торкнувшись губами кожного ока по черзі.

Вже не зупинявся. Губи знайшли губи.

Вкусила за язик.

Присмак крові в роті.

Сплюнув набік, надавив сильніше, хоч далі, здавалося, вже нікуди.

Тепер не кусалася — відповіла.

Кобзар не втратив голову. Саме тому випередив спробу вдарити коліном себе в пах. Заблокував будь-які Вірині рухи. Тримав її в лещатах, цілував спрагло, наче збирався з’їсти жінку тут і зараз. Вона вже не пручалася, відповідала, і Олег відчув — більше жодних атак, вона теж втомилася від усього, що впало зненацька, їй хочеться захисту, хочеться сили й навіть забуття, хай навіть на короткий час.

Їхні бажання раптом збіглися.

Роздягаючи одне одного, заплуталися в одязі.

Засміялися, не змовляючись.

Далі вже діяли неквапом, як належить дорослим людям.

9

Лежали без простирадла.

Коли почали — про нього не думали. Потім не бачили в ньому потреби. А глибоко по обіді, остаточно втративши сили, Віра муркнула на вухо:

— Можемо постелитися, як люди.

— У мене нема запасного. Мені дуже соромно.

— Холостякам з барлогів ніколи не соромно. Я подарую тобі два комплекти.

— Треба розуміти, будеш навідуватися до самітника?

— Навіть самітники мають навчитися спати по-людські. Це частина культури.

Вони досі не поїли. Китайська локшина холонула в кутку. Про неї ніхто не згадував. Як і про інші справи, котрі звели їх разом. Віра порушила негласне табу, почала без переходу:

— Ти правда думаєш, хтось із Вериг може бути батьком дівчинки?

— Без варіантів, — Олег легко повернувся в реальність, посунувся трохи вгору, дав змогу підкласти подушку собі під спину. — Нагорний служить обом. Коли сюди їхали, сама сказала, та й малий не заперечує. Нехай все почалося з «Ольвії». Проте ніщо не заважало йому возити дівчат комусь із Вериг до того. Мені навіть здається, що це твій приятель, митець-фотохудожник.

Віра легенько стукнула його по губах.

— За приятеля. Ще раз так скажеш — укушу.

— Аргументи на користь такої версії, — Кобзар не зважав, умостився зручніше. — Убивав модельок не Нагорний, доведено. Може виникнути якась третя особа, та ми з тобою в те не віримо. Значить, Андрій Верига. Дівчата не чекали нападу, факт. Але цілком могли дозволити вкласти себе в ліжко. Мотивація залізна: перспектива стати постійною коханкою відомого фотографа, хай навіть однією з багатьох. Бонус — робота й розвиток. Є всі шанси розвиватися, відкривати нові можливості. Реклама, глянцеві обкладинки, гонорари, контракти в Європі чи Америці. Логічно?

— Хочу заперечити. Але не буду. Все справді так.

— Поїхали далі, — не втримався, попестив пальцями її сосок. — Верига-молодший міг користуватися дівчатами й раніше. Не скажу, що кожен раз убивав. З цим ще треба розібратися. З Мері цілком могла статися подібна історія. Хіба йому в певний момент набридли презервативи, а дівчина не змогла заперечити. Матір-природа бере своє, вона вагітніє. Питання — чому їй не дозволили зробити аборт? Якщо проїхати й піти далі, готовий припустити: утримував Марію Запорожець і її дитину Андрій Верига за батькові гроші. Наступне питання: для чого?

— Теж проїхали.

— Згоден. Так виходимо на фінішну пряму. Мері або не знає, який бізнес прикриває фонд «Ольвія», або її все дістає після історії з Еліс. Забирає дитину, тікає, міняє паролі та явки. Питання номер три: для чого вийшла з підпілля й сконтактувала з Нагорним?

— Згодна. Але з цим простіше, Лилику.

— Тобто?

Віра сперлася на лікоть, трохи відсунулася.

— Є нова фігура — така собі Люда, з якою Маша народила в один день. Кінець лютого або початок березня минулого року. Діапазон невеликий. Пологових будинків у Києві не так багато, як може видатись. До того ж навряд чи її помістили в державний. Таким чином, нас цікавлять дорогі приватні заклади. Їх менше, хоч інформацію там роздобути важче. Лікарська таємниця, анонімність, все таке.

— Ні.

Раптове осяяння підкинуло вгору. Кобзар скочив на рівні, як був, голий, пройшовся кімнатою, вимірявши її кроками вздовж і впоперек. Знайшов цигарки, сів, прикрився краєчком ковдри. Закурювати не спішив. Весь час Віра не зводила з нього очей.

— Чому?

— Саме тому, що приватних клінік менше. Мері з дівчинкою ховали, це очевидно. Коли так, Верига не збирався світитися. Згоден, лікарська таємниця і все таке. Але ж відома та впливова особа все одно залишає свій слід. Мільйонер анонімно опікується якоюсь породіллею без певного місця проживання, ще й біженкою з Донбасу. Ні.

— Тоді — як?

— Державний заклад. Не найгірший, вони не однакові за статусом.

— Там приймають згідно реєстрації...

— Проте досить дзвінка з тієї ж «Ольвії», розмови з головним лікарем, посилання на пана Веригу. Породіллю приймають, кладуть під власним прізвищем, так само легко виписують і забувають. Бо в державних лікарнях конвеєр, Віро.

— Мені б не знати, — сіла, потягла ковдру до себе. — Дай телефон. Добре, що робочий день ще не скінчився.

Олег простягнув їй трубку, натягнув штани, светр, взявся нарешті до обіду, який плавно перетікав у вечерю. Поки грів китайську локшину на сковороді, чув, як Віра діловим тоном давала комусь вказівки перевірити реєстраційні записи в пологових будинках номер три та п’ять. Шукати треба Запорожець Марію і жінку на ім’я Людмила, котра народила в один день із нею та лежала в тій самій палаті.

Особу Людмили встановити.

Адресу теж.

Як не вийде там — взяти повний перелік державних пологових будинків і так само прочісувати їх.

— Чекаємо, — сказала, завершивши розмову. — За моїм прогнозом, пізно ввечері сьогодні. Або завтра зранку.

— Краще б завтра, — чесно признався Олег. — Розвантажимо мізки сьогодні.

Не вгадав.

До вечора ніхто не озивався. Вони навіть заснули раніше, ніж планували, перед дев’ятою. Та Вірин телефон дзенькнув по одинадцятій. Вирвана зі сну, відповіла трохи роздратовано:

— Так, слухаю.

Поки Кобзар бурчав, протираючи очі, вона кивала, повторюючи раз по раз «ага, угу». Дала відбій, глянула на Олега переможно.

— Людмила Григорівна Христенко. Адресу скинуть зараз. Тільки не рвися проти ночі, в неї сто процентів малі діти вдома сплять.

10

Жила за містом.

Не дуже далеко, в Чабанах, але трошки пошукати довелося. Переслана Вірі адреса виявилася не актуальною на цей момент. Хоча рік тому все було правильно. Просто минулої осені родина Христенків продала київську квартиру й перебралася в приватний заміський будинок. Благо, нові мешканці мали всі координати. А Людмила погодилася зустрітися, щойно почула про Мері. З нею говорила Віра — передбачила, що дзвінок від жінки заспокоїть іншу жінку з огляду на складну ситуацію, в якій та опинилася.

— Анна справді в неї, — сказала, закінчивши розмову. — Чекає, вперед.

— Підкинеш?

— Не можу, — розвела руками. — Рада б, саму розриває. По службі багато розгрібати. Паперова робота.

— Ненавиджу.

— Тому зрозумієш.

Кобзар зітхнув і зробив єдино можливий зараз крок — набрав Ігоря Пасічника.

Той погодився відразу, як почув, куди й для чого їхати. Підхопив Олега на Шулявці, взяв потрібний курс, пробурчав тільки:

— Я в тебе, Лилику, вже водієм працюю.

— Волонтером.

— Тим більше. Ще й гроші свої плачу.

— Слухай, я в тебе їх не колядував.

— Не сердься, жартую.

— Дурні жарти.

— Згоден, — Пасічник був на диво у гарному настрої. — Як ми вже про гроші, то я знаю цю історію від початку. Й заплатив, аби побачити фінал з місця в першому ряду.

— Враження, Ведмедику, наче для тебе все це театр чи кіно.

— Думай, що хочеш, — легко погодився той. — Але не далі, як учора, ти на пальцях пояснив: за всім стоїть навіть не Нагорний, а інша сила. Хтось все спланував, розставив фігури на дошці. Або — прописав і дав акторам ролі.

— Я цього не казав.

— Не буквально. Я трактую.

Кобзар відмахнувся, опустив скло, закрив. Пасічник наморщив носа, та нічого не сказав. Так рухалися далі, вирулили на Одеську трасу, минули Іподром й незабаром в’їхали в селище Чабани.

Навігатор привів до потрібного будинку. Він виявився одним з останніх на вулиці й виглядав занедбанішим за сусідні. Довкола стояли новіші забудови. Христенки оселилися в двоповерховому, проте зведеному не тепер. Вочевидь, це вплинуло на ціну, вдалося купити дешевше. Тому й перебралися швидко, припустив Олег.

Пасічник погудів. У дворі захлинувся гавкотом пес. Вони чекали хвилин десять, поки їм відчинили й пропустили на подвір’я. Під колеса миттю шаснув рудий кудлатий собацюра, намагаючись показати, хто тут справжній господар. Його зловила за нашийник і відтягнула невисока повнява жіночка, якій однаково можна було дати і тридцять, і сорок років. Зовсім не старалася виглядати краще, вийшла в халаті, вдягненому поверх спортивного костюма, ноги встромила в чоловічі черевики.

— Бігом, тримаю, — поквапила, і Кобзар з Пасічником швидко вийшли, обійшли жінку з собакою, перетнули невеличкий дворик, зайшли.

Всередині виявилося дуже затишно. Сприяла тому саме відсутність свіжого ремонту. Схоже, останній раз помешкання облагороджували років десять тому. Зате оповило теплом, якого часто-густо бракує, коли опиняєшся в доведених «під ключ» оселях з дорогою керамічною плиткою й товстим шаром ламінату під ногами.

А ще тут пахнуло дітьми.

Назустріч із другого поверху вже жваво злазив хлопчик років трьох, тримаючи в кожній руці по іграшковій машинці. Мов по команді з якоїсь із кімнат першого поверху кувікнуло немовля. Естафету миттю підхопило інше, і Олег враз побачив, як помінявся вираз обличчя Пасічника. Він знав, що Ведмедик любить дітей, і любов ця підсилюється неможливістю мати власних. Але щоб так реагувати...

Мабуть, з такою посмішкою праведники проходять крізь райські ворота.

Гавкіт стихнув. Жіночка зайшла, причинила двері. Не дивлячись на гостей, майнувши поглядом по хлопчику, поквапилася на кувікання й зникла. Поки ходила, Ігор підхопив дитину з передостанньої сходинки, підкинув на руках. Малий не злякався чужого, наче так і треба. Спершу зиркнув серйозно, потім посміхнувся й показав кінчик рожевого язика.

Одна з машинок випала.

Пасічник нахилився, підхопив іграшку, пройшов до найближчого крісла. Сівши, примостив хлопчика на коліні, погоцав трошки. Зараз, схоже, забув про все на світі.

— Тобі пасує, — зауважив Кобзар.

Швидко дійшло — бовкнув зайве. Та менші вже замовкли, жіночка вийшла до них, зупинилася, уважно оглянувши кожного. Затримала погляд на хлопчикові, вирішила не забирати його в дяді, спитала коротко:

— Маша жива?

— Чому так відразу...

— Маша — жива? — вона не слухала Олега.

— Ви Людмила?

— Людмила. Маша...

— Її вбили.

Не збирався говорити отак відразу, без підготовки. Але тон і манера жіночки не лишили вибору. Чекав істерики, сліз, зойків. Натомість Люда судомно ковтнула, легко взяла хлопчика від Пасічника, опустила на килим посеред кімнати. Той щось пробелькотів, заходився возити машинки круг себе. Тільки потому мовила:

— Вона знала. І я знала.

— Що ви знали?

— Ви хто? Поліція? Мені з поліції дзвонили.

— Ми друзі, — Ігор підвівся, розстебнув пальто. — Анна у вас?

— Донька Мері, — додав Кобзар.

— Де ж їй ще бути. Спить. Тепер у мене троє. Як чоловіку пояснити... Він відразу поліцію хотів...

Кобзар і Пасічник перезирнулися.

— Присядемо, — сказав Олег.

Розмістилися, аби Людмила опинилася між ними. Вона мовчала, чекаючи інших запитань. Не забарилися, Кобзар уже був у своїй стихії.

— Чому відразу поліцію? Де чоловік, до речі?

— За кордоном, тиждень уже. Партнери, бізнес...

— Не про бізнес. Що його напружило?

— Маша приїхала до нас із Анею та однією валізою з речами. Дитячими переважно. Все, що маю, сказала, — аж тепер Люда хлюпнула носом. — Телефон викинула разом із карткою. Новий купила, номер дала тільки мені. Пояснила: діватися нема куди, але довго не житиме. Просила прихистити на тиждень-два, поки справи вирішить. Мені без різниці, навіть краще, бо чоловіка постійно нема, бізнес же... Дітей двоє. Довго не було, знаєте, і тут пішло. Не розумієте, мені ж тридцять сім...

— Все розуміємо, — вставив Пасічник. — Марія пояснила причину?

— Яку причину?

— Від кого тікала. Чого боялася.

— При чоловікові — ні. Мене просила йому нічого не казати. Для нього версія: посварилася з батьком Анни, пішла, з чим мала.

— Так, а насправді? — знову вступив Олег.

— Її... не знаю, як правильно... Тато дитини, друг, коханець, той, хто утримував... Бандит він, коротше.

— Отак одразу і бандит?

— Маша сказала. Щось пов’язане з торгівлею людьми, в деталі я сама не хотіла влазити. А їй, бачте, виявилося не все одно. Тільки вона дурня зваляла.

Кобзар і Пасічник знову перезирнулися.

— Що означає — дурня?

— Я відмовляла її! — Людмила враз огризнулася, де й поділася запізніла домашня матуся. — Хто мене слухав! Все товкла: знаю, де в цього Кощія смерть, у якому яйці його голка! Хвалився їй! Машка вдавала із себе круту шантажистку! Вирішила видоїти в нього ледь не довічне забезпечення для себе і малої! Заслужив, кричала! Не збідніє!

Як усе банально.

Чомусь просте й очевидне рішення прийшло в останню чергу.

— Марія комусь дзвонила?

— Не відразу. Перечекала десь днів вісім. Потім дала про себе знати.

— Кому?

— Поняття не маю. Лишала на мене Аньку, їздила в Київ на якісь зустрічі кілька разів. Грішним ділом думала — вистежать. А вона сама попередила: не вертатиметься, поки не заплутає слідів.

— Плутала?

— Так для чого ж їздила! Мобілкою не користувалася. Купила картку телефонну на пошті. По своїх справах дзвонила комусь з різних автоматів. Так заплутати легше, казала.

— Дітей же годувати треба, — мовив Ігор.

— Треба. Моя Юлька і її Анька на штучному. Кузя, — кивнула на хлопчика, — так само. Обидві маємо з молоком проблеми. Їй ще кесарів розтин робили, хоч це не пов’язано. А може й пов’язано. Харчування не бракує, дякувати Богу.

Боковим зором Кобзар вловив — Пасічник знову хоче щось запитати. Зупинив, укотре перехоплюючи ініціативу.

— Ви ж у одній палаті лежали.

— Лежали.

— Вас чоловік привіз.

— Не сусіда ж.

— Марію — хто?

— Вона вже там була. І, чесно, мені тоді якось байдуже було.

— Інакше запитаю, — Олег подався вперед. — До неї хтось приїздив?

— У палату не пускають.

— Це ясно. Але хтось же мусив провідувати, — терпцю лишилося небагато.

— Так навідувався хтось. Квіти, фрукти.

— Вона не казала...

— Я не питала! — відрізала Люда.

Кобзаря почало помалу тіпати.

— Вас у один день забирали з пологового?

— Ну... так.

— За вами чоловік приїхав. За Марією з дитиною — хто?

— Мужик якийсь. Усередину не зайшов. Чекав біля виходу, ми бачили. На джипі приїхав. Звернула увагу, сумку в неї взяв лівою рукою.

Чомусь Кобзар не здивувався.

— Гаразд. Ви, так розумію, весь цей час спілкувалися.

— Я дзвонила частіше. З двома вдома самій не дуже. Ніби добре, що сюди перебралися. Давно мріяли про власну хату за містом. З іншого боку, всі подружки там. Розраджувала себе так, дзвонила дівчатам.

— Ви здивувалися, коли Марія впала, мов сніг на голову?

— Пояснила: тут її точно не шукатимуть. А про сніг на голову — в точку. Спершу подзвонила ніби в гості набитися. Хіба ж я проти? А як приїхала: драсті, поживу у вас тут трохи. Але я ввійшла в становище, — Люда вже зовсім освоїлася. — Я вдруге одружена. Від першого чоловіка втекла, в чому була. Навіть без речей. Бився.

— Мата знала?

— Так дівчата ж у пологовому одна від одної секретів не мають!

Нарешті Олег склав у голові все від початку до кінця.

Знайти б тепер батька Анни.

І своє місце в цій історії, котру тепер робила дивною саме його, Олега Кобзаря, присутність у ній.

— На дівчинку глянути можна? — Пасічник підвівся.

— Спить, сказала ж.

— Я тихо.

Ожив телефон Кобзаря.

Віра Холод.

Єдина, кому вирішив дати зручний, не придатний для визначення номер, і то лиш сьогодні вранці.

— Я тут, — відповів.

Ігор присів біля хлопчика. Справжній ведмедик, як збоку дивитися.

— Ти звідки, Лилику? — Її голос не сподобався.

— Не ти. Ми.

— Які ще ми?

— Мене Ігор Пасічник підкинув. Ти ж не змогла.

— Добре. Дуже добре, що вас там двоє мужиків, — Віра важко дихала, наче бігла марафонську дистанцію. — Знайшли Алісу Зайцеву. Мертву.

Всередині стало холодно.

— Де? Коли?

Пасічник відчув погану хвилю — розпрямився, забувши про хлопчика.

— Годину тому. Лилику... Кобзарю, її катували. Задушена, соски... Ну... Розумієш.

Привіт від Нагорного.

— Смерть настала давніше. Точних висновків немає, але експерт на місці це визначив. З нею був телефон. Уже знайшли подруг, разом з якими жила. Еліс із речами кудись забралася ще вчора з вечора.

Я сам її відправив.

— Чуєш мене?

— Кажи.

— Погані справи. Їй в зуби конверт запхали. З доларами.

Вирахував, хто з дівчат умолив завернути з дороги на заправку, де всіх і накрили.

Знайти Алісу для нього, навіть у його нелегальному становищі, запросто.

Катує.

Та каже все, що сказала вранці Кобзареві...

Майнуло — Нагорний знав, де народжувала Марія.

— Віро, бігом кавалерію в Чабани! Махом, я сказав! — скинув дзвінок, повернувся до Людмили, яка нічого не зрозуміла, але сполотніла. — Підвал у будинку є? Чи інше безпечне місце?

— З кухні...

— Беріть дітей — і туди. Бігом!

Хлопчик від крику заплакав.

Ніби відповідаючи йому, знадвору зайшовся гавкотом собака.

І раптом замовк, захлинувшись.

А ще за мить у кімнаті брязнуло скло.

Пізно.

11

Ніколи не бачив Пасічника таким спритним.

Нагоди не було. Дивлячись, як Ведмедик прожогом метнувся до малого й підхопив його на руки в момент, коли розбита шиба ще сипалася, Кобзар недоречно згадав: а вони ж ніколи не були на силових операціях разом. Мабуть, замолоду, починаючи службу, Ігор таки творив дива, як ось тепер.

Люда закричала з переляку, щойно крізь розтрощене вікно полізла постать у сірому камуфляжі. Пасічник передав їй хлопчика, рявкнув:

— Дітей бережи! — і кинувся на бійця, котрий уже опинився всередині.

Підбив озброєну руку, кулаком поцілив у щелепу. Тренований «яструб» останньої миті встиг відхилитися, пірнув під правицю, виконав балетне па, відскочивши вбік. Став до стіни, пальці тягнули донизу блискавку куртки. Пасічник саме скинув на підлогу пальто, рука вже лізла під пахву, по пістолет.

Дула вони наставили один на одного одночасно.

Олег не мав зброї, тож не знайшов для себе кращого заняття, ніж підштовхнути перелякану Людмилу з малим на руках до виходу. Щойно вони опинилися в передпокої, брязнуло вікно в кімнаті поруч.

— Там! — на повен голос заволала жінка, зробивши неможливе — лякаючи хлопчика ще більше.

Кобзар усе зрозумів, щойно звідти на два голоси дружно заревли немовлята.

— Зараз! — вигукнув, відштовхнув Людмилу ще далі, до кухонних дверей, погнав на звук.

Ліворуч, біля стіни — дитяче ліжечко. Стрімкий погляд зачепив двох дітей, не сповитих, у однакових рожевих кофтинках, повзунках і чепчиках. Хто з них хто, не мав часу розбиратися — просто на нього сунув амбал у плямистому строї.

— Стій! — гаркнув Олег. — Стріляю!

Навіть рукою сіпнув, вводячи противника в оману та підтверджуючи свій намір витягнути зброю. Той збентежився лиш на мить, шукаючи поглядом, у якій руці ворог тримає пістолет. Вистачило, аби скоротити відстань і вдарити підхопленим у русі стільцем.

Розбив об спину — плямистому вдалося ухилитися.

Діти нічого не розуміли, їх розбудили й вони ревли з переляку. Хлопчик на руках Людмили волав третім голосом. І до какофонії звуків додався постріл.

Тепер уже жінка перекрикувала дітей.

Удар — вивалювали вхідні двері.

— Кухня! — вигукнув Олег, рвучко посунувши на плямистого повивальний столик. Перешкода умовна, та кілька секунд виграти вдалося. За цей час Людмила змогла гайнути в кухню й вибігти назад, уже з вільними руками.

Підхопила обох дітей за раз.

Другий удар з передпокою.

Ще один постріл.

Боєць уже остаточно оговтався й сунув на Кобзаря, так само тягнучи зброю. Відстань між ними була невеликою, Олег скочив набік, вчасно виходячи з лінії вогню. Випущена куля пролетіла в небезпечній близькості, але руху не припинив — налетів, не даючи «яструбу» змоги прицілитися краще.

Третій удар у вхідні двері.

Кобзар перехопив озброєну руку плямистого, неймовірним зусиллям, на куражі, взяв її в замок, рвонув, вивертаючи суглоб. Той бив лівою, дістав скроню, з Олегових очей сипонули іскри. Не послабляючи хватку, штовхнув плямистого, підбив ногу. Щойно той втратив рівновагу і поточився — навалився зверху.

— Дай! — крикнув, викручуючи праву кисть.

Противник матюкався крізь зуби, і Кобзар незграбно, проте сильно затопив йому ліктем в обличчя. Відчув — хруснуло, плямистий завив від болю, вільна рука мимоволі сягнула до розтовченого носа. Хватка ослабла, Олегові вдалося нарешті забрати пістолет.

Повернувся на звук за спиною.

Стрельнув, не цілячись, лиш наставивши дуло на двері.

Боєць у розстебнутій куртці завмер, ще не вірячи — ось так, запросто, ладен зловити кулю. Потім рухнув, як стояв, долілиць. Кобзар випручався, став на коліна. Хотів стріляти на куражі, бо противник вив поруч, поки не опираючись. Щось зупинило — коротко замахнувся, вдарив руків’ям по голові раз, другий, третій.

Потім випростався, перестрибнув через лежачого ворога.

Вискочив у коридор.

Просто на нього крізь розтрощені двері наступав Тимур Нагорний.

За спиною, з боку кухні, на три голоси кричали діти. Але вже не так чути — вочевидь, Людмилі таки вдалося затягнути сімейство в безпечне, на її погляд, місце. Де подівся Пасічник, чому він не включається, Кобзар не розумів доти, доки не ступив два кроки вперед. Побачив Ведмедика на підлозі у великій кімнаті, на боці, в калюжі крові. Поранений чи мертвий — зараз не мало значення, бо Нагорний сунув танком.

— Стій! — наказав Олег, наставивши на Тимура пістолет.

Звісно, не зупинився. Наслідуючи персонажа з фільмів про супергероїв, пластично нахилився, пірнувши під кулю, не дав Кобзареві стрельнути вдруге — раптом виріс поруч, зовсім близько, перехопив озброєну руку.

— Ідіот! — гаркнув, бризкаючи слиною в лице. — Нічого не знаєш! Вписався в лайно, баран!

— Кинь зброю! — це все, що зміг вичавити з себе Олег.

— І що буде? Мала де, Анна? Дай — я з нею піду!

— Ще що!

— Лох ти, Лилику!

Нагорний орудував лівою, Кобзар в запалі забув про це. Удар прийшов із лівого боку, хоч він настроївся відбити правицю. З очей знову сипонули іскри, а пістолет уже падав на підлогу. Олег сіпнувся, пробуючи звільнитися. Та лещата Нагорного тримали міцно.

— Це не твоє! — крикнув він.

Кобзар копнув його нижче коліна.

Впали обоє.

Нагорний виявився спритнішим. Перекотився, випростався скорше. Замахнувся ногою, обрушив на Олегову руку всю вагу свого тіла. Кобзар спершу почув хрускіт, далі — правиця заніміла, і аж потім — біль, різкий, пекучий, який пронизав не лише переламану руку, а його всього.

Звиваючись вужем, тримаючи пошкоджену правицю вздовж тіла, поповз до стіни, дивлячись знизу вгору на задоволеного результатом ворога.

— Я тебе не застрелю, Лилику. Ти ж хочеш усе знати? Так я тобі все скажу! А потім спробуй з цим...

Грім.

Ще раз.

Знову.

Нагорний зиркнув на Кобзаря здивовано. Схилив голову набік, мовби збирався сказати щось філософське. Потім спробував розвернутися назад, звідки стріляли.

Гримнуло вчетверте.

Голова бризнула червоним. Розкололася, мов кавун.

Він упав.

Заразом посунув на підлогу Пасічник, який зміг вистрілити, лише спершись пораненим лівим боком на одвірок.

12

Потім вивели Люду й дітей зі сховку.

Всі забилися в невеличку комірчину на кухні. Поранений Пасічник пройшов першим, прочинив дверцята. Побачивши кров на його руках та одязі, жінка скрикнула, сильніше притиснувши до себе обох малюків. Ті встигли заспокоїтись, щойно запала тиша, але враз знову дружно заголосили. Хлопчик учепився за мамину ногу, теж заревів уголос.

— Дай! Давай!

Пасічник простягав обидві руки, вцілілу праву й прострелену ліву. Кобзар, притримуючи своєю лівицею перебиту Нагорним правицю, стояв збоку й зі свого місця бачив, як Ігор кривився від болю. Та все одно тягнувся до дітей — і Людмила, повернувшись боком й ступивши ближче, передала одного з малюків.

— Іди до дядька, Аню.

— Це — Анна? — перепитав Олег.

Ведмедик міцно притиснув дівчинку до грудей однією рукою. Вона далі плакала. Пасічник поколихав її, мовби за звичкою, хоч ніколи не мав батьківського досвіду. Дивно, але Анна враз заспокоїлась.

— А це — Юлія. Тш-ш-ш-ш, — губи Людмили торкнулися доньчиної маківки. — І Кузьма...

— З Кузею ніби знайомі, — Кобзар спробував посміхнутися, але вийшла гримаса. — Всі цілі?

Спитав про всяк випадок. Бо бачив, що з ними все добре, коли не брати до уваги переляку. Людмила мовчки кивнула, легенько підштовхнула хлопчика, аби виходив, нарешті вибралася з комірчини сама. Тим часом Пасічник поніс Аню, кинув через плече:

— Обережно! Під ноги дивіться.

Малий Кузьма повів себе на диво спокійно. Побіг з кухні в передпокій, на труп із простреленою головою не зважав, і Олегові лишилося тільки притримати хлопчика, аби не замастився кров’ю. З меншої кімнати, де діти були раніше, почувся стогін. Людмила скрикнула, ступила назад, тут же передумала — пішла за малим.

— Кузя! Не йди туди, Кузя!

— Нічого йому не буде, — заспокоїв Кобзар, кивнув на сходи, що вели на другий поверх. — Там є, де дітей покласти?

— Спальня...

— Несіть туди й будьте там, поки поліція не приїде.

Хлопчик уже сам дерся вгору, встигнувши навіть знайти одну зі своїх машинок. Дивним чином іграшка опинилася в передпокої, відлетіла в куток, вочевидь потрапивши комусь з бійців під ногу. Люда зазирнула в кімнату. Пасічник уже вклав Аню на диван і сидів поруч, не зводячи з дитини очей.

— Я нагляну, — кинув Ігор. — Не метушіться, вже все гаразд.

— Яке гаразд, крові повна хата... Машка, Машка, от же ж наробила горя, собі та людям.

Людмила швидко побігла сходами. Малий Кузьма заметушився, поквапився за мамою. Кобзар шарпнувся до нього, боячись, аби хлопчик не впав. Та він давно вже освоїв маршрут, почувався на східцях упевнено, навіть не сприймав їх за перешкоду. Тож Олег пройшов до кімнати, схилився над Анною.

Відразу відмовився від наміру роздивитися по личку, на кого з Вериг дівчинка може бути схожою. І батька, і сина Кобзар бачив лиш на знімках. Дурна й марна справа — видивлятися на обличчі річної дитини риси людей, яких ніколи не зустрічав наживо. Чи схожа донька на свою маму, яку Олег знав недовго, але близько... Спіймав себе на думці, що роздивитися Мері, вивчити риси її обличчя не випало. Більшість часу говорили або в березневих сутінках, або — при не дуже яскравому світлі.

— Нагорний приходив по неї.

— Ага, він кричав щось таке, — мовив Пасічник.

— Значить, я правий, — зловив запитальний погляд, торкнувся скаліченого місця, яке вже починало набрякати, спробував поворушити правицею, заболіло. — Отой весь їхній бізнес, торгівля дівчатами чи що там ще накопають, значить для Вериги менше, ніж дитина.

— Про якого ти зараз?

— Думаю, все ж таки старшого. Але навіть якщо батьком Анни виявиться молодший, все одно Нагорний примчав сюди за наказом старшого. Не зупинило, що все накрилося і Нагорний у розшуку. Міг залягти глибоко — а бач, далі полював, ще й бійців прихопив.

— В «Яструба», вважай, вже нема гнізда. Ігор Пасічник ще дещо може.

Перервала Людмила — зайшла й відразу кинулася до дівчинки.

— Господи, в неї кров! Де, коли...

— То в мене, — Ведмедик показав свої руки.

— Не треба чіпати, — відрубала жінка. — Зараз занесу її, потім з вами розберуся.

— З нами?

— Перев’язати треба. Десь аптечка була.

Відсторонивши Пасічника плечем, Люда нахилилася над Анною. Набрижила чоло, спритно розстебнула замащену кофтинку. Стягла, відкинула вбік.

— Не можна, — сказала, взяла дитину, винесла.

А тим часом вже під’їжджали поліцейські машини.

— Зустріну, — мовив Пасічник і посунув на вихід, як був, брудний, в просякнутому кров’ю піджаку.

Кобзар лишився сам у кімнаті.

Раптом сяйнула думка: просто так, на рівному місці, встановити батьківство Анни не вдасться. Жоден із Вериг не дозволить брати в себе зразки ДНК для порівняння. І, що прикро, доведеться поморочитися і з дитиною. Якщо й можна вирішити бодай частину проблеми — то лиш тут і тепер.

Знову заболіла рука — Олег вкотре забув про ушкодження.

Кофтинка.

Анна встигла рясно наслинити верхній край. Кращого біологічного матеріалу зараз годі шукати.

Почув рух позад себе, озирнувся.

Плямистий «яструб» виповзав із кімнати, де весь цей час валявся й стогнав, намагаючись прийти до тями.

Кобзар не думав, гуманно бити лежачого чи ні. Ступив до противника, коротко й міцно вдарив носаком по голові. Інакше вимкнути йому свідомість не міг та й не мав як. Відразу забувши про ворога, переступив, зайшов туди, де раніше лежали діти.

Поліетиленовий пакет із чистим одягом.

Де лежав — не ясно. Коли почалася сутичка, впав на підлогу, вміст вивалився. Акуратно переклавши одяг на стілець, Кобзар метнувся назад до вітальні, вкотре переступивши через нерухомого «яструба».

Підхопив кофтинку двома пальцями.

Діючи однією лівою, акуратно поклав річ у пакет, старанно згорнув.

Заховав у кишеню штанів.

І тепер уже з чистою совістю вийшов назустріч поліцейським.

13

Дарований мобільник накрився.

Тоді, в запалі, Кобзар не помітив. Коли вже в лікарні вирішив подзвонити, побачив розтрощений корпус і без жалю викинув трубку в сміття. Нічого, Вампір не засмутиться. Навіть символічно, що його телефон поліг у бою.

Ночувати в лікарні Олег відмовився. Як наклали гіпс, випросив трубку в медсестри, по пам’яті набрав Віру, попросив забрати. Вона тим часом сама шукала Олега й психувала, бо той абонент не міг прийняти дзвінок. Та коли приїхала — дізналася про намір Кобзаря, його план і своє місце в ньому.

— Це незаконно, — заявила категорично.

— Віддавати кращому криміналісту Києва дитячу одежину для дослідження — незаконно? А що ж тоді законно, Віро Павлівно?

— Буде так, як із твоїм аналізом крові.

— І я про це! Наш дядько Ярило оформить все заднім числом. Якщо попросить Віра Холод — тим паче.

— Не та ситуація.

— Тобто?

— Для чистоти експерименту потрібні зразки ДНК хоча б одного з Вериг. Батько й син — близькі родичі, вибач, що кажу очевидне. Якщо ти правий і дівчинка Анна донька одного з них, не має значення, хто надасть біологічний матеріал. Рідну кров буде видно.

— Ну так і я про це! Що незаконного?

— У твоєму випадку аналіз крові Ярило оформив заднім числом, поклавши руку на серце. Бо стосувалося все тільки тебе й покійного Артема Головка. Припустімо, буде можливість взяти зразок біоматеріалу в когось із Вериг. Процедура пройде за письмовою згодою. Далі припускаємо: ДНК збігаються, батьківство встановлене. Але, Лилику, їхні адвокати розірвуть твою кофтинку на шматки. Річ взята без протоколу й понятих. Аналіз зроблений неофіційно. Варіант із заднім числом, який тобі подобається — зовсім не варіант у даному випадку. Згоден?

— Теоретично.

— В смислі?

— Ти маєш рацію. Проте робити все одно треба. Віддай, будь ласка, кофтинку Ярилові-Сонечку. А додому я вже якось сам доберуся. На таксі ще щось лишилося.

Віра похитала головою.

— Ще тиждень тому я б тебе послала так далеко, як умію.

— Не послала ж, коли завалився до тебе з піцою.

— Ти зловживаєш.

— Але ж тобі самій цікаво.

— Ось я й кажу: зловживаєш гарним ставленням до тебе. І дівчачою цікавістю.

Вона взяла пакетик.

14

Лишилася в нього.

Не обговорювали нічого, не домовлялися. Сталося саме собою, ніби так треба. Ночами спали. Віра поверталася пізно, втомленою, перевдягалася в піжаму й лягала поруч, скрутившись калачиком. Олег не приставав, бо сказала напівжартома: рука в гіпсі, незручно. Хоча Кобзареві було б навіть дуже зручно, не заперечував, ні на чому не наполягав. Сваритися не збирався. Тим більше, новин за дві останніх доби вистачало, перед сном довго обговорювали.

Віра знайшла можливість видряпати його ноутбук, арештований разом із машиною. Весь цей час лежав там, на передньому сидінні, хоча за інших обставин його мали б вилучити й подивитися вміст. Це зайве підтвердило, що з розшуку професіонали не йдуть — біжать, аж гай шумить. Але парадокс: такі розклади були Кобзареві на користь. Бо за інших обставин колишні колеги створили б йому серйозні проблеми.

Не мав би щастя — так нещастя помогло.

Ось і не вір у силу приказок.

Поки сидів удома й нудився, читав новини. Стрічки пістрявіли яскравими заголовками, кожен з яких закликав читати про колишнього міліціонера Ігоря Пасічника, підполковника у відставці, який сам-один врятував родину в Чабанах. Чому керівник охоронної фірми «Яструб» Тимур Нагорний вирішив раптом увірватися в будинок, де перебувала жінка з трьома дітьми, двом із яких виповнився лише рочок, ніхто з авторів публікацій не пояснював. Ведеться слідство, досить із читачів. Натомість широкими мазками розписували про причетність «яструбів» та благодійного фонду «Ольвія» до торгівлі людьми. Звісно, всі дружно обходили той момент, що дівчат не змушували торгувати собою, що не продавали їх у сексуальне рабство, що кожна робила вибір сама, з власної волі. Натомість отримали вдячний привід бідкатися з приводу жертв війни, біженців, їхньої безвиході.

Так, ніби влада пропонувала вимушеним переселенцям, внутрішнім мігрантам розумну альтернативу.

Віра принесла Кобзареві старий телефон. Знайшла у себе вдома, куди все ж заходила з поліцією, аби дати змогу колегам попрацювати там. Сама ж оцінила масштаби розгрому й вирішила: потім засукає рукави й візьметься до відновлення свого житла. Перший дзвінок Олег зробив Ведмедику, поцікавився, як він, дізнався — лежить у лікарні, але довго там не затримається, вирветься на волю. Аллі стало краще, хоче бути біля неї. Кобзар привітав із цим, а також — із новою посадою, зі сходженням кар’єрною драбиною. Писали — герой став партнером у фінансовій групі «Капітал-Україна», де раніше служив непомітним консультантом з безпеки.

Призначення не пов’язане з подвигом жодним чином.

Сталося, виявляється, місяць тому. Просто, кому треба було раніше згадувати про нові призначення в фінансово-промисловій групі? Тим більше, Ігор Борисович Пасічник ніколи не був публічною людиною. Тож його кар’єрне зростання засоби масової інформації не обходило. Власне, як і сама фігура чоловіка, якого друзі та знайомі охрестили Ведмедиком. Тепер же знайшовся привід згадати про його успіхи всує.

Для чого вітати товариша з подією, яка сталася не тепер?

Тим більше — на тлі того, що дружина, вважай, при смерті.

Але навіть поранений Пасічник здивував можливостями. Кобзар признався собі: забув про своє прохання пошукати щось на Вериг, батька, сина чи обох. Просив навмання, не думав, що Ведмедик так швидко крутнеться. Тим не менше, на другий день його вимушеного байдикування Віра повернулася ввечері традиційно втомлена, вимучена та попри все — щаслива.

— Поставиш своєму другові пляшку, — сказала, скидаючи чобітки. — Або дві. Хоч навіть не знаю, чи обійдеться такою ціною.

— Що саме?

— Довго розказувати.

— Давай коротко.

— Спробую, — вона вмостилася на кріслі, звично витягнула ноги, поворушила пальцями. — Андрій Верига.

— Ну?

— Батько сім років тому лікував його в дорогущому закритому закладі.

— Тут, у нас?

— Під Києвом, — кивнула Віра. — Він же меценат. Серед іншого, опікується спеціалізованою клінікою. Увага, — піднесла вказівний палець, хитнула ним. — Під патронат Анатолій Верига взяв клініку потому, як завіз туди синка. Відповідно, про лікарську таємницю там дбали, і звідки твій Пасічник інформацію видряпав, поняття не маю.

— Наш Ведмедик — він такий.

— Так ось, — вона потерла руки. — Якщо коротко, історія хвороби така. Анатолій Верига не завжди був мільйонером, як слід розуміти. В нього були чорні дні й не найкращі роки. В один із таких періодів він сп’яну побив дружину. А коли син-підліток кинувся заступатися — дав тягла йому й вигнав з дому. Потім прийшов до тями, кинувся шукати. Тільки все вже сталося. Хлопець біг, куди очі бачили, й опинився на березі моря, тоді Вериги ще жили в Одесі. Пізня весна, травень, сутінки. Андрій ішов берегом без жодної мети, просто рухався вперед. Раптом натрапив на мертву жінку.

— Як?

— Отак, — Віра розвела руками. — Історія хвороби подробиці замовчує. Хто її вбив, де, коли — невідомо, в лікарні криміналом не займаються. Ясно одне: жінка була молода, мертва і, як сказав потім сам Андрій, коли його знайшли вранці, прекрасна. Хлопець ночував біля тіла, Лилику.

— Ночував?

— Так записано з його слів. Скрутився калачиком і лежав поруч. Ранком картину побачили місцеві волоцюги, перелякалися, гукнули міліцію. В мене є підозра, Верига-старший бушував удома не вперше, просто тоді крига скресла.

— То вже лірика. Далі?

— А далі — як за підручником. За якийсь час Андрій Верига почав нападати на дівчат і намагався їх душити. Не з-за рогу чи з кущів, як розумієш. Знайомився, залицявся. Скажу тобі, він має певний шарм, харизму, що там ще в таких випадках... Коротше кажучи, двічі вдавалося зам’яти справу. Молодий чоловік переконував — його не так розуміли, хотів поцілувати дівчину, думав — вона не проти близькості. Ну й батько на той час уже міцно став на ноги, гроші допомагали. Потім ситуація стала критичною, бо третя жертва ледь не померла. Була кримінальна справа, Верига-старший запустив захисну машину на повну котушку.

— Раз була справа, вона лишила слід. Пасічнику в такому випадку не треба було зайве напружуватися, просто задіяти свої канали та підняти архіви.

— Може, й так. Важливо інше: я маю змогу дати цій інформації законний хід. Андрій Верига — людина з психічними відхиленнями. Лікувався, медичні карти не знищені. Додай згадану кримінальну справу, давню, але то нічого. Зведу все докупи. Зростеться, Лилику. Йому висунуть підозру в убивстві чотирьох дівчат, і хай батько тягне хоч всіх адвокатів світу. Не зможе битися довго на два фронти.

— Чому на два?

— «Ольвія», «Яструб» — його дітища. Анатолій Верига не зможе тепер зробити невинне лице й заявити: нічого не знав про торгівлю людьми, яка велася під прикриттям створених та фінансованих ним структур. Навіть якщо боротиметься за сина до останнього, бізнес, вважай, уже тріщить. Його зіллють партнери, нікому таке щастя не треба.

— Здадуть із тельбухами, — кивнув Кобзар. — Ось тобі й привід взяти в Андрія всі потрібні аналізи.

— Як ти втомив, — зітхнула Віра. — Чесне слово, зараз мене і слідство найменше цікавить оце твоє індійське кіно про те, чиїм байстрям є дівчинка Анна. На жаль, вона не знатиме вже своїх справжніх батьків. І то на краще. Поки Людмила нею опікується. Де двоє — там і третє.

Олег хотів заперечити. Відчувши це, вона зупинила жестом:

— Марію Запорожець вбили, бо вона викрила Веригу. Батька чи сина, не має вже значення. Вирішила не просто зробити ноги, а й забезпечити себе й дівчинку на все життя, що залишилося. Помилка? Мабуть. З іншого боку, виходу не мала. Без даху над головою, без роботи, з дитиною. Не в Ровеньки ж свої, на ровах побудовані, вертатися. А як і чому у цьому всьому опинився ти... Запитай у Тимура Нагорного.

— Знущаєшся.

— Інакше ніяк. Давай краще щось перекусимо.

15

Їй нічого не заважало.

Заснула швидко, під бубоніння телевізора. Кобзареві було незручно лежати, не знав, куди прилаштувати загіпсовану руку. Тож сам крутився, намагаючись вмоститися й при цьому не розбурхати Віру. Зробив максимально тихо, не так слухав, як дивився зміну картинок. Свій телефон вона поклала на підлогу, лежала біля стіни, тож Олег при бажанні міг взяти трубку.

Звук вимкнула.

Але трубка загула, завібрувала.

Годинник показував двадцять третю тридцять п’ять.

Кому це так...

На дисплеї висвітилося прізвище — Ярило Гліб.

Підхопив телефон, скинув дзвінок, аби не гуділо. Підвівся, намагаючись не шуміти. Пішов у ванну, зачинився там, передзвонив.

— Я вас слухаю.

— А хто це? — почулося на тому боці обережне. — Я взагалі Віру Павлівну викликаю.

— Тут Кобзар.

— О, — буркнув експерт у відповідь. — Хоча мене чомусь це не дивує. З тобою, дорогий мій Лилику, із незрозумілих мені причин останнім часом носиться, мов з писаною торбою, купа достойного народу.

— Люблять мене люди, Яриле-Сонечку, люблять. То я слухаю.

— Віра Павлівна...

— Спить.

— Хай спить. Терпить до ранку. Тим більше, не знаю, що взагалі з цим робити.

— З чим?

— Дитяча кофтинка. Думаю, ти в курсі справи.

— Ще б пак!

— Кобзарю, не хочу нікого з вас заплутати ще більше, ніж воно є. Але оформити річ навіть заднім числом, як ви часто практикуєте, не вийде. Не бачу підстав.

— Чому?

— Бо заплутався сам. Ніхто ж нічого не пояснює до пуття.

— У чому справа?

— Як не перебиватимеш — спробую пояснити.

Пояснив.

Кількома реченнями.

Чітко і ясно.

Після чого Олег Кобзар зрозумів, яким ідіотом був від самого початку.

— Можете переслати ваш висновок мені? Адресу я скину.

— А...

— Не треба нічого оформляти поки що. Може, взагалі не знадобиться.

— Морочите голову проти ночі. Давай свою пошту, лови.

За десять хвилин копія експертного висновку була в його поштовій скриньці.

Думав — не спатиме після цього.

Але сам не чекав, що пірне в сон так глибоко, як людина, яка щойно завершила дуже важливу для себе справу. Мабуть, найважливішу за все життя.

Ранком розбудила не Віра, яка гриміла на кухні чашками, варячи каву.

Озвався Пасічник, мав його новий номер.

— Добрий...

— Не добрий. Алли нема.

Голос не тремтів.

Так повинно було статися рано чи пізно. Обоє знали це.

16

На похорони приїхав.

Відбув поминки. Майже не пив, бо мав ще плани на найближчий час. Лиш слухав розмови інших довкола смерті Алли Пасічник. Точніше — загибелі, дурної, безглуздої, як усе випадкове. Жінці справді стало легше, хвороба поволі відступала. Ігор не вірив у дива, проте чудо сталося: інтенсивне й дороге лікування дало наслідки.

Наче поробив хто — Аллу збила машина, коли переходила вулицю біля власного будинку.

Правду кажуть і пишуть щодня: на дорогах не лише в Києві, а по всій Україні щодня гине більше народу, ніж у зоні бойових дій. Ці смерті — пошесть, ніби водії домовилися проміж себе грати у гру, хто більше назбиває людей на своєму шляху.

Або Олегові здалося — або Пасічник плакав, намагаючись, аби не властивих йому проявів горя ніхто не помітив.

Коли люди розійшлися, спершу подзвонив до Ніни Головко, а потім з’їздив до неї додому. Розумів — невчасно, лиш десять днів, як поховала Артема. Та далі тягнути не міг, тож просидів у неї кілька годин, говорив обережно, повільно підводив до потрібної теми. Як почув, що хотів, пішов не відразу, побув трохи, аби вдова не думала: приперся, щоб використати її зі своєю метою.

Хоч так і є.

Олегові було соромно.

Але без такої розмови не міг закрити останній пробіл у цій дивній, як виявилося, справі.

Потому повільно тягнулися дні. Кобзар сидів удома, хіба виходив з барлогу на прогулянку чи в лікарню на перев’язку. Березень тим часом повільно, але впевнено здавав позиції квітню, що наближався. Віра й далі жила в нього, спала поруч, цим стосунки і обмежувалися: приходила без задніх ніг, Олег робив їй м’ятний чай, і перед сном вона розповідала новини. Їх було чимало, зі зрозумілих причин про таке майже не писали. Хіба згадали кілька разів, що сина відомого мецената Анатолія Вериги затримали за підозрою в скоєнні низки вбивств і під заставу суд Андрія Веригу не відпускає, яку б суму не пропонували адвокати.

Між тим у нього в будинку, не лише в облаштованій там студії, а й в інших кімнатах, знайшли докази перебування всіх чотирьох дівчат: волосся, відбитки пальців — господар не переймався тим. Раз на тиждень приходила жінка, яка пилососила й мила підлогу. Але ж знищити сліди можна було лише завдяки ретельному прибиранню. Келихи, ручки крісел, спинки стільців, стіни в майстерні... І головне: кров. Андрій убивав у студії, нівечив тіла там же, і хоч потім замивав підлогу, частки та бризки, невидимі неозброєному оку, все ж лишилися. Гліб Ярило попрацював на місці добре, ганяв криміналістів у хвіст і в гриву, результатом лишився більш, ніж задоволений.

Всі четверо померли тут.

Зізнання вбивці — питання часу. Віра припускала, що Андрій Верига почне бутафорити, вдавати психа, хоч він насправді ним і був. Це затримає слідство, проте навряд чи ускладнить. Кобзар погоджувався, не педалював справу Марії Запорожець — там уже займалися інші люди, розвантаживши Холод, аби вона мала змогу кинути всі сили на свого маньяка.

Тим більше, історії мали спільні дотичні...

Анатолій Верига, як і припустив Олег, воював на два фронти, відбиваючись від звинувачень у організації торгівлі людьми. «Ольвію» прикрили, працівники сиділи вдома на підписці про невиїзд і регулярно ходили на допити. Ті «яструби», кого не затримали, розлетілися й тепер були в розшуку. Сергій Тихомиров признався, що вбив Артема Головка за наказом Тимура Нагорного. Чому стріляв у Кобзаря — поняття не мав, теж кивав на свого мертвого шефа. У це Олег вірив: Тихомиров не заморочувався подібним. Сказали — зробив.

Справді не знав, що відбувається.

Знали двоє: Тимур Нагорний і той, чиї накази виконував він.

Тож зараз, коли Кобзар розв’язав задачку, його навіть влаштовувало, що Віра вже не згадувала про дитячу кофтинку й порівняльний аналіз ДНК. Більше ніхто цим не зацікавився, і Олег вирішив дочекатися слушної нагоди, аби поставити крапку.

Тим більше, саме життя поставило її раніше.

Нагода випала, коли Ігор Пасічник подзвонив і мертвим голосом запросив до себе.

Дев’ять днів по Аллі.

Дружині й жінці, яку його старий друг справді дуже любив і заради якої жив.

Не перебільшення.

17

Сиділи у великій кімнаті, в напівтемряві.

Ведмедик поставив на стіл свічку й Аллину фотографію, дуже вдалу. На ній жінці було років сорок, та виглядала такою, якою Ігор її зустрів. Ніколи не молодилася, просто немов не старішала, мала таку дивну властивість. Здавати почала, щойно захворіла, тоді роки раптом взяли своє, згасала повільно, але помітно. Відтоді більше не дозволяла знімати себе.

— Це останнє фото, — Пасічник мовби читав думки.

— Не кажи нічого, — Кобзар узяв склянку, наполовину наповнену віскі, підвівся.

Тримав лівою рукою. Ігор — правою, його поранену лівицю фіксувала перев’язь. Олег свою праву з фіксатора зняв, так зараз було зручніше. Та якщо дивитися в дзеркало на дверцятах шафи, навпроти якої стояли, виглядали обоє кумедно. Один — лисуватий, крупний, справжній ведмедик після зимового сну. Інший — худий, коротко стрижений, не дуже охайно вбраний.

Випили мовчки.

— Земля пухом.

— Усі там будемо, — для чогось бовкнув Пасічник, сідаючи.

— Погано виглядаєш, Борисовичу.

— Дякую на доброму слові.

— Серйозно. Все розумію, але... Пив би ти менше, все ж на лиці написано. Аллу не повернеш, себе...

— Досить, я сказав, — Пасічник налив по другій. — Минеться. Без тебе знаю, гальма не вмикаються.

— Не знаю, чи маю право тут і тепер говорити з тобою на цю тему. Але не минеться, Ведмедику.

Їхні погляди схрестилися.

— Ти про що зараз?

— Про такого собі Олега Кобзаря. Якого використали для того, для чого ти сказав, а я не почув. Тобто — почув, та висновки зробив надто пізно. Коли наш із тобою добрий знайомий Гліб Ярило обстежив дитячу кофтинку.

— Лилику, ти з глузду з’їхав? Я запросив тебе пом’янути Аллу! Вона тільки жити почала, наново! Ніби вдруге на світ народилася! А ти плетеш не знати що.

Пасічник не кричав. Швидше, в його голосі вчувався неприхований подив. Він дійсно не розумів, до чого веде Кобзар. Хоч світило не яскраво, здивування читалося в його очах.

— Навряд чи матиму найближчим часом нагоду поговорити з тобою. А більше ні з ким не зможу. Тому вибачай, — Олег випив, покрутив склянку, акуратно поставив на столик. — Пригадай нашу розмову в сквері біля Золотих воріт. Ти тоді похвалив мене. Мовляв, зробив те, що вмію найкраще.

— Не найкраще, — машинально виправив Ігор.

— О, бач, згадав. Так, не найліпше, але добре. Твої слова. Потому додав: особливо мені вдається свою роботу робити в екстремальних умовах. Мене в них і загнали. Занурили по повній. Аж по маківку.

— Може, прямо скажеш? Ходиш колами. Хто куди тебе занурив?

— Ще раз: до останнього моменту, навіть коли все зрослося і добро, мов у казці, почало сяк-так перемагати зло, було неясно, до чого тут я. Складалося враження — Нагорний вирішив підставити мене спонтанно, бо виникла нагода. Шукав, на кого перевести стрілки, згадав про мене. Затаїв якусь давню образу, припекло звести порахунки в такий сатанинський спосіб. Питання — чому не вбив сонного разом із Мері? Чому не дозволив застрелити мене потім, хоч нагода випадала двічі? Для чого я потрібен був йому живим, здоровим, але загнаним? Відповідь спершу підказав ти, потім — Ярило.

— Я слухаю, слухаю, — Ігор не поспішав випивати свою порцію.

— Якби мене вбили, не було б кому взяти слід дівчинки Анни. Заради неї все й заварилося. Я мусив знайти її, сам того не розуміючи. Бо її батько, таємничий, нікому, крім Мері й Нагорного не відомий, не міг шукати свою доньку сам, офіційно. Інакше все втрачало сенс. Багато що довелося б пояснювати, а воно тобі не треба.

Запала тиша.

Кобзар помітив — тепер Пасічник не дивувався.

Налив собі сам, трохи менше, ніж раніше.

— Відтоді, як прокинувся біля мертвої Марії, майже не пив. На поминках Алли навіть. І ось тепер разом із тобою поминаю всі твої надії, Ігоре Борисовичу. Я мусив помітити все від самого початку. Ти ж не ховався. Ніколи не приховував бажання мати дітей, любові до них і жалю від того, що Алла безплідна. Коли в неї виявили рак, ти вирішив кинути всього себе, аби вилікувати ту, кого любив і досі любиш. А Машу Запорожець ти ніколи не любив. Для тебе вона була так, випадковою розвагою. Думаю, були й інші дівчата. Ти нормальний здоровий мужик. Що важливо, не вважаєш стосунки з ними зрадою дружині. Лише отримував від них послуги, сексуальні послуги. Бажано при цьому, щоб це не були зовсім уже випадкові шалави, біс його знає, з якими хворобами. Тому ти наказав Нагорному добирати кандидаток старанно. Не брати просто з вулиці. Слухаєш мене?

— Пішов геть, — мовив так само тихо, спокійно й дуже втомлено.

— Піду, тільки дослухай мене.

— Вали звідси. Гуляй, — Пасічник випив.

— Ні, — Олег відсунув склянку. — Ти ж сам хочеш почути все до кінця. А я почну від самого початку, Ведмедику.

— У тебе п’ять хвилин. Більше не слухатиму.

— Вкладуся. Ми з тобою зараз у однаковому становищі. Маю на увазі ось, — Кобзар погладив свій гіпс. — Щоправда, в тебе є, чим зайнятися. Наприклад, заливати горе. Але ж ти не весь час п’яний. Треба покерувати трошки, можна дистанційно, по телефону чи скайпу. Багато хто так робить. Тим більше ти керуючий партнер у промисловій групі «Капітал-Україна». Настільки потужній, що вона дозволяє собі розростатися й поглинати інші компанії. Так сталося понад три роки тому після початку війни, з групою «ТПФ». Мені, повторюся, нема чого робити вдома. Вільного часу море, тому порпався в інтернеті. Шукав, що може зв’язати тебе з Анатолієм Веригою.

— Знайшов?

— Є публікація, датована позаминулим роком. Не аж така сенсаційна. Швидше ділова інформація, для вузького кола втаємничених у життя великого бізнесу. Події в Криму та на Донбасі сильно послабили позиції «ТПФ», а «Капітал-Україна», підозрюю — з твоєї подачі, підім’яв групу під себе. Формально Верига далі керує процесом, фактично «ТПФ» — ваш структурний підрозділ.

— Де тут порушення, сищику?

— Їх немає, ми обоє це знаємо. Але також знаємо — «Ольвія» виникла з твоєї подачі, під твоїм дахом. «Яструб» намалювався там потім, і ти керував Нагорним. Ти був його хазяїном. Хоч номінально «яструбів» та «Ольвію» фінансував Верига.

— У сказаному тобою жодного криміналу. Хоча визнаю: знову зробив свою справу добре. Три хвилини, Лилику.

— Так про кримінал. Чим займається консультант із безпеки, який родом із силових структур і обіймав там не останню посаду? Шукає гріхи конкурентів, робить їх партнерами або знищує. Для того й існує команда з колишніх «беркутівців», і я підозрюю, «Капітал-Україна» з твоєї подачі, твоїми зусиллями розрослася вшир та вглиб. Але виправдовує, справді виправдовує тебе, Пасічник, любов до дружини.

— До чого тут...

— До всього. Ти хотів заробити всі гроші світу, аби лиш вилікувати її, врятувати життя. Заради цього пішов у бізнес із тоді ще міліції. Заради Алли крутився вужем, пускався берега, робив багато неприйнятних речей. Та все було б нічого, аби не одна маленька дівчинка.

— Дві хвилини.

— Твоя донька. Анна Ігорівна.

— Стули пельку! — тепер Пасічник уже не витримав, зірвався, гаркнув, скочив на рівні. — Не смій! Не чіпай!

— Я бачив, як ти тримав її на руках. Ти втратив доньку і знайшов. Для того втягнув мене в цю повну трупів історію. Не сам же підеш по сліду. Й не доручиш мені приватно. Забагато питань виникне. А так я сам ні про що не думаю, шукаю того, хто вбив Мері в мене в квартирі. Аби мало не здавалося, аби я не перевів подиху, в мене двічі за два дні стріляють. Нагорний не розумів, для чого тобі це. Коли дійшло — легко вирахував нещасну Алісу Зайцеву. Це ж вона говорила з кимось по телефону того вечора, коли мандрівка дівчат до Польщі накрилася на першій же зупинці. Кілька питань — і Тимур знає, хто попросив бус зупинитися. Далі він робить, що вміє найкраще — пресує, навіть катує Алісу. Вона називає ім’я Людмили, жінки, яку я шукав. Лишати Алісу живою нема сенсу — а може, Нагорний просто перестарався. Та яка різниця, він замалим не домігся свого. Примчав із бійцями в Чабани, щоб забрати Анну. Сказати, для чого?

— Одна хвилина.

— Аби тиснути на тебе, — слова відскочили від вух. — Він раніше за мене зрозумів, що ти використав його і тепер зливаєш в унітаз. Я взяв кофтинку дитини, бо на ній лишилася її слина. Носився з ідеєю вирахувати батька, ти ж в курсі. Коли передав нашому мудрому й дотошному Ярилу, він зрозумів мене буквально. На кофтинці була не лише слина дитини — там лишилася кров. І Ярило взяв її так само на аналіз. Потім сказав мені: ДНК слини й крові співпадають. Вирішив — мене цікавить також кривава пляма. Слава тим, хто сумлінно робить свою роботу.

— Набридло. Встав і пішов геть звідси.

Кобзар не поворухнувся.

— Ярило не знав, що ти тримав кофтинку в руках. І що кров — твоя, Ведмедику. А я знав. Більше в мене питань не було. Все враз зрослося. Ти й Нагорного застрелив, бо він збирався здати мені тебе. Скористався нагодою. Ну, вклався я в норматив?

18

Мовчки зміряв поглядом згори вниз.

Потім вийшов, скоро повернувся, стискаючи в правиці пістолет. Нависнув над Кобзарем, наставив дуло. Чомусь Олег сприйняв це спокійно. Йому вже майже чотири роки поспіль хтось погрожував зброєю. До того ж чуйка підказала: не зможе.

Так і вийшло.

Пасічник опустив пістолет, поклав на столик поруч із пляшкою, повернувся на своє місце.

— Розкажи мені.

— Ти ж сам усе знаєш. Бо сам придумав.

— Роз-ка-жи.

— Нехай, — Олег кивнув, потягнувся до склянки, пригубив. — Нагорний ще раніше годувався з підпільних борделів. Не лише з них, але то таке. Ти знав це, бо мав із ним спільні справи ще до війни. Наш Тимур Юрійович час від часу влаштовував тобі інтимні побачення, які щедро тобою оплачувалися. Або — ні, це була просто послуга. Може, хабар, не знаю. Та не суть. Минулого літа Нагорний за збігом обставин привіз до тебе Марію Запорожець, яка повією ще не встигла стати. Тебе не вразила її історія, а зацікавила. Трошки пояснила Аліса Зайцева, її подруга. Хоч для мене не новина, що дівчата, які тікають від війни, рано чи пізно починають продавати себе. Не всі, звісно, проте така тенденція є. Торгівля собою — чи не найпопулярніший спосіб вижити в усіх війнах усіх часів. Так тобі стрельнула ідея створити благодійний фонд «Ольвія» під дахом «ТПФ». Верига відразу ставав меценатом, отже — недоторканим. Ти платив йому відсоток, левова частка йшла тобі і ти виправдовував свої дії наміром вилікувати Аллу.

— Десять хвилин тому ти сам мене виправдав, Кобзарю.

— Ні. Не виправдав, Пасічнику. Пояснив тобі і собі твої ж власні дії. Дружина помирала, ти борсався з останніх сил. Знав — ліків нема, але вірив — знайдуться, якщо буде досить грошей. Історія Мері підказала тобі ідею. Вона вже почала втілюватися, коли раптом мов грім серед ясного неба — дівчина, випадкова партнерка, вагітна. Ти нарешті станеш батьком. І не можеш, не маєш як сказати про це дружині. Лишалося взяти під опіку дівчину й чекати, поки Алла помре.

— Не чіпай її, скотина!

— Мені соромно за свої слова. Тим більше, коли по її загибелі лише дев’ять днів. Але ж це правда, Ігоре. Правда.

— Я тебе вб’ю, — кивнув на пістолет.

— Що поміняється? «Яструбів» нема. Елементарна річ: як винесеш мій труп? Однією правою? Тобі ж допомога потрібна.

— Кажи далі. Тільки не згадуй Аллу всує.

— Не обіцяю. Бо все, що було далі — через неї. Ти не хотів, аби вона дізналася. Ти не хотів, аби про дитину взагалі хтось знав. А Мері з дурної голови й безвиході напевне обіцяла роздзвонити на весь світ. Не хотіла мати з тобою нічого спільного. Жила б собі й терпіла. Поки не дізналася, як з твоєї подачі чинять з дівчатами-біженками. А вона ж одна з них, поставила себе на їхнє місце. Донбаський характер, терпіти таке не хотіла. Одна за всіх вирішила постояти.

— Випадково дізналася. Навіть не знаю, як протекло.

— Хіба тепер це має значення? Рано чи пізно все б випливло й без пригоди з Еліс. Іронія долі — вліз Свистун. Дівчина розказала йому про «Ольвію», той не дурний, склав два і два. Вирішив нагрітися на Нагорному, той переказав прикру новину тобі. Свистуна треба прибирати, бо ми всі, включно з Тимуром Юрійовичем, чудово знаємо йому ціну. Пачкою доларів рота не закриєш. Свистун — вірус, він назавжди.

— Тут ти правий.

— Тим більше правий, що Ніна Головко поняття не має, хто їх викрав і погрожував Артемові. Я поговорив із нею недавно. Згадай, про причетність Свистуна до тієї історії сказав мені ти, Ведмедику. І Головку натякнув ти. Вони повторювали твої слова. Хоч насправді тобі потрібен був привід, аби ввести в гру мене.

— Ну-ну.

— Так і є. Я не мусив його вбивати. Припускаю, після мене справу мав довершити Нагорний. Але ти викрутив би так, аби я загруз у тій історії.

— Сталося інакше. Ти сам його застрелив.

— Тебе все влаштувало навіть більше! Бо на той час Марія з твоєю донькою вже залягли на дно. Вона виявилася неабиякою конспіраторкою. Щоразу дзвінки з різних телефонних автоматів — коли їх у нас використовували, вже відвикли всі! А Мері бач, взяла на озброєння, — Кобзар перевів подих. — Ти готував ґрунт, аби втягнути мене далі. Зробив одну справу — зроблю й наступну, подзвоню тобі першому. Ігоре, історія зі Свистуном тобі для того й потрібна була: щоб я, опинившись незабаром у скрутному становищі, набрав твій номер.

— Ти набрав.

— Не було б у тебе проблем, аби Нагорний не почав власну гру. Його до печінки дістав хворий на голову Андрій. Набридло вивозити після нього мертвих дівчат. Бо формально охороняти синка Анатолія Вериги, як і самого старшого, було його прямим обов’язком. Тому він перестарався. Яким був твій план, Пасічнику? Спершу зіграти в гру, ніби приймаєш умови Мері. Аби вона виявилася дурнішою, ніж ти думав, повелася на це й спалила свій сховок та, відповідно, місце, де переховує твою доньку — нічого б не було далі. Нагорний зачистив би дівчину, не втягуючи мене. Але Мері не довіряла нікому, рухалася обережно. Схопити її, катувати, аби сказала, де дівчинка? Ігоре, ти в лайні по вуха, закрутив дуже погану музику. Ось тільки я тебе давно знаю. Ти б сам собі не дозволив завдавати болю матері своєї дитини.

— Дякую.

— Нема за що. Вбити її одним ударом, щоб не мучилася — на це тебе стане. Тож коли зрозумів — дівчинка надійно схована, і мама помре, але захистить її, запустив новий план. Громіздкий, проте реальний. Для цього треба було підманити мене до «Фільтру» в певний час. Там вивести на Мері. Вона за згодою сторін їде до мене додому. Припускаю, сприйняла це як частину плану. Вона виконує якусь роботу, потім із нею починають домовлятися. Мері не знала, що ти вже підписав їй смертний вирок. А дівчинку, повторюся, мусив знайти я, що успішно й зроблено. Потім ти знаходиш спосіб офіційно вдочерити рідну дитину. І Алла ні про що не дізнається, бо...

— Мовчи!

— Все, — Олег миролюбно виставив уперед руку. — Ти ж розумієш. Повертаємося до Нагорного. Отже, йому мало вбити Мері, бо в нього, повторюся, свій інтерес. Йому заважає психований фотограф. Тож Нагорний імітує почерк Андрія Вериги, тим самим переводячи стрілки на нього. Знову припускаю: він одного разу підкинув би поліції трошки доказів, і хворого богемного типа заховали б за ґрати надовго. Та хіба ти не зробив те саме, допомігши Вірі? Зачищав кінці. Бо після скандалу з «Ольвією» й викриттям «яструбів» Вериги тебе так само обтяжували. Злити сімейку, «ТПФ» й без того контролює компанія, в якій ти тепер один з керуючих. Далі, згідно твого плану, з мене роблять загнаного звіра. На додачу до всього виникла потреба вбити Головка.

— Тут я ні до чого.

— Брешеш. Як я втомився від тебе... Довго думав про те вбивство на Нивках, шукав причину. Додатково заганяти мене вже смислу не було, без того в розшуку, земля горить під ногами. І склалося раптом: я подзвонив тобі в критичній ситуації. Артемон зробив так само. Він вийшов на ліворукого паралельно зі мною, напевне вичислив Нагорного й набрав тебе, порадитись. Так Головко, якого ти нібито врятував від Свистуна, почав заважати. Адже він діючий опер, складе рапорт, Нагорного візьмуть у розробку офіційно, він потягне за собою хвости, — Кобзар поклав долоні на стільницю. — Так чи інакше, коли я побачив мертвого Артема, отримав додаткову мотивацію рити носом землю. Ось так, обклавши прапорцями, ти змусив мене взяти слід своєї доньки. Тільки мені тебе шкода, Пасічнику.

— Шкода?

— Все марно. Алла загинула, як Божа кара, хоч я не дуже вірю в такі речі. Бач, відтепер доведеться.

— Замовкни. Не чіпай...

— Ні, ти слухай. Жінка, заради якої ти переступив усі можливі межі. Анну не вдасться вдочерити. Тільки спробуй — я доведу, що Олег Кобзар дещо може.

— Не вийдеш звідси.

— Вийду. Ми вже обговорили це.

Підвівся. Тепер дивився згори вниз на Ігоря Пасічника.

— Про дівчинку потурбуються інші люди, якщо тебе це заспокоїть. Докази? Ярило на пальцях пояснив: його висновок лише для мене. Ні до чого більше його не підшити. Нагорний мертвий. Маша Запорожець — теж. Ти герой, невтішний вдівець та успішний бізнесмен водночас. Живи з цим, Ведмедику. Якщо зможеш. І спробуй лиш ще хоч раз стати в мене на дорозі. Чи в тих, хто мені дорогий.

— Хіба є такі люди?

— Аби ти не сумнівався.

Кобзар повернувся, чекаючи позад себе руху, навіть пострілу в спину.

Нічого не було.

Одягнув куртку в передпокої.

Пішов, не прощаючись.

Більше не бачив Ігоря Пасічника живим.

Наступного ранку в новинах пройшло стрічкою: успішний підприємець, відставний підполковник та герой Чабанів наклав на себе руки. Застрелився на дев’ятий день по смерті дружини.

Казали, він справді дуже любив її.

Грудень 2017 — травень 2018 рр.

Київ