Називай мене Мері...

1

Під дулом зайшов на кухню.

— Кладіть коробку на стіл. І все з кишень — туди ж.

Слухняно виконав, без наказу зробив два кроки назад, став спиною до вікна. Руки тримав перед собою, з розкритими долонями. Віра, не опускаючи зброї, взяла його пістолет.

— На запобіжнику.

— Я не збирався стріляти.

— Носите з собою явно незаконний ствол — і не пустите в діло? Кобзарю, не морочте мені голову. Ми дорослі люди.

— У вас я точно стріляти не збирався. З миром прийшов.

— Із піцою. Якої я не їм.

— Але впустили мене.

— Кортіло дізнатися, хто такий нахабний.

— Моє прізвище ви знаєте, Віро Павлівно. Хоч нас не знайомили.

— Ви або дуже втомилися, або вас переоцінили. Чудова зорова пам’ять, системне мислення і прокол за проколом на практиці. Невже не розумієте, що вас можуть тепер впізнати навіть не знайомі особисто.

— Сила інтернету. Чого ж, розумію. Тільки, — Олег скривив кутик рота в посмішці, — випадковий юзер моє лице не зафіксує. Серед перехожих не вирахує. Колеги інакше на те відео дивляться. Під іншим кутом зору. Та й фото мої, Віро Павлівно, знайти не проблема. Півтора десятка років в органах. На Дошці пошани навіть висів.

— Маю надію, для такого знімка хоч трохи привели себе в порядок. І знаєте, я тут перед вами в халаті, в капцях і з пістолетом. На Павлівну мало подібна. Хай буде Віра.

— Тоді — Олег.

— Лилик.

— Ви і це знаєте. Для друзів — так. Хоча, — зараз згадав Вампіра й Свистуна, — для ворогів теж. Тільки я прийшов не як ворог.

— Про це й поговоримо. Сядьте.

Кобзар відсунув стілець, вмостився. Майнув поглядом по коробці, не стримався.

— Можна з’їсти трохи? З обіду ні крихти не мав у роті.

— Смачного. Все одно борошняне для мене заважке.

— Дієта?

— Стежу за тим, що їм.

— А я ні.

Відкрив коробку, потягнувся до шматка піци, раптом завмер, відчувши, а потім — перехопивши Вірин погляд.

— Ви праві.

— Тобто?

— Дозволите — помию руки.

Тепер криво посміхнулася вже вона, кивнула. Кобзар знову підвівся, посунув до мийки. Обійшовши стіл, побачив — на невеличкому просторі кухні між ними утворилася не дуже велика відстань. Маючи бажання й натхнення, можна кинутися вперед, вийшовши з лінії вогню, побороти жінку й обеззброїти. Схоже, Віра вловила хід думок — вперше за час, що він тут, втратила рівновагу, зблідла, подалася назад. За спиною — стіна, йти далі нема куди, тож вона витягнула руку так далеко, як дозволила довжина. Щоб не тремтіти, перехопила руків’я обома.

Паніка.

— Ви не знали, хто припхався до вас проти ночі з піцою, якої не замовляли, — сказав спокійно. — Могли викликати поліцію. Донецький гонор не дозволив, плюс природна жіноча цікавість. Навряд з пістолетом, хай на своїй території, зможете контролювати ситуацію. Уже маєте сумнів, так чи ні?

— Надто самовпевнені, Кобзарю, — коротка бентега, потім до лиця знову приплинула кров. — Розрахунок на цікавість, мабуть, вірний. Але якби не впізнала вас, показала б, що таке донецький гонор. Навряд чи вам би сподобалось.

— Я там був. Бачив, знаю.

— Нічого ви не знаєте про Донбас. Я там народилася, виросла, одружилася, воювала з бандитами і втратила чоловіка, — Віра випльовувала кожне слово. — Все, харе заговорювати зуби. Мийте вже мосли.

— Вам не пасує такий стиль.

Жінка промовчала. Олег нарешті помив руки, витер об кухонний рушник, повернувся за стіл, тепер узяв піцу, відкусив, жадібно прожував. Тим часом Віра знов опанувала себе, однією рукою щільніше запнула халат, іншу зігнула в лікті.

— Долари, зброя. Ви мовби навмисне запаслися для нелегального життя. Та скоріш за все, хтось вам допоміг. Моєї адреси нема в жодному довіднику.

— Стараюся, — мовив Кобзар із повним ротом.

Почекавши, поки дожує, заговорила, мов на допиті:

— Час про справи. Ви ж для чогось прийшли отак, ризикуючи.

— Мені нема більше до кого йти.

— Здрасьтє. Знайомі хвилин тридцять, не більше.

— Є підозра, що ви мені повірите.

— Тобто?

Олег хотів узяти ще шматок, замість того відсунув коробку.

— Я не маю стосунку до вбивства Артема Головка. І тим більше, не причетний до вбивства Мері.

Правиця з пістолетом сіпнулася. Дуло поволі почало опускатися.

— Мері?

— Так її звали. Тобто... Дівчина сама просила називати себе так. Якщо не бреше, її насправді звуть... звали Марією, — він прикипів поглядом до її озброєної руки. — Віро, щось мені підказує — для вас це новина. Для слідства так само.

Пістолет опустився. Лівиця поправила волосся.

— Нарешті хоч якась користь від вашої нахабної появи, Кобзарю.

— Артемон... Головко міг довести, що Марія вимкнула мене клофеліном. Доза невелика, тому я очуняв раніше, ніж зазвичай у таких випадках. Ви спілкуєтесь із Ярилом, експертом? Він має докази. Щоправда, зібрані неофіційно, без протоколу...

— Чекайте, — Віра відмахнулася. — Аби заспокоїти й розставити всі крапки над «і». Згадали про Ярила. Сьогодні, точніше, — кинула погляд на годинник, — вже вчора дістала від нього докази вашої непричетності. Непрямі, та однак... Хіба я не в курсі, й ви знаєте про чотири подібних убивства.

— Знаю.

Вона враз напружилася.

— Знаєте?

— Вчора почув. Від Головка. Йому сказали ви, Віро.

— Баки забиваєте, — полегшене зітхання. — Взагалі не маю права розголошувати. Тим більше, що від того вас із розшуку не знімуть. Проте, гадаю, маєте право знати, коли вже самі принесли в дзьобі цінну інфу.

— Таки цінну?

— Вашу жертву... — прикусила губу, — тобто жертву з вашої квартири досі не впізнано. Тепер хоч ім’я знаємо.

— Не лише. Вона жила в Ровеньках, батьки там зараз. І ще... В неї десь дитина лишилася.

Віра поклала пістолет у кишеню халата.

— Бог вас послав... з цією піцою. Маєте право на втішний приз. Кобзарю, якби ви три дні тому бодай щось знали про серію подібних убивств, навіть цінні для слідства відомості вас би не реабілітували, — підійшла до столу, сперлася руками, подалася вперед, до Олега ближче: — Мері чи Марію, дівчину з Донбасу, у вашій квартирі вбив імітатор. Той, хто знає не лише подробиці справи, а й знайомий із тим маньяком. Чому в історію втягнули саме вас, мусимо розібратися.

— Для того й прийшов. Із цією піцою.

2

Зайшла в спальню перевдягнутися.

Лишила незваного гостя без нагляду, не заперечувала, коли знову розтикав по кишенях пістолет і гроші. Розмова обіцяла затягнутися, тепер Віра почувалася в білому махровому халаті й кошлатих капцях на босу ногу не дуже затишно. Ще — не на рівних із Кобзарем. Надягла просторі спортивні штани, футболку, светр під горло, вибрала такий, щоб не обтягував груди. Дражнити незнайомого мужчину не збиралася, хоч на своїй території далі почувалася впевнено. Але розуміла чоловічу природу, як ніхто: хоч би про що говорили, — груди відволікатимуть. Він старанно відводитиме очі, вона помітить це, йому стане незручно й бентежно, думки заплутаються.

Ні. Краще строго, консервативно.

Та все ж перші красуні колишніми не бувають, і Віра затрималася трохи довше, причепуривши волосся й додавши рівно стільки косметики, скільки треба. Коли зайшла у вітальню, куди Олег уже перебрався з кухні, зупинилася у дверях. Нічого особливого не сталося. Кобзар у старому светрі, джинсах і нечищених черевиках, сидів на дивані й спокійно порав черговий шмат піци. Та Віра раптом глянула на своє помешкання так, як не дивилася ніколи досі.

Мовби осяяло: квартира — не для життя.

Тут усе було стандартне. Дві кімнати, ремонт, меблі розставлені так, як на картинках у рекламних каталогах. Навіть кілька абстрактних картин на стінах, подарунки просунутих колег до різних дат, обстановки не пожвавлювали. Бо все одно житло виглядало намальованим, застиглим, ніби викачали звідси повітря. Їй стало трохи задушно, підійшла до вікна, прочинила кватирку.

Після опівночі місто й не думало спати.

— Не цікавило ніколи, що люди роблять проти ночі? — спитала, не повертаючись.

— Безсоння — міська хвороба, Віро.

Вона повернулася. Цей чоловік, — неохайний, кілька днів не голений, грубуватий, — виглядав серед її декорації єдиним живим елементом. Черницею не була, час від часу тут ночували мужчини, не лишаючись довше, ніж на одну ніч. Іноді дозволяла ночувати знову, та частіше — ні. Проте всі кавалери були під стать обстановці й вписувалися в атмосферу. Кобзар вибивався, руйнував звичну картину, міняв усі уявлення про чоловіків та людей загалом, котрих Віра могла пустити у свій приватний простір.

Дожував, провів пучками пальців по штанях.

— Поїхали? Чи там, за вікном, щось важливе?

— З думками збираюся, — вона підсунула до журнального столика крісло, вмостилася навпроти, підняла віко ноутбука, запустила його. — Поки вантажиться, поясню коротко. Маю тут, — торкнулася корпусу, — копії висновків експертизи по чотирьох попередніх трупах. Є нюанси, все зафіксовано, схочете — глянете. Але якщо коротко, кожна незадовго до смерті мала статевий акт, і це не було зґвалтування. Кожен раз убивця надягав презерватив, біологічного матеріалу для аналізу не лишив. Потім душив. Жертва опиралася, її били, сильно, по голові. Забої, гулі, — лишилися в кожної.

Кобзар мовчав. Монітор блимнув, засвітився, моргнув. Віра швидко вбила пароль, при цьому провадила:

— З цього місця починається ваше алібі, Кобзарю...

— Олег, — він посміхнувся. — Чи Лилик.

— О’кей, — вона навела курсор на потрібну іконку. — Ваше алібі і наша спільна проблема. Щораз убивця тримав жертву за горло лівою рукою. А приборкував правою. Потім, коли вже доходило до кульмінації, стискав горло обома руками — та все одно сильніше давив із лівого боку, — пальці правиці торкнулися шиї з лівого боку, від чого Віра несподівано для себе здригнулася. — Той, хто вбивав Мері, теж ударив дівчину. Тільки лівою рукою. Задушив, відповідно, міцніше тиснучи сюди, — тепер пальці торкнулися правої сторони шиї. — Є ще деталі, хоча, як на мене, вони можуть бути лише непрямими доказами.

— Кажіть.

Потрібний документ відкрився.

— Спотворене після смерті тіло, — вона проштовхнула важку грудку в горлі. — Соски. Характер нанесення ран відрізняється. Чотири попередніх жертви мають дуже акуратні, філігранні порізи. Мері потворили поспіхом і... як би це...

— Не дуже старалися, — допоміг Олег.

Намагався говорити спокійно. Хоч ішлося про злочин, скоєний у кількох сантиметрах від нього, сонного. Віра гортала скановані файли.

— Зовсім не старалися, даруйте за цинізм. Пипки не відтяли — замалим не відірвали. І вбивця так само діяв лівою. Знайду зараз висновок, покажу.

— Потім, — Кобзар потер перенісся, підсунувся ближче, щоб мати змогу дивитися на монітор. — Згоден, що вбивць було двоє. Що вони не з однієї серії. Що вбивство Мері намагалися долучити до тих чотирьох. Отже, другий вбивця знайомий із методикою першого. Оскільки подробиці не розголошувалися, робимо висновок: ці двоє знають один одного. Більше того: імітатор підставляє оригінального маньяка. Ну, а я про ту серію не чув, робоча рука в мене — права. Тож навіть якщо припустити, що клофеліном травонув себе сам задля алібі, вбивцею дівчини з Донбасу бути не можу. Але, — клацнув пальцями, — виходити з підпілля мені все одно рано.

— Тобто?

— Віро, ви розслідуєте серію. Навіть якщо маєте докази від Ярила, що п’яту жертву вбив імітатор, найближчим часом в окреме провадження цю справу не перевести. Система не міняється, тут я собаку з’їв. Згодні?

— Мабуть, — нарешті Віра підняла на Олега очі. — До чого ведете?

— Мушу дізнатися сам, хто і для чого підставив мене. Тим більше, Головко дещо нарив. Вбили його саме за це.

— Поясніть.

— З Мері я познайомився... Тобто, вона познайомилася зі мною в одному не дуже гламурному генделику. Хтось точно знав, коли я там буду. Ця сама особа підкрутила буфетницю Зою, аби та сказала мені про проблеми незнайомки й вмовила вислухати та допомогти. Припускаю: Зої навіть трошки заплатили за послугу.

— І?

— Віро, я вранці поділився здогадом із Артемом. Направив його по тому сліду. Він сказав потім — щось надибав, та має перевірити. Все правильно робив, між іншим. Тому зранку вже сам побалакаю з нею. Хочу почути те саме, що Головко.

Віра замислено схилила голову набік.

— Чому це не можу зробити, наприклад, я?

— Бо одного я вже послав на смерть.

— Гаразд. Ту вашу Зою допитають офіційно...

— ...і вона ввімкне дурочку в поліції. Знаю я її, Віро. Затримати жінку нема підстав. Зате той, кому не слід, знатиме, що після вбивства Головка її викликали менти. Так її життя буде в небезпеці. Згодні?

— Логічно.

— Вам краще мати в помічниках партизана. Взагалі, якщо мене після всього й вдасться відбілити, далі займатися своєю справою не зможу.

— Про що ви?

— За ці дні я двічі, — Кобзар показав два пальці, — опинявся під вогнем. В обох випадках мішень із мене була ідеальною. Та чорт забирай, Віро, мене могли вбити там же, на місці, поруч із Мері! Але хтось мене ганяє, мов дресированого хижака.

— Цікаве порівняння.

— Яке є. Один знайомий, не дурний чоловік, пояснив: виглядає, мене хочуть загнати в кут і змусити діяти так, як комусь треба. Використати отаке моє становище, розумієте?

— Не дуже. Ви переховуєтесь, мало що можете.

— Тут помилочка. Колись міг більше, ніж хто інший.

— Коли так, проти вас грає той, хто добре знає Олега Кобзаря.

Він перетравив почуте.

— Не думав аж так. Дякую, корисна деталь. Я б сказав, особлива прикмета. Отже, — він потер руки, — ви не будете мені заважати.

— Це означає — маю сприяти, — гмукнула Віра. — Як саме?

— Вже. У квартиру пустили. Сподіваюсь, не виженете.

Від несподіванки Віра охнула.

— Дайте води напитися, бо так їсти хочеться, що ночувати ніде! Слухайте, ви нахаба!

— Так найкраще, — Кобзар гнув своє, намагався бути переконливим. — Ми повинні бути на постійному зв’язку. Я потрібен вам, ви — мені. Там, де ви чогось не зможете офіційно, в гру включуся я. І навпаки, ви маєте змогу діставати офіційну інформацію там, де вона для мене закрита.

Вона поправила волосся, хоч зачіска не встигла розкошлатися.

— Навіть не знаю...

— Хіба ви боїтеся консьєржки?

— До чого тут...

— Вам принесли піцу проти ночі, і кур’єр сидить уже більше двох годин. Репутація.

— Якраз це мене найменше хвилює. Вахтерів, яким ми, мешканці, платимо гроші, — й поготів не має хвилювати.

— Коли так, домовились. Спатиму навіть на підлозі. Плюс до всього, тут мене ніхто не додумається шукати.

— Стратег, — Віра похитала головою. — Ви завжди отак, не даєте людям вибору? І ще хтось нарікає на так званий донецький стиль.

— Сприймаю це, як згоду. Підемо далі?

Віра зиркнула на годинник.

— Друга ночі.

— Ми лиш почали. Моя черга. Вас же цікавить особа Мері.

— Звісно, — вона пожвавилася. — Кажете, вона з Донбасу.

— Ровеньки.

— Місто на ровах.

— Ага, так вона і сказала. Батьки повернулися туди. Донька лишилася тут, але не в родичів під Києвом. Там біженці мешкали, поки не розійшлися в поглядах остаточно.

Пальці переплелися, Віра поворушила ними.

— Забула, чи казала вам: ті четверо теж із Донбасу.

— Чомусь мене такий збіг не дивує.

— Значить, Ровеньки... — вона примружилася. — Даруйте, зараз дурне спитаю. Прізвища Мері вам не сказала, так?

— Було б інакше, це б спростило справу.

— Отож, — кивнула Віра, — що маємо. Дівчина лишається в Києві після розриву з батьками. Народжує, припустімо, рік тому, їй роблять кесарів... Проста математика. Дев’ять місяців плюс рік... — на мить замовкла, тепер Кобзар мов не сидів поруч, промовляла сама до себе. — Кесарів же, дитина могла народитися раніше. Коли, кажете, Мері зустріла свого благодійника?

— Мислю собі — десь позаторік. Плюс-мінус.

— То дрібниці. Хай історія почалася півтора року тому. Тепер так: вона десь же мусила народжувати. Знати б прізвище, породіллю простіше знайти. Пологових будинків немало, але й не так щоб багато. Прізвище, прізвище...

Вона промовляла, мов мантру, а пальці вже розплелися. Спершу заклацала «миша», потім пучки побігли клавіатурою.

— Є ідея якась, бачу.

— Є, — Віра писала швидко. — У Донецьку лишилися деякі контакти. Мої приятелі, знайомі чоловіка.

— Чекайте, — Кобзар напружився. — Сепари?

— Що таке? — вона різко підняла голову, припинила писати.

— Я все ж таки воював із ними.

— А я від них поїхала ще раніше, — відрізала Віра. — Маєте інший спосіб накопати інформацію звідти — ласкаво просимо. Брататися з ними я вас не прошу.

— Хіба ви, слідча, маєте право збирати звідти офіційну інформацію?

— І хто це в мене питає? Офіційна особа? Чи людина, котра знаходиться в розшуку й вблагала мене, слідчу, заховати його, порушивши купу законів?

Олег вирішив промовчати.

— Отак, — переможно мовила Віра, пальці знову заклацали.

— Той... ну... знайомий ваш... Він там, у сепарів, силовик?

— Вгадали, — відповідь прозвучала сухо.

— Донецьк і Луганськ — різні регіони. Ровеньки — Луганщина.

— Вимкніть наївного, Лилику, — вона вперше назвала його на прізвисько. — Вони там всі чудово скоординовані. Інформацією обмінюються постійно, бо одну справу роблять, з одного корита годуються і з одним ворогом воюють. Донецький контакт має змогу зробити потрібний запит навіть не через луганських товаришів, а просто в Ровеньки. Орієнтир: біженці, що повернулися назад. Там усе фіксують. Прізвище Мері знатиму вже за добу, якщо пощастить.

Листа встигла відправити раніше, зараз просто пояснювала.

Промовчала, як побачила відповідь.

Кобзареві не слід знати, що їй відповіли і якими словами назвали.

Так було минулі рази, коли встановлювала особи тих чотирьох дівчат.

Але під кінець прочитала: це останній раз, Юрченко.

Привіт від однокурсника, він пам’ятав її ще за дівочим прізвищем.

Не відразу зрозуміла — Олег заговорив до неї.

— Що, даруйте? Задумалася.

— Можна подивитися, як виглядали ті, інші дівчата, — терпляче повторив Кобзар. — Якщо, звісно, маєте фото з місць огляду.

— Хочете знайти спільне з Мері?

— Вгадали.

— Довго й гадати не треба.

— Коли вже зайшла мова, розкажіть про них щось. Між ними так само мало бути щось спільне.

— Мало бути. Й було.

Віра закрила поштову скриньку. Знайшла потрібну папку. Відкрила, розвернула ноутбук боком.

І розказала Олегові про «Ольвію».

3

Лишила його, пішла спати.

Так навіть краще. Кобзар не любив, коли дивилися через плече й говорили під руку. Віра знайшла потрібний сайт, копії протоколів відкриті й викладені на робочому столі. Бажання заснути наче рукою зняло, занурився в документи з головою, мовби пішов з оперативної роботи кілька років тому не назавжди, а у відпустку.

Почав із вивчення офіційного сайту благодійного фонду «Ольвія». Найперше глянув дату заснування. Тоді Мері, скоріше за все, мешкала вже у Києві. Хоча... можливо, це не має жодного значення.

Пробігся по базі даних. Здебільшого молоді дівчата й жінки середнього віку. Чоловіків меншість, так, ніби вони сюди не зверталися або, як варіант, мужчинам-переселенцям не потрібна робота. Олег припустив: частина персоналій може бути видалена, але нічим не міг пояснити такий здогад. Пошукав і знайшов розділ, у якому містилися фото щасливців, котрі отримали роботу завдяки «Ольвії». Не полінувався, витратив час, звірив основну базу з цими публікаціями.

Гм-м-м.

Люди зі «щасливого» розділу далі значилися в загальній базі. Їх не викреслювали, просто переміщали фото. Отже, помилочка. Тут нічого не зникало. Навпаки, кожен бажаючий мав змогу переконатися: фонд виконав і далі виконує потрібну роботу. Отже, організація серйозна, варта довіри, стукайте — відкриють, в офісі раді всім знедоленим, допоможуть, чим зможуть. Згадана Вірою сума одноразової допомоги ніде на сайті не зазначена, і це логічно: тільки дурень напише — прийдіть до нас, отримайте сто євро за красиві очі. Вочевидь, це питання було й лишається єдиним, котре узгоджується усно.

Зрозуміти б ще причину атракціону такої небаченої щедрості від пана мільйонера Вериги. Може, в нього донбаське коріння, піклується про земляків, переймається війною. Взяв її близько до свого великодушного серця.

Біографія засновника «Товариства Промисловості й Фінансів» знайшлася швидко. Інтернет з першої спроби видав досьє, де місцем народження Анатолія Вериги значилася Одеська область, місто Ананьїв. Не зовсім Схід, типовий Південь. Так-так, якісь справи в Одеському порту вже з кінця вісімдесятих...

До ворожки не ходити, контрабас.

Далі Кобзареві стало нецікаво. Шлях із дикого бізнеса дев’яностих років минулого століття до більш-менш респектабельного на початку двохтисячних проходили десятки, як не сотні вихідців із прикордонних регіонів. Звідки первинний капітал, зрозуміло. Як відмив, відбілився, перекувався — теж ясно, Олег міг назвати кілька типових схем. Чому Верига раптом ударився в філантропію, поки загадка.

Ну, може й не бозна яка.

Міг згадати купу історій, як багачі раптом з доброго дива починали будувати церкви, складати чималі пожертви на дитячі будинки та включатися в боротьбу зі СНІДом, раком чи церебральним паралічем. Гріхи спокутували, інакше ініціативи акул дикого капіталізму пояснити складно. Тут, імовірно, схожа ситуація.

Подумки викресливши персону Вериги зі списку тих, ким треба цікавитися саме зараз, Кобзар узявся за дівчат.

Як і попереджала Віра, в базі даних фотографії Мері не знайшлося. Сайт «Ольвії» мав пошукову систему. Ввівши ім’я Марія, отримав дев’ятнадцять збігів. Жодного схожого знімка, навіть місто Ровеньки не спливло ніде.

Взявши коротку паузу, скинув нарешті черевики. Затим — шкарпетки не першої свіжості. Віра видала рушник, він зібрався в душ, та не тепер. Задоволено поворушив пальцями, сумнівні шкарпетки запхав у кишеню джинсів. Потягнувся, потер руки.

Скільки там набігло, десять на п’яту ранку?

Поїхали далі.

Знайшов кожну з чотирьох убитих дівчат. Скопіював та зберіг знімки в окрему папку. Пронумерував. Далі перейшов до протоколів з місця виявлення тіл. Бо навряд чи комусь треба пояснювати: жодне з них не є місцем скоєння злочину. Тут дівчата виглядали вже інакше, страшніше, та Олег роздивлявся фото з професійним спокоєм. Зараз у ньому співіснували сищик, який п’ятнадцять років бачив жертв насильницької смерті, та чоловік, який побував на війні.

Ці зображення так само пронумерував.

Фото живої дівчини розмістив поруч із фотографією мертвої.

Картинки склалися в чотири рівних ряди.

Кобзар напружився, відчув, як заболіло у скронях.

Міцно заплющив очі. Розплющив, дочекався, поки зникнуть різнобарвні цяточки.

Бачив перед собою те саме, що мить тому.

Струснув головою.

Спокійно.

Протоколи огляду були перед ним. Заховав зображення, підняв перший, Малахова Наталя. Пробіг очима, шукаючи те, що враз стало для нього головним та надважливим. Знайшов потрібне місце, перечитав, ворушачи губами. На черзі — Галя Чуднівська. Потім — Люда Токмакова. До Інни Жарової навіть не брався. Був певен — все те саме.

Чомусь колеги не звели все до спільного знаменника.

Мають рацію ті, хто скаржиться — розшук розвалюють, професіонали з органів йдуть, лишаються посередні фахівці.

Зафіксувавши потрібні місця, аби при нагоді швидко знайти й проілюструвати власну правоту, Кобзар знову вивів на монітор фото чотирьох жертв. Збільшив, нахилився зовсім близько, сліпаючи і вдивляючись у кожне, аби остаточно переконати себе: все вірно. Затим відсунув ноутбук, сам відкинувся на спинку дивана.

Повіки склепилися.

Коли розліпив, з подивом помітив — сидів отак півгодини.

Вимкнувся.

Організм таки змучився, вимагав свого.

Олег рвучко звівся. Поточився, на мить втратив рівновагу. Утримався, розправив плечі. Не думаючи про наслідки, ступив до дверей спальні, штовхнув, зайшов усередину.

— Назад!

Нічник спалахнув негайно. Віра, в піжамі, сиділа на ліжку, наставивши на незваного гостя пістолет.

— Ви отак зі зброєю спите...

— Якого чорта, Кобзарю! П’ята ранку!

— Ні.

— Що — ні?

— П’ята п’ятнадцять.

Вона опустила пістолет, натягнула ковдру на коліна.

— Вам робити нічого? Ми не домовлялися...

— Вам треба побачити це, Віро, — він не дав договорити.

— Чого я не бачила?

— А цього ніхто не бачив.

— Зірвали з ліжка, дали поспати годину — і морочите голову! Кобзарю, я не граюся.

— Я теж. Дівчата. Наталя, Галя, Люда, Інна. Не ті, які прийшли в «Ольвію» й сфоткалися там. Ті, якими їх знайшли. Це різні люди.

— Вам теж треба поспати. Чи ви спали і вам наснилося? Які — різні? Хочете сказати, вбили не Наталю, Галю, Люду та Інну?

— Ні. Коли позували для бази даних «Ольвії», виглядали інакше. Коли їх убивали, вбивця зробив із них моделей. Не знаю, як краще пояснити...

— Фотомоделі!

Віра Холод сама не зрозуміла, не могла пояснити, чому раптом це вирвалося.

4

«Blowup» — написано на візитці.

Разом із яскравим буклетом взяла її зі спеціальної скляної підставки на столику поруч із охороною. Дівчина на рецепції побачила, натягнула ввічливу посмішку. Віра так само посміхнулася у відповідь, потім перевела погляд на напис великими літерами: «BLOWUP» просто перед собою.

Двері товстого матового скла. Три літери на лівій стулці, три — на правій. Штовхати не треба, половинки роз’їжджалися при наближенні, спрацьовували фотоелементи. Всередині побачила велику залу, стіни теж скляні, але різного кольору. Можна бачити перехожих та машини на вулиці, ззовні скло виглядало темним.

А ще Віра побачила те, що шукала.

Хотіла перевірити Кобзареве відкриття й свій раптовий, мов спалах, здогад. Не знала, як заговорити про це. Поки їхала сюди, в галерею Андрія Вериги, прокручувала в голові десятки варіантів початку небезпечної, сумнівної за змістом розмови.

Але все виявилося надто просто.

Щойно побачила це, спершу розгубилася, та потім відразу спалахнула гнівом. Або син мецената Вериги справді нічого не розуміє, в що вірилося слабо, або — зовсім не ховається. Бо певен: ніхто його ні в чому не запідозрить, жодних паралелей не проведе.

— Добрий день, — долинуло, мовби з густого туману, хоча світла в залі було забагато. — Мене теж вражає, скільки робота тут стоїть.

— Робота?

Віра мала велику надію, що в ній не побачать поліцейську. Вранці, махнувши рукою на бажання доспати хоч трохи, пішла в ванну. Зачинилася там. І перед дзеркалом зробила все можливе, аби виглядати гламурною дамою. Власницею свого бізнесу щонайменше. На крайняк, знудженою дружиною по маківку зайнятого бізнесмена, в якого давно вже пригнічена статева функція, бо багато працює і щовечора напивається, називаючи це діловими переговорами.

— Так, це робота, — охоче пояснила коротко стрижена довгонога дівчина в строгому брючному костюмі. — Центральна частина експозиції. Чотири пори року. Автор є тут, до речі. Якщо бажаєте познайомитися, буде щасливим. Любить розповідати.

— Про що?

— Ніхто краще за художника не пояснить його творчості.

— Так, згодна. Це треба пояснити.

Стіни галереї прикрашали фотографії, збільшені до різних розмірів. Чорно-білі зображення межували з кольоровими, а в деяких випадках Віра помітила ретуш. Навіть якби захотіла неквапом обійти зал і роздивитися кожну, те, що містилося вглибині, на великій стіні, відразу привертало увагу й змушувало забути про інші знімки.

Та де — взагалі про все на світі.

На Віру дивилися Наталя Малахова, Галя Чуднівська, Люда Токмакова та Інна Жарова.

— Шокує чи вражає?

Звідки він вийшов, не зрозуміла. Мовби з’явився з паралельного світу, матеріалізувався, або вона бачить перед собою голограму. Привітний молодик у джинсах, потертих на лівому коліні й розірваних над правим, светрі з великим вирізом, аби всі бачили скромний, проте, напевне, дуже коштовний хрестик на ланцюжку. Оправа на окулярах тонка, її не помітно, можна подумати — лише два скельця на носі. Волосся закручене вузликом-дулькою на маківці.

— Андрій, — посмішка відкрита, широка, хоч у когось тут не гумова.

— Віра, — вона ледь потисла простягнуту руку.

— Це наша Яночка, вона менеджер, консультант, як треба — екскурсовод. Справжня хазяйка тут, що б я робив без неї.

— Скажете ж, Андрію Анатолійовичу, — навіть шаріються тут фальшиво-награно, що теж не надто приховують. — Хто б казав, справжній хазяїн ви.

— У цього, — Андрій Верига театральним жестом обвів приміщення, — нема і не може бути якогось одного господаря. Він є, Вірочко, в стін. У всього нього пафосного офісного центру, гори він вогнем.

— Та ну, Андрію, — тут заведено грати, і Віра пішла за правилами. — Хай стоїть собі. Красива сучасна будівля, в Києві пожеж не бракує.

— Вона не стоїть, — відрізав той. — Стирчить. Саме так, по складах — стирчить. Погано вписується в міський ансамбль, як купа інших архітектурних чуд із скла й бетону.

— Наш Андрій Анатолійович — перфомансист, як усі митці, — вставила Яна.

— Просто маю смак. Художній. Принаймні, хочеться в це вірити.

— Будинок збудував ваш тато...

— Яночко, не починай стару пісню. Мій батько сам оцього всього спорудити не міг. Він не будівельник, навіть не архітектор. І потім, я йому в очі постійно кажу — недогледів, тому з землі стирчить отаке одоробло. Мені соромно інколи перед людьми, які приходять сюди, в галерею.

— Місце зручне. Центр.

Віра сказала, аби не мовчати. Згадала — люди з психічними відхиленнями або мовчазні, або, навпаки, аж надто балакучі. Їх несе з будь-якого приводу, як не знаходять слухачів — говорять самі до себе. Причому дуже гладенько, кучеряво, мовби брали уроки ораторської майстерності.

Андрій Верига справді привертав увагу.

Навіть якщо схочеш подумати про нього погано — не зможеш.

Вочевидь, це й називається харизмою.

— Батько дав мені один із поверхів під арт-центр. На вибір. Я кажу — на відкуп, — він гмукнув. — Тільки не повівся на таке, щоб ви розуміли. Вибив оце місце, а за планом тут мусив бути якийсь конференц-зал чи щось подібне. Хто спеціально шукатиме мистецтво на сьомому чи шістнадцятому поверсі? Ви б шукали там, Віро? Скажіть — шукали б?

— Ні. Ліньки.

— О! Яночко, чуєш? Хіба я не казав тобі сто разів: люди — створіння ліниві. Присутні не виняток, я взагалі не люблю зайвих рухів. Але якщо галерея на першому поверсі, якщо ви заходите й відразу бачите її, якщо двері гостинно відкриті для всіх і не треба платити за вхід... Одне слово, самі бачите: тут нема залу для різних там конференцій, нудних засідань тощо. Все просто й вишукано. Згодні?

— Приголомшує, — кивком голови Віра вказала на композицію в глибині зали.

— А! — він теж майнув по ній поглядом. — То вас це шокувало чи вразило?

— Мене спершу шокувало, — знову втрутилася Яна. — Коли автор пояснив, шок минув. Тепер можу дивитися на це спокійно.

— Ну то прошу, пояснюйте й мені.

Вона рушила вперед, пересилюючи себе й наближаючись до фотографій, які бачила раніше тільки в матеріалах справи.

Чотири трупи.

Яна лишилася, бо, вочевидь, слухала пояснення не вперше й навіть не вдесяте. Вмостилася за журнальним столиком біля входу, заглибилася в ноутбук. Андрій Верига ступав за Вірою. Рухався тихо, ніби скрадався, й вона, попри чималу практику роботи з різноманітними лиходіями, відчула мороз поза шкірою, згори вниз по хребту до кібчика.

— Як ви сюди потрапили? — запитав раптом.

Тепер уже Віра справді здригнулася й в останній момент напружилася, аби прикрити страх розгубленістю. Не хотілося вірити, що Верига-молодший отак легко викрив її та її дійсні наміри.

— Через двері, — відповіла. — Легко і просто. Ви щойно сказали — самі хотіли, щоб так було.

— Не зрозуміли мене. Або швидше я нечітко висловився. Кострубато, даруйте. Мається на увазі, ви навмисне прийшли сюди, — знову обвів приміщення, — чи зайшли в центр у своїх справах і зацікавилися раптом написом? Бо наша назва викликала у вас потрібні асоціації.

— Потрібні — це які? Не зовсім розумію.

— Ви схожі на жінку, яка знається на мистецтві.

— Дякую. Хочеться вірити.

— «Блоу ап». Назва. Нічого не нагадує?

— Здається, у перекладі з англійської — збільшення знімку чи щось таке.

— Фотозбільшення. Мій метод, — тепер Андрій кивнув на свій витвір. — А ще — так називається знаменитий фільм Антоніоні.

— Так, звісно, тільки тепер згадалось, — Віра ніколи не бачила цього фільму. — Дійсно, кіно сильне і стильне.

— Фотограф знаходив істину, постійно збільшуючи свій знімок, — добре, що Веригу знов понесло. — Йому відкривається те, чого раніше, навіть озброєним оком, бачити не міг. Взагалі, це моя перша така спроба. Дебют, якщо хочете.

— Ви виставляєте в галереї лише свої роботи?

— Вірочко, творчі люди — нарциси, це факт. Але я з цим борюся. «Blowup» — простір, відкритий для всіх. Будь-які експерименти вітаються. Не повірите, нам три роки, і за цей час я виставляв тут свої скромні роботи лише двічі.

— Читала про цю галерею в інтернеті. Випадково знайшла, пішла за посиланням. Зацікавилася. Виявляється, ще не була тут. А так усюди.

— Яна матиме від мене по задниці, — Верига сказав це з посмішкою. — Вона тут менеджер. І про «Blowup» треба дізнаватися не випадково. Художники — народ вразливий. Я не виняток. Хочеться, аби люди чули, знали, приходили й дивилися. Якщо роботи нікому не показувати, вони довго не житимуть. Чули?

— Прошу?

— Ну, книга живе рівно стільки, скільки людей її читає. Фільм живий, поки його переглядають. Музика — поки слухають. Про інші художні роботи теж можна й треба так говорити.

— Так давайте вже про вашу поговоримо.

Побачене не відпускало.

Час переходити до справ.

5

Після вранішньої розмови з Вірою Холод удалося таки поспати майже три години.

Хотіла лишити його вдома, зачинивши на ключ. Олег відмовився, як не погодився брати і другий комплект ключів. У його становищі нелегала було забагато ризиків, щоб він дозволив собі мати при собі речі й предмети, здатні прямо чи непрямо вказати на особу, котра допомагає. Прийняв душ, хоч так і не розжився чистою білизною, натягнув несвіжі шкарпетки, вийшов раніше й чекав на Віру у скверику за рогом. Коли виїхала, швиденько заскочив у машину, за домовленістю вислизнув біля найближчого метро — Контрактова.

Вже там, у підземному переході, розжився трьома парами шкарпеток. Прикупив також двоє трусів, хоч не знав, де триматиме добро, яким обростав навіть сидячи в глибокому підпіллі. Щоб справді не тягати в кишенях, там же купив дешеву, примітивну з вигляду сумку.

Спакувався.

Потім заскочив у перше-ліпше кафе, і, поки несли замовлені сирники зі сметаною, зачинився в туалеті. Зняв штани, поміняв білизну, запхав у сумку разом із старими шкарпетками. Поснідавши, викинув пакунок на вулиці в найближчий смітник. Ніби нескладна, буденна процедура — а якось полегшало.

Мовби вирішив усі свої проблеми.

Кобзар погодився з Вірою: дівчат міг перефарбувати, вдягнути в сукні різних кольорів і фотографувати вже як моделей син мільйонера-мецената Вериги. Вона миттю перекинула цей місток, згадавши: саме він, фотохудожник, з доброго дива витрачав свій час, старанно знімаючи всіх, хто приходив до «Ольвії» по допомогу. Ініціатива виглядала не так дивиною, як звичайним дивацтвом богемного синка заможного тата. Але тепер, після його відкриття, злочин мав зовсім інакший вигляд.

Спершу Олег помітив різний колір волосся на фото живих та мертвих дівчат.

Далі перечитав висновки експертів і переконався: незадовго до смерті кожна жертва мала статевий акт, причому партнер користувався презервативом із спеціальною змазкою. Проте слідів зґвалтування жодна на тілі не мала. Отже, вирішив Кобзар, дівчата йшли на це за згодою. Не підозрюючи, чим усе завершиться.

Підтверджував такий здогад і їхній зовнішній вигляд. Дівчата приходили до вбивці в різний час. Причому — в певній послідовності, через певну кількість днів. Потім фарбували волосся так, як їм казали — або вже з’являлися кожна у своєму кольорі. Сьогодні будь-яка перукарня без питань перефарбує хоч кілька разів на день. А сукні отримували вже на місці, тут без варіантів.

Таке перевтілення могло бути сексуальною фантазією, і не завжди подібні ідеї приходять у збочені голови. Коли Олег ще працював у розшуку, мав справу з потерпілою парою, обидва — кандидати наук, він фізико-математичних, вона — філософських. Вони практикували перевдягатися в одяг один одного, а коли в процесі слідства факт виплив, не дуже й соромилися. Справді, дорослі солідні люди, шкоди один одному не завдають, оточення від того теж не потерпає.

Тож немає нічого поганого в тому, що дівчата з доброї волі фарбуються, як їм скажуть. Вдягають, що дають. І виконують, може, навіть за гроші, чиюсь забаганку.

Аби після того їх не знаходили мертвими й понівеченими.

Нарешті, якби Кобзар знайшов єдину спільну невідповідність — скажімо, дівчата фарбувалися б в однакові кольори та мали на собі сукні однакового кольору, припустив би, що вбивця — звичайний збоченець із хворобливою уявою. Та варто було поглянути на фото чотирьох жертв разом, у комплексі, картина враз мінялася.

Олег побачив перед собою щось подібне до завершеного твору.

Тому перше, що спало на думку, — моделі.

Віра Холод підхопила й розвинула її. Пошукала й знайшла в інтернеті відомості про фотохудожника Андрія Веригу та галерею з дивною назвою «Blowup», розташовану на першому поверсі офісного центру, котрий належить його батькові. Кобзар був не в захваті від бажання Віри провести розвідку боєм — так вона назвала свій візит туди. Але інших варіантів вони не мали: Олегові потикатися туди категорично не можна.

Небезпечно йти йому й туди, куди простував зараз, — на Святошин, до «Фільтру».

Вчора — а здається, дуже давно! — туди навідався Артем Головко.

Поговорив із Зоєю.

Після чого його застрелили.

Тому варіантів не лишалося. Так, ризиковано. Впізнають, його там багато хто знає. Проте Кобзар конче мусив поговорити з буфетницею сам.

6

— Я назвав це «Пори року. Війна». Саме тому — жіночі образи.

Віра мала дуже велику надію, що Андрій Верига вже остаточно перейнявся власним генієм і не зважає на її специфічний інтерес до витвору його рук.

— Неясно, чому війна.

— Вірочко, ми в цьому живемо й не помічаємо. Приїлося, ми намагаємося не слухати поганих новин, тікаємо від війни, закриваємося. А забувати про неї не слід. Інакше всі збайдужіють остаточно. Буде, як із книжками.

— З якими книжками?

— Та щойно ж казав! Якщо книжку не читають, про неї забувають. Забуте — помирає.

— А. Тоді, за вашою логікою, війна скінчиться відразу, щойно про неї забудуть усі.

— Навпаки. Вона скінчиться швидше, якщо ми пам’ятаємо про неї. І про те, яке горе війна приносить усім. Без винятку, Віро. Навіть якщо ми з вами далеко від війни, все одно чуємо відлуння. Вона впливає на всіх причетних, прямо й опосередковано.

— Філософське питання.

— Рефлексії, Вірочко. Мистецтво — найперше рефлексії, — він поправив окуляри. — Я помітив, все ж таки вас це шокувало. Не страшно, соромитися теж немає чого. Очищення завжди йде через шок і катарсис.

— Очищення — від чого?

— Та хоча б від байдужості, — Верига показав на фото, розміщене в лівому верхньому кутку. — Війна охопила всі чотири пори року. Ось це — зима, її колір білий.

Волосся Наталі Малахової пофарбоване в білий колір.

Сукня, в якій її знайшли, теж біла. Тільки тут, на збільшеному фото, вона не була пожмаканою, подертою з одного краю. Лежала рівно.

Червоні плями там, де груди.

Широке розплющені очі — в них справжній переляк.

Кобзар помітив очевидне. Те, на що до нього ніхто не звернув уваги. Білий колір волосся Наталі Малахової — не рідний, не справжній.

На фото, знайденому в базі даних «Ольвії», дівчина мала каштанове волосся.

— Пори року, крім літа, мають жіночий рід. Ось чому мої образи жіночі, та для літа все теж дуже умовно. Добре лягає в композицію, — Верига говорив, уже остаточно захопившись. — Дивіться далі, — палець перемістився у правий верхній кут. — Ця дівчина — символ весни. Тому зелена.

Галя Чуднівська.

Волосся пофарбоване в салатовий колір.

Насправді вона — білявка.

Сукня теж світло-салатна.

Червоні плями спереду.

— За весною настає літо, — Андрій показав на праве нижнє фото. — Рухаємося за часовою стрілкою, як бачите. Ця пора року свого кольору не має. Погодьтеся, влітку суміш кольорів, іноді як какофонія в музиці.

— Ніколи не думала над цим.

— Тепер будете, — кивнув Верига, — Я вибрав для літа жовтий. Навіть жовтогарячий.

Люду Токмакову, шатенку, пофарбували в ядучо-помаранчевий.

Такого ж кольору сукня.

Саван, це точніше.

— Нарешті, осінь. Конфлікт кольорів із літом. Теж багато жовтого. Але чим завершується будь-яка осінь? Скажете?

— Зимою.

— Дотепно, — очі за скельцями окулярів не посміхалися. — Як листя остаточно спадає з дерев, настає непевна пора. Міжсезоння. Все довкола похмуре. І — чорне.

Інна Жарова.

Натуральна блондинка на першому фото, брюнетка — тут.

Але сукня-саван світло-сіра.

На чорному не видно кривавих плям.

— Отже, ми з вами пройшли всі пори року. Не забуваємо — йде війна. А війна — це кров і смерть. Тому в мене підкреслено: пори року міняються, як призначено природою. Війна ж лишається незмінною. Молодість і смерть.

Останнє промовив з ноткою пафосу.

— Справді, символічно, — Вірі дедалі важче було стримувати себе. — Оце... Кров, я так розумію...

— Несправжня, — відповів спокійно. — Я пояснив моделям свій задум. Ніхто не відмовився від певної театралізації.

— Моделі професійні, я правильно розумію?

— Професіоналки не цікавлять, — Верига наморщив носа, показуючи, наскільки. — Часто запрошую дівчат, як то кажуть, з вулиці.

— Знайомитесь на вулицях?

— Не обов’язково. Дуже буквальне сприйняття. І я, і Яна часто буваємо на різних виставках, прийняттях, інших мистецьких заходах. Сюди теж приходять цікаві. Лишаємо візитки. Бажаючі приходять до мене в студію й охоче позують.

— Я б могла?

У погляді Вериги зблиснуло щось нове.

— Чому ні? Хочете спробувати — ласкаво просимо. Карток при собі не маю, та Яна...

— Ніколи ще не була в ролі моделі.

— Раптом сподобається.

— У вас студія тут?

— Вдома. Я живу за містом. Контраст щодня: з лісу в мегаполіс і назад. Якщо справді забажаєте, я організую, аби вам допомогли приїхати.

— Я на машині.

— Коли так, нема проблем узагалі. Щоправда, в мене така традиція, коли працюю — келих шампанського. Моделі не професійні, їх розслабляє. Після спиртного за кермо не сідають.

— Нічого. Я доросла дівчинка, — Віра сказала це так грайливо, як могла. — Мене не треба штучно розслабляти. Та й з кермом після келиха впораюсь.

— Це якщо келих один.

— О, Андрію, ви вже зібралися мене напоїти? Ми ж не пиячити збираємося.

— Поки що, Вірочко, ми взагалі нічого не збираємося робити.

— Якщо пропозиція серйозна, подумаю. За умови, що не вмовлятимете позувати голою чи фарбуватися в зелений колір.

— Домовились. Може, хочете кави? З вами цікаво, подивитесь інші роботи. Я скажу Яні...

Віра легко взяла руку Андрія Вериги в свою.

— Не треба. Моя цікавість уже погамована. І потім, ця ж робота тут центральна, — вона стояла до витвору спиною, без бажання повертатися й знову дивитися на мертві обличчя. — Побачила те, що ви хотіли. Ви праві.

— У чому?

— Тобто, Яна права. У мене, як і в неї, спершу шок, потім — сильні враження.

— Маю надію, позитивні.

— Ох, Андрію. Звідки бути позитивові, коли йде війна.

Віра вже не знала, як правильно вийти з розмови, аби її завершення не виглядало втечею.

— Добрий день! — почула щебет Яни.

Верига озирнувся на вітання.

— У вас нові відвідувачі, — легко посміхнулася Віра. — Ви популярні. Хтось ще прийшов отримати шок.

— І очиститися, — додав Андрій Верига. — Прошу пробачити, піду до людей. Візитку в Яночки справді візьміть. Пропозиція серйозна.

7

— Ой, — тихо промовила Зоя.

Довгенько бродив, нарізаючи кола й думаючи, як би краще проскочити у «Фільтр» непоміченим. Фіксував знайомих таксистів, хтось їхав, хтось нудився й курив. Час ішов, виграти його хоч як не випадало. Тому Кобзар вирішив не морочити собі голову. Чому на нього повинні звернути увагу...

Натягнув нижче на очі плетену шапочку, куплену по дорозі сюди.

Перекинув сумку через плече, впоперек тулуба.

Зняв із запобіжника пістолет у кишені.

Розрахував точно: на мужика, котрий зранку квапиться в заштатну кафешку на міській околиці, ніхто не зважав. Люди довкола мали свого клопоту, аби стежити, хто там біжить похмелитися, щоб світ довкола перестав обертатися. Такі самі дядьки сиділи всередині, теж перейняті здоров’ям і процесом лікування наслідків учорашнього.

Ставши перед стійкою, шапку не зняв — Зоя й так упізнала.

— Ненормальний, — вичавила. — За тебе вже менти питаються кілька днів.

— Так скажи, де я.

— Не знаю, Олеж, і знати нічого не хочу. Чеши звідси, Їй-Богу. Не маяч.

— Поговорити треба.

— Нічого мені не треба, почув? — буфетниця перейшла на голосний шепіт. — Тут хлопці подейкують: Олежа в розшуку, по телевізору показували. Десь стріляли, когось убили. А він собі спокійно ходить.

— Не спокійно, Зою.

— А щоб я була спокійна, щоб спокій тут взагалі був — давай-давай, паняй. Подалі звідси.

— Як не піду, що робитимеш? Поліцію гукнеш?

— Мужиків з вулиці.

— Егеж. Там усі свої. Чи вже ні? Ви разом мене зв’яжете, поведете до найближчого відділку здавати?

— За язик себе вкуси.

— О, бач, — Кобзар видихнув, нахилився до Зої ближче. — Піду й не прийду більше, осьо тільки ти мені щось розкажеш.

— Нічого я тобі не розкажу!

— Навіть не питаєш, про що?

— Не моє діло. Олеж, говорила завжди: моя робота — наливати людям горілку. Дешеву і багато. Все, що мене обходить, — аби поводились тихо, не курили тут, не блювали, не валялися на підлозі. А ще — хай мені зарплату нещасну дають акуратно, не так, як зараз. Не треба підвищувати, нехай. Аби не затримували. Почув мене, зрозумів?

— Добре почув, гарно зрозумів, — Кобзар лишився на місці.

— Чого тоді хочеш? Олеж, усе інше — не моє діло.

— Чому ж тоді навела мене на ту дівку? Нагадати?

Зоя скам’яніла.

— Ви змовилися.

— З ким?

— Тут учора був один. Високий такий, — вона показала рукою трохи вище Кобзаревої голови. — Рудий. Показав документи, з поліції. Питав про те саме.

— Зою, це я його попросив, — зітхнув Олег.

— О! Так чого воду вариш, голову мені морочиш? Приперся він... Запитай у свого друга, я йому розтовкла все.

Знав — доведеться це сказати. Не хотів, тягнув до останнього. Передбачав реакцію.

— Зою, мій друг учора загинув. Його вбили. Аби він не сказав мені, що почув від тебе.

Вона хитнулася, вчепилася в буфетну стійку зі свого боку.

— Йди, — прошепотіла. — Олежа, пішов у баню. Я не хочу нічого чути, не хочу знати... Точно гукну зараз з вулиці когось.

— Від цього мій друг не воскресне, — процідив Кобзар. — А тобі, Зою, доведеться свідчити вже в поліції. Я ж не мовчатиму, ти маєш цінну інформацію для слідства.

— Нічого не знаю! — прошипіла вона. — Гуляй, іди собі лісом!

Він озирнувся. Пияки в глибині залу не звертали на їхню суперечку уваги.

— Народ, зачиняємося! Санітарна година!

— Ти що...

Кобзар поглядом змусив Зою замовкнути, підніс голос:

— Джентльмени, кому не ясно!

Буфетниця обсмикнула блакитний робочий халат, вийшла з-за стійки.

— Виходимо, дядьки. Тут прибратися трошки треба.

Чоловіки підводилися й залишали затишне, таке рідне для них приміщення не надто охоче. Один, проходячи повз Кобзаря, недобро зиркнув з-під козирка потертої кепки — такі роздають безкоштовно на різних рекламних акціях. Причинивши двері за останнім, Олег повернувся до Зої.

— Кажи.

— Чого командуєш тут! — але вже не така налякана й агресивна.

— Бо збираюся врятувати твоє життя, не дійшло досі?

Буфетниця завмерла з роззявленим ротом. Потім закрила його, провела долонею по обличчю.

— Господи, от де ви всі взялися на мою голову?

Кобзар розстебнув сумку, витягнув із конверта зелену купюру.

— Дивись і слухай. Оце я тобі даю, аби ти повторила, що вчора говорила моєму другові. В мене є підозра, тут на половину твоєї платні. Потім отримаєш іще таку саму. Давно маму не бачила, яка в селі?

— Ще маму мою згадав!

— Візьмеш відпустку за свій рахунок. Чи домовишся з Катькою, вона тебе поміняє.

— Не командуй, — повторила, але сто доларів узяла. — Без тебе знаю, що робити.

— Мій друг навряд сказав ще комусь, крім мене, про розмову з тобою. Інакше, Зою, тебе б так само знайшли й застрелили. Ще можуть знайти. Тому краще їдь з Києва сама, побудь деінде хоча б кілька днів.

Не хотів лякати Зою ще більше. А міг би пояснити: якщо почнуть шукати — знайдуть. Запитають напарницю Катерину. Прийдуть додому з підробленими поліцейськими посвідченнями чи взагалі без нічого, наженуть туману, легко дізнаються, коли й куди подалася. Дістануть і в селі, ще й матір тепер в зоні ризику. Проте інших можливостей хоч якось віддалити важливого свідка Олег поки не бачив.

— Добре, — вичавила жінка. — Коли вже причепився — питай.

— Давно б так.

— Не твоє діло!

— Ох... Гаразд, годі вже гарикатися, — Кобзар зосередився. — Зою, згадай день чи вечір, коли сюди прийшла ота дівчина, на яку ти мене навела.

— Ні на кого я тебе не...

— Цить, — він легенько тупнув. — Спершу я приїхав до «Фільтру» за викликом. Пасажира не було, зате до мене вийшла незнайома дівиця, попросила закурити. Буває. Але потім ти попросила допомогти їй у чомусь. Саме мене, Зою. Дуже наполегливо.

— У неї тоді сталося щось.

— Досі не знаю, що саме. Її теж убили, — подробиці вирішив опустити.

— Та що ж таке! — Зоя поточилася, зробила крок назад. — Коло тебе люди мруть, як мухи!

— Я тут, аби зупинити це. Видно, Артем тобі про смерть дівчини нічого не обмовився.

— Хто?

— Рудий, високий, який приходив сюди вчора. Друг мій. У нього дитина лишилася маленька. Вони з дружиною чекають... чекали на другу. І я знайду, хто вбив його, Зою. Саме тому прийшов і говорю з тобою. І ти вже змучила мене, розумієш? Крутиш, вертиш...

— Замовкни зараз же! — вона навмисне грубіянила. — Приходив чоловік. Сюди, до мене. Десь за пару годин перед дівкою. Вдягається не так, як ви всі тут. Кремом для гоління пахнуло, дорогим.

— Як знаєш, що не дешевий? Отак, унюхала просто?

— Ну, хай не дорогим. Просто кремом. Ні від кого з вас, Олежа, в нашому закладі нічим таким не пахне. Крем, одеколон...

— Ще прикмети?

— Я не придивляюся ні до кого, ти ж в курсі. Не моя робота — витріщатися на тих, кому наливаю. Цей теж горілки попросив. Здивувалася спершу. Ну, не з наших він, не з тутешньої публіки!

— Тихо, тихо, — Кобзар спробував заспокоїти Зою, взявши за плече, та вона рвучко відсторонилася, відступила ще далі. — Замовив горілку. Далі.

— Випив повільно, не відразу. Так, наче смакував. Потому кави сказав зварити, закурити зібрався. Сказала — не можна. Тоді він і спитав, чи знаю такого собі Олега, таксиста. Ти тут наче один Олег, хоч ім’я не таке вже й рідкісне.

— Залік, спостережлива.

Буфетниця пропустила шпильку повз вуха.

— Дав п’ять сотень, одним папірцем.

— За що?

— Каже: коли ти приїдеш, тут уже сидітиме дівчина. Я повинна вас познайомити. Зробити так, аби ти захотів їй помогти.

— П’ятьсот гривень за знайомство з дівчиною. Ти б не скаржилася на життя, Зою.

— Тебе забула спитати, — огризнулася. — Мені не шкода. Бо мене ваші справи мало обходять.

— Ти зовсім не здивувалася?

— Мене давно ніщо не дивує, Олежа. Ага, — вона враз стрепенулася. — Згадала. Другу твоєму, рудому, це сказала, він зацікавився дуже. Той чоловік мені гроші лівою рукою давав. І стаканчик лівою брав, і каву. Нічого особливого, у мене онде зять шульга. Ще заїкався, трошки.

8

Ключі таки треба було взяти.

До вечора знову вимушено тинявся мрячним березневим Києвом. Дивився на себе у вітрини й бачив підозрілого типа, якого сам би зупинив для перевірки документів на місці патруля. Вже звик перебиватися вуличними сосисками, колою і куняти в темних залах кінотеатрів. Набрав Віру, як домовилися раніше, по шостій, а вже після сьомої вечора вона підхопила його на набережній.

— Він, — сказала, щойно рушила.

— Про кого ви зараз і про що?

— Андрій Верига. Не готова твердити — він сам убивав. Але причетний до серії напевне. Яким боком, поки не знаю.

— Бачилися особисто?

— Не планувала, так вийшло, — сипнув дощик, Віра ввімкнула «двірники». — Олег, ви в курсі, що я з Донецька. Там у дев’яності на вулицях стріляли й кидали гранати посеред білого дня. Мов на вулкані жили, реально, там вибухали машини, квартири, бомбу підклали на стадіоні під трибуну. Кінець кінцем, чоловіка мого вбили, саму пресували...

— Уявляю. Для чого зараз заговорили про це?

— Аби зрозуміли — я лякана й перелякана. Поки не поспілкувалася сьогодні з Веригою, думала — всі страхи давно здолала, — вона на мить відволіклася від дороги, глянула на Кобзаря. — Сьогодні мені вперше за багато років стало страшно. Коли він дивився, коли говорив... Ніби нічого особливого, люди поруч, білий день. А мороз поза шкірою від слів, від погляду... Не думайте, я не вразлива, я слідча, трупи бачила, розчленовані навіть...

Олег легко й обережно поклав свою руку на її.

— Не треба пояснювати. Таке трапляється.

— Не можу відчуття передати.

— Не треба. Скажіть краще, не помітили, наш фотограф — правша чи лівша?

— Коли вітався, простягнув праву, — вона зиркнула на його ліву, що накрила її правицю, Кобзар швидко забрав руку. — Це мас якесь значення?

— Поки не розібрався. Теж маю невеличкий врожай: Мері підвів до мене якийсь шульга. Від нього гарно пахнуло чоловічим парфумом.

— Аж дві особливі прикмети, — Віра посміхнулася. — Врожай навіть нівроку. Принаймні можемо точно сказати: її вбивця і той, хто вбивав інших дівчат, — різні люди.

— Буфетниця бачила його. І щось мені підказує: Артем Головко когось запідозрив. Вирішив перевірити, щоб напевне. Десь необережно ступив, проколовся, — Кобзар відкинувся на спинку сидіння. — Забагато щось убивць у нашій історії.

— Тобто?

— Маньяк, котрий робив із жертв фотомоделей, — він загнув один палець. — Шульга, якому Мері відчинила двері моєї скромної комірки, — загнув ще один. — І не забувайте про того, хто стріляв у Головка. Якщо зовсім розгулятися думками, додав би до купи, — показав гри зігнутих пальці, — ще стрільця з парку біля Політеху. Але, Віро, моє серце чує — там і на Нивках працювала одна особа.

— Троє убивць. Забагато, згодна. Свого серця після знайомства з Веригою теж послухалася. Тільки ніхто не дасть затримати фотохудожника лише на тій підставі, що всі його моделі в різний час знайдені вбитими. З відрізаними сосками.

— Було б бажання. Погодьтеся, підстав чимало. Принаймні, хай би дав пояснення, навіть в присутності свого адвоката. В родини Вериг, так собі думаю, їх цілий штат на зарплаті.

— Між іншим, ви праві. Ще раніше цікавилася. Анатолій Верига — дійсно співвласник адвокатської контори «Новиков і партнери».

— О! Всі партнери хором синочка й відмажуть. Тому згоден, Віро. Затримати, влаштувати в тому скляному хмарочосі якісь маски-шоу можна. Хоч як, у камері Верига-молодший не ночуватиме. Діти мільйонерів у слідчих ізоляторах не ночують у жодній з країн світу. І все одно дійство б мало сенс. Просто ще рано.

Холод не відповіла.

Далі їхали мовчки. Біля сусіднього двору Олег вийшов, аби за півгодини вже дзвонити в її квартиру.

Й відчути, як навалилась шалена втома.

Марафон завдовжки в три доби таки вичерпав усі його ресурси.

Навіть на фронті солдати мали змогу відпочити після виходу, хай би скільки він тривав.

— З вашого дозволу.

Скинув куртку, не ліг — упав на диван.

— Перекусимо щось?

— Не тепер. Дякую, але справді...

— Нічого, лежіть.

Віра дуже, аж надто скоро звикла до чужого мужчини у своєму помешканні. Здивувалася, бо не чекала такого від себе. Навіть думки не могла припустити. Вирішивши розібратися в собі, коли буде на те вільний час, скинула туфлі, забрала ноутбук у спальню, зайшла в інтернет.

Лист.

З Донецька.

Спершу глянула на підпис.

Ми більше не знайомі, Юрченко.

Ну, хай так. В глибині душі Віра сама хотіла, аби відпала потреба підтримувати надалі той контакт. Обійдеться. Натомість прочитала короткий лист, неохоче підвелася з ліжка.

— Кобзарю.

— Дуже офіційно, Віро.

— Гаразд, Лилику, — стала в дверях. — Є адреса.

Олег розплющив очі.

— Яка?

— Вашу Мері звуть... звали Марією Запорожець. Повні паспортні дані — Запорожець Марія Петрівна. Проживала в Ровеньках на вулиці... О’кей, вже не важливо, — вона примостилася в кріслі, витягнула ноги, поворушила пальцями, вже зовсім не соромлячись і без бентеги. — Коли виїхали, справді тинялися по родичах. Одні зараз живуть у Бучі. Там Марія лишилася потому, як батьки повернулися назад.

— У родичів?

— Подругу в Бучі завела. Така собі Оля Тимчук. Її адресу батько й назвав.

— Електричка в Бучу ходить, — сказав Кобзар.

9

Обмацав поглядом, а ніби руками торкнувся.

До приймальні Анатолія Вериги пройшла через три рівня охорони. Головний офіс очолюваного ним «Товариства Промисловості та Фінансів» займав останній, п’ятий поверх скромної порівняно з уже баченим Вірою скляним монстром будівлі. Дім ховався у дворах на Печерську й раніше напевне виглядав інакше. Новий власник зробив із занедбаної забудови картинку сторічної давнини. Холод бачила схожі будинки на старих листівках, що їх час від часу публікували в журналах та викладали в інтернет шанувальники старожитностей. Тільки замість брами, яку відчиняли двірники у формених фартухах та кашкетах, отримуючи за це п’ятаки й гривеники, вхід перегороджував білий шлагбаум.

Праворуч — будка охорони.

Й вартові в берцях та сірому камуфляжі, на рукавах — знайомі фірмові емблеми з яструбами.

Віра змушена була зупинитися біля імпровізованого КПП, трохи погратися в гру, суть якої — хто ж до кого підійде першим: вартовий до водія чи навпаки. Виявила більше витримки, опустила скло, показала церберу посвідчення й більше нічого не пояснювала. Той відійшов, коротко переговорив із кимось по рації, час від часу озираючись на стрьомну гостю. Нарешті скомандував своєму напарнику в будці, той натиснув кнопку на пульті, шлагбаум повільно піднявся.

Наступна зустріч із «яструбами» — в холі першого поверху.

Тут уже побачила справжню чергову частину, таку як в поліцейському відділенні. Старший «яструб», дуже схожий на охоронця при в’їзді, напевне отримав інформацію, хто прибув. Проте сухо попросив документи. Віра спершу хотіла звеліти «яструбу» показати свої, пояснити, за яким правом тут стоїть і чинить перешкоди правоохоронним органам. В останню мить прикусила собі язика, стримуючись. Хоч приїхала для розмови, домовившись із Веригою попередньо, все одно її візит мав швидше приватний, а не службовий характер. Привід вигадала на ходу, розмова не під протокол, тож в цій ситуації не слід бикувати.

Тим більше, її не затримали.

Третя партія «яструбів» зустріла біля ліфта. Двоє в костюмах при краватках. Знак фірми побачила на бейджику, який кожен із сторожів мав на лацкані. Жіночим поглядом оцінила: костюми не з дешевих. Цікаво, уніформа — це за рахунок компанії чи працівники мусять дбати про одяг самі?

Ще відзначила: вбрання контрастує з зовнішністю.

На неї уважно дивилися й обмацували очима з голови до п’ят типові силовики. Навіть якби не знала, що в «Яструб» набирають переважно колишніх «беркутівців», визначила б відразу, хто перед нею. «Беркут» написаний у кожного на обличчі, хай би вони вбрали маскарадні костюми.

Їм втретє засвітила документи.

Довели до дверей приймальні, один відчинив, пропускаючи й мовби передаючи з рук у руки. Всередині за столиком сиділа секретарка, яка ламала стереотипи про професію. Жінці далеко за сорок, мінімум косметики, діловита, зосереджена, вся в роботі — ковзнула поглядом крізь строгі окуляри, не перестаючи бігати пальцями по клавіатурі.

— Добрий день. Можете роздягнутися й присісти.

Віра не встигла відповісти — відчинилися двері з табличкою «Президент», з’явився хазяїн.

Син відрізнявся від батька так, ніби вони не були рідними. Андрій високий, пластичний — Анатолій на зріст нижче середнього, наче витесаний зі шматка сирого дерева п’яним теслею, якому швидше кортіло скінчити взяту халтуру. Молодий чоловік дбав про волосся й експериментував із зачіскою — патріарх наче навмисне поголив череп. Чим нагадував Віка Меккі, героя «Щита»[4], Віра колись підсіла на цей поліцейський серіал.

— Прилаштувати пальто можна в мене. Наталю Романівно, нам три кави.

Без «будь ласка».

Не привітався. Жінкам руку простягають через два рази на третій, не наполягала. Але тут жодних намірів, їй не раді, проте існують правила пристойності та репутація солідної компанії!

Зайшовши в кабінет, зрозуміла про третю каву. Біля вікна стояв міцний чоловік у незмінному тут дорогому костюмі, щоправда — без бейджика. Стрижений йоржиком, зачіска ідеально підходила до форми його голови.

Віра бачила його раніше на фото. Впізнала.

— Значить, Віра Павлівна.

Глянула на Веригу, який тим часом повернувся за широкий робочий стіл. Замість утопитися в зручному кріслі з високою спинкою сів на краєчок, обсмикнув піджак. Усім своїм виглядом показував: розмова буде короткою, діловою й завершиться, коли він того забажає.

— Краще просто Віра, — вона простягнула візитку, лишаючись у пальті.

— Та роздягніться вже, тут жарко. Казав, аби менше топили, ми так само за опалення платимо, як всі люди. Не думайте, що в нас тут зайві гроші.

Про що він говорить...

Вона зняла пальто. Стрижений ступив ближче, прийняв у неї одяг.

Узяв лівою.

— Що вам сниться, Віро Павлівно?

10

Питання заскочило зненацька, ніби хтось гавкнув з-за рогу чи вдарив порожнім порохнявим мішком.

— До чого тут мої сни?

— Знаєте, скільки мені років? — посмішка Вериги відкрила ряд ідеально білих зубів. — Та знаєте, знаєте, чого ж. У вас робота така. Так я й не ховаюся, біографія навіть у Вікіпедії є. Коротка, та все одно дати зазначені. Тож скільки мені років?

Віра відчувала, як втрачає ініціативу. Ось де батько й син схожі: вчора в розмові з Андрієм ловила себе на такій само думці.

— Тест на уважність? — треба приймати правила. — Гаразд. Вам п’ятдесят три, Анатолію Євгеновичу.

— Теж краще на ім’я. Але то вже за бажанням. Ви молодша за мене, Віро. Років на п’ятнадцять. Навіть не так: на п’ятнадцять років. Вчилися ще в радянській школі. Тільки навряд вас катували снами Віри Павлівни.

— Не розумію.

— Щаслива ви людина. Ніколи не боялися отримати погану оцінку за незнання творчості Чернишевського. Його іменем досі вулиці названі, до речі. І радянських школярів в обов’язковому порядку змушували читати «Що робити?». Це така книжка була, дуже актуальна для тодішнього державного устрою. Добре, не тиранитиму вас більше. У своїх снах Віра Павлівна бачила світле комуністичне майбутнє. Зараз на словосполучення «сни Віри Павлівни» сказали б — мем.

— Ми далі говоритимемо про меми? В нас так багато часу?

— Добре, що ви самі так почали.

Секретарка принесла каву, запала тиша. Коли поставила три чашки на стіл і вийшла, Верига повів далі:

— У мене дуже мало часу. Я зайнята людина, Віро. Якщо слідча з поліції прийшла до мене бесідувати не про свої сни, отже, є інша причина. Прошу пояснити. Або викликати офіційно, повісткою.

— Отак відразу й повісткою. Є за що?

— Пийте каву. Хіба ви любите холодну.

Верига взяв свою чашку. Віра присіла до столу, потягнулася за своєю.

Ліва рука стриженого підхопила третю.

— До речі, я запросив приєднатися вашого колегу, нехай колишнього. Маєте знати одне одного. Ви перевелися з Донецька в Київ, коли Тимур Юрійович ще служив.

— Ми не знайомі.

— Але ви його знаєте.

— Ні.

— Гаразд, про нього.

Віра ковтнула кави, шукаючи правильну відповідь.

— Ви ц-цікавилися охоронною фірмою «Яструб», — нарешті заговорив Тимур Нагорний, вухо вловило легке затинання. — Ви приходили в офіс «Ольвії» у зв’язку з загибеллю дівчат, які зверталися туди по допомогу й з-залишили свої дані. Для чого гратися, пані Холод. Прізвище керівника фірми, яка ох-хороняє приміщення фонду, не таємниця. І ф-фото моє на сайті «Яструба» є. Ми легальна структура.

— І все одно ми особисто не зналися, пане Нагорний. Хоч справді багато чула про вас. Не вельми доброго.

— Про мене пліткують ще гірше, — вставив Верига. — У нас в країні багата людина у свідомості громадян — убивця, ґвалтівник та пожиратель ембріонів ненароджених дітей. Деякі з нас приймають ванни з молока лами, в які домішується кров цнотливих дівчат. У цьому — причина нашого багатства й успішності.

— Блазнюєте.

— Зовсім ні. Пересмикую трошки. Але ж народ швидше повірить у таку маячню, ніж у те, що такі, як я, працюють без вихідних. Наш гріх, гріх кожного з нас, у тому, що не ділимось своїми статками з бідними невдахами на площах усіх без винятку міст, від великих до малих. А гріх Тимура Нагорного і його теперішньої команди полягає в тому, що робили брудну роботу там і тоді, де й коли її робити ніхто інший не міг і не хотів. Ну, такі ось загальні, базові для мене речі. Через те відхрещуєтесь навіть від того, що дещо чули про Нагорного. Хіба ні?

Розмова навмисне, очевидно завертала не туди, куди треба. Віра воліла промовчати, зробила ще ковток — кава справді швидко вистигала.

— Отже, згодні, — кивнув Верига. — Давайте вже до справ.

— Яких?

— Віро, ви ж для чогось прийшли. Зверніть увагу — дізнавшись, хто турбує, відповів відразу. Відсунув важливіші справи, аби зустрітися з вами чимшвидше.

— Зі мною?

— Не з вами, як із Вірою Павлівною Холод, — він постукав пальцем по візитці. — Зустрічі шукав співробітник поліції. Тимур Юрійович має можливості оперативно навести довідки. Ви займаєтесь справою, до якої якимось чином, непрямо виявилася причетною моя дитина.

— Син? — вона не зрозуміла, як вирвалося.

Верига й Нагорний швидко перезирнулися.

— Вибачте, висловився буквально. Мій син тут ні до чого. Хотів сказати — дітище. Не дитина, зрозуміло? Мова про «Ольвію». Я створив цей благодійний фонд, хай це буде мій внесок у шлях до миру чи допомогу знедоленим, як завгодно називайте. Всім не допоможу, всіх не нагодую, не обігрію. Мертвих не воскрешу. Але хоч щось роблю й робитиму, Віро.

— Добре, — вона не знайшла іншої відповіді.

— Не дуже добре, — парирував Верига. — Моє дітище зацікавило поліцію в контексті, який мені неприємний. Сказав би, обурює.

— Тому я прийшла поговорити.

Нагорний кахикнув.

— Що сталося?

— А що сталося?

— Ви, Віро Павлівно, прийшли з цим до «Ольвії» ще місяць тому. Залякали Тетяну Данилець, а вона дуже вразлива жінка.

— Ніхто її не залякував...

— Але вона з-злякалася, — гримнув Нагорний, і тепер ініціатива була в нього. — Будь-хто на її місці запанікує. Ні сіло, ні впало з’являється поліція і з-закидає благодійній організації причетність до серії вбивств.

— Нічого такого не було. Слідство виявило, що всі четверо...

— Ви вже казали це, — пас прийняв Верига. — Чому мецената «Ольвії» удостоїли своєю увагою аж через місяць? Могли б відразу після бесіди з нашою пані Тетяною подзвонити мені. Отак, як сьогодні. Приїхати, висловити сумніви, що виникли. Не знаю, чим допоміг би. Не знаю, чим можу стати в пригоді тепер. Але погодьтеся: якби прийшли тоді, ми б мали іншу ситуацію. Ви стукаєте в двері нині. Значить, щось помінялося. Раніше ви обмежилися візитом до «Ольвії». Тепер прийшли з цим до мене. Припускаю — є якісь нові обставини. Від мене вимагається втручання, так чи ні?

Вірі раптом набридло відбивати атаки двох чоловіків.

— Пане Вериго, нехай ваш помічник, консультант чи в якій тут якості пан Нагорний, пояснить: аби з’явилися серйозні обставини, я б не приїздила до вас сюди. Вас викликали б до мене в кабінет. Ми б говорили під протокол. У присутності адвоката чи без нього. Зараз я тут, бо ваше дітище, благодійний фонд «Ольвія», чомусь фігурує в серйозній кримінальній справі. Смерть однієї дівчини з вашої бази даних — випадковість. Коли одна за одною вбивають чотирьох, перевдягнувши й загримувавши перед тим кожну, — закономірність. Це репутаційні втрати. У наш час верховенства поширеної інформації над правом дивно, погодьтеся, що про серію вбивств та незрозумілий зв’язок із «Ольвією» не пишуть широко. Нагорний, ви згодні?

Їхні погляди схрестилися.

Не хотіла б вона бути з ним сам на сам, у зачиненому кабінеті, в іншому статусі.

— Ми обговоримо це, — процідив.

— Я прийшла з миром. Поки що. Можливо, ви чогось не знаєте. Проведіть внутрішнє розслідування. Матимете, що сказати, — дзвоніть будь-коли.

— Вам краще піти, — Верига встав, знову обсмикнувши піджак. — Тимуре Юрійовичу, подайте дамі одяг.

— Дама візьме сама, — Віра теж підвелася. — Проводжати не треба. Дама знайде дорогу.

11

Від залізничної станції їхав на місцевому таксі, щоб не блукати.

Немолодий дядечко-водій у старомодному сірому плащі й заяложених штанях таксував на «Жигулях» уже двадцять років. Так сказав Кобзареві, щойно рушили, і Олег приречено відкинувся на спинку сидіння. Сам не належав до водіїв, про чию балакучість складають легенди й анекдоти. Навпаки, часом пасажири хотіли почесати язиками, та натикалися на непробивну стіну. Дехто ображався, та загалом шофер, який не базікає, а мовчки крутить бублика, влаштовував, часом навіть викликав симпатію.

Голову забембали ще в електричці. Весь час у дорозі вагоном проходили численні роздрібні торгівці, пропонуючи календарі на цілий рік, набори лейкопластирів, ручок, хімічних олівців, здатних вивести будь-яку пляму. Тітоньки, чий вік неможливо визначити, носили свіжі пиріжки з усім, чим можна напхати тісто, смажене насіння й пиво. Хлопчаки шкільного віку закликали купляти гороскопи, китайські астрологічні прогнози та видруковані на дешевому папері збірники анекдотів і пліток про вагітність чи розлучення співачок і співаків. Навіть закривши вуха ватою, врятуватися від коробейників не випадає. Якщо замовкали вони — тут-таки вступали мандрівні музиканти з гітарами та баянами, вимагаючи пожертв за те, що люди слухають їхній спів. А в рідкісні моменти відсутності всіх збирачів дорожньої данини поруч голосно лаяли владу самі пасажири.

Кобзар міг одним окриком затулити таксистові рота. Але вирішив усе ж дотерпіти, слухав, кивав, погоджувався з усім, що думав дядько про міську й центральну владу, війну, бариг та Росію. Тим часом з’ясувалося — їдуть на околицю. Перетнувши непоказний центр і забудовані новими модними комплексами мікрорайони, заїхали в приватний сектор, який мало, чим відрізнявся від звичайного села, хіба виглядав більш доглянутим. «Жигулі» впевнено кружляли вуличками з розбитим асфальтом, нарешті зупинилися біля потрібного будинку. Заплативши, Олег трохи подумав — і записав телефон водія. Назад звідси сам точно не вибереться.

За високим старим парканом загавкав собака.

Згадавши прийом у Вампіра, повів плечима — глядиш, тут теж нацькують пса. Та здавати назад не вийде, тож Кобзар шарпнув хвіртку. Вона виявилася зачиненою зсередини лише на стару допотопну клямку. Зайшовши, побачив невеличку дворнягу. Собака захлинався, проте до прибульця не рвонув, крутився на одному місці, сіпався вперед, притискаючи гострі вуха до голови.

— Є хто? Добрий день! — гукнув Олег, перекрикуючи пса.

— Тихо, Данко! Цить, кажу, як ти набридла, дурна!

З-за хати вже виходила повнява дівчина з простим, круглим лицем, кирпата, вкрита густим ластовинням. Виглядала старшою за свій вік років на десять, особливо в тумаках, зелених спортивках і теплій плетеній кофті. Голову прикрила квітчастою хусткою, з-під якої вибивалися перепалені кучері.

Порожнє відро в руці.

Собака вмовк, подріботів до хазяйки, потерся об ногу, потому невдоволено обернувся до Кобзаря, знову дзявкнув.

— Не вкусить, — сказала дівчина.

— Ніколи в це не вірив. Псів заводять і тримають, аби кусали.

— Цей приблудний. Тупніть ногою — чкурне, аж гай загуде. Гавкає так, для порядку. Вредний, — і відразу: — Ви хто? До кого?

— До вас. Якщо ви Оля Тимчук.

— Оля, — кивнула ствердно.

— Олег. Поговорити треба. Аби ще ваш Данко замовк...

— Не заткається, навіть якщо нагнати в садок. Заходьте краще в хату.

Поставила відро біля ґанку, стягнула хустку, зайшла першою. Кобзар рушив за нею, на ходу перевірив сказане — тупнув на собаку. Той загавкав голосніше, але при тому дійсно підібгав хвоста й спершу позадкував, далі — чкурнув за хату. Тепер дошкульне гавкання линуло звідти.

Всередині було чисто й без надмірності. Про час теперішній свідчили хіба комп’ютер на старому, накритому зеленою скатертиною письмовому столі, й куплений років п’ятнадцять тому телевізор на облупленому, типово бабусиному комоді. Якщо не зважати на них, життя в помешканні завмерло.

— Так ви хто? — не лише голос і вираз очей, Оля вся виглядала втіленням величезної втоми. — Чаю, може?

— Дякую. Я ненадовго. Хоча... Як піде.

— Що піде?

— Розмова.

— На предмет?

— Марія Запорожець. Вона ще називала себе Мері.

— А... — дівчина опустилася на старий рипучий стілець. — Сідайте.

Кобзар вмостився навпроти. Під ним стілець рипнув сильніше.

— Не почула, хто ви. З поліції?

— Я схожий?

— Там різні працюють.

— Чому відразу подумали про поліцію?

— Бо Машка знайшла проблеми. Я не могла нічого краще порадити, як іти в поліцію. Не знаю, послухала чи ні. Не чула про неї відтоді.

— Відколи?

— Тижнів два як.

Кобзар вибив пальцями дріб на коліні.

— Ми були знайомі з Мері. Коротко. Вона встигла сказати, що має проблеми. Але не пояснила нічого.

— Знаєте, раз ви не з поліції і Машка нічого вам не пояснила, — до побачення. Теж не скажу нічого.

Кобзар зрозумів: далі тягнути не вийде.

— Ольго, послухайте уважно. Чесне слово, збирався відгородити вас від цього. Вам і свого клопоту не бракує. Живете сама, бачу, хазяйство, мусите зводити кінці з кінцями. Батьки...

— Їх давно нема. Ми в гуртожитку жили, при санаторії у Ворзелі. Потім... — вона поворушила губами, добираючи слова, аби не боліло, — ну, після... Ця хата від бабусі в спадок. Її поховала три роки тому. І правду кажете, не живу. Виживаю скорше. Думала, вдвох із Машкою буде легше. Тільки ж вона ніколи в житті не порпалася на городі. А в мене ще кури, трохи кролів, ось порося взяла. Сад, квіти. Все на базар, з роботою не дуже тут. Добре, хоч за дах над головою платить не треба. Що вам ще треба?

— Марії нема більше.

Не збирався лупити отак відразу, межиочі. Вирвалося, бо не міг уже тримати.

12

Ольга зблідла.

Здавалося, побіліло навіть рясне ластовиння. Тихенько зойкнула, взялася за серце. Глибоко вдихнула, і Кобзар подався вперед — хотів підхопити, не дати впасти. Але дівчина втрималася, видихнула, розстебнула кофту вгорі, під нею виявилася чоловіча сорочка. Її комір Ольга теж розстебнула.

— Догралася. Мала де? З ким?

— Яка мала? — Олег знав відповідь.

— Донька. Анна. Їй рочок лише. Машка спершу тут жила, в мене, коли завагітніла. Потім забралася, переїхала на квартиру, — круглі очі зволожились. — Як немає? Вбили?

— Олю, ви багато знаєте. Я бачу. Можете вірити мені, як собі. Я хочу знайти вбивцю. Не має значення, хто я. Розкажіть усе, хоча б заради пам’яті про Мері.

Дівчина поволі приходила до тями.

— Дитина де? З ким?

— Не знаю. Чесне слово.

— Вбивця — то таке. Аню шукайте. То все через малу.

— Все?

— Я поясню, — голос уже не тремтів. — Чесно? Давно кортить комусь розказати, поговорити. Не знаю, куди йти, в які двері стукати. Ну, не так, щоб дуже давно, — уточнила, — але третій тиждень пішов, як це мене мучить, крутить, не відпускає. Спати перестала. Машка — то таке, хоча... Вже все, Господи мій милий... Ой!

Зірвалася відразу, змусивши Кобзаря здригнутися. Впала грудьми на стіл, розкинула руки, заридала вголос. Витримка враз покинула її. Олег спершу кинувся до Ольги, взяв за плечі, намагаючись хоч якось заспокоїти. Марно. Пошукав і знайшов воду в початій пляшці, хлюпнув у кухоль, ледь не силою змусив дівчину випити. Після третього великого ковтка вона захлинулася, прокашлялася, дозволила Кобзареві постукати себе долонею по спині між лопаток — і заспокоїлася так само раптово, як впала в істерику. Знов сіла прямо, мов школярка-відмінниця на екзамені. Склала руки на колінах, облизала губи.

— Дайте водички ще.

Олег простягнув пляшку, Ольга випила з горлечка, ігноруючи кухоль.

— Ми зустрілися влітку, понад три роки тому. Тоді війна лиш починалася, ще ніхто нічого до пуття не розумів. Біженці думали — пересидять у родичів. Чомусь вирішили: до першого вересня все стихне, бо, бачте, дітям треба йти до школи. Наче канікули, постріляли, літо провели, — витерла пальцем вологу з лівого ока. — Я філолог за освітою, до речі. Роботи за фахом у Бучі, самі розумієте, нема. Живу з городу, з хазяйства, отримувала якусь дрібну допомогу як безробітна, але зараз і того нема. Продати хату і в Київ? За скільки продам? Лінгвіст у Києві знайде роботу? Прибиральницею чи так само на базарі? Тут хоч жити є де. Це я не скаржуся! — пояснила, трохи засоромившись. — Просто кажу, що тоді, після університету, прийшла сюди в центр зайнятості. Саме почали з’являтися перші біженці. Так із Машею познайомилися.

— Добре, — сказав, аби не сидіти бовваном.

— Не знаю, добре чи ні. Вони, Запорожці, жили в родичів. Батьки теж не могли знайти роботу ніде. Машка часто до мене приходила, скаржилася — рідня нарікає, що самим тісно, це надовго все, якось треба вирішувати. Одного разу почула від неї: знайомі, подруги по нещастю, вирішили заховати сором глибоко в кишені, бо торгувати собою — єдина можливість заробити. Спершу не сприйняла серйозно. Ми разом посміялися з дурнуватих подружок.

— Подружки теж тут оселилися?

— Ой, вони ж, біженці, всі один із одним тримають зв’язок! — відмахнулася Ольга. — Спільне лихо гуртує, знаєте.

— На жаль, знаю.

— Ну ось. Значить, після тієї розмови проходить кілька днів. Маша зникає. Її батьки смикають мене, а я поняття не маю, де вона. Телефон вимкнений. Або з’являється в мережі, набираю, сигнал іде — потім дзвінок скидають і знову абонент недоступний. Звичайно, виникли підозри. Батькам, ясна річ, нічого не кажу. Так минає ще три доби. Аж раптом Машка озивається сама. Ніби нічого не сталося. Подзвонила вранці, під вечір прийшла з сухим винцем, білим, італійським, дуже дорогим. Набилася ночувати, бо батьки мозок виносять. Їх тут же набрала, сказала — лишається в мене. За вином розказала дивну історію, майже казкову.

— Казкову?

— Або кіношну, однаково, — розмова почала захоплювати Ольгу. — Вона таки вирішила плюнути на все, поїхала з якимись подружками блядувати. За гроші, ясно. Не на вулиці стояли, там є якийсь клуб із дівчатками. Сидять вони, вишукують клієнтів. Машка призналася: її тіпало всю, вона пила для хоробрості, як не в себе. Підходить до неї чоловік, строгий такий, як описала. Слово за слово — поїхали. Сіли в джип. І в Маші раптом планка впала! Почала битися об двері, просила випустити, рвалася вистрибнути на ходу. Мужик заблокував дверцята, а їй щось таке рукою зробив, торкнувся шиї, — показала на собі. — Вона вимкнулася. Пам’ятає тільки, що мужик якось не дуже зграбно торкався.

— Тобто?

— Лівою рукою. Вона праворуч від водія сиділа. Правою ближче. А чоловік чомусь лівою потягнувся, — Ольга вмостилася зручніше. — Коли очуняла, була вже в якомусь будинку. Обстановка дорога, але стандартна, ніби не живуть постійно, тільки навідуються. В голові в неї шуміло, не могла мені описати іншого мужчину, який був там із нею. Говорив суворо, наче батько. Проводив, каже, виховну роботу. Мовляв, не можна так, треба себе поважати. Але вів себе дуже пристойно, навіть лагідно. Коротше кажучи, Машка з ним переспала тоді. Кілька разів. Раз він одягав презерватив, потім не схотів, а їй на той момент було вже по цимбалах.

— Заплатив?

— Чекала, що спитаєте. Сама поцікавилася. Машка сказала — ні. Бо вона не повія, зі слів того благодійника. Пішов, залишив саму. Вона переночувала. На ранок приїхав той, лівша. Вона могла їхати, куди хоче, він підвезе. І більше щоб жодних спроб вийти на панель, бо знайде й зробить боляче. Не хоче — може лишитися тут, перевести подих, відпочити, подумати. У квартирі все було, їжі повний холодильник, спиртне. Вона вирішила лишитися, і до ночі себе заливала. Наступний день відходила, відкисала в ванні. Якось виспалася. Так три дні минуло.

Кобзар потер неголену щоку.

— Це повторювалося?

— Ні. Машка сиділа в Бучі, щось намагалася робити, шукати. А за місяць показала мені тест: вагітна.

— Батьки знали?

— Дізналися. На все свій час. Спершу сказала — робитиме аборт, цього не вистачає ще. Але мала телефон того, ліворукого. Набрала його, бо гроші ж треба. Потім їй передзвонив той, інший чоловік...

— Батько дитини.

— Ага. Попросив приїхати в Київ. Її там обстежили з голови до ніг у різних дорогих лікарнях. Машка виявилася здоровою, як ніхто. І той чоловік домовився: аборту не буде, має народити. Все бере на себе, хай не хвилюється. Готовий утримувати її та дитину.

— Справді, наче голлівудське кіно, — визнав Олег.

— Тільки нема хепі-енду, — Ольга сумно посміхнулася. — Батьки Машчині й без того в Бучі не приживалися. Погавкалися з родичами, зібрали манатки, повернулися до себе в Ровеньки. Я їх розумію. Сама така.

— Яка — така?

— Живу, де є дах над головою, — пояснила. — А Маша перебралася до мене. Не буде ж у родичів кантуватися зі своїм животом. Тільки ж ще до Нового року зібралася й переїхала в Київ. Благодійник слова дотримав. Поселив на квартирі, давав якісь гроші. Народила минулого року, але робили кесарів розтин, щось не так пішло.

Знаю — ледь не зірвалося в Кобзаря з язика.

— Більше Машка сюди не приходила. Присилала фотографії малої Аньки. Дзвонила що далі, то рідше. Я теж закрутилася, бачте, своїм справам дати б ладу. Але...

— Але — що?

— Вона з’їхала з тієї хати. В лютому. Вважайте, місяць тому. Нікому нічого не сказала. Мені Алька дзвонила, питала, чи не в мене Маша.

— Хто дзвонив?

— Алька. Аліса. Ім’я таке. Зайцева Аліса, подружка її. Вона себе Еліс просила називати. Теж з Луганщини, здається, навіть із самого Луганська. Минулого року Маша взяла її до себе туди, на квартиру, пожити. Разом веселіше, та й з дитиною самій важкувато. Благодійник давав гроші, крутися, дівко, як можеш.

Нова дівчина з Донбасу в цій історії.

Все розростається, мов снігова куля.

— Так що з Еліс?

— Нічого. Жили-жили, потім раз — Алька на вулиці. Я її, між іншим, в очі не бачила. Маша про неї багато говорила, телефоном спілкувалися, могла взяти трубку замість Машки. Тому набрала мене.

— Нічого не пояснила?

— Ні. Я місця собі не знаходила. Не так за Машку, як за малу переживала. Коли знову Аліса озвалася: все нормально, Мері знайшлася, розрулюють якусь ситуацію. Живе вже в іншому місці.

— Ви намагалися дізнатися, що там сталося?

— Говорила після того з Машею. Один раз. Вона плавно зістрибувала з теми.

Потроху складав у голові цілісну картину.

Інтуїція підказувала: ще чогось бракує, якогось шматочка.

— Ця Аліса... Еліс... Вона жила разом із Мері та дитиною на квартирі, куди Марію як матір своєї дитини поселив той, кого ви назвали благодійником. Так? — Ольга ствердно кивнула. — Не знаєте, за який клям жила сама Еліс? Чи висіла на Марії?

— Та ну! Алька сама не хотіла так. Роботу простіше знайти, якщо маєш, де жити. Еліс не збиралася стирчати там вічно. Маша сама запропонувала на перший час. Обмовилася, що направила подругу в один благодійний фонд, де переселенцям помагають.

Ну, ось і приїхали.

— Що за фонд?

— Назву раз почула. Воно мені треба, в голові не тримаю. Називається якось так... Забула... Схоже на моє ім’я, від Олі...

— Ольвія?

— Точно! — вперше за весь час сумної розмови дівчина розпливлася в посмішці.

13

Повернувся в Київ глибоко по обіді.

Той самий шофер довіз до станції швидко, але в розкладі електричок трапилося вікно. Поки шукав потрібну маршрутку, час спливав. Перед відправленням набрав Віру, не встиг нічого сказати, відразу почув вигук:

— Ви де?

— Їду вже назад. Є новини.

— У мене теж. Підберу, де скажете, часу дуже мало.

Відчувши, — замісилося щось серйозне, — Кобзар пошкодував, що не на машині. Плюнув, знайшов таксиста, домовився за вісімсот гривень до Святошина. Знову не розрахував: за Білилами на трасі стали в затор, їх обганяли електрички, Олег скреготав зубами й тихо матюкався.

Нарешті доїхав. Віра чекала з машиною під мостом, як домовилися. Щойно Кобзар зачинив дверцята, мовила:

— Ваш ліворукий — Тимур Нагорний, — додала після паузи коротке: — Він убив Мері.

Олег нервово реготнув.

— Що таке? — спитала з подивом.

— Серед усіх ліворуких Києва про нього чомусь не згадав. Хоча мусив би, знаю давно й добре. Працював спершу в одному кабінеті, потім — під началом. Лох я, Віро. Ціна мені — копійка. Все ж очевидно, на поверхні.

— Ніхто не лох, — спробувала заспокоїти. — Олеже... Лилику... Ліворуких менше, але все одно багато. Не маєте знати кожного. Я — тим більше.

— Але не всякий шульга затинається. Віро, я повинен був здогадатися відразу! — Кобзар стукнув кулаком по коліні.

— Нічого б не дало, — відмахнулася вона. — Днем раніше, днем пізніше.

— Для мене години важать багато, не дні! — гаркнув Олег, зрозумів — перебір, трохи заспокоївся. — Гаразд. Ви звідки знаєте?

— Бачила його сьогодні.

— Кого?

— Нагорного. Говорила з ним і Веригою-старшим.

Кобзар повернувся до Віри всім корпусом.

— Де ви бачилися?

— Та що з вами? В офісі Вериги. Подзвонила, домовилася...

— А він викликав на підмогу Нагорного! Віро, про що ви говорили? Для чого взагалі туди попхалися?

— Прикрутіть звук, — погляд став холодним. — Я веду слідство, не забувайте. В мене був привід завітати до Вериги на розмову. Трошки натягнутий, але тим не менше... Не чекала зустріти там ще й Нагорного. Бачте, все зліпилося.

Кобзар потер підборіддя.

— Ніколи не бачив Анатолія Веригу. Уяви не маю, що за один. Зате чудово знаю, наскільки небезпечним може бути Нагорний. Даремно його на такі розмови не гукають.

— Формально Тимур Нагорний — не лише керівник охоронної фірми «Яструб», а й начальник департаменту безпеки «Товариства Фінансів та Промисловості». Два в одному. Верига фінансує структуру, яка його ж береже.

— І викликає свого головного сторожового пса до себе, домовившись про зустріч із слідчою. Яка шукає серійного вбивцю.

— Знайшла.

— Лише припущення. Але хай так, — погодився Олег. — Ви підозрюєте Андрія Веригу. Думаєте, тато нічого не знає про синові вибрики? Може й ні. Зате нам із вами точно відомо: Марію Запорожець у моїй квартирі вбив той, хто намагається наслідувати серійника. Його виказала ліва рука. Цей же шульга, зі слів буфетниці Зої, підвів Мері до мене. Новина: ліворукий чоловік позаминулого літа з невідомої мені причини не дав цій дівчині пуститися берега. Натомість звів із чоловіком, швидше за все — своїм діловим партнером чи навіть босом. Від нього Мері завагітніла, він же утримував її з дитиною до лютого цього року. Ви вірите, що ми говоримо про двох різних шульг?

Вірин погляд ожив, спалахнув.

— Давайте тепер спочатку й по порядку.

— По дорозі.

— О’кей.

Запустила мотор.

Рушили.

Кобзар зосередився, зібрався з думками.

— Четверо дівчат вбито й спотворено. Всі вони залишали свої дані, включно з фотографіями, в благодійному фонді «Ольвія». Цей фонд заснував позаторік мільйонер Анатолій Верига. Він же утримує команду професійних охоронців, яку зібрав колишній офіцер міліції Тимур Нагорний. Репутація в нього та ще, як і в його підлеглих — колишніх «беркутівців». Є всі підстави вважати: саме Нагорний убив Марію Запорожець. Так само можна припустити з мінімальною похибкою: Нагорний знає, що дівчат убив і вчинив наругу над тілами Андрій Верига, син його шефа. Якого — тепер увага, Віро! — він має охороняти так само, як батька і бізнес батька. Зв’язок очевидний?

— Так, — вона дивилася на дорогу, міцно й впевнено тримаючи кермо.

— Це одна лінія, яка, на перший погляд, безпосередньо не стосується вбивства Мері. Тут своя історія. Не так голлівудське кіно, як індійське. Нагорний знає Марію Запорожець давно. Ще до того, як створилася «Ольвія». Він також в курсі, від кого в неї дитина. Наголошую: Мері жодного разу не зверталася до «Ольвії», її даних у їхній базі немає. Для чого, коли дівчину утримують, бо хтось зацікавлений, аби вона викохала цю дитину. У неї все було на мазі до цього лютого. Раптом щось пішло не так, і Марія зникає з дитиною.

— Стоп, — Віра обійшла на проспекті машину, яка їхала, на її думку, надто повільно. — Не зникла. Нагорний спілкувався з нею. Отже, дівчина не ховалася.

— Гм, — Кобзар пожував нижню губу, раптом осяяло: — Він мусив її чимось купити. Або — вона його. Тобто їх. Справа в дитині. Дівчинка Анна, вочевидь, дорога хазяїнові Нагорного.

— Так-таки хазяїнові?

— Означимо його так. Думаю, суть відповідна, — Кобзар напружився, намагаючись не збитися з плину думок. — Поки не розумію свого місця в цих розкладах. Але напевне Мері пристала на план Нагорного й опинилася у мене вдома в обмін на спокій для дитини. Щоправда, немає смислу її вбивати. Бо ж тепер невідомо, де Анна, — він труснув головою. — В цій точці заплутався.

— Лишимо поки. Все?

— Майже. Зрозумів тепер, чому вбили Головка. Він раніше за нас із вами вирахував Нагорного. Чому відразу не сказав? Бо збирався щось там перевірити. Оця перевірка розшифрувала Артема. Його застрелили, при цьому вкотре підставивши мене. І в обох випадках стріляв професіонал.

— В обох?

— Ось тут перший раз, — Кобзар кивнув за вікно, вони саме минали парк Політехнічного інституту. — Міг думати на Нагорного. Та швидше за все, діяв хтось із «яструбів». Тобто, — кривий усміх, — «беркутів». Професійна підготовка дозволяє.

— Логічно.

— І нате маленьку вишеньку на тортик. Мері одного разу пустила до себе пожити якусь Алісу Зайцеву, товаришку по нещастю. Теж втекла від війни, осіла в Києві під крилом приятельки. Саме Марія Запорожець направила подружку до «Ольвії». За якийсь час почалися ті самі проблеми, що змусили Мері хапати дитину й тікати з теплого забезпеченого кубла.

Віра клацнула язиком.

— Всі шляхи ведуть до «Ольвії», — простягнула Олегові смартфон. — Інтернет працює. Зайдіть на їхній сайт, пошукайте дані Аліси Зайцевої.

— Еліс.

Що?

— Так себе називає.

— Ой, заради Бога!

Поки Кобзар порпався в мережі, їхали мовчки. Тим часом вологі березневі сутінки поволі оповивали місто.

— Є!

Віра скосувала на дисплей.

— Нічого так. Симпатична. Контакти лишила?

— Написано: адреса змінюється. Номер телефону мені Ольга дала. Цей самий.

— Заздрю вашій легендарній пам’яті.

— Не така вже й легендарна. Он як із Нагорним невдало вийшло. Ми зараз куди?

— Додому, — прозвучало буденно, мовби Кобзар теж їхав до себе. — Є інші плани?

— Знайти Еліс. З нею останньою спілкувалася Мері. Має знати щось про Анну. Взагалі, мусила б багато на що пролити світло.

— Наберемо її вже з дому. Сядемо стаціонарно. Далі — по ситуації.

— Приймається, — Олег повернув телефон.

Зробили, як завжди. Кобзар вийшов раніше, почекав трошки, перекурив. Вирішив переконатися про всяк випадок, чи Віра вже на місці. Набрав її — на цей телефон йому ніхто не міг дзвонити, номер не показувався.

— Ви де? — той самий стривожений голос, тільки тепер в ньому чулися ознаки паніки.

— Віро, я...

— Олеже, швидше сюди! — і вже не стримуючись: — Бігом же, ну!

Не схоже на Віру Холод.

Не її характер.

Проминув консьєржку, назвавши номер квартири й прізвище мешканки. Викликав ліфт. Згори зійшов чоловік із собакою. Пропустивши його, Кобзар зайшов. Витягнув пістолет, щойно зачинилися стулки.

Вона чекала на поверсі.

— Там, — мовила тихо, показуючи в бік своєї квартири.

Відсторонив її плечем.

Уже не ховав зброю.

Скрадливо наблизився до дверей.

Прочинені.

14

— Тихо, — сказав сам до себе.

Озирнувся, зиркнув на Віру, повторив тепер уже їй.

— Тихо. Стійте на місці.

Вона кивнула, і Кобзар виставив дуло перед собою. Лівою рукою обережно штовхнув двері. Отвір поширшав, всередині було темно. Затамувавши подих, Олег копнув двері тепер уже носаком. Ступив усередину, тримаючи пістолет перед собою обома руками.

Його зустріла тиша.

— Хто тут? — гукнув неголосно, не почув відповіді, повторив уже гучніше: — Хто тут? Вилазь!

Знову мовчанка.

Пошукав і знайшов вмикач. Натиснув. Жодного результату, світла не було. Постоявши трохи, знову перехопив зброю двома руками, ступив уперед. Нога роздушила тонке скло. Кобзар завмер, нашорошив вуха. Не почувши руху, крок за кроком рушив далі вглиб помешкання.

Перед ним темніла кухня.

Пильнуючи розчахнуті двері в залу, Кобзар пройшов далі, ввімкнув світло й тут.

Марно.

Спробував ще кілька разів, зробив мимоволі ще крок. Під підошвою знову хруснуло.

Той, хто побував у квартирі, викрутив лампочки й розбив їх об підлогу.

Світло лишилося тільки в коридорі.

Олег повернувся назад, зайшов до зали й отримав той самий ефект: світло не засвітилося, бите скло під ногами. Спальню міг не перевіряти, та пройшов і туди. Аналогічно.

І ще.

Тут світило ззовні, уже горів ліхтар на вулиці. Вистачило, аби побачити повний розгром. Одяг та білизну з шафи вивернули на підлогу, постіль на ліжку зібгали. Передчуваючи, що побачить у залі, однаково пройшов і туди. Очі нарешті звикли до темряви. Досить, аби роздивитися потрощений скляний столик.

Ноутбука теж не побачив.

Про всяк випадок зазирнув у ванну й туалет, зафіксувавши розбите дзеркало й по-варварськи зірвану кришку унітаза. Відступив, залишив квартиру. Ковзнув поглядом в бік Віри, спитав:

— Комп’ютер з вами?

— Там...

— Приїхали.

Кобзар присів навпочіпки біля дверей. Поклав пістолет на підлогу, присвітив собі ліхтариком з телефону. Уважно роздивився замок. Не озираючись, простягнув руку.

— Ключі.

Віра підійшла непевними кроками, брязнула ними, передала. Олег вставив ключ у нижній замок, повернув. Ходило легко. Те саме проробив із верхнім, зазирнувши в шпарину перед тим. Вийняв, підважив на долоні.

— Замок не пошкоджений. Майстри працювали, але нічого не зламали. Зачинити можемо, як було.

— Що...

— Нічого хорошого, — Кобзар по черзі зачинив кожен із замків. — Вам... Нам не можна туди. Зараз — так точно.

— Ноут забрали?

— Додатковий бонус, Віро.

— Тобто?

Олег підняв пістолет, поставив на запобіжник, ступив до неї впритул.

— Приходили не за трофеєм. Якби не знайшли, це б нічого не змінило. Не це мета. Вломилися, щоб попередити й налякати. Превентивно. Показують, хто тут здає карти.

— Нагорний?

— Я попереджав. Не знаю, про що ви там говорили. Тільки маєте хід у відповідь. Розвідка боєм, кажете? Ось вам і оголосили війну.

— Викликаю поліцію, — вона полізла по телефон.

— Стоп! — Кобзар зупинив її жестом. — Наші з вами колеги зафіксують розгром у квартирі й приймуть заяву про викрадений ноутбук. Але сліди зламу на замках шукатимуть довго. «Яструби» зайшли сюди не купою, а по одному. Кожен назвав інший номер квартири, зустрілися тут, — він тупнув ногою. — І якщо сліди стороннього втручання в ваші міцні замки ще можна виявити, ви не доведете, що до вас увірвалися підлеглі Тимура Нагорного.

— Поліція все одно потрібна.

— Слід бандитів прохолов, — Олег намагався бути переконливим. — Не має значення вже, гукнете ви копів зараз чи за пару годин. До речі, гарантую вам у квартирі лише ваші, ну, ще й мої відбитки пальців. А колеги працюватимуть дбайливо, бо йдеться про Віру Холод. Спливуть мої сліди. І варіантів рівно два. Перший — до вас вторгся Олег Кобзар, який розшукується за підозрою щонайменше в одному вбивстві. Другий — ви переховуєте в себе небезпечного злочинця.

— Не слід було вас пускати.

— Ви самі з цим не згодні.

— Та й то правда, — Віра вже не намагалася приховати розгубленість і переляк. — Є ідеї?

— Тепер нам кров з носу треба знайти Алісу Зайцеву. Що швидше, то краще. Витрусити з неї все, що вона знає про «Ольвію», й чому Мері так раптово вирішила зникнути. Я особа неофіційна, отже — поганий поліцейський. Ви — слідча, до того ж жінка. Еліс має тягнутися до вас. Разом розколемо дівчину.

— І?

— Маски-шоу в «Ольвії». Поліцейський спецпідрозділ в офісі «Яструба». Докази моєї непричетності до жодного зі злочинів. Як замісимо це тісто, у вашій квартирі приберемося разом.

Кобзар дивувався власній впевненості.

Схоже, вона перейшла на Віру.

— Не на ту вони нарвалися, — процідила. — Лякана-перелякана. Дзвоніть Еліс.

— Слухаюсь, бос.

— Не блазнюйте.

Кобзар набрав номер по пам’яті. Виклик пішов, відгукнулися після п’ятого, коли вже зібрався скидати. Голос грудний, та трохи задиханий, мовби дівчина поспішала:

— Так, — й відразу: — Хто це?

— Еліс?

На тому боці відповіли обережніше:

— Ми знайомі, мабуть. Раз знаєш, як мене називати.

Відразу на ти. Деякі висновки Олег уже міг зробити.

— Ні, Алісо Романівно. Особисто ми не знайомі. Ви ж Зайцева Аліса, правильно?

— Чекайте, — перескочила на ви. — Ви мене знаєте, я вас ні.

— База даних фонду «Ольвія». Там прізвище, ім’я, по батькові, контактний телефон.

— Ми ж наче домовилися. Чи щось помінялося?

Кобзар глянув на Віру, прочитав питання в її очах, хитнув головою.

— У нас із вами, Еліс, спільна знайома є. Тобто, була. Мері, Маша Запорожець.

— До побачення.

— Чекай! — гаркнув Олег, тепер уже сам тикаючи. — Не клади трубку, слухай мене уважно. Лишайся, де сидиш. Кажи адресу. Ми зараз приїдемо по тебе. Так розумію, ти в курсі, що сталося з Мері. Не хочеш повторити її долю — дочекайся нас.

Блефував. Бив навпомацки, намагався водночас намацати больову точку, налякати, зацікавити, знайти правильний підхід, дотиснути, як давно колись діяв на допитах.

— Я вже зібралася, — почув у відповідь. — Нам терміново сказали їхати до офісу.

— До якого?

— Так «Ольвія» ж! Робота за кордоном, документи оформляли, — тепер Еліс пояснювала, мов нетямущій дитині. — Казали, ще тиждень чекати. Тут наче в лісі щось здохло, негайно веліли пакуватися.

— Кому?

— Так нам же, дівчатам! Якщо ви знали Мері, повинні й про це все знати! Я сама захотіла, ясно вам? То Мері дурню впорола, знайшла пригоду на свою жопу! — схоже, на тому боці назрівала істерика. — Не знаю більше нічого й знати не хочу! Поїду звідси нафіг, набридло все, дістало!

— Телефон не вимикай! — вигукнув Олег.

— Ідіть ви всі лісом!

Короткі гудки.

— Що? — швидко спитала Віра.

— Манера розмови, — Кобзар говорив до неї, але думками вже літав деінде. — Зуб даю, вам доводилося по роду служби, як і мені, бесідувати з повіями. Особливий тип, стиль спілкування ні з чим не сплутаєш.

— Згодна. Тепер поясніть.

— Ризикую помилитися, тільки наша незнайомка Еліс — із них, тих самих, — коліщатка в голові крутилися шалено, ніби їх тільки-но щедро змастили. — У базі даних «Ольвії» переважно дівчата привабливої зовнішності. Не більшість, всі вони біженки, переселенки, без роботи й даху над головою. В них ніц немає за душею. Все, що могли, втратили. Яку пропозицію в подібних ситуаціях отримують найчастіше?

— Не може бути, — Віра кліпнула очима. — Навряд усе так просто. «Ольвія» вербує повій?

— Це можна легко перевірити. Групу дівчат мали везти на якусь роботу за кордон трохи пізніше. Раптом дали команду збиратися негайно, в авральному порядку, — Кобзар нервово потер руки. — Зранку ви провели свою розвідку боєм. У відповідь до вас навідалися незвані гості. Надибали ноутбук. Легко зайшли, пароль простий, зламати просто. Глянули, чим ми з вами цікавилися дві останні доби. Забили тривогу.

Вона знову взялася за телефон.

— Що хочете робити?

— Те, що збиралася. Дзвоню в поліцію, ставлю всіх на вуха.

Олег ступив упритул, стиснув Вірі руку.

— Стріляти треба в «десятку». Бажано не холостими. Робіть, що мусите. Тільки я спробую затримати конвой. Інакше вислизнуть, вирвуться далеко. Не знатимемо, кого й де шукати. Віро, дівчат не повинні вивезти далеко. Це свідки.

— Боляче, — наморщилася, він послабив тиск. — Розумієте, як все виглядає? Чоловік, оголошений в розшук, затримує групу людей і заявляє, що їх везуть у сексуальне рабство. А слідча, котра веде справу про серійні вбивства, дізнається про це від нього приватно. Розрив мозку.

— Усе складніше, — Олег пустив її. — Схоже, дівчата знають, куди й для чого їдуть. Еліс ляпнула — на те її добра воля. Складу злочину можна й не знайти отак відразу.

— Тим більше.

— Тим важче, Віро. Поліція не має підстав перешкоджати дівчатам і тим, хто супроводжує їх, мандрувати за кордон. Все оформлено чікі-пікі, даю гарантію.

— Коли так... смисл нашої розмови?

— Кажу ж вам: поліція не має жодних підстав. Я — маю. Хто поза законом, має право на все, — Кобзар не стримався, підморгнув. — Гірше мені не стане. Вліземо, закрутимо, там розберемося. Один хрін мені набридло нелегальне становище. Якщо вже став партизаном, треба ж починати війну у відповідь.

— Це яку?

— Партизанську, Віро Павлівно. Партизанську.

15

Взяв її машину.

Не заперечувала, прийняла стоїчно, як належить. Інших варіантів розв’язатися не бачили, тож Віра помчала на таксі в управління. Підняти на ноги начальство, пояснити на пальцях, що й до чого відбувається, запустити машину — на це потрібен час. Кобзар мусив тримати з нею зв’язок постійно, інформуючи про своє пересування.

Авантюра.

Але справді краще так, ніж далі ховатися.

Час нарешті робити дурниці, бо саме так можна перейняти ініціативу.

Олег рушив на Поділ, до офісу «Ольвії». Похмурий сльотавий березневий вечір уже вступив у свої права. Кобзар мав надію, що вдасться розібратися, за ким треба слідувати. Й вона чудесно виправдалася: вгледів під будинком білий мікроавтобус із помітною навіть у темряві фірмовою емблемою «Яструба».

Поруч товклися самі «яструби», в цивільному. Навряд чи через кордон так запросто пропустять гурт міцних чоловіків у камуфляжних одностроях. Вони не військові, збройні сили не представляють, всі інші виглядатимуть підозріло. На бійцях, котрі стежили за посадкою й розміщенням зграйки дівчат, були костюми й пальта. Виглядала група представницьки солідно. Зі свого місця Кобзар не міг роздивитися, чи були в «яструбів» краватки. Та якби були, це б не здивувало.

Порахував, кого побачив.

Частина дівчат могла вже сидіти всередині. Проте все одно їх навряд було більше, ніж десять. Біля автобуса курили шестеро. Поруч, окремо від їхнього гурту, товклися бійці. Їх налічив четверо, та це без водія. Напевне, в кожного є зброя. Цікаво, як перевезуть її через кордон. Та враз осяяло: хто сказав, що саме ці охоронці супроводжуватимуть дівчат до кінцевого пункту? Передадуть біля кордону з рук ув руки. Пересадять на інший транспорт. Повезуть через Польщу або Словаччину, там чекатимуть місцеві охоронці, теж озброєні.

Тільки тепер почав осягати масштаби проекту.

Тим часом з офісу швидко вийшов чоловік у костюмі, але чомусь без пальта чи куртки. Однією рукою притискав до вуха трубку, другою замахав у повітрі, мовби заганяючи на місце курей. «Яструби» миттю гуртувалися, до Кобзаря долинули короткі й нерозбірливі наказові вигуки. Дівчата дружно покинули палити, заквапилися в автобус. Останніх охоронці підштовхували, потім завантажилися самі. Їхній старший заскочив останнім, хряснув дверцятами. Трохи здавши назад й розвернувшись, бус виїхав з двору.

Пропустивши його, Олег рушив слідом.

Об’єкт прикметний, не загубиться.

Важливіше тепер, аби його не засікли. Та в «яструбів» почалася паніка. Не сильна, але відчутна. Інакше б вони не отримали команду вломитися до Віри Холод й не форсували черговий етап операції, яка мала б реалізуватися пізніше. Врахувавши це, Кобзар припустив: противник надто стурбований, перейнятий собою та власними проблемами. Пильність у подібних випадках зазвичай притупляється.

Тільки б не помилитися у висновках.

Автобус «яструбів» впевнено їхав вечірнім Києвом, не шукаючи коротших шляхів, тримаючись великих транспортних артерій і курсу на Хрещатик. Олега маршрут влаштовував, бо трафік дозволяв загубитися серед собі подібних. З іншого боку, була небезпека застрягнути в заторах, і спроба прорватися вперед могла викрити стеження. Втім, поки все йшло як годиться. Розкрутившись біля Бессарабки, бус вирулив на бульвар Шевченка, дотягнув неквапом до площі Перемоги, далі вже наддав уздовж проспекту.

До цього моменту Кобзар ще міркував, куди «яструби» могли податися. Аж тепер сумніви зникли — прямують на Житомирську трасу. Звідти в західному напрямку відкривається шлях тільки на Польщу. Хоч теоретично вони мали змогу взяти в бік білоруського кордону, таке припущення виглядало чисто географічним.

Отже, транзит таки через польську територію.

Якщо роботу дівчатам взагалі не знайшли у самій Польщі.

Вкотре за останні дні, минаючи парк Політеху, раптом занервував. Спогади про стрілянину ні до чого. До Кобзаря враз дійшло: виїхавши на пряму, рівну, гарну трасу, «яструби» притоплять швидше, переслідувати й триматися непоміченим стане важче, мають всі можливості відірватися далеко і всі розрахунки затримати бус можна спускати в унітаз. Скреготнувши зубами, Олег витяг телефон.

Спершу Віра.

— Що у вас?

— Здобула смертний вирок, — її голос звучав спокійно. — Спосіб страти обіцяли обрати потім, як усе скінчиться. Розстріляють, повісять, чи повісять після розстрілу, чи розстріляють труп. Я нагадала про побиття камінням...

— Віро, не до жартів.

— Так і я не жартую. Навіть якщо ми з вами праві, начальство так чи інак приб’є.

— Переможців не судять.

— Дорослий, а наївний. Судять лише переможців. Закон природи, Лилику.

— А серйозно?

Білий автобус тримався на відстані чотирьох машин.

— Мені потрібно ще трошки часу. Розбори польотів, як ви почули, потім. Де ви є?

— Рулимо по Житомирській. Проїхали ось Дачну.

— Хоч би не вирвалися за межі Київської області.

— Знаю. Зараз придумаю щось. На зв’язку.

Тепер — ще дзвінок.

Виклик пішов. Відповіли не відразу, але нарешті почув обережне:

— Алло.

— Еліс, сиди і слухай, — говорив чітко, короткими фразами. — Сьогодні я не жартував. З тобою можуть зробити те саме, що з Мері. Не тепер, так пізніше. Рано чи пізно вирахують, що ти знаєш більше, ніж треба. Якщо зрозуміла і хочеш жити, придумай щось просто зараз. Ну, наприклад, тобі подружка дзвонить...

— Ксюх, я не вдома, — стримано, тихо, але впевнено, буденно, звично. — Поки зайнята. Пізніше наберу.

— Молодець. Тепер увага.

— Давайте, Ксюх, без мене сьогодні. Тут у мене справи.

— Посидь трохи і скажи, що живіт болить. Не встигла в туалет, захитало, придумай щось. Ви повинні зупинитися біля найближчої заправки. Поруч тут нічого нема, але далі — Стоянка, щось інше буде. Не важливо. Головне — зупинка.

— Ой, ладно. Я тут не сама. Не можу більше говорити. Цьом-цьом!

— Еліс, все дуже серйозно. Зроби, як сказав. Від цього твоє життя залежить.

Блефував. Лякав. Навмисне нагнітав.

Тільки ж інакше — ніяк.

У голові крутилося: злякається, але не на його користь. Принишкне, вимкне телефон, мовчки їхатиме, куди везуть, навіть не писне. Доведеться починати відкриту погоню, і в що вона переросте — не знає ніхто.

Якийсь час Кобзар їхав із цією думкою.

Вже зневірився, вирішив набрати Еліс ще раз, аби переконатися — найгірше виправдалося, вона таки вирубала трубку.

Аж враз білий автобус перестроївся з другого ряду в перший.

Невдовзі попереду замаячили вогні заправки.

Бус узяв праворуч, заїхав на майданчик для парковки.

Олег завернув туди ж, зупинився трошки далі. Побачив, як із білого черева вистрибнув старший «яструб», за ним — ще двоє, і потім — висока дівчина в джинсах, червоній короткій куртці з каптуром. Старший гримнув на неї, вона огризнулася, підтюпцем побігла до будівлі, зникла всередині. За нею подалися ще троє дівчат, решта разом із охоронцями закурила поруч із бусом.

Не зводячи з них очей, Кобзар знову набрав Віру.

— Вони зупинилися.

— Де?

Олег назвав орієнтир. Почув — вона повторила його слова комусь поруч.

— Довго там пробудуть?

— Навряд.

— Команда вже пішла. Висунеться до вас той, хто ближче. Решта кавалерії підтягнеться. Тільки, Лилику...

— Знаю. Часу нема.

— Півгодини, Кобзарю. Хай сорок хвилин, але це максимум.

— Ясно. Протримаюся.

— Що? Не почула.

— Все ви почули, Віро. Триматиму рубіж до останнього.

Відбій.

Останній дзвінок.

— Чого ще треба! — Еліс не приховувала паніки, значить, поруч поки нема чужих вух.

— Ти все правильно зробила, дівчинко. Заспокойся. Хай би що почалося зараз, — нікуди не лізь. Падай на підлогу, де стоїш і лежи. Інші дівчата хай так само чинять.

— Пішов ти...

Не дослухав, куди.

Відбій.

Телефон поклав поруч на сидіння. Витягнув пістолет, перевірив обойму. Вісім патронів проти — вже полічив — п’яти бійців. Кожен з яких не лише має по пістолету з такою ж повною обоймою, а й напевне запасну.

За інших обставин протриматися вдалося б хвилин п’ять максимум.

Це з досвіду оперативника карного розшуку.

Досвід учасника бойових дій, який має за спиною розвідувальні виходи й практику ближнього бою, підказував інше.

Кобзар поклав пістолет поруч із телефоном. Опустив скло, витягнув цигарку, прикурив, затягнувся. Коли зробив другу затяжку, дівчата зграйкою випурхнули назовні. Еліс у червоній куртці йшла останньою, її поведінка кидалася в очі навіть невтаємниченим. Голова втягнута в плечі, сторожко озирається, ще трохи — у паніці дремене в найближчі кущі. Дивно, та на неї досі не зважали. «Яструби» знову загнали пасажирок у нутрощі автобуса, залізли слідом. Старший, як минулий раз, зайшов останнім.

Бус рушив, роблячи півколо й сунучи до виїзду на основну трасу.

Затягнувшись утретє, Олег щиглем пульнув недопалок за вікно.

Запустив мотор.

Рвонув із місця різко, рухаючись по прямій навперейми автобусу.

Вписався філігранно, до міліметра — ще не встигнувши як слід розігнатися, бус раптом уздрів біля себе автівку, яка підставила лівий бік і витримала удар.

Труснуло.

Все.

16

Вискочили одночасно.

Кобзар зі свого боку, стискаючи пістолет в опущеній уздовж тулуба правиці. Назустріч вистрибнув старший «яструб», руки порожні, кулаки стискалися на ходу. Їхній водій тим часом вибирався з протилежної сторони, і Олег оцінив: противників у нього не п’ятеро, а шестеро, з шофером. Вираз його обличчя не приховували сутінки, цей готовий убивати. Напевне, теж служив у «Беркуті».

— Ти куди преш! Голову відірву, гондон!

— Ти на себе дивись, підор! — гаркнув Кобзар.

— Ну, нарвався, сука!

На інцидент уже дивилися заправники в фірмових зелених комбінезонах. З міні-маркету виходили цікаві. Завмерли в очікуванні шоу інші водії, що заїхали сюди раніше.

Погано.

Багато зайвого народу.

Плану дій Олег не мав, просто приготувався до сутички й збирався лиш тягнути, скільки можливо. Та раптом щось сталося. Старший «яструб» обходив його машину, стрімко й люто рухаючись назустріч — і різко зупинився на відстані трьох кроків. Чоловіки могли розгледіти один одного, і лице противника Кобзареві ні про що не говорило. Він бачив цю людину вперше в житті. Але того перекосило, й склалося враження: старший впізнав чи бодай зрозумів, хто перед ним.

Як так — розбереться потім.

Далі гратися в партизан не мало сенсу.

Старший спритно відступив, маневром вийшов з імовірної лінії вогню, в русі витягнув зброю. Діяв справніше за Кобзаря — стрельнув першим, і хоч зблизька, та не прицільно. Куля просвистіла десь у метрі поруч, тепер вистрілив Олег.

Намагався цілитися, знаючи ціну набоям.

Мимо — але зуби показав.

Старший стрибком опинився під прикриттям автобуса. Тепер вечірню тишу збурила вже не стрілянина, а крики — суміш чоловічого мату, жіночих зойків, вереску й вимог гукати поліцію разом із застереженням не стріляти, бо тут бензин.

Локальна зона бойових дій.

Маленька війна далеко від лінії фронту.

Водій уже обходив із правого боку, теж озброївшись на ходу. Розвернувшись до нього всім корпусом, Кобзар виставив руку з пістолетом і натиснув спуск, тримаючи дуло на рівні його широких грудей. Шофер завмер, здивовано витріщившись перед собою, потім уперся боком у край багажника, сповз на землю. Коли падав, розтиснув правицю, і Олег зафіксував зброю, що випала з руки.

Несподівана підмога.

Від дверцят автобуса, тонучи в хорі дівчачих зойків, заклацали постріли. Кобзар пригнувся, сховавшись за машиною, перечекав, полічивши до десяти. Рвучко випростався, перехопив пістолет обома, знайшов опору і двічі пальнув перед собою. Другий постріл теж вийшов влучним: один із «яструбів», що саме вибиралися з буса, заволав від болю і зсунувся вниз.

Аж тепер Олег зрозумів свою раптову перевагу.

Уже знав, що робити.

Посунувшись ще вперед, аби краще бачити перед собою автобус, він пошукав і знайшов дулом найближче до себе колесо, праве переднє. Вистачило б однієї кулі, та не пошкодував двох, напевне пробиваючи його. Повітря вивільнилося зі свистом, бус почав повільно осідати на праву сторону.

А Кобзар тим часом узяв під приціл розчахнуті дверцята.

«Яструби» ще нічого не зрозуміли, роблячи ставку на свою чисельну перевагу. Схоже, не врахували двох виведених з ладу бійців. Ще один пальнув зсередини, без наміру вразити, відлякував. Олег присів і завмер, дочекався, поки постать у костюмі ступить на асфальт, послав кулю. З його позиції можна було відстрілювати по черзі всіх, хто спробує залишити салон.

Знову рух праворуч.

Олег зовсім забув про водійські дверцята. Тепер лізли звідти, і він стрельнув, витрачаючи останній патрон та даючи зрозуміти — контролює всі виходи. У відповідь гримнули, та спробу атакувати поки припинили. Скориставшись паузою, Кобзар пригнувся, порачкував до підстреленого водія, дотягнувся до його пістолета. У того теж виявився ТТ, обойма повна. Олег переможно реготнув, пересмикнув затвор.

Повоюємо ще.

— Чого треба! Чого хочеш! — долинуло з ворожого боку.

— Не стріляйте! — вигукнув хтось з-за колонок, та на ці крики не зважали.

— Кидайте зброю! — гаркнув Кобзар, аби не мовчати й хоч якось тягнути час, вступивши у беззмістовні переговори.

— Придурок, тобі гайки! — голос старшого, його Олег запам’ятав.

— У сраку мене поцілуй! — бадьоро відбив відповідь, не бачачи жодного сенсу ні в чому іншому, ніж ось такому обміні люб’язностями.

На короткий час стріляти перестали. Тиша, в яку раптом занурилося поле битви, лякала більше, ніж бойові дії в небезпечній близькості від тонн бензину — запаси пального могли рвонути будь-якої миті від божевільної кулі. Чи то здалося, чи справді з надр білого автобуса чуються налякані дівчачі скиглі.

А потім почався стрімкий наступ.

Кобзар не врахував заднього виходу з буса. «Яструби», схоже, згадали про нього лиш зараз, впоравшись із першим шоком від раптового нападу й провівши рекогносцировку. З шести Олегові вдалося поцілити у трьох, але точно був певен у тому, що з ладу вийшов тільки водій — цей або вже сконав, або зомлів і валявся поруч непритомний. Решту цілком міг лише поранити, причому легко. Проти нього були колишні «беркути», найбільш вишколені бійці в дореволюційних силових структурах. Просто так вони не дадуться.

Сунули з трьох боків.

Ліворуч відкрили вогонь, не даючи Олегові висунутися й відганяючи далі. Справа рипнули водійські дверцята, він стрельнув туди, почувши, як об них ударилася куля, проте нікого не побачив. Але його вже обходило двоє — старший і ще один «яструб» вибралися ззаду, зробили широке півколо й тепер насувалися з тилу, відрізаючи шлях до відступу й прикриття.

Тепер постріли кусали вже з обох боків буса.

Кобзар бачив тільки один вихід — ближній бій на відкритому просторі. Та навряд йому дадуть можливість: двоє вже встигли розтягнутися широким фронтом, третій підбирався збоку, хтось із поранених вів вогонь, реагуючи на найменший порух.

Олег вистрілив у бік старшого, змусивши його гойднутися.

На секунду випередив його постріл у відповідь. Пірнув, мов під кулак вуличного бійця. Втратив рівновагу, впав, перекотився, стріляючи тепер знизу вгору. А коли старший вже добіг до нього, перевернувся на спину, дригнув ногами, підбиваючи його.

Старший з криком завалився поруч.

Постріл.

Куля біля голови.

Олег не знав, яка сила підкинула його, втримала на ногах, допомогла зустріти іншого «яструба» ударом — пістолетне руків’я розбило голову. Зойкнувши, він поточився, схопився за забите місце. Кобзар носаком збив противника з ніг, повернувся до старшого, який тим часом оговтався й зводився на рівні.

Гримнуло від автобуса, свиснуло біля вуха.

І додався ще один звук.

Різкий, неприємний — але такий жаданий.

Поліцейські сирени.

Старший уже зайцем петляв назад до буса.

Олег не думав, що влучить, та після його пострілу той зашпортався й заорав носом. Лишалося скоротити відстань у кілька стрибків, осідлати, ігноруючи погрози й потоки мату, вивернути руку.

Звуки сирен не завадили почути хруст суглобів.

Ще за мить поле бою оточили поліцейські машини.

Почувши наказ, Кобзар підкорився: кинув зброю, повільно підвівся, підняв руки вгору.

Не опирався, коли заковували в кайданки.