— Ну що? Не встигли скучити? — раптом залунав бадьорий голос, і від адміністративного приміщення до дітей наблизився лисий невисокий дядько з помітним черевцем, у шортах і сандалях, взутих на білі шкарпетки. — Зараз усіх розселимо і ще встигнете поснідати. У нас саме сніданок! А що це вас так пізно відправили? Всі ще вчора заїхали! Ну нічого, розберемось!
З цього монологу, чи радше кулеметної черги слів, новоприбулі зрозуміли тільки те, що з ними зараз якимось чином розберуться і що є надія поснідати.
— А от і вожатий другого загону! Ги-ги-ги! — веселився товстун, кивнувши на доріжку, що вела вглиб табору до двоповерхових дерев’яних будиночків, у яких дітям належало жити ці три тижні.
До них наближався кремезний насуплений чолов’яга у білій сорочці та світлих шортах (напевне, це тут була така форма), з яких виглядали волохаті криві ноги. На шиї в нього був зелено-синій галстук, що нагадував колишні піонерські, які тепер можна було побачити тільки на старих сімейних фотографіях.
— А ето шо за піонє-е-е-е-р? — уголос здивувався Канава, який уже встав на ноги і всім своїм виглядом показував, що з ним нічого не трапилося.
Новоохрещений Піонер (з цим прізвиськом йому судилося жити щонайменше до кінця цієї зміни), підійшов до дітей упритул. Він ніби й не чув останніх слів Коновалова чи, може, просто не показував своєї реакції на них. Зблизька вожатий більше нагадував рекетира із серіалів 90-х років. Важкий погляд маленьких оченят, тверде підборіддя і короткий їжачок зачіски ще більше підкреслювали цю схожість.
— Доброго дня! — несподівано м’яким голосом привітався Піонер. — Мене звати Олександр Сергійович і я заміню вам тата і маму на цих три тижні! — спробував пожартувати він, а його «прийомні діти» чомусь уже уявляли собі колючий дріт навколо будиночків, вівчарок по периметру і цього милого вожатого, який на все горло волає: «Стояти! Руки вгору!» — Всі ті, кому дванадцять-чотирнадцять років, йдуть за мною. Інші чекають на своїх вожатих і спілкуються з директором! — кивнув він на веселого товстуна.
— Нє-е-е! — знову втрутився Канава. — Он нє піонер, он вєлікій класік руской літератури О. С. Пушкін!
Задоволений своїм жартом, Коновалов загиготів. Інші теж почали підсміюватися і навіть голосно реготати. Олександр Сергійович зиркнув на всіх цих коміків з огидою, але промовчав і відвернувся. Виконуючи вказівку вожатого, з гурту вийшли Потап і ще четверо осіб. Всі вони були чоловічої статі і, на радість Дениса, без особливих понтів. Найцікавішими здавалися брати-близнюки, яких можна було розрізнити лише за одягом. На вигляд хлопці були його однолітками, але поводили себе невимушено і вільно, можливо тому, що вже бували у цьому таборі і знали, як воно — жити тут. А можливо, просто тому, що їх було двоє, а двом, як відомо, завжди легше.
Крім Потапа і близнюків Севи та Слави, до другого загону потрапили ще двоє молодших хлопчаків, один з яких дивився на світ навіть більш переляканими очима, ніж Потап.
— За мною! — скомандував Піонер (він же Пушкін, він же Олександр Сергійович) і, не озираючись, попрямував до будиночків. Його підшефні потрюхикали за ним, спотикаючись об важкі сумки і намагаючись не відставати.
На території табору нарешті з’явилися люди, які поспішали у своїх справах. Із їдальні, розташованої відразу за адмінкорпусом, виходили і шикувались у нерівні колони ті, хто приїхав раніше і вже встиг поснідати.
Будиночок, до якого Піонер привів хлопців, був невеликий, двоповерховий, обшитий пофарбованими у різні кольори старими дошками. Їхня кімната була на першому поверсі, там стояло аж шість ліжок.
— Ну от, влаштовуйтеся. Потім я вас заведу у їдальню, а далі познайомлю із загоном, — махнув рукою Пушкін. — Даю вам на все 10 хвилин! Чекатиму на вулиці…
— Кльовенька кімнатка! І одне місце буде вільне, можна когось у гості запросити! — пожвавішали близнюки, щойно Піонер вийшов з кімнати.
— Минулого року ми в іншому будинку жили, то там був повний відстій! І ліжка двоповерхові! — сказав Слава.
— І кімната на другому поверсі була! А тут через вікно можна вилазити, щоб дівчат мазати! — підтримав брата Сева.
— Що з дівчатами робити? — не зрозумів Потап. Він кинув сумку на найближче ліжко, відкрив її і саме викладав щітку-пасту-мило до кривої тумбочки з перехнябленими дверцятами.
— Ти що, вперше у таборі!? — широко розплющивши очі, втупилися в нього близнюки, які з першого класу кожного літа їздили по таких закладах. Мати виховувала їх сама, батька вони навіть не пам’ятали, а в родині, крім них, було ще двоє малих ротів, яких потрібно було годувати. От якийсь «собез» і виділяв їм щорічно путівки до табору, де можна було принаймні наїстися від пуза. Кімната, в якій вони жили вдома, була тісною і незатишною, бо квартиру «матуха» (так Славко назвав маму) отримала для тимчасового проживання в будинкоуправлінні, де працювала двірником. Ввечері, коли починало темніти, до їхнього помешкання збігалися спраглі насолоди і самогону, який «матуха» гнала, щоб вижити.
Потап згадав, що його кімната теж часом здавалася йому маленькою і їй постійно чогось бракувало: то нового телевізора з плоским екраном, то ноутбука, щоб можна було качати музику, не злазячи з дивана…
І от, слухаючи близнюків, які ні на що не нарікали і жили так, як жилося, Денис відчував сором за свої (як тоді йому здавалося) цілком нормальні мрії.
Коротко розповівши про мандри таборами області, Славко та Сева впритул підійшли до питання, яке понад усе цікавило Дениса: що воно таке — мазати дівчат?
— Ну ти і село без газу! — дивувався Севка. — Береш зубну пасту, кладеш її ввечері в труси…
— Це для того, щоб тепла була! — перебив його Славко.
— Не лізь! Дай сам розкажу! — сердито зиркнув на нього брат. — Так от…
Із пояснення близнюків Потап зрозумів, у чому полягає процес «мазання», але сама процедура здалася йому якоюсь дитячою і нерозумною.
— Нічого! — підбадьорив його Славко. — Один раз із нами сходиш і тобі сподобається!
Денис кивнув головою, хоча на сто відсотків був упевнений, що навряд чи вподобає такі розваги. Двоє інших, Тарас і Сашко, мовчки слухали пояснення близнюків, зацікавлені перспективами, що, як виявилося, відкриваються у таборі. Хлопці вирішили, де чиє буде ліжко і тумбочка, порозпихали свої речі і зібралися на вихід, тобто до Олександра Сергійовича.
Тепер він здавався не таким уже й поганим: був веселий, добродушний і дуже мило посміхався. Розповідаючи анекдоти та історії із табірного життя, яких він знав безліч, Піонер завів хлопців у їдальню і всадовив за великий стіл, що теж, як і кімната, був розрахований на шість гавриків середнього шкільного віку. Вожатий відійшов і вмостився на стілець біля віконця, де видавали їжу, і заговорив з молодою жіночкою, котра, час від часу червоніючи, переставляла на підноси склянки.
На столі перед дітьми стояли дві невеликі каструлі, накриті погнутими кришками. З однієї стирчав алюмінієвий черпак. Такий «ексклюзив» Потап бачив тільки в селі, у бабусі з дідом. Там ним розмішували їжу для паці, що рохкала в сараї.
— О, кашка вівсяна! Славненько! — відкрив каструлю Сева, а потім зазирнув до іншої. — А тут котлетки!
Його брат одразу схопив черпака і накидав по тарілці каші спочатку собі і своїй точній копії, а потім усім іншим. Зверху вклав по чималенькій котлеті. Близнюки накинулися на страву так, що аж за вухами лящало, та ще й закусували її хлібом і запивали компотом. У Потапа склалося враження, ніби вони востаннє їли тиждень тому.
Тарас із Сашком так не поспішали. Хлопці неквапом взяли ложки, перевірили, чи вони чисті, і аж тоді взялися до їжі. А Потап дивився на сірувато-синю масу, що зовсім не була схожа на вівсяну кашу, яку йому готувала мама: зварена на молоці і присмачена цукром або варенням, домашня вівсянка була витвором мистецтва у порівнянні з цією розмазнею. Хлопець, за прикладом приятелів, обдивився свою ложку і про всяк випадок протер її серветкою. Ложка була стара, така сама алюмінієва, як і черпак, із просвердленою у держаку діркою. Денис зачерпнув каші, обережно поклав до рота. Слизька субстанція ніяк не хотіла ковтатися, Потап насилу запив її компотом і взявся до котлети. Взагалі, котлета — це м’ясний виріб, тобто він мав би складатися з м’яса, проте в цьому пляцкові його, здається, і близько не було. Апетитна на вигляд страва розвалилася на дрібні шматочки від найлегшого дотику ложки. Розгадати склад цього кулінарного шедевру місцевих умільців не зміг би навіть дипломований французький кухар, який визнав би свою поразку вже через кілька хвилин і рвав би на собі волосся від неможливості розгадати секрети української кухні. Тож із котлетою у Потапа теж «не склалося». Він відсунув тарілку вбік і знову ковтнув компоту, який у літню пору невідомо чому був зварений із сухофруктів.
Не можна сказати, що Денис уперше потрапив у заклад громадського харчування. Іноді він ходив до шкільної їдальні, але, крім булочки з чаєм, ніколи нічого там не купував. А раніше вони з татом і мамою майже кожні вихідні навідувалися до піцерії, що була недалеко від їхнього будинку. Проте табірний сніданок був для нього справжнім сюрпризом…
— А ти чого не їси? — запитав Сева. Він уже проковтнув свою порцію, запив її компотом і сидів, задоволений життям. — Не будеш? — кивнув він на тарілку. Потап похитав головою, усім своїм виглядом показуючи, що ситий по саме «не хочу».
Негордий Сева підсунув до себе Потапову порцію. Половину вигорнув на братову тарілку, розділив навпіл котлету та в секунді змів усе те, над чим Денис безрезультатно бився кілька хвилин.
Потап ковтнув слину, встав, вийшов з-за столу і попрямував на вулицю, у ранкову прохолоду. Дорогою він наштовхнувся на тітку, яка протирала столи після сніданку. Запах застарілого поту та прогірклої олії вдарив хлопцеві у ніс. Кинувши оком на ганчірку в тітчиних руках, Потап відчув, як та ложка каші, яку він ледве проковтнув, проситься назад, бо не бажає залишатись у шлунку такого невдячного їдця. Денис видихнув і, намагаючись не вдихати затхле, просякнуте запахами кухні повітря, вискочив на двір.
Через кілька хвилин до нього приєдналися хлопці, потому вийшов Піонер і повів їх на ранкову лінійку. На майданчику перед адміністративним корпусом вже зібралося багато народу. Кожен загін мав своє місце і всіма силами оберігав територію від зазіхань сусідів: щойно хтось переступав білі кордони, наведені фарбою на плитці, починалися запеклі жартівливі бої. Голосно заграла музика. Вільний табірний народ трохи притих. До дітей вийшов директор. Тепер на ньому був такий самий зелено-синій галстук, як і на вожатому. Він дуже смішно теліпався під круглою і рухливою директоровою головою.
Дмитро Федорович (або Колобок) довго розповідав про той чудовий час, який чекає на них у цьому прекрасному таборі під наглядом найкращих у світі вихователів. Невдовзі, однак, його вже ніхто не слухав, а найкращі представники найкращого племені вожатих марно намагалися заспокоїти свої загони та закликали їх до порядку.
Через хвилин двадцять Колобок здався, зрозумівши що не перекричить кілька сотень горлянок, які втрачали голос тільки біля дошки у школі та аж ніяк не на табірній лінійці. Знову заграла маршова мелодія і ранковий збір оголосили закритим.
Але виявилося, що розходитись ніхто не має права. Іти кудись можна було тільки всім загоном, вишикувавшись колоною по чотири людини в шерензі. І Денис ураз подумав, що потрапив у якийсь вигаданий світ, напівармію-напівзадзеркалля. Йому хотілося додому, до своєї кімнати, хотілося самому розпоряджатися своїми діями та думками. Хотілося маминого борщу із нормальної полив’яної миски, який можна їсти чисто вимитою ложкою, не давлячись ароматами «вишуканої» табірної кухні. Хотілося плакати… Та дозволити собі таке в цьому середовищі він не міг.
Ні, його другий загін був не таким уже й поганим. Діти нагадували його рідний восьмий «А», були зі своїми прибабахами і любили поприколюватися один над одним. Але тут Потапа ще ніхто не чіпав, і він тішився, що новий спосіб життя дає свої плоди. Та це було не зовсім так. Історію з Канавою і Жекою табірні пліткарі хутко поширили, поки Потап із хлопцями снідали, а решта місцевого населення шикувалася перед їдальнею, готуючись до ранкового шоу з Колобком у ролі ведучого.
Жеку і Коновалова знали багато постійних табірників. Знали вони і про їхні минулорічні конфлікти, в яких Торнадо майже завжди уникав серйозних розбірок, намагаючись розрулити проблему вербально і не доходити до застосування силових методів. Справа в тому, що Жека з шести років займався карате. В дванадцять він уже був призером чемпіонату України у своєму стилі серед підлітків, а в тринадцять примудрився натовкти пику якомусь підпилому ловеласу, що чіплявся до студенток на автобусній зупинці неподалік будинку Жеки.
Після спілкування з правоохоронцями, що загребли і повезли до відділку всіх учасників тієї події, Торнадо втратив віру у справедливість і здобув стійку алергію на міліцейський кийок — його поставили на облік у дитячій кімнаті як особливо небезпечного «елемента».
Коновалова він не любив, бо вважав його недоумкуватим бовдуром, про що час від часу тому і натякав. Канава відповідав йому лютою ненавистю, бо вважав уникання конфліктів ознакою слабкості і постійно провокував Жеку, щоб викликати його на відкрите протистояння.
Ніхто ніколи не бачив, щоб Жека на когось підняв руку (чи ногу), тому сьогоднішній його вчинок видавався чимось незвичним і створював довкола Потапа своєрідну захисну ауру. І хоч Денис розумів, що це не його заслуга, але все одно насолоджувався таким несподіваним для себе відчуттям безпеки та поваги нових співмешканців.
День минув бурхливо і швидко. Потапа записали в астрономічний гурток, хоча ніякої тяги до небесних об’єктів у нього не було. Та про це не дуже й питали. Другий загін повинен був у повному складі любити астрономію, тому що так було визначено планом роботи на другий табірний заїзд.
Після вечірньої лінійки, на якій оголосили, що сьогодні дискотеки не буде у зв’язку з відсутністю апаратури, після крику та свисту незадоволених старшокласників, всі загони розійшлися по своїх будиночках, і дітям нарешті дали спокій — кожен міг робити, що хотів. Однак при цьому всіх суворо попередили, що відходити від будинку далі ніж на п’ять метрів не можна, перебігати із одного до іншого — також. Виходило, що можна або посидіти на лавочці біля ґанку, або подивитись телевізор у холі.
Потап улігся на ліжко, дістав книжку, яку прихопив із дому, та поринув у читання. Хлопці-сусіди трохи покрутилися біля нього, а потім пішли дивитись телевізор. Після важкого психологічно дня Денис незчувся, як задрімав.
— Шухер! — несподівано вирвав його зі сну голосний крик. — Землетрус! Стеля падає! Тікайте, хто може! — лунало звідусіль.
Потап розплющив очі і побачив, що на нього справді падає біла стеля. Переляканий хлопець зойкнув і покотився вбік. Упав на підлогу, став навкарачки і поповз до дверей, намагаючись втекти з епіцентру землетрусу… Раптом задзвенів голосний сміх Севи і Славка. А тоді й Тараса з Сашком. Хлопці стояли біля Потапового ліжка, тримаючи за чотири кути біле простирадло, яке ще мить тому правило за стелю, що так несподівано «обвалилася» на Дениса. Вони аж трусилися від реготу, хапаючись за животи і тикаючи пальцями у Потапа.
Денис, так і не оговтавшись, зиркав то на одного, то на іншого. Потім уявив, як він повзе по підлозі до виходу, і теж зареготав, позбуваючись образи, страху і денного негативу.
Через півгодини всі заспокоїлись і Потап нарешті заснув. Більше сюрпризів тієї ночі не було.