Не вбивай

ТАЙНА

Коли Орлик на другий день уранці увійшов до гетьманового кабінету, гетьман сидів уже за своїм столом. Перед ним стіс паперів і хрест з часткою святого, животворящого древа.

Орликові по невиспаній ночі ніби хтось піску в очі насипав, по гетьмані не пізнати було втоми. Нервове напруження, в якому він останніми часами перебував, підбадьорювало його. Здавалося, ніби він відмолод.

Орликові прийшла на гадку легенда про д-ра Фавста. Тільки не про дівчину тут річ, а про державу. Georgius Faustus hemitheus Hedelbergensis [14], — пригадав собі Орлик.

Лист з печаткою Stanistaw Krol [15], розмова про духів, мандрівка перед світаннями по жебрацьких шатрах, щоб роздати два карбованці на моленіє «да устроіт Господь вещ, яко же хочете, і нинішній гетьман перед хрестом з часткою животворящого древа — все те зливалося в голові молодого генерального писаря в безладний образ, овіяний мрякою містицизму, так сильно небажаного для державного мужа.

Замість тверезого, реального погляду на діло відзивалися в душі всілякі містичні питання, смілива активність піддавалася поганому прочуттю. «Можна служити, як пан, і можна не робити ніякої служби і бути слугою. Не в службі діло, а в характері».

Орлик пригадав собі розмову з карлом, і йому соромно зробилося, шо і в його душі рабське служальство цареві запустило таке глибоке коріння. Що б не було — служити рідній справі, і тільки їй. «Судно без дна, жизнь без ідеї», — гомоніло глухим гомоном з кутів гетьманського двора.

Гетьман дочитав це довге письмо, яке Орлик скомпонував учора. «Гарно», — і поклав свій підпис.

— Як же ти спав, Пилипе? — спитався по-товариськи. — Очі в тебе червоні, мабуть, довго не міг заснути. Молодий ще, надто палко приймаєш усе до серця. А воно недобре. В політиці треба руководитись розумом. Привикай до безсонних ночей і — до відповідальності. Мусить же хтось відповідати за всіх. Мазепа не вічний… Сідай!

Орлик подякував і сів. Гетьман не раз натякав на те, нібито Орликові прийдеться колись продовжувати його діло, але виразно не сказав ніколи. Він ніби і сам хитався у виборі свого наслідника між Орликом і Войнаровським. Це до якоїсь міри вражало гордощі молодого генерального писаря. Але нині. перебувши ніч на боротьбі з собою, Орлик рішився служити ділу, вірно й непохитно, з булавою чи без неї.

Не в службі сила, а в характері.

— Досі я, — почав гетьман, вдивляючись у свого канцлера, — досі я не зважився сказати тобі свою велику тайну. Аж учора ти припадкове довідався про неї. Припадок, бачиш, не тільки в приватному, але й у державному життю грає велику ролю. Діло політика предвиджувати припадок і обмежувати його значіння. Так це нелегко. От і я не передбачив учорашнього припадку з листами. Пропало. Тепер ти знаєш, у чому річ. Та не гадай собі, що я затаював свої» наміри перед тобою, не покладаючись на певність твою. Ні. Знаю, що ти неспосібний зробити зо мною те, що колись Юда зробив з Христом. Але боявся я, щоб ти, як людина молода й палка, вражлива й обиддива легко, не виговорився, бесідуючи з московськими або і з нашими всякого чину людьми, і таким способом, не зі злої волі, а з необачності, не погубив себе й мене. Ти знаєш — за гетьмана і генеральний писар відповідає. Але після вчорашнього мені не лишається нічого більше, як повторити те, що я вам колись загально сказав, а саме, що не для приватної користі, а для добра цілої України затіяв я це велике й необхідне діло. Хочу, щоб ви з жінками й дітьми вашими і вітчизна з військом Запорожським не загинули ні під москалем, ні під шведами, а були вольними, як другі державні народи. Коли ж. я роблю це ради яких-небудь моїх приватних примх, то нехай поб'є мене і душею, і тілом Бог у Тройці Святій і Єдиній і безневинно понесені страсті Христовії

Кажучи це, поцілував хрест з часткою животворящого

древа і, звертаючись до Орлика, говорив дальше:

— Я за тебе зовсім певен і надіюся, що як совість твоя, так і повага до себе, чесність та природжена честь шляхоцька не допустять тебе зрадити й продати свого пана та добродія. Одначе ж для більшої певності, щоб у мене і тіні якогось вагання до себе не було, як я тобі заприсягнув, так і ти перед лицем Розп'ятого на животворящому дереві Христа дай мені присягу, що будеш вірним мені і не виявиш тайни нікому.

Орлик присягнув і поцілував хрест.

Тая присяга, як вітер імлу, розвіяла дорешти всякі сумніви й тіні, що були між гетьманом і його генеральним писарем. Орлик почув себе ще ближчим до свого гетьмана, ніби рідним йому по переконанням. Перше він підозрівав Мазепу, що цей вивірує і прібує його вірність, що грає в закриті карти, а тепер ті карти лежать перед ними на чистому столі, — грати будуть ними проти спільного свого ворога.

Орлик зрозумів вагу моменту, пізнав ціну цього переломового факту в своїм життю і в відношенню до великого гетьмана. Щоб дорешти прояснити атмосферу, він сказав:

— Присяга вашої вельможності доводить вашу щирість та батьківську дбайливість про свою вітчизну і про нас усіх, але хто вгадає, що призначив Бог? Який кінець поклала його свята воля отсій війні і хто візьме верх? Коли швед візьме верх, то вельможність ваша й усі ми будемо щасливі, а якщо — цар, то й ми всі пропадемо, й нарід занапастимо.

Слова ці, хоч так прості, що можна було їх сподіватися від кождого, немило вразили гетьмана. Старець шукав у мужчині в силі віку, яким був 35-літній Орлик, тої сміливості й відважності, якою звичайно визначається мужеський вік, сподівався почути вислів подиву й захоплення, що гетьман для народного добра кидає на вагу своє значіння і маєток, усе, а тим часом стрінувся зі звичайною міщанською чи там хуторянською трусливістю, зі страхом, щоб, не дай Боже, посягаючи по велике, не втратили малого. До того Орлик доторкнувся дуже вразливої струни в душі гетьмана Мазепи, а саме монархічного принципу. Гетьман розумів, що з московським царем може успішно боротися тільки український володар, гетьман з атрибутами монарха, котрий вислухує гадок своїх приближених людей на те, щоб опісля рішення його було прийняте і сповнене безумовно й безкритично. А тут Орлик життєве рішення свого володаря-гетьмана подає в сумнів, цей Орлик, від котрого він має право вимагати куди більше, ніж від усякого другого.

Мазепа спалахнув, але, як звичайно, так і тепер, він скоро пригасив свій гнів і відповів більш хитро, ніж гнівливо:

— Яйця курку не вчать! Дурень я був би, коли б відступив від царя перше, ніж треба; не відчахнуся я, поки не побачу конечної потреби. Ще в Жовкві доводив я цареві про те, що коли Карло піде на Московську державу, а Станіслав попростує на Україну, так не з нашими потугами, не з нашим обезсиленим військом оборонятися від поляків і шведів. Тому я й просив тоді царя, щоб він на такий припадок дав нам у допомогу хоч десять тисяч війська, так як ми не раз допомагали йому. І знаєш, що мені відповів цар?

— Що? — спитав Орлик.

— «Не то, що десять тисяч, але й десять чоловіка не можу я тобі дати», — відповів цар.

Щолиш тепер зрозумів Орлик причину гетьманового рішення. Україна помагала й помагає цареві, не жалуючи десяток тисяч свого війська, а коли б на неї ворог напав, тоді вона й десятьох московських салдатів не може дожидатися у підмогу. Де ж тут правда, де справедливість? І він затиснув п'ястук.

— Гарний союзник, нема що казати! — промовив.

— Правда? Отож і бачиш, тоді-то я, почуваючи на собі велику відповідальність за долю нашої безталанної вітчизни, яку я свідомо й добровільно прийняв на себе, рішився післати ксьондза тринітаря, капеляна княгині Дольської до короля Станіслава, щоби з ним нав'язати переговори, і як відповідь дістав від нього цей ото лист. Не дожидати ж нам, як трусливому стаду, поки ворог нападе на нас і стане нищити землю нашу мечем і огнем. Як вільний і незавойований народ повинні ми дбати, щоб нас не розшарпали на шматки. Як ти гадаєш, що важніше: вірність цареві, котрий не додержує нам віри, чи добро вітчизни?

— Salus rei publicae ultima ratio est [16], — відповів без вагання Орлик.

— І я так гадаю, Пилипе. Мазепа не авантюрист і не примховатий дідусь. Мазепа знає, що робить. Вірте йому. Ще раз кажу тобі, і затям те собі навіки, щоб, як треба буде, свідоцтво перед будучністю дав, що нічого я для власної користі не роблю, а для добра нашого народу й нашої держави, котру я хочу на карті Європи закріпити навіки. Поведеться — гаразд, а ні — так совість моя чиста. Я не зжахнувся перед ніякою небезпекою, заризикував усім, — чуєш? Усім!

Тут гетьман підступив до Орлика і руку свою на рамені йому поклав.

— Що ж, сину, заспокоївся? Не маєш уже ніяких сумнівів щодо мене? Не боїшся духів?… Ха-ха-ха! Дуже ти був нещасливий учора.

— Тривожила мене непевність.

— А тепер?

— Тепер я вже знаю, чого дожидаться мені.

— А що ж би ти робив, бувши Мазепою? Погадай, моя доля на волоску висить. Доноси за доносами йдуть. Меншиков піді мною риє. Хто може ручити, що цар остаточно якомусь доносові не повірить. Підстави є. Може, тепер, капи я балакаю з тобою, вороги мої компонують якусь нову писульку до Гаврила Івановича Головкіна або до його світлості, колишнього бублейника, а теперішнього князя Меншикова. З огнем грається Мазепа, і хто погасить цей огонь, коли від нього займеться його гетьманська кирея? Багато вірного війська біля мене? Навіть Войнаровського я мусів післати. Царська помста, як дамоклів меч, висить над моєю старою головою, пригадуючи мені долю моїх попередників. Важко бути українським гетьманом, мій сину, ой важко! І тому хотів би я облегчити долю наслідників моїх, — от що!

Орлик за ноги свого гетьмана обіймив.

— Спасибі за тую турботу милості вашій. Історія не забуде того. Я правди не затаю.

— Сподіваюся. А тепер сідай при моїм столі і пиши моїм пером лист до царя і до Головкіна такого змісту.

Тут гетьман навчив свого писаря, як компонувати ці листи. А коли Орлик, написавши їх, прочитав гетьманові, цей поклав свій підпис і сказав:

— Тепер вложимо туди лист від Станіслава. У моєї матері є вірний чоловік, ще й трохи нам з рідні; через його вона обіцяла післати ці листи до Войнаровського, а він їх доручить цареві і графу Гаврилові Головкіну… Да будет воля твоя святая.

— І да приідет царствіє твоє, — доповів Орлик.