Не вбивай

ШПИГ

— Ось і він! — сказав Орлик до гетьмана, наближаючися до. окопів, які ділили гетьманову кватиру від решти табору

Поміж двома сердюками стояв середнього росту чоловік, вже немолодий, з хитрими очима, що гляділи з-під лоба, як у зловленого до клітки звірка.

Він уже подобав на чоловіка, був обмитий і причесаний падко. Тільки лиця поцарапані і голова світить плішами

Побачивши гетьмана, поклонився низько, раз і другий, ніби хотів звернути на себе ввагу, боячись, щоб гетьман не перейшов мимо і не казав його віддати під суд.

Гетьман глянув і — став. Здвигнув раменами, підняв високо брови і мало не крикнув з дива. Але зараз запанував над собою і тільки дав рукою знак, щоб сердюки йшли собі геть, а до шпига промовив різко:

— Ступай!

Цей втретє покірно похилився і, налягаючи на праву ногу, пошкандибав до шатра, з котрого гордо маяла хоругов з гетьмановим гербом. Гетьман з Орликом за шпигом пішли.

Орлик мовчав, але цікавий був, що це за птиця. Невже ж гетьман знає його?

Гетьман підняв важку занавісу, впустив загадочного чоловіка й вернув до Орлика й Ломиковського.

Скоро вислухав їх і велів на заході сонця прийти з Апостолом, — побалакають.

— До побачення!

Орлик і Ломиковський не відходили.

— Не спішитесь?

— А безпечно вашу милість оставляти сам на сам з непевним чоловіком? — спитав Ломиковський.

— Нікому не кажіть. Це мій чоловік. Найпевніший у світі. Розкажу вам пізніше. Варти хай нікого в шатро не пускають, нікого! Прощайте!..

— Свят, свят, свят! — казав гетьман, подаючи тринітареві руку — Але ж потерпіли ви, отче, страданія, і то не від ворога, а від моїх людей.

— За добре діло варт і муки прийняти.

— Авжеж, авжеж. Але чого це ви так невважно йшли через табор?

— На моє нещастя, сотня, яку я назвав, що нібито до неї належу, відійшла кудись з табору, і це було причиною мого страдання. Але це ніщо. Хто терпен, той спасен. Волосся відросте, жаль тільки зубів. Здорові були.

— Ще й який жаль. Добрі зуби, то й жолудок добрий, а добрий жолудок — це основа здоровля. А до того тепер такі часи, що іноді й кусатися треба, — і гетьман усміхнувся, показуючи свої здорові, білі зуби.

— Сідайте, отченьку. Вас таки добре потурбували. Ов, ов, ов! Тут вино, а отеє пиріжки. Живіться. Зі страху, мабуть, зголодніли.

— Все, що мав, вителепали з мене. Добре, що душу лишили.

— Козаки, як вовки, не хотів би я їм попастися в руки.

— Я теж удруге не рад би. Добре, що з цеї халепи вийшов. Але ж бо били!

— Били?

— Ой били, ваша милосте, ой били, — ляментував патер. Нараз гетьман ніби щось пригадав собі і зжахнувся.

— А листи? Чи не відібрали в вас також і листів? Ради Бога, кажіть!

Патер побожно зітхав, схрестовуючи на грудях руки.

— Говоріть! — наглив його гетьман. — Треба ж їх пошукати, заки попадуть комусь у руки, що знає латинську мову. Патер хитро підморгнув очима.

— Отже?

— Отже, лист тут…

— Де?

— На плечах, милосте ваша, на плечах.

— Як то на плечах?

— Виписаний на голому тілі. А в ріжку не табака, а порошок. Треба ним обмити спину, а тоді ваша милість прочитають власноручне письмо його милості Карла XII.

— Тому ти так, отченьку, боронив цього ріжка?

— Авжеж що тому. Без нього й письма не відчитаєш.

— Ну, — здвигав раменами гетьман, — чого вже люди в тій війні не вигадують, дальше й найбільша осторожність не поможе, хто хоче перехитрити — перехитрить.

— Спосіб на спосіб, аж дійде до того, що війна стане нонсенсом.

— Почекаємо ще трохи, — сміявся гетьман. — Відколи світ, відтоді й війна, і поки його, поти й війни. Дурний, хто вірить, що людей можна перетворити в ангелів. Але ви, отче, кріпіться, їжте й пийте, бо хоч який ми маємо респект перед духом, але й тілу треба його трібутум віддати.

— Віддайте кесареві, що кесаря.

— Авжеж. Так ото fesrina, venerabilis frater [27], а то мій терпець урветься. Дуже я цікавий, що пише Carolus rex.

— Добре пише, — відповів, заїдаючи смачні пиріжки, тринітар.

— Гадаєш?

— Знаю, ваша милосте. Ваша милість будуть вдоволені своїм покірним слугою, котрий перетерпів страсті і мало що не був умертвлен за свою вірну службу.

— Яка служба, таке й возмездіє, отче. Гетьман Мазепа розуміється на речі.

Тринітар припіднявся з місця.

— Gratias ago magnificentiae vestrae [28].

— Ergo, ad rem! [29] — сказав гетьман, підводячи патра до своєї умивальні. — В давнину гостям ноги з дороги мили, а гетьман своєму гостеві змиє спину.

— Добре, що не голову. Carolus rex хотів мені на голові писати, на тонзурі. Та я не дав. Тонзура — річ свята. До того, хоч як її прикрий, може вилізти наверх, і тоді був би самой большой скандал.

— І били ж би козаки, пізнавши патра.

— Ой били ж би, милосте ваша!

— Обнажай тілесо своє, преподобний отче!