Не вбивай

НА КВАТИРИ

Листки облітали з дерев, птахи відлітали до теплих країв, бабське літо буяло над стернею. У воздусі дрижала безліч струн. Незримі руки грали на них, — пісню осінньої задуми, вічную пам'ять буйному процвітанню. Наближалася осінь. «Знов пічнуться дощі, болота, ломання костей, біль зубів. Гармати грузнутимуть по осі, мука для коней і мука для людей. Підводи тягнуться довгим шнуром: «А гей! а гей!» Виснажена коняка паде, відтяли посторонки, ззаду напирають вози. Переїхали — один, другий, десятий. З конини нема сліду. Поторощені кості хрупотять, як сухе гілляччя на нев'їждженій дорозі. Дощ за обшивку паде, все мокре, ослизле, скучне… З землі повстав єси і в землю перетворишся, — болото. Панта рей».

Гетьман пільною доріжкою їде. Перед ним гайок. За ним село і селянська хата, в котрій від кількох днів має свою кватиру.

Звичайна, навіть не багацька хата. В дворах стає. Пограбовані, скрізь кров.

«Скрізь кров, трупи, кривда, — гидко. Чоловік — звір». Пригадав собі свій останній постій. Двір нічого собі. Ніби пани від'їхали кудись. Тільки двері розбиті, а в світлицях потрощена мебель, побиті дзеркала і скло. В одній — ні, ні! Війна погана річ! Її не виправдує ніщо. Хто починає війну, ступає Каїновими слідами. В одній кімнаті лежав дідич, дідичка і діти. Помордовані, на купі, як падлина, вивезена за село, під Аіс. Під вікном вив пес. Він один плакав за ними. Донька горілиць лежала. Великі сині очі кликали о помсту до неба…

Гетьман хоче забути ті очі. Він вийшов перейтися, втік перед війною, біжить у гайок, щоб забути військо, прикази, тривогу. З природою хоче побути сам на сам. «А невже ж у природі мир? В природі вічний бій за корм, за право до життя. Звір звіра жере, ростина соки з ростини висисає, скрізь боротьба, насила, кривда. Весь світ одна гидь!»

Шуліка стрілою з неба на землю упав. «Певно, миш зловив, поживиться. Закон життя. Сильніший слабшого нівечить, треба бути сильнішим». Прискорює ходи, втікає перед власними гадками. Не пустимо тебе, не втечеш! Ти не безвинний, на приказ твій люди людей мордують!

«Хочу завести лад, щоб мир по війні настав».

«Дуриш себе, миру не буде тут ніколи. Це край могил. Зі старих могил нові виростають, як діти з батьків. Це степ!»

«Хочу степ перетворити в поля, в хутори, в міста. Хочу людям людські закони дати, мир і добро».

«Дуриш себе! Панувати хочеш, приказувати, стояти наверху, бо насподі важко. Не втікай перед нами, не пустимо тебе!»

«Геть!»

Стає і озирається позад себе. Бабське літо снується над полями. Повітря дрижить, міниться, як розтоплений опаль.

На виднокрузі дими. Села горять. Гуляють гільтаї. Хто їх прибере до рук і де є та моральна підстава, щоб уговкати їх? Цар палить цілі великі простори, проганяє людей, робить перед ворогом пустиню. Злі люди те саме потрапляють. Зло заразливе, як хороба.

Сімнадцять віків лицемірства, облуди. Говорять одно, а роблять друге, слова гарні, а вчинки погані. Каїнові нащадки.

Дійшов до лісу, — сів.

Сам-один. За поясом пістоль. Тільки оборони. Добре так. Наскучили варти, шпиги, охорона. Хоче свобідно дихнути. Не віднині. Не годен. Все слухай когось. Слухай, що Меншиков скаже! Меншиков, воєвода, бояри, цар… Ось яка воля в гетьмана України!

Кинути те все: маєтки, почесті, булаву — і йти до якогось скита, до пустельника, що між камінням ютиться. Збирати гриби, носити зимну воду з джерельця в лісовому проваллі і дожидати смерті. На світ дивитися, як на пекло. Всі чортові служать, свідомо чи ні, але служать.

Пригадав собі череп людський, що стрінув раз у садку біля якогось двора, в котрім на кватирі стояв. Череп був сухий, білий, з білими, здоровими зубами. В ньому шерщені гніздо собі звили. Мід зносили до нього. Шерщені людські в черепах ближніх своїх насолоду для себе збирають…

«Дуриш себе, що пекло в рай перетвориш, з чортів ангелів поробиш. Люди лиш силі коряться. Сила — їх Бог. Боги старинних народів силою сильні були. Не доросли ми, щоб слухати моральної сили. Любов, милосердя, правда… Що таке правда? Що для кого корисне, те його правда. Петрова правда — береги морські в свої руки дістати, розбити пороги Дніпрові, пшеницю українську до Москви везти, їсти, пити, веселитися, колесувати, живцем шкуру драти, жарити тих, що не слухають його. Що кому вигідне, те для нього й правда. Гидко!» В селі клекотить, як у казані вариться. Мешканці втікли, а ті, що залишилися, по городах ютяться. Село, як муравлисько, в котре свавільний хлопець патик уткнув. Знівечив муравлину працю. Люди з діда-прадіда працювали, будували хати, управляли поля, плекали худобу. Прийшла війна і змарнувала те все. Насміялася над їх працею, над усім, що вони вважали важним і корисним. Війна — це глум над людським життям. Безліч змарнованих сподівань, безпощадне нівечення безцінних цінностей життя, варварство. Наскучило дивитися на згарища, на руїну, на трупи. Торчать димарі, тліють недопалені сволоки й балки, з-поміж них кості людські визирають, недосмалені кістки. Діти з порозбиваними головами, як неопірені горобці, пустими хлопцями виверчені з гнізда і кинуті на стежку. Пощо воно? Нащо? Кому того треба? Людям чи людоїдам, апокаліптичним бестіям, що родяться в царських кублах? Петрові хочеться війни, хочеться нової держави, нової слави, — для себе і для своїх нащадків від помийниці якоїсь, від жінки з товстелезним лоном. Правий син противиться неправому батьківському ділу. А ти, гетьмане України, будь знаряддям тупим і послушним у руках царя-антихриста. Ні, ні! Досить того, досить, — аж забагато. Скінчити раз з руїною тією. Добути всіх сил, щоб побороти зло. З Москвою не договоришся до нічого. Вона Азія. Не по дорозі нам з ними. Або ми, або вони, миру між нами бути не може. Інша кров, інші вдачі, інші світогляди, не погодиш води з огнем ніколи. Добути останніх сил, покористуватися доброю нагодою і порвати цей дідьчий ланцюх, що прикріпив наш віз до московської теліги. Нині ще час, завтра може бути запізно. Нині вони Азія, завтра від Європи переймуть те, що їм потрібно, щоб поневолити Європу…

Осінній краєвид холодом повіяв на душу. Сумнів з імлою летів. «А якщо переможе цар?»

Так тоді останеться спомин боротьби, свідомість протесту, зерно, котре не пропадає ніколи. Боронитися, визволятися, прібувати. Найгірше — безмовнеє терпіння, згода на зло, безтямна біготня на одному місці, як бігали батьки під свист чужого батога. І чому мала б не вдатися ця спроба? Карло геніальний вожд, військо його вишколене, загартоване в боях, культурне. Петро щолиш учиться від Карла. От і тепер, недавно тому, дня 29 августа Карло побив Петра біля місточка Доброго. Сам цар брав участь у бою. Перевага сил була, як звичайно, по московському боці, а побіда осталася по шведськім. Петро втікав, Карло пішов за ним, ще одна сутичка — і ще одна шведська побіда. Побіджує геній, лицарське завзяття, воєнний досвід. Чого ж сумніватися тоді?…

Дими стелилися кругом. Здавалося, півсвіта горіло. Суєтилося село, гуло. Майдан, вулиці, подвір'я, вкриті людьми, кіньми, возами, вози і люди здовж шляхів, аж по виднокруг. Кишить. Злюща рука розкрила муравлині купини. От так собі на глум. Глум заправляє людством. Безглузді примхи глумливої долі — це історія наша. Нічого робить. Кінчаймо, шо почали.

Вітер вічную пам'ять буйному процвітанню співає. А недавно була весна. Співали солов'ї, маєві ночі сп'янювали тебе.

Пригадав собі пажа, в оксамитовому вбранню, в білих панчішках, в лякерових мештах, гарного, як на портретах Ван Дейка. Королівський двір, вродливі пані, брабантські кружева, як зі слонової кості вирізьблені рамена і плечі. «Хлопчику гарний. Еросе подільський, вийди на річку, як зорі затліють, — люблю тебе!»…«Венус Мільоська. на сармацькім Олімпі приказ твій — щастя моє…» Які пахучі ті рамена, білі, кружево — невід, зловишся, ой, так! Тікай! Ось незаховстаний кінь, гони! Вовки мчать за тобою. Втікай, бо розідруть! Таволга по спині б'є, боляче ноги ранить, кров капає на трави — втікай! Який безграничний цей степ, який червоний місяць, як опир, як млиновеє коло, в млині, де мелють людей на історичну муку. Чортівський млин… Скучно тобі? Замало жіночої краси, дівочої ласки, хочеш сили і слави? Прібуй, може, доскочиш їх… Дорошенко, Самійлович, — булава… Яка важка і яка непевна! Переміни булаву на скиптр, чаплине перо на княжий вінець… Переміню…

Життя летіло, як незаховстаний кінь. Щораз нові задуми, видива, мрії. Ловив, прибирав у руки, мрію перетворював у дійсність. Не те, не те. Не те, що душу може заспокоїти вовік. Вперед, вперед, неспокійна душе! Перед, тобою найвищий шпиль, найнебезпечніший момент. Побідиш або згинеш. — третього нема. Побідиш — ім'я твоє громом покотиться по світі, міліони уст благословити його будуть, згинеш — так що? Хіба не гине все: квітки, звірі, хіба зорі не злітають з неба, острови не западають в море? Вперед, вперед, неспокійна душе!

Довго скривав ти свій намір, навіть перед близькими собі. Довго ростив ти його у собі, як дитину в матірному лоні. Пора пустити його в світ, хай бореться за своє існування, згине або житиме — здоровий і дужий. Настав рішаючий мент. Вперед, вперед, бо вороття немає!

Твій кінь над прірвою стоїть. Скачи!.. Ворог тенетами обставив тебе. рви їх, рви! Щоднини посли від царя летять, від Меншикова і кличуть тебе, щоб ішов до них, з останками твого вірного війська, з рештою старшин, битися вкупі за царя і його державу на загибіль власного народу, на посоромлення імені твойого.

Невже ж ти послухаєш їх, підеш, шию свою в чуже ярмо всунеш, занапастиш себе?… Ніколи! Життя і смерть, terrium ncu darur…

Якийсь їздець скаче з села. Стає, розпитує людей, вертається і знову жене. Чи не шукає його?… Тікати в ліс! Щоб дальше від людей. До скиту якогось, до пустельника, оброслого волоссям в невиправленій шкурі на хребті. Збирати ягоди і гриби, носити воду з зимного джерела і дожидати смерті.

Ні, ні! Тривай! Не до того сотворив тебе Господь! Підемо…

Встає. Їздець завважив його, кінь полями скаче, вітер піну відриває з вудил, земля дудонить.

Хто це такий? Кендзеровський? Чому якраз він? Чому не котрийсь із старшин? Мабуть, щось секретного везе, щось важного.

Прискакав, а побачивши гетьмана, спинив нагло коня, аж цей задніми ногами в землю зарився, зіскочив, шапку з голови зняв:

— Милосте ваша!

— Що такого?

— Король Карло, шведи… — Кендзеровський грудьми робив, віддиху йому бракувало.

— Кажи ж бо раз!

— Шведи… на Україну… увійшли…

— Ти з ума збився. Подумай, що говориш. Король шведський на Смоленськ пішов. Що тобі до голови прийшло турбувати мене такими бабськими сплітками.

— Ваша милість, це не сплітки, це правда. Певні люди доносять. Король Карло з усіма потугами своїми в гетьманщину ввійшов, над річкою Іпутою отаборився, сам він в Сурожському повіті у Дрокові в головній своїй кватирі стоїть. Люди звідтам втікають. Чимало їх. Всі те саме говорять. Видно, не брешуть.

Кендзеровський дивувався, що гетьман тую вістку так спокійно прийняв. Гетьман завважив це і замахав руками.

— Ще тільки того мені треба. Чорт його несе… А що табор?

— Хвилюється, милосте ваша. Ворог в нашім краю.

— Дурні. Мало то ворогів було на Україні. А старшини?

— Старшини вашої милості шукають. Теж турбуються, і дуже.

— Підемо.

— Ваша милосте, — кінь! — і він підставив стрем'я.

— Не треба. Піду. Не можу хвилини побути сам на сам Скрізь Знайдете мене.

— Я гадав, — діло важне.

— Мало то важного на світі.

Кендзеровський замовк.

Гетьман думає. Не треба перебивати йому.

На полеву доріжку вийшли. Гетьман напереді, Кендзе ровський кілька кроків за ним, коня веде. Кінь порскає, — мабуть, дорогу чує. — «Здоров!»…

Табор гуде.

— Швед у Гетьманщину ввійшов.

— Де старшини? Де гетьман?

— Давайте їх тут!

— Поховалися. Воловодять нами. А ворог в краю.

— Гетьман полки цареві запродав. Жмінку біля себе лишив, як на глум.

— Нас продають!

— До шведа ходім!

— Швед добре платить, москаля побиває.

— Швед лютер, тримаймо з православним царем.

— Де старшини, де гетьман? Давайте їх тут!

— Втікли, лишили нас, продають християнський народ. Побачивши гетьмана, мовкнуть і розступаються. Здоровлять. Гетьман вклонюється, — вважливе, надто вважливе. Розуміють тую згірдливу вважливість. Злобну усмішку бачать на гетьманових устах.

— Маєте діло до мене? Мовчать. Руки пускають по собі.

— Маєте діло? Кажіть! Я тут. Слухаю вас Не відповідає ніхто.

— Ми? Ні.

Раменами здвигають. Гетьман дальше йде.

— Кашу без сала варять.

— Сало з табору вивозять.

— Я сам бачив учорашньої ночі. Два навантажені вози поїхали в город.

— За горілку, як за ліки, плати.

— Але службу робити треба.

— Маєтки на нашій кривді збивають.

— Нашому братові нігде правди нема — ні в хаті, ні в поході.

— Кидаймо табор!

Гетьман стає. Гурт розбігається. Крикуни ховаються між возами, як миші, побачивши кота.

— Брешете з-поза плота?…

Не знають, що відповісти. Не сподівалися, що гетьман надійде. Без почоту, без ніяких знаків, як звичайний старшина.

— Гетьман не втік. Гетьман тугі

— Де?

— Ось, бачиш, до кватири простує. За ним канцелярист коня веде.

— Потривожили нас.

— Ти ж сам казав, що старшини з гетьманом утікли.

— Я? Брешеш…

До сутичок доходить.

На майдані товпа. Посередині кількох їздців, коні заїжджені, люди заболочені, трудні. Видно, здалеку причвалали.

— Кажеш, генерал Інфлянт Стародуб зайняв? На власні очі бачив. А шведи?

— Спізнилися. Полковник Скоропадський підіслав селянина. «Веди нас, — приказують шведи, — до Стародуба найкороїшим шляхом, а ні — то смерть» «Поведу, — каже селянин, — як найкоротше знаю».

— І повів?

— Повів, але кругом. Заки шведи до Стародуба дійшли, Інфлянт у городі сидів.

— Та й хитрий Скоропад.

— Всі вони хитрі, лиш не там, де треба.

— А шведи що?

Втікачі розказують про шведів. Хвалять. Кажуть, що шведське військо ніякої кривди не робить, не грабує, за харчі добре платить, дзвінким грошем, золотом і сріблом. Гроші давні, передвоєнні, не так, як цар.

— А цар?

— Цар людей, як мітлою, мете. Села, хутори, пасіки, навіть церкви — усе в Стародубщині попалене.

— Навіть церкви, щоб люди туди добра свого не заховували.

— А люди що?

— З життям утікають, як ми. Хто не втече, цей зрадник.

— Зрадник?

— Кажуть, що зраджує царя, що на шведів чекав, щоб йому показувати позиції московські. Московське військо, що в Стародубщину нібито для оборони краю прийшло, палить, грабує, мешканців убиває або до роботи в фортецях жене, — щосильніших. З жінками як звичайно робить, дітей вбиває, щоб не заважали, старих, щоб не псували хліба. Пекло там.

— Пекло скрізь.

— Але там гірше, як де. Товпа росте.

Гетьман на майдан увійшов. Товпа розступилася, гамір утих. До їздців підступив.

Ті, побачивши його, позіскакували з коней і поскидали шапки, — чекають.

— Із Стародуба?

— Так, милосте ваша.

— Перед ворогом утекли? — питає різко. Розуміють цей тон. До колін припадають йому.

— Прощення милості вашої просимо. Супліки від полків своїх привезли.

— Супліки? Тепер? Тепер на бій пора, не жалоби.

— Товариші післали нас, не наша вина. Добувають зашиті в шапках папери й подають. Гетьман дивиться на них і приймає жалоби.

— Яка в Стародубі залога?

— Чотири баталіони й чотириста драгунів.

— Мало вам було? Чому не пристали до них?

— Невмоготу, милосте ваша, невмоготу. Москалі винищують народ. У супліках списане все як слід.

— Прочитаю, — але мушу вам сказати, що нічого доброго не ждіть. Це ж непослух. Ви не сповнили приказу. У війську послух мусить бути. Геть!

Рукою показав на канцелярії військові.

Віддали коней, самі зі спущеними головами поплелися туди, заболочені, виснажені, на волокит похожі більше, ніж на козаків.

Товпа розходилася.

— Гетьман гнівний.

— Не мине їх кара.

— Карати не будуть. Це ж посли, від полків. Полки їх із супліками до гетьмана післали. Послів карати не годиться.

— Не покарають.

— Ні, ні… Але ж гетьман гнівний!

— Розсердився, що швед у Гетьманщину ввійшов, не спитавшися його. А може, й питався…

— Тю, дурний! Питався вовк, чи можна у кошару лізти.

— Також! Чув, що не шведи, а москалі шарпають наших, як вовки.

— Правда…