Частина друга. Марина.

1.

Марина Кулакова народилася в робітничому селищі у звичайній радянській родині. Тато її, неговіркий і завсіди похмурий, працював слюсарем на прокатному стані. Він полюбляв читати книжки про партизанів і випити в компанії друзів-заводчан. Одначе сварок вдома ніколи не влаштовував, мав звичку діставшись домівки нишком просуватися до свого ліжка і миром засинати. Ані він нікого не чіпав, ані його ніхто не турбував. Мама була кравчинею в ательє мод, шила там вбоге вбрання «по крапках» або за викрійками журналів «Работница» та «Крестьянка». Первісток Кулакових після армії залишився на півночі Росії, там одружився й завів діточок. До рідної домівки він наїздив нечасто, а батьки гостювали в нього один тільки раз.

Серед однолітків Марина нічим не вирізнялася, окрім як завзятістю та посидючістю. Педагоги завжди наводили її як приклад наполегливості у навчанні.

У випусковому класі дівчина опинилася за партою із першою на районі красунею Криницькою. Батько вродливиці займав посаду директора м’ясокомбінату через що вона мала неабиякий авторитет серед однокласників. Навколо неї завжди юрбилася ватага молодиків, та й вчителі були не від того, щоб поласувати дефіцитними на той час ковбасними виробами. Особливо просунулась в цій справі класна керівниця Валентина Мойсеївна. Учнів до свого класу вона обирала винятково за споживчими потребами: дітей завідувачів їдальнями, кухарів та начальників цехів. Кулакова протиснулась до «елітарного» класу як дочка модистки. Спочатку дівчата тільки сиділи разом та згодом здружилися. Під великим секретом Криницька скаржилася їй на класну, яка вчащає до неї додому й сидить доти, допоки не висидить собі паличку ковбаси.

Проте товаришування з першою красунею тривало недовго. Якось на уроці фізики Кулакова одержала цидулку, написану «доброзичливою» лівою рукою. Хтось натякав, що Криницька ходить з нею лише задля ефекту «вродливиця-погануля». Марина почервоніла, пошматувала папірець на дрібні шматочки й викинула під парту. Не довго думаючи вона розірвала з Криницькою будь-які відносини і кілька тижнів оговтувалася від стусана долі. Вечорами вона вдивлялась в своє віддзеркалення, яке прорікало їй, що дівчина на ймення Марина Кулакова є досить непоказною: росточку невисокого, ока трохи опуклі, губки тонкуваті, а ніс міг бути і поменше. Та з цим можна було б миритися… Найбільше Марину засмучувала її чоловіча статура — широкуваті плечі та вузькі стегна.

Горювати — час втрачати. Випрохала маму зшити двійко пишних спідниць, і диспропорція статури візуально вирівнялася. А тут добіг час вступних іспитів. Майже цілодобово дівчина горбилася над підручниками й таки домоглася свого — опинилася в переліку студентів будівельного інституту. Не те, щоб вона все життя мріяла вимережувати ці дрібненькі будівельні креслення з рисочками й розділками — просто конкурс там був значно менший, ніж в інших вишах. Щасливі батьки розчулено рюмсали — в їх робочій родині покладено початок вищій освіті.

За розподілом Кулакова потрапила до проектного інституту, досиділася там до 24 років і зрозуміла, що треба щось робити. На той час батько помер, а мама пішла з ательє і шила вдома на замовлення. Низкою сунули до неї клієнтки, яким вона стьобала невибагливі квітчасті плаття, довгі байкові халати й шовкові брючні костюми. Дівчині набридло слухати вечорами стукіт швейної машини, і вона записалася до туристичного клубу. Із властивою їй маніакальною завзятістю Марина сумлінно відвідувала вечірні курси, вибиралася в походи, розкладала багаття, ставила намети. І, треба визнати, не без успіху. Якщо Боженька й наклав на Кулакову вінець безшлюбності, то відступив, не в силах пручатися її настирливості. Зітхнув старий про себе легенько, перехрестився та й переклав вінець на голову якоїсь неметкої дівиці, яка вбила собі в голову, що шлюби відбуваються на небесах. Най чекає тепер сердешна, допоки хтось потягне її до рагсу…

Аж ось Марина відлучилася від прізвища Кулакова, і то була найблискучіша партія, яку тільки можна було виметикувати такій непримітній дівчині. Але в що то їй обійшлося — про те вона ніколи нікому не розповідала. Навіть приятелькам з проектного…

…У туристичному клубі дівчина зорієнтувалася не одразу. Під час першого ж походу до Криму зрозуміла, що не одна така спритна. Та згодом повеселішала: за веснянкуватих й вилицюватих, крикливих й сумирних хлопці мало не билися у важких польових умовах. Романтичні вечори з багаттям, подих хвої, спів птахів і ніжний світанок правили своє, і після кожного походу туристи недораховувалися своїх членів пропорційно кількості зіграних весіль. Кулакова вивчала кожний мар’яжний випадок, аналізувала свої похибки та все марно.

Дівчина вже остаточно втратила надію, коли її око зупинилося не на кому іншому, як на інструкторові, на якого ніхто особливо не зазіхав, вважаючи цю висоту недосяжною. І тут її завзятість і наполегливість виявилися уповні. Наступні півроку вона, в спеку і в холоднечу, виміряла своїми ніженьками Крим, Грузію та Молдавію. Усіма правдами і неправдами приєднувалась до груп, які водив цей інструктор, а декілька разів навіть брала відпустку за свій рахунок. В походах вона годувала інструктора пирогами, пасла його очима, не відлучалася ні на крок і ні на хвилину, і нарешті домоглася свого — красень-інструктор мало-помалу до неї звик… Та найважливіше, що після початку близьких стосунків Марина не розшморгнулася на жодну дірочку, а навпаки — затяглася якнайтугіше. На той час вона багато чого надивилася і утямила головний ляпсус цієї фази — вимагати примхливим голосом каву до намету. Ні, право на помилку у неї було те й саме, що і у сапера. Вона і далі піднімалася разом з першими променями сонця, збирала гілки, рубала дрова, розпалювала багаття. А коли інструктор просинався, йому незмінно подавалася ароматна кава, зварена на чистій джерельній воді.

Нарешті, під звуки маршу Мендельсона відійшли у забуття брудні намети, кліщі, комарі й ненависні позачергові чатування біля багаття. Видряпавшись на верхню сходинку Палацу щастя, Марина не витримала і від надлишку емоцій весело тупнула ногою. Сутулий літній фотограф розвів руками й захитав сивою головою: «Всі опісля реєстрації так тупотять… Тільки до церемонії щось ніхто не наважується». Згодом Марина народила сина і занурилася в сімейні справи.

…Колишнього туристичного інструктора звали Олегом Томашенко. Він викладав історію в технічному виші, подавав надії, а в перервах між походами писав кандидатську дисертацію. Марині вдалося переконати чоловіка, що тепер, коли з туризмом покінчено і як вона сподівається назавжди, варто приділяти більше уваги дисертації. Чоловік намагався заперечити, що з туризмом не все покінчено, і вона може сидіти вдома скільки їй заманеться. Та Марина рішуче припинила цю туристичну хіть. Сама вона більше ніколи ні в які бескиди не полізе, їй вистачить того, що вона намерзлася на прохололих землях, та й чоловіка не відпустить. Інакше, як прийшов, так і піде. Там в тих лісах дівок залишилося неміряне.

Вона понакупляла чоловікові однотонних сорочок, щодня клала перед ним з ранку чисту, і потроху безладний хлопець в джинсах перетворився в поважного викладача. З часом він успішно захистився й одержав посаду доцента.

Після декретної відпустки Марина повернулася до проектного інституту, та з початком перебудови справи в родині Томашенко пішли кепські. Зарплатня була до того низькою, що харчувалися самими кашами, а на роботу ходили пішки. Врятував їх друг дитинства чоловіка Дмитро Леоненко Він взяв Олега до себе правицею на фірму, яка переправляла на експорт заводський метал, і життя подружжя Томашенко залагодилось. Придбали музичний центр, відик, телевізор Sony, припорядилися. А потім навіть чкурнули в круїз Середземним морем. То була казково! Розкішна архітектура Барселони! Ніцца з її Англійською набережною й затишними вузенькими вуличками старого міста! Флоренція, де творили Данте, Мікеланджело, да Вінчі… А з Неаполю вони майнули на екскурсію до Помпеї… Сицилія вразила маслиновими гаями й цитрусовими садами. А Рим…. Ох, Рим! Там її чоловіка ледве не викрала одна хвацька римлянка…

Все то було чудово, проте треба було й за себе подбати. Злиденний проектний інститут доволі набрид, та й спеціальність кортіло мати більш престижну. Марина помітила, що в Дмитра не все до ладу з головними бухгалтерами: він міняв їх як рукавички, узивав ідіотками або аферистками. І вона вступила на курси бухгалтерів. Дмитро швидко перехопив її рухи і якось посеред дружньої розмови заходився втовкмачувати, щоб і думки ніхто не припускав щодо сімейності на роботі. Ні його сестра, ні дружина, ні діти — ніхто ніколи не плутатиметься в офісі під його ногами.

Марина натяк зрозуміла та довго не засмучувалась, а пішла працювати помічником бухгалтера за першим оголошенням на паркані. Струмки сліз пролила вона над своїми першими балансами й звітами, та вкотре затятість та посидючість подужали. Якось баланс не сходився на 2 гривні 97 копійок. Можна було скинути цю незначну суму в «помийну яму» (так тоді називали рахунок 88 «Фонди спеціального призначення») і забути про неї назавжди. Та Марина зневажала бухгалтерів, які робили таким чином. Тиждень вона просиділа в пошуках зниклих копійок: перебрала сотні накладних, актів, малювала літачки і зрештою вискіпала. У м'ятій халамидині, нечесана і з поплутаним волоссям вона вискочила до зали, де чоловік і син дивилися футбол, і заволала наче несамовита: «Зійшовся! Баланс зійшовся! Я таки знайшла ці кляті 2,97!». Не відвертаючи очей від екрану чоловік невесело констатував: «Вітаю… Тепер ти стала справжнім бухгалтером…».

На Міленіум доля піднесла їй заслужений подарунок- запрошення на посаду головного бухгалтера фармацевтичної фірми. Коли Марина зайшла до кабінету на четвертому поверсі особняка в центрі міста, у неї перехопило подих. Вона обережно пірнула в м'яке шкіряне крісло і завмерла… Перелякано вбирала свіжі пахощі нових меблів світлих обтічних форм, прислухалася до тихого шуму працюючого комп'ютера останньої моделі… Суворі чорні сегрегатори, що вишикувались за скляними вітринами, милували око. Дзеркальна стеля надавала інтер'єру легкість й розсувала простір, а в кутку на згадку від попередниці їй лишилася діжка з величезною китайською трояндою.

Марина підвелася і навшпиньках наблизилася до вікна. Розхилила стулки, і до кабінету негайно увірвався шум й лементи з дитячого майданчика міського парку. Непевні хисткі сумніви потроху закрадалися в душу. Чи потягне вона цю посаду? Слід чимало попрацювати, збагнути нюанси фармацевтичної бухгалтерії, які вона, щиро кажучи, зовсім не знала. Але за мить опанувала собою й відкинула всі вагання. Зворотного шляху немає… За дверима чекали на вказівки підлеглі, а директор — ну д-у-у-уже милий, д-у-у-уже, — і так покладається на її компетентність. Так і сказав: «Дасте лад, Марино Олексіївна — я вас в золото вберу!»

…Вона підняла слухавку й впевнено запросила бухгалтерок зайти на першу нараду. Щоб там не було, такими шансами доля не розкидається.


2.

Сорок років, час підсумків, Марина Томашенко зустріла з миром і спокоєм у душі.

…Наспівуючи, вона дрібненько сікла ковбасу на салат «Олів'є», розмірковуючи над нещодавно прочитаним висловом з жіночого журналу: «Висока зарплатня й престижна посада не здатні задовольнити даму, якщо в неї немає чоловіка, який її обожнює, а також затишного й добре вмебльованого будинку». Її це, слава Всевишньому, не стосується. Має і престижну роботу, і родину, і затишну чудово вмебльовану квартиру. Лишилося тільки зберігати те що є. Правда, вона мріяла про дачу, але поки що…. не виходило. Посада її оплачувалася непогано, але не настільки, щоб придбати пристойну дачу, гідну для відпочинку і запрошення відповідних гостей. А в чоловіка останнім часом справи не дуже… Півроку тому дядько Дмитра помер від інфаркту, і їхню фірму від годівниці усунули. Зароблені на металі гроші друзі вклали в торгівлю: Дмитро придбав крамницю в центрі міста, а Олег — два кіоски на околиці. Марина не раз дорікала чоловікові тим, що Дмитро його обдурює, і от — будь ласка. Адже працювали разом! Чоловік їй пояснював, що він таки не пайовик-концесіонер на фірмі, а лише найнятий працівник і у свій час отримував достатньо грошей, якщо вона не забула….

Марина зітхнула й висипала нарізану рожеву ковбаску до кришталевої салатниці. Це — свята правда. Олег не мав ніякої підприємницької кісточки: міг працювати лише під чиїмсь керівництвом і виконувати чітко поставлені завдання. Тому і торгівля в його кіосках йшла не найкраще…

Проте, чоловіком своїм Марина пишалася. Таки він був презентабельний, з ним не соромно було вийти на люди, прогулятися крамницями. На вулиці вона не раз ловила заздрісні погляди жінок й ледве стримувала себе, щоб не висунути язика тим дурним чаплям. Кожному — своє! Склавши руки нічого не доможешся. Скільки комарів вона перегодувала — не злічити. І вона має лишень те, що одержала по праву включно з розумним і гарним чоловіком. А що розумним, то розумним. Після банкрутства фірми він увесь свій вільний час витрачав на читання книжок. Марині траплялося чути його суперечки з Дмитром або з кимось із старих приятелів стосовно історії чи політики, і вона усвідомлювала, що жодна з її подружок не мала такого кебетливого чоловіка за винятком тих, що не мали чоловіків як таких. І хоча імідж його псували два облізлі залізні кіоски у дворах спальних районів, вона намагалася це приховувати, а на запити вельми цікавих відказувала, що Олег працює в торговельній фірмі.

Сама Марина у сорок років виглядала набагато привабливішою, ніж у молоді літа. Вона навчилася користуватися косметикою, вчащала до сауни, де разом з колегами по службі невтомно надраювала себе скрабами, медом і різноманітними кремами. Щоправда, вона трошки погладшала останнім часом, але це тільки поліпшило її форми: стегна округлилася, і фігура здавалася більш-менш пропорційною.

.. В кухню забіг син і запитав, які тарілки класти на святковий стіл. Марина з любов'ю провела поглядом його тонку фігуру. Як час летить! Ігорьку вже 13 років! Вік, коли дитина все більше часу пропадає на вулиці, а додому приходить все пізніше. Марина упадала коло сина всією душею. Для нього вона не мала в лексиконі слова «ні». Властиво, а задля кого вона працювала день і ніч як не заради нього? Нещодавно придбали комп'ютер останньої моделі, мобільний телефон…. І дача, яку вона коли-небудь придбає, — теж залишиться синочкові!

За годину вона сиділа в пошитій мамою шовковій блакитній сукні за накритим столом у райдужному настрої. Дбайливо підкладала гостям салат «Олів'є», оселедець під ковдрою, м'ясо по-французькому… На десерт на запрошених чекав шоколадний торт. Гостювальників було небагато: мама, двоюрідний брат з дружиною, дві незаміжні подружки з проектного інституту. Перша — стара дівка, друга — давно розлучена, яка сама виховувала сина. І звичайно ж Дмитрик (як же без нього?) зі своєю домогосподаркою, яку Марина в душі зневажала за те, що та ніколи в чоловікові справи не втручалася і навіть більше — закривала очі на всі його походеньки. «Копійки сама не заробила і не знає, що таке робота», — звичайна репліка Марини стосовно Дмитрової дружини.

Як зазвичай на таких заходах гості пили, їли, розмовляли. Затим як годиться трошки потанцювали. Брат з дружиною посиділи недовго і пішли посилаючись на якісь невідкладні справи. Надвечір Марина викликала таксі для мами та подружок з проектного, заплатила таксистові гроші й вирядила гостювальників по домівках.

…Залишок вечора був мирним і спокійним. Іменинниця мила посуд, Ігорьок утік до друзів, а чоловік з Дмитром і його дружиною-домогосподаркою сиділи в залі за столом, на якому ще залишалися коньяк і деякі наїдки. У Олега тоді був період захоплення східною філософією, і він просив її роздруковувати на роботі цілі томи тієї нісенітниці. Раз він зопалу почав зачитувати їй якісь «премудрості». Спочатку Марина терпляче слухала, але за 10 хвилин вона вже дивилася на чоловіка такими очима, що він враз схаменувся і дав її спокій назавжди.

Марина перетирала чистим м'яким рушником тарілки й посміхалася. Тихе відчуття щастя наповнило її душу… Як добре клопотатися отак по господарству. Поруч Олег про щось спокійно розмовляє із товаришем, там — синок десь побіг до друзів. Через відкриту кватирку до неї долетіло цвірінькання стрижів, які мостили собі гніздо під балконом у сусіда зверху. «Це і є щастя», — подумала вона. Витерла останню тарілку й сіла на піддатливий диван у кутку кухні. Цілий день вона куховарила, піклувалася про гостей і дуже втомилася. Дістала з холодильника недопите вино, налила собі келих… Пила потихеньку й прислухалася до бесіди у вітальні. Чоловік знову завівся на свою улюблену тему, та й нехай…

— Ось подивись, Дімон, — терпляче пояснював він другові свій світогляд, — читаю китайських древніх філософів і дивуюся. Адже до всього докумекались ще до нас. Бери, вивчай і живи. Але ж ніхто нас нічому не вчить! Народжуємося, як білий аркуш паперу, і поки осягнеш, що тут і як на цій Землі — стільки наробиш дурниць…

— А що тобі незрозуміло? — ліниво заперечував Дмитро. — Існуй, заробляй, витрачай гроші, розмножуйся — от і весь принцип.

— Та це зрозуміло! От подивися, із всієї східної філософії мене найбільше цікавить «принцип недіяння». Що ж це означає? Як його збагнути?

— Це означає, що не треба працювати, — спробувала долучитись до розмови Дмитрова дружина.

— У-у-у… Розумничка моя, — поблажливо посміхнувся Дмитро й скубнув її за повну щічку.

— Ні… Я уторопав так, — продовжував Олег, — що принцип недіяння полягає в тому, щоб не робити зайвих рухів, а приймати життя таким яке воно є….

— Я ходив у свій час на кунг-фу, — перебив його Дмитро й налив чоловікам по 100 грамів коньяку, — так нам тренер так казав: «У нашому житті виграє не найсильніший і навіть не найшвидший, а той, хто вміє використовувати зовнішні сили у своїх особистих інтересах».

— Що це за філософія, що змушує щось використовувати у своїх особистих інтересах?

— Послухай, завжди ти не вислуховуєш до кінця… Дивися, не влаштовує тебе щось — не метушися. Шукай, звідки йде зовнішнє джерело енергії. Знайшов — і використовуй енергію у своїх цілях. Штовхни камінчик, і він викличе лавину, яка тобі конче необхідна. Як той екскаваторник: не він особисто риє яму, а за нього це робить екскаватор.

Дмитро помовчав, а потім ляснув себе по чолу.

— Зараз поясню! Пам'ятаєш того, як його…ну начальника лабораторії, як він нам не підписував сертифікат відповідності на метал? Пам'ятаєш, я бігав, як підірваний за ним цілий тиждень? А потім заспокоївся, згадав, що в нього дружина — подруга однієї моєї приятельки і занурився в інші справи. А за декілька днів цей начальник лабораторії сам до мене зателефонував, і я дотепер не знаю, хто й що йому говорив, і як це вийшло.

– І до чого ж тут недіяння? Це якісь дріб'язки…

— Алік, не парься… Життя складається із дріб'язків.

— А я це інакше розумію…. Це означає, що все має йти своїм звичаєм…без зайвих рухів і відповідно до твого внутрішнього світу. Еволюційно, словом. Нічого не потрібно домагатися з наміром…

— А що в тебе не йде еволюційно? Те, що нас перебудова всіх переламала? Як у тих умовах ми мали еволюціонувати?

— Так… У тих умовах важко було еволюціонувати…

— Головне — ми вижили! А якби ми з тобою нічого не робили і ти б залишився у своєму жалюгідному інституті? Далеко б ти пішов зі своїми принципами? Моя тобі порада, Алік. Живи як всі і не забивай собі памороки.

Випили коньяк…. Дмитро на мить замислився, а потім продовжив, дивлячись чомусь у вікно.

— Хоча…знаєш, може ти й маєш рацію… я дійсно десь заступив за лінію своїми зайвими діяннями. Тоді на початку дев'яностих я загнав першу партію металу щоб вижити…Щоб купити шматок хліба. А далі …. відчуваю, щось роблю щось не так. Відчуваю, що треба зупинитися, взяти, що життя дало і тікати з цієї сфери. А тоді мені звалилося на голову не багато не мало — 300 тисяч баксів! Уявляєш? За тими цінами? Вистачило б на все життя! Купив би будиночок де-небудь у Європі й подорожував би до кінця днів. Та хто ж так робить? Ніхто… Тому що процес, Алік — важливіший над усе. А процес полягає в тому, що ти йдеш кудись щоранку, де тебе хтось чекає. Там ти на когось репетуєш, на тебе волають, ви шарпаєте одне одному нерви, а потім ти втомлений лізеш додому і це називається життям…. А ти ніколи не був у ситуації, коли тебе ніхто і ніде не чекає? Ти для промивання мозку сядь на перший-ліпший міжміський автобус і поїдь хоч куди. Поблукай цілий день вулицями незнайомого міста, позаглядай у чиїсь вікна, повдивляйся в чужі обличчя людей і відчуй, що тебе тут ніхто не знає і нікому ти тут не потрібний. А потім почни шукати де стати на ніч. Знайдеш затрапезний смердючий готель і ще гостріше відчуєш свою безпритульність. У мене так було коли я «човником» був. А пам'ятаєш, як мене в Чопі до останньої цурки обідрали, і тоді я, шибайголова, тиждень електричками додому діставався без жодної копійки. І нічого… іноді навіть пішки йшов через села… Там люди простіше, завжди шматок хліба дадуть. То в електричці жаліслива бабуся нагодує, то дід якийсь цеберку води нагрів помитись-випратись. І навіть бритву небезпечну дав поголитися. Знаєш довгу таку бритву, трофейну… Він її ще з війни зберіг.

Вже на порозі захмелілий Дмитро підвів підсумок свого монологу.

– І знаєш… адже то були кращі дні мого життя. Таке почуття волі… Пригоди якісь, несподіванки чатували з усіх боків. Різні люди дорогою зустрічалися: і шахраї й добрі. Усілякі. Якось пригостили в тамбурі по голові. Бо дурень був. Не фіг з незнайомими в дорозі пити, тим більш на голодний шлунок. Але одне гріло мене — я знав, що в мене є домівка, і я рано чи пізно туди дістануся. Я знав — на мене чекають…

… Нарешті, Дмитро з дружиною пішли. Втішена Марина вляглася на дивані перед телевізором, а чоловік перебрався на кухню і ще довго сидів там з цигаркою в зубах і перебирав аркуші з китайськими премудростями…


3.

Переломною в житті Марини Томашенко стала цифра «сорок три». До цього справи рухалися своїм звичаєм: частенько затримувалась допізна на роботі, а крім того ще й навчалася на економічному факультеті післядипломної освіти. Зрозуміло, далеко не всі лекції відвідувала, а іспити просто купувала, та все одно навчання забирало багато часу. Керівник сам написав за неї диплома. Олег дивився на це так зване навчання очима викладача і тільки хитав головою. Якби йому колись сказали, що професори писатимуть за своїх студентів курсові й дипломи, він би плюнув в пику тому негідникові…

Втім Марині на той час вже було начхати на думку чоловіка. Бідолашний зовсім відстав від доби й мало що тямив у сучасній вищій освіті. Його торгівля просувалась якнайгірше, і вже доводилося покривати збитки. Вона давно вже не стежила за його одежиною — робота й навчання поглинали її цілком і остаточно. Тут хоча б за собою та сином встигати. Тим більше що в Ігорька випускний клас коло порога, а він ніяк не міг визначитися з майбутньою професією. Днинами бринькав на гітарі і ні про що особливо не замислювався. Марина твердо вирішила вивчити сина на юриста і проробляла ґрунт щодо його вступу до Київської юридичної академії.

Фармацевтична фірма стрімко розвивалася, мережа аптек розширювалася, і нарешті мрія про дачу добула реальних контурів. На стрільця і звір біжить… Сусіди, які надумали емігрувати до Німеччини, запропонували купити ділянку з двоповерховою недобудовою. Марина швиденько погодилась. І майбутнє тепер їй уявлялося в яскравих фарбах: і капіталовкладення вдале, і відпочивати має де на вихідних, і на пенсії буде чим займатися.

Спочатку чоловік поставився до її планів байдуже. Та нічого не вдієш: допомагав оформляти документи, привозив будівельні матеріали, приглядав за робітниками. А з часом торгівлю згорнув і переїхав жити на дачу. Марину це влаштовувало. З цими кіосками самий клопіт та й соромно кому зізнатися про їх наявність.

А тут і день народження наскочив. Напередодні цілий вечір чикрижила салати, а вранці вони з водієм Євгеном Павловичем заїхали до супермаркету і накупили ковбаси, сиру, червоної ікри на канапки, масла, хліба, лосося, коньяку, два київських торти.

… Наприкінці робочого дня у великій кімнаті бухгалтерії її підлеглі готували стіл до свята… Марина пробігала повз них до свого кабінету, придивлялася чи все подається як слід і дійшла висновку, що хто як працює в бухгалтерії — той і на кухні такий. Худа млява п'ятдесятитрьохрічна Галя зі жмаканим обличчям старанно ялозила маслом по хлібу, щохвилини питаючи: «А як мазати: товсто чи тонко? А чим відкривати? А огірки як розкладати?». У роботі вона — така сама. «Я зроблю, та ви мені докладно розкажіть як». Все їй потрібно розжовувати від аза до іжиці. Ніякої самостійності. Страшенно боїться припустити щонайменшу помилку, а якщо дасть маху, то має відмовку на всі випадки життя: «Ви мені так сказали… Як казали — так і зробила». Сперечатися нема сенсу, бо таки має рацію: допоки тридцять разів не перепитає, не отримає роз’яснення — пальцем не поворухне. Тому й роботу їй довіряла найелементарнішу — тупо заводити накладні й акти до комп'ютера, що взагалі не потребує ніяких бухгалтерських навичок. Проте гонору в Галі — не позичати. Вона вважала себе кваліфікованим досвідченим бухгалтером і завжди ображалася, коли отримувала меншу ніж у Полінки премію. Галя була самотня, і від неї частенько тхнуло алкоголем. «Випиває..» — поділилася Марина якось з чоловіком, на що той дав пояснення. «Про дам кажуть інакше: попиває. «Попиває» точніше характеризує питущу жінку. Мужик або іноді випиває або жере без просипу. А попиває — це саме про жінок». Її ровесниця Зіна прийшла до них нещодавно, а до цього вела три невеличких фірми. Марина посадовили її на заробітну платню, щоб вивільнити Полінку, яка мала цю ділянку у якості громадського навантаження. При кожній виплаті до неї вишиковувалася черга робітників, бо Зіна переплачувала і недоплачувала їм шахівницею. Потім витрачала два тижні на виправлення помилок. Полінка навідріз відмовилася допомагати Зіні, бо мала справ по саме горло з впровадженням бухгалтерської програми, а праця їх оплачувалася однаково. Зіна — тугодумка… От і зараз: як узялася різати суху ковбасу, так і не злізла з неї… Пиляла один шматочок затонкий, інший товще ніж потрібно, проте лише одну ковбасу і більш нічого. Так розподілила час, що поки дорізала — все інше було вже готове.

Галя й Зіна з усіма їхніми недоліками перебували під повним контролем головного бухгалтера. Вони лестили їй, піддобрювалися, совали на свята подаруночки. А от чорноока швидка Полінка — ще та гадюка… От і сьогодні… Приперлася на роботу в джинсах, хоча адміністрація не раз нарікала на неприпустимість такої форми одягу. Так чи не так, а скоріше за всіх упоралась з продуктами, що потрапили під руку. Порозкладала сир, рибу і канапки по тарілках, які сама знайшла, ні в кого не питаючись. Не ті тарілки? Ці теж придатні… Полінка працювала на фірмі ще з дня її заснування. Марина звикла вести бухгалтерський облік в Excel, а ця з власної ініціативи почала впроваджувати бухгалтерську комп'ютерну програму. Яку роботу їй не даси — миттю автоматизує. Помиляється і йде далі. На дріб'язках не зациклюється. Така 2 гривні 97 копійок шукати не буде! Скине на витратні рахунки й забуде на віки вічні. Закони й нормативні акти Полінка інтерпретувала самостійно, не чекаючи розпорядження начальства. Вона ненавиділа газету «Твій баланс», вважала її містечковою і зневажала бухгалтерів, які її читають. Втім дівчина була її головним болем, бо трималася незалежно, за місце не чіплялася і начальниці своїй в вічі не заглядала. Психологічно з нею було важко, і навіть «Твій баланс» Марина читала потайки, щоб не бачити кривої усмішки своєї підлеглої. Якось Галя насексотила, що дівчина на всіх кутках жаліється, як їй набридло задарма консультувати головного бухгалтера з питань податкового законодавства. Тож, най лише впровадить програму, а далі розмова піде в іншому напрямку.

Проте, зараз Марина любила всіх і навіть Полінку Вона весело скомандувала занести додаткові стільці із сусіднього кабінету і побігла до себе причепуритися.

… Подивилася в дзеркало й остовпіла. Відтіля на неї дивилася надзвичайно зморена бліда жінка з темними колами під опуклими очима і тоненькими сірими губками. Фігуру її щільно облягав креповий костюм, і крізь довгу вузьку спідницю бридко випиналося округле черевце. Чомусь згадалося, як днями вона йшла сходами у податковій, і її обігнали молодики, один з яких скрикнув: «Тітко, дайте дорогу!». Марина швидко закрилась на ключ і уважно вивчила кожну рисочку навколо очей… Та найбільше її вразили довгі й глибокі носо-губні зморшки, яких ще вчора начебто й не було. Вона витягла із сумки тональний крем, намастила обличчя й широко посміхнулася. Та зморшки навколо рота стали ще виразнішими. Їй стало шкода себе. Як так? Адже ще вчора її називали дівчиною… Невже молодість проминула? Та вона ще й не жила зовсім! Так, лише примірялася…

…Ніхто не помітив, як з кабінету головного бухгалтера вийшла зовсім інша людина. Директор з дружиною і іншими колегами вже сиділи за накритим столом, який вгинався від смачних страв. Пішли офіційні тости, квіти, подарунки й поцілунки. Марина дякувала, цьомкалася з усіма, та думка про кляті носо-губні зморшки не давала спокою. Здавалося, всі бачать, як невправно вони зашпаровані тональним кремом.

Раптом звернула увагу на старшого менеджера, який щось шепотів юристці Каті Горицвіт. Юристка, гарненька донька завідуючої однієї з аптек, слухала набагато старшого за неї дядька і глузливо посміхалася.

Підвівся директор і запропонував випити чарку за цінного працівника, прекрасну жінку і чуйного товариша — головного бухгалтера їхньої фірми. Затим подарував три міні-флакони парфумів Estee Lauder. Вся жіноча частина, окрім юристки, яка була захоплена балачками старшого менеджера, метнулася бризкатися пахощами. А Галя з Зіною лише нюхнули флакона і заходилися відсувати стіл з наїдками, щоб звільнити місце для танців…

…Щойно розчервоніла від хаотичних танцювальних рухів іменинниця присіла, як над нею схилився директор і пошепки запропонував вийти до коридору. Там він запитав, чи отримала вона електронкою новий штатний розпис. Ще не встигла, була заклопотана… Не дослухавши її, директор попередив, що новій штатці треба забезпечити повну конфіденційність. «Ніякого витоку інформації, — вимогливо розтлумачував. — Відтепер шість робітників керівного складу становлять еліту фірми, і тільки офіційна зарплатня в них, тобто в нас, зашкалить за 3–5 тис. у.о. Про платню в конверті поговоримо пізніше… Решта отримуватимуть по 500–600 баксів. Різниця істотна, і якщо підуть чутки то… Сама розумієш…». Марина спочатку вирішила, що вона чогось не дочула. У їхньому місті такі суми не вкладались у голову. Лікарі одержують щонайбільше 1200 грн, а головний бухгалтер дружньої фірми 1000 доларів, і це вважалося вище даху. Потім шеф додав, що на тижні вони приєдналися до корпорації і тепер їй частенько доведеться їздити у відрядження до Києва, а може навіть і за кордон.

…Марина нишком прослизнула повз співробітників, які і далі хаотично махали руками на «танцмайданчику», до свого кабінету, щоб переварити директорові слова. Знову суперечливі почуття… Передусім — величезна, ні з чим не порівняна радість. Нарешті… Дочекалася… Треба пояснити, що організація праці її бухгалтерії полягала в тому, що вона як головний бухгалтер сконцентрувала на собі занадто багато роботи. Директор не раз і не два пропонував їй розширити штат бухгалтерії, проте Марина пручалася, аргументуючи свої дії тим, що нікому нічого не можна довірити. Як наслідок, її постійні скарги на брак часу. Своїм підлеглим доручала лише найелементарніші операції, а до нарахування основних податків — ПДВ та податку на прибуток — зовсім нікого не підпускала. Навіть Полінку…. Певно, що ця «розумниця» упоралася б, та щось підказувало, що не варто їй доручати цю ділянку. Най краще длубається в малоцінних та швидкозношуваних предметах і впроваджує скоріше бухгалтерську програму… Так воно спокійніше…

Після першого напливу радощів надійшла черга переполоху. За таку зарплатню й вимоги будуть відповідні… Чи виправдить вона їх? Марина знала, що вона не є найвидатнішим фахівцем. Мала труднощі, через які не спала ночами. Це кляте хитросплетене податкове законодавство! Кому завгодно заб'є памороки… Ніколи не знаєш як чинити, щоб не порушити закони. Промайнула думка відмовитися. Але як то так — відмовитися? Відмовитися від зарплатні? Сказати, дайте мені менше? Нісенітниця якась… Або покаятися: я, знаєте, не така вже і кваліфікована, як ви гадаєте. Ні… Ніхто від такої платні не відмовляється. А Полінка…. Чому вона у свій час не пішла на цю посаду? Адже їй пропонували… А вона відмовилася…. З аргументом, що її гасло — «Поменше відповідальності». Боже ж ти мій, а премії теж будуть у розмірі окладу? І матеріальна допомога до відпустки у розмірі окладу?

…Увечері Марину відвезли з букетами й цукерками додому, де на неї вже чекали чоловік з сином. Загальносімейне свято вирішили відзначити у найближчий вихідний, а в цей день обмежилися шампанським з морозивом. Серед своїх вона майже забула про свої сумніви і знову відчула себе щасливою. Тільки-но сіли за стіл, як завалився Дмитро з величезним букетом ніжно-пурпурних троянд. Чудово посиділи… Дмитрик був дуже милим і навіть наговорив їй купу компліментів. Потім випив шампанського і видав.

— Кину я все це… Набридло…, — гунявив він, длубаючи виделкою в шоколадному морозиві. — Мені Марі проходу не дає. Ну та, що з французького культурного центру… Гроші є… Не 300 тисяч та досить, щоб спокійно пожити в Європі. Остогид мені цей процес… Алік, як по-твоєму? Це діяння?

— Не знаю, — посміхнувся чоловік, — тут кожний для себе вирішує. Моя думка така: якщо це до тебе саме йде, то їдь. А якщо ти якихось зусиль прикладав…

— А дружина як? — удавано чуйно запитала іменинниця. — Як же вона без тебе?

— Не хвилюйся, біля розтрощеного корита не залишу. Магазин свій я вже продав і купив їй невеличкий бутік у центрі міста. Там йде налагоджена торгівля турецьким шматтям під девізом «Останній італійський розпродаж». А звідтіля ще і «французьке» лахміття надсилатиму. Вона давно усвідомлює, що рано чи пізно це трапиться…. Колись ми розмовляли на цю тему….. А діти? Діти — дорослі…

Марина засмутилася. Ця нікчема і тут викрутилася. Доглядати за добре налагодженою справою і телефонувати колишньому чоловікові при виникненні щонайменших неприємностей — небагато клопоту.

— А може це і від лукавого, — застеріг Олег на друга прощання. — Типу, на тобі, Дмитрику, живця у вигляді Марі…

… Вже в ліжку їй згадався старший менеджер. П'ятдесят два роки, двоє дорослих дітей, і, здається, навіть онук є. Проте жодного разу він їй не підморгнув, а цьому дівчиськові щось шепотів на вушко, і та посміхалася. А юристка Горицвіт хоч кому не посміхатиметься…


4.

Наступного дня Марина сиділа у своєму шкіряному фотелі й подумки розподіляла майбутні доходи. Чимало забере дача, і тепер, дякувати Богові, будівництво пожвавішає. В Ігорька випускний клас, то не зайве найняти репетиторів, а на весняні канікули він хотів поїхати до Будапешту з класом на екскурсію. Згадала свої зморшки… Слід терміново подбати про себе. Масаж, косметолог, дієтолог, хто там ще?… Все має перейти на якісно інший рівень. Вона — головний бухгалтер солідної фармацевтичної фірми, і директор щось там казав про відрядження. Тож настав час оновити гардероба. До чорта — ділові костюми! Треба йти до модельєра і шукати свій стиль. Встала й подивилася на себе в дзеркало більш оптимістично. Розвернулася боком. Нічого, все поправно. Шкіра в неї ще пружна, а зморшки розправлять косметологи. У крайньому разі, можна й пластику зробити. За два-три місяця не те, що старший менеджер, сам директор буде колінкувати перед нею! З цієї думкою вона виглянула до бухгалтерок і безжурно скрикнула: «Дівчата, вчорашнє доїдати-допивати будемо?».

…Свій план почала втілювати без відволікань із властивою їй завзятістю у досягненні мети. До вечора вона вже записалася до масажиста, дієтолога та перукаря. Наступного дня поїхала у Салон краси. Там їй запропонували ліфтинг, пілінг, антицеллюлітну програму і розписали графік процедур на місяць. Подальший тиждень присвятила шопінгу. Неквапливо пройшлася бутіками і навіть мило погомоніла у кав’ярні з Дмитриковою дружиною. Чоловіка неважко було переконати, що її перетворення пов'язане з реорганізацією фірми, і може її ще призначать фінансовим директором.

За два місяці із дзеркала на неї дивилася впевнена в собі підтягнута жінка. Хоча животик зовсім і не зник, та його трохи скрадав бавовняний брючний костюм блідо-зеленого кольору у смужку й з ремінцем на штанях. Зателефонував директор і нагадав, що в п'ятницю вони їдуть до Києва на збори акціонерів. Чи готова вона там виступити з доповіддю про підсумки роботи? «Завжди готова!» — розсміялася Марина, вкладаючи в слова свій зміст.

…. Ранком за нею заїхав Євген Павлович. Марина почувала себе дуже впевнено: модну стрижку тримав лак, на руках — свіжий манікюр. Навіть водій відчув переміни і вискочив відкрити перед нею дверцята. Вмостилась зручненько на задньому сидінні і зняла волосину з червоної жакетки. Потім заїхали за директором з дружиною і — гайда на київську трасу.

По приїзді до столиці влаштувалися у престижному готелі. Марина прийняла душ, освіжила макіяж і вичитала покоївку за відсутність додаткового рушника. Таким самим вибагливим голосом запитала, де тут найближча перукарня. Виявилося, за рогом… В перукарні їй підрихтували зачіску, знов залакували та не так… Спантеличена перукарка ще двічі куйовдила на потилиці волосся примхливої клієнтки.

…Виступила блискуче, хоча й трішечки плуталася, відповідаючи на запитання. Від хвилювання щоки палали, проте голос був сталевим, а твердження — безапеляційні. З залу на неї дивилися серйозні і поважні обличчя, і вона подумки подивилася на себе з боку. Хіба це те дівчисько з робітничого селища, якій вчителі тикали в очі за посередність? Ні, вони помилилися! Марина на прізвисько Кулачка залишилася в давній давнині. Наразі Марина Томашенко стоїть на цій високій трибуні, вимовляє розумні слова перед ду-у-у-уже поважним товариством й при тому чудово виглядає. Побачила схвальні кивки директора, посміхнулася йому й повела свою промову ще впевненіше.

…Після зборів акціонери влаштували бенкет у ресторані на Хрещатику. Дивлячись на довгий стіл, заставлений усякими наїдками, Марина згадала, що з учорашнього вечора ще нічого не їла. Дружина директора (вона ж його заступник, за що її величали шефинею) поводилася вкрай розкуто, щоб не сказати сміливо: навіщось командувала офіціантками, настановляла куди, що й коли подавати. Несподівано праворуч себе вона узріла акціонера Рахманова, непримітного чоловічка у тоненькому сіренькому светрі під темною піджачиною. Та кому як не головному бухгалтерові знати, що цей безпретензійний дядечко володіє п'ятнадцятьма відсотками акцій! Рахманов запропонував їй посмакувати фірмовим салатом «Гладіатор» з ракових шийок, гусячого філе, яловичого язика з овочами, червоної ікри і заправленого майонезом з хроном. Марина чарівно всміхнулася й подякувала. Він налив їй грузинського вина й прошепотів, що такої путньої доповіді сто років не чув. Як давно прекрасна дама працює на корпорацію? О!.. А чому він раніше її не бачив?

Марина зашарілася і жартуючи з Рахмановим, відчувала себе жінкою, якою не була ніколи в житті. Томашенка вона виборювала на тлі комарів, мошок, з мозолями від топорища і при відсутності будь-якої гігієни. А тепер вона відчула, як за нею впадають і навіть трішечки … завойовують. За банальними компліментами в східному баритоні Рахманова чулася справдешня цікавість. Від вина запаморочилась голова. Ох!.. Яка вона молодець, що привела себе в божеський вигляд. І от — результат! Так швидко навіть не очікувала… Рахманов запросив її на повільний танець. Він трошки закидав голову, коли розповідав про свою колекцію картин, яку може оцінити лише жінка з витонченим смаком…»Сьогодні? — бовтнула Марина й пошкодувала. Начебто вона набивається й форсує події. О ні!.. Не сьогодні, звичайно, а потім, як-небудь. Він їй зателефонує… Адже вони ще побачаться?

… З віконця директорової машині вона помахала Рахманову рукою, і як їй здалося, вельми плавно й артистично. Червоні нарощені нігті мальовниче відсвічували в темряві… Директор сидів на місці водія й чекав на свою дружину, яка цілувалася з кимось на прощання. Враз запанувала неприємна тиша… Аж ось директор тихо заговорив: «Це твоя справа… Але якщо я помічу, що в тебе хоч що-небудь із цим або іншим акціонером — звільню в 24 години». При цьому його очі у салонному дзеркалі лагідно світилися….

І вона зрозуміла, що він все бачив: і її спроби підмолодитися, і бажання відчути себе жінкою, а не головним бухгалтером… Повільно обстежила своє вбрання і втратила останню краплю вранішньої самовпевненості — класичні темні штани у поєднанні з ніжно-рожевою прозорою блузкою виглядали жалюгідно супроти чорної елегантної сукні і нитки перлів шефині. Ці милі продавчині з бутиків підсунули їй лайно…


5.

Минув місяць… Директор ставився до неї так само, як і колись, і київський вечір потроху стирався з пам’яті. Акціонер Рахманов так і не зателефонував, проте з'явилися інші шанувальники. Так, директор дружньої фірми не раз засиджувався у неї кабінеті, і хоча чолов’яга був нуднуватим, втім зовнішнє — вельми імпозантний: обожнював відвідувати косметичні салони і мав улюблене заняття — чистити пилочкою нігті. Коли Марина жартувала з цим метросексуалом, то слова директора горіли в її мозку яскравим полум'ям, та флірт той був безневинним і нічим ніколи не міг закінчитися. Пак директор дружньої фірми міг завжди стати в нагоді, і відштовхувати його було б безглуздо. А тут ще й перевірки на порозі, то було не до залицяльників: строчили накази, складали акти, чистили рахунки.

Вкотре Марина сиділа із червоними, сльозавими від комп'ютера очами, начисто забувши про таке поняття як обідня перерва. Спасибі шефині… Нагадала, що час їхати…

… Із запровадженням нового штатного розпису на фірмі утворилася жіноча компанія керівного складу, яких возили обідати до кафе або піццерії. Спочатку до цього вузького колективу входили шефиня, юристка і головний бухгалтер. Потім ще приєдналася економістка Люда, підсунута їм директором дружньої фірми. Люда в «шістку» не входила, проте займала особливе місце через свого впливового покровителя. До цього вона працювала манікюрницею і в економіці не дуже тямила. Зранку економістка чистила і фарбувала всім бажаючим нігті, потім заповнювала якісь таблиці, обідала та їхала додому.

Сьогодні жінки замовили дві сковорідки з м’ясом та мисливськими ковбасками, фаршировані крабові палички і коньяк, який всі частіше супроводжував їх обіди. Розмовляли, як звичайно, про роботу. Негласно вважалося, що згадувати про побутове та родинне — значило віддаватися стороннім речам, коли на фірмі завжди знайдуться справи, які треба надолужувати якомога швидше. Останнім часом в компанії з шефинею Марина почувала себе незатишно. Та постійно моніторила її настрої, неодноразово випитувала про родину, чоловіка, начебто перевіряла на якому етапі вона втратить довіру, як головний бухгалтер. Таке ставлення ображало. От юристку Горицвіт ніхто не сканував! Бо її мама сама кого завгодно просканує, і тому Катя спокійно розвиває роман зі старшим менеджером, називає його привселюдно на ім’я, і їх короткі відносини не для кого не є секретом.

Шефиня замовила ще млинців з грибами і пляшку коньяку, позаяк під тривне однієї на чотирьох вже не вистачало. Відтак хряпнула чарку і кутаючись у чорну мереживну шаль, зачала бідкатися, порушивши своє ж правило…

— Бабоньки, що за мужики пішли? Ну чому на нас все тримається? Зверніть увагу: таксі піймати — жінка руку піднімає, з продавцем полаятися — знову жінка. До чиновника сходити — жінка тупоти. Ремонт або купити щось у дім — жінка думай. З слюсарями гавкатись — теж вона. Котлован риють у дворі — жінки ходять по кабінетах і пишуть скарги. Куди не піди — скрізь нещасні жінки всі проблеми вирішують…. Чому так?

Хоча шефиня і мала рацію на всі сто, слухати її було неприємно… Всі знали, що директор загалом непогана людина, але занадто попускав своїй половині. Причини ніхто не знав. Переповідали, що вона його причарувала, бо інший привід ще треба було вигадати. Старша за його на сім років і зовсім не красуня (ніс картоплею, шкіра нечиста) шефиня їздила за чоловіком в усі його відрядження й контролювала по повній програмі. Ледь не чверть офісу становили її родичі, оформлені комірниками, водіями, менеджерами. Третина з цих родичів сиділа по домівках, справно одержуючи чималі зарплати. Її рідний брат, зокрема, значився бухгалтером, а Полінка бігала здавати за нього звіти.

— Ще Мао Цзе-дун дотепно вирік: «півнеба тримається на жінках», — відгукнулася письменна юристка. — До речі, що собою являє наш новий водій?

— Дівчата, стережіться! Кличуть Віталієм, сорок років, вища освіта, музикант, високий, сухорлявий, симпатичний, делікатний і начитаний.

Згодом оцінки шефині виправдалися. Віталій підвозив співробітників куди їм там треба було, потім діставав з заднього сидіння книжку й занурювався у читання. В офісі вважали його книжки позарозумовими і називали загадкових авторів: Браун, Коельо, Акунін, Муракамі. На днях народження Віталій грав на гітарі й співав задушевні пісні. Подейкували, власного витвору. Усі дівчата фірми закохались в нього, окрім, природно, юристки Горицвіт, яка віддавала перевагу товариству старшого менеджера. Катя відверто глузувала з Віталія і казала, що читати лише розпіарених авторів не потребує багато розуму. Вони одразу один одного не злюбили й були на ножах.

… Наприкінці травня Віталій підвозив Марину після чергового затяжного трудового дня. Важкі низькі лілові хмари начебто лежали на даху автомобіля й нахвалялись розрядитися зливою… Обоє дуже втомилися… Віталій цілий день мотався областю, і його меланхолійні сірі очі зморено дивилися на дорогу… Негадано почав говорити, як біжить час, не встиг озирнутися, а молодість минула… Все чогось чекав від життя, та нічого виняткового не сталося. Розповів, як був підприємцем, а зараз вимушений працювати водієм. А колись же і музичне училище закінчив…. Ця нехитра відверта розповідь причаровувала…. Щирість простих слів не була схожа ні на загравання, ні на флірт… Приятельська бесіда і не що інше… Витончений профіль водія мальовниче майорів на тлі посутенілого горизонту. Віталій поволі підняв її ліву руку й ніжно поцілував трохи вище зап'ястя. Поцілунок був куртуазним і вишуканим…

…Відтоді між ними простягнулася непримітна ниточка. Приємно було думати, що ніхто не знає про цей зв’язок. Нехай усі дівчата фірми і далі зітхають за водієм-філософом. Навіть цікаво було спостерігати за цими наївними замилуваннями. Помізкувавши, вона вирішила, що директор, напевно, нічого не має проти пересічного водія. Адже тоді він мав на увазі лише акціонерів.


6.

Безхмарно-прозорий червневий ранок ласкаво зазирав у новісіньке Chevrolet Aveo, яке намагалося обережно об'їхати ями. За кермом сиділа головний бухгалтер фармацевтичної фірми, яка на всі заставки лаяла безгосподарного мера міста — за сумісництвом власника асфальтового заводу. В дощ і зливу його «хлопці» асфальтували вулиці і проспекти, і кожної весни дороги знов виглядали як після бомбардування… Коли вдруге цього бізнесмена за казенний рахунок «обрали» мером, якась газета з сумом пожартувала: «Знов на нас чекає ремонт доріг…».

Аж ось виїхала на центральний проспект і полегшено зітхнула… Ранок був прохолодним, дерева уздовж шосе приємно шелестіли, а сонячне світло весело відбивалося від бруківки. Марина поспішала… Зрана приїхали київські аудитори, а ніхто з водіїв їх не зустрів, бо Євген Павлович перебував у відрядженні, а Віталій валявся дома з температурою. Аудиторки зажадали, аби за ними надіслали таксі, та шефиня cказала, щоб най оплачують таксі з тієї кругленької суми, яку їм учора перерахували. А ні — так і трамваєм дістануться.

Під'їхала до офісу, аж гульк — дві сирітські фігури з дорожніми сумками біля ніг. Познайомилися… Зоя Степанівна — огрядна короткострижена бабера відрекомендувалася сертифікованим аудитором і старшою в групі. Її помічниця, маленька та рухлива Раїса Петрівна, нагадувала зморщену пташку з вузьким дзьобиком. Аудиторки навперебивки кинулися розповідати, як вони злізли з потяга з першими променями сонця і ледве дочалапали трамваєм зі своїми величезними сумками. Аби не дратувати «дівчат» Марина відвезла їх до готелю, після чого два дні їх ніхто не бачив і не чув. Насторожувало, що столичні аудиторки не мали мобільних телефонів в той час коли навіть інвалід-афганець, що жебракував у найближчому підземному переході, раз у раз виймав з кишені мобільника.

Нарешті, перевіряльниці подзвонили з готелю й наказали припровадити їх до офісу. За цей час зібрали довідки. Виявилось, що Зоя Степанівна до пенсії працювала у Головному управлінні аптек, і компетентні люди атестували її як монстра фармацевтичного обліку. «Запитуй, що на думку спаде, — настановляла шефиня. — Тридцять тисяч їм заплатили. Нехай відпрацьовують!».

Виділили столичним гостювальницям сусідню кімнату без телефону, і годин зо дві Галя з Зіною носили їм стоси документів. П'ять днів аудиторки сиділи, вткнувшись у запилені теки і засмальцьовані файли. Іноді стукали у стіну і просили кави або розігріти у мікрохвильовій печі заздалегідь куплені в супермаркеті котлетки. Марина не витримала і вирядила на розвідини Полінку. Після нетривалого чаювання у сусідній кімнаті та повідомила, що перевіряльниці щось дрібненько шкрябають і вже надряпали сторінок з тридцятьох кожна. Зауваження незначні: там нема печатки, там наказу не вистачає…

Що ж, зачекаємо, коли приступляться до важливіших питань…

Аудиторської перевірки Марина побоювалася з двох причин. По-перше, вона належала до когорти бухгалтерів-перестрахувальників і витратила чимало часу, щоб переконати директора платити побільше податків аби не привертати уваги податківців. Фірма використовувала в роботі посередницькі схеми, а деякі лікарські препарати й вироби медичного призначення були звільнені від оподатковування. За увесь час роботи Марина так і не спромоглася виробити чіткої системи сплати податків. Після довгих коливань вона вирішила піти шляхом найменшого опору і трактувати законодавство лише на користь держави. І тепер їхня фірма хіба що не висіла в податковій інспекції на дошці пошани. По-друге, таки бракувало кваліфікації — давався взнаки куплений диплом… Аудитори мали цілковиту нагоду донести про все це ТАМ… У верхах.

Дві ночі без сну — і ось Зоя Степанівна викликала головного бухгалтера на співбесіду…. Коли за три години Марина вийшла від неї — зітхнула з полегшенням. Зважаючи на несуттєві питання, монстр фармацевтичного обліку ні до чого не докопирсалася. Це — плюс. Проте наболіле залишається нез'ясованим і це — мінус… А податківці — вони дурницями не займаються, а воліють длубатися в сумах, не менш ніж п’ятизначні.

Наприкінці перевірки аудиторки продемонстрували пачку пописаних дрібним почерком аркушів. Вивчивши зауваження, Марина полізла за валер’янкою. Дріб'язки дріб'язками, але якщо ця купа паперу потрапить на стіл директорові, то хто буде важити ті помилки? Директор скаже, що вона — нероба та й годі. Вижене з вовчим квитком…

Уважно продивилася перелік недоліків: «не виконуються вимоги інструкції такої-то, неправильний облік канцтоварів»… Доведи потім, що облік канцтоварів вона веде по групах, а не за найменуваннями і має на це право відповідно стандарту бухобліку…

Запитала у Полінки її думку про перевіряльниць. Та видала своє резюме: Зоя Степанівна й Раїса Петрівна в своїх трактуваннях податкового законодавства залишилися десь у середині дев'яностих. Звідтоді світ перевернувся догори дном, та вони цього не помітили. Саме тут зайшла шефиня і порадила кудись їх повести.

— Вип'ють, закусять — подобрішають.

…Наступного дня увечері Віталій одтарабанив трійцю до ресторану, знаменитого тим, що там колись полатали боки одному російському тенісистові. Тітки нічого собі не відмовляли: замовили салат «Грецький», філе форелі з вершковим соусом, телятину із грибами, запечену в горщиках курку, коньяк, вино… За все про все Марина виклала 1000 гривень.

Зоя Степанівна погладжувала білосніжну скатертину і прицмокувала… А її компаньйонка роздивлялася картини на стінах. Напевно, мала витончений смак… Після першої чарки квадратне обличчя Зої Степанівни округлилося, а глибоко посаджені очі розсунулися. Зі строгої вчительки вона миттю перетворилася в добру бабусю.

— Зрозумійте й ви нас, — вмовляла гаряче. — Якщо ми привеземо замовникові, тобто вашій корпорації у Києві, два-три зауваження, він скаже, що ми геть не працювали. Ми мусимо продемонструвати свою роботу!

Марина нагадала хто сплачував їх рахунки: не головна фірма, а ті, кого перевіряють. І сплачували не за 100 сторінок «блохви», значну частку якої вже виправлено, а сподівалися з'ясувати важливі питання щодо нарахування ПДВ. А так виходить, що вона взагалі облік не веде, а питання на мільйони залишається нез'ясованим.

— А щодо бухгалтерського обліку, так ваше завдання — підтвердити баланс, — вирішила Марина зайти з іншого боку. — І ми не потребуємо ваших зауважень, ми просили лише підтвердити баланс. Або не підтвердити…

— Звичайно, ми підтверджуємо, — закивала Зоя Степанівна. — Про це ви не турбуйтеся. Але вибачайте, коли я працювала головним бухгалтером, то у мене такого безладу не було. Я виконувала всі інструкції, і в моїй бухгалтерії панувала залізна дисципліна. Всі теки були прошиті, а кожний аркуш акуратно підписаний і з печаткою. Всі накази я роздруковувала вчасно. А у вас відрядження ведуться абияк, не маєте журналу видачі довіреностей. Хіба ж так можна?

— Та є в нас журнал довіреностей! Просто його ведуть у бухгалтерській програмі, тобто в електронному вигляді! У будь який момент його можна роздрукувати…. Зараз світ інший, і все ведеться в комп'ютерних програмах…Розумієте?

— Люба моя…. Комп'ютер — то одне, а в паперовому вигляді ніхто журнали не скасовував…Одне іншого не стосується. Подивіться відповідну інструкцію.

А Раїса Петрівна тим часом натискала на форель… Нічого іншого не лишалося, як підлити коньячку й виголосити тост за спрощення бухгалтерського і податкового обліку. Зоя Степанівна перехилила чарчину й зітхнула…

— Що ж, Мариночко Олексіївна, нині всім нелегко. Як було все зрозуміло в радянському бухгалтерському обліку! Чіткі інструкції. Сприйнятливі правила. А потім… почалася перебудова й пішли писати, що ми буцімто відстали від світового співтовариства. Моя подруга все життя працювала на кафедрі бухгалтерського обліку, а тепер — на кафедрі еккаунтингу. Я одного часу була членом Методологічної ради при Мінфіні, так мене там всі вважали ретроградкою! Ну скажіть, будь ласка, — розходилася Зоя Степанівна, не забуваючи при цьому начіпляти грибочок на виделку, — як можна при оприбуткуванні меблів повсякчас розмірковувати чи принесуть вони у майбутньому економічні вигоди? У спеціалізованих журналах нам замилювали очі тим, що бухгалтер — це особлива професія, а новий облік підніме престиж бухгалтерів і відповідно їх зарплати! А називатися ми будемо «привілейованими бухгалтерами»! А які гранти під це виділялися…. Такі гранти, що люди озолотилися, дітей в Англіях повивчали, нерухомість у Парижах придбавали… А ми тепер мучимося із цими стандартами…

За сусіднім столиком веселилися три хлопці й дві дівчини. «От… розважаються», — заздрісно подумала Марина… А вона змушена тут сидіти із цими марудними тітками, підтакувати їм і підливати винця… За іншим столом рудий дебелий дідок, одягнений не по-нашому (надто доглянутий) і з великим гаманцем на поясі щось втирав славній дівчинці з пухкими губами. Донеслася англійська мова. Дівча заглядало дідові в очі й штучно сміялося.

Раптом на вході нарисувався Віталій. Він демонстративно стукав пальцем о зап'ястя, запитуючи знаками, чи довго вони ще сидітимуть. Махнула йому рукою, щоб підійшов, а сама підсунула до перевіряльниць горщик з куркою.

Віталій присів поруч саме в той момент, коли Зоя Степанівна витягала пучкою куряче стегно (напевно, прочитала в Книзі про смачну й здорову їжу, що курку їдять руками). Анітрохи не збентежившись бабера обтерла лікоть серветкою і вигородила себе:

— Курку їдять руками!

— Хіба що вдома, — промурмотів водій.

— А ви? — запитала Марина Раїсу Петрівну, щоб змінити тему. — Давно на аудиторській ниві?

— До перебудови я працювала ревізором у фінуправлінні, — безтурботно почало «пташеня» сповідь про свої поневіряння. — А потім швидко зорієнтувалася, що аудит — це нова перспективна справа. І не прогадала! В 1995 році я вже керувала власною фірмою, і цілий рік ми жили як мед пили. Та коли обов'язковий аудит скасували — попит на наші послуги значно скоротився. То були скрутні часи… Одні збанкрутували, інші подалися співробітничати з «Великою Шісткою». Властиво ця «Велика шістка» і відібрала у мене найбільші підприємства… Залишалося одне — заробляти на консультаціях і перевіряти аби-який дріб'язок. Деякий час трималися, а потім справи розладналися… І тут до мене напросилася на роботу Ольга, одна моя знайома, Трохи попрацювала, роздивилася, перевірила кілька фірм і вмовила мене паралельно вести бізнес. А що було робити? Фірма розвалювалася на очах… Вона переконала мене перепродати вагончик зерна і тим самим забезпечити безбідне існування принаймні на рік. Я знала цю жінку, як дружину одного свого приятеля з інтелігентної професорської родини…. А в мене був далекий родич у Білорусі, Яша, і він залюбки погодився купити це зерно. І що ви думаєте? Прийшла ця особа просто-таки до офісу в дивному вбранні — у крагах, високих кирзових чоботах, льотній куртці із шоломом, показала мені документи й сказала, що їде виряджати наш вагон. А ми дійсно (в документах я ж тямлю) через підставну фірму придбали вагон зерна. З легкою душею я подзвонила Яші, щоб той зустрічав товар, а Ольга пішла… і пропала! Я знову — до Яші, та додзвонитися не можу! Нарешті, наступного дня слухавку бере його дружина Людочка і каже, що Яша раптово помер! А Людочка нічого ні про які вагони знати не знає, бо їй було не до того. Так я втратила родича, хоч і далекого, і вагон із зерном, і останні гроші…

— А цю даму ви знайшли? — спитав Віталій, затуляючи рота рукою.

— Даму-то знайшли, та виявилося, що вона на обліку у психоневрологічному диспансері. А виловили її аж на білоруському кордоні… У цьому своєму дивному костюмі вона сиділа на зерні у товарному вагоні.

— Так зерно теж знайшлося?

— Яке там… То було чуже зерно. Якийсь залізничник помітив на вагоні чудну жінку і викликав транспортну міліцію. Та найжахливіше, — Раїса Петрівна округлила очі, — її чоловік мені розповів, що вона до всього ще й співробітничала з органами…. А перед цим вона перевіряла нашого солідного клієнта — фірму «Вольдемар». Директор цієї фірми, до речі теж Вольдемар, був трохи переляканим… Сам себе боявся… Страшенно все засекречував і мене тисячу разів попереджав, щоб я ніколи нічого нікому про нього не розповідала. Ну, ви пам’ятаєте ті дев'яності….Цей Вольдемар міняв офіси раз на два місяці щоб заплутати сліди. Коли ми його перевіряли, він арендував квартиру з сімома замками і трьома клямками на дверях! І, як на біду, саме ця пройда його перевіряла….

– І що? Вона здала його органам? — запитав Віталій цілком серйозно.

— Що ви! Я його попередила! Правда, не обійшлося без ексцесів…

— Як попередили?

— Він прийшов за аудиторським висновком, а я вивела його до коридору, щоб нас ніхто не міг підслухати. Перед цим я, щоправда, перевірила офіс на предмет жучків… Знаєте… Усяко буває… Та коли Вольдемар почув, що йому варто бути ще більш обачливим і обережним, тому що аудитор, яка його перевіряла, співробітничає з органами, то він….

— Що?

— Ледве розуму не лишився…. Довелося викликати швидку…

— А у всьому винна держава, — рубонула монстр фармацевтичного обліку. — Навіщо скасували обов'язковий аудит? Та подейкують, що незабаром його знов повернуть. У мене є зв'язки в Спілці аудиторів, і я це напевно знаю. Я про це ще напишу.

— А ви ще і пишете?

— Так… Веду рубрику «Ревізорські посиденьки» в одному бухгалтерському журналі.

Зненацька бідна жінка почала гикати. Не допомогла і мінеральна вода, дбайливо підлита Віталієм у її склянку. Зоя Степанівна побігла до туалету і ледве встигла почути, що на неї чекатимуть ззовні.

У машині Раїсу навмисно посадили попереду, і вона розповідала там водієві щось про важке дитинство під Маріуполем. А монстр всіх обліків і далі правила про те, що аудитори є найкращими друзями головних бухгалтерів.

— Мариночко Олексіївна, ми приїхали вам допомогти! Гик! Ми — ваші захисники. От прийде податковий інспектор, так він по-іншому з вами розмовлятиме — мовою штрафних санкцій! Ви вибачайте, але так склалося, що роботу аудитора оцінюють за кількістю зауважень. А якщо я нічого не знайду? Який я тоді… гик… аудитор? Та не за горами час, коли аудиторські фірми контролюватимуть нарахування й сплату податків. Про це я теж писала у своїй рубриці. Як? Ви не читали? Незабаром податківців скоротять… А ви знаєте, що на їхнє утримання з Державного бюджету України витрачається більше 3 мільярдів гривень на рік? За аудиторами … гик…майбутнє! Тільки о другій годині ночі перевіряльниць, нарешті, упхнули до готельного номеру, який вони ділили на двох. Дорогою додому Марина бушувала. — Податківці на такі дріб'язки, які вони мені понаписували, не звертають жодної уваги! Вони будуть копирсатися в питаннях, які коштують мільйони, і які мені ці нездари так і не пояснили. Гарний аудитор — не той, котрий пише 100 аркушів про відсутність підпису або печатки. Аудитор повинен надати кваліфіковані, підкріплені законодавством консультації, і нести за це відповідальність! — А чого ви не покликали когось більш грамотного? — Хіба ми обирали? Головний офіс нав'язав… Податківцям менше штрафів платиш, ніж цим «захисникам»… Потім вони разом посміялися над тим, як Раїса зерном торгувала, і Марина згадала, що дома її ніхто не чекає: чоловік, як завжди, на дачі, а Ігорьок поїхав з класом до Будапешту. Дивуючись сама з себе, вона запросила Віталія на чашку кави. Той подивився на годинник і сказав, що поспішає додому. Чорт…. Як неприємно…. Мав би щось інше вигадати… Казка вмить щезла… Несподівано він притяг її до себе й вліпив довгий, дуже довгий поцілунок. — Я дійсно сьогодні не можу, Маринко… У дружини — день народження… Давай наступного разу? То була вагома причина. Казка повернулася…..


7.

… Аудиторки збиралися вирушати. Вкотре Зоя Степанівна переконувала, що нема з чого хвилюватися. Звісно значну частину зауважень вони усунуть і скажуть там, у головному офісі, що головний бухгалтер фармацевтичної фірми — кваліфікований і досвідчений фахівець.

Перевіряльниці дійсно багато чого видалили, та перед цим Полінка три дні з ними марудилась, відстоюючи кожний пункт. Щодо ПДВ, то Зоя Степанівна назвала це питання дуже заплутаним, але пообіцяла порадиться зі столичними світилами податкового обліку і потім перетелефонувати. Це вже скидалось на особисту ласку… Марина хотіла сказати, що їм пристойно заплатили за те, щоб вони самостійно розплутували всі хитросплетення законодавства та вчасно згадала, що і сама отримує неабияку зарплатню…

… До кабінету зайшли Галя з Полінкою аби з’ясувати деякі деталі звіту. Затим години зо дві вони демонстрували аудиторкам проставлені печатки, дописані накази й усунуті дрібні помилки. Далі ще з півгодини вислуховували розповідь Зої Степанівни про доньку, яка проживає в якості законної дружини в одній із країн Карибського басейну і має дивовижних діточок-мулатів.

Востаннє монстр всіх обліків здивувала, коли сплеснула руками і бовкнула:

— Дівчата! Ой! Зовсім забула! Наступного разу я вам привезу косметику Оріфлейм.

Запанувала могильна тиша… Першою не витримала Полінка:

— Дякуємо…У нас тут своїх вистачає…

А Марина пошкодувала про те, що педалювала питання з ПДВ. Ще роздзвонить там, у Києві, що в неї з податками не все гаразд.

…Зайшов Віталік за речами. З того вечора вони ще не бачилися… У Марини солодко защемило в грудях: вже не ниточка, а маленька таємниця зв'язувала їх.


8.

…Наприкінці літа пара їхала у відрядження до Києва в чудовому настрої. На вулиці — спека пекельна, дихати нічим, а в щільно запечатаній іномарці затишно і прохолодно від працюючого кондиціонеру. Передбачалося, що після того, як Марина владнає всі справи у головному офісі, вони разом повечеряють і… Обоє припускали, що може бути потім, але — жодного натяку. Відносини їх наразі перебували на грані: або ось-ось перейдуть на наступний рівень, або назавжди перетворяться в дружні стосунки. Марина давно це відчувала та була неспроможна змінити ситуацію. Робота поглинала дощенту, і коли Віталій приходив за талонами на бензин, її вистачало лише на те, щоб відвести на хвилинку очі від екрана комп'ютера й вимучити себе криву посмішку. Який там флірт… Та й чоловік з свого боку нічого не пропонував… Попри все, коли хтось проказував його ім’я, вона нашорошувала вуха і уважно ловила будь-яку інформацію… Втішливий, люб'язний, милий, багато читає і таке інше. А що дружина? Ніхто не знає. Ніколи нічого не згадував. І то добре…

І от сама доля надавала шанс.

… Цілий день вона намагалася здати корпоративні звіти. Ходила з кабінету до кабінету зі своїми резонами, але ніхто нічого не хотів слухати. Двічі Марина навіть завітала на прийом до генерального директора, та все марно. Сиділа з калькулятором і вкотре перераховувала цифри… Зганяла гнів на Полінці за її неспроможність дружити з копійками. «Наступного разу сама поїдеш здавати!»- кричала в слухавку. «Поїду й здам», — відповідала та наче не було нічого. От стерво… І як працювати з такими кадрами?

Важкуватий і стриманий, генеральний директор Косих ніколи ні на кого не підвищував голосу. Густа сива шевелюра, низькі кошлаті брови — викапаний Брежнєв. Терпляче й помірковано він вихваляв нові звіти, розроблені головними фахівцями корпорації — випускниками Оксфорду та Кембриджу. На заперечення, що ті оксфорди з кембріджами вже замордували своїми формами, щораз новими й все більш складними, генеральний лише всміхався. А наприкінці дня запросив несприйнятливу до усього нового бухгалтерку повечеряти разом у ресторані, де він докладно пояснить політику корпорації.

Віталій тинявся десь Петрівкою і радісно погодився під'їхати до головного офісу о шостій. Поки чекала машину, розмірковувала чи варто радитися з директором щодо майбутньої вечері. Та кінець-кінцем вирішила не відволікати його від важливих справ такими дурницями.

Дізнавшись про кардинальну зміну планів Віталій насупився, а на запитання чи вечеряти йому на самоті почув недбале: «Як знаєш…». Тут не до сантиментів з водієм, коли в голові лише одне питання — як поводитися під час вечері. Недоступно? Розкуто? Вирішила бути чарівною як…..як… як юристка Горицвіт!

Якби-то з кимось порадитися! Та з ким?

Рівно о 19.00 до готелю підкотив розкішний «Bentley» кольору бордо…. Лисий водій висунувся з віконця і помахав їй рукою. Яке неподобство! Підходити? Та куди вже діватися?… Дорогою Косих хекав позаду, а під'їхавши до шикарного ресторану, вийшов сам і допоміг своїй супутниці вилізти з переднього сидіння. Метрдотель провів пару до найкращого місця коло вікна. Косих, напевно, тут усі знали. І не дивно… Пізніше Марина довідалася, що він був власником цього закладу.

… Звучала приємна жива музика background, скрипаль виводив протяжливий блюз, а потім наблизився і хвилин п'ять грав лише для них. Марина була збентежена… Хто ж знав, що доведеться такими шикарними ресторанами швендяти? І поклала руки на коліна, начебто задля того, щоб замаскувати простацьку шовкову сукню — на кремовому тлі великі синьо-жовті квіти.

Косих тим часом статечно простягся у широкому фотелі, розчепіривши товсті стегна. Вимуштруваний офіціант — чоловік середніх років зі шляхетною сивиною на скронях і схожий радше на закордонного міністра економіки — майже не відходив від них, а повсякчас розливав вино й напої, а Косих просто сидів склавши руки на череві.

Поступово з’ясувалося, що генеральний полюбляє провадити дружні бесіди у неформальних умовах. Його спіч про політику корпорації і види звітності, які невпинно плодять оксфорди з кембриджами, справляв враження. Потім за протоколом детальна автобіографія — все життя на керівних посадах, спочатку по партійній лінії, а в дев'яностих — заступником Міністра охорони здоров'я. Теперечки от сприяє великому приватному бізнесові. Коли Марина втямила, що ніякого романтичного присмаку ця зустріч не має, то стала почуватися вільніше. Просто вечеряють і все… Властиво, вона — цікава доглянута жінка. Чому б ні?

Після вечері її хутко допровадили туди де взяли. Сам Косих провів даму до дверей готелю і чемно подякував за чудовий вечір. А натяк про те, що завтра звіти приймуть без затримок, свідчив, що екзамен Марина сдала на відмінно. Вже б і розпрощатися, та старий на лиху годину якось по-дитячому сором'язливо запитав чи можна поцілувати чарівну леді в щічку.

— Можна й потрібно, — розсміялася «леді» точнісінько як Катя Горицвіт.

Та старий пустун вп'явся просто в губи!

…. Перед сном вона ще довго сиділа на балконі у плетеному кріслі і дивилася на кольорові вогні вечірнього Києва. У душі народжувалось якесь нове почуття приналежності до цього великого міста… Боже, а про Віталія вона зовсім забула! А з іншого боку, хто такий Віталій і на що ця шоферня розраховувала? Поступово вирішила, що зовсім не обов'язково і перед директором звітувати за цю безневинну вечерю.

В душовій знову бракувало додаткового рушника… Ну завтра ця покоївка отримає прочуханку!


9.

Віталій зрозумів, що ним знехтували, проте не подавав жодного знаку. Директор теж мовчав. Помалу колишня впевненість зайняла своє законне місце, і Маринине життя знову увійшло в звичайну колію..

… Якось восени трапилось їй поїхати з Віталієм до податкової інспекції. Завше звіти здавала Полінка, та тут був особливий випадок: назрівала документальна перевірка, і потрібно було з деким зустрітися. Віталій мовчки крутив своє кермо і на розмови не відволікався. А Марина, навпаки, спочатку торохтіла абищо та скоро втомилася і теж затихла.

Раптом, наче і не він, Віталій миролюбно запитав:

— Маринко, а ти знаєш яка різниця між калошами і галошами?

— А що? — сприйняла питання як знак до примирення.

— Та ні, нічого. Просто цікаво…

Щойно дісталася до свого кабінету — полізла в Інтернет і знайшла там статтю «ГАЛОШИ или КАЛОШИ». Там писалося, що можна казати будь-як, проте краще — «калоши». Через «К».

Закортіло з кимось поділитися, якого розумного водія мають: піднімає питання, над якими навіть Інтернет сушить голову. Та вже у дверях до кімнати бухгалтерів почула голос юристки. Захлинаючись від реготу, Катя розповідала, як Віталій всіх замучив своїми галошами-калошами. Три відділи не працюють, а лише сперечаються, чим калоші відрізняються від галош. А насправді — питання не варте ламаного шеляга. Яка різниця? Німецькою — Kaloschen, французькою — galoches… До речі, в українській мові такої проблеми нема. Ми кажемо — калоші та й годі.

Благословивши небеса за те, що вони послали їй юристку Горицвіт, Марина зробила вигляд, ніби в тій кімнаті їй потрібна якась тека. А Катя вела далі:

— Я ж його привантажила іншою морокою: матрас чи матрац? Він там бігає зараз, в книжках своїх риється… І не знає, бідолашний, що це знову проблема північних сусідів. Українці кажуть — матрац.

Та хай йому чорт, тому Віталію. За місяць — «Нам 5 років» і відкриття чергової аптеки. Приїде генеральний директор корпорації! А вона вже спізнюється на перший сеанс курсу омолодження до Салону краси.

… «Нам 5 років» святкували з розмахом. Орендували зал в оперному театрі, і сам Косих вручав працівникам фармацевтичної ниви грамоти, пам'ятні медалі й коштовні подарунки. Марина ретельно підготувалася до цього знаменного дня. Цього разу вона вдалася до послуг модельєра, який підібрав вибагливій клієнтці ошатний блискучий чорний костюм із цупкого ацетатного шовку. Довга спідниця з розрізом позаду чудово облягала її схудлу фігуру, щоправда, проклятий живіт довелося затягти корсетом.

Корпорація не залишила головного бухгалтера без уваги. На сцені генеральний директор передав їй до рук мобільного телефона Nokia останньої моделі і гучно виголосив: «За звитяжну працю!». При цьому він намагався погладити своїм великим пальцем тильну частину її долоні, а потім навіть примудрувався поцілувати майже в губи. Як того разу…. Насамкінець прошепотів: «Побачимось на бенкеті. І не здумайте втекти!». «Та що ви!»- поспішила Марина заспокоїти свого залицяльника.

Бенкет вели відомі російські телеведучі, які влаштовували всілякі конкурси, розігрували путівки до Єгипту. А в перервах між конкурсами співали підтоптані «зірки» російської естради… Під час танців Марина мала певний успіх. Увага чоловіків підбадьорювала: там — Косих витріщився, з кутка ревниво позирає Віталій, а директор дружньої фірми вщипнув своїми наманікюреними пальцями і пообіцяв вкрасти.

Спочатку Косих поводився на диво демократично. То запросив танцювати шефиню, то юристку Горицвіт, яка неохоче відірвалася від свого старшого менеджера. Та далі танцював лише з головним бухгалтером. Це було зухвало, але в голові миготіло: «Нехай бачать!». От юристка гарцює увесь вечір зі своїм старшим менеджером, і як з гуски вода. А старший менеджер — така устриця, що навіть директор його трохи побоюється.

Десь усередині Марина розуміла, що бавиться з вогнем, але гра вартувала свічок. Що як вона виграє? Взагалі ж, директорові не пристало її повчати (і так зухвало!) з ким знатися…. Вона йому що, дівчисько? Тим більш, що хто-хто, а головний бухгалтер володіє цінною інформацією про офшори та таємні рахунки…. Мало не здасться…

…Косих впевнено вів її у вальсі. Він так вчепився у розшиту бісером бірюзову блузу, що мало не роздер ніжний шовк своїми волохатими лабетами. Ззовні це виглядало наче шуліка схилився над курчам… Плямкаючи губами генеральний проскрипів, що за двадцять хвилин його водій забере її звідси. Згода? Марина поспішила закивати: «Так, так, звісно згода…». Усередині її все клекотало… Вирішальний момент всього життя…

Вона була настільки захоплена бесідою з партнером, в голові так вихорило, а стіни пливли перед очами, що не помітила, як директор комусь телефонує і при тому пасе її очима. Щойно Косих підкреслено урочисто відвів свою леді на місце, зовсім тверезий директор (який ніколи не пив з колективом) вмить підхопив її, незважаючи на те, що наступною була ламбада. Начебто з іншої планети до неї долинуло:

— Зараз ти вийдеш на вулицю, і Євген Павлович відвезе тебе додому. Твої речі вже в машині. Телефон відключи. Ти його забула зарядити. Втямила? Чи повторити?

Стіни все пливли й пливли і не мали жодного бажання зупинятися.

— Мені що, писати заяву на звільнення? — прошепотіла ледь чутно.

— Як знаєш…

… Отямилася вже вдома у гарячій ванні…. Знову директор все знав!.. Хіба Віталій йому розповів про ту вечерю? Ні… Він нічого про неї не знав… А може стежив?

От і кінець… В ніякі інтриги вона більш ніколи не полізе. Через те, що д-у-у-же боїться втратити цю роботу. Переповідатиме директорові кожний свій крок, кожен рух… Аби тільки повернути його довіру!

«Як знаєш…», — знову почула його оксамитовий голос. Це означало, що третього разу не буде…


10.

За звичайними турботами промайнула зима, аж тут — дзвінок з податкової: готуйтеся до комплексної. Почувши про перевірку директор занервував. Та коли шефиня запропонувала чоловікові домовитися з ким треба й заплатити прийнятну суму, він був непохитним: «Хіба у нас не все гаразд? Ми сплачуємо мало податків?». Марина від цих запитань похолола і замовила в трьох аудиторських фірмах консультації щодо свого найболючішого питання стосовно ПДВ. Відповіді надійшли досить суперечливі. Одні аудитори вирішили, що укладені фармацевтичною фірмою договори не відповідають Господарському Кодексові України і мають всі підстави бути визнаними недійсними. Другі написали, що з договорами все гаразд, та ПДВ належить нараховувати інакше. Третя контора, у якій працювала її приятелька і якій вона на всі свята дарувала особисті презенти, відповіла, що ті, хто питає — молодці й роблять все як слід.

До директора дійшли думки лише перших і третіх консультантів. Юристку викликали й пропісочили за складання недійсних контрактів. Та спалахнула і на підвищених тонах пояснила, що за свою роботу відповідає, а думка якихось дурнів їй до лампочки. Директор розвів руками…

… За два тижні зайшла податкова в кількості п'яти чоловік. ПДВ перевіряла дуже серйозна інспектор Клара Миколаївна, вона ж була і старшою в групі. На близький контакт інспекторка не йшла, але й не цуралася. Сконцентрувала увагу на декількох помилках, пов'язаних з великими сумами і таки пошарпала головному бухгалтерові нерви своїми підступними питаннями. Марина намагалася покласти провину на неякісні договори, та інспекторка відказала, що вона не юрист, а податківець і цікавиться насамперед податками.

Наприкінці перевірки довго сиділи з інспекторкою в кабінеті за кавою з коньяком і домовилися на суму в розмірі 25 тисяч гривень разом із штрафними санкціями. Клара Миколаївна врахувала, що їхня фірма є великим платником податків і 25 тисяч для них — краплина в морі. Директор хоч і поскрипів серцем та погодився. Так Марина і не довідалася чи правильно нараховує ПДВ чи ні. З одного боку, податковий інспектор не докопалася, з другого — могла й не догледіти… Наступного разу прийде хтось інший і поведе розмову в іншому напрямку. Наостанок інспекторка попросила відвезти її додому у приміське селище.

…Дорогою до міста водій з пасажиркою веселилися як і тоді, коли їхали у відрядження до Києва. Аж ось пролунав необережний натяк на чашку кави після важкого трудового дня… Жінка стисла зуби… Вдома син, а зволікати нема куди — днями їй виповнюється 44 роки… Зазирнувши у порожній гаманець, вона скомандувала під'їхати до найближчого банкомату.

Водія мов снігом обсипало, коли побачив біля себе незнайомку з блискучими очима. Не встиг оговтатися, як жінка правою рукою ніжно взяла його за підборіддя і повільно повернула обличчям до себе.

— Куди їдемо? — тільки й спитав, намагаючись не дивитися в ті очі.

— Каву пити.

— Куди?

— Хоч куди.

Чоловік розвернувся і виїхав на набережну.


11.

Осінь за вікном… Вузькі водяні струмочки прокладали собі дорогу на запорошених шибках. І хоча годинник показував третю годину дня, проте назовні було так темно, що у всіх кімнатах горіло світло. Марина сиділа в сутінках у своєму робочому фотелі навсхил. Як вона втомилася! Тільки тиждень як з шефинею прилетіли з Туреччини, а таке почуття, нібито це було рік тому. Як все спротивилося — і робота, і таке життя… Директор останнім часом немов з ланцюга зірвався. Дійшло того, що став кричати на неї! Ці постійні приниження виснажували… Чому він так поводиться з нею? Адже раніше ніколи собі не дозволяв… А поскаржитися нема кому…

І взагалі помітила, що нікому її не шкода. Якось пожалілася Ігорьку як знесилює маму ця бухгалтерська невдячна праця… Так синок видав: «Та кидай ти цю роботу!».

— А твоє навчання?

— Мені не потрібне навчання такою ціною…

От і вся подяка…

А минулого тижня смикнув чорт сказати при директорові жартома, що вже час кабінет головного бухгалтера душовою кабіною облаштувати. За звичкою… Раніше він після цього підкидав хоч трошки до зарплатні за відданість. А тепер лише глумливо осмикнув:

— Так в чому справа? Посадимо на твоє місце Полінку, вона буде до шостої вечора встигати.

Ось тобі й на… Мусить якнайшвидше позбуватися цієї гадюки, бува ще здійснить свою погрозу… Марина підвелася й підійшла до вікна. Незабаром зима… Ще зранку були навіть заморозки, але зараз потеплішало і ллє, ллє, ллє… Того тижня у Віталія був день народження… Давно помітила, як він соромиться свого мобільника ледь не першого покоління. Вранці зайшов до неї, — аж ось! маєш невеличкий презент — Nokia останньої моделі. Віталій спочатку комизився, щось мурмотав про двоїсте становище, а потім схопив подарунок і, радісний як ніколи, побіг його освоювати.

А сьогодні за обідом «керівна жіноча еліта» як завжди нахвалювала його за обідом. Нічого нового: ерудований, милий, делікатний. Аби не викликати підозри своїм мовчанням, Марина поспішила додати: «І чудовий сім'янин!». На що Катя Горицвіт аж заходилася зі сміху.

— Учора цей ваш сім'янин дві години розповідав мені телефоном, які ми з ним родинні душі і хвалився заїхати на чашку кави.

…Відпустила своїх бухгалтерок по домівкам і довго ще плакала, поклавши голову на схрещені на столі руки. Подивилася у люстерко — знову на неї дивилася виснажена жінка… Косметичні салони — котові під хвіст. Втому в очах і розчарування ніякі салони не виправлять. А вона ще і не жила… Яка несправедливість… Тільки зараз, коли має гроші, коли має можливість добре вдягатися і бути доглянутою і коли вона так потребує чоловіка, який би її розумів, підставляв своє плече і жалів — такої людини нема. Олег давно живе своїм окремим життям, а Віталій виявився мутним і незрозумілим.

Молодість минула… Лишилися самі обов'язки. А попереду — старість, клята старість… І робота, робота, робота…. Дуже відповідальна робота…. З ранку до пізньої ночі….

Пролунав телефонний дзвінок… Роздратований директор запитав, чому вона досі не перелічила йому подорожні на картку? Він що? Тричі мусить нагадувати?


12.

Вкотре непомітно промайнула зима…. Та й наближення весни не викликало особливих емоцій. Хіба не все одно, у яку пору року сидьма сидіти в офісі?

Відносини з Віталієм ще тривали, та зустрічі ці не приносили жодної втіхи. Так, напевно, й далі тяглося б, якби одного дня Марина не сіла на виробничій нараді поруч із Кирилом — торговельним представником, який нещодавно прийшов до них працювати. То був коротко стрижений високий блондин спортивної статури достобіса доброзичливий та приязний. Радісно було визнавати, що упродовж зборів вони глузували з доповідачів і поводилися як юристка із старшим менеджером.

Згодом юнак зайшов до бухгалтерії щось підписати, але затримався. За годину хлопець розповів безліч кумедних історій і від його круглої доброї фізіономії неможливо було відвести погляду. А що Віталій?… Сяде біля неї мовчки і читає газету, начепивши окуляри на кінчик носа. Точнісінько дід-пенсіонер… Таке почуття мала, мовби прожила з ним не менш двадцяти років. У ліжку — те саме: не кращий за старого діда… Вже другий тиждень цей водій-філософ віявся у відрядженнях, і мов камінь з плечей. Хоча й приємно одержувати від нього по 20 SMS-ок на день, та все ж почувалася в його компанії незатишно… До того, у Віталія траплялися різкі перепади настрою, і коли був чимось незадоволений, то під руку краще було не потрапляти. Нещодавно висадив її просто посеред дороги, бо полінувався розвернутись… І вантажівка, яка їхала повз, так її обляпала, що довелося повертатися на фірму відпирати плями. Причому свою помилку він так і не визнав! Та й репліка юристки мала під собою деякі підстави. А підозра, що вона в нього не одна, зводила з розуму. Не через те, що кохала, а через свою посаду на фірмі… Ще бовкне зайве…

І якщо життя настирливо пропонувало купувати кохання, то нехай це буде хтось без клімактеричних перепадів настрою. Тож з хлопчиною не варто затягувати… І за тиждень шовковистим голосом досвідченої серцеїдки вона запропонувала Кирилові повечеряти разом. Хлопець швидко й радісно погодився.

Так вона віддалила від себе Віталія й насолоджувалася новим захопленням. Таємні зустрічі Марина влаштовувала в готелях, а іноді навіть запрошувала юнака до себе додому. А як було приємно ходити Шарм-ель-Шейхом у супроводі атлетичного красеня! Згодом Кирило попросив в борг на два роки 5000 доларів, яких йому не вистачало на придбання автівки. І отримав без усілякої розписки. Відтепер білявий веселун залежить від неї два роки, а більше і не треба.

…Життя налагодилось. Марина Томашенко знов контролювала ситуацію. Престижна посада, квартира, дача, чоловік, син, молодий коханець і тепер навіть амурні історії за плечима. Що ще треба жінці сорока п'яти років? Є про що розповісти подружкам.

І вона розповідала. Спочатку про роман з директором дружньої фірми. Цей палкий персонаж оволодів нею просто на робочому місці! Потім їх побачення перекочували у готелі, і щоразу мусила приходити до тями перед тим, як з'явитися чоловікові на очі. Далі у її життя увірвався колекціонер картин — акціонер Рахманов. То було щось! Коли приїздила до Києва у відрядження, вони завше повечеряли у ресторані, після чого Рахманов відвозив на свою дачу, стіни якої були встелені розкішними полотнами знаних на весь світ живописців. Ці дні вона ніколи не забуде! Що? А…Так то було паралельно. Тут у місті — директор дружньої фірми, а Рахманов — у Києві. Один одному не заважали. Щоправда, колекціонера довелося залишити через його нестерпні східні ревнощі. До кого?.. Так до кого ще, як не до генерального директора Косих! Той взагалі втратив через неї розум! Нехай роман з генеральним довго не тривав, проте залишив коштовні подарунки. І Марина демонструвала подружкам великі сережки у вухах, які купила півроку тому в ювелірному магазині.

А увесь цей час стежки вільної не мала через водія їхньої фірми… Та шкодувати нема про що… Водій виявився неперевершеним коханцем! Заради нього вона припинила відносини з остогидлим директором дружньої фірми… Іноді вони, звичайно, зустрічаються, проте водій… О! Д-у-у-у-уже начитаний, милий, делікатний, ерудований…. За ним бігає пів-фірми й навіть красуня юристка… А за цією юристкою впадає такий собі старший менеджер… І от дівчині, яка втратила останню надію завоювати водія-філософа, доводиться задовольнятися підстаркуватим старшим менеджером…

Але тепер — зовсім інша справа… Кирило — це юність, і з ним вона почувається молодою. Зрозуміла річ, доводиться всьому вчити недосвідченого у питаннях сексу юнака… Бо наексперементувалась у житті досить. Адже до цього в неї були. І Марина загинала пальці: чоловік, директор дружньої фірми, акціонер Рахманов, генеральний директор Косих і не абиякий водій, а філософ. Ой, зовсім забула! Ще в турпоході був один… Тут вона затнулася, згадавши, що подружки трохи ознайомлені з її турпоходами… Та то було несерйозно, намагалася викрутитися. Колись ходила у гори без Олега… Як без Олега? Зроду вона без нього в походи не ходила! Остаточно заплутавшись, Марина додала: «Дійсно, той не враховується, бо я йому так і не віддалася».

Подружки слухали роззявивши рота і пекли раків від сорому за своє сіре і нудне життя…


13.

А мимо нас босые слуги шли

И проносили балдахин с кистями:

Как бережно они его несли!

Их ноги были в уличной пыли.

Дмитро Биков


Якось у середині листопада директор попросив Марину терміново зайти до свого кабінету. Був не один — у кріслі сидів молодик років тридцяти с з відчуженим виразом обличчя.

— Тепер у тебе буде заступник, — оголосив директор, радісно потираючи руки. — Сподіваюсь, ви спрацюєтесь. Ти давно потребуєш заступника, і не сперечайся. А то все на собі тягнеш. А Юрій Олександрович працював і податковим інспектором, і головним бухгалтером, і в аудиторській фірмі. Скрізь працював. Кабінет у тебе великий, то поки посидите разом… А там щось вигадаємо.

Молодик підвівся й ледве схилив голову на знак знайомства. Ані найменша посмішка не скривила його тонких прямих губ. Серце Марини стислося у передчутті чогось недоброго… Проте й знаку не подала, а весело потягла Юрія Олександровича до свого кабінету, намагаючись одразу зав'язати з ним добрі стосунки.

Сівши за стіл для конференцій, новоявлений заступник зажадав отримати всі договори і взагалі поводився так, начебто він — податковий інспектор. Зайшла шефиня і простягнула рахунок: «Комп'ютер для твого зама. Проплати». І це при тому, що новачкам як правило діставалися якісь «дрова» або ж вони чекали допоки працівникам зі стажем куплять новий комп'ютер, а їм віддадуть старий.

Наступні дні молодик поводився досить дивно. Він не запитував, як звичайно то роблять новоприбулі, чим зайнятися. Він і сам знав, що йому робити. Кілька днів вивчав договори, малював схеми, а потім витяг з чорного портфеля збірку податкових законів «Три кити» газети «Бухгалтерія» і поринув у читання.

Марину він дратував. Тепер вона ніколи не залишалася на самоті… Та спробу перевести зама до сусідньої кімнати під приводом нагляду за бухгалтерками шефиня задавила в зародку.

День по дню Юрій Олександрович заглиблювався у суть справи. Питання задавав безапеляційним тоном податкового інспектора. А потім зацікавився, чому їхня фірма сплачує такі величезні суми ПДВ, коли навпаки — податковий кредит повинен перевищувати податкові зобов'язання і то держава мусить бути перед ними в боргу.

— Чому такі величезні податкові зобов'язання? — металевим голосом запитував він час од часу.

Марина від цих питань ледве не отримала інфаркт… Перегодя вирішила вдатися до старого випробуваного засобу і повела свого зама обідати до кафе. Замовила коньяк і зав'язала товариську балаканину. Юрій Олександрович знову повівся незвичайно. Під час замовлення коньяку промовчав, та коли офіціант його приніс — пити категорично відмовився. Навіть не пригубив, поганець. Марина хильнула чарку сама й перевела розмову на робочі теми. Юрій Олександрович пояснив, що єдине його бажання — допомогти їй, бо йому сказали, що вона зашивається.

Після обіду на душі не полегшало. Такий сорт молодих людей вона знала. Їх нічим не діймеш — цих «канадських хлопчиків». Безпринципні, зазомбовані і зациклені на своїй меті, вони не рахуються ні з ким і ні з чим.

Добре хоч доля підкинула їй Кирилка — цього світлого хлопчика, сонячного зайчика. Наприкінці осені в п'ятницю вони домовилися провести вечір у неї вдома. Юнак, як і завжди, дивився на свою досвідчену коханку з обожнюванням… Поворушила солом'яні волосся милого парубійка і втішилася…. Славний милий Кирилко…

Того самого дня після обіду вона зайшла до себе і побачила, як її коханець невимушено спілкується з Юрієм Олександровичем. Це був гарний знак: можливо з часом він допоможе їй прокласти стежку до цього «робота».

Потім ще хвилин з п'ять його дзвінкий голос долинав з великої кімнати. Юрій Олександрович мовчки стукав по клавіатурі, і в кабінеті знову запанувала напружена тиша… Не в силах більше витримувати цієї гнітючої атмосфери, Марина вирішила піти подивитися з ким там щебече її сонечко.

Хлопець стояв біля Полінки й вів розмову про якісь музичні групи. «Море Ельзи», чи що… Про скрипку… Начебто мимохідь вона кинула невимушено: «Ви любите скрипку, Кирило?». А той відповів: «Так, він — класний». Він? І тут до неї дійшло, що Скрипка — це прізвище.

— А ви, Марина Олексіївно, напевно, Кіркорова слухаєте? — з’єхидничала Полінка.

— А чому ні?

Дівчина криво посміхнулася, типу: на що й сподіватися?…

— Я взагалі не знаю українських виконавців, — згорда вимовила Марина, викарбовуючи кожне слово. — І знати не хочу. На мій погляд — це другий сорт.

З відчуттям власної переваги, вона вийшла з великої кімнати, але йти було нікуди окрім туалету. В оточенні своїх знайомих і родичів вона завжди виходила переможцем у подібних ситуаціях. А тут, згадавши розгублене обличчя Кирила збагнула, що хлопцеві мабуть було соромно за її промах. Нічого-нічого… Вона розпитає сина, які там нині модні групи, і за місяць заломить їх усіх. Вони її ще не знають!

Згодом, скориставшись тим, що Юрій Олександрович пішов додому раніше, покликала до себе Полінку. Та увійшла і далі дверей не ступнула ані на крок…. З хвилину Марина дивилася на неї знизу, примруживши очі.

— Сідай, — нарешті зглянулася.

— Нічого…Я постою…

— Поліна, я думаю ти розумієш, що далі ми не зможемо працювати разом…

Дівчина мовчки дивилася у вікно… Кудись на хмари. А потім тихо промовила.

— А якщо я сама не піду? Ви що? Будете мене виживати?

— Так. Я буду тебе виживати.

– І як це буде виглядати?

— Побачиш…

Перед тим як їхати додому вона зателефонувала чоловікові і скипіла, коли довідалася, що той досі не замовив ковані поручні. «Ні до чого без мене не здатний», — подумала Марина і вилаяла Олега на всі заставки. Опісля пом’якшала і попередила, що завтра приїде на дачу лише після обіду, коли виспиться.

…Дорогою додому вона жартувала з Євгеном Павловичем і почувалася весело у передчутті приємного вечора. Кирильчик обіцяв залишитися до півночі, а вже потім поїхати на день народження до товариша.

Тож вдома одразу заходилася лаштувати романтичну вечерю…

Але поступово гарний настрій вивітрювався… У голові вихоріли події останніх днів, і найбільш її тривожив Юрій Олександрович. Рано чи пізно цей робот докопається до того, що його начальниця — звичайнісінька перестрахувальниця. Директор не дарма привів цього молокососа. Мабуть хоче її замінити… Та хіба вона не демонструвала йому свою лояльність останнім часом? Догоджала, виконувала найдурніші накази! Навіть економічні розрахунки робила за цю пронозу економістку-манікюрницю!

А тут за обідом ця ідиотка-юристка розповіла про одну свою знайому — головну бухгалтерку. Десять податківців рилися два тижні у її теках і нічого не знайшли. Майже навколішках інспектори благати віддати їм хоча б дві тисячі гривні! А ця суперглавбухша просто послала їх подалі. І на цьому перевірка закінчилася.

Щодо Полінки, то й згадувати не хочеться … Гадюка з-під соломи…. Треба позбавлятися її якнайшвидше…. Відмовляється працювати за манікюрницю-економістку, встигла заприятелювати з Юрієм Олександровичем…. А Полінці є що розповісти! Завше вона коцюбиться, коли з нею радишся з якихось питань стосовно податкового законодавства.

«Певна річ, прийшов час відскіпатися від неї, — твердо вирішила Марина, викладаючи відбивні на пательню. — Не підеш сама, почну чіплятися до дрібниць… Затанцюєш ти в мене». Незабаром Новий рік, дам Галі й Зіні — по 2 тисячі премії, а їй — дулю. Хоча ні. Сотню одержить. На копійках щодня ловитиму й пикою її поганою в них тикати.

«Задавлю!» — вимовила вголос, і на душі посвітлішало від рішення, яке оскарженню не підлягало. А втілити рішення в життя — то справа техніки. Вони її ще не знають!

А де ж Кирилко? Може щось трапилось? Вийшла до кімнати, витягла з сумки мобільний… На тлі шуму й розмов уривчастий голос хлопця звідкілясь здалеку вигукнув: «Алло!» і зник. Далі почувся тонкий дівочий сміх і — короткі гудки…. Знову набрала, але оператор відчеканив: «Абонент недоступний».

…Завіса повільно та невблаганно спадала з очей… Боже ж ти мій, до чого вона дійшла…. Кирило… Як він міг?

За декілька хвилин стало зрозуміло, чого варті всі ці нерівні взаємовідносини. А на що ти сподівалася? Щоб юнак задарма закохався у тітку поважного віку? Марина загасила вогонь на плиті і спотикаючись повернулася до зали…Покружляла неначе сліпа посеред кімнати, допоки погляд не зупинився на барі…

… Сидячи в фотелі пила тепле солодке шампанське просто з горлечка… Згадувала своє життя і стогнала… Виявляється, щаслива була лише у тому круїзі Середземномор'ям! Тоді вона була дружиною і ніким іншим. Якби-то повернути час назад, ніколи б не пішла на курси бухгалтерів. Зараз, коли тарахнув будівельний бум і зріс попит на конструкторські роботи, проектувальники заробляють непогані гроші. Потрібно було лише трішечки потерпіти … А чоловік потихеньку цими кіосками займався б… А вона допомагала б йому, і з її хистом до торгівлі мали б шматок хліба і до хліба… Нехай без великого кусня масла, та як простіше все було б! А Ігорьок? Чи сплатила б вона його навчання? А дача?…

Щоб відволіктися від пекучих думок, включила телевізор. А там відома українська співачка зі своїм юним супутником розповідали про своє щастя.

«А скільки тобі коштує це щастя? Ти нам не розповіси про це?» — нервово зареготала Марина. — Розкажи нам, що ти йому подарувала на день народження? Розкажи! Нам цікаво буде тебе послухати!».

Чому життя так карає її? У чому її провина? Працювала, працювала, працювала…..Хіба вона не заслужила хоч краплю любові? Щоб її любили не за те, що вона — головний бухгалтер престижної фірми, а за те, що вона — жінка? Працювала, чогось домагалася… И чого вона домоглася? Надзвонює якомусь юнакові… Який сором! Він, напевно, там регоче з неї вкупі зі своїми жовторотими подружками…. І веселяться вони, напевно, за її ж гроші!

Перемкнула канал, а там якийсь патлатий мужик з довгим кінським обличчям розповідав про порушення прав жінок.

— За психологією сучасного суспільства жінок прийнято тримати на других ролях. Набагато приємніше для чоловічих вух звучать словосполучення «охоронниця вогнища», «мати дітей», «хазяєчка». Добувач, мисливець, воїн — це синоніми сильної статі. Але не всі жінки погоджуються на такий примітивний шлях. Деякі щосили пручаються прийнятим у суспільстві негласним законам. Вони рвуться вперед, випереджаючи чоловіків і тим самим домагаються, здавалося б, неможливого. Жінкам ще заважає вагітність, яка вибиває їх з робочого процесу. Нас тішить, що все більше жінок не ходять у декретну відпустку, а їдуть у пологовий будинок просто з робочого місця. І з таких слід брати приклад. Майбутнє — за жінками, які вдаються до сурогатного материнства, щоб ніщо не заважало їм робити кар'єру. Багато ділових жінок схочуть мати власних дітей, не відволікаючись на їх народження.

«Не відволікаючись на їх народження…», — тихо повторила Марина … Нісенітниця якась… «Ви, даруйте, чоловік або жінка?», — запитала голосно в цієї кінської істоти на екрані. А в титрах прочитала: Людмила Лаврова.

— Лаврова….Ох, Лавро-о-о-ва! А в мене й так безліч прав…. І «найулюбленіше» моє право — працювати до кривавого поту, як остання худобина. А ти ще хочеш забрати в мене право народжувати своїх дітей? А-а-а-… Зрозуміло. Лаврова хоче, щоб усі жінки мали право мати такі самі кінські морди… Ну й Лаврова… А от Дмитрикова дружина — просто мила дівчина, як ти сказала — «охоронниця вогнища». І цій суці так щастить по життю, що вона ніколи не працювала, а завжди мовчала. Навіть тоді, коли чоловік тижнями не з'являвся дома… Щоправда, тепер вона «трудиться»… Перетрудилася у своєму бутіку…. А колишній чоловік дотепер про неї піклується… Нещодавно Дімочка приїздив з Франції і жив дома два місяці, наче й не було нічого. І подарунків їм навіз цілий віз.

Сьорбнула теплого шампанського, яке зашипіло і потекло повз рота. І що ця Лаврова говорила? Не треба дітей виношувати? Згадала, як лікувала зуб у приватній клініці. Стоматолог була вагітною чи не на останньому місяці. Марина поцікавилася, хіба зручно їй працювати зігнувшись? Мабуть то шкідливо для дитини? Стоматологіня поспішила запевнити, що все гаразд. А потім призначила прийти за тиждень. Марина сторожко подивилася на її живіт і запропонувала прийти раніше, бо бажала, щоб зуб доробила саме вона. Та стоматологіня заспокоїла: «Навпаки, я на той час вже народжу й буду на роботі». «Як народите? Звідки ви знаєте, коли ви народите?», — обережно запитала. Від відповіді в неї волосся сторчма встало. «Завтра. Стимуляцію зроблю. Я вже все розрахувала. Завтра народжу, тиждень полежу — і знову на роботу. Дитина з ким буде? З нянькою, звичайно! Годувати? Так хто зараз годує? Укол зроблю — і молоко щезне!».

Вона знову ковтнула шампанського і згадавши про чоловіка заревіла білугою … Адже в неї є чоловік! Та ще який… Найкращий! Ліпше всіх цих віталиєв і кирилів разом узятих. І раптом схотілося побачити Олега… У її подружок не було й такого чоловіка. І не буде ніколи. Вони всі їй заздрили, а вона, як остання ідіотка, присвятила своє життя цій проклятущій фармацевтичній фірмі, наслухавшись лаврових з їх кінськими мордами.

Погойдуючись, натягла на себе чорний плащ… Зараз вона поїде на дачу й скаже Олегові, що він — найліпший, і що вона повертається до проектного інституту… Подалі від цієї відповідальності, яка так тисне на неї. Подалі від свого заступника зі скляними очима, який задає їй питання, на які вона не може відповісти. О! Клятий заступник! Такий ні перед чим не зупиниться. Такий зжере й не подавиться. Такий на її кістках полізе кар’єрними сходами!

… Але в неї такий чоловік…В Римі його ледве не поцупила одна італійка. Він хизувався там у білосніжному костюмі, а ці безсоромні макаронниці постійно до нього чіплялися. На законну дружині — жодної уваги! Якось у кав’ярні підійшла офіціантка: «Сеньйор, сеньйор…» і додала щось англійською. Олег вийшов… Марина почала вже хвилюватися, а потім наблизилася до відчиненого вікна й побачила, як одна чорнява красуня тягне його за руку й белькоче: «Gratis, biondino! Bello!». Потім чоловік пояснив, що його переплутали з іншим хлопцем у білому костюмі, який напередодні тут з кимось побився. Аби не бентежити відвідувачів своєю присутністю поліцейський викликав його на вулицю.

…Най саджає свій город, вона навіть допомагатиме йому викопувати картоплю. До чорта басейн! Грошей доста, аби до пенсії не працювати. Ніяка вона не леді, а та сама дівчина з робочого селища. От… сьорбала шампанське просто із пляшки. І навіть на думку не спало культурно пити напій з келиха. Вони знову будуть щасливі разом, як тоді, раніше… Зараз вона звалиться йому як сніг на голову і ….

Марина попленталася до автостоянки. У голові шуміло, але вона знала своє вміння водити у будь-якому стані. Сіла до автівки, вийняла косметичку й звичними рухами нанесла макіяж… Побризкалася дорогими парфумами. З салонного дзеркала на неї знову дивилася впевнена у собі доглянута жінка. Таки косметичні салони дарма грошей не беруть. Сунула косметичку до сумки, а мобільний поклала на пасажирське сидіння…

… Щойно від'їхала — улупив дощ. Та за годину її автівка вже повертала на ґрунтову дорогу. На годиннику — пів на дванадцяту. Тепер до дачі — дрібниці, два кілометри. Та ба — шлях загородили дві вантажівки, які стояли поруч.

Марина трохи протверезіла, і раптом ідея зустрічатися з чоловіком вже не здавалася такою вдалою. Чим їй допоможе цей невдаха? Дощ пружно хльостав у лобове скло… Що робити? Хвилини з три сигналила, та ніхто не вийшов. Та й виходити нікому — вікна темні.

Доведеться ще проїхати кілометрів п'ять в об’їзд. Шукати під зливою хазяїв вантажівок — справа марна, та й ґрунтова дорога на початку селища, де ще лишилися декілька хат колгоспників, — не найкращої якості. Можна й застрягти ненароком

Добре… Чоловікові скаже, що почувалася самотньо і закортіло до його обіймів. А зателефонує йому трохи далі — біля столітнього дуба. Якраз встигне відчинити ворота й зустріти господарку! А ось і синя табличка з буквами, що світилися від фар: Калинівка. Дощ посилився, попереду сяяла глянцева дорога з якимись жовтуватими плямами. Та на повороті шини на слизькому заковзали, і машина поїхала убік проти її волі. Останнім зусиллям Марина спробувала вивернути кермо і щосили натиснула на гальма. Удар! І все зникло…

…Спершу було дуже боляче, і довго ще чулись вдалині незнайомі голоси…. Аж ось воно — різке провалля. Цілу вічність кудись провалювалася і провалювалася…

І тут втямила, що її вже немає. Подумала: «За що?». Спокійно так подумала, без жодного пафосу і зайвих претензій.

Та ніхто не відповів. Подивилася униз, щоб довідатися, чи довго ще провалюватися й зрозуміла, що не має ні зору, не має тіла, не має почуттів, не має імені, не має мови. Нічого не має. Лише рештки свідомості спалахнули перед тим як зникнути назавжди. І вона збагнула: щось зелене… На Землі це, здається, іменували лісом. Схоже на галуззя шпилькових дерев. Начебто вогонь…. Як же це називалося, Боже? Так…багаття… І тут все почало стиратися й зникати… Треба було якнайшвидше усвідомлювати, поки та свідомість ще при ній. І вона встигла…

…Стоять немовби кілька наметів серед порожнього лісу… І лише одна дівчина йде від вогнища до одного з наметів. В руках вона тримає залізний кухоль із паруючою кавою, звареною на чистій джерельній воді.

Як дбайливо вона його несла, ступаючи по землі запорошеними босими ногами…


Загрузка...