Неприродний добір

Частина четверта. В одному човні.

Подейкують, весна — це пора надій. Відродження природи, щебет пташок та ласкаве сонце немовби підштовхують людину рухатися вперед і сподіватися на краще. Навесні городяни підставляють ніжним променям сонця свої зблідлі обличчя, а сільським жителям нема чого такими дурницями займатися — ще встигнуть засмагнути на своїх городах. Містяни записуються на аеробіку, сідають на дієти аби підкоректувати підпухлу за зиму фігуру, а селяни лише зневажливо споглядають за ледарями: їх дієта з фізкультурою — це така біганина по господарству, що й поїсти нема коли.

А от російський поет Пушкін не любив весну. «Я не люблю весны; скучна мне оттепель; вонь, грязь — весной я болен; кровь бродит; чувства, ум тоскою стеснены», — пояснював поет свою біловоронність. Та що взяти з віршара? Загадкова творча особистість… У школах вчителі пояснюють прихильність Пушкіна до осені відсутністю комарів з мухами та наявністю багрового лісу. Насправді все набагато прозаїчніше. Дощі, зливи, сльота — справжні супутники творчості. Про яке письменство може йти мова, коли на вулиці спекотно? Душа кличе на природу, на вулицю, на річку, до лісу… Який дивак чудової погоди длубатиметься біля комп'ютеру? Інша річ, коли на вулиці темно, хмари обклали небо, а краплі затишно стукотять о підвіконня. Кап-кап-кап-кап, кап-кап-кап-кап-кап, кап… Чого в таку погоду на двір сунутися? Самий час творити… А що це раптом? У голові туман, подих частішає, глибшає, стає ледве чутним… І творча людина хапається за перо… Згодом бігає по кімнаті, і — знову до пера… Що це? Натхнення… Мине час, творець продивиться написане й зачудується — хіба це моє? Та невже! Як так сталося? Та хто це мені до голови таке вклав? А звідки я дізнався про цю деталь? І треба ж було… А все кепська погода. То вона вибрала з душі наболіле, перекипіле, про що сам письменник давно забув. А душа нічого не забуває…. Звідси резюме — сльота з дощами тягнуть до минулого, а яскраве пекуче сонце кличе у майбутнє. Сьогоденню личить щось помірне: купчасті хмари у небі, а інколи визирає сонечко. Такими днями — просто живеш, не замислюючись ні над тогочасністю, ні над прийдешнім.

Хоча й весною, слава Богу, не все сонцю світити… От і зараз авторка визирає у вікно й задоволено спостерігає за сірими дірявими хмарами, крізь які деінде виглядає сонечко. Є надія, що день вдасться похмурим, і до літа роман допишеться, а інакше — ніяк. Адже події відбуваються у реальному режимі часу, і заздалегідь погоду в епілозі не описати. Та й влітку не до романів… Треба буде бігати по видавництвах, надсилати рукописи…. А видавці будуть відгороджуватися клерками, не відповідатимуть на дзвінки та листи… Звідки взялася? Та хто її знає? Хто взагалі така, що романи пише?

І доведеться прориватися до редакторів, щось там белькотати про те, як ніц не мала бажання писати цей роман! Так і знала, що напише на свою голову, а потім носися з ним як з писаною торбою …. Двічі сідала за письмовий стіл, а потім кидалася до Інтернету з надією: а може хтось із справжніх письменників вже щось таке видав? З тих, справдешніх письменників, у котрих листочки тремтять на вітру, героїня жагуче пригорнулася до коханого, корівка облизала свого телятка шорстким язиком, а небо — молочного кольору.

А тут що? Листочки — жовто-червоні, і ніщо інше в голову не лізе…

«Ані подобини, — видає Інтернет. — Справжні письменники пишуть за кордонами, де через вікно вони бачать гостроверхі готичні собори, а не український двір, захаращений торговельними кіосками. Сидять істинні письменники, і наче той бідний Гоголь, просять друзів — кинь на e-mail, якщо почуєш від простих людей як вони живуть. Або — надішли нарис про осіб, серед яких обертаєшся. Наприклад, під заголовком «Суддя-хабарниця» опиши як тітка з очами, позиченими в сірка, відробляє бакшиш: затягує суд, відхиляє заяву про забезпечення позову і — жодних сумлінь, коли до неї звертаються «Ваша честь».

І нікому не зізнаєшся, що роман пишеш — засміють… А авторці і самій смішно… Справжні письменники (з ім'ям!) не знають про що писати (перша ознака — насмикати сюжетів зі своєї немудрої автобіографії про зустрічі з такими самими «справжніми» письменниками або взяти інтерв'ю в самого себе), а видавці за ними бігають: «Коли нова книга?». Або газета київська дає щотижневу колонку — пиши, що заманеться… І пише: «Прокинувся я у берлінському готелі і подивився на стелю…».

Олег Томашенко не мав жодного стосунку до творчих особистостей і слава Богу… Весну любив всіма струнами своєї душі, і наче дитина милувався кожною розпухлою брунькою, клейкими смарагдовими листиками, квітучими абрикосами… Сам факт наявності березня на календарі надавав йому бадьорості.

…Отакого сонячного дня він, нарешті, зателефонував Білецькому. Старий пройдисвіт впізнав не враз… Чи прикинувся… За мить відкашлявся і без усякого ентузіазму прохрипів: «Аякже, пам'ятаю…». І запропонував зустрітися завтра на катедрі після останньої лекції.

Підготовка до цього візиту забрала цілий вечір. З'явитися у академічному закладі у спортивній куртці здавалося незручним. Тож довелося витягти з шафи потерте темно-коричневе шкіряне пальто. Та покрутившись у ньому перед дзеркалом, Олег важко зітхнув… Опудало-не опудало, а лантух на кілку — напевно… Втішив себе тим, що при всіх своїх недоліках це шкіряне пальто позиціонувало його як потенційного викладача вишу, а не як колишнього торговельного працівника. Після того як виправ біле кашне і відпрасував штани від костюма, пішов на кухню, де і просидів майже всю ніч з цигаркою в зубах.

…Ватяними ногами піднімався колишній доцент парадними сходами технічного вишу. Було лячно й моторошно… Спітніли холодні руки тремтіли, а вологу відчував скрізь — особливо під пахвами. Думка, що ніхто його тут хлібом-сіллю не зустріне, підгинала коліна. На площадці між поверхами зупинився і визирнув у вікно. Ладен був бігти куди подалі. Навіщо все це заколотив? Дурень… От дурень… Сама неслава від цього візиту… «Уявіть собі, цей торгаш надумав повернутися до інституту! — Що ви кажете? — А на чиє місце? — А хіба він щось пам'ятає з історії?».

Хвилин з п'ять дивився на веселих студентів, які поспішно пробігали повз нього на лекції, заліки та іспити. Своєю безтурботністю вони нагадували йому ту сіру пташку у вікні прокурора… Обдивився себе й ледве не заскавучав від розпачу. Яким чуперадлом він постане перед Білецьким у цьому двобортному і куцому пальті з широкими лацканами? Навіщо вдягав його? У куртці почувався б набагато впевненіше. Зайшов би до кабінету начебто побіжно — як ся маєте? Дай, думаю, зайду дізнаюсь, як тут у рідних пенатах. А в мене все гаразд! Кіоски…

Тьху!

… І знов відновив сходження на свою особисту Голгофу, проклинаючи і допотопне пальто, і свою дурну витівку. Світ змінився… Коли двадцять років тому читав лекції — все було іншим, а особливо це розкуте й незнайоме плем'я з мобільними телефонами. Кудись біжать, безупинно сміються… А може це вони з нього сміються?

Неквапно посунувся третім поверхом з виглядом нібито шукає потрібний кабінет. Податися нікуди… Зустріч вже призначена і якщо він поверне назад, як це потім пояснити Білецькому? «Вибач, занедужав?». А раптом його хтось бачив? «Ви знаєте, цей Томашенко, ну пам’ятаєте, працював тут колись… Потім пішов металом торгувати. Бачила його на сходах — тягся весь мокрий у якомусь дурнуватому старозавітному пальті. Згорблений наче восьмидесятилітній дід з надією, що його ніхто не впізнає, Олег нарешті зупинився перед кабінетом завідувача катедрою історії. Боязко оглядаючись, пригладив змокле волосся і тихесенько постукав у двері….А за хвилину обережно відчинив їх тремтливими руками.

Білецький зустрів холодно. Потис через стіл руку й знову важко умостився у фотель. Катедрою старий хрін завідував віддавна… Ще змолоду виглядав солідно і капітально, а тепер ще більш обважнішав, постарів і виглядав наче розвалений старець. Рідке сиве волосся його було коротко підчикрижене, а великий пухкий ніс із червоно-синіми прожилками поглинув майже все обличчя.

Розмову почали з побутових проблем… Олег коротенько повідомив про своє вдівство, про сина, який збирається вивчати іноземні мови. Білецький крутив кулькову ручку й уважно слухав… Щось давнє промайнуло в його очах і рисах… Перебрали загальних знайомих. Все як годиться напередодні старості: хтось помер, розгрібаючи сніг, хтось виїхав до Канади, хтось наклав на себе руки… Проблеми вищої освіти Білецький охарактеризував коротко: «Намагаємося виживати»… І замовк.

Тож настав час викласти мету візиту.

— Юра, — тут вирішив за краще відкашлятися. — А як ти подивишся на моє повернення до інституту?

— До інституту — ніяк.

В очах стемніло…. Так відверто… То що ж… Вже підвівся, щоб скоріше добігти до дверей, аж раптом помітив у прищулених очах старого лиса щось схоже на співчуття.

— Немає вже інституту… А є національна технічна академія. Ти, брате, відстав від життя. Отже, якщо до академії, то чому ні?… А що це тебе припекло?

— Не знаю… Вирішив повернутися до викладацької діяльності… Чи є в мене шанси?

— Шанси є, а вакансії доцента — немає. Підеш асистентом? Адже ти — кандидат наук… Все з нуля…. Fershtein?

— Fershtein. Властиво я не проти… Так навіть краще.

— Там Кохановський на пенсію збирається… Та май на увазі — історія зараз інша. Я маю на увазі історію України. І викладання на нашій катедрі ведеться українською мовою. Зможеш?

— Звичайно…

— Вестимеш деякий час практичні заняття… На підготовку — два тижні.. Подумай… Воно тобі треба? Адже я нічого не обіцяю. Мене самого можуть на пенсію вийти, або … Уже один дзвіночок прослухав… інфарктом прозивається.

— Згоден, — поспішив Олег з відповіддю.

— Приходь у понеділок з трудовою, тоді й деталі обміркуємо. Ось тобі два підручника, методичка й план занять. Читай і переймайся.

Шаркаючи ногами, Білецький провів його до дверей.

…Широкими парадними сходами технічного вишу збігала інша людина. Начебто те саме старосвітське шкіряне пальто з під якого біліло дурне кашне… А ось тобі! Олег перестрибував через сходи, розштовхуючи цих зелених студентів. Ледве стримувався, аби не показати їм язика! Як він виявляється скучив за всім цим! За лекціями, іспитами, заліками, довгими й нудотними засіданнями катедри — за всім! На виході відійшов убік і запалив сигарету аби заспокоїтися. Хвилин з п'ятнадцять дивився на навколишній світ і розмірковував над життєвими несподіванками. Почував в собі сили перекинути гори! Гори, гори… До речі, про гори… Чи не знайти старих друзів з турклубу?

Боже ж ти мій… Та він — без п'яти хвилин викладач історії вищого навчального закладу! Невже шкіра торгаша та виконроба згоріла у вогні навіки? Подивився на блакитне весняне небо, а потім — на своє старорежимне пальто. Дарма… Завтра придбає щось більш сучасне. Це — не проблема. Викинув недопалок і побіг на трамвай. Треба накупити книжок і читати, читати, читати… Мусить не лише надолужити згаяний час, але й перевершити майбутніх колег. Адже до пенсії йому ще 10 років!

У розпал весни хірург Шевчук вже досить вдало видаляв камені з нирок, грижі й апендицити. До нього стали навіть проситися на операції, на що Кирпа ущипливо відреагував: «Відбиваєш шматок хліба, колего…». Та одразу і поплескав по плечу: «Жартую, жартую… Тут тобі не місто. Хворих на всіх вистачить».

Одного разу Андрій успішно вирізав місцевому фермерові пахову грижу, і той на подяку притарабанив чи не половину кабана. Більшу частину м'яса він віддав сусідам, а рештки відвіз матері. Відтоді Таня всі частіше заносила йому гарячу вечерю, вважаючи на те, що сусіда цілодобово пропадає в лікарні й не має часу куховарити.

Загалом, життя потихеньку залагодилося, як раптом — грім серед безхмарного неба. Вранці до хірургічного відділення привезли гарну сором’язливу дівчину з гострим болем у животі. Виявився найбанальніший апендицит. Андрій ще пожартував з красунею і заспокоїв, що апендицит у теперішні часи видаляти легше аніж гланди. Мати дівчини чомусь увесь час плакала… Операція пройшла вдало: нічого не зачепив, акуратно зашив, все було чудово й чистенько. Зазвичай такі пацієнти на третій день йдуть додому.

Та вночі дівчина померла… Цілий день він ходив зажурений, а вдома після роботи вихилив пів-стакану самогону одним ковтком. Коли перед очима затанцювали криваві хлопчики, він розплакався наче дитина. Це собі навіть уявити несила! Мати втратила доньку… Адже це не жарти… Не кішка втратила кошеня, не сука — щеня, не курка — курчати. Хоча і їм, напевно, боляче від того, але все це не те, не те, не те…. Людська мати втратила свою рідну й улюблену доньку!!! Що може бути жахливіше?

У цей день Андрій прокляв хвилину, у яку вирішив стати хірургом… Навкруги люди живуть — і ані гадки, бо мають справу з неживим матеріалом. Токар засіче деталь — бере іншу болванку, фермер згубив землю соняшником — дарма. Навіть якщо взяти споріднені професії… Вчитель «засік» чужу душу — хто його покарає? Ніхто. Суддя засудить невинного. Що йому за те? Аж нічого. Розберуться, вийде засуджений на волю й далі живе. А тут щодня неначе на порохівні. Юна прекрасна дівчина… Вісімнадцять років… Величезні карі очі… Жити й жити, а він, Андрій Шевчук, її «засік», і ніяка нова дівчина її ніколи не заступить.

Вночі зателефонував Смідовичу й, переборюючи гикавку, запитав про результати розтину. Той відповів, що стосовно операції — жодних претензій…. Просто в дівчини виявився прихований порок серця.

…Ранком на роботу не вийшов, відпросився через застуду. Ввесь день лежав на ліжку і дивився в стелю. А там — чарівна дівчина з виразними карими очами, а за її плечима вбита горем мати. Що робити? Як жити далі? Кинути цю кляту професію? Куди податися? Адже він більше нічого не вміє робити!

Увечері загавкав Джунька, і у вікні з’явився патологоанатом, який відчиняв хвіртку. Незважаючи на опухле обличчя хазяїна хати, він пройшов до кімнати, всівся на табурета і, поклавши свого чорного портфеля на коліна, озирнувся.

— Молодця, — похвалив, мов і не було нічого. — Чисто, затишно…

Хлопець піднявся з ліжка, мовчки дістав з-під столу недопиту пляшку з самогонкою на травах і розлив її по кухлях. Витяг із шафи буханець чорного хліба й відрізав кілька скиб. Смідович слухняно взяв кружку й понюхав рідину. Випили.

— Що? Важко? — нарешті спитав щось по суті. — Не карай себе так…

— Що ви в цьому тямите? — вибухнув Андрій. — Хіба ви прооперували хоч одну живу людину! Які там у вас невдачі? Як швиденько ви зорієнтувалися… Ріж — сюди, ріж — туди, переріж все, що завгодно, ваш «пацієнт» і не кавкне. А мені як жити? Іти вашим слідом? А хто тоді їх оперуватиме? Хто виріже їх кляті болячки? Як до цього ставитися? Одні втішаються тим, що кожен лікар має свій маленький цвинтар, інші б'ються головою об стіну за кожного хворого, третім взагалі по барабану, хто з пацієнтів помер, а хто вижив. Де та золота середина?

Андрій хижо жував хліб з нахиленою головою, не очікуючи на відповідь. Смідович і правда трохи помовчав, а потім приглушено заговорив. Так, він дійсно не хірург… Працював звичайним терапевтом і теж помилявся, і чи раз після його лікування або не-лікування швидка відвозила його пацієнтів до стаціонару, а там — як зірки ляжуть. Іноді й помирали… А зарплатня маленька, від дружини тільки і чуєш: всі беруть гроші, всі на фірмових рецептах ліки виписують, лише мій праведником придурюється. Подивись на Климова — на одній спируліні автівку собі придбав! Згодом дружина з дочкою пішли, а він зламався. Почав пити… Спочатку непомітно, а потім закрутило… Щодо хворих, то дідько знає, чи приймають вони призначені ліки, чи ні. Сидить черга в коридорі — за ріг загортається, а в тебе три години на всіх або п'ять хвилин на кожного. Лікуєш наосліп… Не витримав і кинув цю бодягу..

— А пити?

— Проблеми цим не вирішується. Відчув, що занепадаю, а в очах колег перетворився у посміховисько. Мусив щось міняти… Повернувся назад у село і живу собі помаленьку. А ти мені позаздрив…

— Спочатку все було гаразд, я перевіряв, я бігав, цікавився… — Андрій знову зробив спробу вилити на співрозмовника свої страждання.

— Зрозумій, є обставини, які від нас не залежать. А як ставитися до своїх невдач — кожен вирішує сам. Хоча правила дуже прості, і ти напевно їх знаєш. По-перше, аналізувати кожну невдачу до останнього атома. Згадай Пирогова: «У випадку летального результату хірургові варто вивчити картину розтину, як детективові, який збирає докази на місці злочину. Спробувати відновити послідовність розвитку ускладнень після втручання свого скальпеля». А по-друге, є такий вислів: медицина — найточніша наука після богослов'я. Цей вислів відтворює суть нашої професії. Медицина й богослов'я тут протиставлені одне одному. У тому сенсі, що медицина має справу з тілом людини, а богослов’я — з її душею. У сучасному світі сфери впливу відокремлені. Та що таке людина? Людина — це цілісний біологічний апарат побудований невідомим нам Великим Конструктором. В цьому апаратові душа і тіло злиті в єдине ціле. Великий Конструктор заклав у людину свої закони… Та ми, медики, бачимо лише поверхню. Скільки століть минуло, скільки людей, собак, жаб і мишей загублено, щоб зрозуміти механіку дії людського організму та все дарма. Людина — складніша за механічно-водяний агрегат. А ми діємо лише як хіміки, фізики й слюсарі. Хімік дивиться — ой, там у нього мікроби завелися! Вб'ємо мікроба…. Фізик каже: кров не так циркулює… Клапан серця зносився — то вже до слюсаря. Гаразд, змінили клапан…. Подовжили комусь життя… А тому й не міняли — сам вилікувався. І таке буває! Ми діємо наче слони в посудній крамниці: лікуємо одне — інше занапащаємо. Звідси всі наші лиха…

– І чим мені допоможе ваша лекція? Я і сам все це знаю…

— Так я до того й веду… Лікар — також людина, яка взялася допомогти іншій в міру своєї компетенції. Допомога тілу — то ключові слова твоєї професії і не більше. Ти не приймав участі в конструюванні людини…. Але ти — лікар. Ти знаєш механіку функціонування тіла. І якщо ти зробив у цих умовах все, на що спроможний і навіть трохи більше, то картати себе не маєш за що. А якщо в твоїй голові крутилося — заплатили чи не заплатили, або як родичам ліки підсунути, щоб вони їх в певній аптеці купили, або щоб цих ліків ще й кумові на операцію вистачило — тоді твої справи кепські..

— Не брав я з того дівчиська нічого…. Я вже навіть до подяк не прислухаюсь… А в перелік ліків додаю лише трошки, щоб докласти їх до НЗ і щоб я мав змогу прооперувати тих, в кого зовсім грошей нема…

— У дівчинки, — терпляче продовжував Смідович, — серце ні до біса було.

— Я запитував у матері…. Та сказала — ніколи не хворіла і ні на що не скаржилася! Кардіограма нічого не виявила… І це в той час, коли я ще не відійшов від тієї, листопадової… Відкладати операцію не мав часу!

— До чого тут листопадова тітка? Там геть-чисто інша справа… Її, напевно, і Кирпа не врятував би.

Андрій поступово заспокоювався… Налив Смідовичу чверть кухля, а собі — дно покрив:

– І що тепер робити? Як мені оперувати, якщо я не знаю законів вашого Великого Конструктора?

— Не вашого, а нашого…. Підвалини медицини — атеїзм…. З одного боку ми знаємо, що в організмі є всі види захисних механізмів, і при захворюванні організм сам намагається видертися. Ти краще за мене знаєш, що іноді треба просто не заважати людині одужувати. Це — закон Великого Конструктора, який врахував припустимість травм на Землі і заклав до організму запобіжні засоби. Невелика рана гоїться сама. Так? Так. Навіть якщо нічим її не змазувати. У дикій природі вовки плюють на рану, і вона загоюється. Навіть прислів'я є: «Зажило як на собаці». Мій батько в дитинстві вавки пилом присипав! Або сальник. Це взагалі чудо! Живіт дуже вразливий, і через те, що важливі органи черевної порожнини відкриті для можливих ушкоджень, Великий Конструктор надає сальнику зцілювальну функцію. Він прямує до хворого місця, прикипає до нього, лікує або всмоктує в себе різні речовини. За його локалізацією ти знаходиш місце запалення. Ще Вишневський казав: «Будьте шанобливі до машини, яку створила природа. Вона одна вміє себе залагодити. Природа — коваль; хірург — лише її помічник. Наша справа — стежити за тим, аби ніщо не заважало їй відновлювати те, що зруйновано». Але є зворотний бік медалі… Люди помирають не від старості, а від хвороб, які теж закладено в їх природі, в генетиці, способу життя і зовнішніх факторах… Якби людина не хворіла, вона жила б вічно… Існує регуляторний механізм у вигляді недугів, який впорядковує чисельність населення. Ми втручаємося в цей природний добір, і тим самим вже є великими грішниками. Згадай шаманів, ворожбитів… Вони лікували людину як одне ціле: душу і тіло одночасно. Синхронно… Та разом з тим, якщо мали сумнів, то радилися з Богами: а чи треба зціляти цю людину? І Боги відповідали: цього зціляй, цього лишай напризволяще, а цього — на твій розсуд. До того ж шаманів призначали, а не обирали… Як було? Помирає шаман, і люди чекають, допоки Бог вкаже їм на наступника… За деякий час хтось серед них занедужував… Лежить тиждень у пропасниці, а коли оклигає, всі знають — це шаман. Чоловік кидав сім’ю і ставав посередником між людьми та богами. А нас ніхто не призначав… Ми намагаємося подовжити життя людей, яких природа прирекла до смерті… І при цьому керуємося своїми власними критеріями, які частенько базуються на кишені пацієнта. Принаймні в нашій країні… Тож ми — інструмент неприродного добору і рятуємо лише тих кого, може й не варто рятувати. І одночасно виряджаємо на той світ тих, хто врятував би цей. Ми теж люди… А природа адекватно відповідає на наші втручання в її закони. Щойно упорались з інфекційними захворюваннями — от вам СНІД… Поламайте голову над ВІЛ-інфекціями, як такі розумні…Або онкологічні захворювання… Підступна недуга, у якій біль з’являється на останніх стадіях … Але ж біль — то захисний механізм! Біль — не що інше, як сигнал організму про небезпеку. Та при онкології цей захисний механізм хтось навмисно вмикає лише на останній стадії, коли лікар вже безсилий…

— Знаєте, одна мамина приятелька виїхала до Ізраїлю. Вже десять років як вона там доглядає грошовитих бабць. Так вона каже, що тамтешня хірургія — на найвищому рівні. Але лікувати — не лікують. Її чоловік якось пішов до поліклініки, щось там на руці висипало, так його симптоми засунули до комп'ютера, а звідти виліз папірець із призначеннями. Зате бабці, за якими вона доглядає, по 90 років живуть, штопані-перештопані. Так і сказала: «Лікувати — не лікують, та як дійде до операції — з того світу витягнуть».

— От тобі ілюстрація того, що я сказав. Сьогоднішня медицина — у владі бізнесу, і її зиск — це коштовні операції. На копійчаному лікуванні багато не заробиш. А люди похилого віку зі своїми болячками — значне джерело доходу для медичного бізнесу. Ось тобі неприродний добір в наявності… Гаразд. Візьмемо той наболілий для нас із тобою випадок з автокатастрофою в листопаді. Де гарантії, що та жінка у місті вижила б? У міській лікарні вона, можливо, ще швидше Богу душу віддала б… Аби в наших умовах врятувати людину необхідний збіг сприятливих обставин. Тому трапилося те, що трапилося. А чому зчинили ґвалт? А через те що дамочка з міста, і чоловік кляузу написав. Якби сільська була, ніхто б і не кинувся. От ти чого на село приїхав?

Андрій почервонів.

— Досвіду набиратися? На піддослідних кролях? Тут не люди живуть? А тут, знаєш, теж кожна людина — чиясь мати, сестра, донька. Я коли чую, що молодих спеціалістів у села відправляють після інституту, то мене аж морозом проймає. Вчитеся, діточки, на піддослідних селянах, а вивчитеся, загубивши сотні душ своєю недосвідченістю, то і в місто повернетеся — лікувати «справжніх» людей. Годі, про це можна багато говорити. Ти, головне, заспокойся, виходь завтра на роботу, а з горілкою — не пустуй. Проблеми цим не вирішиш… Багато вирішив, лежачи тут? От-от…

— Я здається починаю розуміти… Той мавпячий мужик з перитонітом вижив завдяки збігу обставин… Дружина привезла його негайно, до іншого району ми його не відіслали, тому що я (саме я!) ретельно підготувався до цієї операції. Якби тоді, в листопаді, на місці тієї жінки трапився цей мужик — він би помер замість неї…Так?

— Може й так…

— Тобто не я вирішую кому жити, а кому помирати?

— Не знаю… Знаю лише, що ти подовжуєш людям життя. Але ти — людина, і через це можеш помилятися… Просто зараз суспільство на такому рівні, коли люди звикли до думки, що лікарі мусять врятувати їх життя хоч би що там було. Кожна літальна кінцівка в межах лікарні розглядається як надзвичайна подія. Втім, лікарі — не боги, а такі самі люди…

Загавкав собака, і Андрій визирнув у вікно…. А то сусідська кішка пробігла по дворі й зникла за сараєм.

— Ти подивися, які величезні кошти витрачаються в західному світі зовсім не туди куди слід, — вів далі Смідович, витягуючи з портфеля газетну вирізку. — Послухай ці марення: «Лідери декількох країн, залучених до проекту, святкують перемогу разом з дослідниками, підкреслюючи, що розшифровка генома є ключем до лікування найсерйозніших захворювань. Їх тішить, що завершення Human Genome Project вдало збіглося з 50-літнім ювілеєм відкриття подвійної спіралі ДНК». Втямив?

— Що?

— Вже втокмачують населенню, що ген — це ключ до лікування найсерйозніших захворювань. Гаразд… Припустимо, що ген є програмкою, на якій записано досвід попередніх поколінь. За природним добором й ще якимось законами ти наразі користуєшся тим, що твої предки для тебе нагромадили. Вони помилялися, багато рухалися, зміцнювали здоров'я або занапащали його, зловживали горілкою або були непитущими — все це передалося тобі. А тепер уяви цього генного інженера — слюсаря людського організму. І такий з дозволу сказати слюсар, не маючи жодної уяви про інші закони Великого Конструктора, сунеться й длубається в генах. Ніхто не знає, що він там накоїть, що він видалить, за що зачепить і як природа на все це відреагує. Ніхто не думає, як це позначиться на наступних поколіннях.

— Про це ще Кроненберг попереджав у фільмі «Муха», — підтвердив Андрій. — Там муха випадково схрестилася з людиною і з цього вийшов мутант. А я сьогодні цілий день лежав — у стелю дивився, а потім вмикнув телевізор. А там передача…. Лікарі-дослідники продемонстрували експеримент: вклали чотириденного мерця до труни, обплутали його різноманітними датчиками, а труну поставили на спеціальний ескалатор, який рухався до електропечі. Біля самої пічки стрілки приладів затремтіли, а перо енцефалографа зрушило з місця … Нібито мозок сигнали SOS надавав. І все це було схоже дуже перелякану людину… Ведучий аж скрикнув — сенсація!

— Сенсація… Яка то сенсація? Для дурнів — сенсація… Проста річ. Мертве тіло є неживим лише для живих, які вбачають у ньому рештки живої людини. Душа вилетіла, а клітини тіла помирають поступово. І помиратимуть допоки тіло не розкладеться остаточно. Клітини обмінюються інформацією, і хтось передав ланцюжком, що температура підвищується й цілком ймовірно, хлопці, нас незабаром спалять до біса. Іще живі клітини в очікуванні вогню зазнають страху, той й засигналили як і звичайно — до мозку! А куди ще? Мозок ще теж не розклався…От і вся відгадка… Душив би цих «учених», їй-богу! Аби гроші свої відпрацьовувати — сенсації шукають. А сенсація — під носом! Людина, її народження, смерть, життя — все це і є щоденною, щогодинною й щосекундною сенсацією. Добре… Піду я. Завтра важкий день…

Андрій провів гостя до хвіртки… Вечір був такий тихий і такий чудовий, який може бути лише в українському селі. Десь замукала корова, півень кукурікнув, свиня захрюкала, собака гавкнув… А на темному небі сяяли далекі загадкові зірки.

— Вікторе, а можна вас щось запитати наостанок? От цікаво, що ви зрозуміли в цьому житті як патологоанатом? Саме як патологоанатом…

– Єдине, у чому я переконався, так це те, що біда біду тягне. Звичайно коли в сім’ї хтось помер, то з часом хтось занедужає, хтось втратить роботу абощо. Теж якийсь закон працює, і нам він невідомий. Як окремий випадок закону парності… Хоча чому невідомий? Споконвіку казали: «Як одна біда йде, то й другу за собою веде. Біда та й за біду зачепилася. Біда сама не ходить, але десять за собою водить». Ось тобі і закони…

До свого першого практичного заняття Олег готувався як артист до виступу після тривалої перерви. Вичистив куплений торік костюм, відвідав перукарню… Старосвітське пальто викинув на смітник, натомість у «Чоловічій моді» вподобав собі довге чорне пальто з розрізом позаду. Вдома показав обновку синові… Та той незадоволено покрутив носом: «Тато, давай наступного разу ти братимеш мене з собою». Виявилося, це пальто не краще за попереднє. Тож поїхали до магазину разом… Люб'язна продавчиня дозволила їм обрати навзамін щось інше, і Олег переміряв ще з п’ять моделей. Нарешті Ігорьок зупинився на елегантному темно-синьому пальті середньої довжини.

На катедрі його зустріли по-різному. Колеги з минулих часів за спиною сперечалися, кого він має підсидіти, а старший викладач Гончар незграбно спитав: «Навіщо повернувся? Робити нічого?». Молодим викладачам було байдуже — вони жили своїм життям і не виявляли особливого бажання контактувати з новоприбулим. Перше практичне заняття відбулося без ексцесів, непокоїли лише русизми. Та це поправно — придбав підручник української мови, а на ніч став читати класиків.

Не встиг акліматизуватися, як занедужав доцент Кохановський… Без особливих роздумів Білецький поставив його на заміну… Олег побігав по своїй викладацькій, вкотре перечитав тему лекції, а потім не втримався і налив собі чарчину коньяку, яка залишилася після дня народження Гончара.

… До аудиторії він зайшов через десять хвилин після дзвінка, сподіваючись, що частина студентів розійдеться. І дійсно, в аудиторії сиділо чоловік п'ятдесят, які робили свої справи — переписували конспекти або тихо розмовляли.

Олег наблизився до катедри, пронизливо подивився на студентів і йому стало лячно. Та за мить отямився і занадто голосно привітався. Нетвердий голос видавав хвилювання. Тож відкашлявся й вимовив жорсткіше:

— Доцент Кохановський захворів, тому лекцію сьогодні буду читати я… Мене звуть Олег Андрійович Томашенко. Запишіть тему: «Гетьманство України: Богдан Хмельницький». Попереджаю, ніякого диктування. Я розповідаю, ви слухаєте і записуєте. Що недослухаєте — на те є підручники.

Під час лекції зрозумів, що нічого не забулося. Скептичні обличчя студентів поступово відривалися від переписування конспектів з інших предметів. На якомусь етапі здалося, що і не було ніякої перерви: все так знане, як і двадцять років тому. Ті самі студенти, та сама аудиторія… І він не поіншав. Єдино, що трансформувалося — його відношення до Хмельницького.

— Розумний і далекоглядний полковник Богун відмовився присягати московському царю. Він палко любив Україну й боляче реагував на дії українських гетьманів, які зневажали козацькі вільності. Він виступав проти укладення Білоцерківського договору ще в 1651 р. Згодом очолив антимосковську старшинську опозицію. Після смерті Хмельницького у 1657 році Богун підтримував курс Виговського та Юрія Хмельницького на незалежність від Москви, виступав проти зближення із Польщею чи Туреччиною. Богун відмовився підписувати укладений Виговським Гадяцький договір у 1658 році…

Пролунав дзвінок… Остання фраза зависла в повітрі, та слухачі і далі спокійнісінько сиділи на своїх місцях. А одна кирпата дівчина з першого ряду тоненько запитала:

— А що далі буде з Богуном?

Усі розсміялися, а Олег відповів:

— Про те довідаєтесь на наступній лекції.

— А в школі казали, що його ляхи вбили…

— Ніхто не знає, як він загинув… Ян Казимир в листі до дружини писав: «Я наказав його арештувати з наміром покарати рукою ката,… але Бог покарав його інакше». А як інакше — достеменно невідомо…

І сам не втямив, як з нього вискочило це суто українське «достеменно». Навіть не знав, як воно перекладається на російську.

Одразу після лекції побіг до Білецького, щоб спитати чи готуватися до наступної лекції. Той був не один — на диванчику біля нього зручно вмостився доцент Рибалко з катедри політекономії чи як там вона тепер називалась. Вже намірився чемно зачинити перед собою двері, як почув приязний голос Білецького:

— Заходь! Ні, ти послухай, як вони Новий рік зустрічали… Я тут під столом катаюся від їхнього Карасевича.

Карасевич був завідувачем катедри політекономії чи як там вона тепер. Рибалко, жилавий горбуватий чоловічок років п'ятдесяти п'яти з добрим обличчям й світлими очами, повістував:

— Так я оце і кажу… Написав наш Карасевіч п'єсу, роздав ролі й примусив нас розіграти новорічну казку. А казка, мушу визнати, не без моралі… Ви ж знаєте нашого Карасевича — колишній комсомолець, показуха — понад усе… Всі його бояться як зайці бубна. Доцентові Мамаю спочатку сунув роль Горбоконика, та той категорично відмовився: «Я вже застарий для таких ролей. Краще буду Задувайлом». А роль Задувайла — це стояти осторонь у якійсь хламиді і дмухати: «У-у-у-у-у-у…». Та й годі… Отже, зібралися ми напередодні Нового року і сподіваємося: «Може, забув?». Та де там! Тяма — комсомольська, все пам'ятає. Порозставляв нас, і вистава почалася. Мамай-Задувайло задмухав своє: «У-у-у-у-у-у. Я — Вітер-Задувайло, я вію, завіваю, завиваю… У-у-у-у-у-у.» І видмухав на середину аудиторії Сніжинок, тобто найгарнішу половину нашої катедри разом з огрядною Мерзликіною. Півроку до пенсії… Сніжинки закружляли…. Мерзликіна — посередині, а інші навколо неї, акурат самовар із чашками…

– І вдягнені сніжинками? — задихаючись від сміху, запитав Білецький.

— Та так… У платтячках ошатних, костюмчиках блискучих… А зверху паперові візерунки понашивані. У далеких шістдесятих матуся сестриці моїй вирізала з фольги такі самі. І раптом з'являється Новий Рік — молодий аспірант Воробей. Порівняно молодий… Сорок років на тому тижні святкували. Здоровенький такенький, щільненький, кілограм під дев'яносто…. Проговорює Воробей свої слова, аж тут вибігає трійка гнідих … У ролі Горбоконика — ваш слуга покірний, а за підпряжних — рахітичний Бєлозьоров та флегматичний Передерій. Новий Рік стрибає на Горбоконика й гарцює у світле майбутнє… І от я, миршавенький та сутуленький, несу дев’яностокілограмового Вороб’я у світле майбутнє під завивання доцента Мамая («У-у-у-у-у-у… У-у-у-у-у-у….!») і в супроводі Сніжинок. Зігнувся я під цим Вороб’єм-Новим Роком до землі-матінки як дуга… Ледве три кроки ступнув і напевно гепнувся б, та підпряжні підсобили — плічками своїми підтримали Вороб’я… А то б не доскакали ми до світлого майбутнього…

— А….коли ж…..ти ….звалився?

— Та вже за лаштунками, тобто за дверима….Підпряжні у двері не пролізли, так я його за дверима й скинув…

— Ох…і попореготали ви…

— Здурів? Яке там попореготали? Усе було цілком серйозно… Карасевич аплодував з таким виглядом начебто він перебував на урочистих зборах, присвячених 60-річчю визволення Києва від фашистських загарбників… Навіть коли за стіл сіли — ніхто і не посміхнувся…

Коли Рибалко нарешті пішов, Білецький, трохи заспокоївшись від сміху, спитав:

— Як лекція?

— Таке почуття, ніби й не було ніякої перерви.

— Я там хвилин п'ять постояв під аудиторією, послухав тебе й знаєш про що подумав? Берися за докторську… І тема є…

— Та я гадав втягнутися спочатку…

— Що тут гадати? Нема коли гадати… Свєтка Толока засіла за докторську, і якщо вона захиститься, то автоматом стане моєю престолонаступницею. А Свєта — жінка завзята й посидюща. Заведе свої порядки… Словом, сідай за докторську й не вагайся. Пропоную тему — експедиція Яворницького на Дніпрельстан. Експедиція дотепер належним чином не вивчена, здебільшого всі на черепки кидаються… А ти вивчи людей, яких Яворницький долучав, в яких умовах працювали члени експедиції. Робоча назва дисертації «Експедиція на Дніпрельстан, її учасники та значення».

Коли Олег повернувся до своєї кімнати, там вже сидів викладач Гончар. Однією рукою він підтримував схилену голову, а іншою — мобільний телефон біля вуха.

— Так… Поверни ліворуч, тепер загорни праворуч, за ріг… Не можу я тебе забрати! У мене лекція через десять хвилин!

Старий викладач нервово поклав телефон на стіл і важко зітхнув. А Олег поцікавився:

— Що, дружина вийшла із трамваю й не знає куди подітися?

Той здивовано підняв голову.

— А ти звідки знаєш?

— Та то я так…

Не відкладаючи справу на безрік, засів у бібліотеці і почав збирати матеріали про учасників експедиції на Дніпрольстан. Добровольський, Козар, Смоличев, Міллер — всі вони незабаром постали перед ним, кожен зі своїм характером і долею.

Особливо зацікавили Козар та і Міллер. Павло Козар — учень Яворницького й дослідник дніпровського лоцманства. В 30-х роках його тричі забирали до НКВС, ганяли в'язницями, висилали з міста. Під час війни був директором історичного музею, членом ОУН, організував і очолив науково-археологічну й геологічну експедицію на дніпровські пороги, оголені після руйнування Дніпрельстану. У січні 1942 року очолив «Просвіту»… А Михайло Міллер? Людина, яка у 1962 році написала книжку «Доля українських археологів під Совєтами».. І всі вони забуті в цьому дивному місті, де серед почесних жителів вишикувались такі одіозні імена, які на ніч і вимовляти боязко… Ні… Треба писати статті, щось робити, діяти, аби повернути місту імена цих славних синів України!

З бібліотеки вийшов запізно… Ішов додому весь у своїх думах. Дисертація — дисертацією, та не завадило б розгорнути широку освітню діяльність серед населення. Паралельно писати статті до місцевих газет, запропонувати телебаченню програму з історії рідного краю. Тим більш, він поверхово знайомий з генеральним директором.

… На холодильнику висіла цидулка від сина «Я пішов до Сяви. Буду пізно». Повечерявши нашвидку, він заходився розробляти план майбутніх дій…

Та правду віщує прислів'я: «До біди найдеться й прибідок». Посеред ночі Маринин двоюрідний брат повідомив телефоном, що тещу забрала швидка і наразі вона перебуває в гінекологічному відділенні 5-ї лікарні. Вранці поїхав туди перед роботою і поговорив з лікарем — чоловіком років тридцяти восьми зі скривленим боксерським носом. Той повідомив, що хвороба задавнена і потребує лікування, яке коштуватиме чимало. Олег понакупляв в аптеці поруч лікарні купу медикаментів, включаючи антибіотики та йогурти. Та за тиждень теща все ще скаржилася на біль в животі. На пропозицію передивитися свої призначення Боксер обурився… Він краще знає, як лікувати, а колоти антибіотики потрібно мінімум 10 днів — про це навіть діти знають. Проминули горезвісні 10 днів, та стан тещі не покращився. Після того, як їй нарешті призначили ще один курс лікування, Олег поцікавився в Боксера, чи впевнений він, що саме ці ліки допоможуть старій? Той недбало кинув: «Сподіваємося…. А сто відсотків не дасть навіть Господь Бог». Потім тещу вкотре відрядили на УЗД, але тепер вже УЗД серця, яке коштувало аж 100 гривень. Олег не стерпів: «Навіщо серце? Ви що, на серце скаржилися!».

— Та ні…Тут вешталася палатами одна цяця… Спочатку продавала якесь лікарство від усіх болєзнєй, а потім записала всю палату на УЗД серця…

І додала ніяково:

— Тут такий безлад… Комівояжери днями швендяють, начебто це не лікарня, а скрізне подвір'я.

Олег кинувся до Боксера, але той голосом менеджера середньої ланки миркнув:

— Ви що? А раптом в неї хворе серце? Я чув шуми, треба з'ясувати..

— А кардіограма? Вже знемодніла?

— Кардіограма багато чого не визначає. Якщо не згодні, розпишіться, що ви відмовилися від УЗД, і ми скидаємо з себе відповідаль…

Тут Олег схопив комерсанта в білому халаті за барки й засичав йому просто в обличчя:

— Слухай мене, тварюка недовчена… Якщо ти ще будеш мені тут локшину вішати на вуха, я тебе по судах затаскаю. Відтепер я наймаю адвоката й збиратиму всі твої рецепти, а ти мені розпишешся під кожним папірцем і під всіма своїми призначеннями. І якщо з бабцею щось трапитися, то суд розбереться, потрібно було їй УЗД серця, або ті антибіотики, які їй не допомагають, або щось інше. Ти зрозумів?

Боксер сполотнів та втік…

Наступного дня тещу перевели до іншої лікарні… Таким чином Боксер відскіпався від заморочливої пацієнтки з її зятем. Олег вирішив поскаржитися завідуючому лікарнею, та того не виявилося на місці. Ввічлива секретарка запропонували зачекати у коридорі….

Там він всівся на стілець і приготувався будь-що зустрітися з завідуючим… Навпроти розташувався кабінет УЗД, на дверях якого було написано, що прийом веде кандидат медичних наук Лариса Кашкіна. Черга жінок під кабінетом поволі просувалась… З їх розмов він дізнався, що вартість УЗД вже не 35, а 50 гривень. Вище дверей висів стенд з написом, що обладнання закуплено на кошти благодійного українсько-ізраїльського центру. «Навіщо тоді плату беруть? Адже обладнання безкоштовне?» — запитав він самого себе і почав рахувати. За півгодини до кабінету ввійшло 5 жінок. Тобто отримує пані Кашкіна 500 гривень за годину. Працює вона с 10 год 12 хв до 16 год 42 хв. Трохи піднявся, щоб придивитися чи не помилився…. Дивний графік… Вони тут дійсно всі недужі.. Гаразд… За 5 з половиною годин лише це українсько-ізраїльське обладнання збагачує лікарню десь на 4000 гривень. За тиждень — на 20, а за місяць — на 70–80 тисяч… Його розрахунки перепинила лікарка в білому халаті, яка з’явилася у дверях. Це була струнка дівчина років тридцяти, в чоботах на високих підборах і джинсах до колін, які кокетливо виглядали з під білого халату. Впевненою ходою Кашкіна підійшла до якогось молодика, який назвав її просто Ларисою, взяла його попід руку і разом вони відійшли до вікна. Там молода дослідниця передала парубкові кілька сотенних купюр. «Кожного дня свіжа копійка», — промайнуло в голові. — Чому б не жити?»

Поруч розмовляли двоє дівчат… Виявляється кожна відвідувачка мусить принести з собою серветку і два презервативи. «Невже за 50 гривень вони неспроможні купити необхідні матеріали?» — обурювалася одна з дівчат.

Не дочекавшись завідуючого, Олег, злий як чорт, поїхав до нового тещиного притулку. Та коли зайшов у відділення, остовпів. У просторому холі на пухких шкіряних диванах сиділи хворі і тихо розмовляли з відвідувачами. По стінах були розвішані барвисті пейзажі та розмальовані тарілки. В одному кутку причаївся сучасний телевізор, а в іншому — великий акваріум з рибками. На підлозі і на підвіконні вишикувались шикарні, розлогі доглянуті квіти в горщиках. Симпатична медсестра люб'язно викликала хвору Кулакову…

Теща не знала як і дякувати зятеві за те, що перевів її сюди. Олег хотів заперечити, що і пучкою для цього не поворухнув, та стара його не слухала… Вона уповідала, які тут чудові лікарі, як тут затишно і віри не йметься, що це звичайна міська лікарня. Її поклали у двомісну палату, персонал — такий чемний, такий турботливий…. Намагалася дати сестричкам та санітаркам гроші, як подяку за їх нелегку працю, та ті, хто бере — дякують, а більшість відмовляється. За операцію гроші не вимагають, та вона просить неодмінно заплатити хірургові Карпенку 1000 гривень. Бо тут з кожного і не візьмуть… Вчора бабця з сусідньої палати намагалася віддячити ста гривнями, так хірург і не взяла. Засміялась і сказала: «Ідіть собі, бабусю, і не вигадуйте. В нас лікують безкоштовно». В очі кажуть, що все тут зроблено за рахунок хворих. Та не шкода і заплатити, коли бачиш, що то до пуття. А їжі багато не принось… Годують тричі на день і доволі пристойно: супчик гаряченький з морквою і кропчиком, каші-розмазні, чай з хлібцем дають. А ще потрібно 1000 гривень на ліки за переліком, затвердженим завідуючою відділенням. Ліки приносять у пакеті разом з чеком.

Олег дав на аптеку 1000 гривень, а хірургові вирішив заплатити після операції. «Ще невідомо, як воно буде…».

Коли теща трохи оклигала, знову постало питання про «подяку» хірургові. Платити тисячу гривень здавалося занадто, а 500 — якраз. Згодом подумав, що може взагалі нічого не сплачувати, бо операція вже минула і доволі вдало. Та теща вже замучила своїм скигленням: «Ти вже заплатив?». Тому напередодні виписки він гучно та нетерпляче постукав до хірурга Карпенка.

…В невеликій напівтемній кімнатці, захаращеній якимось плакатами і приборами сидів впершись ліктями у стіл світловолосий худий чоловік років сорока. В руках він тримав запалену цигарку…. Спокійними і стомленими очима лікар подивився на відвідувача і мовчки хитнув головою у бік дивана. В одну мить Олег почув себе нікчемою… Присівши однією точкою на канапу, він пошепки спитав, які перспективи в прооперованої Кулакової. Карпенко глибоко затягнувся і стримано відповів, що все буде гаразд, треба лише трохи підлікуватися. Тоді він витяг з кишені 500 гривнів і обережно поклав їх на край столу: «За операцію…». Та хірург і не поглянув на купюри… Він знову глибоко затягся і кинув: «Дякую». До виходу Олег задкував навшпиньках… Вже в дверях побачив боковим зором, що Карпенко і далі сидіть з цигаркою в руках…. До грошей він навіть не доторкнувся…

Тещі сказав, що все гаразд, а на питання «скільки дав» збрехав — 1000 гривень. При тому почувався мерзотно… В ліфті з розмов медичного персоналу дізнався, що завідувачка відділенням поїхала на конференцію, тож в Карпенка сьогодні три операції. Олег уявив, як цей хірург різатиме живе тіло, буде порпатися в чиїхось кишках, крові і бруді, рятувати чиєсь життя і так кожного дня… кожного дня… І все — за мізерну зарплатню в очікуванні подачок з боку злиденного населення. А от він сам… Нічиї життя не рятує, ходить у чистому, а коли читав три лекції поспіль, то більше ні на що не був здатний…

Вже на вулиці схаменувся, що анестезіологу взагалі нічого не заплатив… Бо той і не вимагав!

Андрій дивився на розітнете тіло такими очами, начебто вперше його бачив. Але тепер він на все споглядав інакше. Організм людини знав майже напам'ять….Знав кожну жилу й кожен прожилок… В той самий час не тямив в ньому анічогісінько. Треба подивитися на все під іншим кутом зору. Та під яким? Клінічне мислення полягає в тому, щоб передбачити, як поведеться саме цей організм. Саме цей і ніякий інший… Організм пручається хворобам… Йому треба лише допомагати. І, не дай Боже, не перешкоджати, якщо тому вистачає сил на боротьбу. Хоча й тут долали сумніви… Технічний прогрес і розвиток медицини знизили опірність організму. Навіщо клітинам пручатися, якщо в генах сидить тупа впевненість, що на більшість хвороб є таблетка, а на крайняк допоможе хірург? Від всіх цих думок голова йшла обертом… А може відморозитися? Як казав великий хірург Амбруаз Парі? «Я їх оперував, нехай Бог їх вилікує». Гарну відмазку вигадав середньовічний оператор, натомість в наші часи — не актуальну.

У лікарні він тепер просто жив… На вихідні до міста не їздив, мама сама його відвідувала, ойкаючи щоразу, як схуд її синочок. Та Андрієві було не до їжі…

Його відносини з пацієнтами змінилися кардинально… Тепер йому було байдуже, лають його чи нахвалюють. Він перечитав усе про знаменитих хірургів світу. От взяти Вишневського… Думав лише про те, як допомогти людині й полегшити її страждання. Звідси має три досягнення — місцеву анестезію, мазь та новокаїнову блокаду. А як він переживав свої невдачі? Якось після операції померло три людини. Вишневський втратив душевний спокій, аж тут як на лихо знайому з непрохідністю жовчної протоки. Видатний хірург зробив складну операцію, але пацієнтку вбило післянаркозне ускладнення. І тоді Вишневський розробив місцеву анестезію методом тугого повзучого інфільтрату.

А що сьогодні із знеболюванням? Загальну анестезію застосовують в найдріб'язковіших операціях… Аргумент — інші часи, і сучасні препарати дозволяють не травмувати психіку. А скільки його друзів та приятельок нахвалялися тим, що виривали зуб або робили аборт в непритомному стані! А потім — важкий вихід після каліпсолу, який ще називають «досвідом смерті». Деперсоналізація, питання типу «хто я?», втрата пам'яті, істерики, твердження, що розмовляв з Усевишнім…. Можна звісно пожартувати, як їх анестезіолог: «Треба ж колись і з Богом порозмовляти»… Та хіба можна цим зловживати? Вишневського лаяли за те, що він насаджує місцеву анестезію навіть при операціях на серці, а тепер одне медичне світило каже так: «Мені легше робити найпростішу операцію під загальною анестезією. Тоді пацієнт не заважає й не чує те, що йому не варто чути».

Андрій згадав, як в інтернатурі у дверях гінекологічного відділення стикнувся з дівчиною, якій дві години тому зробили аборт під каліпсолом. Дівча непевно похитувалося…. Неспритними рухами вона копирсалася у своїй сумочці, а над нею чатував анестезіолог: «Ще вісімдесят гривень». Нарешті дівчина витягнула фіолетовий папірець. «Я сказав — вісімдесят!» — вигукнув анестезіолог і вихопив з її рук гаманець. В шоці від побаченого, Андрій вискочив до коридору… Коли минав операційну, почув претензії медсестри: «Я уколи робила! Хоч би десятку дав!».

А мазь Вишневського? Колись була панацеєю, а нині зовсім не застосовується. Чому? Одні обвинувачують Вишневського за насаджування тої мазі, яка не завжди зціляє, другі стверджують, що зараз є нові препарати (так і кортить додати — більш коштовні). Треті впевняють, що теперішня мазь не містить важливий компонент — персикове масло…

А квартирна хазяйка Войно-Ясенецького? Та ледь не землею рани лікувала! Войно-Ясенецький був свідком, як до неї прийшла хвора з великою флегмоною гомілки. Хірург виявив на хворобливій ділянці флуктуацію — рух рідини в глибині тканини. От опис цього випадку: «Гній заповнив уже неабиякий простір. Таку хвору варто було негайно оперувати! Широко розкрити гнійне місце, промити рану дезінфікуючим розчином, щільно забинтувати. Скільки разів Войно робив такі операції? П'ятсот? Тисячу? Він і зараз, довго не роздумуючи, поклав би хвору на операційний стіл. Але де вона, ця операційна? Лишалося одне: дивитися, як Віра Михайлівна своїми маленькими спритними ручками змішує стерильну землю зі свіжою сметаною, додає меду, посипає всю цю бовтанку якимись травами. Перев'язавши пацієнтку, Вальнєва залишає її на півгодини посидіти без валянок. За півгодини — перше диво: нога не болить. Жінка легко натягує валянок і йде, майже не кульгаючи. Пов'язка Вальнєвої знімає біль там, де її не спромоглися б зняти ніякі хитромудрі вигадки терапевта. За кілька днів — нове диво: хвора почувається значно краще. Запалення ослабло, болю майже нема, флуктуації в глибині тканини теж: гній зник. Ще дві-три перев'язки — і пацієнтка здорова. Без операції!». Ключові слова тут — «без операції»! Вишневського теж обвинувачували в тому, що наприкінці життя він майже не оперував, а лише мазі свої прикладав та новокаїн колов…

…Якось у п'ятницю завернув до Смідовича. Той сидів у своєму улюбленому зеленому фотелі і, дрімаючи, слухав радіо.

— Виявляється все так просто? — розбуркав його Андрій. — А чому сьогодні нікого не вилікуєш маззю Вишневського? Або цим чортовим земляним мастилом? — Які там мастила? Багато фармацевтичні фірми зароблять на мастилах? Зараз — епоха антибіотиків, але і вона на стадії заходу. Поміть інше: найзнаменитіші доктори були наполовину святими й мали свою власну методику. Довіра хворих до таких лікарів була настільки потужна, що успіх лікування базувався на імені цілителя. І квартирна господарка Войно-Ясенецького — з цієї категорії. А вмирає лікар — і разом з ним помирає його метода. Пам'ятаєш «Обідню безбожника» Бальзака? І Смідович дістав з шухляди стола маленьку книжку — «У свої студентські роки він працював під керівництвом прославленого Деплена, одного з найвидатніших французьких хірургів, який промайнув у науці, як метеор. Навіть вороги Деплена визнавали, що він уніс з собою в могилу свій метод, який неможливо було передати комусь іншому. Як у всіх геніальних людей, у нього не виявилося спадкоємців: він усе приніс і все уніс із собою. Слава хірургів нагадує славу акторів: вона існує тільки при житті, а після смерті талант важко оцінити. Актори й хірурги, а також великі співаки й музиканти-віртуози, що вдесятеряють своїм виконанням силу музики, всі вони герої однієї миті». Отак, друже мій… Коли тобі повірять, ти будеш зціляти своїм ім'ям, навіть якщо твоя метода полягатиме в посипанні живота річковим піском. І тоді без будь-якої операції у хворих що треба загоїться, а що треба — розсмокчеться… А після тебе твої учні й послідовники сипатимуть черево таким самим піском, та все дарма. І тоді тебе прозвуть шарлатаном. Дуже розповсюджена практика… — Від ваших думок молоко кисне. Ви розмірковуєте, наче у кам'яному віці! Подивіться на західні країни! Там рятують людей за допомогою сучасного обладнання, і ніхто там не дивиться на лікарів як на надприродних рятівників! Західна медицина перебуває на високому технологічному рівні, а в нас лікар має бути святим… Чи не нісенітниці ви правите, пане Вікторе? — Як там на заході — не знаю. Я там не був… Проте я знаю, як тут… А тут в тебе один шлях — вироблення своєї власної методи, заснованій спостереженнях, досвіді та інтуїції. Думай, аналізуй і вигадай ліки Шевчука або метод Шевчука від усіх хвороб. А мастило це буде чи пісок чи ще яка хрінь — не має ваги. Головне, щоб воно лікувало всі хвороби. Разом з фурункульозом… Ота квартирна хазяйка Войно-Ясенецького фурункульоз своєю земляною маззю за дві секунди б вилікувала! А наші велемудрі доктори об нього шпортаються. Одні кричать — тільки розкривати, інші — нерви лікувати, треті — це від солодкого, а четверті — давай аутогемотерапію. До речі, що ти вихідні робиш? Мені тут треба дерево викорчувати.

— Завтра зранку їду до міста. Однокурсниця запросила на день народження… Відмовити незручно, та й за друзями скучив… А то я тут геть у пустельника перетворився. Наступного тижня викорчуємо ваше дерево. Хоча….

І він подивився на свої руки.

— Вибач, забувся… Добре… Їдь, відтягнися трохи. А я когось іншого покличу

… Наталя мешкала в цегельній багатоповерхівці історичного центру міста. Так і височіла ця споруда «як двері серед степу» посеред будиночків XIX століття з їхніми недоречними ажурними балкончиками. Ледве втримуючи оберемок червоних троянд, Андрій натиснув кнопку дзвінка. Двері йому відкрив собака. Одному аллахові було відомо, звідки він узявся. Величезний рудий сенбернар деякий час з цікавістю дивився просто в очі й флегматично метеляв хвостом. А потім спокійно поставив лабети на плечі гостя, і так вони разом зайшли до передпокію. Андрій боявся поворухнутися… Відчуваючи важкий подих свого поводиря, він краєм ока розглядав вологий обкладений собачачий язик, що висів просто біля вуха. Нарешті, з’явилася Наталя, скинула лабети додолу, і заспокоїла, що собацюра — чепурун, а таким чином він вітає гостей.

На випадок дня народження Наталя дещо змінила гардероб і до своїх кислотних джинсів додала білий бавовняний светр.

— Звідки він узявся?

— Сусіди поїхали у відпустку й попросили, щоб у нас пожив, — відповіла Наталя і вштовхнула його до вітальні.

Там він зрозумів, що попався чорту в зуби. Ніякої обіцяної молодіжної вечірки й духу не було. Свято відзначалося у вузькому сімейному колі, отже його розглядали у якості майбутнього члена фамілії. Наталя помітила його зніяковілість і заспокоїла тим, що вони трохи тут посидять, а потім підуть до ресторану, де о п'ятій вечора зберуться колишні однокурсники.

Тато Наталі сидів на почесному місці, як і личить главі родини. Відсутність будь-якої шляхетності у його обличчі пояснювалася глибоким пролетарським корінням. Андрій знав, що дідусь Наталі (батько професора) слюсарював на заводі, розташованому в невеликому містечку в 100 кілометрах від обласного центру. Тож і тато виглядав відповідно: сухорлявий, голомозий, з нічим не примітними рисами обличчя. Нема на чому оку зачепитися… Все — правильне й дрібненьке. Мати Наталі працювала бібліотекарем у тій самій медичній академії. Скромна, худенька й тиха, вона ніколи не випиналася на перші ролі.

Меблі в професорській квартирі були, мабуть, придбані ще на входини. У вітальні стояли стіл (зараз заставлений різноманітними наїдками), стінка та зелений диван, підібраний під колір салатових де-не-де засмальцьованих шпалер. На стіні висів великий кольоровий килим. Євроремонтом тут і не пахло. Вдавана скромність інтер’єру демонструвала, що тут мешкає небагатий викладач вишу, який ледь животіє на одну зарплатню. Втім Андрій знав, що тато-професор собі особисто ні в чому не відмовляє. Рік тому він придбав нову Мазду, а телефони міняв двічі на рік, віддаючи перевагу найостаннішім моделям з усіма наворотами. Минулого року професорське подружжя провело відпустку в Чорногорії. Подейкували, що гроші тато заробляє опосередковано, якимось закрученими шляхами — чи не викладачі відстібали частку. Та основний татов гешефт був начебто пов'язаний з дисертаціями та науковими ступенями.

Наталя передала матері оберемок троянд і відрекомендувала присутнім новоприбулого. Тата-маму, брата Стаса (того самого з приватної клініки) з дружиною та подругу Світлану він знав особисто.

Барчуковитий Стас презентував собою друге покоління інтелігенції в цій родині. Від тата він успадкував тільки ранню лисину та простацькі (але крупніші) риси обличчя. Виглядав тридцятирічний хлопець років на сорок. Дружина його навпаки була худосочною і майже кощавою. «Цвигалка», — називав її Андрій поза очі. Професорська невістка постійно совалась на стільці, на місці їй не сиділося. Її п'ятирічний син Єгорка, на якого покладалося зам'яти пролетарські коріння нанівець, був таким самим вертким бешкетником.

Поруч з татом сиділа жінка, яку представили, як сестру матері. Обличчя її чоловіка, Семена Львовича, здалося трохи знайомим. Хвилин п’ять Андрій вдивлявся в розумні опуклі очі та сиві скроні і нарешті згадав, що бачив його в онкологічній лікарні — Семен Львович був там провідним хірургом. Подруга Світлана сиділа біля коротко свого чоловіка — стриженого хлопця в окулярах з тонкою золотавою оправою на ім'я Денис. Цей був заклопотаний тим, що без кінця засовував ковбасу до рота собаки. Іноді сенбернар і йому ставив лабети то на плечі, то на коліна, та Денис спокійно їх прибирав і знову совав у слинявий рот черговий шматок шинки.

Праворуч батька сидів ще один незнайомець — товстий кучерявий чолов’яга. Того одрекомендували як хрещеного, який приїхав з рідного батькового міста.

Поступово Андрій отямився від сенбернара з сімейним обідом і налаштувався на природну, але незалежну поведінку. З зацікавлених очей присутніх він розумів, що на нього дивилися майже, як на нареченого.

Поки він з усіма вітався, мати іменинниці все не знайшла вільну вазу для квітів. Невістка чмихнула і запропонувала взяти вазу у сусідів, на що свекруха резонно заперечила, що тоді доведеться їх запрошувати. Знесилена пошуками мати пішла до комори і нарешті повернулася зі старою склеєною вазою. Невістка знову фиркнула і спитала, чому клеїли надбите. Та тихоня-мати її не слухала…. Вона розправила прим'яті сенбернаром троянди і нагадала, що в музеях майже всі вази склеєні. Потім простягла через стіл квіти донці, аби вона поставила їх на сервант.

Андрієві налили штрафну… Він побажав тривіальні щастя й здоров'я, пригубив вина і почав жувати голубці, які йому підклала невгамовна невістка.

Своїм вторгненням він, очевидно, перепинив жваву розмову. Наталя щось намагалася йому розповідати, та він слухав неуважно, вслухаючись в бідкання хрещеного на державну медицину. Щось дядькові в лікарні не те призначили, і він приїхав сюди не зовсім видужалий за що постійно вибачався. Розчервонілий Стас підвищеним голосом доводив хрещеному, що державна система охорони здоров'я не має права на існування. Держава ніколи не буде спроможною фінансувати медицину, і тому всі клініки мають бути приватними, а держава повинна лише встановлювати правила гри й регулювати медичний бізнес.

— Я вважаю, — гарячився Стас, — що лікарні мають бути розподіленими за категоріями — для багатих, середнього класу й бідних. За рівнем своєї платоспроможності клієнт обирає клініку, укладає з нею договір і вносить щомісячну плату. Щось не сподобалося або змінився добробут — йди до іншої клініки.

— А якщо мене там не вилікують та ще й за гроші? — пробурчав спітнілий хрещений, витираючи шию великим картатим носовиком. Він так говорив, начебто в горлі у нього щось булькотіло.

— Ви матимете страховку, — терпляче пояснював Стас нетямущому простакові всі вигоди медичного страхування. — А застраховані клієнти отримують медичні послуги на більш високому рівні і в найкращих медичних установах. Ніяких проблем з ліками… Страхова компанія зацікавлена в вашому здоров'ї, тож вона завжди буде на вашому боці й стежитиме, аби медичні послуги надавались якісно та своєчасно. І лікарям добре від того… У мене друг є у Німеччині, так він каже, що там кожний лікар застрахований від збитку. І якщо трапиться нещасний випадок, то страхова компанія сама сплатить потерпілим компенсацію, незалежно від того винний лікар чи ні.

— А за що я, водій на шахті, куплю твою страховку? — намагався хрещений загнати Стаса в тісний кут. — Тут комунальні виросли, ціни за горло беруть. Жінка моя борщ вчора відмовилася варити: бурячина на базарі — дві гривні, а кілограм моркви — 10!

— Якщо ви не в змозі купити страховку, то за вас заплатить підприємство … — не здавався Стас.

— Та щас… Щас директор шахти нам, роботягам, придбає страховку.

— Андрію, а як ви вважаєте? Адже ця проблема мусить вас цікавити, як нікого іншого, — спробував папа-професор втягнути хлопця в розмову.

— Не знаю… Я не надаю медичні послуги…

— Як? — підхопився Стас. — Ти начебто хірургом працюєш … У якимсь селі?

— Так, у райцентрі… Але я надаю медичну допомогу…

— Так що?

— Андрій хоче сказати, що послуга — то елемент бізнесу, а він альтруїстично надає селянам медичну допомогу, одержуючи за це зарплатню від держави, — підтримала Стаса його вертлява дружина.

— Я відносно вас, лікарів, так скажу: усе починається з інститутів, — забулькав хрещений. — Якби туди вступали ті, хто мріє бути лікарем з дитинства, то користі було б набагато більше. А то вступають або по блату або ті, хто грошами напханий. Чи не так?

— Вася, ті хто дуже хочуть вчитися, вони, повір мені, вступають без усілякого блату. Це я точно можу тобі сказати, — образився тато-професор.

— Хіба що дуже… Як не подивишся — самі діти лікарів у медінститутах вчаться. І що? Всі такі талановиті?

— Ти, Васю, не розумієш специфіки. Діти лікарів знають на що йдуть — на безсонні ночі й неймовірну відповідальність. І з анатомки вони, як правило, не тікають.

— Вибач, але це брехня… Ви ніколи не отримували великих зарплат, а конкурс у медичні вузи завжди був по 100 чоловік на місце. Всі знають, що зарплатня низька, а однаково лізуть. Запитується: «Навіщо?». Відповідь: «В надії на хабарі й побори з пацієнтів». А потім пропхне своє чадо до медінституту і дивується з екрану: «Та що ви кажете? Мій син вступив до медінституту? А я й не знав… Він мені нічого про те не казав, негідник… А я його так відраджував! Низька зарплатня, багато відповідальності, а він бач… Не послухався».

— Васю, не ремствуй, — спробував тато залагодити ситуацію. — Не приховую, проблем у медичній освіті чимало, але мене інше турбує. Колись в XIX столітті обговорювалося питання, чи дозволяти студентам одружуватись. І це в ті часи, коли жінок до медицини не підпускали на гарматний постріл! А нині у нас три чверті — студентки. Жіноча академія якась… Хлопці йдуть переважно у юристи та на економіку. А нам конче необхідні чоловіки!

— Ага, — підхопив хрещений. — А потім така крутихвістка мене намагається лікувати.

Схаменувшись, він відступився.

— Ні, хрещениця, не про тебе мова. Ти — дівчина серйозна, і твоя пломба в мене дотепер тримається. По тобі видко — вдумливий лікар, не фарбується й манікюрами не розмахує. То я про усіляких шалапуток кажу. Нещодавно мені одна така цвиндря живіт мацала — і так гидливо на мене дивилася!. Що це за лікар?

— Тато, а що в академії кажуть про болонську систему? — звернув Стас розмову у іншому напрямку.

— Що тобі сказати? — тато неквапливо витер серветкою кінчики пальців, явно копіюючи старих професорів позаминулого століття. — Більшість її кляне… Тестування заміняє навчальний процес, і акцент робиться на формалізованих знаннях. При цьому хворий і клінічне мислення доктора лишаються осторонь. Кажуть, що багато країн, зокрема Німеччина, відмовляються застосовувати болонську систему до медицини. Втрачається зв'язок з хворим, а без цього студент ніколи не стане справжнім лікарем. Дійдемо до того, що скоро на акторах будемо вчити…. Загальну хірургію об'єднали з топографічною анатомією, внаслідок чого години з загальній хірургії скоротилися. Тепер з програми випало чимало важливих тем. Я не знаю, до чого це призведе… Цілком ймовірно, що до катастрофи. Ми завжди вчили: справжній хірург всі питання замикає на собі — і діагностику, і лікування, і спілкування з родичами. А це вимагає терпіння й уміння співчувати. Так, Андрію?

— Так, — поспішив Андрій з відповіддю. — Але, на мою думку, саме державна система охорони здоров'я повинна надавати населенню медичну допомогу…

Договорити йому не дала Наталя.

— Та що ви все про справи? У мене день народження чи медична конференція?

І залунала музика. Гості схаменулися… Семен Львович вимовив мудрований грузинський тост, всі випили і розмови пожвавішали. Наталя знову зашепотіла щось про те, як вона ходила до клубу, як там було класно і ді-джей прикольний. А Андрій жував салат із крабових паличок, який йому підкладала невгамовна невістка, та прислухався до Стаса. Той вже дав хрещеному чистий спокої й навскоси столу повідував тітці подробиці своїх негараздів. Він жалівся, що клініка витратилася на коштовні ліки, які начальнику АТП навіть у рахунок не включили…. А тому все гірше й гірше. Шеф нарешті розлютився… Вези його, каже, додому, моїй клініці летальність ні до чого. Відвезли, а там домашні викликали швидку, і начальник АТП переставився в державній лікарні. Тепер рідня до прокуратури скаржиться, працювати не дають…

— А якби ми мали страхову медицину, то я навіть не знав би, хто на мене позов подав. Страхова компанія сама б цією справою займалася, — вимовив він півголосом, щоб не почув хрещений.

— Синок, — зненацька вступила в розмову мама-тишко, — ви взяли з чоловіка великі гроші, тож узялися його вилікувати. Тому родичі й обурюються…

— Мамо, ми беремо гроші не за результат, а за процес лікування! А в родичів одне в голові — помститися. Ти знаєш, як ці нувориші дивляться на мене? Як на свідомо нижчу істоту, як на слугу… Я тобі заплатив, а ти мене вилікуй — от такий контракт. А я вже місяць працювати не можу! Мене з колії збили. Шеф — незадоволений, комісії за комісіями, смикають, відволікають від роботи. Хіба можна до лікаря так ставитися?

— Так-так… — знову втрутився хрещений, — «когда доктор сыт и больному легче».

Але його вже не слухали.

— Та мене, можливо, з роботи незабаром виженуть! — бовкнув Стас зайве, бо його цвигалка витягла шию, геть забувши про тарелі своїх сусідів.

— Як? — промимрила дівчина. — Ти мені нічого про це не казав…

— Я тобі багато чого не казав, — нервово загримів Стас своїм стільцем і вискочив на лоджію. Андрій бачив, як він там розчинив вікно й запалив цигарку. За Стасом вислизнули тато з цвигалкою, Наталя та розревівшийся Єгорка. Дружина щось вимовляла Стасу, Наталя намагалася вмовити тата не вчиняти гамір, а Єгорка тяг дорослих за руки й репетував так наче його пиляли.

Одна матір зберігала витримку… Скориставшись паузою, вона віднесла на кухню брудний посуд, а за мить принесла чистий. «А моя мама миє й витирає», — недоречно подумав Андрій.

Він не знав, як йому поводитися… Семен Львович пішов палити на кухню, а Світлана зі своїм чоловіком не брали участі у загальній розмові. Цей Денис навряд чи з середовища ескулапів, інакше давно вправив би свої п'ять копійок…. А хлопець тільки тим і займався, що употужнював свій налагоджений з сенбернаром контакт.

Раптом Світлана запитала Андрія, чи любить він тварин. Той відповів, що в нього є песик Джунька, але на ланцюзі він його, звичайно, не тримає. Песик вільно гасає по подвір'ї, іноді вибігає на вулицю до своїх друзів та подружок і радіє життю.

— А ти дійсно живеш у селі?

— Так…. А чому це тебе так дивує?

— Та ні… Просто…І що, у тебе там — кури, гусаки є?

– Є кури, є й гусаки, — збрехав Андрій. Коли йому з тими гусаками клопотатися?

Нарешті всі повернулися, і червоний Стас мовчки всівся на своє місце. Знову підняли келихи за здоров'я іменинниці й побажали їй щастя в особистому житті. Хвилин з п'ятнадцять усе було мирно, навіть загомоніли про футбол та політику. Аж ось Наталя вирішила залучити до розмови своїх досі мовчазних друзів.

— Ой… А Денис нещодавно повернувся з Америки!.. Він там стажувався в одній престижній американській клініці і зараз пише дисертацію.

Хлопець від подиву навіть забув про сенбернара… Трохи покомизився на кшталт: Америка як Америка, все про неї відомо.

— А яка тема вашої дисертації? — підбадьорив тато мовчуна.

— Відповідальність медичних працівників.

— Так розкажи їм, як там — саджають лікарів за ґрати чи ні? — зрадів Стас несподіваній підтримці. — Чи шарпають американці нерви своїм лікарям? Розкажи нетямущим, як страховики сплачують їх лікування!

— Як вам сказати…, — почав Денис свій спіч, поглядаючи на стелю й погладжуючи за вухом ситого сенбернара, який дрімав на його колінах. — На заході рідко коли заводять кримінальні справи за смерть пацієнтів. Лікарів можуть притягти до кримінальної відповідальності за шахрайство в страховій медицині, сексуальне насильство над пацієнтами, незаконне застосування або виписку рецепта на controlled substances, тобто на ліки або хімічні препарати, виробництво й уживання яких контролюється державою. Це — психотропні препарати, вибухові речовини й таке інше. Найбільше покарання для лікарів — це позбавлення їх ліцензій. А до кримінальної відповідальності їх притягують лише за щось надзвичайне або якщо преса підніме гвалт. Наприклад, я читав про такий випадок… В Австралії в тридцятирічної матері двох дітей виявили рак шийки матки. Гінеколог видалив їй матку, а за три дні жінка померла. Слідство, яке тривало аж п'ять років, дійшло до висновку, що доктор не помітив як тазова дренажна трубка штрикнула вену. Зашивав рану інший хірург, який і виявив у черевній порожнині бідолашної більше літра застояної крові. До суду справа не дійшла, бо за мирною угодою родині померлої виплатили 175 тисяч доларів. Газета підвела підсумок цієї невеселої історії: гінеколога п'ять років заїдали, наразі він банкрут і має нагоду навіть потрапити до в'язниці, а практика його пішла котові під хвіст. Автор статті говорив не про те, що він захищає цього гінеколога, а про те, що в той самий час бачив по телевізору програму, де розповідали про п'яного молодика, який ударом кулака нізащо вбив якогось хлопця. Молодика виправдили, і він з залу суду любісінько пішов додому.

— Ти слухаєш, Стас? — запитав хрещений, але його смикнули за рукав.

— В останні роки в Америці багато дискутують на тему безвідповідальності і необережного поводження лікарів, — правив Денис своє. — Суди підводять такі дії під визначення «необережне вбивство». Наприклад, якщо смерть пацієнта відбулася внаслідок невдало проведеного аборту, або через те, що діабетику відрізали не ту ногу, то такий випадок інтерпретують як «необережне вбивство». В Оклахомі одного хірурга засудили за внутрішньовенне введення підвищеної дози хлористого калію. Та американці вже дійшли до того, що почали карати лікарів за статтею «вбивство другого ступеня».

— Що то таке? — запитав тато з цікавістю.

— Вбивство другого ступеня базується на злому намірі, коли обвинувачуваний без наміру поводився таким чином, що наражав життя іншої людини на небезпеку і діяв повільно, не кваплячись, обережно, усіляко зневажаючи людським життям. Головна відмінність між вбивством другого ступеня та ненавмисним базується на злочинній недбалості… Та в першому випадку обвинувачуваний суб'єктивно усвідомлював ризик людського життя (про це свідчило його поводження), а в другому — поведінка обвинувачуваного об'єктивно загрожувала життю, але суб'єктивно він не усвідомлював ступінь ризику.

Денис простягнув руку за келихом з водою, а Семен Львович нарешті подав репліку:

— Так половину лікарів можна попересаджувати, особливо хірургів…

— Боятися нема чого. Треба з піною коло рота доводити, що ви діяли без лихого наміру й хотіли зробити як-найкраще. А помилка була випадковою, ненавмисною…

– І доводять?

— Доводять. Взагалі на заході лікарів судять частенько, але за цивільними позовами. Це в них звичайна справа… Добряче наживаються на медичних прорахунках страховики й адвокати. Перші — коли страхують лікарів від їхніх власних ляпсусів, а хворих — від помилок лікарів. Щодо адвокатів, то вони навіть мають таку юридичну спеціалізацію — адвокати з медичних помилок. Тобто що більше медичних помилок, що більше доходи цих адвокатів. Потерпілому звичайно припадає відсотків 50–60 від суми позову. До того ж, юристи прихоплюються лише тими справами, які принесуть їм зиск і які реально дійдуть до суду. За цивільним позовом потрібно довести наявність посадового злочину, злочинної недбалості, malpractice, які відбулися через неуважність та нехлюйство лікаря. А без адвоката до суду і не сунься… Бо потерпілий мусить довести факт завданого йому збитку. Цікаво, що позови приймаються до розгляду лише в тому випадку, якщо не минуло два роки від дати здійснення медичної помилки, а не від дати її виявлення. Та більшість справ до суду не доходять…. Зазвичай сторони торгуються й домовляються на суму, меншу ніж сума позову аби не витрачатися на суди. Якщо справа таки доходить до суду, то там потерпіла сторона повинна надати докази злочинної недбалості лікаря, які складаються з чотирьох елементів. По-перше, треба розповісти які обов'язки лікар повинен був виконати, щоб вилікувати пацієнта. І тут є таке поняття, як стандарт лікування, або рівень турботи — хто як перекладає термін the standard of care…

— Я знаю, що таке the standard of care, — перебила Наталка. — Це означає, що кожен громадянин має право на стандартний комплекс медичного обслуговування.

— Ні, трохи не так, — заперечив Денис. — Стандарт лікування — це ступінь обережності, розважливості, розсудливості, які потрібні від лікаря аби виконати свої обов'язки залежно від обставин. Тому є різниця, коли той самий лікар виконує свої обов'язки в міській клініці, а коли — на далекому ранчо. Тобто доктор мусить знати й уміти краще за середній рівень і діяти розсудливо, розважливо, обережно аби використати свої знання й досвід у різних обставинах. Не нашкодити, словом. По-друге, потрібно продемонструвати, які обов'язки порушені лікарем. І тут не обійтися без свідків та експертів. Хоча при видимій помилці експертиза не знадобиться. У цьому випадку набуває чинності доктрина res ipsa loquitor, тобто «речі свідчать самі за себе». Наприклад, якщо позивачеві відрізали не ту ногу або залишили всередині тампон, то все зрозуміло і без експерта. По-третє, слід показати суду, у чому полягає шкода здоров'ю. А по-четверте, — назвати суму матеріального й морального збитку. Без цього позови не розглядаються. Також обидві сторони надають суду всілякі документи. Усні показання свідків приводяться під присягою в присутності судді, їх записують і лише тоді вони перетворюються у письмові докази. Також суду надають письмові заяви, показання, картки, історії хвороби, рентгенівські знімки, щоденники, листи. Сума позову складається з компенсації нанесеного збитку та штрафних санкцій. Компенсація має в собі економічну та неекономічну складові. Економічні компенсація відшкодовує зарплатню потерпілого, його витрати на лікування (life care expenses) як у минулому, так і в майбутньому. Неекономічна складова виплачується за фізичний і моральний збиток, завданий пацієнтові за втрату зору або органу, від якого потерпілий не зможе радіти життю. Наприклад, якщо через втрату цього органа від нього пішла дружина… До речі, ця неекономічна складова вже допекла американських лікарів до живих печінок, і вони вимагають її обмеження. Щодо штрафів, то їх призначають лише в тому випадку, якщо поводження доктора було надзвичайно безглуздим, байдужим чи зневажливим. Словом, якщо лікар геть «без башти»…

Денис замовк, а невгамовний хрещений, скориставшись затримкою оратора, пробубонів:

— Нещодавно передавали по телевізору, як якийсь арабський лікар робив операцію на чоловічому органі і зачепив якийсь нерв чи що там. І пацієнт став імпотентом…. Так тому лікареві теж цей нерв перерізали. От як буває, Стасику… А ти скаржишся…

— Це — давній принцип таліона «рівним за рівне». Він ще в древнім Вавилоні застосовувався… — пояснив Денис. — Та нам він більш відомий як «Око за око, зуб за зуб».

Андрій потайки подивився на реакцію Стаса. Та він сидів з прострацією в очах. Вочевидь, вже дотумкав, що в Україні не все так погано з відповідальністю (або безвідповідальністю) медичних працівників, як це уявлялося раніше.

Сенбернар дрімав, поклавши морду доповідачеві на коліна, а Наталчина тітка подивилась на чоловіка і покачала головою: «Оце так-так….».

— А в деяких країнах Швеції й Нової Зеландії, — продовжив Денис, — у якості альтернативи застосовується інша система. Якщо люди не можуть чи не мають бажання судитися, або адвокат не береться за їхню справу, то вони притягають лікаря до відповідальності за системою no-fault, тобто «без провини», де не потрібно доводити вину доктора. Пацієнти пишуть звичайну скаргу й одержують компенсацію зі спеціального фонду. Але така система використовується лише в тому випадку, якщо медичну помилку можна усунути або її можна було запобігти. Наприклад, всі знають, що післяопераційні інфекції не обов'язково виникають від недбалої злочинності.

— Злочинної недбалості, — поправила чоловіка Світлана.

— А як це розрізнити? Де межа? — запитав тато-професор.

— Оце й є проблемою. Через це новозеландська система «без провини» трансформувалася декілька разів. Спочатку потерпілим виплачували одноразово певну суму, та потім такі платежі скасували. В 1992 році було визначено поняття «нещасного випадку в медицині» як збиток, нанесений особі внаслідок медичної помилки або невдачі. А у Швеції система no-fault застосовується, якщо пацієнтові завдано збиток, якого можна було уникнути або який відбувся через таке неправильне лікування, яке аж ніяк не можна виправдати. І якщо такому пацієнтові довелося після цього відлежати як мінімум 10 днів у лікарні або полишити роботу на 30 днів, то він отримує компенсацію. Тож у Швеції (цирк та й годі!) лікарі на кожному кутку сповідуються у своїх провинах, детально інформують пацієнтів про їх право на компенсацію і навіть допомагають їм позови на самих себе складати.

— Напевно, сплатити компенсацію — то найпростіше у цій ситуації, —

видихнув Стас і знов поплентався на лоджію. Його цвигалка як тінь шмигонула за ним.

Наталя підшепнула, що час йти до ресторану й зникла у своїй кімнаті. А Андрій пробрався на кухню. Та не встиг запалити сигарету, як у дверях з'явилися усміхнений Семен Львович, тато-професор і доповідач Денис, за яким тягся його вірний пес. Тато-професор обурювався:

— …як тобі ця «хірургія не на тій стороні»? Я не розумію, як хірург не бачить, яку ногу відтинає — хвору або здорову?

— Це через те, що там все поставлено на потік, — погодився Семен Львович. — Пам'ятаєш, у свій час нашою країною пересувався широко розрекламований хірургічний конвеєр — «ромашка» Федорова.

Це ж треба таке вигадати — хірургічний конвеєр! З бригадним підрядом: один ріже, інший зашиває. Я — хірург, і я не розумію, як можна хворого конвеєром з розрізаним оком пустити. Мене вчили ставити діагноз, лікувати й оперувати на підставі повного анамнезу. А це неможливо без особистого контакту з хворим.

Тато стряхнув попіл у вигадливу кришталеву попільничку у вигляді шлунка і видав свої спогади:

— Пам'ятаю я ці рейди… Приїхали, порізали очі та поїхали геть… А хтось вів статистику ускладнень?

— Ні, звичайно. На заході бачив як? Усе закрито, обличчя не видно, відкрите тільки місце для операції. Хто, що — все знеособлено. І нас до цього доведе ця клята болонська система, чорт би її забрав…

— Спеціалізація називається, — вставив Андрій. — Один лікар спостерігає хворого, інший приймає рішення про операцію, третій оперує, а четвертий здійснює післяопераційне спостереження.

— Так, — підтримав Денис. -

На заході панує вузька спеціалізація. Наб'єш руку на апендициті, за 10 хвилин його вирізаєш, але більше ні на що не здатний.

— Я вважаю, що у нашій країні суспільство отримує рівно стільки, скільки воно платить хірургам, терапевтам, медсестрам та фельдшерам швидкої допомоги, — звернувся тато-професор до Андрія. — На заході офтальмологи, кардіологи й нейрохірурги — найбільш високооплачувані лікарі. Операційні там напхані сучасними апаратами, які оновлюються щорічно…

— Але за мисленням і рівнем знань я не відчув їх особливої переваги, — перебив Денис татову тираду.

Семен Львович затягся і спробував закруглити бесіду.

— Та що тут сперечатися? Держава і хворі воліють мати лікарів-ентузіастів і дивуються — куди зник їх фанатизм? Адже як раніше було добре! Доктори ночі провадили біля важкого хворого, обговорювали кожний випадок в ординаторській й вели справжні наукові суперечки. А мені нудить, коли я відчуваю від пацієнтів споживче відношення… Це знеохочує мене ставитися до них з відкритою душею. Хворі вважають, що за найменші помилки лікарів треба кидати до буцегарні. Держава зі свого боку знає, що платить нам мало, і через те дивиться на наші похибки у пів-ока. У сенсі, що з вас взяти за таку зарплатню? А от бачите, до судів теж можна пристосуватися… В Україні хворі вважають, що правди не доможешся, винуватять нас за кругову поруку, за те, що історії хвороби переписуємо… А що це таке — створити прецедент і саджати лікарів за ґрати? Це дуже небезпечно. Тоді ми взагалі будемо оминати складні випадки. Я, наприклад, нізащо не прооперую важкохворого, якщо буду знати, що у випадку невдачі мене запроторять до колонії строгого режиму. Тоді лише зайдиголови оперуватимуть.

— Знаєте, як у Техасі було? — сказав Денис, поправляючи окуляри. — Там ускладнили процедуру подачі позову на лікарів. Так обурилися не лише адвокати, а і жителі Техасу. Адвокати — за втрату доходів, а жителі — за те, що до Техасу всі погані доктори кинулися.

— А я вважаю, все закономірно, — продовжив Семен Львович. — Бізнес давно господарює в медицині і намагається отримати прибуток за будь-яку ціну. Бізнес не має принципів, він аморальний, щоб там не казали. А в наших пацієнтів все ще існує уявлення про якогось міфічного доброго доктора Айболіта, який будь-що зобов'язаний їх вилікувати.

Тато-професор вибачився і вийшов до вітальні.

— Я б розділив лікарів на чотири категорії, — сказав Андрій, скориставшись відсутністю татка, якого він трохи соромився. — Одні упокорилися зі своєю маленькою зарплатнею й працюють, як годиться. Хтось скаже, такого не буває? Буває. Мене самого у дитинстві лікувала педіатр Кищенко, яка їздила велосипедом до нашого спального району, телефонувала вечорами додому хворим діткам, припадала-провідувала, носила на руках, допоки температура не падала… Зазвичай таким навіть не дякують… Не просять — і не треба. Інші лавірують… Вони наполягають на операціях там, де їх не повинно бути, але іноді й безкоштовно прооперують. І таких хоч греблю гати — усі готові проконсультувати, розписати лікування й тікають, поки хворі не отямились. Не раз помічено — коли пацієнт викладає свої кревні, то найбожевільніші консультації здобувають для нього особливу цінність. А безкоштовні поради хто цінує?… І треті — це ті, котрих усі бояться й ненавидять. Це — наймерзотніші й найцинічніші доктори з лічильником в голові, які сприймають медицину як елемент бізнесу. І не заперечуйте, такі є… Вони призначають таксу перед операцією та вирішують свої проблеми на костях пацієнтів.

Андрій замовк, а Семен Львович вперше подивився на нього с цікавістю. А потім спитав:

— А четверті?

— А четверті зламалися, — додав тихо, згадавши Смідовича.

— А як ви уявляєте медицину поза бізнесом, — погодився Семен Львович, — якщо бізнес уже скрізь проліз — у літературу, музику. Усе навкруги комерціалізовано. У такий час живемо… Бізнес не міг проґавити такого ласого шматка, як здоров'я людини.

…Коли Андрій повернувся до вітальні, на столі вже стояли торт з фруктами. Наталя повідомила, що на солодкий стіл молодь не залишається, бо їм вже час бути у ресторані. Та батько просить його зайти до кабінету.

— Навіщо? — напружився хлопець.

— Хоче щось запропонувати.

Тато-професор сидів за просторим письмовим столом обличчям до дверей. Наче в офісі.

— Сідай, Андрію, хочу поговорити. Як ти? Я чув — працюєш у ЦРЛ, Як там? Задоволений?

— Так … Я працюю в центральній районній лікарні… Задоволений-не задоволений, а маю відпрацювати на державу, — випередив він татову пропозицію.

— Це — не проблема. Можна й відкріпитися. А як ти подивишся на Клініку доктора Мульковича? У мене з ним добрі стосунки, там геть інші умови, ніж у районі. І зарплатня пристойна….

Все зрозуміло… Його завзято розглядають у якості потенційного зятя.

— Я подумаю… — не відразу віднайшов рятівні слова.

— То що тут думати? Зарплатня на порядок вища.

Тато виглядав неприховано розчарованим. Він підвівся і мляво подав на прощання руку.

За дверима до нього підскочила Наталя.

— То що?

— Подумаю.

— Та що тут думати? — переказала вона батькові слова. — Зарплатня на порядок вища!

«І чого вони в мене вчепились?», — ярився Андрій, натягуючи куртку.

Тітчина родина теж налаштувалась додому… Поки жінка розціловувалася з родичами, її чоловік несподівано спитав Андрія: «А риба у вашому селі ловиться?». Хлопець спочатку подумав, що не дочув. Затим пробелькотав: «Звісно, клює».

…Спускаючись сходами він розписував Семену Львовичу, яка у їхньому селі гарна природа, і що в нього є один товариш (до речі патологоанатомом) — завзятий рибалка, і що він, Андрій, буде щасливий побачити Семена Львовича у своїй хатині. Той подякував і пообіцяв скористатися запрошенням, бо щось дуже втомився останнього часу… Серце і таке інше…

В ресторані Андрій пробув з пару годин і виїхав додому, пообіцявши Наталі зателефонувати як тільки прийме якесь рішення щодо татової пропозиції.

Прийшовши в понеділок на роботу, Андрій одразу подзвонив Смідовичу. Патологоанатом вдав з себе заклопотаного, але пообіцяв зайти у гості над вечір.

Увесь день Андрій розмірковував над пропозицією тата-професора. Дев'яносто відсотків, що він і не думав її приймати, та маленький черв'ячок нашіптував: в Мульковича можна заробити грошенят, а потім заплатити кваліфікованому хірургові, аби той навчив його робити складні операції. Під кінець дня черв'ячок був придавлений: тут він повільно, але вірно крокує вперед, а в Мульковича просто втратить себе… До того ж, прийнявши цю пропозицію, він стає залежним від професорської фамілії, і від Наталі йому вже ніколи не відкараскатися. Годі вже… Най шукають собі іншого дурня…

…Щойно встиг приготувати вечерю, як загавкав Джунька. Смідович зайшов до кімнати, витяг зі свого портфеля пляшку коньяку й потер руки.

— От це я розумію… Після важкого трудового дня не гріх з товаришем і по 50 грам. А я всі вихідні по господарству провозився. Саж для порося відремонтував, дерево з сусідом викорчували…. Присісти було ніколи. А тут — новина! Донька листа прислала. Уявляєш? Малій вже 12 років, і кортить їй мене побачити. Маму вже тим замордувала: чому татко не приїздить? І найголовніше — приписала номер свого мобільного! Я вже з нею розмовляв, пообіцяв наступної суботи привезти її сюди погостювати… Мати моя така щаслива, ти навіть собі не уявляєш. Миє, чистить все, прибирає…

— Клас! Страшенно за вас радий… А дружина ваша як?

— Та начебто кинув її той пройдисвіт.

— А ви не думали, що це саме вона наструнчила малу написати листа? Може надумала вас повернути? Знаєте, які ці жінки підступні?

— Та невже? Тьху ти, я й не подумав…

— Так може це на добре? Матимете родину…

— З глузду з’їхав? Розбите не складеш….Гаразд, кажи, що там в тебе сталося?

— Та от, поділитися хочу. Уявляєте, потрапив на день народження однокурсниці, а там професура, медичний бомонд і таке завели… Забули навіть про іменинницю…

І Андрій розповів як можна докладніше про все, що чув на дні народження Наталі.

— Кажеш, американські лікарі багато заробляють? — і Смідович закусив коньячок хрустким огірочком. — І методики, кажеш, мають такі новітні, що нам і не наснилися? А наслідки? Чи не обговорювали твої професори наслідки? А я тобі так скажу: результат — той самий! Є страхова медицина, немає страхової медицини, адвокати, юристи — все це ніщо. Результат від цього не змінюється!

Він потягся за своїм чорним портфелем і витяг звідти журнал з паперовою блакитною обкладинкою.

— От купив… Медичний журнал… І тут надруковані дві дуже цікаві статті. В першій — звіт якихось Жана й Міллера з Інституту медицини. Ці Жан з Міллером з'ясували, що через медичні помилки в США щорічно помирає 98 тисяч чоловік. І такий стан вони називають національною епідемією. Інститут медицини Національної академії виявив, що за період з 1999 по 2006 рік щонайменше півтора мільйона людей постраждало від медичних помилок щорічно! З них 400 тисяч — це помилки, яких можна було запобігти, та помилки, які сталися внаслідок неправильного застосування медикаментів, 800 тисяч — помилки при довгостроковому лікуванні хронічних хворих і 530 пацієнтів потерпали під час державного медичного обслуговування людей похилого віку в амбулаторних відділеннях лікарень. Дослідники стверджують, що ці підрахунки — дуже обережні. Насправді ситуація набагато гірша.

Смідович значуще подивився на Андрія й перегорнув сторінку.

— Тепер інша стаття… Виявляється, погроза судових позовів не зменшує кількість медичних помилок. Далі слухай уважно. Доктори в Новій Зеландії, де з лікарями судитися не заведено, помиляються не частіше й не більш кричуще, ніж їх колеги у США. Натомість, побоювання стати відповідачами в судах підбурює докторів і клініки приховувати від громадськості такі серйозні проблеми, як підтвердження призначень на наркотичні препарати. Як наслідок росте страхова премія за медичну недбалість, а якість і кількість медичних помилок залишається на тому самому рівні. Ти тепер бачиш, що західна медицина не більш успішна за нашу?

— А давайте спроектуємо ці цифри на нас. У США проживає 280 мільйонів, тобто в Україні — 300 тисяч медичних помилок і 20 тисяч смертей на рік. І це за найскромнішими підрахунками, як ви кажете…

— Не я, а Жан з Міллером…. Іншого шляху нема, як відбирати лікарів за покликанням та добре їх вчити. Та ми ніколи не були розумнішими за інших… Подивись на наших політиків — точнісінький зліпок нашого суспільства. Подивись на нашу Верховну зРаду. Посиділи рік — уже нудно, працювати не хочуть…. Протягнуть свої оборудки — і знову на вибори… Українські політики жадають влади заради самої влади… Іншої мети немає… Хто з них думає про здоров'я населення? Хіба там є кому розмірковувати про проблемами лікарів та хворих? Ти бачив там, на верхах, хоч одного притомного? Я — ні… А тепер закінчу свою думку: якщо політики — зліпок з нашого суспільства, то і медицина — такий самий зліпок і вона не краща і не гірша за український народ.

— А що нам робити, коли лікарям навіть страйкувати заборонено?

— Хто сказав?

— Це всім відомо… Двадцять четверта стаття Закону «Про порядок вирішення колективних трудових спорів конфліктів» забороняє проведення страйку, якщо припинення працівниками роботи створює загрозу життю і здоров'ю людей…

— Ти сам себе чуєш? — занервував Смідович. Він скочив з міста і став бігати по хаті наче навіжений. — Ця стаття дуже суперечлива і якщо нею керуватися, то тоді нікому не можна страйкувати. Уяви, що застрайкували водії громадського транспорту і хтось пішов на роботу пішки, і від того застудився. То що, водіям від цього заборонено страйкувати? Я вважаю, що тільки окремим категоріям лікарів не можна страйкувати — швидкій допомозі, реанімації і таке інше. А на статтю 24 можна подивитись з іншого боку і довести, що страйк лікарів провадиться з метою збереження здоров’я людей у той час, коли сучасна система охорони здоров’я «створює загрозу життю і здоров'ю людей». Слава Богу, це вже починають розуміти, бо нещодавно прочитав у газеті, як колектив Жовтневої лікарні Києва оголосив чи попередив про страйк, не пам’ятаю вже…

— Невже? І що вони вимагали?

— Не зовсім в тему, але в степу і хрущ м’ясо. Вимагали припинення будівництва офісного центру на території лікарні! — раптом вигукнув Смідович і витер червоне пітне обличчя носовиком. — Те саме, що і в нас… Тільки у нас Семенова за «откат» перетворила частину лікарні у торговельний комплекс, а там інша ситуація…… Прийшли 30 молодиків у чорному, руками пересунули автомобілі від будівельної огорожі, і таким чином забезпечили проїзд будівельної техніки…. Будівництво триває, а представники правоохоронних структур як завжди — на стороні забудовника.

Він сів на місто, трохи заспокоївся і пояснив свою поведінку.

— Пробач, друже… Це питання дуже болюче для мене і я завжди нервую, коли хтось мені каже такі дурниці…

— Тож прогноз несприятливий? — замислився Андрій. — Бізнес від медицини вже не відокремиш: метастази проникли дуже глибоко… Незабаром ми втягнемося в страхову медицину, підемо шляхом судового переслідування лікарів, а здоров'я пересічного українця як було так і лишиться осторонь?

— Так, друже… Здоров'я людини — це дійсно бізнес. Нарівні з нафтою і газом. Твій доповідач Денис має рацію: страховики, юристи, фармацевти — всі вони харчуються від цієї нещасної пари «лікар — хворий». Страховик страхує хворого, і одночасно забезпечує помилки лікаря. А фармацевти підсувають їм обом свої ліки. Коло замкнулося… А думати треба про інше! Не про те, як покарати лікаря, а як зменшити кількість помилок. А як їх зменшити?

— Принципом недіяння, — похитав головою Андрій. — Пам’ятаєте в східній філософії є принцип недіяння. Якщо я починаю лікувати хворого, то це вже — діяння, яке спричинить рівну імовірність як вдалого так і невдалого результату. Боже, що я верзу?

— Ха! Може й так… Я тобі твій заумний принцип недіяння сформулюю у вигляді приказки: «Не помиляється той, хто нічого не робить». Отже, той, хто щось робить завжди буде помилятися. Ні, я скажу простіше: «Не сунься!». Принцип несування — наймудріший!

І Смідович зареготав.

— Не сунься! Як тобі така інтерпретація принципу недіяння? Його ще Платонов сформулював.

— Вікторе, так що робити? Виїхати звідси? Куди? … Піти в іншу професію? А хто тоді завтра виріже грижу бабі Шурі із другої палати?

— Не бери дурного в голову… Працюй…. Все буде гаразд… Маленька зарплатня? А ти почитай Вересаєва. Той, здається, рік працював у міській лікарні за «дякую». Аби лише досвіду набратися…. Непритомнів від голоду… А твої 600 гривень, які всі проклинають — це таки гроші… Двадцять гривень на день…. Для початку — зовсім непогано. На хліб вже є. А до хліба вдячні пацієнти щось підкинуть… Житло тобі дали й на транспорт витрачатися не треба. Вересаєв про такі умови і не мріяв!

Коли допили коньяк, Смідович засунув свій блакитний журнал у чорний портфель і пішов додому.

Чекати довелося недовго. У розпал квітня зателефонував Семен Львович і чемно нагадав про запрошення… Андрій радо відповів, що на вихідних обіцяють добру годину — саме час для риболовлі. Настрій його підвищився… САМ Семен Львович завітає! Не те, щоб він бажав якось практично скористатися з цього знайомства — в душі бриніли інші струни. Справа в тому, що Андрій не мав близьких знайомих чи родичів у медичних колах. Тож з докторами вищого ґатунку він завжди був «на Ви» і контактував з ними лише на офіційному рівні. А тут з’явилася нагода поспілкуватися з досвідченим хірургом в неформальних обставинах… Це щось інше… Єдино, що мулило, так те, що Семен Львович був родичем Наталі…. Раптом виявиться, що він їде з якимось конкретним наміром?

Але обирати не доводилось, і Андрій сповістив патологоанатома, що вихідними він чекає поважного візитера, якого бажано повести в найліпше для рибацтва місце.

…В суботу вранці Андрій зустрів колегу на зупинці маршрутного таксі. Гостювальник пояснив це бажанням відпочити від керма і хоч трошки побути вільною людиною. Потім пішли до хати… Семен Львович з цікавістю розглядав сільську оселю, навіть самостійно витяг з криниці цеберку джерельної води…

Дорогою на річку прихопили Смідовича, і той пообіцяв запровадити їх у таке чудове містечко, яке не кожний місцевий знає. За півгодини вийшли до глибокої балки. Намилувавшись ніжною зеленою травичкою і тонкими пахощами конвалій, які рясно встелили холодкуватий схил, почали спускатися донизу. Там перейшли через вузенький струмочок, що прокладав собі дорогу між камінням та розкішними кущами, і нарешті видерлися на інший бік балки. А там ледь помітна стежка привела до густого чагарника. Хвилин з п’ять продиралися крізь зарості, і — раптом опинилися на чудовій галявині. Смідович пояснив, що перевага цього місця в тому, що його не видно з того берега…

Тож розсілися з вудками у плавнях неподалечку один від одного, і риболовля почалася. Семен Львович виявився іншим ніж на іменинах жінчиної небоги — він багато жартував і за годину чоловіки поводилися наче три давніх товариша. До вечора наловили трохи риби: Семен Львович — десятка з три карасиків, Смідович — йоржів та двох коропів, а Андрій не зловив нічого, бо увесь день або лежав на травичці або досліджував навкружні околиці.

Надвечір повернулися до хати та заходилися ладнати за клунею багаття на юшку. Смідович установлював казана, а Андрій з Семеном Львовичем чистили рибу.

…Аж ось всілися за столом під старезною високою грушею. Андрій виставив на стіл настояну на травах самогонку, нарізав буханець пахучого круглого житнього хліба з сільської пекарні, і під юшку чарка пішла на славу. Семен Львович розпитав колег про їхнє буття. З незмінною цигаркою у руках він уважно слухав про всі негаразди районної лікарні, про головлікаря Семенову, яка розвалила всі надбання минулих періодів, а потім зізнався, що після інституту теж працював деякий час у сибірському ведмежому кутку.

Розімлілий Смідович сидів, підставивши обличчя останнім променям сонця… Зачувши дзвони місцевої церкви він поспіхом перехрестився і недоречно бовкнув:

— Пробачте, панове атеїсти…

Андрій винувато подивився на свого гостя, і щоб виправити ситуацію, шорстко спитав патологоанатома:

— Що це ви мене до атеїстів приписали?

— Ти хотів сказати «вас», — як і не було нічого відповів Смідович. — Ти — в парі з паном Семеном…. Ви мусите покладатися лише на самих себе…

Запанувала тиша… Такий гарний вечір, і навіщо було його псувати? Та Семен Львович жваво відгукнувся на провокацію:

— Побожний хірург? Складне питання… Вважаю то — справа кожного: вірити чи ні. І знаю одного колегу, який завжди хреститься перед операцією… Навіть більше…Він каже пацієнтам: «Буду молитися за вас»…

— А в мене з цього приводу виникають два питання, — поліз на рожен зраділий патологоанатом. — Перше: як хірург може покладатися на Бога, коли він самим фактом втручання в його задуми збирається врятувати людину від смерті? І друге — як хірург, який хреститься перед операцією, може ввірятися Богові у той час, коли в найближчі хвилині інша людина залежатиме від його професіоналізму та вправності?

— Якщо так міркувати, то і тому, кого оперують, безглуздо молитися перед операцією. Кого благати: того, хто ухвалив тобі смертельний вирок? Тут є певний парадокс…

— То по-вашому, Вікторе, хірург приречений бути атеїстом? — запитав Андрій. Втім відповідь отримав від Семена Львовича.

— В хірургії аби хто не працює… І відбір туди — найсуворіший, бо це — найкритичніша з лікарських професій. Знаю людей, які вирішили бути хірургами, але після декількох операцій кинули цю справу… А я, наприклад, і не збирався ніколи оперувати, та одного разу спробував — і вийшло. А щодо релігійності… Давайте розділимо поняття. Є Творець, який заклав у природу закони буття. Ці закони є однаковими для всіх: благочестивих та безбожників, бідних та багатих, лікарів та пацієнтів. Для всіх… Бо хвороба — вона не обирає за соціальною чи релігійною ознакою. Коли людина нездужає, то вона звертається до Творця, аби той допоміг їй вичухатися. І хірург, який подовжив людині життя, пішов не проти Творця, а проти законів природи. Бо ми тут на Землі — всі в одному човні… Ми порушуємо закони природи, і ми від того хворіємо. І саме ми створили медицину, яка допомагає видряпатися кожній конкретній людині з цієї історії. А участь Творця? Не знаю…І ніхто не знає… Хоча не думаю, щоб йому подобалось, коли порушують його закони. Тому й вигадали прислів’я «Бога взивай, а сам рук докладай». Лікар може божественним словом заспокоїти хворого, але в операційній він мусить сподіватися лише на себе самого, на свій професіоналізм, знання, майстерність, уважність та скрупульозність. Якщо жінка помирає від кровотечі після пологів, то лікар не може собі сказати: «Бог дав, Бог — взяв». Позаяк жінка померла не від кровотечі, а від того, що він не помітив матку в гіпотонусі. Або візьмемо для прикладу еклампсію, коли під час пологів настає момент спонтанного горизонтального ністагму. Породілля дивиться на стелю, а зіниці в неї починають так — пім-пім… За 15 секунд ця жінка буде в важкому стані з піною у рота і судомами… І якщо не помітити ці п’ятнадцять секунд рухів зіниць та скорочення м’язів обличчя, хто буде винним окрім лікаря? Втім, якщо своєчасно вколоти відповідні ліки, то все обійдеться… Тобто молись-не молись, а уважність і професіоналізм ніякі псалми не заступлять… Та що казати… Сучасна хірургія навчилася давати раду післяопераційним інфекціям та болям, а після спинальної анестезії — вихід наче після звичайного сну. Властиво, для сьогочасних пацієнтів вдала операція — лише епізод у житті, який згодом швидко забувається. Тому маємо покладатися тільки на свою майстерність та знання, які вироблялися сторіччями.

Семен Львович на хвилину замовк, а потім розсміявся.

— До речі, ім’я хірурга теж швидко забувається. Спочатку хворі тебе звеличують, руки цілують, кажуть, що пам’ятатимуть все життя, свічки за тебе будуть ставити у церкві, а потім зустрінеш його, а воно вже і кирпу гне. Та це нічого… Гірше те, що вже з місяць мені телефонує один чолов’яга з погрозами покарати за те, що я не спромігся врятувати життя його дружині. І національність мою при тому згадує…. Ось така робота. Так що готуйся, Андрію, до людської невдячності… А ще до професійних хвороб — артриту та варикозу …

Тут Смідовичу зателефонували на мобільний, і він хутко розпрощався, пояснивши, що мати його невдало зійшла з драбини і підвернула ногу. Після його ретиради Андрій повернув розмову у інше русло і наважився запитати про наболіле.

— Семене Львовичу, а пам’ятаєте тоді… на дні народженні Стас сказав, що клієнти, як він висловився, платять йому за лікування, а не за результат…. Як ставитися до цього Кирпа, мій колега, радить брати гроші перед операцією… Але ж… я не знаю, як воно буде… З другого боку… Словом, не знаю… — заплутався він остаточно. — Знаю одне, що гроші перед операцією — це такса… Але і…

— Тут треба розібратися… Поняття «медична такса» — стародавнє…За Брокгаузом та Ефроном медична такса — це приватна плата за лікування хворих. Зверни увагу — «приватна». Тобто, лікар і хворий домовляються сам на сам. Століттями люди сушили голову як розрахувати справедливу таксу. За царських часів діяв Указ, який визначав, що справедливість вимагає помірності, і лікар має право вимагати за свою працю пристойну нагороду. При чому така нагорода не повинна бути у тягар бідним, а мусить обом приносити задоволення. Лікарський статут визначав, що коли нема особливої угоди, то плата за візит до доктора становить 30 копійок. А грошовиті платили за особливою угодою до трьох рублів за візит. Щодо операцій, то за них такса зовсім не встановлювалася, Боже збав! За непомірну вимогу плати лікарів карали… Особисто я вважаю, що медики не повинні брати гроші з рук пацієнтів… Держава має платити нам гідну зарплатню, бо за порогом лікарні ми вже не рятівники людського життя, а пересічні громадяни, які мусять розраховуватися за комунальні послуги, їжу та одежу. А в Україні я, лікар найвищої категорії, зі своїми 1300 гривнями зарплати вимушений брати подачки від населення.

— Не від гарного життя…

— Так, не від гарного… І тут дві сторони медалі. Якщо лікар призначає таксу й бере гроші від пацієнта з рук у руки, тим самим він бере на себе певні зобов'язання. Між ними починає діяти усний приватний договір, а держава й лікарня лишаються осторонь. В цьому разі пацієнт перетворюється в клієнта, і у випадку виникнення якихось проблем клієнт висуває претензії до якості медичної послуги. Лікар намагається повернути гроші й у такий спосіб розірвати договір, але клієнт вже не може задовольнятися таким обігом подій. А нема такси — нема і приватних зобов'язань. Тоді взаємовідносини сторін регулюються існуючим законодавством. Лікар тут є представником медичної установи, а хворий — її пацієнтом. Навіть якщо пацієнт і суне перед операцією хірургу якісь гроші (а вони намагаються це зробити наперед аби авансом налаштувати лікаря на добрі стосунки), то перед цим він самостійно визначив суму залежно від своїх фінансових можливостей. У цьому випадку хірург завжди може сказати, що він нічого не вимагав, повернути гроші та й по всьому. Але повторюю: лікар не повинен одержувати гроші безпосередньо з рук хворого. Держава має гідно оплачувати працю лікаря, присвоювати йому кваліфікацію й питати з нього відповідно до закону. А хворі най би платили державі прямий податок на медицину у вигляді відрахування з заробітної плати. Але це в ідеальних умовах…Не в нашій країні поки що… Наша сьогоднішня держава існує лише задля добробуту невеликої купки людей.

Семен Львович замилувався заходом і поділився, що мріє переїхати на село, коли вже скальпель з рук випадатиме.

— А чому ви не виїхали за кордон? Адже напевно мали такий шанс?

— Я неспроможний працювати в іншій країні… За кордоном — інші умови праці й інший менталітет. Виїду лише тоді, коли там будуть іржаві скальпелі й темрява в операційній! — засміявся хірург. — Я тут виріс і вивчився оперувати саме цих хворих і саме в цих обставинах. А перешиковуватися і знову доводити десь комусь, що я — найкращий не маю ніякого бажання…

Вже у темряві Андрій пішов проводжати свого незвичайного гостя. За хвірткою Семен Львович несподівано замовк і знову став чужим та холодним. Хлопець захвилювався, що напевно не виправдав очікування свого гостя, і тому щось не сподобалося… Може через Смідовича? Андрій скоса вдивлявся у байдуже обличчя Семена Львовича й подумав, що й сам, мабуть, колись стане таким самим.

…І примарилося… Сидить він у темній кімнаті перед телевізором, а дружина, струнка миловида темноволоса жінка зі стрижкою a la Хакамада, кличе його вечеряти. Та він її не чує і навіть не тямить, що там у телевізорі відбувається, бо перед очима вихорять події минулого робочого дня. Та ось він виходить до кухні й роздратовано питає, коли його вже покличуть вечеряти? І враз пом'якшується….А дружина поблажливо посміхається…. За п’ятнадцять років вона до всього звиклася. Сама має відношення до медицини і розуміє, що хірург зі стажем не може бути душкою…

— До речі, ти щось вирішив стосовно Клініки доктора Мульковича? — почув він відсторонений, але дружній голос.

— Вирішив… Залишаюся тут, — відповів Андрій, а в голові промайнуло: «От…От і виказав себе… Невже він приперся сюди лише заради цього?».

— От і добре, — повеселішав Семен Львович. — Невже, думаю, погодиться? Працюй, набирайся досвіду. А там… До нас в онкологію не хочеш податися?

Підійшла маршрутка. Наостанок Семен Львович міцно потиснув Андрієву руку, підхопив свою сумку з кількома рибинами й кинув:

— Дякую, гарно відпочив… Дуже мені кортіло перепочити від знайомих облич! Адже сім'я — це теж робота. Та й серце дається взнаки…. Ти не соромся: телефонуй, радься, приїзди у будь-який час…

… Сонце вже сіло, і лише багряні далекі відсвіти виглядали з того боку Землі. Слабкий вітерець затишно шарудів серед листя на верхівках дерев… Андрій пройшовся м'якою травою, яка встеляла його двір, і як хлопчисько почав гратися зі своїм кумедним песиком Джунькою. Раптом із-за клуні визирнула Таня. Наблизившись, дівчина привіталася і зніяковіло простягнула йому миску, накриту вишиваним рушничком:

— Учинила вареників з сиром і вам трохи відсипала.

— Таню, проходь, будь ласка, — радісно провів він сусідку до стола під грушею. І не втерпів похвалився, що мав поважного гостя, одного знаменитого хірурга з міста… Потім зняв рушничок й побачив з десяток пухких, зщипаних кіскою вареників, які плавали у розтопленому жовтому вершковому маслі. Аби втішити куховарку він негайно почав їх вминати. А Таня з задоволенням приговорювала:

– Їжте, їжте… Я тут хотіла порадитися, якщо можна.

— Раться, Таню, за такі важеники я тобі що хоч поратю…

— Тут в мене родичка, щось у неї на пальці вискочило, вона в іншому районі живе, а в них такий хірург неоковирний та й п’яниця до того ж… Можна ви її подивитесь?

— Звичайно, Таню. Най приходить…

Доївши вареники, хлопець засміявся:

— Таня, ну що робити! Доведеться мені одружитись з тобою, аби кожного дня так смачно їсти!

Засоромившись, дівчина схопила порожню миску й метнулася до хвіртки.

— Таке вигадали… Ви застарі для мене. До того ж в мене хлопець є!

— Отакої… Не встиг поженихатися, а вже й гарбуза піднесли… Я тебе відіб'ю в того хлопця! — крикнув услід.

І звідкілясь вже з вулиці як луна донеслося: «Спробуйте!»