Весна 2008 року видалася такою ранньою, що на Великдень вже одлетів вишневий цвіт. Олег збирався їхати розговлятися на дачу. Поклав до поліетиленового пакету кілька пасок, фарбовані цибулею крашанки з пляшкою дорогого грузинського вина і вийшов до зали. Ігорьок спав на дивані, розкинувши руки: вчора прийшов додому пізно і так і заснув перед телевізором. Не встиг Олег натягти куртку, як залунало «Я буду долго гнать велосипед…». Це Марта повідомляла, що вже вийшла з дому й за півгодини буде в центрі міста.
Сьогодні він перший раз віз її на дачу. З ранку сяяло сонце, і у душі теплилася надія на гарну погоду. Марту він побачив здалеку: дівчина самотньо стояла під годинником біля фонтану і озиралася навкруги. Серце Олега зайшлося від жалю… Він прискорив крок і за мить обоє вже бігли на маршрутку, а за годину — весело крокували ґрунтовою дорогою. Та на в’їзді до селища побачили несподівану перешкоду: поруч одна до одної вишикувалися дві вантажівки. Машини на вузькій дорозі стояли так щільно, що між ними можна було просунутися лише поодинці, та й то боком.
— Третій раз так прориваюся, — реготав Олег. — А коли автівка була, так доводилося виходити та йти шукати цих братів-далекобійників. Заставлять дорогу, що ні пройти-ні проїхати…
…Побачивши розкішну двоповерхову дачу, Марта від подиву роззявила рота:
— Це кіоски, я вибачаюся, стільки доходу приносили?
Та Олег зробив вигляд, що не дочув. Поки дівчина приходила до тями, він виніс з будинку невеликий столичок і встановив його під шовковицею. Розклав навколо великої паски писанки і наказав Марті принести тарілки та келихи.
Поступово небо затяглося хмарами і набрало сірого кольору. Похолоднішало… Олег приніс свою стару штурмівку й накинув її дівчині на плечі. Так вони й сиділи, вдихаючи дурманні аромати весни, черемшини, бузку, розпареної землі, аж поки у ворота не постукав Марек. Марта побігла за столовим накриттям для гостя, а Олег меланхолійно жував паску і дивився на футбольну траву, яка бучно сходила на городі. Коли всі втрьох стулили келихи, він раптом видав:
— Марфо Василівно! А ви город копати вмієте?
— В бабусі колись копала і полола… Та вона мене вилаяла, що я буряки виполола, а бур'ян залишила.
— Нічого, готуйтеся. З вашою тендітною статурою вам не перешкодить іноді лопатою поцюкати.
— А де ж ми у футбол будемо грати? — здивувався Марек. — Це — несерйозно. Навіщо я тоді ворота клепав? Навіщо сітку купував?
— Я буду арбітром! Можна? Я знаю футбольні правила, — підхопила Марта.
— Так… Ніякого футболу. Наступного тижня саджаємо цибулю, морквину і таке інше. А траву поступово знешкодимо…
— Наступного тижня поминальні дні, — нагадав Марек.
— А першотравневі свята?
Тут Олег подивився на дівчину і сказав:
— До речі… Забув сказати… На свята я їду до Криму… Хлопці з турклубу запрошують… Поблукаю горами з наплічником, згадаю молоді літа… Тому з городиною доведеться поквапитися…
— В гори? З наплічником? І ти сам будеш його нести? — поцікавився Марек.
— А хто ж буде його нести?
— Та я не знаю, як там у вас, туристів, заведено… Я горами не вештаюся… Лише по телевізору дивився, як на Еверест дряпаються… І такі всі славні герої, всі прізвища їх знають і так вже ними пишаються — дивіться, наш Боббі підкорив Еверест! А той Боббі — точнісінький космонавт: маска киснева на роті, ледве лізе, ледве дихає… Але сунеться…Бо герой… А за Боббі — анонімні шерпи весело підстрибують, голі й босі і без жодного спорядження… Та ще й несуть за тим Боббі важкі валізи. Легко так несуть і посміхаються… Їм на ту гору вилізти, як дурному з гори скотитися. І хто тих шерпів знає? Ні прізвищ, ні нагород… Тож я і питаю: може і за тобою в Криму якийсь караїм наплічник носить?
Марта розсміялась, а Марек, розливши вино по келихах, запитав:
— Я, до речі, тобі того тижня дзвонив, а ти мені написав SMS-ку, що перетелефонуєш та, мабуть, забув…
— А… Та це мені Марфа Василівна голову задурила. Затягла на вечір поезії. Спочатку впирався… А потім думаю: добре, піду подивлюся що то за перці — сучасні поети. Тим більше, імена в прейскуранті — суто чоловічі. У наше століття технічного прогресу дуже цікаво подивитися на дорослого чоловіка і дізнатися, що його спонукає виходити на публіку зі своїми віршами.
— Так чого ж ти мене не покликав? Я б теж свої віршики почитав.
— Невже? — здивувалася Марта.
— А як же… Працював я колись на заводі, і була в мене там одна подружка. Краще сказати — товаришка. І завела моя товаришка інтрижку з одним начальником цеху. Щойно той начальничок їй телефонує — вона біжить до телефону аж стільці дорогою перевертає. А тут скорочення… Колотнечі, інтриги… А колежанці моїй все дарма, тільки й знає, як бігати до заводського телефону. Та ось покинув її начальничок… завів собі іншу пасію… Товаришка моя — як хмара… Насупилась — і не підходь… От я й присвятив їй такі рядки:
Прошли года… Не дева — строгая матрона,
Все так же плачет и сидит у заводского телефона.
Всех сократили уж давно. Но не ее. Директор строгий
За сверхтерпенье и любовь оставил ей оклад убогий.
Марта заплескала у долоні, а влещений Марек звернувся до Олега.
— Так ти там щось казав про моїх колег — сучасних поетів?
— Та вони недалеко від тебе пішли… Прийшли ми в призначений час, а вони вже юрбляться біля входу. У деяких — довге волосся, різнобарвний одяг, словом все як годиться. А тут і місцеві кореспонденти з камерами та диктофонами питаннячка ставлять: яким повинен бути поет? Один такий барвистий і каже: «З порожнім шлунком в дослівнім розумінні». Публіки, дивлюся, небагато, але римачам байдуже. Багато-мало публіки — їм однаковісінько. Варяться у власному соку. Поважні такі — не підступися…. Довго вони не починали свій захід, все на когось чекали… Виявляється, учора ввечері у клубі був вечір з емоційним напруженням, і там було дуже весело… А сьогодні — так собі… Для пенсіонерів зібралися. Нарешті, лізе головний читайло. Ніякий… Певно, ще не відійшов від учорашнього. Блідий такий, а з ним дівчина у довгій спідниці з торочками … Теж ніяка… Тримає свого віршотворця за руку й споглядає пихато: ось яка я — дівчина вашого провідного богемного читайла. Кінець кінцем, впустили нас до залу. Першим до публіки вийшов котрийсь-там Павло Волхвах. Родом з обласного центру та перекочував до Києва, бо, каже, переріс я вже свій обласний центр, а задля спілкування та зросту треба варитися в літературному середовищі. Виголосив він спіч на захист української мови і пошкодував, що ми не читали його роману. Потім зробив реверанс у бік Лимонова, з яким він навіть листувався та за щось сперечався. А довговолосий один, схожий на гімназиста, мало не заклював цього Волхваху: «А ви ценітє расєйскіх паетов?». А той у відповідь свої вірші улупив… Щось там про екологію, урбанізм, Дніпрогес та чавун… Знову патлатий до нього допадається: а чому не пишете російською мовою? А тут і відставник з заднього ряду давай кричати, що 70 % поезії Тараса Шевченка написані російською. Дивлюсь, зараз заб’ють симпатичного мені поета-романіста. Та той не здається. «Нісенітниці!» — відбивається. І насамкінець повідомляє, що якщо хтось має бажання з ним поспілкуватися, то най підійде до нього після засідання. Я шепочу Марті, що не завадить підтримати хлопця. Давай, кажу, підійдемо та покажемо, що не всі в нашому місті такі хами…
— Та то він натякнув, щоб підходили книжечку його купувати! — закинув Марек.
— Може й так… Услід вийшов інший поет і таке поніс… Про пахви, консервні банки, жінок, труни… А корифей сидить поруч зі мною, і по всьому видно, що паскудно йому. Напевно, перепив вчора у клубі конкретно. Сидить — головою метеляє.. Аж ось і його викликають… Корифей — ні мур-мур… А його знову викликають. Ну, думаю, ґвалт… Та нарешті викотився… Позасвідомо… Не йшов, а тягся… Постояв перед усіма, покачався, і… Видав досить пристойні вірші! Хвилин з п'ять читав без перерви. Про любов, звісно… А за ним — молодь пішла. «Гімназист» поніс щось екзальтоване на кшталт Маяковського, а інші — навіть з матами-перематами. Словом — збиранина слів. Після засідання підходимо ми до цього Волхвахи, чи як його там, й висловлюємо свою повагу. Все ж таки він єдиний читав українські вірші, та ще й такі наскоки переніс. Дуже, кажу, вражений, як це — бути письменником, поетом, та ще й у наші торгово-розважальні часи. А Волхвах мені і відказує: я працюю на престижній західній радіостанції, а вірші — це так собі… Хобі… І губу закопилив.
— Не вигадуй… — заступилася за поета Марта. Від вина вона розчервонілася і була зараз трошки кумедна зі своїм ластовинням навколо носа. — Ти не так йому сказав… Ти уїдливо запитав: як сучасні поети можуть жити з поезії? А він тобі й відповів, що живе не з поезії, а працює на західній радіостанції. Тоді ти знову до нього причепився: «Чи є в Україні справжні письменники, які заробляють на хліб лише літературною працею?». І він тобі відповів, що у гаманці нікому не заглядає.
— То він зрозумів, що ти книжечку його не купиш і втратив до тебе інтерес, — повернувся до свого Марек.
Олег і не думав сперечатися… Він закрив очі, поклав схрещені долоні під голову й підставив обличчя лагідному вітерцеві. Та раптом підкинувся від удару… А то на його лоба впав великий хрущ. Марта засміялася, підхопила жука й стала його розглядати. Марек почав щось їй пояснювати про особливості поведінки хрущів навесні, та Олег їх не слухав.
Йому було так добре… А що буде завтра він не знав і не хтів знати…
Напередодні травневих свят Смідович вийшов з моргу і пішов вздовж зеленого паркану, за яким повним ходом тривало будівництво торгово-розважального центру. За парканом сюди-туди сновигали низки машин з будматеріалами, а роботяги весело перегукувалися, начебто то не їхній товариш, шістнадцятирічний хлопець, випав вчора з верхнього поверху. «Як можна було допустити підлітка до висотних робіт?» — запитав Кирпа в виконроба, який привіз живого ще хлопця до лікарні. Той щось пробубонів і вибіг на вулицю… Травма була не сумісна з життям, і за годину хлопчик помер…
А районна лікарня села Прісне і далі жила своїм життям: зі своїми болями, лементами, операціями, реанімаціями… Після того, як Семенова звільнилася за власним бажанням, обов'язки головлікаря виконував Коцюба, який наразі стояв біля відчиненого вікна й тішив свій зір розквітлим перським бузком. Раптом він перехилився через підвіконня і крикнув патологоанатому, який все ще чвалав уздовж зеленого штахетника:
— Вітя, здоров! Ти не забув? В неділю чекаємо в гості!
— Не забув…. А що це тебе не видно було?
– Їздив у місто… Вибив новий лапароскоп і спонсорів знайшов… Циркулярну пилку тобі профінансують!
— Даруй, невже ж це правда? Дякую, дякую….
У цей час з лікарні вийшов хірург Шевчук. Він привітався з патологоанатомом, і вони вдвох попрямували до воріт.
— Як бадьоро зводять! І головне — гроші є! — іронічно прокоментував Смідович жваве будівництво.
— Та так… Розсадник… Буде нам пацієнтів постачати. Сьогодні ще одного привезли — цегла на голову впала. Запитую: а каска де? Та я, каже, нещодавно працюю, не встиг купити. Як не встиг? А вам що, не видають? Ніхто нічого не видає, каже. Робу й каски самі купуємо.
Озирнувшись і побачивши Валю, яка стояла на сходах, Шевчук пригальмував і зачекав поки медсестра до них наблизиться.
— Валю, — звернувся він до неї, — все забуваю спитати. Пам’ятаєте, тоді… коли померла та жінка, в листопаді… Ну та, що в автокатастрофі… Пам’ятаєте? Ви ще мене вилаяли за те, що я кватирку в палаті відчинив…
— Та пам’ятаю…Чого б не пам’ятати?
— А чому не можна було відчиняти кватирку?
— То ви досі не знаєте?… — зітхнула Валя. — Жінка померла через те, що її душі було куди вилітати… Буває мучиться людина, і ти бачиш, що вона вже на смертній дорозі, але ніяк не може відійти, тоді ми тоді кватирку відчиняємо, щоб душі було куди подітись… А так, може б чоловік тої жіночки приїхав зранку, та чи привіз хірурга з міста, чи ще щось би зробив аби її врятувати…Та що вже про це казати?
…Утрьох вони вийшли за лікарняні ворота і пішли парком… Андрій з медсестрою про щось розмовляли, а Смідович ішов трохи осторонь, метеляючи, як школяр, своїм чорним портфелем.