Передноворічна метушня — улюблений час для багатьох людей, що можна пояснити приказкою «Очікування свята — краще ніж саме свято». Супермаркети починають нав'язувати своїм покупцям святковий настрій ще з кінця листопада за допомогою клоунських ковпаків Санта Клауса, які касири повсякчас пересувають на маківку, бо волосся попід ним швидко заяложується, а голова — свербить. Та зняти — зась! Червоні ковпачки призначенні викликати у покупців почуття провини за те, що досі не придбали подарунків рідним і близьким. Олег Томашенко тому й не любив цієї передноворічної метушні. Особливо ситуація стала нестерпною останні два роки, коли гроші на подарунки доводилося викроювати із сум, які отримував на будівництво дачі.
А ялинкові базари він взагалі ненавидів. Продавці ялинок — неголені нахабні брудні мужики — продавали лісових красунь за такими цінами, начебто вони цілий рік за ними доглядали, поливали, сапали й ночей не досипали. Останні роки гендлярі навчилися утримувати високі ціни аж до дзенькоту курантів. Торік у передноворічну ніч о 10 годині вечора він бачив безліч нерозпроданих дерев, які вартували так само як і місяць тому. Де вони будуть за дві години? Аж ось суне згорблена бідно одягнена бабуся… Щойно стара підібрала гілочку, як вся зграя торгашів накинулася на неї: «Бабка, куда тянешь? Десять гривен за ветку!».
А як усе починалося? Древні слов'яни відзначали Новий рік 21 грудня у день зимового сонцестояння. Називали новий рік Коляднем від імені прообразу Дажьбога, що втілював Сонце, і 21 день звеселяли холодну й довгу зиму. На Святки готували кашу з медом та родзинками (коливо) і солодкі пиріжки із сиром та варенням (сочевики). Хати прикрашали ляльками бога Велеса-Мороза й Снігурки, а на вулицях палили багаття. Від будинку до будинку ходили колядники, яких частували в нагороду за колядки.
Територією степової України завжди пересувалися кочові племена тюркського походження — скіфи, сармати, печеніги, половці, ногайці та інші. Втім, і в скіфо-сарматському календарі рік теж починався від дня зимового сонцестояння — 22 грудня!
Потім держава з церквою підтоптали під себе закони природи, і сучасні свята являють собою жалюгідну подобу минулих традицій. А бізнес у свою чергу підгортає під себе церковні традиції, і святкування Нового року поступово перетворилося в комерційний захід, підкріплений вихідними днями. Навіть Папа римський Бенедикт XVI з вікна свого робочого кабінету в Апостольському палаці гірко констатував, що свято Христова Різдва наразі обтяжене матеріалізмом, внутрішніми й зовнішніми пустелями…
«Що ж, колись і древні слов'яни журилися щодо перейменування Різдва Сонця у Різдво Христове», — подумав Олег. Сам він готувався зустріти Новий рік на дачі у Марека з його родиною — дружиною Танею та десятирічними близнюками Мишком та Сімою. І хоча про святковий настрій із зрозумілих причин не було й мови, проте й сидіти одному в новорічну ніч не мав ніякого бажання. До того ж Марек відмови не приймав і переконував, що все буде кулуарно і по-сімейному… «Посидимо з моїми й підемо до тебе допивати», — остаточно вмовив він товариша.
Новий рік — попереду, а тут ще морока з продажем автівки. Їздити на машині, яка принесла смерть його дружині було над силу… Та й гроші не завадять. Утримувати дачу, квартиру, платити за навчання сина — на це потрібно чимало коштів.
Після похорону матері Ігор негайно виїхав до Києва… Олег два тижні просидів у міській квартирі практично безвилазно. Спочатку намагався затамувати біль алкоголем, та з того нічого не вийшло — від спиртного на душі ставало ще гидотніше. Тож нічого іншого не мав робити як тупо вп'ястися у телевізор. Виходив з дому лишень за чаєм, хлібом та сигаретами. Спочатку голова була порожня, як чистий аркуш паперу — жодної думки. Та поступово його охопило почуття безпорадної люті. Тисячу разів прокручував він події того страшного листопадового дня, і зрештою втомлений мозок видав остаточний вердикт: лікарі зробили не все на що були здатні. Лікарі тієї районної лікарні, де померла його дружина, виявили черствість, бездушшя й недбалість. Чому вони не зробили операцію? Адже хто знає? Можливо операція врятувала б його дружину!
Та які шанси залучити медиків до відповідальності? Майже ніяких. Втім неможливо залишати все як є. Треба щось терміново робити… Та з чого починати? Як з чого? Почнімо з того, що запропонувало саме життя. І Олег витяг із кришталевої вази темно-синю візитівку. Проконсультуватися з дівчиною, яка так бадьоро сипала юридичними термінами (хоча й незрозуміло з якого побиту) — цілком логічний перший крок.
… Ані трохи не вагаючись Олег нагадав їх спільну подорож у таксі з райцентру Прісне наприкінці листопада. Дівчина не забула. Тоді він спитав поради у сенсі покарання ескулапів, які занапастили його дружину. Та порекомендувала написати скаргу до прокуратури. А після невеличкої паузи запропонувала зустрітися в кафе біля центрального міського парку найближчої суботи, де вона допоможе йому написати заяву.
Олег приїхав на зустріч в точно призначений час. Хвилин з десять він спостерігав за матусями з візками і навіть повартував одне немовля, допоки його ненька бігала у кущі за другим своїм п'ятирічним чадом, яке видерлося на паркан. Незабаром з'явилася Марта Василівна у куртці коралового кольору. Струнка і висока дівчина була лише на голову нижча за Олега, який на свій зріст не жалівся. Гарна дівчина, що й казати…. В перший раз він її не розгледів, а зараз з задоволенням вдивлявся в сірі виразні очі, витончені риси обличчя з мінімумом косметики. Побачивши Олега з візком, Марта Василівна від подиву затріпотіла довгими віями і відкинула з плечей своє довге світле волосся… Аж тут і матуся додала жару: підбігла і схилилася над дитинчам яке волало нівроку. Дівчина мимоволі ступнула убік з величезними знаками запитання в очах. Та коли матуся подякувала й пішла собі, вони разом розсміялися.
— От матуся… Попросила… — почав Олег щось пояснювати…
— Яка матуся? Ви бачите той будинок?
І Марта Василівна перевела погляд на нові багатоповерхові споруди із червоної цегли, які височіли на пагорбку.
— Це все няньки звідтіля. Міський парк для них — прибудинкова територія з дитячими майданчиками й алеями. Якби моя воля, гонила б їх звідси під три чорти… А газети про них розчулено пишуть: «Матусі з візками гуляють парком..». Уявіть лише: нещодавно мешканці цих будинків скаржилися по телевізору на шум у парку і вимагали тиші після 23 години…
…У кав’ярні вони замовили собі чорної турецької кави, і Марта Василівна витягла з сумочки чернетку заяви.
— Шансів мало, — висловила вона свою думку. — Швидше за все у протоколі розкриття патологоанатомічний і клінічний діагнози збігаються. Та спробувати можна. Пошлемося на неналежне виконання медичними працівниками своїх професійних обов'язків внаслідок недбалого або несумлінного відношення, що карається частиною першої статті 140 Кримінального Кодексу України.
Олег подякував і сховав аркуш паперу до кишені. Прожогом прощатися було незручно, і він мовчки помішував ложечкою каву, розмірковуючи скільки дівчині років. На вигляд 33–35. Щоб якось подовжити спілкування спитав, чим він може віддячити за допомогу.
— Та що ви… Повідомите, як будуть просуватися справи, — зніяковіла Марта Василівна. — От і вся подяка.
Олег вирішив зайти з іншого боку: яким вітром її занесло того листопадового дня до райцентру? Виявилося, нічого особливого… Відвідувала бабусю та через синову недугу довелося повертатися у місто. Взяла таксі аби чимскоріш дістатися домівки.
— Нічого серйозного?
— Ні…Звичайна вірусна інфекція.
Слово за словом довідався, що живе дівчина з мамою і десятирічним сином. Раніше працювала в чоловіка на фірмі, а тепер — на заводі залізобетонних конструкцій начальником економічного відділу. Зарплатня не дуже велика та ….
— …чоловік допомагає аліментами, — нарешті прояснила свій сімейний стан.
Для першого знайомства інформації було досить. Допивши каву, Олег трохи провів дівчину й навіть помахав на прощання рукою.
… Тепер сидячи на кухні він розмірковував чи зручно вітати таку короткочасну знайому з Новим роком. Погіршував ситуацію той факт, що він ненавидів всі ці офіціозні привітання. «Бажаю щастя, здоров'я та успіхів!» — промовляють люди одне одному. Скільки Марина наслухалася цих поздоровлень минулого року! І що? Хто знав, що саме цього року її не стане? Може, нещиро бажали? Адже хто її поздоровляв? Співробітники, підлеглі, директор… А в офісі напевно і недоброзичливців вистачало. Марина не часто ділилася з ним подробицями свого офісного буття, але іноді коментувала: «Ідіоти! Без мене нічого вирішити не можуть! Задавлю!». А потім ці ідіоти бажали їй в Новому році 2007 році «щастя» і «здоров'я»…
«От і набажали…», — підвів вердикт і відклав мобільний телефон убік.
Смідович писав черговий протокол патологоанатомічного дослідження й розміркував, куди подітися у новорічну ніч. Відносини з Валею розклеїлися майже остаточно, що було сподіваним після його сутичок із головлікарем. Зустрічати свято сорокадворічному чоловіку з матусею — видовище сумне. Тим більш, мама запросила в гості свою сестру, і слухати дзенькіт курантів у компанії двох бабусь — видовисько вдвічі печальне. Хоч у морг приходь, їй-богу! Тут і кімнатка є відповідна. Най і з продавленим диванчиком, втім — затишна й приємна. Але цю ідею Смідович одразу ж і відкинув. У темряві не сидітимеш, а хтось побачить світло у морзі в новорічну ніч, так і рознесеться селом: патологоанатом Новий рік з мерцями зустрічає. Тож ніякого виходу для себе він поки що не бачив.
Так і сидів, міркуючи над своєю незавидною долею, аж раптом двері відчинилися і в кімнату впхнувся масивний і засніжений Кирпа. Обтрусившись, хірург покрякав, похвалив зиму, яка вже давно так у грудні не сніжила, а після рукостискань втиснувся разом з кожухом в старе крісло і роздмухав свою улюблену люльку. Перегодя запитав без зайвих церемоній:
— Як начальство? Притискає?
— Працюю потихеньку.
— Ти знаєш, що з області запросили документи щодо листопадової дамочки?
Ні, Смідович нічого цього не знав. Про всяк випадок він визирнув з вікна й залишився задоволеним лише однією парою ніг на пухнастому білому покривалі.
— А хто поскаржився? Рідня?
— Начебто чоловік. Не викликали тебе?
– І не викличуть.
— Не хвилюйся, — втішив Кирпа. — Смирнова має зв'язки у відділі охорони здоров'я… Спишуть на те, що дамочка перебувала в стані алкогольного сп'яніння. Втім я тебе не розумію… Якого дідька лізеш проти рожна? Підтвердив би клінічний діагноз — і кінці у воду. Хто вона тобі — сестра, мати, коханка?
— Толя, я просто написав те, що побачив. І все… Якщо вона була напідпитку, то які до мене претензії? Відпишуться… Я наразі тут сиджу наче прокажений. Зі мною мало хто спілкується, та дещо і до мене долітає… Що катетери показали? Що там було? Кров, гній, що?
— Та ти ж знаєш… Нікому було оперувати. Шевчук зовсім зелений.
— Толя, я не знаю, може й нікому. Це мене не стосується. Я просто написав те, що побачив.
— Замнуть вони цю справу, нікуди не дінуться…Ти думаєш, чому Семенова така лиха? Перевірки їй наразі ні до чого. Вона апарат УЗД купила і вже договір підписала — наша лікарня бере це УЗД в оренду. Раптом почнуть копати, дійде до Мінздраву…. Сам розумієш.
— Зрозуміло… Тепер почнуть всіх на це УЗД всіх посилати: з приводу й без приводу…
— Аякже. Вже й ціни призначила — від 40 до 80 гривень.
Кирпа потер підборіддя і зітхнув.
— Що з лікарні зробили… Гидко дивитися. Палати прибирають раз на тиждень, хворих годують якоюсь табірною баландою. Я розумію — коштів не вистачає. Так звари ти той суп, щоб його можна було їсти! Хіба пучок кропу дорого коштує? А якщо дорого, то піди вирви в когось на городі — люди з радістю віддадуть для лікарні. Чи з того УЗД не можна гривню на кроп виділити? Добре, коли хворого провідують, але ж є і самітні люди або з дальніх районів — до них родичі теж не кожного дня навідуються… А наша куховарка ще й свиню свою встигає годувати, бо того пійла ніхто не їсть. Домовилась з хлібним кіоском за поставку черствого хліба за півціни. До чого дійшли! В реанімації родичі чергують… Та коли таке було, щоб до реанімації пускали сторонніх? Таке безладдя при цій Семеновій, що й у голові не вкладається. Ніяка санітарка до хворого не підійде, допоки їй гривню не сунеш. Вже і такса сформувалася. Судно — дві гривні, а просто підійти — гривня. Медсестри дивляться на те, та й собі. Вже деякі і за уколи плату беруть… Сором! А палати? Скільки я казав — розгородіть палати. Хіба то можна, щоб в палаті лежало двадцять хворих?
— Не кип'ятися, — перебив його Смідович. — Повідай краще, як ти там відпочив.
Розповідь Кирпи являла собою середньостатистичне оповідання інших відпочиваючих, байдуже до Туреччині вони літали або до Єгипту. Готель, сервіс і харчування — три ключових стрижні заради яких українці їдуть за двадцяту границю. Кирпа захоплено розповів, як в аеропорту на них вже чекали. Привезли до дуже симпатичного тризіркового готелю, щоправда, з одним басейном. Навіщо йому були потрібні два басейни Кирпа не уточнював. І далі: територія готелю симпатична, басейн — хоч і один та великий. Двоє усміхнених менеджери провели до номера. Дуже симпатичний номер, хоча кімнати невеликі. Дружина помітила нестачу рушників, за що (от, молодець!) одшпетила персонал. Ти ж знаєш мою Раїсу Георгіївну, нікому не попустить! Сніданок такий собі та на вечерю годували як на заріз. І так всі сім днів: турбота персоналу, басейн, турецька лазня…
Смідович уважно слухав, а потім запитав:
— А як турки? Які вони? Як живуть? Чим живуть? А жінки в чадрах ходять? Хто в них там зараз, Абдулах Гюль? А з курдами вони як? А кіпрську проблему врегулювали?
— Ти мене слухав? Я не на Кіпрі відпочивав! І на чорта мені їхні проблеми? Товкмачу тобі: обслуговування нормальне, є російськомовний персонал. Тож з розумінням ніяких проблем. Одного разу з Раїсою Георгіївною навіть на дискотеку ходили. Танцювали до ночі! Дуже багато наших і німців. Щодня — на масаж… Там хлопчик-масажист, Мурат — супер! Раїса Георгіївна записалася на шейпінг біля басейну, а я — на підводне плавання. А там ще були й аквааеробіка й усе, що завгодно!.
І так далі в тім самім дусі. Більше Смідович нічого не питав, лише коли-не-коли вставляв:
— Що ти кажеш? …Оце так… Як цікаво!..
Та коли Кирпа згадав аніматорів, які не давали їм з Раїсою Георгієвною нудьгувати, знову не витримав:
— Що за аніматори такі?
— Темнота ти, Вітя. Сидиш отут зі своїми жмуриками — життя не знаєш. Аніматор провадить ігри, конкурси, вечірки, шоу, вечірні дискотеки.
— Зрозумів… По-нашому, масовик-вигадник.
— Нехай буде масовик… Вигадник…Ха-ха-ха, — зайшовся Кирпа од сміху.
Нарешті після обіцянки обов'язково поїхати до Туреччини знову, тому що турки живуть завдяки туристам і зі шкіри вилізуть, аби не зіпсувати враження, він пішов.
А Смідович подумав, що чомусь не хоче ніякої Туреччини. Най би скоріше літо! Вудка — і на риболовлю. Вибереш собі відлюдне містечко, визбираєш у радіусі 100 метрів пластикові пляшки й інше сміття, познімаєш поліетиленові пакети з дерев, попалиш все це — і сиди собі у чистоті аж до ночі. Задрімаєш над вудкою, а риба — нехай собі плаває. Зловится-не зловиться — не в тому справа. Мільку він завше відпускав у воду, а от коропів — ніколи… Коропів він любив, грішний. Та лишень тоді, коли мати їх смажила. Сама вона ніколи річкову рибу не їла, бо колись у молодості обробляла величезного ляща, а там — хробаки у голові. Проте готувала матір, так ніхто не міг. Спочатку вона чистила рибу, а потім мила її в перший і останній раз. Надрізала живіт і спритно виймала нутрощі. Ікру, молочко, жир з печінкою вибирала і вкладала назад у рибу. Потім смажила, попередньо посоливши і притрусивши мукою. Штук з десять можна було таких коропів з'їсти і ніколи не наїстися.
Колись Смідович сам готував рибу, та вона потім гірчила. Мати тоді так і сказала: «Ех ти… Швець без чобіт».
Напередодні Нового року Олег одержав листа зі зворотною адресою у вигляді штемпеля: «Управління охорони здоров’я». Кров бухнула до голови, а серце закалаталось… Тремтячими руками він розірвав конверта просто в ліфті.
«Шановний, Олеже Андрійовичу!
Співчуваючи Вашому горю, запевняємо, що Управління охорони здоров’я обласної державної адміністрації робить все можливе, щоб досконало розслідити причини, що призвели до смерті Вашої дружини Марини. Вже наступного дня, після одержання Вашого листа 15 грудня 2007 року за вимогою обласної прокуратури була створена комісія по розгляду скарги. У комісію включено завідувачів хірургічних кафедр медичної академії, обласних спеціалістів, провідних спеціалістів управління здоров’я»…
Ключ аж ніяк не влазив до замкової щілини. «Нарешті… Нарешті справа зрушила з місця, і, може статися, до весни над лікарями-убивцями станеться справедливий суд, — думав він, намагаючись подолати хвилювання.
«…18 грудня відбулося засідання комісії, яка дійшла висновку, що для розстеження випадку смерті Марини Томашенко необхідні додаткові матеріали: пояснюючі записки медичного персоналу хірургічного відділення районної лікарні, чергових лікарів, які працювали під час її надходження до лікарні, рецензії кваліфікованих спеціалістів тощо.
Розпорядження про це було надано відповідальним особам. 21 грудня в обласній клінічній лікарні була проведена клініко-патологоанатомічна конференція з розгляду випадку смерті Марини Томашенко. Протокол конференції поданий до управління. Після отримання рецензії головного хірурга управління охорони здоров’я (знаходиться у черговій відпустці) відбудеться повторне засідання комісії по розгляду вимоги обласного прокурора, де буде представлено і Ваш лист від 14.12.2007 року.
Висновки комісії будуть надані до прокуратури.
З повагою в.о. начальника В.М. Кузьменко».
… Бозна скільки він просидів на кухні з листом у руках… Аж ось втямив: прокуратура переправила його заяву до управління охорони здоров’я. Схопив мобільний, але Марта була «поза зоною досяжності». Згадав про її робочий телефон та хвилин з двадцять слухав лише огидні короткі гудки… Вже і терпець втратив, коли зненацька до нього долинув сріблистий дівочий голос. Домовилися зустрітися у суботу в той самий час і на тому самому місті для обговорення плану наступних дій.
… Прочитавши відповідь із управління охорони здоров’я, дівчина сказала, що забере його додому для уважного вивчення, але перше враження — звичайна відписка. Прокуратура нічого не збирається розслідувати, а просто переслала його заяву власне медикам аби вони там по-сімейному розібралися що до чого.
— Це однаково, що ви відшмагали… — Марта зніяковіла, та відразу і знайшлася, — свою доньку, а та написала заяву до міліції, яка переслала листа дідусеві, тобто вашому батькові, аби той вам дав прочуханки. Незрозуміло, який сенс у цьому листі? Адже розслідування ще не завершене! Якщо це можна назвати розслідуванням… Швидше за все розраховано на психологію. Вас проінформовано про якісь конференції, залучення серйозних експертів, які відволікаються заради вас від важливих справ… Тобто ви мусите перейнятися всім цим й тішити себе надією, що кінець кінцем когось покарають.
Заперечити було нема чим.
— Все це фігня, — підвела вона резюме. — Подумаємо, що робити далі.
На цей раз вони попрямували проспектом до центра міста. Олег розповів дівчині, що сина лупцював хіба що в дитинстві, і жоден дідусь не мав можливості йому за це дорікнути, бо на той момент обох не було серед живих.
Раптом дівчина зупинилася перед афішею, з якої на них дивився чорноволосий чоловік, схожий на розвідника з радянського кінофільму. Олег поцікавився хто це… Як? Він не знає знаменитого актора?
— Та це ж наша місцева пам'ятка! Хіба ви ніколи не були на його виставах?
Довелося зізнатися, що востаннє ходив до театру років 10 тому. Здається, то був театр російської драми, від якого залишилося стале враження сільського клубу. Та він не проти познайомитися із сучасною театральною зіркою просто зараз.
…До початку вистави лишалася приблизно година… На пропозицію свого супутника прогулятися на свіжому повітрі, Марта лише поблажливо посміхнулася. Яке свіже повітря? Треба стояти біля входу до зали аби посісти кращі місця. Що ж…Не лишалося нічого іншого, як спостерігати за публікою цього дивного театру, яка складалася переважно з молоді. Поруч вели розмову два стильні хлопці.. Їх українська струменіла так природно, що Олег почав прислухатися. Один з них розповідав про свою подорож потягом до Львова. Саме потягом, а не поїздом. Було цікаво й незвично слухати цих молодих людей. В його середовищі українською нехтували. Марина завжди скаржилася на закони писані українською. І хоча Олег дивувався, як можна не розуміти мову, яку чуєш з дитинства, дружина завжди обурювалася, що мала б на роботі уполовину менше проблем, якби оригінали законів писалися російською… Марта Василівна таки має рацію: він якось відстав від доби. А от сама вона почувалася тут начебто ластівка у повітрі.
Та ось зал відкрили, і дівчина швидко потягнула його займати місця. Коли нарешті всілися приблизно посередині, вона пояснила, що актора на першому ряді занадто багато (любить погладити, поцілувати або навіть постукати глядачів по головах), а на останніх — занадто мало. Зал був розрахований десь на 100 місць і влаштований як у цирку: сцена — внизу, а крісла — нагорі. Багато хто з глядачів сиділи просто на сходах.
Чесно кажучи, Олег важко уявляв собі Достоєвського українською та помовчував, аби не образити свою милу супутницю-театралку. На сцені вишикувались манекени й конструкції, схожі на тренажери. Щойно артист вийшов на сцену, як публіка принишкла й просиділа наче паралізована до кінця вистави. Чоловік, вдягнений у шкіряні штани, безрукавку на голому тілі й в окулярах, почав свій монолог. Далі він забирався на конструкції, ховався за так званими лаштунками, і поступово зал виявився цілком у владі його скаженої енергії. Це була розповідь про любов до лагідної дівчини, про неоцінені благодіяння, що межували з божевіллям. Потім самогубство героя, і — сон смішної людини. Насамкінець пристрасті досягли апогею. Здавалося, що заключні слова цей чорноголовий дядько промовив саме до Олега Томашенко і нікого іншого.
Зал піднявся і довго аплодував улюбленому артистові. Хтось підніс квіти. Актор пішов за лаштунки та глядачі і далі аплодували, допоки той не повернувся. Зависла могильна тиша… Всі чогось чекали. Та артист лише тихо вимовив зі стомленою посмішкою: «Ідіть додому…». Пролунали шалені оплески, і вже на вулиці Марта пояснила, що зазвичай актор вимовляє наприкінці спектаклю повчальний спіч хвилин на двадцять, але сьогодні він, напевно, так виклався, що на спіч не лишилося жодних сил. Оплесками публіка продемонструвала, як вона розуміє свого улюбленця і вдячна йому.
— Як часто ви відвідуєте вистави?
— Бачила майже всі… Дуже люблю його, але нещодавно трохи розчарувалася…
— Чому?
— Розумієте…Того року він одержав престижну премію, і на запитання на що збирається її витратити, таке наплів… На навчання двох дітей, машину, дачу, відпочинок у Єгипеті та інші дурниці…. Про творчість — ані слова. Жодного слова про акторську школу, запис старих вистав і постановку нових…
— Не зважайте… Якщо він є батьком двох дітей і сім'янин, то певна річ родину треба утримувати відповідно до стандартів суспільства… А в цьому разі творчість стає також і джерелом заробітку …Пушкін теж спікся на турботах про родину, яка розросталась…. Та й не він один…
— Напевно, ви маєте рацію…
— До того ж, артисти — такі самі люди, як і всі…Просто ми живемо в такий час, що їх звели у якусь незрозумілу велич. А насправді вони відрізняються від нас лише тим, що охоче позують на екрані і розповідають про своє життя… Колись актори відносилися до нижчого прошарку суспільства….А тепер до них ставляться з підвищеною серйозністю, прислухаються до їх думок. Вони стають депутатами, губернаторами, політиками… Та який депутат з лицеміра і удавальника? Це ж смішно… Тому не варто зважати на те, що вони там кажуть…
…Дорогою додому Олег думав, чи добре, що ще сорок днів не пройшло зі смерті дружини, а він з дівчатами по театрах вештається? Та внутрішній голос відповів: театр — не концерт, а навіть навпаки — місце для міркувань. А міркувати було над чим…
Двадцятисемирічний хірург Андрій Шевчук працював у лікарні лише чотири місяці. Ще будучи інтерном він перенишпорив майже всі сільські околиці, аби знайти більш-менш пристойне для розподілу місце. Нарешті його погляд зупинився на районному центрі Прісне. Завідуюча лікарнею Семенова напрочуд охоче надіслала до відповідних органів листа з проханням отримати за розподілом молодого спеціаліста Андрія Шевчука. Прісне влаштовувало його з двох причин. По-перше, своїм розташуванням (всього 60 кілометрів від міста), а по-друге, наявністю досвідченого хірурга Кирпи. Вчитися на своїх помилках десь у ведмежому кутку — занадто боляче як для лікаря, так і для його пацієнтів…
Чому Шевчук обрав село, коли майже всі випускники медакадемії прагнули залишитися в місті — на то було чимало підстав. Перша — хірург без досвіду нікому не потрібний. Всі його спроби потрапити до міських клінік закінчилися цілковитим фіаско. Друга (у якій він сам собі соромився зізнатися) полягала в тому, що на селі, як він вважав, менше відповідальності, а поки навчишся — усяке може трапитися. Третю причину він озвучував сміливо і вголос: «Неподобство! Селам бракує кадрів, і хтось мусить туди їхати. Адже ми вивчилися за державний кошт!». Четвертий мотив — суто професійний: перевірити свої крамольні думки щодо допоміжних засобів у діагностуванні. Сучасна діагностика спирається переважно на комп'ютерну техніку, втім в Україні пацієнти державних лікарень не завжди мають на неї достатньо коштів. Колись лікар за пульсом, за допомогою пальпації, перкусії й аускультації видавав абсолютно правдивий діагноз. Шевчук досхочу надивився на «фахівців», котрі нічого іншого не знають, окрім як відсилати хворих на УЗД анітрохи не втомлюючи себе тим, аби помацати та простукати їх животи. Андрій чомусь вважав, що комп'ютерні апарати усувають здатність лікаря мислити самостійно. Можливо, він і помилявся, але перевірити свої припущення можна було лише в умовах відсутності новітніх діагностичних апаратів. П'ята підстава його вибору сільської місцевості полягала в тому, що навіть якби він і влаштувався десь у місті, не факт, що він там чомусь би навчився. Зазвичай хірурги своєю майстерністю просто так не діляться (вчити на свою голову конкурента дурних нема), а на селі питання так гостро не стояло: єдиний на весь район хірург тільки зрадіє помічникові.
Словом, молодий спеціаліст Шевчук вирішив виробити клінічне мислення саме в сільській лікарні з усіма її недоліками. Стати блискучим діагностом і добротним хірургом було його завданням на найближчі роки, а допомогти в досягненні мети мав його холостяцький статус. Андрій трохи зневажливо дивився на своїх друзів, які шукали усілякі лазівки до міських клінік або фармацевтичних фірм аби лише утримувати родину. Він теж на останніх курсах зустрічався з дівчиною — і не абиякою, а донькою професора медичної академії. Подружка його у найближчі роки заміж не збиралася. «Подивися на захід, — казала вона йому, — там до тридцяти п’яти про заміжжя ніхто і не думає! На першому плані у європейських жінок — кар'єра». Від'їзд Андрія поставив всі крапки над «і» у їхніх стосунках. Розставання відбулося начебто безболісно, принаймні так йому тоді здавалося.
… До медичної академії Андрій вступив без блату, бо не мав жодних зв'язків у цій галузі. Щоправда, шкільних знань з фізики та української мови не вистачало і тому з цих предметів довелось наймати репетиторів. В процесі навчання все таємне сплило назовні… Хоча більшість студентів вчилася сумлінно, та в академії була й особлива каста — діти професорів, лікарів та сільської «верхівки», які ледве тягли на трійки. Також окремою статтею проходила категорія контрактників. Ці касти й категорії — найстрашніші, і хворим до них краще ніколи не потрапляти. Андрій взагалі вважав, що на печатці лікаря мусить бути зауваження — «навчався на платній основі». Або — «дочка медичного цабе». На їхньому курсі одну таку доцю виперли б ще після першої сесії, якби її тато не працював завідуючим однієї з міських лікарень. Розподіл за фахом вона дістала найпрестижніший — гінекологом, а відпрацьовувати поїхала дуже «далеко» — аж до київської клініки.
Викладачі гроші за екзамени не вимагали. Сумлінний студент мав цілковиту нагоду отримати червоного диплома. Рейтинг студентів формувався за наслідками їх успіхів у навчанні, участі в науковій праці, кружках, конференціях, громадській роботі й навіть спортивних досягненнях. Шевчук у кружках участі не брав (це йому було нецікаво), спортом не захоплювався, громадською роботою нехтував. Тому за рейтингом серед 160 студентів курсу займав почесне 60 місце.
Навчання було вельми напруженим. З теорії кожного студента опитували щоденно, а приказка «від сесії до сесії живе студент весело» медиків не стосується…Та хлопець ніколи не міг припустити, що в медичній освіті так мало уваги приділяється практичному досвіду. Влітку після першого курсу він мив підлоги й саджав дерева, а після другого й третього навчився хіба що робити уколи й ставити клізми. На п'ятому йому врешті-решт поталанило: у пологовому будинку його прикріпили до лікаря, який охоче коментував всі свої дії, надавав стетоскоп послухати серцебиття, запрошував на кесарів розтин. А завідувачка відділенням — на вигляд сувора й криклива жінка — знаходила час детально пояснювати хід операції. Декілька разів він ходив на нічні чергування, «мився» (одягався, стерилізувався) і чекав слушного часу аби бути запрошеному на асистування. Іноді його кликали, і він жадібно ловив очима рухи кистей оператора та охоче виконував допоміжну роботу — розрізав тіло та зашивав шви. Там він вперше стикнувся з відкритим незадоволенням пацієнтів, яких використовували у якості демонстраційних моделей. «А як же ще вчитися вас лікувати?», — підмивало гаркнути на таких недотямкуватих.
Оснащення медичної академії було вкрай примітивним й залежало від особистих зусиль завідувачів кафедр. Лічені кафедри практикували мультимедійні лекції… На другому курсі за наочне приладдя слугував бідний пацюк, на якому всі студенти вивчали скорочення нервового волокна. Викладачі розводили руками: якщо ще щось хочете подивитися — наловіть жаб, і ми вам все продемонструємо…
У такий спосіб Андрій на власній шкірі відчув заборону на використання тварин і трупного матеріалу при навчанні. З XVII віку на Землі панувало у цьому питанні цілковите свавілля, і життя тварин не цінувалося взагалі. Аж ось у 1987 році американська студентка Дженіфер Грехем відмовилася від участі у вівісекції в рамках курсу фізіології. Не отримавши залік, Дженіфер звернулася до суду і виграла справу. Після цього все пішло обертом. Білль прав каліфорнійських студентів дозволив не брати участі у дослідах на тваринах, якщо це суперечило моральним принципам. Судові процеси почастішали, і студентам іноді навіть відшкодовували значні моральні збитки (рекорд — 90 тис. доларів).
Та вчити анатомію без живої формалінової руки або ноги неможливо! Живий матеріал не замінити жодним муляжем. Можна тисячу разів оперувати на комп'ютері й зазнати невдачі при розрізанні живого тіла. Всі славетні хірурги через це пройшли. Ось зізнання академіка Шалімова: «Якщо хворий був спроможним дочекатися завтрашнього ранку, то ввечері я йшов до моргу, де були клітки із собаками, і на трупах відпрацьовував методику, а на собаках — техніку. А ранком оперував людей».
Звичайно, шукати вихід — складніше, ніж необачно переймати деякі західні принципи. Саме — деякі, бо й на заході не все однозначно. Так, у Великобританії заборонено використовувати живих тварин для навчання хірургічній техніці, окрім мікрохірургії. В Україні не завадило б на законодавчому рівні зобов’язати оперувати тварин лише під анестезією, налагодити співробітництво освітніх закладів з ветеринарними організаціями. Студенти мусять мати право оперувати бездомних собак, які теж хворіють на онкологію. Завжди можна знайти вихід …. Наприклад, дозволити студентам виконувати під наркозом дрібні хірургічні операції на умовах повного видужання тварини. Або сповістити населення про безкоштовне лікування домашніх тварин студентами-медиками. Багато хто з незаможних верств населення скористалися б цією можливістю аби врятувати своїх улюбленців.
… Шевчук відучився шість років, після чого твердо брав собі спеціалізацію — хірургія. Про це він вирішив ще на початку навчання і правдами й неправдами таки домігся свого. Державний тестовий іспит «КРОК-2» з його складними, дурними, суперечливими й неправильними питаннями він здав більш-менш успішно, та отримавши диплом зрозумів, що його мозок напханий чисто теоретичними й багато в чому поверхневими знаннями. Проте без жодних коливань пішов до інтернатури разом з менш ніж половиною дипломників. Більшість студентів на цьому етапі відсіялася…. Дівчата повискакували заміж, хтось пішов в іншу професію, а хтось подався у підприємці. Та більшість медиків присвятили себе фармацевтичній галузі.
На очному циклі панувала жахлива нудьга. Викладачі примушували читати позарозумові книжки, завантажували рефератами й «корисною» роботою для кафедри… Заочний цикл виявився куди цікавішим. Там Андрія навчили футболити хворих з одного відділення до іншого так само як і співробітничати з фармацевтичними фірмами. Інтерн не має права самостійної роботи, тому далі асистування хірургічний досвід Шевчука не просунувся. Асистент — це цікаво і чомусь вчить, але якщо поряд з тим можна самостійно виконати частину операції. В інтернатурі Андрієві не поталанило — асистував він доволі часто, аж руки терпли від тримання гачків. Та як не вдивляйся у чужу працю, без практики око швидко замилюється. І вже набагато пізніше хлопець пошкодував, що під час інтернатури не виявляв надмірної ініціативи, а покладався лише на примарне везіння.
Ліцензію й печатку одержали менше половини інтернів. Тих, що не мали «високої» підтримки, заслали до найвіддаленіших сіл або в лабораторії. Пак лабораторія — смерть для лікаря, тож Андрій був просто щасливий, що заздалегідь підсуєтився.
Районне керівництво запропонувало молодому спеціалістові вирішити житлову проблему трьома засобами: стати до когось на квартиру, взяти землю під забудову або вселитися у покинуту хату. Насправді ніякого вибору майже не було. За зарплату в 700 гривень помешкання не винаймеш, а зводити будинок — ще смішніше. Лишалась хата… Обстеживши її, Андрій навіть прицмокнув від задоволення. Якщо докласти зусиль, то хатина може стати цілком придатною для житла. Так і зробив… Усеньке літо драїв, мив, шкрябав, фарбував… У спадок від попередніх мешканців залишилися лише круглий шкарубкий дерев'яний стіл з двома табуретами. Андрій зняв з них стару фарбу, зачистив і залакував. Мати привезла з міста фіранки, телевізор та постіль з посудом. Сусіди спочатку зацікавлено спостерігали за симпатичним городянином, а згодом заходилися допомагати. Сусідська донька Таня підмазала хату, вибілила і навіть підвела. Інший сусіда у проміжку між запоями підправив паркан та засклив вікна. З лікарні підвезли списані ліжко, шафу й канапу, а хірург Кирпа надіслав вдячного йому за щось фермера, який підрихтував дах.
До вересня Андрієві не вірилося, що має окреме і досить затишне житло. Час від часу він задоволено гладив блискучу поверхню круглого столу, а потім поділився з мамою, що почуває себе народовольцем, який приїхав до сільської глибинки не тільки лікувати народ, але й нести в нього освіту й культуру. Мама посміхнулася: «Сподіваюся, до того, щоб різати жаб і стріляти в губернаторів справа не дійде».
Отже, попереду була робота, від якої повинно було бути добре всім: і молодому хірургові, який набирається досвіду, і невибагливим сільським мешканцям, на яких він має виробити клінічне мислення.
…. Кирпа виявився класним хірургом. Молодого колегу зустрів привітно, вчив напрочуд охоче, і іноді навіть відстібав за асистування. Кирпа брав гроші зі всіх платоспроможних. Адже психологія пацієнтів вироблялася століттями: мало хто зважиться на операцію, не піддобривши перед тим хірурга. Селяни крім грошей несли курей, яйця, шинку, олію, сир та інші сільськогосподарські продукти. Кирпа не гидував нічим… Втім усіх оперував однаково. Андрій помітив, що успіхи та невдачі його старшого колеги майже не залежали від платоспроможності хворого. Нещодавно під час видаленні каменів у нього помер місцевий землевпорядник, а така сама операція у жінки, яка ледве зібрала гроші на ліки, закінчилася вдало. Коли Андрій натякнув про це, старий лис лише посміхнувся.
— Фермер помер від пізньої діагностики й запізненої операції. А що стосується тієї жінки… Розумієш, у мене є навички, є кваліфікація. Так я що, навмисно всередині матері чотирьох дітей тампон залишу? Чи свідомо виріжу селезінку? А!!! Не заплатила?! Мені, загалом кажучи, байдуже платив хворий чи ні. Поганому хірургові плати-не плати, він і прооперує абияк.
— Проте усяко трапляється… — додав Кирпа, очевидно щось згадавши.
Єдино, що пригнічувало — це те, що зазвичай до вечора очі Кирпи меншали й сумнівно блискотіли. Та не тільки в нього… Чоловічий колектив їхньої лікарні частенько займався узливаннями. Андрій не міг стверджувати, що через це хоча б одна операція була проведена невдало (дужа рука Кирпи завжди впевнено тримала скальпель), втім факт лишався фактом. Санітарка тітка Маруся розповідала, що патологоанатом Смідович теж спочатку до чарки тягнувся, та перегодя якось відсторонився, став якимось відлюдькуватим і наразі вважає за краще сидіти на самоті у своєму морзі. Випиває, звичайно, та не часто. «І ти б, синку, не дуже увлікався», — додала жінка… Андрій випив кілька разів за знайомство, а потім почав посилатися на негайні справи.
За тиждень до Нового року пішли чутки про комісію з обласного управління охорони здоров’я, яка розслідуватиме обставини смерті пацієнтки. Завідуюча лікарнею Семенова протелефонувала кожному учасникові тієї трагедії й пояснила, що й кому говорити. На прохання членів комісії молодий спеціаліст Шевчук написав, що 24 листопада 2007 року о третій години ночі у відділення реанімації й інтенсивної терапії надійшла жінка в стані несвідомості. Обстеження виявило зміст алкоголю в крові 0,8 промиллє. Жінка мала блідий колір обличчя та порушену свідомість. Чутливість була відсутня, пульс — прискорений (120 ударів/ хв), температура тіла — 38°. Напруга м'язів живота — відсутня. Призначили інфузійну й антишокову терапію. О п'ятій ранку поставили 3 катетери. Аспірації крові, сечі, калових мас або жовчі не виявлено. В черевну порожнину увели фізіологічний розчин. О 5 годині 30 хвилин — антибіотики парентерально. О шостій ранку стан хворої покращився. О 6.30 артеріальний тиск впав, температура знизилася, обличчя посиніло. Обстеження живота засвідчило наявність некрозу в місцях удавлення й здуття. О 07.05 шкіра пацієнтки набула блідо-сірого кольору із землистим відтінком, покрилася краплями поту. Почалися адинамія, значні розлади подиху й серцевої діяльності, бактеріємія, здуття живота, відсутність кишкових шумів. О 07.10 зафіксована біологічна смерть.
Насамкінець Андрій додав, що аналіз крові згодом показав довгострокове застосування пацієнткою гормональних препаратів, імовірно проти вагітності. Ці препарати вірогідно змазали первісні симптоми. Також смерть пацієнтки можна пояснити обмеженими діагностичними можливостями районної лікарні.
Властиво, все то було правдою, окрім невеличких нюансів. Катетер таки показав внутрішню кровотечу, і Шевчук збирався на свій страх і ризик оперувати, та головлікар телефоном категорично заборонила йому це робити. Коли Кирпі розповіли про те, що відбувалося, поки він ніжився під променями турецького сонця, той спочатку заперечив, що сонце турецьке заслужив перед Богом і перед людьми, а дамочку ту треба було терміново розрізати, промивати й зашивати. Хоча і невідомо, чи врятувало б це її…
На сороковини зібралися у Марининої матері. Прийшли найближчі: двоюрідний брат із дружиною та дві подружки часів проектного інституту.
Теща наварила капусняку, напекла пирогів, зварила компоту і приготувала кутю. На сервант виставили світлину покійниці, перед нею — тарілку із пиріжком на чарці. Тридцятидев'ятирічна Марина уважно вдивлялася в присутніх і щасливо їм посміхалася. Згодом почали обговорювати пам'ятник. Теща натискала на найдорожчий і найвищий, натякаючи на те, що донька заробила необхідні для цього кошти, якими зараз необмежено розпоряджається її зять. Олег ростовику опирався і пропонував звичайний мармуровий пам'ятник висотою не більше як півтора метри, у чому знайшов несподівану підтримку від двоюрідного брата. Коли вони з цим братом вийшли на балкон покурити, той запитав, як з роботою. На відповідь «Шукаю» запропонував іти до нього торговельним представником на розповсюдження алкогольних напоїв. Олег поспішив відмовився…. З гендлярством покінчено назавжди, пак він підсвідомо не мав бажання пов'язувати свою подальшу долю із родичами покійної дружини.
Марина й справді залишила після себе чимало: у кутку платтяної шафи він знайшов 100 тис гривень, і крім того на депозитах у різних банках лежало 50 тис. доларів, 30 тис. євро й 100 тис гривень. Тож помізкувати над своїм подальшим життям часу було доста. А чи багато йому треба? Харчувався він простою їжею — переважно смаженою картоплею на салі.
Посидівши ще з годинку, Олег залишив поминки під приводом зустрічі з покупцем автівки. Потинявшись трохи чужими дворами згадав обридлу міську квартиру і вирішив податися до рідної дачі. Хоча на зимовий період опалення там було вимкнено, та потужний обігрівач чудово обігрівав його «виконробську». Маршрутка швидко довезла до повороту, а там — одне задоволення йти пішака два кілометри ґрунтовою дорогою. Сніг валив твердими крупчастими пластівцями, і Олег пожадливо ловив на язика смачні сніжинки і вбирав їх у себе. Несподівано для себе завернув до провулка і вигулькнув за територію колишнього села просто у полі. З півгодини там гуляв… Час від часу він зачерпував чистий колючий сніг у долоні і наче перший раз у житті розглядав це біле диво природи… А потім повільно ковтав його, насолоджуючись свіжим холодом…
На дачі він залишився до самого Різдва. Ті самі телевізор з книжками, а на додачу чисте повітря й спілкування з Мареком, який тричі прикочував на відвідини.
Перед Різдвом зненацька зателефонувала Марта. З радісною нетерплячкою Олег дослухав її банальне привітання зі святом й без зайвих церемоній запропонував зустрітися завтра ввечері на тому самому місці. Самітництво вже обтяжувало… Не вистачало спілкування, кортіло діяти, щось робити, з кимось зустрічатися, сперечатися й говорити, говорити, говорити… До того ж погода зіпсувалася — увесь день мрячило, сніг розтав, а дороги розкисли… Тому після розмови він швидко зібрався й виїхав до міста. А там — ще гірше…. Дощ хльостав просто в обличчя, а великі брудні калюжі нудотно хлюпотіли під ногами. Проходом він завернув до яскравого блискучого магазину на центральному проспекті й купив там флакон дуже коштовних парфумів. Отямився вже перед світлофором… Та коли безпечно ступив на проїжджу частину, ледве не опинився під колесами джипа!.. Боже, як він здичавів на тій дачі… Забув, що в цьому місті на зелене світло сміливо йдуть лише самогубці… В цьому місті на зелене світло слід не менш як двічі вовкувато озирнутися і впевнитися, що автівки дійсно зупинилися, а не летять на тебе з обох боків…
… У поштовій скриньці на нього чекав довгастий білий конверт. Цього разу, послання було коротким.
«Обласною прокуратурою провадиться перевірка Вашої скарги по факту надання некваліфікованої медичної допомоги Томашенко М., внаслідок чого настала смерть останньої.
У зв’язку з великим обсягом перевірочних дій та неотриманням матеріалів службової перевірки, що проводиться за вимогою обласної прокуратури Управлінням охорони здоров’я обласної державної адміністрації, прийняти рішення по Вашій заяві поки що неможливо.
Про прийняте рішення повідомимо додатково.
Прокурор області, старший радник юстиції Ю. Тацюра».
Власне кажучи, нічого нового. Прокуратура підтвердила раніше відомий факт: перевірка зіпхнута на органи охорони здоров'я. Типу, розбирайтеся, що там у вас…
…На побачення з Мартою майже біг. Скучив чи що, старий дурень?
Дівчина зніяковіло подякувала за парфуми, щоправда, поспішила зауважити, що допомагає від чистого серця та й результатів поки що немає.
Олег віддав їй листа…. Насупившись, Марта перечитала чергову відписку і обурилася: «Що за ахінея ця «перевірка, що провадиться за вимогою обласної прокуратури Управлінням охорони здоров'я»? І запропонувала йому поїхати до прокуратури:
— Адже за логікою вони мусять самостійно перевіряти факти, а не передоручати цю роботу органам охорони здоров'я!
Після кав’ярні за мовчазною згодою знову попрямували до центра міста. Олег трохи розповів про себе, а на запитання дівчини де працює збрехав, що має два кіоски. Втім торгівля йому обридла, і зараз він займається продажем цих кіосків і пошуками роботи. Чи є пропозиції? Дуже багато! Друзі пропонують багато чого, здебільш торговельним представником… Та він поки що обирає.
На прощання довго махав дівчині рукою й посміхався, почуваючи себе останнім ідіотом.
… Проте із цього дня вони стали телефонувати один одному щовечора.
На зустріч із помічником прокурора він трохи спізнився… В час «пік» зловити маршрутне такси між кінцевими зупинками було неможливо, а громадський транспорт місцева мафія звела майже нанівець. Маршрутники мали абсолютну монополію на перевезення і тримали найвищі в Україні ціни за проїзд. Перевантаженість на шляхах створювала величезні затори, тож «таксі», яким Олег їхав до прокуратури зігнувшись на сходах, рухалася центром міста зі швидкістю черепахи. Чималий час тяглися повз височезну округлу споруду — черговий торговельно-розважальний комплекс. Під приводом підготовки до Євро-2012 у місті панувала цілковита архітектурна вакханалія: історичні пам'ятники методично зносилися, натомість зводилися бридкі скляшки, напхані торговельними точками, боулінгами, закусочними та казино з ігровими автоматами.
Ледве-ледве дотяглися до «Дитячого світу». Точніше сказати, колишнього «Дитячого світу» … Учора по телевізору мер міста запевнив городян у своєму намірі змести з лиця землі увесь історичний центр… Комісії, експертизи, дозволи? Усе є. Цікаво, що останнім часом він уникав дивитися в екран… Раніше чесав — бувай здоров: позичить очі в Сірка і виливає свій нескінченний потік брехні… Олег згадав останні місцеві вибори. На виборчій дільниці — порожньо. На самоті він викреслив усіх кандидатів на пост мера і кинув бюлетень до урни. Серед своїх знайомих не знав нікого хто б ходив на вибори… Результат: проголосували 90 % виборців, з них 80 % — за цього самого чолов’ягу, який забудовує центр міста хмарочосами. З іншого боку — не лише в мерові справа… Всіма питаннями тут заправляли дві-три великі приватні структури: губернатора вони мали за керуючого, а міського голову — за виконавчого директора… Нещодавно пішли чутки, що хтось викупив величезний автовокзал і має намір перетворити його в не що інше як торгівельно-розважальний центр! І коли вони нарозважаються? А ще ж багато чого залишились неприватизованим: музеї, парки, цирк, залізничний вокзал, фонтани…
Нарешті маршрутка виплюнула його біля прокуратури… В кінці довгого коридору знайшов потрібний кабінет, та перш ніж зайти намацав у кишені куртки аркуш паперу, на якому Марта записала питання, а вже потім чемно постукав і відчинив двері. У кабінеті стояв чорнявий хлопець щільної статури, схрестивши ноги й обпершись ліктем на полицю відкритої шафи з поличками. В руках він тримав блакитну чашку, від якої пахтіло кислим кавовим напоєм, а з-під брючини відстовбурченої ноги кумедно визирала шовкова шкарпетка. У своєму дивному чорно-сірому смугастому костюмі із блискітками хлопець більш скидався на адміністратора філармонії ніж на представника такої поважної установи.
Коли всілися, помічник прокурора поклав перед собою білу теку з тасьмами, витяг з неї якісь папери й став нудно пояснювати відвідувачеві, що дарма він сюди з'явився, тому що відповідь з управління охорони здоров’я ще не надійшла. Тільки-но Олег збирався сказати, що з цього приводу він і прителенькався, як гучний голос з патефону заспівав: «Счастье мое я нашел в нашей дружбе с тобой, всё для тебя — и любовь, и мечты….». Хлопець квапливо ухопив мобільного телефона… З головою навсхил та ліктями спертими на стіл, анітрошки не соромлячись свого відвідувача, він забубонів: «Та не міг я… у мене робота… поговоримо пізніше… сідай на трамвай… доїдеш до центра, а там… адреса в тебе є… ти записувала вчора…» і так далі в тім самім дусі.
Аж ось дружина (бо хто ще?) розпочала свій тернистий шлях, а хлопець поклав телефон на стіл і здивовано оглядів свого відвідувача…. Мало не запитав — хто він і навіщо приперся.
— Поясніть мені, будь ласка…, — нарешті заговорив Олег. — Може я чогось не розумію… Але навіщо ви переслали мою заяву до управління охорони здоров’я? Я не бачу в цьому жодного сенсу.
— А куди мені її надсилати? — здивувався прокурорський помічник. — Хіба ми маємо фахівців з медичною освітою?
— А хіба це коректно? Якщо на будівництві вб'є людину, невже виконроб повинен розслідувати причини нещасного випадку?
Олег дістав з кишені окуляри, начепив їх на кінчик носа й зачитав: — «Стаття двадцять друга Карно-процесуального кодексу України. Прокурор, слідчий і особа, яка провадить дізнання, зобов'язані вжити всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного і об'єктивного дослідження обставин справи, виявити як ті обставини, що викривають, так і ті, що виправдують обвинуваченого, а також обставини, що пом'якшують і обтяжують його відповідальність».
— Скажіть, будь ласка, хіба то об'єктивно вимагати розслідування від органа, на який я скаржуся? — додав він, дивлячись на хлопця поверх окулярів.
— Вибачте, але тут мова йде про обвинувачуваного і про розслідування. А у вашій справі до обвинувачення ще не дійшло, до розслідування теж.
Тут знову заволало «Счастье мое я нашел в нашей дружбе с тобой, всё для тебя — и любовь, и мечты….»… Виявилося, жінка, яка напевно і вбрала цього парубка у дурнуватий блискучий костюм, розгублено стовбичила на зупинці трамвая й знову не знала куди йти. «Прямо, тепер праворуч і побачиш сірий будинок», — слухняно нудив хлопець. Поки вони разом із дружиною тупцювали на місті, перескакували через камінці, повертали за ріг і розкривали парасольку, Олег задумливо дивився у вікно. На брунастій гілці голого дерева стрибала безтурботна сіра пташка… І як їй не позаздрити? От… Стрибає — горя не знає….
Нарешті бідолашна дійшла, куди їй там треба було… Та коли помічник прокурора здійняв очі, то Олег анітрохи не здивувався б, якби він з ним знову привітався.
— Однаково ви мусите досліджувати заяви об'єктивно, — правив своє Олег. — А яка об'єктивність в тому, що ви переклали свої обов'язки на Управління охорони здоров’я?
— Та хто вам сказав, що ми переклали? Управління охорони здоров’я підпорядковується обласній раді. Власне туди ви і повинні були писати свою скаргу, отримувати звідти відповідь, а вже тоді оскаржувати їх рішення. Прокуратура вартує лише державні інтереси та інтереси незахищених верств населення…
– І все-таки… Навіщо ви надіслали моє звернення до органу, чиї дії або бездіяльність я оскаржую?
— Та ви ще нічого не оскаржуєте! … А ми відіслали вашу заяву не до районної лікарні, а до управління охорони здоров’я.
— Адже це те саме!
— Не зовсім…
І знову це кляте ««Счастье мое …!» «Адміністратор філармонії» радо повернувся у свій світ і замуркотав:
— Уже вийшла? Так швидко? Тепер іди прямо й праворуч….
Та вже за хвилину очі його забігали, а дихання перехопило:
— Добре! — вигукнув спересердя. — Чекай!.. За двадцять хвилин я тебе заберу!
Тепер вже з деяким роздратуванням прокурорів помагач офіційно вимовив:
— Олег Андрійович, ми робимо все можливе… Без відповіді з управління охорони здоров’я ми не спроможні надати вам кваліфіковану і змістовну відповідь. Ви відволікаєте нас від важливих справ. До побачення.
— Та ви лишень переведете мені цю відповідь поштою! А ви призначили судово-медичну експертизу?
— Яка експертиза? Ідіть додому й чекайте — це все, що я можу вам відповісти.
…. А дома на нього чекав Ігорьок, який ранковим потягом приїхав зі столиці. Хлопчина сонно жував перед телевізором бутерброди з чаєм. Бажання поділитися пережитим переповнювало, і Олег з порогу розповів синові про свої пригоди в прокуратурі, показав відповіді з офіційних установ, втім про існування Марти не згадав. Та на Ігорька ця розповідь не справила жодного враження… Не відриваючи очі від телевізора, він засумнівався, що батько чогось доможеться, а згодом заснув…
Коли прокинувся, вже сутеніло… Поївши борщу, він закрився у себе і з півгодини бриньчав на гітарі. В цей час його батько курив на кухні й міркував з якого боку приступитися до серйозної розмови про доцільність подальшого навчання в юридичній академії. Почувши вкотре ту й саму пісню англійською він зайшов до кімнати сина і якомога невимушено запитав:
— Що це за пісня, синку? Не набридло двадцятий раз співати?
— Курт Кобейн… «The man who sold the world».
— «Людина, яка продала світ»?
— Так.
– І що з цим гендляром сталося?
– «I must have died alone, a long long time ago»…
— «Я, мабуть, вже давно помер на самоті…. Дуже, дуже давно». А хто цей Курт, як його?
— Тато, ти геть відстав від життя. Дотепер носишся зі своїми бітлами й вважаєш себе колишнім рокером. Бітли — це насправді попса, і вони навіки пішли в минуле. Запам'ятай це…. А Курт Кобейн — лідер групи «Нірвана», класик гранж-року.
— Як то у минуле? Ти що з глузду з’їхав? «Бітлз» — у минуле?
— Та які вони класики, тату? Класиків слухати треба, а їхні пісеньки підуть разом із твоїм поколінням.
— Ха!.. Моє покоління…Та ти сам слухаєш Rolling Stones!
— Так то зовсім інша справа. Слухаю і буду слухати. І діти мої слухатимуть. Їхні пісні двадцятилітньої давнини актуальні дотепер. А пам'ятаєш, коли я був маленький, і ми пішли до магазину і ти купив оту платівку в коричневому конверті. Пам'ятаєш? А де вона?
…Був глибокий вечір. Батько з сином завзято налагоджували старий програвач, який перед тим витягли з комори разом з двома величезними звуковими колонками. Син витирав платівки від пилу, а батько підклеював потріскану пластмасову кришку програвача. Нарешті все було готово. Олег обережно натиснув важіль, і голка повільно занурилася у платівку…. Крізь тріскіт і шум залунала пісня Міка Джаггера «Get off of my cloud». Сидячі на підлозі, чоловіки деякий час качали головами в такт знайомій мелодії… Нарешті не вдержалися й зачали тихенько підспівувати.
— Це були славні часи, синку! — не витримав батько. — Це були часи, коли ти був маленьким і боявся свою руку відчепити від таткової.
— От бачиш… Мік Джаггер ніколи не зупинявся… Він ніколи не постаріє, хоча йому добре за шістдесят. Так і Курт… Його слухатимуть довго, бо він — справжній… Його музика не має жодного відношення до комерції…
Аж тут пішла «Heart of stone»:
«..She's all by herself
I try and knock her off her feet»
І гримнули разом: «But, she'll never, never, never, never break, this heart of stone. Oh, no, no, this heart of stone».
Майже годину співали позабуті пісні… І Олег засумував за минулим… Прикро, що у свій час він так мало уваги приділяв найріднішій людині у світі… Завше дивився на синові вчинки очами дружини… І якимось дивом його син виріс нормальним, гарним хлопчиком… Просто живе наразі своїм автономним життям… Олегові очі потуманило від сліз… А Ігорьок, нічого не бачачи в темряві, притишено запитав:
— Тато, а як ти подивися на те, що…. Словом, я…. кидаю цю юристику …
Олег не йняв собі віри… Доки він м'явся, син сам усе вирішив. Та радості своєї не виказав… Аби перевірити наскільки хлопець впевнений у своєму рішенні, суворо запитав:
— Синок, адже мама так хотіла…
— Тато, я ненавиджу ці закони, їхні трактування, юридичні тонкощі і таке інше. Я буду поганим юристом… Я не зможу виступати в судах…. Я там три слова не зв'яжу… Я знаю себе… Сидітиму, як останнє мурло. Я бачив таких адвокатів… І бачив дівчисьок-прокурорів, які вимагають вирок за вказівкою судді.
– І що ти наміряєшся робити?
— Ще не знаю… До літа попрацюю, а там побачимо.
— Але ж ти загримиш до армії!
— То й що? Зараз армія — усього рік. А, може, і не загримлю. Скоро армія буде контрактною, то може до мене не одразу дійдуть руки.
— А до чого в тебе серце пристає? І як то без вищої освіти? Треба вступати до іншого вишу…. Може до технічного? Знайдемо там зв'язки…
— Тату, я ще не визначився… але мені кортить вчити мови… Англійську, французьку, іспанську…А щодо вищої освіти, так у Білла Гейтса теж її немає і нічого — живе собі чоловік і не бідує. Щоб ти знав, юного Біллі у свій час викинули із Гарварду за неуспішність.
— На одних мовах далеко не виїдеш, — намагався Олег переконати сина продовжувати освіту. — Треба мати професію. І на Білла Гейтса ти не рівняйся.
— Я хочу вчити мови… Самостійно або на курсах… І напевно виїду звідси. Щось не лежить моя душа до України. Дядько Дмитро теж поїхав… Попросимо його знайти мені там роботу. Будь-яку… Попрактикуюсь з французької і іспанської… Адже він живе майже на кордоні з Іспанією…
Синові зізнання приголомшили… Такого розвороту подій він не очікував. Одна новина за іншою… Куди він збирається їхати? За кордон?
— Ти хочеш усіх нас кинути? Мене, бабусю і … батьківщину?
— Тату, ти бачиш, яка це батьківщина… Мама ходила по платних клініках, увесь час скаржилася, що там її не лікують, а тільки гроші витягають, і як наслідок померла в державній лікарні. Так само вона мала нагоду померти на вулиці… Та справа навіть не в цьому… Жити в Україні — час втрачати. Вдивися в обличчя нашої так званої «еліти» у телевізорі і зрозумієш, що тут нема чого робити… Тож поки ще не запізно треба рвати звідси…якнайдальше…
…Син пішов до друзів… А Олег ще довго сидів на підлозі його кімнати і слухав старі вінілові платівки. Кінець-кінцем вирішив, що най буде як буде. Най синок обирає свій шлях і набиває свої власні шишки. Мови — теж непогано. А щодо еміграції… Поживемо-побачимо.
Одне його втішало. Юрист з Ігорька — ніякий, а витрачати час і величезні кошти на те, щоб втямити це у судах — у тисячу разів гірше. Там рахунок піде на чужі долі…
Майже всі колеги цуралися Смідовича, і причиною було не лише його непорозуміння з головлікарем. Сам факт порушення патологоанатомом правила взаємовиручки мав неприємний присмак — сьогодні справу зам'яли, а завтра, не приведи Господи, дійде до суду. Андрій Шевчук відносився до тих, хто хоча і вітався з опальним колегою, проте півголосно й на бігу. Почувався при цьому кепсько як ніколи в світі… Властиво, той інцидент стався через його недосвідченість… На перший погляд картатися було нема за що. Саме головлікар розпорядилася тієї ночі зачекати до ранку… І можливо, як досвідчений лікар, вона мала рацію… Та чим більш він розмірковував над ситуацією, тим більш жахався. Чому він тоді не проявився? Чому не сказав твердо: «Я можу. Давайте спробуємо»? Втім, не все так просто… Якби пацієнтка померла на операційному столі, то була б зовсім інша історія…
Натомість думки роз'їдали мозок…. Страждання призвели до безсоння, а з настанням ночі він боявся виходити на двір — скрізь йому ввижалася жінка з бордово-попелястим волоссям… Вона розповідала про своє життя, про те як любила і її любили, як вона хотіла жити, а він, клятий недоук, дочасно обірвав її життя…. Зрештою, постійні недосипання призвели до того, що під час асистування він отримав від Кирпи доброго стусана і порцію добірної лайки.
А тут ще подія…. Якось у понеділок він сидів у ординаторській і вивчав історії хвороб. Раптом до кімнати нечутно прослизнула Тетяна Кирилівна, мила п’ятдесятирічна жінка, висококваліфікована медсестра, яка працювала в операційній майже двадцять років. Треба сказати, що операційна медсестра — найневдячніша серед медичного персоналу посада. Якщо палатним сестрам хоч хтось суне у кишеню п’ятірку чи десятку, то під ніж люди потрапляють голі й босі, а часто у несвідомому стані. Тим-то підробіток операційної сестри залежить від доброї волі хірурга… Крім того, не лише на асистентах оператори виливають свої емоції… Робота операційних сестер вважається більш престижною через безпосереднє спілкування з елітою медицини в найкритичніші хвилини. А це зближує людей…
…Спочатку він не звернув на Тетяну Кирилівну ані найменшої уваги. Та коли почув слабкі рюмсання, враз озирнувся. Жінка плакала біля вікна, жмакаючи в руках місцеву газету… Зопалу Андрій скочив, та вирішивши, що то може бути щось особисте, знову усівся. Проте не реагувати на стан жінки, яка плаче, теж було нечемно. Тоді він підійшов до неї і обережно спитав, чи не може чимсь допомогти… Реакція Тетяни Кирилівни була несподіваною…. Вона повільно повернулася до нього своїм добрим довгастим обличчям і вибухнула: «Не можу вже! Піду за три чорти! І навіщо мені все це потрібно?».
Поступово вияснилося, що діставати її почали ще з позавчора, коли сусідка кинула просто в очі: «Що ти прибідняєшся? З людей берете гроші за кожний укол, а ти все бідною прикидаєшся…». А в неділю поїхала до міста… Одвезла сумку з городиною, бо зять заробляє мало, а донька у декретній відпустці. Дорогою завернула на базар за усілякими дрібницями по господарству і набігала повну сумку. На шосе довелося ще з півгодини чекати на задрипаного сільського автобуса. Щойно вона поставила свою велику сумку на підніжок, як дверцята почали зачинятися, і її руки опинилися поміж стулками. Жахливий крик вирвався з її грудей… Тільки не руки! То ж її робочий «інструмент»! Втім водій вже почав їхати… Невже в дзеркало нічого не бачив? Коли люди закричали, він зупинився, а потім всю дорогу лаяв дурних баб, які йому вже поперек горла стали: за багаж не платять, а своїми торбами займають в салоні таку саму площу, як і людина. Коли Тетяна Кирилівна вийшла з автобусу, то одразу і впізнала свого кривдника… Півроку тому вони з Кірпою його з того світу витягли. Дуже складна була операція — прорив кишок… І таких історій на її пам’яті не злічити…Бо операційних сестер в обличчя ніхто не знає, а вони пам’ятають усіх… Аж ось остання крапля… І жінка ледве стримуючи ридання простягла зім’яту газету «Пріснянська правда». Андрій присів на диван і почав читати. То був лист якоїсь Тамари Б. з села Коржівки, де вона скаржилася на зникнення обручки під час операції у районній лікарні.
— Ми за зарплату в 700 гривень їх рятуємо, а вони ще й гудять нас. За правилами перед операцією хворі повинні знімати з себе всі коштовності… А тепер Семенова вимагає аби всі учасники операції компенсували цій Тамарі Б. вартість обручки. Кирпі то неважко заплатити, а звідки я візьму такі гроші?
І медсестра наново залилася сльозами.
— Тетяно Кирилівно, мене турбує інше…Чому ви без суду повинні взагалі щось компенсувати? Нічого не платіть, най вони доведуть…
— Так навіщо мене так ображати? Ви знаєте, я давно працюю у цій лікарні і вже надивилася — на три життя вистачить. Коли люди здорові, то вважають, що ніколи не захворіють… А як зненацька дізнаються про якусь болячку всередині, то так вже в очі заглядають, так чекають від нас заспокоєння і підтримки! І побалакай з ними, і приділи їм уваги, і заспокой… Неначе ми — духовні пастирі…. Тут у нас хірург колись був, так він так і казав: «Їм потрібен більше панотець, ніж оператор». Люди не розуміють, що ми не маємо сил безкінечно обігрівати їх своїм теплом… Вони знати не хочуть, що ми теж потребуємо підтримки! Вони вилікуються і йдуть додому, а ми тут лишаємося… І знову біль, знову кров, знову когось треба втішати… А мене? Хто мене втішить? Та вже ж не хворі… Бо недужі шкодують лише самих себе… А потім за межами операційної вони ламають мені руки, довідку вчасно не видають, ганяють бюрократичними коридорами, і я не можу їм пожалітися! Бо то тільки вони мають право мені жалітися!
Андрій не встиг нічого відповісти бідній жінці, бо в ординаторську забігла медсестричка Ганнуся і з кривою посмішкою повідомила, що «якась чудернацька городська чекає у вестибюлі». Андрій вибачився перед Тетяною Кирилівною і вийшов до коридору. А там напроти вікна стояла Наталя… Анітрохи не сумніваючись, що їй безмежно раді, професорська донька щиро посміхалася начебто і не було нічого… У Андрія похололо серце… Він навіть трохи відступив перед цією примарою з потертим рюкзаком поверх аморфної куртки і у кислотних джинсах…
… А Наталя все ще скалилася… І було з чого — належала до впевнених у собі дівчат, які змушують оточуючих повірити у їх вроду. Низькоросла та кремезна, вона косметикою ніколи не користувалася, а густі брови не вискубувала. На якомусь етапі Андрій теж повірив у привабливість Наталі, і йому навіть імпонував її імідж «своя в дошку» навіть. Та згодом всі ці «європейські» примамбаси почали набридати. Все частіше його погляд затримувався на млосних та струнких білявках і він почав себе ловити на тому що заздрить їх супутникам. Особливо його дратували «успіхи» у навчанні професорової доні. Три четвірки за шість років! Навіщо ж так відверто? Адже кожен на курсі знав, яка вона «відмінниця»… Власне кажучи, ця дівчина була ще однією з причин його від'їзду з міста. У село б вона точно не поїхала, бо татко давно зарезервував їй поживну посаду у приватній стоматологічній клініці.
… Наталя схопила його руку і по-чоловічому потисла її. Це було щось нове….
— Привіт! Вирішила навідати пустельника! Ти що, номер телефону змінив?
Трохи отямившись, вирішив триматися офіційно. Та сухе пояснення, що загубив телефон разом із карткою (хоча це була брехня брехнею) пролетіло повз Наталині вуха.
— Ти коли звільнишся? — закричала вона. — У тебе кажуть тут власний будинок! Давай ключі!
Це було занадто… Та поки думав, як би скоріше позбутися непроханої гості, дівчина повідомила, що вона тут лише до завтра. І то добре… Дома було як виметено, тож зайшли до лавки купити щось до вечері. Селяни з неприхованою цікавістю розглядали чудну міську, яка впевнено керувала їхнім молодим лікарем. На лихо у цю мить до лавки забігла і його сусідка-помічниця Таня. Допитливо оглянувши Наталю, вона демонстративно хмикнула та відвернулася.
Поступово Андрій упокорився цьому візитові… До завтра можна й потерпіти. Що вже поробиш? Від цієї думки на душі значно полегшало…
Він весело нарізав бутерброди з ковбасою і сиром, наклав у тарілку солоних огірків, які йому принесла вдячна за вирізаний чиряк пацієнтка… А Наталя сиділа на табуреті і розповідала про спільних знайомих — хто як влаштувався, хто одружився, розлучився, народився і таке інше. А потім ляснула себе по лобі й витягла з свого рюкзаку пляшку французького сухого вина. «Тато привіз просто з Парижу. На конференцію літав», — пояснила лаконічно. Келихів в Андрія зроду не водилося, на те довелося пити делікатний напій з металевих кухлів. Демократично сьорбнувши трохи винця Наталя розповідала про свою звитяжну працю у престижній стоматологічній клініці, де пломба коштує мінімум 250 гривень. Зарплатня в неї не дуже велика — десь 5000 гривень на місяць, але їй поки що вистачає. Затим вона видала мету свого візиту… Є вакантне місце в Клініці доктора Мульковича.
— Він займається діагностикою та лікує на устаткуванні власного виробництва, — гарячково пояснювала Наталя. — Об'єднав лазер, магніти, мікрохвилі, резонанс та електропунктуру під єдиним програмним забезпеченням. Називається це диво — безмедикаментозне лікування. Твоє завдання — засилати клієнтів на цей апарат… Один сеанс — 200 грн, але ти повинен переконати клієнтів, що для задля повного одужання необхідний курс в 10 сеансів. Мулькович дає ставку 2000 гривень плюс 5 відсотків від кожного сеансу твого клієнта.
«Кепські справи в професорської доньки, що за мною в село подалася…», — майнуло в голові. А вголос поцікавився:
– І багато народу по 2000 тисячі за курс відвалюють?
— Так треба вміти вмовити! Підказати, що можна кредит у банку взяти або попросити на роботі, щоб перерахували безготівкою.
— Чесно кажучи, я ще не залишив думки стати хірургом….
«…незважаючи ні на що», — хотів додати, та вдержався. Дівчина на мить засумувала… Та сьорбнувши з кухля кислого вина, згадала негаразди у своїй родині. У її старшого брата Стаса, до речі терапевта у приватній клініці («Вони всі там по приватних клініках…») — купа неприємностей. Клієнти скаржаться за кожну дрібницю… Замордували кляузами, а тут ще на горе на стаціонарі лежав один начальник АТП. Лікували його лікували, а тому все гірше й гірше…. Якось зранку дядькові попустило, і Стас терміново відвіз його додому на своїй автівці під приводом того, що нема чого платити зайві гроші за стаціонар, коли вже полегшало… А дядько той незабаром помер у міській лікарні… І родичі заявили на брата до прокуратури…
– І що йому тепер буде?
— А що буде? Нічого… Історію хвороби переписали — там не підкопаються. Якби він у Стаса в палаті помер, ще гірше було б: приватній клініці летальні кінці ні до чого.
— А він… Як він сам до цього ставиться? …У нас тут теж був інцидент — одна жінка вмерла….
— Ти про що? Тебе теж викликали до прокуратури?
— Та ні…Просто чергував, ну… коли її привезли… А потім… вона вмерла при іншому лікарі, — викрутився Андрій.
— Будеш за кожного хвилюватися — у могилу завчасно зійдеш, а при нашій професії що завгодно може трапитися…
— Від нас також багато чого залежить…
— А для цього краще працювати у приватній клініці. Там — найновітніше устаткування.
Андрій промовчав, що брат її довів того начальника АТП до цвинтаря, маючи при собі таке новітнє устаткування, що новішого й не вигадаєш.
Наталя зовсім осоловіла… Зрозумівши, що піймала облизня, вона тихенько сопла на своєму табуреті… Андрієві стало її шкода й щоб якось уговтати дівчину, пообіцяв подумати щодо Клініки доктора Мульковича. Професорова доня вмить повеселішала і запросила його на свій день народження… Прийдуть колишні однокурсники, побачиться із усіма, а то зовсім здичавів у цьому селі. І так підбадьорилася, що хряпнула з кухля одним ковтком і як суто європейська дівчина скрикнула:
— То що? Підемо сексом позаймаємося?
Андрій зітхнув і поплентався стелити свіжу постіль…
Як і очікувалося, прокуратура відмовила Олегові Томашенко в порушенні кримінальної справи. Його заяву біло відіслано на розгляд до Управління охорони здоров’я для вживання відповідних заходів.
Марта почувала себе ніяково: своїми порадами вона начебто підштовхувала чоловіка скаржитися, а реально допомогти так і не спромоглася. Щоб виправити ситуацію дівчина попросила маму зателефонувати своєму другові дитинства — дядькові Сергію, підполковнику міліції, і спитати, як їм далі діяти. Вислухавши Мартині поневіряння, дядько Сергій запропонував зустрітися на роботі.
Цього разу дівчина взяла на роботі вільний день… Погода була казкова… М'який сніг неквапливо й тихо падав на тротуари, а лагідне сонце навіювало гарні передчуття. Обоє прямували до міськвідділу, сподіваючись на те, що хто-хто, а підполковник напевно порадить їм щось розумне.
… Дядько Сергій виявився рухливим, сухотілим чоловіком більш-менш поважного віку, хоча і з великим видатним животиком. Обличчя його прорізали глибокі зморшки, а геть-чисто сива шевелюра надавала його вигляду певної мудрості, незважаючи на маленькі й колючі очі. Вислухавши суть справи і прочитавши відповідь із прокуратури, підполковник приголомшив своїх відвідувачів:
— Все так… Прокурор зобов'язаний порушити кримінальну справу лише при наявності ознак злочину. Вам у порушенні кримінальної справи відмовлено… Та ще й встановити причинний зв'язок між діями лікарів і смертю без судово-медичної експертизи неможливо.
— А хто повинен замовляти судово-медичну експертизу? — запитала Марта.
— Взагалі, прокурор… Але нагадую — лише при наявності ознак складу злочину. А прокурор не побачив цих ознак, тому й експертизу не призначав. — Але згідно зі статтею 75 УПК для встановлення причин смерті експертиза призначається в обов'язковому порядку! — обурилася Марта.
— Дівчинка моя мила, у вашому випадку причину встановлено — це смерть в результаті ДТП… А якщо ви з цим не згодні, то подавайтеся до суду. Ви нічого не доможетеся. Ніхто займатися цим не буде… Довести склад злочину в діях лікарів практично неможливо. Адже вони намагалися її врятувати і щось робили задля цього…
Та Марта не здавалася.
— Дядьку Сергію, ми вважаємо, що згідно із статтею 140 частини першої Кримінального Кодексу, злочин лікарів районної лікарні полягав в тому, що вони неналежним чином виконали свої професійні обов'язки внаслідок недбалого або несумлінного до них ставлення. А це карається позбавленням права займати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до п'яти років або виправних робіт на строк до двох років, або обмеженням волі на строк до двох років, або позбавленням волі на той самий строк.
— Вважати можна все що завгодно, а треба довести… Якби лікарі байдуже дивилися, як вона вмирає, розважалися при цьому й з насолодою коментували процес агонії, тоді — інша справа. А у вашому випадку, пробачте, лікарі намагалися допомогти… Як могли — так і допомогли.
Олегові хтось зателефонував і він, вибачившись, вийшов до коридору. А підполковник хитро посміхнувся й підморгнув Марті своїм колючим оком.
— Дівчинко моя… Нормальний мужик… Удівець — це навіть краще, ніж розлучений.
— Та що ви… Я про це навіть не думаю…
— А ти думай! Тобі б тим лікарям руки цілувати, а ти на них скаржишся. Та якби вони врятували його дружину, він би зараз бульйони їй тягав до лікарні, а не свердлив тебе очима…
— Таке скажете, — зніяковіла Марта. — Краще порадьте, що нам далі робити?
— А нічого… Киньте це. Ви нічого не доможетеся. Прокуратура таких скарг одержує пакунками, і якщо прокурор за кожним зверненням громадян експертизи призначатиме, йому ні на що інше часу не вистачить.
Олег повернувся, а дядько Сергій правив своє.
— Якщо так хочете домогтися правди, то наймайте адвоката і йдіть до суду. Навіщо ви звернулися до прокурора? Нехай інші попрацюють? Подавайте позов на лікарню, або на конкретну особу й збирайте докази. Тільки попереджаю: збанкрутуєте на адвокатах, а у нас лікарів не ув'язнюють… Немає такої практики. Учора по телевізору сказали, що в Україні за медичні помилки судами розглядалося 3000 справ, а засуджено лише 10 чоловік.
— Ви розумієте, — розвів руками Олег, — я поступово приходжу до думки, що життя людське нічого не коштує. От так попадаєш до поганого лікаря, той тебе вбиває — і кінці у воду. Так виходить?
— Приблизно так.
— Я нічого не розумію… Убивство з необережності — теж злочин, і відповідальність за цей злочин передбачена Кримінальним Кодексом…
Підполковник секунд тридцять уважно вивчав Олега, а потім дістав з теки газетну вирізку.
— Я вам наведу один приклад. Слухайте уважно… Рік тому за статтею 140 частина перша КК України одну лікарку позбавили права займатися медичною діяльністю на п'ять років плюс за цивільним позовом з неї стягнули 2000 грн. матеріального й 8000 грн. морального збитку. Лікар подала на апеляцію з вимогою скасувати вирок, посилаючись на його незаконність, необґрунтованість, а також на невідповідність фактичним обставинам справи. Лікар вказує, що 28 лютого 2005 року вона обстежила хворого (поміряла температуру, артеріальний тиск, послухала, подивилася горло та призначила ліки) і прийшла до висновку, що стан хворого не потребував госпіталізації. Більше вона його не лікувала. Але 04.03.2005 року вранці їй подзвонила фельдшер і повідомила, що хворому не краще… Тоді лікарка повідомила про це дільничного терапевта та лікаря, яка її заміщала, про негайну доставку хворого на стаціонарне лікування. Хворий був доставлений до лікарні о 10 год. 50 хв. цього ж дня. Крім того, лікарка вказує, що органом досудового слідства та судом не досліджено хто лікував померлого в ЦРЛ, які йому призначали ліки, чи своєчасно було проведено його обстеження, хто його проводив і коли, який діагноз було поставлено та чи своєчасно було його відправлено до обласної лікарні. За її клопотанням суд не провів комплексної медичної експертизи, оскільки в справі є три суперечливі судово-медичних експертизи і ці суперечності не усунуті. Судом також не допитані свідки, показання яких має суттєвий вплив на справу; судом не встановлений причинний зв'язок між тяжкими наслідками та її діями. Ні органом досудового слідства, ні судом не вказано в чому полягала неналежність виконання нею службових обов'язків. Вона вважає, що в її діях немає жодного складу злочину. Лікарка просить закрити кримінальну справу щодо неї за мотивами ст. 6 п. 2 КПК України, скасувавши також вирок і за мотивами безпідставного вирішення цивільного позову та стягнення з неї 2 000 грн. матеріальної шкоди при відсутності чеків, квитанції, накладних. Заслухавши доповідь судді про суть вироку, повідомлення про те, ким і в якому обсязі він оскаржений, виклавши основні доводи апеляції, заслухавши міркування прокурора про залишення вироку без зміни, апелянта про задоволення її апеляції, потерпілого, який вважає, що за смерть його сина мусять нести відповідальність всі винні медичні працівники, перевіривши справу в межах апеляції, апеляційний суд приходить до переконання, що апеляція підлягає частковому задоволенню… Те-те-те… у справі допущені такі неповнота та неправильність, які не можуть бути усунутими в судовому засіданні. Ст. 140 КК України передбачає невиконання чи неналежне виконання медичним або фармацевтичним працівником своїх професійних обов'язків внаслідок недбалого чи несумлінного до них ставлення, якщо це спричинило тяжкі наслідки для хворого. З об'єктивної сторони цей злочин характеризується діянням, наслідками та причинним зв'язком між ними. Засудженій пред'явлено обвинувачення, що визнав суд першої інстанції, в тому, що вона виїхавши за викликом до хворого на село, неналежним чином виконала свої професійні обов'язки, які причинили тяжкі наслідки — смерть хворого. Проте, погодитися з таким рішенням органу досудового слідства та суду першої інстанції неможливо. Так, з матеріалів кримінальної справи видно, що хворий захворів 28 лютого 2005 року. Засуджена була викликана до хворого лише 3.03.2005 року і обстежила його о 14 год. 30 хв. — 15 год. та поставила діагноз ГРВІ, нейроінфекція, інтоксикація. Чи була необхідність госпіталізувати хворого на стаціонарне лікування в ЦРЛ ні органом досудового слідства, ні судом першої інстанції не досліджено. 4.03. 2005 року в 10 год. 50 хв. хворий за ініціативою засудженої був госпіталізований іншим лікарем до ЦРЛ, де ще одним лікарем йому поставлено діагноз — інтоксикація, гострий гастрит, холецистит, гострий пієлонефрит та призначено лікування. І лише з погіршенням стану здоров'я хворому 7.03.2005 року призначається термінове рентгенобстеження та встановлюється діагноз — негоспітальна двобічна крупозна плевропневмонія ДН 2, інтоксикація. Вказаний діагноз 7.03.2005 року в 11 год. підтверджений консультантом ОКЛ доцентом, який рекомендує перевести хворого у реанімаційне відділення ОКЛ, де він помер. Згідно висновку судово-медичної експертизи смерть хворого настала від гострого захворювання у вигляді двобічної субтотальної (крупозної) пневмонії (важкий перебіг), яка ускладнилась різким набряком легень, легеневою недостатністю (гострий токсичний міокардит), різким набряком та ущільненням тканин головного мозку. Тобто ні органом досудового слідства, ні судом першої інстанції не досліджено та не встановлено чи своєчасно, обґрунтовано, повно проведено обстеження потерпілого лікарями ЦРЛ, чи вірний встановлено діагноз. Крім того не встановлено на протязі якого періоду часу виникла та розвинулась крупозна пневмонія, а також чи при своєчасному її виявленні в період з 4 по 8.03 2005 року можна було вилікувати хворого. Вказане є неповнотою та неправильністю досудового слідства, без усунення яких неможливо встановити причинний зв'язок між діями засудженої та лікаря, що її заміщав, та наслідками, які наступили, а тому неможливо встановити винність чи невинність їх, неможливо встановити винність чи невинність інших медичних працівників ЦРЛ. Приймаючи до уваги те, що вказана неповнота та неправильність не можуть бути усунутими в судовому засіданні в зв'язку з великим обсягом виконання слідчих, оперативних дій, призначення та проведення додаткових судово-медичних експертиз, апеляційний суд приходить до переконання, що вирок суду стосовно засудженої та постанову суду від 14.09.2006 року стосовно хворого слід скасувати, а кримінальну справу повернути на додаткове розслідування. А от рішення по цивільному позову суд залишив, очевидно, без змін. Я вам так довго все це зачитував, щоб ви пройнялися яка робота повинна бути проведена, щоб довести провину лікаря… Пройнялися?
— Пройнялися, — закивала Марта. — Тобто потрібно подавати до суду цивільний позов?
— Так, можете подати… Але — то інша історія. Що таке збиток? Збиток — це втрата, ущерб. Ви маєте право вимагати відшкодування матеріального збитку, якщо маєте бажання компенсувати понесені вами втрати у зв'язку з неправильним лікуванням. До того ж такі збитки повинні бути документально підтвердженими. Чи маєте на руках якісь чеки чи квитанції, Олеже Андрійовичу?
— В лікарні з мене взяли 500 гривень готівки за ліки. Та чек мені, певна річ, ніхто не видавав. А які ще документи? Могилу рили два бариги… Які з них квитанції?..
— Тоді ви, Олеже Андрійовичу, можете подати позов на відшкодування морального збитку, тобто зажадати від лікарні компенсації за ваші душевні страждання, яких ви зазнали у зв'язку зі смертю дружини. У яку суму ви оцінюєте свої душевні страждання?
Марта з дядьком Сергієм пильно й довго дивилися на Олега. А той мовчав… Не чекаючи на відповідь, підполковник дістав з теки ще одну вирізку.
— А от в Росії ситуація була подібна до вашої. Районний суд Читинської області визнав винним лікаря-хірурга Центральної районної лікарні в заподіянні смерті за необережності внаслідок неналежного виконання своїх професійних обов'язків. Вдень 24 червня 2005 року до хірургічного відділення ЦРЛ надійшов хворий зі шлунковою кровотечею, викликаною виразковим дефектом стінки шлунка. Лікар, одержавши результати обстеження шлунка, аналізи крові, які свідчили про гостре й важке захворювання, легковажно покладаючись на свій багаторічний досвід і професійні навички, не надав хворому екстреної медичної допомоги. Лише після доби з моменту надходження хворого він провів хірургічну операцію, яка виявилося на той час пізнім оперативним втручанням. Прокуратура району дійшла висновку, що лікар-хірург вчинив злочин і підлягає кримінальній відповідальності. Рішення засноване на висновку комплексної судово-медичної експертизи. Зокрема, у ньому сказано, що лікарська медична допомога хворому провадилася не в повному обсязі, а оперативна медична допомога проведена пізно. У результаті бездіяльності лікаря хворий внаслідок тривалої кровотечі через декілька днів помер. Сам лікар свою провину заперечував. Проте, у ході судового засідання вона була доведена. Лікареві-хірургові призначено покарання у вигляді позбавлення волі терміном у два роки й шість місяців умовно з випробувальним терміном у два роки. Крім того, він позбавлений судом права займатися лікарською діяльністю протягом двох років. Засудженому доведеться виплатити на користь матері померлого компенсацію за моральну шкоду в розмірі 50 тисяч рублів.
— Тепер я розумію, — процідив Олег. — Прокуратура звернула увагу на цей випадок і дійшла висновку, що лікар-хірург вчинив злочин і підлягає кримінальній відповідальності… Лише тоді вони провели судово-медичну експертизу… Дякую за консультацію… Я все усвідомив.
Вже в коридорі полковник запитав Марту як там Ярослав. Дівчина відповіла, що все гаразд… Гарний хлопець, дуже ввічливий, тактовний, попередливий, галантний і таке інше. Та не завадило б йому бути трохи ….як би то висловитися… активнішим…
— Ех!.. Активнішим… То — мій біль…. Добре, поговорю з ним..
Назовні їх чекала несподіванка: сонце, яке так лагідно пригрівало вранці, надовго зникло за хмарами… Сніг підтанув, а з дахів загрозливо нависали бурульки…
— Тепер я розумію цю систему, — злобливо резюмував Олег. — Усе розраховано на те, що людина втомиться дошукуватися правди, зламається і у неї не вистачить наснаги вести боротьбу далі…
Хвилин з п'ять вони крокували ані пари з вуст і зовсім не тією дорогою, якою треба було іти хоча б одному з них. Обоє розуміли, що устрявати у карний суд даремно, а вимагати з лікарні відшкодування морального збитку здавалося аморальним. Раптово з боку ріки подув пронизливий студений вітер… Налетіла хуртовина… Важка похмура хмара загрозливо зависла над містом. Олег отямився і обдивився навкруги… Виявилося, що вони стовбичать на безлюдній набережній. Що робити? Знову вести дівчину до кав’ярні? Годі вже… І він запросив засмучену Марту до себе додому. Там вони зігріються і спокійно обговорять свої справи без сторонніх очей. Марта погодилася… Тож вони повернулися на центральний проспект і сіли в напівпорожній трамвай… Поки дівчина мовчки дивилася у вікно, Олег розглядав пасажирів. Начебто нормальні, пристойно одягнені люди… Багато молоді, інтелігенції… А як Марина зневажала громадський транспорт! Краще не згадувати…. Стверджувала, що тільки старці трамваями роз'їжджають… Позаду дві студентки щебетали про сесію, і Олег згадав свою нездійснену ідею зателефонувати Білецькому…
До будинку дісталися мокрющі… Вдома Олег стягнув з дівчини намоклу куртку і повісив її сушитися у передпокої. А Марта розчесала своє довге вогке волосся і пройшла на кухню. Покосившись на м'який куточок, вона знітившись присіла на табуретку біля вікна. А Олег тим часом підбадьорював себе лаштуванням кави та викладанням на блюдо тістечок.
— Марто….
— «Марфа Васильевна я», — засміялася дівчина й атмосфера миттєво потеплішала.
— Так… Дійсно… Древньо-арамейською мовою Марта — це володарка й наставниця. А українською — Марфа. А ви про Марфу-посадницю знаєте?
— Ні-а, не знаю. Я знаю лишень Марфу Василівну з кінофільму «Иван Васильевич меняет профессию».
— Ех ви, Марфа Василівна… Тоді я дам вам вільний переклад цієї історії, від якої душа холоне. Так от слухайте… Був на Соловецькім острові монастир… А біля цього острова був інший острів, який ченці вважали своєю власністю, а жителі помор'я натомість звикли на ньому рибку ловити. От Зосима, засновник монастиря, і подався до Новгороду клопотати грамоту на цей другий острів. Спочатку він сунувся до владики, а потім і до боярині Марфи дійшов. Та Марфа наказала випровадити непроханого гостя. Роздратований Зосима спересердя вигукнув: «Пропадіть ви пропадом!». А владика взяв та й виклопотав монастирю грамоту на володіння. Та ще й з усіма печатками: своєї, посадника, тисяцького й п'яти кінців Великого Новгорода. Довелося Марфі запросити Зосиму до себе в гості… Влаштувала вона гучний бенкет, зустріла преподобного з великою повагою і посадовила на перше місце. Та раптом, серед бенкету, Зосима ні з тих, ні з сих зарюмсав. Бояриня давай вибачатись, насувала йому дарунків й навіть додала до того злощасного острову своє село на річці Торба. Словом, все робила, аби вгамувати преподобного. Минуло кілька років… Зосима вже й труну собі спорудив, аж тут новина: Великий Новгород розграбований, владику Феофіла скинули, бояри відіслано в оковах на чужину разом з бояринею Марфою та її дітьми… От так збулися прокль… тобто пророцтва Зосими.
— От тобі й маєш… — засумувала Марта. — Через якийсь острів таке напророчив людям… Бідна Марфа…
— Це я вам розповів свою версію, а за офіційною — так їй і треба цій Марфі… Чому для монастиря острів пошкодувала?
Олег розлив каву і підсунув дівчині кремове тістечко.
— До речі, давно хотів запитати, звідки ви знаєте всі ці юридичні тонкощі?
— А, — розсміялася Марта, — це через Ярослава, сина дядька Сергія… Розумієте, рік тому дядько Сергій попросив мене працевлаштувати свого сина. Спочатку я здивувалася. Дядько завжди пишався сином і хвалився, що після юридичної академії його запросили (!) прокурором до Луганську. Аж тут хлопець повернувся додому, і дядько Сергій зі своїми зв'язками не спромігся йому нічого знайти. А в нас звільнилась посада юриста. Я порекомендувала директорові Ярослава й тепер, щоб не пекти раків, доводиться частенько вирішувати за нього юридичні питання… А потім вже і кримінологією зацікавилася. Щодо Ярослава… Дуже інертний хлопчик… Хоча він ненабагато молодший за мене, та інакше як хлопчиком не назвеш…Нещодавно таке бовкнув нашому головному бухгалтерові. Ми працюємо до п'яти вечора, і коли вийшли із прохідної, то Люба наздогнала його й запитала, чому він не зустрівся з податковими інспекторами? Адже вони просили пояснити їм деякі положення наших договорів… А той і відповідає: «А вам не здається, Любов Вікторівна, що робочий день вже добіг кінця?».
Олег зітхнув… Яке щастя, що Ігорьок кинув цю юриспруденцію до дідькової матері.. І згадав потуплений погляд сивого підполковника. Поділився з Мартою, що його син міг стати, напевно, таким самим «юристом» та, слава Господу, це питання вже закрито…
Аби не припиняти бесіди, він поцікавився як такій чарівній дівчині працюється на Богом забутому заводику. Марта пожвавішала і повідала, що запросила її туди Люба, та сама головний бухгалтер, якій Ярослав відмовився допомагати в спілкуванні з податковою інспекцією. Спочатку було дуже складно… Коли йшла на це місце, навіть купила діловий костюм, бо посада начальника таки зобов'язує. Та всівшись за старий розсохлий письмовий стіл з комп'ютером, який працював ледь не на перфокартах, мало не розревлася. Підлеглими в неї були три товсті тітки. Спочатку вони саботували усі її накази й займалися на свій розсуд хто чим. В обідню перерву тітки витягали з-попід столу банки з якоюсь сірою рідиною та енергійно торохтіли ложками об денце, смачно чавкаючи й облизуючи ложки — «наші хвостики гачком, наші рильця п'ятачком». Марта, аби не бачити й не чути всього цього виходила під час обіду з кімнати, бо окремого кабінету тоді ще не мала. Після тривного обіду тітки, як закон, дружно лузали насіння та обговорювали серіали. Через те, що заводик їх перебуває у ведмежому кутку, то й працівники там вдягнені ніби полонені німці. Нормувальниця, наприклад, дотепер ходить на роботу у трениках з витягнутими колінами. На а цьому тлі Марта виглядала як народна артистка… Зараз, на щастя, тітки навчилися виконувати її завдання вчасно й більш-менш якісно. Втім на роботу вона ходить у джинсах, щоб не дуже виділятися. Щоправда, тепер в неї лишилося тільки дві підлеглі.
— Чому? Одну виперли?
— Та що ви? Просто тітонька не спромоглася перешикуватися на новий лад і пішла працювати в цех. Та ви за них не хвилюйтеся! Кожну з роботи чоловік на автівці зустрічає… І лише я самотньо чугикаю на старому трамваї…
Олег посміхнувся й знайшов доречним нарешті запитати:
— Марфо Василівна, а чому ви розлучилися з чоловіком? Якщо хочете — не відповідайте.
— Ні, чому? Хочу! Навіть дуже хочу розповісти, — загарячилася дівчина, що додало особливу принадність її нордичному лику. — Просто чоловіки не люблять жінок, які не підігрівають їх низинні пристрасті й не заохочують до ганебних вчинків.
— Що ви кажете? — вразився Олег такому пасьянсові.
— Хоча, що ви мене будете слухати? Можливо він теж до мене претензії має.
— Але я жадаю вислухати саме вашу версію.
У викладі Марти історія була такою. Чоловік її відкрив свою фірму і увесь занурився у справи. Марта не заперечувала постійному перебуванню чоловіка на роботі, бо вважала, що це краще, ніж лежати на дивані, як супутники життя деяких її подруг. Та ось він запропонував їй посаду головного бухгалтера… Марта категорично відмовилася, бо бухгалтерію ненавидить ще з інституту. Вона попрацювала в нього менеджером з персоналу, проте довго на його фірмі не затрималася… Її чоловік за роки свого директорства дуже змінився. І змінився на гірше.
— Яким чином?
— Почав горлати на людей. Уявляєте? Репетував на своїх підлеглих як різаний і тикав усім, незважаючи на поважний вік. Мав одного начальника маркетингу — солідного такого чолов’ягу… Відставника. З першого дня знайомства він називав його Петею. По-батькові не знав і знати не хотів, а в нашому російськомовному середовищі звертатися «Пане Петре або пані Маріє» нема звичаю… Обзивав своїх робітників як у дитячому садку — Манями, Катями, Сергійками… І волав з будь-яких дрібниць. Я просила його поводитися більш чемно і стримано. Адже він, властиво, з інтелігентної родини…. Мама — викладач у технікумі, тато — журналіст в місцевій газетці. Та чоловік переконував мене, що це — виробництво, а я нічого в цьому не тямлю. На щастя, Люба запропонувала мені роботу і я погодилася…. А в чоловіка з'явилася інша помічниця, Карина. Сіренька така мишка… Прийшла на фірму ще за мене і поводилася тихенько-тихенько… Займалася діловодством та технікою безпеки. Але така, знаєте, клята до роботи! Хапалася за всі питання — і за свої й за чужі. Дуже трудяща дівчина… І поступово стала незамінною. Тепер Карина Михайлівна взяла на себе організацію фінансово-економічного сектору, переконує мого колишнього чоловіка в тому, що всі навкруги — дурні, пройдисвіти, які нічого не роблять, лише даремно одержують зарплатню. І живуть вони тепер — як одна душа… Коли директор розносить своїх підлеглих — Каринка сидить поруч й посмішкою заохочує. Типу, давай, давай, любий! Так їх!.. Який ти молодець!.. Старих друзів він розгубив… Йому всіх наразі заступає одна Каринка.
— От таких люблять… — невесело завершила Марта свою розповідь. — А що я можу запропонувати? Поводитися гідно, а на вихідних Джармуша дивитися?
Хто такий Джармуш Олег не знав… Та про всяк випадок запам'ятав.
— Все в минулому… А як ваші справи, ви свої кіоски спродали?
— Так спродав. Тільки я зараз думаю…
І Олег згадав двох студенток з трамваю… Обстановка розташовувала: грізна хмара все ще висіла над містом і в кухні потьмарилося. Запанував затишний півморок і він відчув таку довіру до дівчини, яка сиділа поруч з ним, що в душі народилося бажання розповісти трохи про себе. Не все, звичайно… Багато чого вона не довідається ніколи… Але давню давнину згадати не завадить. І Олег розповів, як колись викладав історію в технічному виші… Як був дуже гарним викладачем, хоча й трошки розхристаним. Молодий був, любив туристичні походи, потім навіть сам водив групи до Криму і Молдавії. І все було б гарно, якби не «пєрєстройка». Зарплатня у викладачів знизилася, а вимагати хабарі з студентів він так і не навчився. Тож довелося піти до друга на фірму торгувати металом. А потім… Потім відкрив ці кіоски… Втім все частіше він повертається до думки відновити викладацьку діяльність, адже він таки — кандидат історичних наук. Хоча й страшнувато, якщо по-чесному. Двічі літа не буває…
— Чому?
— Скільки часу минуло! І історія зараз інша…
— Так ви не можете або не хочете?
— Хочу…
— Може, не дуже? — лукаво запитала Марта.
— Дуже…
— А якщо дуже, то навідайтесь до свого інституту і дізнайтеся, як там справи. Як кажуть, «спиток — не збиток». Ні — так є інші виші або навіть технікуми, пак коледжі… Головне — почати, а там життя поведе…
…Вже затемрілося, коли Олег викликав дівчині таксі…. Вночі, сидячі на самоті в кухні з цигаркою у зубах, він твердо вирішив найближчими днями зателефонувати Білецькому.
Андрій Шевчук вертався додому парком… Було дуже слизько, і він уважно дивився під ноги, старанно переступаючи небезпечні місця. Коли бачив перед собою блискучу підталу тасьму, хлоп’яча душа не витримувала спокуси. Розганявсь — і стрімко летів вперед, розвертаючись до кінця доріжки задом наперед.
Раптом помітив поперед себе знайому фігуру, яка за схилом голови нагадувала віслючка Іа. З-під пахви небораки виглядав незмінний чорний портфель… Уздрівши довгу блискучу доріжку, він розігнався і… пригальмував акурат біля сиротливої постаті.
— Доброго вечора, пане Вікторе!
Смідович скоса глянув на колегу, миркнув «доброго» і сумовито покрокував далі… Та хлопець і не думав відступатися. Просто у спину спитався дозволу ознайомитися з домашньою бібліотекою шановного пана Віктора, про яку начувся багато гарного. На крижане питання, що його цікавить, відповів: «Звичайно, медична література»…. Потупцювавшись, Смідович знехотя запросив настирливця до себе.
Мати його була вдома… Як кожна жінка у такій ситуації, вона спочатку заохкала, чому не попередили, а потім прожогом метнулася насипати борщу. Андрій не пручався: за домашньою їжею таки скучав. За вечерею вона розпитувала гостя про те, як той влаштувався у старій хаті і порадила не зволікати з нареченою, бо звикне сам і буде, як її син, одинаком вік доживати. Перегодя розповіла про те, як на роботу не йшла, а літала, а увесь колектив лікарні уявляв собою дружню родину. Не забула згадати і про завідуючого Жаборовського, утираючи око стареньким ситцевим фартухом… «Мета у кожної медсестри, лікаря й санітарки була одна — поставити хворого на ноги», — безрадісно завершила вона свої спогади.
Подякувавши за смачну вечерю, Андрій відібрав декілька книжок з хірургії, зелену товсту книжку про знаменитих хірургів Вишневського й Філатова і пішов додому. Його ніхто не затримував…
Та з того часу чоловіки заприятелювали. Смідович надавав молодому колезі трупи для вправ, ділився своїми спостереженнями, а Андрій, у свою чергу, допомагав робити розтини. Інколи вони випивали в морзі на протертому диванчику, і патологоанатом, не заглиблюючись у деталі, розповідав про те, як життя врешті-решт перетворило його у підтоптаного парубка… Та що поробиш… Вже звик …Андрій у душі лаяв всіх жінок світу. Класний мужик, не п'є, при пам'яті, що їм ще треба? У свою чергу він зізнався, як кляне себе за те, що у свій час трохи халатно поставився до набування практичного досвіду. Ні, він не був найгіршим інтерном чи студентом, біли й гірші. Натомість варто було мірятися з найпершими… А такі були! Ходили на всі кружки, скрізь сунули свого носа, а в інтернатурі самостійно оперували. Вони дихали медициною й жили нею… Він теж вирішив стати першим. Нехай із запізненням, та ще не вечір… Спочатку наб’є руку на найпоширеніших операціях, а згодом і позаштатних ситуацій не лякатиметься.
Поступово світ піднявся вгору… До пацієнтів Андрій ставився так, начебто вони були його батьками, сестрами та братами. Історії хвороб знав як «отче наш», не шкодував часу на вислуховування найдрібніших подробиць захворювань, засиджувався на роботі допізна… Годинами рився в довідниках, а вдома, у місті, добирав відсутні знання в Інтернеті. Робота геть чисто поглинула його. Все частіше він оперував самостійно а в складних випадках — під керівництвом Кирпи, який помітивши запопадливість молодого колеги, підбадьорював:
— Давай, давай…. Теорія й практика, практика й теорія.
Декілька разів Андрієві довелося навіть взяти участь у застільних заходах чоловічого колективу лікарні, аби у неформальній обстановці розпитати про ті чи інші нюанси лікувальної справи.
…І саме тоді трапилося те, що мусило трапитися, і на що він чекав з таким хвилюванням. Наприкінці січня до прийомного відділення привезли непритомного чолов'ягу. Дружина, яка його супроводжувала, розповіла, що самі вони із сусіднього району, а приїхали сюди до куми на день народження. Випили добряче, те та се… Посварилися… І чоловік побився з одним з гостей.
Андрій уважно оглянув щуплявого мужика із примітивним мавпячим обличчям… Помацав його живіт і замислився… Бійка відбулася півгодини тому… Коли дружина вийшла на вулицю, то побачила як чоловіка, який лежав на землі, бив чоботом у черево кумів сусіда.
— Вдягнений був?
— Коли?
— Коли били?
— Ні, без куртки…
— А руками захищався?
— Я не бачила…. Та що ж це тепер буде-е-е-е-е? — заволала бідолашна на всю лікарню.
Бліде обличчя постраждалого було вкрите краплями поту. При перкусії живота відчув притуплення в нижньому бічному відділі… Черевна стінка трохи напружена, проте — ані здуття, ані виразних симптомів роздражнення очеревини…
Андрій випростався. Без будь-якого подальшого обстеження він знав, що у дядька розрив дванадцятипалої кишки в заочеревинній області. Кардіолог Тищенко, черговий по лікарні, запропонував відіслати чоловіка до сусіднього району за місцем проживання, та Андрій категорично захитав головою… Тищенко знизав плечима: «Дивися, тобі видніше…».
До цього дня він готувався… На трупах проробив цю операцію безліч разів: як під керівництвом Кирпи, так і самостійно. Перечитав увесь Інтернет, списався на медичному форумі з хірургами. Щоправда, він думав, що закон парності спрацьовує в більш короткий проміжок часу, а тут два місяці минуло… А може то сама доля надавала час для ретельної підготовки?
Поки пораненого перевозили до реанімації, він прораховував свої подальші кроки. Аж тут на порозі ординаторської знов з'явився кардіолог: «Що вирішив? Я вважаю за доцільне зачекати дві-три години, може там нічого страшного». Та Андрій замотав головою, наче уперте теля й подався до реанімації. Живіт — дошка, пульс частий і малий. На ймовірне місце розриву вказували садна… Удар вочевидь прийшовся на сигмовидну кишку. Ні… на се нема ради… Нікуди від цього дядька не подітися…. Це — його хворий і більш нічий… Від цієї думки він чомусь розгубився і кинувся телефонувати Кирпі. Той напівсонним голосом відкараскався: «Роби сам! Ти все знаєш. Чи будеш чекати мене до ранку?».
Знову чекати до ранку? Ні…. Тільки не це… І Андрій наказав Тетяні Кирилівні готуватися до операції, а дружину пацієнта — геть з очей. Медсестра запитала: «Що готувати? Катетери? Лапароскоп?».
— Який там лапароскоп… Йому сто років в обід… Відкрита…
Потім глянув на Тищенка:
— Будете асистувати.
— У перший раз, чи що…
Хвилин за сорок пацієнт був готовий до операції… Годі баритися. Відрегулював світло, а медсестра обробила йому руки й натягла стерильні рукавиці. Одна втіха, що сьогодні чергує саме вона, медсестра епохи Жаборовського.
Тетяна Кирилівна обробила гіпотетичні місця розрізу і шкіра пацієнта зарожевіла.
— Тампони, голки, інструменти перерахували?
— Так.
Андрій зробив анестезуючий укол в хребет, а потім поклали дядька горілиць… Хвилини з дві він вдивлявся в живіт, і нарешті впевнено зробив косий розріз у лівій паховій області. Тищенко з медсестрою звели на нього очі, в яких читався гігантський знак питання. А хірург робив своє… Обережно розсік ретрактором шкіру й підшкірну тканину… Краї вийшли рівненькі й зовсім не рвані. Дуже добре… Ручкою ножа роз'єднав м'язові волокна, розділив кровоносні судини між затискачами й перев'язав. Прокол, лігірування…. Захопив і підняв очеревину…
— Перехоплюй! — наказав Тищенкові. — Так… Добре…
Хвилювання не почував, хоча й відчував живу тканину всіма своїми фібрами. Спотайна зрозумів, що його рятують лише треновані до автоматизму руки. Крок за кроком вони з Тищенком дісталися очеревини. Невеликий надріз скальпелем, розширення ножицями і… готово! Наклав ретрактори… Тепер треба негайно мобілізувати товсту кишку, аби мати можливість оперувати поза черевною порожниною. Невже помилився? Чорт… Невже треба було робити серединний розріз?… А що було в тієї жінки? Ушкоджена сигмовидна кишка, розрив 1,5 міліметрів… Враз побачив кишковий уміст і сальник, який розтягнувся і майже прилип до рани. Все так просто? Та невже?… Добре, що хоч сигмовидна кишка має довгі брижі. Він легко її вивів й уважно роздивився… Так і є! Ось воно — місце розриву…. Слава Богу, дірочка зовсім невеличка, десь третина сантиметру, і резекція не знадобиться. У черевну порожнину витекло лише кілька крапель калу…. Андрій ретельно відгородив ушкоджену ділянку кишки серветками і обробив рану. Вслід зашив і зміцнив шви шматком сальника.
Та розхолоджуватися нема коли… Треба терміново видаляти ексудат і інфікований уміст черевної порожнини. За півгодини покрутив отерплою шиєю і помітив перелякані очі Тищенка.
— Що? — спитав свого асистента.
— Та нічого… Руки заклякли.
— А в мене шия…Вже скоро.
Залишалося зашити зовні… Андрій впевнено з'єднав вивернуті краї вузловим шовковим швом. Багато часу зайняло ретельне сполучення підшкірної тканини… Аж ось наклав скоби, аби не лишати пацієнту на згадку широкий шрам, і за допомогою декількох клейких смужок паперу забезпечив додаткову підтримку. Пов'язку на рану накладала вже Тетяна Кирилівна.
Все та не все. Все лише починається. Тепер слід чекати… Не дай Боже доведеться наново розрізати!..
Коли Андрій вийшов з операційної сірів ранок…. Не встиг отямитися, як до ординаторської влетів Кирпа.
— Ну як?
— На автопілоті…
— Що там було?
— Три десятих на сигмі в заочеревині.
— Молодчага!.
Наступного дня Андрій просидів біля ліжка прооперованого, уважно вдивляючись в неголене мавпяче обличчя. Самотужки ставив крапельниці, робив внутрішньовенні уколи, уводив у черевну порожнину антибіотики…
Додому приліз глухої ночі… Впав на ліжко не в силах навіть думати про вечерю, а під ранок схопився і кинувся до мобільного. Все нормально…
Гроші за цю операцію він не взяв, буркнувши щось на кшталт того, що за все заплачено… Так дружина того дядька й залишилася стояти посеред лікарняного коридору з відкритим від здивування ротом і п’ятьма сотенними купюрами у руках. Хоча обізнані люди казали, що така операція вартує щонайменше 1000 гривень.
Андрій і далі спостерігав за своїм хворим, забігав до його палати по три рази на день. Дядько виявився суворим, тримав себе незалежно, і начебто зробив ласку тим, що дав себе врятувати. Коли його виписували, палатна медсестра Ганнуся навіть не витримала: «Та ви хоч би подякували лікарю! Він вам життя врятував!». А той у відповідь лише примхливо вигукнув:
— Що йому дякувати? Це — його робота! Він зарплату получає… Щоб лічив мене! — і з почуттям власної гідності пошукав очами підтримки у сусідів по палаті.
Обурена Ганнуся сплюнула і вибігла з кімнати, а Андрій щиро розсміявся…
То була його перша і остання в житті операція на сигмі. Більше якось не траплялося…
На початку лютого Олег одержав листа із запрошенням відвідати лікарню райцентру Прісне для участі у зборах. Марті листа не показав, однаково вирішив нікуди не їхати… Та пізніше передумав… Збори призначені на 17 годину, а того дня він збирався заїхати на дачу, подивитися що там і до чого. То чому б не забігти по дорозі?
… Коли увійшов до зали, збори вже почалися… У президії тронували огрядний лисий мужик років під 60, гостроноса яскраво-руда дівиця і безбарвна сива жінка похилого віку. Згодом з'ясувалося, що голомозий — то замголовлікаря Коцюба, а дівиця з жінкою — представниці обласного управління охорони здоров’я. Семенова за офіційною версією бюлетеніла. Коцюба з півгодини нудно зачитував результати конференцій та експертиз, далі вислухали пояснення Дюдяєва та хірурга Шевчука, які в один голос стверджували, що зробили все від них залежне. Врешті-решт голова зборів запропонував винести хірургові Шевчуку попередження, а головлікарю Семеновій й Дюдяєву — сувору догану із занесенням до особистої справи. Проголосували одностайно…
Лаючи й клянучи себе останніми словами, Олег вискочив до коридору з незмірним бажанням забратися подалі від цієї ганьби. Вже на східцях почув з-позаду рокотливий голос Коцюби:
— Зачекайте, будь ласка…
Він обернувся.
— Борис Петрович, — із задишкою відрекомендувався замголовврача. — Та хотів вас спитати… Може, ще якісь питання до нас маєте?
— Ніяких питань, — поспішив відв'язатися. — І так все зрозуміло.
— Та що там зрозуміло? Пройдемо до мого кабінету, — і Борис Петрович наполегливо підхопив його за лікоть.
У кабінеті він всадовив гостя у трохи кращий ніж у вестибюлі фотель, а сам витяг з шафи неповну пляшку вірменського коньяку й дві радянські грановані стопки. «Презент від хворих, що вижили», — подумав Олег. Розливши коньяк, замголовлікаря із щирим співчуттям у голосі виголосив:
— Вибачте нас, шановний…. Повірте, ми дійсно робили все, на що спроможні… Пом'янемо вашу дружину… Царство їй небесне, а нас Господь теж не залишить поза увагою. Ви не хвилюйтеся… Нас звідтіля карають, — і він тикнув вказівним пальцем у стелю, — крутіше ніж облздороввідділ. Повірте, ТАМ доган не ставлять. Звідти — прямим ударом у сонячне сплетіння…
Випили не цокаючись, і гнівні почуття, що розпирали Олегову душу ще кілька хвилин тому дещо вгамувались… Не почував вже ні зла, ні образ… Чорт його знає, може, ці айболіти дійсно зробили все на що спроможні? А на що сподіватися в цих умовах? І він роздивився кругом себе: стелі у вологих плямах, діряві фотелі, чорний доісторичний телефон. Здається, візьмеш слухавку, а там — баришня на зв'язку: «Алло, Смольный?».
— Я так вам скажу, Олеже Андрійовичу… Всі під Господом ходимо…. А проблем у нас! Кадрів не вистачає, ніхто не хоче їхати на село… Лапароскопу — років з п'ятнадцять, «бачить» відсотків на 30, не більше.
— Та так… …
Коцюба знову розлив коньяк. Без закуски…
— Не гнівайтесь на те, що я зараз скажу, але, коли їду повз ваші дачні селища, то думаю: «Скільки грошей вкладено в цю розкіш! А на медицину всім начхати». Багатії лікуються у закордонних клініках, а бідні вважають, що їх безкоштовно вилікують медики із зарплатою в 700 гривень.
— Даруйте! — в Олега очі полізли на лоба. — Сімсот гривень?
— Добре… В мене особисто — 1100. Можна жити на ці гроші?
— Ні, звичайно… — і згадав виписку з банкомату своєї покійної дружини.
— Скажіть чесно… Ви коли повз нашу лікарню їдете, душа у вас болить, як тут люди живуть? Як лікуються?
Погляд старого лікаря змусив опустити очі в долівку. Ні.. За стан медицини його душа не боліла… Тим більш — сільської.
— Та хіба ж то причина, щоб так по-дурному загинути молодій жінці, матері?… Невже нічого не можна було зробити? Прикласти максимальні зусилля?
— От-от…Я ж і кажу про максимальні зусилля… Пам’ятаєте, був собі один депутат? Найвищого рівня депутат! Вище не буває…Володар кілець! А от з іронії долі потрапив до районної лікарні, повз яку проїжджав на полювання безліч разів. І навіть убік не дивився… Яка там районка? Адже до його послуг — найкращі закордонні клініки…А Господь наш от як розпорядився… От скажіть, чи можна тут працювати? Фінансування — мізерне… Нещодавно стара прибудова від снігу обвалилася. У фізіотерапевтичному кабінеті трубу прорвало, і гнила підлога — шубовсть! Стаціонар був на 100 ліжок, а тепер — на 50. З 120 лікарів працюють 80, замість трьох анестезіологів — один, а рентгенологом — дід-пенсіонер. Проситься перед смертю відпочити, а ми йому кажемо — ТАМ відпочинеш! Вчора виділили тисячу гривень на косметичний ремонт… А в мене — дефибрілятор шістдесятого року! Знову ж, вибачаюся, що таке 1000 гривень?! Косметичка будь-якої дачниці більше коштує. Почнеш скаржитися на недостатнє фінансування, кривляться — шукайте спонсорів. Так і живемо… Та ще якось і оперуємо, і діти в нас народжуються, і на виклики їздимо… Торік купили електронні ваги для дитячого відділення, дистилятор, інгалятор і відремонтували відділення переливання крові.
Борис Петрович зітхнув і розлив рештки коньяку.
— Так заради того депутата санітарну авіацію викликали.… Знайшли гроші?.. А ви чому не викликали? Хіба інструкція не дозволяє?
— Знущаєтесь? У нас немає коштів стару машину відремонтувати, родичі хворих власним транспортом перевозять. А кожна хвилина для недужого — питання життя і смерті. На виклики по Прісному пішки ходимо або на велосипедах. А в осінню негоду знаєте як? А в зимову відлигу? Без гумових чобіт — і не виходь. А ще ліземо до Євросоюзу…
— На Євро-2012 скільки грошей витрачається… — погодився Олег, згадавши знівечений центр міста. — Будують нікому не потрібні готелі, вирубують зелені зони… То чому ви не страйкуєте? Чому не обурюєтесь?
— А нам не можна страйкувати! Українська держава затулила лікарям рота і зв’язала руки. Я лише слину ковтав, коли дивився по телевізору як іспанські терапевти страйкували… І знаєте, що вони вимагали? Збільшення чисельності медперсоналу в районних поліклініках! Або візьмемо Данію: там два місяці тривав страйк медсестер і доглядальниць…Відмовилися виходити на роботу і наполягали на підвищенні зарплати на 15 %. Тисячі датчан два місяці не мали можливості потрапити до державних лікарень або на прийом до лікарів! Діяли лише служба швидкої допомоги та реанімаційні відділення, перебування породілей у лікарнях скоротили до декількох годин. Звісно, коли терпець уривається ми теж звертаємося до можновладців, та хто нас чує? У жовтні минулого року львівські профспілки звернулися до Президента, Прем`єр-міністра України та Голови Верховної Ради України. Написали, що якщо з таким рівнем зарплати не брати хабарі, то родини лікарів автоматично перейдуть за межу виживання. Вся свідома медична громада бажає звільнитись від цього ганебного явища, однак уряд України підняв зарплату тільки митникам, міліції та суддям. У всіх цивілізованих країнах лікарі мають найвищі, достойні заробітки, бо висока зарплатня — це ознака поваги до нашої професії. Тож профспілки і запропонували забезпечити всім українцям (а не окремим громадянам) можливість лікування в Барселоні та інших містах Євросоюзу за державний кошт, бо з таким станом системи охорони здоров’я ніхто не зможе і не захоче тут лікуватися. Та хто їх почув?
… Вийшовши з лікарні, Олег попрямував до центру Прісного… Дорогою він зловив маршрутку й проїжджаючи повз дуба, у який так нещасливо врізалася його дружина, побачив поруч із «своїм», ще один віночок. Зовсім свіжий, не запилений і не занесений снігом… Біля своїх воріт він трохи потупцювався, а потім рішуче пішов у напрямку Марекової хати.
Там горіло світло, а у його внутрішній кишені хлюпалася пляшка горілки.