Ноктюрни

Співак-Крунер

Того ранку, коли я побачив Тоні Ґарднера, що сидів собі за столиком серед туристів, у Венецію якраз надходила весна. Ми вже відпрацювали цілий тиждень просто на площі, а це, скажу я вам, таки полегша порівняно з усіма тими довгими годинами, коли доводилося виступати у задушливих надрах кафе, заступаючи дорогу відвідувачам, які хотіли вийти на сходовий майданчик. Зранку дув доволі сильний вітер, і наш новісінький тент знай лопотів над головою, проте всі ми почувалися трохи веселіше і свіжіше, й це, гадаю, позначалося і на нашій музиці.

Але стривайте, я говорю так, наче граю в якомусь оркестрі на постійній основі. Насправді ж я — «циган»: так інші музиканти називають хлопців, які снують туди-сюди площею поміж оркестрами у трьох кафе і допомагають там, де є потреба. Здебільшого я граю у кафе «Лавена», але гарячої днини можу відіграти серію композицій разом із хлопцями з «Кваддрі», потім піти у «Флоріан», а тоді — назад через площу до «Лавени». Я у гарних стосунках з усіма — з офіціантами також — і в будь-якому іншому місті вже мав би постійну роботу. Але тут, де кожен схибнутий на традиціях і минувшині, все не так, все догори дриґом. Деінде хист до гри на гітарі був би тобі тільки на користь. Але тут? Гітара! Менеджери зиркають занепокоєно. Надто вже це сучасно, туристам не сподобається. Торік восени я роздобув собі вінтажний джазовий інструмент з овальним резонаторним отвором — на чомусь такому міг грати Джанґо Рейнгардт, — тож тепер уже ніхто не сприйняв би мене за виконавця рок-н-ролу. Стало трохи легше, але менеджерам кафе це все одно не до вподоби. Правда така: якщо ти — гітарист, то будь ти хоч самим Джо Пассом, постійної роботи на цій площі тобі не знайти.

Є ще, звісно, одна дрібничка: я — не з Венеції, щобільше — взагалі не італієць. Як і той кремезний чех з альтовим саксофоном. До нас добре ставляться, іншим музикантам ми потрібні, та все ж офіційно оформляти нас ніхто не квапиться. Просто грайте і тримайте язик за зубами, постійно твердять нам менеджери. Так туристи й не втямлять, що ви — не італійці. Носіть костюм і темні окуляри, зачісуйте назад волосся — і ніхто жодної різниці не помітить, тільки рота не розтуляйте.

Хай там як, скаржитися мені нема на що. Адже оркестрам-конкурентам в усіх трьох кафе — особливо тоді, коли доводиться грати під тентами одночасно, — потрібна гітара: м’яке, неперервне звучання, яке підсилює мелодію, глухі удари по струнах, що линуть із глибини. Ви, певно, думаєте, що три оркестри на одній і тій самій площі в один і той самий час — це вже занадто, людям очі розбігаються і вуха в’януть. Але п’яца Сан-Марко доволі-таки простора. Прогулюючись площею, турист чує, як позаду згасає одна мелодія, а попереду натомість поступово наростає інша — десь так, ніби він радіо налаштовує. От що туристам не набридає ніколи, то це класика, всі ті інструментальні обробки різних відомих мотивів. Гаразд, це п’яца Сан-Марко, тут найновіші попхіти не в пошані. Та все ж що кілька хвилин їм потрібне щось упізнаване, наприклад, один зі старих номерів Джулії Ендрюс або музика з якогось відомого фільму. Пригадую, минулого літа, перебігаючи від одного оркестру до іншого, я зіграв тему з «Хрещеного батька» дев’ять разів за один день.

Так чи так, того весняного ранку ми саме грали перед чималим натовпом туристів, коли я побачив Тоні Ґарднера, який сидів наодинці зі своєю кавою майже навпроти, метрів за шість від нашого тенту. Знаменитості тут на площі — не дивина, і ми цим не особливо переймаємося. Хіба що, відігравши черговий номер, можемо потиху перекинутися між собою: «Гляньте, он там — Воррен Вітті... Дивіться, Кіссінджер... Он та жінка — вона ж знімалася в тому фільмі, де люди міняються обличчями». Ми до цього звикли. Врешті-решт, це ж п’яца Сан-Марко. Та коли я збагнув, що переді мною сидить Тоні Ґарднер, усе було інакше. Мене це схвилювало по-справжньому.

Тоні Ґарднер був колись маминим улюбленцем. Тоді, за комуністів, діставати у нас такі речі було дуже непросто, але мама примудрилася зібрати повнісіньку колекцію його записів. Якось, ще хлопцем, я одну з тих дорогоцінних платівок подряпав. Помешкання наше було тісне, а в цьому віці всидіти на одному місці часом просто неможливо, особливо холодної пори, коли надворі не надто й погуляєш. Отож я собі бавився, стрибаючи з нашої маленької канапи на фотель, якоїсь миті не розрахував стрибок і зачепив програвач. Голка з різким звуком проскородила платівку — діялося те задовго до ери компакт-дисків, — мама вибігла з кухні й розкричалася на мене. Кепсько ж було тоді мені на душі, і то не тільки через крик, а й тому, що я знав: то був один із записів Тоні Ґарднера, які так багато для неї означали. А тепер ще й ця платівка періодично поскрипуватиме й порипуватиме, доки він тихо і проникливо співатиме ті свої американські пісні. Через роки, вже працюючи у Варшаві, я дізнався, що такі записи можна придбати на чорному ринку, і замінив мамі всі її заслухані мало не до дірок альбоми Тоні Ґарднера на нові, зокрема й той, що постраждав був від моїх пустощів. На це пішло понад три роки, але я знай діставав їх один по одному і щоразу, навідуючись до неї, привозив у подарунок нову платівку.

Тож, гадаю, цілком зрозуміло, чому, впізнавши його у чоловікові, що сидів за якихось шість метрів від мене, я справді розхвилювався. Спочатку просто очам своїм не повірив, аж загаявся зі зміною акорду мало не на цілий такт. Тоні Ґарднер! Що б то сказала моя люба матуся, якби це побачила! Заради неї, заради її пам’яті я мусив підійти і перекинутися з ним хоч словом, нехай інші музиканти й кепкуватимуть потім: от, мовляв, коридорний з готелю та й годі.

Утім, не міг же я, звісно, так просто взяти і кинутися до нього, розштовхуючи дорогою стільці та столики. Спершу треба було дограти програму. І наступні три-чотири номери перетворилися, скажу я вам, на справжню агонію: щосекунди мені здавалося, наче американець ось-ось підведеться і піде геть. Але він сидів собі та й сидів, сам-один, втупившись у свою каву і помішуючи її з таким виразом обличчя, ніби ніяк не міг збагнути, що ж то йому принесли. На вигляд не відрізнявся від пересічного американського туриста: світло-блакитна сорочка-поло й широкі сірі штани. Волосся, на обкладинках тих давніх платівок дуже темне і лискуче, було тепер уже майже сиве, але таке ж густе, бездоганно зачесане на той самий манір, що й тоді. Коли він щойно впав мені в око, то тримав свої темні окуляри в руці — інакше я навряд чи його впізнав би, — та доки тривав наш виступ, а я не відводив від того столика погляду, надів їх, потім скинув і знову надів. Вигляд у нього був стурбований, і я розчаровано збагнув, що нашої музики він насправді не слухає.

Наша програма добігла кінця. Не зронивши ні слова, я квапливо вибіг з-під нашого тенту і проштовхався до того місця, де сидів Тоні Ґарднер, а там на мить запанікував, бо й гадки не мав, як до нього заговорити. Тож я зупинився за ним, аж тут якесь шосте чуття спонукало його обернутися і підвести на мене очі — мабуть, за всі ці роки фани не раз отак до нього підступали, — і вже за кілька секунд я, відрекомендувавшись, пояснював, що граю в оркестрі, який допіру виступав, на одному подиху розповідав, що захоплююся ним, а моя мати то й узагалі була справжньою його фанаткою. Ґарднер слухав усе це з незворушним виразом і лише періодично кивав, наче мій лікар. Я все говорив і говорив, він же тільки перепитував час од часу: «Невже? Що, справді?». За якусь хвилину я подумав, що треба вже дати йому спокій, і зібрався піти, аж раптом почув:

— То ви, значить, з тих країв, де заправляли комуністи. Скрутно ж вам, мабуть, доводилося...

— Усе це вже в минулому, — бадьоро стенув плечима я. — Тепер ми — вільна країна. Демократія.

— Радий це чути. А оце щойно для нас виступала ваша команда... Сідайте. Хочете кави?

Я сказав, що не хотів би нав’язуватися, та у голосі пана Ґарднера прозвучала тієї миті м’яка наполегливість:

— Ні-ні, сідайте. То, кажете, вашій матері були до вподоби мої записи?

Тож я сів і став розповідати далі. Про свою маму, про наше помешкання, про ті записи з чорного ринку. Пригадати назви альбомів я не міг, однак заходився описувати зображення на конвертах, наскільки вони мені запам’яталися, а він щоразу піднімав угору пальця і казав щось на зразок: «О, то був “Неповторний”. “Неповторний Тоні Ґарднер”». Ця забава, схоже, припала до душі нам обом, та раптом я помітив, що погляд пана Ґарднера ковзнув кудись повз мене, й обернувся якраз вчасно, аби побачити, що до нашого столика підходить якась жінка.

Вона була з тих американських дам — таких стильних і вишукано одягнених, з доглянутим волоссям і чудовою фігурою, — які звіддалік видаються набагато молодшими, ніж зблизька. Здалеку я міг би прийняти її за модель, одну з тих, що їх можна побачити на фото у глянцевих модних журналах. Та коли вона сіла поруч із паном Ґарднером і підняла на чоло свої темні окуляри, я збагнув, що їй щонайменше п’ятдесят, а може, й більше.

— Це Лінді, моя дружина, — повідомив пан Ґарднер.

Пані Ґарднер сяйнула мені дещо силуваною усмішкою і поцікавилася у свого чоловіка:

— А хто це? Ти вже завів собі приятеля?

— Саме так, люба. Гарно збавив час за розмовою з... Вибачте, друже, я ж навіть не знаю, як вас звуть.

— Ян, — хутко сказав я. — Але друзі називають мене Янек.

— То у вас зменшена форма імені довша за повне ім’я? — здивувалася Лінді Ґарднер. — Таке буває?

— Люба, не грубіянь чоловікові.

— Я не грубіяню.

— Не можна кпити з чужого імені. Ну, будь чемною дівчинкою.

Лінді Ґарднер з якимсь безпорадним виразом на обличчі повернулася до мене.

— Ви розумієте, про що він? Хіба я вас образила?

— Ні-ні, — відповів я. — Зовсім ні, пані Ґарднер.

— Він постійно говорить, що я груба з публікою. Але це не так. Хіба ж я була щойно з вами груба? — А тоді обернулася до чоловіка: — Я говорю до публіки природно, милий. Так уже в мене заведено. Це ніякі не грубощі.

— Гаразд-гаразд, люба, — мовив пан Ґарднер. — Не треба робити з мухи слона. Та й цей чоловік — не публіка.

— О, невже? А хто ж він? Заблуканий небіж?

— Поводься ґречно, люба. Цей чоловік — колега. Музикант, профі. Тільки-но нас усіх розважав, — і він зробив жест у бік нашого тенту.

— Он воно як! — І Лінді Ґарднер знову повернулася до мене: — То це ви щойно виступали? Було гарно. Ви на акордеоні грали, так? Справді гарно!

— Дуже дякую. Власне, я — гітарист...

— Гітарист? Та ви жартуєте. Я ж буквально хвилину тому за вами спостерігала. Ви сиділи он там, біля контрабасиста, і так чудово грали на своєму акордеоні...

— Даруйте, але на акордеоні у нас грає Карло. Такий кремезний лисань.

— Ви певні? Не жартуєте?

— Люба, я ж тебе просив не грубіянити.

Він не те щоб кричав, та голос його зазвучав раптом твердо і сердито, а тоді запала дивна мовчанка. За мить сам пан Ґарднер її й порушив, лагідно мовивши:

— Вибач, люба, я не хотів на тебе кричати.

Він узяв жінку за руку, і я вже подумав був, що та відсахнеться, але ні, натомість вона присунулася до нього ближче і поклала вільну руку зверху на їхні з’єднані долоні. Так вони якусь хвилю й просиділи: пан Ґарднер з похиленою головою і його дружина, яка дивилася порожнім поглядом понад плечем чоловіка кудись через площу, в напрямку базиліки, проте не бачила, схоже, нічого. На ті кілька секунд вони мовби забули не лише про мене, хоч я сидів поруч, а й про всіх людей на площі. Потім вона озвалася майже пошепки:

— Все гаразд, милий, це я винна. Зіпсувала вам настрій.

Вони ще трохи посиділи так, далі тримаючись за руки. Затим пані Ґарднер зітхнула, відпустила чоловікову руку і глянула на мене. Вона дивилася на мене й раніше, але цього разу то було інакше. Цього разу я відчув її чари. От немов у неї була така собі шкала, з позначками від нуля до десяти, і тієї миті у стосунку до мене вона перевела стрілку десь на шістку чи сімку. Хай там як, мене пройняло по-справжньому, і якби у неї виникло тоді бажання попросити про якусь послугу — скажімо, сходити на протилежний край площі і купити їй квіти, — я б залюбки це зробив.

— Янеку, — мовила вона. — Так вас звуть, правда ж? Перепрошую, Янеку, Тоні має рацію. Мені, звісно, не варто було так із вами розмовляти.

— Та що ви, пані Ґарднер, не переймайтеся...

— І я ще й розмову вам перервала. Розмову про музику, можу закластися. Знаєте що? Зараз я вас залишу, щоб ви собі ще поговорили.

— Не треба тобі нікуди йти, люба, — сказав пан Ґарднер.

— Треба, любий. Я просто страх як хочу зазирнути в он ту крамницю «Прада». Властиво, я й прийшла оце попередити, що затримаюся довше, ніж сподівалася.

— Ну, гаразд, люба, — Тоні Ґарднер чи не вперше випростався і глибоко вдихнув. — Гуляй скільки заманеться — доки не набридне.

— О, в тій крамниці я вже відведу собі душу. А ви, хлопці, досхочу наговоритеся. — Пані Ґарднер підвелася і торкнула мене за плече: — На все добре, Янеку.

Доки вона йшла площею, ми дивилися їй услід, а тоді пан Ґарднер заходився розпитувати мене, як це — бути музикантом у Венеції, й зокрема — про оркестр з «Кваддрі», який саме розпочав свою програму. Втім, мої відповіді особливого зацікавлення в нього начеб не викликали, і я вже вкотре збирався вибачитися та й піти собі, коли він раптом мовив:

— Знаєте, друже, я хотів би вам дещо запропонувати. Зараз поділюся з вами своїм задумом, а ви відповісте згодою або відмовою — як уважатимете за потрібне. — Він нахилився до мене і стишив голос. — Спершу дозвольте вам дещо розповісти. Отже, вперше ми з Лінді приїхали до Венеції у наш медовий місяць. Двадцять сім років тому. І відтоді, попри всі пов’язані з цим містом щасливі спогади, ніколи не приїжджали сюди знову, принаймні не разом. Тож коли ми планували цю поїздку, дуже особливу для нас поїздку, то сказали собі, що треба будь-що спинитися на кілька днів у Венеції.

— У вас річниця, пане Ґарднер?

— Річниця? — здивувався він.

— Даруйте, — перепросив я. — Просто ви сказали, що ця поїздка особлива, то я й подумав...

Якусь мить він іще дивився на мене здивовано, а тоді розсміявся — гучно, розкотисто, і мені враз пригадалася одна пісня, яку частенько слухала моя мама: десь посеред тієї пісні він промовляє кілька фраз, щось про те, наскільки йому байдуже, що та жінка від нього пішла, і сміється таким-от сардонічним сміхом. Той-таки сміх і рознісся тепер над площею. Потім Ґарднер сказав:

— Річниця? Ні-ні, у нас не річниця. Але певною мірою моя пропозиція й справді пов’язана з чимось подібним. Я хочу зробити дещо дуже романтичне. Заспівати дружині серенаду. Все як належиться, на венеційський манір. І якраз тут мені й потрібна ваша допомога. Ви граєте на гітарі, я співаю. Візьмемо гондолу, підпливемо під вікно, я заспіваю. Ми винаймаємо одне палаццо тут неподалік. Вікно спальні виходить на канал. Після смерку буде просто досконало. Ліхтарі на стінах добре все там освітлюють. Ми з вами — у гондолі, вона підходить до вікна. Всі її улюблені композиції. Не надто довго, вечорами тут ще досить прохолодно. Лише три-чотири пісні — думаю, цього стане. Ви отримаєте щедру винагороду, про це я подбаю. Ну, то що скажете?

— Пане Ґарднер, це буде неабияка честь для мене. Я вам розповідав, яке важливе місце у моєму житті ви посідали. Коли плануєте це зробити?

— Якщо не буде дощу, то й сьогодні, чом би й ні? Десь о пів на дев’яту — вам підходить? Вечеряємо ми рано, тож до того часу вже прийдемо. Я під якимсь приводом вийду з помешкання і вас зустріну. Заздалегідь домовлюся про гондолу, ми підпливемо каналом і зупинимось під вікном. Буде просто досконало. То як, згода?

Про щось подібне я й не мріяв ніколи — можете, мабуть, собі уявити. Поза тим, сама ідея видавалася мені страшенно милою: йому вже за шістдесят, їй — за п’ятдесят, а поводяться наче закохані підлітки. Власне, через таке-от враження я майже — хоч і не зовсім — забув про ту сцену, яка допіру трапилася між ними просто в мене на очах. Тобто вже тоді десь у глибині душі я здогадувався, що все може піти не так гладко, як задумав собі пан Ґарднер.

Ще кілька хвилин ми з ним сиділи, обговорюючи різні подробиці: які саме пісні він хотів би заспівати, яку тональність волів би — словом, усяке таке. Далі мені треба було повертатися до тенту, бо настав час розпочинати наступну програму, тож я підвівся, потиснув йому руку і запевнив, що він цього вечора може цілковито на мене розраховувати.

Увечері, коли я вирушив на зустріч із паном Ґарднером, на вулицях було вже темно і тихо. У той час, відійшовши вбік від п’яци Сан-Марко, я завжди трохи блукав, тож хоч і вийшов завчасу й знав місток, біля якого ми мали зустрітися, все одно на кілька хвилин запізнився.

Він стояв під самим ліхтарем, одягнений у м’ятий темний костюм, з розстебнутою до третього чи четвертого ґудзика сорочкою, з-під якої кучерявилося волосся на грудях, а коли я вибачився за запізнення, сказав:

— Що таке кілька хвилин? Ми з Лінді одружені вже двадцять сім років. То що таке ті кілька хвилин?

Він не сердився, але був, схоже, налаштований на якийсь серйозний і врочистий, аж ніяк не романтичний лад. Позаду легенько погойдувалася на воді гондола, і я побачив, що за гондольєра був Вітторіо — чолов’яга, якого я, чесно кажучи, недолюблював. В очі Вітторіо ставився до мене начебто й приязно, а от поза очі — я ж знаю і знав ще тоді — городив казна-що, всіляку ахінею про людей мого штибу, яких називав «чужаками з тих нових країн». Тож коли він того вечора начебто по-братньому зі мною привітався, я лише стримано кивнув і мовчки зачекав, доки пан Ґарднер з його допомогою зійшов у гондолу. Потім я передав йому свою гітару — взяв із собою іспанську, не ту з овальним резонатором, — а тоді зістрибнув на борт і сам.

Пан Ґарднер усе намагався влаштуватися зручніше на носі човна і якоїсь миті опустився на лавку так різко, що ми мало не перевернулися. Та він, схоже, цього й не помітив, і коли ми відчалили, не відводив очей від води.

Кілька хвилин ми мовчки пливли повз темні будинки і попід низькими мостами. А тоді він ніби виринув зі своєї глибокої задуми і сказав:

— Послухайте, друже... Ми наперед узгодили всі пісні, я знаю, але мені тут спало на думку, що Лінді любить пісню «Доки дістанусь до Фенікса». Колись давно я її записав.

— Еге ж, пане Ґарднер. Моя мати завжди казала, що у вашому виконанні вона звучить ліпше, ніж у Сінатри чи у тій знаменитій версії Ґленна Кемпбелла.

Пан Ґарднер кивнув, але обличчя його я ще якийсь час не бачив. Перш ніж звернути за ріг, Вітторіо видав традиційний для гондольєрів оклик, що відлунням забився між стінами.

— Колись я частенько співав їй ту пісню, — вів далі пан Ґарднер, — і, знаєте, як на мене, вона не проти була б і сьогодні її почути. Мелодія вам знайома?

На той час я вже вийняв гітару з футляра, тож одразу й зіграв кілька тактів.

— Візьміть вище, — мовив він, — у мі-бемоль. Так у мене в альбомі.

Я взяв акорди в тій тональності, і, пропустивши, либонь, цілу строфу, пан Ґарднер урешті заспівав — тихенько, упівголоса, ніби не надто пам’ятав слова. Проте голос його резонував у тому тихому каналі дуже добре. Справді, звучав він просто чудово. На якусь мить я буцім знову повернувся в дитинство, в наше помешкання: ось я лежу долі на килимі, мама сидить на канапі — чи то виснажена до краю, чи вбита горем, а в кутку тим часом крутиться на програвачі платівка Тоні Ґарднера.

Раптом пан Ґарднер урвав спів і сказав:

— Гаразд. Отже, спочатку «Фенікс» у мі-бемоль. Потім, мабуть, «Закохуюсь я надто легко», як ми й планували. І насамкінець — «Для моєї крихітки». Цього вистачить, більше вона й не слухатиме.

Потому він, схоже, знову поринув у свої думки, і ми попливли крізь темряву мовчки; тишу порушували тільки ледь чутні сплески весла Вітторіо.

— Пане Ґарднер, — порушив я врешті-решт мовчанку, — можна вас про щось запитати? Пані Ґарднер знає про цей ваш задум? Чи це має стати для неї чудовою несподіванкою?

Він важко зітхнув і сказав:

— Думаю, доведеться-таки віднести наш виступ до категорії чудових несподіванок, — а тоді додав: — Як вона відреагує, одному лише Господу відомо. Цілком можливо, що до останньої пісні й не дійде.

Вітторіо знову завернув за ріг, і раптом нам у вуха вдарив сміх, залунала музика: ми пропливали повз великий, яскраво освітлений ресторан. Вільних столиків, здається, не було, навколо снували офіціанти, відвідувачі мали вельми задоволений вигляд, хоч у цю пору року біля каналу не могло ще бути аж так тепло. Досі ми мандрували крізь тишу і темряву, тож цей ресторан навіював тепер якийсь неспокій. Було таке враження, наче це ми стоїмо без руху на набережній, а мимо пропливає сяюче, святково прибране судно. Я помітив, що кілька людей зиркнули у наш бік, та особливої уваги на нас ніхто не звернув. За мить ресторан опинився позаду, і я сказав:

— Кумедно це... Уявіть, як повелися б усі ті туристи, якби знали, що у човні, який повз них пропливає, сидить легендарний Тоні Ґарднер?

Вітторіо англійську розумів не надто, але суть сказаного все ж уловив і відреагував коротким смішком. Пан Ґарднер, утім, якийсь час мовчав, і лише коли ми знов опинилися в темряві і пливли вузьким каналом, минаючи вряди-годи тьмяно освітлені двері, озвався:

— Ви, друже, родом із комуністичної країни і саме тому не зовсім розумієте, як тут з усім цим справи.

— Пане Ґарднер, — мовив я, — моя країна вже не комуністична. Ми тепер вільні люди.

— Перепрошую. Я нічого не маю проти вашої держави. Ви — сміливий народ і, сподіваюся, сягнете миру й добробуту. Я лише хотів сказати, друже, що з огляду на те, звідки ви родом, багато що вам іще не зрозуміло, і це цілком природно. Точнісінько так само я багато чого не розумів би там у вас.

— Мабуть, так воно і є, пане Ґарднер.

— Ті люди, повз яких ми щойно пропливли... Якби ви підійшли до них і запитали: «Агов, чи пам’ятає хтось із вас Тоні Ґарднера?» — то, може, хтось і відповів би ствердно... можливо, таких була б навіть більшість. Хто його зна? Та якби вони побачили і навіть упізнали мене у човні, що пропливає мимо так, як оце допіру пропливли ми, — чи їх би це схвилювало? Навряд. Виделок вони не відклали б і довірливих розмов при свічках не перервали б. Бо з якої рації? Якийсь там естрадний співак з давно минулої епохи...

— Та ну, пане Ґарднер, не думаю. Ви ж класик. Як Сінатра чи Дін Мартін. Є класика, яка ніколи з моди не виходить. Не те що всі ці попзірки.

— Ех, друже, дуже мило з вашого боку. Знаю-знаю, ви кажете все це з найкращих міркувань. Але сьогодні — особливо сьогодні — так зі мною жартувати не варто.

Я хотів був заперечити, та щось у його голосі спонукало мене взагалі цю тему облишити. Тож так мовчки ми й пливли далі. Як по правді, тільки тепер я почав роздумувати про те, куди встряв, про всю цю історію з серенадою. Зрештою, це ж американці. Хтозна, а раптом пані Ґарднер, почувши чоловіків спів, підскочить до вікна з рушницею в руках і всипле нам залізного бобу?

В голові у Вітторіо снувалося, видно, щось подібне, бо певної миті, коли ми якраз пропливали під прикріпленим до стіни ліхтарем, він зиркнув на мене так, наче хотів сказати: «Ну й дивак нам тут попався, правда ж, атісо?». Та я не відповів. Поділяти думку людей його штибу щодо пана Ґарднера мені не хотілося. На переконання Вітторіо, ми, іноземці, тільки те й робимо, що обдираємо як липку туристів, засмічуємо канали й узагалі доводимо ціле те кляте місто до повної руїни. Коли йому трапляється встати не з тої ноги, він заявляє, що ми, мовляв, справжнісінькі розбійники, ба навіть ґвалтівники. Якось я простовіч поцікавився у нього, чи справді він розносить такі-от плітки, і він заприсягнувся тоді, що все це лише побрехеньки та й годі. Що з нього за расист, якщо сам має тітку-єврейку й обожнює її, як рідну маму? Проте одного дня, коли я коротав час між виступами і стояв собі, спершись на поручні, на мосту в Дорсодуро, внизу саме пропливала гондола. У ній сиділо троє туристів, а над ними стовбичив з веслом Вітторіо і на весь окіл ніс якраз отаку маячню. Тож нехай пробує перезиратися зі мною хоч до скону, товариського ставлення до себе таки не діждеться.

— Я хотів би поділитися з вами одним маленьким секретом, — озвався раптом пан Ґарднер. — Маленьким секретом щодо виступів. Як профі з профі. Це така дуже проста річ. Треба знати щось — не важливо, що конкретно, — про публіку. Якусь рису, подробицю, щось таке, чим, на вашу думку, сьогоднішня публіка відрізняється від учорашньої. Скажімо, виступаєте ви в Мілуокі. Неодмінно запитайте себе, чим ця публіка, публіка з Мілуокі, вирізняється, що у ній особливого? У чому вона відмінна від публіки з Медісона? Якщо нічого не приходить на думку, не лінуйтеся, пометикуйте. Так, отже, Мілуокі, Мілуокі... О, в Мілуокі роблять смачні свинячі відбивні. Годиться, скористаєтеся цим, коли вийдете на сцену. Звісно, про самі відбивні говорити з публікою не мусите, просто тримайте їх у голові, коли співатимете. Отже, ось ці люди перед вами зазвичай їдять добрі свинячі відбивні. Що стосується свинячих відбивних, то стандарти у них високі. Розумієте, про що я? Так ви наче знайомитеся з публікою, а перед знайомими виступати легше. Ось такий у мене секрет. Ділюся, як профі з профі.

— Дякую, пане Ґарднер. Мені нічого подібного й на гадку ніколи не спадало. Такої поради, та ще й від когось такого, як ви, я повік не забуду.

— Ну от, — вів далі він, — а сьогодні ми виступаємо для Лінді. Лінді — наша публіка. Тож зараз я вам дещо про неї розповім. Хочете дізнатися щось про Лінді?

— Звісно, пане Ґарднер, — відповів я, — мені хотілося б щось про неї знати.

Наступних хвилин двадцять, доки наша гондола спроквола кружляла каналами, пан Ґарднер знай говорив. Іноді понижував голос і просто бурмотів, наче розмовляв сам із собою. А часом, коли на човен падало світло від ліхтаря чи з вікна, повз яке ми пропливали, він згадував про мене і трохи гучніше запитував: «Розумієте, про що я, друже?».

Його дружина, розповідав він, була родом з одного маленького містечка у Міннесоті, на американському Середньому Заході. Вчительки у школі не давали їй спокою, бо вона, замість учитися, постійно гортала журнали зі статтями про кінозірок.

— Ті дами так і не збагнули одного: Лінді мала великі плани. І погляньте на неї тепер. Заможна, вродлива, об’їздила цілий світ. А ті вчительки — де вони сьогодні? Яке життя прожили? Знаєте, якби вони трохи частіше переглядали журнали про кіно, якби трохи більше мріяли, то теж могли б мати бодай частину з того, що має нині Лінді.

У дев’ятнадцять вона поїхала автостопом у Каліфорнію, бо хотіла потрапити у Голлівуд. Та натомість опинилася у дешевому придорожньому кафе на околиці Лос-Анджелеса, де влаштувалася офіціанткою.

— З тим кафе, невеличким закладом на узбіччі шосе, вийшло дуже цікаво, — розповідав пан Ґарднер. — Виявилося, що для неї це — саме те, що треба, краще й не придумаєш. Адже якраз туди вчащали всілякі дівчата з амбіціями, ошивалися там іноді з ранку до вечора. Зазвичай збиралися по семеро-восьмеро, іноді й десятеро, замовляли собі гот-доґи, каву, а тоді сиділи й розмовляли цілими годинами.

Ті дівчата, всі трохи старші за Лінді, з’їхалися з усіх куточків Америки і прожили в околицях Лос-Анджелеса вже щонайменше два-три роки. У кафе вони приходили обмінятися останніми чутками, обговорити тактику дій, тримати на оці успіхи одна одної. Та головною привабою того місця була Меґ — жінка за сорок, офіціантка, у парі з якою працювала Лінді.

Для тих дівчат Меґ була за старшу сестру, вони вважали її справжнім джерелом мудрості. Адже колись вона була точнісінько такою самою, як і вони тепер. Зрозумійте, то були дівчата серйозні, достоту амбітні, налаштовані дуже рішуче. Чи теревенили вони про одяг, взуття та косметику, як їхні однолітки? Безперечно. Але лише про той одяг, те взуття і ту косметику, які допоможуть їм вийти заміж за зірку. А про кіно вони балакали? Про музичну сцену? Ще б пак. Але переважно — про те, хто з кінозірок та співаків ще не одружений, у кого сімейне життя не склалося, хто розлучається. І, бачте, якраз Меґ і могла їм усе це розповісти, і не тільки це, а більше, значно більше. Вона ж опинилася на тому узбіччі ще задовго до них, і коли йшлося про те, як обкрутити зірку, їй були відомі геть усі правила, всі хитрощі та виверти. Лінді сиділа з ними і просто вбирала у себе все, що чула. Те придорожнє кафе з гот-доґами стало для неї університетом не згірш за Гарвард чи Єль. Дев’ятнадцятирічне дівча з Міннесоти! Коли я тепер уявляю собі часом, що з нею могло там трапитися, то мене аж дрож проймає. Утім, їй пощастило.

— Пане Ґарднер, вибачте, що перебиваю, — озвався я, — але якщо та Меґ була аж настільки з усім обізнана, то чому сама не вискочила заміж за якусь зірку, а розносила гот-доґи в тому кафе?

— Слушне запитання, та ви ще не зовсім вловили суть справи. Гаразд, припустімо, цій дамі, Меґ, не пощастило. Але ж уся штука в тому, що вона бачила тих, хто добитися свого таки зумів. Розумієте, друже? Колись вона була точнісінько такою самою, як ті дівчата, і бачила, як одні сягнули успіху, а інших спіткала невдача. Бачила підводні камені та пастки, бачила й золоті сходи. І могла про все це розповісти — вдячних слухачок не бракувало. Дехто й мотав собі на вус, так би мовити. Як-от Лінді. Кажу ж, то був її Гарвард. Завдяки цьому вона стала тою жінкою, якою є нині. Це дало їй силу, яка потім таки згодилася — і то неабияк згодилася, хлопче. Доки в її житті настав перший злам, минуло шість років. Можете собі уявити? Цілих шість років маневрувати, будувати плани, тримати стрій — хай там що. Зазнавати ударів, падати, знову підводитися — і так раз по раз. Зрештою, у нашій професії все так само. Не годиться після перших же ударів складати лапки і здаватися. Дівчат, які так учинили, можна потім побачити де завгодно, здебільшого — в закутніх містечках, одружені з якоюсь потолоччю. І лише декого — таких, як Лінді, — кожен удар чомусь вчить, і вони стають сильнішими й міцнішими, і повертаються, щоб боротися далі, і борються просто несамовито. Гадаєте, Лінді не страждала від приниження? Попри всю свою красу, попри всі свої чари? Чого люди не розуміють, то це власне того, що краса — це навіть не половина справи. Якщо користуватися нею неправильно, до вас ставитимуться як до хвойди. Так чи інак, через шість років у її житті нарешті стався злам.

— Саме тоді вона вас і зустріла, пане Ґарднер?

— Мене? О, ні, ні. Я вийшов на сцену лише згодом. Вона вийшла заміж за Діно Гартмана. Ви ніколи не чули про Діно? — Тут пан Ґарднер якось недобре засміявся. — Бідолаха Діно. Навряд чи його записи дійшли до комуністичних країн. Однак у ті часи Діно був досить відомий. Він багато співав у Лас-Веґасі, випустив кілька золотих платівок. Як я вже казав, для Лінді то був великий прорив. Коли ми з нею вперше зустрілися, вона була дружиною Діно. Стара Меґ пояснювала, як зазвичай усе відбувається. Буває, звісно, що дівчині щастить на самому початку, вона виходить заміж за когось на штиб Сінатри чи Брандо й одразу опиняється на вершині. Та насправді таке трапляється лише зрідка. Тому дівчина має звикнути до думки, що їй, імовірно, доведеться вийти з ліфта на другому поверсі і трохи там погуляти, принюхатися, призвичаїтися до тамтешньої атмосфери. І тоді, цілком можливо, одного чудового дня вона суто випадково зустріне там того чи іншого мешканця горішніх поверхів, який буквально на кілька хвилин спустився туди зі свого пентгауса по якусь дрібничку. Ану ж цей хлопець візьме і скаже: «Слухай, а ти не хотіла б піднятися до мене нагору?». Одне слово, Лінді знала, як воно здебільшого у таких випадках буває. Вийшовши за Діно, вона не втратила на силі, не притлумила амбіцій відповідно до того місця, куди потрапила. А Діно був порядний, він мені завжди подобався. Тому-то я, хоч і запав на Лінді, щойно її побачив, до жодних дій не вдавався. Поводився, ніби взірцевий джентльмен. Згодом виявилося, що саме це й додало Лінді рішучості. Чоловіче милий, ну як же такою дівчиною не захоплюватися! Мушу сказати вам, друже, що все це припало якраз на найзоряніший мій час. Гадаю, то було приблизно в ті роки, коли ваша мати слухала мої платівки. А от зірка Діно саме тоді стрімко покотилася донизу. У ті часи багатьом співакам доводилося скрутно. Усе змінювалося. Молодь слухала «Бітлз», «Роллінґ Стоунз». Бідолашний Діно, надто вже він скидався на Бінґа Кросбі. Спробував був записати альбом у стилі босанова, та всі з цього тільки посміялися. Однозначно, настав момент, коли Лінді треба було відчалювати. У тій ситуації ніхто б нам і слова кривого не сказав. Думаю, навіть Діно не надто нас звинувачував. Тоді я й зробив перший крок. Так Лінді опинилася у пентгаусі.

Побралися ми у Лас-Веґасі, в готелі нам наповнили ванну шампанським. Та пісня, яку ми сьогодні заспіваємо, — «Закохуюсь я надто легко»... Знаєте, чому я обрав саме її? Хочете, розповім? Якось, невдовзі після весілля, ми були в Лондоні. Повертаємося, отже, після сніданку до свого номера, а там порається покоївка. Але ж ми з Лінді вже розпалені, як ті кролики. Тож заходимо і чуємо — покоївка якраз чистить порохотягом вітальню, але нас звідти не видно. Тоді ми тихенько — навшпиньки, наче дітиська, розумієте? — крадемося до спальні, зачиняємо за собою двері. Бачимо, що там уже прибрано, і покоївка, може, туди вже й заходити не буде, хоча напевне, звісно, не знаємо. Хай там як, нам байдуже. Ми зриваємо з себе одяг, падаємо на ліжко і кохаємося, а покоївка весь цей час буквально за пару кроків звідти, тут-таки за стіною, прибирає у вітальні й ані гадки не має, що ми повернулися. Кажу вам, спочатку ми бачили тільки одне одного, але потім уся ця ситуація видалася раптом такою кумедною, що годі було втриматися від сміху. Ми доводимо справу до кінця, лежимо там, обійнявшись, і тут покоївка, уявіть собі, починає співати! Порохотяг вона вже вимкнула і тепер співає, співає на все горло, а голос у неї, хлопче, паршивезний! Ми помираємо зі сміху, але намагаємося не шуміти. І тоді, що б ви подумали, вона змовкає і вмикає радіо. А там саме крутять Чета Бейкера, який співає «Закохуюсь я надто легко» — так гарно, спокійно, без поспіху. І ми з Лінді просто лежимо собі, обнявшись, поперек ліжка і слухаємо Чета. За хвилю я починаю тихенько підспівувати, й от уже ми з Четом співаємо, а Лінді слухає, згорнувшись клубочком у мене в обіймах. Ось так воно було. Саме тому ми сьогодні виконаємо цю пісню. Та згадає вона чи ні, я не знаю. Хто ж його в біса зна?

Пан Ґарднер змовк, і я побачив, що він витирає сльози. Вітторіо тим часом знову завернув за ріг, і мені раптом упало в око, що ми пропливаємо повз один і той самий ресторан уже вдруге. Цього разу там панувало іще більше пожвавлення, ніж раніше, а в кутку саме грав піаніст — мій знайомий на ім’я Андреа.

Коли ми знову відпливли у темряву, я мовив:

— Я, звісно, розумію, пане Ґарднер, що це зовсім не моя справа... але, схоже, між вами і пані Ґарднер останнім часом не все гладко. Мені хотілося б, щоб ви знали: я теж на таких речах трохи знаюся. Моя мати частенько колись сумувала, почувалася, можливо, так само, як оце ви сьогодні. Все думала, що знайде когось і буде нарешті щаслива... Казала: синку, ось цей чоловік буде твоїм новим татом. Перші кілька разів я вірив, а потім розумів уже, що нічого з цього не вийде. Та мама вперто трималася свого і не втрачала віри. І щоразу, коли їй було кепсько на душі — так, імовірно, як вам нині, — знаєте, що вона робила? Ставила вашу платівку і підспівувала. В усі ті довгі зими вона сиділа в нашому крихітному помешканні, підібгавши коліна, зі склянкою в руці, і тихенько підспівувала. А часом, пригадую, пане Ґарднер, сусіди згори починали тарабанити нам у стелю, особливо, коли ви співали ті швидкі пісні — «Великі сподівання» чи «Вони всі сміялися». Я, бувало, уважно за мамою спостерігав, але вона наче не помічала нічого навколо, знай слухала ваш голос, кивала головою в такт музиці і ворушила губами, вимовляючи слова... Я ось що хотів сказати, пане Ґарднер. Ваша музика допомагала в ті часи моїй мамі і, напевне, мільйонам інших. Тож буде тільки справедливо, якщо вона допоможе і вам. — На цих словах я засміявся — це мало прозвучати підбадьорливо, але вийшло дещо голосніше, ніж хотілося б. — Можете на мене розраховувати, пане Ґарднер. Я вкладу в наш виступ усе своє вміння. Буде не згірш за оркестр, от побачите. Пані Ґарднер послухає нас, і хтозна, може, у вас усе й налагодиться. Важкі часи трапляються у кожного подружжя.

Пан Ґарднер усміхнувся.

— Ви славний хлопець. Я дуже вдячний, що ви погодилися мені підсобити. Але все, часу на балачки більше немає. Лінді, бачу, вже у себе в кімнаті, там засвітилося.

Ми саме пропливали повз палаццо, який минали вже принаймні двічі, і тільки тепер я збагнув, чому Вітторіо возив нас колами. Пан Ґарднер виглядав світло у конкретному вікні, й щоразу, коли він бачив, що там ще темно, ми вирушали у наступне коло. Цього разу, одначе, у вікні на третьому поверсі горіло світло, віконниці були прочинені, і знизу нам видно було темні дерев’яні балки стелі. Пан Ґарднер махнув Вітторіо, але той уже покинув веслувати, і ми чимраз повільніше підпливали до стіни, аж доки гондола не спинилася під самісіньким вікном.

Пан Ґарднер підвівся, човен знову небезпечно хитнувся, і Вітторіо довелося мерщій виправляти ситуацію. Відтак пан Ґарднер окликнув, спершу зовсім тихенько: «Лінді? Лінді?» — а потім уже набагато голосніше: «Лінді!».

Спочатку ми побачили руку, яка відчинила віконниці ширше, і на вузенькому балконі з’явилася постать. На стіні не надто високо у нас над головами висів ліхтар, але світла він давав небагато, і з гондоли ми розрізняли тільки силует пані Ґарднер, не більше. Втім, я розгледів, що від часу нашої зустрічі на площі вона підібрала догори волосся — мабуть, перед вечерею, на яку вони ходили раніше.

— Це ти, милий? — вона сперлася на поручні балкона. — Я вже думала, тебе викрали чи ще щось таке. Схвилювалася тут уся...

— Ну, не будь дурненька, люба. Що може трапитися в такому місті, як оце? Зрештою, я ж залишив тобі записку.

— Не бачила я ніякої записки.

— Я залишив тобі записку. Власне, щоб ти не хвилювалася.

— І де ж вона, ця записка? Що там написано?

— Не пам’ятаю, люба. — Тепер уже в голосі пана Ґарднера чулося роздратування. — Звичайнісінька записка, знаєш, «вийшов по сигарети» чи щось таке.

— То ти там унизу сигарети купуєш? Невже?

— Ні, люба, це щось зовсім інше. Я зараз тобі заспіваю.

— Це що, жарт такий?

— Ні, люба, не жарт. Ми ж у Венеції. Тут так заведено. — І він показав рукою на нас із Вітторіо, ніби наша присутність підтверджувала слушність його слів.

— Милий, але тут трохи холодно...

Пан Ґарднер важко зітхнув.

— Тоді послухай з кімнати. Так, люба, повертайся до кімнати, влаштуйся зручніше. Тільки вікно залиш прочиненим, і все буде добре чути.

Вона ще якусь хвилю дивилася на нього, а він — на неї, обидвоє мовчали. Потому пані Ґарднер зникла у кімнаті, і її чоловік, схоже, засмутився, хоч сам їй це нарадив. Похиливши голову, він знову зітхнув, і я зрозумів, що його вже проймають сумніви, чи варто взагалі продовжувати. Тож я сказав:

— Нумо, пане Ґарднер, уперед: «Доки дістанусь до Фенікса».

А тоді торкнувся струн, без жодного поки що ритму: то було щось на кшталт легкого вступу, який може і привести до пісні, і вгаснути — відразу й не скажеш. Я намагався грати так, щоби в уяві зразу поставала Америка, сумовиті придорожні кафе, безконечні широкі шосе... поза тим я думав, либонь, і про свою маму, пригадував, як заходив до кімнати і бачив її на канапі з конвертом від платівки в руках; на тому конверті було фото такої-от американської дороги, а може, співака, що сидить в американській машині. Хочу сказати, я силкувався грати так, щоб моя мама, якби тільки вона могла мене почути, збагнула: ця музика походить зі світу, який ми бачили на тих конвертах.

І тут, перш ніж я усвідомив, що діється, перш ніж узяв якийсь виразний ритм, пан Ґарднер заспівав. Утриматися в хисткій гондолі на ногах не так легко, і я боявся, що він будь-якої миті втратить рівновагу. А проте голос у нього був якраз такий, яким мені колись запам’ятався, — м’який, майже хрипкий, і водночас вельми об’ємний, от наче проходив через якийсь невидимий мікрофон. А ще, як у всіх найкращих американських співаків, була в його голосі ота втома, ба навіть нотка вагання — мовляв, він не з тих, хто звик таким чином розкривати своє серце. Саме так роблять усі великі.

Тож ми виконали ту пісню, сповнену мандрів і прощання. Американець залишає свою кохану. Вона ніяк не йде йому з голови, доки він одне за одним, строфа за строфою, проминає міста — Фенікс, Альбукерке, Оклахому, їдучи довгою дорогою так, як моя мама могла лише мріяти. Якби ж то можна було саме так залишати все позаду — ось що, гадаю, снувалося тоді у неї в голові. Якби ж то можна було саме так переживати сум.

Ми дійшли до кінця, і пан Ґарднер сказав:

— Гаразд, а зараз одразу наступну: «Закохуюсь я надто легко».

Йому я акомпанував уперше, тож мусив повсякчас бути насторожі, проте нам усе вдавалося. Я добре пам’ятав, що він розповідав про цю пісню, тож знай поглядав угору, на вікно, але пані Ґарднер там не було — ні поруху, ні звуку, нічого. Пісня скінчилася, і навколо запали тиша й темрява. Я почув, як десь неподалік відчинив ширше віконниці хтось із сусідів — мабуть, щоб краще чути. Та у вікні пані Ґарднер жодних ознак життя не було.

«Для моєї крихітки» ми виконали в дуже низькому темпі, взагалі практично без ритму. Потім усе знову вповила тиша. Ми далі не зводили очей з вікна й аж тоді, коли збігла вже, певне, ціла хвилина, таки почули. Звуки ледь можна було розрізнити, проте сумніватися не доводилося: пані Ґарднер нагорі тихенько плакала.

— Все вийшло, пане Ґарднер! — шепнув я. — Все вийшло. Ми пройняли її до самого серця.

Та пан Ґарднер чомусь задоволення не виявляв. Він лише втомлено похитав головою, сів і махнув Вітторіо рукою:

— Відвезіть нас до входу. Пора додому.

Коли ми рушили, у мене склалося враження, що він уникає мого погляду, от наче йому соромно за те, що ми допіру зробили. Ану ж увесь цей задум — то лише такий собі злий жарт, закралася мені до голови думка. Хтозна, раптом усі ці пісні означають для пані Ґарднер щось прикре й страшне. Тож я відклав гітару і якийсь час, доки ми пливли, так і сидів мовчки, ба навіть дещо набурмосено, мабуть.

Потім ми повернули у набагато ширший канал, і відразу повз нас промчало водне таксі, що йшло нам назустріч і збурило хвилю, гойднувши нашу гондолу. Та ми вже наближалися до палаццо пана Ґарднера, і, доки Вітторіо підводив човна до пристані, я сказав:

— Пане Ґарднер, коли я підростав, ви мали у моєму житті доволі-таки велике значення. І сьогоднішній вечір був для мене дуже особливим. Знаєте, якщо ми зараз попрощаємося і я ніколи більше вас не побачу, мені до самої смерті не даватиме спокою одне запитання. Будь ласка, скажіть, від чого плакала пані Ґарднер — від щастя чи від смутку?

Спершу мені здалося, що він не відповість узагалі. У тому тьмяному освітленні я розрізняв лише згорблену постать на носі човна. Та доки Вітторіо швартував гондолу, пан Ґарднер тихо мовив:

— Гадаю, їй було приємно, що я так для неї заспівав. Але водночас вона, звісно, й засмучена. Ми обоє засмучені. Двадцять сім років — це немало, а після цієї поїздки ми розлучаємось. Це наша остання спільна мандрівка.

— Дуже мені прикро це чути, пане Ґарднер, — м’яко сказав я. — Знаю, через таке проходить чимало подружніх пар, хоч би й прожили разом двадцять сім років. Та ви принаймні можете розійтися отак... Відпустка у Венеції. Серенада з гондоли під вікном. Мало яка пара спроможна розходитися так цивілізовано.

— Чому ж нам не поводитися цивілізовано? Ми далі любимо одне одного. Тому-то вона й плакала там нагорі. Бо далі любить мене так само, як і я її.

Вітторіо вже вистрибнув на пристань, а ми з паном Ґарднером усе ще сиділи потемки у човні. Я сподівався почути від нього ще щось, і справді, за якусь хвилю він знову заговорив:

— Я вже казав, що закохався у Лінді з першого погляду, щойно її побачив. Та чи кохала мене вона? Навряд чи їй узагалі спадало на думку ставити питання таким чином. Я був зіркою — ось що мало для неї найбільше значення. Я був усім тим, про що вона мріяла, що планувала здобути ще відтоді, як опинилась у тому придорожньому кафе. Кохала вона мене чи ні — це тут особливого значення не мало. Але за двадцять сім років у шлюбі може статися багато цікавого. Чимало подружніх пар спочатку люблять одне одного, потім одне від одного втомлюються і насамкінець сповнюються одне до одного ненавистю. Іноді ж буває навпаки. У нас на це пішло кілька років, але поступово Лінді справді мене полюбила. Спершу я навіть не наважувався у це повірити, та за якийсь час не мав уже іншого вибору. Побіжний доторк до мого плеча, коли ми встаємо з-за столу. Кумедна легка усмішка з іншого кутка кімнати без жодного приводу: це вона просто пустує. Закладаюся, її саму це неабияк дивувало, але сталося те, що сталося. Десь через п’ять-шість років з’ясувалося, що нам добре разом. Що ми турбуємося і піклуємося одне про одного. Як я вже казав, ми кохали одне одного. Кохаємо й далі.

— Щось я не збагну, пане Ґарднер... То чому ж ви розлучаєтеся?

Він знову, звично вже, зітхнув.

— Зважаючи на те, звідки ви, друже, родом, де вже вам збагнути... Але ви сьогодні були дуже добрі до мене, то я спробую все ж пояснити. Річ у тім, що ім’я моє вже не гримить так, як раніше. Заперечуйте, не заперечуйте, але у наших краях це має значення, з цим не посперечаєшся. Отже, моє ім’я вже не таке відоме. Що ж, я міг би просто з цим змиритися і поступово відійти у тінь. Жити колишньою славою. Або сказати: е ні, це ще не кінець. Інакше кажучи, друже, повернутися на сцену. Опинившись у подібному або й у ще гіршому становищі, багато хто так і робить. Проте взяти і повернутися — справа непроста. Треба бути готовим багато що змінити, і це зміни часом дуже нелегкі. Доведеться змінити дещо в собі. Змінити іноді навіть те, що любиш.

— Пане Ґарднер, ви хочете сказати, що розлучаєтеся з дружиною через своє повернення на сцену?

— Подивіться на інших хлопців, на тих, хто успішно повернувся. Подивіться на моїх однолітків, які ще не покинули тусовки. Кожнісінький із них одружений уже не перший раз. Здебільшого вдруге або й утрете. Біля кожного — молода дружина. Ми з Лінді були б там посміховиськом. Поза тим, є одна молода леді, на яку я накинув уже оком, та й вона на мене теж. Лінді все розуміє. Вона знала, що так буде, задовго до мене, ще, певне, відтоді, як сиділа у тому кафе при дорозі і слухала Меґ. Ми вже все обговорили. Вона розуміє, що настав час кожному з нас вирушити своїм окремим шляхом.

— Все одно не збагну, пане Ґарднер. Не може той край, звідки ви з пані Ґарднер, відрізнятися від решти світу аж так разюче. Тому-то й пісні, які ви співали всі ці роки, западають людям у душу повсюди. Навіть там, де я жив раніше. А про що в усіх тих піснях ідеться? Якщо любов згасає і людям доводиться розходитися, то це, звісно, сумно. Та якщо вони й далі люблять одне одного, то мають залишатися разом до кінця. Ось про що ваші пісні.

— Я розумію, друже, що у вас на думці. І сприйняти все це вам, мабуть, не просто. Але є так, як є. І, знаєте, мені тут і про Лінді йдеться. Для неї краще, якщо ми зробимо це зараз. Вона ж іще зовсім не стара. Ви її бачили — чарівна жінка. Їй треба відійти тепер, доки у неї ще є час. Час знайти іншу любов, іншу пару. Їй треба відійти, доки не пізно.

Що я на це сказав би, не знаю, та тут він застав мене зненацька, бо раптом додав:

— Ваша мати... Їй, гадаю, вчасно відійти так і не вдалося.

Я трохи поміркував, а потім тихо сказав:

— Ваша правда, пане Ґарднер, не вдалося. Вона не дожила до того часу, коли в нашій країні почалися зміни.

— Прикро, страшенно прикро. Вона була хорошою жінкою, не сумніваюся. Якщо ви кажете правду і моя музика справді приносила їй дрібку щастя, то це важить для мене дуже багато. Прикро, що їй не вдалося. Було б жаль, якби так само сталося і з моєю Лінді. Е ні, тільки не з Лінді. Тому я й хочу, щоб вона відійшла.

Гондола легенько тицялась у пристань. Простягнувши руку, Вітторіо тихенько окликнув пана Ґарднера, і той, загаявшись ще на кілька секунд, підвівся і вибрався з човна. Я з гітарою в руках був тієї миті вже на пристані: просити Вітторіо підкинути мене трохи далі у мої плани не входило. Пан Ґарднер вийняв портмоне.

Вітторіо, схоже, винагородою був цілком задоволений. Звично пробурмотівши кілька ввічливих фраз і змахнувши на прощання рукою, він зістрибнув назад у гондолу і поплив собі.

Ми дивилися, як він зникає у темряві, а наступної секунди пан Ґарднер уже вкладав мені у долоню чимало банкнот. Я сказав, що це справді забагато, що так чи інак для мене то була велика честь, проте переконати його взяти бодай щось назад не зумів.

— Ні-ні, — замахав він рукою у мене перед очима так, наче хотів будь-що спекатися не тільки тих грошей, але й мене, цієї вечірньої пори та й узагалі, либонь, усього цього періоду свого життя. Потому пан Ґарднер рушив до входу у свій палаццо, та за кілька кроків спинився й озирнувся на мене. Вуличку, де ми стояли, канал, усе навколо вповивала тиша, звідкілясь іздалеку долинало тільки ледь чутне бубоніння телевізора.

— Ви грали сьогодні чудово, друже, — мовив він. — У вас легка рука.

— Дякую, пане Ґарднер. Та й ви співали пречудово. Як завжди.

— Можливо, я ще прийду перед від’їздом на площу. Послухати, як ви граєте зі своєю командою.

— Сподіваюся, пане Ґарднер.

Та я ніколи більше його не бачив. Через кілька місяців, уже восени, я почув, що подружжя Ґарднерів розлучилося: про це десь прочитав і переповів мені один офіціант із «Флоріана». На мене хвилею накотилися спогади про той вечір, на душі стало трохи сумно. Адже пан Ґарднер був, схоже, чоловіком дуже порядним і, як не крути, повернеться він на сцену чи не повернеться, його ім’я залишиться у когорті великих назавжди.