Ноктюрни

За будь-якої погоди

Емілі, як і я, любила старі бродвейські пісні. Їй більше подобалися швидкі композиції — наприклад, «Щока до щоки» Ірвінґа Берліна чи «Станцюймо бейґін» Коула Портера, я ж радше схилявся до балад на зразок «Ось і дощовий день» чи «Мені це ніколи не спадало на думку» — приємних, але з гіркуватим присмаком. Так чи йнак, наші смаки великою мірою збігалися, а це вже само по собі було тоді справжнісіньким чудом: знайти в університетському кампусі на півдні Англії когось, хто розділяв би такі-от смаки. Нині молодь може слухати практично будь-яку музику. Скажімо, у мого племінника, який восени піде до університету, зараз період аргентинського танго. Ще йому до вподоби Едіт Піаф, а також ціла купа найсучасніших індігуртів. Проте в наші часи такого розмаїття смаків не спостерігалося й близько. Моїх однолітків-студентів можна було згрубіла розділити на два великі табори: довговолосих гіпі у широких одежах, які полюбляли «прогресивний рок», і тих охайних хлопців та дівчат у твідових костюмах, які вважали, що все хоч трохи відмінне від класичної музики — то лише жахлива какофонія та й годі. Часом щастило ще наштовхнутися на людей, які стверджували, що захоплюються джазом, але вони завжди виявлялися прихильниками так званого кроссоверу — безконечних імпровізацій без дрібки поваги до тих майстерно відшліфованих пісень, які правили за відправну точку.

Тож натрапити на ще одного поціновувана — а надто поціновувачку — «Великого американського пісенника» було за щастя. Як і я, Емілі колекціонувала довгограючі платівки з чуттєвими і простими, без викрутасів, вокальними інтерпретаціями найвідоміших пісень — такі записи часто траплялися у крамничках уживаних речей, куди їх здавали ровесники наших батьків. Її улюбленцями були Сара Вон і Чет Бейкер. Я натомість віддавав перевагу Джулі Лондон і Пеґґі Лі. Сінатрою чи Еллою Фітцджеральд ніхто з нас особливо не захоплювався.

У перший рік навчання Емілі жила при коледжі й тримала у себе в кімнаті портативний програвач досить поширеної на той час моделі. На вигляд він був наче велика коробка з-під капелюха, мав обшиті світло-блакитною штучною шкірою поверхні й один вбудований гучномовець. Побачити сам програвач можна було, лише піднявши кришку. Як на сьогоднішні стандарти, звучав він страшенно примітивно, проте ми, пригадую, годинами щасливо чапіли над ним, міняючи платівки й обережно опускаючи голку на доріжку. Ми любили слухати різні версії однієї пісні й потім дискутувати про тексти чи трактування. Он той рядок справді треба було співати таким іронічним тоном? Як краще співати «Джорджія у мене на думці»: так, ніби Джорджією тут звуть жінку, чи так, наче мова про американський штат? Особливо ми тішилися, коли знаходили запис — як-от «За будь-якої погоди» у виконанні Рея Чарльза, — де слова самі по собі були радісні, натомість манера співу просто рвала серце.

Емілі любила такі платівки настільки безапеляційно глибоко, що мене щоразу просто приголомшувало, коли я заставав її за розмовою з іншими студентами про той чи інший претензійний рок-гурт чи пустопорожнього каліфорнійського барда. Часом вона починала сперечатися про якийсь «концептуальний» альбом майже так само, як ми сперечалися про Ґершвіна чи Говарда Арлена, і тоді, щоб не виказати роздратування, я мусив кусати собі губи.

Якби Емілі, у ті часи струнка й приваблива, ще на самому початку навчання в університеті не накинула оком на Чарлі, то навколо неї неодмінно крутився б чималий гурт хлопців, я певен. Та вона була явно не з тих дівчат, які всім своїм виглядом натякають на те, що готові фліртувати наліво й направо, тож коли з’ясувалося, що вони з Чарлі разом, інші залицяльники дали їй спокій.

— Це єдина причина, через яку я й тримаю його під боком, — кинула вона мені якось з кам’яним обличчям, а тоді, спостерігши, наскільки вразило мене це зізнання, розреготалася: — Жартую, дурнику, я просто жартую. Чарлі мені най-най-наймиліший...

В університеті Чарлі був моїм найкращим другом. На першому курсі ми весь час були разом, і саме тоді я й познайомився з Емілі. На другому курсі Чарлі з Емілі винайняли собі частину будинку в місті, і попри те, що я частенько туди навідувався, наші з Емілі розмови над програвачем відійшли у минуле. Насамперед тому, що, хоч коли б я до них не зайшов, там завжди ошивалося ще кілька студентів, усі теревенили і сміялися, а на додачу ще й стояла модна стереосистема, яка знай продукувала рокмузику — таку гучну, що доводилося її перекрикувати.

Усі ці роки ми з Чарлі залишалися близькими друзями. Можливо, ми не бачилися вже так часто, як колись, але завинили в цьому головно відстані. Я роками жив тут, в Іспанії, а також в Італії та Португалії, Чарлі ж тим часом базувався переважно в Лондоні. Гм, звучить так, наче я — бозна-який багатій із власним літаком, а він — затятий домосид, і це трохи смішно. Бо насправді це Чарлі постійно літає то в Техас, то в Токіо, то в Нью-Йорк на зустрічі різних впливових осіб, а я рік за роком не вилажу з одних і тих самих вільготних будівель, укладаючи тести на правильне написання або у сповільненому темпі розмовляючи з учнями англійською на одні й ті самі теми: «Мене-звати-Рей. A-тебе? У-тебе-є-діти?».

Коли після університету я тільки починав викладати англійську, то мав враження, наче таке життя — це доволі непогано; великою мірою воно скидалося на продовження навчання. Мовні школи росли по всій Європі, ніби гриби після дощу; що ж до монотонних занять і надто щільного розкладу, то в молоді роки на такі речі не надто звертаєш увагу. Годинами сидиш у барах, легко заводиш друзів і взагалі почуваєшся частиною великої мережі, що охоплює цілу земну кулю. Зустрічаєш людей, які щойно попрацювали десь у Перу чи в Таїланді, і це спонукає до думки, що за бажання ти й сам можеш отак дрейфувати світом, користуючись своїми знайомствами для того, щоб знайти роботу у будь-якому найвіддаленішому закутку, який лишень спаде на думку. І завжди належатимеш до ось цієї приємної, вельми розгалуженої родини мандрівних викладачів, які за випивкою обмінюються історіями про колишніх колег, психованих директорів шкіл і ексцентричних працівників «Британської ради».

Наприкінці вісімдесятих ходили чутки, що можна непогано заробити, викладаючи англійську в Японії, і я серйозно подумував туди поїхати, але не склалося. Розглядав я і мандрівку до Бразилії, ба навіть прочитав кілька книжок про особливості тамтешньої культури і послав запит на бланк заявки. Проте у таку далечінь мене все ж не занесло. Південна Італія, нетривалий період у Португалії, потім знову назад сюди, в Іспанію. А тоді раптом не встигаєш озирнутися — і ось тобі вже сорок сім, і на зміну тим, з ким ти колись розпочинав, уже прийшло нове покоління, яке пліткує на інші теми, вживає інший дурман і слухає іншу музику.

Тим часом Чарлі з Емілі одружилися й оселилися в Лондоні. Коли у них з’являться діти, сказав мені якось Чарлі, вони візьмуть мене за хрещеного батька для котроїсь дитини. Утім, цього так і не трапилося. Маю на думці, дитина так і не народилася, а тепер, напевне, вже надто пізно. Мушу зізнатися, я завжди почувався через це дещо розчарованим. Либонь, мені від самого початку уявлялося, що, ставши комусь із їхніх дітей хрещеним батьком, я здобуду таку собі офіційну ниточку, хоч і вельми тоненьку, яка пов’яже їхнє життя у Лондоні з моїм на континенті.

Так чи інак, на початку цього літа я поїхав до Лондона — у гості до них. Про мій приїзд ми домовилися добряче заздалегідь, і коли я за кілька днів перед тим зателефонував, аби переконатися, що нічого не змінилося, Чарлі сказав, що в них обидвох «усе пречудово». Тож я не мав жодної причини сумніватися, що після кількох далеко не найкращих у своєму житті місяців зможу нарешті розслабитися там, де мені незмінно намагалися всіляко догоджати.

Коли я виходив тієї сонячної днини з найближчої станції метро, мої думки вертілися, властиво, навколо того, які цікаві зміни могли статися у «моїй» кімнаті за час, що минув після мого останнього приїзду. Упродовж років я майже завжди заставав там щось новеньке. Одного разу то був якийсь електронний пристрій, що мерехтів індикаторами в кутку, іншого — взагалі опоряджений наново інтер’єр. Хай там як, а щоразу — наче то було вже майже питання принципу — те місце готували для мене так, мовби я поселявся в якийсь шикарний готель: викладені рушники, бляшанка з печивом на тумбочці біля ліжка, підбірка компакт-дисків на туалетному столику. Кілька років тому Чарлі завів мене в кімнату і заходився з якоюсь безжурною гордістю клацати вимикачами, то вмикаючи, то вимикаючи всілякі майстерно сховані світильники: за узголів’ям ліжка, над гардеробом і так далі. Ще одне клацання — щось буркотливо загуділо, і на обидвох вікнах почали опускатися жалюзі.

— Слухай, Чарлі, ну навіщо мені жалюзі? — запитав я тоді. — Я хочу бачити, що там надворі, коли прокидаюся. Штор цілком достатньо.

— Ці жалюзі — швейцарські, — відповів він так, наче це все пояснювало.

Цього разу, одначе, Чарлі вів мене вгору сходами, бурмочучи щось собі під ніс, і лише коли ми ввійшли до моєї спальні, я збагнув, що то він вибачався. Такою я не бачив цієї кімнати ще ніколи. На незастеленому ліжку перекосився поплямлений матрац. На підлозі громадилися купи журналів і книжок у паперових обкладинках, тут-таки лежали клунки зі старим одягом, валялися хокейна ключка і перевернута магнітофонна колонка. Я просто закляк на порозі й так і стояв, витріщаючись на все це, доки Чарлі розчищав місце, щоб поставити мою сумку.

— У тебе такий вигляд, наче ти зараз вимагатимеш менеджера, — озвався він з якоюсь гіркотою в голосі.

— Та ні, ні. Просто незвично тут таке бачити.

— Безлад, я знаю. Безлад, — Чарлі сів на матрац і зітхнув. — Я сподівався, прибиральниці якось дадуть із цим раду. Але вони не дали. Хто його зна, чому.

Він, схоже, був дуже пригнічений, але раптом знову зірвався на ноги.

— Слухай-но, а ходімо кудись на ланч. Я залишу Емілі записку. Посидимо без поспіху, поїмо, а доки повернемось, у твоїй кімнаті — та й у цілій квартирі — вже буде лад.

— Але ж не можемо ми просити Емілі все тут поприбирати.

— Ой, та вона не сама це робитиме. Зв’яжеться з прибиральницями. Вона знає, як до них допастися. У мене навіть номера їхнього нема. То ходімо на ланч. Три страви, пляшка вина — все, як годиться.

Те, що Чарлі називав квартирою, займало, по суті, два горішні поверхи чотириповерхового будинку, розташованого впритул до інших на заможній, хоч і надміру жвавій вулиці. З парадних дверей ми вийшли просто у потік людей і авто. Чарлі повів мене повз крамниці й офіси в чепурний італійський ресторанчик. Попереднього замовлення ми не робили, але нас по-дружньому привітали й одразу провели до вільного столика. Роззирнувшись навколо, я побачив чимало відвідувачів, одягнених на діловий манір, у костюми й краватки, тож лише порадів, що у Чарлі, як і в мене, вигляд був не надто охайний. Він, видно, мої думки вгадав, бо, щойно ми сіли, сказав:

— Рею, та ти ніби з місяця звалився. Все змінилося. Ти надто довго був за кордоном. — А тоді гучно, аж мені різонуло по вухах, додав: — Це у нас вигляд людей, які чогось таки досягли. Усі решта тут — менеджери середньої ланки, не більше. — Потім він нахилився до мене і вже тихіше промовив: — Слухай, нам треба поговорити. Хочу попросити тебе про одну послугу.

Коли Чарлі востаннє звертався до мене по допомогу, я не пригадував, тож лише мимохідь кивнув і став чекати, що буде далі. Покрутивши кілька секунд у руках меню, він поклав його на стіл.

— Як по правді, нам із Емілі зараз непереливки. Останнім часом узагалі не буваємо разом, уникаємо одне одного... Тому-то її й не було вдома, коли ти приїхав. Цими днями, боюсь, спілкуватися з нами двома разом ти не зможеш. Тут у нас як у тих виставах, де один актор грає дві ролі. Бачити одночасно мене та Емілі в одному приміщенні не вийде. Чисто як діти, ні?

— Очевидно, я обрав невдалий час для приїзду. То відразу після ланчу заберу свої речі та й поїду, зупинюся у Фінчлі в тітоньки Кейті.

— Про що це ти? Зовсім мене не слухаєш. Я ж щойно говорив, що хочу про дещо тебе попросити.

— Я думав, ти просто намагаєшся сказати...

— Та ні, телепню, забиратися треба якраз мені. Маю заплановану зустріч у Франкфурті, лечу туди сьогодні пополудні. Повернуся за два дні, найпізніше — в четвер. А ти б тим часом побув тут. Твоя присутність згладить гострі кути, все налагодиться. Тоді приїду я, весело скажу «Привіт!», поцілую свою безцінну дружину так, наче останніх двох місяців і не було, й усе знову стане як колись.

Тут до нас підійшла офіціантка, щоб узяти замовлення, а потім Чарлі, схоже, не мав уже бажання повертатися до цієї теми. Натомість він засипав мене запитаннями про моє життя в Іспанії і на кожну мою відповідь, позитивну чи негативну, лише кисло всміхався кутиками вуст і хитав головою, ніби я тільки підтверджував його найгірші побоювання. Саме тоді, коли я намагався розповісти, як виріс у кулінарному мистецтві — приготував різдвяний стіл для понад сорока студентів і викладачів практично сам-один, — він обірвав мене просто посеред речення:

— Послухай, становище у тебе геть безнадійне. Треба писати заяву про звільнення. Але спершу маєш підшукати собі нову роботу. Використай того депресивного португальця як посередника. Отримаєш те місце в Мадриді, тоді зможеш відмовитися від помешкання. Гаразд, отже, по-перше, тобі треба...

Чарлі підняв руку і почав одну по одній озвучувати вказівки, загинаючи пальці. Коли принесли замовлені наїдки, кілька пальців ще залишалися вільними, і він не змовкав, аж доки не закінчив. Потому ми взялися до їжі, і Чарлі мовив:

— Але нічого цього ти не зробиш, я певен.

— Та ні, все, що ти кажеш, звучить дуже розсудливо.

— Ти повернешся назад і все піде по-старому. А потім через рік ми знову зустрінемось тут, і ти далі скиглитимеш про те саме.

— Я не скиглив...

— Знаєш, Рею, інші можуть допомогти тобі порадами чи пропозиціями лише до певної межі. Далі треба брати відповідальність за своє життя на себе.

— Гаразд, я так і зроблю, обіцяю. Але ти казав, тобі потрібна від мене якась послуга.

— Так-так... — він задумливо жував. — Чесно кажучи, саме тому я й запросив тебе до нас цього разу. Звісно, страшенно приємно з тобою побачитися й усе таке. Та насамперед я хотів, щоб ти дещо для мене зробив. Зрештою, ти ж мій найдавніший друг, ми знаємося мало не ціле життя...

Раптом Чарлі схилився над тарілкою й узявся за виделку, і я приголомшено збагнув, що він тихо плаче. Я простягнув над столом руку і легенько торкнув його за плече, але він знай закладав до рота пасту і не підводив очей. Десь за хвилину я знову торкнувся його плеча — результат був той самий. Тут до нас із веселою посмішкою підійшла офіціантка і поцікавилася, чи нам усе до вподоби. Ми в один голос запевнили, що все чудово, і коли вона пішла собі, Чарлі начебто трохи опам’ятався.

— Гаразд, Рею, слухай... Я попрошу тебе про щось украй просте. Все, чого я хочу, — щоб ти покрутився тут біля Емілі кілька днів, побув таким собі приємним гостем. Оце й усе. Доки я повернуся.

— І це все? Ти просиш мене приглянути за нею, доки тебе не буде?

— Саме так. Чи, радше, дати їй приглянути за тобою. Ти ж тут гість. Я накидав для вас деякі плани. Квитки у театр і таке інше. Я приїду найпізніше у четвер. Твоє завдання — зробити так, щоб до неї повернувся добрий настрій, і цей настрій підтримувати. Щоб, коли я увійду і скажу: «Привіт, люба», — вона просто відповіла: «О, привіт, милий, добре, що ти повернувся. Як усе пройшло?» — й обняла мене. І тоді все у нас знову піде так, як колись. До того, як почалося це жахіття. Оце твоє завдання. Простіше не буває.

— Радо зроблю все, що зможу, — мовив я. — Але слухай, Чарлі, ти серйозно вважаєш, що Емілі нині в гуморі розважати гостей? У вас, очевидно, якась криза. Найімовірніше, вона зараз така ж пригнічена, як і ти. Скажу тобі відверто, я не розумію, чому ти запросив мене саме тепер.

— Як то — не розумієш? Я запросив тебе тому, що ти — мій найдавніший друг. Звісно, друзів у мене багато. Та коли дійшло до всього цього, коли я ретельно все обміркував, то збагнув, що ти — єдиний, хто може мені зарадити.

Мушу зізнатися, ці слова мене таки зворушили. Та все одно я бачив, що щось тут не так, чогось він не договорює.

— Я міг би зрозуміти, навіщо ти мене запросив, якби ви були вдома обоє, — сказав я. — Принаймні розумію, як це мало би спрацювати. Ви не розмовляєте між собою, запрошуєте когось у гості, щоб відволіктися, обоє намагаєтеся поводитися якнайкраще, крига скресає. Але якщо тебе не буде, сенсу в цьому небагато.

— Рею, просто зроби це для мене. Думаю, це може спрацювати. Ти ж завжди вмів підняти Емілі настрій.

— Я?! Слухай, Чарлі, я хочу допомогти. Але десь тут ти, мабуть, схибив. Бо, відверто кажучи, у мене таке враження, що якраз я Емілі настрій аж ніяк не піднімаю, навіть за значно кращих обставин. Під час кількох останніх приїздів я, здається, явно її дратував.

— Довірся мені, Рею, я знаю, що роблю.

Коли ми повернулися, Емілі була вже вдома. Мене, мушу визнати, вразило, як сильно вона здала. Справа тут була не тільки в тому, що від часу моїх останніх відвідин її добряче рознесло; обличчя, яке колись багато хто вважав вельми привабливим, тепер скидалося на бульдожий писок, з якимись невдоволеними складками навколо рота. Емілі сиділа на канапі у вітальні й читала «Файненшл таймс», а побачивши мене, з доволі похмурим виглядом підвелася на ноги:

— Приємно тебе бачити, Реймонде, — мовила вона, швиденько цмокнула мене у щоку і знову сіла. Трималася при цьому так, що мені відразу закортіло пуститися у багатослівні вибачення за те, що вторгаюся в їхнє життя у настільки несприятливий момент. Та не встиг я й рота розтулити, як вона плеснула рукою по канапі обіч себе і сказала: — Ну, Реймонде, сідай-но і розповідай, що там у тебе та як.

Я сів, і Емілі заходилася розпитувати мене десь так само, як Чарлі у ресторані. Той тим часом збирався в аеропорт і, шукаючи все, що могло знадобитися в дорозі, то заходив до кімнати, то знову кудись ішов. Мені впало в око, що одне на одного вони не дивилися, проте й не почувалися аж так незручно, як казав Чарлі. І хоч безпосередньо він до неї не звертався, однак знай долучався до розмови — в якийсь дивний, відсторонений спосіб. Наприклад, коли я пояснював Емілі, чому так важко знайти собі сусіда по квартирі, щоб розділити орендну плату, Чарлі крикнув з кухні:

— Та просто те житло розраховане не на двох, а на одного, і то трохи грошовитішого, ніж будь-коли зможе стати він!

Емілі нічого на це не відповіла, але інформацію, безперечно, взяла до відома, бо додала:

— Реймонде, не треба було тобі такого помешкання.

І так тривало ще принаймні хвилин двадцять: Чарлі голосно кидав якісь репліки зі сходів чи дорогою до кухні, зазвичай говорячи про мене у третій особі. Певної миті Емілі раптом сказала:

— Ні, ну чесно, Реймонде. Ти дозволяєш, щоб тебе, з якого боку не глянь, гнобили в тій паскудній мовній школі, зовсім по-дурному годишся з тим, що тебе оббирає домовласник, а тоді що робиш? Береш на буксир якесь пустоголове дівчисько, яке випити любить, а от пляшку купити собі не може, бо навіть роботи не має. Ти ніби спеціально намагаєшся допекти кожному, хто ще не махнув на тебе рукою!

— І розраховувати, що таких залишиться багато, нічого! — крикнув з передпокою Чарлі. Судячи зі звуків, він уже витягнув туди свою валізу. — Поводитися мов хлопчак десять років по тому, як вийшов з відповідного віку, — чудово, нема питань. Але робити так само, коли у тебе п’ятдесятка на носі, — це вже занадто!

— Мені лише сорок сім...

— Як то — лише сорок сім? — Зважаючи на те, що я сидів поруч, аж так підвищувати голос Емілі не мусила. — Лише сорок сім. От якраз це «лише» й руйнує тобі життя, Реймонде. Лише, лише, лише. Я лише роблю, що можу. Лише сорок сім. Скоро тобі стукне лише шістдесят сім, а ти й далі будеш вертітись, як той в’юн на сковорідці, бо так і не знатимеш, куди приткнути свою довбешку!

— Та треба йому добре зад надерти! — верескнув зі сходів Чарлі. — Натягнути так, щоб знав, де раки зимують!

— Реймонде, а ти коли-небудь пробував зупинитися і запитати у себе самого, хто ти такий? — поцікавилася Емілі. — Коли ти думаєш про свій потенціал, тобі не соромно? Поглянь тільки, як ти живеш! Це... це просто бісить! З глузду з’їхати можна!

У дверях з’явився Чарлі — вже у плащі, і якусь хвилю вони кричали мені всяку всячину одночасно. Потім Чарлі замовк на півслові, оголосив, що їде — збоку скидалося б на те, що з відрази до мене, — і зник.

Щойно він пішов, свою викривальну промову перервала й Емілі, і я, скориставшись цією нагодою, підвівся і сказав:

— Вибач, я тільки вийду, допоможу Чарлі з багажем.

— Навіщо допомагати мені з багажем? — запитав з передпокою той. — У мене одна-єдина валіза.

Та коли я вийшов на вулицю слідом, Чарлі не заперечував і, залишивши валізу біля мене, ступив на край тротуару, щоб зупинити таксі. Потрібного авто все не було, тож він так і завмер там стурбовано, з ледь піднятою рукою.

Я підійшов до нього і мовив:

— Чарлі, не думаю, що з цього щось вийде.

— З чого?

— Таж Емілі мене просто ненавидить. І то я пробув тут якихось кілька хвилин. А що буде за три дні? З чого ти взяв, що, повернувшись, застанеш у домі мир і спокій?

Ще не докінчивши це речення, я почав про щось здогадуватися і змовк. Помітивши це, Чарлі обернувся і пильно глянув на мене.

— Здається, — озвався я врешті-решт, — я розумію, чому ти хотів, щоб то був тільки я, а не хтось інший.

— Ага... Невже наш Рей уловив суть?

— Так, можливо...

— Але хіба ж це має значення? Так чи інак, я прошу тебе зробити те саме, те самісіньке. — На очах у нього знову бриніли сльози. — Пам’ятаєш, Рею, як Емілі колись завжди казала, що вірить у мене? Вона говорила це роками й роками. «Я вірю у тебе, Чарлі, ти зможеш пройти весь шлях, ти справді талановитий». Отаке я чув од неї ще три-чотири роки тому. Знаєш, як важко мені доводилося? У мене все було гаразд. І нині все гаразд. Просто чудово. Проте вона вбила собі в голову, що мені призначено стати... Бог його зна, президентом нашого триклятого світу, не менше! А я ж просто звичайнісінький собі хлопака, в якого все гаразд. Та вона цього не бачить. Ось тут і проблема, ось через це все у нас і пішло шкереберть!

Він поволі рушив уперед тротуаром, страшенно пригнічений. Я поквапився назад по валізу і покотив її на коліщатах слідом. На вулиці так само було повно люду, тож устигати за Чарлі й водночас ухилятися та петляти, щоб не зачіпати валізою перехожих, було зовсім не просто. Проте він знай ішов собі, не стишуючи кроку, байдужий до всього навколо.

— Вона вважає, що я опустив руки, — вів далі Чарлі. — Аж ніяк. У мене все чудово. Безмежні обрії — це, звісно, прегарно, доки ти молодий. Але у нашому віці треба... треба вже мати якусь перспективу. Ось що крутиться у мене в голові щоразу, коли Емілі починає мене довбати. Перспектива, їй потрібна перспектива. І я постійно говорю сам собі: слухай, у тебе все прекрасно. Подивися краще на силу-силенну інших, на наших знайомих. Подивися на Рея. Подивися, що зробив зі своїм життям він — свинство та й годі. Але їй потрібна перспектива.

— І ти вирішив запросити в гості мене. На роль пана Перспективи.

Чарлі нарешті спинився і звів на мене очі.

— Зрозумій мене правильно, Рею. Я не кажу, що ти якийсь жахливий невдаха чи щось таке. Ти ж не наркоман і не вбивця, я розумію. Але подивися правді у вічі: твої досягнення супроти моїх здаються доволі-таки бліденькими. Тому-то я й прошу, дуже прошу тебе мені допомогти. Ми — на краю прірви, я у розпачі, мені потрібна твоя допомога. І про що я прошу, заради Бога? Просто побути собою — таким самим приємним, як завжди. Не більше і не менше. Зроби це для мене, Реймонде. Для мене й Емілі. Між нами ще не все закінчено, я знаю. Просто побудь собою тих кілька днів, доки я повернуся. Я ж не аж так багато від тебе хочу, правда?

Я глибоко вдихнув і сказав:

— Гаразд, якщо ти думаєш, що це допоможе. Але ж Емілі рано чи пізно все одно здогадається, хіба ні?

— Чого б це? Їй відомо, що в мене важлива зустріч у Франкфурті. Для неї все це має цілком природний вигляд. Вона лише опікуватиметься гостем та й годі. Це їй до вподоби, та й ти їй теж не байдужий. О, глянь, таксі. — Він несамовито замахав руками, а побачивши, що водій гальмує, схопив мене за плече. — Дякую тобі, Рею. Ти допоможеш нам усе це втрясти, я знаю.

Повернувшись, я застав у квартирі зовсім іншу Емілі. Вона зустріла мене так, як годилося б зустрічати якогось дуже вже немолодого, немічного родича, підбадьорливо всміхалася й лагідно торкалася до руки. Коли я погодився випити чаю, Емілі провела мене на кухню, посадила за стіл, а тоді на кілька секунд завмерла, розглядаючи мене з виразом очевидного занепокоєння на обличчі. Врешті вона м’яко сказала:

— Мені страх як прикро, Реймонде, що я так на тебе накинулася... Я не мала права так з тобою розмовляти. — Тоді заходилася готувати чай, а тим часом продовжувала: — Це ж уже роки минули відтоді, як ми вчилися в університеті. Завжди я про це забуваю. Ні з ким із інших наших друзів мені б і на думку не спало говорити таким тоном. Але дивлюся ото на тебе — і ніби переношуся назад у ті часи, починаю поводитися так, як ми всі тоді поводилися, й усе решта просто вилітає з голови. Тож не бери близько до серця, направду.

— Та нічого я не беру до серця. — Я все ще прокручував собі подумки останню розмову з Марлі, а тому вигляд мав, либонь, дещо відсторонений. Емілі, схоже, витлумачила це по-своєму, бо голос її зазвучав іще м’якше.

— Мені так шкода, що ти через мене засмутився. — Вона акуратними рядами викладала на тарілці переді мною печиво. — Річ у тім, Реймонде, що в ті часи ми могли говорити тобі практично що завгодно, ти просто сміявся собі, ми сміялися, все перетворювалося на великий жарт — та й уже. Це так по-дурному з мого боку — думати, що ти зовсім не змінився.

— Ну, насправді я десь такий і залишився. Мене твої слова анітрохи не зачепили.

— Я не усвідомлювала, — говорила далі вона, явно мене не слухаючи, — наскільки ти тепер інакший. Як близько до самісінького краю ти опинився.

— Послухай, Емілі, зі мною не все так погано...

— У мене враження, що після всіх цих років ти — наче риба, яку викинуло на берег. Або ні — наче той, хто спинився просто над прірвою. Ще один легесенький поштовх — і ти зламаєшся.

— Упадеш, ти хочеш сказати.

Вона саме шпорталася коло чайника, але тієї миті обернулася і глянула на мене:

— Ні, Реймонде, такого не кажи. Навіть жартома. Такого я від тебе навіть чути не бажаю.

— Ти мене не так зрозуміла. Ти сказала, я зламаюся, але якщо я — над прірвою, то логічніше мені впасти вниз, а не зламатися.

— Ех, бідолаха. — Вона й далі, схоже, не тямила, про що я. — Ти — лише оболонка того, тодішнього Реймонда.

Цього разу я вирішив, що краще буде промовчати, і якусь хвилю ми не озивалися, чекаючи, доки закипить чайник.

Потім Емілі заварила чай і поставила на стіл одну чашку — для мене.

— Я дуже перепрошую, Рею, але мені треба повертатися до офісу: маю ще дві зустрічі, які ніяк не можна проґавити. Якби я тільки знала, в якому ти стані, то нізащо тебе не залишила б, заздалегідь змінила би плани. Але ж я не знала, і тепер на мене чекають. Бідолашний Реймонд. Що ж ти тут робитимеш сам-один?

— Усе буде чудово. Чесно. Знаєш, я тут подумав... Може, доки тебе не буде, я приготую обід? Ти не повіриш, але я став направду незлецьким кухарем. Коли нам треба було готувати той святковий стіл на Різдво...

— Страх як мило, що ти хочеш допомогти. Але, як на мене, найкраще тобі зараз відпочити. Зрештою, незнайома кухня — це такий стрес. Чому б тобі просто не освоїтися як слід у домі? Прийми трав’яну ванну, послухай музику. А про обід я сама подбаю, коли прийду.

— Ну от навіщо тобі після цілого дня в офісі ще й їжею перейматися?

— Ні-ні, Рею, ти просто собі відпочивай, — вона вийняла і поклала на стіл візитну картку. — Тут зазначений мій прямий телефон і мобільний. Я вже мушу йти, але ти можеш телефонувати мені коли завгодно. І пам’ятай, не берися ні за що стресове, доки мене не буде.

Уже якийсь час я періодично помічав, що розслабитися у своєму помешканні мені важко. Якщо я вдома сам, то починаю дедалі сильніше непокоїтися і почуваюся так, ніби забув про якусь надзвичайно важливу зустріч. Та коли випадає нагода залишитися на самоті в чужій оселі, мене частенько проймає приємне відчуття миру і спокою. Найбільше мені до вподоби за таких обставин розлягтися на незнайомій канапі з першою-ліпшою книжкою, яка трапить під руку. Саме так я і зробив після того, як Емілі пішла на роботу. Принаймні зумів прочитати пару розділів «Менсфілд-парку», перш ніж на якихось двадцять хвилин мене таки здолала дрімота.

Коли я прокинувся, квартиру заливало пополудневе сонце. Я підвівся з канапи і надумав трохи понюшкувати навколо. Можливо, доки ми сиділи в ресторані за ланчем, тут справді побували прибиральники, а може, Емілі впоралася сама; хай там як, вигляд велика вітальня мала просто-таки бездоганно охайний. Окрім чистоти, впадав у вічі стильний інтер’єр з сучасними дизайнерськими меблями й усілякими претензійно мистецькими предметами, хоч якийсь недоброзичливець сказав би, можливо, що все це надто очевидно розраховане на зовнішній ефект. Я пробіг очима по книжках, потім оглянув колекцію компакт-дисків. Там були майже винятково рок та класика, але, трохи понишпоривши, я таки натрапив у затіненому кутку на невеличку підбірку, присвячену Фреду Астеру, Четові Бейкеру, Сарі Бон. Мене здивувало, що Емілі не замінила більшої частини своїх улюблених вінілових платівок на відповідні компакт-диски, та особливо замислюватися про це я не став, а перебрався натомість до кухні.

Я саме відчиняв одну за одною кухонні шафки у пошуках якогось печива чи шоколадки, коли помітив на кухонному столі щось схоже на невеличкий записник. На тлі глянцевих мінімалістських поверхонь тієї кухні його опукла пурпурова палітурка несамохіть притягувала до себе увагу. Доки я пив чай, Емілі, шукаючи щось перед самим виходом з дому, у великому поспіху виклала все зі своєї торбинки на стіл, а потім будь-як позапихала назад. Вочевидь, записник зостався лежати тут чисто випадково. Та вже наступної секунди мені сяйнула інша думка: можливо, цей пурпуровий записник — то такий собі інтимний щоденник, і Емілі залишила його на столі цілком свідомо, навмисно, щоб я туди зазирнув; можливо, з тієї чи іншої причини вона не наважується відкритися переді мною сама, тож і вдалася до такого-от способу поділитися своїми переживаннями.

Якусь хвилю я так і стояв, не відводячи від записника очей. Тоді простягнув руку, встромив вказівного пальця поміж сторінки десь посередині й обережно розгорнув. Побачивши всередині густий почерк Емілі, я висмикнув пальця і відступив від столу. Нічого пхати всюди свого носа, переконував я сам себе, хай які там наміри могла мати у момент хвилевої слабкості Емілі.

Я повернувся до вітальні, знову всівся на канапі й прочитав ще кілька сторінок «Менсфілд-парку». Цього разу, одначе, зосередитися мені не вдалося. Подумки я мимоволі знай повертався до пурпурового записника. А раптом то не був імпульсивний учинок? Хтозна, може, вона обмірковувала це не один день. Може, ретельно все обдумувала і писала спеціально для того, щоб я прочитав?

Ще хвилин через десять я таки підвівся, пішов на кухню і став біля столу, дивлячись на пурпурову палітурку. А тоді сів на те саме місце, де раніше пив чай, потягнув записник до себе і розгорнув.

Насамперед я дуже швидко збагнув одне: якщо Емілі й вела щоденник, якому довіряла свої сокровенні думки, то лежав він деінде. Переді мною ж було в найкращому разі щось на зразок тих розхвалених нотатників-календарів; під кожною датою вона понашкрябувала всілякі нагадування для себе, деякі — суто мотиваційного характеру. Один зроблений жирним фломастером запис звучав так: «Якщо ще не подзвонила Матильді: ЧОМУ, ЧОРТ ЗАБИРАЙ??? ДЗВОНИ!!!».

Інший: «Дочитати клятого Філіпа Рота. Віддати його Маріон!».

Далі, гортаючи сторінки, я натрапив на таке: «Реймонд у понеділок. Лихо, лихо».

Перегорнувши ще кілька сторінок, я прочитав: «Рей завтра. Як пережити?».

І нарешті свіжий, вранішній запис, поряд із нагадуваннями про різні рутинні справи: «Приїзд Кисляка-Кислющого: купити вина, бо інакше таки скиснемо».

Кисляка-Кислющого? Що йдеться про мене, я зрозумів не відразу. Спочатку перебирав усілякі варіанти — клієнт? сантехнік? — та, враховуючи дату і контекст, мусив урешті-решт визнати, що інших гідних кандидатів просто немає. А тоді раптом мені аж дух перехопило від очевидної несправедливості цього прізвиська, і я, сам того не сподіваючись, судомно стиснув кулак, жмакаючи сторінку з образливим написом.

Повівся я з нею не найкраще, але й не надто жорстко, бо ж навіть аркуша не вирвав. Просто одним рухом стиснув пальці, наступної миті опанував себе — та було вже, звісно, запізно. Розкривши кулак, я з’ясував, що жертвою мого гніву впала не тільки та сторінка, але й дві наступні.

Спробував розгладити їх, та вони вперто скручувалися знову — от наче тепер найсокровеннішим їхнім прагненням було перетворитися на жмуток м’ятого паперу.

Так чи так, ще досить довго я ледь не панічно намагався ті пошкоджені аркуші якось розпрасувати чи вирівняти. Врешті, коли я ладен був уже визнати, що всі ці зусилля марні, що приховати скоєне мені не вдасться, десь у квартирі задзвонив телефон.

Спершу я вирішив його проігнорувати і далі розмірковував про ймовірні наслідки того, що допіру трапилося. Та потім увімкнувся автовідповідач, і я почув голос Чарлі, який диктував повідомлення. Чи то мені здалося, що ось вона — рятівна соломинка, чи просто захотілося комусь звіритися, але я й сам незчувся, як притьмом кинувся у вітальню і схопив зі скляного кавового столика телефон.

— О, то ти таки на місці, — Чарлі, схоже, трохи роздратувався через те, що я не дав йому договорити.

— Слухай, Чарлі, я щойно впоров дурницю.

— Я в аеропорту, — сказав він. — Рейс затримали. Хочу зателефонувати на транспортну фірму у Франкфурті, вони мають прислати по мене таксі, але не пам’ятаю їхнього номера. Треба, щоб ти мені його прочитав.

Він пустився давати мені вказівки щодо того, де знайти телефонну книжку, але я урвав його:

— Кажу тобі, я щойно впоров дурницю і тепер не знаю, що робити.

На кілька секунд запала тиша, а потім Чарлі сказав:

— Рею, може, ти думаєш... Може, ти думаєш, що у мене є інша. Що я тому й поїхав тепер з дому. Мені тут спало на думку, що ти, може, щось таке підозрюєш. Зрештою, такий висновок сам по собі напрошується з усього, що ти бачив. З того, як поводилася Емілі, коли я їхав... з усього цього. Але ти помиляєшся.

— Так, розумію. Але слухай, мені треба поговорити з тобою про дещо інше...

— Просто прийми це як факт, Рею. Ти помиляєшся. Нема в мене ніякої іншої. Я їду у Франкфурт на зустріч із приводу зміни нашої агенції у Польщі. Ось куди я зараз їду.

— Авжеж, я зрозумів.

— Та й не було її ніколи, іншої жінки. Я й не дивився ні на кого, принаймні з якимись серйозними намірами не дивився. Це правда. Чистісінька правда, чорт забирай, і нічого, крім правди!

Він уже кричав, хоча йому, цілком можливо, просто доводилося перекрикувати гамір у залі відльоту. А тоді змовк, і я нашорошив вуха, намагаючись зрозуміти, чи він, бува, знову не плаче, та чув лише типовий для аеропорту шум. Зненацька Чарлі озвався знову:

— Я знаю, про що ти думаєш. Ти думаєш: гаразд, іншої немає. А от як щодо іншого? Ну-бо, зізнавайся, ти ж щось таке думаєш, правда? Ну, скажи, це ж так?

— Насправді ні. Мені й на думку ніколи не спадало, що ти можеш бути геєм. Навіть тоді, коли ти після випускних напився в дим і вдавав...

— Замовкни, придурку! Я не про це, я про іншого — потенційного коханця Емілі! Коханець Емілі: існує щось таке у природі чи ні?! Ось я про що. І відповідь на це питання, як на мене, — ні, ні і ще раз ні! Розумієш, за всі ці роки я вивчив її вздовж і впоперек. І от власне тому, що я знаю її як свої п’ять пальців, мені тепер впадає в око одна річ... Вона почала про щось таке думати. Саме так, Рею: вона почала позирати на інших чоловіків. Таких, як той клятий Девід Корі!

— Хто це?

— Девід Корі? Адвокат один, слизький такий мерзотник, цвіте тепер і пахне. Як цвіте і чим пахне, мені відомо до найменших подробиць, бо Емілі мені всі вуха про нього протуркотіла.

— То ти думаєш... вони зустрічаються?

— Ні, я ж щойно тобі сказав! Між ними нічого немає — принаймні поки що! Зрештою, з тим клятим Девідом їй і не світить нічого: він одружений із одною гламурною кралею, яка працює на «Конде-Наст».

— Ну, тоді все добре...

— Нічого не добре, бо є ще Майкл Аддісон. І Роджер Ван Ден Берґ — висхідна зірка з «Мерріл Лінч», щороку їздить на Всесвітній економічний форум...

— Чарлі, прошу, послухай. У мене тут проблема. Наче й невеличка, якщо дивитися зі сторони. Але все одно проблема. Тільки вислухай, будь ласка.

Нарешті я отримав шанс розповісти йому про те, що трапилося. Переповів усе якомога чесніше, хоча, либонь, свої думки з приводу того, що Емілі могла залишити мені конфіденційне послання, таки дещо затушував.

— Це було геть по-дурному, знаю, — сказав я насамкінець. — Але вона сама залишила його просто на столі в кухні.

— Ага, — голос Чарлі звучав тепер набагато спокійніше. — Ага. Ну, що ж, ти таки влип, мушу тобі сказати.

І він засміявся. Трохи збадьорившись, я засміявся і собі й мовив:

— Мабуть, надто близько беру до серця. Зрештою, це ж не її особистий щоденник чи щось таке, а лише нотатник... — Говорив я щораз тихіше, а тоді й узагалі змовк, бо Чарлі далі сміявся, і в його сміхові звучали вже нотки явно істеричні. Нарешті сміх стих, і він без зайвих викрутасів сказав:

— Якщо вона дізнається, то яйця тобі відірве.

Запала коротка пауза, і кілька секунд я чув лише шум аеропорту. Потому Чарлі озвався знов:

— Років шість тому я так само розгорнув був той її нотатник... тобто не той самий, а за відповідний рік. Суто випадково, коли сидів собі на кухні, а Емілі куховарила. Так, знаєш, мимохідь, не особливо замислюючись, коли щось їй говорив. То вона відразу помітила і була дуже невдоволена. Власне, й сказала тоді, що яйця мені відірве. Якраз орудувала качалкою, і я бовкнув, що цим інструментом такої погрози не виконаєш. Ну, вона й відповіла, що качалка — то вже на потім, аби гарненько відірване почавити.

Голос Чарлі стих, і тепер до мене долинало лише оголошення про посадку на якийсь рейс.

— То що ж мені робити, як ти гадаєш? — запитав я.

— А що ти можеш зробити? Розгладжуй ті сторінки далі. Може, вона й не помітить.

— Та я пробував, але то все марно, нічого не виходить. Вона не зможе не помітити...

— Слухай, Рею, у мене зараз купа всього на голові. Я що намагаюся тобі сказати: всі ті чоловіки, про яких мріє Емілі, насправді у потенційні коханці їй не годяться. Вона ними захоплюється тільки тому, що вбила собі в голову, начебто вони бозна-чого досягнули. А недоліків їхніх не бачить. Не бачить усієї їхньої... брутальності. Так чи так, у них із нею нічого спільного. Сміх це крізь сльози чи сльози крізь сміх — хтозна, але вся штука в тому, що у глибині душі любить вона все-таки мене. Усе ще любить. Я ж бачу це, бачу.

— То ти не знаєш, що мені порадити.

— Ні, до дідька, таки не знаю! — Чарлі знову кричав на все горло. — Сам покумекай, як виплутатися! Я зараз сідаю на свій літак, а ти — на свій! Який долетить, який розіб’ється — ми ще побачимо!

І він від’єднався. Я ж плюхнувся на канапу і набрав у груди повітря. А тоді спробував переконати себе, що робити з мухи слона не варто, та все одно відчував, як десь у животі поволеньки бубнявіє нудотна хвиля паніки. У голові спалахували всілякі ідеї. Одна полягала в тому, щоби просто накивати п’ятами з квартири, до Чарлі й Емілі опісля не зголошуватися і лише через кілька років надіслати їм обережного, зваженого листа. Утім, навіть у тодішньому своєму стані я відкинув цю ідею як надто вже розпачливу. Дещо кращий план зводився до ґрунтовного ознайомлення із вмістом пляшок у їхньому барі, щоб Емілі, коли повернеться додому, застала мене п’яненьким і розчуленим. Тоді можна було б заявити, що я зазирнув у її записник, а потім, добряче вже під чаркою, захотів ті сторінки знищити. Власне, не надто тямлячи себе на п’яну голову, я міг би навіть зобразити постраждалу сторону, розкричатися і помахати руками, розказати, як гірко було мені читати таке на свою адресу, і то від кого — від людини, на чию любов і приязнь я завжди розраховував, людини, думка про яку допомагала мені у найскрутніші моменти мого самотнього життя на чужині. З практичного погляду цей план мав певні переваги, та щось у самій його основі, так глибоко, що мені й замислюватися про це не особливо хотілося, переконувало, що для мене він нездійсненний.

За якийсь час знову задзвонив телефон, і в автовідповідачі почувся голос Чарлі, який, коли я відповів, звучав уже значно спокійніше, ніж попереднього разу.

— Я вже біля ґейту, — сказав він. — Вибач, якщо я трохи попсував тобі кров раніше. Аеропорти завжди так на мене діють. Ніяк не заспокоюся, доки не сяду врешті біля свого ґейту. Послухай, Рею, мені тут ще одне спало на думку, стосовно нашої стратегії.

— Нашої стратегії?

— Так, нашої загальної стратегії. Ти ж розумієш, звісно, що це не той випадок, коли варто додавати чи прибирати всілякі дрібнички, легесенько прикрашати правду, щоб виставити себе у кращому світлі. Аж ніяк не час вигороджувати себе всілякими безневинними начебто побрехеньками. Ні, ні. Ти ж пам’ятаєш, правда, у чому суть твого завдання? Рею, успіх залежить насамперед від того, чи зумієш ти постати перед Емілі точнісінько таким, яким ти є насправді, абсолютно природним. Доки ти будеш триматися цієї лінії, наша стратегія працюватиме.

— Знаєш, мені взагалі навряд чи світить перетворитися тут на її кумира...

— Авжеж, ти адекватно оцінюєш ситуацію, дякую. Але мені оце прийшла до голови одна думка. У твоєму репертуарі є один дрібний нюанс, який не зовсім вписується у картинку. Бачиш, Рею, Емілі вважає, що у тебе гарний музичний смак.

— О-о...

— Так, вона саме про це говорить у тих рідкісних випадках, коли ставить мені у приклад тебе. Прибрати цей нюансик — і ти годишся на призначену роль просто-таки бездоганно. Тож пообіцяй на цю тему з нею не говорити.

— Ох, заради Бога...

— Ну, зроби це для мене, Рею, прошу тебе. Це ж не бозна-що. Просто не заводь розмови про... ну, про тих ностальгійних крунерів, які їй подобаються. А якщо вона сама про ту музику заговорить, пускай повз вуха та й по всьому. Більше я ні про що й не прошу. В усьому іншому будь самим собою. То що, можу я на тебе покластися?

— Гадаю, можеш. Так чи так, це все суща теорія. Не думаю, що сьогодні ввечері у нас буде нагода для таких балачок.

— Добре! То ми домовилися. А зараз переходимо до твоєї невеличкої проблемки. Думаю, тобі приємно буде дізнатися, що я добряче тут над нею поміркував і знайшов вихід. Ти слухаєш?

— Слухаю.

— До нас заходить іноді одна парочка, Анджела і Соллі. Вони непогані, але якби не мешкали по сусідству, то ми навряд чи з ними водилися б. У всякому разі, вони частенько до нас зазирають, переважно просто так, без попередження, на чай. І штука ось у чому: з’являються вони в різний час удень, коли виводять на прогулянку Гендрікса.

— Гендрікса?

— Гендрікс — це смердючий, геть неконтрольований лабрадор, якому до людожерства — один крок. Для Анджели і Соллі він, звісно, дитя, якого вони ніколи не мали. Чи то пак, поки що не мали, бо ж іще досить молоді, щоб завести собі справжню дитину. Але яке там, вони за своїм миленьким Гендріксом душі не чують. І от коли їм трапляється до нас забігти, миленький Гендрікс сіє у квартирі руїну, ніби розчарований грабіжник. Наприклад, перевертає торшер. Ой лишенько, та нічого страшного, миленький, ти не злякався? Ну, бачиш картинку? А тепер слухай. Десь рік тому була у нас одна дорожезна книга, подарункове таке видання з мистецькими фото всіляких молодих геїв на тлі старих кварталів північно-африканських міст. Емілі любила тримати її розгорнутою на певній сторінці: вважала, що кольори там пасують до канапи. Просто дуріла, варто було ту сторінку перегорнути. Хай там як, рік тому до нас увірвався Гендрікс і ту книжку пожував. Уяви собі, всадив свої зубиська у ту лискучу світлину і зжував сторінок двадцять, доки мамця таки переконала його книжку віддати. Ти ж розумієш, навіщо я тобі все це розказую, правда?

— Так. Тобто бачу натяк на можливість порятунку, але...

— Гаразд, розкладу по поличках. Ось що ти скажеш Емілі: у двері подзвонили, ти відчинив. Увійшла якась парочка, пес рвався з повідця. Відрекомендувалися вони як Анджела і Соллі, добрі друзі господарів, випили б чаю. Ти їх пустив, Гендрікс ошалів і пожер записник. Звучить усе дуже правдоподібно. Ну, в чому річ? Чому ти не дякуєш? Вам це не зовсім підходить, сер?

— Дуже дякую, Чарлі. Просто обмірковую ідею. Ну, по-перше, а раптом ті ваші сусіди візьмуть і справді прийдуть? Коли Емілі вже буде вдома?

— Таке можливо, звісно. Але це означатиме, що тобі має страшенно, фатально не пощастити. Коли я казав, що вони часто заходять, то мав на думці, може, раз на місяць, не більше. Краще припини прискіпуватися і подякуй.

— Чарлі, але хіба ж це не притягнуте за вуха: прибіг пес і пожував саме цей записник, саме ці сторінки?

Він зітхнув.

— Я думав, решти тобі пояснювати не треба. Звісно, варто трохи підготувати сцену. Переверни торшер, порозсипай в кухні по підлозі цукор. Усе має виглядати так, ніби Гендрікс пронісся там, наче смерч. О, тут якраз посадку оголошують. Я мушу йти. Зв’яжуся з тобою, вже як буду в Німеччині.

Доки я слухав Чарлі, мене охопило почуття, яке часом проймає, коли хтось береться переповідати свій сон або пояснює, звідки взялась он та невеличка вм’ятина на дверцятах авто. То був дуже добрий, ба навіть кмітливий план, але я щось ніяк не міг собі уявити, як і що саме говоритиму Емілі, коли та повернеться, і дедалі більше втрачав терпець. Утім, коли Чарлі вирушив на посадку, я відчув, що його дзвінок мав на мене якийсь майже гіпнотичний вплив. І доки розум пручався, обзиваючи все це сущим ідіотизмом, руки й ноги вже взялися до діла, готуючи «ґрунт» для втілення задуму у життя.

Почав я з того, що поклав на бік торшер — обережно, стараючись нічого при цьому не зачепити; абажур я спершу зняв і аби-як, навскіс почепив назад тільки тоді, коли торшер уже лежав на підлозі. Потім узяв з книжкової полиці вазу з засушеними квітами та стеблами трави і поклав її на килимку, порозсипавши рослини навколо. Далі пригледів біля кавового столика місце, де можна було вдало «копнути» кошик для зужитих паперів. Рухався я в якомусь химерному, відстороненому стані, наче сновида. Не йняв віри, що це хоч якось допоможе, але сам процес діяв на мої нерви доволі заспокійливо. Зрештою я пригадав, що весь цей вандалізм безпосередньо пов’язаний із записником, і пішов на кухню.

Хвильку поміркувавши, я взяв із кухонної шафки цукерничку, поставив на столі неподалік від пурпурового записника і поволі нахиляв її, аж доки не посипався цукор. Щоб цукерничка не скотилася зі столу, довелося трохи постаратися, але врешті я таки встановив її, як хотів. Паніка, яка допікала мені раніше, на той час вляглася. Я не те щоб заспокоївся, але тепер уже бачив, що вганяти себе у такий стан було дещо нерозумно.

Тож я повернувся до вітальні, ліг на канапу і знову взявся за Джейн Остін. А коли прочитав буквально кілька рядків, на мене важкою хвилею накотилася втома, і я й сам незчувся, як знову заснув.

Розбудив мене телефон. Коли в автовідповідачі почувся голос Емілі, я встав і підняв слухавку.

— Ой Боженьку, ти там, Реймонде. Як ти, миленький? Як почуваєшся? Вдалося тобі хоч трохи розслабитися?

Довелося запевнити, що таки вдалося, бо я, власне кажучи, спав.

— Ох, як прикро! Ти ж, мабуть, тижнями не спав нормально, тільки-но склепив на хвильку очі — і на, маєш, я дзвоню, не даю тобі спокою. Вибач, мені дуже прикро! І ще прикріше, бо доведеться тебе засмутити: тут у нас казна-що коїться, і я ніяк не зможу бути вдома так скоро, як сподівалася. Ще принаймні на годину мушу загаятися. Ти ж там протримаєшся без мене, правда?

Я ще раз запевнив, що у мене все чудово.

— Ага, навіть по голосу чути, якийсь він міцніший. Даруй, Реймонде, але я мусила піти й залагодити тут справи. Бери все, що заманеться, ні в чому собі не відмовляй. Бувай, миленький.

Я поклав слухавку і потягнувся. Почало сутеніти, тож я пройшовся квартирою, вмикаючи світло. А тоді роззирнувся по своїй «поруйнованій» вітальні і що більше дивився, то менш переконливою видавалася мені картина безладу, який там панував. У животі знову замлоїло від іще слабкої, але чимраз сильнішої паніки.

Уже вкотре озвався телефон; цього разу то був Чарлі. Стояв, за його словами, біля багажної каруселі у франкфуртському аеропорту.

— Тягнуть страшенно, не виїхало ще жодної сумки. Що там у тебе, даєш собі раду? Мадам ще не прийшла?

— Ще ні. Слухай, Чарлі, цей твій план... він не спрацює.

— Як це — не спрацює? Тільки не кажи, що ти весь цей час просто сидів, бив байдики і тяжко думав.

— Я зробив так, як ти казав. Влаштував гармидер, але якийсь він непереконливий. На собачі витівки не схоже, скоріше на мистецьку інсталяцію.

Якусь хвилю він мовчав — мабуть, видивлявся на каруселі свою валізу, — а потім сказав:

— Я розумію, в чому проблема. Рука не піднімається на чужу власність. Добре, слухай сюди: зараз я назву тобі кілька предметів, яких буду безмірно щасливий позбутися. Ти слухаєш, Рею? Я хочу, щоб ти розтрощив... насамперед того дурнуватого китайського порцелянового вола, він стоїть біля CD-програвача. Це подарунок від клятого Девіда Корі, він його привіз з Лаґоса. Можеш для початку розвалити на кавалки його. Зрештою, насправді мені до лампочки, що ти там розіб’єш. Трощи все підряд!

— Чарлі, як на мене, тобі треба заспокоїтися.

— Гаразд, гаразд. Але у нас вдома справді купа всякого мотлоху. Як і в нашому подружньому житті останнім часом. Купа зужитого мотлоху. Ота пухка червона канапа — знаєш, про яку я?

— Так, щойно на ній подрімав.

— Вона ще хтозна-коли мала бути на смітнику. Чому б тобі її не розпанахати і не порозкидати довкола набиття?

— Чарлі, візьми себе в руки. Насправді я вже починаю думати, що допомогти мені ти навіть не намагаєшся. Просто використовуєш мене, щоб дати вихід своєму гніву і роздратуванню...

— Припини нести всяку бридню! Намагаюся я тобі допомогти, звісно ж, намагаюся. І план у мене, звісно ж, непоганий. Він спрацює, гарантовано спрацює. Емілі того пса ненавидить, вона й Анджелу з Соллі ненавидить, і за будь-яку нагоду зненавидіти їх ще сильніше вхопиться неодмінно. Слухай... — голос його зненацька стишився майже до шепоту. — Дам тобі зараз найнадійнішу підказку. Таємний складник — запоруку того, що жодні сумніви їй навіть на думку не спадуть. Я мав би згадати про це раніше. Скільки в тебе ще часу?

— Десь година...

— Добре. Слухай уважно. Запах. Ось у чому вся штука. Треба, щоб там пахло собакою. Щойно Емілі переступить поріг, як одразу це підмітить, бодай підсвідомо. Потім вона заходить у кімнату, бачить на підлозі розтрощеного китайського вола від миленького Девіда, розкидане набиття з тієї гидкої червоної канапи...

— Чекай, я ж не казав, що...

— Та послухай! Бачить вона весь цей шарварок і відразу, свідомо чи підсвідомо, пов’язує його з собачим запахом. І тоді ти й рота роззявити не встигнеш, як ціла та картинка з Гендріксом і його вибриками вже постане в неї перед очима. У цьому й уся краса!

— Чортзна-що ти городиш, Чарлі. Ну, гаразд, а як мені зробити так, щоб твоє помешкання просмерділося собакою?

— Це я знаю абсолютно точно. — Він і далі говорив схвильованим шепотом. — Точно знаю, бо ми з Тоні Бартоном робили це ще у старших класах. Я дещо вдосконалив його рецепт...

— Навіщо?

— Навіщо? Бо в нього смерділо не псом, а радше капустою.

— Ні, я мав на увазі, навіщо... Гаразд, менше з тим. Ну, то можеш мені розповісти, якщо для цього не треба йти купувати набір хімічних реактивів.

— Добре, ти берешся за розум. Бери ручку і записуй. О, а ось нарешті й багаж... — Тут Чарлі, напевне, поклав телефон у кишеню, бо кілька подальших секунд я чув лише щось схоже на бурчання у животі. Потому він озвався знову: — Мені вже треба йти. Записуй швиденько, готовий? Береш середнього розміру каструлю. Там на плиті, мабуть, якраз щось таке стоїть. Наливаєш десь пів літра води. Додаєш два яловичі бульйонні кубики, десертну ложку кмину, столову ложку паприки, дві столові ложки оцту, не шкодуєш лаврового листка. Зрозуміло? Потім кладеш туди шкіряний черевик так, щоб не замочити підошву. Інакше буде смердіти паленою гумою. Далі вмикаєш газ, доводиш до кипіння, даєш легенько покипіти на малому вогні. І доволі скоро ти відчуєш запах. Не те щоб якийсь жахливий сморід, ні. В оригінальному рецепті Тоні Бартона були ще садові слизняки, але цей запах набагато тонший. Просто смердючий пес та й годі. А де знайти всі ці складники, зараз запитаєш ти. Трави і все решта — в кухонних шафках. У комірці під сходами лежать старі черевики. Черевики, не чоботи. Така зношена пара, я в них ходив колись постійно на щодень. Зносив до дірок, тепер їм пряма дорога на смітник. Візьми один із них. Що там ще? Слухай, Рею, просто йди і зроби так, як я раджу, гаразд? Це — твій порятунок. Кажу ж тобі, коли Емілі люта, з нею жарти погані. Тепер мені треба йти. А, і не забувай: виявляти свої непересічні знання у плані музики не варто.

Можливо, так подіяли отримані вказівки — хоч і сумнівні, проте чіткі й зрозумілі, — але варто було покласти слухавку, як настрій у мене перемінився з панічного на незворушно-діловий. Що робити, я бачив цілком виразно. Тож пішов на кухню і ввімкнув світло. На плиті й справді стояла «середнього розміру» каструля, готова до використання. Я наповнив її пів-на-пів водою і поставив на варильну поверхню. Взявшись до діла, я збагнув, що, перш ніж продовжувати, треба з’ясувати одне ключове питання: скільки у мене є ще часу, щоб довести до кінця всю цю справу. Повернувшись до вітальні, я підняв слухавку і набрав робочий номер Емілі.

Відповіла помічниця, яка повідомила, що в Емілі зараз зустріч. Доброзичливим, але водночас рішучим тоном я наполіг, щоб її таки покликали до телефону, «навіть якщо у неї дійсно якась зустріч». Не минуло й хвилини, як у телефоні почувся голос Емілі.

— Що таке, Реймонде? Що трапилося?

— Нічого не трапилося. Просто дзвоню запитати, як ти там.

— Рею, у тебе якийсь дивний голос. У чому річ?

— Чого це дивний? Я лише подзвонив, щоб дізнатися, коли чекати тебе вдома. Ти маєш мене за неробу, я в курсі, але якийсь більш-менш зрозумілий розпорядок мені все ж хотілося б знати, уяви собі.

— Гаразд-гаразд, Реймонде, не треба сердитися. Дай-но подумати... Мабуть, за годину, а може, й півтори. Мені страшенно прикро, але тут у нас сьогодні така запарка...

— Від години до півтори. Чудово. Це все, що я хотів знати. Добре, то скоро побачимося. Повертайся тепер до своїх справ.

Вона, либонь, хотіла сказати ще щось, але я поклав слухавку і покрокував на кухню, твердо налаштований не дати своєму рішучому настрою випаруватися. Відверто кажучи, мене навіть охопило якесь піднесення, і я вже взагалі не розумів, чому так занепав духом раніше. Я понишпорив у шафках і акуратним рядком виклав біля плити всі трави та приправи, які мали стати мені у пригоді. Потім відміряв усього, скільки треба було, швиденько розмішав і пішов по черевик.

У комірці під сходами ховалася ціла купа доволі жалюгідного на вигляд взуття. Трохи попорпавшись, я знайшов, безперечно, саме ті черевики, про які говорив Чарлі: бувалі в багатьох бувальцях, з обідком прадавньої грязюки, засохлої навколо каблука. Ухопивши одного з них кінчиками пальців, я відніс його на кухню й акуратно поклав у воду так, щоб підошва дивилась у стелю. Потім запалив під каструлею середній вогонь, сів за стіл і став чекати, аж нагріється вода. Коли у вітальні знову задзвонив телефон, відходити від свого варива мені зовсім не хотілося, але голос Чарлі в автовідповідачі все не змовкав, тож довелося врешті-решт прикрутити вогонь і підійти до апарата.

— Що ти там казав? — запитав я. — Ніби на щось скаржився, але я був зайнятий і не мав часу слухати.

— Та я вже в готелі — усього-на-всього тризірковому. Оце нахабство, аж не віриться! Така велика компанія! Кімнатка завбільшки з шухлядку, бодай би їм!

— Але ж тобі там лише кілька ночей перебути...

— Послухай, Рею, є одна річ, щодо якої я був з тобою не цілком відвертий... це стосовно тебе нечесно. Ти ж робиш мені послугу, докладаєш усіх зусиль, намагаєшся нас із Емілі помирити, а я з тобою нещирий...

— Якщо ти про той рецепт собачого запаху, то вже запізно. Процес пішов. Хоча якусь там додаткову траву чи ще щось таке додати можна завжди...

— Якщо я не був з тобою до кінця чесний, то лише тому, що й сам із собою теж не був чесний на всі сто. Але тепер, поза домом, у мене з’явилася нагода краще все це обміркувати. Рею, я сказав був тобі, що нікого більше не маю, але це не зовсім правда. Є одна дівчина... Так, це справді дівчина, їй щонайбільше тридцять минуло. Вона страшенно переймається освітою у країнах третього світу і вишукує способи зробити чеснішою світову торгівлю. Річ зовсім не у сексуальному потягу, то був уже, так би мовити, побічний продукт. Уся штука у тому її незаплямованому ідеалізмі. Це нагадало мені про те, якими були колись ми всі. Ти ж пам’ятаєш, Рею?

— Чарлі, даруй, звісно, але щось я не пригадую, щоб ти коли-небудь був аж таким уже ідеалістом. Насправді ти завжди відзначався граничним себелюбством і схильністю до гедонізму.

— Гаразд, усі ми тоді були нечупарними декадентами, геть усі. Але десь усередині в мені завжди сидів отой інший, сидів і рвався назовні. Ось це мене до неї і привабило...

— Чарлі, а коли це було? Коли це трапилося?

— Коли що трапилося?

— Коли ти закрутив цей роман?

— Та не було ніякого роману! Ми з нею не кохалися, нічого між нами не було. Я навіть на каву її нікуди не зводив. Просто... просто влаштовував усе так, щоб постійно з нею бачитися.

— Як це — постійно з нею бачитися? — На той час я вже перебрався назад на кухню і стояв над своїм варивом.

— Ну, я постійно з нею бачився, — сказав він. — Домовлявся про зустрічі.

— Вона що, дівчина за викликом?

— Та ні, кажу ж тобі, ми з нею жоднісінького разу не кохалися. Вона стоматолог. І я все ходив до неї під вигаданими приводами: то, мовляв, тут щось поболює, то в яснах якийсь дискомфорт... Розтягував, словом, лікування. І врешті-решт Емілі, звісно, здогадалася. — Секунду Чарлі, схоже, намагався погамувати ридання, а тоді дамбу прорвало. — Вона про все дізналася... дізналася... бо я надто захопився зубними нитками! — Тепер він уже майже кричав. — «Ти ж ніколи, ніколи стільки не чистив зуби ниткою», — сказала Емілі!

— Але ж це якесь безглуздя. Що більше ти дбаєш про свої зуби, то менше у тебе причин до неї ходити...

— Та хто там думав про якийсь глузд! Я просто хотів їй догодити!

— Слухай, Чарлі, ти нікуди її не водив, не спав з нею — в чому тоді проблема?

— Проблема в тому, що мені страшенно потрібен був хтось, хто зумів би витягнути назовні того іншого мене, ув’язненого всередині...

— Чарлі, послухай... Відколи ти телефонував востаннє, я таки взяв себе в руки. Відверто кажучи, я думаю, що ти маєш зробити так само. Ми можемо про це поговорити, коли ти повернешся. Але десь за годину прийде Емілі, і мені треба підготуватися. У мене тут якраз усе в розпалі. Та це, певно, і по голосу чути.

— Просто фантастика, до дідька! У нього, бачте, все у розпалі. Чудесно! Ото друзяка чортів...

— Чарлі, як на мене, це через той готель ти так засмутився. Але ти направду мусиш узяти себе в руки. Поглянути на ситуацію у перспективі. І трохи збадьоритися. У мене дійсно все у розпалі. Я тут розберуся з цією псячою історією, а тоді вже підіграю по повній тобі. Емілі, скажу я. Ти тільки глянь, Емілі, який же я нікчема. Як по правді, то більшість людей — жалюгідні нікчеми, десь такі, як я. А от Чарлі не такий. Чарлі — птаха високого польоту...

— Такого казати не можна, звучить абсолютно неприродно.

— Таж не буквально оцими самими словами, дурню. Знаєш, ти просто покладися тут на мене. Ситуація повністю під контролем. Заспокойся. А зараз я мушу йти.

Я поклав слухавку і зазирнув у каструлю. Вариво вже закипіло, було багато пари, але запаху поки що жодного. Я підкрутив вогонь так, щоб кипіло сильніше. Саме тієї миті я раптом відчув, що добре було б ковтнути свіжого повітря, а позаяк тераси на даху обстежити я ще не встиг, то відчинив двері і ступив з кухні надвір.

Як на вечір в Англії на самому початку червня, там було напрочуд приємно. Про те, що я вже не в Іспанії, свідчив лише легкий повів прохолоди, яку ніс вітер. Небо ще не почорніло остаточно, але на ньому вже мерехтіли зорі. За пристінком, яким закінчувалася тераса, на милі й милі навколо виднілися вікна і задні двори розташованих по сусідству осель. У багатьох вікнах уже горіло світло, і якщо примружити очі, то вони що далі, то більше зливалися з зоряними розсипами вгорі. Тераса була не надто велика, але віяло від неї чимось однозначно романтичним. Легко можна було уявити собі пару, яка, вирвавшись із тенет метушливого міського життя, виходить теплого вечора сюди і прогулюється поміж вазонами з зеленими кущиками, обіймаючись та переповідаючи одне одному події минулого дня.

Можна було б залишитися там і надовше, але я боявся розслабитися. Тож повернувся до кухні й, пройшовши повз булькітливу каструлю на плиті, зупинився на порозі вітальні огледіти результати своєї діяльності. І тут-таки зрозумів свою велику помилку: схоже, я зовсім не зумів оцінити своє завдання з перспективи такої істоти, як Гендрікс. Ключовий момент, щойно тепер усвідомив я, полягав у тому, щоб зануритися у Гендріксів дух і подивитися на світ його очима.

Поглянувши на все це під таким кутом, я переконався у неадекватності не лише своїх попередніх старань, але й більшості пропозицій Чарлі. Ну от якого милого жвавому, аж буйному псові з-поміж купи сучасної аудіоапаратури зупинятися саме на відносно невеличкій статуетці вола і її трощити? А ідея розпороти канапу та порозкидати навколо набиття віддавала ідіотизмом і поготів. Щоби вчудити таке, Гендріксові знадобилися б гострі, мов бритва, зуби. Перевернута цукерничка на кухні годилася, але сцену рейваху у вітальні, збагнув я, треба було продумати наново від самого початку.

Я ввійшов у кімнату зігнувшись, щоб побачити її більш-менш із Гендріксової перспективи. Одразу ж у вічі впала купа лискучих журналів на кавовому столику — потенційна ціль, і я, рухаючись за тією ж траєкторією, що й уявна собача морда, зіштовхнув їх на підлогу. Приземлившись, журнали мали там вигляд цілком переконливий. Це мене підбадьорило, тож я став навколішки, розгорнув один із них і зім’яв сторінки так, щоб Емілі, натрапивши рано чи пізно на свій записник, помітила подібність. Утім, цього разу результатом я зостався невдоволений, бо надто вже явно було тут видно людські пальці, а не собачі зуби. Знову я припустився тієї ж помилки, що й раніше: не ототожнив себе достатньою мірою з Гендріксом.

Тоді я опустився навкарачки, схилив над журналом голову й уп’явся у сторінки зубами. Смак мав нотки якихось парфумів, не скажеш, щоб аж такий неприємний. Я розгорнув десь посередині ще один журнал і повторив усе спочатку. Виявилося, що техніка тут потрібна приблизно така, як у тих ярмаркових забавах, коли вам загадують вкусити яблуко, що бовтається у воді, не чіпаючи його руками. Найкраще годилися легкі жувальні рухи, коли щелепи працювали гнучко й без упину: тоді сторінки гарно морщилися і гнулися. З іншого боку, надто акцентований укус просто скріплював аркуші докупи без особливого ефекту.

Я з головою поринув у обмірковування всіх цих тонкощів і, мабуть, саме тому не відразу помітив Емілі, яка стояла у передпокої, за дверима, і дивилася на мене. Коли ж до мене це таки дійшло, то насамперед я відчув не паніку чи збентеження, а образу: чого це вона, мовляв, стоїть там і не озивається, не попереджає хоч якось про свій прихід? А коли пригадав, що буквально кілька хвилин тому телефонував їй на роботу якраз для того, щоб уникнути не вельми приємної ситуації, в яку таки оце втрапив, то вже направду відчув себе жертвою свідомого, зумисного обману. Либонь, саме тому я не зірвався одразу ж на ноги, а лише втомлено зітхнув — принаймні таке враження могло скластися зі сторони. Моє зітхання спонукало Емілі зайти до кімнати і дуже лагідно покласти руку мені на спину. Опустилася вона коло мене навколішки чи ні, я не знаю, але її обличчя опинилося зовсім близько біля мого, і я почув:

— Реймонде, я вже прийшла. Ходімо, сядемо на канапу, ти не проти?

Вона намагалася обережно підвести мене на ноги, і я ледь стримував бажання скинути зі спини її руки.

— Дивно, ти знаєш, — озвався я. — Лише пару хвилин тому ти начебто збиралася на якусь зустріч.

— Так і було. Але після твого дзвінка я зрозуміла, що вдома потрібна більше.

— Що значить — «потрібна більше»? Емілі, будь ласка, не треба так мене тримати, я не впаду. То чому ти подумала, що тут потрібна більше?

— Через твій дзвінок. Я зрозуміла, що то було. То був крик про допомогу.

— Нічого подібного. Я просто намагався... — тут я примовк, бо побачив, що Емілі здивовано роззирається по кімнаті.

— Ох, Реймонде, — ледь чутно пробурмотіла вона.

— Так, тут трохи рейвах, я ж такий незграба... Я би поприбирав, якби ти не прийшла так скоро.

Я схилився, щоб підняти торшер, але Емілі мене притримала.

— Нічого страшного, Реймонде. Чесно, нічого страшного. Ми все це потім приберемо. А поки що просто сядь і розслабся.

— Слухай, Емілі, це твій дім і все таке, я розумію. Але навіщо ж підкрадатися так тихо?

— Миленький, та я зовсім не підкрадалася. Окликнула, коли ввійшла, але тебе наче не було. Тоді забігла до вбиральні, а коли вийшла... ну, ти вже був. Але що про це тепер говорити, хіба це має якесь значення? Я вже тут, і зараз ми влаштуємо собі приємний вечір, відпочинемо. Прошу, Реймонде, ти собі сідай, а я заварю чаю.

Ці слова вона говорила, вже прямуючи на кухню. Я тим часом шпортався з абажуром торшера і згадав, що там, на кухні, не відразу, а щойно тоді, коли було вже запізно. Прислухався, але звідти не долинало ні звука. Врешті я таки впорався з тим абажуром і рушив до кухонних дверей.

Вариво у каструлі й далі завзято булькотіло навколо підошви, яка стриміла догори дриґом з води, підносилася пара. Запах, який я досі майже не помічав, тут на кухні відчувався набагато сильніше. Був він, звісно ж, доволі їдкий і дещо віддавав карі. Та найбільше нагадував той душок, який б’є в ніс, коли, добряче находившись, витягуєш з черевика спітнілу ногу.

Емілі стояла за кілька кроків від плити і витягувала шию, щоб якомога краще розгледіти з безпечної відстані вміст каструлі. Це видовище так її поглинуло, що вона ніби й не помічала нічого навколо, і коли я, даючи про себе знати, стиха гигикнув, не те що не обернулася, а навіть не відвела від плити очей.

Я протиснувся повз неї і сів за кухонний стіл. Урешті-решт Емілі повернулася до мене з добродушною усмішкою на устах.

— Страшенно мило, Реймонде, гарно ти це придумав.

А тоді її погляд буцім мимоволі знову ковзнув до плити.

Я побачив перед собою перевернуту цукерничку, трохи далі — записник, і відчув, як на мене навалилася раптом страшна втома. Зненацька я збагнув, що це вже занадто, просто занадто, і вирішив, що тепер єдиний для мене вихід — припинити гру і викласти карти на стіл. Набравши в груди повітря, я сказав:

— Слухай, Емілі, напевно, багато що тут тебе трохи дивує. Але почалося все через твій записник, ось цей. — Я розгорнув записник на пошкодженій сторінці і показав їй. — Це дуже негарно з мого боку, і мені направду прикро. Я випадково його розгорнув... ну, й ненароком зіжмакав сторінку, ось так... — І я продемонстрував — не так люто, як первісному варіанті, звісно, — усе, що відбулося, а тоді глянув на неї.

На превеликий мій подив, вона лише кинула на записник побіжний погляд і знов обернулася до каструлі, кажучи:

— Та це ж лише нотатник, нічого приватного. Рею, ти цим не переймайся. — І підступила ще на крок ближче до плити, щоб краще роздивитися вміст каструлі.

— Як же так? Як це — не переймайся? Що ти таке кажеш?

— А в чому річ, Реймонде? Це ж тільки нотатник, куди я записую всяку всячину, щоб не забути.

— Але ж Чарлі сказав, що ти просто вибухнеш! — Емілі, очевидно, вилетіло з голови, що вона писала там про мене, і через це моє обурення тільки зросло.

— Справді? Чарлі сказав тобі, що я розсерджуся?

— Так! Сказав, ти колись пригрозила йому яйця відірвати, якщо він ще раз запхає носа у цей от записничок!

Що саме викликало здивований вираз на обличчі в Емілі — мої слова чи все-таки споглядання каструлі на плиті, — я не знав. Вона сіла біля мене і на якусь хвилю задумалася.

— Ні, — озвалася врешті-решт, — тоді йшлося про щось інше. Я оце ясно пригадала. Десь рік тому Чарлі був через щось у кепському гуморі і запитав, що я зробила б, якби він скоїв самогубство. Просто перевіряв мене, у нього ж для чогось такого явно жила затонка. Але запитав, то я й відповіла, що яйця б йому відірвала, якби він щось подібне вчудив. Сказала один-єдиний раз. Себто постійно я цього вислову не вживаю.

— Щось я не розумію. Ти б таке зробила, якби він наклав на себе руки? Опісля?

— Реймонде, то була просто... е-е, фігура мовлення. Я лише намагалася пояснити, наскільки не до вподоби мені ця думка. Хотіла, щоб він відчув, як я його ціную.

— Я про інше. Якщо зробити таке потім, то це ж насправді не перепона, хіба ні? Хоча ти, може, й маєш рацію, бо...

— Слухай, Реймонде, забудьмо про це. Про все забудьмо. У мене відучора залишилася запечена ягнятина, там ще добра половина. Учора ввечері вона смакувала пречудово, сьогодні смакуватиме ще краще. І можна відкоркувати пляшку непоганого бордо. Страшенно мило, що ти почав уже щось для нас готувати. Але сьогодні, мабуть, ми все-таки на ягнятині зупинимося, не заперечуєш?

Я побачив, що пояснювати щось, схоже, просто годі.

— Добре. Запечена ягнятина. Пречудово. Так-так.

— То, може... ось це ми поки що відставимо?

— Так-так. Будь ласка. Відстав.

Я підвівся і почвалав назад у вітальню. Там, звісно, панував той самий безлад, але братися до прибирання у мене тепер уже зовсім не було сили. Тож натомість я ліг на канапу і втупився у стелю. За якийсь час до кімнати ввійшла Емілі. Я подумав, що вона йде у передпокій, але потім побачив її у дальньому куті, схилену над аудіоапаратурою. Уже за кілька секунд вітальню заполонили буйні гітарні акорди та звуки духових інструментів, що наводили на думку про блюз, а ще — голос Сари Вон, яка співала «Коханця».

Мені враз полегшало на душі, накотилася хвиля спокою. Киваючи головою у такт повільному ритму, я заплющив очі й пригадав, як багато років тому в кімнаті при коледжі, де тоді жила Емілі, ми з нею понад годину сперечалися, чи справді Біллі Голідей завжди виконувала цю пісню краще, ніж Сара Вон.

Емілі торкнулася мого плеча і подала мені склянку червоного вина. Поверх ділового костюма вона пов’язала фартух з оборками, в руці теж тримала склянку, а тепер сіла на протилежному краю канапи, у мене в ногах, і ковтнула вина. Потім натиснула кнопку на пульті, музика зазвучала трохи тихіше.

— Жахливий був день, — мовила вона. — Не лише на роботі, хоча там справді повний хаос. На додачу ще й від’їзд Чарлі, і взагалі... Не думай, ніби мені не боляче: взяв і поїхав за кордон, а ми ж так і не помирилися. Ну, й насамкінець ти тут береш і геть пускаєшся берега. — На цих словах вона глибоко зітхнула.

— Та ні, Емілі, не все так кепсько. Для початку, Чарлі тільки про тебе й думає. А щодо мене, то зі мною все добре. Направду добре.

— Бридня.

— Ні, чесно, в мене жодних проблем...

— Я не про тебе, а про те, що Чарлі начебто про мене думає.

— А, розумію... Ну, якщо ти вважаєш, що це бридня, то ти ще в житті сильніше не помилялася. Насправді Чарлі тепер кохає тебе більше, ніж будь-коли, кажу тобі.

— Реймонде, а тобі звідки знати?

— Я знаю, бо... Ну, по-перше, він сам так чи інакше про це говорив, коли ми сиділи в ресторані. А навіть якби й не говорив, то це ж видно. Слухай, Емілі, я в курсі, що між вами зараз усе не зовсім просто. Але ти мусиш тримати в голові найважливіше. А найважливіше — це те, що він і далі дуже тебе любить.

Вона знову зітхнула.

— Знаєш, я не слухала цього запису вже хтозна-скільки. Через Чарлі. Варто поставити якусь таку музику, як він одразу починає скиглити.

Кілька секунд ми мовчали і просто слухали Сару Вон. Потім, коли почалася інструментальна пауза, Емілі озвалася:

— Тобі, Реймонде, здається, більше до вподоби та інша версія, де лише фортепіано і бас.

Я не відповів, лише підсунувся трохи вище, щоб зручніше було попивати вино.

— Закладаюся, — продовжувала вона, — та інша версія подобається тобі більше, хіба ні?

— Ну-у, — протягнув я, — не знаю... Як по правді, то іншої версії я й не пам’ятаю.

Я відчув, як Емілі засовалася на своєму краю канапи.

— Ти що, жартуєш?

— Кумедно, знаєш, але я всього цього тепер майже не слухаю. Уже й позабував дуже багато. Не скажу навіть напевне, що то за пісня. — Я злегка усміхнувся, але усмішка вийшла, мабуть, не надто природною.

— Та що ти таке кажеш! — У її голосі почулося зненацька роздратування. — Це ж просто сміх та й годі! Не міг ти цього забути, хіба що тобі лоботомію зробили.

— Ну... Багато років минуло. Все змінюється.

— Що ти кажеш! — Тепер уже в її тоні звучали нотки справжньої паніки. — Не може все змінитися аж так.

Мені конче треба було змінити тему розмови, і я сказав:

— Шкода, що в тебе на роботі така запарка.

Емілі не звернула на ці мої слова ані найменшої уваги.

— То що ти там кажеш? Хочеш, може, сказати, тобі ця музика не подобається? Вимкнути?

— Та ні, Емілі, прошу тебе, музика дуже гарна. Вона... пробуджує спомини. Ліпше просто посидьмо тихенько і послухаймо, як оце допіру.

Вона ще раз зітхнула, а коли трохи згодом озвалася, голос у неї знову був лагідний.

— Даруй, миленький, я забула. Найменше тобі зараз треба, щоб я тут на тебе верещала. Мені так прикро...

— Ні-ні, все гаразд. — Я підтягнувся і сів. — Слухай, Емілі, Чарлі — порядний хлопець. Дуже порядний. І любить тебе. Від добра добра не шукають, ти ж знаєш.

Емілі стенула плечима і ковтнула ще вина.

— Може, ти й маєш рацію. Та й не молоді ми вже, далеко не молоді. Поза тим, варті одне одного. Ми мали б уважати, що нам у житті пощастило. І все ж вічно чимось невдоволені. Не знаю чому. Бо ж коли я про це задумуюся, то усвідомлюю, що насправді ніхто інший мені не потрібен.

Десь хвилину вона просто сиділа, попиваючи вино і слухаючи музику, а тоді повела далі:

— Уяви собі, Реймонде, що ти на вечірці, на танцях. І от починається повільний танець, і поруч — той, з ким тобі хочеться бути, й усе решта навколо мало б просто розчинитися у повітрі, зникнути з очей. Та чомусь не зникає. От просто не зникає і все. Ти знаєш, що там нема нікого хоча б наполовину такого славного, як той, хто з тобою. А проте... є ще всі ці люди, які повсюди довкола. Вони не дають тобі спокою. Знай кричать, махають руками і казна-що витівають, тільки б привернути твою увагу: «Агов! Як ти можеш вдовольнятися оцим-от? Ти ж легко знайдеш собі набагато кращого! Поглянь-но он туди!». І верещать таке весь час, без упину. Настрій безнадійно зіпсований, просто спокійно потанцювати зі своїм хлопцем ти вже не в змозі. Розумієш, про що я, Реймонде?

Я хвильку поміркував і мовив:

— Ти знаєш, мені у житті пощастило менше, ніж вам із Чарлі. Когось такого особливого, як ти для нього чи він для тебе, я не маю. Та все ж, принаймні до певної міри, я знаю, про що ти. Важко зрозуміти, де зупинитися. І на чому.

— До дідька, ти таки правий. Краще б вони просто від нас відчепилися, всі ці непрохані порадники. Просто відчепилися і дали нам спокій.

— Слухай, Емілі, але ж я допіру ані гадки не мав жартувати. Чарлі справді тільки про тебе й думає. Він страшенно засмучений через те, що між вами останнім часом не все гаразд.

Емілі сиділа, якось наполовину відвернувшись від мене, і досить довго мовчала. А тоді Сара Вон затягнула свою пречудову, хоча, либонь, усе ж таки надто повільну версію «Квітня у Парижі», й Емілі аж стрепенулася, ніби співачка покликала її на ім’я. Відтак обернулася і похитала головою.

— Я все ніяк не спам’ятаюся: як же це так, що ти більше не слухаєш цієї музики? Ми ж колись крутили всі ці записи. На тому маленькому програвачі, його подарувала мені мама перед тим, як я вступила в університет. Як ти міг отак просто взяти і забути?

Я підвівся і підійшов зі склянкою в руці до великих скляних дверей, що вели на терасу. Дивлячись крізь них, я раптом збагнув, що на очах у мене сльози. Тож я відчинив двері й вийшов назовні, аби там потай від Емілі втерти собі очі; втім, вона йшла крок у крок за мною, тож, може, щось і помітила, не знаю.

Вечір видався навдивовижу теплий, а слідом за нами на терасу випливла і Сара Вон у супроводі свого оркестру. Зорі були тепер ще яскравіші, а навколо й далі мерехтіли вогники у вікнах, зливаючись із нічним небом удалині.

— Люблю цю пісню, — мовила Емілі. — Ти, певне, і її забув. Але навіть якщо це так, то танцювати під неї ти ж усе одно можеш, правда?

— Думаю, так.

— Будемо тут наче Фред Астер і Джинджер Роджерс.

— Авжеж.

Ми поставили склянки з вином на кам’яний столик і стали до танцю. Танцювали не надто зграбно — знай стукалися колінами, — але я притискав Емілі до себе і відчував текстуру її одягу, її волосся та шкіру. У ці хвилини я знову мимохіть звернув увагу на те, як сильно вона погладшала.

— Маєш рацію, Реймонде, — тихенько сказала Емілі мені у вухо. — Чарлі хороший. Нам треба помиритися.

— Так, треба.

— Ти — добрий друг, Реймонде. Що б ми без тебе робили?

— Я радий, якщо так. Бо ж ні на що інше я особливо не годжуся. Насправді пуття з мене жодного, чесно.

Емілі різко шарпнула мене за плече.

— Не кажи такого, — прошепотіла вона. — Ніколи так не говори. — І за мить повторила ще раз: — Ти — добрий друг, Реймонде.

То був «Квітень у Парижі», версія 1954-го року у виконанні Сари Вон, партію труби виконував Кліффорд Браун. Тож я знав, що це довга пісня, не менше восьми хвилин. І це мене тішило, бо я знав також, що після того, як запис добіжить кінця, ми більше не танцюватимемо, а повернемося в дім і візьмемося до ягнятини. Поза тим, судячи з усього, Емілі могла й передумати і вирішити, що мій учинок з її записником не такий уже й безневинний. Хіба можна було тут мати у чомусь певність? Та ще принаймні кілька хвилин ми були у безпеці і далі танцювали під зоряним небом.