Віолончелісти

Після ланчу ми грали тему з «Хрещеного батька» вже втрете, тож я поглядав на туристів, що сиділи на площі, і намагався вирахувати, хто з них слухає її того дня вже не вперше. Взагалі вони здебільшого не проти послухати улюблений мотив ще раз чи й два, проте давати їм таку можливість надто часто не можна, а то ще подумають, наче ви не маєте гідного репертуару. Втім, цієї пори року у повторенні номерів зазвичай нічого такого немає. Завдяки першому натяку на осінні вітри і просто сміховинній ціні на каву люди за столиками не засиджуються. Хай там як, саме тому я й блукав поглядом по обличчях на площі, коли раптом побачив Тібора.

Він махав рукою, і спершу я подумав, що то до нас, але потім збагнув, що це радше спроба привернути увагу офіціанта. На вигляд він постаршав, додав на вазі, та все ж упізнати його було зовсім не важко. Я легенько підштовхнув ліктем Фабіана, який сидів зі своїм акордеоном поруч, і кивнув у бік Тібора; показати як слід не міг, бо саме мусив обіруч тримати саксофон. Якраз тієї миті я й усвідомив, що з гурту, який того літа познайомився з Тібором, нікого, крім нас із Фабіаном, уже й не зосталося.

Гаразд, то було сім років тому, та все одно мене ця думка вразила. Коли ви щодня граєте отак разом, то з часом звикаєте сприймати оркестр мало не як сім’ю, а інших музикантів — як братів. І коли вряди-годи хтось від’їжджає, хочеться думати, що зв’язок між вами не втратиться, і він слатиме листівки з Венеції або з Лондона чи куди там ще його занесе, а може, надішле навіть фото свого нового оркестру — писатиме десь так, як пишуть додому, у старе рідне село. Тож такі-от випадки неждано-непрохано нагадують про те, як стрімко змінюється все навколо. Про те, що сьогоднішні нерозлучні друзі перетворюються завтра на зовсім чужих людей, які, розкидані по цілій Європі, грають тему з «Хрещеного батька» чи «Осіннє листя» на площах і в кафе, де ти ніколи не побуваєш.

Наш номер добіг кінця, і Фабіан невдоволено зиркнув на мене: той поштовх припав акурат на його «персональний пасаж» — не те щоб соло, та все ж один із тих рідкісних моментів, коли скрипка і кларнет змовкають, я забезпечую не надто гучне тло, а мелодію тримає власне він зі своїм акордеоном. Коли я спробував пояснити і показав на Тібора, котрий тепер уже помішував за столиком під парасолею каву, Фабіан начебто й не відразу його згадав і врешті-решт лише буркнув:

— А, так-так, хлопець із віолончеллю... Цікаво, чи він і далі з тією американкою.

— Ні, звісно, — відповів я. — Хіба ти не пам’ятаєш? Та історія тоді й закінчилася.

Фабіан стенув плечима і зосередився на своїх нотах, а за мить ми розпочали вже наступний номер.

Мені стало трохи прикро, що Фабіан не виявив більше інтересу, але він, наскільки пригадую, ніколи тим молодим віолончелістом особливо й не цікавився. Бачте, Фабіан, він же й грав тільки по барах та кафе. Не те що Джанкарло, наш тодішній скрипаль, чи Ернесто, який був у нас за басиста. Вони вивчали музику систематично, а тому хтось на кшталт Тібора завжди викликав у них щирий захват. Можливо, до цього захвату домішувалася ще й дрібка заздрості, адже музичну освіту Тібор здобув першокласну й у нього все було попереду. Та, якщо чесно, їм, як на мене, просто подобалося брати під своє крило таких-от Тіборів і трохи за ними наглядати, а може, й готувати до того, що чекає попереду, до ймовірних розчарувань, з якими неминуче доведеться колись зіткнутися.

Те літо сім років тому було незвично гаряче, й іноді навіть тут, у нашому місті, здавалося, наче ти десь ген на Адріатиці. Понад чотири місяці ми грали назовні, під тентом кафе, перед столиками на площі, і навіть попри два чи три електровентилятори, що гуділи навколо, спека таки добряче нас діймала. Проте загалом сезон видався вдалий, туристів приїжджало багато, особливо з Німеччини й Австрії, та й місцевих, які втікали від жаріні на узбережжі, теж було чимало. А ще того літа ми почали помічати серед приїжджих росіян. Сьогодні на туристів з Росії ніхто вже не звертає уваги, вони нічим особливим не вирізняються. Тоді ж то були ще рідкісні пташки — рідкісні настільки, що їм оглядались услід. Дивно одягнені, вони ходили повсюди сторожко, ніби новачки у школі. Тібора ми вперше побачили, коли мали перерву між виступами і підживлялися за великим столом, який у кафе ставили збоку спеціально для нас. Він сидів неподалік, проте знай підхоплювався на ноги і переставляв футляр зі своєю віолончеллю так, щоб на нього не потрапляло сонце.

— Гляньте, — сказав Джанкарло, — онде студент-музикант з Росії, якому нема на що жити. І що ж він робить? Правильно, викидає гроші на каву, і то не де-небудь, а на головній площі.

— Дурень, бігме, дурень, — озвався Ернесто. — Але дурень романтичний. Помиратиме з голоду, але від утіхи посидіти від обіду до самого вечора у нас на площі не відмовиться.

Тібор був худорлявий, мав волосся пісочного кольору і носив геть немодні окуляри у велетенській оправі, які робили його схожим на панду. Він з’являвся на площі день у день, і — не пам’ятаю, як саме це почалося, — незабаром ми вже сиділи і балакали з ним у перервах між виступами. Іноді, якщо він приходив увечері, ми після виступу кликали його до свого гурту, а вряди-годи ще й частували вином та хрусткими скибочками підсмаженого хліба.

Невдовзі ми з’ясували, що Тібор не росіянин, а угорець; був він, либонь, трохи старшим, аніж нам здалося спочатку, бо навчався вже і в Королівській музичній академії у Лондоні, і два роки під орудою Олега Петровича у Відні. Там йому спершу довелося нелегко, але з часом він таки призвичаївся до легендарних уже нападів гніву, властивих старому маестро, і Відень покидав з упевненістю — і з кількома запрошеннями від розкиданих по всій Європі хоч і невеликих, але престижних концертних залів. Та згодом концерти почали скасовувати через низький інтерес з боку публіки, і тоді довелося йому грати музику, яка нічого, крім відрази, в нього не викликала; жити в готелях було надто дорого, або ж треба було миритися з далеко не найкращими умовами.

Тож добре організований мистецько-культурний фестиваль, який проводять у нашому місті, став для Тібора давно вже потрібною нагодою бодай спробувати дати своїй кар’єрі новий поштовх, а коли давній приятель з Королівської академії ще й запропонував безкоштовно пожити влітку у нього в помешканні на березі каналу, він не вагався ані хвилини. Наше місто, за словами Тібора, дуже йому подобалося, але грошей постійно бракувало, і хоч він давав час од часу сольні концерти, мусив тепер добре подумати, як бути далі.

Послухавши кілька разів про всі ці труднощі, Джанкарло й Ернесто вирішили, що треба спробувати якось йому допомогти. Ось так Тібор і зустрівся з паном Кауфманном, далеким родичем Джанкарло з Амстердама, який мав непогані зв’язки у світі готельного бізнесу.

Той вечір я пам’ятаю дуже добре. Літо допіру почалося, і пан Кауфманн, Джанкарло, Ернесто й усі решта, зокрема і я, сиділи у задній кімнаті кафе і слухали, як грає на віолончелі Тібор. Той розумів, звісно, що для нього це щось на кшталт прослуховування у пана Кауфманна, і тепер мені цікаво згадувати, як сильно він того вечора старався. Тібор вочевидь був нам дуже вдячний і неабияк зрадів, коли пан Кауфманн пообіцяв після повернення до Амстердама зробити для нього все, що зможе. Та коли кажуть, що того літа Тібор змінився на гірше, що став, собі ж на шкоду, задирати носа і що все це почалося через ту американку, то, мабуть, щось у цьому таки є.


Ту жінку він помітив, коли пив свою першу каву. На площі панувала приємна прохолода: до полудня кафе здебільшого у затінку, а бруківка все ще волога після того, як її полили зі шланга працівники місцевої комунальної служби. Тібор зранку вийшов з дому не поснідавши і тепер заздрісно спостерігав, як жінка за сусіднім столиком замовила собі кілька фруктових коктейлів, а потім — очевидно, піддавшись забаганці, бо ж іще не було й десятої, — полумисок приготованих на парі мідій. Іноді йому здавалося, наче вона теж час од часу крадькома кидає на нього оком, але цим він особливо не переймався.

«На вигляд була дуже симпатична, ба навіть гарна, — розповідав нам тоді Тібор. — Але ж самі бачите, вона на добрих десять-п’ятнадцять років за мене старша, то з якої радості я мав би здогадатися, що все це не просто так?»

Тим-то він забув про неї й думати і вже збирався повернутися до помешкання та кілька годин попрактикуватися, доки не прийде на ланч і не ввімкне те своє радіо сусід, коли раптом, підвівши погляд, побачив ту саму жінку просто перед собою.

Вона широко усміхалась і взагалі трималася так, наче вони давно знайомі. Якби Тібор не був від природи сором’язливий, то вже би й привітався. Жінка ж тим часом поклала руку йому на плече — почувався він при цьому так, наче щойно не пройшов якогось випробування, але все одно отримав прощення, — і сказала:

— Днями я була на вашому виступі. У Сан-Лоренцо.

— Дякую, — відповів Тібор, хоч і розумів, що звучить це по-дурному. Жінка й далі усміхалась, і він додав: — Авжеж, у тамтешній церкві. Усе правильно. Я справді давав там концерт.

Жінка засміялась, а тоді несподівано всілася у крісло навпроти.

— Вас послухати, то у вас ангажементів останнім часом хоч греблю гати, — мовила вона з ледь помітною насмішкою у голосі.

— Якщо у вас склалося таке враження, значить, я мимоволі ввів вас в оману. Той концерт, про який ви кажете, був у мене єдиний за останні два місяці.

— Ну, у вас іще все попереду, — сказала вона. — Отримати хоч якесь запрошення — це вже добре. І людей там зібрався цілий натовп.

— Натовп? Таж прийшло лише двадцять чотири людини.

— То було пополудні. Дуже непогано, як для тієї години.

— Згоден, нема на що скаржитися. Але все одно то не був натовп. Так, туристи, які не мали чим більше зайнятися.

— Он як! Не варто судити аж так суворо. Зрештою, там була я. Серед тих туристів. — А потім, коли він зашарівся, бо не мав наміру нікого ображати, вона торкнула його за руку і з усмішкою додала: — У вас справді все ще попереду. Хай кількість слухачів вас не хвилює. Хіба ж для цього ви виступаєте?

— Отакої! А для кого ж я граю, якщо не для слухачів?

— Я не це мала на думці. Хочу лише сказати, що на цьому етапі вашої кар’єри зовсім не має значення, скільки перед вами слухачів: двадцять чи двісті. Пояснити чому? Бо основне ви і так маєте.

— Основне?

— Так, основне. Жодних сумнівів. Ви маєте... потенціал.

Тібор мало не реготнув, але вчасно стримався. Докоряти міг хіба що собі, а не співрозмовниці, бо це ж він сподівався, що вона назве його «генієм» чи принаймні «талантом», і тепер така самовпевненість просто вражала. Жінка тим часом вела далі:

— На цьому етапі ваше завдання — дочекатися, доки до вас прийде і почує ваше виконання саме та, одна-єдина людина. І та одна-єдина людина легко може опинитися і в такому-от невеличкому приміщенні, як у вівторок, серед тих двадцяти з лишком слухачів...

— Їх там було двадцять чотири, не рахуючи організаторів...

— Нехай двадцять чотири, не має значення. Я ж і намагаюся пояснити, що зараз, на цю мить, всі ті цифри зовсім не важливі. Хто має значення, то це власне та одна-єдина людина.

— Ви про когось зі сфери звукозапису?

— Звукозапису? Ні-ні, це все прийде згодом, само по собі. Я про людину, яка допоможе вам розквітнути. Людину, яка, почувши вас, збагне, що ви — не просто ще одна добре навчена посередність. Побачить, що хоч ви поки що у коконі, та завдяки не такій уже й значній допомозі можете невдовзі перетворитися на метелика.

— Розумію. А ви, бува, не власне така людина?

— Ти ба! Бачу, молодий чоловіче, гордості вам не займати. І все ж наставники за право заопікуватися вами поки що наче не б’ються. У будь-якому разі, люди мого рівня.

Тут Тібор запідозрив, що, цілком можливо, якраз припускається найбільшої у своєму житті помилки, і приглянувся до жінки уважніше.

Вона саме зняла свої темні окуляри, і йому впало в око, що обличчя в неї загалом добре й лагідне; утім, тієї миті на ньому читалося явне роздратування, та й гнів, схоже, був не за горами. Тібор не відводив погляду, сподіваючись таки її пізнати, але врешті-решт не мав іншого вибору, як сказати:

— Я дуже перепрошую. Ви, напевне, відома музикантка?

— Я — Елоїза МакКормак, — з усмішкою оголосила вона і простягнула руку. На жаль, Тіборові це ім’я нічого не говорило, і становище його стало доволі скрутним. Спочатку йому спало на думку вдати здивування, і він таки пробурмотів щось на зразок:

— Та ну?! Як чудово...

Проте вже за мить усвідомив, що так замилювати очі нечесно; щобільше, буквально за якусь хвилину обман усе одно вийде наверх. Відтак він випростався і сказав:

— Панно МакКормак, познайомитися з вами для мене велика честь. Розумію, вам важко у щось таке повірити, але прошу взяти до уваги мій молодий вік і те, що я виріс за «залізною завісою», в одній із країн Східного блоку. Про багатьох кінозірок та політиків, відомих на Заході всім і кожному, я ще й сьогодні — ні сном, ні духом. Тож прошу, пробачте мені, але я не зовсім уявляю собі, хто ви така.

— Що ж... принаймні хвалю за відвертість. — Попри ці слова, вигляд у неї був явно ображений, та й ентузіазму, схоже, добряче поменшало. На якусь хвилю запала бентежна мовчанка, а тоді Тібор спитав:

— То ви визначна музикантка, так?

Вона кивнула, блукаючи поглядом десь по той бік площі.

— Ще раз дуже перепрошую, — знову вибачився він. — Для мене справді велика честь, що на моєму концерті побував хтось такий, як ви. Можна поцікавитися, на якому інструменті ви граєте?

— На віолончелі, — швидко відповіла вона, — як і ви. Тож навіть якщо це скромний невеличкий концерт, як-от ваш, я не можу встояти, не можу просто пройти повз. Мабуть, мною керує почуття місії.

— Місії?

— Не знаю, як іще це назвати. Мені хочеться, щоб усі віолончелісти грали добре. Щоб грали чудово. А грають дуже часто геть неправильно.

— Даруйте, але хіба таке неправильне виконання — провина лише віолончелістів? Чи ви маєте на думці всіх музикантів загалом?

— Можливо, інших інструментів це теж стосується. Але я — віолончелістка, тож слухаю інших віолончелістів, і коли чую, що щось не так... От цими днями у вестибюлі муніципального музею мені трапились якісь молоді музиканти; вони собі грали, люди просто квапилися хто куди та й годі, але я мусила спинитися і послухати. І знаєте, ледь зуміла стриматися, щоб тут-таки не підійти до них і не сказати все, що думаю.

— Вони так хибили?

— Не те щоб хибили. Але... це просто було не те. Ну от зовсім не те. Ну, та гаразд, я, напевно, забагато хочу. Щоб усі відповідали вимогам, які я встановила для себе, — цього, звісно, сподіватися не варто. Думаю, то були просто студенти якогось музичного закладу абощо.

Жінка вперше відхилилася на спинку свого крісла і задивилася на дітей біля фонтана посеред площі, які галасували й обливалися водою. Врешті-решт Тібор сказав:

— Мабуть, у вівторок у вас було таке саме бажання. Бажання підійти до мене і дати пораду.

Вона усміхнулася, та вже за мить обличчя у неї стало дуже серйозним.

— Я хотіла так зробити, направду хотіла. Бо, почувши вас, пізнала себе колишню. Даруйте мені, бо те, що я зараз скажу, може прозвучати грубо. Але правда така, що шлях, яким ви нині йдете, не зовсім правильний. І коли я вас почула, то страшенно захотіла допомогти вам цей правильний шлях знайти. Що скоріше, то краще.

— До вашого відома, я вчився в Олега Петровича, — рішуче заявив Тібор і зачекав на реакцію співрозмовниці. А тоді здивовано помітив, що та намагається приховати посмішку.

— О, так, Петрович, — сказала вона. — Свого часу Петрович був дуже пристойним музикантом. Учні, напевне, й далі вважають його постаттю вельми значною. Проте багато кому з нас його ідеї, увесь його підхід... — тут жінка похитала головою і розвела руками. А тоді, побачивши, що Тібор, якому зненацька аж мову відібрало від обурення, лише дивиться на неї широко розплющеними очима, знову поклала йому на руку долоню. — Все-все, мовчу. Не маю права. Краще дам уже вам спокій.

Вона підвелася на ноги, і Тібор тут-таки охолов; добросердий на вдачу, довго сердитися на когось він просто не вмів. Крім того, слова жінки про старого вчителя зачепили у глибині його душі неприємну болючу струну — думки, які він навіть обміркувати як слід не наважувався. Тож коли хлопець підвів очі, у них було радше замішання, ніж гнів.

— Послухайте, — знов озвалася жінка, — зараз ви, мабуть, надто на мене сердитеся, щоб як слід про це подумати. Але я хотіла б вам допомогти. Якщо ви справді надумаєте зі мною поговорити, то я зупинилася он там. У «Ексельсіорі».

«Ексельсіор», найбільший і найвишуканіший у місті готель, стоїть на протилежному від кафе краю площі; вона показала на нього Тіборові, всміхнулася і рушила в той бік. Він усе ще дивився їй услід, коли вона раптом обернулася, сполохавши біля фонтана посеред площі кількох голубів, і помахала йому рукою, а тоді пішла далі.


Упродовж наступних двох днів Тібор повертався подумки до цієї зустрічі не раз і не два. Знову мовби наяву бачив той посміх, що заграв у неї на устах, коли він так гордо виголосив ім’я Петровича, і знову сповнювався гнівом. А проте, трохи поміркувавши, збагнув, що йшлося йому тут не про його старого наставника як такого. Справа була радше ось у чому: він звик до думки, що ім’я Петровича завжди справляє певне враження, що ним можна скористатися, аби привернути увагу і викликати повагу; інакше кажучи, послуговуватися цим іменем у світі, ніби таким собі сертифікатом якості. І стурбувало його насамперед те, що, виявляється, гаданої вагомості цей сертифікат може й не мати.

Пам’ятав Тібор і про запрошення, яке отримав на прощання, й у ті години, що їх проводив у кафе на площі, не раз ловив себе на тому, що погляд його мовби мимоволі мандрує на протилежний бік, до монументального входу в готель «Ексельсіор» і до швейцара, перед яким постійно спинялися таксі й лімузини.

Зрештою, на третій день після тієї розмови він таки перетнув площу, ввійшов до мармурового вестибюля і попросив на рецепції набрати номер панни МакКормак. Портьє коротко перемовився по телефону, тоді поцікавився, як його звати, сказав ще кілька слів і врешті-решт передав слухавку Тібору.

— Дуже перепрошую, — почув він її голос, — я забула тоді спитати ваше ім’я, тож тепер мені треба було трохи часу, щоб зрозуміти, хто ви такий. Але я, звісно, вас не забула. Насправді я страх як багато про вас цими днями думала. Мені стільки всього хотілося б з вами обговорити... але, знаєте, треба робити все як належить. Віолончель при вас? Ні, звісно ж. Чому б вам не прийти сюди ще раз, рівно за годину, але цього разу вже з віолончеллю? Я на вас чекатиму.

Коли Тібор повернувся до готелю зі своїм інструментом, портьє відразу вказав йому на ліфт і повідомив, що панна МакКормак уже його чекає.

Хоч надворі був білий день, Тібор, заходячи до її номера, почувався геть збентежено і заспокоївся лише тоді, коли побачив, що опинився у великій вітальні, а спальні звідти взагалі не видно. Високі балконні двері мали дерев’яні віконниці, в ту хвилину розчинені навстіж; легенький вітерець ворушив мереживні фіранки, і Тібор побачив, що, ступивши на балкон, опинився б просто над площею. Сама кімната, зі стінами з нетесаного каменю і темною дощаною підлогою, скидалася мало не на монастирську келію; цей суворий образ дещо пом’якшували тільки квіти, диванні подушки й антикварні меблі. Господиня ж, навпаки, була в майці, спортивних штанах і кросівках, наче тільки-но повернулася з пробіжки. Привітала його без особливих церемоній — не запропонувала ні чаю, ні кави — і просто сказала:

— Зіграйте мені. Щось із того, що ви грали на своєму концерті.

Вона вказала на полірований стілець із прямою спинкою, що стояв акурат посеред кімнати. Тібор сів і вийняв з футляра віолончель. Дещо неочікувано жінка сіла перед одним із великих вікон так, що, налаштовуючи інструмент, він бачив її фактично у профіль, і задивилася у простір перед собою. Коли полилася музика, вона навіть не ворухнулась, а коли добігла кінця перша п’єса, не зронила й слова. Тож Тібор хутко перейшов до другої п’єси, потім — до третьої. Так минуло пів години, затим — ціла година. Затінена кімната, чиста акустика, приглушене мереживними фіранками пообіднє сонце, гамір площі десь на тлі і, насамперед, присутність тієї жінки — все це спонукало Тібора видавати ноти, сповнені нової глибини і нових сенсів. До кінця тієї години він був уже переконаний, що справдив, ба навіть перевершив її сподівання, та коли закінчилася остання п’єса і на якусь хвилю запала тиша, вона врешті розвернулася у своєму кріслі до нього і мовила:

— Так, тепер я добре розумію, де саме ви перебуваєте. Буде нелегко, але ви зможете. Однозначно, зможете. Почнімо з Бріттена. Зіграйте його ще раз, лише першу частину, а тоді поговоримо. Пройдемо її разом, крок за кроком.

Почувши це, Тібор ладен був уже покласти віолончель назад у футляр і піти собі. Та потім якесь інше почуття — ймовірно, просто цікавість, а може, й щось глибше — все-таки взяло гору над гордістю і спонукало знову заграти ту п’єсу, про яку вона казала. Коли після кількох тактів жінка спинила його і заговорила, йому знову закортіло встати і піти. Він вирішив, що суто з увічливості потерпить іще цей непроханий урок хвилин п’ять, не більше. Проте залишився ще трохи, потім — ще. Тібор знову грав, жінка знову говорила. Спочатку її слова щоразу вражали, здавалися надто самовпевненими й понад усіляку міру абстрактними, та коли він спробував підлаштувати своє виконання до пафосу й напору, що їх вони несли в собі, результат його неабияк здивував. Так Тібор сам незчувся, як минула ще одна година.

— Я раптом щось побачив, — пояснював він нам. — Сад, до якого ще не дістався. Той сад мрів удалині, просто переді мною. На шляху до нього лежали певні перешкоди. Але вперше він там таки був. Сад, якого я ще зроду не бачив.

Сонце вже майже сховалося за обрієм, коли Тібор нарешті вийшов з готелю, перетнув площу — цього разу у зворотному напрямку, до кафе, — і, ледь стримуючи радісне піднесення, дозволив собі рідкісну розкіш — мигдалеве тістечко зі збитими вершками.


Упродовж кількох подальших днів він приходив до неї у готель щодня пополудні, а коли звідти виходив, незмінно повнився якщо не тим відчуттям справжнього одкровення, яке спізнав першого разу, то принаймні свіжою енергією і надією. Коментарі панни Мак-Кормак ставали дедалі різкішими; людині зі сторони вони точно видалися б дуже безапеляційними, та на той час Тібор уже втратив спроможність міряти її слова такою міркою. Тепер у нього був лиш один страх: що рано чи пізно вона з міста поїде, і ця думка вже просто його мучила, не давала спати і позбавляла спокою, варто було вийти на площу після чергового натхненного заняття. Утім, щоразу, коли він пробував про це заговорити, відповідь була неоднозначна і не надто обнадійлива. «О, побуду ще, доки тут не стане для мене захолодно», — сказала якось панна МакКормак. Або іншого разу: «Думаю, залишуся, доки не занудьгую».

— Ну, а сама вона як? — знай допитувались ми. — На віолончелі. Як вона грає?

Коли ми запитали про це вперше, Тібор від конкретної відповіді ухилився, пробурмотів лише щось на зразок: «Таж вона з самого початку відрекомендувалася як віртуоз». Проте, збагнувши, що так просто від нас не відкараскається, зітхнув і заходився пояснювати.

Річ у тім, що навіть під час того першого заняття йому страшенно кортіло послухати, як грає сама панна МакКормак, але він був надто настрашений, щоб звернутися до неї з таким проханням. Те, що в кімнаті не видно було ані сліду віолончелі, не особливо його збентежило. Зрештою, абсолютно природно, що їй не хотілося тягнути віолончель зі собою у відпустку. І потім, інструмент — імовірно, винайнятий напрокат, — цілком можливо, там таки був — у спальні, за зачиненими дверима.

Та з кожним новим заняттям у тій вітальні підозри наростали. Тібор щосили намагався викинути їх із голови, бо на той час уже позбувся будь-яких застережень щодо того, потрібні ці зустрічі з панною МакКормак чи не потрібні. Схоже, вже те, що вона його слухає, допомагало йому дедалі більше вивільняти свою уяву, і поміж цими заняттями він частенько ловив себе на тому, що прокручує в голові ту чи іншу п’єсу, пробує спрогнозувати її коментарі, наперед бачить, як вона хитає головою, хмурить чоло, ствердно киває, або ж — і це вже вища винагорода — той чи інший уривок у його виконанні викликає у неї такий приплив почуттів, що вона заплющує очі і починає чи не мимохіть імітувати його рухи. Підозри, одначе, все ж нікуди не зникали, а тут ще якось Тібор, увійшовши до кімнати, побачив, що двері до спальні відчинені навстіж. Там видно було такі ж, як у вітальні, кам’яні стіни, щось схоже на середньовічне ліжко з чотирма стовпцями, але ніде жодного натяку на віолончель. Невже можливо, щоб віртуоз, нехай навіть на канікулах, так довго не торкався до свого інструмента? Втім, і це запитання він постарався просто викинути з голови.


Літо тривало, і Тіборові розмови з панною МакКормак усе більше затягувалися: тепер після своїх занять вони приходили разом у кафе, і вона замовляла для нього каву, тістечка, а часом і сендвіч. Розмовляли при цьому вже не тільки про музику, хоч усе одно незмінно до неї поверталися. Панна МакКормак могла, приміром, розпитувати його про дівчину з Німеччини, з якою він зблизився у Відні.

— Зверніть увагу, моєю дівчиною вона не була ніколи, — запевняв її Тібор. — Нічого такого між нами не було.

— Тобто не було фізичної близькості? Це аж ніяк не означає, що ви не були в неї закохані.

— Ні, панно Елоїзо, це не так. Вона мені, звісно, подобалася, але закохані ми не були.

— Але вчора, граючи мені Рахманінова, ви явно згадували якесь почуття. То була романтична любов, кохання.

— Та ні, нічого подібного. Вона була мені добрим другом, але не коханою.

— Хай там як, той пасаж ви граєте так, наче то спогад про кохання. Ви ще такий молодий, а вже знаєте, що таке розставання, що таке розлука. Тому-то й граєте ту третю частину саме так. Переважно віолончелісти вкладають у неї радість. Але вам там не про радість ідеться, для вас це спогади про радісні часи, які безповоротно минули.

Такі-от між ними точилися розмови, і Тібор частенько відчував спокусу своєю чергою порозпитувати трохи і її. Колись, одначе, за весь час навчання він не наважився поставити жодного особистого запитання Петровичу; так само й тепер йому просто язик не повертався запитати про щось суттєве панну МакКормак. Тож і живився крихтами, які вона ніби випадково часом йому підкидала: що живе тепер в Орегоні, у місті Портленд, що три роки тому переїхала туди з Бостона, що не любить Париж «через пов’язані з ним сумні спогади» — але розпитувати про подробиці уникав.

Тепер панна МакКормак сміялася набагато частіше, ніж у перші дні їхнього знайомства, а коли вони виходили з «Ексельсіору» і вирушали через площу, взяла собі за звичку брати Тібора під руку. Саме тоді ми й почали звертати на них увагу, адже то була цікава пара: він, на вигляд значно молодший за свої роки, і вона — подекуди по-материнськи турботлива, а подекуди схожа, за словами Ернесто, на «кокетливу актрису». Перш ніж заходитися розпитувати Тібора, ми нерідко плескали про них язиками, як то воно буває поміж музикантами з одного оркестру. Побачивши, як ті двоє попід руку проходять мимо, перезиралися і питали: «Як думаєте, вони вже чи ще ні?». А проте, добряче перемивши їм кісточки, знизували плечима і визнавали, що ні, навряд, щось не подібні вони на коханців. Коли ж ми познайомилися з Тібором і він почав розповідати про ті пообідні заняття у неї в номері, нікому з нас навіть на думку не спало дражнити його чи підколювати.

Одного дня, коли вони сиділи на площі, частуючись кавою з тістечками, панна МакКормак заговорила про чоловіка, який хотів узяти її за дружину. Звали його Пітер Гендерсон; в Орегоні у нього був успішний бізнес, пов’язаний із продажем спорядження для гольфу. Кмітливий і добросердий, він тішився повагою у громаді. Був на шість років старший за Елоїзу, а отже, ще зовсім не старий. Мав двійко дітей від першого шлюбу, але всі пов’язані з ними питання були залагоджені цілком мирно.

— Ну от, тепер ви знаєте, що я тут роблю, — мовила вона з нервовим смішком, якого Тібор іще ніколи від неї не чув. — Переховуюся. Пітер не має жодного уявлення, де я. Жорстоко з мого боку, звісно. Я телефонувала йому у минулий вівторок, повідомила, що в Італії, але в якому місті, не сказала. Він був страх який лихий і, думаю, мав на це право.

— Розумію, — кивнув Тібор. — Ви збавляєте літо у роздумах про своє майбутнє.

— Не зовсім. Я просто ховаюся.

— Ви не любите того Пітера?

Вона знизала плечима.

— Він гарний чоловік. А інших пропозицій руки і серця у мене не густо.

— Той Пітер... він любить музику?

— Гм... Там, де я нині живу, його, звісно, вважатимуть за любителя музики. Хай там як, а на концерти він ходить. І потім, у ресторані, говорить силу приємних слів про те, що ми допіру слухали. Тож так, гадаю, музику він любить.

— А вас він... цінує?

— Йому відомо, що жити з музикантом-віртуозом далеко не завжди легко, — вона зітхнула. — Ця проблема не дає мені спокою ціле життя. Вам теж буде непросто. Але насправді вибору в нас немає. Ми маємо свій шлях і мусимо його торувати.

Більше про Пітера вона не згадувала, але після цієї розмови їхні стосунки вийшли на якийсь новий рівень. Коли Тібор закінчував грати, а панна МакКормак поринала в задуму або, сидячи за столиком на площі, раптом спрямовувала погляд кудись поза сусідні парасолі і робилася якась зовсім далека, він більше не ніяковів і зовсім не почувався знехтуваним, адже знав: його присутність поруч вона таки цінує.


Якось пополудні, коли Тібор дограв чергову п’єсу, панна МакКормак попросила зіграти ще раз один короткий — лише вісім тактів — пасаж майже наприкінці. Він так і зробив, але маленька зморшка у неї на чолі нікуди не поділася.

— Це звучить не по-нашому, — похитала головою вона. Сиділа, як завжди, боком до нього перед великими вікнами. — Усе решта було добре, по-нашому. Але ось цей пасаж... — вона аж ледь помітно здригнулася.

Він зіграв іще раз, інакше, хоча не знав напевне, до чого, властиво, прагнути, тож і не здивувався, коли вона знову похитала головою.

— Даруйте, — сказав Тібор, — але поясніть, що ви маєте на увазі, бо цього «не по-нашому» я не розумію.

— Тобто ви хочете, щоб я зіграла цей пасаж сама? Так?

Говорила панна МакКормак начебто й спокійно, та варто було їй повернутися до Тібора, як той одразу відчув, що у повітрі між ними зависла напруга. Вона дивилася на нього пильно, майже виклично, і чекала на відповідь.

— Ні, — врешті-решт озвався він. — Я спробую ще раз.

— Але ж вам цікаво, чому я просто не зіграю сама, хіба ні? Чому не візьму у вас інструмент і не покажу, що саме маю на увазі.

— Та ні... — Тібор похитав головою, сподіваючись лишень, що вигляд у нього достатньо байдужий. — Ні, як на мене, наш звичний спосіб працює добре. Ви говорите, я граю. Якби ви не говорили, а грали самі, я б тільки копіював, копіював, копіював... А так ваші слова ніби відкривають для мене віконця. Якщо ви гратимете самі, віконце не відчиниться. Я просто копіюватиму.

Вона якусь хвилю поміркувала, а тоді сказала:

— Мабуть, ви маєте рацію. Гаразд, я спробую висловлюватися трохи зрозуміліше.

І наступні кілька хвилин говорила про різницю між закінченням і переходом. А потім, коли він зіграв тих кілька тактів іще раз, усміхнулася і схвально кивнула.

Та відтоді в їхні пополудні закралася ледь уловима зміна, на них немовби лягла якась тінь. Можливо, та тінь крилася там від самого початку, просто тепер її, ніби джина, випустили з пляшки. Якось, коли вони сиділи на площі, Тібор заходився розповідати панні МакКормак історію про те, як попередній власник його віолончелі ще в радянські часи виміняв її на кілька пар американських джинсів. Коли розповідь добігла кінця, вона глянула на нього з дивною напівпосмішкою і сказала:

— Це добрий інструмент. У нього гарний голос. Та оскільки я ніколи й пальцем до цієї віолончелі не торкнулася, то де вже мені судити.

Тібор відчув, що розмова може знову звернути у те не вельми приємне русло, хутко відвів очі і мовив:

— Для когось такого, як ви, цей інструмент не годиться. Мені й самому він уже не надто підходить.

Надалі, розмовляючи з панною МакКормак, розслабитися Тібор уже не міг, бо весь час остерігався, що вона знову повернеться до тієї теми. Навіть під час найприємніших розмов якась частина його свідомості постійно трималася насторожі, щоб у разі потреби можна було вчасно перекрити їй шляхи до наступу. Звісно, відволікати її щоразу не вдавалося, тож невдовзі він навчився пропускати повз вуха фрази на взірець: «Ех, було б набагато легше, якби я могла просто вам це зіграти».


Наприкінці вересня — у повітрі часом уже віяло прохолодою — до Джанкарло зателефонував з Амстердама пан Кауфманн: у невеличкому камерному ансамблі, що працював в одному п’ятизірковому готелі у центрі міста, звільнилася вакансія віолончеліста. Чотири рази на тиждень ансамбль грав вечорами на балконі в обідній залі; крім того, на музикантів були покладені деякі інші «легкі, не пов’язані з музикою обов’язки» деінде у готелі, їм забезпечували харчування і надавали житло.

Пан Кауфманн одразу згадав про Тібора, і тепер те місце чекало на нього. Того ж таки вечора, після дзвінка пана Кауфманна, ми поквапилися переповісти цю новину Тіборові — і те, як холодно він відреагував, схоже, всіх просто вразило. На початку літа, коли ми влаштували йому прослуховування у пана Кауфманна, він був налаштований зовсім інакше. Джанкарло розсердився не на жарт і спитав:

— Та що ж тут вагатися?! Ти на що розраховував? На «Карнеґі-голл»?

— Тільки не подумайте, що я вам не вдячний. Просто мушу все добре обміркувати. Грати для людей, які сидять там, їдять і теревенять... А ще ті інші готельні обов’язки. Гадаєте, це справді підійде такому, як я?

Вдача у Джанкарло була вибухова, і якби ми його не спинили, то він уже схопив би Тібора за куртку і кричав би йому в обличчя усе, що про нього думає. Дехто з нас навіть за хлопця заступився: мовляв, це його життя врешті-решт, і він не зобов’язаний погоджуватися на вакансію, яка йому не до вподоби. Потім усі якось утихомирились, та й Тібор пристав на думку: якщо дивитися на цю роботу як на явище тимчасове, то вона таки має свої плюси. Поза тим, після закінчення туристичного сезону, не надто тактовно зауважив він, наше місто знову перетвориться на тиху заводь. Амстердам натомість — принаймні культурний центр.

— Я ретельно цю справу обдумаю, — сказав Тібор насамкінець. — Може, будете такі ласкаві переказати панові Кауфманну, що я повідомлю про своє рішення впродовж наступних трьох днів.

Джанкарло був не надто задоволений, адже сподівався, що йому мало не уклінно дякуватимуть, та все ж мусив піти і віддзвонити панові Кауфманну. Ім’я Елоїзи МакКормак у розмові того вечора не згадали жодного разу, проте ми й так розуміли, що Тіборові слова — це наслідки її впливу, не інакше.

— Через ту жінку він перетворився на зарозумілого малого гівнюка, — озвався Ернесто, коли Тібор пішов. — Ну-ну, нехай спробує поводитися так в Амстердамі. Там йому швиденько покажуть, хто в домі господар.


Про прослуховування у пана Кауфманна Тібор Елоїзі не розповідав. Кілька разів він готовий був уже це зробити, але щоразу кусав себе за язик, і що глибшала приязнь між ними, то більшою зрадою ставала в його очах навіть згода на щось подібне. Тож жодного наміру радитися з американкою чи бодай зронити якийсь натяк на отриману пропозицію у нього, звісно, не було. Втім, уміння щось приховувати до його сильних сторін аж ніяк не належало, і це рішення призвело до геть неочікуваних наслідків.

Погода того пополудня стояла напрочуд тепла. У звичний час Тібор прийшов у готель і заходився грати кілька нових п’єс, над якими тоді працював. Та не минуло й трьох хвилин, як панна МакКормак спинила його і сказала:

— Щось не так. Я побачила це, щойно ви ввійшли. Тіборе, я вже добре вас знаю і можу такі речі помічати, розрізняти, який у вас настрій, навіть по тому, як ви постукали у двері. А тепер, коли ви заграли, я переконалася: щось не так, однозначно. Заперечувати марно, ви просто не можете це від мене приховати.

Тібор трохи розгубився й, опустивши смичок, уже збирався чесно викласти все, як є, коли вона підняла руку і мовила:

— Є одна річ, яку нам конче треба обговорити. Ви щоразу намагаєтесь цієї розмови уникнути, але в цьому немає сенсу. Я хочу про це поговорити й цілий минулий тиждень хотіла.

— Справді? — він здивовано підвів на неї очі.

— Авжеж, — відповіла вона і пересунула свій стілець так, що вперше сиділа тепер обличчям до нього. — Тіборе, я ніколи не мала наміру вас обманювати. Останні кілька тижнів були далеко не найлегші, а ви стали для мене справжнім другом. Мені було б страшенно неприємно, якби ви подумали, начебто я хотіла розіграти перед вами якусь дешеву комедію. Ні, прошу, цього разу спинити мене навіть не намагайтесь. Я, власне, веду ось до чого... Якби ви от зараз дали мені цю віолончель і попросили зіграти, я мусила б сказати: «Ні, я не можу». Не тому, що цей інструмент не надто для мене хороший, нічого подібного. Та якщо ви думаєте, що я якась шарлатанка, що вдаю з себе ту, ким насправді не є, то ви помиляєтесь. Подивіться на все, чого ми з вами досягнули. Хіба цього не достатньо, аби довести, що я ніяка не шарлатанка? Так, я сказала вам, що я — віртуоз. Гаразд, спробую пояснити, що саме я мала на думці. Я просто хотіла сказати, що від народження була наділена одним дуже особливим даром — як, зрештою, і ви. У нас із вами є дещо, чого більшість інших віолончелістів не матиме ніколи, хоч як старанно вони працюватимуть над собою. Я зуміла розпізнати у вас цей дар тієї миті, коли вперше почула вас у церкві. Ви, напевне, теж певною мірою розпізнали його в мені. Тому й вирішили прийти сюди до мене в готель тоді, того першого разу.

Тіборе, таких, як ми, — зовсім не багато, тим-то ми й пізнаємо одне одного. Те, що я ще не навчилася грати на віолончелі, насправді нічого не змінює. Ви мусите зрозуміти: я таки віртуоз. Але віртуоз, якого ще треба розкрити. Та й ви теж розкриті ще не цілком, і власне цим я кілька останніх тижнів і займалася. Намагалася допомогти вам скинути з себе зайві шари. Але я ніколи не пробувала вас обманювати. У дев’яноста дев’яти відсотків віолончелістів під тими шарами немає нічого, розкривати там нічого. Тож такі люди, як ми з вами, мають допомагати одне одному. І коли ми випадково стрічаємось десь на залюдненій площі чи де завгодно, нам не можна просто взяти і розійтися... адже нас так мало.

Тібор помітив у неї на очах сльози, але голос її не змінився й далі звучав рівно. Врешті вона змовкла і знову від нього відвернулася.

— Отже, ви, панно Елоїзо, вважаєте себе дуже особливою віолончелісткою, — озвався за якусь мить він. — Віртуозом. А ми, тобто всі решта, маємо набратися відваги і розкривати себе, як ви кажете, жодного поняття при цьому не маючи, що знайдемо там, усередині. Натомість ви сама про те, щоб розкритися, не дбаєте. Не робите абсолютно нічого. І водночас так упевнено називаєте себе віртуозом...

— Не гнівайтесь на мене, прошу. Знаю, все це скидається на легке божевілля. А проте це — чиста правда, хай там що. Дар у мені моя мати розпізнала, коли я була ще зовсім крихітна. Бодай за це я їй таки вдячна. Але вчителі, яких вона для мене знаходила, коли мені було чотири, сім чи одинадцять, були просто ніякі. Мама про це не знала, але ж я бачила. Навіть маленькою дівчинкою я відчувала це інтуїтивно. І розуміла, що мушу захищати свій дар від людей, які хоч і мають добрі наміри, але можуть цілковито його знищити. Тож я просто відмовилася підпускати їх до себе. Вам треба зробити так само, Тіборе. Ваш дар просто безцінний.

— Даруйте, — перервав її Тібор уже дещо м’якшим тоном, — ви кажете, що в дитинстві грали на віолончелі. А нині...

— Я не торкалася до інструмента з одинадцяти років. Від того дня, коли пояснила мамі, що не можу більше займатися з паном Ротом. І вона зрозуміла. І погодилася, що набагато краще просто скласти руки і зачекати. Не зашкодити моєму дару — ось що було критично важливо. Може, мій час ще настане. Іноді я навіть думаю, що відмовилася від занять надто пізно. Тепер мені сорок один. Та принаймні я не погубила дар, яким була наділена від народження. Які тільки вчителі не траплялися мені за ці роки, й усі обіцяли допомогти, але ж я бачила їх наскрізь. Іноді, Тіборе, розрізнити дуже непросто — навіть нам. Ті вчителі, вони такі... професійні, так гарно говорять, що слухаєш — і спершу ловишся на гачок. Думаєш собі: так, ось нарешті той, хто мені допоможе, ось один із нас. А потім розумієш: та яке там, нічого подібного. От саме тоді й треба зібрати волю в кулак і відмовитися. Запам’ятайте, Тіборе, завжди краще зачекати. Часом мені кепсько на душі через те, що я не розкрила ще свого дару. Проте й шкоди йому не завдала, а це головне.

Зрештою Тібор таки зіграв їй пару п’єс, які підготував на той день, але звичний робочий настрій до них так і не повернувся, і те заняття закінчилося рано. На площі вони випили кави, перекинулися словом-другим, і тоді Тібор повідомив Елоїзі, що збирається на кілька днів поїхати з міста. Йому, мовляв, завжди хотілося помандрувати трохи околицями, от він і організував собі невеличкі канікули.

— Це піде вам на користь, — тихо сказала вона. — Але не затримуйтеся надто довго, нам є ще над чим працювати.

Він запевнив, що повернеться щонайбільше за тиждень. Та коли вони прощалися, видно було, що вона трохи занепокоєна.

Щодо свого від’їзду Тібор був не зовсім відвертий: насправді він ще нічого не організував. Однак, попрощавшись з Елоїзою, подався додому, зробив кілька телефонних дзвінків і замовив собі місце у молодіжному гостелі в горах поблизу умбрійського кордону. Увечері ж прийшов до нас у кафе, розповів про майбутню мандрівку — ми засипали його суперечливими порадами щодо того, куди поїхати і що подивитися, — а заодно й доволі знічено попросив Джанкарло переказати панові Кауфманну, що згоден на роботу, яку той пропонує.

— А що робити? — розвів він руками. — Коли я приїду назад, у кишені в мене вже точно вітер гулятиме.


За містом Тібор збавив час доволі приємно. Надто про це не розводився, розповів лише, що потоваришував з німецькими туристами, які влаштували собі піший похід тими околицями, і витратив у розкиданих на гірських схилах тратторіях грошей значно більше, ніж міг собі дозволити. Повернувся за тиждень, помітно відпочилий на вигляд, проте й стривожений, бо хвилювався, чи Елоїза МакКормак не поїхала, бува, з міста, доки його не було.

На ту пору юрби туристів почали вже рідшати, а в кафе офіціанти виносили надвір і ставили між столиками обігрівачі. Пополудні в день свого приїзду, у звичний час, Тібор узяв свою віолончель і знову подався до готелю «Ексельсіор», де з радістю переконався, що Елоїза не лише на нього чекала, але й явно за ним сумувала.

Американка палко його привітала; хтось інший на її місці вже кинувся б гостя частувати, вона ж підштовхнула хлопця до звичного стільця посеред кімнати й сама взялася нетерпляче виймати з футляра віолончель, примовляючи: «Зіграйте для мене, ну ж бо! Просто зіграйте!».

Час вони провели разом просто чудово. Спершу Тібор трохи хвилювався, як то воно буде після її «зізнання» напередодні його поїздки, але вся напруга мовби просто випарувалася, й атмосфера між ними запанувала ще краща, ніж раніше. Навіть тоді, коли він закінчив грати, а вона заплющила очі й заходилася гостро і багатослівно критикувати його виконання, йому не було образливо, хотілося лише зрозуміти її претензії якомога повніше. Два подальші дні обстановка залишалась такою ж невимушеною, інколи й жартівливою; Тібор не мав сумнівів, що ще ніколи в житті не грав краще.

Про ту розмову перед його поїздкою вони не згадували, та й про канікули за містом Елоїза не розпитувала. Говорили винятково про музику.

На четвертий день після повернення Тібор через кілька дрібних неприємностей — зокрема й туалетний бачок, який раптом почав протікати, — не встиг у «Ексельсіор» на звичну годину. Коли він пройшов повз наше кафе, надворі сутеніло, офіціанти вже запалили свічки в маленьких скляних вазочках, а ми зіграли кілька номерів зі свого обіднього репертуару. Тібор помахав нам рукою і рушив через площу до готелю; з собою ніс віолончель, і тому, таке враження, трохи накульгував.

Перш ніж набрати номер панни МакКормак, портьє трохи завагався, і це впало йому у вічі. Сама ж вона, відчинивши двері, привітала його тепло, але якось інакше, ніж завжди, і, не встиг він і рота розтулити, швидко заговорила:

— Тіборе, я така рада, що ви прийшли! Я саме розповідала про вас Пітерові. Так-так, Пітер усе ж нарешті мене знайшов! — А тоді повернулася і гукнула: — Він тут, Пітере! Тібор прийшов. І віолончель свою приніс!

Коли Тібор ступив через поріг, йому назустріч підвівся кремезний, дещо незграбний і сивуватий уже чоловік у сорочці на короткий рукав. Він міцно потиснув хлопцеві руку і сказав:

— О, я стільки про вас чув! Елоїза впевнена, що ви станете справжньою зіркою.

— Пітер дуже наполегливий, — говорила тим часом вона. — Я знала, що рано чи пізно він мене знайде.

— Від мене не сховаєшся, — мовив Пітер, а сам уже підсовував Тіборові стільця і наливав шампанського з пляшки, що стояла у відерку з льодом на комоді. — Ну, Тіборе, допоможіть нам відсвяткувати возз’єднання.

Тібор ковтнув шампанського і помітив, що Пітер випадково підсунув йому той самий, звичний уже «стілець для віолончелі». Елоїза кудись зникла, а Тібор із Пітером бесідували собі зі склянками в руках. Пітер тримався приязно і знай розпитував. Як було Тіборові жити і зростати у країні штабу Угорщини? Чи був він вражений, коли вперше потрапив на Захід?

— Мені страх як хотілося б грати на якомусь інструменті, — сказав Пітер. — Вам так пощастило. Добре було б навчитися, та тепер уже трохи запізно, мабуть.

— О, ніколи не кажіть «запізно», — мовив Тібор.

— Маєте рацію. Ніколи не кажіть «запізно». «Запізно» — це завжди тільки відмовка. Ні, як по правді, я — людина, в якої вічно купа справ, тож знай кажу собі: ти надто заклопотаний, щоб вивчити французьку, освоїти якийсь музичний інструмент, прочитати «Війну і мир». Усе те, що я завжди хотів зробити. Елоїза грала колись, у дитинстві. Думаю, вона вам розповідала.

— Авжеж, розповідала. Я так розумію, вона від природи дуже обдарована.

— О, тут жодних сумнівів. Це видно кожному, хто її знає. Вона така чутлива. От якраз їй і треба було б брати уроки. А мені куди вже, з такими пальчиськами, — він підняв догори руки і засміявся. — Хотів би я грати на піаніно, та хіба ж такими руками пограєш? Ними тільки землю копати добре, що й робило не одне покоління моїх предків. Натомість цій жінці, — вказав він склянкою на двері, — чутливості не бракує.

Врешті зі спальні вийшла Елоїза; на собі мала темну вечірню сукню і чимало коштовностей.

— Пітере, не докучай Тібору, — сказала вона. — Гольф його не цікавить.

Пітер простягнув уперед руки і благально глянув на Тібора:

— Скажіть-но, Тіборе, я хоч словом обмовився про гольф?

Тібор сказав, що, напевне, вже піде, бо не хоче їх затримувати, адже вони збираються на обід. Обидвоє запротестували, а Пітер запитав:

— Погляньте на мене, хіба ж я одягнений до обіду?

На Тіборову думку, вигляд у Пітера був абсолютно пристойний, але він засміявся, бо ж саме цього вони, схоже, й очікували. Потому Пітер сказав:

— Не можете ж ви піти, так нічого й не зігравши. Я стільки наслухався про вашу обдарованість...

Збентежений Тібор почав був розстібати футляр з віолончеллю, коли Елоїза напрочуд твердо — аж із якимись новими нотками у голосі — промовила:

— Тібор має рацію. Хвилини спливають, а якщо не прийти вчасно, місце в тутешніх ресторанах ніхто не триматиме. Пітере, ти переодягнися. Може, й побриєшся? Я проведу Тібора. Мені треба поговорити з ним наодинці.

У ліфті вони обмінялися приязними усмішками, але мовчали. Коли ж вийшли з дверей готелю, то побачили, що площа сяє вечірніми вогнями. Шкільні канікули вже закінчилися, і місцеві дітлахи або копали м’яча, або ганялися одне за одним навколо фонтана. Вечірня passeggiata, прогулянка, була у розпалі; туди, де стояли Тібор з Елоїзою, гадаю, долинала з вітерцем і наша музика.

— Ну от, — озвалася врешті-решт Елоїза, — він мене знайшов, отже, мабуть, таки на мене заслуговує.

— Дуже приємний чоловік, — відгукнувся Тібор. — То ви тепер повернетеся в Америку?

— Напевне, так. За кілька днів.

— І вийдете заміж?

— Мабуть, що так, — якусь мить вона пильно дивилася на нього, а тоді відвела очі й повторила: — Мабуть, що так.

— Хотів би побажати вам великого щастя. Він добрий чоловік. І любить музику. Для вас це важливо.

— Авжеж. Важливо.

— Допіру, доки ви переодягались, ми розмовляли не про гольф, а про уроки музики.

— О, невже? Уроки для нього чи для мене?

— Для обох. Хоча не думаю, щоб там у Портленді, в Орегоні, було багато вчителів, здатних вас навчати.

Вона засміялася.

— Я ж казала. Таким людям, як ми з вами, доводиться нелегко.

— Еге ж, але це не так уже й погано. За останніх кілька тижнів я усвідомив це ще краще. — А тоді додав: — Панно Елоїзо, перш ніж попрощатися, мушу сказати вам ще дещо. Я скоро їду в Амстердам. Мені запропонували роботу у великому готелі.

— Будете там носієм?

— Ні. Гратиму у невеличкому готельному ансамблі в обідній залі, щоб пожильці не нудьгували за трапезою.

Він уважно за нею стежив, тож і помітив, як в очах у неї щось спершу спалахнуло, а потім погасло. Вона торкнула його за руку і всміхнулася.

— Гаразд, то щасти вам. — І додала: — Ті пожильці... на них чекає щось вельми особливе.

— Сподіваюся.

Ще кілька секунд вони стояли разом, одразу за озерцем світла, яке лилося від входу в готель, обабіч громіздкої віолончелі.

— А ще сподіваюся, — мовив Тібор, — що ви з Пітером будете дуже щасливі.

— Я теж на це сподіваюся, — сказала Елоїза і знову засміялася, тоді поцілувала його у щоку, рвучко обняла і додала: — Бережіть себе.

Тібор подякував, а там і незчувся, як вона вже простувала назад до дверей «Ексельсіору», він же стояв і дивився їй услід.


Невдовзі Тібор із нашого міста поїхав. Коли ми востаннє зустрілись, щоб перехилити по склянці, хлопець явно був дуже вдячний Джанкарло й Ернесто за роботу, яку отримав, а всім нам — за дружбу, але я не міг позбутися враження, що тримається він дещо відсторонено. Це впало у вічі кільком із нас, не лише мені, хоча Джанкарло тоді звично вже став на бік Тібора і сказав, що той просто хвилюється і нервує перед новим кроком у житті.

— Хвилюється? І чого б ото йому хвилюватися? — спитав Ернесто. — Ціле літо йому товкмачили, що він справжній геній. Погодитися на роботу в готелі — це крок униз. Так само, як і сидіти й теревенити тут із нами. І непоганий же був хлопчина — на початку літа. Але після того, що зробила з ним та жінка, я тільки зрадію, коли він помахає нам ручкою.

Як я вже сказав, діялося все це сім років тому. Відтоді й Джанкарло, й Ернесто, й усі решта хлопці, крім нас із Фабіаном, пороз’їжджалися хто куди. Про нашого юного угорського маестро я не згадував довго, аж доки він днями не трапив мені на очі у нас на площі. Упізнати його було не важко. Він, звісно, трохи додав на вазі, добряче поширшав у плечах. У жесті, яким підкликав офіціанта, була якась нетерплячість — хоча, не виключено, мені це просто примарилося, — щось схоже на ту безцеремонність, яка приходить разом із гіркотою, що її часом приносить життя. Втім, цілком можливо, це з мого боку не надто справедливо. Зрештою, я ж бачив його тільки мигцем. Хай там як, а він, схоже, втратив те притаманне юності прагнення робити іншим приємність і ґречні манери, якими вирізнявся раніше. Що ж, не найгірше, як для нашого світу, — либонь, скажете ви.

Я би підійшов і поговорив із ним, та доки ми дограли свою програму, його за столиком уже не було. Хтозна, може, він опинився тут лише на кілька годин. Одягнений був у костюм — не якийсь особливо вишуканий, звичайний, — тож, імовірно, працює тепер на регулярній основі в якомусь офісі. Можливо, був десь тут неподалік у справах і заїхав у наше місто пригадати давні часи, хто знає? Якщо він з’явиться ще на площі, а в мене якраз буде перерва, я таки підійду перекинутися з ним словом-другим.

Загрузка...