Ноктюрни

Молверн-Гіллз

Ту весну я провів у Лондоні, і, хоч не все задумане вдалося здійснити, загалом то була переміна вельми приємна. Та тиждень минав за тижнем, надходило літо, і мене поступово знову почав охоплювати звичний неспокій. По-перше, я остерігався випадково зіткнутися ще з кимось із колишніх приятелів по університету, і це скидалося вже на легку параною. Коли я блукав Камден-тауном або порпався у величезних вест-ендських крамницях у покладах компакт-дисків, на які все одно не мав грошей, надто часто мені стрічався хтось із них — і тут-таки заходився розпитувати про мої справи після того, як я покинув університет і вирушив «на пошуки слави й удачі». Не те щоб я бентежився, розповідаючи, як мені ведеться. Просто, за дуже небагатьма винятками, нікому з них не до снаги було збагнути, успішним чи не дуже був для мене той чи інший місяць на тому чи іншому етапі мого життя.

Як я вже сказав, кожної поставленої перед собою цілі я не досягнув, але ж і цілі ці мали характер радше довготерміновий. Поза тим, усі ті прослуховування, навіть найбільш невдалі, давали мені безцінний досвід. Майже щоразу я міг з них щось для себе почерпнути, дізнатися щось про лондонську сцену чи про музичний бізнес загалом.

Деякі прослуховування були організовані дуже професійно. Ти приходив на якийсь колишній склад чи у перебудований гараж, де менеджер — часом цю роль брала на себе подруга когось із членів гурту — записував твоє ім’я, просив трохи зачекати, пропонував чаю, а тут-таки за стіною то гриміла, то стихала гучна музика: там відбувалася репетиція. Здебільш, утім, усе проходило набагато хаотичніше. Насправді, побачивши на власні очі, як підходить до справи переважна більшість гуртів, ти починав розуміти, чому вся музична сцена у Лондоні опинилася за крок від повного краху. Знов і знов тобі доводилося крокувати повз ряди однотипних будинків десь у передмісті, тягнути свою акустичну гітару догори сходами і заходити до затхлої квартири, де на підлозі валялася купа матраців і спальних мішків, а музиканти знай щось бурмотіли собі під ніс і опускали погляд, коли ти пробував його перехопити. Ти грав і співав, вони дивилися на тебе порожніми очима, аж доки хтось урешті клав усьому край словами на кшталт: «Ну, гаразд... Дякуємо, звісно, але це не зовсім наш жанр».

Невдовзі я з’ясував: під час прослуховувань ці хлопці трималися зазвичай якось сором’язливо чи й узагалі ніяковіли, та якщо потім розговорити їх на якісь інші теми, поводилися вже набагато розкутіше. Власне тоді я й збирав усілякі корисні відомості: де розташовані цікаві клуби, наприклад, або назви інших гуртів, яким потрібен гітарист. Часом це могла бути просто підказка про новий концертний номер, який варто подивитися. Одне слово, я ніколи не йшов геть із порожніми руками.

Загалом моя гра на гітарі всім подобалася, а багато хто казав, що бек-вокаліст з мене вийшов би непоганий. Незабаром виявилося, одначе, що є два чинники, які працюють проти мене. Перший полягав у тому, що я не мав належного обладнання. Багатьом гуртам потрібна була людина з електрогітарою, підсилювачами, колонками, бажано на колесах, готова відразу вписатися у концертний графік. Я ж був на своїх двох і з паршивою акустичною гітарою. Тож хоч яке враження справляли мої відчуття ритму та голос, вибір був невеликий: мені відмовляли. І закинути їм було нічого.

Погодитися ж із другою головною перепоною було вже набагато важче; до того ж, мушу сказати, вона мене неабияк дивувала. Я сам писав для себе пісні — і це теж становило проблему. От цьому я ніяк не йняв віри. Граю я, отже, в якійсь задрипаній квартирі, навколо — кілька позбавлених будь-якого виразу облич, доходжу до кінця, секунд п’ятнадцять чи й пів хвилини стоїть тиша, а тоді хтось із підозрою у голосі запитує: «То чий це був номер?». Один із моїх власних, відповідаю я, і все — приїхали. Хтось знизує плечима, хтось хитає головою, я помічаю єхидні посмішки — і чую звичну вже скоромовку: мені вкотре відмовляють.

Коли це трапилося надцятий раз, я так роздратувався, що сказав:

— Слухайте, щось ніяк я цього не второпаю. Ви що, хочете постійно грати самі лише кавери? Та навіть якщо це — межа ваших амбіцій, звідки, по-вашому, беруться всі ті пісні? Отож-бо й воно, правильно: їх хтось пише!

Та хлопака, до якого я говорив, тільки глипав на мене порожніми очима, а потім відповів:

— Не ображайся, друзяко, але придурків, котрі пишуть пісні, навколо аж кишить...

Властиво, ідіотизм цієї позиції, яку, схоже, поділяла вся лондонська музична сцена, і спонукав мене до висновку, що все тут якщо й не прогнило наскрізь, то вже точно зробилося якесь надзвичайно поверхове та втратило автентичність, причому починаючи від найнижчого, базового рівня, і що це, безперечно, віддзеркалення процесів, які пронизували музичну індустрію загалом, від низу аж до верху.

Саме усвідомлення цього, а також те, що з наближенням літа мені дедалі важче було знаходити собі якесь пристановище, і підштовхнуло мене до рішення на деякий час з міста поїхати, попри всю привабливість Лондона, порівняно з яким університетські часи просто блякли. Тож я зателефонував своїй сестрі Меґґі, яка разом з чоловіком тримає кафе серед пагорбів Молверн-Гіллз, і так воно й вийшло, що літо я мав тепер провести у них.

Меґґі на чотири роки старша і незмінно намагається мною опікуватися, тож я знав, що мій приїзд її тільки потішить. Поза тим, було зрозуміло, що зайва пара рук їй теж аж ніяк не завадить. Коли я кажу, що її кафе розташоване у Молверн-Гіллз, то маю на увазі не саме містечко, Ґрейт-Молверн, і не узбіччя шосе, а власне пагорби. Стара, розташована осторонь будівля вікторіанських часів дивиться на захід; погожої днини можна замовити собі чай і тістечко, сісти на терасі кафе і милуватися звідтіля розлогою панорамою Герефордширу. Взимку Меґґі й Джефові доводиться свій заклад закривати, проте влітку там завжди людно, переважно завдяки місцевим, які залишають авто ярдів на сто нижче, на парковці «Вест-оф-Інґленд», і піднімаються, відсапуючись, у своїх сандалях і квітчастих сукенках доріжкою до кафе; трапляються, правда, і групи піших туристів з мапами та солідним спорядженням.

Меґґі попередила, що платити мені вони з Джефом не зможуть, та мене це цілковито влаштовувало, адже означало, що якоїсь серйозної роботи від мене не вимагатимуть. Так чи так, мені надавали житло і харчування, й це начебто означало, що я автоматично стаю третім працівником у штаті кафе. Утім, повної ясності щодо цього не було, і спершу Джеф, наприклад, навіть вагався, як повестися: дати мені копняка під зад за те, що я іноді ухиляюся від роботи, чи, доручаючи будь-яке завдання, щоразу вибачатися, бо я ж у них нібито гість. Та невдовзі все втряслося, й у нас виробилася доволі зрозуміла модель співпраці. Робота була нескладна — особливо я набив руку на сендвічах, — і часом мені доводилося нагадувати собі про ту головну мету, заради якої я й поїхав з міста насамперед. А полягала та мета в тому, щоби восени повернутись до Лондона з кількома новими піснями.

Я від природи рання пташка, але дуже скоро з’ясувалося, що у кафе пора сніданку — це сущий кошмар: одному подай яєчню лиш от таку, іншому — грінки тільки он такі й боронь Боже інакші; як наслідок, усе підгоряє і переварюється. Тому я взяв собі за правило раніше одинадцятої там не з’являтись. І доки внизу панував сніданковий гармидер, я відкривав у себе в кімнаті влаштоване в еркері велике вікно, сідав на широке підвіконня і грав собі на гітарі, милуючись мальовничими краєвидами, що розляглися на милі й милі навколо. Починаючи з дня мого приїзду, ранки видавалися напрочуд ясними, і мене проймало дивовижне відчуття, наче я можу отак сидіти і дивитися у далечінь вічно, а коли вдаряю по струнах, то акорди розходяться по всій країні, від краю до краю. І лиш обернувшись і висунувши голову у вікно, я бачив унизу терасу кафе та відвідувачів, які снували туди-сюди разом зі своїми собаками та дитячими візочками.

Місця ці були мені не чужі. Ми з Меґґі виросли буквально за кілька миль звідти, у Першорі, і батьки часто водили нас на прогулянки серед пагорбів. Утім, мені це завжди не надто подобалось, і, трохи подорослішавши, я вже відмовлявся туди з ними ходити. Того літа, одначе, мені здавалося, що в цілому світі немає місцини гарнішої; і колись, і нині мене пов’язували з цими пагорбами сотні невидимих ниточок. Можливо, причина почасти полягала у тому, що наші батьки розійшлися, і невеликий сірий дім навпроти перукарні вже давненько перестав бути «нашим» домом. Хай там як, на зміну знайомій з дитинства клаустрофобії прийшла прив’язаність до цього краю, ба навіть ностальгія.

Тож так і повелося, що тепер я блукав поміж пагорбами практично щодня, а часом, коли ніщо не віщувало дощу, брав із собою гітару. Особливо припали мені до вподоби пагорби Столовий і Крайній, які замикали пасмо з півночі і зазвичай не надто приваблювали екскурсантів. Там можна було ходити собі годинами, заглибившись у думки і не стрічаючи жодної живої душі. У мене складалося враження, наче я відкриваю для себе ці пагорби вперше, і відчував, що ідеї для нових пісень у голові аж рояться.

Проте робота в кафе — то була зовсім інша справа. Деколи, готуючи салат, я чув чийсь голос або бачив, як до стійки наближається чиєсь обличчя, — і вмить ніби переносився у минуле. Іноді підходили давні друзі моїх батьків і доколупувалися до мене, розпитуючи про плани на майбутнє, тож і доводилося забивати їм баки, аж доки мені нарешті давали спокій. На прощання вони переважно кидали щось на штиб: «Ну, принаймні хоч якесь заняття ти маєш», — кивали на нарізаний хліб та помідори, а тоді шкандибали до свого столика з чашкою і блюдцем у руках. Або ж об’являвся хтось знайомий ще зі школи, заговорював до мене новим, «університетським» голосом і починав, докидаючи всілякі «розумні» слівця, розбирати по кісточках останній фільм про Бетмена або розводитися про справжні причини бідності у світі.

Насправді я нічого не мав проти. Щобільше, побачивши декого з цих людей, щиро тішився. Проте була серед тих, хто зазирнув того літа у кафе, одна людина, від самого вигляду якої у мене аж усе похололо всередині, і думка втекти на кухню майнула в голові надто пізно — на мене вже накинули оком.

Була то пані Фрейзер, або ж Відьма Фрейзер, як ми зазвичай на неї казали. Я впізнав її, щойно вона переступила поріг, ведучи на поводку заляпаного грязюкою маленького бульдога. Мені відразу ж закортіло заявити, що з собаками досередини не можна, хоча зазвичай відвідувачі своїх улюбленців надворі не залишали. Відьма Фрейзер числилася колись серед учителів, які навчали мене у першорській школі. На щастя, вона пішла на пенсію ще до того, як я перейшов до старших класів, але похмурою тінню висіла наді мною впродовж усіх шкільних років, скільки я себе пам’ятав. Якби не Фрейзер, у школі було б не так уже й погано, та вона уїлася на мене від самого початку, а коли тобі лиш одинадцять, захиститися від когось подібного ти не в змозі. Виверти застосовувала ті ж, що й більшість таких-от злостивих учителів: наприклад, ставила на уроці запитання, на які, підказувала їй інтуїція, відповіді я не знав, а тоді піднімала мене і брала на кпини перед усім класом. Згодом почала діяти вже хитріше. Пригадую, якось, коли мені було чотирнадцять, ми з паном Тревісом, новим учителем, перекинулися у класі парою жартиків. Жартував він не про мене, а зі мною як із рівнею, цілий клас сміявся, і мені це подобалося. Та вже за кілька днів я перестрів пана Тревіса у коридорі — він ішов мені назустріч разом із нею, — вона зупинила мене і дала добрячої прочуханки чи то за невчасно виконане завдання, чи за щось іще. Мета була одна: донести до відома пана Тревіса, що я — запеклий бешкетник, і якщо йому здалося було, наче я належу до хлопців, гідних поваги, то він помилився, неабияк помилився. Не знаю, чому — можливо, через те що Фрейзер була вже в літах, — але інші вчителі, схоже, так ніколи її й не розкусили. Усі як один вони сприймали кожне мовлене нею слово за чисту монету.

Коли Відьма Фрейзер зайшла того дня у кафе, то, безперечно, мене пам’ятала і впізнала, проте не всміхнулась і не окликнула на ім’я. Заплатила за чашку чаю та пакет вершкового печива і забрала замовлене на терасу. Я вже подумав був, що то й усе. Та невдовзі вона знову з’явилася на порозі, гримнула об прилавок своєю чашкою та блюдцем і заявила: «Ви зі столу не прибираєте, то я принесла сама». При цьому зміряла мене поглядом дещо довшим, ніж заведено у таких випадках, — у ньому, як і в ті давні часи, явно читалося бажання з усього розмаху заїхати мені по фізіономії, — і пішла.

Враз уся моя давня ненависть до старої драконихи ожила, ніби нікуди й не зникала, і коли за кілька хвилин надійшла Меґґі, я уже весь аж кипів. Вона тут-таки це помітила і запитала, у чому річ. На терасі кілька відвідувачів сиділо, проте всередині не було нікого, і я розкричався, нагороджуючи Відьму Фрейзер усілякими не надто пристойними, але цілком, як на мене, заслуженими епітетами. Меґґі дала мені охолонути, а тоді мовила:

— Ну, вона давно вже не вчителька. Просто понура стара жінка, від якої пішов чоловік.

— І чому я не здивований?

— А міг би трохи її пошкодувати. Якраз тоді, коли вона сподівалася нарешті пожити собі у своє задоволення на пенсії, чоловік кидає її заради молодшої. І тепер їй доводиться самій давати раду з тим готеликом... кажуть, там усе валиться.

Ці новини добряче мене потішили. Незабаром Відьма Фрейзер вилетіла мені з голови, бо у кафе прибився цілий гурт і треба було хутенько приготувати цілу купу салату з тунцем. Та за кілька днів, балакаючи на кухні з Джефом, я дізнався ще деякі подробиці: як її сорокарічний з гаком чоловік накивав п’ятами зі своєю секретаркою, а їхній готель, який спочатку зарекомендував себе дуже непогано, нині геть зійшов на пси; подейкують, відвідувачі тепер вимагають повернути їм гроші або виїжджають буквально за кілька годин по приїзді. Раз, допомагаючи Меґґі з закупами у дрібногуртовому магазині, я й сам побачив те місце, бо ми якраз проїжджали мимо. Готель Відьми Фрейзер стояв просто на Елґар-рут — солідний такий облицьований гранітом будинок з величенькою вивіскою, на якій писало: «Молверн-лодж».

Та я не хотів би надто розводитися тут про Відьму Фрейзер. Я зовсім не одержимий ані нею, ані її готелем. Розповідаю про неї тільки через те, що трапилося згодом, коли з’явилися Тіло і Соня.

Джеф того дня поїхав у Ґрейт-Молверн, тож оборону тримали тільки ми з Меґґі. Гаряча пора — година ланчу — вже минула, та коли прийшли ті німаки, роботи у нас була ще сила-силенна. Я охрестив їх «німаками», щойно почув їхній акцент, та це аж ніяк не означає, що я расист чи ще щось подібне. Просто коли доводиться стояти за прилавком і запам’ятовувати, хто не любить буряка, кому потрібна додаткова порція хліба, чиє замовлення на чий рахунок записувати тощо, то мимохіть починаєш відзначати характерні риси відвідувачів, давати їм назвиська, звертати увагу на фізичні особливості. Осляча Морда — «сніданок по-селянськи» і дві чашки кави. Вінстон Черчилль з дружиною — баґети з тунцем і майонезом. Якось так у мене виходило. Так і Тіло з Сонею стали «німаками».

Того пополудня стояла спека, проте відвідувачі, як істинні англійці, здебільшого воліли сидіти на терасі, деякі навіть не під парасолями, щоб ушкваритися до червоного. Німаки, втім, вирішили сісти всередині, у затінку. На собі мали широкі штани верблюжої барви, кросівки та теніски, але вигляд у них був при цьому навіть якийсь елегантний — європейцям з континенту часто таке вдається. Я припустив, що їм років по сорок, можливо, трішечки за п’ятдесят, але на той момент особливої уваги їм не вділяв. За ланчем вони потиху розмовляли собі і не надто відрізнялися від першої-ліпшої пари середнього віку з Європи. За якийсь час чоловік підвівся з-за столу і став походжати навколо, спиняючись вряди-годи перед старою вицвілою світлиною, що її повісила на стіну Меґґі: на ній можна було побачити, яким був цей будинок у 1915-му. Потому він широко розкинув руки і сказав:

— Гарні ж у вас тут краї! У нас, у Швейцарії, багато гарних гір. Але тут у вас усе інакше. Тут пагорби. Ви їх так називаєте: пагорби. Вони, пологі й приязні, чарівні по-своєму.

— О, то ви зі Швейцарії, — відгукнулася своїм звичним увічливим тоном Меґґі. — Завжди хотіла туди поїхати. Це все звучить так фантастично: Альпи, канатні дороги...

— Звісно, всілякої краси у нашій країні вдосталь. Але тут, у цій місцині, якісь особливі чари. Ми так давно хотіли сюди приїхати! Стільки про це говорили, і ось нарешті ми тут! — На цих словах він щиро засміявся. — Яке щастя!

— Чудово, — відповіла Меґґі. — Дуже сподіваюся, вам усе сподобається. Надовго ви до нас?

— Ще три дні, а тоді мусимо повертатися на роботу. Нам страшенно кортіло сюди потрапити вже багато років, відколи ми подивилися прекрасний документальний фільм про Елґара. Він любив ці краї, об’їздив їх на велосипеді і добре вивчив. І от ми таки приїхали!

Меґґі ще кілька хвилин з ним потеревенила, розпитувала, де саме в Англії вони вже побували, і радила, що варто подивитися тут у нашій околиці, — звичні теми для розмови з туристами. Я вже чув таке хтозна-скільки разів, та й сам міг більш-менш на автоматі всі ці поради повторити, тож перестав звертати на них увагу. Запам’ятав лише, що ті німаки насправді — швейцарці, які подорожують на орендованій машині.

Чоловік знай примовляв, яка чудесна країна Англія і як гарно до них усі ставляться, і гучно реготав, варто було Меґґі сказати щось бодай віддалено подібне на жарт. Утім, як я вже сказав, спершу вони видалися мені парочкою доволі занудною, тому на якийсь час я просто перемкнувся на інше. Знову я звернув на них увагу лише за кілька хвилин, коли мені впало в око, як чоловік намагається втягнути у розмову і свою дружину, а та все мовчить, не відриваючи очей від путівника, і взагалі поводиться так, наче ніякої розмови просто не чує. Тоді я почав приглядатися до них пильніше.

Обидвоє мали рівну природну засмагу, на противагу місцевим на терасі — ті найбільше скидалися в цю мить на якихось спітнілих лобстерів, — і, попри свій вік, були підтягнуті та спортивні на вигляд. Волосся чоловік мав сиве, але лискуче і ретельно доглянуте; його зачіска навіювала туманні асоціації з сімдесятими: десь так ходили тоді хлопці з «Абби». Вираз обличчя у жінки з білявим, сливе сніжно-білим волоссям був суворий; якби не дрібні зморшки навколо рота, вона видавалася б справжньою красунею, хоч і не першої, звісно, молодості. Як я вже згадував, чоловік усе намагався залучити її до розмови:

— Звісно, моя дружина від Елґара у захваті, тож побувати в домі, де він народився, було б страшенно цікаво.

Мовчання.

— Мушу зізнатися, я не фанатію від Парижа. Лондон, наприклад, мені набагато більше до вподоби, це правда. А от Соня Париж любить.

Ані пари з уст.

Щоразу, кажучи щось подібне, він обертався до своєї дружини, яка сиділа в кутку, і Меґґі хоч-не-хоч доводилося робити те саме, але та жодного разу очей від книжки так і не підвела. Чоловіка це начебто не особливо бентежило, він і далі весело собі теревенив. Потім знову розкинув руки і сказав:

— Даруйте, я, мабуть, вийду на хвилю помилуватися вашими чудовими краєвидами!

І подався надвір; спершу ми бачили його то тут, то там на терасі, а тоді він зник з очей. Дружина й далі сиділа в кутку з путівником у руках, і незабаром Меґґі підійшла до її столика й заходилася прибирати. Жінка й бровою не вела, аж доки сестра не взяла тарілку, де лежав іще крихітний шматочок булочки. Тієї миті вона захлопнула книжку і сказала — значно голосніше, ніж треба було:

— Я ще не закінчила!

Меґґі вибачилася і залишила її наодинці з тим шматочком, однак вона до нього, помітив я, так більше й не торкнулася. Проходячи повз, сестра глянула на мене, а я у відповідь знизав плечима. Ще за якусь хвилину Меґґі дуже ввічливо поцікавилася, чи не треба їй ще чогось.

— Ні, нічого більше не треба.

З її тону було зрозуміло, що найкраще зараз — дати їй спокій, але Меґґі тієї миті діяла цілком рефлективно і зі щирим зацікавленням спитала:

— Вам усе сподобалося?

Ще принаймні якихось п’ять-шість секунд відвідувачка читала далі — так, наче не почула. Потому поклала книжку й уп’ялася очима в мою сестру.

— Гаразд, — мовила вона, — якщо вже ви питаєте, я скажу. Їжа була дуже добра. Краща, ніж у багатьох забігайлівках тут навколо. Але на свої сендвічі й салат — всього-на-всього сендвічі й салат — ми чекали тридцять п’ять хвилин. Цілих тридцять п’ять хвилин.

Лише тепер я збагнув, що жінка перед нами просто кипить від гніву. Не того гніву, який спалахує зненацька і тут-таки чахне. Ні, зрозумів я, цій жінці допекло до живого вже давненько — і пекти не переставало. То був гнів, який приходить — і навіть не думає минати, залишається на одному й тому самому рівні, подібний на тупий біль у голові, який ані піку не досягає, ані виходу собі не знаходить. Меґґі, завжди спокійна й врівноважена, цих симптомів не розпізнала і думала, певно, що відвідувачка скаржиться — принаймні на свій погляд — обґрунтовано. А тому вибачилася і спробувала виправдатися:

— Бачите, коли тут стільки людей...

— Але ж у вас щодня людно, правда ж? Хіба ні? Щодня влітку за гарної погоди тут точно відбою нема від клієнтів, чи не так? То невже не можна підготуватися? Звичайнісінька для вас річ — і захоплює усіх зненацька? Ви це хочете мені сказати?

Жінка не зводила з Меґґі очей, та коли я вийшов з-за прилавка і став обіч сестри, перевела погляд на мене. Можливо, причиною став вираз мого обличчя, але я відчув, що тепер вона гнівалася ще сильніше.

Сестра обернулася, глянула на мене і заходилася легенько відштовхувати, проте я не відступав і сам уже дивився на відвідувачку простовіч, бо хотів, аби вона зрозуміла: Меґґі тут не сама. Бог його зна, до чого ми так дійшли б, але якраз тієї миті повернувся її чоловік.

— Який чудовий краєвид! Чудовий краєвид, чудовий ланч, чудова країна!

Я чекав, що йому відразу впаде в око: щось тут не так, та якщо він це й помітив, то взнаки не дав. Лиш усміхнувся до дружини і мовив — очевидно, задля нас — англійською:

— Соню, ти просто мусиш піти і глянути. Пройдися хоча б до кінця он тієї доріжки!

Та кинула щось німецькою і знову взяла до рук книжку. Він же ступив ще кілька кроків углиб приміщення і звернувся до нас:

— Ми збиралися сьогодні пополудні вже вирушити до Вельсу. Але цей ваш Молверн-Гіллз, ці пагорби такі прекрасні, що я серйозно думаю, чи не зостатися нам у цій околиці ще на три дні, до кінця відпустки. Якщо Соня не проти, я буду просто щасливий!

І він зиркнув на дружину, яка тільки стенула плечима і сказала ще щось по-німецьки; у відповідь він лиш розсміявся своїм гучним щирим сміхом.

— Усе гаразд! Вона згодна! Отже, вирішено. До Вельсу ми не їдемо, натомість будемо ще три дні валандатися тут навколо!

Він широко нам усміхнувся, і Меґґі сказала щось підохотливе у відповідь. Коли я побачив, що його дружина відкладає книжку і ладнається йти, мені полегшало. Чоловік і собі підійшов до столу, підхопив невеличкий наплічник і закинув собі на плече. Потому обернувся і мовив до Меґґі:

— Ви не могли б часом порекомендувати нам якийсь готель тут неподалік? Не надто дорогий, аби лиш зручний і затишний. І щоб там була бодай дрібка англійського духу!

Меґґі це запитання трохи заскочило, і вона гаялася з відповіддю, бурмочучи щось беззмістовне на кшталт: «А що саме вам потрібне?».

Натомість я знайшовся хутко:

— Найкращий такий заклад у нашій околиці — у пані Фрейзер. Це он там, по дорозі на Вустер. Називається «Молверн-лодж».

— «Молверн-лодж»! Якраз те, що треба!

Меґґі кинула не надто схвальний погляд у мій бік і відвернулася, вдаючи, наче прибирає зі столу, а я тим часом уже детально описував, як знайти готель Відьми Фрейзер. Тоді пара рушила до виходу; чоловік дякував і широко всміхався, жінка навіть не озирнулася.

Сестра якось втомлено зиркнула на мене і похитала головою. Я тільки засміявся і мовив:

— Та жінка і Відьма Фрейзер — обоє рябоє, ти ж не будеш заперечувати. Таку нагоду гріх проґавити.

— Тобі смішки в голові, — сказала Меґґі, протискуючись повз мене на кухню, — а мені тут жити.

— То й що? Слухай, ти більше тих німаків ніколи в житті не побачиш. А якщо Відьма Фрейзер дізнається, що ми порекомендували її готель туристам, то скаржитися навряд чи буде, хіба ні?

Меґґі лише похитала головою, та цього разу від усмішки все ж не стрималася.

У кафе відтак стало спокійніше, потім повернувся Джеф, і я піднявся до себе нагору, бо потрудився того дня начебто вже достатньо. У своїй кімнаті я звично всівся з гітарою біля вікна в еркері й на якийсь час із головою поринув у вже наполовину написану пісню, над якою тоді працював. Утім, невдовзі — як на мене, минула хіба якась хвилина — внизу знову почалася метушня: надходила година надвечірнього чаювання. Якщо почнеться справжня запарка — зазвичай так і бувало, — Меґґі неодмінно покличе мене, а це вже буде зовсім не чесно, враховуючи те, скільки всього я сьогодні зробив. Тож я вирішив, що найкраще — непомітно вислизнути з дому, податися до пагорбів і ще трохи попрацювати там.

Нікого не перестрівши, я вийшов через чорний хід, опинився просто неба — й одразу повеселішав. Спека таки діймала, особливо коли за спиною — футляр з гітарою, проте здійнявся легкий вітерець, і це додавало втіхи.

Прямував я до певного куточка, на який натрапив попереднього тижня. Щоб туди дістатися, треба було піднятися стрімкою стежиною, що починалася за будинком, потім пройти ще трохи пологішим схилом — і ось вона, моя лавка. Це місце я вподобав не тільки тому, що звідти відкривався неймовірний краєвид, а й через те, що там не було перетину стежок, куди, похитуючись від утоми, піднімаються туристи з геть змореними дітьми — і всідаються поруч перепочити. Водночас і таким уже усамітненим воно теж не було; вряди-годи хтось та й надходив, зроняв: «Привіт!», як тут заведено, іноді, не збавляючи кроку, пускав якийсь дотеп на тему гітари. Я зовсім нічого не мав проти. Наче публіка, а наче й ні — якраз досить, щоб злегка розворушити уяву.

Я просидів на тій лавці десь із пів години, коли краєм ока помітив, що перехожі, які допіру пройшли мимо зі звичним коротким вітанням, зупинилися віддалік і тепер дивляться на мене. Це трохи діяло мені на нерви, і я дещо саркастично озвався:

— Усе гаразд, грошей кидати мені не треба.

У відповідь почувся гучний добросердий сміх, який я тут-таки пізнав і, звівши догори очі, побачив тих самих німаків, що підходили до моєї лавки.

У мене в голові враз промайнуло, що вони, мабуть, побували вже у Відьми Фрейзер, збагнули, як я їх піддурив, і повернулися зі мною поквитатися. Та потім я помітив, що весело всміхається тепер не лише чоловік, а й жінка. Вони підійшли і стали переді мною; сонце на той час уже хилилося до обрію, і якусь мить я розрізняв лише дві постаті на тлі неозорого передвечірнього неба. Потім німаки підступили ще ближче, і я побачив, що вони очей не зводять з моєї гітари, на якій я й далі грав, дивляться на неї з радісним захватом — так інколи дивляться на немовлят. Ще сильніше мене вразило те, що жінка притупувала ногою в такт. Я збентежився й урвав гру.

— Агов, пограйте ще! — вигукнула жінка. — Направду гарна мелодія.

— Так, — підхопив чоловік, — чудова! Ми почули ще здалеку, — показав він рукою. — Ми були он там, на кряжі, і я сказав Соні, що чую музику.

— І спів, — докинула жінка. — Я кажу Тіло: «Слухай, десь тут хтось співає». Я ж не помилилася, правда? Хвилину тому ви ще й співали.

Я ніяк не міг узяти втямки, що саме ця-от усміхнена жінка так усипала нам перцю після ланчу в кафе, і приглянувся до них пильніше: ану ж це все-таки хтось інший. Та одяг на них був той самий, і хоча чоловікову зачіску у стилі «Абби» дещо розкуйовдив вітер, помилки бути не могло. Хай там як, наступної миті він сказав:

— Ви, напевне, той самий пан, який подавав нам ланч у тому чарівному ресторані.

Я кивнув. Тут озвалася жінка:

— Та мелодія, яку ви наспівували... Ми почули її там, нагорі, спершу її лише ледь-ледь доносив вітер. Мені дуже сподобалось, як згасає звук наприкінці кожного рядка.

— Дякую, — відповів я. — Я саме над цієї піснею працюю, ще не закінчив.

— Ви самі її написали? О, то ви дуже талановитий. Будь ласка, прошу вас, наспівайте цю мелодію ще раз, як перше.

— Знаєте, — додав чоловік, — коли будете цю пісню записувати, то мусите сказати продюсерові, що звучати вона має саме так. Так, як оце все! — І він обвів широким жестом панораму Герефорд-ширу, що лежала перед нами. — Скажете, що вам потрібен ось такий звук, ось таке звукове середовище. Тоді слухач почує вашу пісню так, як почули її сьогодні ми, коли спускалися схилом пагорба: підхоплену вітром...

— Ну, трішечки чіткіше, звісно, — мовила жінка. — Інакше не розібрати слів. Але загалом Тіло має рацію. Там має бути натяк на відкритий простір. На повітря, на відлуння.

Було таке враження, ніби їх ось-ось просто понесе, ніби вони ні сіло ні впало зустріли серед пагорбів нового Елґара. Попри всі підозри на початку, вони хоч-не-хоч починали вже мені подобатися.

— Авжеж, — сказав я, — здебільшого ця пісня написана тут, тож нічого дивного, що в ній є щось від цього краю.

— Так-так, — в один голос підхопили і закивали вони, а жінка додала: — Не соромтеся. Будь ласка, зіграйте і заспівайте ще раз, для нас. Пісня звучала просто чудово.

— Гаразд, — сказав я, навмання бренькнувши по струнах. — Гаразд, я зіграю і заспіваю, якщо вам так хочеться. Не ту незакінчену пісню, іншу. Тільки не стійте наді мною, я так не зможу.

— Звісно, — спохопився Тіло. — Зовсім вилетіло з голови. Ми з Сонею стільки разів виступали у всіляких дивних і складних умовах, що геть перестали звертати увагу на потреби інших музикантів.

Він роззирнувся навколо й усівся на латці щетинистої трави біля стежки — спиною до мене, обличчям до краєвиду, що розлягався перед нами. Соня підбадьорливо мені всміхнулась і сіла поруч із ним. Чоловік одразу ж обняв її за плечі, вона прихилилася до нього — так, наче мене там узагалі немає, а вони просто милуються собі та голубляться на самоті, задивившись на передвечірній сільський пейзаж.

— Добре, то поїхали, — мовив я і заграв пісню, якою зазвичай розпочинав прослуховування. Голос я спрямовував до обрію, але час од часу ні-ні та й позирав на Тіло з Сонею. Облич їхніх не бачив, та судячи з того, як вони просиділи тих кілька хвилин, притулившись одне до одного і навіть не ворухнувшись, було зрозуміло: слухати мене їм до вподоби. Коли я закінчив, вони, широко всміхаючись, обернулись і заплескали в долоні, будячи відлуння поміж довколишніми пагорбами.

— Фантастика! — вигукнула Соня. — Який талант!

— Чудово, чудово, — повторював Тіло.

Мене це трохи збентежило, і я вдав, наче підлаштовую гітару. Коли я врешті знову звів на них очі, вони й далі сиділи на землі, але розвернулися вже так, щоб мене бачити.

— То ви музиканти? — запитав я. — Професійні музиканти себто?

— Так, — відповів Тіло, — мабуть, нас можна назвати професіоналами. Ми з Сонею виступаємо дуетом. У готелях, ресторанах. На весіллях, вечірках. По всій Європі, хоча найбільше любимо працювати у Швейцарії та Австрії. Заробляємо собі так на життя, тож ваша правда: ми — професіонали.

— Та насамперед, — додала Соня, — ми взялися за це тому, що віримо в музику. Бачу, ви так само у неї вірите.

— Якби я перестав вірити у свою музику, то просто перестав би грати, — сказав я і додав: — Мені направду хотілося б займатися музикою професійно. Це, напевне, дуже непогане життя.

— О, згоден, дуже непогане, — погодився Тіло. — Нам неабияк пощастило мати змогу жити саме так.

— Слухайте, — дещо несподівано змінив я тему, — а ви вже були в тому готелі, про який я вам розповів?

— Як же негарно з нашого боку! — вигукнув Тіло. — Ми так захопилися вашою музикою, що геть забули подякувати. Авжеж, ми туди поїхали, і це справді якраз те, що треба. На щастя, вільні номери ще були.

— Щось таке ми й хотіли, — докинула Соня. — Дякую.

Я знову вдав, наче цілковито поглинутий струнами, а тоді якомога невимушеніше сказав:

— Якщо вже про це мова, то я знаю ще один готель тут неподалік. Думаю, там краще, ніж у «Молверн-лодж». Як на мене, вам варто перебратися туди.

— Але ми вже влаштувалися, — мовив Тіло. — Розпакували речі. Крім того, це справді саме те, що нам треба.

— Та так, але... Розумієте, річ у тім, що тоді, раніше, коли ви запитали про готель, я не знав, що ви музиканти. Думав, банкіри якісь абощо.

Вони обидвоє розреготалися, ніби я сказав щось надзвичайно дотепне. Потому озвався Тіло:

— Ні-ні, ми не банкіри. Хоча не раз і не два про це шкодували!

— Маю на увазі, — спробував пояснити я, — є інші готелі, які набагато більше підходять артистичним натурам, розумієте. Важко рекомендувати щось незнайомим людям, коли ще не знаєш, що вони за одні.

— Дуже мило, що ви цим переймаєтеся, — сказав Тіло, — але, дійсно, не варто. Нам усе підходить просто досконало. Поза тим, люди насправді не такі вже й різні. Банкіри чи музиканти — у підсумку всі ми хочемо від життя одного й того ж самого.

— Знаєш, а я в цьому не така впевнена, — втрутилася Соня. — Поглянь ось на нашого молодого друга: він же не шукає роботу в банку. Його мрії — про інше.

— Може, ти й маєш рацію, Соню. Але так чи інак, готель нам цілком підходить.

Я схилився над струнами і зіграв ще одну коротку музичну фразу, суто для себе. Кілька секунд усі мовчали, а тоді я спитав:

— То яку ж музику ви граєте?

Тіло здвигнув плечима.

— Ми з Сонею граємо на кількох інструментах, я на одних, вона — на інших. Обидвоє граємо на клавішних. Я страшенно люблю кларнет. Соня — чудова скрипалька і дуже добре співає. Найбільше, мабуть, нам до вподоби виконувати нашу традиційну швейцарську музику, але на сучасний манір, іноді навіть, я сказав би, радикально сучасний. Нас надихає приклад великих композиторів, які йшли тим самим шляхом. Яначек, приміром. Або ваш Вон-Вільямс.

— Але сьогодні ми таку музику граємо нечасто, — зітхнула Соня.

І подружжя обмінялося поглядами, де я вловив легкий натяк на напругу. Втім, на обличчя Тіло тут-таки повернулася звична усмішка.

— Еге ж, Соня правду каже, в реальному світі ми здебільшого мусимо грати те, що найімовірніше припаде до смаку публіці. Тому доводиться виконувати чимало хітів. «Бітлз», «Карпентерс». Деякі новіші пісні. Одне слово, те, що має попит.

— Як-от «Абба»? — бовкнув зопалу я і відразу вкусив себе за язик. Проте Тіло, схоже, пустив мій посміх повз вуха.

— Так, ми справді беремо дещо з репертуару «Абби». «Танцюючу королеву», наприклад. Таке завжди йде на ура. Властиво, в «Танцюючій королеві» я й сам трохи підспівую, маю там невеличку партію бек-вокалу. У мене жахливий голос, Соня не дасть збрехати. Тож цю пісню ми стараємося виконувати лише тоді, коли слухачі вже сіли до столу і понакладали собі повні тарілки: так вони не мають шансів накивати п’ятами!

Він знову гучно реготнув, Соня засміялася й собі, хоч і не так голосно. Мимо на шаленій швидкості промчав велосипедист, запакований у якусь подобизну лискучого чорного гідрокостюма, і кілька секунд усі ми проводжали поглядами його темну, щомиті меншу постать.

— Я колись їздив у Швейцарію, — озвався трохи згодом я. — Кілька років тому, влітку. В Інтерлакен. Зупинявся там у молодіжному гостелі.

— О, так, Інтерлакен. Гарна місцина. Хоча самі швейцарці часом із неї кепкують, кажуть, що там усе розраховане суто на туристів. Але ми з Сонею любимо там виступати. Це направду просто чудово — грати літнього вечора в Інтерлакені перед щасливими людьми з усього світу. Сподіваюсь, вам там сподобалося.

— Так, було гарно.

— В Інтерлакені є один ресторан, де ми щоліта даємо кілька вечірніх концертів. Граємо під навісом, обличчям до столиків, які тієї пори стоять, звісно, надворі. І, виступаючи, бачимо всіх тих туристів, котрі вечеряють і розмовляють собі просто під зорями. А позаду, за ними, видно велике поле: вдень там приземляються парапланеристи, а ввечері його освітлюють ліхтарі вздовж Геевеґу. Якщо ж помандрувати очима далі, то побачите Альпи, що височіють над тим полем. Обриси Айґера, Мьонха, Юнґфрау. Повітря дихає приємним теплом і повниться нашою музикою. Коли ми там, то я завжди усвідомлюю, як нам пощастило. Думаю собі: як же добре, що ми обрали собі саме це заняття.

— Торік, — додала Соня, — у тому ресторані менеджер змусив нас виступати у повних народних костюмах, хоча стояла страшенна спека. Було направду непереливки, і ми запротестували: яка різниця, навіщо нам ті громіздкі камізельки, шарфи, капелюхи? Адже й у своїх блузах ми виглядаємо охайно і дуже по-швейцарськи. Але менеджер сказав: або повні костюми, або концерту не буде. Вибір за вами, заявив він, і просто пішов собі геть та й усе.

— Але ж, Соню, у будь-якій професії так. Завжди роботодавець нав’язує тобі якусь уніформу. Онде й у банкірів те саме! Поза тим, у нашому разі це бодай щось таке, у що ми віримо. Швейцарська культура. Швейцарські традиції.

І знову поміж ними промайнула якась ледь помітна бентежна напруга — лише на секунду-другу, а потім обидвоє заусміхалися, втупивши очі в мою гітару. Мовчати далі не годиться, подумав я і мовив:

— Думаю, мені сподобалося б. Маю на увазі, виступати в різних країнах. Це ж треба весь час триматися насторожі, враховувати характер публіки...

— Авжеж, — підтакнув Тіло, — виступати перед усякими різними аудиторіями справді дуже цікаво. І не тільки в Європі. Завдяки цьому ми вже знаємо стільки міст...

— Наприклад, Дюссельдорф, — мовила Соня.

Голос у неї дещо змінився, зазвучав жорсткіше, і я знову побачив перед собою жінку, з якою замалим не почубився в кафе. Тіло, проте, ніби нічого й не помітив і безтурботно пояснив:

— У Дюссельдорфі тепер живе наш син. Він десь вашого віку. Може, трішечки старший.

— Ми вже були там цього року, — продовжувала Соня. — Мали запланований виступ. Не такий, як зазвичай: то була нагода зіграти те, що нам справді до вподоби. Тож телефонуємо ми нашому синові, єдиній нашій дитині, хочемо сказати, що приїжджаємо у його місто. Слухавки він не піднімає, і ми залишаємо повідомлення. Багато повідомлень. Відповіді немає. Приїжджаємо в Дюссельдорф, знову залишаємо повідомлення. Кажемо: ми тут, у твоєму місті. Далі повна тиша. Тіло каже: не хвилюйся, він прийде ввечері на концерт. Але він так і не приходить. Ми виступаємо — і їдемо далі, у нас же графік.

Тіло гмикнув.

— Думаю, Петер переслухався нашої музики ще в дитинстві! Бідолашне хлоп’я, йому ж доводилося слухати всі наші репетиції день у день.

— Дуже непросто це, мабуть, — мати дітей і працювати музикантами, — припустив я.

— Ну, ми мали тільки одну дитину, — сказав Тіло, — тож усе було не так і погано. Звісно, нам пощастило. Коли випадало кудись їхати, а взяти з собою дитину не було змоги, на підмогу радо приходили дідусі й бабусі. А коли Петер підріс, ми влаштували його у хорошу школу-інтернат. І знову на допомогу прийшли дідусі-бабусі. Інакше ми просто не змогли б оплатити навчання. Тож нам дійсно дуже пощастило.

— Еге ж, пощастило, — погодилася Соня. — От лише Петер ту школу ненавидів.

Ще недавно доброзичлива атмосфера явно псувалася. Щоб трохи розрядити обстановку, я хутенько сказав:

— Хай там як, а вам обидвом ваша робота справді подобається.

— О, це правда, робота нам таки до вподоби, — відгукнувся Тіло. — Для нас ця робота — все. Але й у відпустку часом ой як треба. Знаєте, за останні три роки це у нас перша повноцінна відпустка.

Через ці слова мені знову коти зашкребли на серці, і я мало не взявся вдруге переконувати їх змінити готель, але вчасно зрозумів, що тепер це звучало б уже просто смішно. Залишалося лише сподіватися, що Відьма Фрейзер цього разу не підведе. Тож натомість я сказав:

— Слухайте, якщо хочете, я зіграю вам ту пісню, над якою допіру тут працював. Вона не закінчена, і зазвичай я такого не роблю. Але ви все одно її вже чули, то я не проти зіграти готову частину ще раз.

Соня знов заусміхалася і мовила:

— Ага, будь ласка, послухаймо її ще раз. Вона звучала так гарно...

Доки я лаштувався заграти, вони розвернулися спиною до мене, обличчям до краєвиду, як перше. Та цього разу вже не голубилися, а сиділи на траві випроставшись, навдивовижу прямо, і заслонивши рукою очі від сонця. Весь час, поки я грав, обоє так і просиділи без жодного поруху; через це, а ще — через довгі передвечірні тіні, що тяглися від кожного, вони нагадували парні скульптури на якійсь мистецькій виставці. Пісня не мала кінця, тож завершилася якось невизначено, і ще секунду-другу подружжя переді мною так і сиділо без руху. Щойно опісля вони розслабилися й зааплодували, хоча вже, либонь, не так захоплено, як минулого разу. Бурмочучи компліменти, Тіло звівся на ноги і допоміг підвестися дружині. Тільки тоді мені впало в око, що вони й справді вже не першої молодості. А може, просто втомилися? Бо ж могли таки добряче находитися тут серед пагорбів, заки натрапили на мене. Хай там як, я помітив, що встати з землі їм було не так уже й легко.

— Ви влаштували нам таку чудову розвагу, — говорив тим часом Тіло. — Нині ми самі — туристи, і хтось для нас грає! Приємно, нічого не скажеш.

— Дуже хотілося б послухати цю пісню згодом, уже завершену, — озвалася Соня, і прозвучали ці слова цілком щиро. — Може, колись я почую її по радіо, хтозна.

— Еге ж, — підхопив Тіло, — і тоді ми з Сонею зіграємо кавер-версію для своїх слухачів! — У повітрі знову розлігся його гучний сміх, а потім він із легким поклоном сказав мені: — За сьогодні ми перед вами у боргу принаймні тричі. Чудовий ланч. Чудова порада щодо готелю. А тепер-от, на додачу до всього, ще й чудовий концерт поміж пагорбами!

Коли ми прощалися, мені раптом страшенно закортіло сказати їм правду. Зізнатися, що я навмисне послав їх у найгірший на всю округу готель, і порадити забиратися звідти, доки не пізно. Та вони тиснули мені руку так сердечно, що я не відважився. А тоді рушили схилом пагорба вниз, і я знову зостався на своїй лавці сам.

Доки я спустився до кафе, воно вже зачинилося. Меґґі з Джефом на позір мало не валилися з ніг. Сестра сказала, що такого клопіткого дня й не пригадує, і це, схоже, навіть її тішило. Та коли ми всілися в кафе вечеряти всілякими рештками, Джеф натомість висловився на ту саму тему не вельми доброзичливо: вони тут, мовляв, гарують, трохи не надірвуться, а де ж у той час носить мене — допомогти б не завадило, га? Меґґі поцікавилася, як я провів час пополудні, і я, не згадуючи про Тіло з Сонею — надто довго було пояснювати, — сказав, що ходив на Цукрову Голову попрацювати над піснею. А коли вона спитала, як мені пішло, і я похвалився, що непогано просунувся, Джеф, не докінчивши вечері, підхопився з-за столу і роздратовано пішов геть. Меґґі вдала, наче нічого не помітила, і справді, за кілька хвилин він повернувся з бляшанкою пива в руці і, не надто, либонь, схильний до балачок, всівся читати газету. Найменше мені хотілося, щоб через мене сестра з зятем побили горщики, тож уже невдовзі я вибачився і подався нагору, щоб іще трохи попрацювати над своєю піснею.

Якщо вдень моя кімната дарувала мені чимало натхнення, то темної пори — якраз навпаки. Для початку, вікно не зашторювалося повністю, тільки прочиниш його, не в змозі витримати задухи, як одразу на вогник починали злітатися комахи з усієї околиці. У ролі вогника виступала гола лампа, що звисала з-під стелі; варто було її ввімкнути, як повсюди лягали похмурі тіні, і приміщення починало ще більше нагадувати тимчасовий прихисток для гостей, яким, властиво, й було. Того вечора я потребував світла, щоб записувати слова пісні, які вряди-годи спадали на думку. Проте дихати у кімнаті було зовсім нічим, й урешті-решт я вимкнув лампу, розсунув штори і відчинив навстіж вікно, а тоді всівся в еркері з гітарою в руках — так самісінько, як удень.

Я просидів там із годину, награючи різні версії переходу, коли почувся стук у двері й у щілину просунула голову Меґґі. Діялося все це, звісно, потемну, але внизу на терасі горіло охоронне світло, тож обличчя можна було розрізнити. Меґґі якось ніяково посміхалася, і я подумав, що зараз вона попросить мене зійти вниз і підсобити їм у якійсь справі. Сестра ввійшла, причинила за собою двері і сказала:

— Вибач, дорогенький, але Джеф нині таки стомився, напрацювався за день як кінь. А тепер каже, що хоче спокійно подивитися фільм... ти не проти?

Говорила з запитальною інтонацією, неначе й справді запитувала, і до мене лише за якусь мить дійшло, що це вона так просить мене перестати грати.

— Але ж у мене тут важлива робота, — озвався я.

— Знаю. Просто він реально дуже зморився і каже, твоя гітара не дає розслабитися.

— Йому непогано було б усвідомити, — сказав я, — що в нього — своя робота, а в мене — своя.

Сестра начебто над моїми словами замислилася, а потім глибоко зітхнула.

— Навряд чи мені варто переказувати це Джефові.

— Чому? От чому? Йому давно пора зрозуміти...

— Чому? Бо я не думаю, що йому це сподобається, ось чому. Крім того, щось я сумніваюся, що він ставить твою роботу нарівні зі своєю.

На мить мені просто відібрало мову, і я лише мовчки витріщався на Меґґі, а тоді сказав:

— Ти ж несеш казна-що, повну нісенітницю. Навіщо?

Вона лише втомлено похитала головою і промовчала.

— Я взагалі не розумію, як ти можеш таке казати, — продовжував я. — І це якраз тоді, коли в мене все пішло на лад.

— Справді, дорогенький, все пішло на лад? — сестра пильно дивилася на мене крізь присмерк. — Що ж, гаразд тоді, — мовила врешті-решт, — не хочу з тобою сперечатися. — Вона обернулася відчинити двері й уже з порога додала: — Приходь до нас, якщо захочеш.

Заціпенівши від люті, я лише пожирав очима двері, що зачинилися за нею. Знизу долинало приглушене бурмотіння телевізора, і навіть у такому стані якась відсторонена частина мозку підказувала мені, що гніватися я мав би не на Меґґі, а на Джефа, котрий буквально з дня мого приїзду тільки те й робив, що пробував під мене підкопатися. Так чи так, злився я насамперед на свою сестру. За весь час, що я прожив у її домі, вона, на відміну від Тіло з Сонею, жодного разу не попросила мене їй заграти. Невже це занадто — сподіватися чогось такого від рідної сестри, яка до того ж, наскільки пам’ятаю, була в юні роки великою фанаткою музики? А тепер, прошу дуже, відриває мене від роботи у важливий момент і городить таку-от ахінею. Щоразу, пригадуючи, як вона сказала: «Гаразд, не хочу з тобою сперечатися», — я відчував, що в мене аж кров закипає у скронях від гніву.

Я зліз із підвіконня, відклав гітару, відкинувся горілиць на свій матрац і якийсь час просто розглядав відблиски світла на стелі. Зрозуміло, мене запросили сюди під облудним приводом, їм ішлося передусім про те, щоб забезпечити собі на гарячу пору дешеву робочу силу — телепня, якому навіть платити не треба. І сестрі невтямки, що я намагаюся добитися чогось кращого, ніж той бевзь, її чоловік. Ото було б їм обом по заслузі, якби я покинув їх тут напризволяще і поїхав собі назад до Лондона. З годину чи й довше я крутив усе це в голові і так, і сяк, а тоді трохи заспокоївся і вирішив, що до ранку якось усе ж перебуду.

Зранку, зійшовши вниз, як завше, вже після сніданкової метушні, спілкуватися з ріднею я особливої охоти не мав. Приготував собі грінки й каву, взяв рештки омлета і влаштувався в кутку. Доки я снідав, мене не покидала думка про те, що нині я знову натраплю на Тіло та Соню. І хоча це означало, що, найпевніше, доведеться-таки вислухати дует на тему приваб закладу Відьми Фрейзер, я впіймав себе на тому, що сподіваюся їх зустріти. Бо ж навіть якщо в тому готелі все геть кепсько, вони зроду не запідозрять, що я порекомендував його їм на зло. Словом, викрутитися можна буде, хай там що.

Меґґі з Джефом очікували, мабуть, що я знову підсоблю в кафе під час запарки у годину ланчу, але я вирішив, що треба їх провчити, бо рахуватися з іншими таки варто. Тож після сніданку я вибіг нагору, прихопив свою гітару і вислизнув через чорний хід надвір.

Заповідалася ще одна реально спекотна днина, і доки я піднімався стрімкою стежиною до своєї лавки, піт уже стікав у мене по обличчю справжніми струмками. Хоч за сніданком Соня й Тіло не йшли мені з голови, на ту хвилю я геть-чисто про них забув, а тому, долаючи останній схил, неабияк здивувався, коли зиркнув на лавку і побачив, що там сидить на самоті Соня. Вона відразу мене помітила і помахала рукою.

Її я все ж таки трохи остерігався, особливо якщо поряд не було Тіло, тому сидіти там разом із нею особливого бажання не мав. Однак вона широко всміхнулася і посунулася, буцім звільняючи для мене місце, тож варіантів у мене залишилося небагато.

Ми привіталися, а потім якусь хвилю просто сиділи мовчки. Спершу нічого дивного в цьому начебто й не було: почасти тому, що я мусив віддихатися після підйому, а почасти через краєвид, який відкривався перед нами. Того дня хмар у небі пливло більше, ніж напередодні, пагорби огортав легкий серпанок, та якщо придивитися, то можна було розгледіти Чорні гори, що мріли ген удалині, за валлійським кордоном. Вітер віяв доволі сильний, але не дошкульний.

— А де ж Тіло? — врешті-решт поцікавився я.

— Тіло? Ох... — вона заслонила рукою очі від сонця, а тоді показала: — Онде. Бачите? Отам. Це Тіло.

У тому боці вдалечині рухалася вгору по стежці у напрямку вустерширської Сигнальної гори якась постать — у зеленій, наскільки я міг розрізнити, футболці і легкій білій кепці на голові.

— Йому закортіло прогулятися, — пояснила Соня.

— А ви не хотіли піти з ним?

— Ні. Вирішила залишитися тут.

На роздратовану відвідувачку кафе вона сьогодні аж ніяк не скидалася, проте й сердечною та приязною співрозмовницею, як учора під вечір, теж не була. Щось явно назрівало, і я, тримаючи в голові готель Відьми Фрейзер, вже готувався дати відсіч, а тим часом сказав:

— До речі, я ще попрацював над піснею. Можу зіграти, якщо хочете.

Вона трохи поміркувала і мовила:

— Мабуть, не в цю хвилю, якщо ви не проти. Бачте, ми з Тіло щойно мали розмову... можна навіть сказати, сварку.

— Ех... зрозуміло. Прикро це чути.

— Ну, й тепер він пішов прогулятися.

Ми знову посиділи трохи мовчки. Затим я зітхнув і сказав:

— Напевне, це все через мене.

Соня обернулася і глянула мені в очі.

— Через вас? Чого це раптом через вас?

— Ви посварилися, ваша відпустка пішла шкереберть... Це все моя провина. То ж через готель, хіба ні? Там же... е-е... не надто добре, правда?

— Готель? — вигляд у неї був дещо спантеличений. — Готель. Ну, так, певні недоліки у нього є. Але ж це просто готель, таких багато.

— І ви помітили, хіба ні? Помітили всі ті недоліки. Не могли не помітити.

На мить вона замислилася, потім кивнула.

— Авжеж, ваша правда, недоліки я помітила. А от Тіло — ні. На його думку, ясна річ, готель чудовий. Як же нам пощастило, тільки й повторював він. Хтозна-як пощастило оселитися саме в цьому готелі. А вранці нам подали сніданок. Для Тіло то був чудовий, просто-таки найкращий у світі сніданок. Тіло, кажу я, не будь дурнем. Це не конче добрий сніданок. І далеко не найліпший готель. Ні-ні, каже він, нам неймовірно пощастило. І тут уже мене бере зло. Я кличу власницю і виповідаю їй усе, що думаю про її заклад. Тіло виводить мене геть. Ходімо на прогулянку, каже він. Тобі попустить. І ми приходимо сюди. Тут він говорить: Соню, ти тільки глянь на ці пагорби, хіба ж вони не чудові? Хіба ж нам не пощастило, що ми приїхали у відпустку в такий-от край? Ці пагорби, каже він, ще кращі, ніж йому уявлялися, коли ми слухали Елґара. Хіба ні, питає він. І тут мене знову бере зло. Не такі вже ці пагорби й чудові, кажу я йому. Не такі, як малює мені уява, коли я слухаю музику Елґара. Елґарові пагорби — величні й таємничі. А тут усе схоже на звичайнісінький парк. Оце все я йому й висловила, і тепер уже була його черга сердитися. У такому разі, каже він, я йду гуляти сам. Усе, каже, кінець між нами всьому, ми вже ні в чому не можемо одне з одним погодитися. Так, каже, Соню, між нами, тобою і мною, — кінець. І йде собі! Ось так усе було. Тому-то він — там, а я — тут.

На цих словах вона знову заслонила очі і глянула, куди вже дістався Тіло.

— Мені дуже прикро, — озвався я. — Якби я тоді на самому початку не відправив вас у той готель...

— Облиште, прошу вас. Готель тут ні до чого. — Соня подалася вперед, щоб краще бачити свого чоловіка. А потім обернулася до мене й усміхнулася, і мені здалося, наче в очах у неї зблиснули дрібні сльози. — Скажіть-но, — спитала вона, — сьогодні ви теж збираєтеся писати нові пісні?

— Планую. Або принаймні завершити ту, над якою останнім часом працюю. Ту, яку ви чули вчора.

— Це прекрасно. А що робитимете потім, коли закінчите писати тут пісні? Маєте якісь плани?

— Повернуся до Лондона і створю свій гурт. Для цих пісень потрібен відповідний гурт, інакше вони не звучатимуть.

— Я в захваті! Щиро бажаю вам удачі.

Якусь мить помовчавши, я тихенько додав:

— Хоча, звісно, можна просто сидіти собі й не рипатися. Розумієте, все це не так легко.

Вона не відповіла — мабуть, не почула, подумав я, бо знову відвернулася глянути, де там Тіло.

— Знаєте, — озвалася трохи перегодя, — коли я була молодша, мене ніщо не могло вивести з рівноваги. А тепер стільки всього дратує... Як я до такого дійшла, поняття не маю. Недобре це, зовсім недобре. Ну, гаразд... навряд чи Тіло сюди повернеться. Піду, зачекаю на нього в готелі. — Вона підвелася, й далі не відводячи погляду від далекої постаті на схилі.

— Шкода, — сказав я, підводячись і собі, — що ви посварилися у відпустці. А вчора, коли я для вас грав, ви наче були щасливі разом.

— Авжеж, то був гарний момент. Дякую вам за нього. — Нараз, тепло усміхаючись, вона простягнула мені руку. — Було дуже приємно з вами познайомитися.

Ми потиснули одне одному руки; потиск, щоправда, вийшов дещо млявий, як то зазвичай буває, коли тиснеш руку жінці. Соня вже рушила була геть, та раптом обернулася і глянула на мене.

— Якби Тіло був тут, — мовила вона, — то сказав би вам: ніколи не розпачайте. Він, певна річ, наполягав би, що вам таки варто поїхати до Лондона і спробувати організувати свій гурт. Усе вдасться, неодмінно вдасться, самі побачите. Ось що сказав би вам Тіло. Цілком у своєму дусі.

— А що сказали б ви?

— Я хотіла б сказати те саме. Бо ви молодий і талановитий. Але аж такої упевненості я не маю. Життя зазвичай приносить чимало розчарувань. Коли все йде добре, то такого, бува, собі намріеш... — Вона знов усміхнулася і знизала плечима. — Але не варто мені вам такого казати. Я для вас приклад не надто вдалий. Крім того, ви, бачу, багато у чому дуже нагадуєте Тіло. Якщо вас спіткає розчарування, ви все одно будете вперто йти вперед. І примовлятимете, як він: ну й пощастило ж мені! — Секунду-другу Соня пильно дивилася на мене, ніби намагаючись запам’ятати риси обличчя. Вітер розмаяв її волосся, і тепер вона видавалася старшою, аніж перше. — Удачі вам, і то чимало, — побажала насамкінець.

— І вам, — відповів я. — Сподіваюсь, у вас усе налагодиться.

Вона востаннє помахала мені, а тоді рушила стежиною вниз і зникла з очей.

Я вийняв з футляра гітару і сів назад на лавку. Втім, якийсь час я просто сидів собі, вдивляючись у далечінь, у бік вустерширської Сигнальної гори, й у крихітну постать Тіло на схилі. Може, тому, що якраз та частина пагорба опинилася цієї години під прямим сонячним промінням, бачив я його набагато ясніше, ніж раніше, хоч він і був тепер іще далі. Ненадовго Тіло спинився і, схоже, роззирався навколо, розглядав сусідні пагорби так, наче намагався подивитися на них іншими очима. А потім знову рушив уперед.

Я спробував узятися до роботи над піснею, але ніяк не міг зосередитись, головно через те, що знай уявляв собі обличчя Відьми Фрейзер тієї миті, коли вона опинилася вранці перед роздратованою Сонею. Тож помилувався ще трохи хмарами вгорі й широкими просторами внизу, а тоді таки змусив себе перемкнутися на пісню й зокрема — на перехід, який ніяк мені не вдавався.