Ноктюрни

Ноктюрн

Ще два дні тому моєю сусідкою була Лінді Ґарднер. Добре, подумаєте ви, якщо по сусідству зі мною мешкала Лінді Ґарднер, значить, сам я, певно, з Беверлі-Гіллз: якийсь кінопродюсер, мабуть, чи там актор, музикант абощо. Ну, ваша правда: я таки музикант. Та хоч я й пограв за спиною в одного чи двох виконавців, про яких ви чули, до вищої, скажімо, ліги аж ніяк не належу. Бредлі Стівенсон, мій менеджер і, на свій манір, добрий друг уже не перший рік, твердить, що все потрібне для вищої ліги в мене є. Причому потрібне не для сесійного музиканта, а для одного з тих, чиї імена знай миготять у газетних заголовках. Неправда, що саксофоністи тепер у заголовки не потрапляють, каже він, і вкотре наводить імена. Маркує Лайтфут. Сільвіо Таррентіні. Це ж усе джазмени, зауважую я. «А ти ж хто — хіба не джазмен?» — запитує він. Але нині я джазмен хіба що у найсокровенніших своїх снах. Натомість у реальному світі — коли лице в мене не перемотане всуціль бинтами так, як ото сьогодні, — перебиваюся час од часу грою на теноровому саксофоні: іноді отримую пропозицію попрацювати у студії, іноді — у групі, яка втратила постійного виконавця. Потрібна попмузика — граю попмузику. Ритм-енд-блюз? Чудово. Реклама авто, вступна тема для розмовного шоу — нема проблем. Тож джазмен я теперечки лише тоді, коли опиняюся у своєму закапелку.

Звісно, я охочіше грав би у вітальні, але живемо ми в такому дешевому будинку, що сусіди по поверху засипали б нас скаргами. Тож довелося мені перетворити на репетиційну залу найменшу нашу кімнатку. Це, як по правді, звичайнісінька комірка — офісний стілець якось помістиш та й уже, — але за допомогою пінопласту, лотків для яєць і старих конвертів з м’якою прокладкою, які передавав з офісу мій менеджер Бредлі, я влаштував там звукоізоляцію. Доки ми з Гелен, моєю дружиною, ще жили разом, вона, побачивши, як я заходжу туди з саксофоном у руках, сміялась і перепитувала, чи не до туалету я часом зібрався. Ну, десь так я іноді там і почувався. Сидів у тому напівтемному, задушливому закапелку і займався суто особистою справою, на яку всім завжди буде начхати.

Ви ж уже здогадалися, що Лінді Ґарднер по сусідству з помешканням, яке я оце описую, ніколи не жила. Не належала вона й до сусідів, які тарабанили у двері, варто було мені заграти десь поза тим моїм закапелком. Коли я назвав її своєю сусідкою, то мав на думці дещо інше; зараз поясню.

До позавчора Лінді перебувала в цьому-от шикарному готелі, в сусідньому номері, й обличчя у неї було повністю забинтоване так само, як у мене. Лінді, звісно, належить великий зручний дім неподалік, та й на допомогу собі вона когось найняла, от доктор Борис і відпустив її додому. Насправді, з суто медичного погляду, їй, мабуть, можна було перебратися туди значно раніше, але тут явно враховувалися ще й інші чинники. Наприклад, удома Лінді було б зовсім не так легко ховатися від камер і колумністів, котрі живляться розмаїтими чутками. Щобільше, я нюхом чую, що зіркова репутація доктора Бориса опирається на процедури, які навряд чи можна вважати законними на всі сто, й саме тому він і тримає своїх пацієнтів на засекреченому поверсі цього готелю, куди не має доступу ні готельна обслуга, ні інші пожильці, і дозволяє їм виходити з номерів лиш у разі крайньої потреби. Якби ви могли зазирнути під усі ці пов’язки, то за тиждень спіткали б тут більше зірок, ніж за місяць — у славному готелі для знаменитостей «Шато-Мармон» у Лос-Анджелесі.

Тож як так трапилося, що людина мого штибу опинилася тут, серед усіх цих зірок і мільйонерів, де обличчя їй змінює найвідоміше світило цієї справи у місті? Гадаю, все почалося з мого менеджера Бредлі, який і сам не те щоби був у вищій лізі за свого, та й Джорджа Клуні нагадує не більше за мене. Уперше він обмовився про це ще кілька років тому, ніби жартома, але потім, повертаючись до цієї теми, робився щораз серйозніший. Щоб не ходити околяса, суть його слів зводилася до того, що з лиця я геть незугарний. І саме це, мовляв, не дозволяє мені пробитися до вищої ліги.

— Подивися на Маркуса Лайтфута, — говорив він. — Подивися на Кріса Буґоскі. Або на Таррентіні. Є у них своє неповторне звучання, як у тебе? Ні. Є у них твоя м’якість? Твоє бачення? Володіють вони бодай наполовину твоєю технікою? Ні. Тільки-от на вигляд їм нічого не бракує, тому й усі двері для них відчинені.

— А Біллі Фоґель? — відмагався я. — Він же страшний, як чортяка, — і цілком успішний.

— Біллі страшнючий, твоя правда. Але ж він і сексуальний — такий собі паскудник, гламурна потвора. А от ти, Стіве... Ти — потвора понура, потвора-невдаха. Теж потворний, тільки не в той бік. Слухай, а тобі ніколи не спадало на думку якось це поправити, хоч трохи? Піти до хірурга, маю на увазі?

Вдома я переповів усе це Гелен: думав, вона, як і я, тільки посміється, та й по всьому. Спочатку ми й справді добряче завдяки Бредлі пореготали. Потім дружина підійшла, обняла мене і сказала, що принаймні для неї я найвродливіший хлопець у цілому світі. Затим злегка, на крок, відступила і примовкла; я спитав, що таке, вона відповіла: та ні, нічого. А відтак сказала, що ймовірно, лише ймовірно, якась рація у словах Бредлі все ж таки є. Може, мені й справді варто поміркувати про те, щоб трішечки це поправити.

— І не треба так на мене дивитися! — верескнула вона, побачивши вираз мого обличчя. — Усі так роблять! А для тебе це взагалі професійна необхідність. Хоче хтось стати шикарним водієм — іде і купує собі шикарне авто. Ти — не виняток.

Тоді, одначе, я цю ідею з голови викинув, хоч і почав мало-помалу звикати до думки, що я — «потвора-невдаха». По-перше, в мене не було на щось таке грошей. Насправді в ту хвилину, коли Гелен говорила про шикарного водія, над нами висіло дев’ять з половиною тисяч доларів боргу. Ну, це взагалі на Гелен дуже схоже. Багато що в ній мені страшенно подобалось, але ось ця здатність цілковито забувати про те, в якому стані наші фінанси, і вимріювати собі нагоди для нових чималих витрат — тут моїй дружині рівних не було.

Гроші грішми, проте й від самої думки про те, що хтось візьме і почне мене чикрижити, я був зовсім не в захваті. Для чогось такого я просто не годжуся. Якось, коли ми з Гелен тільки почали зустрічатися, вона покликала мене на пробіжку. Стояв морозний зимовий ранок; бігун з мене, як по правді, завжди був кепський, але я захопився Гелен по-справжньому і хотів справити враження. Отже, побігли ми навколо парку, і спочатку я встигав за нею навіть непогано, аж тут раптом перечепився об щось тверде, що стриміло з землі. Нога заболіла не те щоб дуже сильно, та коли я стягнув кросівку й шкарпетку і побачив, що ніготь на великому пальці заламався і задерся догори так, ніби надумав привітатися зі мною на гітлерівський манір, то відчув, як до горла підступила нудота, а потім просто зомлів. Такий я вже є. Тож самі бачите, що пластичною хірургією я не захоплювався, аж ніяк.

Поза тим поставало, цілком природно, питання принципу. Гаразд, я вже казав, що до прибічників мистецької цілісності не належу. За винагороду зіграю вам будь-яку жуйку. Це, втім, була пропозиція зовсім іншого ґатунку, і якась гордість у мене все ж іще залишалася. Щодо одного Бредлі таки мав рацію: я вдвічі талановитіший за багато кого в нашому місті. Однак обдарованість нині, схоже, великого значення не має. Тепер усе зводиться до образу, ринкової привабливості та частої появи на сторінках журналів і в телешоу, до вечірок та людей, з якими ходиш на ланч. Мене ж від усього цього аж нудило. Я — музикант, навіщо мені встрявати в усі ці забави? Чому не можна просто грати те, що любиш і вмієш, якомога краще, постійно вдосконалюватися, нехай навіть у себе в закапелку? І тоді, можливо, — от справді, чому б не припустити таку можливість? — одного чудового дня мене почують і належно оцінять справжні любителі музики.

Спершу Гелен теж начебто дивилася на цю справу моїми очима, і якийсь час ми цієї теми не зачіпали. Аж доки вона не зателефонувала з Сіетла і не заявила, що йде від мене до Кріса Прендерґаста, свого давнього, ще зі школи, знайомого, а тепер — власника успішної мережі придорожніх кафе, розкиданих по всьому штату Вашингтон. За ці роки ми з тим Прендерґастом кілька разів бачилися — якось він навіть приходив до нас на обід, — але щось таке мені й на думку не спало б ніколи. «Знаєш, звукоізоляція у тому твоєму буфеті на два боки працює», — сказав тоді Бредлі і влучив, як на мене, у самісіньку десятку.

Та мені не хочеться надто розводитися тут про Гелен і Прендерґаста; треба лише пояснити їхню роль у тому, що я опинився в такій-от ситуації. Ви, може, гадаєте, що я подався узбережжям на північ, запопав там щасливу парочку, і пластичний хірург мені знадобився після гострої чоловічої сутички з суперником. Романтична версія, але ні, все було не так.

А трапилось ось що: через кілька тижнів після того телефонного дзвінка Гелен об’явилась у нашій квартирі, щоб організувати перевезення своїх речей. Ходила кімнатами зовсім не весела: усе ж таки ми бували тут по-справжньому щасливі. От-от заплаче, думав я, але ні, не заплакала, знай складала акуратними стосами свої пожитки.

За день-два хтось їх забере, сказала вона. А трохи згодом, якраз коли я з саксофоном у руках прямував до свого закапелка, підвела очі й тихо мовила:

— Стіве, прошу тебе, не йди туди знову. Нам треба поговорити.

— Поговорити про що?

— Заради Бога, Стіве...

Що ж, я поклав саксофон назад у футляр, ми пішли на нашу кухоньку й сіли за столом одне навпроти одного. От тоді вона мені все й виклала.

Змінювати своє рішення Гелен не збиралася. Була щаслива з Прендерґастом, на якого накинула оком ще у школі. Але через те, що залишала мене, та ще й тоді, коли кар’єра моя пішла на спад, серце в неї було не на місці. Тож, гарненько все обміркувавши, вона поговорила зі своїм новим коханим, і той теж перейнявся моєю долею. А тоді сказав, очевидячки, щось на кшталт: «Надто дорогою ціною обходиться Стівові наше щастя, так не годиться». І от тепер Прендерґаст пропонував оплатити мені послуги найкращого хірурга в місті.

— Це правда, — запевнила вона, коли я тупо витріщився на неї у відповідь. — Він сам так сказав. Бере на себе всі витрати. Лікарняні рахунки, реабілітацію — словом, абсолютно все. У найкращого в місті хірурга.

Коли мені підправлять обличчя, ніщо вже не стоятиме в мене на дорозі, додала Гелен. Я відразу потраплю прямісінько в топ, бо хіба ж може бути інакше, з моїм талантом?

— Ну, Стіве, чого ти так на мене дивишся? Це ж прекрасна пропозиція! І Бог його зна, чи за пів року він не передумає. Не вагайся, кажи «так» — і зроби собі велику послугу. Якусь пару тижнів перетерпіти, а тоді — гоп-ля! Злетиш до самого неба або й іще вище!

За п’ятнадцять хвилин, уже з порога, вона мовила тоном набагато суворішим:

— То що ти хочеш сказати? Що радо просидиш у тому закапелку решту свого життя? Може, тобі просто до вподоби бути таким-от цілковитим невдахою?

І з цими словами пішла.

Наступного дня я поїхав до Бредлі в офіс подивитися, чи немає у нього чогось для мене, і побіжно прохопився про цю розмову: думав, посміємося собі та й по всьому. Проте менеджер навіть не усміхнувся.

— Кажеш, той хлопака — багатій? І хоче оплатити тобі хірурга? То, може, запише тебе до Креспо. Або навіть до Бориса.

Тепер на мене напосівся ще й Бредлі, який узявся товкмачити, що за таку нагоду треба хапатися, а якщо я цього не зроблю, то так і залишуся невдахою до самого скону. Спересердя я гримнув дверима і забрався з його офісу геть, та того ж дня пізніше він зателефонував і став далі гнути своє. Якщо мене бентежить сам дзвінок, говорив Бредлі, якщо це аж такий страшний удар по моєму самолюбству — підійти до телефона і повідомити Гелен: згода, нехай буде по-твоєму, скажи своєму хлопцеві, щоб виписав той чек на кругленьку суму; словом, якщо саме тут собака заритий, то він, мій менеджер, залюбки проведе від мого імені всі переговори. Я послав його під три чорти і поклав слухавку. Проте не минуло й години, як він подзвонив знов і заявив, що вже розкумекав, у чому тут суть, і якщо я сам ще цього не бачу, то тільки тому, що я — ідіот.

— Гелен ретельно все розпланувала. Зваж на її становище. Вона тебе любить. Але — глянь правді у вічі — з’являтися з тобою на людях доволі-таки бентежно. З себе ти далеко не красень... м’яко кажучи. Їй хочеться, щоб ти щось із цим зробив, спробував якось цьому зарадити, а тобі таке й не в голові. То як же бути? І тут вона вдається до блискучого ходу. Ходу неймовірно тонкого. Як професійний менеджер я просто у захваті. Отже, Гелен іде від тебе до того хлопця. Гаразд, може, її завжди до нього тягнуло, але ж насправді вона зовсім його не любить. Він потрібен суто для того, щоб заплатити за твоє обличчя. Коли ти постанеш у новому образі, Гелен тут-таки до тебе й повернеться. Тобі вже нічого не бракує, вона стужилася за твоїм тілом і жде не діждеться походити з тобою по ресторанах...

Тут я його перебив і сказав, що хоч за роки й звик до глибин, у які він може опуститися, переконуючи мене зробити те чи те задля своєї професійної вигоди, завдяки ось цій останній вихватці його занесло у таку безпросвітну пітьму, у таку студену безодню, де навіть паруюче кінське лайно змерзнеться на крижинку за якусь секунду. І, до слова, якщо вже сам він, за своєю природою, не порпатися постійно в лайні не спроможний, то з його боку розумніше було б бодай підсовувати мені лайно того штибу, який може мене зацікавити — хоч на хвилину-другу. Потому я вже вкотре поклав слухавку.

Упродовж кількох наступних тижнів роботи в мене було ще менше, ніж зазвичай, а телефонуючи Бредлі, щоб запитати, чи не має він чогось для мене, я щоразу чув у відповідь щось на зразок: «Важко допомогти тому, хто не хоче допомогти собі сам». Урешті-решт довелося мені подивитися на всю цю справу дещо прагматичніше, бо ж їсти щось треба, як не крути. Якщо внаслідок усього цього мою музику справді почує набагато більше людей, ніж досі, то невже це аж так уже погано? А як же щодо моїх планів створити колись свій гурт? Чи є хоч найменший шанс, що це таки коли-небудь станеться?

Зрештою, тижнів через шість після того, як Гелен озвучила свою пропозицію, я ніби між іншим прохопився у розмові з Бредлі, що знов її обмірковую. Цього було цілком достатньо. Тут-таки менеджер узявся до діла: знай висів на телефоні й про щось домовлявся, багато кричав і явно хвилювався. Треба віддати йому належне, свого слова він дотримався і повністю взяв на себе роль посередника, тож мені не довелося жоднісінького разу принижуватися перед Гелен, не кажучи вже про Прендерґаста. Часом Бредлі вдавалося навіть створити ілюзію, наче я тут — рівноправна сторона і теж маю що запропонувати. Проте й тоді не минало жодного дня, щоб на мене по кілька разів не навалювалися важкі сумніви. Коли ж усе трапилося, то трапилося якось раптово. Подзвонив Бредлі і сказав, що якийсь пацієнт доктора Бориса в останню хвилину скасував замовлення, тож того-таки дня о третій тридцять я маю з усіма речами приїхати за такою-то адресою. Здається, мене тоді добряче перетрусило від нервів, бо Бредлі, пригадую, гаркнув по телефону, щоб я взяв себе в руки, він сам по мене заїде, а потім і справді відвіз мене дорогою, що звивалася поміж Голлівудськими пагорбами, до великого будинку, де мені зробили анестезію, наче якомусь герою оповідань Реймонда Чандлера.

За кілька днів мене доправили сюди, в цей готель у Беверлі-Гіллз — через чорний хід, під покровом темряви, провезли у візку ось цим коридором; від повсякденного готельного життя ми тут ізольовані повністю.

У перший тиждень у мене боліло обличчя і постійно нудило від анестетиків. Спати я мусив підпертий подушками, тому взагалі спав дуже мало, а на додачу геть утратив відчуття часу, бо доглядальниця наполягала, щоб у кімнаті весь час було темно. Та попри це почувався я напрочуд непогано, ба навіть бадьоро й оптимістично. До доктора Бориса я мав цілковиту довіру; зрештою, це ж саме йому і його рукам довіряли всю свою кар’єру численні кінозірки. Ба більше, я знав, що саме з моєю появою він отримав нагоду створити справдешній шедевр: побачивши моє обличчя — обличчя невдахи, — доктор відчув, як у його душі ожили найсміливіші амбіції, згадав, чому насамперед обрав собі цей фах, і вклав у мене всю свою майстерність, а може, самого себе й перевершив. Коли пов’язки знімуть, я сподівався побачити у дзеркалі ретельно виточене лице — дещо брутальне, але водночас сповнене тонких нюансів. Урешті-решт лікар з такою репутацією мусив обміркувати в усіх подробицях вимоги, характерні для серйозного джазового виконавця, і, звісно ж, не переплутати їх із потребами, скажімо, телеведучого.

Хтозна, можливо, він навіть спробував надати моєму обличчю того виразу нечіткої, розпливчастої стурбованості, яким відзначалися колись молодий Де Ніро і Чет Бейкер, доки його не перетворили на руїну наркотики. Я думав про альбоми, які запишу, і про те, яких виконавців найму до свого майбутнього гурту. Настрій мав переможний і віри не йняв, що раніше вагався і ніяк не міг зважитися на цей крок.

Так минув перший тиждень, а тоді дія ліків минула, і на мене насунула депресія, я почувався самотнім і нікому не потрібним. Тепер моя доглядальниця, Ґрейсі, впускала в кімнату трохи більше світла — хоч і далі тримала жалюзі принаймні наполовину опущеними, — і дозволяла мені ходити в халаті по кімнаті. Тож я знай один по одному вставляв у аудіосистему «Бенґ-енд-Олуфсен» компакт-диски й намотував кола по килиму, час од часу спиняючись перед туалетним столиком з великим дзеркалом порозглядати химерного забинтованого монстра, який зиркав на мене звідти крізь вузькі щілини для очей.

Саме тоді Ґрейсі й розповіла мені, що сусідній номер займає Лінді Ґарднер. Якби я почув цю новину раніше, на стадії ейфорії, то був би просто в захваті, а може, навіть сприйняв би її за першу ластівку того гламурного життя, яке чекало на мене у недалекому майбутньому. Однак тепер, коли мені було тяжко на серці, звістка про це сповнила мене такою відразою, що аж викликала новий приступ нудоти. Якщо ви — один із численних прихильників Лінді, то я наперед вибачаюся за все, що скажу далі, але ніде правди діти: якщо й був тоді хтось, хто уособлював у моїх очах усю ницість та гидь цього світу, то це була власне Лінді Ґарднер. Дивіться: геть-чисто позбавлена будь-якого, бодай мізерного таланту особа — так-так, визнаймо, вона ж сама продемонструвала, що жодною акторською майстерністю не володіє, і навіть не пробувала вдавати, наче має якусь схильність до музики, — зуміла все ж стати відомою настільки, що нині за неї змагаються провідні телеканали та глянцеві журнали, які ніяк не можуть насититися зображеннями її усміхненої фізіономії. Якось цього року я проходив повз одну книгарню, побачив чергу, що зміїлася перед дверима, і зацікавився: думав, може, туди завітала якась знаменитість штабу Стівена Кінґа? Де ж пак: виявилося, там сидить Лінді Ґарднер і підписує свою найновішу автобіографію, яку, звісно ж, написали за неї. І як вона всього цього досягла? Найзвичайнісіньким, ясна річ, чином. Правильні любовні зв’язки, правильне заміжжя, правильне розлучення. Усе, що веде на обкладинки правильних журналів, на правильні телешоу, ну, й на правильні радіоефіри — як-от той, не пам’ятаю назви, де вона недавно давала поради: наприклад, як одягнутися на те страшенно важливе перше побачення після розлучення або що робити, коли підозрюєш, що твій чоловік — гей... словом, усяке таке. Всі навколо знай теревенять про її «зірковість», а насправді цю ману легко розвіяти — треба просто поворушити мізками. Бо це ж усього-на-всього наслідок частої появи на телеекрані й на обкладинках журналів, наслідок усіх тих фото з усіляких прем’єр та вечірок, де Лінді красується під руку з різними легендарними особистостями, — ви ж бачили таких знімків цілу купу. І ось вона тут, у сусідньому номері, поправляється, як і я сам, після пластичної операції на обличчі у клініці доктора Бориса. Жодна інша новина не могла б символізувати всю глибину мого морального падіння ліпше. Ще тиждень тому я був джазменом. Тепер же я — лише ще один жалюгідний пройда, який дозволив почикрижити собі обличчя, аби тільки отримати нагоду слідом за такими-от Лінді Ґарднер пролізти й собі у світ усіх тих нікчемних, пустопорожніх знаменитостей.

Наступних кілька днів я намагався збавляти час за читанням, але не міг зосередитися. Лице під бинтами де-не-де пульсувало, де-не-де пекельно свербіло; мене то кидало в жар, то мучили приступи клаустрофобії. Заграти на саксофоні хотілося страшенно, і думка про те, що минуть ще тижні й тижні, заки я зможу піддати свої лицеві м’язи такому навантаженню, гумору аж ніяк не додавала. Зрештою я знайшов-таки найкращий спосіб коротати день з ранку до вечора: по черзі то слухав компакти, то переглядав нотні аркуші — прихопив з дому цілий стос аранжувань і сольних партій, над якими працював у себе в закапелку, — і наспівував собі під ніс різні імпровізації.

Наприкінці другого тижня після операції, коли я вже дещо зміцнів і тілом, і духом, доглядальниця, тямуще усміхаючись, вручила мені якийсь конверт і мовила: «Не щодня таке отримуєш». Усередині був аркушик готельного паперу для нотаток; цієї хвилини він у мене під рукою, тож можу навести написане там дослівно:

Можливо, так сталося через те, що на той момент я страшенно знудився, або настрій у мене був уже трохи кращий, або ж думка про товаришку по ув’язненню, з якою можна перекинутися слівцем-другим, виявилася надто спокусливою... А може, то я сам виявився не таким і несприйнятливим до гламуру. Хай там як, попри всі ті почуття, які викликала у мене Лінді Ґарднер, прочитавши цю записку, я навіть дещо розхвилювався і сам незчувся, як уже просив Ґрейсі переказати Лінді, що зайду до неї о п’ятій.

Лінді Ґарднер була перемотана бинтами ще більше, ніж я. Мені принаймні залишили відкритою маківку, де волосся стояло сторч, наче ті пальми в оазі посеред пустелі. Натомість Лінді доктор Борис забинтував голову так, що за формою вона скидалася тепер на кокосовий горіх — з прорізами для очей, носа і рота. Яка доля спіткала її пишне біляве волосся, я міг тільки здогадуватися. Голос, утім, тією мірою, якої можна було сподіватися, не змінився і звучав так само, як колись по телевізору.

— То як вам усе це? — поцікавилася вона, а коли я відповів, що не так уже й погано, додала: — Стіве... Можна називати вас Стівом? Мені все про вас розповіла Ґрейсі.

— Невже? Сподіваюся, про погане вона промовчала.

— Ну, я знаю, що ви музикант, і то дуже перспективний.

— Це Ґрейсі так сказала?

— Стіве, якийсь ви напружений. А мені хотілося б, щоб ви тут, біля мене, розслабилися. Декому з відомих людей, знаю, до вподоби, коли публіка навколо ходить по струнці. Це буцімто додає їм вагомості у власних очах. Але я цього терпіти не можу. Я хотіла б, щоб ви ставилися до мене просто як до звичайної приятельки. То що ви казали? Тут, на вашу думку, не так і зле?

Номер у неї був значно більший за мій і складався з кількох кімнат; ми розташувалися у вітальні. Сиділи навпроти на парних білих диванах, розділені низеньким кавовим столиком з димчастого скла, крізь яке видно було основу, зроблену з суцільного шматка сплавної деревини. На столику був цілий розсип глянцевих журналів і стояв кошик з фруктами, все ще загорнений у целофан. Як і в мене, у Лінді на повну працював кондиціонер — коли ти у бинтах, тобі постійно гаряче, — а жалюзі на вікнах, у які било надвечірнє сонце, були опущені. Покоївка принесла мені склянку води і чашку кави — з обидвох стирчали соломинки, так нам подавали тут будь-які напої — і вийшла.

У відповідь на запитання Лінді я сказав, що найважче для мене — не мати змоги грати на своєму саксофоні.

— Але ж ви розумієте, чому Борис вам поки що цього не дозволить, — мовила вона. — От уявіть собі: подуєте ви у ту свою трубу раніше належного часу і бац — ваше обличчя розлетиться клаптями по всій кімнаті!

Ця думка, схоже, неабияк її розвеселила, і вона аж замахала на мене руками, наче той дотеп пустив я, а їй залишалося хіба що примовляти: «Та годі вам, це вже занадто!». Я засміявся й собі і ковтнув через соломинку кави. Потому Лінді заговорила про різних своїх друзів, яким недавно робили пластичні операції: що вони розповідали й у які кумедні ситуації потрапляли. Всі до одного люди, про яких вона згадувала, або самі належали до знаменитостей, або були з якоюсь зіркою у шлюбі.

— То ви — саксофоніст, — зненацька змінила тему Лінді. — Гарний вибір. Це чудовий інструмент. Знаєте, що я кажу всім молодим саксофоністам? Раджу їм слухати колишніх професіоналів. Познайомилася якось з одним саксофоністом, молодим і перспективним, як-от ви, то він узагалі тих давніх виконавців не слухав... таких, як Вейн Шортер та іже з ним. Я йому й кажу: від колишніх профі можна багато чого навчитися. Може, це й не буде щось суто новаторське, але ті хлопці свою справу таки знали. Стіве, ви не проти, якщо я вам дещо ввімкну? Щоб ви точно зрозуміли, про що я оце говорю.

— Ні, я не проти. Але, пані Ґарднер...

— Будь ласка, називайте мене Лінді. Ми всі тут в одному човні.

— Гаразд, Лінді. Я тільки хотів сказати, що не такий і молодий. Насправді мені вже тридцять вісім...

— Та невже? Ну, це ще молодість. Але маєте рацію: я думала, ви значно молодший. З цими ексклюзивними масками, які ми отримуємо від Бориса, відразу так напевне й не скажеш, правда? Судячи з того, що розповідала Ґрейсі, я мала вас за одного з тих дітлахів, у яких усе попереду... думала, може, батьки вам оплатили операцію, щоби посприяти гучному дебюту. Даруйте, помилилася.

— Це Ґрейсі сказала, що в мене «все попереду»?

— Ну-ну, не прискіпуйтеся. Вона сказала, що ви — музикант, і я запитала, як вас звуть. А коли потім обмовилася, що імені вашого не чула, Ґрейсі відповіла: «Це тому, що в нього ще все попереду». Ось так воно було. Але, послухайте, яка взагалі різниця, скільки вам років? Учитися в колишніх профі ніколи не пізно. Я хотіла б, щоб ви дещо послухали. Думаю, вам сподобається.

Лінді підійшла до шафки і наступної миті вже тримала в руках компакт-диск.

— Ви це оціните. Саксофон тут просто досконалий.

В її номері стояла така сама аудіосистема «Бенґ-енд-Олуфсен», як і в мене, й уже незабаром кімнату сповнило розкішне звучання струнних. Через кілька тактів крізь нього пробився якийсь наче сонний тенор, що нагадував голос Бена Вебстера, — і повів за собою оркестр. Якщо ви не надто в усьому цьому петраєте, то могли б навіть прийняти цю частину композиції за один із тих вступів, що їх виконував для Сінатри Нельсон Ріддл. Та голос, який зрештою виявився тут провідним, належав Тоні Ґарднеру. Пісня — я невиразно її пригадував — називалася, здається, «Знов у Калвер-Сіті»; то була балада, яка особливого успіху не мала і яку тепер узагалі ніхто не виконує. Весь час, доки Тоні Ґарднер співав, саксофон ішов услід за ним, вторуючи рядку за рядком. Усе тут було цілковито передбачуване і дуже, понадміру солодкаве.

Утім, за якусь хвилю я вже не надто звертав увагу на музику, бо Лінді переді мною, начебто геть замріявшись, поволі танцювала. Рухалася легко і граційно — очевидно, на тіло хірургічне втручання не поширювалося, — фігуру мала струнку й доладну. Одягнена була у щось середнє між нічною сорочкою і сукнею для коктейлю; себто, хочу сказати, це вбрання скидалося на медичний халат і водночас віддавало гламуром. На додачу я намагався в ці хвилини з’ясувати для себе одне питання. У мене було чітке враження, наче Лінді не так давно з Тоні Ґарднером розлучилася, та позаяк усілякі пов’язані з шоубізнесом плітки я в цій країні дізнаюся останнім, то мені вже починало здаватися, що, може, я тут щось і наплутав. Бо інакше з якого б дива їй танцювати отак — з головою поринувши в музику і явно отримуючи неабияку втіху?

Тієї миті Тоні Ґарднер змовк, струнні зазвучали гучніше на переході, почалося соло піаніста. Тут-таки Лінді, схоже, повернулася на землю. Вона перестала кружляти по кімнаті, натиснула кнопку на пульті, щоб вимкнути музику, а тоді підійшла і знову сіла напроти мене.

— Хіба ж не чудесно? Розумієте тепер, про що я?

— Так, це було чудово, — озвався я, не зовсім, щоправда, впевнений, що ми й далі говоримо лише про саксофон.

— До речі, вуха вас не обманули.

— Даруйте?

— Я про співака. То був саме той, про кого ви подумали. Навіть якщо він більше мені не чоловік, це зовсім не означає, що я не можу й далі слухати його записи, правда ж?

— Звісно, не означає.

— І саксофон тут просто розкішний. Тепер ви розумієте, чому я хотіла, щоб ви його почули.

— Так, було чудово.

— Стіве, а у вас записи є? Маю на увазі, записи, де граєте ви самі?

— Звичайно. У мене навіть тут, в номері, лежить кілька компактів.

— То прихопіть їх із собою, серденько, коли прийдете наступного разу. Хочу послухати, як ви граєте. Гаразд?

— Гаразд, якщо тільки це не вжене вас у нудьгу.

— Ой, ні, не вжене. Але ви ж не думаєте, що я пхаю носа в чужі справи, правда? Тоні завжди казав: не пхайся куди не треба, дай людям спокій, але, знаєте, то він сам тримався дещо по-снобськи, як на мене. Багато хто з відомих людей вважає, що цікавитися варто лише іншими відомими людьми. Я цієї думки не поділяла ніколи, бо бачу потенційного приятеля в кожному. Візьмімо Ґрейсі: ми з нею потоваришували. Вся обслуга у мене вдома — теж мої друзі. Бачили б ви мене на вечірках! Усі балакають між собою про свої останні фільми абощо, і тільки я теревеню собі з офіціанткою чи з барменом. Але ж це не означає, що я пхаю носа куди не слід, правда?

— Та ні, абсолютно не означає. Але послухайте, пані Ґарднер...

— Лінді.

— Послухайте, Лінді... Сидіти тут і балакати з вами — це, звісно, просто казково, але від усіх цих ліків я аж трохи сам не свій. Думаю, мені треба піти і трохи прилягти.

— Ой, вам недобре?

— Нічого страшного, це лише дія ліків.

— Як прикро! Але обов’язково приходьте ще, коли почуватиметесь ліпше. І записи свої принесіть. Домовились?

Довелося ще раз запевнити її, що я чудово провів час і неодмінно зайду знов. Я був уже на порозі, коли вона сказала:

— Стіве, а в шахи ви граєте? Гравець з мене, може, й найгірший у світі, а от самі шахи в мене таки найгарніші. Мені принесла їх минулого тижня Меґ Раян.

Повернувшись у свій номер, я взяв з мінібару колу, сів за письмовий стіл і визирнув з вікна. Там саме опускалося за виднокрай сонце й увесь обшир заполонили рожеві тони. Розташовувалися наші номери доволі високо, і мені видно було, як по шосе ген віддалік снують туди-сюди автомобілі. Посидівши так кілька хвилин, я зателефонував Бредлі, і хоч секретарка довго тримала мене на лінії, слухавку менеджер урешті-решт таки підняв.

— Як там обличчя? — відразу ж стурбовано поцікавився він так, наче йшлося про домашнього улюбленця, якого ненадовго довірили моїй опіці.

— Звідки мені знати? Я ще людина-невидимка.

— З тобою все гаразд? Голос у тебе якийсь... прибитий.

— Я і є прибитий. Слухай, увесь цей задум — помилка. Тепер я добре бачу. Це не спрацює.

Бредлі кілька секунд помовчав, а тоді запитав:

— Операція була невдала?

— Операція, без сумніву, була вдала, але не в тому річ. Я про все решта, все те, до чого вона має привести. Про весь цей план... він ніколи не здійсниться так, як ти собі задумав. Даремно я дав тобі себе вмовити.

— Та що це з тобою? Ти якийсь зовсім пригнічений. Чим вони там тебе накачали?

— Зі мною все добре. Насправді голова в мене вже давненько не була така ясна, як нині. У цьому й заковика. Бо тепер я бачу, що той твій план... Не треба було мені тебе слухати.

— Про що це ти? Який такий план? Слухай, Стіве, все гранично просто. Ти — дуже обдарований музикант. Коли через усе це пройдеш, будеш робити те, що робив завжди, — не більше й не менше. Немає ніякого плану...

— Бредлі, мені тут погано. І це не лише фізичний дискомфорт. Просто тепер я усвідомлюю, що накоїв із самим собою. Це помилка, треба було мені мати більше поваги до себе.

— Стіве, а чого це ти раптом так завівся? Щось трапилося?

— Таки, хай йому чорт, трапилося. Тому й дзвоню. Мені треба, щоб ти забрав мене звідси. Щоб допоміг перебратися до іншого готелю.

— До іншого готелю? А ти хто такий — наслідний принц Абдулла? Що там, до дідька, не так з тим готелем?

— Що не так? У мене тут Лінді Ґарднер просто під боком, у сусідньому номері. Вона вже раз запросила мене до себе і, судячи з усього, запросить ще не раз. Ось це, власне, й не так!

— Лінді Ґарднер — у сусідньому номері?

— Слухай, я цього не витримаю. Я щойно в неї був і ледь висидів, не міг більше — і все. А вона наостанок бере і каже, що зіграла б зі мною в шахи: Меґ Раян їй, бачте, їх притягнула...

— Зажди-зажди, Стіве. Ти це серйозно — в тебе там Лінді Ґарднер по сусідству? І ти з нею спілкуєшся?

— Вона поставила запис свого чоловіка! А, до холери, зараз у неї там уже грає щось інше. Ось до чого я докотився. Ось це тепер мій рівень.

— Стіве, ану вгамуйся, давай ще раз, спочатку. Заткни пельку, глибоко вдихни, а тоді спокійно все поясни, чуєш? Поясни, як це ти опинився поряд з Лінді Ґарднер.

Якусь хвилю я помовчав, справді трохи заспокоївся, а тоді у двох словах розповів, як Лінді запросила мене до себе і що було далі.

— То ти їй не нагрубіянив? — запитав він, щойно я змовк.

— Ні, не нагрубіянив, якось тримав усе в собі. Але більше я туди не піду. Мені треба перебратися в інший готель.

— Стіве, ні в який інший готель ти перебиратися не будеш. Лінді Ґарднер? Вона забинтована — ти забинтований. Треба ж такого — Лінді Ґарднер у сусідньому номері! Це ж золота акція, таке буває раз у житті.

— Нічого подібного, Бредлі. Вузьке коло обраних — то ще те пекло. Шахи від Меґ Раян — заради Бога!

— Шахи від Меґ Раян? І які вони на вигляд? Кожна фігура — зменшена копія Меґ?

— А ще вона хоче послухати, як я граю! Наполягає, щоб наступного разу я взяв зі собою компакти!

— Хоче послухати... Ісусе милий! Стіве, ти ще бинтів не зняв, а все вже само йде тобі до рук. Вона хоче послухати, як ти граєш?

— Прошу тебе, Бредлі, займися цим. Гаразд, я у тарапатах, мені зробили операцію, бо ти мене на це намовив, бо я був таким дурнем, що повірив у твої теревені. Але миритися з цим я не збираюся. Сидіти тут ще два тижні у товаристві Лінді Ґарднер я не буду. Прошу, забери мене звідси — і то негайно!

— Нікуди я тебе не забиратиму. Ти хоч уявляєш, яка непроста птиця та Лінді Ґарднер? Знаєш, з якими людьми вона приятелює? І що може зробити для тебе одним-единим телефонним дзвінком? Авжеж, з Тоні Ґарднером вона тепер розлучена, але це нічого не міняє. З Лінді Ґарднер у групі підтримки і з новим обличчям перед тобою відчиняться всі двері. П’ять секунд — і ти у вищій лізі.

— Не буде ніякої вищої ліги, Бредлі, бо я до неї більше не піду, і двері переді мною мають відчинятися лише завдяки моїй музиці, а не будь-якій іншій бридні, ти чуєш? Не вірю я у все те, що ти мені торочив перед операцією, не вірю в усю цю дурню з планом...

— Ну-ну, не треба так гарячкувати. Я дуже переживаю за твої шви...

— Бредлі, дуже скоро тобі не буде вже за що переживати, бо знаєш, що я зараз зроблю? Поскидаю з себе ці дурнуваті бинти, а то ходжу тут, ніби якась мумія, а тоді запхаю собі пальці до рота і розтягну його від вуха до вуха! Ти мене чуєш, Бредлі?

Менеджер зітхнув і сказав:

— Добре, заспокойся. Просто заспокойся. Останнім часом у тебе забагато стресів. Це можна зрозуміти. Не хочеш бачитися тепер з Лінді, готовий проґавити скарб, який сам іде до рук, — воля твоя, я з твоєю думкою мушу рахуватися. Але будь принаймні ввічливий, гаразд? Придумай гарну відмовку. Не спалюй мостів.

Після цієї розмови з Бредлі мені відчутно полегшало, і вечір я провів доволі непогано: подивився до половини фільм, потім послухав Білла Еванса. Наступного ранку після сніданку з’явився у супроводі двох медсестер доктор Борис і невдовзі пішов, начебто всім задоволений. Трохи згодом, біля одинадцятої, до мене завітав барабанщик на ім’я Лі, з яким я кілька років тому грав у Сан-Дієґо в одному оркестрі. Провідати мене йому порадив Бредлі, який вів і його справи.

Лі — хлопець непоганий, і я радий був з ним побачитися. Він просидів у мене з годинку, і ми знай обмінювалися новинами про спільних знайомих: хто в якому оркестрі чи гурті тепер грає, а хто спакував пожитки і перебрався до Канади чи й до Європи.

— Мало хто з нашого старого гурту залишився тут, і це кепсько, — сказав Лі. — Спочатку ви класно веселитеся всі вкупі, а потім бац — і шукай вітра в полі, ти вже поняття не маєш, куди кого занесло.

Він поділився враженнями про кілька останніх своїх концертів, потому ми посміялися, пригадавши пару кумедних випадків з тих часів, коли виступали разом у Сан-Діеґо. Наприкінці, збираючись уже йти, Лі спитав:

— А про Джейка Марвелла що скажеш? Як тобі? Дивний цей світ, ні?

— Світ таки дивний, маєш рацію, — відповів я. — Але, з іншого боку, Джейк же завжди був непоганим музикантом. Він заслужив на те, що тепер має.

— Так-то воно так, але все одно якось дивно. Ти ж пам’ятаєш, який він був тоді, у Сан-Діеґо? Стіве, та ти його запросто переплюнув би, одним махом здув би зі сцени — і так було б кожнісінького вечора. А тепер глянь лише на нього... Це йому просто пощастило чи тут є ще щось?

— Ну, Джейк завжди був приємним хлопцем, — сказав я. — А щодо мене, то я тільки тішуся, коли бачу, що якийсь саксофоніст здобуває визнання.

— Визнання — це точно, — кивнув Лі. — Та ще й якраз тут, у цьому готелі. Зажди-но, у мене ж є... — він понишпорив у своїй сумці і витягнув потріпаний примірник «Лос-Анджелес віклі». — Так, ось. Музична премія Саймона і Вестбері. Джазовий музикант року. Джейк Марвелл. Ану, подивимось, коли там це ганьбише? Завтра у бальній залі. Зможеш прогулятися вниз і побачити церемонію на власні очі. — Він поклав газету і похитав головою. — Джейк Марвелл. Джазовий музикант року. Хто б міг подумати, га, Стіве?

— Навряд чи я туди піду, — мовив я. — А от склянку за нього таки перехилю.

— Джейк Марвелл. Це що ж, світ догори дриґом перевернувся чи як?

Десь через годину після ланчу задзеленчав телефон; дзвонила Лінді.

— Фігури вже на шахівниці, серденько, — сказала вона. — Готові зіграти? Тільки не відмовляйтесь, я тут просто дурію від нудьги. А, і не забудьте, прихопіть ті компакти. Страшенно хочу послухати, як ви граєте.

Я поклав слухавку, а тоді присів на край ліжка, намагаючись зрозуміти, як же так трапилось, що я тут-таки й здався, фактично, без жодного опору. По суті, в моїй відповіді навіть натяку не прозвучало на відмову. Може, це звичайнісінька безхребетність? Або ж усе, що товкмачив мені по телефону Бредлі, пустило значно глибше коріння, ніж я готовий сам собі зізнатися. Та думати про це тепер я не мав часу, бо треба було вирішити, який із моїх компактів справить на Лінді найкраще враження. Всілякий авангард можна відкинути відразу, це зрозуміло, як і записи, зроблені торік з електрофанкерами у Сан-Франциско... Врешті-решт я вибрав один-единий диск, переодягнувся у свіжу сорочку, накинув зверху халат і вирушив у сусідній номер.

Лінді також була в халаті, але якби вона з’явилася в ньому на якійсь, скажімо, кінопрем’єрі, ніхто б не звернув на це особливої уваги. На тому-таки скляному столику, звісно ж, уже чекали розставлені шахи; ми сіли, як і напередодні, одне навпроти одного й узялися до гри. Може, тому, що руки у нас були зайняті, я почувався тепер значно розкутіше, ніж попереднього разу. Граючи, ми розмовляли то про те, то про се: про телешоу, наприклад, про улюблені європейські міста Лінді, про китайську їжу. Всіляких імен звучало набагато менше, та й сама вона здавалася спокійнішою і якоїсь миті сказала:

— А знаєте, чим я тут займаюсь, щоб остаточно не з’їхати з глузду? Мою велику таємницю? Я розповім, тільки нікому ні слова, навіть Ґрейсі, обіцяєте? Влаштовую собі опівнічні прогулянки. З будинку не виходжу, але ж він такий велетенський, що по ньому можна блукати хоч до скону. А коли йдеш отак серед ночі, то часом аж дух захоплює. Минулої ночі я ходила так добру годину. Треба, правда, тримати вухо насторожі, бо персонал сновигає туди-сюди постійно, але мене не заскочили ще жодного разу. Щойно щось десь зашарудить, я відразу бігом ховатися. Якось мене буквально на секунду побачив якийсь прибиральник, але я моментально принишкла в тіні! Це так бадьорить. Сидиш тут цілий день, як у тюрмі, а потім — раз, і ти вже начебто цілком вільний... відчуття просто чудове. Якоїсь ночі візьму вас, серденько, з собою. Покажу вам усе — тут чого тільки не побачиш! Бари, ресторани, конференц-зали. Чудова бальна зала. І ніде ні душі, всюди темно і порожньо. А ще я натрапила на одне фантастичне місце, якийсь такий пентгаус... думаю, чи не президентський номер? Він готовий хіба що наполовину, там ще все доробляють, але я його знайшла і якось туди пробралася. Пробула там хвилин двадцять, а може, й пів години, поміркувала собі про всяку всячину... Гей, Стіве, ви добре подумали? А якщо я піду отак і заберу вашого ферзя?

— Ох... точно, проґавив. Лінді, ви граєте набагато краще, ніж можна було подумати з ваших слів. І що ж мені тепер робити?

— Ну, гаразд, зробімо так... Оскільки ви — гість, та й відволікла вас, без сумніву, моя балаканина, я вдам, ніби нічого не бачила. Так буде порядно з мого боку, ні? Слухайте, Стіве, не пам’ятаю, чи питала вас раніше... Ви одружені, правда?

— Правда.

— І якої думки про все це ваша дружина? Себто, це ж не дешево. Вона не одну пару взуття могла б за ці гроші купити.

— Вона нічого не має проти. Властиво, це була насамперед її ідея. Дивіться, а хто це у нас тепер ґав ловить?

— От дідько. Ні, кепський з мене гравець, як не крути. Знаєте, не хочу пхати носа в чужі справи, але часто вона до вас сюди приходить?

— Насправді взагалі ще не приходила. Але ми так домовилися раніше, перш ніж я сюди приїхав.

— Невже?

Лінді була, схоже, дещо спантеличена, і я сказав:

— Можливо, це звучить дивно, розумію, але нам обидвом здавалося, що так буде краще.

— Бачу, — мовила вона і за кілька секунд додала: — То, виходить, до вас ніхто не приїжджає?

— Приїжджає. От буквально сьогодні зранку заходив один музикант, ми колись із ним разом працювали.

— Правда? Це добре. Знаєте, серденько, ніяк не запам’ятаю, як ходять ті слони... Якщо побачите, що я роблю щось не так, то просто скажіть, гаразд? Обводити вас навколо пальця я не маю жодного наміру.

— Згода, — кивнув я, а тоді повів далі: — Той приятель, який до мене сьогодні приходив, розповів одну новину. Дещо дивне. Цікавий збіг.

— Так?

— Кілька років тому у Сан-Діеґо ми обидвоє знали одного хлопця, Джейка Марвелла. Може, ви й чули вже про нього. Він тепер, так би мовити, у вищій лізі. Але тоді, коли ми з ним зналися, був просто ніякий. Дурисвіт, як по правді. З тих, які блефують — і так добиваються свого. Ніколи не вмів як слід дати раду з інструментом. Та й останнім часом я його не раз чув: грати краще він не став. Але кілька разів то тут, то там скористався вдалою нагодою, і тепер вважається крутим. І це при тому, що, присягаюся, не грає ні на дрібку краще, ніж колись, ні на дрібку. А тепер новина — знаєте яка? Оцей самий хлопака, Джейк Марвелл, отримує завтра велику музичну премію — тут, у цьому готелі. Джазовий музикант року. Таке враження, знаєте, що там усі з глузду поз’їжджали. Навколо стільки справді обдарованих джазменів, а премію вирішили віддати Джейкові.

Тут я просто змусив себе замовкнути, підвів погляд від шахової дошки і коротко засміявся, а тоді вже дещо м’якше додав:

— І що ж ти зробиш?

Лінді сиділа випроставшись і не зводила з мене очей.

— Кепсько, геть кепсько. То, кажете, той хлопець нічого не вартий?

— Перепрошую, трохи мене понесло. Ну, хочуть дати Джейкові премію, то й нехай дають, чому ні?

— Але якщо він не заслуговує...

— Він заслуговує тією ж мірою, що й наступний у черзі. То просто думки вголос, можете їх в одне вухо впустити, в інше випустити.

— О, це мені дещо нагадало, — спохопилася Лінді. — Ви не забули принести свою музику?

Я показав компакт-диск, що лежав біля мене на дивані.

— Не знаю, чи вас зацікавить. Зрештою, не мусите слухати...

— Е, ні, я таки послухаю, неодмінно послухаю. Дайте-но глянути.

Я подав їй компакт.

— Це гурт, з яким я грав у Пасадені. Всілякі популярні мелодії, давній свінг, трохи босанови. Нічого особливого, просто прихопив з собою, бо ви просили.

Лінді уважно розглядала обкладинку: спочатку піднесла її до очей, потім знов опустила вниз.

— А ви тут на фото є? — вона знову піднесла коробку. — Мені ж, знаєте, трохи цікаво, який ви з себе... тобто, яким були.

— Я другий справа. У гавайській сорочці, з прасувальною дошкою в руках.

— Оцей? — вона пильно глянула на компакт, потому — на мене, а тоді сказала: — Гей, та ви ладний хлопець. — Але прозвучало це якось тихо, зовсім не переконливо. Повз моє вухо не пройшла навіть нотка явного жалю. Втім, тієї ж таки миті Лінді спам’яталася.

— Гаразд, то послухаймо!

Вона рушила до «Бенґ-енд-Олуфсен», а я сказав:

— Дев’яту доріжку. «Ти поруч». Вона для мене особлива.

— Отже, «Ти поруч».

На цій композиції я зупинився після деяких роздумів. Музиканти у тому гурті були першокласні. Поодинці кожен із нас мав амбіції значно сміливіші, але об’єдналися ми з чіткою метою виконувати якісний ходовий матеріал — те, що завжди до смаку юрбі. Наша версія «Ти поруч» — мій теноровий саксофон вів там сольну партію від початку і до кінця — не так далеко й утекла від царини Тоні Ґарднера, але я завжди щиро нею пишався. Ви, либонь, гадаєте, що чули вже цю пісню на будь-який можливий лад. Чудово, то послухайте в такім разі ще й нас. Отой другий приспів, наприклад. Або хоча б той відтинок, наприкінці переходу, де гурт іде від напівзменшеного септакорду третього ступеня до малого мажорного септакорду шостого ступеня з пониженою ноною, а сам я йду вгору такими інтервалами, які начебто й зіграти неможливо, а потім тримаю ту солодку, неймовірно ніжну, високу сі-бемоль. Як на мене, там є відтінки, вираження пристрасних прагнень і жалю, яких вам чути раніше ще не доводилося.

Тож я був упевнений, можна сказати, на всі сто, що цей запис Лінді схвалить неодмінно. Й у першу хвилину-другу вона нібито й справді ним насолоджувалася. Завантаживши компакт-диск, не сіла знов, а зосталася на ногах, як і того разу, коли вмикала мені запис свого чоловіка, і мрійливо заколихалася під неквапний ритм. Але потім її рухи перестали з тим ритмом збігатися, і вона завмерла на місці, схиливши голову так, наче намагалася зосередитися. Спершу я навіть не побачив у цьому якоїсь недоброї ознаки. І лише тоді, коли Лінді поволі підійшла назад до дивана і сіла, хоч музика звучала ще на повну, я збагнув: щось не так. Через бинти, звісно, побачити вираз її обличчя було годі, але вже те, як важко і якось штивно опустилася вона, немов манекен, на своє місце, нічого доброго не віщувало.

Коли композиція добігла кінця, я взяв пульт і вимкнув програвач. Ще якийсь час — без кінця і краю, як на мене, — Лінді не ворушилася й так і сиділа, заклякнувши у геть незручній позі. Потім підсунулася вище, неуважливо взяла з шахівниці якусь фігуру і заходилася крутити її в руках.

— Дуже гарно, — озвалася врешті-решт. — Дякую, що дали мені це послухати.

Прозвучали ці слова шаблонно, але вона начебто й не перечила, щоб так і було.

— Мабуть, це просто не зовсім ваше.

— Ні-ні, — голос у неї стишився і звучав тепер похмуро. — Гарно, дуже гарно. Дякую, що дали мені послухати. — Вона поставила фігуру назад і сказала: — Ваш хід.

Я опустив очі на шахівницю, намагаючись пригадати, на чому ми зупинилися. А за хвилю м’яко запитав:

— Може, з цією піснею у вас пов’язане щось особливе?

Лінді підвела погляд, і я відчув, як під бинтами у неї здіймається гнів. Проте озвалася вона тим-таки тихим голосом:

— З цією піснею? Нічого з нею не пов’язано. Взагалі нічого. — Раптом вона засміялася — коротким недобрим сміхом. — Ви, певне, маєте на увазі — пов’язана з ним, з Тоні? Та ні. Він її ніколи не виконував. А ви граєте дуже гарно. Справді професійно.

— Справді професійно? І що б це мало означати?

— Я про те, що... ну, так, звучало справді професійно. Я думала, це комплімент.

— Професійно? — я підхопився на ноги, пройшов через кімнату і вийняв з програвана диск.

— Чого це ви так розлютилися? — голос її далі звучав відсторонено і холодно. — Я щось не те сказала? Перепрошую. Я намагалася поводитися ввічливо.

Я підійшов назад до столика, поклав диск у коробку, але сідати не став.

— А як же наша партія? — спитала вона.

— Маю ще справи, якщо ви не проти. Треба зробити кілька дзвінків. Переглянути деякі папери.

— Ну, й чого ви так розлютилися? Не розумію.

— Та зовсім я не розлютився. Просто часу нема, оце й усе.

Лінді таки підвелася, щоб принаймні провести мене до дверей, де ми й розійшлися, холодно потиснувши одне одному руки.

Я вже казав, що після операції геть вибився зі звичного режиму сну. Того вечора мене раптом охопило відчуття втоми, тож ліг я рано, міцно проспав кілька годин, а серед ночі прокинувся — і заснути вже не зумів. Трохи покрутившись у ліжку, я став і ввімкнув телевізор. Натрапив на фільм, який бачив ще у дитинстві, тож присунув крісло, стишив звук і додивився його до кінця. Коли фільм закінчився, на екрані з’явилися два проповідники, що кричали один на одного, а публіка аж шаленіла в екстазі. Загалом почувався я непогано. Мені було затишно, весь світ був, здавалося, ген-ген далеко, за мільйони миль звідси. Тож коли ні сіло ні впало задзвонив телефон, у мене мало не вистрибнуло з грудей серце.

— Це ви, Стіве? — почувся у слухавці голос Лінді. Звучав якось дивно, і я подумки запитав себе, чи вона, бува, не випила.

— Так, я.

— Знаю, вже пізно. Але я щойно проходила повз і побачила у вас під дверима світло, то й припустила, що ви теж маєте проблеми зі сном, як і я.

— Так і є, важко дотримуватися якогось режиму.

— От власне.

— У вас усе гаразд? — запитав я.

— Певно. Все добре. Дуже добре.

Тепер я збагнув, що Лінді не п’яна, але що з нею таке, узяти втямки не міг. Вона була не те щоб надто збуджена, ні, проте й сну ані в оці не мала; крім того, щось її таки хвилювало, і вона явно збиралася мені про це розповісти.

— Ви впевнені, що все гаразд? — перепитав я.

— Так, звісно, але... Слухайте, серденько, у мене тут дещо є, одна річ, яку я хотіла б віддати вам.

— Віддати мені? І що б то могло бути?

— Я краще промовчу, це має бути несподіванка.

— Звучить цікаво. То я зайду — може, після сніданку?

— Ну, я якось так сподівалася, що ви зайдете зараз. Себто, та річ — тут, ви не спите, і я не сплю. Пізно, я знаю, але... Слухайте, Стіве, щодо того, що трапилося раніше, коли ви в мене були... Я таки маю вам пояснити.

— Дурниця, викиньте з голови. Нічого страшного.

— Ви на мене розлютилися, бо подумали, ніби мені не подобається, як ви граєте. Але це не так. Насправді все було якраз навпаки, точнісінько навпаки. Що ви мені поставили — вашу версію «Ти поруч»? Так-от, вона мені відтоді з голови не виходить. Тобто, я хотіла сказати, не з голови — з серця. З серця мені ніяк не йде та ваша пісня.

Що сказати, я не знав, і, перш ніж щось надумав, Лінді заговорила знову.

— То як, зайдете? От просто зараз? І тоді я поясню все, як належиться. А найважливіше... Ні-ні, мовчу, це ж має бути несподіванка. Приходьте і самі побачите. І прихопіть ще раз той ваш компакт. Домовилися?

Лінді взяла у мене з рук диск, щойно відчинила двері, — так, ніби перед нею стояв якийсь хлопець-кур’єр, — але відразу потому вхопила мене за зап’ястя й затягнула досередини. Була в тому самому гламурному халаті, що й раніше, але вигляд мала тепер уже не такий бездоганний: одна пола халата звисала нижче за іншу, а до бинтів біля коміра пристав збитий ковтун сірого пуху.

— Як на мене, ви тільки-но повернулися зі своєї нічної прогулянки, — озвався я.

— Я така рада, що ви не спите. Навіть не знаю, як би я дочекалася до ранку. А тепер слухайте: як я вже казала, у мене для вас несподіванка. Сподіваюся, вам сподобається... неодмінно сподобається. Та спершу влаштовуйтеся зручніше. Ми послухаємо вашу пісню ще раз. Ану, дайте-но гляну, котра то була доріжка?

Я вже звично сів на дивані й дивився, як вона метушиться біля аудіосистеми. Світло в кімнаті було приглушене, повітря приємно холодило. І тут з колонок полилася «Ти поруч» — мало не на повну гучність.

— Ми потривожимо сусідів, вам не здається? — спитав я.

— Та ну їх до дідька! Ми платимо цілком достатньо, це не наші проблеми. А тепер тс-с-с... слухайте, слухайте!

Лінді почала погойдуватися під музику, як раніше, от лише цього разу після першого-другого куплету не спинилася. Навпаки, вона, схоже, поринала в музику дедалі глибше і руки тримала так, ніби обнімала уявного партнера по танцю. Коли пісня закінчилася, Лінді вимкнула програвач і завмерла в дальньому кінці кімнати, тихо й непорушно, спиною до мене. Стояла так і стояла, аж нарешті обернулася і підійшла до мого дивана.

— Не знаю, що сказати, — мовила вона. — Це просто надзвичайно. Ви — чудовий, чудовий музикант. Просто геній.

— Що ж, дякую.

— Я знала це ще тоді, першого разу. Правда. Тому й так відреагувала. Вдала, наче мені не подобається, задерла носа... — Вона сіла навпроти мене і зітхнула. — Тоні колись постійно мене за це картав, бо я завжди так поводилася, нічого не можу з собою зробити. Натрапляю ото, знаєте, на справді талановиту людину, на когось, хто дійсно має дар Божий, — і все, нічого не вдію, поводжуся так, як повелася була з вами. Навіть не знаю, що це таке. Мабуть, заздрість. Подібно, як іноді буває між жінками: доки всі навколо такі собі, нічого особливого, доти все тихо-мирно, та варто об’явитися серед них якійсь красуні — і решта починає її ненавидіти, вони вже очі готові їй видряпати. От щось схоже відбувається й зі мною, коли я зустрічаю когось такого, як ви. Надто, якщо це стається несподівано — як-от сьогодні — і застає мене зненацька. Тобто ось ви тут — просто ще одна людина з публіки, думаю я собі, аж раптом — е ні, це ж... ну, хтось зовсім інший. Розумієте, про що я? Просто мені хочеться бодай якось пояснити, чому я так негарно з вами повелася. Ви мали повне право на мене гніватися.

На якийсь час між нами зависло мовчання — лунка тиша глухої ночі.

— Дякую, — озвався я врешті-решт. — Мені дуже приємно чути від вас такі слова.

Лінді зненацька підхопилася на ноги.

— А зараз — сюрприз! Чекайте тут, не рухайтеся.

Вона вийшла в суміжну кімнату, де, судячи зі звуків, що долинали до мене, відчинила й зачинила кілька шухляд. Коли ж знову з’явилася у дверях, то обома руками тримала щось перед собою; втім, що саме то було, я не бачив, бо зверху лежала шовкова хустинка.

Дійшовши до середини кімнати, Лінді спинилася.

— Стіве, вийдіть сюди і прийміть це. Треба влаштувати бодай якусь церемонію.

Я не знав, що й подумати, але підвівся. Коли ж підійшов до Лінді, та зняла хустинку і простягнула мені якусь лискучу латунну штукенцію.

— Ви цілковито на неї заслуговуєте. Тож вона — ваша. Джазовий музикант року. А може, й усіх часів. Вітаю.

Вона вклала ту річ мені до рук і через пов’язку легенько поцілувала в щоку.

— Ну, то дякую. Це таки несподіванка... до того ж і на вигляд гарна. І що ж це таке? Алігатор?

— Алігатор? Та ну! Це пара милих херувимчиків, які цілуються.

— А, так, тепер і сам бачу. Що ж, дякую, Лінді. Навіть не знаю, що сказати. Вони справді дуже гарні.

— Алігатор!

— Даруйте. Просто ось цей хлопака так витягнув на всю довжину ногу, що мені здалося... але тепер я вже бачу. Направду гарно.

— Ну, то вона ваша. Ви на неї заслуговуєте.

— Лінді, я зворушений, чесно. А що пише ось тут внизу? Я не маю окулярів.

— «Джазовий музикант року», що ж іще там може писати?

— Так і пише?

— Певне, так і пише.

Зі статуеткою в руках я повернувся до дивана, сів і трохи подумав, а тоді сказав:

— Лінді... ця-от штукенція, яку ви мені дали... Не могли ж ви просто випадково натрапити на неї під час однієї з тих своїх опівнічних прогулянок?

— Чому ні? Могла, звісно.

— Бачу... Але ж це не справжня відзнака, правда? Не те брязкальце, яке мають вручити Джейкові?

Лінді відповіла не одразу, вона просто мовчки, тихо-тихенько стояла, а потім озвалася:

— Справжня, певно, що справжня. Який сенс вручати вам якийсь старий непотріб? Мала скоїтися несправедливість, але ось тепер справедливість таки взяла гору. Тільки це й має тут значення. Саме так, серденько, і не інак. Ви ж самі розумієте, що заслуговуєте на цю нагороду найбільше.

— Мені, звичайно, дуже приємно, що ви дивитеся на цю ситуацію так, але це ж... щось дуже схоже на крадіжку.

— Крадіжку? Хіба ж ви самі не казали, що той хлопець нічого не вартий? Що він, по суті, фальшивка? А ви — геній. То хто у кого тут краде?

— Лінді, а де саме ви натрапили на цю річ?

Вона знизала плечима.

— Та так, в одному з тих місць, куди я ходжу. В одному офісі, можна сказати.

— Сьогодні ввечері? Сьогодні ввечері ви це взяли?

— Звісно ж, сьогодні ввечері. Вчора ввечері я про цю вашу відзнаку взагалі ще не знала.

— Звісно, що так. То це було, кажете, якусь годину тому?

— Годину. Може, дві. Хто його зна? Я трохи собі походила. Зайшла на хвильку до свого президентського номера.

— Господи Ісусе...

— Слухайте, та яке кому діло? Чого ви так розхвилювалися? Ну, втратили вони цю — добудуть собі іншу. Може, в них десь там ціла шафа таким добром напакована. Я вручила вам те, на що ви заслуговуєте. Ви ж не відмовитеся, правда, Стіве?

— Лінді, я не відмовляюсь. Почуття, честь — все це я приймаю і безмежно з цього приводу щасливий. Але справжня відзнака — це все-таки трохи інше. Її треба повернути. Поставити назад точнісінько на те місце, звідки ви її взяли.

— Та хай ідуть до біса! Яке кому діло?!

— Лінді, ви просто не подумали як слід. Що ви будете робити, коли все це вийде на чисту воду? Ви хоч уявляєте, який галас здійме преса? Які підуть чутки, який розгориться скандал? Що скаже на все це ваша публіка? Ходімо. Ми підемо туди вже, негайно, доки не почали прокидатися люди. Покажете мені, де саме ви знайшли цю штуку.

Раптом Лінді видалася мені дитиною, яку щойно добряче висварили. Вона зітхнула і мовила:

— Мабуть, серденько, ви таки маєте рацію.

Коли ми домовилися повернути відзнаку, Лінді нараз оволодів дух власниці, й увесь час, доки ми квапливо пробиралися переходами велетенського, вповитого сном готелю, вона міцно притискала статуетку до грудей. Вела мене прихованими від стороннього ока сходами та коридорами, повз сауни та торгові автомати. Ніде не було ні душі, ми нікого ані не чули, ані не бачили. Врешті-решт Лінді шепнула: «Це було тут», — і, прочинивши важкі двері, ми протиснулися в якесь темне приміщення.

Пересвідчившись, що нікого, крім нас, там начебто немає, я ввімкнув ліхтарик, який прихопив у номері Лінді, і посвітив навкруги. Ми опинилися в бальній залі, та якби нам нараз закортіло потанцювати, то навряд чи щось вийшло б: усе довкола було заставлене столиками, на яких біліли полотняні скатертини, та стільцями. З-під стелі посередині звисала люстра вигадливої форми. У дальньому кінці спорудили підвищення, достатньо, мабуть, просторе для того, щоб улаштувати там неабияке шоу, хоча тепер воно й ховалося за завісою. Посеред зали хтось залишив складану драбину, під стіною стояв вертикальний порохотяг.

— Тут буде якась вечірка, — озвалася Лінді. — Осіб на чотириста, а чи й на п’ятсот?

Я пішов углиб зали, нишпорячи променем ліхтарика навколо.

— Так, мабуть, тут усе й відбуватиметься. Вручатимуть Джейкові ту відзнаку.

— Звісно ж. Там, де я знайшла це, — вона піднесла вгору статуетку, — були й інші. «Найкращий дебютант». «Ритм-енд-блюз — альбом року». Всяке таке. Заповідається велика подія.

Тепер, коли очі у мене призвичаїлися до напівмороку, я навіть у слабкому світлі ліхтарика міг роздивитися ту залу краще. І, стоячи перед сценою, на мить уявив собі, який вигляд матиме вона вже за кілька годин. Уявив усіх екстравагантно вдягнених гостей, представників компаній звукозапису, відомих промоутерів, розмаїтих зірок шоу-бізнесу, які знай сміються і нахвалюють одне одного; улесливо щирі оплески щоразу, коли ведучий оголошує спонсорів; ще гучніші оплески, цього разу з усілякими зойками та вересками, коли на сцену один по одному піднімаються, щоб отримати свої відзнаки, переможці. Уявив на тій сцені й Джейка Марвелла: ось він тримає свою нагороду, з тією ж самовдоволеною посмішкою, яка завжди була в нього на вустах у Сан-Діеґо, коли закінчувалося його соло, а слухачі починали аплодувати.

— А може, ми все ж таки помиляємось, — мовив я. — Може, таки не треба цю штукенцію повертати. Може, краще просто викинути її до смітника. Разом із рештою нагород, які ви знайшли.

— Та ну? — сторопіла Лінді. — Ви справді хочете так зробити, серденько?

Я зітхнув.

— Навряд. Але... ото було б задоволення, хіба ні? Всі ці відзнаки — у смітнику. Готовий закластися, що кожен із цих переможців — насправді фальшивка. Що з них усіх скопом таланту не нашкребеш навіть на те, щоб наповнити булочку для гот-доґа.

Я чекав, що Лінді відповість, але вона мовчала. Коли ж трохи згодом заговорила, в її голосі зазвучали якісь нові, дещо жорсткіші нотки.

— Звідки ви знаєте, що там узагалі немає талантів? Звідки знаєте, що взагалі ніхто з них не заслуговує на відзнаку?

— Звідки я знаю? — в мені раптом хвилею піднялося роздратування. — Звідки я знаю? Нумо, поміркуймо разом. Маємо журі, яке вважає Джейка Марвелла найвизначнішим джазовим музикантом року. Цікаво, кого ж іще воно вирішить відзначити?

— Але що вам про цих людей відомо? Та навіть про того Джейка. А раптом він справді добряче попрацював, щоб опинитися там, де опинився, — звідки вам знати?

— Що-що? Ви записалися у фанати Джейка Марвелла?

— Я просто висловлюю свою думку.

— Вашу думку? Отже, це — ваша думка? Зрештою, а чому тут дивуватися? Просто мені на якусь мить вилетіло з голови, хто ви така.

— От дідько, а це ще що має означати? Як ви смієте так зі мною розмовляти?

Я збагнув, що перехопив через край, і квапливо сказав:

— Гаразд, тут я трохи пустився берега, вибачте. Ходімо, тепер треба знайти той офіс.

Лінді не озивалася. Я обернувся, але густа сутінь у залі не давала змоги збагнути, що в неї на думці.

— Де той офіс, Лінді? Нам справді треба його знайти.

Врешті вона показала статуеткою кудись углиб зали і рушила повз столики, й далі не мовлячи ні слова. Ми підійшли до якихось дверей; я приклав до них вухо, кілька секунд почекав, але не почув нічого й обережно їх прочинив.

Ми опинилися у довгому й вузькому приміщенні, розташованому, схоже, паралельно до бальної зали. Звідкилясь лилося тьмяне світло, тож розрізнити бодай обриси навколо можна було й без ліхтарика. Це явно не був офіс, який ми шукали, радше щось на зразок великої кухонної підсобки абощо. Повздовж стін тяглися робочі столи, а прохід між ними був досить широкий, щоб персонал міг спокійно, без тисняви поратися біля наїдків безпосередньо перед тим, як нести їх до зали.

Утім, Лінді, таке враження, це місце впізнала і цілеспрямовано покрокувала вперед проходом. На півдорозі вона раптом спинилася перевірити вміст однієї з таць, що стояли на столах обабіч.

— О, печиво! — вона, здавалося, знову повністю володіла собою. — Але все запаковане у целофан, шкода. Вмираю від голоду! Ану, подивимось, що це в них тут...

Лінді ступила ще кілька кроків і підняла велику куполоподібну накривку.

— Дивіться, серденько, на вигляд дуже непогано...

Вона схилилася над відгодованою смаженою індичкою і, замість покласти накривку на місце, обережно опустила її на стіл збоку.

— Як гадаєте, вони нічого не матимуть проти, якщо я потягну собі одну ніжку?

— Ще й як матимуть. Але кого це обходить?

— Вона така нівроку. Поділитися з вами?

— Звісно, чому ні?

— Добре, зараз усе буде.

Лінді потягнулася була до індички, та нараз випросталася й обернулася до мене.

— То що ж це все-таки мало тоді означати?

— Що саме?

— Ваші слова. Що дивуватися тут, мовляв, нічому. Коли я висловила свою думку. Що ви хотіли цим сказати?

— Послухайте, я перепрошую. Я не хотів вас образити. То були просто думки вголос, не більше.

— Думки вголос? Гаразд, чому б у такому разі не подумати вголос іще трохи? Отже, я припускаю, що дехто з переможців, можливо, й справді заслуговує на свою нагороду. Чому це викликає у вас таку бурхливу реакцію?

— Дивіться, я кажу лише, що такі відзнаки отримують не ті люди. Оце й усе. Але ви, схоже, знаєте краще і вважаєте, що це не так...

— А може, хтось із них працював як проклятий, щоб цього досягнути? Може, вони теж заслуговують на якесь визнання? Знаєте, в чому проблема з людьми вашого штибу? Тільки тому, що Бог наділив вас особливим даром, ви вважаєте, що маєте право на все. Що ви кращі за нас усіх, що кожного-кожнісінького разу просто мусите бути в перших рядах. І не розумієте, що силі-силенній людей пощастило менше, і вони, щоб вибороти собі місце під сонцем, мусять дуже важко працювати...

— А я що ж, по-вашому, не працюю? Сиджу, думаєте, цілий день і баглаї б’ю? Таж я гарую до сьомого поту, мало не падаю, щоб зробити щось справді вартісне, щось достоту прекрасне! А визнання кому дістається? Джейкові Марвеллу і таким, як ви!

— Та як ви смієте, якого чорта? Я до цього всього яким боком? Я тут відзнаку отримую? Я хоч раз, хоч один-единий раз отримала якусь бісову нагороду? Я хоч у школі мала бодай якусь паршиву грамоту за танці, співи чи ще якусь мару? Ні! Ні чорта! Мусила стояти збоку і дивитися, як ви всі, покидьки такі, піднімаєтеся на сцену, отримуєте свої нагороди, батьки плескають у долоні...

— Хоч якусь нагороду?! Хоч якусь?! Та подивіться на себе! Хто тут відомий на весь світ? У кого шикарні будинки?..

Цієї миті хтось клацнув вимикачем, і ми закліпали одне на одного, геть засліплені різким, яскравим світлом. Тими самими дверима, що й ми, до підсобки ввійшло двоє чоловіків, які й наближалися тепер до нас. Ширини проходу якраз вистачало, щоб вони могли крокувати пліч-о-пліч. Один, кремезний чорношкірий чолов’яга у формі охоронця готелю, тримав у руці рацію, яку я спершу прийняв за пістолет. Поруч ішов невисокий білий чоловік із гладко зачесаним лискучим чорним волоссям, одягнений у світло-блакитний костюм.

З першого погляду було зрозуміло, що на шанобливе ставлення з їхнього боку розраховувати не варто. Не дійшовши до нас якогось метра чи двох, вони спинилися, і низький вийняв з кишені посвідчення.

— Департамент поліції Лос-Анджелеса, — повідомив він. — Мене звати Морґан.

— Добрий вечір, — привітався я.

Ще мить вони мовчки розглядали нас, а тоді коп спитав:

— Пожильці готелю?

— Так, — відповів я. — Пожильці.

Тут я відчув, як мені до спини торкнулася м’яка матерія халата. Лінді взяла мене під руку і стала поруч.

— Добрий вечір, офіцере, — озвалася вона заспаним, медовим голосом, зовсім їй не властивим.

— Добрий вечір, мем, — сказав коп. — Маєте, люди добрі, якусь особливу причину не спати о цій порі?

Ми заговорили водночас, а тоді розсміялися. Втім, коп із охоронцем у відповідь ані не засміялися, ані навіть не всміхнулися.

— У нас проблеми зі сном, — мовила Лінді, — тож ми й вийшли прогулятися.

— Прогулятися, — коп роззирнувся по залитому сліпучим світлом приміщенні. — Може, й перекусити щось пошукати?

— Саме так, офіцере! — Лінді й далі говорила геть не своїм голосом. — Трохи зголодніли, знаєте, як то вночі буває.

— Видно, їжа, яку можна замовити в номер, вам щось не дуже, — сказав коп.

— Та так собі, — квапливо пристав на цю думку я.

— Певно, нічого особливого, — продовжував коп. — Стейк, піца, гамбургери, триповерхові сендвічі. Знаю, бо сам щойно замовляв, служба доставки працює цілодобово. Але вам, видно, така їжа не до смаку.

— Ну, ви ж знаєте, як воно, офіцере, — сказала Лінді. — Вся штука в тому, щоб трішки попустувати. Потай кудись пробратися і потягнути шматочок чогось забороненого. Ви ж самі так робили в дитинстві, хіба ні?

Судячи з усього, ні копа, ні охоронця ці слова за душу не зачепили. Коп мовив:

— Вибачте, люди, що турбую, але ж ви самі розумієте, що стороннім сюди вхід заборонено. Крім того, недавно з’ясувалося, що звідси зникли один чи два предмети.

— Та невже?

— Саме так. Ви не бачили тут нічого дивного чи підозрілого?

Ми з Лінді перезирнулися, і вона енергійно захитала головою.

— Ні, — сказав я, — нічого дивного ми не бачили.

— Взагалі нічого?

Охоронець тим часом підійшов ближче і тепер, притискаючись до столу, боком пробрався повз нас. Я збагнув: доки його напарник заговорював нам зуби, він мав перевірити зблизька, чи не ховаємо ми чогось на собі.

— Нічого, — повторив я. — Що саме ви маєте на увазі?

— Підозрілих осіб. Незвичайну метушню.

— Офіцере, невже ви хочете сказати, що в номери хтось вламався? — нажахано запитала Лінді.

— Не зовсім, мем. Але деякі цінні речі зникли.

Я відчував, як пересувається у нас позаду охоронець.

— То ось чому ви тут, — мовила Лінді. — Щоб захистити нас і наше майно.

— Саме так, мем, — коп на секунду відвів погляд і, здалося мені, мигцем перезирнувся з охоронцем, який стояв за нами. — Тож якщо побачите щось дивне, відразу телефонуйте охороні.

Розмова начебто добігла кінця; коп відступив убік, даючи нам пройти. Мені полегшало, і я рушив був до виходу, аж тут Лінді сказала:

— Авжеж, негарно ми повелися, коли притарабанилися сюди шукати їжу. Вже вирішили були почастуватися он тими тістечками, але потім подумали, що все тут приготували, напевне, для якоїсь особливої нагоди і це просто сором — отак узяти й усе зіпсувати.

— У цьому готелі хороша доставка їжі, — озвався коп. — Працює цілодобово.

Я потягнув Лінді за рукав, але її, схоже, охопила манія, характерна — принаймні так частенько пишуть — для багатьох злочинців, яких часом просто-таки нестримно тягне полоскотати собі нерви, наражаючись на ризик викриття.

— А ви самі щось собі замовили, офіцере?

— Певно.

— І як, смачно було?

— Було дуже добре. Раджу вам зробити так само.

— Ходімо, не треба заважати, хай джентльмени продовжують розслідування, — сказав я, тягнучи Лінді за руку, але вона з місця не рушила, натомість говорила далі:

— Офіцере, можна у вас дещо спитати? Не заперечуєте?

— Ну, спробуйте.

— Ви питали, чи бачили ми щось дивне чи незвичайне. А самі ви нічого такого не помітили? Коли зустріли нас, наприклад?

— Не розумію, про що ви, мем.

— Ну, як, у нас же повністю забинтовані обличчя. Ви ж помітили?

Коп пильно глянув на нас, нібито перевіряючи це твердження, а тоді сказав:

— Так, мем, звісно, помітив. Просто не хотів зачіпати нікого особисто.

— Розумію, — мовила Лінді й обернулася до мене: — Дуже тактовно, правда?

— Ходімо, — повторив я і потягнув її за собою, цього разу вже доволі сильно. Поки ми йшли до дверей, я просто спиною відчував погляди, якими проводжали нас обидва чоловіки.

Бальну залу ми перетнули на позір цілком спокійно. Та опинившись за великими обертовими дверима, таки дали волю паніці й мало не бігцем кинулися геть. Рук ми так і не роз’єднали, а тому, доки Лінді вела мене чи не через усю цю велетенську будівлю, раз по раз спотикалися й зіштовхувалися. Нарешті вона затягнула мене в службовий ліфт, і тільки тоді, коли двері за нами зачинилися і ми почали підніматися на горішні поверхи, сперлася спиною об металеву стінку, і до мене долинули якісь дивні звуки: саме так, збагнув я, звучить крізь бинти істеричний сміх.

Коли ми вийшли з ліфта, Лінді знову взяла мене під руку і сказала:

— Ну, от ми й у безпеці. А тепер я хочу кудись вас повести. Таке не можна проґавити. Оце бачили? — вона показала мені картку-ключ. — Зараз подивимось, яка з неї користь.

Завдяки цій картці ми спершу пройшли у двері, на яких писало «Вхід заборонено», а потім у ще одні двері з написом «Небезпечно! Не заходити!», й опинились у приміщенні, де пахло фарбою і свіжою штукатуркою. Зі стін і стелі звисали кабелі, а холодна підлога була чимось поплямлена і вихляпана. Видно там було добре, бо одна стіна була всуціль зі скла — без жодних штор чи жалюзі, принаймні поки що, — й у кімнату жовтавими латками проникало світло знадвору. Поверх цей розташовувався вище навіть за той, де були наші номери: вид на шосе та довколишні терени розкривався звідси такий, ніби ми озирали все це з вертольота.

— Тут буде новий президентський номер, — сказала Лінді. — Я люблю сюди приходити. Поки що ні вимикачів, ні килимів. Але потрохи доводять усе до ладу. Коли я вперше сюди потрапила, тут узагалі ще майже нічого не було. А тепер уже видно, як буде потім. Онде навіть диван поставили.

Посеред кімнати стояло щось вельми громіздке й справді схоже обрисами на диван, хоч і задраповане геть-чисто широкими полотнищами. Лінді підійшла туди так, ніби побачила старого приятеля, і втомлено плюхнулася долі.

— Це все, звичайно, фантазії, — знов озвалася вона, — але я якось трішечки у них вірю. Так-от, я уявляю собі, ніби цей номер готують для мене. Усе ось це. Тому я сюди й пробираюся. Якось мені воно помагає. Помагає будувати моє майбутнє. Спочатку тут був повний безлад. А погляньте навколо тепер: усе потрохи набуває форми. Врешті-решт буде просто чудово, — вона поплескала рукою по тканині обіч себе. — Сідайте, серденько, перепочиньте. Я щось зовсім виснажена. Ви, напевно, теж.

Диван — чи що там ховалося під тими полотнищами — виявився навдивовижу зручним, і не встиг я на нього опуститися, як на мене хвилею накотилася втома.

— Ох, зараз засну, — позіхнула Лінді й усією вагою навалилася мені на плече. — Ну, хіба тут не чудово? Ключ стирчав зі щілини, коли я прийшла сюди перший раз.

Ми трохи помовчали; я відчував, що засинаю, але раптом про щось згадав.

— Лінді?

— М-м-м?

— Лінді, а куди поділася та нагорода?

— Нагорода? А, так. Нагорода. Я її сховала. Що ще я могла зробити? Знаєте, серденько, ви на ту нагороду справді заслужили. Я вам її сьогодні вручила і сподіваюся, це таки щось для вас означає. То була не просто така собі примха. Я все обдумала, дуже ретельно обдумала. Хоча не знаю, чи багато це для вас значить. Чи пам’ятатимете ви про це років через десять або двадцять.

— Та вже напевне пам’ятатиму. Й означає це для мене таки чимало. Слухайте, Лінді, ви кажете, сховали, а де? Де ви її сховали?

— М-м-м? — схоже, у неї знову злипалися очі. — Де могла, там і сховала. Запхала в ту індичку.

— Запхали в індичку?

— Еге ж. Коли мені було дев’ять років, я таке саме зробила з кулькою сестри... знаєте, такі кульки з лампочкою всередині? Запхала в індичку. Та історія й навела мене сьогодні на думку. Швидко зорієнтувалася, ні?

— О, так, без сумніву. — Попри втому, я все ж намагався бодай трохи зосередитися. — Лінді, але ви добре її сховали? Тобто, хто його зна, а раптом ті копи вже її знайшли?

— Добре чи ні, я не бачила. Назовні начебто не стирчало нічого, якщо ви про це. Але чого б їм там нишпорити? Я орудувала руками за спиною, отак. Пхала і пхала, а обернутися і подивитися ж не могла, бо ті хлопці відразу зацікавилися б, що я там роблю... То не просто примха була. Віддати вам ту нагороду. Я все обдумала, ретельно обдумала. І дуже сподіваюся, для вас це таки щось означає... Боже, мені треба поспати.

Вона важко привалилася до мене і наступної миті вже тихенько хропла. З обличчям після операції так поводитися не варто, подумав я і обережно посунув голову Лінді, щоб вона не притискалася щокою до мого плеча.

А тоді й сам провалився у сон.

Прокинувся я раптово, стрепенувшись, і побачив, що за великим вікном просто перед нами займається на світ. Лінді й далі міцно спала, тож я тихенько відсунувся, підвівся і потягнувся, тоді підійшов до вікна і подивився на бліде небо та на шосе далеко внизу. Коли я засинав, щось не давало мені спокою, і тепер я намагався згадати, що ж то було, проте в голові у мене стояв туман, думки мовби десь погубилися. А тоді таки згадав, повернувся до дивана і розбуркав Лінді.

— Що? Що таке? Чого вам? — замимрила та, не розплющуючи очей.

— Лінді, — мовив я, — нагорода. Ми забули про нагороду.

— Я ж вам сказала. Вона в індичці.

— Гаразд, то слухайте. Ті копи, може, й не додумалися зазирнути в індичку. Але рано чи пізно на неї таки натраплять. Раптом от саме зараз хтось крає ту індичку на кавалки?

— То й що? Ну, знайдуть вони там ту штукенцію. І що з того?

— Знайдуть вони там ту штукенцію — і повідомлять про велику знахідку. І тоді той коп згадає про нас. Згадає, що ми якраз там і стояли, біля тієї самісінької індички.

Лінді, схоже, почала нарешті прокидатися.

— Так, — пробурмотіла вона, — я розумію, про що ви.

— Доки та нагорода в індичці, нас можуть пов’язати з цим злочином.

— Злочином? Агов, з яким таким злочином, ви про що?

— Не має значення, як це називати. Треба повернутися туди і забрати ту штукенцію з індички. Куди ми її потім подінемо, не так уже й важливо. Але залишити її там не можна.

— Серденько, ви впевнені? Я така втомлена...

— Лінді, ми мусимо. Якщо залишимо все, як е, ви потрапите у халепу. Пам’ятайте, преса роздує цю історію так, що вам потім не позаздриш.

Лінді трохи поміркувала, а тоді випросталась і підвела на мене очі.

— Гаразд, — сказала вона. — Ходімо.

Цього разу у коридорах чутно було десь гудіння порохотяга, десь голоси, але до бальної зали ми дісталися, так ні з ким і не зіткнувшись. Тепер тут було світліше, і Лінді тицьнула пальцем у табличку, що висіла біля подвійних дверей. Великими, ніби з дитячої гри поцупленими літерами там писало: «Асоціація чистильників басейнів. Ланч».

— Не дивно, що ми не могли знайти той офіс з нагородами, — мовила вона. — Це не та зала.

— Без різниці. Все одно те, що нам треба, — тут.

Ми перетнули залу й обережно ступили до підсобного приміщення. Як і перше, хтось залишив там тьмяне освітлення, а тепер додалося ще й трохи денного світла, що пробивалося через вентиляційні віконця. Всередині не було ні душі, та коли я кинув оком на довгі робочі столи попід стінами, то збагнув, що ми таки влипли.

— Здасться, хтось тут уже побував, — сказав я.

— Еге ж, — Лінді ступила кілька кроків уздовж проходу, роззираючись навколо. — Еге ж. Схоже на те.

Усі контейнери, таці, коробки з солодощами, великі тарелі під куполоподібними накривками, які ми бачили раніше, зникли. Замість усього цього стояли тепер акуратні стоси тарілок та купки серветок, розділені рівними проміжками.

— Отже, всю їжу звідси забрали, — констатував я. — Питання в тому, куди.

Лінді пройшла далі проходом, а тоді обернулася до мене.

— Пам’ятаєте, Стіве, перед тим, як з’явилися ті двоє, якраз тут ми з вами добряче так посперечалися.

— Та пам’ятаю. Але навіщо знову до цього повертатися? Я геть був пустився берега, знаю.

— Ваша правда, забудьмо. То де ж поділася та індичка? — вона ще трохи пороззиралася довкруги. — Знаєте що, Стіве? В дитинстві мені страшенно хотілося стати танцюристкою та співачкою. І я старалася, одному Богу відомо, як сильно я старалася, але всі тільки сміялись, і я думала: який же несправедливий цей світ... Та потім, трохи подорослішавши, я зрозуміла, що не такий уже й він несправедливий. Бо ж навіть якщо належати, як-от я, до тих, кого небо талантом не благословило, то все одно шанс є, все одно можна знайти собі місце під сонцем, тож не варто обмежуватися лише перебуванням серед, так би мовити, публіки. Легко, звісно, не буде. Доведеться важко працювати, не зважати на те, що кажуть люди. Але шанс є, однозначно є.

— Що ж, у такому разі ви, схоже, ним скористалися.

— Світ насправді влаштований дуже дивно. Знаєте, як на мене, це було дуже проникливо. З боку вашої дружини тобто. Порадити вам зробити операцію.

— Даймо їй спокій, моїй дружині. Слухайте, Лінді, а куди ведуть он ті двері? Отам, бачите?

У дальньому кінці приміщення, де довжелезні робочі столи закінчувалися, були три східці догори, а за ними — зелені двері.

— Перевіримо, чому ні? — сказала Лінді.

Ми відчинили ті двері так само обережно, як і попередні, й ненадовго я геть утратив орієнтацію. За дверима було темно, хоч око вибери, і щоразу, пробуючи звернути вбік, я наштовхувався чи то на якусь цупку тканину, чи на брезент. Десь попереду Лінді, яка взяла ліхтарик, начебто давала собі раду краще. Врешті-решт, шпортаючись і мало не падаючи, я вихопився в якийсь темний простір, де вона чекала на мене, присвічуючи ліхтариком мені під ноги.

— Я помітила, — зауважила пошепки Лінді, — ви не любите про неї говорити. Про вашу дружину себто.

— Не зовсім так, — прошепотів я у відповідь. — Де ми?

— І вона ніколи до вас не приходить.

— Це тому, що зараз ми не зовсім разом... якщо вже вам так кортить знати.

— Ой, вибачте. Я не хотіла пхатися у ваші справи...

— Та невже?!

— О, гляньте, серденько! Ось вона! Ми її знайшли!

Вона спрямувала промінь ліхтарика на стіл, що стояв неподалік. На білій скатертині бовваніли пліч-о-пліч два сріблясті куполи.

Я підійшов до першого й обережно його підняв. Усередині, певна річ, лежала жирна смажена індичка. Я приглянувся, де у неї нутро, і запхав туди палець.

— Нічого.

— Треба глибше. Я засунула її дуже далеко. Ті птиці більші, ніж ви собі думаєте.

— Кажу вам, там нічого немає. Посвітіть-но сюди. Треба ще другу перевірити, — я так само обережно підняв накривку над другою індичкою.

— Знаєте, Стіве, як на мене, це неправильно. Не варто соромитися про це говорити.

— Про що говорити?

— Про те, що ви з дружиною розійшлися.

— Коли це я сказав, що ми розійшлися? Я таке казав?

— Ну, я подумала...

— Я сказав, що зараз ми не зовсім разом. Це не те саме.

— Звучить так само...

— Та ні. Це тимчасове явище, просто ми хочемо дещо випробувати... Гей, здається, я щось намацав. Так, тут щось є. Це воно!

— То чого ж не витягаєте, серденько?

— А що я, по-вашому, роблю?! Господи Ісусе! І навіщо було запихати так далеко?

— Тс-с-с! Хтось іде!

Спершу розрізнити, скільки там людей, було важко. Потім голос наблизився, і я збагнув, що це всього лишень один чоловік, який без упину говорить у мобільний. Ще мені стало зрозуміло, де ми. Я був подумав, що ми заблукали десь за лаштунками, а насправді ми стояли на самісінькій сцені, і від бальної зали нас відділяла тільки завіса переді мною. Отже, чоловік з мобільним ішов залою у напрямку до сцени.

Я шепнув Лінді вимкнути ліхтарик, і навколо запала темрява. «Забираймося звідси», — мугикнула вона мені на вухо й навшпиньки шаснула до виходу. Я ще раз спробував витягнути з індички статуетку, але тепер уже боявся зайвий раз чимось зашарудіти, а поза тим, ніяк не міг за неї вхопитися.

Голос усе наближався, аж нарешті спинився, таке враження, просто переді мною.

— ...це не моя проблема, Ларрі. Логотип має бути на картках з меню, і як ти це зробиш, мене не цікавить. То твоя справа. От-от, правильно, дій, переконуй, мене це не обходить. Сюди маєш привезти вже тепер, зранку, найпізніше о дев’ятій тридцять. Усе має бути тут. Столики на вигляд нормальні, їх ціла купа, повір мені. Добре, я перевірю. Добре, добре. Так. Уже йду перевірити.

Останні слова долинули вже збоку: голос пересувався залою. Чоловік з мобільним, напевно, клацнув десь на стіні вимикачем, бо прямо наді мною спалахнуло раптом яскраве світло, а ще щось слабко задзижчало, от ніби ввімкнувся кондиціонер. Утім, наступної ж секунди стало зрозуміло, що кондиціонер тут ні до чого: то переді мною розсувалася завіса.

Двічі за всю мою кар’єру зі мною бувало таке: ось я вже на сцені, мені зараз грати соло — і тут ураз мене мало з ніг не збиває усвідомлення, що я ані гадки не маю, з чого почати, яку взяти тональність, у якій послідовності йдуть акорди. Й обидва рази я просто ціпенів там і заклякав на місці, нерухомий, наче зупинений кадр із фільму, аж доки на порятунок приходив хтось із партнерів. За понад двадцять років професійних виступів таке траплялося лише двічі. Хай там як, на промінь світла, який ударив на мене згори, і на завісу, що зненацька посунулася вбік, я зреагував точнісінько так само: закляк, не в змозі ворухнути й пальцем. А ще мене пройняло відчуття якоїсь химерної відстороненості і такого собі не надто й сильного зацікавлення: мовляв, і що ж я побачу, коли завіса розсунеться остаточно?

Побачив я бальну залу і, перебуваючи тепер на сцені, мав нагоду краще оцінити з висоти розташування столиків: їх поставили двома паралельними рядами до самого кінця. Через яскраве світло над головою решта зали опинилася начеб у затінку, та все одно люстру і вигадливо оформлену стелю можна було розрізнити.

Виявилося, що чоловік з мобільним — то лисий товстун у світлому костюмі й сорочці з відкритим коміром. Клацнувши вимикачем, він, очевидно, відразу відійшов від стіни і стояв тепер більш-менш на одному рівні зі мною. Телефон притиснув до вуха і, судячи з виразу обличчя, слухав свого співрозмовника надзвичайно уважно. Проте вже наступної миті я в цьому засумнівався, бо погляд його був прикутий до мене. Товстун у костюмі мовчки дивився на мене, я — на нього, і ми, таке враження, не зводили б очей один з одного ще хтозна-скільки, якби він — очевидно, хтось на тому кінці причин мовчання не розумів — не сказав у свій мобільний:

— Усе гаразд, усе гаразд. Тут якийсь чоловік, — він змовк, але за кілька секунд озвався знову: — Я був подумав, що це щось інше, але ні, це таки чоловік. У халаті, з перебинтованою головою. Оце й усе, тепер я бачу. А на руці в нього якесь курча чи щось таке.

Випроставшись, я інстинктивно шарпнув руками, немовби хотів простягнути їх уперед. Та оскільки моя права рука по зап’ястя застрягла в індичці, через цей рух і посудина, і накривка з гуркотом полетіли на підлогу. У будь-якому разі, ховатися і таїтися сенсу більше не було, тож я заходився вже без усякого стриму вивільняти руку зі статуеткою. Чоловік тим часом далі говорив у телефон:

— Ні, точнісінько, як я кажу. А тепер він те курча з руки струшує. О, і щось з нього витягає! Агов, друже, що це? Алігатор?

Ці останні слова товстун адресував мені з достоту чарівною недбалістю. Але статуетка була вже в мене в руках, індичка глухо гупнула на землю. Бігцем зникаючи у темряві, що чорніла позаду, я почув іще, як той чоловік сказав своєму приятелю:

— От дідько, а я звідки знаю? Може, якесь магічне шоу.

Як ми повернулися до себе на поверх, я не пам’ятаю. Намагаючись зійти зі сцени, я знову заблукав серед завіс, аж тут де не взялася Лінді, схопила мене за руку і потягла за собою. Далі ми мчали готелем, геть уже не переймаючись тим, щоб не шуміти чи не потрапити комусь на очі. Десь по дорозі, під якимись дверима, я й залишив статуетку — на таці з-під замовленої в номер їжі, біля решток чиєїсь вечері.

Опинившись в номері Лінді, ми просто-таки звалилися на диван і розреготалися. Реготали й реготали, аж доки у повній знемозі вже мало не падали одне на одного. Потім Лінді підвелася, підійшла до вікна і підняла жалюзі. Надворі було вже світло, хоч ранок і видався похмурий. Лінді пішла до мінібару змішати напої — «найсексуальніший у світі безалкогольний коктейль» — і подала мені склянку. Зараз сяде поруч і сама, подумав я, але вона, потягуючи свій коктейль, спроквола подалася назад до вікна і за якусь хвилю спитала:

— А вам не терпиться, Стіве? Чекаєте, коли нарешті знімуть бинти?

— Мабуть, так.

— Ще минулого тижня я не надто про це й замислювалася. Здавалося, це ще так довго... А тепер уже зовсім скоро.

— Ваша правда, — кивнув я. — Мені теж зовсім уже не довго. — А потім тихо додав: — Ісусе любий...

Лінді ковтнула зі своєї склянки і визирнула у вікно.

— Агов, серденько, — почув я, — що це з вами?

— Все гаразд. Просто треба трохи поспати, оце й усе.

Кілька секунд вона не зводила з мене очей і врешті мовила:

— Кажу вам, Стіве, все буде добре. Борис — найкращий. Самі побачите.

— Еге ж.

— Та що з вами таке? Слухайте, для мене це вже втрете. Вдруге у Бориса. Все буде гаразд. І вигляд у вас буде чудовий, просто чудовий. А ваша кар’єра піде вгору, мов ракета.

— Може, й так...

— Ніяких «може»! Різниця буде разюча, повірте мені. Ви з’явитеся в журналах, на телебаченні...

Я промовчав.

— Ну ж бо! — вона ступила кілька кроків до мене. — Веселіше! Ви ж більше на мене не гніваєтесь, правда? Там унизу ми були чудовою командою, хіба ні? І ще щось вам скажу. Відтепер я збираюся бути у вашій команді на постійній основі. Ви, чорт забирай, — геній, і я маю намір посприяти, щоб у вас усе склалося добре.

— Це не спрацює, Лінді, — похитав головою я. — Не спрацює.

— Спрацює, о, ще й як спрацює. Я поговорю з людьми. З людьми, які можуть зробити вам багато добра.

Я далі хитав головою.

— Дуже мило з вашого боку, але пуття з цього не буде. Це не спрацює. Та й не могло спрацювати. Не треба було мені слухати Бредлі.

— Та ну. Я, може, вже й не дружина Тоні, але друзів у мене в цьому місті таки чимало.

— Звісно, Лінді, я знаю. Але не в тому річ. Розумієте, це Бредлі, мій менеджер, намовив мене погодитися на операцію. Я повівся як ідіот, послухав його, але іншого виходу не бачив. Зайшов був у глухий кут, і тут він зі своєю теорією: мовляв, увесь цей план придумала Гелен, моя дружина. Каже, насправді вона від мене не пішла, ні, просто це — частина того її плану. Все це — задля мене, щоб дати мені змогу зробити цю операцію. І коли бинти знімуть, вона повернеться й усе знову буде гаразд. Ось таке торочив мені Бредлі. Навіть тоді, слухаючи його, я розумів, що все це яйця виїденого не варте, але куди ж було дітися? Як не крути, це принаймні давало якусь надію. І Бредлі цим скористався, скористався сповна, він такий, знаєте... гидотний тип. Думає тільки про бізнес. І про вищу лігу. Яке йому діло до того, повернеться Гелен до мене чи не повернеться?

Я нарешті спинився. Лінді довго не озивалася, а потім сказала:

— Послухайте, серденько... Сподіваюся, ваша дружина таки повернеться. Дуже на це сподіваюся. Але навіть якщо цього не трапиться, що ж... перед вами щойно почала розкриватися якась перспектива. Ваша Гелен, цілком можливо, — чудова людина, але життя насправді таке безкрає, що зводити його до любові до когось не годиться. Вам, Стіве, треба з усього цього вибиратися. Такі, як ви, до звичайної публіки не належать. Подивіться на мене. Коли бинти знімуть, я справді виглядатиму, як двадцять років тому? Не знаю. Та й від заміжжя я давно вже не відпочивала. Та все одно я вийду — і зроблю спробу, — вона підійшла і тицьнула мене рукою в плече. — Ви просто втомилися. От поспите трохи — й усе постане у зовсім іншому світлі. Послухайте мене. Борис і справді найкращий. Завдяки йому в нас обидвох усе владнається. Самі побачите.

Я поставив склянку на стіл і підвівся.

— Напевне, ви таки маєте рацію. Борис же, як ви кажете, найкращий. А там унизу з нас дійсно вийшла гарна команда.

— Команда була просто чудова.

Я подався вперед, поклав руки Лінді на плечі і поцілував її в обидві забинтовані щоки, а тоді сказав:

— Вам теж треба добре виспатися. Я скоро зайду, і ми знову зіграємо в шахи.

Одначе після того ранку бачилися ми мало. Міркуючи про все це згодом, я дійшов висновку, що таки наговорив тієї ночі зайвого, і варто було, мабуть, усе ж вибачитися або принаймні спробувати свою поведінку пояснити. Коли ми повернулися в її номер і разом реготали до знемоги там на дивані, мені здавалося, що знову піднімати цю тему не варто, що це було б навіть неправильно. Тож коли ми того ранку прощалися, я думав, що все це вже в минулому. Хай там як, я сам бачив, як легко Лінді перемикається. Можливо, згодом мої слова таки збігли їй на пам’ять і знову її розсердили. Хто його зна? Так чи так, хоч я й чекав на дзвінок від неї, вона так і не подзвонила — ні того дня, ні наступного. Натомість я чув, як за стіною на повну гучність звучать один за одним записи Тоні Ґарднера.

Коли я врешті-решт таки до Лінді зайшов, днів через три-чотири, вона поводилася привітно, але тримала дистанцію. Як і під час першої нашої зустрічі, багато говорила про своїх знаменитих друзів, однак про те, що спонукає когось із них посприяти моїй кар’єрі, не обмовилася більше жодним словом. Утім, мені й самому про це не йшлося. У шахи зіграти ми спробували, але у Лінді постійно дзвонив телефон, і вона йшла у спальню говорити.

А два дні тому ввечері постукала до мене у двері і сказала, що виписується. Борис був усім задоволений і погодився зняти бинти у неї вдома. Попрощалися ми по-дружньому, але справжнє прощання відбулося, таке враження, того ранку після нашої ескапади, коли я поклав руки їй на плечі і поцілував її в обидві щоки.

Ось це і є історія про те, як я ненадовго став сусідом Лінді Ґарднер. Я зичу їй усього найкращого. Що ж до мене, то до мого, так би мовити, розкриття ще шість днів, а до того моменту, коли мені дозволять подути в мундштук, — набагато довше. Та я до цього життя вже звик і збавляю годину за годиною цілком задоволено. Вчора телефонувала Гелен — поцікавитися, як у мене справи, і коли я розповів, з ким познайомився, вона була просто вражена і спитала:

— Хіба Лінді не вийшла знову заміж?

А коли я пояснив їй усе з цього приводу, сказала:

— Ага, правильно. Я, напевно, переплутала з тою... ну, ти знаєш, як там її...

Ми довго говорили про всяку не надто важливу всячину — що вона дивилася останнім часом по телебаченню, як до неї навідалася подруга з дитиною. Потім Гелен обмовилася, що про мене запитував Прендерґаст, і в голосі її тієї миті прозвучала явна напруга. Мені мало з язика не зірвалося: «Агов, що це? Невже ім’я твого коханця справді тебе дратує?». Та я промовчав. Лише попросив передати йому привіт, і вона більше про нього не згадувала. А може, мені здалося. Звідки я знаю, може, вона просто під’юджувала мене йому подякувати.

Коли Гелен ось-ось мала вже покласти слухавку, я мовив: «Люблю тебе», — дещо наспіх, тим повсякденним тоном, яким зазвичай говоримо це дружині чи чоловікові. Вона на кілька секунд примовкла, а тоді відповіла мені — тими самими словами, тим самим тоном. І відключилася. Бог його знає, що це все означало. Тепер, гадаю, робити нічого — лише чекати, коли знімуть пов’язки. А що тоді? Може, Лінді має рацію. Може, як вона каже, мені потрібна якась перспектива, а життя не можна зводити лише до любові до когось одного. Може, для мене це й справді поворотний момент, і попереду — вища ліга. Може, вона таки має рацію.