Ностальгiя

1

Якоїсь миті йому здалося, що будинок цей зовсім порожній, що в ньому немає живої душі, крім отої нещасної кицьки, яка без угаву кричить за стіною, — видно, господар виїхав з міста, а її, бідолаху, забув, покинув у поспіху напризволяще.

Микола почув той крик одразу, переступивши поріг своєї квартири і прислухаючись, чи вдома Софія, але на нього війнуло затхлою пусткою давно не провітрюваної оселі, перестояна тиша вкутала його, наче вата, і Микола завмер, коли крізь цю глухоту до нього пробився тонкий, щемливо-пронизливий голос:

— А-а-а… а-а-а…

Хто? Звідки?

Він спершу подумав, що десь у сусідів плаче дитина, а потім таки розібрав, що ні, то надривається кішка, і крик її, схожий на плач немовляти, зрушив у ньому тривогу, ще невиразну і кволу, але вже невідступну.

Усмішка, приготовлена для Софії, спала з лиця, як невдало причеплена маска, він пройшов на кухню, виклав на стіл пакунки, виставив у холодильник пляшки і знову завважив, яке мертве повітря у їхній квартирі — наче ніхто тут не жив, не дихав, не торкався цієї перетлілої тиші. Щоправда, у спальні постіль була розібрана, на прим’ятій подушці лежала розгорнута книжка і косметичне безладдя на трюмо підказувало, що все гаразд, усе тут, як і раніше.

Зрештою він здогадався, що Софія і досі не відчиняє кватирок, незважаючи на вперті поради радіо й телебачення, хоч сама працює на тому ж таки телебаченні, сама ж і готує ті оптимістичні прогнози в ефір. Ось незабаром прийде і сокорітиме, як брала інтерв’ю в самого міністра і як той, сіромаха, приголомшений її вродою, шепнув не для преси, що скляночка доброго «Каберне» — це, звичайно, не порятунок від радіації, але й завадити не завадить.

Втім, спочатку Софія здивується, як це Микола опинився у Києві (не подзвонив, не попередив), заохкає, що лишив малого в селі на чужих людей, краще б узяв із собою, вона так скучає за Петрусем, за ними обома так сумує, що немає вже сил.

Софія справді розлучалася з ними тяжко, хоч їхали не за тридев’ять земель, та коли поїзд рушив, Микола побачив крізь вікно вагона, як по її щоках, мов горох, покотилися сльози, і стислося серце від жалю до Софії, що от він їде, а вона, жінка, лишається тут. Сама залишається. Виходило, наче Микола її обхитрив, хоч і в думці такого ніколи не мав, усе вирішила Софія.

Так склалося.

За день до того, як гримнув Чорнобиль, Микола прийшов додому пізно вночі, прийшов веселий, сказав:

— Все.

Софія сиділа на кухні в нічній сорочці, курила, не в затяжку, а так, щоб показати, що вона хвилюється, жде, а він десь гуляє, однак не дорікнула Миколі й словом, навіть, здається, зраділа, що він у гуморі, підсів до неї погомоніти. Останнім часом у нього рідко з’являлось таке бажання, цілими вечорами просиджував у своїй кімнатині, щось там писав, мучився, а коли й виходив, то був, як хмара, мовчав, і те затяте мовчання Софія зносила тяжче, аніж скандал.

Він і сам страждав від нього не менше, знав, що це зводить між ними ще більшу стіну, але й у словах не знаходив ради: минув для них той золотий час, коли можна говорити про дощ і про сніг, про моди і фільми, про Аллу Пугачову й солом’яного бичка, можна говорити, зазираючи одне одному в очі, несусвітні дурниці і знаходити в тому неабияку втіху.

А тоді, пізно вночі, він прийшов веселий, сказав:

— Все!

— Що все? — спитала Софія.

— Я послав того самодура під три чорти.

— Шефа?

— Авжеж. Виказав усе, що про нього думав, і поклав на стіл заяву.

— Ти пішов з видавництва?

— Уявляєш, натрапляє він у рукописі на те місце, де герой купує цукерки «Пікова дама», викреслює навхрест, а мені погрожує доганою. Вгадай чому? — У Миколи був той вигляд, який Софія називала «равлик-павлик виставив ріжки».

— Гм… Дефіцитні цукерки?

— Я теж спершу подумав, що Лука Лукич засумнівався в реальності такого факту. Але річ не в тому.

— «Пікова дама»… Щось пов’язане з картами?

— Та ні, — тішивсь Микола. — Ніколи не вгадаєш, я сам довго не міг второпати, де тут крамола.

— То де ж?

— А в цукерках!

— Ну, звісно. — Софія знизала плечима: загримів з роботи і гопки скаче. Загадки загадує.

— Виявляється, «Пікова дама» з лікером. А це, каже Лука Лукич, алкогольна пропаганда. У той час, каже, коли весь наш народ бореться із зеленим змієм… Ну, тут уже я не стримався, послав його…

— А сам куди? На кондитерську фабрику? Чи на лікеро-горілчаний?

— А нікуди! — сказав він, вловлюючи розчарування в її голосі. І повторив дражливо: — Ні-ку-ди!

Софія змовчала. Знала, що зачепи його зараз за живе, і Микола знову заб’ється у свою мушлю, набере в рот води — не достукаєшся, не догукаєшся.

— Знаєш, що я написав у заяві? «Прошу звільнити мене з роботи. Я стомився».

— Це схоже на тебе.

Софія хотіла було взяти нову сигарету, але тут його долоня лягла їй на руку: не треба; і цей лагідний, примирливий жест її насторожив. Вона подивилася йому в очі й побачила, що радості там ні грамини, його сірі очі були сиві й сумні, як осінні дими. Де й ділася дженджуристість — Микола притих, опустив плечі, але це була не та мовчазна похмурість, якою він одгороджувався від Софії, це був сум, відкритий для неї.

— Я справді стомився, — сказав він.

Софія мовчала, відчуваючи, що це тільки початок розмови.

— Стомився так жити. Не сердься на мене, але думаю, що якийсь час нам треба побути нарізно. Спочити одне від одного.

— Ми й так спочиваємо вже давно.

— Ні, ти знаєш, про що я кажу.

— Що ти надумав? — обережно спитала вона.

— Я поїду.

— Куди?

— В село, — сказав він.

— Надовго?

— Не знаю. Може, на місяць, може, на два. Врешті-решт, я ще не був у відпустці.

— Ти можеш взяти малого. Хай побігає на природі.

— Я не до матері їду.

— Не розумію.

— Я оце був у Стаха. У нього є хата над річкою. Там ніхто не живе. Тітка померла, а хату переписала на Стаха. Це кілометрів за триста від Києва. Саме те, що мені зараз треба.

— Не розумію, чому тобі не поїхати до матері. Узяв би малого, було б кому за вами доглянути.

— Ні, Соню, це надто близько. І потім… я не гуляти їду. Звичайно, можна і порибалити, Стах каже, що там розкішна риболовля, але справа не в цьому.

— А в чому? — спитала Софія, і в її голосі забряжчали прискіпливі нотки. — У тому, щоб далі від нас?

— Ні, — лагідно мовив Микола: було приємно, що її це не радує. — Мені треба сховатися десь у глухий куток. Хочу написати одну річ.

— Кіносценарій?

— Звідки ти знаєш? — Микола так здивувався, наче вона читала його думки. Однак усе було дуже просто.

— Ти викидаєш у сміття купи паперу. Я дещо читала.

— Он як. Я радий, що ти така уважна до мене, — сказав він. Це була правда.

— Навіть те, що ти рвеш, мені дуже подобається. Але боюся, що кіностудія тільки висотає з тебе нерви. Сам знаєш, що то за фірма.

— Знаю. Можливо, так і буде, як ти кажеш. Проте воно мене мучить, Соню. Ти розумієш?

— Добре, якщо тільки це, — сказала Софія, викликаючи його на одвертість, але Микола вів далі:

— До того ж вони прийняли мою заявку.

— Найчастіше усе на цьому й кінчається.

— Так, але принаймні я отримаю чималий аванс, щоб кілька місяців не думати про шматок хліба. Я робитиму те, що хочу, зі спокійною совістю. Це головне.

— Спершу ти говорив про місяць-другий, а тепер про кілька?

— Не знаю, як воно вийде.

— Дивися, — сказала вона. — Діло твоє.

— Ти боїшся, що доведеться повертати аванс?

— Я не того боюся.

— Все буде добре, Соню.

— Чогось мені неспокійно, — мовила Софія. — Розкажи мені про свій сценарій.

— Тобі справді цікаво?

— Дуже. Про що він?

— Про що? Про дерева… траву… любов…

— Гарно, — сказала Софія. — Це дуже гарно: про дерева, траву і любов. А якою буде вона?

— Хто?

— Та жінка. Якщо є любов, то мусить бути і жінка, правда ж?

— Звичайно. Вона буде схожа на тебе, — чудно всміхнувся Микола. — Чорні очі, полунично-розкішні губи… Жаль, що не знайдеш такої гарної акторки.

— Жартуєш, — сказала Софія, не приховуючи задоволення. — А ти знаєш, який завтра день?

— Здається, п’ятниця.

— До чого тут п’ятниця? Я так і знала, що ти забудеш. Десять років, як ми з тобою зустрілися.

— Справді?

Він мав погану пам’ять на дати, і Софія завжди нагадувала йому про дні народження та маленькі ювілеї їхнього родинного життя. Одного разу, коли його допитував слідчий, перескакуючи з п’ятого на десяте, щоб заплутати і збити з пантелику, Микола не міг відповісти, коли він одружився. Сказав, що мусить подивитись у паспорт. Слідчий не витримав і зірвався на крик: «Перестаньте валять дурака!» Але то була правда: дня реєстрації шлюбу він не пам’ятав, як і не пам’ятав, якого числа зустрів Софію. Зате до найменших подробиць міг пригадати той день, той шовковий квітневий день…

Микола саме виписався з лікарні, де пролежав більше місяця, і коли вийшов надвір, перед очима попливли золоті кружала. Він аж осліп од весняного світла, сп’янів од тугого повітря і не пішов — поплив у сонячній повені. Не хотілось ховатися від цього раю в тролейбус, рушив пішки через Сирець, дарма що перехожі зглядались на нього, як на причинного, та й було чому дивуватись: надворі літнє тепло, а на Миколі кроляча шапка, пальтечко, давно не чищені чоботи, висохлі в лікарняній коморі, як постоли. Про таких чудопалів у Миколиному селі казали, що вони серед літа зривають зиму, тут, у місті, либонь, гадали, що в нього не всі вдома, та хай: Микола ліг у лікарню, коли мели березневі планети, а тепер на носі був травень, дерева ясніли молоденькою зеленню, і ранні сирецькі абрикоси стояли проти сонця у золотому цвіту.

Заворожений, він забув навіть перекинути через руку своє благеньке, ще студентське пальто, так і йшов, і дивився, дивився, вбирав у себе очима те листячко, той золотий цвіт і звабу жінок, які навесні, знявши із себе зимовий одяг, відкрившись, так гарнішають і хвилюють. То нічого, що зараз вони настрахано його обминають, у Миколи ще все попереду, вони ще почують про нього. І якщо хочете знати, то знамениті поети не ходять у фраках, ну хіба що вже потім, коли їм вручають Нобелівську премію і вони галантно цілують ручку шведській королеві, тоді можна, чого ж, а замолоду вони живуть на горищах і в комірчинах і, буває, зубами вирівнюють останню двокопійчану монетку, щоб подзвонити до своєї коханої. Це — епохальні поети. Хоча… Як там він колись писав?

Вірш цей, звичайно, не надрукували, сказали, що він ні до чого не кличе. Взагалі з того, що писав Микола, нічого не друкували. Останню свою добірку він носив до поважного журналу, де поезію вів такий же поважний і, як здавалось Миколі, хороший поет. То були вірші про рідне Миколине Полісся. Відомий поет, на диво, не попросив прийти через місяць, а прочитав добірку відразу. Це був делікатний і чемний чоловік, схожий на сільського вчителя. Він прочитав, зітхнув і сказав:

— Ви ще зовсім молода людина. Звідкіля у вас стільки смутку?

Микола знизав плечима. Таке він уже чув. І не знав, що відповісти, мовчки забирав свої вірші і йшов собі геть. Але цього поета він шанував і спробував пояснити:

— Слов’яни — люди сентиментальні…

Поет здивовано подивився на Миколу, злегенька всміхнувся.

— Я нічого не маю проти лірики, — сказав він. — Але ж на вашому Поліссі, крім лісів та озер, є багато прикмет сучасності. Зараз, наприклад, там зводиться гігант Чорнобильської атомної. Чому б вам і про це не написати?

— На атомній я не був, — стримано сказав Микола.

— Ви талановита людина, і, коли хочете, я організую вам відрядження на АЕС. Соціальне замовлення, так би мовити. Напишете поему, і ми їй дамо зелену вулицю.

Микола дивився на відомого поета і не міг зрозуміти: це він серйозно чи, може, розігрує? Той раптом затнувся, опустив очі.

— Вибачте, — сказав Микола, — віршів на замовлення я не пишу.

— Ну й даремно, — кинув поет. — Цього не цуралися навіть великі.

— Так, але вони писали не ради зеленої вулиці. І починали не з цього.

Поет підвівся, відійшов до вікна, закурив.

— Я вас розумію, — нарешті озвався він — Розумію… Даруйте. — І так, дивлячись у вікно й глибоко затягуючись димом, сказав: — Але ви заходьте. Напишете щось нове — і заносьте.

Микола більше не заходив. Ні до відомого поета, ні взагалі нікуди вже не носив своїх віршів, змирився, й писалося дедалі менше і тяжче, але часом його сповивав такий от сентиментально-біснуватий настрій, як тепер, коли він щойно вийшов з лікарні і йому, всіма забутому, уявлялося: стоїть він серед стотисячного стадіону і читає свої тихі вірші про рідне Полісся, про мавок та про тисячолітнього дідка, що живе у корінні старезних дерев, оберігаючи їх від напасті. І тоді в Миколиній душі прокидалися солодкий жаль і всепрощення, і хотілося всіх обійняти.

Захмелілий від весняного вітру, від волі (і слави!), він завернув до Бабиного яру й сів там на лаву, випадково чи ні, але якраз біля самотнього дівчати з книжкою в руках, звичайно ж, вродливого, звичайно ж, розумного, бо читало воно не Сіменона і не Семенова, а, леле, читало «Теорію літературознавства», знайому Миколі з університету. І лиш тепер він побачив, що ця дівчина також йому знайома, зустрічав її у коридорах того ж таки столичного університету, який торік мав щастя випустити у світ свого (знаменитого!) вихованця Миколу Погорілого, еге, того самого Погорілого, котрого тепер усяк впізнає на вулиці, на кого озираються всі жінки. Ось і ця відразу одірвалась від книжки, глянула скоса й, налякана таким сусідством, мерщій відсунулась далі, аж повисла на краєчку зеленої лави, поставленої тут не для знаменитих поетів, а для простих смертних. Впізнала, звичайно.

— Привіт, — скромно, без гонору привітався Микола.

Вона подивилась на нього, і дивний звук злетів з її повних, соковитих губ:

— О-о-ов…

Таки впізнала, спершу, мабуть, подумала, що підсів якийсь пришелепок у кролячій шапці, а тепер побачила, що ні, це він, живий Микола Погорілий, який, звичайно, не міг не помічати її раніше, хоч була вона курсом молодша і вони ніколи не перекинулись навіть словом. На «привіті» й скінчилась Миколина хоробрість, і під серце запливав знобливий холод, як завжди, коли він лишався наодинці з красивою дівчиною і не знав, про що говорити.

— Ти звідки такий? — спитала вона.

— Од гілляки відірвався.

— Я так і думала. Або відірвавсь од гілляки, або тільки-но вийшов на волю.

— Ти вгадала.

— А казали, що ти працюєш у музеї.

— Ти цікавилась мною?

— Та ні, просто одна моя подруга була закохана в тебе. Вуха мені продзижчала. Вона так зраділа, що ти лишився у Києві.

— Познайомиш?

— Обов’язково. А мені за це що?

— Підтягну тебе з теорії літературознавства. Професор Христич поставив мені «відмінно». Він і у вас прийматиме?

— У мене ні.

— Жаль, то золотий чоловік. То коли ти нас познайомиш?

— З професором? — Вона лукаво примружила свої чорні очі.

— Та ні, з подругою.

— Хочеш — зараз? Вона живе поруч.

— Може, я спершу перевдягнуся? — завагався Микола. — А то злякається і розлюбить.

— Не злякається, ти завжди таким був: розхристаний, вим’ятий, а на голові наче ворона гніздо змостила.

— Дякую.

— Прошу, — кивнула вона. — Але відкрию тобі одну таємницю: саме цим ти й привабив її. Терпіти не може прилизаних. Проте часто їй хотілося причепурити тебе, напрасувати, причесати. Чисто жіноче бажання.

— Чудні ви, — сказав Микола.

— То що — пішли? Шапку й пальто, щоб не лякати людей, можна сюди. — Вона дістала з сумочки целофановий мішечок, і незабаром Микола уже йшов легкий і весняний, тільки закозубілі руді чобітки ще тримали його при землі, щоб не знявся і не злетів у небо. Не від щастя — від страху.

— Як її звуть? — спитав Микола.

— Зараз дізнаєшся, потерпи.

Вони перетнули Дорогожицьку і зупинилися біля під’їзду червоного цегляного будинку.

— Ти почекай трохи, — сказала вона. — Тільки дивись не втечи.

— А може, її немає вдома? — з надією спитав Микола, роззираючись окіл, наче й справді прикидав, у який бік чкурнути, поки не пізно.

— Є, ми домовлялися разом піти на лекції. Постій хвилинку.

Вона щезла в під’їзді, а Микола переминався з ноги на ногу, впевнений, що зараз дві щебетухи дивляться у вікно, показують на нього пальцями й регочуть. Нічого, хай порегочуть, потім ще будуть каятись.

Хвилинка, однак, тяглася вже півгодини, він зібрався іти, прихопивши целофанового мішечка за оману, але тут із темного під’їзду вийшла… Софі Лорен. У нього підігнулись коліна. Темні гарячі очі, полунично-розкішні губи, а довга сукня облягала її, як шовковий вітер, що горнеться до кожного вигину тіла.

Вона підійшла до Миколи, впевнена і задоволена, ловила його тремтливий погляд. Він вражено занімів, упізнавши в цій жінці те бліде дівча, що привело його сюди, симпатичне дівча, може, й не таке бліде, як тепер здавалось Миколі, але диво косметики перетворило сіреньке каченя на прекрасну діву.

— Соня, — сказала вона.

Пізньої ночі вони заблукали в сирецьких ярах, хоч повен місяць світив їм дорогу, а потім переходили зовсім крихітну річечку, струмочок, вважай, і Соня, щоб не замочити плаття, підняла його, оголивши білі, як місячне сяйво, ноги, і тоді Микола поцілував її у великі, м’які губи, відчуваючи гірко-солодкий смак помади, і сам став тим шовковим вітром, що ні сорому йому, ні зупину, потім вони обоє злилися зі срібною річечкою і текли, текли десь у місячно-білу далину…

Це було десять років тому, але й тепер згадка про солодкі хвилини над місячним струмком хвилювала його дужче, аніж присутність Софії. Сидячи поруч із нею на кухні, Микола прислухався до того далекого дня, чув, як жебонить крихітна річечка (тепер її вже немає) і як шелестить гладеньке плаття, таке гладесеньке, що втікає з-під пальців.

— Наче вчора було, — сказала Софія. — Безсовісний, кинувся тоді на дівчинку.

— Це я кинувся? — здивувався Микола.

— А хто ж — я?

— Ти. — Він простяг руку, погладив її волосся, провів долонею по щоці. — Ти молодець, смілива дівчинка.

— Ти не скучив за мною?

— Скучив, ходімо. Завтра увечері я поїду.

— Ходімо, — сказала вона.

2

Микола подзвонив до Софії на роботу, але чемний чоловічий голос відповів, що вона вже пішла і сьогодні її не буде. Хай йому трясця, і думав же подзвонити з вокзалу, та й з кіностудії було ще не пізно, так ні — вирішив зробити сюрприз.

З віконечка студійної каси йому подали паку новеньких банкнот, і, не гаючи часу, Микола подався у місто, накупив гостинців, набрав «Каберне», а тоді мерщій перейняв таксі і помчав додому, наче Софія сиділа біля вікна і ждала його сюрпризу. Авжеж. Звідки їй знати, що сьогодні він приїде до Києва по аванс (сам тільки вчора дізнався по телефону, що вже нараховано), і чому вона має поспішати у цю порожню квартиру, де задихнутися можна або й очманіти від самоти та котячого крику за стіною.

— А-а-а… а-а-а…

Звичайно, Софія пішла в кіно, до театру чи ще десь, мало куди можна піти (все місто в афішах), а ти, якщо такий хитрий, сиди виглядай, прислухайся, коли клацне у дверях замок.

Микола прийняв ванну, перевдягнувся, передзвонив знайомим, аби розпитати, що тут діється в Києві, однак нічого нового й певного не почув, крім кількох анекдотів; люди жили, веселилися, метушилися в мізерних клопотах, ходили на роботу, і Микола, який тепер на роботу не ходив, мало кого цікавив. Він знав, що так буде, люди не люблять, коли ти ніде не служиш, і не за те, що ти вільний козак, а тому, що з тебе нічого взяти.

У Стаха телефон мовчав. Жаль, якщо вони не зустрінуться. Стах єдиний із його друзів, кого він справді хотів би зараз бачити, дещо розповісти, а дещо і поспитати, одне слово, мав чоловічу розмову до нього. Та й заспокоїв би приятеля, що хатина, переписана йому в спадок, на місці, живеться у ній як у Бога за пазухою.

Миколі сподобалось там відразу, ще тоді, коли Стах одвіз його у село, і хоч давно наслухався спокусливих оповідей про той маєток і побоювався розчарування, як воно здебільша й буває, проте побачене перевершило всі його сподівання.

Це, власне, було й не село, а такий собі хутірець, що тулився до річки, доволі широкої, бо кілометрів за десять відсіль її перегачувала районна електростанція, але тут було тихо і чисто. У такій благодатній місцині хутірець не розрісся в чимале село тільки тому, що з одного боку його підпирав сосновий ліс, а з другого річка, — ось така золота серединка.

Стахова хата була не нова, проте стояла ще міцно, хоча, оббита дощами й занедбана, просила хазяйських рук. Стахові руки до неї, звісно, не доходили, цей хазяїн, як тільки з’являвся, відразу кидавсь до вудок і біг на річку, до якої, слава Богу, можна докинути палицею.

І тоді, коли вони приїхали туди вдвох, Микола ще не встиг роздивитися, що й до чого, а Стах уже виносив з повіточки снасті, хапливо розмотував їх, заплутуючи жилку, щось рвав, зв’язував, гачки сипалися з його рук у бур’ян, яким буйно заросло подвір’я, з коробок розповзалися черв’яки, куплені в Києві на рибальському базарі, опариш змішався з макухою, а Стах щось грундзяв, ладнав, сичав, наколюючись на гачок, не мав коли дістати ножик і зубами перекушував жилку, покрикуючи на Миколу:

— Давай, старий, не мнися, вари принаду, роби-бігай, щоб я бачив, та швидше ж, бо ти тут зостанешся, а мені післязавтра їхати, май же ти совість, подивися, яка погодка стоїть, знаєш, як зараз бере? Потім тут розкладешся, роздивишся, позамітаєш, покосиш, будеш собі князювати, а зараз не мамляйся, вари пшоно, та макухи туди побільше, макухи, — підганяв Стах і затискав грузило на волосіні зубами, наче обценьками.

Він був несамовитий у цьому ділі, фанат, але, що цікаво, з його фанатизму пуття було мало, більше виходило сміху, хоч сам Стах невдачі брав близько до серця, після них надовго затихав і тільки кусав свого правого вуса.

— Біжи до баби Марфи, — кричав він, — попроси конопляного насіння, у неї є.

— Якої баби? Хіба ж я знаю її?

— Оно хата, скажеш, що я просив, вона дасть.

— Та незручно мені.

— Чого там незручно? Знаєш, як на запах коноплі йде риба? О-о-о! Ми й бабі на юшку дамо, гайда! — І вже натягував на себе рибальську екіпіровку — зелену брезентову робу, гумові ботфорти та якийсь допотопний капелюх, що в ньому покійна Стахова тітонька, мабуть, підсипала квочку.

Нарешті вибрались до річки, повсідалися поруч на дерев’яному місточку, що підводив од берега до глибини.

— Це часом не ти зробив? — спитав Микола.

— Та де! Коли б то я встиг? Сергій змайстрував. — Казав, наче той Сергій був Миколиним сватом. — Він щороку новий тут вимощує. Навесні в льодохід крига ламає старого, от і доводиться робити все заново. Дерева у нас вистачає. Але ша! Як будемо бубоніти, то дідька лисого впіймаємо. Все, мовчок.

Він нажбурляв у воду пшоняної каші з макухою, і тремтячими від нетерплячки руками став розмотувати вудку, і, звичайно ж, загнав у штани гачка, посмикав, посмикав — не слухається, то Стах одірвав жилку і прив’язав нового, а того так і лишив у холоші.

— Не вилазиш — не треба, — сказав він гачкові і раптом верескнув: — Поклало, тягни!

Микола й сам бачив, як його поплавок плавно лягав на воду, підсік, вудлище пружно зігнулося. Підводив рибину до містка, а Стах уже вимахував підсакою, наче ловив у сачок метелика. Чималий підлящик, грамів чотириста, таки затріпотів у підсаці, але, дістаючи його, Стах звалив у воду відкриту коробку з черв’яками. Добре, що біля хати лишили ще одну, запаслися, то Стах збігав, приніс, та на цьому пригоди не скінчилися.

То він перекинув свою вудку навхрест через Миколину і так посплутував жилки, що сам чорт не заплутає, то забув закрити садок — і сріблястий фунтовий підлящик поплив собі пастися на глибину, та найкумедніша оказія сталась тоді, коли, замахуючись вудкою, як батогом, Стах і сам шубовснув у воду. Відсапуючись та відпльовуючись, він вибрався на берег, стояв мокрий як хлющ, приголомшений і жалюгідний, а побачивши, що Миколу душить сміх, сказав ображено:

— Це ти мене піхорнув. Розігнав усю рибу. — І пішов до хати перевдягатися, чвакаючи важкими ботфортами.

Тільки завдяки тому, що річка ця справді була щедрою, вони впорожні не зосталися. Під вечір пригодувався карась, брав часто, як у ставку, і Стах сказав, що це однієї весни у ближніх селах попроривало ставки і вся риба з повінню пішла у річку. Карась попадався чималий, нагуляний, з ікрою — вистачило на юшку і їм, і бабі Марфі, яка віддячила горнятком козиного молока.

Увечері, коли сиділи на подвір’ї біля багаття і ласували карасями, зайшов Сергій. Це був здоровенний молодий чолов’яга з хижим носом і добрими, як у дитини, очима. У ньому чулися впевнена сила та стримана прихована міць, од якої дужі чоловіки стають повільними і вайлуватими — усе в них повагом, неквапом. Сергій і говорив повільно, так ніби викочував слова зі своїх широких грудей.

Від юшки відмовився, сказав, що на рибу вже не може дивитися, а чарку випив охоче — цідив її теж поважно, не кривлячись, наче мед.

— Надовго? — спитав у Стаха.

— В неділю їду. А Микола побуде довше, якщо нудьга не заїсть.

— Одпуск?

— Та ні, взяв роботу з собою. Писатиме.

— А-а-а.

— Ти наглядай тут за ним. Щоб не вкрали.

— Буде порядок. У нас тільки сіті один в одного крадуть. Споконвіку крадуть. Так повелося.

— У нього сіток нема. Вудки та спінінг.

— Маєте, хлопці, терпіння, — похвалив Сергій. — А я не можу ото стільки висидіти.

— А місток щороку майструєш.

— Я пошти´ не ловлю з нього. Діло друге сіточка. Потрусив — і є. Тіки не думайте, що я на продаж ловлю. Нє. Це он Горобець, ти його, Сташку, знаєш, той да, той тяга на базар. І в тебе потягне, якщо лежить шось не так. Горобця стережись.

— Ти не лякай Миколу, — засміявся Стах.

— А чого йому боятися? Тіки шо — зразу до мене. Ніхто не зачепить. Це всі знають. Колись Горобець украв був у мене путанку, то тепер десятому заказуватиме.

— Нам’яв боки? — спитав Стах.

— Нє-е-е. Він старий чоловік, п’яничка, не з руки його бити.

— А що?

— Конфіскував у нього все браконьєрське імущество. Без суда і слєдствія, — повільно всміхався Сергій. — І шо — підеш поскаржишся у міліцію? Дулі. Це все ’дно, шо конфіскувати самогонний апарат. Мовчи та диш. Ну, сіті він, ясно, дістав нові, але мене тепер обминає десятою дорогою.

Темніло. Червонішав жар у багатті і кидав їм на обличчя мідні відсвіти.

— Я шо хотів спитати у тебе, Сташку, — знов обізвався Сергій. — Чи не думаєш ти продавати хату?

— Чого це?

— Ну, ти ж тут не живеш. Її вже давно б миші розточили, якби покійна тітка Оляна не обклала цеглою. Ходили тут якісь чужі люди, напитували, чи не продає хто хати. Можна взяти грубі гроші. Це в таких селах хати тепер хоч дурно бери, а в нас ні, у нас коло лісу і річки дорого.

— Отож-бо й воно, — сказав Стах. — Я ще й сам переїду сюди на старість. Отоді заживемо.

— А зараз чого не хочеш? Звик до теплого нужника? Чи до вареної ковбаси?

— Дівчат тут мало, — всміхнувся у вуса Стах.

— А-а-а. Ну, то діло друге. А мені хватає моєї. Це вже досі біга шукає, поки я тут сидю. Ну, та хай побігає, на те вона й жінка. Гарячішою буде.

Про вовка помовка:

— Сергію-у-у! — покотився луною жіночий голос і спинивсь десь глибоко у сосні. І знов: — Сергійку-у-у-у!

— У-у-у… — верталося з лісу.

Чистий глибокий голос.

— О, вже «Сергійку», — сказав Сергій і підвівся. — Треба йти. Взавтра рано заступати на зміну. Я ж тепер механіком в автопарку. Так шо зайду аж у неділю.

— Може, на коня?

— Ні, моя цього не любить. Та й рано вставати. Хай потім, од нас не втече.

Сергій пішов, а вони довго мовчали й дивились на жар, що вже вичахав і сивів.

— Щасливий, — сказав Микола.

Стах не обзивався.

— Давно його знаєш? — Він глянув на товариша і примовк.

Стах відвернувся.

У хаті пахло мишами, порохом давно не білених стін і чимось горілим, мабуть, давно не трусили сажу і дух той сходив од печі. По кутках звисало старе, почорніле павутиння, а стіни були сухі, цвіль не торкнулася їх.

Нічого, думав Микола, залишуся сам, тоді все вимету, вишкребу, вимию і — за роботу. Сценарій він бачить до найменших подробиць, вже чує його у собі, зосталося тільки сісти й писати. Все буде добре.

Стах постелив йому на залізному скрипучому ліжку, сам пішов надвір покурити; щось його непокоїло, а що — Микола не став лізти в душу, захоче — розкаже сам. Цілий день був як живчик, а тут раптом зів’яв, опустив руки, і Микола знав, що краще його не чіпати.

Зрештою, всіх нас щось непокоїть, думав він, і навіть у такі блаженні хвилини, коли сидиш біля вечірнього багаття і вбираєш у себе його нерозгадану таїну, навіть тоді на денці душі прокидається тихий щем, озивається туга за цим ось вечором, який зараз відійде й не вернеться більше ніколи.

А що вже казати про те, що доймає тебе денно і нощно, хіба на часину попустить, щоб потім вернутися ще гостріше, тому навіть не шукаєш забуття, віддаєшся сповна гризоті, од якої не втечеш, як не втечеш від самого себе, ліпше вже звикнути, притертись до неї, наче так і треба, наче інакшим життя не буває, і мусиш миритися з тим, що є.

То пусте, що покинув службу, він знайде собі не гіршу, а якщо добре писатиметься, взагалі займатиметься тільки цим, слава Богу, настала одлига, повіяло свіжим вітром, щоправда, ще міцно сидять у своїх кріслах луки лукичі, так позросталися з тими кріслами, що доброго треба вітру, аби їх вимести. Правильно зробив, що сказав йому правду в очі і грюкнув дверима, за цим шкодувати не варто, навіть Софія сприйняла це спокійно, бо знає, що нема чого шкодувати за латкою, коли спікся кожух, — вони втратили набагато більше. Втратили не за раз, не одного дня, а губили по піщині, мабуть, усі ці десять років, тому й непомітно, що по піщині, і спробуй тепер знайти, зібрати розгублене.

То він сказав дурницю, що начебто їм треба спочити одне від одного; десь таке чув і читав, але це таки дурниця, бо якщо чоловікові й жінці хочеться відпочити одне від одного, то їхня карта бита. Разом губили — разом і мусять шукати, і в тому, що Софію стривожив його від’їзд, що вона не хотіла цієї розлуки, Микола бачив ще один їхній шанс: втрачено багато, але ще не все.

Він прокинувся вдосвіта, тільки сіріло, і хотів було розбудити Стаха на вранішній кльов, але передумав: хтозна, коли той уклався спати, Микола сам перекидався з боку на бік до глибокої ночі, проте не чув, щоб Стах заходив до хати. Тепер він тихенько посапував у сусідній кімнаті, якось по-дитячому згорнувшись калачиком, кругловиде вусате обличчя було невинно-спокійне, навіть ледь-ледь усміхнене, і Микола пожалів його будити, хоч знав, що Стах за це йому викаже.

Він випив прямо з горняти козиного молока і нишком вийшов надвір, щулячись од свіжої прохолоди, що пошпигувала його тоненькими голочками і зганяла оспалість.

У лісі прокидалося птаство, світліло бузкове небо, а над річкою, низько, при самій воді, котились клубки туману, і Микола подумав, що день буде вітряний, здійметься хвиля, тоді на поплавчанку не дуже половиш, і не завадить налаштувати спінінг. Втім, це не горить, встигне, а поки Стах додивляється смішні сни, можна оглянути його маєтності.

От кому вже тут воля, то це бур’янам, доведеться попросити в Сергія косу та поколошкати їх чи, ще краще, загнати сюди бабиних Марфиних кіз, ті підстрижуть і столочать все чисто. На городі також пустир, хоч би хто із сусідів посадив собі зайву грядочку — ні, тепер і в селах люд охолов до землі. Тим більше ґрунт тут піщаний, яловий, тільки й жене вгору віниччя та будяччя, зиску з нього ніякого, то й бабратися немає дурних.

А річка димить, димить, і чути, як хтось бухикає у тумані, видно, трусить сітку, щоб сьогодні ще встигнути на базар зі свіжою рибою, і на біса йому той піщаний городець, якщо рибка їсти не просить і сама йде у сіті, лиш встигай вибирати.

Тихо опускаються весла у вранішнє плесо — хлюп… хлюп… — над водою чути далеко.

Обрій над лісом натягується золотилом: от-от зійде сонце.

— Проспали! Усе на світі проспали! — вискочив з хати скуйовджений Стах і забігав подвір’ям, не знаючи, за що хапатися. — Совісті в тебе немає, мені завтра їхати, а ти розвісив вуха і пташечок слухаєш. Не міг розбудити? Вайло, тютя, соня, опудало! Ви подивіться на це горохове лякало, що стовбичить серед городу!

Стах на ходу натягував на себе рибальську екіпіровку, яка ще не зовсім висохла після його вчорашньої купелі й надягалася туго, із рипом, особливо ботфорти. Нарешті притупнув ними, накинув на голову вогкий важкий капелюх, і якби до того капелюха та ще пір’ячко з квочки, яка висиджувала в ньому курчат, то зі Стаха був би викапаний д’Артаньян, котрий оце поспішає не на рибу, а в Париж — поспішає до королеви з діамантовими підвісками. Правда, шпага у нього з бамбука, зате ж яка довжелезна — кого хочеш дістане.

— Там у повітці є гумовий човен, — гукав Стах. — «Юрюзань», добра штука, але немає коли накачувати. Проспали, гайда.

Він жужмом хапав усе в оберемок — вудки, підсаку, садок, коробки з наживкою, торбинку з кашею, — і коли чимчикував через город, заплутуючись ботфортами у високому віниччі, то все те падало в нього з рук, Микола насилу встигав підбирати.

Тільки на березі Стах на хвилину охолов, кинув усе причандалля на траву, аж заторохкотіло, і, наступаючи на кінчик свого вудлища (хрусь!), ступив крок уперед і завмер, заворожений тихим плином туману — валки сивих волів брели за сонною течією.

— Вітер буде північний, — сказав Стах. — Це добре. За північного вітру тут найкраще клює.

Неподалік під вербами брязнув ланцюг. Якийсь чоловік у куфайці, зігнувшись, припинав до покрученого стовбура човна-плоскодонку.

— О, люди вже наловили, — буркнув Стах і відверто втупився у рибалку.

Той вдавав, що нікого не помічає, ще нижче схилив до замка іржаве від рудої щетини лице. Потім сховав у кишеню ключ, узяв з човна важкенький мокрий мішок (з півпуда набрав) і, дивлячись собі під ноги (йому ні до кого діла немає), почвалав собі берегом, показуючи їм горбату спину.

— Горобець? — здогадався Микола.

— Він, стерво.

Стахів запал пригас. А коли побачив надломлений кінчик, то смачно вилаявся, сплюнув і, вкоротивши вудлище, уже без поспіху, знехотя почав перев’язувати волосінь.

— Є такі люди, — сказав він, — зустрінеш їх — і жди невдачі.

Справді, на тихому плесі їхні поплавці стриміли мертво, як забиті гвіздки, — хоч би тобі хвостом щось торкнуло, де там, ні хвоста, ні лусочки.

— Мабуть, упав тиск, — мовив Стах. — Щось у скронях шумить. Бач, ніде й не скинеться.

Він зозла жбурляв у воду балабухи каші з макухою, мастив олією пальці, пересував поплавець на жилці, міняючи глибину, — нічого.

Вже давно зійшло сонце, але тепла не було — зривався холодний північний вітер. І коли сіверко увійшов у силу, коли він погнав високу хвилю і думка була вже змотуватися, несподівано почався жадібний кльов. Хвиля накривала поплавці, підкидала їх, як смітину, однак таку погоду карась любив і хапав наживку майже на льоту, ще до того, як вона опуститься на дно.

— А я тобі що казав? — ожив Стах, вкидаючи до садка пузатого карася-метиса. — За північного вітру тут завжди отак, тільки встигай тягати. Бач, бач!

— Так що нічо’ не проспали, даремно ти сердився.

Їм стало весело, легко, і вони говорили, сміялися, навіть кричали, бо вітер шумів у вухах, та риба ловилася і ловилась, не лякаючись того крику, і вони хвалили цю невідь-як збережену річку, підхвалювали один одного за спритність, кмітливість, а найбільшу хвалу співали цьому північному дужому вітрові, реготалися, коли він зірвав зі Стаха капелюха й пошпурив у воду (на щастя, прибився до берега), просили його не втихати, бо ще не знали, що треба цей вітер проклясти, цей вітер уже розносив по світі страшну біду, він дув із Чорнобиля, який гримнув ще до того, як вони поїхали з Києва, але ж ніхто нічого не знав, ніхто нічичирк.

І навіть у неділю, коли зайшов Сергій і сказав, так, між іншим, що хлопці-шофери з київського рейсу чули, начебто сталась якась аварія на Чорнобильській атомній станції, навіть тоді і Микола, і Стах пропустили те поміж вух: що зробиш, день у день трапляються десь аварії, без цього теж не обходиться.

Стареньке запорошене радівце у Миколиній хаті шкабарчало Хазановим і Жванецьким, хрипіло Висоцьким, нагадувало про широку гласність, і якби сталося щось страшне, то, певна річ, припинило б зубоскальство та співи й сказало б, що так і так, біда, людоньки добрі, велика біда, і давайте у першу чергу рятувати діток, вони ж не винні, що старі пеньки довели до цього, рятуймо їх, відклавши усе на світі, і не тільки тому, що вони не винні, навіть не розуміють, що сталося, а тому, що це — наше майбутнє, це наш народ.

Просякнутий пилюгою Стахів «брехунець» про це мовчав, світ сміявся, співав, викрикував гучні слова, і Микола зі Стахом також сміялися, співали, проголошували тости за річку, за вдалу риболовлю і за північний вітер зокрема.

Потім Сергій мотоциклом відвозив Стаха на вечірній поїзд, і Микола теж вмостився у люльку («Я тебе проведу, старенький»), і на темному пероні районного полустанка вони також сміялись, дуріли, на прощання буцалися лобами, як молоденькі бички, що бралися в ріжки, і Стах насилу встиг скочити в поїзд, стрибнув уже на ходу і визирав із-за плеча сердитої провідниці, а Микола махав йому важким допотопним капелюхом, який чомусь опинився на його голові, і кричав: «Попутного вітру тобі! Північного!» — хоч попутний вітер мав би віяти з півдня, поїзд ішов звідти.

Коли Стаха забрала далина, Миколі ураз зробилося сумно, самотньо, маркітно, він попросив Сергія відвезти його в містечко на пошту: вирішив подзвонити Софії.

Автоматичного зв’язку з Києвом не було, довелося з півгодини почекати, поки телефоністка попросила його в кабіну, Микола зайшов, узяв трубку і не встиг ще сказати два слова, як Софія його перебила й загукала таким голосом, аж Миколу обсипав мороз: що сталося? Йому відлягло, коли дізнався, що малий здоровий, усі живі й здорові, а лихо в якомусь реакторі (слово, правда, погрозливе), який здумав бабахнути зовсім невчасно. Софія, мабуть, панікує, про небезпеку «мирного атома» Микола ніколи не чув, ходили плітки, що може прорвати Київське море й тоді всім капець, це правда, а про реактор навіть чуток не було. Щось тут не те, панікує Софія, дивується, в який він льох заховався, що нічого не знає і досі не виїхав додому. А може, вона хитрує, може, навмисне перебільшує, аби він вернувся? Ні, це вже було б чорті-й-що. Треба їхати. Через день-другий ліквідують аварію, і він повернеться сюди знов.

— Сьогодні поїзд уже пішов, — сказав Микола. — Виїду завтра.

Київський залізничний вокзал його приголомшив. Небачені натовпи на пероні, тіснява біля кас, у проходах, шум-гам, крик, плач — бо діти. Скрізь діти, діти, діти.

Серце Миколине стислось: Петрусь.

У всіх на вустах одне слово — радіація. Промовляють його тривожно, промовляють жартома, і скептично, й байдуже, і з переляком — у кого які нерви. Але частіше з іронією: каміння ж з неба не пада.

На зупинці таксі також стовпотворіння. Цих людей не збагнеш. Те з Києва, а те в Київ. Якийсь вертеп. Гра.

Два мужички у черзі зовсім щасливі:

— Тепер магазини завалять горілкою. Кажуть, радіацію як рукою зніма. У Чорнобилі навіть шоферам і міліції видають спиртяку. Хоч залийся.

— Я зразу казав, що з цим сухим законом у них ні хрена не вийде. Не рощитали, хе-хе-хе. Пшик.

— Точно, що пшик, — раденько підтакнув другий.

Таксист Миколі трапився взагалі навіжений. Це був гладкий черевань з великим масним лицем і орденськими планками на голубій форменій сорочці.

— Козлы! — кричав він цілу дорогу. — Кто же так делает, сволочи? Невозможно достать билет. Да остановите вы все поезда, остановите самолеты, разверните всех в другую сторону и посадите детей. Женщин и детей. Все санатории им! Все дома отдыха и курорты! Нас, ветеранов, к чертям собачьим, потерпим, пока все выяснится. Всех, всех к чертям, есть только женщины и дети. Сначала вывезти их, а потом уже решать, что и как, чем это пахнет. А они воюют с алкоголиками. Да клал я большую кучу на тех алкоголиков, сейчас не время думать о них! Наша задача… — Стікаючи потом, він говорив з таким затято-значущим виразом на обличчі, наче крутив не бублика «Волги», а кермо всієї держави.

Микола лишив йому тридцять копійок «на чай». За красномовство та нещадність до власних нервів.

Софія була вдома, відпросилася з роботи і малого теж у садок не відводила, Петрусь кинувсь йому на шию: «Тато! Тато приїхав!» — а Микола, притискаючи Петруся до грудей, так і застиг з круглими очима: у хаті був погромний розгардіяш. Шафа навстіж, шухляди висунуті, на дивані розкиданий одяг, білизна, усе догори дном, а на підлозі величезний чемодан і в ньому дивовижна мішанина: сукні, шуба, гречана крупа, кросівки, чобітки, ліфчик, баночка меду, млинок для кави, іграшкова машинка… Тільки жіноча логіка могла це змішати докупи, і з чисто жіночою логікою Софія пояснила:

— Здуріти можна: то говорили, що евакуюватимуть увесь Київ, і я вже зібралася в дорогу, тебе виглядаю, а це подзвонила з роботи Ліда і каже, що реактора погасили, чи піском закидали, чи рóботи там щось зробили, ну, не знаю, але начебто все гаразд.

— Що каже радіо, преса? — спитав Микола, розуміючи безглуздя цих слів: сам працював у газетах, знає, що вони можуть сказати.

Софія щось говорила про радіаційний фон, про те, що не можна відчиняти балкон і вікна, про стронцій, академіка Веліхова, про те, що треба капати йод у молоко, але молока пити не можна, уже ходять по руках рецепти, що їсти, а що ні, — одне слово, розповідь її нагадувала оту валізу, де змішалася гречана крупа з ліфчиками, і годі було второпати щось до пуття.

Але, що цікаво, справа була не в жіночій логіці, Микола передзвонив до хлопців у видавництво, розмовляв з багатьма знайомими, серед яких були вчені мужі — фізики, лікарі, біологи, — і жоден із них до ладу нічого не пояснив, навпаки, суперечили один одному і ще більше збили його з пантелику. Фізик казав дати малому йод, а лікар — ні в якому разі, біолог радив не відчиняти кватирки, а журналіст пораяв сідати на балконі за пляшчиною «Каберне» (щодо червоного сухого, то тут усі сходилися на одній думці — вражаюча одностайність). Усе це обростало новими версіями й побрехеньками, до очамріння, і найрозумнішим було б затулити вуха й нікого не слухати, щоб не здуріти, як каже Софія, але ж так хотілося вилущити з тої шкаралущі хоч крихітку правди.

І вже зовсім бісило те, що «жіноча логіка» взяла гору і в офіційних діях: було рішення вивозити школярів у літні табори, чимдалі від зони нещастя (де межа тій зоні?), а тим часом дітлашки в дитсадочках пересипалися пісочком і збирали кульбаби, за що їм добрі дяді як компенсацію привозили молоко аж із Полтавщини.

Що більше слухав Микола розумних та компетентних людей (голова від того розпухла), то все твердіше ставав на думці, що наймудрішу річ він почув від отого таксиста, якого мав тоді трохи не за божевільного: ну їх усіх до біса, спершу треба вивезти малого, а потім розбиратися, що й до чого. Третій день сушить мізки плітками замість того, щоб відправити Софію з Петрусем десь далі від цієї халепи. Бабота.

Софія ж, навпаки, відколи приїхав Микола, якось ураз заспокоїлася, зібраний у дорогу скарб розіклала назад на полички і наступного дня вже пішла на роботу, а коли ввечері він запропонував їй негайно взяти відпустку і десь поїхати з Петрусем, спитала здивовано:

— Куди ж нам їхати? Добре тим, у кого родичі далеко живуть, а твої ж до зони ще ближче.

— Щось придумаємо. Може, дістанем кудись путівку чи й до знайомих десь можна попроситися. Врешті-решт, неважко зняти кімнату в Криму. Хочеш до моря?

Софія знизала плечима.

— Я теж з вами поїду, — сказав Микола. — Влаштуємося, і повернуся до Києва, доведеться пошукати служби. Цей Чорнобиль висотає з нас усе до копійки. Я піду на роботу, а ти зможеш там жити з малим до снігу.

— А як же твій сценарій?

— Вдома писатиму. Та й не це тепер головне. — Софіїне вагання виводило його з рівноваги — навіть не вагання, а якась загальмована байдужість.

Корінна киянка, вона уявити собі не могла, як це люди живуть у Донецьку, Черкасах чи, не доведи Господи, в якихось Кобеляках, не кажучи вже про село. Коли вони їздили відпочивати, Софія навіть на морі, яким мало не марила всю зиму, на другому тижні починала нудьгувати і в думках була вже у Києві — розповідала подружкам, як чудесно провела відпустку, яке цього літа ласкаве сонце в Криму, демонструвала їм свою лимонно-ніжну смагу і супермодний купальник (упасти можна), який приховував тільки животик. І взагалі житейські втіхи радували Софію не самі по собі, а найперше тим, що про них можна потім комусь розповідати і в думках та уяві бачити їх ще знадливішими.

Зрештою, це стосувалось не тільки його дружини, а, мабуть, усіх жінок, у кожному разі тих, що приходили до Софії і, зачинившись на кухні, ахкали там та сплескували у долоні: «Та ні! Та ти що? Та невже? Ой, держіть мене, упаду!» Підійди до них такої хвилини й скажи, що прилетіли марсіани, сіли якраз біля будинку, подружечки нетерпеливо замахають руками й вигукнуть в один голос: «Та підожди ти зі своїми марсіанами!»

Софії не хотілося їхати, Микола це розумів і по-своєму співчував їй, проте дратувало, що вона з ним не щира. Софіїна співробітниця Ліда, настільки у всьому відверта, що Микола червонів, коли вона сповідалась у своїх інтимних гріхах, та прямо заявила: «Краще рік прожити у Києві, аніж сто літ у Владивостоці». Хоч запитай її, чим же воно краще, щоб аж так — один до ста, ніколи не скаже, ніби це щось набагато інтимніше за ті Лідині смакування, від яких у Миколи в’яли вуха.

— Може, в дитячий санаторій його прилаштуєш? — сказала Софія.

— Туберкульозний? Чи дебільний? — не стримався він.

— Ну чому… Ти ж маєш друзів в Одесі.

— Я хочу, щоб і ти виїхала.

— За мене не бійся, не пропаду. З нашої редакції якраз дременув один чоловічок, і мені обіцяють підвищення.

— Поздоровляю.

— Не сердься, — сказала вона. — Я хочу, щоб усім нам було добре. Я — це не ти. Якщо піду з телебачення, то потім більше туди не потраплю. А бути всього-на-всього тільки жінкою, навіть жінкою видатного кіносценариста, — всміхнулася Софія, — я не хочу.

— Ну що ж, дерзай, — холодно мовив він.

— От ти знову сердишся. Думаєш, я іронізую. А я вірю у твою зірку, вірю, що всі журнали ще проситимуть вірші, які лежать у тебе в шухлядах. О, слухай, зовсім забула… Двічі дзвонив Говік з Єревана.

— Говік? Що казав?

— Просив, щоб ти завіз до них Петруся. Але я його так далеко не відпущу. До Одеси можна щотижня навідуватись, а туди? Ні, я цього не переживу. Так і сказала йому.

— А він?

— Образився. Каже, що приїде і сам забере малого. А якщо не дамо, то вкраде його.

— Говік такий, — сказав Микола. — Може, справді поїхати у Вірменію? То ж моя друга батьківщина.

— Не треба. У такий світ… Я собі місця тоді не знайду. Послухай мене, добре?

Вона подивилася Миколі в очі довгим гарячим поглядом, у якому, крім довіри і згоди, була ще й вина. Можливо, так йому тільки здавалось, надто помисливим став однедавна, треба простіше дивитись на речі. Кажуть, спільна біда єднає і ворогів, але в усьому є свої винятки, трапляється, мабуть, і навпаки, роз’єднує близьких, хоч завжди сподіваєшся тільки на краще.

— Добре, — сказав Микола. — Хай буде по-твоєму.

П’ятого травня він з Петрусем виїхав до Одеси.

— Все зробимо, не переживай, — гув низьким басом Іван Квашеїда, колишній Миколин однокурсник, а тепер редактор обласної газети. — Це тобі Адеса, для нас усе це формальності.

Квашеїда відкинувся на спинку свого робочого крісла, й одне його око дивилося на клавіші селектора, а друге на Миколу. Він був задоволений, що Погорілий бачить його у цьому кріслі, у цьому просторому кабінеті, за цим величезним двотумбовим столом із селектором — ознакою немаленької влади. Вони ніколи не дружили, однак і не ворогували, а зо два місяці тому зустрілися у видавництві, де працював Микола і куди Квашеїда завозив збірку своїх нарисів, зустрілися, любенько поговорили, і Квашеїда просив, щоб, незалежно від долі його рукопису, Микола приїжджав до Одеси, а там уже не пошкодує.

Квашеїда справді зрадів, коли Микола подзвонив, що хоче приїхати, навіть послав на вокзал свого шофера, щоб зустрів столичного гостя, і Микола грішним ділом подумав, що Квашеїда ще не знає, що він пішов з видавництва, того так забігав: «За санаторій домовлено, номер у готелі заброньовано, поживи якийсь тиждень, провідуватимеш малого, поки звикне, а тим часом організуємо тобі рибалку, шашличок і так далі, для нас усе це формальності. Це тобі, друже, Адеса, не пропадеш». Про свій рукопис — ні слова, і Микола присоромив себе, що так подумав про Квашеїду, Іван з дорогою душею доводив, що друзі пізнаються в біді, а не в меркантильному «ти — мені, я — тобі». Він спритно, як піаніст-віртуоз, натискав на клавіші селектора, щоб швидше покінчити з усіма «формальностями», й одним оком підбадьорливо дивився на Миколу, а той, силкуючись показати своє ненав’язливе, недогідливе захоплення владою Квашеїди, знічено вибачався:

— Пробач, що завдав тобі стільки клопоту.

І поглядав на принишклого Петруся, який відчував, що всі ці розмови стосуються в першу чергу його, але не знав, чим воно все закінчиться, і тому сидів тихенький і насторожений.

— Перестань, які там клопоти, — обривав його Квашеїда. — Треба — то треба. Ми он за півтисячі кілометрів, та й то в горлі дере, — показував на свій випнутий борлачок-колінце. — Віриш, вранці голюся і чую, як лезо до щитовидки прилипає, наче магнітом його притягує. Ну, це таке, давай ближче до діла. Зараз мій шофер завезе тебе в готель, потім у курортно-санаторне управління, там заповниш папірці, ну, формальності всякі, і звідти прямо в санаторій. Я б сам поїхав з тобою, але треба в друкарню. Нічого, десь о п’ятій зайду в готель, повечеряємо.

— І хлопців запроси, — нагадав Микола. — Ну, з управління, ще там кого, сам знаєш. Щоб по-людськи було.

Квашеїда слів на вітер не кидав, усе справді виявилося чистою формальністю, і Миколу скрізь приймали як столичного ревізора, правда, стало якось не по собі, коли в санаторній картці довелося написати, що в Петруся погано з очима: так і наврочити можна, — забобонно подумав Микола. Наче б і мусив радіти, що все так добре виходить, а ні, якийсь туман збирався йому у грудях.

Санаторій був у гарному місці — затишний куточок майже у центрі Одеси: тихо, просторо, зелено, а внизу, там, за крутосхилом, синя морська далина.

Він з Петрусем за руку йшов до адміністративного корпусу гравієвою доріжкою, дивувався тиші, наче це був не дитячий санаторій, а притулок для пристарілих — ніде ні малюка, ні дитячого писку, потім здогадався, що зараз, мабуть, тиха година, всі сплять, і раптом відчув, як Петрусева ручка дужче і дужче стискає його руку, ось уп’ється, що не відірвеш, і серце Миколине теж стискалося і стискалось. Йому було б легше, аби він малого справді привіз сюди на лікування, а так не полишало якесь відчуття скореності, печаль гнаного блукальця — на своїй землі, але проклятого блукальця, і печаль ця у ньому росла й гострішала, передавалася, мабуть, і Петрусеві, бо чого ж його пальчики так вп’ялися йому в руку.

Літня лікарка з широким, пласким і добрим обличчям оглядала малого з ніг до голови, придивлялася до білків у очах, просила показати язика і тим часом лагідно розпитувала, як його звуть, скільки років, і, коли Петрусь відповів, вигукнула з овечим задоволенням у голосі:

— О-о-о, да он у вас хохленок! Вы шо, со Львова? — спитала зовсім дурне, бо в карточці було ясно написано, звідки дитина родом.

— Ні, ми з Києва, — сказав Микола.

— А, понятно, понятно, — покивала вона головою, і її широке лице посмутніло, проте в голосі ще бриніло веселе здивування: — Ти смотри, из Киева, а какой щырый.

Вона почала ськати Петрусевого чубчика, приглядаючись до кожної волосинки, і Микола отетерів:

— Ви думаєте, у нього воші?

— Не сердитесь, — сказала вона. — Всякое бывает. Я делаю то, шо мне положено.

Зайшла няня, і лікарка звернулась до неї:

— Авдотья Свиридовна, ведите этого симпатичного мальчика, да поласковей с ним. Он не знает по-русски, смотрите, чтоб детки его не обижали.

— Він знає російську, — сказав Микола.

Лікарка аж рота відкрила, коли він узяв малого за руку й промовив голосно:

— Арі гинанг, балік-джан[1].

Слов’янська чи, може, й світова печаль щеміла у кожній жилочці.

Уже в іншій кімнаті він тремтячими руками відкривав сумку, діставав звідти підмінний Петрусевий одяг — маєчки, трусики, гольфики, сорочечки, — і на кожній одежині червоніло слово, вишите Софією: «Погорілий», «Погорілий», «Погорілий»…

— Тепер ти, синку, житимеш у цьому садочку, — сказав він і всміхнувся Петрусеві. — Увечері я прийду до тебе.

— А от цього робити не треба, — тихо сказала йому Явдоха Свиридівна. — Ви ж дитині зробите гірше. Вони тут швидко звикають, а коли приходять батьки, починають плакати. Не треба травмувати. Я його зараз забавлю, а ви йдіть собі нищечком.

У готельному номері стояв сивий чад, приходили і приходили якісь люди, кожен із пляшкою (одеські погрібки позачиняли, і найпідходящішим місцем для того, щоб розговітися, був готель), знайомилися, випивали по чарці і починали говорити про роботу (спершу про роботу!), вирішували тут якісь свої службові проблеми.

— Ти вибачай, — дихав в обличчя Миколі розчервонілий і ще добріший од випитого Іван Квашеїда. — Вибачай, що стільки народу, але кожен із них тобі знадобиться. Це тобі Адеса, без друзів тут ні кроку не ступиш, а з друзями — все формальності. Он той, в окулярах, знаєш хто? О-о-о! Ну, давай ще по одній, не журись, не пропаде твій Петрусь. Я! Я особисто його провідуватиму.

Закусивши копченим палтусом, принесеним, здається, отим, в окулярах, і витираючи руки клаптем газети, Квашеїда спитав ніби між іншим:

— Мій рукопис уже рецензували?

Все-таки спитав, не витримав.

— Я пішов з видавництва, — сказав Микола.

— Пішо-о-о-ов?

— Так, назовсім.

Миколі здалося, що зараз Квашеїда також встане й піде, але він знову був несправедливий до нього. Квашеїда помовчав, стримуючи гикавку, потім спитав:

— І де ж ти тепер?

— На творчій роботі.

— Ну й молодець! — похвалив він. — Я б сам залюбки на все плюнув, та не виходить… Ні, ти не думай…

— Я нічого не думаю, — сказав Микола. — Я знав, що ти й так усе для мене зробиш.

— А чого ж. Скільки хоч тут живи. А ні, давай до мене на дачу. Дешевше обійдеться. І до малого близенько, будеш провідувати. Я знаю, що це таке — одна дитина. У мене теж одне, донька, пальчика врізало, а серце кров’ю обливається. Ми з нею щовечора у жмурки граємося. То це вона знайде мене, регоче, потім і каже: «А тепер я буду шукатися!» От які вони, «шукатися», — сміявся Квашеїда.

Квашеїда сміявся, хтось виголошував тост, але його ніхто не слухав, усі говорили разом, і кожен чув лише себе, обличчя розпливалися в сивому чаді, а в Миколи у грудях знов збирався туман, і маленька гаряча ручка стискала й стискала його руку…

Він вийшов у ванну, вмився і непомітно вислизнув з кімнати. Біля під’їзду стояла Квашеїдина службова «Волга», шофер сидів за кермом і читав книжку.

— Підкинь мене до санаторію, — попросив Микола.

Саме була вечеря, дітлашки сиділи у відкритій літній їдальні під брезентовим тентом, і Микола здалеку помітив білу Петрусеву голівку, схилену над тарілкою. Він став за голим стовбуром платана і чекав. Малий щось ніби відчув, озирнувся, глянув на платан і нічого не побачив.

Коли, повечерявши, дітвора висипала на подвір’я, Микола вийшов з-за дерева, і Петрусь побачив його відразу, кинувся назустріч:

— Тату! Та!

— Ну, що ти робив тут сьогодні?

— Малював, — сказав Петрусь. — Ти казав, що жив у лісі коло річки, і я хотів намалювати тебе там. Але ж у лісі дуже-дуже багато дерев, і вони не поміщаються на моєму малюнку. — Петрусь опустив голову, потім звів на Миколу сумні очі. — Забери мене звідси. Не кидай мене.

І від того, що він не плакав, не вередував, а вимовив це з дорослою приреченістю в голосі, вимовив без надії, Миколі перехопило подих. Узяв малого на руки, притиснув до себе, сказав:

— Не покину, синку. Я тебе не покину ніколи.

Квашеїда довго не міг второпати, що сталося, розводив руками, допитувався, чи не образив хто їх, але Микола його заспокоїв, спасибі, усе чудово, тільки, будь ласка, дістань бодай один квиток на поїзд, і назвав таку станцію, про яку Іван Квашеїда ніколи не чув, однак пообіцяв не вагаючись:

— Квиток — коли завгодно, це для нас формальності.

Сьомого травня Микола з Петрусем зійшов з поїзда на тому полустаночку, з якого ще кілька днів тому сам вирушав на Київ.

3

Софії не було, мовчав телефон у Стаха, ніхто не дзвонив до Миколи, і тільки за стіною після передиху знов надривалася кішка: а-а-а, — знобливо і моторошно, хоч бери та виламуй сусідові двері або викликай міліцію, чи пожежників, чи кого там іще.

Щоб заглушити той крик, Микола увімкнув телевізор, думав подивитися програму «Час», але й перед телевізором довго не всидів, ніде не міг загріти собі місця і знову, як припутень, тинявся з кутка в куток, блукав очима по знайомих речах, наче щось шукав і ніяк не знаходив.

Узяв на ліжку розгорнуту книжку, покрутив у руках, пробіг очима кілька рядків, ніби в них міг натрапити на якусь розгадку, і поклав назад, мимоволі завваживши, що кладе її точнісінько на те саме місце, і соромлячись цього. Химера якась — усе тут йому до дрібнички знайоме, відколи поїхав, ніщо не змінилося, а таке відчуття, мовби зайшов у чужу квартиру, боїться до всього торкнутись.

Годі! Підійшов до вікна, відчинив кватирку, прислухаючись до шуму вулиці, однак і там було безлюдно і порожньо, дарма що стояв ласкавий червневий вечір.

Що це?.. Нагорі у сусідів захрипіла музика, потім ритмічно затупало в стелю — танцюють, чи що? Нехай танцюють, хоч видно, що будинок цей ще не вимер, люди тут є, живуть, веселяться, зійшлися до гурту, як у кращі часи, а йому, либонь, доведеться вечеряти самому. Добре, що забіг до комісійного, не хотів стояти по чергах у гастрономі, поспішав, а головне ж — розбагатів, пачка новеньких банкнот муляла кишеню, і він запасся харчами у комісійному: як ласувать, так ласувать, казав той, бий, жінко, ціле яйце в борщ. Хліб у целофановій торбинці, правда, узявся цвіллю (Софія взагалі хліба майже не їсть, щоб не повніти), але нічого, є шинка, овеча бринза — під червоне сухе кращого не придумаєш. А прийде Софія, то ще й наварить вареників, вона це вміє, навчилась, не те що колись, — вони й досі сміються, згадуючи ті вареники.

Це було ще до їхнього одруження, Софія вперше покликала Миколу до себе додому, щоб познайомити з батьком (вони жили вдвох), і під ту врочисту подію спитала зарані, що б таке приготувати на обід, аби Микола переконався, що його майбутня жіночка розуміється не лише на любощах та на теорії літературознавства (тут вона дістала «відмінно», хоч іспит приймав не професор Христич, яким так захоплювався Микола), його любій жіночці і на кухні немає ціни, так що кажи, не соромся, все буде, як у ліпших ресторанах Парижа.

Тоді Микола й попросив наварити вареників з картоплею, але не таких ото мізерних пельменчиків, як ліплять манірні міські господарочки, а справжніх селянських вареників, завбільшки з кулак, та ще й з вишкварками, одне слово, таких, що не знайдеш ані в Парижі, ні в Лондоні, а тепер уже, на жаль, і в Полтаві.

— Добре, Микольцю, добре, лебедику, ти ж тільки приходь, не запізнюйся, — припрошувала його Софія, як лисичка журавля. — Я для тебе, як для себе.

Підстрижений, напахчений перукарським «Шипром», з букетом жоржин у затерплій руці, Микола в призначений час подзвонив у двері і, коли вони відчинилися, аж заточився: він що — переплутав квартиру?

На порозі стояв професор Христич. Веселий, усміхнений, домашній, він був не такий, яким Микола бачив його в університеті, бачив не часто, кілька разів, але впізнав би де і коли завгодно цього незвичайного чоловіка.

Він і екзамен приймав незвичайно, тим і запам’ятався дужче за інших, дарма що Микола ніколи не слухав його лекцій, тільки чув, що ходили на них навіть студенти інших факультетів. З цього й почалася тоді розмова.

— Щось я, голубе, наче вперше вас бачу, — сказав професор Христич, коли Микола підготувався до відповіді і сів навпроти нього.

— Я навчався в Єревані. Тому не відвідував ваших лекцій.

— А, за обміном студентів? Вивчаєте там вірменську? — здогадався професор Христич, і погляд його пом’якшав.

— Так, там складаю іспити з вірменських предметів, а в нас із українських.

— Цікаво, цікаво… — Він розгорнув Миколину залікову книжку. — Ну, і як успіхи?

— Нічого.

— Розмовляти навчилися?

— Начебто.

— А зможете мені відповідати вірменською? — раптом спитав професор Христич, і хитрі іскорки зблиснули в його очах.

— Ви знаєте мову? — здивувався Микола.

— Вашу відповідь я зрозумію.

— Що ж, тоді спробую.

— Скажіть, будь ласка. — Професор Христич, несподівано збуджений, підвівся і заходив по аудиторії. — Якби вам довелося укладати антологію українського оповідання для вірменського читача, на кому б ви зупинили свій вибір? З радянського періоду.

Микола замислився, потім почав називати імена й не стримався від усмішки: така відповідь, певна річ, зрозуміла всіма мовами. Але професор Христич слухав його серйозно, схвально кивав головою, особливо тоді, коли Микола все далі відходив од шкільної, та й вузівської програми, називав тих, чиї скромні книжечки можна було знайти хіба в букіністів.

— А тепер давайте антологію поетів, — задоволено сказав професор Христич і, перш ніж Микола почав відповідати, узяв залікову книжку й поставив оцінку.

Потім спитав:

— Ви зараз когось перекладаєте?

— Так, Хоренаці.

— Історика? — здивувався професор Христич.

— Так, перекладаю його історію Вірменії. Надзвичайно цікава книга.

— Хто ж вам замовив таку складну роботу?

— Ніхто.

— Гм… Святе наше дивацтво. Це ж, здається, у Вірменії видатних перекладачів оголошували святими?

— Так, у п’ятому сторіччі.

— І ви не боїтеся, що цю книжку можуть не видати? Пропаде стільки труда.

— Я ще не думав над цим.

— Що ж, бажаю вам успіху. Від щирого серця. — Професор дивився на Миколу з таким захопленням, ніби той був видатним вірменським перекладачем і жив у п’ятому сторіччі.

Минуло півтора тисячоліття, і святий тлумач Микола Погорілий, підстрижений, напахчений дешевим одеколоном, з букетом жоржин у затерплій руці, стояв перед уважно-веселим професором Христичем, а той чемно припрошував його до своєї господи, знайомився:

— Кость Гнатович. Софіїн тато.

Миколу він, звичайно, як і годиться професорові, не впізнав, але вдавав, що знає його сто літ, Софія, не без того, розповіла батькові, хто той щасливчик, на котрого вона кинула оком, а Миколі, капосне, не зізналося, чия вона доця, і тепер, вийшовши йому назустріч, теж домашня, у фартушку, пухкенька, лукаво мружила чорні очка, ховаючи обличчя в букеті жоржин.

— Ну, ти, Сонечко, готуй на стіл, а ми тим часом посидимо в мене, — сказав Кость Гнатович і провів Миколу до свого кабінету.

Це була невеличка, навіть тісна кімнатка, всуціль заставлена книжками, — на стінах, на столі, на підвіконні, підлозі — книги, книги, книги, і жодного тобі передплатного видання, на які тепер мода, це були старі рідкісні фоліанти й брошурки, у тиснених золотом оправах і зовсім сіреньких палітурках.

Микола аж затрусився, приглядаючись до корінців: Грушевський, Соловйов, Винниченко, Аркас, Метерлінк, Даль… і зовсім невідомі автори, котрих колись видавали у золоті багатьма томами, а тепер про них ні слуху ні духу.

Кость Гнатович був задоволений, однак сказав:

— З вами не можна ходити на чорний книжковий ринок.

— Чому?

— Дуже вже загоряються очі. Видають ціну. Треба спокійненько дивитися, наче воно нікому не треба. Тоді продавець поступливіший. Ось. — Він обережно дістав з полички сіру тоненьку книжечку. — Хвильовий. Вірші і проза. Я б віддав за неї дванадцять томів Дюма і всього Дрюона, але придурився байдужим і купив книжечку генія за безцінь. Ні, ви не подумайте, що я маю щось проти Дюма чи Дрюона, мене просто дивують ринкові парадокси.

Він натоптав люлечку, розпихкав її, спитав несподівано:

— Як ваш Хоренаці?

— Ви не забули?

— Чого ж.

— Рухаю помаленьку.

— З видавцями не говорили?

— Ні, там ще чимало роботи.

— Нічого, рухайте. Добра робота не пропадає. Не тепер, то колись побачить світ. Любимо балакать про дружбу, а не знаємо історії одне одного. Конкретно вам ще нічого не замовляли перекласти?

— Пропонували один роман. Виробничий. Я відмовився.

— Невже ніхто не розуміє, що це зневага до людини: мовляв, ти працюй, а ми тебе будемо оспівувати. Та не потрібні нікому такі співи!

Кость Гнатович розійшовся і говорив, говорив, забувши потягувати люлечку, й вона пригасла в його руці. Хотів було знов розкурити, але тут почувся медовий лисиччин голос:

— Прошу до столу!

О, що то за стіл був — розбігалися очі: салатики, бутербродики, вінегретики, грибочки, рибка, лимончик, смажені курчатка, соус, а посеред столу на великому тарелі… що то? начинена гуска? поросятко? — ні, то лискотів присмачений салом, притрушений вишкварочками один-єдиний, зате ж який величезний вареник.

Винувато всміхаючись, Софія стала пояснювати, що ліпила, ліпила ті варенички, і вони все їй здавались дрібними, сім разів переліплювала, боялась не вгодити Миколі, а потім у відчаї розкачала все тісто в одну вареницю, заліпила у неї всеньку картоплю і вкинула у воду, а вареник, поки варився, виріс ще більший, насилу вмістився в каструлі, ну, нічого, зате мізерним його не назвеш, призволяйся, лебедику, не гордуй.

Усі вони дуже потішилися Софіїним кулінарним мистецтвом, а найдужче — Кость Гнатович, який тремтів над дочкою, молився на неї (це була його пізня і єдина дитина, бо молодість Христича минула на Соловках), отож і тут він готовий був розцілувати своє Сонечко, свою розумну, кмітливу, дотепну доцю і її золоті ручки, які ліплять такі чудові вареники. Ні, такого не снилось ніяким Парижам, Кость Гнатович може підтвердити, він був там, читав кілька лекцій у Сорбонні, вареників у Парижі і вдень зі свічкою не знайдеш, хіба оце — і він поставив на стіл пляшку «Камю».

Вони розрізали ножиком те диво кулінарії навпіл (Софія тіста ні-ні) і не могли нахвалитися ним, хоч, правду сказати, вареник був недовареним і пріснуватим.

Кость Гнатович швидко захмелів, видно, не дуже звиклий до цього діла, але підливав у чарочки французький коньяк, сповна віддавався доброму настрою і навіть запропонував Миколі зіграти в карти — ні, не в бридж, не в преферанс, а в звичайнісінького підкидного дурня.

Микола навішав йому погонів, дивуючись, що Кость Гнатович бере так близько до серця поразки — сердився, кидав карти, весь час перепитував, що козир, і плутав чирву з пікою (пізніше Софія сказала Миколі, що тато дальтонік, купував для неї в Парижі сукні та блузки й попереплутував не тільки кольори, а й розміри).

Втім, картярські баталії не посіяли ворожнечі, навпаки, Кость Гнатович потягся до Миколи всією душею, радів, що Софії трапився путній хлопець, а не якесь джинсове сміття без роду і племені, не мав нічого проти такого зятя, хоч мови про це не заводив ніколи, був делікатний і стриманий. Одного разу він запросив Миколу походити Подолом (любив цей куточок), багато говорив про історію, розповідав про кожен старий будинок, церкву, камінчик, про давні ремесла і відьомські шабаші на Лисій горі, а потім завів його до одного єврея-книжника, спитав, що є новенького, і, стримуючи трем у руках, викупив у того збірочку віршів Тодося Осьмачки, про якого Микола ніколи й не чув, — маленьку книжечку, видану в часи непу.

І знову рушили пішки Подолом, Кость Гнатович говорив, зітхав, щось пригадував, але за цілий день він жодного разу не обмовився й словом про Софію, про Миколині стосунки з нею, наче те його зовсім не обходило, наче звела їх, двох чоловіків, не вона, а любов до історії, до книжок, до отого всіма забутого (ні, не всіма) поета Тодося Осьмачки. Коли вони прощалися на зупинці трамвая, професор простягнув Миколі ту книжечку:

— Візьміть, це вам.

— Навіщо? — розгубився Микола (бачив, що Кость Гнатович виклав за неї майже його музейну зарплатню).

— Візьміть, візьміть… Може, колись укладатимете антологію для вірменів. — Професор знов здивував його своєю чіпкою пам’яттю. — Справжню, без білих плям… Я вже, мабуть, до того часу не доживу, а ви повинні. Мусите дожити.

І все-таки, коли вони з Софією вирішили побратись, Миколі шкребло на душі, що от він стане професорським зятем, спробуй тоді комусь доведи, що це з любові, що розрахунку тут ніякого, — люди давно вже не вірять казочкам про кохання, та й взагалі ніхто тебе слухать не буде, збоку видніше, у чому тут заковика. Однак смішно було б через це відцуратись Софії, і єдине, що Микола міг тут зробити, це наполягти на своїй незалежності — після одруження він навідріз одмовився йти у прийми, хоч свого кутка, як і годилося епохальному поетові, не мав, наймав тоді в Голосієві у приватному будинку щось на зразок сіней, але, на щастя, через них не ходили і брали по-божому — двадцять п’ять карбованців.

Комірне те мало ще й ту перевагу, що недалечко стояв будинок, у якому жив Максим Рильський (тепер там музей), поруч був Голосіївський ліс, тут ще витав дух великого поета, усе тут дихало поезією, і Миколі навіть подобалися круті сходи, що вели на високу гору і якими йому щодня доводилося спинатися до своїх сіней-хоромів.

Часом йому здавалося, що, підіймаючись сходами, він чує важке дихання старого поета, котрий також повертається до своєї домівки після трудового клопітного дня (академік, депутат, директор інституту, член ста комісій — матінко рідна, скільки витримує на собі чоловік). Ось він, нароблений, зморений, зупиняється на східцях, щоб перевести подих, помічає Миколу, і лагідна усмішка зганяє втому з його обличчя.

— Як поживаєш? — питає.

— Нічого, дякую.

— Де ж нічого, коли не друкують?

— Переживемо. У вас теж було, що не друкували.

— Я був старший, — смутнішає він. — І вже зміцнілий. А ти ж молоденький, гляди, не зламайся.

— Не зламаюся.

— Я б тобі, синку, підморгнув, але ж мене вже немає.

— Ви є, ви й так мені помагаєте.

— Скільки платять у музеї? На куриво вистачає?

— Не журюся.

— Ну й молодець, не журися, пиши. Не пропадемо, — підбадьорює він і чимчикує далі сходами вгору, щоб мерщій сісти за вірші, переклади, статті, редагування, рецензії, відгуки, поспішає до свого робочого столу, а на його згорбленій спині — академія, інститут, депутатство, членство, комісії, перекомісії, секретарство… Нема коли розбалакувати.

Іноді, правда, Максим Тадейович вертався в доброму гуморі і пристоював надовше.

— Привіт! — гукав, знімаючи капелюх, і Миколі здавалося, що від утоми над його білою головою парує легенький туманець, як ото над весняним полем після дощу.

— Доброго вечора!

— Як поживають наші вірмени?

— Живуть.

— Люблю їх, чортів.

— Я знаю, ви там бували. У мене навіть фото висить на стіні: Аветік Ісаакян, ви, Вахтанг Ананян. На полюванні.

— Було, було, — схиляє він голову. — Минулося. Варпет Аветік раніше од мене пішов. А Вахтанг ще живий?

— Живий. Мені пощастило порозмовляти з ним у Єревані.

— То хороший письменник.

— Він згадував про вас. І відкрив одну таємницю, ви не розсердитесь?

— Кажи, чого там. Мені немає чого приховувати.

— Пам’ятаєте, як ви полювали на куріпок?

— В Араратській долині?

— Так, тоді ви стріляли без промашки.

— Я взагалі був добрим стрільцем. Хоча… — Він засоромився, що похвалив себе. — Не завжди.

— Так от, Вахтанг Ананян розповів, що вони так любили вас, так хотіли вам догодити у всьому, що, потерпаючи за ваше полювання, попросили бувалого мисливця Хосіка, аби той підстрахував вас.

— Як це — підстрахував?

— Хосік — снайпер, і коли ви спускали курок, він це помічав і вистрілював разом із вами. Секунда в секунду. А ви думали, що влучаєте ви.

— Ох, ці вірмени, — засміявся він. — І тут перехитрили. Але все одно я їх люблю.

— Вони ж хотіли, щоб краще…

— Ти, синку, цього нікому не розказуй, добре?

— Домовились.

У прийми він не пішов, однак довелося розпрощатися з Голосієвим, бо його сіням-хоромам далеко було навіть до того куреня, в якому з милим рай, — двоє в тій кліточці не поміщалися. Найняли однокімнатну квартиру на Березняках (Софія якраз пішла працювати коректором), щоправда, Кость Гнатович ще довго умовляв їх жити разом, але врешті зрозумів Миколу і в їхню сім’ю не втручався. У свою трикімнатну він забрав із села сестру-одиначку, яка доглядала за ним, як за дитиною, та й Софія батька не забувала, бігала туди часто — стільки прожити удвох, то що тут казати, скучатимеш. Тим більше професор Христич якось раптово підупав здоров’ям, мусив навіть одмовитися від люлечки, і Миколу, бувало, ні-ні та й кольне думка: чи не те, що він одірвав Софію від батька, так його поранило?

Микола й сам став частіше навідувати Костя Гнатовича, проте таких гарячих розмов, як раніше, між ними не виходило, професор швидко стомлювався, йому почала зраджувати колись така чіпка пам’ять, говорив плутано, щось уже погасло у ньому, таке, як витік вогонь з чоловіка, і люлечку за давньою звичкою часом ще потягував, але порожню, теж без вогню.

Якось Микола, щоб розворушити його, почав хвалитися, що майже закінчив роботу над перекладом Хоренаці, і в затуманеному погляді професора зблиснула живинка, він майже пошепки прочитав невідомі Миколі рядки:

Живинка в його очах знову пригасла, взяв до рота порожню люлечку, із тихим посвистом тягнув через неї повітря, і здавалось, йому вже нічого не треба — ні вогню, ні диму. Нічого.

Але серце ще билося. Вимучене сибірами та інфарктами, воно билось ще довго, навіть тоді, коли, вважай, уже не було чоловіка.

Професор Христич був ще живий, коли Миколу викликали в прокуратуру. Уже нічого не пам’ятав, але ще жив.

4

Її не буде, — злорадно нашіптував йому чужий голос, — ти можеш вигадувати що завгодно — ще не закінчились вистави в театрах, ще демонструються останні кіносеанси і люди гуляють у веселих компаніях, як оце нагорі у сусіди, можна знайти, коли хоч, стонадцять причин для власного спокою, але ти просто хапаєшся за соломинку, хоча майже впевнений, що її не буде, як не буде тобі і такого жаданого спокою. І цього чужого голосу ти даремно сахаєшся, він твій, народився в тобі, не впав із неба, народився набагато раніше, ніж ти можеш собі зізнатися. Соромишся його, як соромишся подзвонити до Ліди й спитати, чи не в неї часом Софія, а якщо немає, то де вона може бути. Ні, це дурне, він тільки поставить себе у смішне становище, Ліда хоч і яка одверта у своїх інтимах, проте вона жінка і солідарною буде з жінкою, особливо коли це торкається інтимних таємниць. Хай, Ліді можна подзвонити коли завгодно, ще рано, аби всіх піднімати на ноги, хоча… Софія може заночувати і в неї, у своєї розвідної подружки, чого їй нудитись тут самій.

Ця помисливість… Ще немає гріха, а він уже шукає йому виправдання. Просто, простіше на все дивися, голубчику, зараз Софія прийде, перекаже тобі сюжет нового фільму, якому, вона переконана, далеко до твого сценарію, і твої підозри видадуться такими нікчемними, що знову пектимеш раків.

— А-а-а… а-а-а…

Колись і в них була кішка. Марусина. Жили тоді ще на Березняках, Микола вже працював у газеті, бо, пам’ятає, повертався з редакції, коли натрапив у під’їзді на смугастеньку приблуду. Що то було — чи зима, чи, може, вже березень, але ліпив мокрий сніг, стояв їдкий холод, і бідна кицька тислася до батареї, благально дивилася на Миколу й нявчала так, як оця, жалібно і безсило.

Він забрав її додому, думав, нагодує, відігріє, а там розпогодиться — і гостя побіжить собі на волю, але вийшло інакше. Марусина Безхатня — так Микола її назвав — швидко облюбувала собі повстяну підстилочку в кутку, тихенько там муркотіла і промовляла розумними очима, що більше їй нічого не треба, хіба ще ящичок із пісочком, вибачте, це діло таке, житейське, ну ще блюдечко молока, а більше нічого, вона навіть не ходитиме по кімнаті, нікуди не стромлятиме свого писка, а про якусь там шкоду, то й мови нема, повірте. Вони з Софією звикли до Марусини, до цієї домашньої тваринки, і чужа квартира стала веселіша, обжитіша, своїша, чи що, й оскільки Безхатня народилася все-таки тваринкою домашньою, то не з руки було її спроваджувати на вулицю. Микола так і сказав, дивлячись у її розумні очі:

— Живи, Марусино. Я теж був безхатній, знаю, що це таке. Доводилось ночувати і в ліфті, і в кущах. Воно ж як у житті виходить: коли маєш хату, то й друзі у тебе з хатами, а якщо ти бездомний, то й друзі твої бездомні, немає у кого навіть погрітися. Ось так.

А одного ранку прокидаються вони з Софією — леле, на повстяній підстилочці ще купа гостей: п’ятеро кошенят привела їм у хату Марусина Безхатня.

Іще веселіше стало. Тільки Марусина занепокоїлася — в хату ж вона попросилась одна, а тут таке діло… Житейське, та хтозна, як на це хазяї подивляться. Давай тоді вона, бідолаха, переносити своїх діток з місця на місце — то під шафу їх заховає, то під ліжко, то ще десь. Носилась отак, поки вони не порозплющували очей та на лапки не стали, а як забігали — не намилуєшся. Гарненькі, кумедні, смугастенькі, всі як один у маму. Що, виженеш таких надвір?

Але й звіринця ж у хаті тримати якось не теє, і Микола з Софією стали нараювати знайомим придбати кошенятко. Дехто спершу й погоджувався, фотокор із Миколиної газети обіцявся узяти аж двійко, бо тепер дуже модно знімати етюди з котами, одненьке просила Ліда, а знайомий бармен Ашот, який іноді частував Миколу в рахунок майбутнього гонорару за переклад Хоренаці, той взагалі сказав, що, ара, мені задарма нічого не треба, я куплю у тебе, принось. Річ у тім, що в його барі вже було кошеня, чудернацьке таке, не кошеня, а якийсь меломан — музика гримить, а воно вилізе на колонку-підсилювач, сяде і слухає. На людей дивиться. А люди на нього. Потім воно пропало, хтось із хануриків, видно, украв, і Ашот тяжко переживав утрату, кошеня було немовби його талісманом, що приносив удачу. Через те він одразу погодився купити кошенятко, так, саме купити, бо те, що дається за так, в Ашота не викликало довір’я, йому потрібен кіт дорогий, кіт-талісман.

Хоч би як там було, а для Марусини Безхатньої та її діток усе складалося добре: на цьому холодному світі з дощами, снігами, морозами і злими собаками для них ще знайдеться тепла місцинка, житимуть вони у хатньому затишку, як і годиться домашнім тваринкам, а котромусь ще й поталанить слухати музику в Ашотовому барі, а ті, дивись, потраплять на вдалий слайд, і на кольоровому фото, може, на модній листівці обійдуть увесь світ, увійдуть, хай і на фото, відразу в мільйон теплих осель.

Проте щастя Марусини Безхатньої було недовгим, крихке воно, це котяче щастя.

Одного вечора, якраз повернувшись від Ашота, Микола глянув на Софію і зрозумів: щось сталося.

— Приходила Ліда, — сказала вона, дивлячись убік. — З новим кавалером, лікар якийсь чи ветеринар, біс його знає.

— То й що?

— Вона не взяла кошеня.

— Подумаєш, лихо велике! — пхикнув Микола. — Я б їй ще й не дав, воно у неї з голоду здохне. Знайдуться кращі хазяї, мені вже он гроші пропонують.

— Підожди. Цей її дружок-ветеринар подивився Марусину і сказав, що в неї лишай. У неї і в кошенят.

— Який іще лишай?

— Стригучий. Ось придивися. — Софія показала на Марусину. — Бачиш, шерсть на ній наче драбинкою підстрижена. Не дуже видно, бо вони всі смугасті, але як придивитися добре…

— Нічого не бачу, — сказав Микола і нахилився, щоб узяти Марусину на руки, глянути ближче, але Софія аж скрикнула:

— Ні-ні, не чіпай! Він переходить і на людей. Це серйозніше, ніж ти думаєш.

— Чортівня якась, — випростався Микола, розгублено поглядаючи на пухнастих м’ячиків, що розкочувалися по підлозі: ніяких ознак хвороби. — Може, їх треба чимось помазати? Що казав той Лідин ескулап?

— Казав, що котів од цього не лікують. А нам самим треба сходити до дерматолога.

— Не лікують… А що роблять?

— Знищують, — сказала Софія, як про великих грішників.

— Навіщо? У крайньому разі краще вже випустити на вулицю, якщо така їхня доля.

— Я теж так думала. Але цього робити не можна. Вони блискавично розносять лишай, передають його іншим тваринам. Випустити їх на вулицю найлегше, але це не гуманно.

Ну й словечка у неї: «гуманно», «блискавично» — не інакше як нахапалася від того Лідиного зцілителя. Оскомний спротив піднімався в Миколі до всього цього, хоч відчував, що в Софіїних, хай і позичених, словах правда, але так відразу погодитися з нею не міг.

— Що ти пропонуєш? — спитав гостро. — Повісити їх на сухій гілляці? Чи втопити? Слава Богу, озеро поруч.

— Ну, навіщо ти так? Є набагато гуманніший спосіб.

О, знову. Воістину люди великі гуманісти, це слово не сходить їм з язика.

— Який спосіб?

— Треба відвезти їх на ветпункт. Це недалеко від нас, у Дарниці. Там їм зроблять укол, ну, усиплять. Ось, я записала адресу. Візьми.

Вранці, коли він підійшов до Марусини з розкритою спортивною сумкою, кішка, здається, усе зрозуміла. Однак не втікала, тільки зіщулилась, наїжачилась і дивилась Миколі в очі так, як тоді, коли він уперше побачив її біля батареї. Тоді Марусина зразу далася до рук, а тепер не встиг узяти, як запручалася, занявчала, розчепірила лапи і, чіпляючись гострими пазурами за розкриті краї сумки, ніяк туди не влазила, довелося впихати силою. Затягнув замок-блискавку, щоб не вискочила, зоставивши невеликий отвір, у який потім по одному повкидав кошенят, і зашморгнув сумку наглухо.

От і все, прощавай, Марусино Безхатня.

Ні, ще не все. Сумка в його руці пручалася, мов жива, пручалася, дряпалася і кричала, він не наважився з такою сумкою сісти до автобуса і пішов пішки. Людей на вулиці, дякувати, не було, ліпив мокрий сніг, лапатий і липкий (що ж то була за пора — зима чи така вередлива весна?), той сніг заліплював очі, Микола низько нагинав голову і знову бачив мокрий, брудний сніг, що чвакотів під ногами. Він ішов довго, пішки ішов через Березняки, потім до Ленінградської площі, потім Харківським шосе у бік Червоного хутора, йшов і йшов, наче хотів хоч так доточити життя Марусині Безхатній і її діткам, теж Безхатнім, а важка сумка кричала, пручалася, просила пощади, не розуміючи ні людей, ні їхнього гуманізму. Господи, молилася сумка, земля ж така велика, чому нам усім так тісно на ній?..

Ветпункт містився у невеличкому одноповерховому будиночку, з подвір’ям, садочком, з верандою, і якби не вицвіла синя табличка на ньому, то подумав би, що тут хтось живе.

Микола підійшов до дверей веранди і чомусь постукав, легенько так, зігнутим пальцем. Потім зайшов і побачив товстелезного чоловіка у білому брудному халаті із закасаними рукавами, руки його були короткі, товсті й волохаті, і на Миколу повіяло крутим лікарняним духом — чи від того чоловіка, чи, мабуть, тут і стояв такий різкий запах.

— Що там у вас? — спитав товстун товстим голосом.

— Коти.

— Лишай?

— Стригучий, — кивнув Микола, завваживши, що й він уже говорить позиченими словами.

— Залиште отам. — Товстун відчинив двері і показав на подвір’я, де стояло кілька дерев’яних кліток із заґратованими дверцятами, схожих на кролячі.

Микола відчинив одну з них, швидко пересадив туди Марусину, кошенят, зачинив дверцята й подався геть; йому здавалося, що хтось весь час дивиться йому в спину.

Увечері він сидів у Ашота в барі і розповідав, як воно все вийшло.

— Вай, вах, — вражено крутив Ашот головою і говорив скоромовкою, на діалекті, так, що Микола не все розумів. — Вай, мій талісман, цавид танем[2]!.. Тепер я прогорів.

Миколі не подобалися ця його гра, це блюзнірство і безоглядна самовпевненість і хвалькуватість. Ашот пишався навіть своїм плескатим носом, зовсім не схожим на вірменський, казав, що колись займався боксом (звичайно ж, був чемпіоном) і йому пошкодив носа мало не Кассіус Клей. Розплющив, можна сказати. Це ж треба, навіть свій ґандж піднести на рівень захоплення.

Микола завжди поблажливо ставився до тих вихвалянь, його навіть тішили наївні вияви патріотизму, на які слабував не тільки Ашот.

— Ара, ти лиш подумай своєю головою: ваш Поркуян — вірменин, Мунтян — вірменин, д’Артаньян — вірменин і навіть Сальваторе Адамо — це не хто інший, як Саркіс Адамян.

Молодці хлопці, посміхався на те Микола, хоч знають, чийого батька вони діти, не те що наш брат.

Але цього разу Миколу щось їло, будило злість, і, якби Ашот заспівав старої про вірменський коньяк, який виписують навіть для англійського королівського двору, про сигарети «Ахтамар» та севанську форель-ішхан, Микола б неодмінно спитав, чому він покинув той рай і прибився до київського бару. Предків його розкидав по світу геноцид, то горе, трагедія, а що Ашота погнало з рідних країв?

— Ти от кажеш, що тобі розбили носа, — мовив Микола. — А знаєш, як мене товкли у Єревані?

— Та невже? Хто? — не вірив Ашот. — Наша гостинність…

— Слухай, — перебив його Микола. — Гостинність… Приїхав якось до Єревана ваш емігрантський поет із Франції, Каренц, не чув?

— Ні.

— Ну от. А ти кажеш, Саркіс Адамян. Далеко куцому до зайця. Так от, коли почув Каренц, що українці вивчають вірменську мову, то не повірив.

— Чого ж, нашу мову хотіли зробити головною в ООН, — залишився собою Ашот.

— Помовч. І от Каренц попросив мого друга Говіка, щоб той привів мене до нього в готель. У гості. Я пішов. Удвох із Говіком. І що ти думаєш? Каренц цілий вечір мовчав і не зводив з мене очей. Наче перед ним сидів не зашморганий студентик, а живий Ованес Туманян. Незручно казати, але я був для нього богом. Він ловив кожне моє слово, недолуго мовлене з акцентом, заглядав мені в рот, наче звідти зринало якесь диво… І плакав.

Ашот не перебивав. Микола надпив із келиха, помовчав і вів далі:

— Потім ми з Говіком вийшли з готелю в ніч. Засиділись довго, Каренц не відпускав мене. Пішки йшли нічним містом до гуртожитку. Я жив у кінці проспекту Леніна, майже біля Матенадарану. А те сталося у темній вуличці. На Абовяна, здається. — Микола знов примовк, крутив у руках келих з жовтою рідиною, наче вагався — розповідати далі чи ні.

— Ну! — підохотив Ашот. — Йдете ви вулицею.

— Ага, йдемо, а назустріч машина, такий собі невеличкий «Запорожець», ще отой, горбатий. Ну ми взяли у правий бік, а він на нас, фарами засліпив, ледве одскочили. Такі, значить, жарти. Говік йому вслід кулака показав. А, то ти нам погрожуєш! Розвертається той драндулет, і що ти думаєш? Вилазить із нього, як із троянського коня, душ сім. Ну, кажуть, у страху очі великі, але повір, я ніколи не думав, що в «Запорожець» влізе стільки людей. П’яні, вони підійшли до нас і, нічого не кажучи, почали бити. Люто, кулаками, в лице. Говік маленький, худий, навіть не захищається, тільки розкинув руки, мене затуляє. «Що ви робите, гади? — кричить. — Мене, мене бийте, то я кулака показав! Його не чіпайте! Хіба не бачите, що він наш гість? — і показує, що я білявий. — Це наш брат! Він вчить нашу мову!» А ті ще дужче. Руками, ногами. Тиждень солоно в роті було.

— Шуртвацнери[3], — сказав Ашот і підлив у Миколин келих. Потім додав несподівано: — Ну, ти ж знаєш, серед вірменів теж бувають біляві. Альбіноси. Рідко, але бувають. І взагалі ми колись були руді і з голубими очима, — сказав так, наче й сам колись мав голубі очі, а одного дня прокинувся, глянув у дзеркало — чорні.

— Ти хочеш сказати, що якби я був вірменином, то нас треба було тоді місити?

— Ні, чому ж, — знітився Ашот.

Микола відсунув келих, показуючи, що йому пора йти, але не підводився, сидів, опустивши плечі, потім спитав:

— Хочеш послухати вірш?

— Давай.

І, твердо дивлячись Ашотові в очі, він прочитав:

— Це з «Пісні вірменського емігранта», — сказав Микола. — Її написав Каренц.

— Той?

— Той. Запам’ятай це ім’я. А то Саркіс Адамян, д’Артаньян… Тьху. Знайшов чим хвалитися.

— Каренц, — повторив Ашот. — Добре написав, тут нічого не скажеш. Я його розумію.

— Що ти розумієш? — Миколу знову розбирала злість.

— Туга.

— Яка туга?

— Ностальгія. Ти вдома, тобі цього не…

— Звісно, мені цього не збагнути. Але скажи тоді, чи ти знаєш, що таке ностальгія удома? Тобто коли в тебе взагалі тої домівки немає? Ні там, ні тут! Нема.

Ашот знизав плечима.

— Це тяжче… В тисячу разів тяжче, — мовив Микола, уперше поклав перед Ашотом гроші і швидко пішов до дверей.

Він часто згадував Марусину, а найгостріше вона йому ставала у пам’яті, коли біда через три роки знов привела на ту саму вулицю, де він залишив Безхатню з кошенятами. Щось було схоже до сліз у цих двох історіях, тільки тепер не вистачало місця на цій землі не Марусині, а йому, Миколі, і був якийсь віщий знак у тому, що злий демон і того, і цього разу привів його на Харківське шосе, де неподалік одне від одного містилися і ветеринарний пункт, і прокуратура.

Отримавши повістку, Микола думав, що це якась помилка, непорозуміння, чого тільки не перебрав у голові, а ні за що не міг зачепитися, щоб угадати, чого його викликають. Усе ж складалось так добре в той рік собаки: народився Петрусь, у видавництві, куди він недавно перейшов працювати, несподівано дали двокімнатну квартиру, чого ще треба, живи, працюй. Погано, правда, було з Костем Гнатовичем, він зовсім утратив пам’ять, майже нікого не впізнавав, тяжкі болі його мордували, і ніякої ради їм, ніякого ліку.

Софія змарніла коло малої дитини, пеклася за батьком, і Микола, отримавши повістку, нічого їй не сказав (зовсім перегорить молоко), хай потім, усе з’ясується, і не доведеться її тривожити.

У призначений час він зайшов у невеличкий кабінетик і побачив за рудим столом маленького рудого чоловіка.

— Погорілий? — спитав рудий чоловік, наче впізнав його.

— Так.

— Сідайте, — показав на рудий стілець рудий чоловік.

Микола сів навпроти нього, незручно сів, бо за спиною слідчого було вікно, у вікно світило руде сонце, засліплювало Миколу, і він майже не бачив обличчя рудого чоловіка, тільки добре бачив його червоні вуха, просвічувані сонцем.

— Паспорт! — простяг той руку.

— Паспорта я не взяв, є посвідчення.

— Давайте.

Він узяв Миколине посвідчення, червоненьке, і воно, мабуть, справило на нього враження (взагалі слово «редактор», таке рядове у видавництві, на людей, далеких від їхньої професії, діяло неабияк), бо він спитав:

— Що ж ви так, товаришу редактор?

— Як? Не знаю, про що ви.

— Так-таки й не знаєте?

— Ні.

— Ну-ну. — Якийсь час він мовчав, пильно вивчаючи Миколу професійним оком, а потім сипонув запитаннями, швидко, без пауз, перестрибуючи з одного на друге, ніби хотів, щоб Микола збився: «Коли ви народилися? Де? Коли закінчили університет? Хто ваші батьки? Де працювали раніше?» І т. д.

А потім спитав:

— Коли ви одружилися?

Микола замислився.

— У сімдесят шостому, — відповів він.

— Якого числа?

— Не пам’ятаю. Треба подивитися в паспорт.

— Перестаньте валять дурака! — крикнув, не стримавшись, слідчий.

— Я справді не пам’ятаю.

— А оце ви пам’ятаєте? — Він дістав з тоненької течки якийсь папір стандартного формату і простягнув Миколі, силкуючись застерегти реакцію на його обличчі.

Микола довго дивився на той папір, нічого не міг второпати, потім таки здогадався, що це так звана форма № 3, довідка про житлову площу, яку видають у жеках. Його імені там не було, стояло тільки «Христич Костянтин Гнатович» і «Погоріла Софія Костянтинівна». Але до чого тут прокуратура? Збитий з пантелику, він спершу подумав, що це якось стосується Костя Гнатовича, може, навіть його минулого… Але ні, професор Христич уже два роки, вважай, прикутий до ліжка. Що, що? Форма № 3… Стривай, щось таке було…

Слідчий не підганяв. Він пильно стежив за Миколою, і це приносило йому професійну насолоду. Він, неперевершений психолог, певен, що зараз цей товариш редактор, застуканий на гарячому, не напружує пам’ять, а мізкує, як би його викрутитись. Ну що ж, спробуйте, товаришу редактор, а ми подивимось, як це у вас вийде, хе-хе.

Згадав. Коли профком виділив йому квартиру, він саме поїхав у відрядження, так, до Львова поїхав, а як повернувся, Софія сказала, що все мало не пішло шкереберть. Виявляється, що в документах на отримання квартири не вистачало форми № 3 з місця проживання Софії (вона була прописана в батька). Добре, що хлопці з видавництва її розшукали, вона швиденько взяла в жеку довідку, віднесла в профком. Так що скажи спасибі любій жіночці, а то бачив би ордер як свої два вуха. Оце, здається, і все. Але до чого тут допит, слідчий, прокуратура?

— Ну що, згадали?

— Нічого не розумію, — похитав головою Микола.

Той пирхнув смішком з його наївності і теж покрутив рудою головою, мовляв, от дає, уже припертий до стінки — і ще звивається. А ніби ж грамотний чоловік, діло з книжками має. І слідчий грізно повів рудими бровами.

— А оце що? — тицьнув пальцем у довідку — показував на якусь графу.

Микола придивився і побачив напис дрібними друкованими літерами: житлова площа… А далі від руки, чорнилом: 26 кв. м.

І зрозумів. Цифра була фальшива. Є печать, є підписи, а цифра не та. Мабуть, помилилася паспортистка.

— Все ясно? — спитав слідчий.

— Так. Тільки незрозуміло, чому викликали мене. Помилку зробили в жеку.

Слідчий знову всміхнувся зі святої наївності, але вже стомлено, мляво.

— Це не помилка, — сказав він. — Це підлог.

— Який підлог?

— Стаття, товаришу редактор, стаття. У вас за статті гроші платять, а в нас за ними судять. — Задоволений своєю дотепністю, він усміхнувся вже бадьоріше. — І якщо хтось отримає квартиру за фіктивними документами, то ордер анульовують, ясно? Так що вам краще в усьому зізнатися, ми це потім візьмем до уваги. Не вам пояснювати, що зізнання і каяття пом’якшують кару.

— Мені немає в чому зізнаватися.

— Я був у жеку, там ніхто не давав такої довідки. — Він кинув свій головний козир. — Підписи фіктивні. Ви розумієте? Фік-тив-ні! Чи ви хочете сказати, що цю фільчину грамоту я сам нашкрябав?

— Не знаю, звідки вона взялася, — стояв на своєму Микола.

І раптом щось обірвалося йому всередині: Софія?.. Як, навіщо?.. Дурниця якась.

— Скільки квадратів у її батька?

— Яких квадратів?

— Питаю про площу квартири, — роздратовано пояснив слідчий.

— Не знаю. Бачив, що три манюні кімнатки, а площею не цікавився. Він у «хрущовці» живе, на Сирці.

Софія… Тоді усе робилось галопом, вона поспішала і щось наплутала. Але факт є фактом. Стаття… Суд. Ні, це якийсь чорний сон.

— Хіба не ви відносили довідку?

— Не я… Тобто… не пам’ятаю… це було… давно.

Микола відчув, що від його відповіді залежатиме багато, і розгубився зовсім. Мовчав, хоч знав, що мовчанкою тут не відбудешся. Але що мав казати? Що я тут не винен, викликайте мою дружину, забирайте її від немовляти й допитуйте, судіть її за всіма статтями, а мене не чіпайте, біжіть ще до професора Христича, розпитайте, бо сам він сюди не прийде, та й удома не розбере, хто це прийшов по його душу. Так?

Втім, слідчий, загнавши Миколу в глухий кут, добившись свого, ще раз переконавшись у своїй професійній кмітливості, враз подобрішав.

Микола ще не помітив переміни у його настрої і, коли той потягся до телефону, подумав: зараз викличе варту. Але ні, слідчий повівся ще несподіваніше — він зняв слухавку і поклав на стіл, потім став безладно прокручувати номерний диск, показуючи цим, що їх можуть підслуховувати.

— Я хочу тобі допомогти, — раптом перейшов він на «ти». — Ти сказав, що родом з Полісся, я теж поліщук. Так що ми земляки, але справа не в цьому…

Сонце вже повернулось, не било прямо у вікно, і Микола побачив, що це ще молодий хлопчина, світлоокий і не такий рудий, як здавався у сонячних підпалинах, а швидше за все русявий, справді схожий на поліщука, котрий, далебі, вибравшись із глухого села й закінчивши юридичний, трохи набрався пихи.

— Справа не в цьому, — повторив він, прокручуючи номерний диск. — Просто я теж психолог («Чому теж?») і не бачу в тобі злочинця. Ти… як би це краще сказати… Ну, трохи не такий… Не пам’ятаєш навіть, коли одружився. А якщо не знаєш, що в тебе робиться в паспорті, що там написано, то, ясна річ, міг не звернути уваги й на довідку. Звісно, якщо заповнював її не ти сам. Думаю, що не ти.

Він зробив паузу, чекаючи Миколиного підтвердження його версії, але той мовчав, і слідчий провадив далі:

— Зараз я мушу взяти з тебе письмове пояснення, скласти протокол і рухати справу за всіма законами юриспруденції. Але не хочу псувати тобі життя і тому порушу закон. Ти можеш багато втратити через якусь анонімку.

— На мене написали анонімку?

— Так, але факти, на жаль, підтвердилися. І ти мусиш повестись розумно. Поговори з ким треба, порадься удома. Зараз ти не готовий дати вірогідне пояснення, яке б тебе виправдовувало. А варіанти можна знайти. Довідку міг підробити, наприклад, батько дружини.

— Кость Гнатович? Та ви що? Професор…

— Професорське звання — це ще не алібі, — спокійно мовив слідчий. — Я сам недавно вів справу одного професора, котрий брав хабарі за вступ до інституту.

— Христич — святий чоловік.

— Вірю. І мені паспортистка у жеку сказала, в якому він стані. Тому професорові Христичу ні так, ні так ніщо не загрожує, — натякав він прозоро. — Справу можна буде прикрити.

— Ні, це неможливо.

— Подумай. Є варіанти. Добре подумай і приходь до мене післязавтра о п’ятій. Повістки я не виписуватиму. Все, — сказав він, узяв зі столу слухавку, поклав на апарат, і той відразу ж задзвонив.

Микола ще й тоді не сказав Софії, куди його викликали, а про довідку спитав прямо:

— Де ти її взяла?

— А що? — І з її лиця було видно: щось знає.

— Цікавились…

— Документи давно в архіві.

— Де ти взяла ту довідку, питаю?

Софія відразу у сльози.

— А що я мала робити? Прибігаю в жек, така рада, а Нелька мені відро води на голову… Це все вона.

— Яка Нелька?

— Подружка моя, ще в школі разом училися. Тепер вона паспортисткою в жеку.

— Ну?

— Прибігаю, так і так, кажу, а Нелька дивиться на мене як на дурненьку. Хто ж вам, каже, дасть квартиру, якщо у вас із татом сорок два метри. Я витріщилася на неї, нічого не тямлю. Тоді Нелька й пояснює, що, мовляв, є ж норми, якщо площа дозволяє, то чоловік мусить прописуватися до дружини. Я їй і те, і се, і що татові належить двадцять метрів на кабінет як ученому, а вона сміється, це, каже, все до одного місця. Довідку, каже, я тобі зараз дам, випишу хоч сто штук, але квартири вам не бачити, так і знай. То що ж нам, питаю, цілий вік по чужих кутках тинятися, якщо мій чоловік такий чесний, не хоче чужого? Тиняйтеся, каже Нелька, хіба мені що? Не одні ви тиняєтесь. Стою я, кліпаю, але що робити? Виписуй, кажу, а там побачимо. Що буде, те й буде. І ще не вірю тим її дурним законам. Оформила Нелька довідку, сама ж і підписи позбирала швиденько, і свій поставила, я вже зібралась іти, а вона: «Стій», — каже. І, виглянувши за двері, чи ніхто не слухає, шепоче: «Я, — каже, — можу дати тобі чистенький бланк зі штампом, а ти вже подумай, що з ним робити. Тільки ж нікому, ну, та я не боюся, ніхто не доведе, що це я дала, ці бланки скрізь однакові. А коли переїдеш у нову хату, то скажеш спасибі мені, ну…» — Софія зам’ялася, забула, як це там точно Нелька сказала.

— І ти взяла чистий бланк? — уже про все здогадався Микола. — І сама заповнила його й поставила підписи?

— А що я мала робити? — знов у сльози Софія. — Дитина в одному кутку, ти зі своєю писаниною в другому, приткнутися ніде. І так усе життя? Чи ти ждеш татової смерті? — зненацька крикнула йому в лице.

— Заспокойся, — сказав Микола. — Я й сам не знав, що ми опинимося в такій безвиході.

Справді, що ж їм треба було робити? За що зачепитися, аби мати бодай надію на власний притулок? Які тут можливі варіанти, як сказав би слідчий?

Перший: просити у Бога смерті Костя Гнатовича.

Другий: розлучитися із Софією.

Розлучишся — теж чекатимеш до нового пришестя, бо ти холостяк. Маразм. Кретинізм. Київ кишить фіктивними шлюбами і розлученнями, фальшивими довідками і такими ж коханнями, кишить порожніми квартирами, у яких ніхто не живе, тисячами й тисячами безхатніх людей. Та що ж це робиться, товаришу людино, від довідок світ уже став паперовим, черкни — й спалахне, не треба й атомної бомби.

— Не муч себе, — сказав Микола Софії. — Ти ні в чому не винна. Ну, не плач. — Він пригорнув її до себе, таку теплу, трошки розповнілу після пологів, вдихнув запах її волосся і збудив у собі гострий біль. — Не плач, я нікому не дам тебе скривдити.

— Хтось дізнався? — спитала вона.

— Пусте. Не треба плакати.

І знов ця дорога, це вітряне Харківське шосе, яким він колись ніс Марусину на страту. З дітками. Тоді теж не було варіантів. І зараз їх немає у нього. Власне, є, але один-єдиний. Решта під три чорти.

Слідчий зустрів його підкреслено холодно, офіційно, вже не чіпав телефону й звертався на «ви».

— Це я дав фіктивну довідку, — сказав Микола.

Той довго сидів скам’янілий, потім напруга спала з його лиця, і слідчий мовив таким голосом, що в ньому чулись і радість, і смуток:

— Я знав, що ви це скажете.

5

І от настала хвилина, коли він збагнув, що Софії не буде; ще міг снувати собі всілякі припущення, гріти кволу надію, але відчував, що все це намарне. «Сьогодні вона не прийде», — подумав майже з холодним спокоєм, бо думка ця прийшла не з наскоку, вона комишилася в ньому цілісінький вечір, мабуть, ще з тої миті, коли переступив поріг свого дому. Він довго не підпускав цеї гадки, не давав їй волі, та нарешті мусив скоритися: сталося.

— А-а-а… а-а-а…

За стіною плакала кішка, стеля вібрувала під натиском металевого року (що ближче до півночі, то все гучніше), а він сидів у порожній квартирі, як голий у кропиві, і не знав, що йому діяти. Ще мав маленьку крихту надії — подзвонити до Ліди, проте зволікав, боявся цього дзвінка: щадив ту останню крихту, щадив і свій дурний гонор. Після довгих вагань таки підійшов до телефону і набрав номер.

Почувши його, Ліда зраділа, трохи не верещала у трубку (у неї теж грала музика), як славно, Микольцю, що ти приїхав, краще пожити один день у Києві, ніж рік у якійсь глушині, хапай Софію — і мерщій до мене, познайомлю тебе з геніальним режисером, тобі ж це зараз потрібно, чула, пишеш сценарій, — не говорила, а шовком шила Лідуся, і Микола хотів сказати, що Софію вже хап ухопив, але змовчав, промимрив якусь дурницю і поклав трубку. Добре, що не довелося нічого розпитувати, і так усе зрозумів — таки чимало чеснот уділив Бог жінкам, особливо емансипованим.

У час великих програшів зрадлива фортуна, коханка фатуму, підкидає нам дрібненькі удачі, аби хоч трохи відшкодувати втрату й розраяти, не дати впасти у розпач, отож і цього разу не поскупилась на поблажку — після довгого мовчання обізвався телефон і в Стаха.

— Ти що, спалив мою латифундію, що опинився у Києві? — спитав Стах.

— Та ні, приїхав по гонорар, тепер можу купити в тебе маєток.

— Закортіло козаку зеленого часнику! Дзуськи.

— Тоді дозволь заплатити комірне.

— Тільки не грішми, — сміявся Стах.

— Звісно, я знаю твої смаки. Готуй каву, я приїду.

— Прямо зараз?

— А що тут дивного, я завтра вертаюся в село.

— Хіба Софія відпустить тебе серед ночі? Коли ж зміцнювати сім’ю?

— Вона й так міцна, далі нікуди, — сказав Микола.

— Ну, коли так, не барися.

Прихопивши «комірне», Микола вийшов із дому, вийшов у ніч, яка огорнула його м’якою лагідною прохолодою, і він пристояв, глибоко вдихнув повітря, але вільгості не відчув. Щось тіснило груди і не давало дихати.

«От і все», — майнула коротка думка. Так, ніби ні про що.

Машин як на пізню годину пролітало чимало, проте вільної не траплялося, і Микола піймав себе на тому, що це його не дратує, щось його тут притримує, притягує погляд туди, до під’їзду, і перед кожним автомобілем руку він підводить невпевнено, наче чужу, наче йому не дуже й треба кудись там їхати. Він аж стиснувся весь, коли навпроти, по той бік траси, спинилось таксі, але з нього вийшов… якийсь чоловік і рушив до під’їзду.

Зате усевидящий Бог знов послав Миколі даруночок: таксист увімкнув зелене світло, круто розвернувся і відчинив перед ним дверцята.

— Куди?

— На Куренівку.

До всього, як завжди, пощастило на балакучого водія, такого собі гостролиценького борсучка, котрий цілу дорогу не затуляв рота, зовсім не переймаючись тим, що пасажир не приставав на розмову. «Це він щоб не заснути за кермом», — подумав Микола і вирішив для годиться десь устромити слівце, але Борсучок не лишав йому для цього місця, він замовкав тільки тоді, коли пригальмовував біля нічних голосувальників, сподіваючись на підсадку. З попутниками не везло, і Борсучок, хряпнувши дверцятами, неодмінно кидав уїдливу скороминку, наче ті були винні, що жили не на Куренівці. Що ж стосувалося їхнього приватного життя, то тут Борсучок своїм досвідченим оком бачив їх наскрізь.

— Зразу видно, що з чужою. — Лукава посмішка ще дужче загострювала його писок. — Тепер їм лахва: у того жінка поїхала з дітьми, а в тої чоловік. Кому война, а кому мать родна. Та й нам непогано, то ж було цілу ніч простоїш і без плану вертаєшся, вночі ніде ні лялечки, а тепер ще лучче, як до указу. Повилазили. Й міліція подобрішала, за що ж їх брать, як вони радіацію з себе вигонять. Цей… як його… стронцій! Од «Каберне» уже оскома в усіх, дітям, і тим по чайній ложечці дають, як ото колись риб’ячий жир. А як на мене, то воно сущий шмурдяк… О, диви, ще одна парочка. — Вдарив по гальмах, аж завищало. — Куди? Нивки? Нє! — І знов: — Зі своєю законною, не бійсь, на метрі їздить, а з чужою таксі йому подавай. Позвикали! Ну, ясно, яка це дурепа з таким вальком на метрі буде катацця, тепер вони навчені, п’ятаком не одбудешся, труси калиткою, як казав той у п’єсі. Радіація, радіація! — пороззявляли всі роти й раденькі. Чхати на ту радіацію, ще трохи — й про неї забудуть, балакатимуть про СНІД чи ще якусь трясцю, а розбитих сімей не склеїш, оце тобі й радіація, і все. Курвота! Пошли їм хоч і потоп, тіки дай нагуляцця, напицця із горя. Де тобі, тут?

Микола вийшов з машини, знов хотів було дихнути на повні груди, але й цього разу тільки сухо схлипнуло в горлі, ніби довкола був вакуум. Обличчям відчував нічну вільгість, а вдихнути її не міг, не годен був набрати повітря повні легені, буцім їх палила якась гарячка.

У Стаха світилося. Заклично світилося вікно в готельному будинку, цьому дивовижному винаходові епохи науково-технічної революції, з кімнатками-келіями і такими манюніми кухоньками, що обідати в них, якщо вас аж двоє, доводиться стоячи. Більше влізе, — мабуть, думали архітектори, і взагалі, той добродій, що проектував Стахів будинок, був неперевершеним оптимістом, він вважав, що в його будинку (у цьому його дітищі) люди будуть найщасливішими в світі і ніколи не вмиратимуть; через те, коли помер один Стахів сусіда, виявилося, що з квартири неможливо винести труну разом з небіжчиком, мусили виносити окремо.

Втім, Стах теж був оптимістом і дякував долі, що після розлучення йому перепала хай і така іграшкова, зате ізольована квартирка, та ще й з телефоном; він народився у Києві, виріс у комуналці і знав ціну житловій автономії. Стах казав, що до семи років він не вмів розмовляти рідною мовою, батько його, виходець із села, токар «Ленінської кузні», теж говорив київським суржиком, а одного разу прийшов додому з маленькою книжечкою віршів, хтось йому дав збірку Василя Симоненка, і він цілу ніч просидів над нею, хоч до того віршів ніколи не читав, а вранці підкликав до себе малого Сташка, поклав йому на білу голівку свою теплу руку й, дивлячись в очі, сказав: «Я не папа, синку, я тобі тато. Чуєш? Та-то».

Ліфт у цьому будинку теж був тісний, скрипучий (спасибі, що не стояв поламаний), усе тут було мізерне, і тільки Стах вийшов назустріч високий та красивий, з білими розпушеними вусами і своєю милою безпорадністю:

— Я тут, розумієш, і яєчню затіяв, та забув за неї, згоріла, а поки мив сковороду, то й кава збігла.

— Нічого, ми сьогодні не бідні, — сказав Микола, виставляючи на стіл гостинці.

— О, та ти, братику, справді розбагатів!

— А ти як думав — перебиваємося на творчих сухарях? Знай наших. Я тобі цілий вечір дзвоню, де волочишся?

— Якби ж знаття, що в кума пиття. Ну, розказуй, як там північний вітер. Усіх карасів виловив чи й мені трохи лишив?

— Приїжджай, побачиш.

— Якось виберусь, дякую. А як робота?

— Кепсько, — сказав Микола.

— Чому? — здивувався Стах. Він гадав, що в його маєтку ніщо не могло бути кепським; і якщо вже засів там писати, то вийде тільки шедевр.

— Тупцюю на місці, — зізнався Микола. — В голові усе перевернулося догори дном. Розумієш… коли дерево споконвіку було символом життя, а тепер кажуть, що під ним навіть не можна стояти, боронь Боже сховатись під ним від дощу, то що тут писати і думати? Коли й трава стала символом смерті, її закопують у землю.

— Ну, це ти занадто. В моєму лісі, братику, можеш, як казав поет, м’яти квіти й валятися на траві.

— Може, й так, не знаю. Але я не з твого лісу, Сташку, я з Полісся. І можу писати тільки про нього. То як же мені, порадь, будь ласка, писати тепер про дерева, траву і любов? Про те світле озерце, яке в моєму селі називають Оком?

Стах покусав вуса, зітхнув, налив у склянки.

— За зустріч, — сказав. — І не піддавайся злості. Про що хочеш пиши, тільки не піддавайся злості, чув? І не оплакуй. Горе любить, коли його поливають слізьми. Тоді воно дужчає. Ну, годі про це. Розкажи щось веселе.

— Веселе? Можна, — погодивсь Микола. — Зайшов Петрусь у твою повітку, побачив вила і знаєш, що вигукнув? «А хто це їсть такою виделочкою?»

— Геніально, — засміявся Стах, а Миколі запекло всередині: раптом так захотілось побачити малого, наче не був із ним сто літ. Як же Софія витримує? Чи, може, усе нормально, усе так і має бути і тільки він ненормальний, до краю дійшов зі своєю сентиментальністю? Жінки не люблять сентиментальних мужчин, тонкосльозих не любить ніхто. Їх утішають, їм співчувають і втікають од них. Правда за Стахом — не треба оплакувать.

— На кого лишив малого? — спитав Стах.

— Та в Сергія ж. Оля за ним доглядає як за своїми. Петрусь у них днює й ночує. Славна в Сергія жіночка.

— Ти мені кажеш. То моя перша любов.

— Твоя?

— Тато щоліта відвозив мене до тітки Оляни, — мовив Стах. — Ми з Олею, можна сказати, росли. Купалися в річці, збирали гриби, суниці… Щасливі часи. А одного літа дитинство моє скінчилось, я побачив, що в неї є груди, є губи і є у ній щось таке, без чого мені не жити. То завжди гасав з нею, борюкався, як з хлопчиськом, а тут не знати що скоїлось — боявся дихнути при ній. Дивився мов на ікону, голубив очима, одне слово, готовий був, як пишуть в романах, зорі діставати з неба. І за це, звичайно, поплатився. Так завжди буває. — Стах запалив сигарету, глибоко втягував димок, наче пив його. — Вона вибрала Сергія, бо він не обіцяв їй ніяких зірок, ніяких таких нісенітниць. Сергій жив не на небі, а на землі, він жбурляв у неї реп’яхами, глузував з її тонких ніг, штовхав зодягнуту в річку. Оля, звичайно, сердилася, показувала йому язика, та, мабуть, уже тоді думала про Сергія, думала про нього, вибираючи з кіс реп’яшки, викручуючи мокре плаття, думала з хвилюванням і тоді, коли розглядала у дзеркалі свої довгі ноги.

— Ти їй так нічого і не сказав?

— Де б я посмів? Певно, й досі нічого не знає. Так краще.

— Не думав, що ти такий тихий.

— То я вже пізніше став одігруватися. Я зрозумів, що треба жінкам. Кажуть, що липнуть до того, хто медом помазаний. Брехня! Не медом, а дьогтем. Я заходжу в кафе «Хрещатик», питаю, чи в них продаються шпиці до велосипеда, кельнерка сміється і наливає мені каву без черги. Підсідаємо з хлопцями у тому ж «Хрещатику» до мальованих красунь, хлопці один поперед одного їм про Фелліні, Маркеса, екзистенціалізм, он які ми розумні, ходімо з нами, а дівчатка ні гу-гу. Тоді я їм так і так, мовляв, приїхав з колгоспу «Сорок років без урожаю», чи не показали б ви мені столицю? Тільки попереджаю зразу: грошей у мене немає, надої в колгоспі падають, за трудодень платять натурою і т. д. Вони регочуть, аж кава носом, а потім мене попід руки — ходімо. І вже сперечаються між собою, одна каже: «Актор», а друга: «Ні, художник, я його по телевізору бачила». Ось так, а то Фелліні, Кафка, Камю, Мюзель! Та їх просто нудить від цього.

— Добре тобі, що не лізеш за словом у кишеню.

— А можна й без цього. Я з однією знаєш як познайомився? Їду в метро, а навпроти, дивлюся, богиня. І така вже, бачу, горда, що не підступишся, не дасть і рота розтулити. Я тоді вириваю із записника аркушик, черкнув їй записку: «Такої вроди в житті ще не бачив, і як же мені прикро, що не можу навіть про це вам сказати. Я німий». Вона взяла ту записочку, прочитала й дивиться на мене, дивиться, ну, передати не можу, що то за погляд, а потім дістає із сумочки ручку й пише мені: «Це не страшно. І навіть романтично». Ну, отак ми перекинулися ще кількома романтичними записочками, а потім вона виходить, і я, зрозуміло, за нею. Виходимо з вагона, кажу: «Ходімо на каву». Вона на мене очі, отакі як більярдні кулі… «Ой, — кажу, — невже я заговорив? Це від потрясіння вашою вродою». Ну, далі все ясно, пішли ми з нею в «Хрещатик», а там сидять ці страждальці… Фелліні, Пруст, Джойс… сидять у пошуках втраченого часу, морщать лоби, сіроми.

Микола посміхався Стаховим розповідям, та посмішка ця скидалась на маску, що от-от зісковзне і відкриє справжнє його обличчя, він уже стомився її тримати, ця посмішка стягувала йому лице, як налипла глина, і, дивлячись на Стаха, він раптом подумав, що той теж у масці, тільки Стах зодягнув її давно, уже звик, притерся, вона не муляє йому, а надійно приховує від світу його вразливу душу, захищає Стаха ще, може, відтоді, коли він розпрощався зі своєю першою любов’ю.

Скільки б Микола не посміхався, якого б хмелю не випив, а в ньому пульсувала і бухкала в скроні єдина думка: «Це все… це все… це все… Сталося». Шукаючи полегші, намагався переконати себе, що сталося це давно, не треба так близько брати до серця, головне для них із Софією втрачено не сьогодні, і він мусив бути готовим до цього. Мусив бути готовим, а не шукати їй виправдань і на все заплющувати очі. Тепер полуда спала йому з очей, і все їхнє життя бачилося Миколі з іншого боку, бачилося дірявою підкладкою срібного театрального плаща. Пам’ять прискіпливо вибирала з минулого те, що розвіювало його останні сумніви: постійні якісь телефонні дзвінки, мовчання у трубку, Софіїні походеньки до подружок, кравчинь, вічні її затримання на роботі, зрештою подружнє розхолодження й апатія до того, що колись так хвилювало і збурювало кров.

Де, хто і коли проорав межу між тим щасливим «колись» і гірким «тепер»? Чия тут вина? Його? Її? Обох? Чого їм не вистачало? Мали любов, мали дитину з любові, мали своє гніздо.

Тоді не дійшло до суду, квартиру лишили за ними. Софія, мабуть, і досі не знає, якого приниження це йому коштувало. Ніхто не знає.

Як це не дивно, а найкраще його розумів у тій скруті чоловік, котрий мав би довести діло до суду. Слідчий. І річ не в тому, що він був Миколиним земляком, ні, просто цей поліщук добре знав юридичні закони і йшов на ризик там, де був з ними не згоден. Він сказав, що закриє справу, але попросив, щоб Микола приніс клопотання з роботи, мовляв, просимо не порушувати справу проти такого-то, оскільки це чесний працівник, сумлінний, порядний і т. п. — такий папірець, казав слідчий, потрібен йому для підстраховки в разі, якщо знов прийде анонімка, отож поговори із шефом, нехай підпише клопотання, думаю, він усе зрозуміє, у вас там люди мудрі, психологи, пишуть книжки, а не доноси.

Виходу не було, мусив іти до Луки Лукича, і той, на диво, вислухав Миколу доброзичливо, поспівчував, позітхав, почухав потилицю і сказав, що такий папірець написати не штука, але це ж тобі не простенька характеристика, це діло серйозне, і тут треба зібрати всіх членів профкому, провести збори, з протоколом, як і годиться, пожурити винуватця, потім прийняти постанову, а як же ти думав, це тобі офіційний документ, а не супліка.

— Слідчий каже, що досить і вашого підпису.

— Та ні, це буде ще один підлог, — зморщився Лука Лукич, і Микола здивувався: а він звідки знає це слово? Тут перерив усі словники і не знайшов, а Лука Лукич видав одразу.

І почалося. Збори. Дебати. Докори.

Лукаві усмішечки. Співчуття.

Журили, перепитували, смакували.

Виправдовували, застерігали, попереджали.

Все як у тумані. Договорились до синього пороху.

Хтось зауважив, що винуватець прийшов з повинною у джинсах.

Комусь видався задовгим його чуб.

Каламуть.

І з цієї каламуті раптом випливало обличчя поета, того-таки відомого поета, котрому Микола колись носив свої вірші до журналу і який потім перейшов працювати у видавництво.

— Я не розумію лише одного, — сказав поет. — Чому людина не має права на власне житло, коли це право їй дає наша Конституція? Чому вона мусить іти у прийми? Чи не досить того, що ми й так усі почуваємося на своїй землі приймаками?

— Я себе так не почуваю, — сказав Лука Лукич.

— Перепрошую, не всі.

Запала незручна мовчанка.

Хтось кашлянув. І закашляли всі.

Хтось заскрипів стільцем. І заскрипіли решта.

— Ми відхилились від теми, — буркнув Лука Лукич. — Навіщо ці, вибачте, зайві розмови?

— Правильно, — сказав поет. — Навіщо зайві розмови? Даймо хлопцеві цей папір, і хай він спокійно працює. Навіщо сипати сіль на рану?

— Правильно. Так. Звичайно. Безперечно. Обов’язково. — Усі пристали на цю пропозицію.

— А я хіба про що? — здивувався Лука Лукич.

Отак тоді все минулося, та чи ж минулось? Гора йому з пліч не спала. Щось лишилося недомовленим у цій історії.

Що? Біль? Від чого? Падіння, приниження, вини? Збагнути не міг. Знав тільки, що в ньому розбилося щось назавжди.

Того дня нікого не хотілося бачити, ні з ким не міг розмовляти, довго не йшов додому, не йшов до квартири, даної йому за фальшивою формою № 3.

До ночі блукав вулицями, осінь стелила йому дорогу кленовим листям, і сам незчувся, як та дорога привела його у Голосіїв. Ближче до ліхтарів жовто світились дерева, антрацитово блищав темний ставок, а там, де круто спинались угору сходи, загусла осіння темрява.

Микола перейшов греблю, ступив на першу сходинку, пристояв. Потім рушив угору, вслухаючись у своє єство, вслухаючись у пітьму, яка обступала його дедалі щільніше й ховала навіть від самого себе. Східців не бачив, ступав навпомацки, та, виявляється, пам’ять закарбувала тут кожну сходинку, і він ішов рівно, не спотикаючись. Зупинився на півдорозі.

І почув важке дихання.

А потім приглушений елегійний голос:

— Давно тебе тут не було, синку.

— Давно.

— Чому не приходив?

— Справи.

— Як вони, твої справи?

— Ех…

— Що, уже розбився твій білий острів?

— Розбився.

— Не журися, рано чи пізно це чекає на кожного.

Від Його постаті сходило біле світло, воно розсичувало темряву, і Микола бачив зосереджено-спокійне обличчя, яке не видавало ні смутку, ні радості, ні збудження, ні байдужості. Мабуть, таким і мусить бути обличчя мудреця, звільненого від хвилинних марнот. Тільки втоми не міг приховати цей чоловік, і вона відчувалася в усій Його розслабленій поставі, в розстебнутому на всі ґудзики макінтоші (видно ґаптовану хрестиком вишиванку), в капелюсі з провислими крисами, в неприпаленій цигарці, яку він розминав у пальцях, розсипаючи тютюн.

— Це чекає на кожного, — сказав Він. — З юністю відпливають за обрій наші білі острови. А як твої вірші — пишуться?

— Під настрій.

— Як це — під настрій? У поета завжди є настрій: поганий чи добрий, а є. Навіть у часи злих вітрів і тривог треба писати.

— А коли пишеш про жовті лілеї у синьому озері, а в цьому бачать жовто-блакитний прапор, — хіба не опустяться руки?

Він схилив важку білу голову на груди, м’яв цигарку, і тютюн сипався на поли макінтоша.

— Ні, — сказав. — Ти ж пишеш не для тих, хто так каже. І не маєш права опускати руки. Думаєш, мене не їла зневіра? Що лілеї на озері?.. Колись я написав: «Я — син Країни Рад», а мене спитали: яких рад? Мовляв, була ж і Центральна Рада. Пришили націоналізм. Ось так. А що, і досі недовірки хапаються за це слово?

— Буває.

— Це словечко дає їм безвідмовну гарантію в наступі. З чим би вони не боролися — з розумом, честю, красою… Я думав, тепер у видавництві тобі легше. Не видаєш книжки?

Миколі захотілося Його розвеселити.

— Подав був збірочку. Мене підтримав один відомий поет.

— Я знаю цього поета. Давав йому рекомендацію для вступу до Спілки письменників.

— Це ж він і на роботу мене взяв, коли прийшов у видавництво. А потім попросив рукопис. І сам підготував його до друку. Все було добре, поки вірші не потрапили до Луки Лукича.

— Хто це такий? Я не чув такого письменника. Хтось із молодих?

— Та ні, він не письменник, це шеф.

— Ага, вчить жаба щуку плавати. Це по-нашому.

— Прочитав він рукопис, викликає мене і тицяє пальцем на назву. Я назвав книжку «Око». У нас на Поліссі є таке озеро.

— І взагалі гарно. Око — це ж погляд, це світ, світогляд врешті-решт.

— А Лука Лукич питає мене: яке око, що за око? А чому не ніс? Тому, кажу йому, що «Ніс» уже був. У Гоголя.

— Молодець.

Він засміявся, і сміх Його теж був приглушено-стриманий, не радісний і не злий, а глибокий, замислений сміх.

6

Микола кинувсь зі сну раптово, якась стиснута сила, що дрімала у ньому, звільнилась, наче пружина, і струсонула усім єством. Він розплющив очі й побачив, що лежить у Стаха на розкладайці, і все, що сталося, теж відразу прокинулось у його свідомості, воно зворухнулося ще уві сні й розбудило Миколу наглим поштовхом.

Вони зі Стахом проговорили цілісіньку ніч, лягли уже перед світом, і тепер Стах, згорнувшись калачиком, підібгавши коліна майже до підборіддя, солодко спав на канапі, злегенька всміхався у вуса, а Микола схопився на рівні, схопився від думки, що зблиснула в ньому кволим вогником. Він роздмухував її, як роздмухує перемерзлий блукалець останню жарину у вичахлому попелі, блукалець, котрий опинився у голім степу і не має ні прихистку, ні сірничини.

Ця думка підганяла його, і Микола, стримуючи в собі нервовий поспіх, нищечком зодягнувся і вислизнув із квартири, зачинивши двері на замок-автомат.

Ще тільки розвиднилось, людей на зупинці було мало, і він ускочив в автобус, який ішов на Поділ, до метро. Ганив себе на всі заставки за ці нічні посиденьки — базікав за чаркою до самого ранку і жодного разу не подзвонив додому, щадив свій гонор, боявся, що Стах усе зрозуміє. А Софія тим часом могла давно повернутись, вона просто у когось затрималася, хіба в неї одна Лідуся на Київ, хіба мало клопотів, крім роботи та дому, щоб отак відразу на всьому ставити хрест? Та що завгодно могло трапитись…

Трапитись? Дурень, на цвіту прибитий, як же він зразу не подумав, що її могло спіткати лихо, стільки нечисті вештається по темних кутках та під’їздах, щодня когось убивають, грабують, наїжджають автомобілями, ґвалтують… Ні-ні, тільки не це, він знову кинувся в крайність; мов сліпець, б’ється об стіни там, де відчинені двері. А все виявиться простим до смішного. Ще й влетить йому від Софії за ці нічні гульки, спробуй довести, що ти ночував у Стаха, а коли й так, то якого, питається, біса?

Правда, він має чималий козир. Мадам, — стукне об стіл пакою грошей, — будьте чемні, не забувайте, чия ви дружина. Вашими пухкенькими губками їсти малину, а не сваритися, де ми сьогодні обідаємо? На честь нашої зустрічі я волів би почастувати вас омарами та перепілчиними яйцями у найдорожчому ресторані. Чи ви надаєте перевагу солов’їним язичкам? Будь ласка, а що питимете? Сухий мартіні? Чинзано? Прошу дуже.

Ти що, спитає Софія, пишеш сценарій для Голлівуду? О ні, мадам, для нашого рідного українського кінематографа. Ну, любий, тоді давай сюди гроші, а я краще наварю тобі вареників. З чим бажаєш — з картоплею, сиром, капустою? Прошу дуже.

Микола зійшов з автобуса і рушив у бік Поштової площі, щоб пересісти на метро. Так-так, любий, годі роз’їжджати на таксі, аванс у кишені, а сценарію ще немає, так що катайся «на метрі», як казав той таксист Борсучок. Теж немовби плів нісенітниці, але, здається, мав рацію, як і його колега, котрий віз Миколу з вокзалу («У того жінка поїхала з дітьми, а в тої чоловік»). Ні, ці хлопці не дурні, не виміряєш такої халепи тільки рентгенами й берами, немає на неї дозиметра. Нема.

А ти, Подоле, як тепер поживаєш? Будуєшся-реставруєшся? Правильно, треба жити. Будемо жити, Подоле. Будемо пам’ятати. Чи не забув, як ми ходили туто з Костем Гнатовичем, чоловіком, котрий тебе так любив, перегладив усі твої камінчики, перелащив очима кожну церковицю, хоч ти, Подоле, й завдавав йому туги, завдавав гіркоти онімілими стінами Києво-Могилянської академії, могилою Сагайдачного, похованою під залізяччям трансформатора (оце такий пам’ятник?), допікав кожним знесеним будиночком. Але ти не винен, прости нас, грішних, прости і мені за те, що колю тобі очі твоїми ж ранами.

Нема вже й того будиночка, де жив старий книжник, у котрого Кость Гнатович роздобув збірочку Тодося Осьмачки.

Нема вже й професора Христича…

Знаєш, як він помирав?

Пам’ять болить дужче за тіло. Хвороба, щоб змилостивитись над чоловіком, намагалась одібрати у нього пам’ять. І не могла.

Востаннє я бачив його зимового дня. Пригадую, з усіх сил світило сонце і закипав мороз. Скипень був. У повітрі стояв срібний дим.

Я зайшов у його кімнату, і після сліпучого сонця вона видалася мені зовсім сутінною.

Тітка Явдоха шепнула мені, що брат уже нікого не впізнає і називає її Ганнусею — так звали його дружину.

Професор Христич лежав у ліжку і порожніми очима дивився у стелю. Певніше, дивився у безвість, він нічого не бачив. Почувши, що хтось зайшов, він спитав:

— Це ти, Ганнусю?

— Я, — сказала тітка Явдоха.

— Ти наготувала мішки? Сьогодні ж поїдемо копати картоплю.

— Наготувала.

— Ну й добре, а то всі вже обпорали свої городи, а в нас картопля стоїть невикопана, куди це годиться?

— Ось Микола прийшов, — сказала тітка Явдоха.

— Який Микола — Лисович? Його ж давно розстріляли… Миколу, Валеріана, Петра, Андрія… А Тодось збожеволів і побіг на Львів. Нема вже нікого. Ніхто вже не прийде, Ганнусю, не підманюй мене, бо звідти не приходять. Та і як це до мене можуть прийти, коли я вже помер? Ти ж мене поховала, Ганнусю?.. Розкажи, де мене поховали. На Берковцях? Ну, це пусте. А людей багато було на похороні?

— Багато, — сказала тітка Явдоха.

— Пом’янули?

— Пом’янули.

— Дивись же мені, щоб ніхто не був ображений. Це таке діло, що скупитись негоже.

Здається, він усміхнувся. І прикрив повіки. І мовив уже потойбічним голосом:

— От камень, єгоже не брегоша зиждущії, той бисть во главу угла.

Це були його останні слова.

Що казати про двох, коли людина й сама так часто себе ошукує? Микола зайшов у квартиру й відразу зрозумів, що дурив себе марно, після нього ніхто сюди не заходив, кругом стояла важка глухота, навіть кицька уже знемогла й заніміла: навіщо кричати, коли всі оглухли?

На прим’ятій подушці у спальні так само лежала розгорнута книжка, і ця розібрана постіль ще дужче розбурхувала в ньому уяву, будила те, що намагався в собі приспати і що було вже понад його волею.

Він знов узяв ту книжку, узяв мимоволі, без думки, може, підсвідомо шукаючи в ній якогось знаку, потім згорнув і прочитав назву: «Добра людина із Сезуана». Цю Брехтову п’єсу він читав, ще навчаючись в університеті, майже забув її і пам’ятав тільки, що Бог, зійшовши на землю, побачив найдобрішу людину в повії, як побачив те ж саме і Мопассан у своїй знаменитій «Пампушці». «Але навіщо йому, добросердому і всевидящому християнському Богові, було спускатись на землю, коли він і так мусить усе бачити із-за хмар? — злостиво подумав Микола, не приймаючи театральних умовностей. — І якщо він такий щирий та зичливий, то навіщо допустив падіння доброї людини? Фальш. Лицемірство. Облуда. Бо якщо по правді, то добра людина із Сезуана першою ж мала жбурнути у нього каменем».

Наш Бог — це пам’ять. Добра і зла, милосердна й жорстока. Вона, як ворожка, перетасовує карти нашої долі: що захоче, те й кине. Ось ти намагаєшся пригадати Брехтову п’єсу, а на думці вже інше: чому саме ця книжка опинилась на незастеленім ліжку? Адже Софія ніколи не любила читати п’єс. Що це — випадок? Буває, що кілька літ не бачив когось із знайомих, і от ідеш у хрещатиківському натовпі й ні сіло ні впало його пригадаєш, а потім глядь — іде ця людина назустріч. Чому? Щось літає в повітрі? Що?

«Добра людина із Сезуана». Чому? Може, Софія разом із Лідою взялася робити ту передачу для телебачення? І почала з Брехта?

Лідуся розповідала, аж захлиналася: уявляєш, мені замовили підготувати передачу про повій. Наш оператор працюватиме прихованою камерою у валютному барі. Запросимо хлопців з театрального, чорнявих, звичайно, видамо їм долари, вони розмовлятимуть з акцентом, ти уявляєш, як це цікаво? Я вже й заставочку для початку придумала: лежить віночок на тротуарі, із живих квітів, а по ньому топчуться, топчуться, і ніхто того не помічає. Усе це крупним планом, уявляєш? І абсолютна тиша. А потім вривається музика валютного бару, і ці наквацьовані обличчя, склянки зі слідами помади, солоні горішки, долари… Може бути?

Авжеж, кивнув їй Микола, думаючи, що кому-кому, а Лідусі така передача вдасться, досвіду тут їй не позичати, і ще не вгадано, чи поталанить її «героїні» потрапити у фешенебельний номер «Інтуристу», а Лідуся точно підчепить когось із отих студентиків-театралів, можливо, навіть майбутнього виконавця ролі Господа Бога у виставі «Добра людина із Сезуана». Хоча навряд чи Лідуся сквапиться на студентика, від якого їй не перепаде і на солоні горішки. Швидше вже вона кине оком на бармена, той, по-перше, може прислужитися їй у телепередачі, а по-друге, Лідуся яка не є хороша, та все ж таки вона не із Сезуана, а з Києва, з найкрасивішого міста у світі, і сам Бог хай це зарубає собі на носі, перш ніж спускатись на землю. Цікаво, якби він справді навідався, то в кому побачив би більше доброти — в Лідусі чи в тій, кого вона обрала об’єктом своєї сенсаційної телепередачі?

Микола позирнув на годинник. Треба подзвонити на студію о дев’ятій, інакше Ліда встигне розказати Софії про його вчорашній дзвінок і тоді розмови не вийде. І так мало надії на те, що він натрапить на Софію до того, як вони перекинуться словом з Лідусею, але все-таки ліпше, щоб Софія не знала про його приїзд. Що ж вона скаже? І чи має це якесь значення — що вона скаже, — коли віри в тобі кіт наплакав? То чого ж він чекає, на що сподівається? Здається ж, минула та сліпа пристрасть, коли йдеш на приниження, самооману і посміховисько. Пам’ятаєш, як усе твоє село сміялось над Веприком? Щастячко привалило сироті. Жив самотою в батьківській хаті, а одного дня привіз із району собі таку жіночку, що недовго й шукали їй прізвисько. Принцеса! Павою ходить, лисичкою дивиться, голубкою воркує, пір’ячко чистить, ну як же тут не позаздрити? Принцеса, та й годі, а Веприк, дарма що такий собі глевтячок, а теж, бачся, Принцом став на людських язичках, зла вона, заздрість. Спершу прізвиська причепили, а далі вже й слава покотилася: то там бачили Принцесу, то з тим, то з п’ятим, десятим, і виходило, що на Веприковому городі нічого не росло, окрім гречки, і посипались у той городик камінчики. Усі все бачать, один Веприк сліпий, ніколи бідному вгору глянути, бо день і ніч працює в лісництві, таку жіночку треба ж сокотити, медком поїти, в шовки зодягати — а що, куфайку їй натягати на тіло біленьке, на груди-горнята? Дурні вони всі, дурні й балачки їхні, Веприк мільйони віддав би своїй голубці, якби вони в нього були. І коли в рідних лісах заробітки упали, подався сіромаха в далекі краї, туди, де вищі дерева, а копійка кругліша. Принцеса геть утратила встид, не хата — корчма. І заздрість людська перейшла у жалість, навіть ті, хто навідувався до корчми, почали слати Веприкові співчутливі листи, мовляв, Веприку наш дорогенький, та плюнь ти на гроші й на все і мерщій приїжджай, догоріла свічка до полички, з твоїх любих горняток п’ють усі кому заманеться, отямся, чоловіче, поки не пізно, та візьми курву за чемер і викинь із хати, хай іде, звідки прийшла, а ні, то ми самі це зробимо.

Вірив чи не вірив Веприк отим посланням, але одного дня з’явився в селі, приїхав тихенько, нікого не попереджаючи, затемна підкрався до своєї хати з важезним чемоданом-скринею, оперезаним пасами (що там було в тому чемодані — паки грошви? шовки-крепдешини? золоті черевички? кулемет?), підступив до освітленого вікна й, затамувавши подих, заглянув. Ніякої тобі корчми, нічого такого й близько немає, а лежить його жіночка, мов янголятко, на ліжку, лежить сама-самісінька й читає книжку. І груди-горнятка під рожевою комбінацією отак — вгору-вниз, вгору-вниз, і два жолуді на них теж отак — вгору-вниз, і Веприк трохи не заплакав од щастя. Брехуни, ненависники, падлюки, сволота, бидло! — кричала його душа, і з цієї миті усе село стало йому найлютішим ворогом, а ВОНА линула, линула, линула до небес, і знетямлений Веприк здіймав свої вироблені руки до тих-таки небес і питався у них: за що? за що мені, нікчемі, таке щастя? Та я негідний услід ЇЙ ступити!

Цікаво, яку книжку читала тоді Принцеса? Мопассанову «Пампушку»? У кожному разі не Брехта, цей автор потребує університетської освіти, — посміхнувся Микола і тою посмішкою відчув, начебто його обличчям лазять мурахи. Він згадав, що вже два дні не голився. Не любив цієї нудної процедури, але не любив і бороди, тому відбував таку повинність — у селі через день, через два, а тут, у найкрасивішому місті світу, мусив тримати марку, особливо після такої ночі, яку він провів у Стаха.

Зайшов у ванну, прихиливсь перед дзеркалом і подивився собі в лице, і дивився незвикле довго, до моторошного усвідомлення (чи радше до незбагненності) власної істоти: це я? хто я? що я? чому я? Зрідка він упадав у таке самозаглиблення, у таке відчуття свого невловного «я», що, здавалось, міг зсунутися з глузду, — може, тому й не любив дивитися в дзеркало, навіть боявся його.

Звичайне обличчя, трохи прим’яте, трохи колюче, тому що неголене, трохи розгублене і сумне. За що тебе, власне, любити? Усе закономірно. Дякуй долі, що тебе й так десять років любили, і не тільки Софія. Дякуй долі, що ти й досі живеш на світі, он скільки геніїв пішло з життя молодшими за тебе, а ти ж не геній, скажи спасибі, що взагалі народився.

Він узяв на скляній поличці «жіллет» і помітив у засохлій піні під лезом чорні волосинки: Софія підголювала попід пахвами і, як завжди, не встигла промити після себе бритву. Йому подобалась її бездоганна гігієнічність, подобалось її доглянуте тіло, і навіть під пахвами шкіра у Софії була ніжна й гладенька, як абрикосовий плід.

Микола відкрутив кран і довго тримав лезо під пружним струменем. Треба тримати марку, щетина завжди видає на обличчі мужчини нещастя. Особливо якщо ти справді нещасний.

Так казав (іронічно?) Майстер, великий письменник, із яким Миколі поталанило спілкуватися. Усі його називали Майстром, навіть вороги, хоч сам він не визнавав такого означення щодо митця. Писати — це любити, казав він, а хіба можна любити майстерно? Ви, шановний, майстерно любите свою матір? Чи, може, майстерно любите свою землю, Батьківщину? Йому згідливо кивали, мовляв, так, ваша правда, але продовжували називати Майстром, щиро вкладаючи у це поняття визнання великого таланту. Компліментів йому не жаліли, ніби відшкодовували ними удари долі, брак офіційної слави і звичайнісіньке безгрошів’я. Якщо й перепадала якась копійка, то намагався чимшвидше її позбутися: «Щоб не бути схожим на них». На кого «на них» — не казав.

Так було й того разу, коли Микола бачив його востаннє. Живого. Майстер зайшов до редакції. Високий, красивий, твердий. І неголений. Подививсь на Миколу, сумно всміхнувся, сказав:

— Я не поголився, бо в мене немає гарячої води. А ти? З жінкою погарикався?

Микола знизав плечима: пусте, немає про що розмовляти. А Майстер як у воду дивився. Він усе бачив, усе чув.

— Ходімо, — сказав. — Походимо.

Зима була. Холод. А від Майстра йшло тепло. Він високо тримав свою красиву голову, і неможливо було уявити, щоб він горбився, чи їжачився, чи щулився від морозу. Звідки в людині стільки тепла? Чи, може, то вроджене — ніколи ні перед чим не гнутися? Казав же: один раз варто зігнутися, і все — більше не розігнешся.

Затишно було біля Майстра. На роботу можна не поспішати, бо головний бачив, з ким ти пішов, і не скаже ні слова. Хіба у душі скипить, але змовчить, бо перед Майстром «усі вони» грішні. Його можна не друкувати, можна не вихваляти в газетах, можна не давати йому премій і звань, але треба бути останнім невігласом, щоб одверто дивитись на нього чортом. А раптом настане час розплати і справедливості? Майстер залишиться Майстром. А вони? Полопають, як мильні бульбашки.

Тепло було біля нього. Ходили Житомирською, Володимирською, говорили, мовчали. Майстер умів говорити. І мовчати умів. Того дня він більше мовчав.

На бульварі Шевченка зайшли в «Українські страви». Були колись і такі. Майстер підійшов до шинкваса і спитав у буфетниці:

— Майю, по нас видно, що ми перемерзли?

— Видно, видно, — несподівано для Миколи сказала повновида Майя. Йому здавалося, що Майстер пашить теплом.

— Тоді налий нам чогось погрітися.

Майя налила дві склянки і шанобливо підсунула Майстрові. Вона не прочитала жодної його книжки, але пишалася тим, що Майстер заходив в «Українські страви» і кликав її на ім’я.

Вони так і стояли біля шинкваса.

— Ти ким хотів стати, коли був маленьким? — раптом запитав Майстер.

— Шофером, — сказав Микола.

— Чому? — Він іронічно примружився.

— У нашому селі була тільки трирічна школа. У четвертий клас я ходив уже в сусіднє село за сім кілометрів. Два кілометри болотами, а п’ять, слава Богу, бруківкою. І от, бувало, ідеш тією бруківкою, а повз тебе пролітають машини. Переганяють, переганяють, і ніхто не зупиниться, щоб підвезти. Тоді я думав собі: от виросту, й неодмінно стану шофером, і буду зупинятися біля кожного подорожнього, щоб підвезти його.

— Наше миле наївне дитинство, — задумливо мовив Майстер. — Напиши про це. Напиши, як ти мріяв стати шофером.

— Я не прозаїк.

— Втім, це оповідання не про дитинство, — сказав він. — Ти ж знаєш Товстосума? Ну, цього, що строчить усе підряд, аби лиш побільше загребти.

— Знаю.

— Так от, я пам’ятаю його ще тоді, коли він приїхав до Києва в солдатському бушлаті, без копійки, без прописки, ну, як усі путні люди приїжджають брати столицю. Голіруч. Не можна сказати, що він був без кебети у голові, ні, писати умів. І от тоді він любив розповідати на кожному кроці, що як був солдатом, то мріяв коли-небудь мати купу грошей, щоб частувати кожного зустрічного солдатика. А нам, його благодійникам, казав, що й небо прихилить. — Майстер озирнувся на Майю. — Ти що, серденько, забула про нас? Дякую. Так от, — вів він далі, — казав пан, кожух дам. Тепер у Товстосума грошей як гною, а чоловіка нема. Був — і нема… То що, рушили?

Він ґречно попрощався з Майєю, приклавши до серця долоню, і пішов до дверей. Надворі сказав:

— А тепер ходімо на базар та послухаєм нашої мови.

Спустилися на Бессарабку. Майстер підходив до тіток, що торгували картоплею, до дядьків — ці здебільша спродували сало, заводив з ними балачку і приголомшував тим, що вгадував, з якої вони області. Базарувальники не здогадувалися, що Майстер впізнає все з говірки, думали, не дай бо’ якась міліція чи ще щось, і примовкали, а Майстер ішов далі і питав у Миколи:

— Бачив, яка у того дядька верхня губа?

— Яка?

— А така, що тільки чай із блюдечка сьорбати.

Насамкінець Майстер підійшов до квіткарів і попросив розкішний букет гвоздик. А коли вийшли на повітря, несподівано простяг той букет Миколі.

— Тепер їдь додому і помирися з жінкою, — сказав він. — У нас без того є над чим голови сушити. І не забудь поголитися, чув? — додав уже веселіше.

І пішов.

Він віддалявся, віддалявся, а Микола стояв на морозі і чув, як його огортає гаряча хвиля, той вогонь йшов од Майстра, і здавалося, що він, вогонь, не погасне ніколи, ніякі кривди, неправди і бурі його не погасять, смерті йому немає.

А коли Майстра не стало, коли Микола торкнувся губами його руки і відчув, що вона холодна, його обсипало морозом, і привиділось, що весь світ скувала мерзлота, яку ніхто не розтопить, і вона не скресне уже ніколи.

7

Рівно о дев’ятій він набрав номер, у трубці озвався вчорашній чоловічий голос, і Микола попросив покликати Софію Погорілу.

— Зараз, хвилинку, Софія Костівна уже на роботі, але вийшла з кімнати, — запопадливо мовив учорашній голос.

Чути було якісь гуки, шум, сміх, стукіт друкарської машинки, і вся та метушня вміщалася в маленькій рурочці, яку він стискав у долоні.

— Алло!

Таке знайоме, закличне, таке невинне «алло», що Микола затамував подих.

— Алло, вас не чути, — сказала Софія.

— Привіт, — видихнув він.

— Це ти?..

— Ні, не я.

— Ти звідки? — засміялася Софія. — Тебе так погано чути.

— З льоху, — сказав він.

— З райцентру?

— Еге.

Вона не чула дзвінка і думає, що він говорить по міжміській. Що ж, хай так і думає, розмова телефонна, не треба позичати очей у пса.

— Як малий?

— Добре.

— Чому ти мовчиш, говори.

— Я дзвонив тобі вчора й сьогодні додому. Але тебе не було.

— Як не було?.. Мабуть, щось із телефоном.

— Ти впевнена?

— Навіщо мене ображаєш?

— Я не з льоху дзвоню, Софіє.

— А звідки?

— Із Сезуана.

— Що-що? — перепитала вона.

— Я…

Що ти? Не треба, навіщо? Ні в’їдливості не треба, ні вдаваного спокою, ніякої гри. День у день зодягаємо на себе маски, а потім боїмося вдивлятися у своє віддзеркалення, за яким прозирають темні глибини отого непізнаного, але справжнього «я».

— Не чую, передзвони, — попросила Софія хвилинку для обдумування і передиху, як просять її, потрапивши в скруту, спортсмени. Спорт — це також здебільшого гра. І слово «майстерність» якраз тут на місці. Невже вона кохала його майстерно?

Микола поволі поклав трубку, і в ній заніміли вигуки, шум, стукіт машинки, і обірвався Софіїн голос: даруйте, мадам, за таку непоштивість, але навіщо ходити в ліс по суниці, коли наше літо минуло? Даруйте і прощавайте. Підем по опеньки, як будем старенькі. Цілую ручку, мені час у дорогу.

До відходу поїзда було ще ген-ген, проте він зібрався і пішов з дому, щоб сьогодні більше сюди не вертатися.

Внизу машинально відчинив поштову скриньку, в яку не заглядав ні вчора, ні сьогодні, й побачив маленький аркушик, вирваний із записника. Хто це?

«Дорогі мої Софіє або Миколо! Я проїздом у Києві. До вас ні достукатись, ні додзвонитись. Обізвіться, я у готелі „Москва“, кімната № 406, телефон 224-53-75. Говік».

Говік? Яким вітром? Хто з Києва, а хто до Києва, — відсторонено подумав Микола, не відчуваючи особливої радості від можливої зустрічі з давнім товаришем. Нікого не хотілося бачити. Але ж це Говік, схаменися, зневірцю, візьми себе в руки, це ж не Ашот, а Говік, вважай, твій брат, котрий ловив націлені в тебе удари собою, котрий готовий викрасти в тебе сина, аби зменшити біль — цавид танем. Мерщій до телефону, бо можеш його не застати, може, він уже і поїхав, хтозна, коли Говік укинув записку, числа ж не поставив, а написав, що проїздом. Звідки, куди?

Микола подзвонив з автомата. Ця телефонна гарячка. Цей світ, обснований дротом, що ніде уже копнуть землі, щоб не натрапить на нього, і ніде розгулятися пташці в повітрі. Може, тому він такий тісний?

Глитай-автомат проковтнув три монетки, перш ніж намацав контакт, та нарешті в його ненаситному череві щось булькнуло, і потяглися довгі гудки.

— Алло!

— Говік? Барев дзес, — привітався Микола.

— Де ти пропадаєш, блудний мій сину? — закричав Говік.

— Я — зрозуміло, а ти яким вітром тут опинився?

— Не вгадаєш ніколи. Ти з дому?

— Не зовсім, — сказав Микола і подумав, що годилося б запросити Говіка до себе, як то водиться в путніх людей, але де його дім? Хіба можна тепер назвати його квартиру домівкою — так, житлоплоща, видана за формою № 3.

— Як це — не зовсім? — не зрозумів Говік.

— Я теж у Києві тільки проїздом.

— Але, сподіваюсь, ти не з вокзалу дзвониш?

— Ні, їду увечері.

— Тоді негайно до мене, — виручив його Говік.

Микола вийшов з метро на Хрещатику. Свіжий, вранішній, ще чепурний Хрещатик. Зелений, вимитий, ніби допіру прошелестів дощ. Усе, як і раніше. Краса. І чогось бракує. Не тільки Хрещатику, Микола ще вчора завважив, що київським вулицям чогось не стачає, щось тут не те, однак ніяк не міг вловити, у чому ж річ.

А ген і Софіїна робота. Хоча б не зустрітися, вони з Лідусею часто вибігають на каву в «Хрещатик». Хлопці заводять з ними розмови про Кафку, Джойса, Фелліні, Фрейда і… Брехта. У того жінка поїхала з дітьми, а в тої чоловік… Стривай, нарешті дійшло: на київських вулицях майже немає дітей. Не чути їхнього сміху, плачу, гамору, через те все таке сирітське. Бездітне місто. Який жах, найкрасивіше місто у світі бездітне.

Микола побачив Говіка здалеку, той стояв біля входу в готель, поглядав на всі боки і, помітивши Миколу, кинувся йому назустріч, обняв, поцілував, зрадів, аж ніяково стало від його нестримної радості, і так, обнявши Миколу за плечі, маленький, вутленький Говік повів його до себе у номер без всяких там перепусток і посвідчень, повів, як до себе додому, і швейцар біля ліфта майже виструнчився перед ними, трохи не кинув руки до околиша форменого картуза. Усе це виглядало трохи кумедно, бо Говік геть не скидався на генерала, навпаки, швидше був схожий на щупленького солдатика, і літній костюмчик «сафарі» кольору хакі, з погончиками, мідними ґудзиками, кишеньками (сидів на ньому як влитий) теж нагадував військову форму, хоча й був останнім криком моди.

— Може, десь вийдем поснідаємо? — запропонував Микола, та Говік, поблискуючи очицями, уже викладав на журнальний столик бастурму, лаваш, сир, зелену травичку, пляшку «Ахтамару», фундук, і здавалось, якби міг, то дістав би з грудей своє серце й поклав би перед Миколою.

— Нема коли бігати, нема коли заглядати й чекати, дай надивитись на тебе, ахпер[4], дай наговоритися, сто літ не бачилися, — з веселим докором примовляв Говік. — Сядь, нехай поли не висять. — Підсував крісло і знов легенько стискав Миколу за плечі, садив його, переконувався, що це не привид, а той-таки Микола, з котрим вони з’їли пуд студентської солі. — Чого мовчиш? Як ви тут? Де син?

— У селі.

— Ара, чого до нас не привіз? У мене вже троє, хай би бігали разом, за місяць і мову вивчив би. Однаково глядіти що трьох, що п’ятьох.

— Не вийшло.

— Й-а-а! Гріш нам ціна, якщо від Єревана до Києва дві години летіти, а бачимось раз на сто літ. Не вийшло, не вийшло… Це тобі що — блоху підкувати? Сідай та й лети.

— То як же ти все-таки втрапив до нас? — спитав Микола.

— Ще не втрапив…

— Тобто?

— Через наші порядки. Я хочу поїхати в Чорнобиль.

— Писатимеш?

— Ні, спершу думаю попрацювати. Ти ж знаєш, що я і слюсар, і електрик, і бетонярем був на Арпа-Севані. Вір не вір, а ось цей костюмчик, ара, теж пошив своїми руками. — Говік погладив себе по грудях. — Ти думав, «фірма»?

— Я знав, що ти на всі руки майстер, а от що з тебе такий кравець — ні. Карден!

— Що зробиш, віршами таку сімейку, як у мене, не прогодуєш. Тільки не подумай, що я рвуся в Чорнобиль на заробітки. Я написав у заяві: працюватиму де скажуть і платню переказую у фонд потерпілим. І знаєш, що з того вийшло? Де я не носився з тією заявою, ніхто мені не дав ніякого направлення в Чорнобиль. Ніхто не може зрозуміти, що мене штовхає у зону.

— Зараз туди кинулось чимало нашого брата, але все те наскоком. Журналістика є журналістика. А тобі може вдатися чесна книжка.

— Та при чому тут книжка? — розсердився Говік. — Може, й тобі дати розписку, що я не збираюся про це писати?

— Вибач, але хтось же мусить це робити?

— Так, звичайно. Але не гріти руки.

— Даремно ти, — сказав Микола. — За всяку роботу людина має отримувати гроші. Їсти ж треба. І потім — не кожен же вміє пошити собі «сафарі».

— Я не про те. — Говік стомлено махнув рукою, притих, блиск у його очах пригас.

Навіщо я вколов його цим «сафарі», подумав Микола, хіба це Говікова вина, що він цілий день робить свою роботу, а вночі сідає за швейну машинку? Навпаки, честь і хвала, а в мені раптом прокидається інстинктивний протест — проти кого, чого? Демон заперечення часто вселявся і в Майстра, але в ньому він викрешував істину, а що може викресати заперечення, що йде від безсилля? Звук. І не порожній, а злий.

— Вибач, — сказав Микола. — Ми просто говоримо про різні речі. А думаємо про одне. Я тебе розумію.

— За це й вип’ємо. — Говік узяв склянку. — У нас старі люди кажуть: де люди добрі, там і земля добра. Тому я й приїхав до вас. І досить про це. Вже баки забили цими єлейними словами про дружбу: сонячна Вірменія, вишнева Україна… Ювілейна жуйка. Усе з парадного ходу. А ти жив у нас, знаєш… В «очко» сідав грати, щоб повести Анагіт до кав’ярні. — Говік знов заблискав очицями.

— Ну, не тільки тому. Ніякий підручник не дасть тобі і за місяць стільки знань з мови, як одна ніч за картами. Твоя взяла, не твоя, а все одно у виграші.

— Цумбуша пам’ятаєш?

— Чого ж би не пам’ятав, тбіліський вірменин, найзапекліший картяр. Чуба на собі рвав, коли прогоряв. Може, того й полисів зарані. Я переважно йшов на дріб’язок, а одного разу ризикнув і зірвав чималий банк. Цумбуш тоді трохи не луснув од злості.

— І я про те. Саме тоді стояв у нього за спиною. Дивлюся, Цумбушу прийшов туз, потім дев’ятка. А він каже: ще. Я отетерів.

— Ти хочеш сказати, що він навмисне програв? — здивувався Микола. — Чого ж він так казився?

— Щоб ти не здогадався.

— Снайпер Хосік, — сказав Микола. — А я так і не зміг полюбити Цумбуша.

— Який Хосік?

— Був такий мисливець у вас. То інша історія.

— Не зміг полюбити, — похитав головою Говік. — А я й досі не знаю, чи зіграв би так Цумбуш, якби ніхто не стояв у нього за спиною.

— Думаєш, показуха?

— Не знаю. Але люди не люблять робити добро без свідків. Як кажуть росіяни, на миру і смерть красна.

— Ти ніколи не зустрічав Анагіт? — спитав Микола.

— Ні, поняття не маю, де вона. А що, згадуєш?

— Часом мені здається, що в мене взагалі пропадає пам’ять.

— З цього й починається письменник, — сказав Говік.

— Як це?

— А так. Усе зайве відсіюється, над тобою не тяжіє суєтність. Зате збережене світиться дивним світлом, хіба ні?

— Якщо мова про Анагіт, то саме так воно і є. Лишилося тільки дивне світло.

Микола взяв сигарету «Еребуні» (у Єревані вони продавалися тільки з-під поли чи, як кажуть вірмени, «такіц» — знизу, з-під чогось), і Говік підніс йому сірника, затуляючи вогник долонею, наче од вітру. Здається, саме так подавав йому вогню і парижанин Каренц, хоч замість сірника підносив манюсіньку, як наперсток, запальничку, потім він на прощання подарував її Миколі, а ще пізніше у гуртожитку ту запальничку хтось поцупив.

— Віриш, — сказав Микола, — я зовсім не пригадую, як ми з нею розлучилися. Ну, вбий мене — не скажу. Якесь затьмарення. Ніч, провалля. А перша зустріч світиться. Тоді в кінотеатрі «Наїрі» показували наш фільм «Тіні забутих предків». Ох і повалив же народ: Параджанов, Сергій Параджанов, це ж наш Сурен Параджанян! Ажіотаж, штовханина, до кас не пробитися. Але я таки вистояв, хоча й бачив цей фільм у Києві двічі. Геніальний фільм! Геніальний Параджанов, геніальний Миколайчук, геніальний Іллєнко і прекрасна Лариса Кадочникова…

— Ти забув Коцюбинського, — сказав Говік. — Ти забув Михайла Коцюбинського, у якого весь західний імпресіонізм за поясом.

— Ну, то само собою. Але що ж вийшло… Уже через хвилин десять люди стали покидати кінозал. Фільм настільки вершинний, що його навіть ніде не дублювали, ні в нас, ні за кордоном, де він зібрав рекордну кількість призів. А люди звикли до сюжетиків, до карамельок, ти, Говіку, не сердься, у нас у Києві «Тіні» також ішли в напівпорожніх залах, у найзадрипаніших кінотеатрах. І в «Наїрі», дивлюся, встають, виходять, плюються, уже й не згадують Сурена Параджаняна. Мені боляче й соромно, кричати хочеться. Жменька глядачів лишилася. Коли чую, хтось плаче. Дівчина плаче збоку. Екран погас, у залі засвітилося світло, а вона сидить і плаче. Кінчик носа червоний, очі фіолетові, коси довгі і золотаво-жовті, тоді у ваших дівчат була мода фарбувати волосся у світле. Став я й ні з місця, не можу відірвати від неї очей. Я — Іван, а вона — Марічка, я іду в найми, а її лишаю саму. Відчула мій погляд, повернула голову і теж дивиться, дивиться… У вас же всі горді такі, очі ховають, а ця ні. Й озвалася першою. Ти звідти? — спитала. А мені заціпило.

Микола видихнув цівочку диму, дивився на неї примруженими очима (у них теж курів сивий димок), ніби чекав, поки розвіється.

— А далі знов провалля, — сказав він. — Далі тільки пам’ятаю, що ми сидимо з нею на якихось східцях, тепер мені здається, що ті сходи вели до Матенадарану, сидимо, довкола смоляна ніч, і тільки світиться її золотаво-жовте волосся, обличчя, воно в неї теж було якимось золотаво-блідим; може, на його золотавому тлі темні очі здавалися фіолетовими. Тоді я знав зо два десятки вірменських слів, але цього мені вистачало, щоб розуміти її сповна, принаймні так тоді думалось. Анагіт довго розповідала мені про Матенадаран, найбільшу вашу скарбницю, і я зрозумів тільки, що за всіх лихоліть вірмени виносили з палаючих осель у першу чергу дітей і книги. Дітей і книги. Я слухав її голос, не слова, а голос, і полум’я охоплювало мої руки, лице, серце, десь у глибині віків палало наше житло, і ми з Анагіт виносили з нього своїх дітей і книги. Дітей і книги.

Я боявся до неї торкнутися. Коли Анагіт дивилася на мене своїми фіолетовими очима, то ввижалося, що від її погляду позад мене лягає тінь, моя тінь, хоч довкола стояла ніч. А потім, уже через місяць, коли я прихилився до неї, то відчув кінчик її холодного носа, і губи теж у неї були невмілі й холодні, ми обоє були невмілі, мов Дафніс і Хлоя до того, як пройшли науку тілесного кохання… Що я ще пам’ятаю? Нічого. Навіть не можу собі пояснити, що нас розвело. Відстані, час? Усе це абстракції.

Ні, пригадую ще одне наше прощання. Тоді я не полетів до Києва літаком, а поїхав поїздом, з пересадкою у Тбілісі. Хотів подивитись Тбілісі. Анагіт мене проводжала. І от уже поїзд рушає, а вона вчепилася холодним кулачком мені в груди й не відпуска, не може його розтиснути. Тоді провідник, веселий такий грузин, як закричить до мене: «Та що ти вуха розвісив, бери її із собою, я таку й без квитка візьму!» Ухопив Анагіт на руки й заніс у тамбур. Скажи я тоді бодай слово, і вона поїхала б зі мною на край світу, пішки пішла б. Але я змовчав. Я мовчав, як бовван, і Анагіт уже на ходу скочила з поїзда й побігла, побігла, побігла. То що ж нас розвело? Нерішучість? І що таке нерішучість? Лінь душі, ось що це таке. Лінь душі, яка уводить нас в оману. Ми шукаємо тепла, затишку і забуваємо, що передовсім мусимо давати його самі. В жінці ми шукаємо гарячої піддатливої пристрасті, і коли знаходимо, то нам більше нічого не треба. А правда знаєш у чому? У тому, що коли любиш, то стаєш беззахисним, згоряєш всередині, віддаєш усе своє тепло, і холодними стають навіть твої губи.

Микола підвівся, підійшов до вікна і довго дивився вниз, на площу Жовтневої революції. Вона була залита сонцем і сяяла всіма своїми водограями. Він любив там гратися з Петрусем.

«Дітей і книги, — подумав Микола. — Дітей і книги».

Серце його заскімлило.

Десь у глибині часу палала його домівка, а він, задихаючись, біг світ за очі, біг з обпеченою, обвугленою душею, притискаючи до грудей Петруся й останній примірник збірочки Тодося Осьмачки. Сльози застилали йому зір, він не бачив дороги, але біг, біг, біг, щоб віднині стати блукальцем на рідній землі, і його обпалені губи шепотіли: «От камінь, єгоже не брегоша зиждущії, той бисть во главу угла». Він повернеться, він сюди ще повернеться, і візьме обвуглений камінь, який не згоряє в огні, і покладе його на ріг свого нового дому.

Станція «Вокзальна». Будь ласка, швидше робіть посадку і висадку. Бігати по ескалатору забороняється, дивитись одне на одного можна: ніде люди так одверто не дивляться одне на одного, як на ескалаторах у метро, — не пропускають жодного обличчя, ніби загубили когось у цьому тримільйонному місті й ніяк не можуть знайти. Дивний інстинкт. Але чому дивний? Природний. Не раз і тобі стрічалось обличчя, за яким хотілося повернутись і йти. Та як повернешся, коли одна й та сама сила підіймає тебе угору, а її опускає вниз; тому й погляди такі неприховані та одверті, що ні до чого не змушують, можна не соромитись короткої миті щирості, бо її все одно зараз поглине відстань. Здрастуй і прощай. Здрастуй і прощавай назавжди…

Здрастуй, Вокзале! Чолом тобі, серце доріг наших несповідимих. Як ся маєш — гудеш, вируєш, смієшся, плачеш? І ласкаво просиш усіх до себе? А за мною тобі не гикається? Ну, звісно ж, тільки-но вчора бачилися. А таке, як бозна-коли. Бо за день, Вокзале, можна прожити багато, а пережити ще більше, і ти це знаєш краще за мене. Один день, одна мить можуть змінити життя. А людину? Людину мабуть що ні, чи як ти гадаєш?

Он їх скільки у тебе, людей, як мурах у мурашнику, спробуй заглянути кожному в душу. Рядові, генерали, порядні, безсовісні, прокурори, злочинці, хатні, безхатні, щасливі, нещасні, кохані і зраджені — всі проходять через твої ворота, Вокзале, і щасливих квитків на всіх не настачиш. Є каси для депутатів, Героїв, військових, інвалідів, кавалерів, учасників, але немає кас для щасливих людей. Так уже вийшло, Вокзале, що рідко до тебе мене приводила радість. Але я не маю серця на тебе, не думай, не твоя це вина, бо й до найближчого друга частіше приходиш ділитися лихом, ніж радістю.

Я не забув, як ти прийняв мене, прихистив, коли я опинився серед ночі просто неба, без даху над головою. Сидів тоді, розумієш, на квартирі в скупого господаря, а світло палив довгенько, любив почитати, і от він вдирається у кімнату, пащеку чорну роззявив і помиї мені на голову. Не стримався я, зібрав свої речі у чемоданчик, ще студентський, з нікельованими ріжками, і — до тебе. Які речі? Книжки… ще будильничок, правда, був маленький, я на роботу по ньому вставав і часом запізнювався, бо він уже барахлив. І от прийшов я до тебе, примостився на лаві, аж міліціонер тут як вродився, підозріло на мене дивиться, зараз квитка спитає, а не маєш квитка, то йди собі, чоловіче, куди хоч, ще добре, коли не «слєдуйтє за мной». Та тільки-но той міліціонер розтулив рота, аж тут будильничок в чемоданчику дз-з-з-з-з… Це ж треба, ніби й він, бідолаха, відчув біду. Міліціонер аж здригнувся. Спершу подумав, що міна, чи що, а потім побачив, яке в мене лице, і, мабуть, усе зрозумів. Усміхнувся, крутнув головою і пішов собі далі.

Я вранці вмився у громадській вбиральні, чемоданчик запхав у камеру схову і пішов у музей на роботу. Прийшов зарані, раніше за всіх, ніхто не свариться, життя прекрасне! А то ж, бувало, спізнюсь на хвилину, відразу викликає наш директор Лука Лукич (еге, також Лука Лукич, хоча й інший, мені чомусь везло на цих Лукичів — від лукавого, чи що), так от, викликають вони мене до себе і годину торочать про дисципліну. Я припізнивсь на хвилину, а Лука Лукич півдня міг говорити, як це ганебно — запізнюватись, коли весь наш народ максимально мобілізується, ідучи назустріч… Лука Лукич трусив товстим коротеньким пальцем, як школяр дзвіночком, і мені так образливо ставало: усі в ногу, а я кульгавий.

А потім, Вокзале, я прийшов до тебе уже з Майстром.

І досі не можу простити собі — дурний був, зелений. Спершу зустрів на вулиці свого однокласника Вітьку Круглика — щира душа, роботяга, казав, що в майстерні річкового порту кувалдою махає. Круглик справді кругленький, маленький, але міцний, як ота його кувалда, запряжи у гарбу — тягтиме.

Ідемо бульваром Лесі, а назустріч Майстер. Високий, красивий, сумний. Похилив свою голову, а тоді, ніби враз щось пригадавши, закинув її назад і поправив чорно-сивого чуба. Побачив нас, підійшов, Вітька одразу йому сподобався — любив отаких простих хлопців, щирих, прямих, без червинки.

— Я зараз сам на хазяйстві, — сказав Майстер. — Ходімо, почастую вас борщем.

Пішли. Жив він у будинку без ліфта, в маленькій квартирі, яка приголомшила Круглика: Вітька думав, що письменники живуть у золотих палатах, у замках, хоромах, палацах, ну, принаймні у просторих світлих квартирах, а тут на цілу сім’ю дві комірчини, старенькі меблі, портрет якогось неголеного дядька в куфайці, пучечок сухого зілля, тісна кухня і… звичайнісінький пісний борщ, який Майстер зварив сам.

Вітька мовчав, мовчав, приголомшений, а потім, мовби чомусь не вірячи, випалив з усією своєю простотою:

— А скіки год ви робите письменником?

Я подумав, що Майстер образиться. Образиться і скаже Вітьці, як сказав би кожен, що письменником не роблять, не працюють, це, голубчику, творчість, натхнення, екстаз, посади такої немає, письменниками народжуються і т. д., — але ні, Майстер зосереджено помовчав, щось прикинув у голові і відповів:

— Сімнадцять років.

І щоб відволікти Вітьку від наївних думок, почав розповідати про кравця першої гільдії, який не вгодив прокуроровій дочці, шиючи їй штани, і став конюхом, потім ще розповідав веселі історії про своїх односельців, і Вітька заливався сміхом, показував великого пальця й вигукував:

— От дає, от дає! Завал.

І Майстер теж сміявся, сміявся безгучно, але до сліз.

А потім подзвонили у двері. Принесли телеграму. У ній було три слова: «Спасали. Приезжай. Митя». Дивна була телеграма, Майстер спершу не міг збагнути, про що мова, хоча відчув щось страшне.

— Мати… — сказав самими губами. — Це наш сусіда Митя вдарив… Спасали… Мати…

Він швидко зібрався (рятували — отже, не врятували?) і поїхав в аеропорт «Жуляни», власне, в аеропорт поїхали ми вдвох, він попросив побути з ним. Вітька позичив Майстрові тридцять карбованців, які мав при собі, і ми сіли в таксі. В «Жулянах» спіткала невдача, у касі просили паспорт, а Майстер ніяк не міг второпати, для чого ж він, паспорт, коли ось телеграма, ось же, подивись, сестро, що тут написано, хіба не ясно? Ні, є тверде правило, не смішіть людей, чоловіче, і не затримуйте черги. Майстер, котрий умів зазирнути в найглибшу таїну людської душі, тут був безпорадний, стояв з опущеними руками й не знав, що робити. Вертатись по паспорт пізно, закінчується посадка на останній рейс.

— Поїзд! — раптом сказав він, ніби тепер лиш згадав, що на світі є поїзди. — Поїду поїздом.

І тоді ми приїхали до тебе, Вокзале. І досі не можу собі простити. Ти свідок, Вокзале, Майстер тоді, битий горем, спитав у мене:

— Може, разом поїдемо?

А я, останній дурень, подумав про Луку Лукича й промимрив:

— Як же я?.. Завтра на роботу…

— А, так-так, — погодився він.

І поїхав сам. Правда, усе обійшлось несподівано. Майстер добрався додому, заходить на подвір’я, серце йому розривається, дивиться, а мати на городі картоплю садить. Кого ж рятували? Тут і Митя, сусіда, біжить. Дійшла моя телеграма? — сміється. Що за жарти дурні? А розв’язка ще дурніша. Виявляється, що Майстер іще взимку попросив Митю дати телеграму, коли мамі виорють город, щоб приїхати садити картоплю (він щовесни їздив садити картоплю), ну, виорали, Митя, раденький, на пошту і вдарив: «Зорали. Приїжджай». А там, на пошті, сиділа якась дуже грамотна, взяла й переклала: «Спахали…» — а потім хтозна і звідки замість «х» взялося «с», мабуть, телеграф не часто турбують оранкою городу, частіше когось рятують, отож і «вкралася», як пишуть у газетах, така прикра помилка.

Все обійшлося добре, Майстер посадив город і вернувся до Києва, тільки тепер, коли його вже немає, часом заниє: чому? чому я тоді не поїхав із ним? І нема мені ані відповіді, ні виправдання.

— На п’ятій колії провадиться посадка…

— На першу колію прибуває…

— Запізнюється поїзд…

Вокзал жив своїм життям. Вокзал вирував, сміявся і плакав.

Микола зайшов у вагон. От і все. Зараз поїзд відійде. Що його жде там, попереду?

Найдорожче. Петрусь, робота, чисті аркуші паперу. Поки що чисті.

А тут? Щось лишилось гнітюче і недомовлене, зняти б його із себе, мов гадючу шкуру, та ні, не знімеш, не збудешся, помандрує за тобою вслід, потягнеться, як пуповина, і нічим ти його не відріжеш, поки само не відсохне. Звикай.

До зустрічі, мій друже Вокзале!

— До зустрічі, — зітхнув Вокзал. — Тримайся. Життя триває. Жорстоке, але прекрасне життя. Подивись у вікно.

Там, за вікном вагона, хтось щось вигукував, хтось прощально махав рукою, хтось посилав навздогін повітряні цілунки, кудись бігли рожевощокі спортсмени, сміх, квіти, гамір, а серед усього того шарварку, як і колись, плакала жінка, красива, дуже красива жінка, але цього разу плакала не за ним.

Поїзд набирав ходу, стукотіли колеса, і стугоніло у грудях: не за ним, не за ним, не за ним…