Ностальгiя

1

Усі свої свідомі літа я мріяв вести щоденник, але ніколи цього не робив. Від однієї думки, що в нього хтось може зазирнути, мене сковував крижаний страх.

Власне, і це не щоденник, бо тут саме слово передбачає щоденність записів, а мені таке не подобається, як і будь-яка форма насильства, хай навіть над самим собою. І все-таки я робитиму окремі записи, свідомий того, що до них будь-яку людину спонукає лише самотність. Бо що таке щоденник, як не розмова із самим собою, а отже, і відхилення від норми.

Після того як поїхала Настася, навіть між мною і Сергієм настало якесь мимовільне відчуження, розхолодження. І Оля також відмовчується. Ніби моя вина у тому, що все так сталося. Ніхто про це ані слова, проте я бачу.

Сьогодні ходив до лісу зустрічати осінь. Ходив сосновим бором, а думав про грибну печаль мого листяного лісу. Незбагненна таємниця у запахові осіннього гриба. А ще я думав про татів сад. Його нема. На тому місці, де мав він бути, так і лишилася трясовина. Але він є у мені. Зараз цей сад осінній. І спливли рядки Ліни Костенко:

Спливли, і я задихався ними, як спіймана риба. Ти прийшла у час мойого смутку.

Петрусь показав мені свій малюнок фломастером. Куля, а в ній трава і квіти. І нижче падає дощ.

— Це що, хмара? — спитав я.

— Ні, коза.

— ?

— Я намалював тільки її вим’ячко. А в ньому трава і квітки. Вона паслася на лужку.

— А дощ?

— Це молоко, — сказав він.

Куди усе це дівається, коли ми стаємо дорослими?

У грудні закінчується останній термін подачі мого сценарію. На що я надіюсь? Кажуть, що Вільям Сароян, цей великий американський вірменин, написав знамениту п’єсу «Гей, хто-небудь!» за сорок хвилин. Але ж цим хвилинам передувало яке життя!

Коли Сароян плив кораблем до Радянського Союзу, то попросив, щоб у бібліотеці йому знайшли книжку вірменського автора. Йому дали Гранта Матевосяна. Сароян прочитав і сказав, що таким письменником пишалася б будь-яка література світу. Ця книжка — «Ми і наші гори» — спершу побачила світ російською і тільки після цього вийшла рідною мовою автора. Оповідання із цієї книжки у моєму перекладі відхилив Лука Лукич. «Патріархальщина», — кинув він.

Матевосян же собі сказав: «Грант, скільки б університетів ти не закінчив, ти завжди залишишся сільським хлопцем». Так він сказав у тій книжці, яку прочитав Вільям Сароян, великий американський письменник, котрий заповів своє серце Вірменії.

Я майстрував Петрусеві дерев’яного деркача. Колись і в мене малого такий був. Тепер від тріскоту болітиме голова, зате чути, де Петрусь бігає.

Отож я стругав дерево і раптом почув, як біля моїх ніг тихенько писнула якась пташка. Глянув униз і отерп. Від Сергієвого двору прибилася до мене сіренька зозуляста курочка і терлась до ніг. Я нахилився і взяв її на руки. Вона, здається, цього й хотіла.

Сьогодні лазив на горище. Шукав горіха, якого щоночі качає миша. Є щось дуже знадливе у старих горищах, як, до речі, і в скринях, що пахнуть старовиною і ладаном.

На горищі надибав на давнього серпа зі стертими зубцями, злежану куфайку, щербатий глечик-носатку, перетлілу до невагомості цибулю-сіянку біля лежака… Трохи сіна теж перетліло на потеруху чи, може, розточили миші. А горіха ніде ніякого. І нічого такого, що могла б качати миша. Я навіть заглянув у старий кирзовий чобіт з дірочкою у халяві. І натрапив на тугий вузлик із вилинялого ситцю в горошок. Розв’язав і отетерів. Там були зав’язані гроші — по карбованцю, по три, по п’ять і зовсім мало по десять. А всього тисяча карбованців. Оце буде несподіванка для Стаха.

Мертві пам’ятають про нас.

А горіха так і не знайшов.

По обіді узяв Сергієвого човна і поплив на острів. Не рибалити, так. Припливаю, а там якийсь дядько сіно косить. Трава на острові ще по-літньому зелена і соковита — вологи багато. Від свіжих покосів пахло чимось дуже знайомим, близьким, але давнім і майже забутим. Я довго не міг зрозуміти: чим? — потім таки згадав. Так пахне від корови, коли вона жує траву.

А дядько собі косив і косив, ніби й не бачив мене. Коли сіно підсохне, він перевозитиме його човном до свого берега. І я згадав ще одне, уже не таке давнє. Як працював у комсомольській газеті, одного разу, майже випадково, пощастило потрапити за кордон на фестиваль естрадної пісні. Усе було так розкішно, так цікаво і екзотично, що від вражень крутилася голова. А що зосталося в пам’яті? Ось що. Я повертаюся додому, поїзд довго стоїть у митному польському містечку Тиресполі, а потім перетинає кордон. Я стою біля вікна, щоб завважити, де ж він, початок землі нашої, але не бачу ніякого кордону, не відчуваю ніякої межі, і раптом на очі трохи не набігли сльози.

Зелений луг за вікном і… дядько косить траву. Наш, наш дядько! У клинцюватому картузику з ґудзиком на тім’ї, у вилинялій сорочці з темною плямою поту між лопатками… Ось де починається моя Батьківщина, моя земля, яка тримається, мов на китові, на оцьому дядькові-косареві. Мчить міжнародний поїзд, везе дипломатів, співаків, журналістів, шпигунів, спекулянтів, спортсменів, туристів, а дядько знай собі косить траву, йому навіть немає коли глянути на цей поїзд. Коси, коса, поки роса.

Бачив, як ластівки ховаються в очерет. Мабуть, тому, що вода восени вихолоняє повільніше за повітря і в очереті їм тепліше. Але мені ввижається, що вони пірнають у воду. І перед тим щебечуть так сумно-сумно. Хто нас навчив руйнувати в собі язичницькі таємниці?

Копають городи. Картоплю, буряки. Зносять на купи руді гарбузи.

Баба Марфа плете у вінки цибулю. Всього настарала, тільки і досі бідкається, що зосталася сього року без маку. Якась нечиста сила уночі повиривала його з корінням, ще до чотирнадцятого серпня, до Маковія. Наче й невелике лихо (казано ж у народі, що сім год мак не родив, і голоду не було), а все це не на добро, — журиться баба Марфа. На Маковія вона завжди носила до церкви святити маківки. А це не мала й мачини, щоб посвятити. Прийшла нечиста й на Маковія.

Куріють осінні дими на городах, стеляться над землею гірко-солодкі пахощі. Вітчизни дим. А на «моєму» городі тільки сухе віниччя згадалося:

Я вже знаю, що Кость Гнатович тоді, у непам’яті, прочитав мені рядки Богдана Лепкого.

Вода у річці стала прозора, і з Сергієвого містка видно, як на мілину, до берега, виходять погрітися окунці — підставляють сонцю свої смугастенькі спинки і, здається, дрімають.

Це останнє тепло — бабине літо. І ці дрібні окунці також знають, що такого тепла доведеться їм довго чекати.

Я скидаю з себе сорочку і хочу востаннє скупатися.

— Що ти робиш? — чую застережливий голос Мурмишки. — Уже Ілля давно у воду пісь-пісь.

Цікаво, що Ілля — єдиний святий, про якого люди дозволили собі (чи він дозволив?) отак казати. Запанібрата.

Думаю, він не образиться, коли я скупаюсь. Відходжу далі від містка, щоб не розлякати окунців, і кидаюся у воду. Вона холодна, як у криниці, але манить мене все далі, і я пливу і пливу, відчуваючи під собою манливий простір глибин.

Чому нас завжди притягують прірви, провалля, чорториї, безодні? І де чаїться та темна сила — у безоднях чи в нас самих?

Приїжджала Софія. Каже, що зовсім змучилася без нас.

— Уже всі повертаються до Києва, — сказала вона. — Діти пішли до школи, малеча — в садок.

— Почекаємо зими, — відповів я.

Сиділи удвох із Сергієм. Біля річки. Угорі постогнували дикі гуси. Сергій сказав, що підлящиків треба засолювати і закопувати у мішковині в землю. А тоді вже підв’ялювати.

Я довго не наважувався, потім таки спитав:

— Од Настасі нічого не було?

— Нє, — похитав він головою. — Я думаю, що вона в лікарні.

Мовчали. Потім Сергій сказав:

— Гуси так низько летять. Зима буде мнякою. Мабуть, тобі довго прийдеться виглядати снігу.

Дика самка…

Часом мені здається, що я справді несамовитий.

Як вона щезла тоді так швидко? Ніби сама стала рибою… і я упіймав її. Адже все обірвалося тієї хвилини. Я ще нічого не знав, радів, як дурник, а все уже обірвалося.

Дика самка…

Заходив Мурмишка. Випитував, чи я ще брав коропа біля острова. Я сказав, що ні, не брав. Тоді він зізнався, що й сам уже не раз і не два закидав під русло, але ні гу-гу. Мертво.

На городах палають айстри. У садах капають грушки. Колись так сказав був Майстер. Він розповідав, як їхав із дому полтавським шляхом і попросив водія зупинитися. Вийшов з машини, бо побачив коло дороги бабусь, що сиділи віночком і продавали яблука, помідори, сливи… Став, каже, дивлюся і чую, як капають грушки у садках.

— Який чудовий образ! — вихопився хтось із хлопців.

Майстер якось ураз притих, засоромився і сказав:

— Не те. Все це красивості… На красивості ми мастаки. Не так треба. Не те!

Демон заперечення? Кожному кортіло розповісти Майстрові якусь цікаву сільську бувальщину, що її він міг би використати десь у своєму оповіданні. Він уважно слухав, але знав: і того, що є у ньому, не встигне написати. Так і сталося.

Часто гортаю фотоальбом Агатангела Юхимовича Кримського. Здається, я вже розрізняю помітки його власною рукою на звороті фотографій. «С. Ів. Прове. Літо 1901 р.». «Боря в Криму (в Алупцї) в юлї 1901 р.» «І» з двома крапками. Деякі імена із цього альбома я зустрічав у мовознавчій літературі, коли навчався в університеті. Очевидно, це відомі лінгвісти. Треба все перечитати про Кримського, тоді багато чого стане зрозумілим, альбом оживе.

Втім, він не мій. Куди б мені його передати? Кому? Сергій каже, що чув краєм вуха, начебто рік чи два тому обікрали місцевий краєзнавчий музей. Може, альбом звідти? Адже Кримський трохи жив у цих краях.

Я був у тому музеї і сам бачив ціпок Агатангела Юхимовича, який зберігається під склом. Але рідко хто зупиняється біля його ковіньочки. Найбільше пожвавлення викликає опудало величезного морського рака, привезене сюди хтозна-ким і звідки.

Я підійшов до директора. Він дуже нагадував мого першого музейного шефа Луку Лукича. Я спитав:

— Чи у вас часом не викрадали фотоальбом Кримського?

— Ні, — холодно відповів Лука Лукич. — У нас ніколи нічого не викрадали.

Знову плавав на острів.

Дядько сіно вже позгрібав, перевіз додому.

Тиша. Восени риба біля очерету не ловиться. Зелень поволі відмирає, тут уже не вистачає кисню, і риба йде на глибину, на ями. А линок заривається в мул.

Річка була спокійна, сонна, і тільки там, на тому місці, де я востаннє бачив Настасю, перебігала хвилька. Звісно, русло. Та я думав зовсім про інше.

При березі шурхотів очерет, той шурхіт озивався у ще незагоєному серці.

Дика самка… Чому дика? Чому ці слова так врізалися у свідомість?

Приснився сон. Я провалився у трясовину. Вона засмоктує мене з головою, нічим дихнути. Я хочу закричати — й не можу. Та раптом бачу, що то не я провалився, хтось інший. Його поглинула, всмоктала у себе безодня. І зверху на болоті зостався тільки картуз. А біля козирка — червона ружа.

Господи, чому ж я не побачив його обличчя? Бодай уві сні. Тоді б я згадав… згадав… А так тільки бачу мамині ноги у кирзяках, що місять і місять болото услід за підводою.

2

Прорвало небо, зайшли дощі.

Щось і в мені прорвало, засів за роботу. Пишеться важко і зовсім не те, що думав раніше, але це добре. Це дуже добре. О третій ночі силую себе заснути, та сну нема, тільки якесь марення. І це теж добре.

Такими короткими стали дні. Але я встигну. До грудня закінчу. Може, до того часу обізветься Настася. Де вона? Я мушу її знайти. Якби не Сергій, то я думав би, що вона щезла під водою.

У селі зберігся фундамент зруйнованої церкви. Баба Марфа каже, що спершу з неї зривали хрести. Зривав Яким Стецький за сто карбованців старими грішми і два кубометри дров. Потім Якима Стецького убило громом. У грозу він сховався від дощу під дерево, в яке ударила блискавка.

Я і сьогодні ходив біля тих руїн. Завжди чомусь тут згадую Мовсеса Хоренаці. Тоді думкою лину в V сторіччя і бачу цього ченця у його тісній келії згорбленого за камінним столом. Русява борода, блакитні очі, шкіра на виснажених руках нагадує той пергамент, на якому він виводить літери, винайдені його учителем Месропом Маштоцом. Вірменії загрожує поневолення персами, великий полководець Вардан Маміконян підіймає на боротьбу народ, а Мовсес Хоренаці у цей час пише свою безсмертну історію цього народу.

Ось до його келії заходить Вардан Маміконян, і Хоренаці благословляє його на священну битву:

— Ти йдеш на бій за свободу вітчизни і духу. Іди. Хай не притупиться твій меч, і хай справедливий господь врятує країну Вірменську.

Спарапет[17] Вардан припадає вустами до сухої руки Мовсеса Хоренаці:

— Закінчуй свою книгу, святий отче. Вірменський народ піде у майбутнє, притискаючи її до серця, і книга ця буде сильнішою за мій меч.

Я не впевнений, що Вардан Маміконян саме так сказав Мовсесові Хоренаці. І взагалі не відаю, чи просив полководець його благословення. Але вищою істиною є те, що слово Хоренаці пережило меч спарапета Вардана і стояло на сторожі народу навіть тоді, коли його блакитні очі зчорніли від горя.

Здається, я таки задушив у собі редактора, цього вічного свого ворога, що жив у мені третім оком, нашіптував перестороги й осмикував за рукав. Я вільний. Я кажу те, що відчуваю і хочу сказати. Коли щось не так — сперечайтесь зі мною, судіть мене, але не затуляйте рота. Я хочу тільки добра. Тільки добра. А ви?

З щоденником у мене, можна сказати, нічого не вийшло. Та й що мені нотувати у ньому, коли йде робота? Тепер не маю вільної хвилини. Треба напитати десь у районі друкарку, щоб їхати до Києва уже з передрукованим сценарієм. Інакше не встигну здати його в призначений термін. Три примірники відразу одвезу на студію, ні до кого не буду заходити — зареєструю у секретарки, і все, до побачення. А один примірник… тепер, мабуть, наважуся. Покажу Іванові Миколайчуку.

Сьогодні сталося таке, що я мушу зробити цей запис, щоб хоч згодом щось зрозуміти і пояснити собі.

Вийшов на подвір’я передихнути. Довго дивився на ластів’яче гніздо, що зосталося порожнє в піддашші повітки. Потім щось немов підштовхнуло мене, узяв драбину, приставив ближче до гнізда і поліз роздивитися його. Зазирнув усередину — що там? Білий аркушик паперу, складений учетверо. Розгорнув його — лист. Потемніло в очах.

Я зліз із драбини, присів на ґанку і тільки тоді зміг його прочитати.

Довго вагалася, чи казати тобі всю правду, чи, може, не слід, а потім вирішила віддатися Божій волі: знайдеш цього листа — виходить, так треба, а ні — то ні. Та я сподіваюся, що ти це прочитаєш, і не випадково ховаю свої останні слова у гніздо ластівки.

Я хочу, щоб ти знав: я люблю тебе. До крику, до смерті. Але ти не сумуй за мною. Я така, як і всі жінки, тільки раніше відчула холод підземних глибин. Я була там…

І все-таки ми прожили з тобою довге щасливе життя, яке не можна виміряти навіть тисячоліттями. У нас було все: наш дім, наша земля, наше кохання. Ми були щасливими, такими щасливими, що несправедливо вимагати від долі, аби це тривало довше.

Вибач мені за маленькі жіночі примхи. Я залишаю на твоєму столі два александрити. Ти думав, забула? Ні, хай вони побудуть з тобою доти, поки ти вертатимешся до Києва.

І ще про одне попрошу тебе. Перед тим як поїхати, опусти ці сережки у річку, на тому місці, де я лежала на хвилях. На той час ластівки уже будуть під водою, вихолоне їхня кров, і, може, котрась підпливе, побачить ці александрити і згадає про нашу любов. А ти не згадуй. Це був сон. Коли опустиш сережки на дно, так і скажи собі: це був сон. Я чистий перед усім світом. Ти обіцяєш мені це зробити?

А тепер прощавай. Кулю із твого серця я забираю собі. Назавжди. Навіки.

Ластівко… смутку мій чорно-білий… що мене підштовхнуло до твого гнізда? Я думав над цим цілісінький день. Думав уночі. Не спалося. Я лежав у темряві з розплющеними очима. І раптом побачив на тому місці, де вона роздяглася, сніп білого світла. Воно тремтіло й поволі окреслювалося в силует.

Я заплющив очі. Мене бив дрож.

Потім згадав, що мені цілий день не давало спокою… Драбина. Вона стояла обіперта на стіну повітки, коли я дивився на ластів’яче гніздо. А раніше її там не було. Раніше драбина стояла у погребі, я сам її туди опустив після того, як лазив на горище. Невже потім витяг і забув? Ні, навіщо? Не може бути. Хіба що я справді зсунувся з глузду.

Миша качала горіх по горищу… Потім усе затихло. І з’явилось це біле свічення. Уже крізь сон чув якийсь молитовний голос, що линув згори, знизу і зувсібіч.

Дерева скинули з себе листя. Дерева зустрічають холоди голими. Лише сосна в зеленій глиці.

Свинцево бубнявіють хмари. Чи міг я колись подумати, що так дожидатиму снігу? Я не люблю зими. Не люблю морозів. І от мушу їх виглядати.

Заходила Оля.

— А накурено! — замахала руками на дим. — Не кімната, а газова камера. Побачивши, що я за роботою, швидко пішла. Мені здалося, що вона хотіла щось сказати, але не сказала. Що?

Сьогодні я поставив крапку. У таких випадках здебільшого кажуть, що лишилося почуття невдоволення написаним. Але я задоволений. Принаймні зробив що міг і не кривив душею. Це — моє.

Сергій підвіз мене до редакції районної газети. Я зайшов і відчинив двері, за якими стукотіла машинка. Друкарка мені сподобалася (тут я дещо забобонний).

— Мене звуть Миколою, а вас Танею чи Наталкою? — спитав я, користуючись методом Стаха.

— Не вгадали, Олею, — сказала вона, мружачи розумні зелені очі.

— Дуже приємно. Розумієте, Олю, мені треба негайно передрукувати сторінок шістдесят тексту.

Вона взяла рукопис, подивилась на почерк і сказала.

— Негайно не зможу. Днів за п’ять.

— Дякую, серденько.

Коли поверталися до села, Сергій пригальмував перед містком і кивнув на шашличну під скелею.

— Може, зайдемо до Ашота? Відзначимо твою…

— Вдома, — сказав я.

Холодно. Я розтопив грубку. Немає тяги, і дим вертається в хату. Він теж холодний, дим. І на душі зимно.

Пора з усім прощатися. З усім, усім… Так рано вечоріє. Що тебе може зігріти? Хіба що давня-давня казка. І я розповідаю Петрусеві казки.

І все-таки я люблю передзимовий ліс, може, навіть більше, аніж літній. Люблю його їдкі тумани і прілу пахощ. І сосновий бір о цій порі мені миліший. Неначе рідний, мій.

Гарно заблукати у такому лісі. Пуститися берега тому, що перед тобою ні стежки, ні неба, ні дерева, ні куща, а тільки… її очі.

Зустрів Горобця. Привіталися. У мене до нього ні крапельки зла. Навпаки, з’явилась якась симпатія. Чи співчуття? Жаль бере, як згадаю той «розстріл». Усе тут пов’язане з нею.

Дика самка… Ніколи не розгадаю цієї таємниці.

Вона подала мені товсту теку з чотирма примірниками машинопису.

— Думаєте, це хтось надрукує? — дивилась на мене чи то розгублено, чи трохи злякано.

— А що — так погано?

— Та ні, непогано, але…

— Це ж сценарій, Олю.

— Я розумію.

— Тепер можна писати про все.

— Та можна, наш редактор теж так каже. Потім усе пограмузля хлопцям, а мені сиди передруковуй.

— Лука Лукич? — зопалу спитав я.

— Ой, ви його знаете? — знітилась Оля.

— Знаю, — сказав я і, щоб заспокоїти її, постукав зігнутим пальцем по столі.

Сьогодні, 28 листопада, пролетів перший сніжок, власне, й не сніг, а так — чи крупа, чи пороша. Окидь, яка відразу ж і танула.

Я сидів за столом, вичитував рукопис, коли в хату вбіг захеканий Петрусь. Він щось затискав у кулачку, і я подумав, що відігрів якогось жучка або знайшов жолудя.

— Диви, диви!

Петрусь розтулив долоньку, і я побачив на ній лише мокру цяточку.

— Що це? — спитав у нього.

— Сніжинка… була… Нема.

Бідний малий. Невже і він занудьгував за Києвом?

Що ж, поїдемо. Пора.

Я виконав волю Настасі.

За день до від’їзду востаннє поплив до острова.

Зупинився під руслом, між самотньою сосною і очеретяним коридором — на тому місці. Дістав дві александритові сережки. Було хмарно, і вони налилися темним ожиновим світлом. Я опустив їх у чорну осінню річку…

Потім поплив до села. Коли озирнувся, то острів оддалеки здавався зовсім голим, а безлисті дерева на ньому скидалися на білі скелети.

3

Це була його остання ніч у цій хаті — темна й німа, як підводдя зимової річки. І так, як під водою, у вухах зумрів тонесенький комариний свист; він наростав і вищав, аж поки зробився таким тонюнім, що тріснув, наче струна.

Що-кот-кот-ин-слід, — покотився горіх по горищу. Горіх, якого там не було.

Хто ти?

Докучало безсоння, і ніч страхала його: боявся не темряви, а себе. Він подовгу дивився в пітьму, дивився — немов у дзеркало, гостро відчуваючи своє єство, адже ніч облягала видиме окові, тому зіркішим ставало нутро. Дивитися в темряву — це дивитися в себе або бути сліпим.

І він дивився, і бачив червону кулю, бачив на ній невигойний рубець, що знову ятрився, — це була туга. Туга не за тим, чого немає, а за тим, що є. Тим і страшна, що без надії на вибавлення.

Це я, це я, — казав він собі.

Хто я?

Сирота?

Блудний син?

Пасинок?

Ізгой?

Чи людина, котра вже перейшла ту межу, за якою не прагнуть щастя, а шукають втечі од лиха.

Він увімкнув світло. Годинник показував чверть на третю. Микола запалив сигарету, і дим відсирілого тютюну теж здавався йому гірким і холодним, як осінній туман. Курив і дивився у вікно, до якого тислася ніч — глуха водяна глибина. Коли вогонь обпік йому губи, підійшов до грубки, відхилив затулку, кинув у попіл недопалок і раптом почув, як щось легенько стукнуло в шибку — так, ніби гілка, розгойдана вітром. Але ні вітру, ні дерева під вікном не було.

Почулося? Ні, шибка, нещільно пригнана до рами, ще й досі тихесенько бринить.

Він напружився, чекаючи, що стук повториться, проте за вікном і в кімнаті стигла камінна тиша. Мабуть, нічна пташка черкнула крилом. Такий звук можна почути, коли сидиш уночі біля небіжчика, тоді кажуть, що то вилетіла душа померлого. Знаєш, що до освітленого вікна злітається мошва, на яку полюють нічні птахи і часом зачіпають шибку крилом, однак у годину жалоби немає діла до мошви і до птахів — думаєш про безсмертя душі.

Але ж зараз біля його вікна ні вітру, ні дерева, ні комашини. Хто постукав до нього глупої ночі?

Микола зодягнувся і вийшов нй ґанок.

Нікого.

Ніч. Німота.

Він знав, що так буде.

Холод обняв його за плечі. Микола вернувся до хати, вимкнув світло і знову ліг.

То не вона, казав він собі, то навіть не пташина, спи. Але ж хтось постукав у шибку? Хто? Чия душа? Може, то лиховісний див, що з’являється у подобі птаха?

А то… світло… на тому місці, де вона роздяглася тієї ночі. Це вже сон, це домовик у білому, не лихий див, а добрий домовик, адже він мусив бути у твоєму домі. Хто ж, як не він, поставив драбину біля повітки, щоб ти заглянув у ластовине гніздо? Бачиш, які зажурені в нього очі: завтра ти поїдеш, а куди подітись йому? Він домовик, але власного дому не має, він живе тільки там, де є господар. Чуєш цей молитовний голос?

Минуть хвороби, минуть переслідування, минуть муки, минуть біди, минуть смутки, минуть сльози, минуть образи, минуть рани, минуть глумління, мине голод, мине спрага, мине нагота, мине убозтво, мине каліцтво, мине сліпота, мине німота, мине кривоногота, минуть труди, невчаси, неспокої, мине усяке лихо.

Усе мине, чоловіче, для тебе, бо ти смертний.

А що робити мені, вічному? Для мене ніщо не минає.

І туга моя вічна.

І без надії на зцілення.

4

Падав сніг. На Київ падав сніг — ще нетривкий, благесенький, боязкий, але ж сніг, білий сніг. Сіявся на Хрещатик, на золоті бані, на Байковий цвинтар, на дерева, асфальт, людей.

Сіявся на вокзал, який зовні був схожий на шолом велетенського витязя, по шию вгрузлого в землю.

Серед юрмищ і метушні вокзал упізнав знайомого чоловіка з хлопчиком і вирізнив з гамору його тихий голос:

— Здрастуй, Вокзале. Як ся маєш, як тобі цей сніжок?

— Він легкий і теплий, як лебединий пух.

— Ти не забув мене?

— Ні. Я все пам’ятаю.

— Вокзале — моє ти пристанище, берег і гавань, де в базарнім азарті сплелися жовте, зелене і голубе.

На зупинці таксі чоловік із хлопчиком стали в чергу. Малий відійшов убік, знайшов смужку незатоптаного снігу і пальчиком намалював сонце.

— Тепер снігові тепліше, — сказав він.

Чоловік усміхнувся. Він згадав, як багато років тому стояв на одній із тихих вуличок у центрі Єревана і спостерігав за маленьким хлопчиком, що крейдою малював на тротуарі сонце. Поруч зупинився старий з великою сивою головою. Він зачудовано дивився на крейдяне коло з рисочками променів, потім прошепотів:

— Найбільше диво у світі — це сонце. Найбільший художник — дитина.

То був Мартірос Сар’ян.

Микола з Петрусем сіли в машину.

— Куди? — спитав таксист.

— Спершу на Брест-Литовський, до кіностудії.

Машина покотила на Саксаганського, потім виїхала на майдан Перемоги, і Петрусь упізнав кулясту будівлю.

— Цирк! Цирк! — вигукнув він.

Цей молодий водій був меломаном — увімкнув магнітофон і мовчки слухав скандинавів, які експортували світові англомовні пісеньки про кохання і гроші. Зараз вони були в ціні, ці зворушливі, професійно зроблені пісеньки.

— Зоопарк! Зоопарк! — знов закричав малий.

Невдовзі машина зупинилася біля студійної прохідної.

— Хіба це наш дім? — спитав Петрусь.

— Ні, мені треба сюди зайти.

— Я з тобою.

Микола взяв білу течку і рушив до прохідної разом з Петрусем. Дорогу їм перепинив вахтер.

— Вам куди?

Зараз почнеться: документи, дзвінки, пояснення, перепустка… Сказати, що до Олександра Петровича? «Якого?» — спитає він. «Довженка, — відповім я. — Того, що пошкодував кілька метрів плівки для вождя[18], того Довженка, що просив у Києві одну-єдину кімнатку з віконцем на Дніпро, але не допросився».

Микола сказав інакше:

— Мушу негайно віддати цей рукопис. І зразу вийду, он чекає машина.

Таксі біля прохідної справило враження.

— Пройдіть, — сказав вахтер.

Довженків сад. Стояв у першому сніжку, немов у цвіту.

Вони перетнули просторе подвір’я, Микола сказав:

— Ти тут погуляй хвилину, я зараз вийду.

Він піднявся на третій поверх, пройшов довгим темним коридором і завернув до канцелярії. Зареєстрував сценарій, лишив його і швидко пішов назад, мимоволі кинувши оком на знайомі двері і знайому табличку на них:

Микола пришвидшив крок, ніби боявся, що двері зараз відчиняться, його покличуть і стануть пояснювати, яким повинен бути сучасний кіногерой. Він майже побіг і вже на східцях мало не збив із ніг Білоножка.

— Приві-і-іт! — зрадів Білоножко і трохи не кинувся Миколі на шию. — Де ти пропав?

— Стажувався у Голлівуді.

— «Десятка»! — Його манюні випуклі очиці світилися, як лампочки кишенькового ліхтарика. — Написав?

— Написав.

— А я вже боявся, що ти запізнишся. Шукав тебе, дзвонив у видавництво…

— До Луки Лукича? — зіронізував Микола.

— О, та ти ще нічого не знаєш! Лука Лукич пішов угору, тепер, він знаєш аж де? — Білоножко ще дужче випнув очиці й пустив їх під лоба.

— А Кожевник? Як могло статися, що й досі не пішов на підвищення ваш Кожевник? Такий вільнодум, і раптом засидівся.

— Ще піде. Льоня сміливий хлопець.

— Звичайно, мусиш бути сміливим, коли цього вимагають згори. Сміливість зі страху, еге? Найлегше мінятися бюрократові і лицеміру. Хіба ні?

— Хай, — махнув рукою Білоножко. — Аби не заважали працювати. Тепер можна дихнути. У мене он вийшов новий фільм, який раніше б… Ти не бачив?..

— У співавторстві?

— Так, але фільм гострий, раніше б…

— Вибач, — сказав Микола, — мушу бігти. Там унизу чекає малий.

Він рушив униз, потім нараз зупинився й спитав:

— А як Іван Васильович?

— Який Іван Васильович? — не зрозумів Білоножко.

— Миколайчук. Зняв новий фільм?

— А-а-а… Ні. — Білоножко похитав маленькою голівкою. — І вже не зніме.

— Чому?

— Хворий Іван. Невиліковно.

— Як? — похолов Микола.

— Так… Помирає Іван.

— Що ти верзеш? Ти!.. Дрантя.

— Це правда, — не образився Білоножко. — Він у лікарні. Але… надії нема. Помирає Іван.

Миколі забило подих. Вийшов надвір, хотів набрати повітря й не зміг — повітря не було. Він задихався.

Ступив крок, другий, і земля під ним драглисто схитнулася, він теж похитнувся й відчув, як ноги вгрузають у тряске болото — по кісточки, по коліна, до пояса… Уже несила іти, зараз він задихнеться, багно поглине його з головою. Брехня, брехня, це все брехня, — казав він собі, проте все глибше й глибше грузнув у драглі, трясовина засмоктувала його по груди, по шию, і ні за що було вхопитися, тільки очима чіплявся за дерева Довженкового саду, який і не цвів зовсім, а сивів під попелом першого снігу; щось безмежно велике згоріло у небесах, бо сивий той попіл сипав і сипав на землю.

В останню мить Микола потягся рукою до яблуні, хоч бачив, що ні, не дотягнутись йому до найнижчої гілочки, це все, трясовина проковтне тут його навіки, та раптом маленька тепла долонька вхопила його за руку, вхопила й тримала з усіх сил — тату, тату! — і тоді він відчув, як ноги торкнулися тверді, відчув під собою камінь, і губи його, що вже взялись вугляною смагою, прошепотіли:

— От камінь… От камінь… Бисть во главу угла.