Ностальгiя

1

Ще великий росіянин і природолюб Леонід Павлович Сабанєєв казав (мабуть, з добрим усміхом), що ні в кого немає стільки ворогів, як у рибалки. Де не примостись, у який куток не забийся з вудкою, а неодмінно хтось прийде і стане над твоєю душею: «Ну шо, рибка плаває по дну?» І бубонітиме, дзьобатиме тебе в тім’я, ворохобитиме, поки не змотаєшся і не підеш чи додому, чи шукати глухішої місцини. А спробуй його пересидіти, то воно тобі ще роздягнеться й почне купатися серед твоїх поплавців.

Микола шукав самоти. Тут були добрі люди, ні від кого не чув поганого слова, ніхто не бовтався на принаджених місцях, але його тягло туди, де зарості водяного зела, де тихі і темні плеса, де тиша, яку потривожить хіба писк очеретянки, кахкання крижня або риб’ячий сплеск.

Він очам своїм не повірив, коли, осідлавши Стахову гумову «Юрюзань» і відпливши за якийсь кілометр від села, натрапив на острів, невеличкий такий острівець метрів сто завдовжки і п’ятдесят завширшки, порослий вільхою, травами, кугою, оточений щільною стіною очеретів. Не можна було сказати, що цей острівець зовсім дикий, Микола помітив, що недавно хтось укосив тут собі сіна, проте він зеленів чисто, незаймано, якщо й ступала сюди людська нога, то не варварська.

Заплутуючись у травах, Микола десь зачепив лугову м’яту, і вона так запахла, так дихнула на нього холодною духмяністю, що захотілося впасти лицем до землі і вбирати у себе її цілющий крутий дух.

Але найбільше вабили «вікна» — невеличкі темні плеса поміж очеретами довкола острова, передчуття підказувало, що на дні тих «вікон» стоїть сита риба, і часом навіть чулося соковите цмокання — вона присмоктувалася до водоростей, до молодих пагонів очерету, його солодких і м’ясистих прикоренів.

Не треба було якоритись, човен добре стояв у прибережних заростях, і Микола, вкоротивши волосінь, щоб зручніше ціляти у «вікно» (зачепиш гачком за кугу або латаття — вважай, пропав), наживив лугового синюватого черв’яка, лінивого, але тугого, й закинув вудку. Вдало, якраз на ту чорну місцину, куди й хотів, — дно тут було з чорного, мов сажа, мулу, через те й прозора вода здавалась такою.

Ранок видався теплий, повитий серпанком, який дедалі густішав, і вгорі збиралися м’які хмари — ось-ось мав піти дощ, але Микола не втікав, знав, що це ненадовго, дощик буде ріденький і лагідний. Ще мама колись казала: якщо дощ зранку, то бери дранку та їдь у поле. А коли дощ з півдня, то це аж до рання, сиди вдома. Як там вона, його мама? Так і не зміг поїхати. Їхні краї зачепило добре, проте люди живуть своїми одвічними клопотами — порають городи, пасуть і доять корів, радіють, що пишно цвітуть сади, журяться, що немає дощів… І яке їм діло до прогнозів, що теперішнє бездощів’я буцім на користь, бо тоді земля не вбирає радіаційний пил; що їм до цих гадань і втішань, якщо вони тисячоліттями звикли ждати дощу тоді, коли просить земля, їхня земля-годувальниця, яку і вони не проміняють на жоден обіцяний рай.

Микола напнув на голову брезентового лейбика, дощові краплі зашаруділи об нього, зашелестіли в очеретах, забрунькали об воду, і «вікно» стало рябим. У губах погасла сигарета, кажуть, коли сигарета гасне сама, то про тебе хтось згадує. Хто?..

Дощик, як і гадалося, виявився курячим, освіжив повітря і втомився, однак, мабуть, ще збирався на силі, щоб згодом пролитися знов. «Вікно» стало чистим, і тут червона гусяча пір’їна дрібно затремтіла, затанцювала на місці, потім поволі схилилася навскоси і так само поволі пішла у зарості. Микола підсік, відчув пружну вагу, і тепер треба було не пустити рибину в очерет (заплута й порве), проте й не брати нахрапом, бо зірветься. Він поморив її і став підводити до човна, ще трохи, ще, і нарешті підхопив у підсаку, — мабуть, правильніше казав Сергій: підхватець, — підхопив темно-зеленого красеня. Це був чималий лин, Миколі здавалося, що затягне до кіла (хоч ваги завжди показують менше), але справа не в грамах — красивішої риби він ще не бачив. Золоті, фіолетові, оливкові кольори вигравали на линові, лусочка дрібненька, непомітна, тіло округле, в’юнке, пружинисте, і незрозуміло, чому цю рибу називають лінивою, коли вона така дужа. Вірмени, здається, кажуть на неї «тсугна», але що таке «тсугна»? Лин — бо линяє, ось на долоні синюватий слиз, хоча й це ще не вгадано, мабуть, щось глибше й мудріше заховане у ядрі цього чарівного слова. Тсугна. Стугна. Наша річка, лиш переставлено місцями дві літери. Може, ще київські князі частували вірменських гостей линами зі Стугни і ті назвали рибу таємничим іменем річки?

Мабуть, так воно і було, хоч нині у Стугні немає линів. І в Дніпрі не попадаються, і в Ірпені. Хоча той-таки Леонід Павлович Сабанєєв згадує, що, за свідченням професора Кесслера, на річці Ірпінь, неподалік Києва, 1857 року спіймано рекордного лина — близько аршина завдовжки і вагою вісімнадцять з половиною фунтів. Майже вісім кілограмів затяг цей порослий мохом гігант!

А тут, у цій річці, бач, збереглися, що то воно, коли далі від цивілізації і науково-технічного прогресу. До одинадцятої години він упіймав ще сім линків, правда, трохи менших, але таких же оливково-золотих і впертих, був би узяв ще більше, та все-таки кілька разів зачіпав гачка за водорості, обривав волосінь, і доводилося заново ладнати снасть.

Саме тут, біля острова, і сталося те, неймовірне, про що потім Микола кому не розповідав, ніхто не йняв віри, все це скидалося на красиву вигадку і суперечило здоровому глуздові, однак воно було, насправді було ще більше і таємничіше, ніж він міг будь-кому розповісти.

Почалося з гучного сплеску, так ніби хтось щосили вдарив по воді праником, Микола глянув туди, звідки покотилися виляски, побачив на широкому, метрів за тридцять від острова, кола і здогадався, що то гуляє короп, князь українських річок, сазан або САМ, як шанобливо його називають завзяті рибалки. Полювання на цього велета пробуджує у них солодкий, часом аж хворобливий дрож, й оскільки Микола і себе відносив до таких, то і в нього на короп’ячий сплеск тенькнуло серце, а коли за другим разом майже на тому самому місці викинулося щось ніби вилите з червоної міді, завдовжки з аршин, завбільшки з отого лина, виловленого в Ірпені майже сто тридцять років тому, то Микола взагалі втратив спокій.

Увечері розповідав про це Сергієві. З Сергієм вони здружилися душа в душу, Петрусь, той взагалі, можна сказати, жив у Сергія, цілими днями гасав з його дітлашками (однаково глядіти, що двох, що п’ятьох, як каже Говік), їв з ними, спав, Оля його обпирала, купала, причісувала, перевдягала, як і своїх, і Петрусь казав, що ніколи нікуди не поїде від Ванька і Наталі, житиме з ними, аж поки виросте, потім, звичайно, одружиться з Наталею й повезе її до Києва в зоопарк. Про маму згадував рідко, але часом Микола помічав на його личку якусь недитячу задуму, і тоді йому здавалося, що думає Петрусь саме про матір, може, й не думає, а так собі журиться, навіть не усвідомлюючи свого смутку. Такої миті він нагадував Миколі маленьке левенятко, яке лежить у клітці, поклавши на лапки голівку (у Стаха є такий малюнок), лежить і сумує за волею, за роздоллям, хоч ніколи не знало, що таке воля й роздолля. Мабуть, то найкраща Стахова робота, принаймні досить однієї такої картини, щоб вважатись художником.

Отож увечері Микола розповідав Сергієві про короп’ячі сплески, сиділи вони, уже за традицією, біля багаття на Стаховому подвір’ї, Сергій прихопив з дому кошик, начебто збирався насмикати кролям трави (це про Олине око), насправді ж замаскував у тому кошикові дещо таке, щоб не знала жінка, і вони гомоніли собі по-чоловічому, Сергій, як завжди, викочував із себе слова поволі, звагом, здавалось, його нічим не зворушиш. Линам не здивувався, казав, що юшка з них відгонить мулом, а короп — нічого, може бути, однак тепер його мало, перевівся, та й у сітку він не йде, хитрющий, зараза, ще можна спробувати на закидуху, але ж то треба сидіти біля неї хтозна-скільки, який же це дурень висидить, питається в задачі.

Добре, що нагодився дід Мурмишка, старий рибалка, з отих, кого б’є дрож, коли мова заходить про крупняка; своє вже одловив, заслаб на ноги, тільки й лишилося, що побалакати. І все про рибу: ех, було колись, поки, пля, ГЕСу оцього не загатили. Кишіло. А раків! Граблями тягали.

— Я, хло’, на вогник до вас, пустіть погріцця, мона?

— Сідайте.

— Сяду, пля, бо ноги нікуди не годяться. — Знімав картуза, відкривав лисину, червону проти вогню. — Юшку їсте? А я, пля, не мо’ вже йоржа піймати.

— Я ж бачив, що ви підлящиків ловили, — сказав Сергій.

— Хіба то риба? Фанера. Самі остюки.

— До пива акурат.

— Ке’ пиво? Уже, пля, не до пива, голова болить, ноги крутить. — Мурмишка аж занадто перебільшував з болячками, бо недавно йому як інвалідові дали «Запорожця», боявся, що заберуть. Хтось, пля, напише, що він ходить і рибу ловить, прийдуть до хати і скажуть: ану, діду, давайте назад «Запорожця». Он хоч би й Горобець, то такий, пля, що з-під стоячого підошви випоре.

— А зараз як нащот чарочки?

— Зара’? — почухав Мурмишка носа. — Зара’, пля, мона. Бо шось мене трусить, коли б не грип.

— Під «Запорожцем», мабуть, полежали?

— Точно.

— Зігрійтесь та розкажіть ось Миколі, як воно колись ловилося, бо він упіймав вісім линочків і до неба скаче.

— Я великих линів не ловив, — скромно сказав Мурмишка. — Ну, бувало, на ракову шийку візьму такого, — показав руками, — кіла на чотири, а більшого нє. Приніс раз додому та, щоб почистити його, ошпарив окропом — тоді луска краще злазить. Линув окропом, а він підстрибнув та в стелю бабах, тіки глина посипалась. Ну, то таке, їрунда. Я от судаків ловив, ото судацюри.

— На мурмишку? — легенько підкусив Сергій.

— Ку’ мурмишку? На блешню, сам клепав. То раз був як залигав п’ятьох, що в мішок, пля, не влазили. Отакі! До пуда. Ну, не влазите, то я вас на шнур. Нанизав попід жабри і пустив у воду, хай плавають. Вони трохи пошарпались, потім, дивлюсь, повипливали наверх і стоять, як поросята. А тут саме літак наді мною пролітає, «драбинка». Льотчик побачив, пля, шо таке діло, ше й коло зробив наді мною, ше й крилами отак похитав. — Мурмишка розкинув руки, поколивався. — Похитав і полетів далі. Ну, пля, думаю, полетів по інспекцію. Я за судаки та додому мерщій.

— Микола сьогодні бачив, шо навпроти острова короп кидався.

— Навпроти острова? Може бути, там проходить старе русло. Короп, він під руслом стоїть, якраз на бровці, — сказав Мурмишка. — Але вже нема того коропа, шо був. Колись, пам’ятаю, ідемо берегом з кумом Броньком, дивимось, а їх табун у заточці стоїть. І волочок же при нас. Затягли. Але ж і хитрий, пля. Не б’ється у волок, а тікає до самого берега, потім стане і дивиться. — Мурмишка зробив круглі очі, показав, як дивиться короп. — Отак роздивиться шо й до чого, а тоді, пля, набирає розгону і стриб через волок, стриб. Я тоді у куфайці був, осінь, холодно, то штани зняв, а куфайку надів і підперезався, шоб поли не ментилялися. І пазуха отако розхристана. То один з розгону шуг мені в пазуху з переляку! Він чи злякався, чи нє, а я, пля, трохи не вмер од страху і волока випустив. Киш, киш! — кричу і руками махаю, поки той короп не булькнув у воду. Ні хрена не витягли!

— Але ж ви коропів ловили, — підсолодив йому Сергій.

— Чо’ ж би не ловив! Тіки це робиться так, хло’. Загодовується місце, потім береш вудлище з отакенним комелем, в’ялене, з ліщини, а замість жилки — капроновий шнур. Він тоненький, зате кріпкий, «Запорожця» можна з болота тягти. Тре його ше просмолити, щоб не білів у воді, короп цього не любить, він, пля, обережний. А гачка тре отакого! — Мурмишка показав зігнутого вказівного пальця. — Кованого. І ловить на картоплю найлучче. Тіки вгадать зварити, шоб і не сира, і не розлазилась. М-га. Й ото як потягне, то добре пильнуй: коли до чотирьох кіл, то ше вимориш, а більшого нє, зразу кидай вудлище, нехай плаває з ним, поки сам не замориться. Я одного був як пустив, то вудка, пля, пішла шо торпеда. Моторкою не догнав би, пішла і нема. Добре, шо в мого кума Бронька бінокиль є, він його з хронту привіз, то я позичив у кума бінокля й давай шукати. Знайшов, пля, аж там, де тепер ГЕС, їй-бо. Дивлюся, лежить моя вудка на воді й не ворушиться, думав, зійшов. Коли беру за комель, а воно, пля, тягнеться порося. Скіки ви думали? — Мурмишка зробив паузу перед урочистим моментом. — Шістнадцять кілограмів і триста п’ятдесят сім грам!

— В аптеку носили важити? — знов підкусив Сергій.

— Нашо в аптеку? — образився цього разу Мурмишка. — Спитай, пля, у кума Бронька, як не віриш. У нього кантер німецький був, усі позичали, поки не вкрали.

— Ото вже холодцю вийшло з того коропа!

— Та при чому тут холодець? — сердився Мурмишка. — Думаєш, я голодний на ту рибу? Риба проїдається швидко, діло не в тому. — Він узяв паличку, поворушив жар у багатті, зітхнув. — Було колись… Ще дід мене брав ночами на весла, коли рибалив острогою. На носі човна вогонь горить у «козі» — це така штука бляшана, шоб дерево не зайнялося, — світить нам. Кругом темрява, ні неба не видно, ні зірок, ні берега, тіки дно річки. А на тому дні, матінко ти моя… Кожну травинку видно, кожну козявочку. Куняють смугасті окунці над пісочком; там, де мул, лин ворухнувся, видно навіть його маленькі червоні очі; а ондечки водяний щур із пліточкою в зубах… І раптом аж мороз по спині — водяник! Тікаймо! Хух, не водяник, то корч розчепірив ослизлі сучки, наче хоче тебе вхопити. Дід шусь острогою — є! Біля корчів завжди крутиться велика риба. І знов я гребну веслами, човен іде тихо, як тінь, а внизу — м-м-м… Ні, хло’, цього я передать вам не можу. Одне скажу: якби не річка, не вижити б нам у тридцять третьому. Нудило вже від риби, а більше ж нічо’ не було. У людей і риби не було… Такий, значить, холодець. Піду я, спасибі.

Мурмишка підвівся, хрускаючи коліньми, надів картуза, постояв, сказав:

— А ти, Мико’, якшо візьмеш охоту на коропа, то отам, де скидається, і пригодовуй. Поки не було ГЕСу, там берег проходив, а на ньому верби росли. Тепер під водою пеньки позоставались, корчі. То його місце, короп у корчах сидить, під старим руслом. Чув?

І подибав на прямих ногах, як на ходулях, до хвіртки.

А Микола нараз подумав, що всі Мурмишчині розповіді, які спершу здавалися смішними побрехеньками, — то чистісінька правда: і про лина, і про судаків, про «бінокиль», про «козу» і «водяника»… Правда ж не в тому, скільки заважив короп і куди він вудку затяг, правда, вона багато глибше, у неї треба вдивлятися, як вдивлявся малий Мурмишка у дно нічної річки, вірячи у водяника, якого немає і який є, бо хіба може корч бути схожим на те, чого взагалі не існує? Навіть якщо воно існує тільки в нашій уяві, і тоді воно часом правдивіше за те, чого можеш торкнутись рукою.

— А ти знаєш, — сказав Сергій, — Мурмишка був спалив бабі Марфі хату.

— Як це — спалив?

— А так, просто, підійшов уночі, черкнув сірником і спалив.

— За що? — зумівся Микола.

— Тиха вода глибока. Він полюбив Марфу ще до війни. А Марфа вийшла за Никодима. Никодим не вернувся з фронту, зосталася вона з маленькою дочкою. А Мурмишка вцілів, тіки в ноги поранило. Минув якийсь час, давай він знов до Марфи свататися: не можу без тебе, і край. Марфа йому жартома: чи одна сорока білобока? Он скільки дівчат без пари, вибирай яку хоч, а він одне: нема мені життя без тебе, ждатиму, поки надумаєш, сто літ ждатиму. Чи то Марфа Никодима свого не могла забути, чи шо, але не вийшла вона ні за кого. І Мурмишка звікував свій вік бовкуном, ото тіки й радості мав, шо коропи, судаки, щуки, а це ше одну втіху має — «Запорожець». Але довго він жив надією. Спершу думав, що, може, Марфа дочки соромиться, через неї ні за кого не йде, а як уже й Валя віддалася заміж і в райцентр переїхала, то знов йому замлоїло: може, зійдемось, Марфо? Життя прожито, це вже так, аби було кому води подати. А вона ні: нашо, каже, людей смішити, сивина до кіс, а в голову біс. Шо зробиш, — Мурмишка на те, — і в старій печі дідько топить. А таки затопив, — сказав Сергій. — Якось поїхала Марфа до Валі в район погостювати, а вночі зайнялась її хата. Хтось запалив, солом’яний верх геть згорів, хоч і дощило тої ночі. Хто, як, за шо? Та Марфа ж і мухи не зобидила, бідна вдова до того ж.

Сергій умовк, прислухався.

— Чуєш? — спитав. — Ліс шумить. Вітру нема, а він шумить. Не підеш ти взавтра на рибу, дощ буде.

— То як же дізналися, що то він запалив? — не вірилося Миколі.

— А ніхто й не дізнався. Я тоді школяриком був, побіг на згарище, інтересно ж. Приїхала і міліція, дивляться, розпитують у людей, а ніхто нічого не знає, і підозри ні в кого ніякої, думають, шо хата сама зайнялася, Марфа сажу давно не трусила, ото й загорілася з лежака. Приїхала й вона, голосить і теж нічого не може сказати, ні на кого не думає. Сама хата загорілася. На тому й порішили, з тим поїхала і міліція, і Марфа, бідна, подалася знов до дочки, без даху над головою.

А я щодня бігаю на згарище та длубаюсь там, копирсаюся, усе щось цікаве знаходжу. То цвяха, то коліщатко, то зливок розтопленого свинцю, шо як срібло, от-от вигребу скарб. А одного разу надибав недалечко од згарища в бур’яні пляшку, не просту, не гладеньку півлітрову, а більшу, з темного зеленого шкла й немов рубчики такі на ній. Підняв її, роздивляюсь: десь наче бачив таку. Де, в кого? Понюхав шийку, чую, гасом пахне. І тут у мені, малому, сищик прокинувся. Ага, думаю, це ж тої ночі йшов дощ, і, щоб запалити мокру стріху, тре було гасом її облити. Виходить… виходить, зосталося згадати, де бачив цю пляшку, і тоді, вважай, знайшов палія. Та де ж, у Мурмишки я її бачив, — аж затрусило мною, я уже наче й не я, а Павлик Морозов. Він з нею до нас приходив олії позичити, я ше тоді подумав, шо де ж це Мурмишка узяв таку гарну пляшку? Все ясно. Це він. За що? Я ж тоді ше не знав, шо Мурмишка все життя сватається до Марфи, а вона його не приймає. А може, думаю, це й не він, може, пляшку у нього вкрали або ще в когось така була, дай, думаю, віднесу її Мурмишці. Що він скаже? Приходжу, драстуйте вам у хаті, а він сидить за столом темний, як ніч, схилився на руку, дивиться крізь мене, нічого не бачить. Ось, кажу, пляшку знайшов, з гасом була коло Марфиної хати. Він дивиться, дивиться на ту пляшку, наче не впізнає, а потім як закричить: «Ти, каже, думаєш, що я зла їй хотів? Та я сам себе, пля, спалю за неї, кому хоч горлянку за неї перегризу, хіба ж я гірше хотів? Я ж хотів, шоб вона жити до мене пішла, думав, хати не буде, то піде до мене, а воно бач, як виходить?» Мурмишка кричить, стогне, очі страшні, я тоді пляшку поставив на лаву і до дверей. Втік. Втік і нікому ні слова. Та й шо я тоді міг кому пояснити? Набагато пізніше второпав, про шо він казав…

Сергій помовчав, потім додав:

— Така, значить, любов. Такий от дідько топив у печі.

Стиха шерехотів ліс, видно, дув легкий горішняк. Десь коло річки крикнула жаба, потім вони заскрекотіли гуртом — не кумкали, а верещали. Таки натягувало на дощ.

— А потім? — спитав Микола. — Марфа поставила хату заново?

— Мурмишка сам усе і зробив. Викинув верх, ушив очеретом, підвалькували, помазали, та й живи. Він би й гору перевернув, аби тіки вона вернулася в село. Я ж кажу, така любов. І зараз би в прийми пішов, якби прийняла.

— Сергію-у-у-у! — покотилося від його хати. — Сергійку-у-у-у!

І з лісу: у-у-у-у.

— Піду і я, — сказав Сергій. — А то перепаде на бублики.

Він на ходу нагинався, смикав бур’ян, спориш, лопухи, все, що траплялось під руку, і кидав у кошик. Мабуть, думав не про кролів, а про Олю: якось воно підозріло — вертатись додому з порожнім кошиком.

Микола зайшов у хату. Увімкнув світло. Нічого зайвого: ліжко, стіл, стілець і навісна шафочка на стіні. Те, що йому й потрібно, — нічого зайвого, хоч, мабуть, набагато більше, ніж мали самітники-літописці. Десяток угорських кулькових ручок «ВІС» (разові, одну вже списав), кілька записників, бразильська розчинна кава, стосик фінського паперу, який лякливо біліє на столі, нагадує про швидкоплинність часу, про те, що робота стоїть на місці. Ті аркуші, на яких він виписав одну ручку, пішли на розпал вечірніх багать; у паперу теж своя доля — на тому пишуться безсмертні рядки, на тому анонімки, на тому смертні вироки, а більшість, певно, зжирає вогонь, час, марнотність, забуття.

Ще на папері пишуться сценарії. Але Миколі робота не йшла. Заявку написав, як пісню проспівав, — виклав сюжет, окреслив характери, ідею, концепцію (тут він, звичайно, підспівував студійним снобам, які дихнути не могли без цього словечка), а головне, герої були молоді, красиві, особливо героїня — цвях усієї програми, бо який же режисер візьметься знімати фільм, у якому немає ролі для його дружини. Та й герой нічогенький, майже супермен з голлівудських стрічок, тільки що не стріляв, у всякому разі Микола таким хотів показати його в заявці, а там буде видно, потім можна виписати його по-своєму, цікавіше, глибше, головне на початку підкинути цукерочку на їхній, худрадівський, смак. Він уже знав, що то за смак, уже раз був зв’язався зі сценарієм і зарікався більше до цього не повертатись, але часи міняються, повіяло свіжим вітерцем, навіявся цікавий «кіношний» сюжет, і Микола вирішив ризикнути ще раз. Умовив його Білоножко.

Білоножко був єдиним, хто горою стояв і за його перший сценарій, він, студійний редактор, першим прочитав його «Трясовину», відразу зрадів, закричав: «десятка», «це те, що нам треба», розтрубив на всю кіностудію про свою знахідку, і «Трясовиною» справді зацікавилися, бо, як виявилось, у них був голод на сільську тематику, а згори вимагали, тут теж грав свою роль процент; село, товариші, гріх забувати, воно нас годує.

Згодом Миколу покликали на засідання художньої ради, і найперш його здивували люди, які там зібралися; він чомусь думав, що прийде Іллєнко, Миколайчук, Мащенко, ну, хай не вони, а принаймні рядові сценаристи, актори, але таких не було і близько. Білоножко, впевнений в успіхові (ні, старий, звичайно, зауваження будуть, та ми доробимо разом — уже натякав на співавторство) і від тої впевненості трохи розхристаний і фамільярний, бубонів Миколі на вухо: отой в окулярах, носатий — то Льоня Кожевник, головний редактор об’єднання, як скаже, так і буде, ну не бійся, він свій хлопець; ота з копицею на голові — сувора дама, має свою думку, та врешті-решт каже те, що й Льоня Кожевник; он той засушений — мультиплікатор; кирпата — дочка відомого кіноактора, за те й узяли на студію; чорнявенька — то взагалі непша, практикантка з театрального, вона навіть не має права голосу…

Виходило, що серед членів худради не було жодної людини, яка б конкретно займалась кіно, тільки Білоножко написав кілька сценаріїв, правда, усі в співавторстві, але ж як-не-як сценарист, художник, і Миколу навіть тішило те, що єдиний художник художньої ради обома руками за нього, і від того йому передалася Білоножкова впевненість, хвилювався, звичайно, проте чекав поздоровлень і доброзичливих побажань.

А потім почалося. Де він? Куди потрапив? Про що мова? Всі сходилися на думці, що тема потрібна, своєчасна, автор знає українську мову, вміє писати, АЛЕ:

— Невиразна канцепція, саціальна размитість, прерагатива… часава гіпатетичність… індивідум… фармалізм, — акала ота з копицею на голові перлами іншомовного походження.

— Я здесь фильма не вижу, вернее, я этот матерьял не так вижу, — дещо зрозуміліше сказав мультиплікатор.

— У «Трясовині» мова хороша, художня, але це не мова кіно. Кіно мислить не словами, а кадрами, кіно — це кадри, багато кадрів, і кожен із них художній образ, кіно — це колір, пластика, всі думають, що кіно легко робити, бери книжку й знімай, але ж книжка — не кіно, ах, кіно, кіно, — сказала дочка відомого актора.

— Фелліні, Хічкок, Бергман, Вісконті, Ренуар, — сипонула іменами практикантка з театрального, і Миколі здалося, що він її бачив на каві в «Хрещатику».

Білоножко верещав. Він кричав, що всі помиляються, «Трясовина» — це «десятка», тобто пряме влучення в ціль, це всім фора, «капєц всєму», це вишка, — в екстазі відчаю вигукнув Білоножко замість «вершина», і всі засміялися, розуміючи, що він також виносить сценарію смертний вирок, бо що важили «десятка», «фора» проти «концепції» і рогатої «прерогативи» — все одно що йти в бій з бузиновою пухкалкою та рогаткою проти важкої артилерії.

Але ще мав слово Льоня Кожевник, і слово його було останнім, вирішальним, через те він так скептично і знехотя вислуховував ревні дебати своїх колег. Кожевник не говорив, а топтався по сценарію кованими черевиками, плював і розтирав.

— Чому всі біжать на американське кіно? — поставив він риторичне запитання і зробив паузу, прочмихуючи носа-рушницю — зараз пальне з обох стволів разом. — Бо там герой завжди такий, що жінки пісяють від нього. Так, я завжди казав і казатиму, що головний герой у фільмі мусить бути таким, щоб йому хотілось віддатися, — сказав Льоня Кожевник і булькато всміхнувся з-за окулярів дочці відомого актора, потім практикантці з театрального, а на Копицю вже не дивився, знав, що вона завжди пристає на його думку. — А що ми маємо у «Трясовині»? Якийсь сухотний чоловічок хоче виростити сад на болоті. Та хто піде дивитися на цього чоловічка, який копошиться мурахою, проміняв на ідею-фікс жінок і все на світі, а потім сам же і гине у тій трясовині? Ніхто не піде. Прикро за автора. Прикро тому, що і в нашому сучасному селі можна знайти красивого, сильного героя, якому б хотілося…

Спершу Миколі здалося, що Кожевник жартує, що це в нього такий своєрідний хід перед тим, як говорити серйозно, та виявилося, що ні, це і було останнє слово Льоні Кожевника. Лука Лукич у порівнянні з ним «геній дзюдо». Чому дзюдо? Колись показували такий фільм, щоправда, не американський, японський, однак усі бігли дивитися.

Розтоптаний, Микола ішов просторим подвір’ям кіностудії, немов трясовиною ішов (повз Довженків сад!), а збоку по тверденькому дріботів Білоножко, втішав, казав, що не все ще втрачено, сухотного можна одним абзацом зробити таким молодим та красивим, що всі пісятимуть, і легко підкинути йому вродливу коханку — це кілька абзаців, одне слово, все це робиться просто, він, Білоножко, тертий і м’ятий, зробить усе це сам за тиждень, не хвилюйся, старий, ми їм утремо носа; а Микола нічого не розумів з тих втішань, він мов учадів і, слухаючи Білоножка, справді бачив великого, мов рушниця, носа, що був сам по собі, як у повісті Гоголя. Чому око, чому не ніс? На тобі, маєш і ніс.

— Молоко, — сказав Микола.

— Яке молоко? — не допетрав Білоножко.

— Ти стріляєш у молоко. Бувай.

І пішов, пішов трясовиною, на якій сивів весняним цвітом Довженків сад. Земля провалювалася під ногами, засмоктувала в себе з важким схлипом, ось він уже застряг по коліна, по пояс, по груди, по шию, та раптом відчув під собою твердий острівець. Зупинивсь на тій тверді і вражено дивився на Довженків сад.

Там, під яблунею, стояв сумноокий Іван Миколайчук, найкрасивіший чоловік у світі, стояв Іванко-наймит з ягням на руках, стояв молодий Шевченко, стояв філософ Фабіян, котрий, дивлячись в очі смерті, промовляв свої гнівні слова:

— Я прокляну вас… Я прокляну вас з того світу[5].

2

Отже, все почалося з полювання на коропа.

Наступного дня йшов дощ, Микола на рибу не вибирався, взяв до себе малого, розповідав йому казки і Мурмишчині пригоди, а тим часом готував примусію на САМОГО. Вирішив налаштувати спінінг на «закидуху», так само як і на ляща, тільки надійніше: гачки «дванадцятки» мав добрячі, саморобні, гартовані, з київського рибальського базару, що приліпився біля станції метрополітену «Дніпро» і торгував усякою всячиною — від японської жилки (з-під поли, «такіц», як кажуть вірмени), від ковзаючого поплавця Павловського (це ж треба, увійшов чоловік в історію завдяки конструкції поплавця) і до наймізернішого черв’ячка, якому, либонь, ніколи й не снилося, що його повезуть на базар, як путню худібку. Були там і цупкі капронові ниті, Микола не запасся ними, не думав, що ловитиме «поросят», але виручив Сергій — витяг йому повідки зі старої автобусної шини, міцні, прогумовані, під колір річкового дна, кращих і не придумаєш.

Удень зайшла Оля, кликала їх обідати.

Вдягнута була у Сергіїв плащ, гумові чобітки, од неї пахло дощем, нагідками (більшість квітів у дощ згортають пелюстки, а є такі, що розтуляють під ним свої ротики), усміхалася на Миколині клопоти, питала:

— І не надоїсть ото вам?

Щось було у цій жінці, не міг зрозуміти що: просте обличчя, нічого особливого, а несила витримати її прямого карого погляду, здається, вона знає про тебе все, вгадує думки, співчуває і ставиться до тебе, як і до Петруся, із серцем, але сам ти ніколи не прозирнеш у її душу. Знаєш, що вона добра, домашня, пече смачні коржі, готує борщі, вона проста, однак ти ніколи не розгадаєш таємниці її простоти, хоч вона і відкрита, розтулена, немов чашечка мальви, що п’є дощову вологу.

Взяла малого за руку й повела обідати, Микола не піддавсь на вмовляння, незручно, нічим не міг їм віддячити, спершу був натякнув, що заплатить, якщо вже Петрусь перебрався до них, Оля образилась, і коли Микола привіз їй із Києва (з гонорару) розкішну квітчасту хустку, українську хустку, яку зробили японці, — ох, ці японці, — Оля зраділа, дякувала, проте Сергій тут же дістав із «шафонера» шістдесят карбованців, убгав розгубленому Миколі в кишеню, ще й перепитав, чи брав по своїй ціні. Тільки й того, що Оля справді зраділа, хустка була їй до лиця, ти й сама в ній, як квітка, казала баба Марфа, яка нагодилася саме тоді, коли Оля крутилася перед дзеркальними дверцятами «шафонера», накидаючи обнову то на плечі, то знов на гладенькі коси. Здорова зноси, я, аби молодша, й сама не пошкодувала б таких грошей, казала Марфа, у мене якраз така пенція, шісят рублів, чималенька, бо мені за Никодима доплачують, він офицером був, а то. Никодима нема оно скіки, а не забува мене, гроші йдуть справно, офицер. І поздоровлення йдуть з войкомату на всі празники, ось і на це Дев’яте мая прийшло. Пишуть пичатано, шо поздравляємо вас, уважаїма Маргаріта Самойловна, з Дньом Побєди і жилаємо успєхов у воспитанії молодьожі, о. Не забувають, спасибі. Никодим офицером був.

Тепер Микола, пригадавши ту розмову, підійшов до столу, взяв записник і помітив собі: «Баба Марфа. Маргаріта Самойловна. Никодим офіцер. Мурмишка. Спалена хата».

По столі біг павучок. Маленький, надутий і жвавий — чи на погоду ожив, чи, може, слід сподіватись гостей? А може, і те і друге: розпогодиться й будуть гості. А може, ні те ні се: просто давно не брав записника, павучок нагрів біля нього собі місце, тепер злякався і втік.

Микола пообідав холодною вчорашньою юшкою: пив її нахильці прямо з казана, ніби кудись поспішав, хоч поспішати не було куди. На споді ще лишився линок і підлящик, тонкий, кістлявий, зате тараня з нього будь-будь. Казав Мурмишка, що раніше ляща тут не було, а років десять тому розвівся — дикі качки занесли на лапках ікру. Тепер можна зачепити на манку або червінець (так називав мотиля) лящару, як тазик, тим більше що він покірний, тягнеш, мов мокрі штани.

Павучок ожив-таки на погоду, під вечір дощ перестав, і Микола, наваривши дрібної картоплі, посік її на принаду і поплив до острова підгодовувати коропа. Сергій кілька разів пропонував йому свою легеньку плоскодонку, що йшла, як стріла, та Микола не хотів його турбувати узайве, надував Стахову гумову «Юрюзань» і виходив на воду в ній, поволі, неквапом (весельця маленькі, як у Телесика), але куди йому поспішати? Хлюп-хлюп, хлюп-хлюп…

Синява розірвала хмари, півнеба уже було голубим, і на заході від обрію розсівалося срібне світло, наче там ось-ось могло зійти ще одне сонце, не золоте, а срібне.

Микола на око виплив туди, де скидався короп, для певності прив’язав до жилки тягарець, проміряв дно і знайшов різкий перепад глибини, намацав «бровку» — межу старого русла і тільки тоді віялом розкидав картоплю: призволяйся, дорогий князю. Прикинув, що русло проходить якраз посередині між островом і тим берегом, вибрав орієнтири — там вільху, а на березі стару сосну, що відійшла трохи од лісу, потім… побачила воду і зупинилася.

Вдосвіта він виплив точнісінько на те місце, надів на два гачки по дрібній картоплинці, перед тим обчистивши їх (хіба ж князь їстиме в лушпайках?), зняв спінінгову котушку з гальма й обережно, щоб не заплутати повідки, опустив їх з грузилом на дно. Потім тихенько повеслував до острова, притримуючи коліньми коротке спінінгове вудлище, дивився, як розмотується котушка, і хвалив себе за кмітливість: якби закидав з берега, то, по-перше, не вцілив би точно під русло, на загодоване місце, а по-друге, могла б злетіти картопля, і тоді жди-виглядай, чекай, собачко, поки здохне конячка.

До острова він підплив «коридором» між очерету, вийшов з човна зі спінінгом, застромив його комелем у землю, підтягнув жилку так, щоб трохи провисала, і поставив котушку на гальмо. Усе зробив так бездоганно, що в грудях одразу залоскотало передчуття великої здобичі, тепер слово було за САМИМ, сьогодні він мусить гуляти, усе провіщало гожий день: раділо острівне птаство, та найголоснішим цього ранку прокинувся деркач — усіх перекрикував, наче навмисне, наче хотів довести, що його ж таки зверху, і так деркотів у вільсі, буцім пиляв її, пиляв, сердега, гілляку, на якій і сидів, — не страшно, у нього є крила, не впаде, а полетить собі далі, сяде на іншу й пилятиме знов.

Микола змостив собі сідало з бережняку та сухого очерету, простелив куртку, приліг навпроти «коридора», щоб видно було річку, і можна б сказати, що почувався, як у раю, якби в раю також ворохобили тебе земні тривоги, доймали гріхи, з якими ти прослизнув туди випадково. Коли б насправді існував рай, то, пропускаючи до нього своїх обранців, Бог мусив би передовсім відбирати в них пам’ять. Втім, то вже був би не рай, а божевільня блаженних, може, тому і кажуть: блажен хто вірує.

Він часто напружував пам’ять, щоб згадати свого тата, але не міг, тато помер, коли Миколі було чотири роки, провалився в холодну осінню трясовину, виборсався з неї, але тяжко застудився, зліг, і його спалила гарячка. Часом Миколі здавалося, що в ньому от-от спалахне чіткий спогад, щось невловимо жило в ньому, ворушилося, однак що більше він силував уяву, то воно відходило все далі, глибше, втікало, як сон, коли раптом збагнеш, що це не ява, а сон; тато найчастіше приходив до нього з бабусиних розповідей, приходив худеньким хлопчиком, виснаженим, змарнілим хлопчиком, який прихиливсь до одвірка, тримає в руці липову гілочку, зриває з неї листочки і їсть. Потім він бачив тата вже парубком, від весни і до пізньої осені у нього до картуза була прикріплена квітка, це й мама згадувала не раз, мабуть, саме таким вона й покохала його — із вічною квіткою над чолом. Тато любив квіти, сади, книги і малювання. Він залишив багато чудових малюнків, а мама, обливаючись слізьми, однієї ночі спалила їх. Щоб не плакати над ними. Коли тато лежав хворий, мамі порадили викупати його у березовому відварі. Вона так і зробила, і йому наступного дня полегшало. Заходить вона у хату, а тато лежить на ліжку й усміхається. Котик сидить біля нього, він гладить того котика й усміхається. Божечку мій рідненький, — затрепетало мамине серце, і вона щодуху побігла у ліс. Набрала тої берези таку в’язку, що падала з ніг, а таки донесла. Заходить у хату… а тата уже нема.

І єдине він сам пам’ятає. Їде підвода з труною. Болото, багна по коліна. У коней вузлами хвости зав’язані. Колеса до половини застрягають у тому багні. Мама сама іде за підводою. Насилу витягує ноги з болота і йде.

Люди ідуть попідтинню. З одного боку шляху і з другого. Багато людей, але всі вони йдуть, хапаючись за тини. А його малого хтось узяв на руки і боляче притискає до себе. І одна-єдина думка у нього: чого ж це усі ідуть попід тином, а мама бреде болотом? За підводою. Чого?

Тепер уже знає.

Втомився деркач, затих.

Вітру ще не було, але водою вже побігла хвиля.

Ніби й не хвиля бігла, а мчали річкою невидимі коні і залишали на воді виямки від копит.

Ранок розтанув. І тануло передчуття. Хитрий дуже, хотів отак з першого ж разу вхопити САМОГО, еге, сороку за хвіст. Та його тиждень треба годувати й принаджувати, і то ще не вгадано, чи сквапиться на твою бараболю, а чи внюхає щось підозріле й тільки всміхнеться своїм золотистим оком. А ти вже й сітку прихопив на нього, бо в садок же не влізе, то ось тобі, дорогенький, сіточка, така, як ворок, троє відер картоплі влазить у неї, плигай, помістишся. Помістився. Тільки спристрітив усе тою сіткою, наврочив, казано ж: ще де те теля, а він уже з довбнею бігає. Так забігався коло короп’ячої примусії, що навіть не взяв поплавчанку, це б хоч дріб’язку насмикав чи й лин, може, знов пішов би, а так ще й без юшки зостанеться. Тьху!

Ну от, тільки цього йому бракувало для повного щастя, таки ніде сховатися бідному рибалці: ген на тому березі, якраз навпроти, біля старої сосни, яку він вибрав за орієнтир, мов з-під землі виринула якась курортниця і вже роздягається. Точно, приїжджа, бо тутешня жінка ніколи не боблятиметься серед білого дня, у неї гори роботи, і хіба тільки пізнього вечора прийде попрати, а тоді й сама сором’язливо зайде у воду, скупається, охолоне, зжене з себе денну втому.

Жінка (чи дівчина?) зняла халатик, кинула його під сосну і лишилася в купальничку тілесного кольору, від чого Миколі спершу здалося, що вона зовсім гола, того й так далеко забігла, бо закортіло поплавати голяса, але ні, на ній таки був бежевий купальничок, і вона культурно зайшла у річку, зупинилася, набираючись духу перед тим, як шубовснуть у воду і попливти. Микола був певен, що вона попливе зараз прямісінько на загодоване місце, а там уже зупиниться й почне боблятися, бовтать ногами, плавать наввимашки, виухкувать від задоволення, а тоді ще, чого доброго, візьме та й почне пірнати.

Авжеж, не треба розуму, щоб про це здогадатися, куди ж їй пливти, як не до острова, і жінка попливла, щоправда, майже без шуму, не викидаючи рук, не бовтаючи ногами, пливла вона, як гадюка, що тримає над водою тільки голівку. Якраз над повідками, якраз над двома картоплинками, над корчами, біля яких полюбляє стояти короп, вона зупинилася, перекинулася на спину і так горічерева стала відпочивати, ледь-ледь погойдуючись на хвилях, і лежала довго, немов загоряла на теплому пісочку, підставляючи обличчя сонцю.

Все, можна змотуватися.

І тоді сталося неймовірне. От цьому вже Микола б сам не повірив, якби хто розказував, куди там Мурмишці!

Спершу з усіх сил вдарив деркач. Він так задеркотів, що аж на тому березі в сосні покотилась луна, а наступної миті Микола побачив, що провисла й ослаблена жилка натягнута, мов струна, і ще подумав, що це ж її зачепила купальниця, але жінка так само лежала на спині, лиш підвела голову на дивний звук, і тоді Миколі тенькнуло серце: не деркач, це ж тріщить його спінінгова котушка, тріскотить, мов кулемет, бо її розмотує дужа рибина, короп, тільки він здатний вимотувати волосінь із загальмованої котушки.

Микола кинувся до спінінга, металевий кінчик якого вібрував і згинався від шарпанини, вихопив його із землі і вже в руках відчув тремтячу силу, що боролася десь там під водою, смикала і звивалася, намагаючися сприснути з гачка, обірвати снасть, звільнитись будь-якою ціною. Жилка раптово провисла, і він подумав, що все, зійшов, але вона знов натяглася, знов затріщала котушка і спінінг затремтів у руках — то короп був поплив у бік острова, послаблюючи жилку, щоб спочити, набрати розгону і ще з більшою силою рвонутись на глибину.

Тепер усе залежало від Миколи. Снасть витримувала, поки що не підводила, тільки б самому не підкачати, не гарячкувати, не брати силком, дати коропові походити, поморитися, проте не дуже й попускать, бо як заведе у корчі, тоді точно обірве або захопить жилку пилкою-плавником, треба на ривки давати йому волю, а коли кидається у бік острова, негайно підмотувати волосінь до натяжки.

Микола зайшов по коліна у воду, не підкотивши штани (коли, як?), ботфорти зняв, лиш почало пригрівати сонце, у «коридор» зайшов босий, але зодягнутий, пусте, якщо треба, він забреде хоч і з головою, жаль тільки, що не сам, — краєм ока бачив жінку, що стояла уже на острові, стояла обіч нього, вважай, гола у своєму бежевому купальничку (не вірилося, що жінки задля засмаги так економлять на матерії), і злякано, — здалося чи справді злякано? — дивилася на його затяте борсання, наче не він підчепив рибину, а якесь підводне чудовисько залигало його, залигало і тягне у воду, на глибину, і якби жінка мала щось гостре, то, мабуть, кинулася б зараз перерубати напнуту жилу, якою чудовисько затягувало в річку цього нещасного чоловіка.

Ось він уже зайшов по пояс, дарма, зате рибина втомилася, іде за його волею до берега, ще злегенька посіпується, але йде, ближче, ближче, зараз він її — тьху-тьху! — підхопить… чим же він підхопить її, коли підсака на березі, навіть забув про неї у лихоманці, ех, чорт, не подумав.

— Підсаку! — закричав Микола, простягаючи назад руку, і власний голос видався йому деренчливо-писклявим, неприємний був голос, та він закричав ще раз: — Підхватець! Швидше!

Жінка метнулась по березі, довго не могла знайти підхватець, нарешті знайшла, заляпотіла по воді до Миколи, і коли він узяв його тремтячою рукою, не озираючись, то метрів за три завирувала вода, потім у тому вирі зблиснуло темне золото.

Він поволі підняв спінінг угору, і з води показався круглий червоний рот, зовсім круглий, завбільшки з добру картоплину, губи були великі і неприродно червоні, як мідь на свіжому зрізі, гачок засікся за верхню, Микола дав коропові хапнути повітря, і він ослаб, важко перекинувся на бік, показуючи своє майже голе тіло — кілька великих лусок посередині, дзеркальний, і тоді Микола ступив уперед, простягнув підхватець і спритно, наче не вперше (тому що за ним стежили?), підхопив з голови рибину, нагнувся, замочивши уже й сорочку, узяв підхватець обома руками за обідок і підняв над водою.

САМ!..

Мабуть, заважить з півпуда, довжиною на всю підсаку, навіть хвіст виглядає, темний широчезний хвіст, схожий на лапу якогось підводного чудовиська.

Тільки не стрибай на радощах аж до неба, вгамуй дрож, спокійно, не забувай, що на тебе дивляться. Спокійно.

Микола (спокійно?) вийшов на берег, з важкої одежі текла вода, він намагався не дивитись на жінку, відійшов про всяк випадок далі від берега і поклав коропа на траву, не знімаючи з гачка, не виймаючи з підхватця. Бежева жінка підійшла до нього, схилилася над рибиною, що якийсь час лежала нерухомо, тільки зіпала червоним ротом, а потім загупала хвостом об землю, як праником, і бежева жінка сказала:

— Оце чу-у-удо! Королівський?

— Князь, — мовив Микола.

— Я ще такого не бачила… Князь.

І я ще такого не бачив, — мав би сказати Микола, але не сказав, повагом пішов до човна, узяв сітку, мотузка, потім вивільнив коропа з гачка (не відразу, губа була м’ясиста, але затверділа, міцна, інакше б його не витягнув), переклав із підхватця в сітку, зверху зав’язав мотузком на три вузли і так само повагом пішов до води, вкинув коропа у «вікно», прив’язав мотузка до міцної куги, наче робив це сто разів, ніби це був його сотий князь. САМ.

Короп бовтався у воді, здавалося, ось-ось вирве з корінням сніп куги і попливе, одчаяка, з нею у своє князівство, в корчі, під старе русло, проте Микола (спокійно!) вернувся на острів, узяв спінінг і тільки тоді звів очі на жінку, що й досі стояла, вражена, у своєму кремовому купальничку, який зливався з її тілом, зливався з маленькими грудьми, і тільки дві цяточки, дві вишні темніли на вістрях її груденят.

Микола тепер лиш згадав, що сталося диво, короп клюнув саме тоді, коли вона лежала якраз над ним, щось незбагненне, короп, найобережніший і найобачніший з усіх риб, не боявся цієї жінки, стояв під нею, а тоді зненацька вхопив картоплину, захланно ковтнув поживу, на яку цілий ранок не хотів і дивитися. Що це?

Він подивився жінці в обличчя, просте й карооке, не було в ньому ні кокетства, ні гри, тільки туга, кара печаль стояла в її очах, і Миколі навіть здалося, що він уже колись бачив ці очі, йому знайоме це тихе обличчя, знайомий цей смуток рівних гладеньких кіс, але де ж він міг її бачити, де і коли? З якої далини припливла до нього ця жінка?

Холодні краплі тремтіли на її тілі, жінці було холодно, і ті дві краплини, що темніли на її грудях, теж, видно, були холодні.

Де він бачив її? З яких часів, відстаней припливла до острова ця кароока печаль?

— Ні пір’ячка вам, ні лусочки, — сказала вона грудним голосом — так вітер зітхає в сухих очеретах — і пішла до води, і ступила у річку, і попливла. Високо, щоб не замочити кіс, тримала голову на сумній лебединій шиї і пливла до старої сосни, де залишила халатик.

Вийшла на берег, узяла одяг і гола пішла у ліс, між сосон, які проти сонця також мали колір її тіла, і вона злилася з ними, розтанула, як туман.

Що це — привиділось?

Хіба ж ловиться короп, коли над ним плавають люди?

А може, і він приснився?

Микола зайшов у річку, заглянув у «вікно» і побачив темну округлу спину. Не привид. Мабуть, у них почався голод, що так жадібно і безстрашно кидаються на поживу. Чого ж він жде, треба негайно закинути знов, лови момент, може, більше такого не буде. Мерщій!

Він знов надів на гачки картоплю, завіз під русло, так само обережно закинув з човна й вернувся назад. Зняв з себе одяг, викрутив, розвісив на гілках сушитися, вирішив пройтися островом. Толочив траву, приминав м’яту, і вона дихала на нього чистим холодком. Так дихала та жінка.

Поставити б отут хату, посадити садок, скопати грядку, привести жінку і жити з нею на острові. Усе забути і жити. Вона пекла б духмяні коржі, підпалки, варила б борщі і дихала холодною м’ятою. Більше ніяких спокус, більше їм нічого не треба, лиш оця малесенька латочка землі, яку не нанесеш на карту світу навіть кінчиком голки. Ще в них були б книги, хай навіть небагато, хоча б один-єдиний «Кобзар», а довгими зимовими вечорами вони б розповідали одне одному те, що прочитали раніше, і їм би вистачило. Були б як діти, яким можна сто разів розповідати одну й ту саму казку, й вона їм ніколи не набридає. І в них теж були б діти. Можливо, одного дня піднялася б велика повінь, залила цей острів, і тоді б вони винесли з хати «Кобзаря» і дітей, сіли б усі разом у ковчег і попливли. І навіть за тої лихої години він був би найщасливішою людиною в світі, бо ковчег умістив би все, що йому потрібно: жінку, дітей і священну книгу Тараса, яка увібрала у себе мудрість всього народу.

Перейшло за полудень. Високо в небі літали ластівки.

Мовчав деркач, і мовчав спінінг. На провислій жилці гойдалася синьокрила бабка, наче позичила собі в павука цупку ниточку, яку той виплів на ясний день, зробила гойдалку та й гойдається.

Гойдайся. Короп он жінки не злякався, а то тебе боятиметься. Дивись, бо впадеш із гойдалки і сама потрапиш в його пащеку, знатимеш тоді, як насміхатися. Дуже розумна.

Не злякався? А чому він мав боятись її? Лежить у воді красива жінка, нічого в руках, лежить обличчям до неба гола-голісінька, короп бувалий у бувальцях, знає, що вона йому зла не зробить, можна підпливати зовсім близько, майже торкатись її чи бодай тієї води, що омиває її чисте тіло, можна вдихати м’ятний аромат, яким воно пахне, і розглядати, дивитись без остраху й сорому, розглядати ноги, гладесенькі стегна, рівчачок на спині і темні родимочки…

Ось він підпливає до неї з одного боку, з другого, роздивляється своїм золотистим оком кожен вигин і складочку, задихається від пахощів тіла, сліпне від незбагненної вроди, шаліє, і кидається до дна, натрапляє на солодку картоплинку і ковтає її зопалу, зозла, не помічаючи ні свинцевого грузила, ні капронової ниті, що тягнеться до бараболі.

І що ж тут дивного і непояснимого, що він, князь річок, клюнув саме тоді, коли над ним лежала жінка? Усе так просто і зрозуміло, й навпаки, важче було б його зрозуміти, якби він впіймався тепер, коли ніщо не відволікає його уваги, коли нюх його гострий, а око пильне.

Скажи спасибі тій жінці: якби не вона, вертався б додому ти впорожні. Годі сидіти, однак нічого не висидиш, то тільки чортові можна цілий день в очереті на дуду грати — одну зломить, другу виріже. А ти своє вже зіграв, рушай додому.

Поки зібрався, поки дохлюпав Телесиковими весельцями до села, вечоріло.

Микола прив’язав сітку з коропом до стовпчика Сергієвого містка, з якого вони колись ловили зі Стахом, склав човна і городом, через бур’яни пішов до хати. Він завжди лишав улов у воді, щоб риба зберігалась живою, а цього разу була ще й друга причина: покликати Сергія, Олю, Мурмишку, малечу, нехай подивуються разом з живого князя. Бачили ви такого?

Втім, Миколу чекало більше здивування, аніж будь-котрого з тих, кого він хотів ошелешити своєю удачею.

Зайшов до Сергія, той сидів під горіхом біля літнього столика і чистив картоплю; почувши, що стукнула хвіртка, підвів голову, всміхнувся своєю лінивою усмішкою:

— О, акурат на вечерю поспів. Заходь-заходь, бо вже, мабуть, оскому нагнав тою рибою, світишся од неї. Як фосфор, еге?

Всміхався трохи знічено, ніби соромився, що Микола застав його за жіночим заняттям, виправдовувався:

— Вечеря сьогодні у нас не проста, то я помагаю. Добре, що зайшов, бо думав гукати тебе.

— А що за подія?

— Хе, він ше й питає. Сам уловив і питає, комедіант. На живця взяв?

— Кого?

— Коропа! Кого-кого, розкогокався. Чи ти заспіртувать його надумав, що прийшов з пустими руками?

— А ти звідки знаєш? — втупився в нього Микола.

— Знаю, я все знаю. І трохи більше. — Всміхався під ніс і так спритно чистив картоплю, що тонесенька лушпаєчка бігла з-під ножа, як серпантина.

— Ні, справді… Ти бачив, як я приставав до берега?

— Нє-е-е.

— А хто ж тобі сказав?

З нього по слову треба було тягнути. Обчистив картоплину, обдивився її з усіх боків, дмухнув, сколупнув щось чорненьке ножем — і бульк у банячок з водою. Усміхається, ворушить бровами.

— Ти думаєш, шо тіки в Бронька є «бінокиль»? Еге, я теж маю. Добра штука. Сяду ото на містку та й дивлюся по всіх берегах, а шо ж. Я для того й містка робив, щоб сидіти та в бінокль видивлятись. Інтер-р-р-ресно!

— Шуткуєш.

— Чого б це я шуткував? Як тіки ото якась дамочка роздягається, я зразу в бінокль. І сьогодні дивлюся — розшорується одна навпроти острова. Тоді попливла на тебе. Ну, думаю, зараз клюне. І точно. Бачу, вже тягнеш.

— Ти правду кажеш? — розгубився Микола.

— А хіба не так було?

— Так, але…

— Чого ти почервонів одразу? Наче ж нічого такого… — І знов: бульк картоплиною в воду.

— Та я сам не свій і досі, — сказав Микола. — Ніяк не можу второпати, що воно за чудасія трапилась.

— Ти сідай, охолонь. Мабуть, і досі жижки трусяться? Сідай.

— Та хотів же показати… Він там, коло містка прив’язаний. Півпуда затягне, не менше.

— Еге, — сказав Сергій, — вісім кілограмів і триста п’ятдесят один грам.

— Нічого, сам побачиш. Королівський!

«Королівський», — озвався у ньому тихий грудний голос, наче вітер зітхнув у сухих очеретах.

— Містка мені не зірве? — спитав Сергій. — Бо ше будемо доганяти, як Мурмишка вудку. З біноклем.

— Та ну тебе.

— Ну добре-добре, вірю. Сідай, ше вспінемо наварити холодцю з твого коропа. Сідай та розказуй, яка чудасія.

— Клюнув якраз там, де вона купалася, — сказав Микола, сідаючи на коротку дубову колоду, поставлену на попа. — Таке й уві сні не присниться, скажи комусь — не повірить.

— Шо? — не втямив Сергій.

— Ну, щоб отак узяв короп. Химера якась.

— Яка там химера! Таке було не тіки з тобою. — Сергій ніби взяв отой банячок з водою і вилив Миколі на голову.

— Як це?

— Дуже просто. Спитай хоч би й того Мурмишку, він тобі скаже.

— Що скаже? Всі рибалки знають, що короп найхитріша й найобережніша риба, хіба ж не про це казав і Мурмишка?

— Правильно, — погодився Сергій. — Тому він і підходить туди, де купаються. Знає, шо ніякий дурний Микита там його не ловитиме.

— Ти хочеш сказати, що я той Микита?

— Боже збав. Ти ж не знав, шо туди хтось прийде купатися. А на пляжах короп гуляє того, шо там завжди є чим поживитися. Чи якийсь харч хтось викине у воду, чи шо, ну, тут всяке говорять, кожен своє.

— Наприклад?

— Кажуть, приміром, шо його притягує каламуть. Ти купаєшся, ходиш по дну, зриваєш ногами пісок, мул, а звідти піднімаються всякі там личинки, рачки, червячки. От він і визбирує їх у тій каламуті, шоб писком не рити. Це найбільш схоже на правду.

— А ще що?

— А ше я чув, шо короп начебто любить запах мила, шампуні, того, мовляв, часто крутиться й там, де перуть. Кажуть ше, буцім він людський шум любить, там, де до нього звик, ну, то вже таке.

— Але ж там, біля острова, не пляж! — не приймав цих пояснень Микола, хоч і була у них певна логіка. — І там не перуть білизну, не розливають шампунь і не здіймають рейваху, що так лоскоче слух коропам! І по дну там ніхто не ходив, не зривав ніяких жучків, червячків, розумієш?

— Не знаю, — сказав Сергій. — Я тобі тіки одне хотів пояснити. Риба не завжди боїться людини. А секретів не знаю. За шо купував, за те й продаю. Ти ловиш, тобі й знати.

Я знаю, подумав Микола. Але ця таємниця моя, і я не скажу її нікому.

— А де малеча? — спитав він.

— Десь пасеться, Оля пішла займати додому. А ми куховаримо. — І далі чистив картоплю своїми великими кордубатими руками, але так зграбно, наче робив це щодня. Бульк! Мов жабка у воду стрибнула.

Микола ураз напружився, здалося, що від нього на землю упала тінь. Відчув на собі чиїсь очі. Він озирнувся й побачив ту жінку. Була вже не в купальничку, а в легкому халатику, такого ж тілесного кольору, він упізнав би її тепер де завгодно — серед осені, серед зими, — вийшла з літньої кухні, хотіла щось поспитати та побачила Миколу, і десь в очеретах зашелестіло тихе зітхання:

— О-ох…

Те «ох» прикотилось до нього, дихнуло холодною м’ятою, і Микола, щоб приховати хвилювання, сказав ображено-весело:

— Бінокль, бінокль… Я не знав, що ти, Сергію, такий свистун.

Але усмішка, що мляво ворушилася на Сергійовому лиці, розгладилась, і він сказав якось насторожено, без тої упевненості, що завжди чулася в його загайному голосі:

— Це Настася… Олина молодша сестра. Вчора ввечері приїхала. Настасю, ти впізнаєш цього дядька? — спитав, як питають дитину.

— Ми знайомі, — дивилася на Миколу. — А де ж ваш князь?

— Зараз принесу, я ж не знав…

— То швидше давайте, бо в нас уже все готове. Картопля вкипить за хвилину, а рибу ще треба чистити, — сказала вона, підійшла, нагнулась і взяла банячок з картоплею, війнувши на Миколу вечірньою прохолодою. Бежевий халатик напнувся на тонкій спині, і видно було округлі хребці, між лопатками проглядала жіноча защібочка.

— Удвох сходимо, — підвівся Сергій. — Я тобі не потрібний, Настасю?

— Ні, вертайтесь скоріше.

Вона пішла на літню кухню, а Микола з Сергієм городами рушили до містка. Он чого йому відразу здалося, що десь її бачив: Настася була схожа на Олю, найбільше очима, тільки очі її доросліші, хоча вона й молодша за сестру.

— Якась вона не така, — мовив Сергій, ніби вгадуючи його думки. — Мовчить, нічого не хоче розказувати. Шось як пороблено з нею.

— Ти про що? — не зрозумів Микола.

— А, ти ж нічого не знаєш…

І знов набрав у рот води. Ніби з льоху дістає ті слова і викочує по одному. Та краще не підганяти, бо зіб’ється і м’ятиметься ще довше.

— Настася ж звідти, — сказав.

— Звідки?

— З Прип’яті.

— Як з Прип’яті? — холодно глянув на нього Микола.

— Як… А так, як ти з Києва. Після медичного туди направили. А це, каже, з курорту приїхала. У Ялті, каже, була. Тіки мені не віриться. Може, в санаторії? Може, в якійсь лікарні була? Не хоче лякати нас. Бадьориться, а воно не виходить. Я ж бачу. Курочку з собою привезла.

— Яку ще курочку?

— Ну таку, сіреньку. Курчатко, вважай. Чудернацьке. Звикло до рук, то тепер не хоче з курми ходити. До людей горнеться. Настася каже, що вигляділа його на балконі.

Настася… Настася… Настася… Палало місто, хижі відсвіти падали на чорну нічну ріку, а вони пливли у ковчезі, пливли без весел, наосліп, так, за течією, туди, куди несла їх вода, і нічого не мали, окрім сірої курочки та сліпої надії. Настася…

Вони вийшли до річки, на містку сполохано кахкнула дика зеленоголова качка й полетіла в бік острова — видно, збирала тут розсипану Миколою макуху, яку він завжди брав на принаду.

— Ну, виймай, показуй, — сказав Сергій. — Подивимось, чи ти справжній рибалка, чи просто хвалько.

Микола вийшов на місток, став навколішки, нагнувся, узяв мотузок, прив’язаний до стовпчика мертвим вузлом, і… легко витяг його з води. Щось обірвалося всередині, обірвалося, як той шнур, кінець якого тримав у руці. Він кліпав очима, нічого не міг зрозуміти, міг би подумати, що ніякого коропа й не було, то таки все приснилось, привиділося, на правду воно не схоже, але ж у руці теліпався обірваний шнур, відкіль же він взявся?

— Мабуть, мотузок був перетертий, от і обірвався, — розгублено мовив Микола. — Як же це я не побачив?

— Він же у тебе в сітці був? — спитав Сергій.

— У сітці. Зав’язаний на три вузли.

— Тоді шукай у воді, він далеко не втік.

Микола роздягнувся, забрів у річку і відчайдушно став промацувати руками й ногами дно біля стовпчиків, під містком, далі, далі, можна собі уявити, яким пришелепкуватим було його лице, коли він майже носом рив піщано-глинисте дно, здіймав таку каламуть, що якби вірити Сергієві, то сюди б зараз кинулася зграя сазанів збирати жучків-черв’ячків, але ні, не було й одненького, не було навіть того, якого Микола так надійно тут прив’язав.

— Ти не бачив, качка його не понесла у дзьобі? — вкусив Сергій, однак Микола не міг уже навіть сердитись, він очамрів од досади.

— Але ж Настася бачила, що я зловив! — закричав він, немов хлопчак, якого хтось підманив і тепер насміхається.

Сергій присів на містку, підняв шнур, який так і висів прив’язаний до стовпчика, пильно оглянув обірваний кінець і сказав:

— Не трать, куме, сили, вилазь.

— А що?

— Ножем перерізано.

— Як?

— Так, чик — і нема. Якийсь гад поцупив.

— Не може бути, тут же нікого не було, ніхто не бачив, як я його прив’язував, — не міг повірити Микола. — А потім короп у сітці ліг на дно. Я завжди кидаю тут садок із рибою, ніхто не чіпає.

— Дріботи не чіпає. А це короп, — сказав Сергій. — Четвертак у районі, п’ять пляшок самогону. Якщо півпуда, то й більше. От і відрізали.

— Чорті-й-що. — Микола стояв, опустивши руки, в жабуринні, в рясці, що поналипала йому аж на лоба, і не знав, що й думати. Якесь затяте невезіння, якась планида, що обкрадає його навіть у дрібному, відбирає найменшу втіху. «Ввесь світ, здавалось, зговорився, ввесь мир на його напустився, щоб розорить його вкінець»[7].

— Знайшов де сховати, — буркнув Сергій.

— Хто ж це забув восьму заповідь?

— Яку заповідь?

— Не кради.

— Ти шо — богомільний? Я б сам такого коропчука свиснув.

Сергій пройшовся берегом, приглядаючись, чи немає на піску слідів, щось помітив і нагинці почалапав у городи.

— Ого! — гукнув звідти. — Не біг, а сажнями міряв. Ступаки від чобіт за два метри один від одного. Оце чухрав!

— Хто?

— Злодій, хто ж. Зараз побачимо, куди він побіг. Та-а-ак…

Сергій нагнувся ще нижче, розгортав якесь бадилля, принюхувався майже по-собачому, і Микола подумав, що з нього вийшов би Шерлок Холмс: недарма ще маленьким розслідив справу з підпалом Марфиної хати, хоч, правда, злочинця тоді пощадив. Пішов і пішов городами, щез за ожередом, та поки Микола скупався, змив із себе налипле жабуриння, зодягся, Сергій вернувся похнюплено-злий.

— Думав, застану гада з полічним, а він дременув мопедом в район. Там у нього постійні клієнти, тепер уже все, пиши пропало. Зажене.

— Хто?

— Горобець. Сліди привели до нього, а там на дверях отакенний замок. Та я зразу догадався, шо це він.

— Йому що — своєї мало?

— Сука, — вилаявся Сергій. — Мало, бач. Ну нічо’, він удавиться ним. Пішли!

Вечеряли під тим-таки листатим горіхом, якого боялися комарі — не летіли навіть на лампочку, що звисала з гілки, як мічурінська груша.

— Найкраща риба — це м’ясо, — казав Сергій і підкладав Миколі в тарілку ласі шматочки. — Не вішай носа.

Куди подівся короп, не міг зрозуміти тільки Петрусь і розгублено поглядав то на батька, то на тьотю Настасю, яка сама ж удень розповідала, що тато впіймав величезну золоту рибину, а тепер ще й посміхається, підманила, виходить, ці дорослі завжди підманюють.

— Короп відірвався і втік, — сказала вона. — Поплив до своїх короп’ят. Це ж добре, Петрусю?

— Хай би я спершу його погладив. Як кицю.

— Ти ж би його все ’дно відпустив?

— Трошки погрався б, тоді, — з жалем сказав малий.

— Він без води не живе. Хай пливе собі. Це добре, що він утік.

Микола слухав її голос і бачив, як пливе під водою короп, вертає туди, до острова, до старого русла, у корчі, між якими нишпорять малі жовтоокі короп’ята, плавають врозбрід і ніяк не можуть зібратися в зграю, бо десь не стало САМОГО, котрий захищав їх від щук, спекотними днями водив на глибокі студені ями, а в прохолодні ночі — на теплі мілини, на дні яких копошилися такі смачні черв’ячки, слимачки, личинки. Та ось нарешті він повертається, вони САМОГО чують за версту, на радощах їм аж сверблять маленькі вусики, і десь над водою лине солодка мелодія — то легіт-вітерець дмухає в очеретяну дудочку.

— Кури вже давно на сідалі, — сказав Сергій дітлашкам, і Оля повела їх вкладати спати, але тут, наче почувши його, із темноти виринула маленька зозуляста курочка, яка була сама по собі, підійшла до Настасі, злетіла і сіла їй на коліна. Настася гладила сіреньке пір’ячко, курочка щулилась, не від страху, від задоволення, мружила сонні очиці і засинала. Микола здогадався, що це та, про яку говорив Сергій, ця курочка також звідти, і навряд чи виростили її на балконі, мабуть, Настася десь підібрала покинуте курча, воно звикло до неї, довірилося рукам, які винесли його звідти. Ці руки були тонкі і красиві, зараз вони жили немовби окремо від Настасі, бо вся вона застигла, дивилася кудись у порожнечу, і тільки руки перебирали тендітними пальцями, пестили, голубили зозулясту курочку.

— Розкажи нам, Настасю, — попросив Сергій.

Вона мовчала і так само дивилася в порожнечу.

— Чуєш?

— Що? — повела плечима, наче від холоду.

— Розкажи нам щось, — повторив Сергій.

— Що?

— Шо знаєш.

— Я нічого не знаю, — сказала вона, і тепер і її руки завмерли, нерухомо біліли на крилах сірої курочки.

Сергій опустив голову, мовчав. На стіл лягла його гачконоса тінь. Сіпав ніздрями, ворушив губами, ніби хотів щось сказати, але мовчав. Потім, не підводячи очей, кинув:

— Давайте вип’ємо. За наше здор…

— Може, вже годі? — сказала Настася. — Навіщо?

— Не знаю, — приплющивши очі, похитав він головою. — Я теж нічого не знаю. — І, ні з ким не цокаючись, одним духом осушив свою чарку.

Настася підвелася й понесла сонну курочку на сідало. Сергій важко подивився їй вслід. Нараз мамулуватість спала з нього, немов попона: схопився з місця, заскочив у хату і швидко вийшов з рушницею, стареньким одноствольним дробовиком.

— На, — простягнув її Миколі, — і йди до річки. Швиденько, а я за тобою.

— Ти що надумав?

— Підстрелимо качку… на містку. Швидко йди, щоб Оля не бачила. Бо крику наробить. Давай, давай, а я за тобою. Підождеш на березі.

— Яке ж полювання?..

— Бігай, не мнися, — сказав Сергій і підштовхнув його за горіх, де раптово починалася темрява; після яскравого світла не видно було, куди йти. — Підождеш там, коло кручі… щоб не сполохати.

Микола, не розуміючи його забаганки, підкорився, попрошкував до осокорів, що височіли на крутому березі, майже над самісінькою кручею. Вдень навіть видно було міцне покручене коріння, що оголилося на піщаному зсуві.

Очі звикли до темноти, він уже бачив білясті стовбури, а там, далі, тьмяні полиски, що перебігали хвилями річки. Зупинився, прихилив до осокора рушницю, що неприємно холодила долоню, закурив. Яке полювання? Вони ще не вивели каченят… Треба зупинити Сергія, зараз він злий на весь світ і, щоб зігнати цю злість, може накоїти дурниць. Сидів, сидів і от вихопився, як шершень з дупла, а ти й собі — якась сила у ньому, рішучість, якої бракує тобі, тому й тюпаєш вслід, як сліпе теля.

Он, здається, іде. Не сам?.. Гомонить любенько до когось:

— Ходімо, ходім, вип’ємо по чарчині.

Вони підійшли зовсім близько, Микола впізнав розкарякувату постать Горобця і ще не встиг здивуватись, як Сергій ухопив рушницю і навів Горобцеві у груди.

— Я вас, дядьку, розстрілювать буду, — сказав він.

— Сірожа, Сірожа, — поточився Горобець, — ти не шуткуй, вона раз у год сама стріляє.

— Я не шуткую, — сунув на нього Сергій, притискаючи до обриву. — Ви ж не шуткували, коли поцупили…

— То не я! — прохрипів Горобець. — Їй-бо, то не я його вкрав.

— Знає свиня, шо моркву порила, а ше божиться. Бог не поможе вам, дядьку, ви забули його восьму заповідь: не крадь. Чули про таку? — згадав Сергій.

— Сірожа, Сірожа, схаменись, — затулявся долонями Горобець. — Я ж не знав, шо то твій, я оддам гроші, я…

— Не мій! — ще дужче спаленів Сергій. — Ти його вкрав у людей, яких горе пригнало сюди, і замість того, шоб самому їм помогти, щоб зловити і дати їм, ти простяг загребущу руку… Колись я тебе пожалів, а тепер ні, тепер пристрелю, паскуду! Амінь!

Сергій клацнув курком, і Горобець, уже на краю обриву, раптом упав навколішки, заломив руки й заголосив:

— Пощади, синку-у-у, рідненький, більше не буду, хай рука мені всохне, шоб мені ні втішицця, ні врадувацця, шоб на мені хрест дубовий, бодай земля підо мною провалилася, бодай я додому не дійшов, прости мені, синку-у-у-у… Ось ди’, землю їстиму, ось ди’, ось ди’, — грібся у березі і чи справді їв землю, чи бив поклони.

— Годі, Сергію, годі з нього, — підійшов Микола, відвів рушницю, і, поки вмовляв Сергія припинити комедію, Горобець пурхнув і полетів, тільки смуга за ним, а Сергій ураз обм’як, знов став незграбним, глевким, важко осів на землю й промовив тихо:

— Вона ж не заряджена… Чого ти?

— Я знаю. Все одно…

— Йому ше не так треба. Стерво собаче.

Сергій обхопив долонями скроні, сидів, думав, мовчав. Потім сказав:

— Втомився я. Ходімо спать.

Вночі Миколі приснився сон.

Веде він на високу кручу якихось людей, веде під конвоєм, з дробовичком у руках. Темно, нікого не може впізнати, та ось, уже над крутим берегом, ті повертаються до нього лицем, і Микола їх впізнає: Лука Лукич, другий Лука Лукич, третій Лука Лукич, четвертий… А це хто такий? Десь ніби бачив його, зневажлива посмішка просвічує заморські окуляри, він глузливо дивиться на Миколину допотопну одностволочку. А, це ж Кожевник, відомий йому продюсер, з київської кінофабрики. Бач, не боїться, ще й посміхається. Лука Лукич, той перепудивсь добряче, викинув уперед короткопалі руки, круглими долоньками до Миколи, забелькотів:

— Товаришу Погорілий, товаришу Погорілий, що ви надумали? Коли весь наш народ… Вдаєтеся до самосуду, коли весь наш народ…

— У вас є народ? — гостро спитав Микола. — Де він, ваш народ?

— Мій… але…

— Ні, не ваш. Ви його обкрадаєте, ви забули восьму заповідь. Ви навіть кодексу не пам’ятаєте. Замість хліба насущного, замість правдивого слова ви кидаєте народові нудно-солодкі карамельки!

— Наше видавництво щороку випускає двісті…

— Ви трутень. Ті, що сторчака стоять на буряках, не читають ваших книжок. Вони й без вашої нудоти засинають як убиті. А ми тішимо і виправдовуємо себе, що пишемо і видаємо для них. Не треба для них, спершу треба сказати слово ЗА НИХ! І на сторожі коло них поставлю слово. Ось так. А ви злодій!

— Я ніколи нічого не вкрав, — з гідністю сказав Лука Лукич.

— Ви обкрадали душі, я не знаю тяжчого злочину. У СЛОВА ви вкрали стільки паперу, що, будь це на якомусь заводі, вас би давно розстріляли за розтрату в особливо великих розмірах. Але папір — то пусте у порівнянні з моральними втратами. А хочете — я нагадаю, на чому ви особисто гріли руки?..

— Микольцю! — почувся з гурту, що тиснувсь над кручею, улесливо-солодкий голосок, і наперед вийшла Пікова Дама — він її вперше помітив. — Микольцю, не будь дріб’язковим, кінчай з ним швидше.

Микола звів рушницю і раптом відчув у руках таку кволість, що не міг натиснути на спусковий гачок. Невже це присутність Пікової Дами так знесилила його? Присутність жінки.

— Не убий! — згадав заповідь і Лука Лукич.

— Убий! — сказала Пікова Дама. Спокійно так сказала, дістаючи з коробки «Пікова дама» коричневу цукерку і кладучи її між білі зубки. Аж млосно робилося від нудотного запаху шоколаду, і в тілі — ані крапельки сили.

— Ти не мужчина! Слинько! — кинула йому в обличчя Пікова Дама і, погойдуючи грудьми, вихляючи стегнами, підійшла до продюсера кінофабрики Льоні Кожевника, обняла його, обвила хмелем. — Ось мужчина, якому хочеться віддатися…

За скельцями окулярів булькаті очі розпливалися двома ситими плямами. Кожевник обхопив тонкий стан дужою п’ятірнею, аж захрускали кісточки, — так Джеймс Бонд, агент 007, обхоплює чергову жертву кохання; Пікова Дама томливо зойкнула від жаги, високо здійнялись її груди, розтулились полунично-соковиті вуста, і Микола лиш тепер упізнав… Софію.

— Убий! — повторила вона.

І тоді Джеймс Бонд — Кожевник, агент 007, відтрутив Софію, звичним жестом вихопив кольт і, стискаючи рукоять обома руками, зігнувшись ледь-ледь у колінах, вистрілив Миколі прямо у серце.

Йому заболіло, такий гострий біль пронизав Миколині груди, що він прокинувся, розплющив очі, і привиддя пощезли, але в грудях, у самісінькім серці, так і лишилася свинцева куля.

3

Сон був з четверга на п’ятницю, а в суботу приїхала Софія. Приїхала вона зі Стахом (вирвався старенький на природу), то й добре, менше доведеться бути удвох, менше непотрібних розмов, з яких мало пуття, а більше гіркого шумовиння.

Втім, делікатний Стах відразу став шукати втечі, цього разу мався гостем у своєму «маєтку», а почувши, що Микола впіймав навпроти острова коропа, негайно наварив півпуда картоплі (сподівався і на рибку такої ж ваги), попросив уже налаштований спінінг, прихопив вудки, доброго «сидора» і, надувши «Юрюзань» та ще раз перепитавши що, де і як, надовго зник. Видно, зарікся не вертатися без сазана.

Микола нічого не питав у Софії, відмовчувався й сам — без гніву, без дорікань, без нагадувань, байдужість, і все, вдавана чи холодна, але байдужість.

Зате Петрусь щебетав за них обох, скучив, зрадів, не відпускав Софіїну руку, поспішав її скрізь обводити, усе показати — річку, бабиних Марфиних кіз, сунички у лісі, які ось-ось почервоніють, ручну зозулясту курочку, яка живе у Ванька і Наталі, та й він, Петрусь, там живе, ходімо, мамо, подивися, я тебе з усіма познайомлю.

Познайомилися, Оля запрошувала їх обідати, однак Софія чемно подякувала, сказала, що вони хочуть побути сім’єю, утрьох, давно ж не бачилися, скучили, вона сама щось приготує, Оля те зрозуміла: ну, певно ж, певно, — убгала Софії гаряченьких пампушечок і просила заходити, не гордувати.

— Може, ти нас поведеш десь позагоряти? — спитала по обіді Софія. — Сьогодні таке лагідне сонце.

— Тільки не в отому купальнику.

— Я так і знала, що ти це скажеш. Не бійся, я взяла інший.

Софія лежала на гарячому піску горілиць, заплющивши очі і всією собою приймаючи сонце, а він сидів і дивився, як Петрусь носить відерцем воду, поливає пісок і робить з нього мисочки та пиріжечки. Ох, ці діти, електронною машинкою, яку привезла Софія, хвилин десять погрався й закинув, а в землі копирсатиметься цілий день — і не набридне. В чомусь вони таки мудріші за нас.

Серце уже не боліло, але він чув у ньому шматочок холодного свинцю, чув кулю, яка там засіла і сама ж затуляла рану, щоб не линула кров; зроби різкий рух, і вона зворухнеться, у серці озветься щем.

— Чому ти тоді поїхав? — спитала Софія. — Не дочекався мене.

— Я поспішав.

— Ти подзвонив, і я відразу помчала додому. А тебе вже немає.

— Мав зустріч з Говіком.

— Він, до речі, знову дзвонив. Уже з Поліського. Питав твою адресу.

— Як там він?

— Влаштувався. Тебе цікавлять усі, окрім мене, — сказала вона.

— Зате я тобі вдячний за виняткову увагу, — не стримався Микола, хоч поклав собі обійтися без найменших докорів.

— Я ж не знала, що ти приїдеш. Засиділася в Ірки, і вони з чоловіком не пустили мене додому, пізно було. Можеш у них спитати.

— Добре, зараз поїду і спитаю.

— Які ж ви, чоловіки, егоїсти… Ти можеш зірватися серед ночі й поїхати до Стаха чи куди тобі хочеться, можеш тижнями десь блукати і пояснювати це своєю чумацькою вдачею, а я затримаюсь десь на годину — і вже грішниця. Хіба так можна?

— Ні, ти вільна робити що хочеш, — сказав він.

— Тобі все одно?

— Так. Тепер мені байдуже.

— Тобі просто подобається мене мучити.

— Облиш.

— Я не хочу, щоб тобі було байдуже, — сказала вона.

— Що вдієш…

— Не брати до голови дурниць.

Справді, подумав він, це ж так просто і зрозуміло: самотня жінка допізна затримується у своєї подружки, їй не хочеться поспішати до порожньої, безголосої хати, потім шляхетні господарі умовляють її переночувати у них.

— По телефону я тобі сказала, що ночувала удома, навіщо, думаю, усе прилюдно пояснювати, потім колись скажу. Зрештою, це не мало ніякого значення.

— Так, ти не знала, що я дзвонив з дому.

— Не знала. І не хотіла тебе хвилювати. Це тобі могло не сподобатись. Так по-дурному вийшло. Я просто дурепа.

Також усе природно й логічно, особливо якщо мати на увазі жіночу логіку і те, що серед Софіїних подружок Ірок, здається, зо три, якщо не більше. Проте він навіть не поцікавився, у котрої з них вона ночувала, це вже не мало ніякого значення, хай і насправді нічого не сталося, воно відбулося у ньому і не примарніше за явý, як отой корч-водяник чи ця холодна свинцева куля, що застрягла у серці. Примари теж не беруться з нічого. Як і сни.

— Ти не суди про мене по собі, — сказала Софія, не розплющуючи очей проти сонця. — Це ти, мабуть, знайшов тут когось… Не написав жодної сторінки.

— Такий час. Не треба поспішати. Не ті вже дерева, не та і трава.

— А любов?

— І любов…

— Я бачила її, — раптом сказала Софія, розплющила очі і подивилася на Миколу.

— Кого?

— Знаєш, про кого кажу. Вона — нічого, тобі такі подобаються. Зверху черниця, а…

— Не чіпай її, — сказав він.

— Ого, я так і знала. Пора вас забирати додому. Досить, відпочили.

— Ми не відпочивати сюди приїхали.

— Ще невідомо, де краще — тут чи в Києві. Місто принаймні щодня вимивають.

— Це водою не змиєш.

— Ти ж не знаєш… я брала інтерв’ю у академіка Гродзінського. Він намалював мені карту плям.

— Яких плям?

— Показав, де впали найбільші хмари радіаційного пилу, — сказала Софія. — Усе залежало не стільки од відстаней, як од вітрів.

— І що?

— Це схоже на парадокс, але Біла Церква чистіша за деякі місця в Карпатах. Так що тут не вгадаєш, можна втекти з-під дощу та під ринву. Ти знаєш, де бере початок ця річка?

— Біля Ставища.

— Ну от. Там також чорна пляма. Тараща, Ставище… Ще невідомо, яку ти рибу ловиш.

— Невідомо, невідомо, невідомо, — роздратовано сказав Микола. — В тому-то й річ, що нікому нічого невідомо. Це не дощ, і не видно, де накрапає, а де ллє як з відра.

— Не злися, я хочу, щоб ми були вкупі.

— Ми зостанемось тут.

— Доки? — спитала вона.

— До снігу.

— Так довго?

— Сама знаєш, шо треба чекати снігу.

— Знаю. Але я не знала, що це так вплине на нас. Ти став чужим.

— Не треба, Соню, — сказав він примирливо.

— Нічого ж не було! Не було, розумієш? — звелася вона на лікті і глянула йому в очі.

Він одвів погляд. Дивився у небо. Там літала ластівка — тонкокрила таємниця його дитинства. Їй літалося.

«Було, не було. Яка різниця? — подумав він. — Усе це піна. Осуга». І ще він подумав:

Ластівко, ти не забула, яке я слово найперше написав? Мене просили написати, що я вмію, і я не міг писати те, що всі писали, і я на дошці написав: Ластівка… І вчителька всміхнулася мені, бо знала вона, що ти не тільки ластівка, бо знала вчителька тоді, що ти — земля, що ти — Дніпро, що ти — Вітчизна… І ще казала вчителька, щоб ми тебе оберігали.

Петрусь малював на піску. Сонце, яблуко, грушу.

— А ластівку можеш? — спитав Микола.

— Ні.

— Чому?

— Ластівку треба тоненьким олівчиком.

— Він гарно малює, — сказала Софія. — В кого воно вдалося?

— У мого батька, — мовив Микола. — Мій тато малював.

«А якби я сьогодні помер, чи пам’ятав би мене Петрусь? І що саме пам’ятав би?»

Прибігла маленька Наталочка. Була в одних трусиках, а на ногах чомусь гумові чобітки.

— Де ти взяла такі калюжнички? — здивувався малий.

— Мама купила, — похвалилась вона. Дорослий перепитав би: які калюжнички?

— Які калюжнички? — розплющила очі Софія.

— Чобітки. Такі, щоб ходити по калюжах, — пояснив Петрусь.

— А в мене жолудь, — розтулила Наталя долоньку. Торішній, коричневий жолудь.

— Ого, як він загорів!

— Хочеш?

— Давай зробимо з нього чоловічка, — зрадів Петрусь.

— А з кори зробимо кораблика, — сказала Наталя.

— І посадимо в річку, і хай пливе.

— О, диви, божа корівка.

— Де?

— Сіла на руку.

— Еге. Сонечко. Чого воно сіло?

— Бо рука тепла.

— О, полетіло!

— Побігли за ним!

Побігли. Він полопотів босоніж, а вона у калюжничках.

— Це наша невісточка? — спитала Софія.

— Так.. Славна? — Він усміхнувся. Вперше так усміхнувся.

Було, не було. Навіщо мені це шумовиння? Чому більшість наших думок такі пусті?

— Тут у містечку є базар? — спитала Софія.

— Є. У кожному райцентрі є базар.

— Давай завтра поїдемо?

— Добре. Я люблю ходити базаром.

— У районі часом натрапиш на таке, чого в Києві не знайдеш.

— Авжеж.

Я не торкав твого тонкого тіла, але, не маючи тебе, я завжди мав тебе… Я вчив себе красі розчарування і журби…

— О, — сказала Софія, — я ж тобі забула прочитати одну цікаву річ.

Вона стала навколішки і дістала з торбинки кілька аркушів машинопису.

— Гороскоп. Японський!

І тут японці, подумав він. Коли людям немає про що розмовляти, вони починають читати гороскопи. Тим більше що там переважно самі лестощі, жодна характеристика не починається словами «кретин», «нездара», «невіглас», «злодій», «виродок», а навпаки: «талановитий», «схильний до мистецтва», «здібний до наук», «надійний товариш», «мужній», «чуйний» і т. д. — за тим принципом, що пишуться й офіційні службові характеристики чи провісницькі папірці, які витягають дресировані папуги або морські свинки із затертих ящичків на тих-таки базарах. Авжеж, компліменти теж продаються.

— Знаєш, хто ти? — спитала Софія.

— Близнюк.

— Та ні, за японським гороскопом ти кролик.

— Дуже приємно. А ти удав?

— Майже вгадав. Я — змія. Але слухай: кролики — талановиті індивідуалісти, у житті їм завжди щастить…

— Це правда. Особливо коли їм ціляють поміж вуха. Тоді довго не доводиться мучитись.

— Ні, ти слухай: кролики доброзичливі, стримані, мають бездоганний смак.

— До капусти і моркви.

— Вони викликають захоплення і довіру, їхні матеріальні справи ідуть успішно. Так шо тобі не доведеться повертати аванс, ти напишеш чудовий сценарій.

— Чудові сценарії нікому не потрібні, — сказав він.

— Далі: ці люди майже ніколи не втрачають самовладання, вони сумлінні, урівноважені, хоча й схильні до меланхолії. Усе правда, ні?

— Якщо викреслити меланхолію, то з такою характеристикою пустять навіть у туристичну подорож за кордон.

— Тепер слухай про змію. Тобі не цікаво?

— Читай, чого там.

— Ці люди складні, вони з народження наділені мудрістю. Фінансові справи у них (також) ідуть прекрасно.

— З таким чоловіком…

— Звичайно. Вони рішучі і цілеспрямовані, глибоко переживають свої невдачі. Зверху спокійні, хоч пристрасні натури, мають привабливу зовнішність, дещо вітряні, і це часто призводить до сімейних ускладнень… Хіба не так? — Софія задоволено дивилась на нього, ніби прочитала безвідмовне виправдання на своєму суді.

— Все правильно, — сказав він.

— От бач, — заховала гороскоп у торбинку і знову лягла, заплющила очі, прислухалась до пестощів сонця.

Під сонцем блищала річка, під сонцем у небі раділа ластівка, а десь далеко, не тут, народжувалася тиха сумна мелодія: то легіт-вітерець дув у суху очеретину.

До них зайшла баба Марфа, занесла горнятко молока і присіла на стільчику, з одвертою цікавістю приглядалася до Софії.

— Кажу Миколі, щоб узяв у мене козеня та й глядів, а він не хоче. Лінується, — лукавенько водила туди-сюди очима. — А ви шоб знали, шо немає на світі чистішої худібки за козу. Їсть тіки травичку та листячко. А як почує яку нечистоту, то обійде десятою дорогою, а пастись не буде, а то. Вони в мене такі. Надгризи скибочку кавуна, то воно вже після тебе не їстиме, носом крутить, їй-бо. Ти, дочко, надовго?

— Взавтра їду, робота ж, — сказала Софія.

— Жалько. Я думала, мо’ ти візьмеш. Бо Микола лінується. Мій Никодим кіз любив… Пропав безвісти. Офицером був. А поздоровлення й досі ідуть. І пенція. Ні в кого в селі немає такої великої пенції, як у мене. Пропав, а помагає.

Не було в її голосі ні жалю, ні смутку, виплакала їх давно, і здавалось, зосталася тільки радість, що вона мала такого чоловіка, мала його і тепер, це тільки бідний Никодим уже нічого не мав, а в Марфи його не міг відібрати ніхто — ні війна, ні літа, ні старість.

— Мені добре, — сказала вона. — Я скоро вмру. А шо робити отим, чиїх тепер повбивали? На сі проводи обробляла гробки, то, бачу, вже дві могилки з червоними зірочками. У Першу світову з нашого села тіки одного вбили. А це двох. Молодесеньких. — Зітхнула, помовчала, киваючи собі головою, потім спитала:

— А Сташко де?

— На рибі.

— Нема як і побалакати з ним за тою рибою. То його нема, то я забуду… Хотіла сказати, шо… — Баба Марфа затнулася, вагалась, чи провадити далі, чи ні. — Ну, ти, Мико’, йому свій, то передай. Десь тут, у цій хаті, може бути захований скарб.

— Який скарб?

— Гроші. Покійна Оляна потрошку призбирувала та відкладала. Хату переписала, а гроші хотіла так передати Сташкові. Тіки не встигла. Тепер я собі думаю, шо десь вони тут заховані. Скажи йому.

— Добре, скажу.

— Я ше на похороні йому натякнула була, а він рукою махнув, мовляв, не до того. Потім, видно, забув. А забувати не можна. Яка б не була там копійка, чого вона має пропадати? Оляна все життя призбирувала, то її труд. Оляни нема, а труда її жалко. Так шо передай, нехай до мене зайде.

— Не забуду, — сказав Микола.

Живі пам’ятають про мертвих. І мертві, виходить, пам’ятають про живих. То Никодим, тепер Оляна.

— Піду я, — поволеньки звелася Марфа на ноги. — Ох, лучче б і не сідала, так важко вставати. Піду, не мішатиму вам. То не береш, Мико’?

— Що?

— Козеня.

— Подумаю.

— Ну, думай, думай, — усміхнулась лукавенько, взяла в кутку паличку, пішла.

— Тепер і Стах піде на творчі хліба, — сказала Софія.

— Чого?

— Ну, скарб же знайде.

Але Стах, нагодившись уже затемна, знов тільки рукою махнув: які там гроші, звідки? Висипав із садка десяток підлящиків і подався рибалити на ніч — не взяв удень, то візьме вночі, а без коропа не вернеться.

В неділю увечері Софія зі Стахом поїхали.

Добре тут раювати, добре базарувати, ніжитись на сонці і дихати лісом, але їх чекають нагальні справи, робота, чекає Київ, до якого так любо вертатися навіть із раю.

Стах був не в гуморі, півтори доби просидів на острові і тільки нагодував комарів, короп не клюнув, хоч стояло на погоді, закон підлості, кривився Стах, це ж треба, насамкінець, уже змотуючись, зачепив гачка за корч під руслом, обірвав усе разом з грузилом, а, пристаючи до берега, до містка, ткнувся у єдиний гвіздок, що стримів зі стовпчика, і проколов «Юрюзань». Ти вибач, Микольцю, завдав тобі клопоту, ну нічого, Сергій завулканізує човен в автопарку, там же вони клеють автобусні камери, а снасть налаштуєш, тобі ж не сьогодні їхати.

Микола його заспокоював, співчував, та десь на споді душі тихенько ворушилася втіха, що короп не взяв, — то було не підленьке задоволення ревнивого рибалки, а певність того, що удачу принесла Настася, що тоді він діткнувсь таїни, яка гріла його й дотепер.

Одного разу він спитав у неї:

— Коли ти підеш купатися до острова?

— А навіщо тобі?

— Хочу спіймати князя.

— Ніколи, — сказала вона.

— Чому?

— Не треба. Не треба їх ловити.

— Я хочу переконатися, чи то справді…

— Що?

— Чи справді він плив за тобою?

— Так. Я чула його. І добре, що він утік.

— Але ж…

— Ні, він поплив, — сказала Настася.

— Ти ще довго тут будеш?

— Не знаю. Хочеш запросити мене у гості? — раптом спитала вона.

— Як ти вгадала?

— Всі чоловіки починають із цього: зайдімо на чашечку кави.

— Мені прикро, що я такий, як усі, — сказав Микола. — Але… зайдімо на чашечку кави.

— Не такий… Тому я приймаю запрошення.

Вони зайшли до нього, Микола увімкнув кип’ятильник, а Настася тим часом оглядала голу кімнату.

Він відчув, як запах пучечок сухої м’яти, який висів у нього на покуті.

— Так цікаво, — сказала вона.

— Що?

— Зовсім не так, як було за тітки Оляни.

— Хата завжди схожа на того, хто в ній живе.

— Мені тут подобається, — мовила Настася і подивилася на стіл, де білів стосик паперу. — Ти письменник?

— Ні. — Він зашарівся. Завжди ніяковів, коли його питали за професію, — не знав, що відповісти. А й справді, хто ж він такий — філолог, журналіст, редактор, перекладач?.. Дивне становище, особливо тепер, коли не ходить на службу.

— А хто? — спитала Настася.

— Рибалка, — всміхнувся він. — І трошечки журналіст.

— Я не люблю їх.

— Рибалок?

— Ні, журналістів. Лізуть, розпитують… Ніби про це можна написати.

Він не спитав: про що? Сказав:

— Зараз про все можна писати.

— Я не те маю на увазі. Є речі, про які взагалі неможливо писати. Бо цього не витримає здорова психіка. Наприклад, про голод тридцять третього… Про матерів, які… У кого підніметься рука про це написати? Так само і там. Якби ти знав, як мені хочеться все забути. Ти мені допоможеш? — раптом спитала вона і з благальним острахом подивилася йому в очі.

Як він міг їй допомогти?

— Ні, ти не думай нічого такого, — сказала вона. — Ти ж не такий… Я знаю. Бо ти нічого не питаєш у мене. Ти розказуватимеш мені, про що пишеш, добре?

— Я ще нічого не пишу.

— Чому ж. — Вона підійшла до столу і взяла чистий аркуш паперу. — Тут ось написано. Білим олівцем.

— Що?

— Про ластівку.

Він здригнувся.

Настася майже всміхнулася.

— Чого ти? Я ж бачила, як ти годину стояв біля повітки і чекав, поки вона прилетить. Хіба ти не ластівку виглядав?

— Її…

— Тепер ти не шкодуєш, що я напросилась до тебе на каву? До речі, вода вже кипить.

— Я зараз.

— Тільки мені не наливай.

— Чому?

— Тому що я кави не п’ю, — сказала Настася. — Просто мені хотілося зробити тобі приємне. Ти такий самотній.

— Звідки…

— І хата твоя самотня. Без господаря двір плаче, без хазяйки хата. А в тебе усе плаче. Хочеш, я вибілю тобі хату?

— Я б не хотів завдавати тобі…

— Мені буде приємно.

— Чудна ти, Настасю.

— Хіба це чудно, коли люди роблять приємне одне одному?

— Ти не боїшся, що скажуть?..

— Тепер мені вже нічого не страшно. Ні, одного боюся…

— Чого?

— Що приїде він.

— Хто?

— Мій чоловік, — сказала Настася.

— Ти заміжня? — Дивно, він жодного разу навіть не подумав, що в неї міг бути чоловік. Хоча дивнішим було б, якби така жінка його не мала.

— Була, — повагавшись, відказала вона.

— Розлучились?

— Ні, він утік.

— Як це — утік?

— Просто. Коли це трапилось, був у відрядженні. І не повернувся. Потім кликав мене до себе. І зараз кличе. Якщо дізнається, що я тут, то приїде. А я не можу…

— Ви багато прожили разом?

— Ні, зовсім мало. В тому-то й річ. Більше мене про це не питай, — попросила Настася.

— Вибач.

Він розситив у чашечці каву, надпив і запалив сигарету. Мовчав.

— Про що ти думаєш? — спитала вона.

— Про тебе.

Якби Настася могла зазирнути у його думки, то побачила б: стоїть на острові біла хатина, жінка у білій сорочці білить її, поруч пасеться біленьке козеня, білогруда ластівка ліпить гніздо у піддашші і щебече біло, і острів од того став білим-білим.

— Ти хочеш на острів? — спитала вона.

4

Зранку він блукав у старому сосновому бору, який пах підігрітою живицею і суницями, а в очах стояв ліс його дитинства, густий мішаний ліс, де жодне дерево не було схожим на інше, де і в найбільшу спеку стояв вогкий грибний дух і з-під ніг виступала земляна юшечка. Мабуть, наша уява — це і є та душа, яка вільна полетіти куди завгодно, і тепер вона витала там, над його Поліссям, і хвилювала дужче за бачене зараз, хоча й сосновий бір цього ранку подарував йому пучечок суниць і відерце студениці із джерела, що народжувалося у прохолодному виярку й струмочком текло до річки, щоб там щезнути.

Кілька ягід він укинув у відро з водою, аби набиралася суничних пахощів, потім став на коліна і нагнувся до джерела-кринички напитись, побачив своє обличчя і, торкаючись губами своїх холодних губ, згадав геніальний і ніким не розгаданий кадр із «Тіней забутих предків». Усі кінооператори світу сушили голови над таємницею незбагненного кадру, в якому Іллєнко показав водночас Іванове обличчя і його відображення, дивувалися, що то за суперкамера в українського оператора, і не знали, що тоді ще молодий Юрко Іллєнко творив чудеса найпростішою радянською ручною камерою; зодягаючи краги, біг із нею полониною за Іваном, так біг, що могло розірватися серце. Потім так вийшло, що фільм у нас не зазнав доброї слави, люди мліли від Бельмондо, Делона, Челентано, а тим часом «Червоні коні» (під такою назвою фільм обійшов світ) летіли в безсмертя, Депардьє захоплювався чутливістю слов’янської душі, Франсуаза Саган після перегляду фільму прочитала Коцюбинського і сказала, що якби такого генія мала Франція, то йому стояв би пам’ятник у Парижі, а Бельмондо, знімаючись у Італії і дізнавшись, що недалеко працює знімальна радянська група і в ній Іван Миколайчук, закричав: «Покажіть! Покажіть мені цю людину!» Їх познайомили і спитали: «Якого просите перекладача?» — мовляв, чи російсько-французького, чи італо-українського, але нетерплячий Бельмондо кинув: «До біса! Якщо два такі великі актори не порозуміються без перекладача, то гріш їм ціна!»

І вони цілу ніч просиділи в барі, дивлячись один одному в очі, дивлячись один одному в душу, без слів, без компліментів і дискусій, без похвал і осуджень. Жоден журналіст не передасть тої розмови (сенсаційного спілкування двох зірок!), не перекаже її і Іван Миколайчук зі своєю вродженою селянською скромністю, і тільки Бельмондо обмовиться скупо для преси: «Ця душа може витримати велике горе, тому що радість вона віддає іншим».

Немає пророка на своїй землі. Ми сьорбаєм каву і говоримо про Фелліні, Габена, Бергмана, а тим часом Армстронг, космонавт, котрий першим ступив на Місяць, на зустрічі з радянськими митцями у Нью-Йорку підходить до Івана Миколайчука і благоговійно тисне руку: Оh, «Тhе rеd hоrsеs»![9]

Миколу познайомили з Іваном у Будинку кіно. Так, випадково. Дивилися якийсь нудний фільм, потім зайшли до кав’ярні, де за столом сиділо кілька напівзнайомих людей. Говорили про всякі дурниці, сипали анекдотами, сміялися, і тут підійшов він. Якщо справдилася мрія Чехова про людину, у якої усе прекрасне — обличчя, думки, одяг, — то вона справдилась у Іванові. Тільки здоров’я підводило. Того дня він був із ціпком. Але й ціпок був прекрасний — бартка, інкрустований гуцульський топірець.

— Іване, до нас!

— Іване Васильовичу!

— Іване! — вихопився, як голий з маку, і Білоножко. Наче свиней із ним пас.

Він підійшов, сів на стілець, який хтось запобігливо йому підсунув, і красиво склав свої смагляві руки на вершечку топірця, тримаючи пальцями широкополий темний капелюх. Так сидячи опираються на ціпок мудреці.

Сидів, слухав. Саме зайшло про футбол. Усі бідкалися, що вчора кияни програли московському «Спартаку». Куди це годиться? Ні стида, ні сорому, зазналися.

— Це ж добре, — раптом сказав Іван.

— Що?

— Що «Спартак» виграв.

— Я-а-а-ак? Ти болільник «Спартака»? — сторопіли усі гуртом.

— Не може бути!

— Чому ж? — сказав він.

— Ти — за «Спарта-а-а-а-ак»?

— Не за «Спартак». Я завжди вболіваю за слабшого. Негарно радіти, коли сильний б’є кволого.

— А-а-а, — засміялося товариство.

— «Десятка»! — крикнув Білоножко.

Але в Іванових очах не було ні смішинки.

— Хочете веселий анекдот? — спитав Білоножко.

— Ні, не хочу. Навіщо?

— Щоб підняти вам настрій.

— Навіщо? — повторив Іван. — Ти розвієш цю мою журбу, а потім замість неї прийде інша. І, може, ще тяжча.

Він був колючий тоді. І на Миколу кинув колючий погляд:

— А ви хто, чоловіче?

— Це Микола Погорілий. Він написав блискучий сценарій, — знову устромив свого носа Білоножко.

— Про що ви написали сценарій? — спитав Іван.

— Про тата.

Він потеплів очима.

— Це добре. Хай вам щастить, Миколо.

Підвівся, опираючись на топірець, і сказав усім разом:

— Хай щастить. А за «Спартак» не дивіться на мене косо. Колись мене звинуватили в націоналізмі за те, що я носив вуса.

І пішов, тримаючи в одній руці топірець, а в другій капелюх.

Прийде інша і, може, ще тяжча.

Потім Іван лежав у лікарні. На Смирнова-Ласточкіна. В окремій палаті. Геніїв шанують, коли вони мертві і коли хворі.

Микола поніс йому золотий корінь — карпатський женьшень. Соромився турбувати, нав’язуватися, думав, що Іван його не впізнає і знову спита: «А ви хто, чоловіче?» — однак мусив однести цей корінь, який привіз йому товариш з Карпат. Мусив: і тому, що корінь був золотим, і тому, що з Карпат.

— А, це ти, Миколо, — сказав Іван, ніби знав, що він прийде. — Заходь.

Був змарнілий, як там, у «Тінях», коли, побитий лихою годиною, припадав до джерела. Його чепурна борідка загострилася, очі запали. Був схожий на Бога. Чи Бог на нього?

Сидів на ліжку, поклавши смагляві тонкі долоні на топірець.

— Я приніс вам золотий корінь, — сказав Микола.

— Де ти взяв його? — спитав він спаленим голосом.

— Це з Карпат.

— Ти ж не карпатець. Я звідти, і то ніколи не бачив золотого кореня.

— Вип’єте з нього настій — і вам полегшає.

— І піду танцювати, — сказав він. — Аркана.

Потім спитав несподівано:

— Прийняли твій сценарій? Про тата?

— Ні.

Іван опустив голову.

— Я так і знав… Вони не люблять нашої любові. Вони бояться навіть тіней наших предків… Твій тато ще живий?

— Ні, я його зовсім не пам’ятаю.

— Я щасливіший. Мій тато також помер давно, але я пам’ятаю всі його казки і притчі. Хочу поставити за ними фільм. «Небилиці про Івана». Послухаєш одну притчу, яку любив мій тато?

— Ще б…

— Був у пана кучер Іван. Одного разу він віз свого пана, і перекинулась бричка якраз у калюжу. Виліз пан із калюжі, як мара, розгнівався і став думати, як би його покарати Івана. Думав, думав і придумав таке. Наказав своїм слугам одвезти Івана у ліс і прив’язати голим до дерева, щоб його їли комарі. Слуги так і зробили. І от минув якийсь час, і панові закортіло подивитися, як мучиться Іван. Привезли його у ліс, і пан підійшов до прив’язаного до дерева чоловіка, якого не впізнати було. Все тіло обсіли комарі, голодна мушва, Іван був чорний од них, тільки червоніли роз’їджені очі. «Це ти, Іване?» — спитав пан. «Я-а-а», — простогнав Іван, і така мука була в його голосі, що аж панові стало його шкода. Він зломив із дерева гіллячку і підійшов до Івана, щоб відігнати комарів. «Не треба, пане, — попросив Іван. — Ці вже напилися моєї крові і не такі кусючі. А коли ви їх відженете, то прилетять інші, голодні, зліші, і мені буде ще тяжче».

Прийде інша і, може, ще тяжча.

— А ще мені хочеться знятись у ролі Шевченка, — сказав він.

— Ви ж знялися у «Сні»…

— Хто я тоді був? Зелений студентик.

— Але ж як зіграно, Іване Васильовичу!

— Не те. Я, може, тільки тепер трошки доріс до цієї ролі. І сам би спробував написати сценарій. Я не раз їздив на Тарасову Звенигородщину. Пам’ятаєш Стефаникове зізнання в автобіографії? «Не знаю чому, тільки зазначую, що українці з Великої України по душі мені ближче, як галичани». А ще я натрапив у Ленінграді на такі архіви, що мороз по шкірі. Знаєш, як Дубельт допитував Шевченка після того, коли цареві прочитали «Сон»?

Іван підвівся, поклав топірець на ліжко, став серед палати і зіграв цю сцену в особах.

Дубельт: Господин Шевченко, если вы лично попросите извинения у государя за те оскорбления, которые ви нанесли ему и государыне, то я сделаю так, что вас сошлют в такую милую вашему сердцу Малороссию.

Шевченко: Господин Дубельт, для того, чтобы мою милую Украйну никто никогда не называл Малороссией, в том числе и вы, господин Дубельт, ей нужен мученик, страдалец. И я постараюсь им стать.

Дубельт (вражений, обіймає Шевченка за плечі): Если бы вы были моим сыном, я был бы глубоко несчастен, но я бы гордился вами. А в даном случае я могу сделать для вас только одно: вы пойдете в ссылку не по этапу, а на перекладных.

На прощання Іван сказав:

— Покажи мені свій сценарій. Може, я чимось допоможу. Я, правда, і сам безправний, але… поговоримо.

Після того вони не бачилися.

Коли Микола повернувся з лісу, у дверях стримів пухкенький конверт. Лист? Може, нарешті від мами?

Ні, від Говіка.

«Добра тобі, брате! — писав Говік виразними, майже друкованими літерами, які винайшов для вірменів півтора тисячоліття тому Месроп Маштоц. — Бачиш, і там я тебе знайшов, і знайду де завгодно, куди б ти не заховався, бо не має права забути брат брата. Як ти там?

Щодо мене, то ти не повіриш, з якими труднощами і невіглаством довелося зустрітися, і найприкріше те, що зовсім не з тими труднощами, яких я шукав і на які йшов свідомо. Чорнобиль своїм жорстоким рентгеном висвітив усі наші болячки, невігластво і свинство. Виявилося, що я тут нікому не потрібний. Мене прийняв якийсь товариш Куценко. Це вже в Поліському. Подивився виписку з моєї трудової книжки, відпускний лист, вислухав з усмішечкою, що я приїхав добровільно, працюватиму без оплати скрізь, куди пошлють, потім чемно похитав головою і сказав, що ні, цього не може бути, взяти мене на роботу вони не можуть. Тоді, кажу, дайте мені такий папір, що ви мені відмовляєте, і я поїду з ним у Київ, прямо в ЦК. Там тобі скажуть те саме, відповів Куценко. Так що, дорогенький, спасибі тобі велике, їдь додому, і приємної тобі відпустки. Мені, звичайно, стало образливо, але я ж не хлопчисько, до бюрократів уже звик, то повернувся й пішов до начальника відділу кадрів товариша Медведєва. Цей чоловік був страшенно зайнятий, з усіх боків його смикали за поли, безперестанку тріщав телефон, Медведєв і сам кудись рвався, поспішав, але знайшов для мене хвилинку, вислухав і прийняв на роботу бетонярем 5-го розряду. Заяву ще мав підписати начальник будівельників товариш Гора, і я поїхав до нього уже в Чорнобиль, але він, дізнавшись, що я маю спеціальність електрика, затявся: підеш електриком, і все. І направив мене до товариша Муравйова. Я кажу, що хочу працювати бетонярем на аварійному блоці, там з мене більше користі, а він каже, ти ж сам просився туди, куди пошлють, і посилає мене до товариша Акулова. Але я звернувся у міськком партії до товариша Мариневича, той зустрів мене приязно і спитав, чи я хоч маю де спати, чи не голодний. Дрібниці, сказав я, мені спершу аби влаштуватись на роботу. Тоді Мариневич подзвонив Муравйову, Муравйов передзвонив Акулову, і через п’ять хвилин Акулов уже тиснув мені руку і казав: молодець, таки добився свого, яка ж прекрасна у нас молодь. Я сказав, теж усміхаючись, що я вже не молодий, що мені тридцять п’ять років, а якби було вісімнадцять, то не перескочив би через ці бар’єри. Нічого, все буде гаразд, не перебільшуйте, сказав товариш Акулов і сам повів мене по кабінетах, там виділили талони для харчування, те, се, потім Акулов познайомив мене з начальником дільниці товаришем Стаколозом…»

«Мабуть, не Стаколоз, а Стоколос, — подумав Микола. — Говік міг переплутувати прізвища, сприймаючи їх на слух, тепер так, як чув, і пише вірменською. Втім, це не має ніякого значення, головне, що він добився свого».

«Отже, Акулов передав мене, так би мовити, з рук у руки товаришу Стаколозу, — писав Говік, — і ти, мабуть, подумаєш, що на цьому мої митарства скінчилися. Коли б не так. Ось товариш Хачатрян, сказав Акулов, доброволець, беріть його під своє керівництво, хай працює, у нього сто спеціальностей. Я спитав: а бетонярем? Добре, добре, махнув він рукою, працюй, а там буде видно. І пішов.

Товариш Стаколоз видався мені добросовісним, енергійним молодим керівником, він усе робив швидко, мерщій мене повів знову по кабінетах, на ходу вирішував якісь свої справи, завів до дозиметристів, виділили мені накоплювача, потім разом із взводом солдатів пішов я перевдягатися, і тут виявилося, що на мій маленький зріст нічого не підходить, але якось там підібрав, підкачав, засукав, не біда.

І тут товариш Стаколоз показав своє справжнє обличчя, почав усіх підганяти, грубіянити, хоча серед солдатів були чоловіки, які годилися йому в батьки, вони й сказали про це Стаколозу, а він: кінчай базар, по машинах!

Ми сіли в автобус і поїхали, солдати не падали духом, жартували, сміялися, як і годиться солдатам, а я, повісивши голову, думав, які ж роботи мене чекають? Нічого, думав, якщо не поставлять бетонярем, то зведуть з бригадиром електриків чи енергетиків, і почнемо працювати, тут скрізь треба рук. Але фантазія мене знов підвела.

Ми вийшли з автобуса, відразу зайшли у якесь просторе приміщення, у ніс вдарив різкий запах ацетону, і я подумав, що це запах роботи, вона тут кипить. Товариш Стаколоз усім дав команду відпочивати, а сам пішов на якусь нараду, і ми, прилаштувавшись хто де міг, стали відпочивати, якщо це взагалі можливо при підвищеному фоні і такому ацетоновому смороді.

Нарешті через кілька годин з’явився товариш Стаколоз і дав команду „на обід“, усі заворушилися, і я почув, як хтось кинув жартівливе прислів’я: „До обіду солдат воює з голодом, а після обіду зі сном“. Нам стало весело, повсідались в автобус, вернулися назад, пообідали, а потім знову сюди. Половину солдатів викликали по списку і повели на роботу, а решта відпочивали.

А мені що робити? — підійшов я до товариша Стаколоза, той пустив очі під лоб, наче от-от упаде, і сказав, що я йому набрид, як гірка редька. Але зглянувся. Добре, пішли, сказав він і повів мене до якихось дверей, відчинив їх ключем, і я з величезним здивуванням побачив, що це зовсім порожній сарайчик. Думав, там якась електрична апаратура, прилади, однак, крім голого столика, там не було нічого, навіть стільця. Товариш Стаколоз, здається, і сам здивувався, сказав, що тут були якісь інструменти, але їх хтось забрав.

Ми вийшли надвір, він знов замкнув двері і тут урочисто вручив мені ключ, мовляв, давай керуй, диви, яке тобі виявлено довір’я, шануйся, а сам знову щез. Потім таки повернувся і сказав, що є робота, треба перенести насос із першого поверху на другий, і я з десятьма солдатами кинувся до діла, а решта продовжували воювати зі сном.

Насос звичайний, маленький, з коліщатками і двома ручками, його вдесятьох не візьмеш, але ми, не поспішаючи, з перекурами, поступаючись один одному, доправили його на вказане місце. Там був виконроб, прізвища не знаю, не питав, і він зі значущим виразом на обличчі пояснив нам, що завтра чи навіть сьогодні на другій зміні цим насосом качатимуть розчин. Це звучало так переконливо, що ми, здушуючи в собі сміх, повірили і побігли вниз розказувати хлопцям про свої успіхи.

Потім закінчився робочий день і нас повели помитися, після холодного душу я підійшов до товариша Стаколоза і сказав, що я так більше не можу, дайте ж менї хоч яку-небудь роботу, хай уже й не бетонярем, не електриком, ким завгодно, аби не тинятись без діла. Хіба ж я для цього сюди приїхав?

Він покрутив носом, знизав плечима, мовляв, чого тобі ще не вистачає, все одно ж від заробітків відмовився, теж мені Павка Корчагін. Тут якраз підійшов отой виконроб і порадив Стаколозу дати мені в руки щіточку, фарбу, щоб я шурував нею якісь там стіни, так-так, нехай пошурує, сказав він задоволено, а потім побачимо, який з нього робітничок, чого він вартий; може, це тільки на словах такий розумний. Будь ласка, можна і так, погодився я, а сам собі думаю: влип ти, хлопче, за що ж вони тебе незлюбили?

Потім ми повернулися в Чорнобиль. Я зайшов до товариша Акулова і все розказав, ще раз нагадав, хто я такий і чого сюди приїхав. Товариш Акулов сказав, що завтра вранці він сам туди приїде і розбереться, щоб я його там чекав, усе буде гаразд. Я щиро йому подякував і з легкою душею пішов до автобуса, який мав одвезти нас на Поліське, але… мій автобус уже поїхав. Довелося шукати іншого транспорту, а там і ночівлі.

Поки дістався до Поліського, була вже одинадцята година вечора, на вечерю також спізнився, але це не головне, треба знайти де переночувати. І тут, радість ти моя, назустріч іде мій начальник і друг Стаколоз. Я теж рушив йому назустріч, вклонився, наче давно не бачилися, і попросив, щоб він прилаштував мене десь на ніч, бо ніде спати. „А чому тобі ніде спати?“ — здивувався товариш Стаколоз. „Я гадав, що це ваша турбота, — сказав я. — Чи ви і тут збираєтесь дурня клеїти?“ — „Знаєш що? — скипів він. — Та таких добровольців я бачив… у білих тапочках. Та таких…“ — і він постукав правою долонею у лівий кулак.

Звичайно, треба було набити пику. Але я м’який, стримався. Повернувся й пішов од нього геть: обійдуся без допомоги Стаколоза, світ не без добрих людей.

Справді, Миколо, брате мій, на світі багато добрих людей, і тут таких більше, ти вибач мені за цю гірку розповідь, що зробиш, коли воно правда. Та й скільки ж можна хвалитися і бити себе у груди, життя — не парад. Але будемо оптимістами і пам’ятатимемо нашу прадавню мудрість: де люди добрі, там і земля добра. От і все.

Я відробив свою вахту. З честю, повір. І коли мені вручали грамоту, вперше в житті за такого моменту відчув хвилювання до сліз, хоч ніколи не був марнославним. Я повертаюся до Єревана з чистою совістю і ні за чим не шкодую. Одне шкребе: що не забрав твого Петруся із собою. Приїжджай з ним до нас, якщо хочеш, щоб спокійна була моя душа. Ти ж знаєш, що навіть Ноїв ковчег у час всесвітнього потопу зачепився за вершечок нашого Арарату. Приїжджай.

Обіймаю. Твій Гованес Хачатрян».

Микола дочитав листа й опустив голову на руки.

Щеміло у грудях.

Вода заливала всю сушу, не видно було ані кущика, ні деревця, і хвилі й вітри довго носили ковчег, поки він не прибився до вершечка гори, якій судилося стати колискою нового людського роду.

І коли блукальці зітхнули полегшено й глянули в небо, то побачили ластівку, яка літала, не шкодуючи сил, і тоді вони зрозуміли, що повінь скоро спаде.

А через багато-багато сторіч спитали турки у вірменів:

«Чому на своєму гербі ви малюєте Масіс[10], якщо він вам не належить?»

І відповіли тоді вірмени туркам:

«А чому ви малюєте на своєму прапорі місяць? Хіба він ваш?»

5

Немає більшого художника за жінку, яка білить хату.

Ось вона вмочає трав’яний пензель у білий колір (вапно передиміло у воді, дихаючи гарячою парою, і стало білим, як молоко), жінка малює стіни, стелю, малює кімнату, чисту і світлу, а головне, справжню, чистота і справжність народжуються з-під її легкої руки, яка злітає в повітря, мов ластівка, — то швидко, майже невловимо для ока, то звільна, в задумі і зосередженості.

Настася білила йому кімнату, а він, покірний підмайстер, розповідав їй про ластівок.

У їхньому селі ходила давня легенда, що ці пташки не відлітають у вирій, вони ніколи не покидають рідних країв. Але ж їх ніде не видно узимку, навіть пізньої осені ти не побачиш ластівки. Так, річ у тім, що з холодами вони пірнають в озеро Око, і там їхнє пір’я перетворюється на луску.

— Хіба ти не чула, як восени жалібно плачуть зграї ластівок? То вони прощаються з нами перед тим, як щезнути під водою. Та от настає квітень, і ластівки вилітають з води, луска знов стає пір’ям, і в їхніх горлечках народжується радісне щебетання.

— Тому в них і хвіст роздвоєний, як у риб? — питала Настася.

— Так.

— І пір’я на горлечках золоте, мов луска?

— Звичайно.

— Виходить, це правда. Ластівки ніколи не покидають рідних країв. Тому це пташки поетів. Пам’ятаєш, у Рильського?..

— Я думаю, чи не в них людина навчилася будувати собі житло? Ти подивись, як вони мурують гніздо: шар болота, шар піску, потім трава… Справжні майстри. Ти от згадала Рильського… Ти весь час згадуєш те, про що я думаю.

— Це ж добре?

— Добре. Але мені аж страшно стає.

Рука її застигла в польоті.

— Чому?

— Не знаю… Хочеш, я розкажу тобі про Рильського? Так дивно усе пов’язане в цьому світі. І пташка, і Арарат, і ця хата, й рибина, те, що є, і те, що давно минуло…

— Я саме робив ремонт у квартирі, коли постукали в двері і до кімнати зайшов незнайомий мені чоловік. Високий симпатичний вірменин.

— Барев дзес, — привітався він і сказав несподівано: — Я секретар Максима Тадейовича Рильського. Він чекає вас унизу.

Я спершу зрадів, потім розгубився: славетний поет завітав до мене у гості, а нема як прийняти його по-людськи. У квартирі розгардіяш, підлога заляпана вапном — ніде ступити.

Я вилетів надвір, одразу впізнав поета в українській вишитій сорочці, ми обнялися.

— Яким чудом, Максиме Тадейовичу?

Він світився лагідною і трохи іронічною усмішкою:

— Ти такі чудасії пишеш про Вірменію… Гори, козулі, ведмеді, слони! Я не втерпів, вирішив подивитися своїми очима.

— Ну, про слонів… це перебільшення. У нас їх немає.

— Невже?

Ми засміялися.

Пообідали. Максим Тадейович хвалив наші страви і перепитував їхні вірменські назви.

— Як по-вашому буде «шашлик»?

— Хоровац. Але це ще не хоровац, Максиме Тадейовичу, справжній шашлик ми засмажимо в Араратській долині. Хочете, зараз же поїдемо на природу.

— Оце інша річ, таким я тебе й уявляв, — сказав Рильський.

Я відразу скликав своїх друзів-мисливців, під’їхали письменники і побожно дивилися на варпета, ладні їхати з ним на край світу. Не гаючись, ми подалися до Араратської долини.

Зупинилися біля Айгр-озера. Стояла спека, і перната дичина поховалася в прохолодному очереті, ніде не видно жодного птаха.

Поки ми думали-гадали, де б його краще пополювати, Максим Тадейович уже роздягнувся і складав вудочку, яку, видно, прихопив ще з Києва.

— Де тут краще закинути? — спитав він.

— Чекайте, Максиме Тадейовичу, є ж кращі місця, не поспішайте, встигнемо.

— Риболовлю він любить шалено, — шепнув нам вірменською поетів секретар Ваган Маміконян.

— На світі немає нічого цікавішого за риболовлю, — підтвердив Рильський, ніби зрозумів Вагана. І, закинувши вудку, сів на березі, опустив у воду босі ноги. — Ух, яка холодна.

— Ця вода тече під землею з вершин Арагацу.

Його мрійливий погляд поволі, як тиха річка, пробігав долиною.

Ні, так не годиться. Наш гість тут нічого не зловить, треба його чимось зацікавити, поводить, показати. Показали водогін, що жене води Севану на спраглі поля, повели в колгосп, де розводять нутрій.

— То у вас і нутрії водяться? — глянув на мене Максим Тадейович.

— Із Аргентини привезли.

— Гм… чудові… чудові тваринки… А де тут у вас добре ловиться риба?

Ні, це заядливий рибалка, і більше нічим не задуриш йому голову. Неподалік протікала невеличка річечка. Поет і тут мерщій закинув вудку і поринув у свої думки. Потім увесь напружився — щось торкнуло поплавець.

— Ваган-джан, — попросив я Маміконяна, — розваж трошки гостя, поки ми щось придумаємо.

— Яке «трошки»? Тепер він може сидіти тут до ночі і навіть не помітить, є ми чи зникли.

— Ну добре… Тоді, — звертаюсь до шофера, — підкинь мене до ринку, щоб нам не довелося червоніти.

Ми помчали до Гоктамберяна, купили все, що треба, і швидко вернулись назад. Рильського застали в найкращому гуморі — впіймав невеличкого сазана.

Ми насилу відірвали його від річки, але повели в таке місце, де можна було забути і риболовлю, і все на світі. Це зрозуміє тільки той, хто хоч раз побував у зелених садах, що розкинулися на південному схилі Арагацу. Угорі сіріли вигорілі на сонці скелі, а внизу між пагорбів жебонів струмок, над яким світилися запашні лохи. На виноградних лозах наливалися солодким соком золоті грона, під вагою персиків дерева схилялися перед Араратською долиною. Чарівним здається цей світ зелені і плодів, особливо тоді, коли там, угорі, бачиш мертве голе каміння. Пробіжить погляд од сірих скель до садів, і по-новому розумієш силу і радість життя. Ні з чим не зрівнянний український степ, описаний Гоголем, де, мов те море, хвилюється тирса, вершник потопає у ній разом з конем; немає рівних розкішним лісам України, немає нічого кращого за її одягнуті в зелені жупани пагорби, що вишикувались уздовж Дніпра, однак… в Україні немає мертвих, безживних місць, які б своїм похмурим лютим сусідством підкреслювали всю красу цього зеленого буйного світу.

Немає мертвих місць…

Стояв старий поет на кордоні між життям і смертю, на березі струмка, і мовчав у задумі, схиливши сиву голову перед Араратом. Перед сивоголовим Масісом.

Ми теж зупинились, примовкли, щоб не заважати йому думати. Знали, що тільки заради цієї хвилини Рильський міг приїхати з Києва до Вірменії.

Він стояв край Араратської долини, біля підніжжя Арагацу, а погляд його біг до Масісу, і поет шепотів слова свого серця, які, я певен, вилилися у його «Сонет Вірменії».

А потім було оте полювання з мисливцем-снайпером Хосіком, котрий підстраховував Рильського. Якби поет дізнався про це, то, мабуть, похитав би сивою головою і сказав: «От як пожартували наді мною ці хитрі вірмени…»

Ні, це не хитрість, Максиме Тадейовичу, це те, що в нашому краю мовлено приказкою: «Щоб друг не вдарив шапкою об землю». Це один зі звичаїв вірменських мисливців. Далебі, є речі, вищі за звичайну ясність.

…Полум’я пригасло, і замість диму в повітрі почувся запах хоровацу — смаженого шашлика.

Він сидів навпочіпки коло вогню, схожий на звичайного хлібороба, знімав шампури з-над жару, вдоволено прицмокував губами, жартував і, здавалося, молодів, молодів…

Почувши про Рильського, сходилися до нас селяни (адже його у Вірменії знають у кожному селі), несли кавуни, дині, лаваш, помідори, перець, хто чим багатий, те й ніс, щоб вшанувати знаменитого поета. І дивувалися, що він такий же простий, як і вони, серед них поет справді ставав хліборобом, говорив про врожай, дощі та засуху, про овець і корів, про сади, та найбільше про виноград — сидів під персиковим деревом і тримав проти сонця важке гроно, лічив у прозорій виноградині зернятка.

— Цей незрівнянний сад… Це сяйво винограду… Ці люди… — шепотіли його вуста. — І сивоголовий патріарх Арарат. А ластівка… Бачите в небі ластівку? Така ж, як і в нас, в Україні. Як по-вашому «ластівка»?

— Ціцірнак.

— Барев дзес, ціцірнак! — гукнув він. — Здрастуй, ластівко!

Сохла біла кімната, Настася пішла до річки скупатися, і тоді нагодився Сергій і сказав, що не завадило б справити вхідчини. Був з отим лозовим кошичком, у який любив рвати кролям траву (кошичок із «секретом»), але цього разу ні від кого не ховався, сказав, що Оля з Настасею теж посидять із ними, бо як же це так — хата уже як нова, а Микола такий недогадливий, зовсім забув про вхідчини, про звичаї, куди це годиться? Тут ось уже й помідорчики ранні приспіли, є і зелена цибуля, ні, ти тільки глянь у кошик, думав, що це бур’ян для кролів?

— Еге ж, для кролів, — сказав Микола. — Я за японським гороскопом кролик, хіба ти не знав?

— Не забивай мені баки своїми японцями, ти, япона-мать, лучче розпалюй вогонь та печи картоплю, поки дівки прийдуть. Чи, мо’, спершу для хоробрості?..

Вчотирьох сиділи біля багаття, було так затишно, любо, пахло димком, печеною картоплею, пахло першими помідорами, літом, пахло холодною м’ятою, і нагідками, і чистою білою кімнатою, і лагідним вечором, який буває тільки раз у житті. Потім як не старайся, що не роби, а такого не повториться більше ніколи; палитимеш багаття, пектимеш картоплю, приспіють перші помідори, прийде лагідний вечір, як подих нагідки, але такого… такого більше не буде.

Дві кароокі жінки сидять навпроти тебе, притулившись одна до одної, дві долі, і жодна з них не твоя, але яке це має значення зараз, якщо, не маючи тебе, я завжди мав тебе…

Десь узялася зозуляста курочка, прибилася на людські голоси і вмостилася Настасі на коліна, Настася гладила її, таку тихеньку, принишклу, і сама тихо всміхалася, це вперше Настася так усміхалася, і всі це помітили, але вдавали, що так було завжди, і намагалися не сполохати того першого, ненавмисного усміху.

— Ти, Миколо, таки недогадливий, — сказав Сергій. — Тре було взяти у баби Марфи козеня, як давала. Це б засмажили шашличка, а то все юшка та юшка. Скіки тобі казать, шо найлучча риба — це мнясо. А козеня пошти те саме, шо й овечка, м-м-м.

— Я тут якраз згадував сьогодні шашлики, вірменські.

— Слухай, Сергійку, — озвалася Оля. — А чому б вам не поїхати у ту шашличну, що недавно відкрили в містечку? І Настасю візьміть, хай розвіється з вами.

— А ти?

— Я з дітьми побуду, — сказала вона, і Микола зрозумів, що Оля думає про сестру, про те, як би її розворушити, розбудити у ній ту Настасю, яку вона знала раніше, багато літ.

— Може, справді гайнемо? Я частую, — сказав Микола.

— Хіба нам погано? — спитала Настася.

Але Сергій уже загорівся.

— Шашлична те шо треба, і заправляють нею теж якісь приїжджі, грузини, чи шо. Я ше дивувався, як вони тут опинилися. Але шашлики роблять во! — це вони вміють, тут нічого не скажеш. Пам’ятаєш, Настасю, пивний бар коло автостанції? Отож його прикрили після указу, а ці зайняли, купують у колгоспах овець, ну, цей… кооператив затіяли. Тіки чого аж до нас прибилися, диво мені.

— Чи тобі не однаково? — сказала Оля. — Їдь уже, коли похвалився.

— Хіба мені шо? Завів моцика та й погнав. Гайда!

— Може, я перевдягнуся? — спитала Настася. — Чи так?

— Та так, — махнув рукою Сергій. — Ти й так гарна.

— Не слухай його, — сказала Оля. — Ходімо.

Дорога була вузенька, звивалася лісом, проте Сергій старався показати клас, і мотор стукотів на повну потужність, в обличчя бив вітер, і хвилин за десять вони вже в’їжджали в районне містечко, тихе, чепурне, ще не зіпсуте гігантами індустрії, можна сказати, аграрне містечко.

Переїхали місток (річка тут була зовсім вузенька, уже знесилена греблею електростанції, за якою розливалося чимале водосховище), і відразу за містком світився акваріум кафе. Сергій пригальмував, загнав мотоцикл у закутень, і вони зайшли до акваріума, поставленого тут із розумом, тямущими руками, — будівля була підігнана до природної скелі, ця прямовисна скеля правила за оголену задню стіну, із тріщин у камені сочилася вода, яка стікала вниз до гранітного жолоба — там плавала риба, не декоративна, а справжні карасики.

Людей, на диво, було зовсім мало, тільки в кутку за одним столиком сиділа молодь, правда, чималий тісний гурт, хлопці й дівчата, зодягнуті крикливо, з тим претензійним несмаком, на який здатні тільки відчайні провінціали, котрі пнуться до столичного рівня. У хлопців високо підголені скроні, потилиці під «бокс», дівчата з цигарками, усі почуваються тут із завсідницькою певністю, перекрикують одне одного, силкуються «штокати», не знають, бідолахи, що їхнє споконвічне «шо» вкорінилося вже і в Москві. Але що їм Москва і що їм Київ, тепер у райцентрах на лікарські трави продають «банани», «батанки», «кроси», продають таке, за чим у Києві не дотовпишся, правда, цього року трави у їхній області не збиратимуть (клятий Чорнобиль), але нічого, довідки на шмаття ще видають за мед, гарбузове насіння і, кажуть, видаватимуть за м’ясо. Вони, ці хлопці й дівчата, ця золота райцентрівська молодь, уже не знають, як посадити гарбуза, тим більше не вигодують бичка чи бодай овечку, зате на баранячих шашликах тямлять краще за тих, котрі це вміють робити, от і розберися, хто тут дурний, а хто розумний.

Микола, Сергій і Настася сіли за столиком біля гранітного жолоба з рибками, Сергій похмуро зиркав на гамірну компанію у кутку, не знав, куди притулити свої важезні кулаки, і видно було, що вони йому свербіли, бо дехто вже поглядав у їхній бік, поглядали, звичайно, на Настасю, і, як здавалось Сергієві, не так, як треба.

Микола й сам бачив її ніби вперше, надворі скинула куртку, в якій ховалась од вітру на мотоциклі, і тепер сиділа у вечірній сукні бузкового кольору, з оголеними тонкими руками, плечима, де легенька засмага переходила нижче у цнотливу білизну, на ній були сережки з камінчиками, теж бузковими, александритовими, і Миколі ввижалося, що й Настасині очі відсвічують бузковим фіолетом. Вони, Настасині очі, мабуть, міняються залежно від освітлення, як і отой камінь александрит, що то світліє, то наливається темним бузком.

— Ну, де вони там? — нетерпляче сказав Сергій, дивлячись басом у бік буфету, за яким нікого не було, тільки виднілися прочинені службові двері, і, либонь, звідти ішов приємний і дражливий запах підпеченої на жару баранини. — Їх двоє тут. Один, видно, за старшого, бо дуже пихатий, ніколи не подає сам на стіл. А другий таке як прислужник у нього, все робить, бігає, слуха, що той скаже. Та он же він. — Сергій підняв руку, підкликаючи ще молодого зовсім, кучерявого хлопчину в коротенькому, до пупа, білому, але вже зашмуляному халатику.

— Адін мінут, — сказав він. — Єщо адін мінут — і будіт гатов. Вам сколко?

Сергій показав йому три пальці.

Хлопчина кивнув, і сховався у проймі дверей за буфетом, і справді вийшов через «адін мінут», однак без шашликів, вийшов із пляшкою мінеральної і підсів до гамірної компанії. Видно, вже добре був знайомий із завсідниками, бо ті зустріли його веселими вигуками, особливо коли кучерявий став розливати їм мінеральну.

Сергій нервував.

— Ти шо, забув за нас? — спитав він голосно.

— Дарагой, ти будіш сирой шалік кушать? — озирнувся до нього кучерявий, посміхнувся, і було в тій посмішці щось нахабно-зверхнє і лакейське водночас. — Падажді, да?

— Принеси води! — сказав Сергій.

— Мінерал, да? — спитав кучерявий, і за його столом запопадливо засміялися, наче він кинув перчений жарт.

— Холодної, — процідив Сергій.

— Адін мінут.

Хлопчина встав і приніс їм три пляшки мінеральної, тут же відкрив, налив у склянки, і в його завчених рухах було те ж саме — лакейська зверхність.

— А чогось міцнішого нема? — спитав Сергій.

Хлопчина цмокнув язиком, крутнув кучерявою головою:

— Не паложено. Я б рад, но… нема. — І втупив очі в Настасю. — Єст харошій музіка, будім слушат?

— Тіки тихенько, — сказав Сергій.

— Інтім? — знов ця масна посмішечка.

— Давай, давай, — махнув рукою Сергій. — Роби своє діло.

Він пішов до буфету, ввімкнув магнітофон, і на стінах зашипіли потужні стереоколонки, потім з них полинули хрипкі голоси модного скандінавського квартету, володаря кількох золотих платівок, який, однак, не співав шведською мовою, майже усе англійською (певно, у них теж є свої проблеми, подумав Микола, за популярність і золотий диск можна закукурікати і захрюкати), проте у професійності їм не відмовиш, тут треба бути справедливим, а світ тільки й цінує діловитість і професіоналізм та ще… лакейство і зверхність.

Нарешті кучерявенький урочисто приніс на таці три шашлики, зняті з шампурів на тарілочки, политі соусом, притрушені молоденькою цибулькою, і тільки поставив їх на столі, як тут до акваріума прочинилися двері і зайшов його патрон, це відчувалось одразу, у кутку за столиком загули ще дужче, заторохтіли стільцями, вивільняючи йому найчільніше місце, ну, геть тобі як у закордонному барі або в середньовічному українському шинку, де бармен (чи шинкар) може (міг) підсісти до своїх завсідників і поблажливо перехилити з ними чарочку. Цей дебелий кавказець, обтягнутий «вареними» джинсами, які ще не дійшли в районні магазини, що торгують на лікарські трави, тут наївні люди (старші, звичайно) і досі думають, що ці джинси навмисне витирають цеглиною; так от, цей дебелий кавказець у джинсах-варенках поблажливо підійшов до місцевої компанії, але сідати не поспішав, спершу розглянувся на своє орендоване підприємство, помітив за столиком під плакучою стіною незнайому жінку, потім глянув на тих, хто сидить біля неї, і раптом його обличчя витяглося від здивування:

— Ар-р-р-а-а-а… Ду ес?[11]

— Єс ем[12]… — сказав Микола й підвівся, здивований не менше за Ашота.

Він не бачив його років шість; відтоді як Ашот пішов з київського бару (прогорів?), слід його загубився, і де-де, але тут Микола аж ніяк не сподівався його зустріти. Втім, із цим запитанням Миколу випередив Ашот:

— Ти звідки тут узявся, ара? — Він усе ще не вірив своїм очам, довго не випускав Миколину руку. — Ду ес, ахпер-джан, цавид танем.

Стояли як на кону, усі, нічого не розуміючи, дивилися на них двох, широко розкрила очі Настася, розгублено кліпав товстими повіками Сергій, притихла голосна компанія у кутку і спантеличено зиркала то на Миколу, то на свого кучерявенького друга, мовляв, поясни, що сталося, а кучерявенький і сам розкрив рота, нічого не міг допетрати, тільки одне повторював:

— Чьотко гаваріт па армянскі. Чьотко! Не армянін, а гаваріт чьотко, бля буду.

— Размік! — оговтавшись, крикнув до нього Ашот. — Бер іскакан хоровац![13]

Размік схопився, побіг у підсобку і приніс величезний таріль з рум’яною бараниною, потім поставив на стіл ще пляшку мінеральної і чомусь аж чотири порожні склянки, підсунув Ашотові стілець, а сам знову майнув до свого гурту.

Ашот налив у склянки, аромат шашлика змішався з горілчаним духом, і Микола здогадався, що оковита тут наливається у пляшки з-під мінеральної для конспірації, ще більшим дивом було те, що лився тут, як у середньовічному українському шинку, самогон, і Ашот, не криючись, пояснив, що він тут його бере по шість карбованців за півлітру, що він тут нікого не боїться, усі свої, а захоче — взагалі зараз зачиниться на ключ і вони робитимуть що завгодно, йому тут не указ ні міліція, ні прокурор, а тим більше якісь там жевжики, він боксер, ось бач — носа розплющили на першості світу. Ну, як тобі хоровац?

Шашлик таки заслуговував похвали, був приготований справді по-вірменському, м’ясо підсмажувалося разом з кістками, які, підпікшись, давали особливий аромат, та й не забувалася давня приказка: те, що біля кістки, завжди смачніше. Не вистачало тільки лавашу, печених помідорів і баклажанів, які вірмени нанизують на шампури разом із м’ясом.

— А ви почему не єдіте? — спитав Ашот у Настасі, і вона відповіла так само, як тоді, коли Микола запросив її на каву:

— А я взагалі не їм баранини.

— Вах, что будім делат? — зумівся Ашот. — Шоколад будіш, кофе будіш? А хатіш — будім ізжаріт етот риба? — показав на кам’яний жолоб з карасиками.

— Не треба, — сказала Настася.

— Ах, как жалка, мне проста абідна, что не треба.

— Ти що, вже розумієш по-нашому? — спитав у нього Микола українською.

— Разумію, я всьо разумію… Па рускі разумію, па армянскі разумію, па азербайджанскі, па турецкі, па курдскі, па какому хатіш, па такому і разумію. Это для мне чепуха, жалка, нет чем угастіт твой девушка.

— Це не моя дівчина, — сказав Микола.

— Не твоя? А чей — єго? — Ашот показав очима на Сергія, і під іншу хвилину, мабуть, наскочила б коса на камінь, але, слава Богу, Сергій уже перестав нервувати, сидів добрий і теплий — вихилив «мінералки», потім, переплутавши пляшки, такою ж «мінералкою» і запив. Тепер зосереджено вгризався у підпечену баранячу кісточку, й Ашотова балачка діяла на нього так само, як англійська пісенька шведського квартету.

— Вона нічия, розумієш? — сказав Микола.

— Вай, нічия, а ето даже я не разумію. Такая красівая девушка…

— Облиш, — перебив Микола вірменською. — Вона не з тих, і я прошу її не чіпати. Якщо ти мене поважаєш…

— Добре, добре, вибач, — сказав Ашот. — Я думав, це для неї буде приємно. Більше не буду, ахпер, цавид танем. — Він приклав до грудей руки. — Давай за зустріч. — Потім простяг свою склянку до Сергієвої: — Слиш, друг, давай за знакомство!

— М-м-м, — сказав Сергій, уплітаючи шашлика, й охоче пристав на Ашотову пропозицію. «Мінералка» йому, вочевидь, смакувала.

— Ара! — знов перейшов на вірменську Ашот. — Я ж маю чим пригостити дівчину. Є сувенірна пляшечка «Ахтамару». І лимонний сік. Миколо-джан, якби знав, що зустріну тебе, то приберіг би більше, ти вибач.

— Нічого, — сказав Микола. — Я не гордий. А для Настасі постав, будь ласка, хорошу касету, якщо маєш.

— Маю, я все маю, — підвівся Ашот. — Коли їхав сюди, то запасся навіть українськими записами. Ротару поставити?

— Можна, давай.

Ашот відійшов, а Настася раптом спитала:

— Ти замовив для мене Софію Ротару?

— Так. А ти як здогадалась?

— Я зрозуміла «Настася» і «Ротару».

— А я ні бе, ні ме, ні кукуріку, — раденько сказав Сергій, усміхаючись аж до вух. Щоками його розлився такий рум’янець, що можна було припалювати сигарету.

— Ти ж за кермом, — сказала Настася.

— Тю-у! Я й забув. Микола ото як заджеркотів не по-нашому, то в мене усе вилетіло з голови, Ну, думаю, шпіон.

Шведи умовкли, потім з колонок полинув голос Ротару, полинув її давній «Сизокрилий птах», і з почуттям виконаного обов’язку підійшов Ашот і, галантно вклонившись, поставив перед Настасею склянку з коктейлем.

До акваріума зайшла ще якась парочка, присусіджувалася до ґурту, проте Ашот у той бік не повів і бровою.

— Давай, друг, — підохочував він Сергія. — За дружбу, да? Давай, Микола, і ти, Наста, ето можно, ето, что я тібе наліл, пйот толко каралєва Англії. Папробуй, не абіжай. Шашлик Размік єщо прінесот, кушай, Сергей. Помні, что ти в гостях у Ашота. Ето не кафе, ти у міня в гостях, понял? Самий лучшій шашлик армянскі, самий лучшій коньяк армянскі, запомні. Лучшіє футболісти кто? Мунтян, Паркуян, Іштоян… Марадона, думаєш, кто? Мурадян, вот кто такой Дієго Марадона, запомні. А д’Артаньян?

Сергій з усім погоджувався, кивав головою, наче знав це давно й без Ашота, потім примружив око, прицілився і, хоч був напідпитку, вліпив, як сказав би Білоножко, в самісіньку «десятку».

— А моя фамилія знаєш як? — вигукнув він. — Посміян!

— Вах, — ляснув себе по лобі Ашот. — Я же віжу, что нос у тіб’я арліний. За тіб’я, Сурен Посміян! Ду гай ес, гішір![14]

— Поїхали, — погодився Сергій.

Із кам’яної стіни скапувала підземна вода, карасики тицялися носиками у стінки жолоба, і надривала душу ще зовсім молодесенька Софія Ротару, яка співала одну з найкращих своїх пісень:

— Я хочу танцювати, — сказала Настася. — Можна ще раз цю пісню? — дивилася на Миколу ожинно-темними очима.

Ашот підхопився, відкрутив назад касету, потім підійшов до вхідних дверей, замкнув їх ізсередини (виявляється, у цих дверях був ще й внутрішній замок), після чого підійшов до Миколи і з якоюсь дикою урочистістю, незрозуміло навіщо, вручив йому ключ.

— Танцюйте хоч і до ранку, — сказав він.

Микола розгубився, не знав, що робити з тим ключем, якась невиразна думка майнула йому, намагався її упіймати, і враз пригадався Говік: чи не з такою урочистістю вручав йому ключ від порожнього сарайчика товариш Стаколоз?

Він узяв Настасю за руку і відчув, що вона холодна, вони відступили трохи убік і пішли в повільний танець, їхні душі теж кудись линули, линули, вони ставали крильми одного птаха, Микола пригорнув Настасю ближче, торкнувся щокою її волосся, відчув її дихання і кінчик холодного носа і ще відчув, що вона злегенька тремтить, але не від жаги, а від холоду, від якоїсь зноби, і він зрозумів, що то тільки їхні душі полинули вдалеч крильми одного птаха, а самі вони, тіла їхні, швидше нагадують отих рибок, що розгублено снують по камінному жолобу, натикаючись холодними носиками на слизькі стіни.

А ще він побачив, що оті хлопці й дівчата, які тислися в кутку за одним столом, теж пішли парами до танцю, пісня стерла з їхніх облич лакейсько-зверхні маски, були ці хлопці й дівчата притихлі, трошки погорблені і красиві, і їм пасували «банани», «батанки» й «кроси», їм личили б і «варені» джинси, якби не доводилося вимінювати їх на квіти і трави, на власні душі, якби не доводилося позичати до того ще й чужих звичок, слів, почуттів.

Тьмаво світилось присмагле Настасине плече, та смага переходила нижче у білизну, і він одвів очі, глянув їй у лице і відчув у грудях м’ятний холодок ще не усвідомленого страху, страху від того, що вона й тепер вгадує його думки, і це може їх порізнити.

Скінчилася пісня, він поцілував Настасі руку і повів її до столу, струшуючи з себе напругу, і раптом їм обом стало весело, Микола не витримав і засміявся, бо то справді було кумедне видовисько: Ашот, викидаючи вгору вказівного пальця і приплющивши очі, вигукував щось про Сальваторе Адамо — Саркіса Адамяна (?), про видатну французьку співачку Розі Армен, «ара, ти слушай, Армен, Розі Армен, шерше ля фам, еллі, цавид танем», — а Сергій, сердега, поклав свою голову на руки і спав сном праведника, спав з чистою совістю, виморений нічною зміною в автопарку, Ашотовою гостинністю і завеликою дозою нової і дещо незрозумілої для нього інформації.

— Це добре, — сказала Настася. — Нехай поспить, я вже думала, що нам доведеться вертатися пішки.

— Барі гішер, інкер Посміян[15], — розчаровано зітхнув Ашот і потер свого плескатого носа.

Хтось постукав у двері, Ашот поволеньки озирнувся, потім узяв у Миколи ключа і знехотя пішов одчиняти. Спершу ледь-ледь відхилив двері, подивився у щілину, тоді покрутив головою: «Закрито», — але там хтось умовляв, просився, щось обіцяв, і Ашот таки впустив миршавого чоловічка із собачою запопадливістю на одутлому лиці. Під пахвою він тримав якусь незвичайних розмірів книгу в коричневих палітурах.

— Нет, нет, — сказав Ашот. — Фатіт, ти і так мне должен. Я сам лублю погулят, но п’яніц не лублю.

Тоді чоловічок простягнув йому величезну книгу й, огинаючись та по-собачому заглядаючи Ашотові в очі, ждав вироку.

Ашот перегорнув цупкі сторінки, звідти випали якісь фотографії, але він навіть не глянув на них, тільки спитав у миршавого чоловічка з убивчою зневагою:

— А зачем ето мне? Ти что, іздиваєшса?

— Ну, ці викинеш, а свої покладеш, — промимрив одутлий писок і, ніби кланяючись перед Ашотом, зігнувся і підібрав на підлозі фото.

— Лучше ти пряч суда свой фізіономія, — безжально сказав Ашот, і в кутку за столиком догідливо засміялися, там уже сиділи не ті хлопці й дівчата, що танцювали під печаль «Сизокрилого птаха», а гарбузові «банани».

— Можна я подивлюся? — Микола підійшов до них, узяв важку книгу і побачив, що це ніяка не книга, це був давній альбом для сімейних фотографій: на шкіряній брунатній палітурі тиснений орнамент, закривається альбом на ювелірної роботи мідну защібочку, де ще видно дрібнесенькі карбовані літери «Тrade mark».

Микола розгорнув альбом, побачив, що фотографії у ньому витягнуті з гнізд, скидані жужмом докупи, й відразу зрозумів, що ці знімки ще дореволюційні, зроблені вони на твердому папері, який не блякне, не жовкне, людські поличчя чіткі і виразні, з чорнильним відтінком. Ось інтелігентне лице з бородою і підкрученими вгору сивими вусами, ось вродлива жінка у шатах графині, ось хлопчик у біленькому піджачку гімназиста, зі скрипочкою, а це якийсь офіцер царської армії… Микола глянув на зворотний бік фотографії й обімлів. Не може бути!

«Дорогому учителю Агафангелу Ефимовичу Крымскому от всегда помнящего ученика Миллера…»

Матінко рідна, всі підписи адресувалися Агатангелу Кримському, та невже ж таки цьому геніальному вченому, котрий розмовляв мало не всіма мовами світу? Йому!!!

«Оце я тепер такий. Вернадський».

А ось помічено чи не його власною рукою: «Княгиня Марія Яківна Гагаріна. Влітку 1910 р.»

На іншому олівчиком: «А. Веселовський, получено 11 мая 1901 г.»

«Дорогому Агафангелу Ефимовичу Крымскому…»

«Незабываемому учителю Агафангелу Крымскому…»

І підписи: Звєрєв, Гоффман (діюча армія февраля 19-го 1915 г.,), Попов, Орози Кура, Єлагін…

І знов княгиня Гагаріна… Ще Гагаріна (Бейрут, 10 февраля 1898 г.).

Миколою затрусило — пам’ятав пораду Костя Гнатовича, але несила було приховати дрож: неймовірно, цей альбом належав Агатангелу Кримському, він любовно збирав сюди фотографії дорогих йому людей, часто його відкривав, перегортав своїми руками і, мабуть, сповідався цим фотографіям чи й просив поради у найтяжчі хвилини. Тепер реліквійний альбом розорений, більшість знімків, видно з усього, загублено, а серед них же була (не могло не бути) і фотографія Лесі Українки, котра ще 27 жовтня 1911 року писала Агатангелу Кримському: «Нащо думати про катастрофи, дорогий товаришу? Над усіма нами вони висять, та, на щастя, ми не знаємо, коли вони впадуть».

Альбом був розорений, але й у такому вигляді він не мав ціни (записку О’Генрі з трьох нерозбірливих слів продано на аукціоні за п’ятсот тисяч доларів), і Микола навіть не знав, що тут казати, найрозумнішим було б кинутись тікати із цим скарбом геть, тікати з цього шинку, ніби він запалав, ось уже миршавий чоловічок щось запідозрив, про щось здогадався і простягнув руку, щоб забрати «своє» назад, одначе Ашот різко відтрутив ту руку й спитав у Миколи вірменською:

— Що, подобається?

— Так. Дуже.

— Бери. Я з ним розрахуюся пляшкою.

— Я… — Микола поліз до кишені, дістав гроші, але Ашот так само відтрутив і його руку, взяв миршавого за лікоть і повів за буфет у чорну пройму дверей, наче до криміналу, в холодну, на справедливу розправу.

— Що це? — спитала Настася, коли Микола підійшов до столу.

— Хай, потім, — сказав він. — Я ще й сам не вірю.

За столиком у кутку зареготали на Разміків анекдот, і Сергій заплямкав губами.

— Може, його вже будити?

— Кого бити, кого бити? — Сергій норовисто скинув головою і закліпав припухлими повіками. Рука його мимоволі вже намацувала порожню пляшку.

— Не треба нікого бити, — заспокоїла його Настася. — Як ти себе почуваєш?

— Кому хоч можу в’язи скрутити. Тіки покажи. — Сергій прокинувся знову злий і прикрий.

— Поїхали, — сказала вона. — Уже дванадцята.

— По конях!

Микола попросив Разміка, щоб той покликав Ашота.

6

Це був сон. Сон, сон… Біло пахла кімната.

Так чисто пахла, так біло, хоч було поноченько. Вона потемки зняла ожинові сережки і білою тінню прийшла до нього.

— Це ти? — спитав він.

— Я, — зітхнув очерет.

— Це ти. Де ж ти була так довго?

— Шукала тебе.

— Де?

— Скрізь. По всій землі. Шукала, відколи світ. Адже це брехня, що двоє людей так легко можуть знайти одне одного серед мільярдів. Прикидаються.

— А ми ж знайшли.

— Через тисячу літ. За мною гналися половці, ординці, яничари, а я зберегла себе для тебе. Хочу бути твоєю бранкою.

— Не треба бранкою. Будь мені долею.

— Я буду для тебе усім, чим захочеш. Схочеш — стану травою, схочеш — ластівкою, схочеш — рибиною…

— Любов’ю стань.

— Уже. Ось, доторкнись і побачиш.

— Що це — сльози?

— Ні, це любов.

— Вони в тебе холодні.

— Бо я згоріла. Я попіл. А з попелу все народжується заново. Що захочеш — те і воскресне.

— Ти є, ти ось, це ти, це ти, ти…

— Несамовитий. Ти вигадав мене.

— Ні, ти є… У нас є дім, і є земля, і мова… Сьогодні ти вибілила хату, і напекла коржів, і подоїла кіз… Ти чуєш, піч і досі пахне хлібом, твої руки пахнуть молоком, і я цілую їх, цілую смагу цю й білу білизну…

— Несамовитий, мамо!

— Все правда.

— Знаю. Завтра ти сядеш у човен, і попливеш на острів, і спіймаєш рибину, яку тут іще ніхто не ловив.

— Ти не хочеш цього, а я не робитиму того, чого ти не хочеш.

— Хочу. Я це зроблю для тебе. Я попливу від сосни до острова й прикличу тобі найбільшу рибину. Ти заспокоїшся і почнеш працювати. Ти караєшся тим, що не йде робота. Я поможу тобі, вір. Ти ж мені допоміг.

— Чим?

— Не знаю. Тим, що ти такий. Я про тебе знаю усе і не знаю нічого. Та я тепер певна, що за хвилину можна прожити більше, ніж за тисячу літ. За тисячу літ без тебе. Поцілуй мене… Ще… ще… ще…

— Я тебе цілуватиму, а ти говори. Твої губи пахнуть холодною м’ятою.

— Вони і стануть м’ятою… А руки — деревами, коси — травою, груди — яблуками, а серце — ластівкою.

— Мовчи, не треба.

— Ні, ти послухай. Серце моє стане ластівкою, а коли настане зима, ця ластівка не полетить у чужі краї. Вона стане рибою. Чому риб називають німими? Хіба ти не чув, як вони, викинуті на берег, попискують по-пташиному? Тільки кров у них холодна, дуже холодна кров.

— Не лякай мене.

— Не бійся, ти не повинен нічого боятися. Дай сюди руку. Чуєш?

— Чую.

— А чому кров застигла в твоїх пучках?

— Може, тому, що заболіло серце.

— Дай я його послухаю… Справді, я чую, болить.

— Часом мені здається, що в ньому застрягла куля. Коли й не болить, то важко від того свинцю.

— Я тобі витягну кулю, я ж лікар, ти знаєш?

— Знаю. Тільки не треба.

— Чому?

— Тому що поллється кров.

— Не бійся, я вгамую її. Я зроблю тобі так, як не зробить більше ніхто. І сама я більше нікому так не зробила б. Звичайно, спершу дуже болітиме, потім не так, потім все менше і менше, а коли рана загоїться, біль утихне зовсім.

— Хіба ти маєш з собою ланцет?

— Маю. Я все маю. Ти ще не знаєш моїх рук. Тихо, чуєш? Що це? Щось зашаруділо на горищі, пробігло з кутка в куток.

— То миша.

— Хіба миша так гарцює?

— Ні, але знаєш, що вона робить? Вона знайшла там старий горіх і качає його по всьому горищі. Прокусити не може, щоб дістатися до зерняти, от і бавиться спересердя.

— Ти бачив її?

— Ні, але це й так зрозуміло.

— Ти був на горищі?

— Незручно мені туди лазити.

— Ото й не кажи, це не миша.

— А хто?

— Не скажу.

— О, давай будемо сваритися.

— Навіщо?

— Чоловік і жінка мусять сваритися.

— Для чого?

— Щоб потім любитися. Так було завжди.

— Але я не знаю як… З тобою.

— А ти кажи: щоб на тебе див прийшов, щоб тебе понесло на щокотин слід, бодай тобі…

— Тихо, не згадуй його, бо то він.

— Хто?

— На горищі.

— Домовик?

— Тс-с-с. Він поможе нам. Він з’явився, коли ти став тут жити.

— Ні, коли прийшла ти. І…

Він подивився у темряву. І здригнувся. На тому місці, де вона роздяглася, світився білий силует.

Він заплющив очі.

— Ти теж увесь холодний. І спітніло твоє чоло. Забудь усе і засни.

— Я не зможу.

— Ні, ти заснеш. Ти покладеш голову на моє плече і заснеш міцно-міцно. Ось так. Так тобі добре?

— Дуже.

— Я проведу пальцями по твоїх повіках, і ти заснеш. А я все зроблю сама, не бійся.

— Але ж це уже є сон.

— Ні, це правда. Ось ти, ось я… Який же це сон? Усе поміж нами правда. Хіба що все наше життя є сном, зі смертю ми прокидаємося в іншому світі. А потім через літа чи сторіччя прокидаємося й там. І так безконечно.

— Ні, я не хочу…

— Спи, ти мусиш міцно заснути. Я врятую тебе.

Він відчув на своїх повіках дотики. Пальці чи… губи?

Місяць-повня заплив у кімнату і повис під стелею, висвітливши його до серця. Було видніше, ніж удень, — на вибілених стінах можна розрізнити сліди трави.

— Ланцет! — холодно сказала Настася і простягла руку.

Білий силует, який тепер ледь-ледь виднів у місячному світлі, подав їй лезо кольору ртуті.

Вона взяла той холодний метал і розітнула Миколі груди на тому місці, де всередині судомно здригалася червона куля. В її осерді сивів круглий шматочок свинцю.

— Пінцет! — наказала Настася.

Вона різонула по серцю і дістала пінцетом кулю, яка мала точнісіньку форму жолудя, і поклала її на столі — цок.

— Замов йому кров, — сказала Настася.

Молитовний голос линув згори, і знизу, і зувсібіч:

Він хотів розплющити очі, хотів закричати, але цей молитовний голос тамував біль і заколисував його, вливав у тіло тепло, і ставало так добре і затишно, як давно-давно, коли він був ще пастушком і ховався від дощу під гіллясте листате дерево: дрімотно шелестів дощ, падав на ліси, на поля, на озера, усе вимокало, а тут, під деревом, було сухо і тепло, немов під зеленим дахом, тільки трошечки лячно того тисячолітнього дідка, що живе в корінняччі, він добрий, він дуже хороший, але не любить, коли з липи й верби вирізають свистики. А чим же іще потішитися бідному пастушкові в негоду?

Він прокинувся і побачив, що в кімнаті нікого немає, та він давно вже прокидався в самотині, тільки тепер кімната була біла і чиста, і самота його була також біла і чиста, із серця скотився тягар, лиш легенький-легенький щем там тремтів, але він був навіть приємним, як і ця світла самота.

Він довго лежав у ліжку, слухаючи себе, слухаючи білу тишу кімнати, вдихаючи чистоту її білих стін, і йому ввижалося, що ця чистота пахне свіжоспеченим хлібом і молоком.

Сьогодні він одв’яже Сергієвого човна («Юрюзань» проколена), попливе на острів і спробує впіймати великого коропа, а ні, то наловить линів, так уже заведено в цьому житті, що чоловік мусить убити мамонта (чи вівцю, чи кролика), мусить упіймати рибину (руками, острогою, вершею, вудкою), мусить усе це з’їсти і запити водою, щоб жити, а потім умерти і стати землею, яка народить нових мамонтів, овець, кроликів і риб. Така круговерть. Первісна і довічна. І нічого не вдієш.

Він підвівся, вийшов на ґанок і побачив на траві перлисту росу, що провіщала погожий день. Добре, все добре. Випити кави, викурити всмак першу сигарету і — на воду. Дихається легко, вранішня вільгість виповнює груди, і не так страшно підходити до столу, на якому і досі біліє стосик чистого паперу. Ще трохи — і він засяде за роботу з такою затятістю й самозабуттям, що потім його ніхто не одірве — ні риболовля, ні сунично-грибна зваба лісу, ні вечірні багаття, ні…

Що це?

На його столі ожиново світилися дві великі росини… Александритові сережки. Він не повірив очам. Узяв їх на долоню, дивився, дивився, і вони мінилися, світліли разом із днем, набирали прозоро-бузкового кольору.

Він знову глянув на стіл, але того, що думав побачити, там не було. Несамовитий, сподівався побачити… кулю. Шматочок свинцю, відлитий у формі жолудя.

Вузька дерев’яна плоскодонка ішла, як стріла, і невдовзі він уже був між островом і сосною, на межі старого русла.

Надів на гачки дві дрібні картоплини, опустив повідки у воду і, притримуючи коліньми спінінгове вудлище, поплив на очеретяний коридор під островом. Хурчала, розмотуючись, котушка. Біла жилка лягала на воду. Пиляв стару вільху деркач. Як і тоді…

Хто сказав, що нічого в цьому житті не повторюється?

На тому березі з’явилася жінка, роздяглася, лишилася в купальничку тілесного кольору, від чого здавалася зовсім голою, і підійшла до води, і вдруге ступила в ту саму річку.

І попливла.

І попливла вона легко, мов риба, без хлюпоту, сплесків, зусиль, ніби народилася у воді. Зрештою так воно і було: усе живе вийшло з води.

У грудях йому щеміла ще свіжа рана. Біль був солодким.

Усе повторюється в цьому світі.

Ось вона допливла до того місця, де він опустив повідки, і лягла на спину. Лежала незрушно і звільна, як на шовковому ложі. Милуйся нею, втішайся, люби. Як любить її ця вода, це сонце і риби.

Але зараз він полював, і його лихоманив мисливський інстинкт.

Затріскотіла котушка, він кількома стрибками опинився біля спінінга, вистромив його із землі і відчув дужі пориви. З короткими перервами котушка тріщала й тріщала, він не пригальмовував її силком і незабаром побачив, що вся вона вимотана і тепер рибина ходить уздовж по руслу, а напнута жилка, мов промінь, вказує її шлях, що замкнувся у стометровому секторі. Та ось він почав звужуватись і коротшати, пориви ослабли, рибина ще пручалася тремтливим смиком, але йшла вже до берега, ішла так легко, що йому навіть подумалося, що вона, либонь, менша за ту, першу, початкові пориви здебільша оманливі, молодша риба завжди іде в боротьбу запальніше, без заощадження сил, зі сліпою впертістю.

Цього разу він уже тримав підхватець під пахвою, однією рукою стискав вудлище, а другою підмотував жилку, не знімаючи котушку з гальма, і от уже побачив, як метрів за десять від нього завирувала вода, зморена рибина виходила на поверхню, і наставала, може, найвирішальніша хвилина, яка вимагала доконечної кмітливості та уваги. Підмотуючи волосінь, він тихо пішов назустріч рибині і, коли їх розділяло метрів зо три, повів вудлищем угору і раптом побачив великий, майже людський рот з красиво вивернутими, різко окресленими жовтими губами, потім знов завирувала вода і, перекинувшись на бік, показав своє темно-золоте тіло велетенський сазан, такий великий, що Микола спершу й не усвідомив його справжніх розмірів — так могло видатися у мисливському екстазі. Та коли він обережно підвів до нього підхватець, то побачив, що сазан туди не поміститься, хіба сама голова, проте іншого побиту взяти його не було, і Микола притьма надів сітчатий ворок на чорну округлу голову, вхопив обома руками не за комель підсаки, а за обід, підняв над водою і, притискаючи до себе завмерлого, на хвилину шокованого сазана, кинувся на берег. І там, уже на острові, він ще далеченько відбіг од води, опустив рибину на траву й побачив, що це рідкісний сазан — був він не такий і довгий, може, трохи більше метра, але дуже широкий і майже круглий, вочевидь, переповнений ікрою, і важко було на око вгадати його бодай приблизну вагу — може, пудів півтора, а може, і більше…

Завтра ти сядеш у човен, і попливеш на острів, і спіймаєш рибину, яку тут іще ніхто не ловив.

А де ж Настася?

Її ніде не було. Ні на острові, ні на воді, ні на протилежному березі. Чудна. Може, десь заховалася? Він уже уявляв, як вони удвох вертатимуться човном до села, пливтимуть на цьому маленькому ковчезі немовби до свого дому, і, щоб розтягти блаженні хвилини, він не налягатиме на весла, а пустить човен за течією, і вода сама донесе їх додому.

— Настасю! — крикнув він.

Мовчок.

— Настасю-у-у!

Тільки луна. Тільки довга-довга луна озивалась до нього уже чужим сполоханим голосом.

Хвіст сазана волочився по землі, коли він ніс його до хати, а поруч вистрибувала дітвора й кричала:

— Акула! Акула!

— Каракула! — гукнув Петрусь, пишаючись тим, що це чудовисько впіймав його тато.

— Диви, яка в нього пилка на спині!

— А паща!

— Не підходь, бо вкусить, вона ще жива.

На цей шум-гам нагодився Мурмишка — саме тоді, коли Микола поклав сазана у ночви і, приховуючи хвилювання, споглядав свою здобич з незалежним виглядом тертого рибалки. Мабуть, не випадково першим серйозним свідком його тріумфу мав стати Мурмишка, чоловік, який більше за інших тямив на цьому ділі і міг оцінити Миколин успіх по щирості, хоча й не без ревнощів, тут уже який ти не є, а позаздрити мусиш, і чим дужче, тим краще, у цьому чи не найбільша втіха такого моменту.

Мурмишка глянув у ночви, і його очі зробилися точнісінько такими, як тоді, коли він показував, як дивиться короп, перш ніж набрати розгону і перестрибнути через волок.

— Пля-а-а-а… — сказав він.

— Ну як? — підсипав Микола жару.

— Пля-а-а… — Мурмишці відібрало мову.

— Ви такого ловили коли-небудь?

— Дика самка, — нарешті видавив він із себе і нервово почухав лисину.

— То ловили чи ні?

— Дика самка, — повторив Мурмишка, наче його побив родимець. Не втерпів, нагнувся, помацав живіт.

— Тут, пля, самої кашки більше трьох кіл. А всього… всього… нє, без кантера не скажу. То шо ти мене питав?

— Чи ви ловили такого коли-небудь?

— Ні, не ловив, — повагавшись, зізнався Мурмишка. — У нашому селі такого ніхто не ловив. Це я тобі точно можу сказати, бо в сіті такі коропи не йдуть.

— Скільки ж йому років? — спитав Микола, віддячуючи Мурмишці за щирість визнанням його неабиякого авторитету.

— Та скіки? Це, ма’ть, з отих, шо плавали тут ше до гесу. А гесові вже годів з тридцять. От і прикинь.

— Може, це той, що вистрибнув з вашої пазухи? — пожартував Микола, але Мурмишці це не сподобалося.

— Якби мені, пля, ноги не крутило, то я показав би, як тре ловить.

І пішов з двору на прямих ногах, як журавель. Коло хвіртки зупинився, спитав:

— То це ти його під руслом узяв? Там, де я казав?

— Там, там! Спасибі, дядьку, за науку.

— Ну-ну, — кивнув собі Мурмишка і швиденько подибав додому. Невже почне мостить «закидуху»?

Так, тепер черга за Сергієм, сьогодні він не на зміні. Тому, правда, до всього байдужки, але тут почуха потилицю.

— Іванку, — попросив Микола малого. — Ану, катни за татом, нехай швиденько прийде.

Іванко хоча й викапаний татусь, але проворний: одна нога там, друга тут.

— Немає тата!

— А де?

— Повіз тьотю Настасю на станцію.

— Яку станцію?

— На поїзд.

— Ти щось переплутав.

— Нє, мама каже, тікишко поїхали. Тато скоро вернеться, а тьотя Настася — нє.

— Куди ж вона поїхала?

— Додому.

До якого дому, дитино? Нема в неї дому. Нема. Він розминав сигарету, і тютюн сипався з неї, поки не висипався увесь. НЕМА!!!