Нові пригоди самоходика

Чаплиний, або Чаплинець, — це величезний острів, формою майже круг діаметром щонайменше півкілометра. Як і в більшості островів на Озерищі, береги його заросли деревами, а на середині подекуди видніють низенькі сосонки. Тільки на відміну від горбистих островів — Буковця чи Лугового — Чаплинець рівний, мов величезна сковорода.

Найкраще це видно в пору літньої спеки. Бо весною Чаплиний острів вкривається молодою травою, селяни женуть сюди корів і коней на випас; але що ближче липень, то дужче висихає земля, а зелень трапляється ще тільки на берегах, у затінку дерев і над водою. Середина Чаплинця стає неродючою пустелею, розжареною сонцем.

Мандрівник, який прибуде сюди саме в таку пору, опиниться в похмурій, гнітючій місцевості. Це величезний шмат землі, де марно шукати на піску свіжого сліду людської ноги. Перед очима стелиться килим мохів і сухого бадилля, що тріщить під ногами. Мохи руді й сірі, часом іржаві або червонуваті, тут і там видніються великі латки жовтого піску, облямовані сірою, спаленою сонцем травою. Де-не-де на неродючому грунті зажовтіє заяча капуста чи витягнеться вгору квітка звіробою; якась низенька сосонка судорожно вчепилася за пісок. Подекуди можна побачити великі килими крихкого, мов скло, вересу, який тут рано зацвітає.

Самітний мандрівник на Чаплинці чує тільки, як шарудить мох і тріщить під ногами верес; натрапляє на якісь ледь помітні стежинки, що їх навесні протоптали тварини, а може, й люди. Не чутно тут пташиних голосів; птаство обминає неродючу, вигорілу середину острова. Найчастіше сюди заглядає хіба що лисиця, полюючи на зайців-русаків, які необачно забігли в це місце.

І ось через цей острів ішов Чорний Франек, а я крався вздовж похмурого тінистого берега. Він ішов на схід, перетинаючи острів посередині. Прямував до найнижчої частини Чаплинця, де берег острова підступив до материка, а вузька протока заросла високим очеретом, в якому гніздилися чаплі.

Чорний Франек ішов повільно, бо дуже припікало сонце. Я у затінку дерев прискорив ходу і перегнав його. На східному березі я опинився далеко швидше за нього.

До низинної частини острова доходила волога з озера, і тут росла буйна трава. У морі очерету була прорізана вузенька стежечка, що вела до мілкого броду — єдиного сполучення між островом і материком. У високих гумових чоботях можна було вийти з острова, ідучи між щільними стінами зеленого очерету. Мабуть, навесні сюдою переганяли худобу на Чаплинець.

Я побачив маленький пагорб, вкритий молодими соснами, і сховався там, гадаючи, що Чорний Франек простує до броду і за мить з’явиться неподалік від мене. Визираючи з-за сосонок, я бачив клаптик пустелі Чаплинця, звідки повинен був надійти Чорний Франек. Позад мене було море очерету, що хвилювалося від легкого вітру.

Невдовзі я переконався, що Чаплинець зовсім не такий безлюдний, як мені здавалося. З-за купи вільшини над берегом озера почулися людські голоси.

Зацікавлений, я підкрався ближче, і перед моїми очима відкрилася облямована очеретом глибока затока, що врізалася в берег, а на березі затоки стояли пан Анатоль і пан Казик. За кілька метрів од них лежали на траві п’ятеро підлітків з ватаги Чорного Франека. Отже, їхній шеф справді сам пішов на зустріч з Вацеком Краватиком, але мав на острові «охорону».

Пан Анатоль то сердито, то благальне звертався до хлопців:

— Ще раз прошу вас, віддайте човна. На тому боці озера лишилися наші дружини й дуже тривожаться, що нас досі немає. Ви хочете, щоб вони похворіли з переляку?

Хлопці голосно зареготали, а один сказав:

— Шановний пане, ви знову тієї самої. Ми нічого не знаємо про ваш човен. Прийшли сюди й бачимо: два типи ловлять рибу. А ви до нас із претензією: де човен? Звідки нам знати?

Другий хлопець додав:

— Ви погано прив’язали човен до берега і його знесло. Ми чекаємо колегу, і ваш човен нас не обходить. Взагалі, ми б пошукали його, але не задарма. То ж треба полазити по очереті, забрьохатися по пояс, ще можна й застудитись. А в очереті ж п’явки і всяка нечисть. Та за п’ятдесят злотих можна ризикнути…

Пан Анатоль глянув на очерет і теж, мабуть, подумав про огидних п’явок. Пан Казик затято мовчав, певно, ладен дати й сто злотих, аби тільки опинитися в своєму таборі, біля дружини.

Для мене все було зрозуміло: обидва чоловіки ловили тут рибу, прив’язавши десь поблизу човна. Хлопці заховали його, а тепер вимагали викупу.

«Вирвуть п’ятдесят злотих, і човен знайдеться», — сердито подумав я. Але якби я втрутився, то міг би зіпсувати справу. Хлопці пішли б геть з острова, а човна було б дуже важко відшукати в гущавині очерету.

Я вже хотів знову сховатися в сосонках, коли раптом з’явилася нова постать.

Звідки цей чоловік зненацька взявся на березі затоки? Може, як і я, висліджував Чорного Франека? А може, заховавшись у кущах, стежив за рибалками й хлопцями?

Капітан Немо!

Невисокий, у чорному дощовику з накинутим на голову каптуром, хоч була спека.

П’ятеро підлітків роззявили від подиву роти, так і застигли на березі, втупившись у невелику незнайому постать. Капітан Немо махнув своїм спінінгом і, обернувшись до очерету, кудись вказав панові Анатолю.

— Так, так! Там. Я вже бачу нашого човна! — радісно скрикнув пан Анатоль.

І, забувши про п’явок, кинувся в очерет, а за ним пан Казик.

Капітан Немо обернувся до хлопців. Його погляд ніби паралізував їх і прибив до землі. Вони не ворухнулися навіть тоді, коли обидва рибалки витягли човна з очерету й, бурмочучи слова подяки на адресу Капітана Немо, відпливли від берега.

Раптом до затоки вибіг Чорний Франек. Одним поглядом окинув гурт своїх товаришів і Капітана Немо.

— Зловіть його, хлопці! — гукнув він. — Зловіть і здеріть отой чорний каптур!

Хлопці зірвались на ноги. Щось блиснуло в їхніх руках, — це були фінські ножі! Чорний Франек випередив їх і величезними стрибками побіг до Капітана Немо, що стояв на березі.

Той не тікав — хоч Чорний Франек біг до нього з диким вереском — і я не кинувся на допомогу Каштанові — я зрозумів: він щось задумав. У його руці майнув спінінг, я почув різкий свист волосіні. Великий олов’яний важок пролетів у повітрі і вцілив Чорного Франека просто в живіт. Хлопець зігнувся від того удару, ніби його вдарили кулаком. Може, йому не так заболіло, як вразив несподіваний точний удар.

Він став і схопився за живіт. Тим часом Капітан Немо відвернувся, стрибнув одягнений у воду і побіг через мілину до човна пана Анатоля. Дедалі ставало глибше, і він мусив пливти у важкому дощовику з каптуром на голові. А пан Анатоль замість зупинити човна й зачекати, ще дужче наліг на весла. Напевно, його злякали ножі в руках бешкетників, що вже підбігали.

Чорний Франек забув про біль і скидав із себе штани й сорочку. Те саме робила і його ватага. Вони добігли до озера й з розгону один за одним пострибали у воду. Ось уже пливуть за головою в каптурі, що видніється над водою. Але Капітан Немо, видно, добре знав цю затоку. Він доплив до нової мілини й рушив нею по пояс у воді. Бешкетники тільки допливали до мілини, криком підганяючи один одного.

А Капітан наче вже й не поспішав. Розбризкуючи воду, прямував до стіни очерету. Коли хлопці допливли до мілини, — він саме заходив в очерет.

Пан Анатоль і пан Казик були вже далеко від берега.

«От негідники, не взяли Капітана Немо!» — з гнівом подумав я.

Як же я шкодував, що мій самохід на тому боці острова і я нічим не допоміг Капітанові Немо. Може б, таким чином я познайомився з ним і став би його приятелем?

Коли Чорний Франек із своєю ватагою добрались до очерету, раптом почувся гуркіт мотора й на озеро вилетів, ніби викинутий якоюсь могутньою силою, глісер. Чудовий, на тридцять кінських сил, мотор грав на найбільших обертах.

— Утік! Утік! — повторював я в захваті, така велика радість охопила мене.

Глісер раптом звернув. Розбризкуючи воду, аж білу від піни, від обминув ватагу й блискавично причалив до берега. Не вимикаючи мотора, тільки прикрутивши гвинта, Капітан Немо вискочив на берег.

Не поспішаючи, позбирав розкиданий там одяг хлопців, поскладав ножі і вкинув усе в глісер. Відкрутив гвинта й поволі відплив од берега. Ще насварився на підлітків своїм спінінгом, а потім зайшов до кабінки й збільшив швидкість. За мить його вже не було в затоці. Я чув тільки, як віддалявся гуркіт мотора, а хвилі, що їх здійняв глісер, ще якийсь час з силою билися об берег острова.

Чи можна описати, що тепер зчинилося біля затоки?

Хлопці вийшли на берег мокрі, напівголі, в самих плавках, залунала голосна лайка. Та незабаром увесь їхній арсенал прокльонів вичерпався, вони посідали на березі й почали жалітись:

— Забрав мою останню пачку цигарок…

— У мене був такий гарний ніж…

— У мене в кишені було тридцять злотих і документи.

— Забрав таку гарну сорочку…

— Мої штани були як нові.

Тільки Чорний Франек не бідкався. Він сидів на траві, підтягнувши коліна під підборіддя, й похмуро мовчав, дивлячись туди, де зник глісер.

Проте його мовчання сприйняли як вияв поразки. І відразу ж посипалися докори і скарги:

— Ти винен у всьому. Навіщо звелів напасти на нього? Він пішов би своєю дорогою і ми мали б спокій.

— Романова правда, який з тебе ватажок? Вже нема чого їсти, овече м’ясо зіпсувалося, в таборі нас загризають комарі. Треба ховатися від міліції. А ти що?

— Зосталися без одежі, і тепер дівчата засміють нас.

— Ось побачиш, сьогодні ввечері Роман проведе нараду й відбере в тебе командування.

Якийсь час Чорний Франек терпляче вислуховував ці звинувачення. Наче не міг ніяк позбутися думки про Капітана Немо. Та раптом зірвався на рівні.

— Цитьте, наволоч! Через кого весь цей клопіт? Хіба я не забороняв вам красти байдарки і забивати вівцю на острові? Ви послухали не мене, а Романа. Я казав: не робіть шелесту в перші дні по приїзді на озеро. Готуйтесь до великого стрибка. Але ж ви, дурні, слухаєте Романа. Бутлів і ламп теж не треба було красти в гарцерів. А тепер мусимо ховатися в таборі й нікуди навіть носа не вистромлювали.

Його перебив котрийсь із голяків:

— Великий стрибок? Де в тебе той великий стрибок?

— Якраз готується. Можна буде заробити добрі гроші. Якщо ми їх здобудемо, перевернемо догори дном усе озеро і зникнемо. Поїдемо на море, розумієте? Але спочатку я повинен запопасти Капітана Немо. Сьогодні ввечері відбудеться нарада й ви мусите вибрати: Чорний Франек чи Роман. А зараз повертаймося до табору, може, дівчата дадуть нам якесь лахміття.

Після цієї промови хлопці підбадьорилися. Слухняно підвелися й рушили за Чорним Франеком.

Перейшли брід і опинилися на польовій дорозі з вербами обабіч. Але відразу ж звернули з неї до озера. Тоді я теж перейшов брід. Обережно вистромив голову з-за очерету й побачив, що вони йдуть стежкою навпростець через поле. Стежка огинала зарості й пролягала до затоки Озерища, що виднілася між деревами.

Я помітив, що хлопці дедалі частіше розглядаються на всі боки, наче хочуть упевнитись, що ніхто не стежить за ними. Усе вказувало на те, що табір десь дуже близько.

Поле було велике, на ньому росла картопля. Мов на долоні, лежала переді мною вся місцевість аж до озера. Усе на полі було мені добре видно. Але й мене відразу помітили б, якби я вийшов з очерету.

Отож я набрався терпіння й чекав. А вони йшли все повільніше і все частіше оглядалися довкола. Нарешті зупинились на березі озера. І за мить зникли. Наче провалилися в озеро.

«Може, це засідка? — міркував я. — Полягали в кущах над водою і оглядають поле».

Я ще якийсь час зачекав, потім вирішив ризикнути. Але пішов не стежкою через картоплище, а попід очеретом. Потім, обережно скрадаючись від куща до куща, опинився на тому місці, де вони зникли з очей.

Від них не лишилося й сліду. Може, відпливли човном або очеретяними плотами?

Звідти я бачив той берег з темною стіною лісу й метрів за сто від нього — маленький, схожий на зелений горбок, острівець. Його оточували густі зарості очерету, й він здавався болотистим, приступним тільки для водяного птаства.

Та зненацька в зелені дерев на острівці майнуло щось світле. Раз, удруге, втретє… Так, це шестеро голих хлопчаків обережно виходили з води й зникали в очереті. Отже, саме цей маленький острівець був їхнім таємним табором? Вони перебиралися туди на в’язках очерету. Чудове місце знайшли. Нікому, хто пропливав поряд, мабуть, і на думку не спадало, що в зеленій гущавині дерев і кущів ховається ватага молодих розбишак.

Швидкою ходою повертався я на Чаплинець, а потім брів через нього туди, де залишив свій самохід. З ранку я не мав ні ріски в роті, але не відчував ні голоду, ні спраги. Мені не давала спокою думка про карту. Що то була за незвичайна карта, коли Вацек Краватик і Бородань хотіли заплатити за неї стільки грошей? Що мали означати Краватикові слова: «Ця карта відшкодує нам усе сторицею»?

«Я повинен глянути на ту карту, перш ніж вона опиниться в руках Вацека Краватика», — подумав я.

Водночас мене починали гризти докори сумління. Хіба я для того прибув на Озерище, щоб воювати з Чорним Франеком чи роздивлятися рибальську карту? Чи варто встрявати в усе те, коли мені треба розшукати Чоловіка з рубцем і затоплений скарб?

Я перейшов пустку Чаплинця і вийшов на другий бік острова. На мілині я вже не бачив яхти Вацека Краватика. Вона відпливла, поки я стежив за Чорним Франеком.

Я заліз у самохід і скоро наблизився до того місця, де стояв мій намет, а поряд мешкали лицарі спінінгу з дружинами.

Перед моїм наметом, на моїй газовій плитці, на моїй сковороді смажила велику щуку Марта з білявою косою. І в сусідів теж смажили рибу — трьох дрібненьких красноперів та одну пліточку.

Пан Анатоль глипав на величезну щуку на моїй сковороді; відчувалося, що йому хочеться заговорити, але він мовчав. Та велика щука вбила в ньому бажання повчати, а запитувати, мабуть, було не в його натурі.

Коли я підплив до берега, Марта, побачивши мій автомобіль на воді, не здивувалася. Тільки сказала:

— Як це я відразу не здогадалася, що ваша машина — амфібія? Тепер я знаю, як ви опинилися на тому боці, хоч не перепливали поромом. І ще знаю, що ви такий самий таємничий птах, як і Капітан Немо.

За хвилину додала, показуючи на сковороду:

— Тільки оцю щуку спіймала. Сподіваюсь, ви не гніваєтесь, що я без дозволу взяла з вашого намету плитку й олію? Але ж з однією щукою не варто повертатися додому. Я голодна, а ви теж, напевно, нічого не їли.

В ту мить я відчув страшенний голод. Вона казала правду: був полудень, а я з ранку нічого не їв. Щука так пахла, що в мене аж у животі закрутило.

— Ви що, дотримуєтеся прислів’я: «Шлях до серця чоловіка — через його шлунок»? — спитав я, підсідаючи до сковороди зі щукою.

Вона вдавано серйозно кивнула головою.

— Справді, в мене варто закохатися. Ви щодня мали б на обід чудову рибку.

— А я гадав, що це ви закохалися в мене, — сказав я здивовано. — Тут вам усі ознаки: ви не можете жити без мене. Коли я стомлений повертаюсь до свого вігваму, то застаю чарівну особу, яка смажить мені чудову рибку. Господи, може, це я в раю?

Пана Анатоля і його Мишку все ж таки перемогли пахощі, що розходилися від моєї сковороди. Вони підійшли до нас. Мишка сказала до свого чоловіка з ледь помітним докором у голосі:

— Ось яку рибу ти повинен ловити, Анатолю.

— І ловитиму, — гордо запевнив пан Анатоль. — Тільки хотів би знати, де ви зловили цю щуку?

Дівчина показала пальцем місце метрів за сто від нас.

— Он там, неподалік від старого дуба.

Пан Анатоль знизав плечима.

— Згідно всіх відомих мені правил рибальства, там не може жити щука. Замало очерету. Вона любить ходити попід очеретом.

Марта тяжко зітхнула.

— Я не знаю. Може, це якась приблудна щука?

— Так, — погодився він, — Тут маємо справу з нетиповим явищем.

Мене дратували балачки пана Анатоля. Крім того, я не міг йому пробачити, що він не допоміг урятуватися Капітанові Немо.

— А може, ваша теорія хибна? Півдня ви ловили коло Чаплинця, але, як бачу, спіймали тільки чотири маленьких рибки.

Він махнув рукою.

— З нами сталася страшна пригода і тому нам не пощастило й з рибою. Якісь злодії вкрали наш човен і сховали в очереті. А потім вимагали за нього п’ятдесят злотих. І все було б добре, якби в цю справу не втрутився ще один чоловік, якийсь, мабуть, божевільний. Чув, як ті злодійчуки гукали на нього: «Капітан Немо». Замалим не дійшло до бійки, ті вже вихопили ножі.

— А ви, звісно, втекли, — мовив я.

— Відплив, — з притиском відповів пан Анатоль. — Я в бійки не встряю. Немо має якісь рахунки з тими бешкетниками, але навіщо втягати в ту справу нас? Щоправда, він показав, де наш човен, але ми й так, без нього, за п’ятдесят злотих дістали б назад човна. Я ніколи не втікаю, щоб ви знали. — І він з великою гідністю повернувся до свого намету.

Здавалося, пан Анатоль трохи образився на мене.

Я сидів сердитий, роздратований його балаканиною.

— Чому ви не їсте? — спитала Марта.

І тільки тепер я побачив, що тримаю на колінах тарілку з трьома шматками смаженої щуки.

— Відрізати вам хліба?

Це її піклування тільки долило масла в огонь. Я ще дужче розсердився.

— А може, ви вже відразу покладете мені й шматок щуки до рота? — передражнив я її ввічливий тон. — Чи ви думаєте, що я не здогадуюсь про причину цього піклування? Ви хочете довідатися, де розташований табір Чорного Франека. Вчора ви навмисне розповіли мені про той перстень, знаючи, що це підохотить мене шукати табір. Та я розчарую вас: я не знаю, де табір. Не знаю та й годі. А якби й знав, то однаково не сказав би вам про це, бо не хочу, щоб через якийсь дурний перстень ви заводили сварки з головорізами. А взагалі, запевняю вас, ватага Чорного Франека мене анітрохи не обходить, я маю інші справи.

Напевно, зозла я бовкнув зайве. Бо вона відразу підхопила мої слова.

— Інші справи? Які?

— Он як! — обурився я. — Ви хочете стати моїм сповідником?

— Не розумію, чому ви так гніваєтесь? Не знайшли табору, то й не знайшли. Мені вже байдуже за той перстень. І хлопець, що подарував його, став мені байдужий, відколи з’явився Капітан Немо. Я віддала б сто таких перснів, щоб познайомитися з тим капітаном! Ви бачили його сьогодні?

— Бачив, — буркнув я. — Він був на Чаплинці й, здається, вистежував Чорного Франека, щоб знайти таємний табір ватаги. Тільки, як завжди, в ньому перемогло благородство. Він побачив, у якій скруті опинився пан Анатоль і недоречно втрутився. Ви самі чули, що казав пан Анатоль.

І я докладно розповів їй про всю пригоду.

— Який він чудовий! Який незвичайний! — захоплювалася Марта. — Сам проти: шести головорізів? Це справжній герой. Мені здається, що я кохаю Капітана Немо.

Я відставив тарілку на траву.

— То, може, я залишу цю щуку, якщо ви змінили об’єкт своїх ніжних захоплень? Віднині ви, напевне, смажитимете рибку не для мене, а тільки для Капітана Немо?

Дівчина засміялась.

— То ви такий ревнивий? А взагалі, хотілося б знати, що ви робили на Чаплинці, коли Капітан Немо сам один боровся з головорізами?

— Я сидів у кущах, — нахабно відповів я.

— Невже? Не думала, що ви такий дріб’язковий.

— Бо це була не дріб’язковість, а завбачливість. Запевняю вас, що моє серце аж рвалося до боротьби поруч з Капітаном Немо. Але тоді я мусив би вийти із схованки і не знайшов би табору Чорного Франека. Коли я переконався, що Капітан Немо дасть собі раду без мене, я зостався у схованці.

— Розумію, — хитнула вона головою. — Отже, ви все-таки знаєте, де розташований табір тієї ватаги.

— Звичайно, знаю. Проте не скажу вам, бо не хочу, щоб через той перстень ви зчинили нову веремію. Ви поїдете туди зі своїми братами, Чорний Франек не віддаватиме персня, може дійти до бійки. За що? За перстень? Зрештою, ви ж уже кохаєте Капітана Немо.

— Так, він мені подобається у сто тисяч разів більше, ніж будь-хто інший, — задерикувато відповіла вона. — Він став моїм ідеалом.

Мене щось шпигнуло.

— Визнаю, що він чудовий, — підтвердив я, подумавши з хвилину. — Мені подобається його відвага і спритність. Проте не все у його поведінці можу схвалити.

— Невже? Проти чого ж ви заперечуєте?

— Я вважаю, що дарма він стукнув олов’яною кулькою Чорного Франека. А якби поцілив в око?

— Капітан Немо не промахнеться. А крім того, що ж це? Ви стаєте оборонцем бешкетників? А що зробив би Чорний Франек, якби зловив Капітана Немо? Чи теж боявся б скривдити його?

— Не знаю, що зробив би Чорний Франек. Але не слід боротися його засобами. І друге. Навіщо він забрав одяг? Узяв би ножі та й годі. Мені неприємна та ватага, але ж хлопці сидять зараз скоцюрблені з холоду, і їх кусають комарі!

Не знаю, чи я зміг її переконати. Якийсь час вона сиділа замислена, може, обдумуючи вчинки Капітана Немо. А я помив сковороду в озері, потім запалив люльку і сів перед наметом.

— Мою історію з перснем, — знову почала дівчина, — ви визнали не гідною уваги. Сьогодні ви сказали мені, що ватага Чорного Франека не обходить вас, бо ви маєте якусь важливішу справу. То навіщо ж ви вистежували Чорного Франека і так хотіли знайти його табір?

Мені сподобалась її проникливість. Я всміхнувся і подумав, що, напевно, не станеться нічого поганого, коли я розповім їй про зустріч Вацека Краватика з Чорним Франеком.

— Фй-ю-у! — свиснула вона протягло, дуже заінтригована. — їм так потрібна та карта? Ладні за неї заплатити?

А потім, уважно поглянувши на мене, мовила:

— Розумію, ви не хочете сказати мені, де розташований табір Чорного Франека. Та чи не варто розповісти про це Капітанові Немо? Адже ви припускаєте, що й він вистежував Чорного Франека, щоб знайти його табір. Хоча він потім вирішив урятувати з скрутного становища тих двох чоловіків і, може, втратив єдину нагоду знайти табір.

— Еге ж, — знизав я плечима. — Охоче розповім йому, де табір. Але як з ним зв’язатися?

Марта подивилася загадково.

— Коли я йшла до вас… — почала вона пошепки, щоб ще більше підкреслити таємничість справи. — А щоб ви знали, сьогодні я не взяла човна, а прийшла сюди пішки, берегом озера, майже чотири кілометри…

— Ну, кажіть швидше, — роздратувався я.

— Заждіть хвилинку, зараз про все дізнаєтесь. Ідучи сюди берегом, я придивилася до трухлявого стовбура старого дуба, який росте за півкілометра звідси, на березі озера. Низько над землею в ньому величезне дупло; там може сховатися доросла людина. Я й сама колись ховалася в ньому від дощу. Отож у цьому дуплі лежав… мокрий одяг Капітана Немо.

— Що таке?! — підхопився я з землі. — Це чудова нагода. Ми можемо зустріти там Капітана Немо.

— Не підемо ж ми туди й не будемо чекати, коли він повернеться по своє вбрання. Адже невідомо, коли він туди прийде. Я гадаю, найкраще напишімо до нього листи. Ви — з повідомленням про табір Чорного Франека. А я — освідчення в коханні.

— Я напишу, що хотів би зустрітися з ним і порозмовляти.

— Про що? — зацікавилась вона.

— Він, певне, міг би допомогти мені в одній справі.

Вона махнула рукою.

— Ет, ви теж хочете бути таємничим, мов Каштан Немо.

В самоході в мене була течка з поштовим папером і олівцями. Один комплект — поштовий папір і конверт — я дав Марті, а сам почав шкрябати на другому.

«Шановний Капітане Немо!

Я стежив за вашими сутичками з ватагою Чорного Франека. Хоча не всі Ваші вчинки я схвалюю, все ж розумію, яка ваша мета. Я прибув сюди з певною місією, справа благородна. Буду дуже вдячний, якщо ви захочете зустрітися зі мною у призначений вами час і в зручному для вас місці. Я живу в наметі за п’ятсот метрів від трухлявого дуба, де ви знайдете цього листа. Маю автомобіль-амфібію, по ньому ви зможете мене впізнати.

P.S. Табір Чорного Франека міститься на маленькому острові біля Чаплинця».

Я заклеїв листа і ще трошки зачекав, поки Марта напише своє освідчення в коханні. Нарешті й вона заклеїла конверта.

— Ходімо! — сказала дівчина, встаючи з трави. — Мені вже треба повертатися додому, а цей дуб по дорозі. Ви проведете мене?

Вона взяла свою складану вудку, й ми пішли берегом. Обоє мовчали, мабуть, кожен з нас міркував, як Капітан Немо реагуватиме на наші листи.

Ще я думав, навіщо саме в тому трухлявому дубі він залишив мокре вбрання, а не забрав його з собою, адже він десь, мабуть, живе?

Дупло було глибоке. Капітан Немо застромив у нього палиці і, наче на вішалці в шафі, сушив у дубі своє мокре рибальське вбрання.

Ми поклали листи в кишеню куртки, а потім я попрощався з Мартою і пішов до свого табору. Хотів трохи заснути, відпочити перед походом, запланованим на сьогоднішню ніч.

На озері в червоному світлі призахідного сонця голосно кричали чайки, ніби сварилися за вечерю. Над берегом низько літали ластівки, збиралося на дощ.

Повертаючись до намету, я все поглядав на той бік озера. Чому немає Чоловіка з рубцем? Невже всі мої розрахунки й припущення не справдяться? Невже подорож на Озерище по затоплений скарб закінчиться для мене поразкою?

Раптом від старого дуба я почув гуркіт мотора глісера. «Немо був поблизу дуплистого дуба. І, може, навіть бачив нас. А тепер відплив», — подумав я.