Нові пригоди самоходика

Бронка повернулась аж увечері. Вона була дуже голодна і здавалася стривоженою, хоч намагалась приховати це від мене. Я не набридав їй запитаннями і поклав мовчки чекати, поки вона сама схоче про все мені розповісти.

Вітер стих, озеро поволі заспокоювалось. Але вечірнє повітря було холодне. Щоб не змерзнути, я мусив натягти грубого светра. Подумав, що й дівчині, певно, холодно, і дав їй свою шкіряну куртку.

Замість подякувати, вона глузливо сказала:

— І де ж та ваша чудова пригода?

Спершу я хотів був пустити повз вуха цю її відверту зачіпку.

Однак відповів:

— Мені здається, що тобі сьогодні не бракувало пригод.

Я ліг на ковдрі поблизу намету й дивився на озеро.

Того вечора у моїх сусідів був радісний настрій. Уперше пан Анатоль із паном Казиком привезли чимало риби. Насмажили на вечерю і тепер усі четверо сиділи перед своїми наметами і розмовляли. Точніше, пан Анатоль виголошував промову про рибальство.

Не розумію цієї пристрасті. Крім того, я не вважаю спортивною ситуацію, коли з одного боку зручно стоїть на березі тепло вдягнений, у довгих гумових чоботях літній чоловік, а його «суперником» є пліточка, маленька весела рибка, що гасає в озері. Мені більше до душі інші заняття. Правда, за них нікому не дають медалей, не порівнюють рекордів, нікого не оголошують ні князем, ні королем, ні навіть лицарем. А може, слід було б відновити інститут мандрівних лицарів, щоб вони під час відпусток мандрували по країні, допомагаючи слабшим і борючись зі злом?

Мої роздуми перебили Телль із Яструбом. Вони причалили байдаркою до берега тоді, коли Бронка скінчила їсти обід, який я залишив для неї у казанку.

Яструб перший вистрибнув на землю і, похитуючись на своїх цибатих ногах, відразу підійшов до дівчини.

— Мене не обдуриш! — закричав він пискливим голосом. — Ти з ватаги Чорного Франека! Що ти тут робиш? Чого прийшла? Знову якийсь бешкет хочете зчинити? Твій Чорний Франек дістав сьогодні добрячого прочухана від своїх приятелів. Але ми й так виженемо вас звідси під три вітри.

Дівчина не обізвалася, тільки нижче схилилася над казанком. А Яструб, мов не помічаючи мене, сказав до Телля, що витягав байдарку на берег:

— Може, заберемо її до нашого табору? Якщо вони беруть у полон, то й ми можемо зробити так само.

Телль пустив ті слова повз вуха. Підійшов до мене, привітався, але і його інтригувала присутність Бронки.

— Ви знаєте, що вона з ватаги Чорного Франека?

— Була. Вона порвала з ними, — пояснив я..

— Як це: порвала? Сьогодні до обіду вона була разом з Чорним Франеком на острові Буковець серед кемпінгів. Планували якийсь напад чи нову крадіжку.

Бронка дуже дивно зреагувала на ці слова.

— Порвала? Я зовсім не порвала з Чорним Франеком! — вигукнула вона до Яструба. — Не порвала й не порву з ним, розумієте?

Яструб аж узявся руками в боки.

— Ну, ви чуєте? Тепер бачите, кого ви прихистили?

— Я повинен звернути вашу увагу, що місце, де я живу, вважаю нейтральною територією. Бронка користується правом недоторканності. Ви знаєте, я не схвалюю вашої війни з ватагою. Бронка оселилася тут як моя знайома.

Вільгельм Телль невдоволено похитав головою.

— Так не можна, пане Томашу. Який же це нейтралітет? Виходить, ви допомагаєте ватазі Чорного Франека. А ви ж знаєте, ми щиро хотіли з ними помиритися. І що вийшло? Вони знову підступно прокралися до нашого табору й поперевертали намети. Тепер уже не може бути мови про спокій над озером. Або ми, або вони.

— Авжеж! — вигукнув Яструб. — Або ми, або вони.

Хлопці відпливли. А я, дивлячись їм услід, сумно подумав, що, мабуть, на якийсь час утратив приятеля, з котрим пережив стільки чудових пригод.

До мене підійшла Бронка. Сіла на ковдрі. Так, як і я, дивилася вслід байдарці.

— Картаю себе, що покинула Франека. Та ще тоді, коли всі його кидають. Там уже ніхто його не слухається.

— Не матиме Франек карти, не одержить грошей від Краватика, — міркував я вголос. — Ватага не виїде до Сопота, Франек не буде знову ватажком.

— А от і буде! Ще сьогодні буде! — обурилася Бронка. — Ви не знаєте Франека. Він чудовий хлопець.

— Готується до якогось нового бешкету? — глузливо запитав я.

— Дізнаєтесь. І дуже швидко, — промовила вона крізь зуби. А потім, ні з того ні з сього, розплакалась.

— Не люблю плаксіїв, тюхтіїв і слиньків, — сказав я трохи жорстоко. — Дати тобі снодійний порошок? Іди спати. Завтра прокинешся веселіша.

Вона взяла порошок і, хлипаючи, пішла до намету.

О десятій годині вечора на мене чекала зустріч з Капітаном Немо. Я подумав, що коли цього разу Немо поведе зі мною відкриту гру, я розповім йому про затонулу вантажівку і намагатимусь залучити його до співробітництва.

У цю мить я згадав про Несправжнього Орнітолога і його чарівну дудку.

«А може, взяти і її на зустріч із Капітаном Немо?» — подумав я.

Адже зустріч мала відбутись на мисі Судака, де поблизу в ліску мешкав Орнітолог. Я не чекав ніякої поганої пригоди, але про всяк випадок, — скоріше для жарту, — надумав озброїтись дудкою. Знайшов її у самоході й поклав до кишені.

Стемніло, наближалася десята година.

Бронка вже, мабуть, смачно спала в наметі. У моїх сусідів теж панувала повна тиша. Я ввімкнув мотор самохода й дуже повільно, майже без шуму й плюскоту виїхав на озеро. Не засвітив автомобільних фар, бо мис Судака лежав навпроти мого намету, я добре знав цю частину озера.

Плив я не поспішаючи, щоб не прибути на побачення раніше, ніж треба. Але не хотів і спізнюватись.

Незважаючи на темряву, берег і дерева на мисі вимальовувались широкою чорною смугою, а незабаром почулося хлюпання хвиль, що розбивалися об піщану косу, Мене трохи здивувало, що я не чую гуркоту глісера, але я подумав, що, може, Капітан Немо трохи спізниться на побачення.

Була рівно десята, коли я прибув на мис Судака. Самохід я завів в очерет, пішов на кінець мису і сів під кущем над самою водою.

Мис Судака здавався безлюдним і спокійним, тільки тихенько й монотонне шумів лісок і хлюпотіли хвилі в озері. Тому я аж здригнувся, коли зненацька в очереті грубим голосом озвався старий качур. Потім загув над головою великий хрущ.

Минуло п’ять хвилин, потім десять. Люлька починала пригасати, а Капітана Немо все не було. Може, він передумав?

На коротку мить крізь хмари прорвався шматочок місяця, схожий на переламану навпіл золоту монету. Але відразу ж зник, і темрява згустилась. Я глянув на годинника. Пройшло вже п’ятнадцять хвилин від призначеного часу нашої зустрічі.

І раптом я відчув, що за моєю спиною хтось є. Я швидко обернувся. Так, хтось ішов попід ліском. Низька чорна постать наближалася до мене нечутно, мов привид.

Я зірвався на рівні. Це був Капітан Немо у своєму чорному плащі, з насунутим на голову каптуром. Він спинився за три кроки від мене і жестом руки показав, щоб я сів. Він і собі присів. Аж до болю в очах я намагався роздивитися в мороці обличчя Капітана Немо, щоб запам’ятати в ньому якусь характерну подробицю. Але темрява так само щільно вкривала його обличчя, як чорний плащ прикривав його тіло, а каптур — голову й волосся.

Ми ще не встигли перемовитись і словом, як раптом від лісу пролунав крик:

— Ловіть його! Він там. З краю півострова! Хлопці, ловіть його!

В одну мить і я, і Немо зрозуміли, що ми оточені ватагою Чорного Франека. З вереском, ламаючи гілля, вони йшли на нас щільною лавою від лісу. Дістали десь човен і підпливли з води, загороджуючи нам дорогу до самохода й глісера, що стояв десь в очереті.

У мене в голові зароїлося багато планів порятунку. Але жодного не можна було здійснити. Стрибнути в озеро? Але там є човен, який відразу ж нас наздожене. Пробиватися крізь лаву й тікати в ліс? А якщо нас спіймають?

— Я вже бачу їх! — кричав Чорний Франек. — Пильнуйте, вони захочуть пробитись…

Отже, вони здогадалися про мої плани й підготувались до них.

Немо, який до цього часу стояв непорушне, раптом наблизив обличчя до мого вуха, і беззвучно шепнув:

— Утікаймо окремо. Ви в ліс, а я в озеро… — Він засвітив електричний ліхтарик — потужний, з трьома батареями рефлектор. Промінь світла спрямував на човен, що підпливав, засліпивши двох хлопців, які сиділи в ньому. Потім, кинувши засвіченого ліхтарика на березі, скочив у воду, там, куди не сягало світло.

А я?

Ватага наближалася з вереском. Я стояв безпорадний, не знаючи, що робити. І раптом згадав про незвичайну дудку. Може, це й смішно, але ж будь-яка спроба втечі здавалась приреченою на невдачу… Я приклав дудку до губів і щосили подув.

Пролунав різкий звук, який проймав до кісток.

— Що це? Що вони роблять? — почув я стурбований крик Чорного Франека.

А в цю мить з ліска пролунав дужий голос:

— Я почув вас! Біжу на допомогу!

І Орнітолог, бо це ж він відповідав на посвист дудки, побіг через лісок з таким шумом і тріском, наче це біг не один чоловік, а слон, який трощив усе по дорозі.

— Хто це? Що там таке? — лунали вигуки хлопчаків.

Я скористався хвилиною, коли вони завагалися. І кількома стрибками вибіг їм назустріч. З розгону звалив якогось хлопчака. Перескочивши через нього, кинувся туди, звідки з тріском сунув Орнітолог.

— Утікають! — вереснув Чорний Франек.

Інші хлопці й собі галасували. Дівчата верещали.

Ніхто з ватаги не зрозумів, що Немо скочив у воду. Помітили тільки мою втечу і гадали, що Немо все ще ховається з краю півострова. Вони метнулись туди.

Тим часом до піщаного мису причалив човен, з якого вистрибнули двоє хлопців і загасили ліхтарик, що його покинув Немо. Запала темрява, хтось, подумавши, що то Немо, кинувся на свого. Хлопці зчепилися між собою з нелюдським галасом.

Збігло чимало часу, поки врешті припинилася та колотнеча і вони збагнули, що серед них немає Капітана Немо.

— Утік водою, — почувся голос Франека. — Ви четверо сідайте в човен і освітіть ліхтариками озеро. Він не міг відплисти далеко. А я з рештою подамся шукати того другого.

У темряві я наткнувся на Орнітолога.

— Це я! Це я! — кричав я, щоб у темряві він не подумав, ніби це хтось інший.

Він зупинився, голосно відхекуючись. Був озброєний сучкуватою палицею.

— Ух-хе, все ж ви врятувалися. Чого вони від вас хотіли?

— Ішлося не про мене, а про Капітана Немо. Вони хотіли спіймати його.

На розмову не було часу. На нас уже наступала ватага, що обшукувала край ліска.

— Ходімо звідси, — шепнув я. — Вони, мабуть, дуже розлютилися, бо Немо втік.

Не кваплячись, обережно ми пробралися крізь молодий лісок аж до табору Орнітолога,

— Закурите? — Орнітолог вийняв з кишені пачку цигарок.

Ми посідали перед його трикутним наметиком. Тремтячими від нервування пальцями я витяг з пачки цигарку.

— Побоююсь за Немо, — сказав я. — Не знаю, чи пощастило йому втекти.

Орнітолог подав мені вогню.

— Таки моя дудка на щось придалася? — засміявся він.

— Авжеж, — погодився я. — Може, ви майстер чорної й білої магії?

— Не майстер, а лише підмайстер, — скромно сказав він. — Загадку, зрештою, легко розгадати. Я вже лягав спати, коли почув у лісі якісь голоси. Це мене стурбувало, бо тут уночі завжди безлюдно. Я вирішив трохи роздивитись навкруги і побачив, що через ліс до мису крадеться чималий гурт хлопчаків і дівчат. Пішов обережно за ними, а потім почув голос дудки.

Я підвівся з землі.

— Треба вже повертатись. Потерпаю за Капітана Немо. Це я підвів його під небезпеку.

Ми пробралися через лісок і вийшли на мис Судака. Ватаги вже там не було. На березі озера панував спокій.

— Правду кажучи, я не дуже розбираюсь у всіх цих дивних справах, — звернувся до мене Несправжній Орнітолог. — Це озеро повинно зватися Диявольським. Увесь час тут відбуваються якісь бійки, підступи, напади. Як не гарцери з бешкетниками, то ті з гарцерами. Як не Капітан Немо, то таємничий тип з автомашиною, що плаває по воді, наче моторка. Якісь пастки, засідки, леви.

— Якийсь Несправжній Орнітолог, — підхопив я. — Бо ж немає пташки ківіка. Марта викрила вас.

— Чого ви чіпляєтесь до мене? — обурився він. — Ви вірите тій дівчині тільки тому, що вона вигадала птаха ківіка? Я знав, що вона жартує, але, маючи почуття гумору, і собі відповідав жартома. Зрештою, — він знизав плечима, — мені байдуже, чи ви вірите, що я орнітолог, чи ні.

Я посміхнувся.

— Коли вам це приємно, я й далі віритиму, що ви знаєте птахів. Я вам зобов’язаний. Дудка справді чарівна. Чи можна ще лишити її в себе?

— Звичайно. Прошу користуватися нею.

— Мені вже пора, — мовив я і подав Орнітологові руку.