Нові пригоди самоходика

Історія мого приїзду на Озерище почалася ще з зими… В лютому я одержав виклик до Управління центральної громадської міліції. По телефону мені пояснили, що міліції потрібно знати мою думку щодо якихось стародавніх творів мистецтва і пам’яток. Це не здивувало мене, бо вже чималий час я дещо додавав до своєї скромної зарплати музейного працівника, підробляючи як товарознавець у антикварних крамницях. Я здобув навіть деяку популярність у певних колах, розгадавши кілька історичних загадок і відшукавши ряд зниклих музейних колекцій.

Мене завели до кабінету капітана Юзв’яка, тридцятирічного худорлявого блондина з веселими зеленкуватими очима й приємною усмішкою. Він посадовив мене за свій письмовий стіл, вийняв із сейфа дві дерев’яні, ікони і якусь невеличку фігурку, зроблену з бурштину. Все це розіклав переді мною на столі й сказав:

— Нас цікавить ваша думка про ці речі.

Я мав із собою портфель, який завжди брав на консультації. Там у мене були лупа й кілька пляшечок з різними хімікатами, іноді необхідними, щоб швидко провести аналіз і встановити, чи картина справді старовинна. Та цього разу мені навіть не треба було розкривати портфеля. Я відразу побачив, що картини на дереві — то імітація старовинних лемківських ікон. Виконано їх з великим хистом, але той, хто їх малював, навіть не приховував, що імітує. Просто це були сучасні добрі копії дуже давніх і гарних ікон.

Тому я відклав їх набік і взявся до бурштинової фігурки. Зроблено її дуже давно, може, тисячу або дві тисячі років тому, з великого шматка бурштину, бо фігурка мала заввишки майже двадцять сантиметрів. Це було примітивне, схематичне зображення жіночої постаті, так ніби скульптор і не хотів зробити її схожою на когось конкретного, а зобразив жінку взагалі, жінку-символ. На мою думку, вона зображала богиню родючості. Що то була скульптура культова, призначена для релігійних відправ, свідчив матеріал — бурштин, який у давнину цінували вище від золота. Хоча, може, її творець мав багато цього матеріалу, й — замість сотень дуже коштовних у ті часи бурштинових намистин — вирізьбив оцю жіночу постать.

Подумавши про це, я відразу щось пригадав.

Я схопився з-за столу.

— Дозвольте мені на хвилинку вернутись додому й привезти старий каталог пам’яток!

Весь час, поки я розглядав предмети, капітан Юзв’як придивлявся до мене так пильно й зосереджено, наче хотів відгадати хід моїх думок. Тепер він показав на бурштинову постать жінки.

— Отже, це вона так вас зацікавила, — промовив. І додав задоволено: — Я знав, що ви допоможете нам розгадати цю загадку. Про ікони експерти з інституту криміналістики відразу заявили, що вони мальовані в наш час. А про бурштинову фігурку тільки сказали, що вона давня. Для мене ж цього замало. Тому я й вирішив звернутися до вас.

— Чи можу я довідатись, за яких обставин знайдено цю бурштинову статуетку?

— Я назвав її Бурштиновою Венерою, — засміявся капітан Юзв’як. — І таким самим шифром назвав одну кримінальну справу, яку веду.

— Бурштинова Венера? — закричав я. І в моїй пам’яті зринула одна згадка.

Я сів до столу і сказав:

— Мені не треба їхати по каталог. Я пригадав усе, що знаю про цю фігурку.

Обличчя в капітана Юзв’яка стало напружене.

— Ви справді повідомите мені щось про Бурштинову Венеру?

— Ви назвали статуетку Бурштиновою Венерою, а я пригадав собі, що мені вже раз траплялася ця назва. Вона стосувалася схожої фігурки з бурштину.

Капітан витяг з кишені грубий записник, сів обіч мене біля столу.

— Отже, слухаю вас, пане Томашу…

Цього разу посміхнувся я. І сказав трохи зніяковіло:

— Ви не образитесь, коли я поставлю певну умову? Я розповім вам усе, що знаю про Бурштинову Венеру, а ви відкриєте мені, за яких обставин її знайдено. Я питаю, врешті, не просто з цікавості, а з обов’язку, як музеєзнавець.

— Згода, — кивнув він головою. — Інформуючи вас, я не порушу інструкції, бо цю справу ми, можна сказати, скінчили.

Я взяв бурштинову фігурку.

— Знайдено її в могилі так званого римського періоду, тобто на початку нашої ери. До кінця тисяча дев’ятсот сорок четвертого року вона зберігалася в музеї в Е. і під час війни загинула, як майже всі колекції. Ми гадали, що колекції музею вивезено до Німеччини. Проте наші пошуки на території Німеччини не дали наслідків. Ось, мабуть, і все, що я можу сказати на цю тему, — скінчив я і запитливо подивився на капітана Юзв’яка.

— Дві підроблені ікони й Бурштинову Венеру, — почав капітан, — митники відібрали на кордоні в одного чужоземця, що хотів вивезти їх без дозволу держави. Для вас, певно, не важливо, як звуть того чужоземця і з якої він країни, зараз він у себе на батьківщині. Через те, що ікони виявились підробленими, слідство вирішили припинити, чужоземця покарали тільки митом, а речі, які він хотів вивезти, віддали на зберігання. Однак чужоземець дав міліції свідчення і, може, вони мають для вас цінність, бо, як я зрозумів з ваших слів, віднайдення цієї бурштинової фігурки кидає якесь нове світло на справу зниклих колекцій.

— Саме так. Це дуже важлива справа.

— Чужоземець купив картини в чоловіка, з яким випадково познайомився в антикварному магазині у Варшаві. У нас є опис зовнішності того чоловіка. Ми гадаємо, що це якийсь художник, котрий підробляє ікони й продає їх чужоземцям. Саме через цього художника чужоземець познайомився з іншим чоловіком, назвімо його умовно Чоловіком із рубцем, бо чужоземець казав, що в того чоловіка рубець на правій щоці. Чоловік із рубцем запропонував чужоземцеві Бурштинову Венеру і намовив облагодити вигідну справу. Яку саме? Чоловік із рубцем запевняв, що він знає в Мазовії озеро, де у війну провалилася під лід гітлерівська вантажівка з якимись дуже коштовними речами. Машина лежить на дні озера. Чоловікові з рубцем пощастило добратися до неї й дістати бурштинову фігурку, але він твердить, що інших речей не вдасться витягти з вантажівки без аквалангів. І він намовляв чужоземця, щоб той увійшов з ним у спілку. Чужоземець повинен був дати гроші, щоб Чоловік із рубцем купив акваланг і навчився підводного плавання. Добувши скарб, вони б поділилися ним порівну. Однак чужоземець не довіряв Чоловікові з рубцем і не хотів мати з ним ніякого діла. Він погодився лише купити Бурштинову Венеру, котру, як ви знаєте, в нього забрали на кордоні.

У мене тремтіли руки, коли я діставав з кишені люльку.

— Коли все це сталося? — спитав я.

— Два тижні тому.

— Чужоземець не згодився фінансувати Чоловіка з рубцем. Але, може, знайшовся хтось, хто дав трохи грошей? І зараз Чоловік з рубцем у якомусь із варшавських басейнів, можливо, вчиться пірнати у воду. А через півроку, влітку, заходиться діставати скарби.

— Авжеж, це дуже ймовірно, — кивнув капітан Юзв’як.

— Того чоловіка треба заарештувати. Ми повинні знайти ці скарби! — вигукнув я.

Капітан Юзв’як поблажливо посміхнувся.

— Не можна арештовувати людину тільки тому, що вона вчиться пірнати. У Варшаві є кілька клубів аквалангістів і багато людей займаються цим спортом. А може, Чоловік із рубцем не з Варшави, а, наприклад, із Ольштина чи Вроцлава?

— Та все ж можна спробувати послати експедицію і добути скарби з тієї вантажівки.

Капітан здвигнув плечима.

— Мазовію називають Країною тисячі озер. У якому озері затонула вантажівка?

— Якби знайти Чоловіка з рубцем, — сказав я, — і встановити за ним таємний нагляд, то вже він сам привів би нас туди, де затонула вантажівка.

Капітан знову поблажливо посміхнувся.

— Чи ви уявляєте, скільки людей треба було б для цього? Де певність, що чужоземець розповів правду? А може, збрехав і Чоловік з рубцем? Може, він просто хотів видурити гроші в чужоземця, і та вантажівка — тільки його вигадка? Якщо ж навіть і справді у якомусь озері затонула вантажівка, чи ви певні, що Чоловік із рубцем після відмови чужоземця шукатиме фінансової підтримки й далі? Чи не простіше було б йому домовитися з якимсь аквалангістом: я тобі покажу місце, ти дістанеш колекції, а скарбами поділимося.

— То що ж робити?

— Не знаю, що вам сказати, — відповів капітан Юзв’як. — Ваше довір’я до нас приємне, але повинен нагадати, що ми не товариство ясновидців, ми не знаємо, в якому саме озері затонула вантажівка. Матеріали слідства і Бурштинову Венеру покажемо у відділі музеєзнавства Міністерства культури й мистецтва, і на цьому наша місія скінчиться. Це не означає, звісно, що ми забудемо ту справу. Коли довідаємось, що хтось пробує дістати скарби, які є власністю нашого народу, запевняю вас, ми не сидітимемо згорнувши руки.

Я зрозумів, що розмову скінчено. Попрощався з капітаном Юзв’яком і повернувся до своїх щоденних занять у музеї. Я хотів забути справу Бурштинової Венери, але й уві сні мені привиджувались аквалангісти, які дістають з глибин озера безліч бурштинових фігурок. Я силкувався відняти їх. і прокидався, стомлений, облитий потом.

Через тиждень я пішов до архіву Народного музею і почав шукати між старими паперами теки з записами, зробленими, коли я ще студіював історію мистецтва. Тоді, у перші повоєнні роки, для наших музеєзнавців першорядним завданням було віднайти й повернути назад польські музейні скарби, пограбовані гітлерівцями, тому під час літньої практики мені доручили справу, що більше пасувала б детективові, ніж історикові мистецтва. Та в мене таки була вдача детектива, й робота припала мені до смаку. Я мав визначити, яким шляхом їхали гітлерівські автомашини із колекціями з музею в Е.

Завдання перевищило мої дослідницькі можливості. Щоправда, з допомогою корінного польського населення в Мазовії і Надвіслянщині я зміг накреслити відрізок шляху, яким вантажівка з написом «Музей в Е.» тікала від переможних частин Червоної Армії, однак у якомусь місці дорога уривалась. І, попри всі мої зусилля, я не спромігся знайти загубленого сліду.

Пам’ятаю, що коли я подав керівництву Народного музею карту з позначеним на ній шляхом втечі, то до моїх досліджень поставились скептично, таким неймовірно заплутаним був цей шлях. Виходило, що колекції вивозили не на захід, а на південь, а це здавалося дурницею. Тож висновки моїх досліджень поклали в архів.

Через двадцять років я з великим хвилюванням узяв до рук пожовклу теку і, розгорнувши її, знову прочитав свої тодішні записи. Карта показувала, що колекції везли по шосе на Пасленк, а потім до селища під назвою Малдита. Там вантажівка звертала на дорогу до містечка, що тепер зветься Залево. І саме тут, у Залеві, сліди губилися. Залево горіло тоді після бомбардування його радянськими літаками. На ринку було повно гітлерівців, які панічно тікали. Один з давніх мешканців Залева пригадав, що він бачив на перехресті доріг, біля в’їзду в містечко багатотонний ваговоз з написом «Музей в Е.». Коли почався черговий наліт, водій вантажівки трохи з’їхав із шосе, бо шосе було головною ціллю бомбардувальників. Той очевидець заховався у підвалі, а як усе трохи вщухло і він вийшов звідти, то вже не побачив вантажівки. Мабуть, поїхала. Або по шосе на Старий Дзерзгонь, або дорогою до Єжвалда й Суша.

Я пригадую, що змарнував у Старому Дзерзгоні аж два дні, розпитуючи мешканців містечка про вантажівку з написом «Музей в Е.». Ніхто не бачив його і в інших селищах по тій самій трасі. Залишалася тільки дорога на Добжики, Єжвалд і Суш, якою можна було проїхати далі — на Прабути, Квідзин чи Мальборк, і ще далі на захід — до Німеччини.

Але й на тій трасі ніхто не примітив автомашини, яку я шукав. На цьому скінчив я тоді своє дослідження. Але тепер я був мудріший, ніж у ті роки. Мудріший на одну інформацію. Вантажівка не поїхала до Німеччини, а затонула у якомусь озері.

Я приніс пожовклу теку додому й розгорнув карту Ольштинського воєводства.

Колекцій не могли повезти на Ілаву, бо там уже були радянські танки. Не бачили вантажівки і в Старому Дзерзгоні, отже, й цю трасу треба відкинути. Лишається тільки дорога на Суш. Але і в Суші його не бачили…

Понад дорогою до Старого Дзерзгоня немає озер. А біля траси Залево — Суш розливається довге Озерище. Якщо в Суші не бачили вантажівки, то це значить, що між Залевом і Сушем водій раптом звернув на якусь польову дорогу й пробував переїжджати через замерзле тієї пори озеро.

Але де саме це сталося?

Може, в Добжиках? Або далі на південь? Може, між Добжиками і Єжвалдом німець побачив бічну дорогу на Матити і поїхав аж на край довгого півострова, що врізався в Озерище? А може, намагався вибратись на дорогу через вузький перешийок між Озерищем і Пласким Озером, щоб повернутися на трасу до Суша?

Мовчала розкладена переді мною карта, порізана червоними та жовтими нитками доріг і шосе.

Вивчати справу далі слід було вже на місці, біля Озерища.

Для цього я й пішов у Міністерство культури та мистецтва, до директора Марчака.

На письмовому столі в директора я побачив розкритий пакунок, а в ньому — Бурштинову Венеру. Директор саме скінчив читати повідомлення, яке міліція додала до старовинної фігурки.

— Здається, я знаю, чому ви прийшли до мене, — мовив директор Марчак.

— Я прийшов у справі зниклих колекцій музею в Е.

Він розвів руками.

— Мене тішить, що частина тих колекцій мабуть-таки зосталася на наших землях. Хоча міліції не пощастило встановити, де саме лежить затонула вантажівка.

— Гадаю, в Озерищі, — вихопилося в мене.

— Так? Ви певні? — іронічно спитав він. — Чи заприсяглися б ви, поклавши руку на серце, що саме в Озерищі? А навіть коли так, то що з цього?

— Слід розпочати пошуки…

— Що? Кому ви це кажете, пане Томашу? Старому байдарникові, який побував майже на всіх мазурських озерах? Озерище — третє за величиною мазурське озеро. В ньому тридцять кілометрів завдовжки і багато великих заток, острівців та півострівців. Загляньте хоча б у путівник, — він дістав із шухляди червоно-білий «Путівник по Польщі», — і пересвідчитесь, що Озерище — це понад три тисячі гектарів водяного плеса. І ви хочете на такій площі знайти затонулу вантажівку? Легше знайти славнозвісну голку в стіжку сіна.

Я розклав на письмовому столі карту, витяг з пожовклої течки свої давні рапорти.

— Гадаю, що вантажівка затонула біля оцього півострова, принаймні в північній частині Озерища. Тільки тудою міг він утікати від радянських танків.

Директор знизав плечима й погодився:

— Ви викликаєте довіру, бо вже розгадали не одну загадку й не раз ставали в пригоді польським музеям. Але ця справа перевершує ваші можливості. І наші також. Хіба що ви зазначите місце з точністю до… трьохсот метрів. Ну, хай до півкілометра. Тоді ми зможемо на кошти міністерства організувати експедицію аквалангістів і розпочати пошуки.

Тепер і я безпорадно розвів руками.

— Я не вкажу місця навіть з точністю до п’яти кілометрів. Адже я не певний, що взагалі йдеться про Озерище. Отже, мені лишається одне: використати свою відпустку в липні на пошуки колекції. Поїду на Озерище, може, зустріну там чоловіка з рубцем на правій щоці. Той чоловік, напевне, вже матиме акваланг або спільника-аквалангіста і спробує добувати скарби з затонулої вантажівки. Цей чоловік вкаже мені місце, де затонули колекції. Я відразу ж сповіщу міліцію, і ми їх знайдемо. На підставі старих каталогів можна припускати, що в вантажівці затонула й колекція виробів з бурштину, яка належала музеєві в Е.

Директор Марчак аж засяяв.

— Ви так надумали? Це чудово. Я можу тільки побажати вам успіху.

А за два тижні я несподівано зустрів на вулиці капітана Юзв’яка. Він підійшов до мене, привітався і спитав:

— Чи правда, що ви цього року збираєтесь у відпустку на Озерище? Мені казав про це директор Марчак…

— Еге ж. Проведу відпустку над Озерищем, — усміхнувся я. — Адже ви, мабуть, здогадалися, чому саме туди я хочу вибратись?

— Це дуже велике озеро.

— Я маю намір провести відпустку на північному березі Озерища.

— Он як, — він на мить замовк, а потім, прощаючися зі мною, додав:

— Хай щастить. Але застерігаю, ви взялися за важку роботу.