Нові пригоди самоходика

У гарцерському таборі я з’явився в обідню пору. Приплив туди своїм самоходом відразу після того, як Телль повідомив, що ватагу розгромлено.

Члени ватаги справляли жалюгідне враження. Були обшарпані, голодні і навіть брудні, хоч тут води не бракувало. Казали, що вже два дні не мали нічого гарячого в роті. Мовляв, удень боялися виткнути носа з табору, розташованого на одному з болотяних острівців Плаского озера. Вночі їм не щастило вкрасти чогось попоїсти, бо місцеві господарі, як і туристи, вже знали про ватагу й дуже стереглися. В одному ятері риби не знайшли, а другий їм не дав пограбувати таємничий Капітан Немо. Украли трохи картоплі на полі, але боялися розпалювати вогнище. Жили і все боялись, що їх викриють міліція, чи гарцери, чи грізний Капітан Немо. Пробували перебиватись лісовими ягодами, сирою морквою, вкраденою на полі, але молоді шлунки не обдуриш зеленню. Спроба вдертися до гарцерського складу була виявом крайнього відчаю.

Гарцери запросили їх до столу, табірний кухар не пошкодував їм супу й картоплі з м’ясом. Гарцери погодилися зменшити свої порції, щоб тільки нагодувати тих голодних, охлялих хлопців.

Я спостерігав за тим обідом; біля одного столу сиділи семеро зголоднілих, вони їли жадібно й хапливо, а біля решти столів — довгі ряди акуратних хлопців і дівчат у гарцерському вбранні. Обід, за яким звичайно точилася жвава розмова, тепер минав у цілковитому мовчанні. Дивитися на виснажених хлопців було так сумно, що згасали веселі розмови, жарти, дотепи. До того ж, кожен знав, що вся історія ще не скінчилася. Адже повинна була перемогти справедливість, і ці семеро хлопців відповідатимуть за те, що зарізали вівцю на острові, вкрали човна, подерли ятери, словом, за все, що вони накоїли протягом короткого часу.

У лісі, на дорозі до Сем’ян я побачив міліцейську автомашину, а в наметі старшого вожатого гарцерів Гонсеровського застав офіцера міліції, з яким зустрічався в Ілаві.

— Як Чорний Франек? — стурбовано спитав він.

— Мені здається, з ним уже не буде ніякого клопоту, — впевнено відповів я.

— Це дуже добре, — зрадів він. — Та, на жаль, справа ватаги ще існує. Я саме хотів про це з вами поговорити, узгодити план спільних дій.

— А я міг би допомогти?

— Звичайно. Ви ж член бригади сприяння міліції, і це входить у ваші обов’язки. Справа буде нелегка. Троє хлопців з ватаги ховаються в цій місцевості. Адже береги озера тягнуться, мабуть, більш ніж на сто кілометрів, тут є де чудово сховатися, стільки закамарків, урочищ, заростів, що й батальйон солдатів не знайшов би хлопчаків. Та чи означає це, що ми не спіймаємо їх? Запевняю вас, за якихось кільканадцять годин вони вже опинилися б у наших автомобілях з раціями. Досить було б викликати загін міліції і кілька тренованих собак. Але ми не зробимо цього. Чому? Відповідь проста: такі засоби ми застосовуємо проти вбивць, бандитів, грабіжників. А тут маємо справу з купкою шістнадцятирічних шибеників і дрібних злодюжок. Тому не будемо брати проти них собак, не влаштовуватимемо міліцейських облав у лісі. Наш план такий: пошлемо в цей район більше патрулів. А дачники, гарцери, туристи, коротше, населення з-понад озера, якому найбільше обридла Романова ватага, нехай повідомлять нас, коли бешкетники вийдуть зі своєї схованки, щоб поцупити щось із харчів. Ми хочемо, щоб ці юні злочинці вже на порозі своєї кримінальної «кар’єри» зрозуміли: проти них уся громадськість.

Мені подобались його погляди.

— Я надумав разом з кількома хлопцями дослідити Пласке озеро, — сказав я. — Може, натрапимо там на сліди ватаги. Мені здається, цю справу не слід відкладати. Ситуація, в якій опинилися ці хлопці, може привести їх до якогось більшого злочину. Мої друзі Телль, Яструб і хлопець на прізвисько Баська казали мені, щоб я попросив за них у старшого вожатого. Вони хочуть взяти участь у поході. Це вже великі хлопці, і я ручусь, що вони не дозволять собі ніяких поганих вчинків.

— Телль, Яструб і Баська — серйозні хлопці, — сказав старший вожатий. — Тільки прошу, щоб на ніч вони повернулися в табір.

— Єсть! — відсалютував я по-гарцерському.

За якийсь час Телль уже сидів у моїй машині, яка пливла до мису Судака. За нами прямувала гарцерська байдарка, а в ній Яструб і Баська.

О сімнадцятій нуль-нуль, як написав би кожен гарцер у своєму повідомленні, ми були готові.

Чорний Франек, що допомагав нам підготуватися, весь час крутився коло мене, здавалося, ніби він хоче сказати мені щось важливе. Нарешті, не витримав:

— Чи… — затнувся він, — чи це буде зрада, якщо я… не піду з вами?

— Авжеж, — глузливо буркнув Яструб.

Франек благально глянув на Марту.

— Зрозумійте, — шепнув він. — Я так не можу… То мої колеги… То я зібрав ватагу.

Я розумів його. Може, навіть у ту мить відчув до нього ніби якусь повагу.

— Звичайно, ти маєш рацію, Франеку. І я так думаю. Ви з Бронкою будете тут стерегти табір.

Франек і Бронка з великим полегшенням прийняли це доручення. Ми рушили. Мій самохід тяг на буксирі байдарку й човен Капітана Немо, бо найтихіший був мотор у самохода, а нам було дуже важливо їхати без шуму.

Спершу я довідався, що в затоці спіймано кільканадцять великих красноперів. Пан Казик спіймав аж вісім рибин, це так його потішило, що він голосно співав, коли Марта перевезла його на той бік. Здається, пан Анатоль дуже зневажливо поставився до рибальських успіхів приятеля, але панові Казику це було байдуже. Товариство пана Анатоля заходилося згортати свої намети. Мені було цікаво, навіщо й куди вони так несподівано переселяються.

Таємниця розкрилася сама собою.

У протоці ми побачили білу яхту Вацека Краватика, яка стояла на якорі. А на правому березі, там, куди колись підпливав пором, ставили новий табір пан Анатоль, Казик та їхні жінки.

— Мешкатимуть поблизу Краватика і, напевно, разом ловитимуть рибу, — сказала Марта.

Я здогадався, що пан Анатоль, пливучи на Буковець заявити в міліцію про Чорного Франека, зустрів Вацека Краватика, який розтлумачив йому безпідставність його скарги. Може, вони вдвох понарікали на мене й це їх зблизило. А потім Вацек Краватик виявив до пана Анатоля милість і дозволив йому ловити рибу поруч себе…

З-за повороту показалася зелена, густа купа дерев — перший острів великого архіпелагу на Пласкому озері.

Я спрямував свою флотилію до розташованого ліворуч острова, який заріс деревами й здавався неприступним. Я вже знав, що на середині цих островів має бути сухий, твердий грунт.

Клаптик оточеної водою землі поволі виринав над плесом озера. Телль не відривав від очей бінокля, шукаючи на берегах, у тіні заростів і дерев людські постаті. Сусідній острів теж чимраз ближчав. Обидва острови перетинала чимала затока, на ній тут і там стирчали кущі очерету. Марта махала мені рукою, щоб я звернув у цю затоку, де на другому боці можна зручно причалити.

Із затоки вже легко було роздивитися обидва острови. Той, що був праворуч, виявився досить великим, з просторою галявиною посередині. Острів ліворуч, менший, здавався кращим і дикішим, хоч і на ньому була сонячна галявина, де зрідка росли молоді сосни.

За островами затока дедалі міліла, береги її здавалися дуже болотистими. І тільки метрів більш ніж за десять від води озеро оточувала щільна стіна лісу.

З озера знялося кільканадцять великих диких качок, з-за очерету виплив білий лебідь, але, побачивши нас, велично поплив далі.

У прибережних очеретах ми знайшли чудовий причал. То були рештки старого рибальського місточка, що провалився у воду. Я прив’язав до нього самохід і по вкритих мохом, слизьких балках ми вийшли на берег.

Дорогу нам перетнули буйні зарості кропиви, на стовбурі зламаної вітром тополі сидів великий чорний крук і стежив за нами, схиливши набік голову., Телль свиснув, і птах мовчки відлетів.

За смугою високої кропиви прослалась лука, що підсихала проти сонця. По ній пролягало кілька стежок. Ми побачили, що одна з них оперізує весь острів. Вона звивалася між стовбурами старих лип, укритих цвітом, у якому гули бджоли. На східному боці острова вітер зламав дерево й нагнув його крону аж до води. Але дерево не вмерло, не всохло. Крона зеленіла над водою, з вигнутого дугою стовбура постріляли вгору зелені гілки. Вузенька стежинка бігла під дугу товстого стовбура, наче в природну браму, і стелилася далі, петляючи між деревами.

— Це вівці протоптали! — закричав Баська, придивляючись до слідів на стежці. — Тут ціле літо пасеться отара овець, тільки зараз вони поховалися десь у кущах. Навкруги вода, й вони бігають уздовж берега.

Раптом ми побачили, що на тім боці затоки, з гущавини на березі снується вгору пасемце диму з вогнища.

— Ну, нарешті, — пробурмотів Яструб. І в його обличчі промайнуло щось хиже.

— Ото там біндуга. Туди дроворуби звозять зрубані стовбури дерев і роблять з них плоти, — пояснила Марта.

— То, може, це дроворуби палять вогнище?

— У цю пору? Коли смеркло? Та вже два роки поблизу дерев не вирубують, — відповіла Марта.

Мов загіпнотизовані, дивилися ми на сиве пасемце диму, що ставало дедалі непомітніше на тлі вечірнього неба. Нам треба було пересвідчитися, хто сидить у гущавині біля вогнища.

Місце, звідки здіймався дим, відділяла від нас не тільки затока озера, а й смуга очерету, боліт, а далі кущів лози. Наша флотилія легко перепливла б затоку, але як перебратися через болото? Я знав такі місця. Здалеку вони здавалися привабливими, але зблизька виявлялися безліччю малих купин, порослих комишем. Досить було стати на купину, як вона глибоко провалювалась.

— Треба підійти з іншого боку. Біндуга простягається аж до води і лежить на твердому грунті, — порадила Марта. — Тільки, може, з того боку вони поставили вартового.

Доводилось ризикувати. Флотилія перепливла затоку і попрямувала вздовж болота. Затока обмивала не дуже довгий півострів, що закінчувався перешийком. За ним виднілася велика купина з деревами, яка була ніби продовженням півострова. З висоти пташиного лету півострів мав, певно, форму літери «і», й купина була наче крапкою над тим «і».

Пливли ми тихо, намагаючись якнайменше плюскотіти. Та все ж величезні чорні чаплі стривожено зривалися з болота, а це могло привернути увагу вартового. Ми перепливли протоку, й знову на широкому плесі озера виріс перед нами малий зелений острів. А далі був великий півострів, де червоніли цегляні будинки Єжвалда.

Болото й очерет раптом скінчились. Сухий піщаний берег круто спускався до води. Ми побачили величезні балки, що лежали впоперек, по них колись скочували у воду зрубані стовбури. З озера стирчали оббиті бляхою палі, до яких прив’язували вже готові плоти.

На території біндуги зрідка росли кущі; заховавшись у них, вартовий чудово міг стежити за кожним човном чи байдаркою, що наближались туди. Отже, нам не слід випливати на відкритий простір. Флотилія в’їхала в очерет. Ми пострибали у воду, яка сягала вище колін, і вибрели на берег.

В кущах зробили нараду.

— Хто вміє добре скрадатись? Тільки, будь ласка, кажіть правду. Від цього все залежить, — сказав я пошепки.

Виявилося, що всі вважали себе чемпіонами в цій справі.

— Хтось повинен стерегти самохід, човен і байдарку, — тихо пояснював я. — Лишишся ти, Басько, і якщо ватага спробує підібратись до тебе, натисни клаксон, зрозуміло?

Дим уже не здіймався в небо. Може, у вогнище підкинули сухого гілля. А може, це сутінки, що дедалі густішали, сповивали все довкола чорним покривалом.

— Пам’ятайте, — попереджав я хлопців і Марту, — підходимо до вогнища тільки на таку відстань, щоб можна роздивитися, хто біля нього сидить. Як побачимо, що там отаборилась ватага, відразу вертаймо назад. Потім пливемо до Єжвалда, де, як видно на карті, є пошта й телефон. Дзвонимо в міліцію, і на цьому наше завдання закінчується. Хоч би там що, ми не повинні зчиняти бійку. Якщо нас помітять, тікаймо до наших кораблів.

Пригнувшись до землі, майже рачки, ми влізли в густі кущі.

Я вів розвідку краєм лісу й біндуги. Якщо ватага виставила вартового, то напевно він був далеко праворуч від нас, звідки міг стежити за озером. Тут, на межі лісу й біндуги, можна було не боятися, що хто-небудь з ватаги помітить нас.

Між кущами сутеніло, на заході небо стало темно-червоне. Ожили комарі і з дзижчанням кусали нам обличчя, руки. Дрібне птаство шукало вже притулку між гіллям кущів і, злякавшись нас, випурхувало звідти, шелестіло листям і лопотіло крильми.

Ось ми відчули запах диму, а потім смачний дух печеної картоплі. Ми стали ще обережніші. Що далі від берега, то більше було сухого моху й заростів, і вони лунко хрускотіли в нас під ногами. З кожною хвилиною зростала небезпека, що нас можуть викрити.

І зненацька, з-за стіни кущів, до нас долинули голоси:

— Роман гніватиметься, що ми розпалили вогнище. Мільтони тільки на те й чекають…

— А що? З голоду сконати? Він, певно, вже взяв гроші, купив хліба й ковбаси в крамниці в Сем’янах. Наївся сам і не поспішає щось принести нам.

— Добра картопля. Найсмачніша та, що трохи підгоріла. Хочеш оцю, просто з жару?

— Я випив би пива. Як гадаєш, Роман принесе кілька пляшок?

— Треба вимітатися звідси. Найкраще автостопом до Гіжицька. Отам життя! Повно знайомих хлопців, багато туристів. Тут нас уже винюхали.

— Минулого літа легше жилося. А цього року встряв Капітан Немо. Це через нього всі прикрощі. Коли біля порома одержали від нього записку, а потім я побачив його глісер, то зразу подумав, що буде казна-як.

— Той Немо — дівчина. Та сама, в якої Чорний Франек забрав перстень. То будемо тікати звідси від дівчини? Вся Охота глузуватиме з нас.

— Ти бачив, як вона закидає спінінг? А глісер…

— Мотор у глісера можна зіпсувати.

За нашими спинами почулося тупотіння і голосно зашелестіло листя. Хтось, не криючись, біг сюди. Біг просто на нас.

— Лягайте! — шепнув я.

Ми сховалися під кущами, втислися під гілки. Тупотіння наближалося, ось воно вже за мною, вже біля мене.

Я впізнав Лисячу Шкурку.

— Хто там? Хто там? — почули ми голоси хлопчаків із ватаги.

— Ви тут… — він не міг говорити, — сидите собі… А там… Роман… тікає з грішми… Покинув нас, зрадив…

Листя й гілки заслоняли хлопців. Проте легко було уявити сцену біля вогнища.

— Кажи! Кажи все! Що ти знаєш? — вигукували вони.

— Я відніс ту карту Романові, і Вацек Краватик при мені дав йому за неї три тисячі злотих. Я думав, що ми купимо щось попоїсти в крамниці й повернемося до вас. Але Роман сказав: «А тепер чеши звідси, хлопче». Я нагадав йому про вас. «Хочеш з ними побачитись? — засміявся він. — Відколи я порвав з Чорним Франеком, вони не цікавлять мене. Тільки він годився мені в партнери. Привітай хлопців від мене. Скажи, що ці гроші тільки мої, а я змиваюсь до моря». А потім знову засміявся і додав: «Зрозумій, хлопче, цих грошей для всіх замало. А для одного якраз».

— Негідник! Злодій! Зрадник! Шахрай! — залунали вигуки. — І де він зараз? У Сем’янах?

— Я сховався за деревом і дивився, що він далі робитиме. Він пішов до шосе на Суш. Мабуть, надумав автостопом поїхати на Побережжя. А я прибіг до вас. Він, певно, ще не дійшов до роздоріжжя, ми можемо встигнути туди й підстерегти його. Заберемо в нього гроші й перелічимо йому кістки.

Вони довго не роздумували. Ми почули тупотіння ніг і тріск гілля.

Я зірвався з землі.

— Ми повинні добратися до того роздоріжжя. Там буде страшенна бійка!

Хлопці хотіли бігти слідом за ватагою, але Марта спинила їх.

— Водою буде ближче. Попливемо на край озера, до каналу. Звідти всього кілька кроків до роздоріжжя.

Вже не ховаючись, побігли ми через біндугу до нашої флотилії.

Я ввімкнув мотор самохода на найбільшій швидкості, але ж він тяг човна і байдарку, тому швидкість здавалася нам недостатньою.

— От якби оце мій глісер! — бідкалась Марта.

Ми проминули малий острів. Над озером почала підніматись легка імла, від неї стало темніше і швидше насувалася ніч. У вікнах хатин у Єжвалді тут і там світилося. Незабаром тільки ці маленькі вогники підказували нам, на якій відстані ми від берега. Навколо все потопало в білому безмежному тумані, ми пливли, наче в безкрайому морі.

Я ввімкнув фари автомобіля. Імла дедалі густішала, навіть фари не могли пробити її більше, ніж на кілька метрів. Я мусив зменшити швидкість, бо мало не наштовхнувся на велику палю. Обминув її в останню мить; байдарка Телля тільки тернулася об неї.

Але до каналу було вже близько. Ми опинилися в затоці й побачили світло електричної лампи на подвір’ї якоїсь самотньої садиби високо на косогорі. Я плив майже навмання, і самохід ледве не вдарився об дерев’яний поміст.

Ми підпливли до нього, причалили поряд з чиїмсь моторним човном. Потім побігли по дошках помосту, який тягся через болото і заплаву аж до сухої луки.

Перед нами сяйнули фари автомобіля, що їхав по шосе на косогорі. Це було шосе з Єжвалда до Суша.

Імла висіла тільки над озером. На вершині косогору туман уривався, ніби відрізаний ножем. Біля асфальтового шосе було видніше, на дорозі ще ковзали останні темно-червоні промені сонця, що сховалося за лісом. А поле, луки, поміст і озеро — все потонуло в мороці. Коли ми виходили на шосе, нам здавалося, наче ми виринаємо з сірої піни.

Наші черевики загупали по бетонному мосту. Ми побачили, що шосе завертає і зникає в чорній стіні лісу.

І зненацька в глухе гупання наших кроків увірвався крик. Хтось розпачливо лементував. Потім над полями пролунав вереск кількох голосів і відгукнувся луною в сусідньому лісі.

Ми здогадалися, що це хлопці з ватаги спіймали Романа на роздоріжжі.

Розпачливий зойк пролунав ще раз. Хтось біг до нас, а за ним гнався цілий гурт підлітків. Ми не бачили їх, бо ще були за поворотом шосе. Але за мить вони вже виринули з темряви. Попереду біг Роман. Біг швидко, важко дихав і все повторював:

— О господи, вони вб’ють мене.

За ним бігло троє хлопців.

Відстань між Романом і переслідувачами швидко скорочувалась.

Ми поставали впоперек шосе. Поле з лівого боку відгороджував колючий дріт, бо там було пасовисько. З правого боку теж тяглася огорожа з жердин. Роман не міг утекти вбік, мусив попасти нам до рук.

Він побачив нас. На якусь мить сповільнив біг, ніби вирішуючи, що зробити. Проте гомін гонитви за його спиною не залишав йому вибору. Тільки в нас бачив він свій порятунок.

Спинився за три кроки від нас.

— Рятуйте мене… — заскиглив він. — Вони мене вб’ють! Я хочу віддатися до рук міліції.

Він висмикнув з кишені пачку асигнацій.

— Я віддам гроші… Візьміть, — він простягнув до переслідувачів руку з грішми.

Ватага спинилася за кільканадцять кроків од нас. Так ми стояли одні навпроти одних, а поміж нами — Роман, який трусився від страху й белькотів:

— Я хочу в міліцію… Здайте мене в міліцію… Вони хочуть мене вбити…

Не можна було зволікати. Адже йшлося про те, щоб не зчинилася бійка.

— Гаразд, — сказав я Романові. — Ми відведемо тебе в міліцію.

Тепер виступив наперед Лисяча Шкурка.

— Ми самі здамо його в міліцію, — сказав він, — і розповімо все, як було. Це негідник. Він усіх обдурював і обкрадав. І нас теж, своїх дружків.

Інший хлопець додав:

— Нехай нас усіх посадять. Ми хочемо свідчити проти нього і розповісти, як було насправді. Це він намовив нас украсти човна. Це він порізав ножем ятір на озері…

Я відчував, що в мені наростає зневага до них усіх. Жалюгідне було їхнє бажання звалити всю провину на Романа. Якби він прийшов з грішми й харчами, вони вважали б його героєм і без докорів сумління далі крали б і руйнували намети.

Та все ж було щось символічне в тому, що, власне, вони самі хотіли віддати Романа до рук міліції.

Я почув сповнений зневаги Мартин голос:

— Тут поряд є лісництво з телефоном. Нехай хтось із вас піде туди й заявить у міліцію.

Лисяча Шкурка вже крутнувся на п’яті, щоб виконати наказ Капітана Немо.

Але це виявилося непотрібним.

На шосе, від Суша, заблищало світло автомобільних фар, а за кілька секунд біля нас зупинилась міліцейська машина.

Виявилося, що з Сем’ян хтось зателефонував у міліцію і повідомив, що в селі вештається хлопчак з ватаги. Пізніше було повідомлено й про те, що той хлопчак пішов бруківкою в напрямку Єжвалда. І міліція приїхала схопити його на дорозі.

Тепер по радіотелефону викликали з Суша другу автомашину, яка мала забрати всіх хлопчаків. Роман благав міліціонерів відпустити його. Присягався, що не мав нічого спільного з ватагою, що він перебуває під опікою рибалок з яхти, а тут опинився зовсім випадково.

Нам не хотілося слухати його брехні. Я наказав своїм повертатись назад. Ми розуміли, що події, які сталися на шосе, ще не кінець усієї історії.

Але для нас вона вже скінчилася.

Ми знову пірнули в прибережну імлу. Насилу знайшли дерев’яний поміст через заплаву.

— Шкода все ж, що я не поглянув на ту карту… — сказав я, коли ми сідали на наші судна.

Яструб поклав кінець справі одним помахом руки.

— Ви все про ту карту. Найважливіше, що ми розгромили ватагу і відтепер на озері буде спокій. Завтра я розповім табірним хронікерам, нехай допишуть у хроніці новий розділ,

— І в кожному розділі треба оспівувати честь і геройство товариша Яструба, — захихотів Баська.

— Ти думаєш, що я роблю, це заради слави? — обурився Яструб. — Я за справедливість. Я хочу в майбутньому вчитися на юридичному факультеті. Буду прокурором.

Озеро все ще було вкрите густою імлою, яку насилу пробивало світло моїх фар. Потім знявся легенький вітер і почав розганяти імлу. Вона збивалася в стовпи й стіни, нам іноді здавалося, наче ми пливемо через залу в якійсь величезній будівлі. Це була захоплююча картина. Високо над головою небо було безхмарне, світив місяць, і його проміння ніби потоками ртуті стікало по туманних стовпах і колонах.

Повернувшись у табір, я докладно розповів про подорож Бронці й Франекові. Вони вислухали мене мовчки. Тільки після вечері Франек сів біля мене.

— Я знаю, що це я в усьому винен. Це я зібрав ватагу. Я привів їх сюди. А тепер їх покарають, а я, може, уникну кари. По-вашому, це справедливо?

— Я згоден, що ти вчинив багато поганого. Але потім ти вирішив виправитись.

— А вони? Я не зробив нічого, щоб їх урятувати.

— Ти вже не мав на них впливу, — відповів я. — Вони слухалися тебе тільки тоді, коли ти заохочував їх до чогось поганого. А як спробував повестися інакше, вони вигнали тебе з ватаги. Тому мені здається, що твої докори сумління безпідставні. Але коли ти почуваєш себе винним і вважаєш, що не можеш уникати покарання, сам визнач собі кару. Я тільки скажу тобі, що найважче самому змінитися.

Гадаю, він зрозумів мене, бо вже нічого не сказав.

— А я? — несміливо обізвалася Бронка.

— Але ж ти сама знаєш, що повинна зробити. Повертайся додому.

В той час я ще не знав, що Брончина справа вже на другий день буде розв’язана.

Вона написала батькам, що перебуває біля Озерища, а на листі був штамп пошти в Сем’янах. І батьки приїхали до Сем’ян, щоб розшукати дочку.

Вони з’явилися в гарцерський табір спитати, чи не зустрічали гарцери де-небудь у цих місцях дівчини на ймення Броніслава. Незабаром Телль приїхав до нас байдаркою і забрав дівчину до Сем’ян.

Я не був при зустрічі Бронки з батьками. Довідався тільки, що вони найняли кімнату в якогось селянина у Сем’янах і вирішили провести тут відпустку разом з дочкою. Пізніше Бронка кілька разів навідувалася до нашого табору на мисі Судака, і я познайомився з її батьками.

Отак скінчилися пригоди, по які вона приїхала до Озерища.

Але мої пригоди ще не скінчилися.