Інтелектуал як герой української прози 90-х років XX століття

Останні кілька років існування Радянського Союзу та перші роки української незалежності в українській культурі були ознаменовані «ерою фестивалів», на якій заявили на повен голос про себе представники різних сеґментів українського культурного простору. Низка масових святкових заходів дозволила широкій громадськості ближче познайомитися з культурними здобутками кількох поколінь неофіційної української культури, що нарешті вийшла з підпілля. Долучилися до цих зустрічей і колишні дисиденти, які постраждали від Комуністичної партії, а також ті, хто в минулому провадив помірковану політику партії у сфері культури, але наразі з тим таки завзяттям поширював націоналістичні гасла. Старі українські інтелектуали, деякі з яких мали неабиякі успіхи за радянської системи, в цілому вітали незалежність України, але побоювалися певних наслідків, до яких неминуче привело б подальше розширення доступу до західного світу. Західний меркантилізм і поп-культура (з її найяскравішою представницею, рок-музикою) змінювали тон і колорит культурних заходів в Україні. Реаґували і звикали старі інтелектуали по-різному. Дехто покладав гріх на рок-музику, вважаючи, що вона загрожує українській культурі, і вбачаючи єдиний порятунок для високого мистецтва, на яке важила капіталістична культура, у тісних зв’язках з урядом[28]. Інші відгукувалися на комерціалізацію мистецтва і їхню власну майбутню недоречність у культурному житті, з нервовим сарказмом[29]. Утім, нове покоління інтелектуалів, вісімдесятників, прийняли ці зміни і користувалися з нагоди вийти, за підтримки сімдесятників, на вулицю, а звідти на сцени фестивалів. Натхненні груповими інстинктами виживання, що у небезпеці репресій об’єднували сімдесятників, а також під впливом безкомпромісного духу своїх художніх поривів, вісімдесятники — за словами Вадима Скуратівського, «це перше в українській історії покоління, справді свобідне»[30] — взялися першими піднести прапора змін в українській культурі, тільки-но з’явилася така можливість. У цей час виникло кілька літературних угруповань вісімдесятників, — зокрема, «Лугосад» і «Пропала Грамота»: разом з рок-групами та іншими виконавцями вони з’являлися на всіляких дійствах, де масово збиралася молодь; група, яка була в епіцентрі більшості великих культурних подій цього ейфорійного руху, звалася «Бу-Ба-Бу». У складі Віктора Неборака, Юрія Андруховича та Олександра Ірванця, «Бу-Ба-Бу» виступала за «бурлеск», «балаган», і «буфонаду». Група покликана була оновити українську культуру через ін’єкцію карнавального сміху — цей «тонізатор» був одночасно і продуктом, і стимулятором святкового духу ейфорії. Членам «Бу-Ба-Бу» разом з іншими вісімдесятниками судилося стати тим поколінням української інтеліґенції, яке найзавзятіше заходилося застосовувати свої творчі таланти на благо відродження української культури в незалежній Україні.

За головні ідеї, витворені породженою розпадом Радянського Союзу ейфорією, правили ідеї новизни і змін. У центрі уваги вісімдесятників став роман, слаборозвинений жанр в історії української літератури; роль розповіді у побудові ідентичності інтриґувала і стимулювали новітню хвилю українських письменників. У своїй прозі вісімдесятники втілили панівне відчуття піднесення, викриваючи суперечності свого ізоляціоністського, монолітного й централізованого радянського спадку. Тим-то вони нападали на обов’язки українського мистецтва, які покладав на них український національний міф, і, відповідно, намагалися переглянути роль інтелектуала в українському суспільстві. Вони замінили традиційні культурні моделі, які наголошували на політичній активності, громадянському обов’язку і сталості, на ті, які заохочували свободу, гру і невпинний рух. Нові підходи до прози витворювали нові види героїв, зокрема одну з ключових фігур у творах вісімдесятників — українського інтелектуала пострадянської доби. Виводячи у своїй прозі героїв, які самі були інтелектуалами, вони могли прямо показати роль, яку мистецтво відіграє у визначенні абсолютного і у встановленні ідентичності. Завдяки постмодернізму вони добрали способу відсвяткувати нестабільність і складну гамму своєї постколоніальної української ідентичності. З ейфорійної течії в пострадянській українській літературі на сторінках прози, створеної цими письменниками, вийшли два нових прототипи українського інтелектуала — «хвацький перформансист» і «посол на Захід».

1. Нові прототипи українського інтелектуала в пострадянській українській прозі — хвацький перформансист

Будучи в центрі різних урочистостей, якими вирізнялася «ера фестивалів», пострадянський український інтелектуал виходить з цієї ери знаменитістю, перформанс якої здатен стимулювати маси. Виступ є наріжним каменем підходу «Бу-Ба-Бу» до літератури і допомагає пояснити їхню владу над новоявленим культурним середовищем в перші роки незалежності України[31]. Серед нових образів українського інтеліґента, представлених в українських прозових творах пострадянської доби, як частина деконструкції попередніх літературних прототипів, є інтелектуал як перформансист. Український інтелектуал як рок-зірка, гульвіса і джиґун — це улюблений персонаж прози Юрія Андруховича; це перший із двох нових прототипів, які тут обговорюватимуться.

Мабуть, жоден літературний твір не охоплював так «еру фестивалів» в Україні, як перший роман Андруховича «Рекреації». Написаний восени 1990 р. і вперше опублікований у часописі «Сучасність» 1992 року, роман — це історія чотирьох молодих українських поетів, які зібралися на свято Воскресаючого Духу у вигаданому місті Чортопіль у Карпатах. У «Рекреаціях» Андрухович описує чимало сексуальних сцен і всіляких гулянок і використовує сучасний міський український сленґ, аби передати фестивальну атмосферу у тогочасній Україні, яка тільки-но скинула радянське ярмо. Він змальовує, який занепад розгортається на тлі помпезних гасел і нещирої, порожньої мішанини різноманітних українських національних міфів, щоб зобразити нервову, приховану ейфорію, а також суперечливість, якою, зі свого боку, вирізнявся цей час перемін. Трансформація і зміна — це ключові ідеї цього періоду, сповненого сумнівів у тому, куди ж у майбутньому помандрує Україна.

Чотири герої роману Гриць Штундера, Юрій Немирич, Орест Хомський і Ростислав Мартофляк, як небо від землі, далекі від скромних, відданих народу українських інтелектуалів попередніх часів. Це самозакохані чоловіки, які люблять повипинати груди і більше прагнуть утамувати свої плотські апетити, ніж намагаються застосувати свої художні таланти, витворюючи велике мистецтво або проповідуючи народові. Хомський прибуває у Чортопіль з таким уявленням про себе:

Андруховичева версія нового українського поета, як з’ясовується, має кілька знайомих символів непокори і контркультури, звідси і відсилання у часі до періоду американської літератури, відомого публічними виступами поетів-бітників і гіпі.

Що ж до Мартофляка, то його дружина Марта описує його як «розквітаючого ґенія», «нудного інтелектуала» і «алкогольного маніяка», а також «пристосуванця», «офіційного поета», «бича Божого» і «знаряддя диявола»[33]. Вона передбачає, що, як і на інших фестивалях, у Чортополі поетів зустрічатимуть юрми шанувальників, які проситимуть автографів, перш ніж ті вирушать шукати де б випити і з ким переспати. Дорогою на фестиваль, Немирич і Штундера запасатимуться презервативами, чекаючи на симпатичних дівчат, яких вони здибають. Опинившись у Чортополі, Мартофляк нап’ється і засне у борделі низького ґатунку.

Ці люди, однак, — українські поети, і тому від них і досі вимагають, аби вони виконали свій патріотичний обов’язок і писали вірші, які принесуть українському народу порятунок. На прийомі поважна Клітемнестра Гараздецька, голова Союзу жіночої долі, інструктує Немирича, що «наш нещасний нарід потребує мужнього визвольного слова, а не якоїсь безсенсовної забавки. Наше жіноцтво дуже чекає від вас правдивих поем про свою тяжку долю»[34]. Андрухович змальовує сцени розпусти водночас із згадками про великі таланти і сподівану роль цього новітнього покоління письменників, щоб звільнити цих інтелектуалів від традиційних обов’язків, покладених на них українським національним міфом. Адже «сакральна» вартість їхніх віршів різко падає, коли цих поетів показано такими п’яними, що вони навіть не можуть пригадати своїх віршів. Цим новим українським інтелектуалам все ще до снаги двигати масами, але не силою своїх патріотичних віршів; їхня харизма виходить від їх модної зовнішності й мови, їхньої дотепності і сексуальної привабливості.

Другий роман Андруховича, «Московіада», повторює безстрокові ритуали пияцтва «Рекреацій» і знову показує молодого українського інтелектуала — цього разу поета Отто фон Ф. — в образі еґоцентричного бабія. Втім, дія цього роману відбувається в Москві, де Отто навчається в престижному Літературному інституті, у часи, коли Радянський Союз ось-ось розпадеться. Приміщуючи свого героя в серце імперії, що колонізувала Україну, Андрухович береться до викриття суперечностей цього центру і його символів і, отже, окреслює українського інтелектуала, показуючи, які ж радянські і російські символи той відкидає. Таким чином, у «Московіаді» ми бачимо нову українську ідентичність, побудовану здебільшого за визначенням того, якою вона не є.

Андрухович використовує гуртожиток як плавильний котел, в якому різні народи радянської імперії зливаються у одну «міжнародну» радянську людину. Балачки серед її жителів виказують індивідів на різних етапах цієї трансформації і включають думки Отто щодо того, наскільки просякнутий російським шовінізмом (і, як наслідок, не годен співчувати проблемам меншин) той чи той студент. Відповідно, Отто прикладає мірку до схожості і відмінностей між ними як українець.

Отто переміщується мегаполісом, розрізняючи «євразійські» особливості, властиві росіянам/«совкам», і риси «європейські», притаманні українцям, надто вихідцям з Галичини, як-от сам Отто. У пристрасній промові, виголошеній у занедбаній московській пивниці, Отто проголошує, що він не ненавидить Росію, але змушений протестувати проти її колонізаційних, імперських амбіцій:

Використовуючи листівку як символічну машину часу, Отто уявляє своє рідне місто таким, яким воно, певно, було, перш ніж Західну Україну окупували совіти. Згадка про пиво вказує на поширене ностальгічне переконання, що у давній Галичині існувала перевірена часом європейська традиція пивоваріння, а, отже, старе пиво перевершувало те, що його згодом варили радянські броварні.

Підкреслювання відмінностей між українцями і росіянами — це не цілком новий рух в українській літературі; втім, однією з центральних ідей української літератури соціалістичного реалізму було вихваляння схожості й взаємозалежності двох слов’янських «народів-братів». Отже, за панівну тему, що безпосередньо передувала появі Андруховича на літературній сцені, правило обстоювання російсько-української подібності. Андрухович використовує цей акт порівняння як ключовий інструмент у своїй деконструкції імперії і подальшому будівництві нової української ідентичності. Цей український інтелектуал, проте, теж визнає, що він і його земляки тримаються тих самих «євразійських» рис, які він так зневажає; у душі письменник бореться з цими рисами на сторінках роману, бо ж намагається порвати імперські пута.

У міру того, як розкривається сюжет «Московіади», український герой-інтелектуал Андруховича перетворюється на персонаж типу Джеймса Бонда, який відкриває таємні камери, де сховано «мозковий трест» імперії і її пусковий імпульс. Він гуляє, спить з різними жінками, ошукує злих поплічників імперії і врешті-решт втікає наприкінці роману, коли Москву затоплює і вона зникає під водою. Накинувши українському інтелектуалові цей образ «головоріза», Андрухович розвине його далі у своєму третьому романі, «Перверзія».

Найамбітніший із трьох перших романів Андруховича, «Перверзія», — це вправляння в постмодернізмі і карнавалізованій літературі у вигляді детективного роману. Головний герой роману, Станіслав Перфецький, — український письменник, який приїхав на конференцію з проблем сучасної культури і цивілізації, що проходить у Венеції. Перфецького чимало об’єднує з чотирма поетами «Рекреацій» і героєм «Московіади» Отто (пиття-гуляння, дотепність, «мудрі» промови), але в образі Перфецького Андрухович найбезпосереднішим чином здійснює ідею поета як перформансиста, і, зокрема, в якості сучасного уособлення Орфея, — ідею, з якою він загравав у своїх перших двох романах.

Перфецький втілює українського інтелектуала, який спонукуваний громадськістю і маючи талант перформансу при силі чарувати; компетентність у перформансі неабияк важить у Ліотарову добу постмодерну і може бути каталізатором змін[36]. Той факт, що Перфецький має сорок прізвиськ, засвідчує, що цей український інтелектуал — це той, про кого люди говорять і хто на них впливає. Такі нові українські митці — це вже не особи на задвірках суспільства, парії без глядачів. Вони як і раніше тримаються осторонь від загалу, але ця різниця, ця самобутність витворена привабливими рисами, що їх бракує пересічній людині, а притаманні поетам-мешканцям сцени. В образах своїх головних героїв Андрухович випустив у 70-80-х роках українських інтелектуалів на волю з їхнього герметичного існування і відновив стосунки з громадськістю. І він залагоджує це без шкоди для їхнього статусу «інших», «дозволяючи їм у такий спосіб зберегти відчуття винятковості на тлі «совка» — важливу складову їхньої самоідентифікації.

Кожен із романів Андруховича так чи так посилається на «Леґенду про Орфея». В есе під назвою «Орфей хронічний» Андрухович відстежує наявність ідей, узятих з грецького міфу, у своїх власних прозових творах, зокрема, ідею лінії перетину життя і смерті. Автор відкриває, що герой «Рекреацій» Юрій Немирич йде на зустріч з посталими з мертвих на Віллу з Грифонами не тільки для того, щоб урятувати Амальтею Гараздецьку (вона символізує Еврідіку Орфея), а щоб пройти ритуал, який вилікує його від смертельної хвороби. Андрухович також проводить паралель між спуском Отто у підземну систему московських тунелів (а також присутністю там Галі), і пошуками Орфеєм Еврідіки в Аїді[37]. У прозі Андруховича достатньо інших прямих посилань на Орфея й інших письменників, твори яких з’явилися під впливом міфу про Орфея. Аспект міфу про Орфея, який посідає в прозі Андруховича найголовніше місце, — це те, що митець є тією рідкісною людиною, талант якої дозволяє їй зачаровувати інших[38].

Український герой-інтелектуал Андруховича Перфецький — майстер на всі штуки. Одного разу у «Перверзії» Перфецький приголомшує священика своєю майстерною грою на органі. Згодом Перфецький відвідує прем’єру опери «Орфей у Венеції», як зветься переробка міфу про Орфея, що розгортається на тлі венеційських декорацій. У постмодерністському розмитті автора, героя і тексту (однієї з центральних тем у цьому романі), поет Андруховича, рятуючись втечею від замаху, гойдається на линві, наче мушкетер, і, приземляючись на сцену посеред вистави, по суті, вдає Орфея. Як згадували згодом рецензенти, Перфецький зачарував публіку своїм виступом:

Такий-от образ нового українського інтелектуала переважає у прозі Юрія Андруховича (і в літературному доробку «Бу-Ба-Бу» загалом), через що Тамара Гундорова вважає, що цей супергерой — богемний поет — просто заступає супергероя попереднього, поета-пророка[40]. Маючи мало спільного з попередніми втіленнями інтелектуалів у літературі, які виступали оборонцями прав українського селянства або в рекордно короткі терміни будували новий завод, ці люди вміють битися, гострі на язик, незле обстоюють свою думку, зводять жінок, співають і пиячать. Утім, ці творчі люди, в першу чергу, спроможні вражати інших, послуговуючись цими своїми талантами. Володимир Єшкілев уявляє собі Юрія Андруховича як лицаря, який відкрив «Браму Уможливлення новітній українській міській літературі»[41] і тлумачить «Московіаду» як особисту хрестову виправу на Схід, до якої вдався аристократ. Основним місцем для нового українського інтелектуала в пострадянській прозі, проте, був Захід. І це функція інтелектуала дотично Заходу формує інший панівний прототип українського інтелектуала в пострадянській літературі.

2. Нові прототипи українського інтелектуала в пострадянській українській прозі — посол на Захід

До розпаду СРСР західний світ був для радянських громадян забороненим місцем, у якому, ймовірно, було повно того, чого бракувало у радянській країні. Активний інтерес до цього світу міг наразити на небезпеку сімдесятників, тоді як в очах інтелектуалів, які з’явилися в період гласності, дедалі ширші контакти із Заходом лише сприяли зростанню його притягальної сили. У своєму есеї «Станіслав: туга за несправжнім» Юрій Іздрик описує невситиму жагу інформації про Захід, від якої знемагало його інтелектуальне коло в українському місті Івано-Франківську тієї миті, коли їм раптом упала ця «манна» і «плід Едему»:

Для українського інтелектуала Захід уособлював не тільки вільні, демократичні суспільства з вищим рівнем життя, а й сховище досі обмеженого духовного багатства і культурних здобутків. Для першого покоління українських письменників, яким випало у ті роки вільно доступитися до цього світу, Захід став однією з ключових тем. У пострадянській українській прозі, зусиллями героїв-інтелектуалів, український читач знайомиться із Заходом. Український інтелектуал як сполучна ланка між знову доступним Заходом і українським народом стає ще одним новим прототипом, який часто з’являється на сторінках пострадянської української прози. Зокрема, вісімдесятники прищеплювали Захід у пострадянську Україну, посилаючись у своїх творах на західні ідеї та особистості, відправляючи насправді своїх героїв-інтелектуалів на Захід і ділячись із читачем своїми спостереженнями про колись заборонений, а тепер несподівано відкритий світ.

Бажання «наздогнати» Захід спричинилося до великої кількості західних артефактів у прозі, яка з’явилася в Україні у перші роки незалежності. Ці артефакти представляли щось нове й модне і були покликані якось вирівняти вибоїстий шлях, яким мусило ступати пострадянське суспільство, виборсуючись зі своєї відрубної відсталості. Поглинання інформації, що його описав згаданий вище Іздрик, в новому мистецтві України супроводжував потік відомих імен і назв західної високої і низької культури. У «Польових дослідженнях з українського сексу» Оксана Забужко уважає за свій обов’язок згадати культурні-просвітницькі західні заклади, як-от Інститут перспективних російських досліджень імені Кеннана у Вашингтоні (DC), МоМА, Чиказький інститут мистецтв, «ПЕН-клуб», журнал New Yorker, а також Times Literary Supplement. Вона також тлумачить своїм читачам поняття «eat-in kitchen» і знайомить їх з товарами широкого вжитку, відомими під назвою «Oil of Оlау». Згадуючи у своїх романах раз по раз Райнера Марія Рільке, Юрій Андрухович, окрім цього, нерідко кидає ті чи ті імена, переплітаючи між собою високе й низьке, а також західне й радянське, що часто викликає комічний ефект; показовими прикладами цього є запрошення, що відкривають свято і семінар, відповідно, в «Рекреаціях» і «Перверзії». Так, у програмі свята Воскресаючого Духу нарівні з виступами українських народних ансамблів і рок-гуртів анонсовано перегляд французької стрічки «Емануель-4» у жанрі м’якого «порно». На семінар у Венеції у «Перверзії» запрошено, зокрема, Франсуа Міттерана, Джорджо Армані, Джоді Фостер, Оксану Баюл, Віма Вендерса, Вольдемара Жириновського, Френка Костелло, Елвіса Преслі, Елвіса Костелло і Салмана Рушді; унаслідок цього десь углибині душі виникає відчуття, що в особі цих гостей з’являються і зникають імперії і вимальовується натяк на вступ України в процес ґлобалізації. У рамках вивчення на сторінках «Московіади» противенства радянського (російського) і європейського світів Отто фон Ф. пов’язує німецькі та російські імена, витворюючи на їхній основі якихось покручів: Конрад Клаузе Еріх Дзержинський, Райнер Анзельм Віллібальд Кіров і Вольфганґ Теодор Амадей Ленін.

Іноді західні артефакти з’являються для того, щоб описати характер, показати нам його (або її) знайомство із Заходом. Ми дізнаємося зі слів Перфецького про те, що у нього були повні колекції альбомів Тома Вейтса, Лу Ріда та інших гігантів західної альтернативної музики. Герой Володимира Діброви Бурдик любить «Deep Purple», а герой Юрка Ґудзя згадує Алана Ґінзберґа. У романі Костянтина Москальця «Вечірній мед» наратор слухає «Pink Floyd» і Баха і курить «Gauloise», «улюблені сигарети Алена Делона». Крім того, в романі Москальця герої часто-густо обговорюють українську й західну культури одночасно, змішуючи імена із західної високої і поп-культури з іменами своїх сучасників-українців; це спроба силою примістити українську культуру та її представників у європейську традицію, хай вони і були закриті від неї стільки років. Згодом наратор натрапляє на «The Doors» Джима Моррісона, пісенна лірика якого цитується в романі. Москалець зображує Моррісона якимось янголом, приятелем українських письменників, знову підкреслюючи бажання бачити українську культуру поміж західних.

Думки про Захід, утім, часто зводяться до кліше, бо ж справжнього контакту з цим регіоном бракує. У новелі Євгенії Кононенко «Special Woman» бідна мати-одиначка Неля Тимченко, київська інтелектуалка, розважає над шлюбом за домовленістю з жителем Заходу. Перш ніж зустрітися з обранцем, данцем, вона та її син діляться уявленнями про цю західну країну:

Обидва цих образи Заходу повністю засновані на стереотипах, хоча вони і різняться між собою, і свідчать про те, що знань про Захід насправді обмаль, і бракує їх навіть інтелектуалові з української столиці.

В «Special Woman» і романі «Імітація» Кононенко виводить українських інтелектуалок як посередниць між представниками Заходу, які надають гуманітарну допомогу Україні, і тими, хто врешті-решт цю гуманітарну допомогу отримує; вони працюють у Києві на міжнародні фірми, які займаються стосунками Сходу і Заходу. Своєю зовнішністю, рафінованістю й інтелектом ці жінки приваблюють іноземних чоловіків, які тепер живуть у Києві, і залучають їхні гроші на благо українського народу. Ця ідея української інтелектуалки, що править за міст для західного світу, представлена також у здебільшого автобіографічних «Польових дослідженнях з українського сексу» Забужко. Як і сама Забужко, нараторка в романі подорожує на Захід, репрезентує і розповідає там про свою країну, налагоджує контакти з тамтешніми інтелектуальними колами. Такий образ української інтелектуалки посідає чільне місце у пострадянській українській прозі, написаній жінками.

Проза Юрія Іздрика теж багата на згадки про джерела західної високої культури і поп-культури. Роман «Воццек» містить посилання на західні рок-гурти «King Crimson», «The Eagles», «Queen», «Smokie» і «The Velvet Underground»; східні європейські рок-групи «Маппа» (Польща) і «Plastic People of the Universe» (Чехословаччина); а також дизайнера Джанні Версаче. Одна частина роману включає довгий список трафаретних образів, пов’язаних з різними місцями, розкиданими по всьому світу:

Тягучий, одноманітний ритм і потік координат з цього списку викликають запаморочливий ефект. Жителям країв, які колись складали Радянський Союз, раптом відкрився весь світ. Поздовжня лінія Ліотарової епохи повної інформації щойно перетнулася із залізною завісою; пострадянський простір наповнився повідомленнями, якими намагаються оперувати пострадянські інтелектуали. На думку політолога Володимира Вітковського, пострадянська Україна витворена зусиллями пост-інтелектуального суспільства, в якому наплив інформації дедалі зростає, тож чимраз важче дійти істини: «Достатньо затопити пресу та ефір потоками рекламної, комерційної, примітивно розважальної інформації та дезінформації, аби будь-яка думка «розчинилася» чи була знівельована в масовому сприйнятті до загального «сірого» рівня»[45]. У «Воццеку» світ стиснувся до того, що, здається, нагадує набір фраз на рекламному плакаті турфірми.

Наразі легкодоступні завдяки Заходові німецькі, французькі, а надто англійські слова і фрази частенько миготять на сторінках пострадянської української прози. Так, Оксана Забужко знайомить своїх читачів з такими англійськими фразами й словами, як «beggars can’t be choosers» («Не про злидня перебір»), «mortgage insurance» («позика, страхова забезпека») і «fits all ages» («для будь-якого віку»). Андрухович кидає устами своїх героїв: «Ессо la primavera» («Ось і весна!»), а також «asshole» («кретин») і «Oh, fucking shit!» («От лайно!»), тим часом Кононенко — «Fruitful cooperation in the nearest future» («плідну співпрацю в найближчому майбутньому»). Іздрик пропонує «Lecken Sie mir Arch!» [так в ориґіналі] («Поцілуйте мене в дупу!»), купу торгових марок західних комерційних продуктів, а також розділ під назвою «Never Say Never Again» («Ніколи не говори ніколи»). Ці українські письменники представляють нам нового інтелектуал, який почувається у повсякденних ситуаціях як риба у воді і володіє вуличною мовою Заходу[46].

Тільки-но це стало можливим, українські інтелектуали почали вибиратися на Захід, аби долучитися до різних конференцій і культурних проектів. За кордоном вони часто виступали «послами» від України, бо ж в очах Заходу ці інтелектуали репрезентували Україну та українців. Такі поїздки на Захід описано в численних творах пострадянських українських письменників. У «Польових дослідженнях з українського сексу» Забужко-нараторка проводить час в Нью-Йорку, Кембриджі, штат Массачусетс, а також штаті Пенсильванія, розповідаючи тамтешнім жителям про Україну. На світанні 90-х Маріанна в романі «Імітація» відвідує школу для художників у Західній Європі і працює в Києві з колом американських експатріантів над проектами гуманітарної допомоги. Станіслав Перфецький їде до Венеції, щоб виступити з доповіддю на семінарі «Посткарнавальне безглуздя світу: що на обрії?». Наратор Москальця у «Вечірньому меді» їде в Мюнхен в пошуках культури, яка поважає своїх інтелектуалів. Наратор Діброви просочується до США з групою молоді, яка подорожує туди, щоб набути професійного досвіду в західних фірмах, оскільки, як каже наратор: «[наприкінці доби гласності] стало зрозуміло, що курс треба брати на американські гроші»[47]. Відтак Діброва пропонує читачеві на двох сторінках детальний опис американського супермаркету очима наратора[48].

За тією обставиною, що всі ці інтелектуальні герої їдуть на Захід, прозирає думка, що пострадянські українські письменники вбачали у цьому обов’язок інтелектуала — «відкривати» Захід для України, і що одна з їхніх ролей полягає в посередництві між Україною і західним світом. Такі літературні екскурсії на досі недоступні терени споріднюють ці твори з так званими романами-мандрівками, з яких читачі, земляки автора, дізнаються про екзотичні місця. У певному сенсі ці інтелектуали діють як авантюристи — першопрохідці, які забиваються у незнані й загадкові краї, а відтак розказують про всілякі пригоди на чужині своїм землякам.

Якщо накидати оком на мандрівки на Захід, до яких вдавались інтелектуали у пострадянській українській прозі, важливо вказати на роль української діаспори, що проживає на цих землях, зокрема, представники інтелектуалів з діаспори[49]. Ця діаспора відіграла важливу роль в організації перемовин і конференцій, на які запрошували українських інтелектуалів; саме під таким приводом чимало інтелектуалів з України і вибралися вперше на Захід. Тим-то не дивно, що представники діаспори виступають персонажами сучасної прози. Інтелектуали у Радянській Україні, надто на зламі періоду гласності і доби незалежності, неабияк цікавилися розвитком української культури на Заході. Колись герметично закрита діаспора вносить свою лепту у розбудову пострадянської української ідентичності, і зображення стосунків між пострадянським українським інтелектуалом і його або її колегою з діаспори править за полігон, на якому можна вивчати цю ідентичність.

Описи діаспори свідчать про її непідробний інтерес до України і визнання того факту, що вона докладає чимало зусиль, допомагаючи українцям виїздити на Захід. У «Бурдику» Володимира Діброви наратор (діставшись США з делегацією молодих спеціалістів з України за фіктивним запрошенням) надибує абшитованого еміґранта-бібліотекаря Любомира Бринчака, який відкрито визнає, що любить усіх українців, організував український студентський клуб, українську баскетбольну та волейбольну команди і влаштовував виставки українських митців. Він редаґував український журнал, писав вірші і прозу українською мовою і організував українську бібліотеку. Український патріот, він більшу частину свого життя обороняв «українську справу» і хоче зустрітися з останньою делегацією, що приїхала з України. У Юрія Андруховича в «Перверзії» Перфецький крутить любов з народженою в Америці і вихованою в Європі вченою Адою Цитриною, яка має українське коріння. У «Рекреаціях» Немирича і Штундеру завіз до Чортополя на свято доктор Попель, український еміґрант-психіатр, який живе у Швейцарії. Він знайомий з творчістю молодих поетів і люб’язно пригощає хлопців сиґаретами «Gauloise», годує, а на додачу дарує трохи західних презервативів; окрім того, він обіцяє організувати запрошення до Америки для двох поетів. Один із персонажів «Польових дослідженнь з українського сексу» Забужко, еміґрант-професор з Пенсильванського університету Марк, реґулярно запрошує інтелектуалів з України до свого університету і організовує фінансування для них.

Таких діаспорних інтелектуалів, щоправда, автори зображають такими собі поблажливими, самопроголошеними експертами з усього українського. Попри їхні зусилля, тривала фізична відсутність в Україні створює помітну психологічну різницю між ними та українцями, які виросли в радянському світі. Їхня застаріла українська ідентичність, плекана десятиліттями вдалині від батьківщини, може здатися дивною для людей з України і, таким чином, персонажі з діаспори часто подаються в гумористичному світлі. Бринчак їздить на величезному автомобілі з часів Ейзенгавера, і його передній двір — справжній сад українських кліше (часник, мак, кавуни). Він запрошує наратора на традиційну вечерю, що її українці їдять на Святвечір, хоча надворі не Різдво. Герой роману постійно підсміюється з нього собі під ніс. Коли головний герой запитує Бринчака, чи можна в нього пожити, той кидає, що для нього знайдеться місце у місцевій українській церкві. Доктор Попель також їздить на старому авто «Chrysler Imperial», і, як з’ясовується, має досить своєрідне знання української літератури та особистої історії. Висадившись у Чортополі, два поети, Немирич і Штундера, прощаються з ним, обзиваючи його проміж себе «мудаком». Мудак — це сучасне слово з українського жарґону, яке старший доктор Попель не знає. У такий спосіб Андрухович показує, що нове покоління українських інтелектуалів, з одного боку пристаючи на ласки і дякуючи за доброчинність еміґрантам-інтелектуалам, з іншого — відчуває труднощі, намагаючись з ними порозумітися, а отже, трактує їх як диваків і чужинців.

Іноді персонажі з діаспори виходять за рамки дивакуватих, старих еміґрантів і прибирають куди неґативніших рис. Нараторка в «Польових дослідженнях з українського сексу» припускає, що професор Марк витрачає стільки енергії, допомагаючи молодим інтелектуалам з України, тому, що його шлюб ось-ось розпадеться, і йому просто потрібен привід, щоб тікати з дому. Доктор Попель, виявляється, насправді є безсмертним демоном, який спокушає Немирича взяти участь у ритуалі жертвоприношення. Ада Цитрина — аґентка, яка шпигує за Перфецьким для таємничого Монсиньйора. Андрухович додає демонічний відтінок цій жінці з діаспори за допомогою слова «Ад» (у давній українській воно означало «пекло»), як корінь імені, що його він дає героїні — Ада[50].

Збудження, викликане раптовим відкриттям забороненого світу і появою нових інтелектуальних можливостей, викликало до життя першу хвилю пострадянської прози і стало ключовою темою у творчості цих письменників. Шалений потік усіляких ідей та інформації доповнював фестивальну атмосферу перших років української незалежності. Українські інтелектували вступали у ґлобалізовний світ, дошукуючись своєї ідентичності. Захід, а надто українці на Заході, наразі перетворилися на додаткові джерела, що їх доводилося приймати або відхиляти у процесі побудови цієї тотожності. Демонструючи, що ці інтелектуали приймали на Заході, а що — відкидали, вісімдесятники будували у своїй прозі ідентичність українського інтелектуала пострадянської доби.

Ці два нових прототипи українського інтелектуала — «хвацький перформансист» й «посол на Захід» — становить свідомий розрив з попередніми зображеннями таких персонажів в українській літературній традиції. Намагаючись перевизначити свої відносини з українським народом, вісімдесятники доконували цю зміну, поширюючи святкову атмосферу, витворювану українським мистецтвом; у ейфорійній метушні підкреслено роль мистецтва в розкритті нових ідей, а ейфорійний герой-інтелектуал править за фокус новизни для суспільства. Саме в такому середовищі проза вісімдесятників взялася за деконструкцію усталених уявлень про українську культуру та ідентичність.

3. Руйнівна погулянка

У той час, коли Радянський Союз почав відкриватися до світу, постмодернізм переповнював дискурс західної культури, тож чимало ідей, які розвивали теоретики постмодернізму, викликало численні літературні дискусії в Україні у перші роки її незалежності. Розуміння постмодернізму як його викладає Матей Келінеску, який бачить постмодернізм як «обличчя сучасності» із властивою йому «опозицією до принципу влади», «вишуканою еклектикою, його сумнівами у єдності, і його перевагою частини проти цілого», забезпечило українських інтелектуалів новим теоретичним аспектом, з яким випадало підходити до власної постколоніальності[51]. Певно, у змиг ока українські інтелектуальні часописи заповнили статті, що розглядали різні аспекти постмодернізму, у міру того, як українські вчені гаряче намагалися наблизитися до західних культурних рухів. У виданій 1996 року під редакцією Марії Зубрицької збірці «Слово, Знак, Дискурс: Антологія світової літературно-критичної думки XX ст.» були зібрані статті, написані світилами у своїй галузі, в тому числі Жаком Деррідою, Умберто Еко, Едвардом Саїдом, Юлією Крістєвою, Полем Рікером і Мішелем Фуко. Член «Лугосаду» Іван Лучук напише згодом, що ця публікація означала «оксамитову революцію» у розвитку нашої літературної та критичної думки[52]. Старі, заскорузлі покоління українських інтелектуалів загалом відкинули постмодерний дискурс, отож спалахнула палка суперечка між різними письменниками, які належали до покоління вісімдесятників. Так звана києво-житомирська школа української літератури, до якої увійшли, зокрема, Євген Пашковський, Олесь Ульяненко, В’ячеслав Медвідь, Володимир Даниленко та Сергій Квіт, чинила опір наступу постмодернізму на українську літературу. Вони закидали йому легковажність і іґнорування відповідальності письменника перед своїми читачами. З іншого боку, так звана галицька школа, до якої увійшли письменники Станіславівського феномену (Андрухович, Єшкілєв, Іздрик, Тарас Прохасько), а також Юрій Винничук, надихалася західними постмодерністськими письменниками, як-от Хорхе Луїс Борхес і Умберто Еко, і вітала західний постмодернізм як явище, яке могло оживити українську літературу, усунувши вищеозначену серйозність і традиційний обов’язок. Незалежно від їхньої позиції з цього питання, більшість згаданих письменників, твори яких аналізуються в цій книзі, виказують вплив постмодернізму у своїх літературних творах. Точніше, вони використовують постмодерністські ідеї деконструкції, до якого доходить у їхніх літературних творах. Це деконструкція, спрямована на різні «принципи істини», які лежали в основі дорадянської і радянської української літератури.

Як нове покоління письменників у вільній Україні, ці автори руйнували наявні уявлення про українську ідентичність і часто-густо переставляли і знову збирали одержані фраґменти, накидаючи цій ідентичності стан мінливості. У цьому стані постійних змін складові української ідентичності вирвано з коренем і випущено на волю, а відтак переосмислено й переописано. Постмодерний іспит державної політики, пов’язаний з ідеєю істини, виявився привабливим інструментом для українських інтелектуалів, які намагалися вивчати власне колоніальне минуле. Досліджуючи і змальовуючи роботу цих приводних механізмів у власному літературному тексті, ці письменники намагалися звільнитися від колоніального спадку та його граничних структур — упорядковувальних і форматувальних систем. Ейфорію «ери фестивалів» доповнювала нова література, та, яка підтримувала розширення поглядів та ідентичностей (масок), сприяла грі в мові і продовжувала експериментувати зі структурою і стилями. Ці вісімдесятники накинулися на ідею абсолюту, демонтуючи успадковане розуміння (1) розповіді і ролі автора, (2) влади міфів і (3) мови; особливу увагу було приділено переоцінці традиційної ролі українського автора та української мови в українському національному міфі. Нові українські інтелектуали, які служили головними героями в цих прозових творах, самі часто очолювали цю деконструкцію, намагаючись вивести дослідження української ідентичності в пострадянській Україні на широку дорогу.

По суті, вісімдесятники були останнім поколінням української інтеліґенції, що звідало на собі у зрілому віці вплив радянської культурної політики. Юрій Шерех розглядає епоху соціалістичного реалізму як період «р о з і н т е л і ґ е н ч е н н я» української літератури; це був час, коли українська література втратила той імпульс, якого вона досягла у свій модерністський період, і повернулася натомість до літератури народницької епохи кінця дев’ятнадцятого століття[53]. Прагнучи позбутися всіх ознак соцреалістичної літератури, вісімдесятники цілеспрямовано уникали її лінійного, простого промальовування (яке мали б легко зрозуміти всі читачі), а відтак повернулися до авангардних експериментів у веденні оповіді. Тимофій Гаврилів інтерпретує українську літературу кінця 1980-х і початку 1990-х років як «запізнілий спалах, розмову через десятиріччя, розмову з українським модерном»[54]. Аналізуючи радянську культуру, Кетрін Кларк пише, що «з кожним великим політичним переворотом канонічні точки часової орієнтації переставлялись і з’являлася нова генеалогія, покликана замінити стару»[55]. Якщо віддавати належне Кларк, цей процес вибіркового відкидання і спорідненості можна розглядати як частину проекту узаконення суспільства в «міфі про походження» і «лінії спадкоємності», що провадить до сучасності. Вісімдесятники вибирали, які елементи минулого вони включили б у свою розбудову нової української ідентичності. Повернення до експериментів українського модернізму й авангарду було пов’язано з інтересом до культурних теорій кінця XX ст. Ці письменники познайомилися з західними ідеями постмодернізму, і його підхід до суб’єктивності в оповіданні й деконструкції влади автора виявився привабливим для інтелектуалів, які мали досвід колоніального існування. Як наслідок, пострадянська українська проза вирізнялася численними експериментами з розповіддю як частиною гри з роллю автора. Ця гра була влаштована не тільки для того, щоб розкрити на теоретичному рівні суб’єктивність, притаманну будь-якому поняттю істини, а й деконструювати роль автора в українській літературній традиції.

Роман Оксани Забужко «Польові дослідження з українського сексу» є витонченою проповіддю, до якої вдається українська інтелектуалка, розмірковуючи про свій народ, свою стать і своє місце в світі. Для роману, навмисно нарцистичного і гіпер-суб’єктивного, Забужко використовує розповідь від другої особи, вплітаючи у неї фраґменти розповіді від першої особи, щоб викликати ефект нараторки, яка є відтак головною героїнею, дивиться у люстро і розмовляє сама з собою; кінетичний, просякнутий потоком свідомості стиль неабияк нагадує погляд усередину, який шар за шаром продирається крізь комплекси і травматичний досвід у пошуках ідентичності. Велика частина її прози складається зі складносурядних речень завдовжки з цілі абзаци, що відділяються одне від одного десятками дефісів, комами і дужками; це стиль, який відмовляється від хронологічного наритиву і дозволяє нараторці раз по раз щось вигукувати і запитувати себе і читача та водночас твердо дотримуватись єдиної точки зору цієї нараторки. Для того, щоб передати цей стиль розповіді, потрібен уривок з кількох сторінок, та гадаємо, що така цитата все ж послужить прикладом:

У процесі такої розповіді читач відчуває, як його зачіпає вибухом ран і емоцій, стримуваних і приховуваних роками колоніального досвіду; так довго приборкувані, вони наразі вибухнули так швидко і одночасно, що, здається, нараторці/авторці не до снаги загнуздати їх і довести до читача традиційнішим, систематичним робом. Забужко розвернула колоніальну парадигму, помістивши постколоніальний суб’єкт саме в центр, де лунає його голос і тільки його.

Трьом творам, написаним вісімдесятниками («Бурдик» Володимира Діброви, «He-Ми» Юрія Ґудзя і «Некрополь» Тараса Прохаська) властивий підхід до розповіді, який прагне розмити межі між автором, наратором і героєм. Всі три твори розповідають історію написання літературного твору, причому, зосередившись на самому написанні та інших творчих процесах, які вирізняють їхніх персонажів, ці три письменники замислюються над роллю мистецтва у питаннях ідентичності та існування.

Розповідь Прохаська в «Некрополі» починається з розповіді письменника Млинарського про творчий процес; нарратив балансує між власними думками Млинарського про незакінчений роман «Некрополь» і епізодами, описаними у романі. В кінці першого розділу читач дізнається, що все це не що інше як зміст листа, що його читає біограф Млинарського, д-р Винник. Прохасько використовує таку техніку оповіді, щоб продемонструвати свою (і Млинарського) ідею нотування (технічно у вигляді графіку) суті буття; цей графік тлумачить досвід як звивистий ланцюжок зовні, здавалося б, випадкових подій. Починаючи зі слова (дія) і просуваючись через дедалі більшу низку підрівнів (інші дії), малюється діаграма Венна[57].

У «Некрополі» Млинарського кілька самотніх незнайомців купують ділянки на місці, на якому планують влаштувати цвинтар. Один по одному, вони поступово приїздять на свої ділянки, привозячи з собою свої особливості та історії і оповідаючи їх іншим власникам ділянок. З часом вони організовують оркестр і злітають на повітряній кулі. До цього моменту в романі Млинарського Прохасько показав, у письмі, відображення відображення — крок на шляху до створення низки відображень, які повторюються безконечно. Коли Млинарський вставляє себе у власний роман, той перетворюється на звіт про написання ним роману, складовою якого є він сам. Відтак, коли Прохасько, наприкінці своєї короткої історії, знайомить читача з доктором Винником як автором-спостерігачем, він змальовує само-заглиблення Млинарського і, по суті, множить ефекти від однієї величини. Оскільки це явище повторюється (з кожним повторенням кількість відображень зростає у геометричній прогресії), то багатогранний кристал Прохаська розширюється до нескінченності. Завдяки цій постмодерністській оповідній техніці, Прохасько представляє ідентичності, які мають складну природу і постійно змінюються. Ідентичність зображено як структурний компонент розповіді, а митця — як творця (і об’єкта) цього будівництва.

Центральна лінія сюжету у «Бурдику» Діброви — це наратор, який збирає твори київського підпільного культурного діяча кінця 70-х Бурдика і редаґує повне видання, що охоплювало б літературну спадщину Бурдика і знайомило з ним читача в епоху гласності в Україні; Діброва використовує цей план, щоб передати головну тему роману — визначення того місця, що його покоління інтелектуалів посідало у пострадянській Україні. Пускаючи читача на творчу «кухню» наратора, де той склеює періоди життя Бурдика, автор показує фраґменти цілого покоління української інтеліґенції і те, як письменник (наратор) добирає «фактаж», витворюючи історію життя і діяльності людини.

У романі Діброва часто розмиває кордони між автором, наратором і головним героєм. Як відзначає Максим Стріха, на той факт, що «Бурдик» Діброви — це досить автобіографічний роман, натякають ім’я, що його Діброва вибрав для свого героя: «Бурдик» — це видозмінене прізвисько, що його мав Діброва в альтернативному культурному середовищі Києва 70-х років — «Дібрик»[58]. Крім того, ім’я «Добрик» з’являється в романі як прізвище юнака, особистість якого наратор по суті «поцупив», аби перебратися «зайцем» до Америки.

Роман починається з передмови і закінчується епілогом (він має підзаголовок «Сон»), але більша частина твору складається з трьох основних розділів, у яких наратор, у хронологічному порядку, розповідає історію життя Бурдика. Кожен із цих розділів, в свою чергу, ділиться на короткі підрозділи, що розбивають ці періоди на ще коротші епізоди. У трьох основних частинах роману за головного героя править Бурдик, тоді як наратор є радше стороннім спостерігачем, якщо зважати на традиційний розвиток сюжету роману. Тим не менше, кожен із трьох розділів доповнено коментарем, два з яких довші за сам розділ.

Впродовж усього роману Діброва підкреслює вагу розкриття читачеві невід’ємної присутності суб’єктивності в будь-якій творчості, незалежно від того, наскільки вона може претендувати на об’єктивність. У передмові наратор розважає над тим, як йому подати головного героя свого твору — чи слід йому дати зрозуміти, що Бурдик — це справжній герой, чи анти-герой? У коментарях наратор стає головним героєм роману, який збирає в історію наратора обривки Бурдикового існування і намагається скласти докупи цю публікацію. Простежуючи етапи, що їх Бурдик подолав за своє життя, наратор, в деякому розумінні, повторює це життя. Діброва підкреслює цю ідею, коли відправляє наратора на пагорби над Дніпром — на це ж таки місце, де Бурдик відкрив суть життя — де наратор легковажно губить документи, що їх він збирав, думаючи про Бурдикове життя. І в останні години життя Бурдик чекає, коли ж на заплановане побачення прийде запізнілий наратор. Наратор зізнається, що, після смерті Бурдика, він планував сам дописати Бурдикові твори і видати їх як Бурдикові; він стверджує, що, оскільки деталі Бурдикового життя він запам’ятав краще за самого Бурдика, то хоче написати додаток до історії Бурдика. Тим-то у коментарях, в яких ми знайомимося з уривками з незавершеного, найбільшого літературного твору Бурдика «Опудало», з’являється збірка оповідань про Леніна. В одному з оповідань ми дізнаємося, що песика Леніна звали Зарембою. А ще Заремба — це ім’я людини, яка належала до кола Бурдикових друзів і, таким чином, є одним із персонажів «Бурдика» Діброви; крім того, це ім’я персонажа незавершеної повісті Бурдика «За підкладкою». В епілозі роману Діброва змушує наратора й Бурдика зустрітися востаннє, хай і уві сні. Задумана книга про Бурдика так ніколи і не побачила світ, і підсумкова картина суб’єктивності з’являється в сцені, де наратор уявляє собі, що навіть якби книга була видана, авдиторія її, безумовно, подивилася б на неї крізь пальці або й зовсім відкинула:

Пишучи історію свого покоління, Діброва вдало уникає надмірної сентиментальності, створюючи буфер критичної відстані завдяки присутності свого наратора. Ця гра між кількома «альтер еґо» дозволяє Діброві братися за вельми особисту тему з минулого з постмодерністською чутливістю пострадянської України. І Діброва, здається, передбачає автобіографічне прочитання його вигаданого роману «Бурдик», цілеспрямовано постачаючи читачеві почасти замасковані натяки, які це підтверджують. Це уміле відкриття присутності автора в літературному творі є ще одним, хоча і менш радикальним, прикладом експериментів з розповіддю, до яких у своїй прозі вдавалося чимало пострадянських письменників України. І як останній шар іронії (найвагоміша складова в усіх творах Діброви) у кінці «Бурдика» наратор так і не видає історію Бурдика і його покоління. Втім, сам Діброва робить навпаки.

Письменник, твори якого загалом позбавлені іронії, проте мають на собі ознаку експериментів з розповіддю, що їх масово практикували його колеги-вісімдесятники, — це Юрій Ґудзь. Його роман «He-Ми» — дослідження ідентичності та внесків інакшості, визначення часу на її (ідентичності) розвиток. Роман складається з різних, здавалося б, не пов’язаних між собою частин і вирізняється вкрай мінливою розповіддю і фраґментарною структурою. Починається він з витягу з «Ходіння за мерзлими водами», незавершеного роману, що його пише Оксентій Вава, старий друг наратора. Відтак, у «He-Ми» виринають численні сюжетні лінії, про які розказується на різні голоси. Персонажі часто звуться по-різному в різних частинах твору. Роман — це дослідження тонкої грані між незнанням і близькістю. Це роман про імена та називання, про минуле та сьогодення особистостей і про пам’ять. Його побудова саме відбиває погляд Ніколи Кінґа, який гадає, що «при-гадування себе» — це не випадок відновлення самобутньої особистості, а безперервний процес «при-гадування», збирання воєдино миті за миттю, попередньої і часткової реконструкції[60]. Об’єднує різні фраґменти роману основна тема відносин між письмовим словом та особистістю. В одному фраґменті стверджується, що письменник Вава провіщає, що його «Ходіння за мерзлими водами» покладе початок новому різновиду прозового твору, що, натхнений шлюзовою музикою, вирізнятиметься голосами, які співіснують і почасти переплітаються, але, врешті-решт зберігають свою індивідуальність. А потім, ні з того ні з сього, виринає наратор:

Знайомство читача з творчим процесом Вави межує із зізнаннями самого Ґудзя щодо власних мотивів написання «Не-Ми», які іноді спливають у романі. Експериментуючи з розповіддю, Ґудзь сподівається зглибити суть акту називання та пізнавання. Персонажі забувають свою особистість і мають кілька різних імен. «He-Ми» здійснює постмодерністську деконструкцію себе — він показує, як література називає і перейменовує, створює і руйнує особистості. Автор лише збирає і показує фраґменти, а читачеві доводиться їх складати.

Фундаментальне постмодерністське відкриття Жана-Франсуа Ліотара, що так зване об’єктивне, наукове знання саме залежить від розлогої оповіді про поступ людства, підтримують пострадянські українські письменники своєю грою з ідеєю наративу, суб’єктивності/об’єктивності і ролі автора. Найпростіший спосіб, у який вони протистоять цій суб’єктивності — це заперечування авторові гаданої об’єктивності. Ідея істини для постколоніальних письменників є особливо привабливою сферою для атаки. У своїх романах вони відкрито перевіряють, наскільки над читачем панує влада наративу.

Роман Юрія Іздрика «Воццек» — це постмодерністське вправляння у побудові і деконструкції тексту. Автор простежує межі самості, вдаючись до навали посилань і словесних ігор. Це радше роман про перехресні межі — межі між собою та іншими, між тілом і розумом і межі між реальністю і видивами. У процесі роману Іздрик раз по раз вступається посеред розповіді зі своїми коментарями, ламає схему і виливає сумніви щодо будь-якого руху або заяви, зробленої вбік абсолюту. Для того щоб провести своє дослідження ідентичності, Іздрик використовує стрибчастий наратив; у міру розвитку роману наратор ділиться на кілька осіб (я, ти, він, той, Воццек). Отже, суб’єктивність постійно перебуває у процесі переходу. Шальки роману гойдаються, залежно від того, що переважує — мрія чи реальність; для Іздрика лінія не тільки відділяє мрії від реальності, — вона їх і пов’язує. «Воццек» — його спроба ухопити цю лінію; роман — це місце, де мрія і реальність зустрічаються і співіснують.

Автор у «Воццеку» зображений паном над текстом і його героями, він орудує ними на свій розсуд, цілеспрямовано і відкрито. Втім, водночас, здається, автор насправді не має жодної влади над текстом; як і його головний герой Воццек, автор переходить від фраґмента до фраґмента, силкуючись ухопити абсолют, але марно. У своєму романі Іздрик здатен створити атмосферу подій і дій, які виходять з-під контролю; він створює враження, що автор/Воццек то виринає нізвідки, то ніби розчиняється.

Розкладання Іздрика концепції істини в тексті — це ключова складова творення його прози. І у «Воццеку», і в «Подвійному Леоні» Іздрик значною мірою прагне сумніватися й оскаржувати будь-який конкретний вчинок чи подію, описану в цих текстах. В одному з розділів «Подвійного Леона» нам вочевидь дано оцінити, як радикально змінює одна або дві літери значення фрази. Ми бачимо все з погляду одного персонажа, людини, суть подій у житті якої завдяки одній-єдиній літері балансує між дійсним і умовним способом.

Сторінки за півтори перед нами уже інший персонаж, жінка, яка перевертає з ніг на голову зміст фраз у переліку уявних дій цієї людини, часто просто беручи у дужки неґативну частку.

У «Воццеку» Іздрика наратор раз по раз вставляє по тексту якісь коментарі; упродовж усього цього прозового твору відчуваєш, що роман постійно уривається і починається знову і знову. Після Того, як Хтось виголошує промову перед громадою в розділі під назвою «Про мудаків», нам говорять, що «Лекція про мудаків насправді була прочитана Тоєм із зовсім іншого приводу» і «Власне кажучи, це була не зовсім лекція і не зовсім ті слова, над якими ми щойно потішалися»[63].

Вочевидь, перетин межі, що відокремлює «мрії» від «реальності» у тексті, це улюблений літературний прийом Іздрика і займає центральне місце у його загальному дослідженні відносин між розумом і тілом і наслідків їх для ідентичності. Дія і «Подвійного Леона», і (особливо) «Воццека» розгортається в сценах, які, здається, чимраз більше заглиблюються у шари розуму; сниться сон про сон. Підтримуючи це нереальне існування у своїй прозі, Іздрик відкриває двері для безлічі експериментів з ідеєю реальності в літературі: «Сни відкидали потребу звиклої співрозмірності»[64]. Й Іздрик відкрито проводить ці експерименти, повсякчас інформуючи читача в цьому тексті про свої мотиви й заміри.

До кінця «Воццека» раптово з’являється коротка, радше лінійна схема; здається, автор «вкидає» її, щоб задовольнити вимоги традиційної сюжетної лінії в прозі. Відтак Іздрик деконструює тільки-но прочитаний роман, безпосередньо звіряючись читачеві у своїх намірах щодо написання роману і причинами, які спонукали його структурувати свій твір так, як він і зробив. Отож Іздрик відкрито обговорює з читачем правила, які керують прозою:

У своїх творах письменник Іздрик в оптимальний спосіб використовує можливості, що ними його обдаровує це новознайдене знання. Як і багато хто з його побратимів-вісімдесятників, Іздрик відкрито наскакує на удавану ясність і доступність як щойно зниклої соцреалістичної літератури, так і традиційного українського патріотичного реалізму і заперечує їхні претензії на роль правдомовців у літературі. Іздрик фактично використовує сам текст, щоб показати, як текст вправно маніпулює своєю владою, встановлюючи істину. Діючи так, він звільняє текст від необхідності об’являти про свою суб’єктивність як неминучу ознаку.

Гра з авторською зверхністю над ідеєю істини в літературному творі — основний елемент усіх трьох романів Юрія Андруховича. Поширюється вона і на те, як автор називає своїх героїв. «Московіада» містить сцену, в якій Отто фон Ф. блукає катакомбами Москви. Він ганяється за незнайомцем, який поцупив у нього гаманець — людиною, до якої Отто подумки звертається як до «циганського барона»[67]. Таким чином, читач наразі не знає, як насправді звуть цього персонажа, а має справу тільки з прізвиськом, яке йому прикладає Отто. Згодом Отто відкрив, що незнайомець (який насправді є аґентом КДБ) відомий як Циганський Барон. Андрухович робить це, щоб підкреслити загадковість «секретного аґента» світу. Це також, однак, приклад схильності Андруховича до нагадувань читачеві, що «реальність», про яку ми читаємо в тексті, цілком залежить від авторської волі. По кількох сторінках в Отто, який представився одним із аґентів, стріляють і вбивають, бо він прохопився фразою, яка його викрила. Тут Андрухович (або Отто, розмови якого подумки з самим собою передаються у другій особі, править за кістяк романної оповіді) визначає, що цього кінця не досить; він перемотує сцену на один абзац назад, і Отто вимовляє іншу фразу, яка дозволяє йому непомітно подолати тунелі.

З трьох романів Андруховича «Перверзія» — найпоказовіший з погляду коригування умовностей, пов’язаних з ролями автора й наратора в романі. Структура самого роману ілюструє це. Роман починається з «Передмови видавця», в якому молодий український письменник «Ю. А.» розповідає про те, як дістав низку документів, які на різні лади (бо ж передають їх різні люди) інформують про те, що робив Станіслав Перфецький на семінарі у Венеції. Інша частина роману — збірка цих документів, які читач повинен витлумачити, щоб визначити, чому і в який спосіб Перфецький врешті-решт зник з Венеції і чи правдиві чутки про його самогубство. Документи — це пародії та екскурси в різні усталені типи постмодерністського письма, кожна з яких по-своєму відповідає істині. Роман завершується «Післямовою видавця», в якій «Ю. А.» висловлює свою думку про те, що Пефецький живий і здоровий, і що він послав «Ю. А.» ці документи як частину останньої постмодерністської літературної вистави. Таким чином, читач змушений запитувати про авторство (1) автора різних документів, (2) «Ю. А.», а також (3) Станіслава Перфецького і розважати над тим, хто ж є автором змісту роману. Юрій Андрухович навіть дистанціюється від «Видавця», ховаючи його під криптонімом «Ю. А.» У цьому романі більше, ніж у двох попередніх, Андрухович грає зі свободою, що її нібито дає постмодерністський текст, і, отже, демонструє, як відповідальність може бути передана від автора до мови, на манір Бартового вбивства автора.

Використання Андруховичем постмодерністських способів набуває сенсу за межами стилістичної гри, коли дивитися на нього через призму постколоніальної України. Його гра із владою і відповідальністю автора — це спосіб розглянути конкретні вимоги, що їх висуває українському письменнику культурна історія народу. Акт написання українською мовою часто був сам по собі політичною заявою, тому українська література часто асоціювалася з патріотичним закликом до зброї. Таким чином, коли Україна раптом здобула незалежність, а нове покоління письменників дістало можливість писати і видаватися без політичної цензури, від них очікувалося, що вони виконають свій обов’язок голосу нації і висловлять ідеї та переконання, з якими досі крилися. Небажання деяких із цих молодих авторів брати на себе цю відповідальність стало і предметом суперечок у дискусіях, де обговорювалося сьогодення української літератури, і водночас темою, що її письменники, приміром, Андрухович, досліджували у своїх творах.

Той факт, що покладена у такий спосіб відповідальність неабияк важить для Андруховича, можна виснувати з неявної присутності цієї проблеми в його прозі. У всіх трьох романах Андрухович робить головними героями письменників, і через них усіх, від чотирьох поетів «Рекреації» до Отто фон Ф. у «Московіаді» і Станіслава Перфецького; він розглядає обов’язок українського письменника бути «голосом народу». Штундера, Хомський, Немирич, а надто Мартофляк лишають незатерте враження як надії на майбутнє української літератури. Андрухович змальовує їх як самозакоханих рок-зірок, яких переслідують ласі до автографів українські дівчата. Вони ухиляються від виправдання таких героїчних сподівань, адже їх банально тягне на секс і спиртне. Не те щоб вони були настроєні непатріотично, та все ж мають свої хиби, які Андрухович і вважає за свій обов’язок показати.

Отто фон Ф. з «Московіади» виголошує пристрасні промови про свій народ і мріє написати щось, що прислужиться його культурі. Він, однак, також відволікається на алкоголь і всілякі любощі й не приходить на заплановану зустріч, щоб обговорити заснування українського літературного журналу, який би допоміг українській літературі стати твердою ногою у столиці Радянського Союзу.

Нарешті, Перфецький, який використовує свою лекцію на венеційському семінарі, щоб викласти історію свого народу і привернути увагу до його присутності у світі. Але він закінчує промову, вказуючи на те, що історії та леґенди, на які він посилається у своєму виступі, він сам і вигадав, і що тільки він виявляє єдину версію істини. І тому, коли Андрухович розмиває вказівку на присутність автора в цьому романі і підкреслює необхідність перетворювати в дійсність суб’єктивність письменницької розповіді, то йдеться про спробу спекатися величезних обов’язків, покладених на нього як українського письменника.

Розкриваючи механіку створення роману, ці письменники наближають присутність автора до справжнього тексту і таким робом позбавляють автора влади. Розкриваючи суб’єктивність автора, ці письменники реаґують на «заповідану істину» літератури соціалістичного реалізму і показують гегемонію автора над істиною. Це теж їхня відверта спроба скинути з себе відповідальність, яку покладала на них українська культурна традиція та її національні міфи.

Тісно пов’язані з деконструкцією розповіді й вищеозначеною роллю автора прозові твори письменників-вісімдесятників кинули прямий виклик авторитету історії та міфу. Зокрема, вони наскочили на радянську розповідь про українську націю, як її культивувала і поширювала «офіційна» історія, котра відображала колонізаторські амбіції і доктрину політичного центру влади. Правда, яку вона встановлювала, часто різко контрастувала з тим, що було правдою на думку колонізованих; версія правди, що підходила марґінальній українській культурі, у свою чергу, здебільшого підживлювалась українськими національними міфами. Для людей, які набили руку у спростуванні «офіційних» істин, скептицизм щодо ідей, вкорінених в абсолюті, ставав ключовим питанням у їхньому постколоніальному мистецтві, і постмодернізм забезпечував привабливий підхід, за допомогою якого випадає деконструювати владний центр. Утім, як вказує Марко Павлишин, постколоніальна культура не тільки відкидає колоніальну, але розуміє небезпеку використання колоніальних засобів на антиколоніальні цілі:

Аналізовані тут пострадянські українські письменники балансують уздовж цієї лінії у своїй деконструкції. Захищаючись від звинувачень у простому «реваншизмі» з боку колишнього колонізатора, ці письменники, зі свого боку, нападають на український національний міф, який живив і зміцнював голос колонізованого. Роблячи так, вони демонструють не лише намагання дотримуватися теорій постмодернізму, але й бажання звільнитися від обмежень цього національного міфу, в якому письменники грають центральну роль. Як наслідок, розглянута тут проза накидається на ідеї абсолютної істини, як вони представлені в офіційній історії і в різних міфах, перевертаючи їх, граючи з ними і позбавляючи їх влади; будь-яка історія, що її вони виводять, це та, яка «свідомо виказує в самій структурі своїх оповідних форм власні репресивні стратегії і практики»[69]. Таким чином вони намагаються опиратися, будуючи своїми ж руками ті ж таки типи міфів, які вони свідомо деконструюють.

Деконструкція міфів та історії часто сусідить з перебільшенням і ґротеском. По суті, Володимир Діброва не так розбирає ідею істини, як висміює джерело «істини» і те, як цю «істину» схвалювала більшість громадян радянського світу. Охоплюючи час приблизно з 50-х до кінця 80-х, «Бурдик» Діброви накидається з дотепною критикою на останні сорок з гаком років існування радянського світу. На різних етапах свого життя Бурдик натрапляє на амбітних ентузіастів комсомольців, жвавих прототипів совка й укорінених зомбі-бюрократів; Діброва показує, як ці люди живуть у системі, яка є якимось безглуздим і духовно глухим кутом. До теми радянського світу Діброва не раз звертався у своїй попередній прозі («Пельце», «Пантамерон») і драми («Двадцять такий-то з’їзд нашої партії»); його абсурдистський гумор надто надається до коментування життя в цьому світі. Діброва виводить персонажів Зарембу, Гурського і Боровудіанку як опортуністів, які легко відмовляються і міняють свої принципи, щоб іти нога в ногу зі зміною панівних ідеологій. Ідеаліст Бурдик — це виняток у суспільстві, в якому очевидна суперечність, здається, нікого не обходить.

У «Бурдику» подано фраґменти Бурдикового незакінченого роману «Опудало», який мав би бути епопеєю, присвяченою життю і творчості В. І. Леніна. Ленін грає важливу роль у розвитку Бур-дика; життя його, юнака, який вірив у радянську ідеологію, назавжди змінилося, коли уві сні він бачить, як Ленін випорожняється в лісі, а тоді знайомить Бурдика з радощами сексу. Бурдикові історії про Леніна у фраґментах «Опудала» — це абсурдні, нищівні напади на радянського напівбога. Той факт, що «Опудало» містить розділи з назвами на кшталт «Чому Ленін не дожене черепаху», показові у плані використання Дібровою фарсу з метою підірвати авторитет осердя Радянського Союзу.

Український національний міф теж висміяно у «Бурдику». І Бурдик, і наратор тікають у село в пошуках прозріння. Ці соціальні марґінали — українські міські інтелектуали — проте, з’являються у селі в часи відчаю. Ідея українського села як «істинної України», де попри роки репресій і спроби ліквідації збереглася «справжня українська ідентичність» — наріжний камінь українського національного міфу. Коли Бурдик і наратор їдуть на село, щоб дослідити голодомор 1932—1933 років, вони приголомшені українськими назвами сіл, у які вони заїздять («Тут кожна назва — поезія!»). Коли після смерті Бурдика наратор повертається в село, щоб працювати над своєю книгою про Бурдика, він знаходить родину селян, члени якої є пародією на тих, що їх зобразив Іван Нечуй-Левицький у «Кайдашевій сім’ї». Класика української народницької літератури, повість Нечуя-Левицького змальовує суперечності в родині українських селян. Наратор, здавалося б, вертається на сто років назад в часі — українське село згідно з міфом вперто відмовляється змінюватися. Але, врешті-решт, сільську Україну не вдається врятувати і піднести дух наратора; він випадково надибує групу злочинців, які втекли із в’язниці, і звіюється, переляканий, покинувши весь свій матеріал про Бурдика.

Нарешті, у «Бурдику» — романі про життя одного покоління, тонко замаскованому під твір, присвяченому одній людині, — Діброва показує нам, як змінилося радянське суспільство, коли гласність розчинила двері на Захід. Раптом, у добу постмодерну, всі байдужіють до історії людини або цілого покоління. Підтримувати ідеали у ці нові часи немодно — нікому не цікаво розгадувати «таємницю буття», до чого Бурдик прагнув ціле своє життя. Абсолютистські радянські ідеології, антирадянські ідеології і український національний міф втратили свою владу у байдужу добу постмодерну.

На відміну від тонких нападів Діброви на виразну функцію села в українському національному міфі у «Бурдику», Юрій Ґудзь загалом поширює цей міф у «He-Ми». Він, однак, заперечує цей міф іншими аспектами роману. В одній зі сцен наратор бачить навіч дивний і жахливий ритуал ексґумації тіла, що нагадує частину якогось культу. Промова, що її виголошує ватажок групи на початку ритуалу, звучить в унісон з кліше крайнього українського націоналізму.

Учасники цього ритуалу почали їсти ексґумоване тіло, поки наратор, сповнений обурення, не штовхнув одного з них, і всі вони попадали, за принципом доміно, у яму.

Костянтин Москалець завдає більш легкої атаки українському національному міфові, перебільшуючи характерну ознаку багатьох колонізованих народів — переконання, що чимало шанованих у світі осіб походять з марґінальної етнічної групи, проте пов’язуються з етнічною ідентичністю колонізатора, у такий спосіб несправедливо увінчуючи його лаврами. У час, коли Радянський Союз починає розвалюватися, п’яні представники української богеми з «Вечірнього меду», до якої входять, зокрема, Дем, Троцький, Бєлов і Бампер, знічев’я розмовляють про знаменитих українців і те, що колись, нарешті, настане час, коли кожен зауважить внесок українців у світову культуру. Художник Дем поводився дивно і якийсь час відмовлявся говорити. Його нетверезий друг Бампер — без жодної видимої причини повторюючи слово «поспіль», може тому, що він п’яний і тому, що цей вислів раз у раз злітає з уст співрозмовників — намагається його підбадьорити:

Москалець змальовує процес перетворення української культури на гетто. Марґіналізована культура закрита від добре розвиненого і функціонального критичного процесу, тому її митці схильні вступати у «товариство взаємного зачарування», в якому кожен є ґенієм. Показуючи цих українських інтелектуалів у цьому сумному світлі, Москалець сигналізує українцям, що їм потрібно позбутися цієї риси разом з порохом пострадянських часів.

Як і багато його колег-вісімдесятників, Москалець любить зваблювати читати постмодерністським розумінням тексту і реальності. Кращим прикладом цього є, коли ми читаємо уривок написаного рукою наратора листа, у якому той поділяє переконання, що коли він, письменник, навчиться писати добре, то зможе вплинути на реальність і його коханка сама прийде до нього. Коли вона і справді з’являється, здавалося б, нізвідки, в кінці другої частини роману, наратор дивується, і читач бачить навіч, як сила тексту впливає на «дійсність».

Юрій Андрухович у своїй прозі часто грає з різними леґендами, які є частиною культурної традиції. Для колонії, яка не має змоги писати свою «офіційну історію», її історія міститься, здебільшого, в цих леґендах. Андрухович, однак, не подає правдиву історію з погляду свого народу. Натомість він вагається між типовими, засвоєними українськими леґендами і своїми власними витворами, які часто є ґротесковими варіантами і/або реконструкціями наявних міфів.

У «Перверзії» Перфецькому, єдиному представникові України, присутньому на венеційському семінарі (хоча Андрухович натякає на те, що більшість персонажів має щось на кшталт українського походження, ці натяки — інше улюблене заняття колонізованого народу) часто доводиться розказувати іншим учасникам заходу, які нічого не знають про Україну та її культуру, про свою батьківщину. Одна з таких нагод трапляється, коли йому випадає виголосити промову на семінарі. У ній він переплітає історію України з різними леґендами, докидаючи міфічних і напівміфічних персонажів. Тим-то Козак Мамай перетворюється на Козака Ямайку, і Ярослав Осмомисл стає Ярославом Осьминогом[72]. Те, що почалось як проповідь на тему чотирьох великих річок України і предків-вікінґів перетворюється на доповідь про двоголових українських собак й історію про те, як зруйновані сільські церкви стали чорними озерами.

В іншому місці «Перверзії» Перфецький детально розводиться про особливості українських різдвяних звичаїв (які включають в себе ритуали з пережитками язичницьких коренів, що можуть здатися екзотичними і інтриґуючими для не знайомої з ними західної людини), розбалакавшись на цвинтарі за чаркою з італійським священиком. Він починає з опису справжнього українського частування на традиційний Святвечір (дванадцять пісних страв, які їдять тоді, коли у небі з’явиться перша зірка), але потім подає перелік, — безглузду суміш на основі кількох старих українських забобонів і святкових традицій. Таким чином, Андрухович кепкує з необізнаності світу з українською історією та культурою і водночас грає зі статусом України в Європі як екзотичного й таємничого краю.

На додачу до маніпулювання і глузування над невіглаством, перебудова історії, до якої вдається Андрухович, є роздумами про життя у світі, де історія, якої вчать і яку «фільтрують» державні органи, насправді суперечила тому, що люди бачили на власні очі і добре знали. Він реаґує на це у своїй творчості, скидаючи міфічних персонажів та історичних діячів униз зі своїх недоторканних, високих місць і ставлячи їх на рівні самого себе і головних героїв роману. Таким чином, він здатен обійти «недоторканність» цих чоловіків і жінок і позбавити їх сили.

Андруховичева деконструкція міфічних фігур не обмежується, утім, висміюванням колишніх можновладців (чи то пак різних радянських лідерів). Він також запозичує персонажів, які, на його думку, хтось поважатиме і, можливо, прийме у формі керівних міфів. Квазі-міфічні фігури з українського націоналістичного перспективного пантеону (багато які з них — це реальні люди, над усяку міру міфологізовані) викликають той таки скептицизм, що і ті, яких виводять міфи колонізатора. Хороший приклад цього можна побачити в «Московіаді». Якось Отто сниться, що він зустрічається з королем Олельком II[73]. Молодий поет благає Олелька, обіцяючи, що коли той підтримає його фінансово, то йому вдасться написати літературний твір, який, нарешті, дасть Україні визнання у світі. До цього моменту цей епізод відтворює типову романтичну мрію українського патріота, що дошукується зв’язків із величним минулим і висловлює надію на європейське майбутнє. Андрухович додає у сон сліпого кобзаря (один з головних символів української культури) просто, щоб підкреслити трафаретну «українськість» цього епізоду. Проте, Олелько байдуже слухає пристрасне благання Отто і однієї миті, коли поетова настирливість йому набридає, він перериває його, запитуючи: «А знаєш, як по еспанськи буде х(…)?» Ця українська мрія розсипається через апатію і легковажність — риси, якими вирізняються сам Отто і багато героїв Андруховича і з якими вони ж і воюють на сторінках цих романів. Що ще важливіше, Андрухович, як і інші вісімдесятники, показує нам, що важливо розуміти, що і ті міфи, як ті, з якими ви хотіли б себе ототожнити, і ті, які ви відкидаєте, однаково суб’єктивні.

У рамках загального наступу на успадковані норми українського літературного канону, ініційованого цим поколінням письменників, вісімдесятники також застосовують у своїх прозових творах постмодерністський підхід до функції мови. Мові належить надто важливе місце в українському національному міфі. Тож не дивно, що мова — це те, на чому в першу чергу зосереджуються ці пострадянські письменники. Підтримуючи і поширюючи культ «нового», що супроводить Україну дорогою до незалежності, ці письменники приміряються на мову, бо, як пише Тамара Гундорова, «Місце Нового, як показує досвід XX століття, знаходиться в мові»[74]. Їх деконструкція була спрямована на повалення усталених уявлень про українську мову, як їх подавали радянський та український національні міфи.

Сучасний вчений Олександр Гриценко зазначає, що змінена, «офіційна» українська мова, що її вчили в радянських школах, була мовою, створеною для того, щоб контролювати міфи і потенційні небезпеки диверсії, притаманні цій мові[75]. Оксана Забужко називає цю українську радянську мову брехливою[76], а Гриценко докидає, що однією з рушійних сил творчості шістдесятників була спроба врятувати українську мову від її депоетизованої і утилітарної радянської версії і відновити її статус як головного міфологічного середовища українського народу[77]. Радянська потреба кодифікувати українську мову у такий спосіб — це спроба поменшити «внутрішню силу» і романтичний порив шістдесятників, які намагалися протистояти цьому процесові. Вісімдесятникам властиве певне метафізичне розуміння мови. Саме цей міфологічний аспект української мови письменники-вісімдесятники прагнули реконструювати у своїх прозових творах.

У своєму есе «Мова» Максим Стріха простежує розвиток української мови у романтичну й народницьку епохи з погляду її ролі в розбудові й збереженні українського національного міфу. Її місія — «наймелодійнішої і найкрасивішої мови світу», яку їй відвели українські інтелектуали, допомогла вберегтися від меншовартісного соціального статусу, що його їй накидали всілякі імперські дискурси[78]. Відповідно, література, написана українською мовою, спричинилася до важливого внеску в українське міфотворче середовище. Гриценко зазначає, що для «української нації» такі міфи заступили раціональні і прагматичні дискурси, впроваджені більш розвиненими націями[79]. І цей не-прагматизм мови забезпечує їй метафізичний і сакральний резонанси; марґіналізований статус, який вона утримувала у Радянському Союзі, живив цей міф попри вищеозначені зусилля з відмови від його благословення з боку радянської культурної політики. Як перша нова ґенерація письменників у вільній Україні, письменники-вісімдесятники свідомо зверталися до успадкованого метафізичного «багажу», пов’язаного у їхній творчості з українською мовою.

У своїх творах чимало письменників-вісімдесятників намагалися деконструювати міф про мову загалом і українську мову зокрема. Це спроба художників, що творять українською мовою, звільнитися від обмежень на творчість, що їх передбачають «священні» обов’язки мови. Ця деконструкція проводилася за допомогою різних постмодерністських ігор у слова, що заперечують написаному слову владу, і завдяки рішучим зусиллям, спрямованим на «десакралізацію» української мови шляхом впровадження заборонених тем і вульґаризмів. У «Бурдику» Володимир Діброва використовує українську мову, яка рясніє різноманітними жарґонізмами підпільного культурного життя 70-х і 80-х років минулого століття. Хоча Сергій Іванюк пише, що літературна мова Діброви — «цілком новий витвір» (бо українську мову у ті роки у Києві почути було важкувато), у творах його випливають такі слова, як «фауст-патрон» (пляшка вина місткістю 750 мл) і «жлобня». Ці терміни є складовою вуличної говірки, в якій відчувається вплив російської, англійської та інших мов і якою розмовляють в українських містах від переважно україномовного Львова до здебільшого російськомовного Луганська. Вплітаючи їх у свою українську прозу, Діброва грається з «чистотою» цієї мови.

У своєму вступному есе до першого словника пізньорадянського та пострадянського українського сленґу укладачка словника Леся Ставицька пояснює використання жарґону скиданням з п’єдесталу офіційної української культури, вважаючи його суголосним сміховій культурі карнавалу[80]. Сленґ також сприяє відсвіжуванню мови, відновлюючи її динамізм і актуальність. Проза Юрія Андруховича також має багато слів з української вуличної говірки, включаючи «бухло» і всюдисущий «кайф». Вкладаючи в уста своїх героїв, більшість з яких є українськими інтелектуалами, такі слова, Андрухович демонструє, що вони круті, і аж ніяк не відокремлені від суспільства. Можливо, одним із найбільш скандально-знаних літературних моментів Юрія Іздрика є його розділ «Про мудаків» у «Воццеку»; таке називання розділу вмотивоване роздумуванням роману в умовах повсякденного пострадянського світу. «Подвійний Леон» має цілих дві сторінки попересипаних жарґоном жартів, покликаних відобразити значну присутність анекдотів у повсякденному спілкуванні в Україні. Таку суміш високого й низького використовує і Андрухович, а ще задля великого комічного ефекту нею послуговується Костянтин Москалець. «Вечірньому медові» Москальця вдається майстерно вловити поєднання високих екзистенціальних роздумів з п’яними теревенями, до якого часто доходило в українських богемних колах.

З огляду на стать автора використання Оксаною Забужко сучасних вульґаризмів у «Польових дослідженнях з українського сексу» стало ще більшим шоком для багатьох читачів. Її наратор — це українська інтелектуалка, яка відкрито говорить про бажання зайнятися сексом і використовує вульґаризми, щоб описати деталі акту; такий характер був безпрецедентним в українській літературі і породив цілий рух в українській жіночій прозі (Наталка Сняданко, Ірена Карпа, Світлана Пиркало, Світлана Поваляєва). Забужко наповнює свій роман такою мовою на додачу до однієї з головних тем роману — потребою руйнувати та критикувати патріархальний український національний міф.

Багатьом прозовим творам, написаним письменниками-вісімдесятниками, притаманні каламбури у вигляді різних ігор у слова, діалогів, які складаються з риторичної балаканини, і навіть візуальної деконструкції слів і літер. Тамара Гундорова вказує на таку тенденцію у своєму розгляді прози Іздрика і Прохаська: «Їхня розповідь залежить від словесної деконструкції, яка є складовою стратегії трансгресії літературного спілкування»[81]. Насправді Іздрик веде перед поміж письменників-вісімдесятників, які полюбляють ігри зі словами.

Всі три романи Іздрика сповнені демонстрації мовних погулянок. Іздриковий акцент на тій ролі, яку текст відіграє у визначенні існування і самобутності, робить огляд мови під різним кутом зору ключовою стратегією в цьому ритуалі; по суті, така гра у слова складає суть всієї його прози. Іздрик важить на письмову мову, бо відчуває, що на відміну від розмовної, вона несправжня; адже спершу слово вимовлялось, а тоді записувалося, тексти суть лише відображення звуків і сутності мови. Вимовлене слово сприймається на слух, отож наділене неповторністю, що гарантує його автентичність. З іншого боку, тексти — це візуальне наслідування мови, що його можна перечитувати нескінченно[82]. Письменник (який за визначенням поширює написане слово), що вірить у таке твердження, безумовно, вступить у конфлікт з процесом написання, як він подає його у своїх творах. Іздрик доходить до того, що проголошує писану мову своїм ворогом:

Таким чином, незалежно від того, чи окремі літери трохи припасовано до різних знаків пунктуації або зібрано разом, щоб сформувати словесну одиницю, будівельні блоки тексту самі мають умовний характер і не вкорінені в реальний світ. Звільнившись від обмежень прямої кореляції, кожен символ і кожен фраґмент символа стає всемогутнім у своїй незалежності. Все, що залишається авторові, — спробувати об’єднати їх на різний непевний лад. Цей конфлікт є, власне, у суті підходу Іздрика до процесу письма, і він панує у «Воццеку». Марко Павлишин вбачає у грі зі словами у «Воццеку» «симптом того, що події в мові відбивають її власну структуру й закони, а не незалежний від неї «справжній» світ»[84].

Алітерації, паліндроми, візуальна поезія і перевизначення технічної термінології пронизують Іздрикову розповідь. Розділ «Начерк ентомології» демонструє гру Іздрика з ім’ям головного героя:

Тут, Іздрик розбирає ім’я свого головного героя, перетворюючи його на серію фраз, які, якщо їх нанизати, легко можна було б проспівати чи обернути на якусь рекламно-популярну мелодію. По суті, «Воццек» стає піснею.

У рамках Воццекового пошуку власної самості, він простежує кордони, що відділяють його від іншого. Він намагається зайти у стосунки з жінкою А., щоб допомогти знайти цю межу. Проте, Іздрик відкриває, що А. є просто символом цього іншого, яке він намагається означити, — символ, який повністю залежить від «я» і яким суб’єкт може маніпулювати на власний розсуд.

«Подвійний Леон» береться на ще більші експерименти у своїх візуальних іграх зі словами. Іздрик протягом цілого роману вкрапляє слова та інші візуальні символи із західної популярної споживацької культури. У цьому романі гра з мовою, що її започатковано і до якої заохочувано у «Воццеку», дійшла свого теоретично правильного висновку — мова цілком втратила свою комунікативну функцію, і текст перетворюється на звичайнісіньке вмістилище відкинутих і мінливих знаків, які з’являються, збираються докупи, а тоді розбігаються, перелаштувавшись, перш ніж зникнути знову.

Якщо Іздрик перераховує літери українського алфавіту, трактуючи їх як своїх ворогів, Юрій Ґудзь присвячує їм свій роман і бере їх як назви до розділів. Але Ґудзь робить це від нагоди до нагоди — одні букви з'являються, тоді як інші пропускаються, перш ніж він цілком відмовляється від цієї структурної системи. На початку «He-Ми» ці літери правлять за своєрідні віхи, що ведуть читача романом, раз у раз нагадуючи йому, що мова — один із ключових суб’єктів твору. Втім, у міру того, як роман розвивається, сюжет його дедалі ускладнюється за рахунок раптових накладань фраґментів, здавалося б, не пов’язаних між собою літературних творів. Відповідно, ритм, який починався з послідовної серії Аа, Вв, Сс міняється, а потім ламається. Ґудзь зауважує тут, що мова зазнала фіаско як засіб спілкування; норми більше не тримають у шорах літературу, написану цією мовою.

Роман Костянтина Москальця теж натякає на занепад влади мови. Подекуди у сюжет «Вечірнього меду» втручаються вислови й абзаци, в яких повторюється певне слово або фраза. Тоді ці фрази і слова перелицьовуються і виринають, записані задом наперед. Час від часу замість букв з’являються цифрові символи, а замість слів — числові рівняння. Москалець ставиться до української мови наче вона — мертва, і його герої іноді спускаються до балачок, повних нісенітниць. Богемні інтелектуали Москальця, здається, неспроможні виражати ориґінальну думку. Їхні повсякденні розмови перетворюються на порожню риторику повторюваних кліше, які, як випливає, з’являються знову і знову. Щоб підкреслити те, що мова втратила свою основну комунікативну функцію, і акцентувати її примхливість, Москалець невпинно грає з мовою, змушуючи своїх героїв перекидатися словами так, що ті навіть не помічають, що мелять казна-що. Те, що починається як каламбур на основі давнього галицького діалекту української мови (узятий з давньої галицької говірки термін «кац» («похмілля») — запозичений з німецького «Katzenjammer», a «katze» означає у перекладі з німецької «кіт»), перетворюється на діалог, в якому насправді ніхто ніщо не говорить:

Таким чином, Москальцеві начитані представники богеми, взагалі схильні до обговорення мистецтва та філософії, не здатні, використовуючи мову, вести нескладну розмову або ж висловити якусь думку.

Романи Юрія Андруховича також містять багато сцен, в яких діалог заходить і виборсується з безглуздих фраз. На питання часто-густо розмовники відповідають не до ладу. Значна частина розмов між персонажами у «Рекреаціях» — просто порожня балаканина. Як вже зазначалося вище, королю Олельку з «Московіади», якого автор ставить за потенційного рятівника українського народу, здається, більше до вподоби обмінюватися своїми знаннями у сфері іспаномовної непристойної лексики, ніж перейматися долею українського друкованого слова.

Численні мовні ігри Андруховича вирізняються грайливістю й дотепністю. Цілий розділ «Перверзії» містить виступ такого собі Джона-Пола Ощирка, своєрідного растамана і представника богеми, і у цілому ланцюжку з кількох фраз раз у раз одні слова міняються, поступаючись іншим[88]. Починається він з абзацу такого змісту:

Розділ продовжується у схожий спосіб, закликаючи всіх скоритись і розчинитися в природі, і йдеться при цьому про спробу відтворити ритуал куріння марихуани. Для того, щоб підкреслити грайливість цієї конкретної мовної гри, читачам на початку розділу дається виноска, що вони можуть пропустити цей розділ, якщо «не схильні до мовно-каббалістичних вправ». Численні списки, якими рясніє проза Андруховича, часто правлять за майданчики для жонґлювання словами. Приклад цього можна знайти в «Перверзії», коли доходить до списку псевдонімів Перфецького:

Це — вправа у грі словами, після чого істина розпливається і, врешті-решт, пропадає з-перед очей.

У романах Андруховича чимало прямих посилань на українську мову і нападок на міфи, якими її повито. Один із сталих міфів, які оточують українську мову, стосується її неймовірної милозвучності[91]. У «Московіаді» Андрухович згадує, що українська мова, як визнала комісія експертів на конкурсі в Женеві, — друга за милозвучністю у світі. Втім, згадка ця з’являється поміж інших, у штучності яких пересічний читач уже переконався[92]. У «Перверзії» Перфецький сприймає українську мову не як щось, що «нас врятує», а як щось, що може повести[93]. Інша згадка мовної теми в романі — це запрошення на фестиваль у Венеції, написане українською з купою помилок; бо ж автори його стільки разів плутають Росію з Україною, замість виказувати жест поваги з боку організаторів фестивалю до українського поета Перфецького і його мови, воно перетворюється в кінцевому результаті на інструмент зневаги до українців.

Деконструкція Володимира Діброви міфу української мови у «Бурдику» зосереджена в основному на герої-діаспорянинові Бринчаку. Як це було у випадку з більшістю національних міфів, в політично активній еміґрації міф української мови розвивається куди мальовничіше. Піднесення української мови до метафізичного статусу відбувається у сценах, в яких люди прирівнюють його до релігії; такий акцент на мові, коли його роблять пан і пані Бринчаки, викликає посмішку. Познайомившись з наратором, пані Бринчак одразу запитує його, якою мовою (російською чи українською) він розмовляв удома і чи ходить до церкви; тоді вона каже, що почула, буцімто людей «за материнське та за Боже слово» карали Сибіром. Коли наратор і пан Бринчак починають порівнювати їхній минулий особистий досвід репресій за публічне вживання української мови, то розмова врешті перетворюється на якусь суперечку, хто ж зазнав більших утисків, і насправді ніхто з них не слухає іншого — в запалі своєї суперечки співрозмовники вже не взмозі спілкуватися тією ж таки мовою, за збереження якої так тяжко боролися[94]. Неабиякий наголос, що його на українську мову робить український національний міф, новий український інтелектуал, виведений у цих романах, сприймає як смішний (хоча й не позбавлений співчуття). Гумористичне зображення такого серйозного питання є спробою звільнити мову від того, що вона символізує в цьому міфі. У рамках ейфористичного руху в творах письменників-вісімдесятників, українська мова стягується зі своїх метафізичних висот і, деконструюючись шляхом гри словами, домішування лайок, стає будівельним матеріалом марнослів’я.

Ейфорійний рух творення пострадянської української прози навіч спостерігав за яскравим перетворенням в українській літературі та культурі. Енергія, що її випромінювали визначальні для епохи святкування з нагоди оновлення і змін, підживлювала руйнування успадкованих ідеологій і закам’янілих утворень. Дійшло до свідомого наміру руйнувати будь-яку подобину влади або абсолюту і водночас була з розмахом застосована гра, щоб розхитати міць встановлених рамок. Письменники-вісімдесятники експериментували з наративом, прагнучи виявити свою суб’єктивність. Тим-то український національний міф показано як ще «одну версію істини». У спробі полегшити українській мові тягар її метафізичних зобов’язань, мову поступово позбавили зв’язку, аж до того, що вона втратила комунікативну роль. Будь-яку істину зображувано як залежну від точки зору, а ідентичність показувано як відносну і в стані постійних змін. Новий український інтелектуал і пострадянське українське мистецтво були в центрі переходу від колоніального до постколоніального, від реґульованого існування до свободи пошуків, від заборонних рамок до безструктурного хаосу.

У передмові до антології «Дві країни, нове бачення: Оповідання з Канади та України» («Two Lands, New Visions: Stories from Canada and Ukraine») Соломія Павличко зауважила тенденцію в прозі вісімдесятників: «Письменники значною мірою втратили інтерес до соціальних питань, які цікавили їх од віку, і замість заглибитись у роздуми про себе, самозакохано зосереджуються на своїх тілах і досліджують свою сексуальність»[95]. Це «вікове зацікавлення» було практично невіддільне від української літератури впродовж переважної частини її сучасної історії, і, як ми бачили в першій частині цієї книги, письменники-вісімдесятники свідомо вирушали досліджувати досі невідомі (або ж відкинуті) тематичні та стилістичні терени, почасти тікаючи в такий спосіб від обов’язків, накинутих усілякими міфами на тих, хто писав українською мовою. Письменники-вісімдесятники узяли на себе певну соціальну функцію в рамках ейфорійного руху на зламі 80-х і 90-х pp. в Україні — вони були «розпорядниками зміни», які прагнули привнести філософію відкритого дослідження української ідентичності. Вони добивалися можливості вільно подавати різні підходи до українськості, у тому числі версії, що їх вони самі поширювали, вільні від накладених обмежень. Але, загалом, їм було до снаги розірвати ці успадковані зв’язки з суспільством і урядом; свобода від ідеологічної відповідальності, що її українська література здобула в «еру фестивалів», залишила її з істотно обмеженою публічно значущою функцією та мізерною державною підтримкою, щойно ця епоха добігла кінця. Ейфорійна хвиля постмодерної деконструкції, що прокотилася по українській літературі на початку 90-х, залишила на своєму шляху рештки зруйнованих фундаментів, захоплених канонів і розрізнених соціальних структур. Досліджуючи, виховуючи і зосереджуючись на відродженні України і вхоплюючи дух цього часу в мистецтві, українська література невдовзі виявилася дезорієнтованою і полишеною, коли спливло десять років і українське суспільство просунулось у своїй трансформації від централізованого соціалізму до квазідемократичного капіталізму. Тільки-но українська незалежність зміцніла, як соціальна роль українського інтелектуала як символа змін — мешканця театрального помосту і рушія мас — розвіялась мов дим. Функція інтелектуала як «посла на Захід» теж зменшувалась, у міру того, як дедалі більше представників суспільства знайомилися з Заходом. Із страху бути інструментом політичних змін, просуваючи соціальне роз’єднання і відстоюючи творчу свободу і індивідуальність, письменники-вісімдесятники наразі втратили будь-яку політичну вагу. Постмодерністська ідея суперечливої і нестабільної особистості домінує у прозі вісімдесятників; їхнє відкидання ідеї єдиної істини і, своєю чергою, акцент на грі і відмінностях прислужилися переописуванню і нестабільності. У певному сенсі, письменники-вісімдесятники домоглися того, що вони, теоретично, збиралися зробити — тепер уже крихка українська ідентичність була відкрита для різних концепцій і опинилася в стані постійного руху.

Охоплена у перші роки незалежності країни постмодерністською деконструкцією, українська проза 90-х років теж змальовує, як наслідок, свою безпритульність і збентеження. Український інтелектуал, який з’являється на сторінках цієї прози — це той, хто часто розчаровується, доходить до зневіри і опускає руки. Загальний зміст дезорієнтації, що випливав з цього розвитку пострадянської прози — розвиток, що його можна назвати «хаосом» — стає ясним, коли глянути на те, як зображуються на її сторінках відносини цих інтелектуальних героїв із суспільством. Крім того, згадки про несумісність українських інтелектуалів і інтелектуалок у цих літературних творах свідчать про загальний переломний стан у цій хаотичній тенденції, і в прозі письменників-вісімдесятників раз у раз з’являється думка про їхній статус — втраченого або пропащого покоління. Коли ейфорія витворила два нових зразки українського інтелектуального героя, то хаос зумовлює панування певного нового типу — хворого або анормального інтелектуала. Це зразок, який містить в собі роздуми про кілька основних питань, що від них залежав розвиток хаосу в пострадянській українській літературі.

4. Нові прототипи українського інтелектуала у пострадянській українській прозі — хвора душа

Багатьом українським героям-інтелектуалам, які постають у прозі вісімдесятих, автори приписують ту або ту форму захворювання; неодноразові згадки про їхні фізичні та/або психічні хвороби вказують на них як людей непристосованих, божевільних і недієздатних. Як і у випадку з «хвацьким перформансистом» або «послом на Захід», прототипами, яких ми вже згадували, ці образи мають мало спільного з інтелектуалами, що ними рясніють сторінки прози соцреалізму. Натомість вони сягають початками того зображення художника, яким його бачить модернізм — неприкаяного індивіда і «шаленого творця». Письменники-вісімдесятники часто використовують такий образ українського інтелектуала, прагнучи передати марґіналізований соціальний статус цих осіб у пострадянській Україні. їхнє нездоров’я проходить червоною ниткою всі ці прозові твори, виливаючись у прямі і непрямі посилання на хвороби і медичні заклади, — на тлі всюдисущого алкоголю і всепоглинальної пристрасті до спиртного в житті героїв, — а також у змалюванні зламаного і нещасливого родинного життя цих героїв.

«Польові дослідження з українського сексу» Оксани Забужко заглиблюються у психіку української жінки наприкінці XX ст. Її героїня балансує поміж рисами і досвідом, які вона перейняла, намагаючись визначити, як опинилась у своєму нинішньому психологічному стані, — його Забужко змальовує з особливою виразністю, акцентуючи, що йдеться про стан, породжений хворобою. У романі вона кілька разів звертається до складових недуги своєї героїні, і, знайомлячись з цим твором, співчутливий читач не може не відчути, що щось «не так» з його головним персонажем. Це, по суті, одна з основних тем, які Забужко досліджує в цьому літературному творі — вона прагне вразити читача травмованим станом постколоніальної української жінки. Хаотичний, пройнятий потоком свідомості стиль, яким послуговується письменниця, викликає відповідне почуття хисткості й роздробленості змісту роману.

Героїня Забужко намагається послабити наслідки хвороби, якою, на її думку, уражена Україна, кидаючи свої творчі таланти на пошуки першопричини хвороби. На останніх сторінках роману Забужко дає свій прогноз:

Її надихає ця хвороба — це рушійна сила її творчості. Але такий підхід однозначно приречений на невдачу, бо, намагаючись творити як Бог, письменник перешкоджає розвитку долі. Єдиний спосіб бути ориґінальним у постмодерністську добу — це перекомбінувати все існуюче по-новому:

Продовжуючи свій аналіз творчості і недуги, героїня Забужко вважає, що, оскільки мистецтво охоплене страхом, то в цьому полягає його недужність, а страх — це хвороба, вилікувати від якої можна лише любов’ю. Забужко вважає, що цей руйнівний страх корениться в її родині — родині, яка відчайдушно намагалася вистояти, потерпаючи від утисків за радянської системи. Головна героїня «Польових досліджень з українського сексу» страждає від психологічних наслідків виростання з цим страхом. На думку Марини Романець, завдяки болю роман править за своєрідний катарсис. Представниця української інтелектуальної еліти, героїня Забужко уражена тією ж хворобою, як і її співвітчизники, і вона намагається прямо протистояти цим бідам. Урешті-решт, вона дістає важкі рани у такій сутичці.

Льюїс С. Фюер характеризує інтелектуала як «особу, свідомість якої визначає її існування, особу, яка не терпить пасивно світ, проте дошукується способу існування, що більше відповідав би її філософії, її ідеям і її почуттям». Оскільки всі герої досліджуваних нами романів — інтелектуали, то всі вони схильні філософськи споглядати й аналізувати їхнє оточення, вони бачать проблеми свого народу і підхоплюють його недуги, і, як наслідок, сильно раниться їхня психіка, що, своєю чергою, ускладнює їхнє функціонування в суспільстві. У романі Володимира Діброви «Бурдик» Сашко, який нещодавно еміґрував до США, звертає увагу наратора на те, що страждати від комплексу неповноцінності — це питома риса саме українських письменників, а не українського народу загалом. Зрештою, ці інтелектуали віддаляються від тих, власне, людей, яким вони намагаються допомогти. У деяких з цих романів письменники-вісімдесятники показують, як інтелектуали намагаються втекти від цих проблем, і пом’якшують викликаний ними біль, зловживаючи алкоголем. Герой Діброви Бурдик помирає, випивши цілих півлітра коньяку і надудлившись до нестями.

Головні герої у романах Юрія Андруховича часто вклоняються чарці, долучаючись до різних пиятик у ролі учасників урочистостей, які відбуваються під час «ери фестивалів» в Україні. У такій іпостасі автор спершу виводить їх на гребені тієї ейфорійної хвилі, що її збиває прилив змін у Радянському Союзі. Тим не менш, той факт, що їх показано у жалюгідному вигляді: вони-бо не можуть залагодити повсякденні справи, не зазирнувши в чарку, показує їхню неконтрольовану залежність від алкоголю. Вже на перших сторінках «Рекреацій» нам розповідають, що поет Мартофляк має схильність «напиватися до всрачки», коли поряд нема дружини, яка б його контролювала. Вона заявляє, що

В образі Мартофляка Андрухович подає персонажа, який, вочевидь, має більш ніж випадкові стосунки з алкоголем. Тільки-но прибувши до Чортополя, колеги Мартофляка, Немирич і Штундера миттю вирушають на пиятику, яка займає більшу частину роману. Той факт, що люди, зрештою, відвідують свято, сприяє аурі грайливості і вносить елемент ритуалу у ці гулянки. Проте (і як це має місце у всіх романах Андруховича), алкоголь також править за головну зброю з арсеналу чоловічої бравади, що її піднімають його герої, аби побороти внутрішній біль. У «Рекреаціях» Мартофляк пиячить, щоб дистанціюватися від зруйнованого шлюбу, Немирич — від смертельної хвороби, Штундера — від нещасного дитинства, Хомський — від власного прихованого гомосексуалізму.

Більшу частину «Московіади» герой роману, Отто фон Ф., п’є і напивається. У цьому романі Андрухович змальовує радянську столицю як пекельний мегаполіс, який, хоч і є центром радянської імперії, проте має на собі печать занепаду і провінціалізму. Його одіссея через Москву рясніє зупинками у якихось занедбаних нетрях, які виявляються пивницями у спеціально відведених місцях, де «совок» напивається по саме нікуди; місто спеціально плекає такі «кубла», щоб з їх допомогою тримати радянських громадян у зомбованому стані. Одне з таких місць — це пивниця на вулиці Фонвізіна:

Отто намагається піднятися над цим вимушеним статусом зомбі і вигадує всілякі грандіозні проекти для української культури. Попри це, зрештою йому не до снаги вижити в абсурдному радянському світі без алкоголю; він потрібен Отто, щоб не дозволяти йому дивитися на світ тверезо, бо ж через це він може збожеволіти. З багатьох обертонів роману Венедикта Єрофєєва «Москва-Петушки», які містяться у «Московіаді», думка про інтелектуала, який намагається за допомогою алкоголю втекти з радянського світу, щоб відвернути божевілля, мабуть, найприкметніша. Цю форму втечі вибрало чимало радянських інтелектуалів у часи, що прийшли слідом за добою Відлиги. Тим-то в «Московіаді» звучить в унісон Єрофєєву ідея залягання у тілі головного героя різних «шарів» алкоголю, у міру того як розвивається роман:

Перелік різних алкогольних напоїв, який подає Отто, править за огляд дій у романі до цього моменту і показує функцію алкоголю у придушенні серйозних думок; окрім того, він натякає на небезпеку, що її несе алкоголь з погляду цілковитого узалежнення особи.

Як Забужко, Костянтин Москалець вважає, що його люди хворі з психологічного погляду. І як головні герої Андруховича, інтелектуали Москальця намагаються відбігти гнітючої реальності повсякденного життя в Україні, заглядаючи в чарку. Паралізуючий стан алкоголізму, в якому часто існує український інтелектуал, становить одну з головних тем Москальцевого роману «Вечірній мед». Представники інтелектуальної богеми, виведені у першій частині цього роману, походять з підпільного культурного життя 80-х років у Львові, і їм не до снаги пристосуватися й працювати в пострадянській Україні. Москалець зображує їх як волоцюг, які спрямовують усю силу свого колективного розуму на те, щоб дістати ще одну пляшку алкоголю. Випивання рано з’являється на сторінках «Вечірнього меду»; «флешбек» у радянські часи містить сцену, в якій наратор святкує свій сімнадцятий день народження, ділячи пляшку вина зі другом дитинства Вовчиком. Як на такий юний вік, алкоголь дозволяє підліткові, здавалося б, безболісно, мало-помалу відкривати для себе світ:

Вони п’ють за світле майбутнє, коли їхній друг з українського культурного підпілля стане редактором журналу, на сторінках якого будуть публікуватися їхні вірші. Коли до їхнього святкування приєднується інший колега, і вони заходять до бару, наратор бридиться галасливими завсідниками і повторюваними ритуалами пиття, тож, наразившись на них, він на власний розсуд виходить з бару. Москалець вдається до цього ретроспективного погляду у невинність і надію, щоб протиставити її сценам, які розгортаються у пострадянській Україні, як-от, приміром, така, де наратор і його друзі, наразі опинившись у зачарованому «алкогольному» колі, стрічаються на львівській вулиці:

Тут те, що спочатку здається сценою, в якій друзі просто домовляються піти разом випити, поволі перетворюється на щось значно серйозніше. Періодичні натяки на медицину демонструють обізнаність Москальця з тим, що ці люди хворі. По ходу сцени, дедалі більше виступає наяв їхня психічна неповноцінність:

Хоча ця сцена цілком гумористична, Москалець наразі виводить свого наратора і його богемного колегу як людей, котрі залежні від алкоголю. «Нектар», улюблений бар цих персонажів, раз у раз з’являється на сторінках роману як фізично, так і в їхніх розмовах і думках. Тут Москалець змальовує бар як феномен, який живе своїм життям, і натякає на те, що його приявність аж ніяк не залежить від самих героїв.

Згодом у романі Москалець проводить аналогію між вічним циклом алкоголізму і щоденним швендянням людини без місця в суспільстві. У цій сцені один із колег наратора, представник богеми, Господь Крішна, відчайдушно намагається прорватися через кордон у старому Львові, що його він побудував у своїй свідомості і водночас закидає його створення уявному демонові:

Неспроможний вирватися з цього кола, Господь Крішна приймає статую за свого друга Стефка і просить допомогти йому позбутися залежності. З іншим представником богеми з цієї групи, Троцьким, справа стоїть ще серйозніше. Він допився до того, що наразі має тяжкі галюцинації. Він, своєю чергою, намагається втекти від своєї хвороби, вважаючи, що це якась білка, що ганяється за ним по всьому Львову. Він вважає, що його переслідує ще й Сметана, недавно померлий друг і горілчаний брат:

Господь Крішна і Троцький — чоловіки у маячному стані, які реаґують на свою марґіналізацію саморуйнуванням; це надає ваги фатальному колу, що його Москалець постійно виводить у цьому романі. Що більше ці інтелектуали втрачають повагу суспільства, то більше вони діють в анормальний і антигромадський спосіб, а відтак віддаляються від суспільства. Москалець демонструє читачеві цілу групу саморуйнаційних і неповноцінних інтелектуалів. Їм не до снаги нормально функціонувати в суспільстві — вони ненормальні. Це збочення, або ж хвороба, — раз у раз виникає у прозі письменників-вісімдесятників, але є два письменники, які досліджують ідею хвороби у своїх творах куди завзятіше за інших, — це Юрій Ґудзь і Юрій Іздрик.

Ґудзь вважає свій роман «He-Ми» анамнезом та історією хвороби художнього тексту, що проковтнув свого автора[103]. Одна з перших речей, які герой, письменник Оксентій Вава, робить після того, як читача роману знайомлять з ним, — це млість: прокинувшись, він страждає від амнезії і не може згадати, хто ж він такий. Згодом, розгортається історія Люки, хворого молодика, який проходить лікування в психіатричній лікарні. Люка — напрочуд творча людина, яка пише незліченні листи: їх він не посилає, а клеїть на стінах притулку. Формується враження, що якраз через ці листи батьки Люки і запроторили хлопця у психіатричну лікарню. Врешті-решт наратор і сам опиняється поряд з Люкою; він приходить на допомогу юнакові, коли той вішає свої листи (цього разу на стелі, так що Люка може побачити їх, лежачи в ліжку), і розмовляє з ним, допоки вони обидва — пацієнти психлікарні. Зрештою вони обидва вертаються знову у «нормальний» світ:

Василь Ґабор вважає, що в романі «He-Ми» показана «велика й трагічна любов людини, відгородженої від світу не лише стінами божевільні, а й межами власного тексту»[105]. Хвороба, по суті, лежить у центрі цього роману. Ґудзь з’єднує текст і тіло впродовж усього роману і демонструє, що хворий стан одного символізує хворий стан іншого. Таким чином, думка, тіло і текст перебувають у стані аномалії.

Хвороба займає чільне місце в обох романах Іздрика, «Воццек» і «Подвійний Леон». У рамках загальної розвідки самості, яка є центральною темою у «Воццеку», біль використовується як спосіб спробувати локалізувати і зареєструвати тіло, а відтак визначити, як воно пов’язано з думкою. З перших же рядків роману стає ясно, що герой Іздрика хворий — перші два підрозділи названо, відповідно, «Повернення болю» та «Різновиди болю», і роман починається з вислову «Біль повернувся вночі». По «Воццеку» сон забезпечує тимчасовий перепочинок від болю, котрий ущухає, коли хтось прокидається:

У додатковому дослідженні взаємозв’язку між розумом і тілом Воццек намагається класифікувати біль (своєю думкою) і знайти фізичне положення (свого тіла), щоб якомога зменшити відчуття болю:

Воццекова думка перегортає суміш артефактів української і західної поп-культур і зразків різних екзистенційних філософій, тим часом тіло його ледве рухається і майже не ворушиться. Коли він нарешті береться за здійснення свого плану, збираючись замкнути свою дружину і дітей у підвалі, щоб врятувати їх від зовнішнього світу, перш ніж вчинити самоспалення посеред площі, його зупиняє поліція і доправляє на психіатричну експертизу. В особі героя «Воццека» Іздрик виводить індивіда, що існує майже виключно на інтелектуальному рівні. Лікар змушений оцінювати самі його фізичні дії, прагнучи визначити, чи відповідає він за них з погляду психіки. Якщо ж ця людина не відповідальна за свої вчинки, то значить, їй бракує ключової складової ідентичності. Головний герой Іздрика — це власне не-герой, а інтелектуальна гра, поєднання знаків на папері. Він не несе жодного функціонального навантаження в суспільстві, не може налагодити взаємини з іншими людьми, й існує здебільшого у світі мрій, наповненому видивами і населеному легко прихованими ґротескними формами інших інтелектуалів.

До кінця роману Іздрик перераховує приклади того, як розладнується здоров’я головного героя. Він відкрив, що зір Того погіршується настільки, що він бачить білі плями всюди, помічає ґандж у «всьому-всьому-всьому». Старіння його тіла автор описує жахливими словами, і ми читаємо, що «алкоголь давно вже відбирає більше, ніж дає». Знову ж таки, біль і хвороби використовуються, щоб розпізнати тіло і спробувати пов’язати його з самістю.

У той час, як Іздриковий «Воццек» концентрується на болі як одному з аспектів хвороби і тій ролі, яку відіграє біль у визначенні себе, «Подвійний Леон» фокусується на самій хворобі як найважливішому елементі визначення ідентичності. Іздрик розглядає цей стан бути «не-нормальним» або «не-таким» і те, як він дозволяє людині відчути себе інакшою у процесі її самоідентифікації. Підзаголовок роману «Іsтоrія хвороби» з самого початку вказує на те, що хвороба буде однією з його основних тем; упродовж усього роману зустрічаються згадки про різні захворювання, зокрема про падавицю, божевілля, наркоманію і алкоголізм, а також про всілякі лікувальні установи й процедури, як-от санаторії, лікарні, акупунктура, ін’єкції і фармацевтичні препарати. Крім того, Іздрик вимережує роман універсальним візуальним символом «інваліда» та раз у раз згадує твір Кена Кізі «Політ над гніздом зозулі».

Конкретна хвороба, яка є ключем до цього роману, — це шизофренія, й Іздрик використовує її, щоб продовжити дослідження меж самості, яка змальовується у «Воццеку». Захворювання також відбиває розтрісканий стан української ідентичності, як до, так і після її постмодерністської деконструкції. Як пише Леонід Косович, «дедалі очевиднішим стає той факт, що «подвійний Леон» — це, по суті, та монада, яка, опинившись у темпорально матеріалізованій реальності, болісно переживає свою вимушену роздільність»[108].

Роман бачить неможливість цілковитої гармонії між однією самістю та кимось іншим як хворобу, що руйнує цю самість.

У сценах реабілітаційних процедур, до яких вдається головний герой, дедалі ясніше відчувається, що передбачена терапія використовується, щоб змусити замовкнути тих, хто не дотримується норм суспільства. Посилання на знаменитий роман Кізі і на різні паморочливі наркотики вказують на те, що суспільство намагається змусити замовкнути тих, кого воно вважає ненормальними. Божевілля — це те, що, на думку Мішеля Фуко, уособлює стан меншовартості[109]. Через потребу обговорювати і аналізувати норми, які реґулюють суспільство, інтелектуала схильні вважати ненормальним. Коли психіатр запитав його, чому він зловживає алкоголем, серед причин, які висуває герой, такі:

Тут Іздрик, по суті, натякає на те, що алкоголізм — це невід’ємна риса митця, як і необхідність тікати від реального і вигаданого світів. І попри наявність характерної Іздрикової дотепності, на цій книзі лежить тінь похмурого декадансу, і сягає вона її задньої обкладинки, де автор зізнається, що він не повинен був написати цю книжку. Запозичуючи метафору зі сфери гінекології, він доходить висновку, що

Знову ж таки, Іздрик розкриває своє презирство до письмового слова, прибираючи йому образи смерті. Одночасно з цим, він передає марність спроб письменника вирватися з цього болісного стану, одного разу обтяженого таким покликанням. Прикладів існування хворого героя-інтелектуала в прозі письменників-вісімдесятників чимало. Чи то спонукувана потребою якось приборкати цю хворобу, як-от Забужко, чи то дозволяючи їй інфікувати індивіда від голови до ніг, як-от у Іздрика, значна кількість інтелектуалів у цих прозових творах, змальовані як хворі. У поєднанні з запалом, з яким автори передають читачеві хвороби своїх персонажів, перетворює «хвору душу» на новий прототип українського інтелектуала в українській прозі. Варто запитати, чому ці письменники відчувають необхідність саме такого змалювання українського інтелектуала в рамках ейфорійного руху і стимулювання інтелектуальної свободи? Знову ж таки, це можна почасти пояснити поверненням до модерністського образу стражденного інтелектуала, забороненого в епоху соціалістичного реалізму, а потім заміненого на інтелектуала як позитивного зразка для наслідування. Українські інтелектуали 1960-х, 70-х, і більшість з 80-х років не могли офіційно писати про відчуження та аномальний стан, у якому вони перебували на той час, одначе були вільні робити це в пострадянській Україні. Тим-то це було своєрідним символом загального стану дезорієнтації і хаосу, в який Україна поринула разом з ейфорією, яка, своєю чергою, поширювала ідеї нестабільності і швидкоплинності як частину загального наступу на заскорузлі структури й системи, що існували десятиліттями. Крім того, ці інтелектуали відчували розчарування, бо нова, вільна Україна, яка народжувалася, була такою, в якій суспільство та влада їх знову активно марґіналізувала або, в кращому разі, іґнорувала.

5. Назад на задвірки

З кожним наступним роком української незалежності соціальне становище української інтеліґенції та української мови зміщувалося вбік від центру, й інтелектуал знову опинився на задвірках. Здатність відмовитися від свого минулого виявилася цінною навичкою у новій Україні. Вдаючись до цілої низки порівнянь, літературний критик Олександр Бойченко протиставляє «еру фестивалів» в Україні тій, яка ступила їй у слід:

Уміло запозичуючи елементи й артефакти як з арсеналу української, так і зі світової культури, Бойченко поєднує терміни, пов’язані з енергією, свободою, веселощами й динамікою (вони символізують ейфорію в Україні), і ті, які викликають неґативні враження від розпаду, зневіри й безладдя (ці втілюють хаос в Україні). Надто різко кидається у вічі його порівняння колись вельми популярного фестивалю «Червона Рута» з появою «червоної ностальгії». Воно бере за душу стислістю ейфорійної тенденції. Туга за стабільністю радянського життя біжить просто свіжими слідами за масовими святковими заходами з нагоди її смерті.

Уряд, який поступово зміцнив свою владу в Україні 90-х років, злегковажив ту мрію, що її плекали українські інтелектуали. Замість чинити опір подальшій русифікації та підтримувати українську мову та культуру, український уряд визнав за краще дотримуватися політики невтручання у культурну політику. Микола Рябчук зазначає, що особи, які взяли на себе владу в пострадянській Україні, прийшли, здебільшого, з сеґменту суспільства, ідентичність якого можна охарактеризувати словом «радянська». Продукти радянської стратегії творення народних мас, амбівалентних до національної ідентичності (або й виразно русофільського спрямування) і прикметних своєю неприкаяністю, яка дозволяла легко маніпулювати і керувати ними, ці люди мали неабиякий клопіт, ототожнюючи себе з тією версією України, що її поширювали національно орієнтовані інтелектуали[113]. І цей тип пострадянської української самоідентичності описує значну частину жителів України. Перші проблиски української національної свідомості у багатьох таких «радянських» українцях у рамках ейфорійного руху невдовзі згаснуть у світлі необачних, нерішучих і взагалі поверхневих офіційних стратегій так званої українізації. Пересічний українець, який з’явився у пострадянську добу, і далі вважав себе радянським громадянином, хай і у зміненому, географічно визначеному посткомуністичному «українському» варіанті.

Галина Пагутяк, яка належить до письменників-вісімдесятників, скупо нарікає на жалюгідний стан справ у пострадянській Україні і, що не дивно, вважає коренем проблеми статус української мови:

У цьому уривку Пагутяк ототожнює суржик із владою, багатством і організованою злочинністю, тоді як українська мова асоціюється з піднесенням, високою культурою і порядністю. За її словами, української мови, хай вона і вирізняється цінними метафізичними рисами, знову бракує в українських центрах влади. Важливо також відзначити, що це сумне становище вона привиняє тим, хто підтримує український постмодернізм. На її думку, критикуючи з погляду теорії ідею структури, постмодернізм перешкоджав будь-яким спробам українізації у пострадянській Україні — процес, який, нарешті, мав би можливість здійснитися. Цікаво, Пагутяк також вказує на те, що громадська сцена, яка «належала» українській культурі у часи ейфорійного руху, наразі вирізняється не-українським і навіть анти-українським звучанням.

В інтерв’ю, зробленому 2001 року, поет і політичний діяч Володимир Цибулько ставить за вину кепську політико-культурну ситуацію здебільшого своїй ґенерації інтелектуалів, вісімдесятникам:

Цибулько зачіпає важливий момент — той факт, що інтеліґенція і влада мають різні набори вартостей. Без спільного набору принципів та ідеалів інтелектуали не можуть розраховувати на те, що зверхники реаґуватимуть на їхні проблеми; різні вартості дають інтелектуалам бачення української ідентичності, яке відрізняється від точки зору центру, і це тільки сприяє їхній марґінальності.

Костянтин Родик, аналітик книговидавничої галузі в Україні, вважає, що публіка початку 1990-х так і не визріла належним чином до анти-істеблішментної літератури. На його думку, українській літературі було не до снаги протистояти потокові російської літератури, а відтак видання української літератури зайшло в глухий кут. «Таким чином, — пише Родик, — нова українська література по кількох роках публікаторського вакууму опинилася на батьківщині у статусі екзотичного письменства «третього світу»[116]. Він пов’язує це із зародженням «епохи антологій» в українській літературі. У середині-кінці 1990-х років антології української літератури складали левову частку публікацій сучасної української літератури. Лише одиниці авторів могли похвалитися тим, що їхні твори вийшли окремими виданнями, і антології правили для літератури вісімдесятників за своєрідну проміжну просторінь од літературних журналів до можливих самостійних публікацій. У своїй фундаментальній «Зраді інтелектуалів», розглядаючи роль інтелектуала в суспільстві, Жюльєн Бенда застерігає: малі європейські народи видають поетичні антології, що здебільшого є витворами націоналістичної пропаґанди і лише вряди-годи творами істинної думки[117]. Проте в Україні це був єдиний спосіб видавати цю літературу; український уряд не надто переймався виданням і поширенням рідної літератури. Література вісімдесятників не відбиває «націоналістичних» мотивів, які прагне поширити уряд; як правильно вказує Родик, цю літературу представлено суспільству як щось незвичайне і дивне. Бенда також передбачав, що у міру того, як посуватиметься вперед XX ст., інтелектуалів мало-помалу поглинуть силові структури країни, тим самим наразивши на небезпеку їхню вагому ролю вільних, відкритих критиків влади. У пострадянській Україні письменники-вісімдесятники справді випадають з поля зору. Відбувається це, однак, не тому, що вони підкорилися владі, а тому, що їхні погляди на українську ідентичність були несумісні з поглядами тих, хто швидко набував політичний вплив.

Якщо українські інтелектуали знову були витіснені на задвірки (цього разу в пострадянській Україні), то хто наразі сформував новий статус-кво? Ким же, у порівнянні з Homo sovieticus минулого, були герої повсякденної пострадянської України? Новий шар суспільства, що зароджувався в країні, складався з напівлеґальних підприємців. Часто йшлося про людей, які мали прибуткові посади у контрольованому партією радянському світі і скористалися своїм впливом у хаосі, який настав після розпаду Радянського Союзу. У міру того, як посувалися вперед 1990-ті роки, цей соціальний клас поширився в Україні на кілька субстратів, а її члени дісталися майже у всі сфери повсякденного життя в Україні. Це розширення і загальна тенденція до легітимності з боку цих осіб призвели до появи в пострадянській Україні чогось на кшталт середнього класу. Суспільство нині отримало нові рольові моделі, побачивши навіч, здавалося б, легкий перехід від лояльних, честолюбних комсомольських ватажків до прагматичних підприємців, які відстоювали капіталізм; у пострадянській Україні пересічний «совок» часто був вражений високим рівнем життя і влади, що його доскочили такі особи, виправдовуючи сумнівні засоби, за допомогою яких вони здобулися на успіх, і вважаючи його винагородою за обізнаність людей з тим, як використовувати систему, спрямовану проти своїх власних громадян. Такі люди процвітають у цьому новому суспільстві і справляють істотний вплив на ідентичність та культурне середовище країни. Як вираз розчарування тим, як розвивається українське суспільство, письменники-вісімдесятники часто зображують це суспільство неґативно, висловлюючи жаль з приводу того, що вони бачать людей гіпер-матеріалістичних, звиклих споживати поп-культуру і націоналістично амбівалентних. Їхню здатність зрікатись особистих переконань, які вони сповідували раніше, і легко приставати на нові ідеали подано як ваду характеру. Переважання змін, які сформували світ навколо них і які письменники-вісімдесятники самі відстоювали і яким посприяли, спонукає деяких із цих письменників досліджувати зміни, взявши за тему своїх творів.

«Бурдик» Володимира Діброви вирізняється кількома другорядними персонажами, що припасовують свої принципи до конкретних ідеологій, які панують у той чи той момент часу. Письменник доволі глибоко описує таких героїв на різних стадіях їхніх перетворень. У створеному раніше нарисі під назвою «Автобіографія» Діброва показує, що він завжди був заінтриґований ідеєю зміни і її впливом на ідентичність:

Зміна — це те, що червоною ниткою проходить через увесь роман і стосується українського героя-інтелектуала Діброви Бурдика. Ближче до кінця роману, перебуваючи у добровільному вигнанні на пагорбі над річкою Дніпро, Бурдик розважає: «Якщо мені таки вдасться позбутися того, що є невіддільною часткою мого «я», — де я тоді сам подінуся?»[119] Коли Бурдик нарешті спускається і ще раз входить у суспільство, то зауважує, що, відколи він залишив сей світ, той істотно змінився.

Для інтелектуалів у прозі вісімдесятників почуття розчарування у пострадянському суспільстві України пов’язано і з тим, що чимало українців вирішили покинути Україну за першої ж нагоди. Україна стає дедалі відкритішим суспільством під час гласності та завдяки остаточному здобуттю незалежності 1991 року, тому ці еміґранти (серед них інші інтелектуали) тікають з України, тоді як інтелектуал-українець і сама Україна нарешті виходять з марґінального існування. Таким чином, в певному сенсі, вони тікають тому, що не ототожнюють себе з ейфорійним рухом в Україні, яким значною мірою заряджали ці інтелектуали. У творах Діброви, Забужко, Кононенко і Москальця ми часто стикаємося з персонажами або ж натрапляємо на згадки про персонажів, які еміґрують з України. Той факт, що така еміґрація часто описується таким поняттям, як «вирвався», демонструє мотивацію й енергію, якими сповнене це переміщення, свою лепту сюди вносять і коментарі на адресу краю, що лишається позаду. І, як мінливі ідеали, еміґрація як зміна подається як зрада будь-якого коріння, або турботи про батьківщину; це є симптомом відсутності стабільної української ідентичності. Це поняття зради, покликане розширити розрив між цими інтелектуалами і суспільством, пробуджує в перших почуття, що вони «до нього не належать». Це відчуття зростає ще більше, якщо подивитися на статус, який мала українська мова в пострадянській Україні.

Коли Україна здобула незалежність, здавалося, країна нарешті отримала можливість зупинити багатовіковий період русифікації і просувати українську мову, позбавляючи її периферійного соціального статусу. Вторинний статус української мови в радянському суспільстві перетворював на марґінала кожного, хто активно і публічно послуговувався цією мовою в більшості міських центрів України; тому, хто хотів якось просунутися в радянському суспільстві, доводилося позбуватися будь-якого зв’язку з українською мовою. Тих же, хто вперто використовував українську в міських центрах, часто вважали провінціалами, націоналістами або просто диваками. У «Бурдику» Володимир Діброва виводить кілька сцен, які демонструють, як Бурдика і наратора (обоє — українські інтелектуали) сприймав пересічний радянський громадянин у столиці Української РСР. Розлучившись із дружиною, Бурдик щосили намагається вберегти українську мову від подальшої русифікації. Бігаючи Києвом з усілякими дорученнями, він сумлінно (часом вкрай комічно) використовує старі українські слова замість сучасних радянських. Якось розпитуючи дорогу у пасажирів метро, Бурдик раптом натрапляє на двох чоловіків, які, говорячи суржиком і сперечаючись між собою, питають його: «Ти баптист ілі нацаналіст?»[120] Дізнавшись, що той, хто виграє суперечку, має його побити, Бурдик вирішує, що відтоді краще служитиме українській мові не на вулиці, а «на папері». Такої ж думки доходить і наратор роману, який стверджує, що «лишатися українцем у місті — то надзавдання. Бо довкола все — іншомовне»[121].

Оксана Забужко описує письменників-вісімдесятників як покоління українських інтелектуалів, яке не відчуває природного середовища рідної мови[122]. На більшості території України говорити українською вважалося ознакою протиставлення, безкультурності й неосвіченості в очах суспільства. Тих, хто свідомо віддавав свою дитину до україномовної школи, в Радянській Україні ставили за недотеп і навіть дурнів. Микола Рябчук згадує інцидент в Києві у 1985 році, коли українська жінка, яка зрусифікувалася після переїзду в місто, почула, як він і його дружина розмовляють зі своєю дитиною українською та прокоментувала занепокоєно: «Зачем же вы ребенку жизнь калечите?!.»[123]

Під час ейфорійного руху наприкінці 1980-х і початку 1990-х українська мова ототожнювалася зі зміною і була в епіцентрі урочистостей з нагоди розвалу Радянського Союзу. Утім, тільки-но відгриміли урочистості, кудись відступили на задній план у будівництві нової країни під назвою «Україна» і українська мова. Хоча статус української мови в незалежній Україні дещо піднявся, для більшості населення вона, як і раніше, була обставлена неґативними, радянськими стереотипами. У соціальній ієрархії постколоніальної України ті, хто розмовляв українською, і надалі були якимись диваками. Саме ця інакшість, як видно з центру, і утворює дуже важливий елемент в ідентичності українського інтелектуала. І специфічна форма тої розбіжності, що існує між українським інтелектуалом та інтелектуалкою, — відсторонює цих українців навіть один від одного.

Стосунки між українками-інтелектуалками і їхніми колегами-чоловіками є однією з домінуючих тем у творчості Оксани Забужко та Євгенії Кононенко, і зосереджені вони саме на несумісності української інтелектуалки та українського інтелектуала. Хоча така несумісність певною мірою зустрічається і у творах чоловіків-вісімдесятників, навряд чи вона претендує там на таке чільне місце, що його вона має в прозі Забужко і Кононенко. Ця проблема відсилає до двох важливих понять, які сприяють ідентичності української інтелектуалки та самої України — жіночність і роздробленість.

Жінки-героїні у «Польових дослідженнях з українського сексу», «Special Woman» та «Імітації» — це розумні й амбітні індивідуальності, які знаються на останніх світових інтелектуальних течіях і які застосовують свої таланти та енергію на покращення ситуації у рідній країні; вони всі пострадянські інтелектуали (письменники, вчені), оточені атмосферою політичного й культурного визволення в поєднанні з труднощами адаптації до мінливого особистого світу. У якийсь момент у цих прозових творах жінки намагаються знайти українського інтелектуала-чоловіка, з яким можна було б зв’язати свою долю і який допоміг би їм сформувати свою власну особистість й ідентичність їхньої спільної національності. Наступ ейфорії ознаменувався атмосферою новизни; з’явилися нове покоління інтелектуалів і нововідкриті інтелектуальні можливості. У центрі виру веселощів, в який втягували заряджені енергією масові заходи, опинилася творча талановита молодь України, яка цілеспрямовано і привселюдно виставляла напоказ сексуальність і сексуальні теми, роками офіційно заборонені; цей захват мав вилитися у новий етап історії України, і цим чоловікам і жінкам випадало його ініціювати на благо майбутніх поколінь.

У «Польових дослідженнях з українського сексу» герой Забужко вважає дітей, народжених у радянській системі, каліками. Потім вона протиставляє їх дорадянським українцям («леді й джентльмени, дозвольте вас запевнити, ми були інакші»), з певною сентиментальністю перелічуючи («над якими попрацював — і Божий різець, і роки трудного життя») фізичні ознаки українця[124]. Вона закидає трагічній історії України, що ця еліта перевелась, і вважає, що якщо нині українець з українкою утворили б «елітну» пару, і дійшло б до сексуальних стосунків між партнерами, то вони створили б «елітну породу» дітей. На думку письменниці й критика Ніли Зборовської, це бажання — своєрідна туга за «благородним материнством»[125]. Забужковому поколінню українських інтелектуалів довелося останнім відчути наслідки приниження і фрустрації минулих ґенерацій:

Ідея сексу, спарювання займає центральне місце в романі Забужко. Вона задає темп ненаситній, шаленій, часом безладній енергії. І що важливіше — вона прямо пов’язана з трактуванням авторкою українців як хворих людей у хворій нації. Люди Забужко неповноцінні, бо їхню надію на гармонію і об’єднання зруйнували зовнішні сили. Нині все залежить лише від самих українців, тепер у них з’явилася можливість прийти до згоди із власною хворобою і рушити правдивим шляхом удвох зі своєю країною. Інтелектуалка від цього першого «вільного покоління», героїня Забужко подорожує на Захід з наміром зібрати можливі протиотрути, а відтак розпочати цей процес лікування. Проклавши шлях на Захід і дістаючи інтелектуальні стимули від свого тамтешнього досвіду, вона хоче, щоб до Сполучених Штатів приїхав її коханий, художник з України, і мандрував разом з нею, раз у раз щось відкриваючи для себе. Як українка, яка вбирає очима захоплюючий, і тим не менш чужий Захід, вона відчуває потребу поділитися своїми думками щодо цього світу з тими, хто має такі ж комплекси і побоювання, як і в неї; вона хоче, щоб український інтелектуал Микола приєднався до неї в процесі розвитку нової української ідентичності.

Як героїня Забужко, героїня роману «Імітація» Кононенко Мар’яна Хрипович — жінка, що, як з’ясовується, «прийшла в цей світ, щоб ламати традиції й ритуали» — це агресивна, пристрасна українська інтелектуалка 90-х років. Літературознавець і поет, вона, тим не менше, невтомно намагається витягнути свою країну з відсталості і спрямувати її прогресивнішим шляхом. І, як героїня Забужко, Мар’яна також більшу частину своєї енергії витрачає на прийдешнє — вона працює для західного фонду, розташованого в Києві, допомагаючи підтримувати майбутні покоління українських митців. Коло київських інтелектуалів, до якого входить Мар’яна, вузьке, але це не група чоловіків і жінок, надто вірних одне одному — це щось на кшталт переплетення колишніх коханців; Кононенко представляє їх як частини одного живого організму — це своєрідне ґетто українських інтелектуалів, які живуть за кошти західних фондів у столиці країни. Мар’яна підтримує стосунки зі своїм начальником у київській фундації, американцем Джеррі Бістом, одначе крутить любов з Анатолієм Сумцовим, вуличним скрипалем і педагогом музичної школи з Донецька. Українець за походженням, Анатолій має набагато більше спільного з Мар’яною, ніж Джеррі, і його робота з дітьми ставить його в один ряд з іншими інтелектуалами свого покоління, які вважають себе першопрохідцями майбутнього вільної України. Спочатку вона накидає оком на Анатолія, бо він же має справу з потенційними музичними вундеркіндами за межами столиці; згодом лягає в ліжко з ним і в листі до Анатолія пояснює свій інтерес до нього:

Одна з головних тем «Імітації», як видно з назви натяків, є спроба відрізнити правду від омани — викрити те, що є імітацією. Провінціал Анатолій є ковтком свіжого повітря для киянки Мар’яни, яка вже дивиться з презирством на коло, до якого вона належить. Анатолій є зразком справжнього інтелектуала, ще не зіпсованого західними впливами, а також претензійністю й штучною елітарністю столиці. Це риси, що їх вона зауважила в собі; хоча героїня стверджує, буцімто понад усе цінує гроші, і заявляє, що єдиний спосіб врятувати талант полягає у втечі на Захід, вона також розуміє, що існує чистота, не зачеплена його впливом. Вона каже Анатолію, що музика звучить краще у його занедбаній квартирі, ніж у її вульґарному столичному помешканні. В Анатолієві вона бачить частину себе, яку вона дозволила поступово втратити в пострадянській Україні.

Попри їхні спроби, ці вигадані українські жінки-інтелектуалки, врешті-решт, не входять в ідеалістичну спілку зі своїми колегами-чоловіками. Жінки або розчаровуються у цих чоловіках (як у випадку з головним героєм Забужко), або ж ці жінки самі не хочуть приставати на таку спілку (як у випадку з Мар’яною), бо ж з них не вийде нічого путнього. Навіть у пострадянській Україні, де українська еліта ймовірно отримає можливість вільно розвиватися, до таких спілок не доходить. Цих чоловіків годі поставити поряд з цими жінками. Образи українських чоловіків-інтелектуалів, як головних героїв, так і другорядних персонажів, в обох творах Забужко і Кононенко говорять про неможливість таких спілок.

Кілька разів протягом її роману Забужко згадує певні неґативні риси, на її думку, притаманні українським чоловікам. Вона описує пострадянську Україну як країну, що складається з невдах:

Пізніше вона розповідає історію її київської подруги Дарки і чоловіків у її житті. Перший чоловік Дарки одружився на ній, щоб оселитися в столиці, а тоді швидко кинув її після закінчення університету; коли вона зійшлася з другим чоловіком, то довелося робити аборт і, як наслідок, виникли гінекологічні проблеми; а її третій чоловік був якоюсь полохливою вошею. Подібно до героїнь Кононенко, Дарка була інтелектуалкою, яка зводила кінці з кінцями, перш ніж отримати посаду в американо-українському фонді. Та, пропрацювавши на новому місці всього три місяці, вона загинула в автомобільній аварії.

Художник Микола мав бути винятком із цього народу чоловіків-невдах. Головній героїні Забужко не випадає вчити його української мови, і він є «переможцем» — першим чоловіком, ініціативу якого вона поважає. Проте, як кожен український чоловік, Микола наділений тими традиційними неґативними рисами, які виробилися за роки колоніального існування, і йому не до снаги поважати наратора як рівного. Як слушно зауважує Марина Романець, «авторка бачить коріння підпорядкування жінок не тільки в жіноненависництві її суспільства, але й у підпорядкуванні чоловіка колоніальній і тоталітарній владі, яка вихолощує їх і таким чином включає колонізованих в уже існуючі гендерні відносини. У цих умовах авторитарні репресивні практики переорієнтовано проти жінок, і вони точно відтворюють колоніальний сценарій влади та підпорядкування»[129]. Крім того, Микола сповнений апатії і боїться різких змін. Він не довіряє інстинктам головної героїні і боїться взятися за здійснення планів, які вона будує щодо них обох. Врешті-решт, відносини між цими двома представниками української «еліти» руйнуються; новому поколінню вільних українців не судилося з’явитися. Героїня Забужко не може знайти собі супутника життя серед своїх земляків.

Жінка-інтелектуалка в «Імітації» Кононенко теж не може знайти людей, яких би вона поважала й любила і які б цінували її саму та її інтелектуальні амбіції. Українські чоловіки-інтелектуали в її романі мають ті самі недоліки, що й інші українські чоловіки; одну з таких вад — провінціалізм — підкреслено в цьому романі. Її героїні-жінки — енергійні столичні жительки і призвідниці, що ставляться з презирством до «відсталих» сільських цінностей і традицій. Сашко Чеканчук — письменник і колишній геолог, який колись зустрічався з Мар’яною Хрипович, головною героїнею роману. Їхні стосунки розвалюються, бо вона, народжена в сім’ї столичної еліти, не захотіла принижуватися до традиційного звичаю українського села: наречений має формально познайомити наречену зі своїми батьками. Мар’яна каже Сашкові, що він почасти талановитий письменник і непоганий коханець, але «в житті та в роботі банальний, як малинове варення в мідній мисці!» — зневажливий натяк на його провінційне коріння. Раніше Сашко був заручений з Ларисою Лавриненко, яка в такий спосіб лише прагнула звільнитися від столичного снобізму своєї матері. Так само Лариса була не в захваті від Сашка, «з яким кохалася тільки з любові, і ніколи — для поглиблення жіночої сутності». Інший чоловік-інтелектуал, Сашко Риженко, в цьому романі змальований як персонаж слабкіше, але те, що і його теж звуть «Сашком» (але такий Сашко, що має київське елітне походження) і те, що він також є колишнім коханцем Мар’яни, показує, що для Мар’яни чоловіки-інтелектуали, які оточують її в ґетто київських еліт, по суті, взаємозамінні і однаково неповноцінні.

Те, що чоловіків Кононенко зазвичай змальовує вихідцями з села, а жінок — з міста, підкреслює роль жінки-інтелектуалки як лідера, яка тягне Україну, яка брикається і не хоче відірватися від патріархальної відсталості, — вперед, на шлях прогресу; це також дозволяє їй критикувати розгул псевдо-елітарності у столиці. Кілька разів у романі Кононенко розкриває, що українці, які приїхали до Києва, копіють [так в оригіналі. — Прим. верстальника] столицю України так само, як кияни — Захід. Невпевненість, що її відчувають ці київські інтелектуали, схиляючись перед Заходом (чи Москвою), вони передають тим українцям-провінціалам, які намагаються влитися в київську громаду. Хоча Чеканчук видається Мар’яні інтелектуально і фізично привабливим, вона вбачає у ньому забагато такого, що є в ній самій (пам’ятає вона в тому числі і про підлеглість її як українки світові), і, таким чином, має відкинути його, прагнучи дистанціюватися від цієї складової її особистості.

Зустрівши Анатолія, Мар’яна розуміє, що здебільшого ця елітарність (у тому числі і її власна) лише ховає комплекс провінційності, що ним жителі заражають постколоніальне суспільство, і вона почасти зізнається в коханні до речей, позбавлених елітарності, бо вони — автентичні. Тим не менше, її відносини з Анатолієм скінчилися нічим, коли дівчину вбили в селі і вона впала жертвою безглуздого злочину. Загинув жорстокою смертю і Анатолій — місцевий житель, вважаючи, що Анатолій несправедливо розподіляв гроші Фонду, зарубав хлопця. Мар’яна та Анатолій мали б утворити ідеальну пару — підкована, розумна і харизматична українська жінка зі зв’язками на Заході і талановитий, чесний український чоловік, закорінений у вартостях свого краю; і обидва вони працювали на благо майбутнього України. Змушуючи героя і героїню померти в романі, Кононенко показує, що пострадянське українське суспільство не готове до такої спілки — не готове зробити крок у майбутнє. Західний матеріалізм розбещує це розтріскане суспільство і дає поштовх такому жахливому повороту подій, але насправді українське суспільство унеможливлює цю пару і таким чином сповільнює свій розвиток.

Виразна присутність Заходу в прозі письменників-вісімдесятників зводиться у творах Забужко і Кононенко до певної мети. Вона означає можливий вплив на їхніх літературних героїнь, коли ті формують свої нові ідентичності, виступаючи потенційним джерелом прогресивних ідей; з іншого боку, Захід служить моделлю, яку ці героїні можуть обрати або й ні, щоб відтак її дотримуватися. Він використовується як свого роду антипод, на тлі якого у цих творах часто підкреслюється зворотна орієнтація українського партнера. Що ж до стосунків, то це дозволяє українкам принагідно підшукати партнера за кордоном. Можливість вийти заміж за жителя Заходу і «втекти» з України кілька разів спливає темою цих літературних творів. Однак, як було у випадку з українськими колегами, з’ясовується, що західні персонажі чоловічої статі в прозі Забужко і Кононенко такі ж несумісні з героїнями романів.

Обидва аналізованих тут прозових твори Кононенко пропонують кілька прикладів цієї несумісності. У «Special Woman» Heля Тимченко, фінансово занехаяна жінка, яку її чоловік соромився на публіці, погоджується зустрітись із Юреном, данцем, який прагне познайомитися з освіченою жителькою Східної Європи. Завітавши до нього в Данію, вона почуває огиду до його наївності, його практичної педантичності і скнарості: на першому побаченні він чомусь не веде її в дорогий ресторан. Його інтерес до України зводиться до тицяння пальцями у частини тіла Нелі і прохання назвати їх еквівалент російською та українською мовами. Мар’яна з «Імітації» була заручена з американцем Джеррі Бістом, який, своєю чергою, був її начальником у «Gifted Child International» і захоплювався «третім світом інтелектуалів» — колом, до якого належала Мар’яна. Та Біст планує повернутися до США, і стає зрозуміло, що Мар’яні він був потрібен тільки тому, що був її працедавцем. Кілька разів Кононенко показує, як київські інтелектуали, що працюють на Біста, вражені його грошолюбством. Його здатність розділяти приватне й суспільне життя здається дивною й бездушною. Хоча українці в романі Кононенко і збурені такими західними вартостями, більшість вважає, що талановиті діти України мають їхати з країни, щоб вчитись і жити на Заході; і Мар’яні, і Ларисі вдається полагодити цю справу зі своїми синами. Син Мар’яни Джордж (Юрій) лишається в Англії і відкидає своє українське коріння та вартості. Син Лариси Ярослав живе у Франції, де його опановує жадібність до грошей, проте врешті-решт він вертається жити в Україну; за словами нараторки, цьому юнакові випадає на долю одне з трьох — бути кримінальним елементом, дебільним неуком, який тягне гроші з матінки, або воїном «славного» українського війська.

Жінка-інтелектуалка Забужко теж розглядає, а потім відкидає західних чоловіків як можливих партнерів. Юнак, якого вона зустрічає в Кембриджі, підвернувся їй занадто випадково, щоб із ним можна було крутити любощі, і не має трагічного світогляду, властивого її землякам. Випещений голландець, який купує їй гарне вбрання, пропонує одружитися з нею, але вона відмовляється, бо ж почуває себе в цих стосунках як повія. Для героїні Забужко саме її «українськість» заважає дівчині зв’язати свою долю з представником Заходу.

У всіх цих творах жінки, які виходять заміж за жителів Заходу з інших, аніж кохання, міркувань (зазвичай це другорядні персонажі, як-от Галя в «Імітації») стягують на себе зневагу героїнь-інтелектуалок і зображуються радше неґативно. Те, що вони врешті-решт відкидають ідею про жителя Заходу як можливого чоловіка, доводить наявність у характері цих героїнь важливої складової їхньої особистості, яка випливає з їхнього походження. Вбачаючи в цих людях чужинців, інших, вони можуть краще визначити свою власну самість. Ці персонажі, які зберігають свої зв’язки з Україною, зображені як позитивні в порівнянні з тими, хто зрікається свого коріння. Ця вірність Україні, яка коливається в межах самості українки-інтелектуалки, змушує її шукати компроміс між впровадженням нових, прогресивних, а також ліберальних західних вартостей і дотримання вірності своїм предкам і виконанням давнього обов’язку «служити Україні».

Цю невдачу українки-інтелектуалки у пошуках чоловіка вивчала Ніла Зборовська. У своєму дещо дивному панегірику-есе про покійну Соломію Павличко Зборовська і собі пристрасно підтримує її тезу, що Україна — це, у своїй суті, «жіноча» земля. Вона кілька разів натякає на те, що влада чоловіків на цій землі добігає кінця; всі чоловіки в Україні вимруть і позалишаються самі жінки, які й запропонують, нарешті, країні вихід з її вічного страждання[130]. Есе Зборовської є післямовою до її власної монографії про українську письменницю зламу століть Лесю Українку, де Зборовська чітко намагається провести паралелі між фемінізмом раннього українського модернізму (головними постатями в літературі були Леся Українка та Ольга Кобилянська) і його відродженням у сучасній Україні, що його уособлює група літературознавців, яких колись в Інституті літератури очолила Соломія Павличко. Як і багато творів Зборовської, це есе є спробою культивування українського феміністського міфу і перегляду української історії та культури крізь його призму.

З вищезгаданою ідеєю пов’язане значно вартісніше есе Зборовської «Фемінний характер української ментальности». У ньому вона використовує приклади з літератури, висуваючи ідею, що Україна вирізняється незаперечним жіночим характером, і що цим пояснюється її історична безсилість і підлегле становище у світі, який заряджає патріархальний міф. Українському чоловікові-інтелектуалу історично відмовлено у владі, і через це, як пише Зборовська, цей міф набуває іншого відтінку в Україні:

Таким чином, у той час як Марина Романець вбачає у підпорядкованому становищі українського чоловіка впродовж усієї історії колонізації України причину того, чому він не може пройнятися повагою до української жінки, Зборовська відчуває, що українським землям притаманний жіночий характер (який вона простежує аж до матріархату Трипільської культури, яка існувала там з 4500 до 2000 р. до н. е.), і саме другорядний статус жіночого в чоловічому світі зумовлює тривалу безпорадність України. Зборовська вважає, що долю України можна було покращити шляхом визнання цієї риси і сприйняття її як позитивної властивості (унікальної для України), а також включення її як складової до української ідентичності; Зборовська відчуває, що Забужко — «найсексуальніша феміністка-фалоцентристка»[132] — мала змогу зробити перший крок у такому напрямку своїм романом, але зрештою не змогла, бо не здолала порвати з герметичним чоловічим світом[133].

Так, як вона представлена в прозі Забужко і Кононенко, українська жінка-інтелектуалка врешті-решт опиняється на самоті, шукаючи і не знаходячи підходящого романтичного партнера або на Заході, або у себе на батьківщині. Насправді виявилося, що Мар’яна з «Імітації» якось увійшла в неславу, коли українські ЗМІ заполонила її теорія, що справжнє кохання може виникнути тільки зі страждання і що будь-яке кохання, яке походить від щастя, є лише імітацією кохання[134]. Мар’яну подано як роздвоєну між окремим, прагматичним достатком Заходу і емоційними, безладними поневіряннями у пострадянському світі. Як і її країна, Мар’яна дезорієнтована в цей перехідний період, що зумовлює емоційний стан, за якого щастя недосяжне. У такому руйнівному стані вона не може цілком покластися на іншу особу; навіть коли здається, що вона готова принаймні спробувати вдатися до такого кроку, доходить до катастрофічних наслідків. Забужко змальовує нездатність своєї героїні знайти істинне визнання і кохання як розширену алегорію загального іґнорування української ідентичності та культури України, яка існує в усьому світі, включно з самою Україною. Її героїня стверджує, що

Невилюблена жінка — могутній образ у романі Забужко; хоча «вона» пережила ейфорію, якою супроводжувався розпад Радянського Союзу, «її» безмежна ненаситність, «її» дезорієнтований, настирливий пошук є втіленням хаосу і розчаруванням, у який в очах українських інтелектуалів перетворюється пострадянська Україна. Навіть у пострадянський час вони залишаються на задвірках.

Нарешті, ідея потреби прокласти шлях майбутнім поколінням, яку часто розглядають романи і Забужко, і Кононенко, викликана загальним тривалим переживанням у прозі письменників-вісімдесятників, що їхнє покоління не доживе, щоб побачити Україну такою, якою вони її уявляли і намагалися витворити. Тексти вісімдесятників часто посилаються на переконання, буцімто у сьогоднішній Україні українські інтелектуали нікому не потрібні. Вони, ті, хто виріс у Радянській Україні і пустився на свої крила в роки, коли цей Радянський Союз руйнувався, наводять на думку, що в їхньому випадку йдеться про втрачене покоління в пострадянській Україні.

На початку роману «Бурдик» наратор пояснює думку написати книгу про Бурдика як знак, що його час прийшов. Він вважає, що його покоління було останнім, яке постраждало від приниження, пов’язаного з проживанням у Радянському Союзі у дорослому віці. І завдяки тому, що ситуація поступово поліпшується, ще є шанс врятувати місце для себе і свого покоління в історії його країни.

Як і у випадку з цим романом в цілому, у цьому фраґменті Діброва точно розділяє розуміння ролі письменників-вісімдесятників, яку ті грали б десь у ті роки, коли Україна здобула незалежність. Однак, у міру того, як розгортається роман і Україна прогресує на шляху до незалежності, нове українське суспільство, що перебуває у потоці швидкоплинних змін, не лишає місця для його покоління — покоління, яке «прийняло удар» в минулому.[137] Нове покоління намагається викорінити все, «щоб нічим совітським і не смерділо»[138]. Тим-то наратор побоюється, що молодь у видавничій фірмі врешті-решт закриє проект:

Стверджуючи, що він сам придумав «гори» й «океани» метафор, наратор говорить про непотрібність, яку відчувають люди його кола в новій Україні. Як з’ясовується, він слушно провіщає, що книга про Бурдика ніколи не вийде у світ. Наратор згадує всіх людей свого покоління, які пережили у підпіллі роки радянських репресій — людей, які були готові постраждати за вищу мету — якої не мають люди нинішні. Йому не залишається нічого іншого, як обміркувати, куди всі вони поділися, і проголосити: «Одне слово — гумус, а не покоління!»[140] Бурдик має багато додаткових натяків на дух втраченого покоління. Наприклад, наприкінці роману наратор згадує про «окрему трагедію»[141] свого покоління, а раніше говориться, що в новій Україні Бурдик залишається «Зайвою Людиною»[142] і що його покоління є «задушеним поколінням». Ігор Бондар-Терещенко гадає, що сучасні українські письменники одержимі втраченим минулим: «Як всі звичайні люди, вони створюють у своїх писаннях власний фантом — утраченого минулого (цісарського, козацького, самостійницького, радянського) — соборного, великого, національного»[143]. Це правда, що такі настрої наповнюють усі ці твори, але ключовою темою у цих творах, насправді, є плач з приводу втраченого нинішнього — йдеться про перші роки після досягнення України незалежності в 1991 році. Саме в цей період з’явилися письменники-вісімдесятники, і до цього періоду вони і надалі звертаються у своїй творчості.

В есе, у якому він аналізує «Бурдика» та іншу прозу, написану письменниками-вісімдесятниками, Костянтин Москалець згадує «інфантильність і фатальну відчуженість цього покоління» і зауважує «його неадекватну романтичну поставу від історії та її реалій»[144]. Для Москальця творчість цього покоління серйозно постраждала через роки не-продуктивності і відсутності соціальної активності, що випливало з її герметичного, підпільного існування. Вони були прив’язані до радянської системи, а їхня опозиція до неї приховувала нездатність зосередити свої таланти на чомусь іншому[145].

У своєму розгляді «Бурдика» Максим Стріха долучається до цієї ідеї, написавши, що поколінню Діброви не до снаги було утвердитися, щойно з їхнього життя зник такий ворог, як цензура.

Хоча брак нормального, функціонального інтелектуального середовища, в тому числі критичної системи, в якому могли б розвивати свою справу підпільні інтелектуали, безсумнівно, стали на заваді їхній продуктивності в майбутній, пострадянській Україні; підпільні рухи, які покликані були компенсувати цей брак, як з’ясувалося, доволі успішно рухалися шляхом розвитку неофіційного радянського мистецтва і наділення його характеристиками, які стануть невід’ємними у визначенні пострадянської української культури. Водночас, опозиційна функція цього мистецтва (тобто його відмова від офіційного радянського світу як іншого) була невід’ємною частиною ідентичності цих інтелектуалів, а коли ця функція відпала, зникло і певне почуття цієї ідентичності і прийшла дезорієнтація.

У нарисі, в якому проаналізовано те, як Забужко і Андрухович відправляють своїх героїнь і героїв за межі України для того, щоб дати уявлення про свою ідентичність, Віталій Чернецький пише, що «літературні твори, організовані навколо тропа пересування, можуть правити за ефективну критику спадщини імперіалізму і дослідження розмаху постколоніального стану»[147]. Тут Чернецький обговорює географічне переміщення, але в «Бурдику» Діброва використовує часове зміщення з цією самою метою; сам роман є, по суті, автомобілем, в якому Діброва везе своє «задушене покоління» у найближче майбутнє, аби краще оцінювати його місце в новій Україні. Старший представник вісімдесятників, які писали про період, коли Україна здобувала незалежність, Діброва вивів своє покоління як «втрачене». Твори інших письменників-вісімдесятників кладуть на карб брак загальної, функціональної мови, ставлячи її за причину такої дезорієнтації.

У романі «He-Ми» Юрій Ґудзь припускає, що десятиліття радянської гегемонії завдали серйозної шкоди і пам’яті, і мові. Українська літературна мова сприймається у сьогоднішній Україні як дивна і старомодна, і головний герой Ґудзя прагне написати книгу, яка подолає розрив між повсякденною українською мовою та канонічною літературною:

Таким чином, наразі нема кому слухати цю мову — вона звучить грубо, і люди сприймають її як образливу. Головний герой шукає «справжню» українську мову, але не здолає її воскресити. Він і далі пише мовою, дивною і непотрібною для більшості людей. Його нездатність згадати слова символізує загальний, зруйнований стан пам’яті в Україні внаслідок десятиліть радянського тоталітаризму. Ґудзь вважає пам’ять вищим станом існування і певен, що написання дозволяє відновлювати в пам’яті втрачений простір, де людина була інакшою, аніж є сьогодні. Але його герой постійно силкується знайти мову, якою йому писати, і навіть визнає, що він ніколи не напише свою заплановану книгу. У цьому романі існує загальний зміст, це потреба уникнути жахливого теперішнього — часу, в якому люди не можуть згадати, що життя може бути кращим. Він оголошує про необхідність почати заново. Олег Сидор-Ґібелінда називає «мовчання» і «сніг» одними з основних тем, які обертаються навколо «He-Ми». На його думку, мовчання — це реакція на недовіру до нещирих слів, а сніг символізує становлення нового світу[149]. Як і багато інших вісімдесятників, Ґудзь розчарувався в хаотичному сьогоденні і дивиться в майбутнє нового світу. Навіть тоді, коли його головні герої подумки повертаються в минуле і згадують своє дитинство, йдеться про спробу автора уявити собі майбутнє, яке відрізнятиметься від наявного.

«Вечірній мед» Костянтина Москальця і собі поділяє стурбованість колег, вісімдесятників, щодо української мови. Його герой, як і героїня Забужко, доходить думки, що навіть якби він написав ґеніальний роман, ніхто його не читатиме, бо пересічному українцеві він не потрібен[150]. Як Ґудзь, він ставиться до мови як до «мертвої» (мертва українська рідна мова) і чекає, доки впаде сніг, щоб той заніс бруд сьогодення і дозволив почати все спочатку. Його герой описує теперішнє як «жахливі, безглузді часи», в яких люди досі намагаються врятуватися від «тотального смуру й умертвлюючої депресії, якою сповнене наше колоніальне життя в імперії нечистого й злого бодуна, котрий, як і Ленін, вічно живий»[151]. Москалець використовує похмілля як метафору для опису наслідків колоніального існування впродовж усього твору; так само, як його герої не можуть протистояти алкоголю, хоча розуміють, що у майбутньому відчуватимуть його руйнівний вплив на своє здоров’я; Україна і далі потрапляє у пастки і ритуали, які не дають їй позбутися залишеного позаду, у минулому, гніту. Роман виливає затяжне відчуття розчарування, що приходить після втраченої можливості. Для Москальця ця можливість з’являється у часи здобуття української незалежності і швидко зникає в пострадянській Україні. У певному сенсі перша частина «Вечірнього меду» — «Зима у Львові», — передбачає це дедалі більше розчарування.

Дія «Зими у Львові» розвивається у Львові, місті в Західній Україні, що наприкінці 80-х і на початку 90-х років минулого століття було у центрі пориву України до незалежності. Окрім того, в ці роки Львів відігравав роль столиці української культури, реґулярно збираючи інтелектуалів з усіх куточків України на всілякі культурні заходи. Головний герой Москальця — це один із таких інтелектуалів, і його поступове розчарування Львовом ніби передбачає евентуальне зменшення впливу цього міста на пострадянську Україну і зменшення його внеску у пострадянську українську ідентичність. Будучи уродженцем північно-східної України, головний герой сприймає Львів як місто дивне з багатьох поглядів і сповнене химерних галицьких особливостей мови і манер, яким Москалець надає ваги, підкреслюючи їх. Увагу головного героя привертає львівська архітектура, привнесена специфічною мультикультурною історією Центральної Європи і надто не схожа на архітектуру більшості інших українських міст. Таким чином, Львів у романі Москальця наділяється певним відчуттям несхожості, але, як найбільше у світі україномовне місто, він приваблює українських інтелектуалів, які беруть участь у відродженні рідної культури — західноукраїнське місто покликане вести Україну геть від її відрубного радянського минулого і пов’язувати її з європейською ідентичністю. З розвитком роману, проте, Львів виявляється своєрідною пасткою. Його особливі прикмети з часом змальовано як дивні і як елементи, що радше заважають, аніж надихають. Комічна група інтелектуалів, яку виводить Москалець (Дем, Троцький, Господь Крішна) перетворюються на жалюгідних алкоголіків, які не можуть зібратися з енергією і відкинути алкогольні ритуали, які зруйнували їхнє існування. Вони — вигнанці, яким гріш ціна в очах суспільства. Їхні інтелектуальні пошуки, які свого часу надихали людей, нині не тільки іґноруються, але вважаються дивними і навіть небезпечними.

В одній із ключових сцен роману Дем зрештою погоджується говорити після тривалого, добровільного мовчання і одразу розповідає історію ще одного інтелектуала, представника львівської богеми — Міська, містика-лунатика Міська (який, як припускає дехто, є альтер еґо головного героя і наратора), людини, яка «читала і писала, писала і читала» цілими днями, замкнувшись на власному горищі. Він розмовляє кількома мовами і проводить весь свій час у самозаглибленні у них. Дем спробував переконати його відмовитися від цього заняття, боячись, що Місько збожеволіє:

З’ясовується, що Місько зрештою збожеволів і потрапив до психлікарні; відтак його відпустили і він наразі безцільно блукає вулицями Львова. Думка, що інтелектуали — це якісь «нікчеми», якісь «недотепи», свідчить про те, як Москалець оцінює їхнє становище у пострадянській Україні. Москалець часто використовує слово — нікомунезалежні[153] — описуючи те, як сприймає його покоління інтелектуалів пострадянська Україна. Це спонукає наратора дивуватися: «Де наші руки і шляхетна вищість, де наша блакитна кров і пурпурові троянди?»[154]

Наприкінці «Зими у Львові» головний герой нарешті від’їздить зі Львова, залишаючи місто, яке не виправдало надій багатьох на те, що воно стане культурною Меккою для України. Галас української незалежності, який ставив українських інтелектуалів у центр масових урочистостей з нагоди змін, теж стих, щойно Україна рушила шляхом пострадянського існування. Цю мрію вісімдесятників зруйнувала реальність, коли вони знову опинилися на периферії суспільства — команда сторонніх, які не можуть йти в ногу з навколишніми змінами і яким були не потрібні ті, хто зміг скористатися з тих змін.

Відчуття того, що вісімдесятники — це втрачене покоління, також випливає з натяків у цих прозових творах на нездатність головних героїв пристосуватися до раптової навали Заходу і капіталістичних вартостей. Сам же Захід, до якого так прагнули і тягнулися ці інтелектуали, як складова ейфорійного руху марґіналізує їх у своїй країні. Оксана Забужко вважає, що, на відміну від Росії, Україна була «заражена» західноєвропейською ідеєю індивідуальної волі впродовж усієї своєї історії, але завжди бракувало структури для підтримки і розвитку цієї волі[155]. Отже, ті, хто мав контакт із Заходом і ототожнював себе з деякими із його вартостей, відчув себе ураженим, коли цим ідеям врешті-решт не вдалося закріпитися в Україні, на відміну від тих, хто з самого початку легковажив такими можливостями. Як результат, вісімдесятники на різний лад критикували Захід.

Перенісши українця (одного зі своїх головних героїв, Станіслава Перфецького) на Захід, Андрухович дає можливість стежити за стосунками Заходу з Україною і навпаки. Андрухович показує нам раз по раз, що навіть після того як Україна здобуває незалежність, Захід і далі не знає про країну. Коли Перфецький зустрічає інших учасників конференції у Венеції, вони сприймають його як «росіянина». На сторінках «Перверзії» Андрухович теж згадує колонізаційну споживацьку практику Заходу і часто знайомить читача із західними думками про Україну; на неї дивляться як на якусь екзотику, вважають, що розташована вона на периферії Європи, а не є складовою Заходу.

Забужко і героїні Кононенко скептично ставилися до їхніх західних романтичних партнерів. Кращий соціальний статус жінок, прогресивніше суспільство і вищий рівень життя привабили цих українських інтелектуалок, але автори романів показують, що до Заходу героїні ставляться вельми критично і не бажають приймати західні цінності як свої власні. Маючи за плечима більшу частину свого життя, проведеного вдалині від Заходу, члени цього покоління не можуть пристосуватися до нього в середньому віці в такий короткий проміжок часу. Діброва показує, як представники покоління наратора і Бурдика виростають згодом до бізнесменів чи культових лідерів у пострадянській Україні і за кордоном, тоді як герої не можуть пристосуватися. Інтелектуали й ідеалісти, вони потрапляють у скруту, змушені підкоритися цим часам блискавичних змін.

У другій частині «Вечірнього меду» — «Упродовж снігопаду» — наратор Москалець їде до Німеччини; його коханка Андруся зараз живе на Заході, іноді повертаючись в Україну, щоб лаяти наратора і його колег за брак ініціативи. Пригнічений своєю непотрібністю в Україні, наратор хоче побачити, як живе західний інтелектуал, про якого він стільки читав. Коханець Андрусі, Гайзбрехт, — типовий західний інтелектуал, який працює в аванґардній театральній компанії, але, зі свого боку, сплачує податки, голосує і дотримується правил дорожнього руху; він здається дивним і навіть смішним в очах наратора, українського інтелектуала, душа якого повна шрамів радянського минулого. Він бачить, що Захід йому не до шмиги, як він собі уявляв у ті роки, коли подорожі туди були заборонені. Тривалий час правлячи за контрапункт до радянського існування, він виявився привабливою складовою самоідентифікації вісімдесятників. Тепер, коли він став доступним, ці інтелектуали розуміють, що Захід чужий, та й вони самі також відрізняються від нього. Досить молоді, щоб спокуситися Заходом, а потім певною мірою вивчити його у своєму житті, вони, як з’ясовується, тим не менше не можуть прийняти його повністю. Тим-то нездатні ототожнити себе з подіями у пострадянській Україні, письменники-вісімдесятники зависають у просторі між цими різними орієнтаціями, губляться і шукають своє місцезнаходження.

Основні теми в прозі письменників-вісімдесятників, показові для хаотичної тенденції, — це розчарування інтеліґента суспільством пострадянської України, несумісність інтелектуалів різних статей і самосприйняття письменників-вісімдесятників, що належать до втраченого покоління — разом з зображенням українського інтелектуала здебільшого як хворого, все це з’явилося разом з ейфорією початку 1990-х. Розпад Радянського Союзу уможливив нові підходи до української ідентичності, і тепер можна було ввести нові компоненти цієї тотожності — українська ідентичність пливла без правúла й без вітрúла, гнана потоком невпинних змін. Несумісність українських інтелектуалів — симптом цієї нестійкості — ці інтелектуальні герої не можуть знайти осіб, з якими вони могли би зжитися, бо ж їх власні особистості так зсунулися, що й самі не знають, хто ж вони насправді. Інтерес суспільства до української культури і ейфорійні врочистості швидко перейшли у загальну байдужість. Юрій Іздрик описав вісімдесятників так:

Ці інтелектуали хотіли бути вільними від соціальної відповідальності, але дійшли до зневіри, коли їхнє мистецтво втратило свій широкий резонанс. Вони прагнули відкритості і гнучкості в українській ідентичності, але потім самі захворіли на дезорієнтацію. Цю плутанину значною мірою можна пояснити тим, що вони розчарувались у тій країні, якою стала незалежна Україна. Вони зрозуміли, що їхня версія української ідентичності була, мабуть, занадто крихкою, попервах, для загальної постмодерністської деконструкції. У стані хаосу, письменники-вісімдесятники — це травмована група, якій потрібен якийсь новий кістяк, що міг би зібрати докупи свободу на противагу гніту, забезпечуючи підтримку, що її дає стабільність. Такий кістяк вони прагнутимуть побудувати у своєму мистецтві, у своєму русі до спільноти.

Як я вже згадував у вступі, три тенденції в пострадянській українській літературі — ейфорія, хаос і спільнота — не слід інтерпретувати як цілком різні і окремі події. Натомість їх треба розглядати як рухи, які переплітаються і співіснують, часто в одному конкретному літературному творі. В ейфорійному русі початку 1990-х років письменники-вісімдесятники ступили наперед у процесі переходу української культури від соціальної відповідальності і метафізичного характеру, що їх традиційно вимагав від неї український національний міф; ця новоявлена свобода, однак, також викликала загальну дезорієнтацію і неприкаяність пострадянських інтелектуальних героїв, які населяли їхню прозу. Ще раз витиснений на задвірки суспільства, цей український інтелектуал часто зображується як хворий і зайвий у своїй країні. Хаотичний рух засвідчив, що ідентичність українського інтелектуала занадто крихка як на подальшу нестабільність, викликану постмодерністською деконструкцією. У результаті, в русі до спільноти, український інтелектуал повертається до метафізичних і структурних проблем — тих самих, проти яких вони виступали в рамках ейфорії — у пошуках стабільності. Таким чином, проза письменників-вісімдесятників також містить у собі відступ назад до поняття абсолютного, яке є невід’ємною частиною успадкованого ними українського національного міфу. Складовою українського національного міфу, що, як виявилося, важила найбільше для письменників-вісімдесятників, з цього погляду був міф, пов’язаний з українською мовою.

Триваюче підлегле становище української мови в пострадянській Україні, описане в розділі 5, наділяє сучасну мову традиційним метафізичним резонансом, на який вона здобулася у своєму марґінальному минулому. Хоча письменники-вісімдесятники вдалися до свідомої деконструкції такого аспекту української мови у своїй прозі, в рамках визволення української культури в ейфорійному русі, вони повертаються до традиційних характеристик мови у своїх літературних творах, в русі до спільноти. Для українських інтелектуальних героїв, які населяють прозу вісімдссятників, українська мова пов’язана з почуттям моралі, і вибір на користь ідентифікації з цією мовою означає певний моральний вибір. Як і у випадку з письменниками-сімдесятниками у радянську добу, українська мова утворює шлях, яким рухаються пострадянські українські інтелектуали, прагнучи свідомо дистанціюватися від життєвого циклу пострадянського status quo — це дає їм поняття інакшості, яке дозволяє відчути, що вони пов’язані з чимось морально правильним і прийнятним. Це почуття, разом з фактом, свідомого вибору на користь добра, докидає вагому складову в ідентичність цих інтелектуалів.

Натхненні герметичним досвідом виживання письменників-сімдесятників, вісімдесятники намагаються створити структуру, яка могла б забезпечити їм підтримку, брак якої вони відчувають у хаотичному пострадянському українському суспільстві. Ця структура замінить попередні культурні парадигми, які визначали обов’язки і накидали творчості вузькі рамки для українських інтелектуалів, і водночас дала б їм почуття підтримки в їхньому опорі ізоляції. Їхнє намагання знайти баланс між свободою і структурою спонукало їх витворити модель, яка враховувала б і ту, й іншу. Перші спроби створення такої бази впадають в око на прикладі деяких прозових творів вісімдесятників. У своїй прозі письменники виткали інтертекстуальне мереживо, що об’єднує їх різні тексти в рамках вільної структури. Таким чином, вони утворюють спільноту, яка може допомогти їм пережити їхню постійну марґіналізацію. Випробувавши жорсткість конструкцій, на які насадили українську культуру різні міфи минулого, ці пострадянські українські інтелектуали намагаються побудувати спільноту, яка має не-тоталітарний характер і натомість поважає інакшість і обстоює гнучкість. Така модель відображає загальний підхід письменників-вісімдесятників до пострадянської української ідентичності.

6. Аґенти метафізики

Важлива складова ідентичності пострадянських інтелектуалів, яка заслуговує на глибший аналіз, — це мораль. У «Джерела себе: творення сучасної ідентичності» Чарльз Тейлор простежує еволюцію сучасної ідентичності і називає внутрішній стан, характер (як внутрішнє джерело моральності) і утвердження звичайного життя трьома ключовими аспектами цього розвитку. Згідно з тезою Тейлора, стосунки індивіда з мораллю сприяють формуванню особистості. «Для того, щоб бодай якось збагнути наше життя, — пише він, — щоб мати ідентичність, нам потрібна орієнтація на добро, а це означає певне відчуття якісної дискримінації, наявності чогось незрівнянно вищого»[157], і, отже, одна з прикмет ідентичності — це те, що вона задає план, допомагаючи визначити, що таке добро[158].

У книзі «Сам як Інший» Поль Рікер представляє свою теорію розвитку самості, яка включає важливий етап реалізації людини, коли вона може впливати на світ своїми діями; це відкриття, що я можу діяти, переходить у розуміння, що я зобов’язаний діяти. Життя людини розглядається як частина невпинної розповіді. Рікер робить висновок, що «визначеність авторства власного дискурсу і власних вчинків перетворюється на переконання про слушне судження і добре поступування — у миттєвому і часовому наближенні до доброго життя»[159]. Твердження Тейлора, що людині потрібен зв’язок із тим, що вважається хорошим для того, щоб стати дієвою людиною, збігається з Рікеровим визнанням тієї чи іншої дії як того, що визначає свого аґента. Таким чином, визнання чогось «добрим» і вибір на користь цього «доброго» мають важливе значення для визначення того, хто ми є. Такий рух в бік чогось вищого сприяє формуванню особистості. Тейлор визначає моральне джерело як «щось на кшталт споглядання, поваги чи любові, який дозволяє нам стати ближче до того, що є добро»[160]. Для пострадянського українського інтелектуала це «щось» — не що інше, як українська мова.

У своїй рецензії на збірку есеїстики Юрія Андруховича «Дезорієнтація на місцевості» Сергій Грабовський обговорює літературне загравання Андруховича з постмодернізмом на тлі недієздатної, пострадянської української видавничої індустрії. Грабовський описує Андруховича як автора, який свідомо прагне утвердитись в статусі постмодерного письменника, «але це йому дуже погано вдається — може тому, що у державі, найменованою Україною, навіть писати по-українськи — це вже сенсозначущий жест, певна позиція, за яку доводиться платити не чимось, а власною волею»[161]. Тут Грабовський заторкує дві важливі ідеї — першу, що притаманна українській літературі нестабільність не вельми дозволяє їй сприймати свободу, легковажність і навалу постмодернізму; і другу, що українська мова обтяжена «метафізичним багажем», який справляє глибокий (неґативний і/або позитивний) вплив на людей, змушених існувати з нею пліч-о-пліч. Це ідеї, що знаходять відгук у прозі вісімдесятників, поза тим, наскільки «постмодерними» намагаються вони бути. Попри зусилля, до яких вдаються вісімдесятники, прагнучи уникнути соціальної відповідальності, притаманної українській культурі і кидаючи виклик метафізичному характерові української мови в рамках даної традиції, їхня проза одночасно демонструє звернення і прийняття цих таки рис. На ці риси покладаються в часи дезорієнтації та марґіналізації. Для інтелектуалів, які населяють сторінки цієї прози, українська мова — і свідомий вибір писати цією мовою — означає, що вона набирає важливого значення, аніж практичний засіб повсякденного спілкування.

У романі Володимира Діброви «Бурдик» однойменний герой вирішує писати українською мовою не тому, що це природно для нього, а тому що прагне «відновити справедливість» (тобто протистояти марґіналізації української мови). Він ставиться до мови як до «шляхетної» і хоче підвищити свій престиж в українському суспільстві. Але його так звана рідна українська літературна мова — це просто зібрання старих, забутих українських слів і речень, склеєних докупи за допомогою різних словників. Як антрополог, який бере участь у якійсь таємній операції, Бурдик вирушає на пошуки невідкритих слідів репресованої мови.

Діброва представляє це почуття місії зі своєю типовою сатиричною дотепністю, використовуючи сільські образи, щоб описати працю українського інтелектуала шляхом використання фольклорних стереотипів. Спостереження Бурдика за переважанням іменників і прикметників, а також відсутність дієслів, завдяки чому українська мова наводить на думку про українську літературу в часи фольклорно-описової прози Григорія Квітки-Основ’яненка, яка писалася на початку XIX ст. і прагнула довести, що рідною мовою можна створити серйозні літературні твори. Як це було з українськими інтелектуалами тоді, використання Бурдиком української мови — це свідомий вибір, обумовлений бажанням прислужитися мові. Діброва грайливо ставиться до метафізичного характеру української мови. Щоправда, той факт, що автор змушений вказати на це як на проблему, з якою стикається його головний герой, говорить про вагу проблеми (і майже необхідної присутності) у житті українського інтелектуала.

У «Польових дослідженнях з українського сексу» Оксана Забужко натякає на те, що бути народженим українцем означає народитися під нещасливою зіркою або бути приреченим на певну долю. У період новітньої історії України її україномовні інтелектуальні спільноти змушені були весь час виживати на задвірках, безперервно боротися за виживання, і набули, як Забужко заявила в інтерв’ю, «травматичного, екзистенційного досвіду, якого російськомовна публіка… не мала»[163]. Її роман — спроба інтелектуально протидіяти цій спадщині. Проте її героїня не в змозі відмовитися від того, що вона успадкувала і що пережила як письменниця, що творить українською мовою; в романі вона звертається до своєї невіддільності від цієї мови і в наступному фраґменті вказує на відчуття розчарування, яке несе ця таки тяжка доля:

Таким чином, вона неначе змушена писати цією мовою, незалежно від того, якими невдячними можуть бути її зусилля. Це хрест, який вона має нести як українська письменниця. З цього випливає, що українська мова набирає сили, яка підносить її над практичним, повсякденним життям. Головний герой Забужко описує читання віршів на конференції за межами України як «прилюдний оргазм»; мова її поезії наповнена вузлами спресованого досвіду і кодів, які розв’язуються у віршах:

Але, з іншого боку, ототожнення з українською мовою — це справді вибір. Українська мова є марґінальною, і нема в сучасному світі жодної дорослої людини, яка знає тільки українську. І вибір української мови перетворюється на кшталт політичної чи моральної заяви, незалежно від того, чи хтось цілком згоден із тим, що стереотипно подає заява. У «Польових дослідженнях з українського сексу» героїня Забужко сумує з приводу асоціацій, на які автоматично наражається людина, що розмовляє українською.

Таким чином, це наче вибір існує, проте все вже вирішено за вас. У вищезгаданому інтерв’ю Забужко, здається, пристає на роль української інтелектуалки у пострадянській Україні, хоча доля письменниці, ймовірно, відбиває сумну долю її попередників:

Такі терміни, як «вибір», «прив’язаність» і «відповідальність» з’являються то тут, то там, коли Забужко відстоює своє покликання і українську мову. Напружена взаємодія між часто суперечливими поняттями, пов’язаними з цими словами, раз у раз кидає іскру, що запалює мову енергією.

До пари Забужчиній метафорі з мерехтливою сферою Костянтин Москалець вбачає у мові джерело влади. У романі «Вечірній мед» він здебільшого експериментує з мовою і журиться за тим, що вона втратила значення і силу. Лінгвістична гра письменника — це флірт з ідеєю, що слова не мають жодного значення, і один із особливих талантів Москальця полягає в його здатності поєднувати буденну безглузду балачку з напрочуд символічними і красномовними фраґментами. Щоправда, попри лінгвістичну гру, проза Москальця показує, що він — письменник, який глибоко вірить у силу мови; свідчать про це його неодноразові висловлювання, в яких звучить розчарування поточним станом української мови, а його послідовне поєднання високої і низької мови покликане підкреслити її потенціал. Москалець вірить, що любов і мова мають силу покращити занехаяний повсякденний світ і дозволять піднестися до метафізичного.

Сама назва роману, «Вечірній мед», натякає на запозичення з міфу про Одіна. У його змісті, йдеться, зокрема, про ідею поета-ґенія, що вирізняється надприродним мовним даром. П’ючи мед Одіна, поет опановує символічну, чарівну мову поезії; така поезія допомагає людині втекти від дійсності і дозволяє зазирнути в інший світ[168]. Ключове поняття для Москальця і його «Вечірнього меду» — це віра в існування вибраного товариства поетів-ґеніїв, таланти яких дають їм змогу доступитися до метафізичного; їхня мова має здатність трансформувати світ, але вона має бути вільною і текти, як «мед-молоко». Кілька разів упродовж усього роману Москалець згадує про потребу в новій мові, необхідність відродження мови в молитві. В одному з епізодів наратор, залишившись на самоті у Києві, уявляє поряд кохану Андрусю і думає, що варто йому просто навчитися гарно писати, і вона постане перед ним:

Москалець використовує той факт, що обидва слова, «мова» і «Андруся», в українській мові жіночого роду. Як наслідок, у цьому фраґменті наратор не тільки сумує за тим, що Андрусі нема в Києві, а й нарікає на те, що українську мову не почуєш у переважно російськомовній столиці України.

Найпотужніший і повторюваний символ мови у «Вечірньому меді» — це сніг. Сніг тут уособлює все хороше, що пропонувало мистецтво; він прощає, згладжує, очищає і вибілює все у світі бруду. Москалець уявляє цю потенційну нову, досконалу мову у вигляді снігопаду. Як члени своєрідної ексклюзивної гільдії («нічні пастухи буття», як цю групу згадує Москалець у своїй поезії), поети світу повинні прагнути досягнути цієї мовної чистоти, щоб створити кращий світ — вони мають витворити світ істинної поезії.

Юрко Ґудзь поділяє Москальцеве розчарування в стані української мови у пострадянській Україні і часто робить висновок, що мова не має сенсу. Він нападає на мову, деконструюючи її і картаючи саме тому, що він її так цінує. В центрі уваги його роману «He-Ми» — мова. Хоча, як ми бачили, занепад української мови приніс Ґудзеві розчарування, він цілком розраховує на її майбутнє. Він вважає, що мова і тільки мова може допомогти знайти колишню єдність з іншими. Для Ґудзя писання створює інший простір — інший світ, який гоїть рани і відновлює гармонію.

Попри їхні зусилля і успіхи у порятунку від метафізики української мови під час ейфорійного руху, стосунки, що його пострадянські українські інтелектуали мають з мовою, не надто відрізняється від того, яким вирізнялися їхні попередники. Віра Агеєва відзначає таке свідоме повернення до метафізичного у цій прозі. У своєму есе, присвяченому Оксані Забужко, під назвою «Жінка-авторка як інопланетянка», Агеєва зауважує у прозі вісімдесятників заклик до потойбічного, вищого джерела творчості: «Розрахунок з соцреалізмом і самостановлення літератури спричинювали наприкінці вісімдесятих це акцентування метафізичної сутності мистецтва»[170]. Хоча відповіддю реалізму від письменників-вісімдесятників став постмодернізм, який характеризувався радше ейфорійним рухом, а не метафізичним, правда в тому, що останній, тим не менш, значною мірою присутній у деконструкції, спричиненій першим. Ця присутність просто занадто угніздилася, щоб її могли цілком розмити кілька років літературних експериментів та ігор. Невпинна марґіналізація української мови не дозволяє їй, по суті, звільнитися від свого успадкованого значення моралі. У статті 2001 року критик Вадим Тринчій пише:

Підтверджуючи арґумент щодо наявності метафізики в сучасній українській мові, Тринчій також зачіпає цікавий момент щодо реакції на спроби влади унормувати українську мову та посунути її (хай і позірно) з периферії ближче до центру. Яке же реаґує український інтелектуал на це порушення важливої частини своєї індивідуальності? Почуття інакшості, яке мали на собі пострадянські українські інтелектуали, зумовило їхнє відчуження від суспільства. Проте, почуття інакшості, що випливає з української мови, містить додатковий аспект, питомий для самоідентичності пострадянського українського інтелектуала.

Багато хто з письменників покоління вісімдесятників був пов’язаний з підпільною українською культурою 70-х і початку 80-х років минулого століття. Не лише офіційне радянське суспільство забороняло, витісняло на задвірки і часто утискувало це культурне середовище, але й це справжнє підпілля також саме відкидало офіційне радянське суспільство. Його прихильники вважали себе відмінними, іншими і кращими за «пересічну радянську людину» або совка. Українська мова відрізняла їх від совків; вони використовували цю мову, щоб претендувати на територію протесту і невдоволення радянським status quo.

У прозових творах, написаних вісімдесятниками, совковий персонаж, як правило, розмовляє російською або суржиком; такого героя часто висміювано і/або зображувано в неґативному світлі. Дистанціюючись від російської мови, українські інтелектуали намагаються продемонструвати свою окремість від совка. Це особливо очевидно, коли український інтелектуал залишає Україну і наражається на неуцтво світу у тому, що стосується України; такі сцени з’являються у творах багатьох авторів, включаючи Забужко, Андруховича, Євгенії Кононенко і Юрія Іздрика.

У романі Іздрика «Подвійний Леон» головний герой опиняється на вокзалі у Варшаві, приїхавши до Польщі на лікування; він знає, що до нього приступлять з короткими гужами мафіозні головорізи, вирішивши, що перед ними громадянин однієї з країн, які колись виникли на теренах колишнього Радянського Союзу, і пам’ятає, що головний показник цього є використання російської мови. Тим-то він намагається дистанціюватися від російської мови, щоб його автоматично не зарахували до групи беззахисних громадян колишнього Союзу, які їдуть залізницею нелеґально торгувати на Захід. На станції до наратора підходить кремезний бандит у спортивному костюмі і кидає йому російською: «Землячок, поговорить надо»[172]. Наратор вдає, що не розуміє російську мову, і намагається порозумітися, використовуючи свій невеличкий запас польських слів. Це робиться не тільки з практичних міркувань або міркувань безпеки — це теж приклад того, як він бачить свою особистість.

Але те, що хтось розмовляє українською мовою (чи не розмовляє російською) не означає, що він стовідсотково входить до «анти-совкового підпілля». Насправді, серед злодіїв, які з’являються в романах Андруховича, є персонажі, які розмовляють українською, щоб обдурити героїв романів. Приміром, у «Рекреаціях» підозрілий комсомольський активіст Біленкевич розмовляє українською мовою з поетами, які прибули на свято Воскресаючого Духу у Чортопіль, але коли він випадково переходить на російську, виникає підозра, що він є аґентом радянської системи[173]. У «Московіаді» до українського інтелектуала Отто фон Ф. у підземеллях московського метро звертається якийсь україномовний «Сашко». Отто з підозрою ставиться до надміру привітного «Сашка» (ім’я якого завжди пишеться в лапках, натяк читачеві, що це якесь псевдо), і коли «Сашко» запитує його: «До речі, як вам моя українська?» — Отто відповідає: «Бажає гіршого… Надто правильна, і це відразу робить очевидною вашу професію…» Згодом, коли «Сашко» читає Отто написаного ним українського вірша, доходить до суперечки між двома чоловіками, про яку розказує Отто. Починається вона з мелодраматичної декларації «Сашка»:

Письменники-вісімдесятники часто чіпляють наліпку ексклюзивності на українську мову. Хоча вони самі часто експериментують з мовою у своїх прозових творах, вісімдесятники вважають, що вони є хранителями «істинної» української мови і зазвичай закидають урядовцям офіційні спроби унормування мови, вважаючи їх безграмотними, нещирими і, врешті-решт, небезпечними для мови. Таким чином, у прозі вісімдесятників українська мова виконує подвійну функцію інакшості; вона витісняє її носіїв на задвірки у руслі радянського і пострадянського status quo, і водночас з точки зору україномовних інтелектуалів вона відділяє їх від суспільства, з яким вони самі не хочуть себе ототожнювати — це психологічно підсилює їхню самооцінку в цьому суспільстві. В обох випадках почуття інакшості стає чинником ідентичності українського інтелектуала в цих прозових творах.

7. Спільнота інших

Чужорідний характер постмодернізму для української культури, що її зауважив Сергій Грабовський, озвучували й інші критики сучасної української літератури. Заслуга таких думок стає ясніше, якщо врахувати дезорієнтацію, якою вирізняється хаотичний рух у цій літературі. Ростислав Семків в есе про прозу Юрія Іздрика, названому «Іронія непокірної структури», і собі поділяє заклопотаність Грабовського. У ньому Семків перераховує постмодерністські «трюки», що їх містить проза Іздрика, і намагається визначити, від чого саме в цій прозі читач, найпевніш, дістає найбільшу втіху. Розділивши зміст роману на те, що йому здається постмодерністським, і те, що, на його думку, відрізняє традиційну прозу, критик робить цікаве спостереження — можна сказати, що читачі Іздрика захоплюються постмодерністськими викрутами, бо ж, як і сам постмодерніст, вони мають почуття гумору, модні і «круті», але ці читачі досі вимагають таких елементів, як сюжет і розвиток персонажа. Семків вважає, що читач української літератури з інтелектуального погляду ще не повністю готовий до сприйняття й оцінки постмодернізму і стверджує з сарказмом:

Семків закінчує есе, заявляючи, що Іздрик — письменник, який зациклився писати в стилі, у якого нема реальної аудиторії, і що свій неабиякий талант автору краще покласти на прозу в більш традиційному вигляді. Що Семківу не щастить розглянути як слід у своїй статті — це те, що постмодернізм може бути потужним засобом, з допомогою якого постколоніальна культура бореться проти марґінальної позиції в умовах наступу культури колонізатора. Проте, твердження критика, що така марґінальна культура, можливо, не надається для постмодерністської реконструкції, відкриває цікаву думку, що пронизує прозу вісімдесятників. Ці письменники, які належать до марґінальної культури, позбавленої міцної основи, на якій можна було б розпочати деконструкцію, часто шукають стабільності, яка, здавалося б, суперечить самим ідеям постмодернізму. Завдання для них — відчути сенс структури і використати її підтримку і водночас не сповзти у ті ж таки тоталітарні тенденції системи, на яку вони наскакували і яку руйнували упродовж більшої частини 90-х років. Кілька вісімдесятників відгукнулися на цю дилему, намагаючись створити спільноту, яка забезпечувала б для цього потрібний баланс, дозволяючи моральному й метафізичному — притаманному мові, якою вони творять — існувати у не-абсолютистській формі. Розрізняючи у своєму есе тотальність і тоталітаризм, Йост Германд пише, що «ідеологія — не автоматично тоталітарна тому, що вона сприяє тотальності, бо тільки ті погляди тоталітарні, які підносять окремий дискурс до статусу ексклюзивної обґрунтованості»[176]. Проза вісімдесятників, по суті, відбиває спробу пострадянського українського інтелектуала створити «відкрите суспільство», що дотримувалося б постструктуралістської відмови від тоталітаризму (несвободи), але допускало б включення тотальності (уявлення про метафізичне).

Письменники-вісімдесятники натрапили на три головні теоретичні проблеми в останнє десятиліття XX ст.: як підтримувати структуру і одночасно дозволяти різноманітність, як пом’якшити невід’ємний зв’язок з мораллю і не впадати в абсолютизм і як будувати спільноти, не виключаючи інших. Ліотар, праці якого (поряд з дослідженнями інших постмодерністських теоретиків) справили неабиякий вплив на вісімдесятників у часи ейфорійного руху, попереджав про страх перед обмеженням вільної самості і спростував можливість досягнення стабільності. Постструктуралізм захищав різницю і сумнівався в нормалізації структури, попереджаючи про її небезпеку. Знову ж таки, ці моделі вельми корисні в процесі опису пострадянської української культури в часи ейфорійного руху і спроби письменників-вісімдесятників вирішити свою постколоніальну позицію. Проте, з дезорієнтації хаотичного руху виникла необхідність у стабільності та структурі — структурі не як певній моделі організації або як примусовому упоряджуванні (як це було визначено колишніми радянськими та українськими культурними міфами), але структурі як взаємозв’язку.

У своїй книзі «За межами постмодерністської політики: Ліотар, Рорті і Фуко» Гоні Ферн Габер досліджує можливість існування консенсусу, що одночасно поважає різноманіття; вона доходить думки, що, наскакуючи на універсалізацію тотальності, постмодерністи і постструктуралісти фактично універсалізують інакшість. Вона зазначає, що не всі мовні ігри у вільній грі Ліотара є рівносильні і що несправедливо, що в таких іграх часто перемагає найсильніший голос[177]. Використовуючи ейфорійний рух, щоб оголосити про свій вступ у постмодерністські мовні ігри, вісімдесятники незабаром самі опинились у вирі гострої боротьби з укоріненими, потужними і колоніальними радянськими наративами і самі ж постраждали від неї; увійшовши у ці мовні ігри з позиції слабшого, вони в результаті програли: їхні голоси замовкли. Таким чином, як це не парадоксально, без почуття структури або єдності, марґінальний голос і далі наражається на такі наслідки, і різноманіття не захищено. Але, як відзначає Тодд Мей в «Переглядаючи різноманіття: Ненсі, Дерріда, Левінас і Дельоз», єдність і відмінність не конче існують на різних рівнях — щоб сформувати перспективу, потрібні і та, й інша[178]. Він пропонує не-фундаменталістську філософію як теоретичний підхід, який може забезпечити альтернативу традиційній філософії і не має деконструктивного характеру.

Теоретичний підхід Мея враховує як спільноту, так і моральний погляд і одночасно поважає відмінності. Праця Агати Бєлік-Робсон «Романтичний модернізм» — це схожа спроба збалансувати індивіда і спільноту, а також творчу свободу й традицію[179]. Теза Габера також, по суті, дозволяє спільноту, і навіть підкреслює, що спільнота має право на існування; вона потрібна, аби дати голос марґіналізованим. Вона пише: «Ми маємо словники (хоча і не тільки один словник) хіба що як члени тієї чи тієї спільноти, і тільки як члени тієї чи тієї спільноти ми отримуємо силу»[180]. Спільноти відіграють важливу роль у формуванні самості, бо вони нерозривно пов’язані з усім, що ми робимо. Як пише Мей, «бути створеним так значить бути створеним спільнотами, до яких хтось належить, бо спільноти самі створені звичаями. Таким чином, тоді спільноти почасти складають індивідуальність»[181]. Але спільнота, стверджує він, не може мати незмінні межі: «Немає місця фундаменталізму, коли справа доходить до формування спільноти, на тій підставі (серед інших), що межі спільноти годі зафіксувати так, як цього потребує фундаменталізм»[182]. Окрім того, треба розуміти, що індивід не належить до винятково однієї спільноти — навпаки, людина водночас належить до кількох різних спільнот.

Для того, щоб відокремити їх від тоталітаризму, Мей допускає спільнотні ідентичності, тільки якщо вони не є продуктом трансцендентної операції або не закорінені у глибших основах[183]. Це, звичайно, є потенційною небезпекою для письменників-вісімдесятників, адже вони так тісно пов’язані з трансцендентним через українську культурну традицію, а надто українську мову. Таке всеосяжне абсолютне може бути джерелом категоричних, тоталітарних означень, зроблених примусом в ім’я істини. Модель Мея, однак, не дозволяє спільнотні ідентичності, що виникли в процесі розкриття історії звичаїв, які творять спільноти, але вони мусять зникнути, коли ці звичаї змінюються. І цей принцип можна прикласти до пострадянської української культури; спільнота, що її сформували у своїй прозі письменники-вісімдесятники, — це наслідок минулого і нинішнього досвіду марґіналізації; якщо українська культура колись вийде з цього ексцентричного статусу, потреба в цій спільноті, що служила цій меті, гіпотетично відпаде, і вона врешті-решт розчиниться.

Габер вважає, що «визнання того факту, що всі ми неоднорідні, дає зелене світло альтернативному дискурсу»[184]. Таке розуміння полегшує проникність стін спільноти і заохочує до різноманітних і відмінних поглядів, заперечуючи першість якої-небудь однієї абсолютної позиції. Щодо письменників-вісімдесятників, то така спільнота звернулася до потреби у структурі, яка випливає з їхнього постколоніального становища, — визнаючи прогрес у звільненні українського літературного слова, досягнутий внаслідок ейфорійного руху. Те, що я пропоную, в певному розумінні протилежне концепції Світлани Бойм у тому, що стосується «появи різних видів спільнот, які дозволяли б участь без приналежності і спільноти без «ізмів» (націоналізм, комунітаризм або утопічний комунізм)»[185]. Хоча я згоден з її ідеєю спільноти з добровільною участю, я гадаю, що замість виключати різні «ізми» з України в минулому і сьогоденні, краще насправді визнати їх. Це дає змогу згодитися з тим, що як традиційна, націоналістична українська оповідь, так і всілякі інші оповіді, у тому числі колонізаторські, були у минулому України значущими чинниками у розвитку пострадянської ідентичності. Габер вважає, що «ідентифікуватися із спільнотою мотивується бажанням ясно звільнитися від однієї або деяких своїх ідентичностей (і усвідомлення себе у досвіді іншого може допомогти мені це зробити) або звільнитися від ширшого соціального контексту, в якому ця ідентичність сформувалася (і ідентифікуватися зі спільнотою також може допомогти мені це зробити)»[186]. Таким чином, сприйняття себе самого як приналежного до спільноти дозволяє зрозуміти, що ваша особистість не закрита і не абсолютна, а натомість постійно коливається і залишається відкритою для реінтерпретації. Габер також пише: «Визнання схожості і можливості солідарності будить нас од заціпеніння упорядкування й дисциплінарного дискурсу»[187]. І спільнота не тільки пропонує таку обізнаність, але й відіграє важливу роль, допомагаючи «я» визнати іншого. Як Чарльз Тейлор виражає це: «Хтось є самість тільки серед інших самостей. Самість ніколи не можна описати без посилання на тих, хто його оточує»[188]. Як самість спільнота повинна враховувати її деконструкцію та повторний опис у будь-який час, і члени цієї спільноти повинні постійно пам’ятати про це. Таким чином, загроза спільноти, яка може стати тоталітарною, придушується, а різниця вшановується — єдність і відмінність дають можливість співіснування.

Теорії, розглянуті вище, також допускають присутність моралі без наступу тоталітаризму — це необхідна умова для письменників-вісімдесятників з огляду на тісні зв’язки моралі з українською мовою попри постмодерністську деконструкцію ейфорійного руху. Насправді Мей вважає, що моральний погляд не тільки не перебиває у повазі до відмінностей, але заохочує до неї: «Він допускає точки дотику між різними звичаями і таким чином зміцнює принцип поваги до відмінностей» і «відкриває можливості для саморефлексії з усіляких точок зору»[189]. Таким чином, існування морального погляду може полегшити повагу до переконання іншого, яке може відрізнятися від твого власного; розуміння сенсу чужої моралі можливе тільки завдяки наявності власних переконань. Це узгоджується з роллю моралі у створенні «я», як це вивів Поль Рікер; він показав нам, як справедливість робить інших незамінними і як повага до норм розквітає у повагу до іншого й до «себе як іншого»[190]. Але Мей допускає мораль, тільки якщо вона не виправдана на підставі певного резону, якому не потрібне виправдання. Таким чином, йдеться про мораль, яку слід постійно заперечувати, так що їй не випадає стати основоположною. Напад на українську національну традицію і гру з нею, яка відбувається у прозі вісімдесятників, є саме таким запереченням. Хоча вони все ще прив’язані до своєї накинутої моралі, вони постійно звертаються до цього морального зв’язку і деконструюють його у своїх творах.

Ми спостерігали, як мораль, метафізичне та інакшість через українську мову знайшли своє втілення у прозі вісімдесятників; тепер ми побачимо, як ці письменники замислювалися над своєю потребою в структурі, будуючи спільноту у своїх літературних творах. У своєму есе «Топографія сучасної української прози» Тимофій Гаврилів пише: «Сказати, що сучасна українська проза — цитатник, було б невірно. Втім, приховані і відкриті цитати зустрічаються чи не в кожному тексті»[191]. Інтертекстуальність, по суті, є однією з визначальних рис — рисою пострадянської української прози. Саме через цю інтертекстуальність вісімдесятники намагалися збудувати спільноти, які б забезпечили структуру, без якої годі було би встояти на марґінальному становищі, але сама по собі воно не є ні абсолютистським, ані тоталітарним. Це крихка рівновага, до якої підходять по-різному і яка реалізується на різних рівнях різними авторами.

У своєму аналізі я використовую вельми специфічне розуміння терміну інтертекстуальності; при використанні цього терміну я беру до уваги тільки ту діяльність, до якої вдаються ці письменники, даючи перехресні посилання один на одного в своїх текстах. Персонаж, сцена або автор конкретного тексту можуть з’явитися в тексті, написаному іншим автором. Іноді автор також згадує свої або інші тексти, написані ним, у новому тексті. Що цим займаються кілька різних авторів, утворюється мережа, в яку з’єднуються ці тексти. Саме завдяки цьому павутинню посилань письменники-вісімдесятники формують різні інтертекстуальні спільноти. Щоб вирішити свої конкретні пострадянські проблеми, ці спільноти повинні бути вільними, склад її членів має мінятися, а межі — перебувати у стані перманентних змін — вони повинні увесь час рухатися і мінятись. Три представники ґенерації вісімдесятників — Костянтин Москалець, Юрій Андрухович і Юрій Іздрик — найзавзятіше творили такі спільноти у своїх прозових творах. Достатньо глянути на приклади прози цих трьох письменників, щоб зрозуміти, яким чином вони використовують інтертекстуальність, аби побудувати ці спільноти; так само виступають наяв спосіб, до якого вони вдаються у своєму прагненні підтримувати тонкий баланс між свободою і структурою в цих спільнотах, і міра їхнього успіху в досягненні цієї рівноваги.

Костянтин Москалець широко використовує інтертекстуальність у «Вечірньому меді» і робить її одним з найважливіших стилістичних і концептуальних елементів цього прозового твору. Як ми бачили, Москалець змальовує депресію і розчарування пострадянської України і проголошує необхідність створення нового, іншого світу як єдиного засобу виживання. Автор уявляє новий світ, який слід створити поетам, що мають магічну силу слова. Отже, даючи у своєму творі перехресні посилання на твори інших письменників, Москалець годен зв’язати свій літературний світ зі світами інших майстрів слова і таким чином проводить центральну ідею роману — потребу у схожому на якесь братство медового напою поезії, що дозволило б вижити в сучасному світі.

Як і у випадку з самим романом Москальця, сніг і снігопад правлять за основні мотиви у двох поетичних збірках, що їх цитує безпосередньо Москалець у «Вечірньому меді» — «Зима у Львові» Миколи Рябчука і «Упродовж снігопаду» Ігоря Римарука. Москалець цитує у романі цілі вірші і/або фраґменти віршів з цих двох збірок (їх у тексті виділено курсивом), принагідно украплюючи у свою прозу мед поезії, який запрошує завітати у світ, який, схоже, існує окремо від світу, представленого у романі. Ці два світи, однак, тісно переплетені темою і сюжетом і підтримують щось на кшталт паралельного існування. Москалець часто використовує ці поетичні фраґменти, щоб доповнити оповідь роману; вони дозволяють глянути на події твору ще під одним кутом зору. Вони органічно вливаються у загальне мрійливе, багате на видива відчуття роману і допомагають створювати і підтримувати затяжну присутність іншого (хоча подібного) метафізичного, поетичного світу, що має важливе значення для теми роману. Ці вірші вийшли з-під пера українських інтелектуалів, які, як мандрівний герой Москальця, шукають своє місце між Сходом і Заходом у сучасному світі. Включаючи у свою творчість поезію Римарука і Рябчука, Москалець намагається створити спільноту, домівку для сучасних українських інтелектуалів, для цих «охоронців Буття».

Для того щоб продемонструвати, яким чином Москалець використовує інтертекстуальність у своєму романі, я спочатку наведу вірші, що їх він цитує, а потім я запропоную окремий фраґмент роману Москальця, в якому вплетено вірша. У першому випадку використано вірш зі збірки Рябчука «Зима у Львові», яка включає вірші, переповнені зображеннями снігу і сили поезії. Один вірш змальовує світ поміж осінню і зимою:

Москалець цитує цей вірш у розділі, що містить кошмар наратора роману; уві сні він йде замерзлим ставком з горнятком гарячого чаю, а за ним ганяють діти і глузують, аж він прокидається, врятований, своєю коханою Андрусею:

Москалець використовує фраґменти поеми Рябчука як коментуючи сцену, так і змушуючи дещо відхилятися від традиційної розповіді. Це дозволяє включити у прозу Москальця елемент гри. У цьому уривку Москалець встановлює простий зв’язок між досвідом його втраченого покоління і ґенерації Рябчука — письменників-сімдесятників. Ізоляція героя від навколишнього світу, який, своєю чергою, кпить з бідолахи, знаходить зворотний відгук в сомнамбулічній маруді, змальованій у поезії Рябчука. Крім загального сезонного мотиву, Москалець також спирається у першій частині «Вечірнього меду» на «Зиму у Львові», бо взяті ним вірші написав Рябчук, а сама збірка пов’язана зі Львовом. Микола Рябчук був представником культурного підпілля у Львові наприкінці 1960-х і у 1970-х роках. Разом з Григорієм Чубаєм, Олегом Лишегою, Віктором Морозовим та іншими, Рябчук справив неабиякий вплив на творчий рух, який виник у Львові в кінці 1980-х роках і панував над українським культурним життям у перші роки незалежності; з цього підпілля вийшов театр-кабаре «Не журись!», в якому Москалець виступав як бард. Наприкінці 1980-х і початку 1990-х років, Рябчук був за Kulturträger для нової української культури, допомагаючи відкрити багато які з її талантів; працюючи літературним редактором часопису «Сучасність», провідного видання, в якому у 90-і роки друкувалися молоді письменники, він сприяв появі багатьох важливих літературних творів і намітив західноєвропейську орієнтацію для нової культури України. Чимало письменників-вісімдесятників, серед них — і Москалець, вважали його гуру. Інтертекстуальний зв’язок Москальця з Рябчуком є свідченням впливу останнього на становлення Москальця як письменника. У цьому розумінні він будує прямий зв’язок між вісімдесятниками і підпільною ґенерацією, яка їм передувала — ґенерацією сімдесятників. Це важливий аспект типу спільноти, будованої вісімдесятниками у своїй прозі — спільноти, що репрезентує автентичну українську культуру, яка протистоїть офіційно санкціонованій українській культурі. Інтертекстуальна спільнота, створена Москальцем, радше жорстка й закрита з погляду виключності і як така небезпечно межує з тоталітаризмом. А проте, членство у цій спільноті вимагає від людини марґінального статусу в радянській і пострадянській Україні — це, по суті, те, що формує зв’язок із відповідним літературним текстом. Це дає спільноті потенціал для цього статусу розпаду, якщо б ця марґінальність з часом зникла.

Поняття спільноти не нове для української літератури. У своїй книзі «Поет як міфотворець» Григорій Г. Грабович відстежує наявність спільноти в поезії Тараса Шевченка, чільної фігури сучасної української літератури. Втім, як пояснює Грабович, Шевченкове поняття спільноти — це поняття ідеальної держави, а також «могутня суспільна сила, яка може призвести до кривавої розправи»[194]. Спільнота, запропонована вісімдесятниками, не поділяє романтичного уявлення про помсту чи удосконалення, що його висловлювали їхні літературні попередники, і утримується від проголошення можливого перетворення і розв’язки. Письменники-вісімдесятники до пари Шевченкові звертаються до спільноти, як відмовляючись від керівничих структур, так і шукаючи спосіб компенсувати марґінальність. Їхня постмодерна спільнота, однак, покликана швидко розчинитись і з природи часто сповнена іронії.

Книжка «Упродовж снігопаду» Ігоря Римарука також вирізняється засніженими образами й аурою самотності на додачу до випадкових згадок про Київ.

Римарук належав до вельми шановних українських поетів і, до речі, був головним редактором «Сучасності». Сцена у «Вечірньому меді», в якій герой Москальця блукає на самоті Мюнхеном, перегукується з віршем Римарука про марево, що привиділося йому на зупинці метро. Нижче показано, як Москалець використовує конкретний фраґмент.

Як і у випадку з віршем Рябчука, Москалець вплітає поетичний світ Римарука у створений його зусиллями у «Вечірньому меді»:

Вірш Римарука малює дещо моторошний сюжет, який включає в себе момент шоку і його ефекту. Шок, однак, мало впливає на героя Москальця, що суне назад у своїх поновних безцільних блуканнях Мюнхеном. Як він це зробив із віршем Рябчука, Москалець тут використовує вірш (цього разу побратима-вісімдесят-ника), щоб продемонструвати важливість присутності Римарука в досвіді головного героя, надто, коли той долає чуже середовище. Москалець встановлює інтертекстуальний зв’язок з Римаруком, визнаючи талант свого колеги і погляд на світ; поєднуючи їхні творчі світи, Москалець робить їх частинами однієї і тієї ж спільноти. Аналізуючи те, як Москалець послуговується цитатами в іншому фраґменті «Вечірнього меду», Тимофій Гаврилів інтерпретує інтертекстуальне посилання як «цитату цитати, яка в цитаті, де приватне раптом, бодай на коротку мить, переважує образ метушливого світу»[197]. Іноді у «Вечірньому меді», коли в якомусь епізоді цитується поезія Рябчука і Римарука, наратор дивується, помічаючи, як те, що він відчуває у романі, перегукується з цими, написаними чиєюсь рукою віршами. Він висловлює відчуття комфорту в цьому — в кожному разі, на мить, він досягає успіху, поменшуючи відчуження, яке він, інтелектуал у пострадянській Україні, відчуває у товаристві своїх побратимів-поетів і в оточенні їхніх поетичних світів. Москалець створив радше негнучку спільноту у «Вечірньому меді». Тим не менше, важливо зазначити, що він ніколи прямо не інформує читача про те, кому ж належать ці вірші і фраґменти поезії. Таким чином, він пристає на те, що у спільноту ввійде елемент гри. Це, в поєднанні з його марґінальним статусом, дозволяє йому наблизитися до типу нетоталітарної спільноти, запропонованої вище. У спільнотах, побудованих Андруховичем і Іздриком, гра має відносно розширену присутність, а отже, інтертекстуальні спільноти, витворені цими письменниками, куди ближчі за Москальцеві до підтримання гнучкості та поваги до відмінностей.

Андруховичеві «Рекреації», «Московіада» і «Перверзія» рясніють цитатами і перегуками з іншими вісімдесятниками і їхніми літературними творами, а також згадками про власну поезію та прозу. З письменників, яких ми тут беремо до уваги, Андрухович, мабуть, найчастіше цитує власні твори. Андрухович вдається до цього перехресного посилання не тільки з метою формування спільноти — це також узгоджується із загальним духом його прози. Автор часто побічно пропонує читачеві простежити символи, місця і діалоги, які з’являються в романі, аж до їхніх витоків. Це є частиною постмодерністської гри, характерною для творчості Андруховича і джерело характерної ерудиції письменника й дотепності. Кілька прикладів демонструють, зокрема, як він застосовує інтертекстуальність.

У «Рекреаціях» нам говорять, що вигадані персонажі Гриць Штундера та Юрій Немирич — друзі «Малковича»[198]. Так він посилається на Івана Малковича, київського поета і успішного видавця дитячих книг; він — один із найвідоміших вісімдесятників у культурному житті сучасної України. У «Московіаді» Отто фон Ф. залицяється до подруги, читаючи їй вірші «Осінні пси Карпат» і «Футбол на монастирському подвір’ї»[199]. Обидва вірші справді існують і були опубліковані 1989 року. Автор першого — Василь Герасим’юк, який також належить до вісімдесятників. Це, мабуть, його найвідоміший вірш, і часто він інтерпретується як щось на кшталт поетичного гімну вісімдесятників[200]. Другий вірш — витвір самого Андруховича, і побачив світ він у його другій збірці віршів «Середмістя»[201]. Крім того, у «Московіаді» Отто фон Ф. цитує рядок з вірша одного з побратимів Андруховича, членів «Бу-Ба-Бу» Віктора Неборака, де описано певний тип жінки[202]. А насправді йдеться про спотворену цитату з вірша Віктора Неборака «Міський бог Ерос» — чудовий зразок зображення ейфорії в українській літературі; опублікований він був у грандіозній збірці «Літаюча голова» Неборака[203]. Свідомо невірно цитуючи свого колегу, Андрухович робить крок у бік витворення інтертекстуальної спільноти, водночас мимоволі беручи цю сітку під сумнів; спотворення пом’якшує твердість цього зв’язку, роблячи його гнучким і натякаючи на потенційну розгадку. Такий акт невірного цитування — парадоксальний. Це акт самозахисту марґінального, постколоніального суб’єкта, який одночасно підкреслює дистанцію до жорсткої цілісності колишніх культурних рамок.

Найдовший і найбільш екстраваґантний з трьох романів Андруховича, що розглядаються тут, — «Перверзія» — вирізняється найбільшою кількістю посилань на вісімдесятників. У промові, виголошеній Станіславом Перфецьким на конференції у Венеції під назвою «Посткарнавальна абсурдність світу» згадано сучасного івано-франківського поета Ярослава Довгана. Його ім’я з’являється посеред розповіді про історію України та походження її жителів:

Висловлюючи повагу до відмінностей, цей фраґмент пропонує водночас інший приклад будівництва відкритої спільноти. У тексті Андрухович дає примітку до слова «довган», інформуючи читача про те, що йдеться про плем’я, яке колись жило на теренах України, і що цей факт «доведено наукою». Таким чином, в черговий раз Андрухович робить завуальований натяк на представника вісімдесятників, а відтак вирішує зруйнувати цей зв’язок, свідомо накидаючи приміткою шар відстані. Рядок з вірша Довгана цитується і в «Перверзії» — цього разу примітка стосується першого рядка його згадуваного вірша[205]. Під кінець промови Перфецького головний герой цитує рядок з вірша, а примітка інформує читача, що відстежити, звідки взято цитату, годі[206]. Насправді, цитату запозичено з вірша Неборака, який входить до циклу (або «поетичного шоу», як назвав його Неборак) «День народження»[207]. Знову ж, зв’язок витворюється і відразу переривається.

Цитує і перекручує себе Андрухович і у власній прозі. Він посилається на власні поезію і прозу безпосередньо, а також героїв і назви інших літературних творів, написаних ним. У «Московіаді» Отто розважає, як йому краще дістатися до певного місця призначення в Москві, і пригадує фразу, яку приписують «Андруховичу»; він навіть коментує її: «Гарні рядки, чорт забирай!»[208]

Рядки узято з вірша з циклу «Листи в Україну», що служить чимось на кшталт додатку до «Московіади»; цикл був опублікований в повному обсязі — всі двадцять віршів — тільки в четвертому номері журналу «Четвер» (1993). «Перверзія» починається передмовою «Ю. А.», що включає в себе статтю «Чао, Перфецький» — некролог Станіслава Перфецького, написаний «І. Білинкевичем»; прізвище Білинкевич мав також пройдисвіт-комсомолець у «Рекреаціях», який намагався випантрувати чотирьох поетів-головних героїв, котрі приїхали на свято Воскресаючого Духу у Чортопіль. У передмові до «Перверзії» Ю. А. накидає творові ще один рівень таємничого взаємозв’язку, подаючи здогад, що він вважає, буцімто «Білинкевич» — це псевдонім[209].

За центральний, особливо цікавий приклад того, як Андрухович використовує інтертекстуальність, править прізвище Немирич. Один із чотирьох поетів у «Рекреаціях», Юрій Немирич, має те ж таки прізвище, що і Самійло Немирич, головний герой вірша Андруховича, опублікованого у його збірці «Екзотичні птахи і рослини», а ще герой новели Андруховича «Самійло з Немирова, прекрасний розбишака»[210]. Посилаючись на себе і свої літературні твори, Андрухович досяг успіхів, викриваючи інтертекстуальні зв’язки, що їх він встановлює з іншими письменниками. Це відтак дає змогу надати цій діяльності почасти відносного характеру. Він передбачає бажане значення структури, що зумовлює побудову такої інтертекстуальної спільноти і разом з тим дозволяє їй залишатися відкритою для переописання. Зв’язки не конкретні, вони часто завуальовані, через що тлумачити їх можна як завгодно.

Як останній приклад багатошарового посилання «Перверзія» включає розділ, який містить промову Лізи Шейли Шалайзер на Венеціанській конференції: у ній сусідять деякі з інтертекстуальних ігор, про які я вже згадував. Говорячи про таємницю взаємин чоловіка й жінки, вона згадує якогось «Сема» Немирича.

Так що тепер у нас є вигаданий персонаж з роману Андруховича «Перверзія» (Ліза), що посилається на персонажа з поеми її автора і давнішого прозового твору (Сем [Самійло] Немирич), відносячи його до головного героя «Перверзії» (Перфецький) і згадуючи зґвалтовану Немиричем дівчину (Амалія Неборака) — явний натяк на прізвище колеги Андруховича по «Бу-Ба-Бу» (Неборак). Нарешті, ми маємо примітку, яка пояснює, що Ліза помилково плутає Перфецького з «іншим добре знаним, сучасним поетом» Юрієм Немиричем — вигаданим персонажем з «Рекреацій» Андруховича[212]. Ці згадувані раз по раз персонажі перетинаються в різних площинах, сягаючи поза межі однієї конкретної спільноти і, отримуючи натомість змогу належати до кількох спільнот одночасно.

Євгенія Кононенко запозичила аналогічний підхід до створення такої спільноти. В одному з епізодів її роману «Імітація» вона посилається на колегу — письменницю і представницю вісімде-сятників Оксану Забужко. Епізод змальовує розмову, під час якої Анатолій розповідає Маріанні, що єдиною українською книгою, що продавалася на книжковому ярмарку в його районному центрі, були «Польові дослідження з українського сексу», і що всі примірники цієї книги відразу розкупили вчительки з української мови для своїх уроків[213]. Кононенко не згадує Забужко на ім’я, але вплітає назву одного з найвідоміших романів пострадянської української літератури в повсякденне життя вигаданого світу, створеного нею. Таким чином, Кононенко витворює зв’язок із Забужко і вміщає її у свою інтертекстуальну спільноту.

Інтертекстуальність, своєю чергою, формує тканину прози Юрія Іздрика. У «Воццеку» посилань стільки, що письменник і критик Володимир Єшкілєв опублікував свій власний окремий «путівник» по численних посиланнях, на які багатий роман. «Воццекургія бет» Єшкілєва була задумана як «коментарі до «внутрішньої енциклопедії» роману Іздрика «Воццек»[214]. Книга Єшкілєва перелічує і пояснює очевидні і неясніші натяки, до яких Іздрик вдається у своїй прозі. Його посібник показує читачеві, що більшість інтертекстуальних посилань у «Воццеку» зв’язані з поезією Юрія Андруховича, зокрема з «Листами в Україну», циклом віршів (які Андрухович сам процитував у своїй прозі) і поемою «Індія». Цікаво, що одне з посилань на «Індію» згадує не опубліковану версію поеми, а таку, якою її натомість Юрій Андрухович прочитав під акомпанемент живої музики на вечорі з нагоди «сторічного ювілею» «Бу-Ба-Бу»[215]. Той факт, що Іздрик вибирає конкретну, «приватну» версію поеми, покликаний підкреслити інтимну природу літературного зв’язку, витвореного ним унаслідок цитування. У «Воццеку» Іздрик також цитує поезію Галини Петросаняк (двічі), згадує свій власний літературний журнал «Четвер» і посилається на «Хомського», — прізвище, що з’являється також у прозі Андруховича і Єшкілєва.

Де у «Воццеку» найбільше посилань на вісімдесятників, то це у двох розділах під назвою «Синдром Любанського» і «Прихід Героїв». У першому випадку ми маємо першу появу Карпа Любанського. Це ім’я також з’являється в інших прозових творах Іздрика і, як правило, сприймається як посилання на Юрія Андруховича. Насправді, Андрухович і собі згадує у «Перверзії» ім’я Карпа Любанського, зазначаючи, що йдеться про псевдонім головного героя цього роману Станіслава Перфецького[216]. Як вказує Єшкілєв, у «синдромі Любанського» з’являються персонажі, імена яких — це завуальовані натяки на членів пострадянського івано-франківського мистецького кола, до якого належали він і Іздрик[217]. У цьому конкретному прикладі Іздрик і Андрухович прокладають двосторонній шлях, який пов’язує між собою їхню прозу; виникає зв’язок. Але два різних автори, що вдаються до одного посилання, теж дозволяють висловити два різні погляди. Вивчаючи підхід Рікера до наративної ідентичності, Кетлін Блерні вказує, що «наративну ідентичність самості буде, отже, розширено за рахунок видозміни історії життя з різноманітних поглядів і на різний риторичний спосіб»[218]. Забезпечення різних поглядів на той таки предмет дозволяє використовувати різні виклади оповіді, всі з яких є ключовими компонентами у визначенні себе. Крім того, заохочується множинність, коли різні автори розміщають одного героя або ім’я у двох різних творчих світах; подаються різні погляди на одну тему, і всі підходи однаково мають право на існування.

«Прихід Героїв» виходить за рамки «Синдрому Любанського» і посилається на загальноукраїнське коло інтелектуалів, яке складають переважно вісімдесятники. Лежачи в ліжку, Воццек (Той) чує голоси з сусідньої кімнати й ідентифікує їх за вокальними особливостями:

Іздрик диригує іграми в слова з іменами своїх літературних колег, приховуючи, про кого ж ідеться, — цього якраз достатньо, щоб надати прозі елементу гри, але не достатньо для того, щоб читач, який мав нагоду познайомитися з сучасною українською літературою, не міг би збагнути, на кого ж зі справжніх вісімдесятників автор натякає. Так, «Ірпінець» — це член «Бу-Ба-Бу» Олександр Ірванець (який і справді живе у місті Ірпінь), «Боракне» — член «Бу-Ба-Бу» Віктор Неборак, Камідіан — закарпатський поет Петро Мідянка, а «Довгий» — вже згадуваний і часто цитований Ярослав Довган. Той факт, що Іздрик згадує імена Забужко і Лишеги безпосередньо, разом з іншими перекрученими посиланнями, — ще один приклад спроби зберегти баланс між структурою і відкритою грою у процесі розбудови цієї інтертекстуальної спільноти.

Згодом у кімнату Воццека прориваються «голоси», відтак на обрії з’являється ціла команда вісімдесятників з різних куточків України:

Серед тих, хто входить у роман «Воццек» — київські поети Ігор Римарук (згаданий і у Москальця) і Віхта Сад, члени гуртів «Лугосад» (Львів) та «Пропала Грамота» (Київ), а також житомирський літературний часопис «Авжеж». Вставляючи, своєю чергою, у романі і себе (Іздрика), Іздрик знову зриває будь-яке абсолютне формування спільноти.

Інший роман Іздрика, «Подвійний Леон», вже доповнений коментарем Леоніда Косовича, який допомагає вказати на безліч інтертекстуальних посилань у цьому романі. На додаток до кількох цитат з Андруховича (знову ж таки з «Листів в Україну» та «Індії», а також з Андруховичевого перекладу «Гамлета» Шекспіра), цей роман має ряд інтертекстуальних містків до «Воццека» і до новели Іздрика «Острів Крк». Окрім того, Іздрик посилається на літературний журнал Єшкілєва «Плерома» та ім’я головного героя з оповідання Тараса Прохаська «Некрополь» — Маркуса Млинарського[221].

Перша публікація «Острів Крк» окремим виданням, своєю чергою, має коментар, написаний самим Іздриком[222]. Знову ж, тут у нас є посилання на Прохаськового Млинарського, на Андруховича і на дівчину на ім’я Анна. Ім’я «Анна» — улюблене Прохаськове; воно з’являється в його оповіданнях «Essai de deconstruction» і «Довкола озера» і фігурує у назві його збірки оповідань «Інші дні Анни». Як Іздрик («Воццек» якого містить жіночий персонаж «А») сам пояснює, ім’я Анна набуло майже «священного» статусу для письменників з Івано-Франківська[223].

Чимало письменників-вісімдесятників, які живуть і працюють в Івано-Франківську, були пов’язані з угрупованням, відомим під назвою Станіславський феномен. Це спільнота, що її тлумачили по-різному. Група включає в себе письменників і художників, виникла в період розпаду Радянського Союзу і, згідно з Єшкілєвим, «обумовлювала зміну естетичних стандартів і мистецьких координат» від тодішнього панівного, традиційного народницького дискурсу до дискурсу постмодернізму[224]. Іздрик заявляв, що вбачає у Станіславському феномені вихід ентузіазму та творчої енергії, які наповнили атмосферу Івано-Франківська на початку 1990-х і які об’єдналися навколо журналу «Четвер»[225]. І Прохасько вважає, що однією з основних характеристик Станіславського феномену було те, що він був складений з самодостатніх індивідів, кожен із яких годен був жити і працювати за межами цієї групи[226]. Одне з найбільш витривалих культурних угруповань у пострадянській Україні, проте, воно було вельми непевним зібранням, яке виникло почасти в результаті його провінційного існування; воно дає почуття стабільності, що опирається марґіналізації з центру. Станіславський феномен — це слабо визначена, еклектична спільнота, «члени» якої одночасно належать до різних інших громад. Як продемонстрували посилання на Забужко і Лишегу, з погляду інтертекстуальності люди і речі, пов’язані із Станіславським феноменом, часто перетинаються з іншими явищами та спільнотами в прозі письменників-вісімдесятників.

Приклади інтертекстуальності у прозі Москальця, Андруховича і Іздрика правлять за зразки шаблону, виходячи з якого вісімдесятники будували спільноти у своїй пострадянській прозі з метою задоволення їхньої постколоніальної потреби у забезпеченні стабільності без сковзання в пастки тоталітаризму й абсолютизму. Адже саме проти тоталітарних моделей оповіді вони повстали в пострадянському ейфорійному русі української літератури. Як і у випадку з будь-якими спільнотами, ці інтертекстуальні спільноти, на самому початку стояли перед небезпекою набути обмеженого характеру. У процесі розбудови своїх спільнот письменники вибирають, на кого вони хочуть послатися, а отже, тих, кого хотіли би включити у ці спільноти. Вони створюють спільноти з представників інтеліґенції, яких вважають представниками справжньої української культури і з якими вони мають спільне бачення пострадянської української ідентичності. Ця ексклюзивність — відображення сенсу інакшості, що є важливим компонентом цієї ідентичності. Створюючи такі громади, вони можуть дещо пом’якшити свій марґінальний статус інтелектуала в пострадянській Україні. Таким чином, не дивно, що ці інтертекстуальні зв’язки беруть свій початок у підпільній українській культурі 1970-х років — культурі, яка успішно витримала репресії в особі насильницького, абсолютистського соціалістичного реалізму, і створили вільне і різноманітне мистецтво. Вісімдесятники роблять це для себе і для прихильників свого бачення справжньої української культури, незалежно від заплутаного існування пострадянського українського інтелектуала в повсякденному житті, у вигаданих світах їхніх прозових творів спільнота існує.