Одержима

ІСТОРІЯ ПЕРША Демон

— Хто має владу над частиною, той має владу над усім. Це основний закон магії.

Курилися пахощі. Щирився череп на парчевій скатерці. Щільно затягнуті штори й рами ледь пропускали рев шумної вулиці. Ось язичок полум’я хитнувся, поплив, освітив фотографію: чоловік близько сорока років на тлі БМВ. Машина гарна, власник — ні: хамувата посмішка на круглому гладкому лиці, тонкі губи, маленькі очиці.

— Хто має владу над образом, той має владу над плоттю…

Блиснули в тьмянім світлі леза ножиць. Відокремили людську фігурку від БМВ, від кущів на задньому плані, від неба, бруківки й тротуару; втративши машину, чоловічок став жалюгідним, і навіть хамувата посмішка вилиняла.

— Образ переходить у тінь, тінь розсипається попелом… — пальці з довгими чорними нігтями захопили фігурку й піднесли до вогню. Голова спалахнула першою, і посмішка зникла. Клієнтка, й так бліда, зіщулилась і прикусила губу.

— Не бійся! — таємничий грізний голос на секунду полагіднішав. — Нічого з ним не станеться. Полюбить тебе — і край!

Відьма опустила палаючий папір на блюдце, діждалася, доки згорить увесь, спритно струсила попіл у формочку. Нахилила свічку, залила зверху гарячим воском; остигаючи, віск каламутнішав і втрачав прозорість. На столі, вкритому церковною парчею, народжувалася воскова лялечка.

— І забуде раб Божий Олександр усіх своїх жінок, — голос підвищився, набуваючи металевих ноток, — а любитиме тільки рабу Божу Світлану, й очима, й серцем, і тілом, і душею…

Клієнтка аж нахилилася вперед, і стало видно, як сильно вона прагне бути коханою.

Чорний ніготь підчепив фігурку, пальці не без зусиль вивільнили лялечку з форми. Плавився віск; з окремої грудочки відьма спритно зліпила геніталії. Фігурка виявилася занадто малою для такої пишноти, однак ні відьму, ні клієнтку це не збентежило. Відпавши раз і вдруге, деталь досить-таки косо закріпилась на восковому тілі.

— Зі здоров’ям у нього проблеми, — заклопотано повідомила відьма. — Лікуватимеш.

— Полікую, — клієнтка дрібно закивала.

— І щось печінка його мені не подобається, — довгі пальці покрутили фігурку так і сяк. — А ти!

Клієнтка підстрибнула на стільці.

— Покинь курити! — чорний ніготь викривально вп’явся їй у груди. — Не можна тобі курити!

— Покину, — блідими губами пообіцяла клієнтка.

— А тепер іди. Я духа викликатиму. Без духа не вийде. Йди! Гроші залиши на порозі!

— А… — тихо пискнула клієнтка.

— Двісті баксів. Залишиш більше — здійсниться скоріше.

— Д-дякую… — клієнтка зісковзнула зі стільця, як тепле масло з ножа, повагалася, наважилась: — То коли мені ждати?

— Він тобі зателефонує. Сама не набивайся. Приїде до тебе, у ноги впаде.

Застрягши між надією та сумнівом, тітка ніяк не могла піти; стіл, накритий церковною парчею, раптом дрібно затрясся, наче кришка на киплячій каструлі. Клієнтка позадкувала.

— Бачу!

Тремтлива рука випустила довгий палець із чорним нігтем, ніготь вказав у куток — у півморок:

— Бачу! Он він!

Клієнтка метнулася до виходу. Через частку секунди від неї лишився ледве вловимий запах — нервового поту та недорогого дезодоранту, такого сильного, що його не зміг до решти вбити навіть дух ладану. Стіл іще якийсь час дрижав, зловісно й моторошно, потім відьма Ірина припинила його трясти. Хряснули вхідні двері; відьма потяглася так, що з’їхали до ліктів рукава широкої білої хламиди. Стягла з голови хустину, задмухала свічку. Розсунула штори, впускаючи до кімнати світло, відчинила кватирку; повернувшись до стола, висунула з-під парчі відро й струсила в нього обрізки фотографії, дрібне сміття та воскову лялечку з величезним членом.

У тому самому під’їзді обладнала собі офіс повна жінка-нотаріус; працювала вона багато й заробляла, здається, непогано.

І сестра в неї була приватним нотаріусом, і дочка нотаріусом; в Ірини не було сестер, зате її бабусю цілком серйозно вважали відьмою.

На килимку перед дверима лежали дві стодоларові купюри, вісники удачі. Ірина прискіпливо оглянула кожну, понюхала — гроші були правильними, та ще й новими. Якби розумний парфумер здогадався випустити парфуми із запахом грошей, Ірина стала б найпершою його шанувальницею. От якби таких соток — та ціла валіза, як у кіно!

Посеред кухні сиділа за ноутбуком Віка, секретарка й прибиральниця, бухгалтер і начальник відділу кадрів в одній особі. Худорлява й завжди трохи здивована, Віка нагадувала ящірку-черницю (чернечого вигляду надавала їй чорна хламида й чорна робоча хустинка аж по самі брови). Розклавши на столі чорні широкі рукава, Віка стукала по клавішах, але не зависала «Вконтакті», як можна було подумати, а саме працювала. Відкривши «Великий сайт Відьми Ірини», вона строчила послання на форум — вдячне послання, сповідь урятованої клієнтки.

Клацання миші — повідомлення пішло на сайт; Віка прийняла в Ірини гроші, записала двісті баксів до крихітного прибутково-видаткового блокнота, потім розкрила органайзер:

— Буде ще одна через півгодини. Сьогодні гарний день.

Ірина кивнула й витягла пачку сигарет. Віка залишила пост перед комп’ютером і вийшла до кімнати; відпрацьованими рухами, як боєць, що звично розбирає й збирає гвинтівку, поміняла свічку у свічнику, витрусила скатертину, протерла ганчіркою череп на столі, поміняла на блюдцях кавового кольору пірамідки.

— Пахощі ти цього разу купила палені, — крикнула з кухні Ірина. — У горлі дере.

— Курити треба менше, — відгукнулася Віка сварливо, проте не злісно.

Ірина гмикнула й затяглася.

Про відьомську сутність своєї баби вона вперше довідалась із засмучених маминих монологів на кухні: «Відьма, а не свекруха! На мене пристріт наводить, щоб я не могла влаштуватися на роботу, щоб від тебе, козла, фінансово залежала!» Батько мовчав — він узагалі був неговірким, багато пив і до сорока років заробив інвалідність. Підрісши, Іра перестала мріяти про хатинку на курячих ніжках, де живе її могутня баба: слово «відьма» в маминому виконанні означало те саме, що й «сука», «холера» та інші спеціальні слова, які Іра залюбки повторювала в школі.

З першого ж класу її стали називати відьмою — може, за гострий негидливий язичок. А може, тому, що вона про все завжди знала більше за всіх.

Ні, на уроках це ніяк не виявлялося. Вона гадки не мала, що таке третій закон Ньютона і як влаштована хімічна промисловість. Зате вона знала, хто з ким зустрічається і як далеко зайшли стосунки, що треба сказати найсуворішій училці, аби та розтанула й поставила «три», хто в чому винен і хто чого боїться; до одинадцятого класу її цуралися вже без сміху, не раз і не двічі за спиною перешіптувалися: «Відьма!»

Випускаючи дим у кватирку, Ірина посміхнулася. Баба, яку вона бачила рідко й пам’ятала туманно, не скидалася на бабу-ягу, навпаки — була кругленькою, м’якою, охайною й незлою. Правда, похорон у неї був моторошний: Іра запам’ятала безліч похмурих людей, завішені вікна й дзеркала, дощ і чиюсь істерику; вона запам’ятала круглі очі бабусиної сусідки, коли та переказувала пошепки жахливі деталі: «Дах довелося розбирати… Бо відьма вона, відьма».

Пізніше, пройшовши через медичне училище, бухгалтерські курси, заміжжя, випробний термін у турбюро, курси фен-шую, ще одне заміжжя й фінансовий крах, Іра чітко усвідомила: відьма — це навіть не покликання. Це професія, і професія потрібна; всі хочуть заміж за мільйонера або, в крайньому разі, за хамуватого власника БМВ, усі хочуть любові й грошей, чужих чоловіків, грошей, здоров’я й щастя, грошей, принца на білому коні, грошей…

Продзвенів дзвінок у дверях, і відьма з жалем загасила сигарету.

Дівчині було років двадцять із гаком. Миловида. Пухка. «Мінус три кілограми, і було б те, що треба, — подумала, мружачись, Іра. — А так у тебе проблеми, дівчинко. Йтиметься, зрозуміло, про мужика».

— Здорова була, дівчино. Сідай. Із чим прийшла?

Нова клієнтка опустилася на краєчок стільця. Щось у її обличчі, в манері відводити очі раптом збентежило Ірину: дівчина принесла з собою таємницю.

— Викладай, — Іра масно всміхнулася. — Допоможу.

Підтягти вище сумочку, утримуючи її однією рукою, дівчина відкрила застібку й витягла приготовану заздалегідь фотографію. Двоє всміхалися в камеру: ця ж таки дівчина та чоловік. На колінах у дівчини собака, і не кімнатна іграшка, як тепер буває, а покруч лайки з дворнягою, доволі-таки велика тварина. Розпещена, бач — на колінах сидить… А чоловік непростий. Гарний. Теж розпещений, куди тому собаці. Рук не видно, обручки не видно, але, судячи з пози, голубочки розписані в загсі або навіть повінчані, принаймні дівчина вважає цього красеня своїм…

Ірина перевела погляд із фотографії на гостю: дівчина сиділа, навіщось притискаючи сумку до грудей.

— Твій колишній? — відьма проникливо кивнула на фото.

Дівчина швидко подивилась їй у вічі. Потім випросталася, ледь розслабилася, великим і вказівним пальцями лівої руки намацала слід од обручки на правій.

«Он як, — подумала Іра зацікавлено. — У відьом ми не віримо. Раптом чуємо про себе правду… губимось… і з полегкістю розуміємо, що в нас є слід від обручки — доказ, і відьомські чари здаються нам тією ж таки класичною дедукцією…»

Азарт зайнявся, як світанок над річкою. Ірина ледь-ледь звела куточки губ; тримайся, мала. Зараз тебе патратимуть.

— Чого прийшла? — одним поворотом керма вона змінила маслянистий тон на прокурорський, жорстокий. Дівчина здригнулася. Права рука її знов лягла на сумку. Ірина примружилась.

— По пораду, — пролопотіла дівчина.

— Брешеш! Що у тебе в сумці?

Клієнтка на секунду розгубилася. У сумці в неї щось важливе… Не бомба ж? Тоді що?

— Диктофон? — на Іру зійшло натхнення. З обличчя дівчини зрозуміла, що влучила в «десятку», і не на жарт розлютилась: — Підставити мене надумала?!

Дівчина замахала головою. Сум’яття, ніяковість, упертість і страх змінювались на її лиці, немов полотнища на автоматичному рекламному щиті.

— Ану виймай, або я тебе так прокляну, що смерті захочеш!

Дівчина здалася. Вийняла з сумки цифровий диктофон. Вимкнула. Поклала на стіл.

Підвела на Іру вперті сірі очі:

— Я просто хотіла взяти інтерв’ю. Підготувати матеріал. Для журналу.

— На кого працюєш? — Ірина готова була дихати полум’ям.

— Ні на кого… Я журналістка. Фрілансер. Замовні статті… Та все, що трапиться.

— Знаю, як ви пишете. Брехню ви пишете, журналісти. Вимітайся!

Дівчина покірно встала. Прийняла зі стола диктофон. Борючись із бажанням утягти голову в плечі, підхопила за краєчок фотографію.

— Стій, — вирвалося в Ірини майже проти волі. Дівчина завмерла — ніби вони з відьмою гралися в гру «Завмри». Відьма не зводила очей з фотографії; двоє всміхалися. Собака сяяв щастям. Собака був простим, чоловік — ні.

— А мужика цього ти вже не повернеш, — повідомила Ірина, мстиво дивлячись дівчині у вічі. — Інша жінка між вами.

Дівчина кліпнула:

— Нічого ви не знаєте, — в голосі пролунало полегшення і навіть тінь глузування, здається, промайнула. — Ні-чо-го.

І, несучи свою перемогу, як розгорнутий прапор, мерзотниця розвернулась і зробила крок до дверей. Ірина давно змирилася з можливістю провалу (при нашій роботі всяке буває), але такого відвертого приниження пережити не могла.

— Це що, його мати?

Вона кинула слово в спину, мов м’ячик, і, навіть не бачачи обличчя, миттю вгадала: воно.

Ну, тепер пострибаєш, мала негіднице.

— Його мати… свекруха, тебе… мучить!

Дівчина не витримала й обернулась. По її очах Ірина зрозуміла, що втрачає ініціативу, і набрала в груди якнайбільше повітря:

— Вона… стривай, вона… померла?

Зіниці в дівчини розширились, і фотографія полетіла на підлогу. Таких точних пострілів за всю Іринину кар’єру було три чи чотири — і кожний приносив невимовну втіху.

— Померла! — Ірина ревнула, як ціла юрба плантаторів за мить до лінчування раба-втікача. — А спокою тобі не дає!

В яблучко. Он як налякалася, вівця! Відчуття влади було легшим за повітря і розпирало відьму зсередини так, що вона, здається, була готова злетіти.

— Бачу! — Палець із довгим чорним нігтем указав клієнтці за плече. — Он же вона!

Дівчина боролася довгу мить — а потім піддалась і озирнулася. Кілька секунд розглядала кімнату, ось диплом із печаткою на стіні, пучки трав, підвішені на нитці, жаб’ячий кістяк, біла коробка кондиціонера…

— Не бачиш? А я бачу! — Голос відьми бив на сполох. — Я бачу духів! Я бачу демонів!

Віка, чекаючи на кухні, шанобливо покивала головою на цей крик.

— Бачу! Ходить свекруха за тобою, як пришита, відлякує твоє щастя! А що ти їй зробила, зізнавайся?

Сірі очі дівчини потемніли на тлі молочно-білого лиця. І знову в яблучко; прекрасно. Негідниця надовго запам’ятає її «інтерв’ю».

— Винна? Зізнавайся — винна?!

Горопашна репортерка вискочила з кімнати. Ірині хотілося крикнути їй у спину — «Ату», але замість цього заревіла міддю:

— Так і ходитиме за тобою! Не підпустить до тебе щастя, так і знай!

Грюкнули вхідні двері. Майже відразу зазирнула Віка:

— Слухай, чого це вона? Як ошпарена… Не заплатила!

— Психована, — Іра стягла з голови хустину. — Ще й журналістка…

Кілька хвилин вона сиділа, переводячи подих, слухала, як стишується серце. І таке буває в нашій практиці: ми блискуче працювали, ми спізнали натхнення; з другого боку, клієнт пішов не заплативши — професійний прокол. Неприємно.

— Втомилася? — Віка поставила чашку на стіл — просто на церковну парчу.

— Вікусю, — сказала Іра, — зателефонуй, будь ласка, Льоші з турагентства, хай підбере мені готель у Хургаді… або краще в Шармі, днів на десять.

Гримнув дзвінок у дверях.

— А це хто? — насторожилася Ірина. — До четвертої ще…

— Це піцу привезли, — Віка посміхнулася. — Ходімо обідати.

Вони їли піцу з грибами, пили апельсиновий сік на кухні й говорили про ціни, про Вічину дочку, котра майже виросла і якій час уже думати про майбутнє, а її батько, тварюка така, вже три роки носа не потикає і не відповідає на дзвінки. Віка, як завжди, зажурилася від того, що важко самій піднімати дівчинку, а потім повеселішала, бо вона, дама без вищої освіти і взагалі без професії, якось дає раду, тягне й піднімає. Потім Віка зателефонувала в турфірму й замовила для Ірини п’ятизірковий готель у Шарм-ель-Шейху.

Тим часом столик під церковною парчею, де так і залишилася стояти чашка з недопитим чаєм, раптом почав трястись, наче у вагоні. Двері до кімнати були причинені, ноутбук грав ретро-композицію «Дискотека вісімдесятих»; тільки коли чашка зісковзнула зі стола і з гуркотом розсипалася на друзки, Ірина й Віка відчули лихо.

На темній паркетній підлозі розтеклася калюжка, схожа на зірку. Білі скалки з золотою смужкою розлетілися по всій кімнаті.

— Протягом скинуло? — припустила Віка.

— Наче ж не було ніякого протягу…

Відчинена кватирка цідила денне повітря. Аромат пахощів послабшав; ні жаб’ячий кістяк, ні диплом на стіні, ні череп, ні сушене зілля не постраждали.

— Поривчастий вітер, — сказала Віка, повертаючись із кухні зі щіткою в одній руці і шваброю в другій. — Сьогодні в прогнозі…

— Чашки шкода, — сказала Іра. — Зручна була.

Їй траплялося зустрічатись із незадоволеними родичами клієнток, із дружинами відбитих чоловіків і з нареченими вкрадених женихів. Бували скандали, іноді мордобої, але такі інциденти потрапляли до розряду неприємностей, а не серйозних проблем.

Кілька разів у її практиці запах смаленого з’являвся зовсім близько, густий і їдкий. Бувало, тікала темними вулицями від гопників, найнятих її побити, часом доводилося міняти офіс і терміново виселятися з винайнятої квартири. Їй вдавалося втрясати проблеми з міліцією, бандитами, податківцями; щоразу вона ясно розуміла, звідки йде небезпека і що треба робити, аби її уникнути.

Чомусь розбита чашка, предмет простий і неважливий, змусила її знову відчути запах смаленого. Ледве вловимий. Та — найгірше — вона не могла збагнути, звідки загрожує небезпека.

Починала боліти голова.

Рівно о четвертій з’явилася наступна клієнтка — провінціалка років п’ятдесяти, на вигляд простувата, але чіпка й розумна. Її дочка жила в Америці й ніяк не могла вийти заміж — хоч мужиків, здавалося б, не бракувало.

— Ти подивись! — жінка з порога стала звертатися до Іри на «ти», одразу зрівнюючи їхні позиції. — І фігурою Бог не обділив, і личком, робота грошова, і вічно біля неї то один, то другий крутиться. А заміж — увесь час зривається! Оцей, останній, уже й обручку купив. А потім злиняв, наче водою змило… Чи це не вінець безшлюбності, бува?

— Він, — Ірина уважно розглядала фото дівчини. — Вінець. Так і є, — вона скорботно покивала. — Хто наклав, є підозри?

— Нема, — жінка безпорадно розвела руками. — Вона… ні з ким не сварилася, щоб аж так…

— Вона хрещена?

— Аякже!

— Ех, шкода, що вона в Америці, тут би я їй за дві секунди зняла… — Ірина замислилась, звівши очі до стелі, і машинально помітила, що побілка потемніла й невдовзі вимагатиме ремонту. — Тоді так. Піди до церкви, візьми три свічки…

Стіл здригнувся під руками. Похитнувся череп. Сіпнувся язичок свічки. «Кватирку слабко причинила, — приречено подумала Іра. — Зараз як розчахнеться, як дмухне…»

Вона потрясла головою. У вухах гуло, і гуркотіння наростало; Іра стурбовано торкнулася вух кінчиками пальців.

Тиск? Зміна погоди?

— Що це? — запитала вона, суплячись. — Чуєш?

— Ні, — несподівано боязко відгукнулася клієнтка. — А що?

— Гуде…

Землетрус? О, ще…

ІРА ІРА ІРА ІРА ІРА

Відьма підстрибнула на стільці й сильніше потерла вуха:

— І зараз не чує… те?

Клієнтка дивилася здивовано. Тим часом низький чужий голос повторював і повторював ім’я відьми, і тонкий звук «і» лунав у його виконанні басовитим ревом.

Стіл трясся, і череп нестримно їхав до його краю. Вогник свічки застрибав і згас. Ірина підхопилася, перекинувши стілець; тривалий біль пронизав уздовж хребта, розтікся по руках і ногах. Ніколи в житті вона не знала таких конвульсій, ніколи її так не корчило.

ІРА! ІРА!

— Ні! — заволала вона, в паніці забувши, що повинна мати владу над демонами. — Щезни! Ні! Мамочко! Матусю! Поможіть!

Ніхто не допоміг. Ірина впала на підлогу, вхопилася за край скатертини, ніби намагаючись за неї втриматися. Повз лице пробігли запилюжені чобітки зі збитими каблуками, грюкнули двері, і сліду клієнтки не було; Іра корчилася, стукаючи п’ятами по паркету, права туфля злетіла з ноги. Череп звалився з краю стола, стукнув по лобі й пострибав у темний куток.

— Помо…

І все закінчилося раптово. Ущухло гуркотіння. Припинилися корчі. Відчинилися двері, зазирнула Віка:

— Чого вона… Що з тобою?!

Ірина сіла. Руки тряслися. Спину заливало потом, губи здалися чужими, коли Іра через силу розтягла їх до вух:

— Подивися… у мене усмішка не крива?

— Це що, усмішка?!

— Це тест на інсульт, — простогнала Іра. — А руки…

Насилу підвівшись, вона випростала руки перед собою. Долоні тремтіли. Відьма заплющила очі й дотяглася пальцем до кінчика носа.

— Що з тобою? — Віка допомогла їй підвестися, посадила на стілець. — Вона тебе що, по голові стукнула?

— Ні, — Іра потерла чоло. — Це череп…

— Що в тебе з черепом?

— Не в мене! Череп зі стола впав…

Вона глибоко зітхнула. І ще раз. І ще.

— Попустило, — сказала нарешті. — Такий, знаєш, напад… Завари мені чаю, добре?

Віка ретельно її оглянула. Відтягла повіку. Помацала лоба. Вийшла; Ірина відчинила кватирку, пройшлася кімнатою, із задоволенням помічаючи, що в голові більше не паморочиться, що у вухах не дзвенить, що руки трясуться дедалі менше. Підібрала загублену туфлю; потім відчинила шафу, замасковану чорною тканиною, вийняла сумку, з сумки косметичку, розкрила пудреницю…

Спершу вона побачила червону ґулю в себе на лобі, бліде обличчя, хустку, що сповзла з голови, потім, краєм ока, вона побачила в кутку кімнати, біля самих дверей, щось таке, від чого волосся під хусткою стало дибки.

— А-а!

Пудрениця дзвінко хряснулась об підлогу. Розлетілися скалочки пудри, навпіл тріснуло дзеркальце. Ірина з жахом озирнулася; того, що привиділось їй у віддзеркаленні, в кімнаті не було й бути не могло. Це глюки, це морок, це…

Сумка зісковзнула з краю стола. Викотилась парасолька, вивалився блокнот, застрибала по паркету ручка. Іринині руки, самі собою, витяглися вперед і відразу ж конвульсивно притислися до грудей; вона спробувала закричати й зрозуміла, що оніміла, що язик провалився, що в горлі — бездонна вирва.

Її руки, наче чужі, наче на тросиках, наче з примусу потяглися до ручки. Вона, праворука, схопила ручку лівою і поповзла, мов жебрачка, мов каліка, навколішки поповзла через кімнату — до блокнота, що розгорнувся на чистій сторінці…

«Ірино, ти влетіла».

Вона дивилась, аж очі вилазили з орбіт, як її ліва рука виводить нерівний рядок, у якому повторюються три слова: «Іро, ти влетіла, Іро, ти влетіла».

Правою рукою вона перехопила ліву. Ривком одірвала від паперу, затрясла, сподіваючись витрусити ручку; дарма. Зведена корчем, кострубата, мов пташина лапа, ліва рука бажала писати, і ліва рука перемогла.

«Слухайся мене, гадино, корись, бо гірше буде».

Зайшла Віка — й сахнулася з жаху.

— «Швидку!» — зуміла вичавити Іра. — Шви…

І закашлялась.

«Швидка» приїхала на диво швидко — видно, Віка по телефону красномовно описала стан хворої. Машина зупинилася перед під’їздом із двома вивісками: праворуч — «Нотаріус Попова А. Н.», ліворуч — «Відьма й цілителька Ірина».

Лікар, серйозний чоловік близько сорока років, був на диво непривітним. Іринин диплом відьми, череп, дбайливо покладений назад на стіл, та інші атрибути професії дратували його неймовірно. Вислухавши плутану Іринину розповідь, він крізь зуби звелів сестрі виміряти тиск, не став слухати белькотіння пацієнтки про те, що вона гіпотонік, і звелів звернутися до фахівця:

— До невролога. Або до психіатра. Це у вас, схоже, професійне!

Ірина, змучена й ледь жива, не чула діалогу лікаря й літньої сестри, коли машина від’їжджала від під’їзду:

— Чого ти так на неї визвірився?

— У мене теща лікує в такої самої відьми рак шлунка. Уже п’ять років. Добре, що раку в неї нема. А якби був?!

Востаннє вона була в церкві півроку тому — одружувався троюрідний племінник, і його мати запросила на вінчання всіх родичів, за списком. Весілля було бучним і людним; принаймні у церкві натовп був, наче в автобусі.

Сьогодні людей майже не було. У півтемряві горіли свічки.

Вона зайшла і стала на порозі; подумавши, перехрестилася. Прислухалася до себе; нічого.

Осмілівши, підійшла ближче до вівтаря. Перехрестилася ще раз. Купила десять воскових свічок, найтонших, і розставила перед іконами, щоразу ревно хрестячись і глибоко вдихаючи запах ладану.

Нічого не відбувалося.

«Якби це був… біс, — міркувала вона з острахом, — або… демон, він би мені до храму не дозволив навіть зайти. Мене знов би почало корчити, мучити… А я в храмі, хрещуся, ставлю свічки — і нема ніяких припадків!

Мені треба до невролога, а не до батюшки. Які біси? Які демони?! Це професійне, лікар правду сказав, але не в тому розумінні, що я відьма, а в тому, що я сама себе випадково загіпнотизувала. Завтра ж запишуся на прийом… А як із Єгиптом? Летіти чи ні? З одного боку, відпочинок мені потрібен…»

Вона ще раз механічно перехрестилася на ікону.

«…Відпочинок потрібен, але що, як мене скрутить у літаку?! Ні, треба спочатку поставити діагноз, підлікуватися…»

Вона встромила запалену свічку в металевий тримач. Тричі перехрестилася. Зітхнула з полегкістю.

Вийшла на свіже повітря, без упину хрестячись і всміхаючись. Щедро роздала милостиню.

Бабусі дивилися на неї, мов на святу.

Вона жила сама, квартиру винаймала, готувала рідко. А сьогодні апетит узагалі зник; Ірина вийняла з холодильника стосик заморожених сирників, подивилася на нього, сховала назад. Дістала пакет кефіру, заварила чай і вляглася перед телевізором.

Спершу захопилася серіалом. А потім потихеньку стала засинати.

Злипалися очі. Треба було встати, вмитися, перевдягтися, намастити лице кремом, розстелити ліжко; вона лежала, розуміючи, що зараз не встане. Нарешті відпустив нервовий дрож, нарешті так добре, так спокійно… От тільки щось деренчить у телевізорі…

Не встаючи, вона дотяглася до пульта. Натисла червону кнопку; припинили бурмотіти диктори новин. Але деренчання не зникло; Ірина не відразу зрозуміла, що деренчать тарілки на кухні.

Вона звелася на лікті.

Бом, сказав антикварний годинник із боєм. Бом, бом, бом; хіба вже дванадцята?!

На кухні лунко розбилася порцеляна.

Насамперед вона перехрестилася. І ще раз. Устала, запхнула ноги в капці… Увімкнула верхнє світло в кімнаті, потім у передпокої, тоді на кухні.

Потім, затамувавши подих, зазирнула до середини. Уся кухонна підлога була всипана скалками. Щільно затягнуті штори матово поблискували. На полиці цокав годинник і теж показував дванадцяту.

Повільно ступаючи, прислухаючись до тиші, Ірина пройшла до ванної. Спершу ввімкнула світло; тоді рвучко відчинила двері. Нікого; Ірина зайшла й стала перед дзеркалом.

І майже одразу побачила його.

Обернулася; його не було. Знову подивилася в дзеркало; він вийшов із глибини:

— Я попереджав, що буде гірше?

Там, у дзеркалі, у задзеркаллі, ця незнайома й страшна людина взяла за голову Іринине відбиття — і вона відчула, як чужі руки впиваються їй у волосся. Він сильно, грубо штовхнув її, ударив лобом об дзеркало; посипалися скалки, полилася кров, але дзеркало, розсипавшись, перестало віддзеркалювати ванну, і зник задзеркальний демон.

Крапаючи кров’ю, вона вискочила з ванної. Кинулася до вхідних дверей — але замок заклинило; зірвала слухавку — проте та мовчала. Схопила мобільник — той вирвався з рук, ніби живий, упав на підлогу й розлетівся. Полетів під диван акумулятор.

Заблимав торшер — неначе вітром гойдало далекі дроти. Увімкнувся й вимкнувся телевізор. Ірина кинулася до вікна, відчинила — восьмий поверх…

За спиною, в кімнаті, антикварний годинник почав бити невлад.

До сьомої ранку поріз на лобі давно затягся.

Вона сиділа скорчившись перед журнальним столом, і перед нею, і на підлозі, і по всій кімнаті валялися папірці: сторінки з блокнота, магазинні чеки, рекламні проспекти, серветки, — все паперове сміття, яке тільки було в квартирі, пішло тепер у діло. Ірина сиділа й писала не спиняючись лівою рукою: «Роби, як я скажу». «Слухай мене, не думай пручатися». «Ти шахрайка, брехуха, гидота».

У ручці закінчилася паста. Ірина писала без пасти, витискала на глянцевій рекламній картці, впоперек дівчини на серфі, впоперек хлопця на скейтборді: «Тільки спробуй комусь дзявкнути». «Тільки спробуй комусь сказати».

А він сидів у кріслі навпроти, і вже не потрібне було дзеркало, щоб його бачити. Сухорлявий, жовчний, у сірому костюмі з краваткою, безжальний, мов тесак.

За вікнами світало. Годинник пробемкав сьому; коли Ірина остаточно переконалася, що померла й потрапила до пекла, він уперше за багато годин заговорив:

— Дійшло, гадино? Все зрозуміла?

Ірина часто задихала:

— Зрозуміла… Бла… бла… гаю, відпустіть… мене… я все зрозуміла…

Вона з новим жахом зрозуміла, що не може навіть розридатися.

— Я більше не буду! — вирвалося в неї, звідкись із дитячих ще, з давніх страшних спогадів.

— Що ти не будеш? — запитав кат у сірому костюмі.

— Нічого! — вона спробувала перехреститись, але не змогла. — Я кластиму асфальт. Носитиму шпали. Завжди дотримуватимуся посту… Я…

У розпачі вона готова була пообіцяти, що піде до монастиря, але демон у сірому процідив, наче сплюнув:

— Заткнись.

І вона замовкла, ніби їй справді заткнули рота.

— Ти робитимеш те, що я скажу, з першого разу й моментально, — сказав чоловік у кріслі. — Так чи ні?

— Так, — простогнала Іра.

Ручка нарешті випала з її лівої руки. Рука зависла, мов перебита обухом.

— Приведи себе до ладу, — гидливо сказав демон у сірому. — Лице напудри й заклей пластиром. Одягнися. На все маєш півгодини, і спробуй спізнитись хоч на секунду.

О сьомій сорок п’ять вона була готова. Тональний крем, макіяж, акуратний пластир на місці порізу; повністю вдягнена й зачесана, вона стояла посеред кімнати, з жахом дивлячись на порожнє крісло.

Повільно повзла хвилинна стрілка. За вікном тривав ранок: поспішали діти до школи, роз’їжджалися машини, що ночували біля під’їзду. Пенсіонери виходили гуляти з собачками, матусі — з маленькими дітьми; годинник пробив восьму. Крісло порожнє, в кімнаті тихо та спокійно.

Вона чекала.

Потім, не витримавши, вийняла з сумки нову пудреницю, куплену вчора замість розбитої. Піднесла дзеркальце до очей; оглянула відбиття кімнати. Але віддзеркалена кімната теж була порожня. Пописані папірці, розлетівшись по кутках, надавали їй дикого вигляду.

Ірина підняла з підлоги свій мобільник. Намацала під диваном одлетілий акумулятор; щосекунди вона завмирала, прислухалася й озиралась, однак нічого не відбувалося. Під вікнами курликала сигналізація, і звичний звук гнав злі тіні надійніше, ніж півнячий спів.

Стискаючи в руках розібраний телефон, Ірина вийшла до передпокою. Тут теж було дзеркало, і ніхто, крім Ірини, не віддзеркалювався в ньому.

Мліючи, вона взялася за ручку дверей. І двері відчинилися!

Затамувавши подих, Ірина вислизнула з квартири. Захряснула двері; стрімголов, мов божевільна, кинулася геть із будинку.

Сусіди озиралися на неї, коли вона, задихаючись і ні з ким не вітаючись, мчала через двір, не зважаючи на газони й на калюжі. Ледь добігши до дороги, вона вдало зупинила машину; гепнулась на потерте сидіння, грюкнула дверцятами:

— Їдьте!

— Куди? — здивувався водій, чорнявий чоловік років тридцяти.

— Їдьте, потім скажу!

Машина влилася в потік транспорту. Ірина кілька хвилин сиділа, закусивши губу, прислухаючись; потім тремтливими руками зібрала телефон; вклала акумулятор, заклацнула кришку.

— Віка?

Сонне «привіт», що пролунало на тому кінці дроту, здалося Ірині солодким, мов янгольський спів.

— Вікусю! Зайди в Інтернет, негайно… подивися… мені потрібна консультація психіатра! Терміново!

Водій витріщив очі. Подивився на Ірину — і зразу ж знову на дорогу; ледь не врізався в круту тачку, що проїжджала повз нього.

— Краще знайомого лікаря, — бурмотіла Ірина, — а якщо знайомого нема, то якого-небудь… Ні, не булімія! Не депресія! Дай мені номер, я сама все поясню!

Віка, людина зібрана й чітка, через тридцять секунд продиктувала телефонний номер. Ірина набрала його, промахуючись повз клавіші; відповів чоловічий голос, низький, упевнений і спокійний.

— Мені терміново потрібна допомога, — квапливо почала Ірина. — У мене… марення, видіння. Я сама себе калічу, і…

У широкому водійському дзеркалі відбивався пасажир на задньому сидінні. Похмурий, жовчний, у сірому костюмі; Ірина завмерла з відкритим ротом, притискаючи до вуха телефон.

Той, хто сидів позаду, дивився в дзеркало — їй у вічі.

— Ти його бачиш? — запитала Ірина водія.

Він дико зиркнув на неї й ледь не врізався в самоскид.

— Алло! — наполягала слухавка. — Ви мене чуєте? Алло!

— Зупини! — викрикнула Ірина.

Водій метнувся до узбіччя, ніби тільки цього й чекав; Ірина вивалилася з машини. Дверцята грюкнули один раз — другого стуку не було, але той, у сірому костюмі, вже стояв поруч, мовчазний і суворий.

Ірина глянула на нього — й одразу, не розмахуючись, сильно вдарила себе правою рукою по обличчю: несподівано для себе. І дуже боляче.

О десятій ранку Ірина зайшла до під’їзду з двома вивісками: «Нотаріус Попова А. Н.» та «Відьма й цілителька Ірина».

Віка відчинила їй двері й позадкувала:

— Що з тобою?

Ірина годину не дивилася в дзеркало, але здогадувалася, що на лиці синець.

— Ти додзвонилася до психіатра?!

— Уже не треба, — глухо відгукнулась Ірина. — Все минулося. Я здорова.

— Здорова?!

Віка змусила її розвернутися до світла:

— Хто це тебе?!

— Спіткнулася, — сказав візитер у сірому костюмі. Він зайшов одразу за Іриною, але Віка його не побачила.

— Спіткнулась я, гадство, — процідила Ірина. — І сама себе кулаком… об стовп… випадково.

Віка витріщила очі. Піднесла палець до пластиру на Ірининому лобі:

— А це?

— Третє око, — глумливо сказав демон за її спиною. Віка не обернулася.

— Третє око, — вичавила Ірина. — Вікусю, відчепись, будь ласка.

Віка відповіла уважним поглядом:

— Кому телефонувати?

Ірина подивилася їй за плече; демон посміхався.

— Нікому, — сказала ледве чутно. — Усе добре.

Вона машинально вийняла з сумки пачку сигарет; тієї ж миті картонка стала гарячою, як вугілля, й Ірина, скрикнувши від болю, впустила пачку.

— Курити кидаєш, — повідомив демон.

— Курити кидаю, — крізь сльози повторила Ірина.

Відсунула ногою пачку. Подивилася на бліду Віку:

— На сьогодні скасовуй усіх. І будеш вільна. Сьогодні не працюємо.

— Добре, — Віка насупилася. Озираючись на Ірину, пройшла до стола, закрила ноутбук…

— Ноут нехай залишить, — сказав демон.

— Ноут залиши.

— Добре, — Віка помовчала. — Ір, я там фотографію в кімнаті знайшла. Хтось з учорашніх упустив.

«Ще б пак, — подумала Ірина. — Вчора клієнтки тут літали, як на крилах: туди-сюди, тільки двері грюкали».

— Я поки що не викидала, — продовжувала Віка, роздивляючись Іринин лоб. — Ось.

Фотографія лежала під ноутбуком: дівчина й чоловік усміхаються в камеру, на колінах у дівчини — собака.

— Її телефон, — демон раптом різко ступив уперед, ледь не налетівши на Віку. — Довідайся її телефон!

— Її телефон, — як автомат, повторила Ірина.

— Чий?

Ірина боялася дивитись на демона.

— Її, — припустила ледь чутно. — Цієї… дівулі.

Пильно поглядаючи на Ірину, Віка виписала зі свого блокнота телефон — на папірець-стікер.

— Зателефонуєш і віддаси фотку? — ризикнула все-таки запитати.

Ірина потрясла головою:

— Усе, Віко, ти вибач… Спасибі, одно слово. Йди.

— А завтра коли? — Віка схилила голову до плеча.

— Я зателефоную, — вичавила Ірина.

За Вікою нарешті зачинилися двері; Ірина стояла одна посеред кухні квартири-офісу, неспроможна зробити й кроку.

— Замкни, — сказав демон.

Ірина покірно пішла до передпокою. Коли вона повернулася, демон робив екскурсію по робочій кімнаті — зі столом, укритим парчею, з черепом, з не запаленою поки що новою свічкою.

— Стильненько, — сказав крізь зуби.

Ірина стояла, похитуючись. Шок, страх і безсонна ніч туманною завісою стояли між нею та світом.

— Покажи фотографію.

Ірина, мов сомнамбула, пішла на кухню, взяла фотографію в руки, відвертаючись, простягла демонові.

— Сідай за комп’ютер, — сказав він уривчасто. — За номером мобільного довідайся, хто така, ім’я, прізвище — все.

Ірина спершу сіла за ноутбук, і тільки потім ризикнула заперечити:

— А якщо… номер зареєстровано не на неї? І взагалі, якщо нема такої послуги?!

— Така послуга є, — так само уривчасто кинув демон. — Платна, зрозуміло. І не для всіх. Але ти постарайся, відьмо… якщо хочеш жити.

Вона народилася під щасливою зіркою.

У п’ять років тонула, але врятували, у дев’ять її збила машина, але обійшлося однією тільки зламаною рукою та легким струсом мозку. Замолоду її двічі ловили гопники в темному провулку, і обидва рази вдавалося вислизнути неушкодженою — серед ночі, напідпитку, в короткій спідничці. Ірина вміла виживати інстинктивно; можливо, тому після години безладної метушні їй усе-таки вдалося довідатися, що дівчину з диктофоном звуть, найпевніше, Катерина Катасонова.

— Шукай на «Однокласниках», «Вконтакті» — скрізь, — звелів демон.

Він не зникав ні на мить. Він був поруч. Він нависав над головою, і це позбавляло відьму здатності мислити тверезо; на щастя, майже одразу, на «Однокласниках», Катерина знайшлася — причому перша ж фотографія була знайома: те саме фото з чоловіком та собакою.

— Вони розлучились, але фото з сайта вона не зняла, — сказав демон, і з його голосу можна було б подумати, що він міркує.

— Скажи, — Ірина так утомилася, що й страх притупився. — Якщо ти потойбічна істота, ти повинен усе бачити й так? Навіщо тобі Інтернет? Якщо ти демон — піди в астрал…

— Заткнись, — кинув її співрозмовник, і її губи склеїлися. — Що я знаю, а чого не знаю… не твого розуму діло, відьмо.

Він помовчав і раптом додав, важко й вагомо:

— Але я точно знаю, що сьогодні вночі вона стрибне з даху.

— Що? — прошелестіла Ірина.

— Стрибне з даху! Вчинить самогубство!

— Е-е-е, — Ірина змигнула. — А чому?

— Не знаю, — відрізав демон. — Знаю, що станеться це сьогодні рівно опівночі.

— Я нічого їй не робила, — Ірину знову почало трясти. — Я не винна.

— Тварюка ти, — сказав демон, і під його поглядом вона зіщулилась. — Тобі кажуть, що людина себе життя позбавить, а ти тільки про свою шкуру!

«Моя шкура й так уже постраждала», — подумала Ірина, а вголос сказала твердіше:

— Я нічого не знаю. Я ні до чого.

— До чого, — демон дивився на неї згори вниз, Ірина проти волі втупилася в його жовті злі, люті очі. — Тому, якщо вона все-таки стрибне з даху — за нею стрибнеш ти.

— Я?!

— Не сумнівайся, я тобі допоможу.

Іринині руки конвульсивно сіпнулися. Ліва підхопила ручку й, засмикавшись, почала писати просто на клейончастій кухонній стільниці: «У моїй смерті прошу нікого не звинувачувати…»

— Ні! — Ірина засмикалася, намагаючись звільнитися, але клята рука все писала й писала. — Я… благаю! Я все зроблю!

— Тоді телефонуй їй, — демон навис над її головою. — Призначай зустріч. Пропонуй інтерв’ю. Обіцяй, що хочеш. У твоїх інтересах, щоб вона погодилася.

— Навіщо? Про що мені з нею говорити?!

— Ти повинна зрозуміти, що саме веде її до смерті. Ти повинна це зупинити. Або вирушити вслід за нею. Обирай.

Катя Катасонова вийшла погуляти з собакою.

Вранці Катя встигла вивести Джину всього на кілька хвилин і тепер прагнула винагородити її за терплячість. Джина стрибала, обнімалася, крутилася, як дзиґа; Катя відвела її далі від під’їзду, до скверика, де звичайно гуляли собачники, і відчепила повідець.

Джину подарував їй тато, коли Каті виповнилося двадцять. Джина була схожа на лайку, але виявилася дворнягою принаймні наполовину. «То й що, — сказала Катя, — нам не для виставок».

Через півроку тата не стало; Катя збожеволіла б від самотності, якби не Джина. Собака приносила їй щастя; вона й із Максом познайомилася на бульварі, коли гуляла з собакою. Макс пригальмував поруч і вдав, ніби в нього несправна машина.

Потім Макс прийшов до них жити. Джина прийняла його, як рідного. Якийсь час вони були дуже щасливі…

А потім усе сталось. І тепер Макс жив окремо.

Сусід виніс на прогулянку свого йорка. Румпель, ручний песик, рідко торкався лапами землі. Зараз на песикові був яскравий комбінезон, хоч погода надворі стояла тепла.

— Він чхав сьогодні, — сказав сусід, ніби перепрошуючи. — А з-за будинку вітер…

— Так, — погодилася Катя.

Вона весь час забувала, як звуть хазяїна Румпеля.

Джина гасала сквером, граючись у квача з Ямахою, молодою тер’єркою. Катя сіла на лаву, одвернулася від вітру й намацала в кишені куртки телефон.

Їй не заплатили за статтю про дитячу заїкуватість і, напевно, вже не заплатять. Рядки, крихти, крихти, рядки; вона так розраховувала на замовлення від Міли. Мілі потрібний був для її «глянцю» предметний нарис про сучасних відьом, і Катині спроби підсунути інших героїв виявилися марними. Здавалося б: зайди в Інтернет, пошукай півгодини й на основі живого матеріалу придумай інтерв’ю з відьмою. Ба ні, Катине сумління здолало здоровий глузд.

Крім відьми Ірини, Катя записалася ще й до цілительки Євпраксії та знахарки Віолетти, але після того, що сталося під час першого ж візиту, йти на прийом до наступних двох уже не було сили. Крім того, відьми виявилися страшенно дорогими — у Каті не було грошей ні на приворот, ні на зняття вінця безшлюбності.

Вона блідо всміхнулася, дивлячись, як радіє життю Джина. Хтось же серйозно в таке вірить!

Відьма Ірина виявилася неприємно, нелюдськи проникливою. Катерині було наплювати на всяку містику, але на згадку про пронизливий погляд цієї жінки їй щоразу ставало зле. І, що найгірше — Катя примудрилася залишити там фотографію. Збереглися, звісно, скани, електронний варіант, усе можна видрукувати заново — але сама думка, що їхнє з Максом щасливе фото підбере й викине хтось байдужий або недоброзичливий, була огидна Каті.

Стаття про відьом, здається, накрилась — і дуже шкода; Катя машинально привіталася з сусідкою, хазяйкою Ямахи. Міцніше стиснула телефон; якщо Макс перетелефонує, як вона багато разів просила — це буде зараз. Упродовж кількох хвилин.

Плювала вона на жіночу гордість. Люди не можуть розійтися, не поговоривши. Якщо треба буде Макса просити — Катя його проситиме; лише одна розмова. Знайти потрібні слова. Потрібні смисли.

Ну, телефонуй!

Джина раптом зірвалася з місця й рвонула через сквер у напрямі до будинку. Катя схопилася, похолонувши — там поруч вулиця, рух, транспорт… І наступної секунди побачила Макса: він вилазив з машини, припаркованої на узбіччі.

Засмикався в кишені телефон, але Катя бачила Макса — і він нікому не телефонував. Він гладив Джину, яка стрибала йому на груди, мов божевільна; Катя натисла «відбій» і, слухаючи, як калатає серце, покрокувала назустріч коханому — досі до болю любому! — чоловікові.

— Вона не відповідає, — в розпачі Ірина боялась дивитися на демона. — Що, як вона… ну… не відповість? Вимкне телефон?

— Дуже погано, — зауважив демон. — Дуже-дуже погано. Тоді ти помреш, Ірино.

Каті хотілося його обійняти, і це було б природно, і вона готова була його обійняти — проте останньої миті злякалась. Якщо вона обійме Макса, а той не підведе рук і стоятиме, чужий… Даючи цим зрозуміти, які недоречні ці ніжності… Тоді Катя не зможе сказати йому того, що давно збиралася.

Тому вона зупинилася за крок од нього, затамувавши подих, усміхаючись так, що тріскалися губи:

— Привіт… Як добре, що ти приїхав! Піднімемось?

— Вибач, я на хвилину, — він не здався роздратованим, але й тепла в його голосі не було. — У мене нарада через годину в іншому кінці міста… Я просто подумав, що ці дзвінки затяглись і нам треба нормально поговорити.

— Так, — сказала Катя.

Він слово в слово повторював те, що вона сама йому говорила — але в його вустах слова не давали надії. Навпаки — слова були, наче замкнені двері.

Засмикався в кишені телефон. Хтось наполегливо намагався додзвонитись; Катя знову дала відбій. Ех, треба було заздалегідь вимкнути мобілку.

Вони сіли на лаву; Джина крутилася поруч. Свята собака була щаслива бачити Макса, свого, рідного, звичного; Джина, мабуть, думала, що він повернувся з відрядження чи з тривалої відпустки.

— Я дуже рада тебе бачити, — сказала Катя.

Макс ледь розтяг губи:

— Ти схудла.

— Спасибі, — сказала Катя.

— Але тобі не треба більше худнути. У тебе синці під очима.

— Я просто втомилася, — сказала Катя й подивилася на нього знизу вгору: — Максе… Річ у тім, що… я була у відьми.

Слова вирвалися самі собою. Катя навіть сама злякалась. Але Макс, який наперед знав усі можливі слова, здивувався, випав із чемної шкаралупи:

— Де?!

— У відьми, — Катя всміхалась. — У справі. Я хотіла писати нарис, для Міли, ну, ти знаєш…

— І що? — Макс насупився.

— І відьма мені розповіла про все наше життя, — Каті раптом захотілося прикрасити. — Все-все, як ми були щасливі, і як ми розійшлись, і що між нами стоїть жінка, і що ця жінка… твоя мама…

Вона майже одразу зрозуміла, що помилилася. Макс вирішив, що вона бреше; Макс вирішив, що, намагаючись його повернути, Катя вдалася до вульгарних жіночих хитрощів.

— Мені дуже прикро, що ти розмовляєш про це зі сторонніми, — сказав він дуже холодно.

— Я не розмовляла, — Катя розгубилася. — Вона сама, розумієш? Я ніколи не вірила ні в яких відьом, але вона…

— І ти мене витягла, щоб оце все розповісти? — Макс сидів поруч на лавці, далекий, як чужа галактика.

— Я тебе витягла, — у Каті стиснуло горло, — щоб… Я тебе кохаю. Давай… спробуємо… ще? Спочатку?

Джина гасала парком тепер уже з крихітним Румпелем, йорком у яскравому комбінезончику. Тяглася довга, довга, довга пауза.

— Катерино, — сказав Макс, — ми не можемо почати спочатку. Фарш неможливо прокрутити назад, як стверджує народна приказка. Домовимося раз і назавжди: ти вільна, я вільний, ми друзі, заради пам’яті про час, коли…

Катя дивилась, як він говорить, як його губи змикаються й розмикаються. У кишені куртки вібрував телефон — тепер уже не переставаючи; дзижчав, наче велетенська впіймана бджола.

Макс ішов до машини, не обертаючись, не звертаючи уваги на Джину. Катя сиділа на лаві й щосили пам’ятала, що навколо люди і що треба тримати себе в руках. Якщо ридати — то вдома, обійнявши, щоб ніхто не бачив…

Телефон затих на кілька секунд і знову почав смикатися, трястися, лоскотати.

Вона сягнула рукою в кишеню. Вийняла апаратик. Хотіла вимкнути, але промахнулась і натисла кнопку відповіді.

— Катю! — трубка закричала із незрозумілим захватом. — Катрусю! Нарешті!

— Хто це? — Катя розгубилася.

— Відьма! — раділа слухавка. — Ірина! Вчора ми з вами зустрічалися!

Катя здригнулася:

— Звідки у вас номер мого…

— Висвітився ваш номер! — відьмин голос налився медом. — Катрусю, якщо вам треба допомогти — я допоможу безкоштовно. Хочете — поверну чоловіка, а хочете…

Частку секунди Ірина слухала короткі гудки.

— Дурна, — сказав демон з огидою. — У тебе фотографія! Яка їй дорога!

— Ага, — пробурмотіла Ірина.

Вона натисла на повтор, заздалегідь знаючи, що почує: «Телефон абонента вимкнений або перебуває поза зоною досяжності…»

Але Катя — диво! — знову відповіла.

— У мене ваша фотографія! — закричала Ірина, і голос її задзвенів, відбиваючись від стін кухні. — Ви загубили фотографію! Я під’їду, куди ви скажете, і віддам!

— Не треба, — збайдужіло відгукнувся в слухавці Катин голос. — Уже не треба.

— Катю! — заблагала Ірина. — Я можу допомогти! Чесне слово! Дозволь мені допомогти!

Пішла довга пауза. Катя не натискала відбій, і тиша тяглась, як остання ниточка надії.

Дівчина сиділа на автобусній зупинці згорбившись, засунувши руки в кишені куртки. Біля її ніг лежала собака на повідку — начебто лайка, з пухнастим білим хвостом. Ірина побачила її здалеку й квапливо звеліла таксистові триматися правіше.

Демон мовчки їхав на задньому сидінні. Таксист його не бачив; варто було Ірині вилізти з машини на зупинку — як демон опинився поруч, моментально й безшумно.

«Він існує в моїй свідомості, — приречено подумала Ірина. — Тільки я його бачу, тільки я його чую; я сама себе б’ю, і з даху, раптом що, стрибну теж сама…»

Бридкий холод продер між лопатками. Вона відкашлялася:

— Привіт, Катю. Все буде добре. Ми все зробимо, навіть не сумнівайся!

Дівчина відповіла їй похмурим, затуманеним поглядом. «Ой, гадство, — подумала Ірина. — Щось сталося… щось нове».

— Що вам треба? — глухо спитала дівчина.

Ірина сіла поруч. Витягла фото з сумки:

— На.

— Можете залишити собі, — дівчина говорила розмірено й байдужо.

Ірина подивилася на собаку; та лежала на брудному асфальті, притиснувшись до Катиних ніг, і насторожено дивилася на відьму. Демон стояв поруч, заклавши руки за спину; собака не звертала на нього уваги.

«Навіть собаки його не бачать», — подумала Ірина, і плечі її опустилися.

— Так не годиться, — сказала вона, звертаючись, зокрема, й до себе, борючись із легкодухістю. — Гарна собачка… Як звуть песика?

— Джина.

— У-у, гарна… Гарна собака, очі розумні… Так, сонечко, почнемо спочатку. Ти хочеш повернути чоловіка. Ти цього хочеш — ти його повернеш…

Катя відсунулася на лавці.

— Не називай її «сонечку», «кицю» або «зайчику», — півголосом сказав демон. — Невже важко здогадатися?

Ірина зціпила зуби. Не дивлячись на демона, знову звернулася до дівчини:

— Думаєш, мені це вперше? Та я й таким допомагала! Знаєш, скільки щасливих пар живуть, біди не знають, тому, що дехто до мене вчасно прийшов? Не знаєш…

Катя мовчала й дивилася вперед невидющим поглядом.

— Отже, свекруха померла, ви з чоловіком посварилися, тепер тобі треба…

— Мені від вас нічого не треба, — крізь зуби сказала Катя.

Ірина подивилася на фото у своїй руці. Звела очі:

— Тоді чому не йдеш?

Катя знизала плечима й підвелася. Відразу схопилася собака, замахала хвостом; демон саркастично гмикнув.

Ірина залишилася сидіти.

Катя, намотавши на руку повідець, підтягла собаку ближче до себе й покрокувала до переходу через вулицю; Ірина сиділа, закусивши губу.

— Дурна, — повідомив демон.

Вона ледь стрималася, щоб не крикнути йому заткнутися.

Катя зупинилася перед світлофором. Червоний, червоний, повз неї проповзають стада машин, реве й гуркоче вулиця…

Зелений.

Пішоходи, скільки їх було, покрокували по «зебрі». Катя підняла ногу — й поставила назад.

Озирнулася через плече.

Повернулася й пішла назад, до зупинки.

— Навчи вченого, — сказала Ірина зі стриманим торжеством.

Їй дуже хотілося брудно нагрубіянити демонові. Але вона боялася.

Ірина триста років не бувала в «Макдональдсі» й не любила його, але вибору в неї не було; заклад о цій порі був відносно вільним. Зграйка школярів галасувала в протилежному кутку, але навіть їхній галас не дратував — звучав життєствердно.

— Моя свекруха не померла, — сказала Катя. — Вона загинула.

— Як це сталося? — Ірина крутила в руках пластикову чашечку з колою. Демон стояв, склавши руки, у Каті за спиною, і його погляд Ірині дуже заважав.

— У неї стався серцевий напад за кермом, — Катя говорила неохоче, сама, здається, здивована своєю відвертістю. — Вона їхала з дачі, одна, машиною…

Дівчина замовкла. Ірина напружилась, відчуваючи за цим мовчанням важливе:

— Ну і?

— А перед цим ми з нею посварилися, — дуже тихо сказала Катя. — На дачі. Вона поїхала дуже зла.

— Почуття провини, — похмуро сказав демон за її спиною.

Ірина кивнула:

— Ти почуваєшся винною?

Катя відвела очі.

— І чоловік теж? Він тебе звинувачує?

Катя навпіл розірвала серветку.

— Стривай-стривай, — Ірина примружилась. — А як він дізнався про вашу сварку?

— Ми одне від одного ніколи нічого не приховували, — сказала Катя ще тихіше.

— Дурна, — з тугою сказав демон. — Ну що за молода ідіотка…

— Ти мені заважаєш! — Ірина різко підвела голову; Катя подумала, що репліка адресована їй, і лице в неї витягнулось. Наступної секунди вона впіймала Іринин погляд й обернулася через плече.

По проходу між столами віддалялася прибиральниця з ганчіркою.

— Ходить тут зі шваброю й заважає, — пояснила Ірина, червона й зла.

Катя опустила плечі, знову закрилася, пірнула в себе, і було ясно, що кожне слово доведеться тягти обценьками.

— Доля привела тебе до мене, — сказала Ірина якомога впевненіше. — Ти думала, що йдеш по інтерв’ю, по матеріал для нарису. А це доля. На, забери все-таки свою фотку. Вона, можливо, тобі життя врятувала…

Демон скорчив гримасу. Не звертаючи на нього уваги, Ірина простягла фото через стіл; Катя, повагавшись, узяла його.

— Натерпілася від свекрухи, так? — вкрадливо запитала Ірина в момент, коли Катині пальці торкнулися паперу.

Дівчина швидко звела вогкі очі:

— Вона сама ростила сина. Єдиного. Макс дуже добрий і дуже любить… дуже любив маму. Я не хотіла його засмучувати. Я мовчала. Поїхали на дачу, Максові треба було повернутися раніше, йому на роботу… Вона його відвезла й приїхала назад. Слово за слово… Я їй виклала все. І вона мені все виклала. Грюкнула дверима, завела машину… А через кілька годин зателефонував Макс, що вона… вона…

Катя закрила лице серветкою, плечі беззвучно застрибали. Ірина дивилась, як вона плаче; їй багато разів доводилося бачити, як ревіли жінки різного віку, бувало, й сама викликала чужі сльози. Траплялося використовувати сльозливих, залякувати й обнадіювати, і брати гроші за надію; тепер вона дивилася на Катю й не знала, що з нею робити.

— Я тепер дачі цієї бачити не можу, — Катя говорила пошепки, борючись із риданнями. — Ми там не бували відтоді, як… Та це вже все одно. Максим… зі мною… не хоче… Мати йому завжди казала, яка я погана, так і вийшло… Мені треба до туалету…

І далі прикриваючи лице, вона вислизнула в бічний коридорчик, щоб у вбиральні, у замкненому просторі, наодинці з собою беззвучно виплакатися. Ірина пожувала пластикову соломинку; лід у стаканчику з колою розтав. Ірина ковтнула раз, другий, поморщилася, поставила посудинку на тацю.

— Зараз полудень, а стрибнути з даху вона повинна опівночі, — сказав демон. — Тобі треба зняти з неї почуття провини й помирити з чоловіком. На все маєш дванадцять годин.

Ірина слухала, обм’якнувши, ніби злившись із кріслом, із підлогою, з «Макдональдсом», ставши частиною інтер’єру, мовчазного й безмовного.

— Якщо впораєшся, відьмо, якщо опівночі вона буде жива… Тоді можна буде тебе привітати. Попрацюй заради цього, добре?

— А чом би не підсипати їй у чай снодійного? — Ірина підвела голову. — Або замкнути де-небудь, щоб вона не могла опівночі стрибнути з даху?

Демона пересмикнуло від відрази:

— Шарлатанка ти. Липова відьма, простих речей не знаєш.

— А конкретно? — Ірина зціпила зуби.

— Їй треба змінити долю, — дуже серйозно сказав демон. — Це може зробити людина, самостійно прийнявши рішення. Якщо ти, дурна, її замкнеш, буде тільки гірше. Вона все одно знайде свою смерть, та ще й інших за собою потягне. Тебе — точно.

— Ясно, — Ірина зціпила зуби ще міцніше і встала.

— Ти куди? — демон насупився.

— До нужника! — вона гаркнула так голосно, що навіть школярі за дальнім столиком озирнулися. — Сподіваюсь, до жіночого туалету ти за мною не попрешся?

У туалеті не було нікого, крім Каті; дівчина ледь чутно схлипувала за зачиненими дверима.

«Шмаркачка, тютя. Мені б твої проблеми, — подумала Ірина, стискаючи кулаки. — Подумаєш, свекруха вбилася. Ти її ненавиділа — туди їй і дорога! Подумаєш, чоловік пішов. Мужиків навколо — зграї, тільки помани. Жонаті, нежонаті, розведені, бідні, багаті, багатіючі… Молоді, старі. А ти, дурноверха, через Макса свого ридаєш та через свекруху журишся, і полізеш, скотино, на дах… Та й хрін би з тобою… Але ж ти й мене за собою потягнеш! А мене за що?!»

Вона зайшла до порожньої кабінки. Замкнулася. Ледве стрималася, щоб не загарчати, слухаючи Катине хлипання, щоб не крикнути на неї; нехай слабкі вмирають. Нехай стрибають із дахів. А я сильна, мені добре, життя влаштоване, і нема проблем! Не було до вчорашнього дня…

Вона вийняла телефон. Секунду вагалася. Потім, закусивши губу, набрала повідомлення Віці: «Усе погано, викликай до контори санітарів з гамівною, я можу себе вбити».

Знову замислилася на мить; ні, не буває демонів у сірих костюмах із краваткою. А якщо бувають, то… Нічого не шкода, увесь світ летить догори дриґом. Будемо вірити в гострий психічний розлад, але зробимо все, щоб вижити. Абсолютно все.

Вона написала ще одне повідомлення, навздогін: «Це не жарт! Вікусю, виручай!»

Катя тихо висякалась у себе в кабінці. Добрий знак: зібралася виходити. Ірина для годиться спустила воду, вийшла до вмивальників — і зустрілася очима з демоном.

У дзеркалі.

Там же, у дзеркальних глибинах, відчинилися двері і зайшли дві незнайомі жінки. Розмовляючи, вони пройшли далі, не зважаючи на чоловіка у жіночій вбиральні.

Ірина зобразила усмішку. Вийняла помаду й ретельно нафарбувала губи; якщо руки й тремтіли, то трохи. Демон нічого не сказав — тільки дивився підозріливо.

Вона повернулася за столик раніше від Каті. Демон ішов по п’ятах. Ірина сіла, посміхнулася, легко закинула ногу на ногу:

— Зараз повезу її до себе в контору, замовляння почитаю, забалакаю, заспокою, те-се…

— Нема часу, — прошелестів демон.

— Мені краще знати, — впевнено заявила Ірина. — Я відьма, я їх усіх наскрізь…

Її рука, раптом здобувши власну волю, схопила зі стола зубочистку. Ірина не встигла їй завадити, і, напевно, не змогла б: її права рука з розмаху тицьнула зубочистку в долоню лівої — між великим і вказівним пальцями. Ірина верескнула; всі люди, скільки їх було в залі, підстрибнули на стільцях і обернулися.

Вона висмикнула зубочистку. Простежила очима за крапелькою крові, що скотилася на зап’ястя й далі, під рукав.

— Не треба, — прошепотіла ледь чутно. — Зроблю, як ти скажеш. Куди її везти?

Стежкою, з обох боків порослою лопухами, вони пройшли від хвіртки до будинку. Дача була стара: городик, де колись вирощували картоплю, за минулі роки перетворили на газон, а потім забули й геть запустили. Трава росла тут упереміш із буйними бур’янами, а незарослим лишилося єдине місце — бетонна опора для пляжної парасолі.

— Навіщо ми сюди приїхали? — запитала Катя. У руці в неї побрязкувала зв’язка ключів.

— Навіщо? — голосно перепитала Ірина, звертаючись до демона, що замикав ходу.

— Тут ключове місце їхніх відносин, — відгукнувся демон. — Вона повинна все згадати, заново пережити й пробачити собі. Усвідомити, що немає її провини…

Рука, проколота зубочисткою, боліла. Ірина поморщилася.

— Тут вони бачилися востаннє, — знову заговорив демон.

Ірина різко зупинилася, розкинула руки, звела лице до білого похмурого неба:

— Тут! Тут ви бачилися востаннє!

Катя помовчала секунду. Потім зізналася:

— Так. І вона… стояла саме там, де ви зараз стоїте. Як ви дізналися?

У будинку було задушливо й запилюжено. Вікна затягло павутинням. На поличці біля входу лежав перекидний календар, що назавжди застряг у торішньому серпні. На кухонному столі валялися старі газети, пластикові стаканчики, самотньо лежав на блюдці засушений пакетик випитого чаю, ниточка з жовтою етикеткою звисала, наче хвіст померлої миші.

— Ніколи цієї дачі не любила, — сказала Катя. — Я б краще до лісу з наметом або на море. Але вона казала — на дачу, і ми їхали на дачу…

«Як я тут опинилася?» — з тугою подумала Ірина, а вголос сказала:

— Ох, як тут багато негативної енергії назбиралося.

Демон бродив навколо, ледь не натикаючись на Катю, яка його не помічала. Він дивився й, здається, обнюхував предмети, але ні до чого не торкався руками. «Мабуть, він безтілесний, — з іще більшою тугою подумала Ірина. — Але мацати, щоб переконатися — нехай його наші вороги мацають».

— З’ясуй — свекруха хворіла? — сухо, голосом слідчого почав демон. — Була на обліку в кардіолога? Скільки їй було років? Скільки часу минуло від сварки до аварії? Коли настала смерть? Чи робили розтин, і якщо так, то де?

— Надто багато запитань, — пробурмотіла Ірина.

У неї в кишені задзвонив телефон. Демон насторожився; Ірина глянула на дисплей: висвітився Вічин номер.

— Хто це? — спитав демон.

— Віка, — відповіла Ірина підкреслено спокійно. Подумала — і натисла відбій.

— Я її відпустила на сьогодні, — пояснила Каті, а насправді демонові, щоб остаточно уникнути підозр. — Потім перетелефоною.

Демон прискалив око. Невідомо, що було в нього на думці, але дівчина заговорила знову:

— Тепер я не хочу на море. Якби вона була жива — я б на дачі сиділа навіть узимку!

— Працюй, відьмо! — гаркнув демон. — Які ліки вона приймала? Як це відомо, що аварію спричинив серцевий напад, що написано у свідоцтві про смерть?

— Якщо я не можу собі вибачити, що я її довела, то він мені тим паче не вибачить, — монотонно тягла Катя.

— Ану тихо! — гаркнула Ірина на обох, і обоє, на диво, замовкли. Відьма відчула миттєве, проте виразне задоволення.

— То хто сказав, що ти її довела? — заговорила м’якше, звертаючись до Каті. — Не пхинькай, зараз усе з’ясуємо…

Вона зазирнула до кімнат, проте заходити не стала. Повернулася на кухню, знайшла в буфеті руді чашки й картонну коробку з чайними пакетиками. Відшукала — диво! — непочату пластикову пляшку з водою. Відкрутила кран на кухні, почекала, доки стече іржава вода, сполоснула електрочайник.

— Ти повинна собі пробачити! — вона говорила владно, впевнено, як на прийомі. — Ти собі пробачиш — і він тобі пробачить!

Проста думка раптом змусила її завмерти з чайним пакетиком у руці:

— А ти, бува, не вагітна?

Катя здригнулася:

— Ні.

— Шкода, — пробурмотіла Ірина. — Для діла можна було б йому сказати, що чекаєш дитину.

Демон свиснув з огидою і кинув на Ірину погляд, якого вона воліла б не бачити.

— Для якого діла? — сухо поцікавилася Катя.

— Для нашого спільного діла, — Ірині стало прикро. — Для його повернення.

— Брехня нікого не рятувала, — повідомила Катя ще сухіше.

Ірина зітхнула; вона багато чого могла розповісти про цілющі властивості неправди, але боялася, що слухачі в неї невідповідні.

— Ну і як ви розсталися зі свекрухою? Що ти їй наостанок сказала?

Катя набрала в груди повітря:

— Сказала, що з мене годі, що я її більше бачити не можу, що вона життя ламає своєму синові й мені…

Голос її обірвався. Очі знов змокріли.

— А вона… вона сказала, що я змія й безвідповідальна скотина і що вона зі мною в одному домі не залишиться… Що я дивлюся на неї, ніби смерті бажаю!

Катя стиснула кулаки. З силою опустила на стіл:

— Навіщо я це говорю? Що це змінить? На що я сподіваюся?!

— Цукор є? — лагідно спитала Ірина.

Вона заново перетрусила розсохлу кухонну тумбу. В одній шухляді знайшлася картонна коробка з намальованим від руки хрестом. Ірина відкинула кришку: це була аптечка. Звичайний набір городника: бинт, пластир, анальгін, зеленка, льодяники від ангіни…

— А це чиї таблетки? — Ірина витягла з коробки білу упаковку з яскравою смугою.

— Свекрушині, мабуть, — не дивлячись, сказала Катя. — Вона звичайно приймала цей… як його… кардостатин.

— Кардофібрат, — прочитала Ірина на упаковці.

Демон опинився раптом дуже близько, біля самого лиця:

— Вона поміняла ліки?!

Тремтячою рукою Ірина відкрила коробочку. Витягла пластинку з таблетками — двох бракувало.

— Кардофібрат! — демон тріумфував. — Дві таблетки! Від зміни препарату могло статися запаморочення! Потьмарення! Сварка ні до чого: вона просто невдало поміняла ліки! І невчасно сіла за кермо! Скажи дівчині: вона не винна, причина в тому…

— Але протягом останнього місяця вона ніяких ліків не приймала, — сказала Катя, не чуючи його. — Тільки валер’янку.

Ірина вперше побачила розчарування на обличчі демона. Не просте розчарування — тугу.

— А яка гарна версія, — сказав він тихо.

— Це точно? — Ірина строго глянула на Катю. — Може, вона з’їла ці дві таблетки, а тобі не сказала?

— Вона цю коробку взагалі сто років не відкривала, — твердо відповіла дівчина. — Свої ліки носила при собі.

Демон відійшов у дальній кінець кухні. Вигляд у нього був пригнічений. Спостерігаючи за ним краєм ока, Ірина вперше поставила собі запитання: а йому яке діло до цієї Каті? Він начебто не знав її до вчора, не знав її імені, гадки не мав, хто така.

«Це не демон, — сказала вона собі, перевівши погляд на клейончасту скатертину. Це, найпевніше, моя душевна хвороба…

Але яке діло моїй душевній хворобі до цієї дурної дівки з її свекрухою, дачею, шмарклями, з її собакою?!»

— Ну от, — знов почала Катя, — вона поїхала, я пішла до себе й двері зачинила. Наділа навушники… а тут, як на зло, у плеєрі сів акумулятор. Я лягла, заплющила очі й чула, як вона поїхала… Потім вона повернулася, хвилин через п’ятнадцять… Заганяти машину не стала, зайшла, вийшла і знов поїхала.

— А навіщо вона поверталася? — для порядку запитала Ірина.

Катя байдужо знизала плечима:

— Забула щось. Мало чого.

Демон знову оживився:

— Що? Що вона могла забути?

Задзвонив телефон в Ірининій кишені. Знову викликала Віка; з незворушним лицем Ірина натиснула відбій.

«Ну — зорієнтуйся, подумки зверталася вона до Віки. — Ну зрозумій, що сталося. Ну допоможи мені якось… Не знаю як… Тільки не надзвонюй мені, будь ласка, бо він усе зрозуміє і я ненароком виколю собі око…»

— Вона врізалась у стовп, — ледь чутно сказала Катя. — Але лікарі казали, що серце зупинилося раніше…

«Ми в глухому куті, — подумала Ірина. — Ну, знаю я, як загинула її свекруха. Ну, знаю, що дівчинка себе звинувачує… Що ж робити?»

Вона примружила повіки, питаючи поради в натхнення. Демон стояв біля вікна веранди, його довга фігура виразно темніла проти світла…

— Бачу! — Ірина вказала пальцем демонові в груди. — Бачу!

Демон, здається, здригнувся й позадкував.

— Що? — злякалася Катя.

— Бачу її примару! — натхненно віщала Ірина. — Вона тут! Вона прийшла до тебе… Зараз я з нею поговорю! Як її ім’я й по батькові?

Катя мовчала цілу секунду.

— Припиніть, — сказала нарешті. — Ви ж самі в це не вірите. Немає там ніякої примари.

Шкода, що вона не могла бачити обличчя демона: той поморщився з непередаваним сарказмом.

Катине заціпеніння нарешті урвалось. Немов сновида, вона дозволяла маніпулювати собою; вражена розмовою з Максом, навіщось повелася на розмову з відьмою. Тепер усе стало ясно, як день, і в цьому денному світлі нікуди було ховатися.

— Спасибі, ви мені дуже допомогли.

Головне було — викурити відьму за поріг. Тягти її силою Катя не збиралася, та й не подужала б. Та коли вона замкне вхідні двері, відьма залишиться надворі.

— Спасибі, ви мені дуже допомогли, — фраза звучала чи то як знущання, чи то як проклін.

— Катю, стривай! — масним голосом кричала відьма.

— Усе, годі. Ви мені дуже допомогли, я щаслива, їдьмо звідси.

Відьма чомусь була налякана. Раніше Катя, у своєму гіркому заціпенінні, не замислювалася над тим, чому відьма так причепилася до неї, чого хоче — бо ж не грошей. У Каті немає грошей, щоб оплатити такі зусилля. Щастя для Каті? Чому раптом? І чому вона так нервується, явно чогось боїться, не Катиного ж гніву?

— Зараз поїдемо, — примирливо сказала відьма. — Катю, одну хвилинку. Одну секундочку, тільки…

Стоячи на порозі, Катя втратила пильність.

Продовжуючи солодко всміхатися, відьма стрибнула до неї, схопила за лікоть і сильно рвонула на себе — в будинок. Катя заточилася й ледь не впала, а відьма чіпким мавпячим рухом вихопила в неї ключі від дачі, два здоровенних сталевих стрижні на кільці.

Катя злякалася по-справжньому.

Відьма була вже на порозі, по той бік дверей. Катя навалилася на двері зсередини, намагалася не дати їх зачинити, але відьма була масивнішою й сильнішою.

Ніхто не кричав. Катя оніміла з жаху й тільки боролась, наче востаннє, за свою волю. Відьма встромила ключа в шпару й помилилася: жовтий ключ від верхнього замка, а білий від нижнього, а не навпаки. Поки відьма поспіхом опанувала цю нехитру науку, Катя відскочила вглиб будинку, розбіглася — і всім тілом гахнулася об двері.

І перемогла.

Затріщали завіси. Заходив ходором одвірок. Відьма відсахнулася, оступилася й скотилася з дерев’яного поріжка; Катя вирвалася на волю, мокра, тремтяча, люта.

— Відьма! — крикнула в лице жінці, що впала на траву біля порога. — Відьма! Я в міліцію зателефоную! Я…

— Телефонуй, — пробурмотіла відьма, тяжко дихаючи. — В міліцію, у Пентагон… куди хочеш.

Кілька секунд відокремлювало її від простої розв’язки: замкнути дівчисько на дачі, не дати йому вийти до півночі. Хай там що казав демон. Замкнена людина охочіше слухає, легше вірить, із замкненим простіше домовитись. Якби вдалося замкнути Катю — проблема була б розв’язана на дев’яносто відсотків…

Але кляті ключі переплутались, а дівуля виявилася сильнішою, ніж можна було подумати.

Падаючи з порога, Ірина добряче вдарилася стегном. Тепер демон і Катя стояли над нею й кричали, кожен своє; демон не звертав уваги на Катю, а Катя не чула й не бачила демона.

— Відьма! — репетувала дівка, незвично агресивна. — Я в міліцію… я в міліцію…

— Там записка! — репетував демон. — На підлозі в передпокої! Підніми й прочитай!

— Совісті у вас немає! Божевільна! До шизарні! Геть звідси! Я зараз охорону викличу!

— Там аркуш паперу! Підніми! Скоріше!

Крекчучи й стогнучи, Ірина зіп’ялася на ноги. Катя відскочила, ніби її вітром звіяло, і, часто озираючись, відступила до хвіртки. «Яка міліція? — подумала Ірина. — Де тут охорона? Єдина твереза думка у всьому цьому потоці: якщо зв’язати мене й запхнути в гамівну сорочку, я не зможу себе бити й калічити, я не полізу на дах услід за цією божевільною…»

Катя йшла. Покинувши будинок із навстіж розчиненими дверима, не піднявши з землі ключів, вона відступала до автобусної зупинки, йшла вулицею, і голова її виднілася вже над краєм паркана: Катя шукала хоч якоїсь допомоги. Ірина насилу уявила, як за нею женеться, як наздоганяє, скручує… Як та виривається й верещить…

— Відьмо, ти хочеш жити? Подивися, що там за лист!

Вона вирішила цього разу послухатися демона. Морщачись, піднялася на ґанок. Катя завмерла на безпечній відстані — на вулиці, біля сусідньої ділянки; Ірина зазирнула у відчинені двері.

Картонний перекидний календар, що стояв на поличці біля дверей, гепнувся від удару дверима, і серпень змінився груднем. З-під календаря — а звідки ж іще? — вилетів пожовтілий аркуш паперу з блокнота в клітинку.

На папірці було написано розгонистим почерком: «Катерино, пробач мені, що я на тебе накричала. Я тебе розумію, зрозумій і ти мене: два дні тиск стрибає, голова розривається. Приїду додому — перетелефоную. Є. М.»

Увечері в затишному ресторані, у напівтемряві, при свічках, гарна, посвіжіла, щаслива Катя сиділа навпроти Максима.

Вони трималися за руки!

Ірина спостерігала за ними з дальнього кутка. Лоб їй трохи пік, заклеєний свіжим пластиром. Боліла рука, проколота зубочисткою. Потемніли синці на обличчі, і сіпав ще один, свіжий, на стегні.

Перед Іриною стояв келих червоного вина й лежали на тарілочці три скибочки сиру.

Крісло навпроти було порожнім — всім здавалося, що дивна жінка напивається на самоті. Насправді ж навпроти Ірини розташувався демон у сірому костюмі. Якби йшлося про людину, можна було б упевнено сказати: він в ейфорії.

— Ось, виявляється, чому поверталася її свекруха! Вона записку залишила, вибачилася! Мудра жінка… Земля їй пухом… Дівчину, виходить, від могили врятувала — вже після смерті…

Слухаючи його звіряння, Ірина замовила ще один келих вина. Крізь легкий алкогольний флер демон здався кумедним. Навіть смішним.

— А що тобі до цієї Каті? — запитала вона, жуючи сир. — Чому ти так за неї переживаєш? Вона тобі родичка?

— Ні, — демон перестав усміхатись.

Ірині не сподобалася зміна виразу його обличчя, і вона квапилась перейти до нової теми:

— А ти з іншими духами не спілкуєшся? З демонами, з примарами… ні?

Демон наїжачився:

— Не твого розуму діло!

Ірина зробила два великих ковтки й пообіцяла собі мовчати, поки можна.

Тим часом за дальнім столиком розвивалося дійство. Сьогодні, до візиту в цей ресторан, стосунки Максима й Каті на підвищеній швидкості проскочили кілька етапів; обоє кричали, і обоє плакали. Обоє ходили до церкви й ставили свічки за упокій матері й свекрухи — Євгенії Миколаївни. Обоє змучилися, й, нарешті, крига скресла: Максим гладив Катину руку, ніжно гладив і цілував, і просив пробачення, і каявся, що був егоїстом, дурнем, сліпим…

— Здається, мужик тільки тепер збагнув, яким він був ідіотом, — сказав демон, ніби відповідаючи на Іринині думки.

Годинник на стіні показував двадцять першу п’ятнадцять.

— Ще годинку вони посидять, — продовжував коментувати демон, — а потім поїдуть разом додому. Ми їх проведемо. Простежимо, щоб усе було добре.

— Свічку потримаємо, — не змовчала Ірина.

— Якщо треба, — суворо відгукнувся демон, — то й потримаємо, не турбуйся!

Офіціант приніс іще келих на таці. Ірина сьорбнула; в неї заплющувалися очі.

— Звір ти, — пробурмотіла вона сонно. — Цілу ніч мене мучив… Цілий день ганяв… Знущався… Ні жалю, ні співчуття…

— А в тебе, відьмо, було співчуття до приреченої дівчини?

— А чого її треба жаліти, а мене ні?

Демон похмуро посміхнувся.

— Я додому піду, — пробурмотіла Ірина.

— Підеш, коли я дозволю.

— А закурити можна?

— Ні! Ти покинула курити, запам’ятай!

Ірина допила третій келих. Знесилено відкинулась на спинку крісла:

— Хто ти такий узагалі? Як тебе звуть?

Демон мовчав.

— Хто знає ім’я демона, той має над ним владу, так? — Ірина була рада виявити поінформованість.

— Мене звуть Олег, — раптом сказав її співрозмовник.

Ірина на секунду протверезіла:

— Демон Олег?!

— Для тебе Олег Васильович, — відрізали з крісла навпроти.

Ірина помовчала.

— Ти б відпустив мене, Олегу, — сказала нарешті. — Що я тобі зробила?

Демон дивився повз неї — на Катю й Максима за дальнім столиком. Ірина повернула голову; Катя підвелася, щось сказала чоловікові, взяла сумочку з крісла, рушила в бік убиральні…

Максим узяв свій телефон, що лежав на краю стола.

Ірина повернула голову. Знову подивилася на демона — в очі. Увесь цей день вона уникала його погляду, і не дивно; тепер чи алкоголь, чи завершена справа додали їй відваги.

Очі в демона Олега були моторошні — жовті. З вертикальними зіницями.

— За любов, — Ірина підняла келих із залишками вина на дні. — Ти пити не можеш? Ти не їси, не спиш, так?

Демон мовчав.

— Розкажи мені про себе, — не відчуваючи опору, Ірина нахабніла. — Якщо вже ти в мене вселився, а не в когось іншого… Ми майже родичі, так?

Демон мовчав, але очей не відводив.

— Ти був людиною? Звідки ти взявся? Розкажи, мені ж цікаво…

Демон звів кутики губ.

— Добре, — Ірина зітхнула. — А чому ти вселився в мене? Хіба я щось можу? Чому не в міністра якого-небудь, не в мільйонера?.. Чому ти не вселився просто в Катю, якщо тобі так закортіло її врятувати?

Демон відкинувся на спинку крісла. Нарешті опустив очі:

— А ти сама як думаєш?

— Ніяк, — зізналася Ірина. — Я гадки не маю, чого ти до мене причепився.

— Ти відьма.

— Та яка я відьма, — Ірина зітхнула. — Я справжнісінька шарлатанка, кручу-верчу, шепчу-брешу…

— А ким ти мріяла стати в дитинстві? — раптом запитав демон. — Відьмою?

— Лікарем, — зізналася Ірина.

— Нащо?

Ірина задумалася.

— Нінащо. Просто так.

— Допомагати людям?

— Ну що ти за… — Ірина осіклась. — Яке там — «допомагати людям»? Мені б хто-небудь допоміг! Я все життя сама-самісінька, ні грішми підтримати нікому, ні блатом, ні добре слово сказати… Батько — алкоголік, мати — п’яниця! Ну, вступила я до медучилища, ну, покрутилася в поліклініці сестрою… Знаєш, які там зарплати? Кому я з такою зарплатою допоможу?!

Катя поправила перед дзеркалом макіяж. Усміхнулася; щасливе лице, бліде під тональним кремом, із заплаканими очима — заплаканими й веселими… Як багато може статися за один день. Крах і відродження. Кінець і початок.

Вона підморгнула своєму віддзеркаленню. Зараз вони разом поїдуть додому. їх зустріне Джина.

Вона засміялася.

З убиральні було два виходи; розтягуючи мить щастя, Катя пройшлася по маленькій критій оранжереї. Постояла біля акваріума з великими червоними рибами. Повільно повернулася до зали.

Тихенько грала музика. Макс сидів упівоберта, лицем до виходу з туалету, куди пішла Катя; не бачачи її, він розмовляв по телефону. Крізь тихий шум і ніжну музику до Каті спершу долинула інтонація — муркотання. М’який рокіт. Мед і вершки, шовк і оксамит, голос закоханого чоловіка.

А потім вона почула слова.

— Сонечку, — говорив комусь Макс, — сьогодні ніяк, я зайнятий. А завтра обов’язково. Люблю, люблю, моя пташко. На добраніч і до завтра.

— …Ти знаєш, що таке робота в цій поліклініці? За копійки? Ну й послала я все якнайдалі, пішла туди, де гроші… Тобто я думала, що там гроші… Як я прийшла, та фірма накрилася… Ой, нащо я це все розказую? Воно тобі треба? Ти про Катю турбуєшся, вона з просунутих, і почуття в неї просунуті: любов там, благородне почуття провини… Куди мені!

Ірина озирнулася.

Макс сидів, поклавши на край стола телефон, і в позі його було нетерпіння. Макс дивився на вхід до вбиральні; звідти вийшла одна дама, потім друга, але Каті не було.

— Де вона? — насторожено запитав демон.

Максим подивився на годинник.

Ірина встала, на ходу тверезіючи:

— Рахунок, будь ласка.

Карбуючи крок, вона зайшла до жіночого туалету. Неделікатно обвела поглядом дівчину біля дзеркала та літню даму з серветкою в руках, зазирнула до порожніх кабінок.

Пройшла прибиральниця — зайшла в одні двері, вийшла в другі. Ірина, неначе собака-шукач, вийшла до критої оранжереї, тупо оглянула риб в акваріумі, обернулася до гардероба…

І встигла побачити в прорізі дверей, перш ніж вони зачинилися, знайому фігурку.

У центрі міста завжди свято. Катя йшла в юрбі, серед рекламних вогнів, серед ліхтарів та фар, серед квіткових кіосків, серед вітрин і туристів, містом, де навіть опівночі не видно зірок через усюдисуще світло. Катя любила світло. І зараз, на світлі, їй було добре й спокійно.

Вона, немов змія, скинула одну за одною кілька шкур. Неначе кішка, прожила кілька життів; і провина, і любов — усе закінчилося в один день, і настала свобода. Спокій. Сила. Свобода.

На ходу вона набрала телефон редактора Міли — і потрапила вдало.

— Катрусю! — весело закричала Міла. — Прийняли твій старий нарис про дитячу заїкуватість і добре заплатять, правда, вже наступного місяця!

— Тільки не пізніше, — твердо сказала Катя. — І підкинь мені ще замовлень, будь ласка, яких завгодно замовлень: я з чоловіком розлучаюся остаточно.

Міла була вражена:

— Та ну! Слухай, поважаю, респект, давно час. Під’їдеш завтра до редакції?

— Ага, дякую!

Вона дочекалася зеленого світла. Перетнула магістраль. Уповільнила крок, набрала Максів номер; він, як ніколи, відгукнувся зразу:

— Катю, ти де?!

— Вибач, зателефонували в терміновій справі, — сказала, дуже задоволена своїм спокоєм. — Довелося піти. Знаєш, нам треба одержати офіційне свідоцтво про розлучення, щоб не було ні проблем, ні питань.

Тиша у слухавці була красномовнішою за будь-який крик.

— Вибач, це все, — сказала Катя. — Я там за себе розплатилася… на добраніч.

Вона перервала зв’язок, і одразу прорвався дзвінок од відьми. Катя, поморщившись, знову натиснула відбій.

Дівуля могла взяти машину. Могла піти куди завгодно; навколо топтали брук тисячі шин, і тисячі ніг топтали тротуар.

Демон був тут, за плечем. Мовчазний.

Ірина знову набрала її номер. Відповіді не було. І не буде.

— Падлюка! — закричала вона вголос. — Падлюка цей Макс… Які ж падлюки мужики, які гади, вона тебе кохає, паскуднику ти такий!.. Ба ні… і ту йому треба, і цю… Жеребці, жеребці безсовісні!

Від неї сахались, наче від припадочної. Навколо впиралися в небо висотні будинки: самогубець тут знайде вихід, бодай якийсь дах…

— Що тепер робити?!

Демон мовчав. Ірина знову й знову повторювала дзвінок; ніхто не відповідав.

Слухаючи, як смикається в кишені телефон, Катя зупинилася перед вітриною. Сувеніри й ласощі; Катя пройшлася залою, вибрала шоколадний торт, ароматичну свічку із запахом меду і насамкінець — величезну троянду.

— Йдете в гості? — запитала привітна касирка.

Катя всміхнулася їй:

— Ні, це я собі.

— Оце правильно! — касирка навіть спину випрямила. — На здоров’я!

Усміхаючись, їй запакували торт і свічку. Катя вийшла з магазину, притискаючи до грудей ароматне й ніжне, обережно стискаючи стебло з підрізаними шипами. На годиннику було пів на одинадцяту; Катя подумала, що краще проїхатися кілька зупинок на метро, ніж…

Поруч грюкнули дверцята машини. Здоровенний ґевал рвонув до входу в магазин, як ядро з гармати, і Катя опинилася на шляху цього ядра. Кругле тверде плече відкинуло її вбік, згорток випав з рук, пластик лопнув.

— Чого розчепірилась на дорозі, суко? — на ходу кинув ґевал і зник за дверима.

Катя залишилася стояти. Механічно підняла згорток…

І знову впустила.

Зверху впустила троянду.

Доля наздогнала її цієї миті — наздогнала й накрила непроглядною чорнотою.

— Ви не бачили тут дівчини в червоній курточці? Ви не бачили тут… Сам такий. Стривай… Пані, пані! Ви не бачили тут дівчини в червоній… Чорт!

Ірина зупинилася посеред вулиці. Прямо перед нею була вітрина дорогого супермаркету — сувеніри й ласощі; на ґанку лежала загублена кимось велика троянда.

Вона ввійшла до магазину. Сліпо озирнулась, нікого не знайшла, заслужила підозріливий погляд охоронця.

Вийшла.

Стрілки всіх міських годинників підповзали до одинадцятої.

Катин телефон не відповідав.

Машина — фургончик із логотипом на борту — зупинилася біля під’їзду багатоповерхівки. Скуйовджений чоловік у картатій сорочці відразу почав гасати туди-сюди, задоволений і обурений водночас:

— Чого так пізно? Уже одинадцята година! Я вас чекав цілий день!

— Ну, вибачте, — примирливо сказав працівник. — Ми не винні, нам пізно зателефонували, пізно привезли…

— Це неподобство! Я не чекатиму до завтра!

— А не треба чекати, зараз установимо, хіба довго?.. Ключі від даху є?

Катя зупинилася, дивлячись, як працівники вивантажують із фургончика супутникову тарілку в упаковці. Ні, вона ні про що не думала. Вона просто дивилася; звично вібрував у кишені телефон.

— Є, є ключі від горища!

— Давайте швиденько… Взяли, пішли!

Катя звела очі до неба. Високо над нею вимальовувався на тлі фіалкового марева темний край даху.

— Що тепер робити? — Ірина стояла, дивлячись на свій телефон. На шкалі акумулятора залишилася остання поділка: ще трішки, і апарат розрядиться.

— Молитися, — сказав демон, і від звуку його голосу в Ірини волосся стало сторч. — Заупокійну читати. Я тобі ще вранці сказав, що вона накладе на себе руки! Я тебе заздалегідь попередив, паскудо! Що ти зробила, аби її втримати?!

Під його напором Ірина наїжачилася — з останньої сили:

— Що я зробила?! Та я цілий день тільки те й робила! Я її хіба що на руках не носила! Вона що, маленька? Якщо гріха не боїться і нікого їй не шкода, то нехай стрибає!

Демон зробив крок уперед — і раптом навис над Іриною, безжальний і страшний:

— А тобі когось шкода? Що ти знаєш про життя і смерть, цвіль? Що ти знаєш про самогубців? Коли ніщо не прив’язує до життя, лише біль, коли тільки й чекаєш, щоб це швидше закінчилося?!

Ірина оступилася. Позадкувала. Притислася спиною до ліхтарного стовпа; люди навколо мали її за божевільну.

— Ніщо не прив’язує, — пробурмотіла Ірина.

І раптом з розмаху вдарила себе по зраненому лобі; демон тут був ні до чого.

Катя нерішуче піднялася на чуже горище. Тут було відносно чисто й просторо, пахло пилом і вологою, пахло вітром великого міста. Працівники робили свою справу, поспішали, підсвічуючи ліхтарями, і якщо й зиркнули на Катю, то одразу ж про неї забули.

Вона мала вигляд пристойної дівчини. Спокійної, впевненої в собі, забезпеченої, нормальної дівчини, якій захотілося подивитись, як пораються працівники на даху і чи правильно встановлено тарілку…

Вона відійшла в тінь. На даху було таємничо, як у дитинстві; лісом стояли антени, великі й малі. Працівники квапилися, матюкалися, водили променями ліхтарів; Катя відійшла, зникла за цегельною башточкою, розчинилася — наче її ніколи т/т і не було.

Намагаючись зупинити машину, Ірина вискочила далеко на проїзну частину. Хтось вилаяв її, опустивши скло. Хтось завищав гальмами…

Нарешті зупинилися пошарпані «Жигулі».

На годиннику у водія було пів на дванадцяту.

Катя ніколи не боялася висоти. Тепер це було як ніколи доречно.

Вона стояла майже на самому краєчку, милуючись містом. Милуючись гострими вогнями, далекими й близькими. Кольоровими й білими. Усе відбувалося само собою; так і треба. Так легко; скинути біль, мов ношу. Вимкнутись, наче зіпсований прилад. Нічого нема, нічого нема, порожнеча…

Ірина бігла через двір, задихаючись, кашляючи, тримаючись за серце.

Раптом защемив, засмикався телефон. Вона забула про нього. Після довгої безплідної атаки він затих, а тепер знову вібрував у кишені куртки, надсадно, як друге серце. І в порожнечі, у безчассі й бездумності, що поглинули Катю, цей рух — і цей звук — здалися раптом важливими.

Відстрочка? Хвилина, дві?

Вона вийняла телефон; не дивлячись, хто телефонує, натиснула кнопку:

— Алло.

І раптом почула.

Вона сиділа на кам’яній підлозі, притиснувшись плечем до дверей. Притиснувши до цих дверей телефон.

А собака, почувши своє ім’я — забута собака, яку сьогодні ввечері не виводили — скиглила й дряпала двері зсередини пазурами, гавкала, скавчала і кликала.

— Джина, — хрипко повторювала відьма. — Джина…

— Джина, — прошепотіла Катя в слухавку.

Навряд чи собака її чула — радше, відчула і зайшлася новим гавкотом, заскавчала, завила.

Телефон вирвався з Катиної руки й полетів униз, у порожнечу. Дівчині здалося, що вона дивиться на нього довгі хвилини — як він падає зі страшної висоти, як свище вітер, як наближається чорна земля…

Телефон упав на асфальт.

По всьому місту пробило північ. Запищали електронні годинники, застукали баштові, електронні злилися в серію нулів.

Точка відліку.

Ще через годину Катя сиділа в нічному дворі, на лаві, стискаючи в руках повідець, а Джина сиділа поруч, не наважуючись відійти ні на крок.

— Пробач мені, — шепотіла Катя, зарившись пальцями в густу вологу шерсть.

І підводячи лице до неба, повторювала:

— Пробач мені…

У будинку світилося всього п’ятеро чи шестеро вікон. Спустився сусід, хазяїн Румпеля; поставив йорка на землю поруч із Джиною. Маленький пес здивувався.

— Можна? — запитав сусід.

Катя кивнула. Він сів поруч із нею, пліч-о-пліч; між їхніми ліктями було кілька сантиметрів.

— Ви сьогодні дуже пізно, — сказав сусід. — Я подумав… Краще б вам тут самій не сидіти.

Катя швидко на нього глянула. На його серйозне, відкрите, уважне лице; вона й досі не знала імені цієї людини.

— Я не сама, — сказала вона й заплакала.

Дорогою до офісу Ірина розжилася на піцу з грибами та на пляшку коньяку. Ліки допомогли: коли від піци лишилося кілька шматочків тіста по краях, а пляшка спорожніла майже наполовину, відьма знову відчула себе людиною.

— Ні слова доброго, — вона роззирнулася. — Ні тобі «спасибі», ні «молодець»… Це ж була моя ідея! Моя! Геніальна! Хоч би похвалив!

Ніхто не відповів. Демона Олега не було в полі зору.

П’яно всміхаючись, Ірина дістала пудреницю. Мигцем поморщилася, побачивши свою фізіономію; наблизивши дзеркальце до очей, оглянула відбиття кухні:

— Агов!

Але демон не відбивався і в дзеркалі.

Ірина пройшла до приймальні. Торкнулася черепа. Ширше розчинила кватирку; демона не було.

— Гей-гей!

Навчена гірким досвідом, вона не поспішала радіти. Повернулася на кухню, зазирнула під стіл і знайшла під стіною пачку сигарет, яку стусаном загнала туди ще вранці.

— Ага!

Допомагаючи собі руків’ям швабри, Ірина витягла пачку. Нігтями під чорним облупленим лаком підчепила сигарету, затиснула в зубах. Клацнула запальничкою. З насолодою закурила…

Нічого не сталося. Ні стусана, ні окрику.

— Слава тобі, Господи, — сказала вона від усієї душі й, переклавши сигарету в ліву руку, широко перехрестилася. — Пішов, гад. Немає його! Слава Богу…

Регочучи, захлинаючись, вона зробила кілька кіл кухнею. Розчавила сигарету в попільниці; стрибала, здійнявши руки до стелі, і бурмотіла невиразно:

— Тепер усе… тепер усе… тепер пішов… усе… свобода…

Задеренчав дзвінок у дверях.

Демони не дзвонять; гадки не маючи, хто це міг би бути, але заздалегідь готова обійняти й розцілувати гостя, Ірина відчинила двері.

Два медики в синьому ввірвались, як ніндзя, і моментально — не встигла Ірина кліпнути — натягли на неї гамівну сорочку. Услід за санітарами зайшла бліда, змарніла Віка:

— Усе добре, Ір. Спокійно. Усе буде добре…

— Гей-гей-гей! — заволала обурена Ірина. — Відбій тривоги! Зі мною вже все нормально, уже все, здорова!

Старший з людей у синьому, пройшовши на середину кухні, роззирнувся. Подивився на півпляшки коньяку, покивав головою; його погляд зупинився на кривому написі впоперек стола: «У моїй смерті прошу нікого не звинувачувати»…

— Господи, — простогнала Віка. — Цього я й боялася!

— Біла гарячка, — сказав старший медик. — У машину!

Ірина розсміялася.

Вона сміялася весь час, поки її обережно зводили сходами й пакували в карету «Швидкої допомоги».

Двоє людей сиділи поруч на лаві у дворі, і поруч перебували ніч дві собаки.

Займався світанок.