Одного разу на Дикому Сході

Розділ 10 Великі приготування і небачена битва

В Охтирці на полк вже чекав професор Бар-Кончалаба, який був заарештований у Харкові за контрреволюційну діяльність. Бо ж чудовиськ досліджував. У губернському чека ні в кого жодних сумнівів не було, що ворог, бо ж на кого ще могли працювати всі ті відьми, чаклуни, чудовиська, як не на царат, контрреволюцію і світовий капіталізм! Професора допитували, але він своєї участі у змовах проти революції не визнавав, все лепетав про науку і дослідження. Хотіли його розстріляти, та несподівано надійшов наказ з Москви залишити цього видатного спеціаліста по чудовиськах, щоб він допомагав радянській владі. Співпрацювати Бар-Кончалаба погодився, та й що йому залишалося? Сидів під вартою у Харкові, писав доповідні про можливість використання чудовиськ у революційних цілях. Коли ось привезли його з Харкова. Не просто так, а аеропланом доправили, наче велике цабе. Бо наказ був, щоб швидко, а дороги неспокійні, банди так і рискали, то відправили повітрям. Тепер сидів професор і намагався зрозуміти, чого це приперли його у провінційну Охтирку. Казали, що якийсь панцерний потяг з Москви чекали. І їде тим потягом сам комісар Люшков зі спеціальним загоном. Поки чекали їх, допитали полонених Чета, Міру та Дубківського.

— Двох можна уже і до стінки, а бабу залишимо, — сказав Ліберман після допиту.

— А для чого баба? — спитав комполку.

— Буде як наживка. Я бачив, як велетень на неї реагував. Впевнений, що з дому пішов її шукати. Прийде до неї, а тут ми вже чекатимемо.

— Гармати готувати? — Єрофеєв вже готовий був наказати.

— Ти що, які гармати? Нам же велетень живий потрібен!

— Як же ти його живого візьмеш?

— Товариш Люшков везе спеціальне обладнання. Візьмемо! І відразу до Москви його. Там дослідять, знайдуть рецептуру і налагодять виробництво. Уявляєш, Андрію, коли у тебе буде тисяча ось таких велетнів! Які ані снарядів не бояться, ані куль! Коли один може загін цілий розкидати, наче іграшки якісь! — Ліберман захоплено закрутив головою.

— Панцирник прибув! — сповістив солдат, який примчав з вокзалу.

— Їдьмо! — наказав Ліберман.

Поїхали на станцію, яку охороняла ціла рота солдат. Панцирний потяг ощирився дулами гармат та кулеметів. З вантажних платформ з’їжджали трофейні панцирники англійського виробництва. Командували всім люди у шкіряних кашкетах і плащах. Це був спеціальний загін комісара Люшкова, якому доручили займатися питаннями використання чудовиськ для допомоги всесвітній революції. Сам комісар керував вивантаженням трьох величезних ящиків.

— Доброго дня, Генріху! — закричав Ліберман і зістрибнув з коня.

— А, Борю! Привіт! — обійнялися, поцілувалися. — Кажуть, ти знайшов дещо цікаве?

— Знайшов! А що це ти привіз?

— Поки таємниця, далі сам побачиш. Так, обережно! Обережно!

Поруч з Люшковим стояв якийсь чоловік у костюмі-трійці і пенсне. Виглядав, наче якийсь інтелігентський недобиток, ще й торохтів не по-нашому.

— Знайомтеся, це Ульріх Туазест, дуже талановитий інженер і великий прихильник всесвітньої революції з Німеччини, — представив іноземця Люшков. Інженер щось залепетав німецькою. Люшков кивнув головою і крикнув своїм бійцям: — Так, ставимо на віз! Обережно! Обережно! Добре!.Тепер везіть до штабу. І ми теж туди, треба все ретельно спланувати! Бо добрий план — це половина успіху! — Люшков підняв палець до неба. Він був зовсім молодий, йому виповнилося трохи більше двадцяти років, а вже он яку посаду обіймав! Дуже діяльний, енергійний, такі люди були революції і потрібні.

Поїхали до штабу, що займав охтирський будинок барона фон Шпіла. Там в окремій кімнаті зачинилися і балакали комісари Ліберман і Люшков. Всі плани на завтра обговорили і зараз згадували молодість у підпіллі, як боролися з царатом за нове життя.

— Чесно кажучи, Генріху, навіть не думав я, що доживу! — зізнався Ліберман. — Думав, що добре, якщо хоча б перші промені комуністичного сяйва побачу! А тепер же, якщо поставимо на потік виробництво велетнів, ми ж увесь світ завоюємо!

— Так, Борю, судячи з твоїх розповідей, бойові характеристики у цього велетня дійсно надзвичайні. Якби хтось розповідав, то не повірив би, але тобі вірю. Якщо дійсно пряме влучання з гармати не бере, то це, я тобі скажу, міць! Он англійці хизуються, що у них танки, а в нас ще краще буде, аніж танки! Велетні! Був у Давньому Світі такий полководець Ганнібал, так той перемагав римлян за допомогою слонів. Найкраща армія у світі була в римлян, а проти слонів нічого не могли вдіяти. Сподіваюся, що велетні будуть нашими слонами, які зроблять прорив для світової революції! — мріяв Люшков уголос. Гучно, чітко, наче на мітингу виступав. — Тільки б керованість мати. Керованість — це з чудовиськами головне. Без неї все інше нічого не варте. Це ж, Борю, не перша наша спроба. У Тамбовській губернії намагалися драконів використовувати. Одного знайшли, навчили людській мові, щось там навіть про революцію пояснили, частково, бо істота примітивна, всього не розуміла. Перед тим, як на фронт відправляти, вирішили випробувати на боротьбі з контрою. Там багато банд по селах. Перші рази все добре вийшло. Розвідка давала дані, де банду виявлено, дракон вилітав і випалював там все вогнем. У нього залоза була, яка виробляла спеціальну запальну рідину. До семисот квадратних метрів міг випалити, а хто залишиться живим, так того щелепами та хвостом добивав! А ще ж маневреність, ні на якому коні від нього не втечеш! Плюс добра захищеність від вогнестрільної зброї. Тобто, звісно, якщо з гармати б попали, то вбили б. Але кулі з гвинтівки та кулемети луска драконова витримувала. За перший тиждень вісім банд куркулів винищив! Вже хотіли на фронт його, в допомогу військам відправляти, коли почала надходити інформація, що куркулі дракона купили.

— Дракона? Він же тварина!

— Так за тваринні інстинкти й узяли! Раз полетів на завдання, а куркулі виставили здоровезний жбан браги. То завжди пострілами зустрічали, а то зброю склали, сказали, що нічого проти дракона не мають, і запросили до столу з поваги. Той дурень і Купився! Випив усю брагу, куди там вже контрреволюцію нищити! Ледь злетів, коли біля губчека сідав, трьох солдат задавив! Ще й збрехав, що завдання виконано!

— Він і говорити міг?

— Та кажу ж, навчили трохи. Воно ж неписьменне було, а спілкуватися якось треба! Ото зрозуміли куркулі, як до дракона підходити, і давай його напувати. А самі осміліли, чи не кожного дня напади, вішають комуністів, заважають встановленню радянської влади. По доповідях у нас щодня по банді випалюється, а насправді таке враження, що кожного дня по банді додається. Провів я розслідування, виявив, як все насправді. Швиденько суд, і розстріляли дракона з гармат. Бо він же, гад, почав до зради схилятися, щоб перейти на бік контрреволюції! Його кілька монархістів хотіли використати, щоб визволити громадянина Романова, колишнього царя. Монархістів теж до стінки. Але знаєш, як прикро, що нічим все закінчилося! Я ж на того дракона два місяці вбив! Та аби один я! Весь відділ мій! То великі надії покладаю на цього твого велетня. Країна Рад у оточенні ворогів! Армії необхідна наша допомога! Якщо зможемо дати їй таких солдат, то це буде просто чудово! — сказав Люшков і гепнув кулаком по столу. Потім схопив Лібермана і почав трясти його за плечі. — Борька, як я радий тебе бачити!

Тряс так, що з Лібермана злетів його кашкет і розтріпалися величезні вуха.

— Господи! Це що ще таке? — Люшков аж відстрибнув. Перелякано роздивлявся товариша.

— Та ось, — зніяковів Ліберман. — Трапилося тут дещо.

— Як трапилося?

— Та водички попив.

— Як це водички попив?

— А так. Погана вода виявилася. Тут річка одна тече, Снів зветься. Біля неї всякої нечисті повно. Ми з Єрофеєвим хотіли вичистити тут все, а в них документ. Самим Ільїчем підписаний! Що не можна чіпати.

— Ну, як Ільїчем, то нехай, Ільїч помилки не припуститься, — авторитетно заявив Люшков, а сам все роззирався на вуха Лібермана. Той квапливо сховав їх у кашкет. — Слухай, дивися, щоб солдати їх не бачили. Бо ти ж комісар, ідеологічна ланка! На передньому фронті революції, а в тебе вуха, наче у блазня!

— Та розумію! Ховаю їх! Оце з цією справою покінчимо, поїду до Харкова на операцію. Відріжу під корінь цей сором! — Ліберман скривився. — Це ж треба було так водички попити!

У двері постукав Єрофеєв.

— Дозвольте!

— Заходь комполку, що таке? — спитав Люшков, який почувався тут за головного.

— Та ось розвідка доповіла, що загони махновців з’явилися.

— Махновці? Вони тут що забули?

— Та бозна. Але сили чималі. Десь тисяча шабель, не менше. І це, можливо, не все. Я наказав посилити охорону. Зранку будемо виступати, треба їх відігнати від міста, щоб не заважали.

— Відігнати? Не треба, — заперечив Люшков. — Навпаки, замани їй поближче. Ось сюди, — комісар тицьнув пальцем у мапу, що була розстелена на столі.

— Навіщо? — здивувався Єрофеєв.

— Треба. У нас, окрім велетня, ще одне завдання є. Треба дещо перевірити. То вишли пару ескадронів, нехай підійдуть впритул до махновців, а потім відступають потроху. По полку дай наказ, щоб вранці були готові відступати. У махновців точно тут свої люди є, нехай думають, що тікаємо ми, нехай підходять сміло. Зрозуміло?

— Так точно, — відповів Єрофеєв, але якось невпевнено. — А точно ось сюди треба махновців виводити? — комполку і сам тицьнув у мапу, куди до нього тицяв комісар Люшков: — Там же поле і ніяких наших сил. Чим ми їх зустрінемо? Гармати з міста туди не доб’ють.

— Гармати нехай залишаються на обороні міста. Як і весь ваш полк. Зустрічати махновців буде лише мій загін.

— Їх же до тисячі шабель, а вас кілька десятків усього! — зауважив Єрофеєв.

— Головне не кількість, а якість. Не хвилюйся, комполку, дамо ми махновцям прикурити. Тільки приведи їх до нас.

Буде виконано, — комполку вже збирався йти.:

— Андрію, — каже Ліберман: — Що з полоненими? Розстріляв тих двох?

— Та поки ні, — комполку намагався виглядати спокійним.

— А чого ні?

— Зранку. Воно якраз буде, наче ми відступаємо, і полонених того, — вигадав на ходу пояснення Єрофеєв.

— Дивися, щоб не втекли. Особливо дівка. Вона нам дуже потрібна.

— Двадцять бійців охороняє. Особисто перевірив.

— Добре.

— А що з нею потім буде, товаришу комісаре? — спитав Єрофеєв.

— Та що буде, — розвів руками Ліберман. — Приборкаємо велетня, а потім до стінки. З ворогами революції у нас розмова коротка. А вона — ворог. Хитрий та небезпечний ворог.

Єрофеєв кивнув і пішов. Ліберман подивився на Люшкова.

— А що ти з махновцями замислив? Думаєш панцирниками їх налякати? Так дарма. Бачили вони їх і навчилися вже з ними воювати.

Люшков засміявся.

— Не панцирниками буду їх бити, а чимось куди більш дієвим. Завтра сам все побачиш. А поки будемо виступати.

— Що, в ніч?

— У ніч. До ранку нам ось тут треба бути, — Люшков знову показав на те саме місце на мапі. Там вигиналася навколо лук річка Ворскла. Ліберман дивився на мапу і мало що розумів. Але товаришу довіряв. Люшков був комісар авторитетний.

Скоро вже панцирники і вози з трьома великими ящиками, що приїхали з Москви, заторохтіли по дорозі з міста. Перед ним поскакали у ніч два ескадрони, які мусили знайти махновців і привести куди треба.

Полонені сиділи у підвалі штабу в охтирському будинку фон Шпіла. Чет обмацав кожен камінь у надії знайти хоч якийсь вихід. Дубківський все балакав про чорних вершників, які його дуже вразили. Міра ж сиділа мовчки.

— Ото чудовиська! Якби не чавунки у нас на головах, ми б збожеволіли! Бачили, що трапилося з розвідкою червоних! В одну мить стали як неживі! Врятували нас ті чавунки! І це я придумав! Треба буде обов’язково написати про це! Я ж книжку буду писати про цих чудовиськ. Всі думають, що Бар-Кончалаба описав тут все! А воно зовсім навіть не все! Зовсім! Тут ще писати і писати! То дерева-хапуни, то хижохатки, то чорні вершники! У подробицях все! Бо я їх бачив, а Бар-Кончалаба тільки з других рук писав. А скільки ми про Шпиля дізналися! Оце б його сфотографувати! Та таку б книжку з рук виривали! — Дубківський аж підхопився у захваті. — А ще б чорних вершників познімати! Їх же навіть ти злякався, так, Чете?

Чет не відповідав. Знай собі мацав кам’яні стіни. Вже по третьому разу їх перевіряв, щоб тільки не сидіти і не чекати, коли їх розстріляють. Що розстріляють, у Чета сумнівів не було. Війна, і з ворогами не чикалися. Не для того їх ловили, щоб відпустити. Тепер вже точно до стінки поставлять.

— Чете, — зненацька сказала Міра. Тихо сказала, але наче вистрелила, бо Чет завмер, скам’янів біля стіни.

— Що тобі, Міро? — встряв у розмову Дубківський, якому кортіло поговорити.

— Не лізь, — зашипів на нього Чет. Підійшов до Міри, присів поруч, дивився кудись убік. — Що?

— Іди до мене, — тихенько сказала Міра.

— Що? — ледь чутно спитав Чет. Вона обхопила його шию, цілувала і тягнула до себе. Дубківський спочатку не розумів, що там відбувається у темряві, потім почув характерні звуки, відвернувся і зайшов у найдальший кут. Там сидів і думав про книгу, яку збирався написати. Таку книгу напише, що всі про неї тільки і балакатимуть! Про те, що завтра їх розстріляють, не думав. Вірив, що якось все владнається. Як же можна вмирати, коли стільки не зроблено ще? Коли чудова книга ще не написана? Про чудовиськ!

Дубківський знову був у мріях про книгу, навіть не чув солодких стогонів закоханої парочки, щось сам собі шепотів, формулював, з чого буде починати розповідь про місцевих чудовиськ. Раптом загриміли замки на дверях, що вели до підвалу. Нарешті двері відчинилися і до підвалу зайшов комполку Єрофеєв з гасовою лампою. Присвітив, подивився, зачинив за собою двері. Спустився сходами, підійшов до ґрат за якими були полонені.

— Чете, — покликав тихенько.

Чет підвівся. Розчервонілий, важко дихав, аж чутно, як серце його гепало. Підійшов до ґрат.

— Завтра вас розстріляють, — зашепотів Єрофеєв. Чет кивнув. — Ти мені життя врятував. Я пам’ятаю. Я тебе витягну. Чуєш?

— Я сам не піду, — також пошепки відповів Чет.

— Що?

— Тільки з нею, — Чет кивнув за спину, де залишилася Міра.

— З нею не можу!

— Тільки з нею.

— Дурень, тебе ж завтра розстріляють!

— Я знаю.

Єрофеєв подивився на Чета, закрутив головою.

— Я не можу і її відпустити. Не можу! — комполку ледь не плакав. — Чуєш, не можу!

— Я знаю, — тихо сказав Чет.

— Але тебе, тебе — можу!

— Ні.

— Чете…

— Все. — Чет поплескав через ґрати Єрофеєва по плечу. — Все. Бувай, — він повернувся у темряву, де на нього чекала Міра. Сів поруч з нею. Комполку не дивився в їх бік, ще постояв. Потім весь аж здригнувся. Невже заплакав? Пішов геть. Темрява і тиша. Дубківський хотів спитати, чому приходив червоний, але не наважився. Така тиша була, яку важко порушити. Дубківський зосередився на думках про книгу, щоб сховатися від цієї тиші, яка вже почала його лякати. Думав собі щось, Чет та Міра лежали тихо, притиснувшись одне до одного.

На вулиці нервово курив Єрофеєв. Жадібно ковтав дим, крутив головою, кректав. Переконував себе, що більше нічого зробити не може. Він і так порушив би дисципліну, якби врятував Чета. А відпустити і ту дівку — це вже піти проти революції. Цього комполку дозволити собі не міг, хоч як не гірко було відправляти на смерть бойового товариша.

Пролунало якесь виття. Не вовче, басовите.

— Що це? — спитав Єрофеєв у солдата, що стояв на варті біля будинку.

— Та бозна. Вже третій раз виє щось. Наче і не вовки, — солдат знизав плечима, погляд у нього став переляканий, он як схопився за гвинтівку. Страшно йому було. — Не вовки, ні.

Єрофеєв і сам розумів, що вовки так не виють. Кинув недопалок у пилюку і побіг до лазарету. Дівчина спала. Медсестра сказала, що бідолашна опритомнювала, але нічого не говорила.

— Це з переляку, буває таке. Треба буде до бабки звозити, щоб та переляк вилила.

Єрофеєв кивнув, дивився на дівчину. Вона вже не стогнала уві сні. Рани на обличчі загоїлися. Йому хотілося погладити волосся дівчини, таке чорне і привабливе, але зупинив себе. Він же комполку, який приклад дасть солдатам? Озирнувся, перевірив, що ніхто не бачить, швидко поцілував дівчину в лоб. Відчув її запах і смак, Єрофеєву аж запаморочилося. Ледь примусив себе піти зі шпиталю. Повернувся до штабу. Завтра буде важкий день, треба хоч трохи відпочити. Але йому не спалося. Все думав про ту дівчину. Комполку крутився на м’якому дивані, думав, що це саме буржуазійність меблів заважала йому заснути. То переліг на підлогу, не на саму підлогу, а на килим, вкрився з головою шинеллю і закрив очі. Наказав собі заснути. Думав про дівчину, про неї приємно було думати. Потім побачив перед очима Чета, і комполку стало страшенно соромно. Аж застогнав. Підхопився, узяв флягу зі спиртом, зробив кілька великих обпікаючих ковтків, потім припав до відра з водою, запив, видихнув, впав на килим. Відчув, як алкоголь розходиться по крові, і тоді вже заспокоївся. Спав.

Вранці все відбувалося за планом комісара Люшкова. Ескадрони привели за собою махновців. Був ризик, що загони батька таки спробують напасти на місто, але вони посунули добивати ескадрони саме туди, куди показував на мапі Люшков. Єрофеєв вже двічі посилав вістових, щоб пересвідчитися, що комісари дійсно готові і їм не потрібна допомога полку. Вони відповідали, що готові.

— Так що вони там роблять? Хоч окопи вирили? — питав знервований Єрофеєв у вістового.

— Та нічого не вирили. Зовсім. Тільки панцирники поховали у соломі, і все.

— У соломі? Їх же підпалити там легко!

— У соломі. А попереду оті три ящики здоровезні, які вони з собою возять, стоять, — доповів вістовий.

— А що в тих ящиках?

— Та ніхто не знає. Я питав хлопців з загону, але вони — латиші, мовчать, наче язики проковтнули.

— Добре, вільний, — комполку знову дивився на мапу. Взагалі-то він би міг дуже і не перейматися. Позиції в місті мав сильні, махновці звідси не виб’ють, до того ж виконував наказ, але Єрофеєв вважав за краще думати саме про операцію, аніж згадувати, що скоро його товариша розстріляють. — Погана позиція, ой погана! — комполку гупнув кулаком по тому самому місці на мапі. Луки, які з трьох боків оточувала Ворскла. Махновці вдарять, і якщо успішно, то відступати загону комісарів не буде куди. Та ще з панцирниками. Зіштовхнуть у воду, втоплять, наче кошенят.

Єрофеєв наказав посилити позиції на околицях міста, а сам з ротою солдат виступив до лугу. Вирішив, що якщо вже буде комісарам непереливки, то вдарить махновцям у тил, щоб відволікти хоч трохи. Коли прийшли на місце, Єрофеєв наказав роті сховатися у лісі, а сам заліз на сосну і з неї дивився у бінокль. Облаштованих позицій у комісарського загону дійсно не було. Жодного окопчика.

— На що вони розраховують? — нервував комполку. — Махновці, це ж тобі не якась банда, махновці вміють воювати! З ними так не можна!

Комполку побачив у бінокль, як ліворуч з’явилися його ескадрони. Заморені нічною гонитвою, але порядок тримали, готові до бою. Позаду тяглися чотири тачанки з кулеметами, прикривали відхід. Було від кого прикривати, бо ескадрони ще й половини лугу не пройшли, як з’явилися махновці. Одразу двома загонами, які, наче крила хижого птаха, розкинулися на два боки, щоб потім зімкнутися в оточенні. Єрофеєв подивився на загін Люшкова, а там наче і не помічали, що ворог вже поруч. Жодних рухів. Навіть тривоги не піднімали. Невже ж не бачать! Єрофеєв вже думав вистрелити, щоб привернути увагу, коли побачив у бінокль комісарів. Вони спокійно дивилися в бік махновців. То бачили ворога! Чого ж тоді нічого не робили?

Єрофеєв нервував, йому хотілося покурити, але він і так ризикував, що ото здерся на дерево, куди там ще курити. Помітить махновець, пустить кулю, а стріляли вони добре. Комполку далі спостерігав, як його ескадрони вже досягли позицій комісарів. Ось тут би відвести кінноту, згрупувати її, потім підпустити махновців, зупинити кулеметами з панцирників, а потім вже вдарити ескадронами. Але кінноту не групували, навпаки, розмазали по березі тонкою смужкою. Та що ж вони творять? Та хіба ж так можна? Комполку аж вдарив сам себе по лобу з відчаю. Не чекав такої дурості від комісарів, ой не чекав! Тобто зрозуміло, що вони були люди цивільні, у військовій справі багато чого не розуміли, але ж тут же повинні були бачити, що загнали самі себе у глухий кут! І самі загинуть і два ескадрони його погублять! А в нього ж і так кінноти мало, кожен вершник на рахунку!

Комполку нервував та прів, побачив, як махновці розгорнулися для атаки, як набирали швидкості й ось вже котилися лавиною, яку ніщо не могло зупинити. Єрофеєв навів бінокль на комісарів. Ліберман, Люшков і з ними той смішний німець. Ось Люшков кивнув рукою. Його люди в чорних шкірянках побігли до куп соломи, розгребли її, а там стояли ті три ящики, які возили з собою ще з вокзалу. Удари сокирою, і стінки ящиків впали.

— Господи! — видихнув Єрофеєв, хоч він же був командиром Червоної армії і не міг про Бога згадувати при підлеглих. Але дуже вже здивувався, бо побачив на місці ящиків три якихось одоробла, не схожі ні на що. Між одороблами бігав німець, Таузест, щось там чаклував, смикав, після чого одоробла зненацька почали густи і плюватися чорним димом. На що вони були схожі? Єрофеєву важко було з чимось їх порівняти. Вони були наче величезні люди, зроблені з заліза. Комполку навів максимальну різкість і побачив заклепки на їх чавунних тілах. Це були великі залізні люди, коли вони підвелися на чавунних ногах, то стали заввишки метри в чотири. Ось вони простягли до махновців свої руки. Махновці ж були вже поруч. Метрів сто, не більше!

— Чорт! — закричав Єрофеєв, але його ніхто не почув, бо на лугу почалася страшна стрілянина. Комполку притиснув бінокль до очей і бачив, як з рук залізних людей почали вириватися шматки полум’я. Коли придивився, то зрозумів, що руки у тих людей закінчувалися кулеметами. По два на кожній, наче величезні пальці смерті, які тицяли у махновців і сікли їх вогнем. Більш того, залізні люди почали сунутися на махновців! Крокували незграбно, наче п’яні дядьки, хиталися, але сунули вперед! І стріляли, стріляли, стріляли! Сікли, розносили все в мотлох! Махновці стріляли у залізних людей, розвернули свої тачанки, щоб відповісти з кулеметів, але не встигли, бо їх накрив вогняний вал. Три залізних людини, шість рук, на кожній по два кулемета. Дванадцять кулеметів, які не зупинялися і на мить! Хвилі вогню косили все підряд!

Махновці, хто ще залишився живий, почали тікати. Ось тут би вдарити двома ескадронами, гнати і рубати! Але комісари не віддали наказу. Більш того, Люшков особисто зупинив командирів ескадронів, які хотіли вдарити по ворогу, що втікав. Чому? Єрофеєв не розумів, але він знав, що якщо у бою трапляється шанс, то ним треба користатися. Зліз з дерева і наказав роті вдарити самостійно. Повів солдат у атаку. Вискочили з лісу на луг, встигли зачепити і покласти кілька десятків махновців, але інші втекли, бо були верхи. Єрофеєв стріляв їм услід.

— Товаришу, командире, сунуть! — закричали йому солдати. Комполку побачив тих залізних людей, що вилізли з ящиків. Вони потроху наближалися, вже не стріляли, але якось недобре озиралися своїми чавунними головами. Руки з кулеметами опустили і чимчикували, ледь тягнучи свої залізні ноги.

— Тікай! Тікай! — це до роти мчав верхи і кричав комісар Ліберман.

— Що? — не второпав Єрофеєв. Від кого це він повинен тікати? Махновці розбиті і зараз самі тікають так, що не наженеш.

— Тікай! — волав Ліберман та махав рукою. Залізні люди зненацька почали піднімати руки. І Єрофеєв все зрозумів.

— До лісу! Відступаємо! — закричав комполку. І вся його рота побігла за ним до лісу. Окрім сімох бійців, які порпалися у речах загиблих махновців. Хтось чоботи знімав, хтось шаблю вподобав, один з годинником вже був. Запрацювали кулемети. І всі семеро впали, як отава, скошена гострою косою. Ті ж, хто побіг за комполку, сховалися у лісі, припали до землі і спостерігали, як залізні люди пішли далі. Гули двигунами, пахкали димом, неквапливо озиралися навкруги. Пройшли ще десь із півкілометра, а потім двигуни почали кахикати і один завмер. Потім ще один, нарешті скам’янів і останній. Вони не просто зупинилися, а склалися, наче лягли на землю. Останні гуркоти двигунів, і запала тиша. До залізних людей поїхали на панцирнику комісари і Ульріх Туазест. До них побіг і Єрофеєв. Зупинилися біля одоробл. Ульрих почав оглядати їх, щось белькотав по-своєму.

— Що це таке? — спитав Єрофеєв, який важко дихав і весь упрів.

— Це нова зброя, Андрію. Механічні солдати! — пояснив радісний Ліберман. — Ти бачив, які вони в дії!

— Але чому вони стріляли по своїх?

— Тому, що не можуть розрізнити свого і чужого, — пояснив Люшков. — Ми над цим працюємо, але поки що успіхів небагато. Вони розрізняють людину і налаштовані вбивати її. Навчити розрізняти, що то саме за людина, де свій, де чужий, ми поки що не можемо.

Люшков спитав німецькою Туазеста. Той щось відповідав, помітно, що був у захваті: кричав, блискав очима, бігаючи навколо своїх залізних кулеметників.

— Товариш Туазест каже, що машини майже не пошкоджені, кілька подряпин, не більше. Використали менше половини боєзапасу. Тобто, якби ми залили в них ще більше гасу, то вони б могли наступати і далі. Непогано! — розповів Люшков.

Єрофеєв підійшов до залізних людей. Чавунні ноги, тулуб, у середині якого був схований двигун, руки, на кожній з яких були закріплені по два кулемети. Набої поступали до кулеметів зі спеціальних ящиків за спиною. Єрофеєв постукав по оболонці залізних людей. Товста. Такій не страшні кулі. Хіба що тільки з гармати їх можна зупинити.

— Ну як тобі? — спитав Ліберман.

— Та потужно. Тільки вони не дуже маневрені. — Єрофеєв не хотів визнавати, що якісь механізми можуть замінити його солдатів.

— Так, це є. Але головний недолік — вартість. Ці механічні солдати дуже дорогі, занадто дорогі, — розповів Люшков. — Отої валізи золота, що ви добули, вистачить в кращому випадку на десяток таких машин. Не більше. Але цього ж замало. Тому і прибули сюди, сподіваємося, що ваш велетень буде в дії не гірший, а у виробництві дешевший. До того для залізних солдатів нам треба закуповувати запчастини в Німеччині, але ми не можемо залежати від когось у такому важливому питанні, як оборона. То будемо зараз ловити велетня. Прямо ось тут. Везіть сюди полонених.

— Тільки дівчину? — перепитав Єрофеєв.

— Та ні, усіх трьох, — наказав Ліберман. — Можна буде на тих двох випробувати Шпиля.

Комполку скривився, але він був військовий і звик виконувати накази. Послав за полоненими цілий ескадрон. Скоро їх привезли. Залізних людей вже сховали в ящики, а з двох Возів вивантажили кайдани і мотузки. Привезли і професора Бар-Кончалабу, як головного фахівця з чудовиськ.

— Ви його будете присипляти? — спитав комполку.

— Ні. Він же нежива істота, то снодійне для нього неефективне, — пояснив професор.

— Тоді як?

— Чесно кажучи, не знаю. Боюся, що велетня ніяк не зупинити, — професор зітхнув.

— Оце ще, спеціаліст! — презирливо скривився Ліберман. — Дівчина вміє заспокоювати велетня, — кивнув на Міру. — Нехай його приспить, ми зв’яжемо велетня і доправимо у Москву для досліджень.

— А якщо вона щось йому нашепче не те? — спитав матрос Жникін, який очолював охорону полонених. — Вона затята контра!

— Якщо щось піде не по плану, то ось той товариш накладе головою, — Ліберман вказав на Чета. — Чуєш, красуне, здається то буде тобі досить неприємно. Чи не так? — звернувся комісар до Міри і посміхнувся, веселий та задоволений власного хитрістю. Міра не відповіла. — Ну і того теж до стінки, — комісар показав на Дубківського.

— Славко! — зненацька аж зойкнув Бар-Кончалаба. — Славко! — професор плеснув долонями і побіг до воза, на якому сиділи полонені. — Славко!

— Стій! — закричав Жникін і наставив маузер. — Стій, контро!

— Це мій син! Син! Славику! — професор хотів пробігти до воза, але Жникін його не пустив. — Пропустіть мене, будь ласка! Це ж мій син!

— Твій син — контра! І буде розстріляний! — гримів Жникін.

— Ні! Ні! — Бар-Кончалаба кинувся до комісарів, впав їм у ноги, цілував запилені чоботи. — Товариші комісари, дорогенькі, врятуйте хлопця! Єдина дитина! Він — романтик! Мрійник! Він нічого поганого не робив!

Комісари подивилися один на одного.

— Ти диви, яка історія, — закрутив головою Ліберман. — А чого у нього прізвище Дубківський, а в тебе Бар-Кончалаба?

— Він мамине узяв. Жінки моєї, Фросі Яківни, прізвище. Ми з ним трохи посварилися, ось він і вирішив прізвище змінити. Бар-Кончалаба йому здавалося недостатньо українським, а він книжок перечитав гори й ото патріотом став, мазепинцем. Але то таке, просто він мрійник, мрійник! Врятуйте його! — Бар-Кончалаба цілував чоботи, хапав комісарів за ноги.

— Ганьба! — закричав зненацька Дубківський. — Ти був раб і рабом залишився! Ненавиджу тебе! Ти зрадив маму, зрадив Батьківщину! Ганьба! Не вмів жити достойно, то хоч не заважай мені достойно померти!

— Яка драма! — засміявся Люшков. — Ну добре, закінчуйте цей балет. Нам велетня треба ловити. Значить, так, вкопати стовп, дівку прив’язати до нього. Красуне, коли дам наказ, почнеш співати. Коли велетень прийде, то заспокой його і приспи. Ми його зв’яжемо. Кайдани, ланцюги та мотузки кріпити ось сюди! — Комісар показав на вже вбиті у землю товсті дубові палі. Їх було кілька десятків. — Коли зв’яжемо добре, подивимося на його поведінку. Може, почекати доведеться, а може, одразу на станцію повеземо. Все зрозуміло?

— Відпустіть їх, — сказала Міра і кивнула у бік Чета та Дубківського.

— Що? — завалував Жникін і кинувся на Міру з кулаками. — Закрий рота, контро!

— Припинити! — гаркнув Люшков. Підійшов до Міри, обмінялися поглядами.

— Відпустіть їх, і я зроблю все, що ви скажете. А як ні, то буду мовчати, — сказала вона.

— Дівчинко, ми ж можемо і примусити тебе співати, — пригрозив Люшков.

— Ні, не можете, — вона говорила тихо і дивилася комісару в очі.

— Товаришу комі… — намагався встряти Жникін.

— Цить! — гримнув на нього Люшков, дивився Мірі в очі, вивчав її.

— Відпустіть їх, а я зроблю все, як треба. І приманю і присплю, сповинете його і повезете, — сказала Міра. Люшков замислився, знову дивився їй в очі.

— Ну добре, — нарешті кивнув Люшков. — Відпустіть їх.

— Але… — Жникін хотів сказати, що так не можна, відпускати ворогів революції.

— Виконувати наказ! — гримнув Люшков, скрививши свої пишні губи. Він був зовсім молодий, але вже вмів говорити так, щоб люди слухалися. То Жникін розв’язав руки Чету та Дубківському. — Дивись, дівчинко, якщо ти щось задумала, то і тебе вб’ємо, і їх знайдемо, — прошепотів їй Люшков. Міра кивнула головою. Вона не сумнівалася, що її вб’ють.

Чета й Дубківського розв’язали. Штовхнули прикладами, щоб ішли геть. Але Чет залишився на місці.

— Я не піду.

— Підеш, — сказала Міра і подивилася на нього. Так подивилася, що він опустив очі. Кивнув.

За кілька хвилин Чет та Дубківський вже бігли до лісу поруч. Коли зникли у кущах, Міра почекала ще хвилин десять. Потім її прив’язали до стовпа, а бійці сховалися у копицях сіна, яких навезли з усього лугу. Міра заспівала, але жодної реакції.

— Дайте їй гучномовець, — наказав Люшков. З панцирника принесли потрібну апаратуру. І ось уже голос Міри залунав над всім лугом, легко перестрибнув Ворсклу і понісся далі. Майже одразу пролунало ревіння. — Засмоктав, як сом макуху! — радісно зашепотів Люшков.

— Чуєш? Земля трясеться, — схвильованим голосом сказав Ліберман.

— Біжить до неї, дурень.

Земля дійсно тряслася. Спочатку ледь-ледь помітно, потім все сильніше. Комісари дивилися у біноклі. Єрофеєв теж. Він першим помітив Шпиля.

— Чорт! Он він! — вказав комполку.

І всі побачили, як полем на іншому березі Ворскли біг велетень. Справжній велетень! Навіть на великій відстані видно було, який він здоровезний. І як швидко біг. Точніше, не біг, а майже летів, потужно відштовхуючись від землі своїми товстезними ногами. Від ударів його ніг земля і тремтіла. Шпиль стрімко наближався, ось стрибнув і легко перелетів через Ворсклу, наче то була не повновода річка, а канавка якась. Ось вже гепнувся на цьому березі і земля так затремтіла, що деякі і попадали! Почулися зойки жаху. Такий він був здоровезний! Ці його ноги, завтовшки з віковий дуб кожна! А руки, товсті та м’язисті! А чого варті були кулаки, кожен з яких був розміром зо три найбільших гарбузи! Земля вже аж ходором ходила, наче при землетрусі, аж поки Шпиль не зупинився перед Мірою. Заревів так, що, здавалося, небо зараз впаде на землю. Почав дубасити себе кулаками у груди, аж вогні вибивав. Потім сів поруч. І зненацька рик його перейшов у муркіт. Він муркотів, наче кіт! Вказівним пальцем обережно торкнувся Міри. А його ж палець був завтовшки з чоловічу ногу! Щось мугикнув дівчині. Міра відповіла щось ласкаве, а потім знову заспівала. Колискову. Шпиль влігся біля неї, голову поклав так, щоб бачити її, носом ледь не торкався. Міра все співала, і він закрив очі. Кілька хвилин, і він вже спав, спав, посміхаючись, наче дитя, що тільки-но посмоктало маминої циці і зараз бачило якісь щасливі сни.

Люшков махнув рукою. З-за копиць сіна вийшли бійці й обережно стали наближатися до Шпиля. Всім було дуже страшно, всі тремтіли і втирали піт з побілілих облич. Варто було Шпилю тільки сіпнутися, як всі зупинялися і припадали до землі. І це ж були не прості солдати, а бійці спеціального загону з використання чудовиськ! Вони багато чого бачили, але ось такого — ні. Люшков змушений був особисто вести своїх людей до Шпиля. Тремтів, боявся, підбадьорював себе думками про революцію, про світле майбутнє. Наблизилися, почали в’язати чудовисько. Воно було, прокинулося, але Міра почала співати, заспокоїла, і Шпиль вже не чинив опору. Десь за півгодини був припнутий до землі кайданами, мотузками та ланцюгами. На шию йому одягли величезний ошийник, який терміново зробили у Москві робітники заводу Червоної Пресні. Шпиль намагався пручатися, але Міра заспокоїла, і він спав далі, вже припнутий і сповитий.

— Ну як тобі? — спитав пошепки Ліберман.

— Не чекав, що такий величезний, — визнав Люшков.

— А ти б бачив його в бою! Як він розкидає усіх! Всю Вовчу дивізію за кілька хвилин потрощив! Ото сила!

Ульріх Туазест щось сказав Люшкову.

— Товариш Туазест каже, його механічні солдати легко б справилися з цим велетнем, — переклав Люшков.

— Ой, сумніваюся. Вони занадто повільні. А цей, ти ж сам бачив, як він перемахнув Ворсклу одним стрибком! — У Лібермана аж у горлі пересохло від захоплення чудовиськом.

— Та бачив, — кивнув Люшков, сам вражений.

До комісарів підійшов професор Бар-Кончалаба. Він був у піднесеному стані, бо його сина відпустили, а тут ще у руки попався сам Голем, про якого він багато писав, але ще жодного разу не бачив.

— Здається, він зроблений з тіста, — сказав професор.

— Що? Та від нього кулі відскакують! — не погодився Ліберман.

— А ви спробуйте вистрелити у черствий хліб! — посміхнувся професор.

— Але як він не розмокає? — здивувався Люшков.

— Мабуть, застосовувалися якісь спеціальні домішки. Я ось нашкріб дещо, — професор показав кілька крихт, які здер зі Шпиля багнетом. — Треба це дослідити, можливо, вдасться встановити рецептуру виготовлення. Це ж вона вам потрібна?

— Так, професоре, вона. Дуже потрібна, — кивнув Люшков.

— А ще треба обшукати будинок фон Шпіла, — попросив Бар-Кончалаба.

— Ми обшукали, нічого там немає, — доповів Ліберман.

— Ви ж не знали, що шукати.

— А ви знаєте? — Ліберман невдоволено подивився на професора.

— А я знаю, — примирливо посміхнувся той.

— І що?

— Мішки чи склянки з речовинами, можливо, інструкції. Фон Шпіл славився своєю ґрунтовністю у справах. Він точно б узяв у рабина щось таке, що допомогло б ремонтувати цього велетня. А де ремонт, там і виробництво.

— Професор правий. Товаришу Єрофеєв, треба відправити ескадрон до будинку фон Шпіла і провести там ретельний обшук. Візьміть із собою професора. Слідкуйте, щоб не втік, відповідаєте головою, — сказав Люшков.

— Та навіщо, ви ж знаєте, що я за радянську владу! — аж трохи образився Бар-Кончалаба.

— Професоре, вас арештували, коли ви намагалися втекти з Харкова на південь, до денікінців. А ще у вас син — петлюрівець. То у нас немає причин дуже вже вам довіряти. Якщо зробите цю справу, тоді поговоримо, а поки що ви вважаєтесь арештованим. Товариш комполку, відправляйте людей, — наказав Люшков Єрофеєву. — Борю, а ти терміново відправ телеграму до Москви. Нехай готують для Нього місце. Десь за містом, щоб не лякати обивателів, — кивнув у бік Шпиля. — Заковуйте його!

На Шпиля вже одягли великі металеві кайдани, що зв’язали йому руки і ноги. Чекали, поки з міста приїде великий віз, на якому Шпиля доправлять до станції.

У лісі бігли Чет та Дубківський. Ось Чет зупинився.

— Швидше, вони можуть вислати погоню! — прошепотів сотник.

— Я залишаюся.

— Що?

— Вона там, — кивнув Чет у бік лугу. — Не можу покинути її.

— Ти їй нічим не допоможеш!

Чет кивнув, він був згодний, що допомогти не міг. Але він все одно повертався.

— Чете, вони ж розстріляють тебе! Мірі цим ти не допоможеш!

— Я не здаватися іду. Просто хочу бути поруч.

Чет пішов до лугу. Дубківський постояв, деякий час вагався, а потім плюнув і пішов за Товаришем. На краю лісу залізли на дерево, спостерігали за тим, що відбувалося на лугу. Як з’явився Шпиль, як його зв’язали.

— Ну і здоровань! — у захопленні прошепотів Дубківський.

— Та бугай, — злісно сказав Чет, який аж скривився, коли Шпиль торкався Міри пальцем, коли влігся поруч з нею і підкорився їй.

Дивилися, як до Шпиля підходить професор Бар-Кончалаба, оглядає чудовисько, просить подряпати його багнетом, збирає надряпане.

— То це твій батько? — спитав Чет.

— Ні! — крикнув Дубківський.

— Тихо ти, дурню! — прошепотів Чет. Сотник і сам зрозумів, що дарма кричав. Посиділи на дереві, крик начебто не почули.

— Він не мій батько.

— Він же казав, що твій.

— Він мені не батько, і все!

— Ти образився на нього?

— Він зрадив маму! Розлучився з нею заради якоїсь хористки! Яка обдурила його, забрала усі гроші і зникла! Він, щоб заробити, почав писати оту книгу «Сто чудовиськ України». Точніше, у нього вона звалась «Сто чудовиськ Малоросії»! Щоб цензура пропустила! Бо ж цензура вважала, що немає ніякої України! Є тільки південно-західні губернії! І він з цим погодився! Не протестував! Він же не тільки дружину зрадив, він і Батьківщину зрадив! В нього ж предки були з козаків, і Кончалаба — козацьке прізвище! Але він казав, що занадто мужицьке, додав собі оте Бар, яке здавалося йому шляхетним! А ще ніколи рідною мовою не розмовляв, тільки російською! Про дворянство мріяв! Зрадник! Тьху! — у запалі шепотів Дубківський і смачно плювався.

— Тихіше ти, — заспокоював його Чет. — І не можна так про батька.

— Він мені не батько!

— Батьків не обираюсь.

— Батьки так не вчиняють! Піти з родини! Не те щоб там гульнути крадькома, а саме розлучитися, зганьбити маму! Таке не можна вибачити!

— Тихо! Диви! — сказав Чет і схопився рукою за бік. Там, де завжди в нього був револьвер, але не зараз. З полону вони вийшли без зброї.

Чету знадобився револьвер, бо матрос Жникін, розлючений тим, що йому довелося відпустити двох ворогів революції, підбіг до Міри.

— Ну що, сучко, думала втекти від караючого меча трудового народу? Чого ото смієшся? Що, смішно тобі? Смішно? Зараз тобі не буде смішно! — Жникін відв’язав дівчину від стовпа, схопив за волосся і потягнув за собою. — Чудовисько привела, тепер ти не потрібна, тепер я тебе до стінки! По всій строгості революційного правосуддя! Кулю в лоба!

Міра пручалася, але в неї були зв’язані руки та ноги, намагалася вдарити матроса головою, але Жникін цього разу ухилився.

— Я тобі покажу буцатися, коза! — він ударив її кулаком в обличчя, тягнув далі, Міра застогнала. Цей стогін почув Шпиль. Прокинувся і загарчав. Жникін з переляку підстрибнув і залишив Міру. Але швиденько знову схопив її, поставив на коліна і наставив на неї маузер. У нього колись був маузер з дарчим написом від самого Льва Троцького, який відзначив його мужність. Той маузер забрали, коли матрос потрапив у полон до Вовчої дивізії. Тепер у нього був інший маузер, але Жникін поклявся, що заслужить новий дарчий напис «Залізного Фелікса».

— Шпиль! — закричала Міра якомога відчайдушно.

— Що ти кричиш? Не допоможе тобі твоє чудовисько! За зраду трудового народу і світової революції! — проголосив Жникін. Шпиль побачив ствол маузера, наставлений на Міру, побачив її перелякане обличчя, сльози на очах. Він заревів і почав смикатися з такою силою, що аж земля затремтіла. — Приговорюю тебе до смерті!

— Припинити! — закричав Люшков, який почув, що Шпиль прокинувся. Комісар вибіг із тіні. — Припинити! — Але Шпиль так гарчав, що Люшкова було не чути.

— Здохни, сучко! — Жникін приставив маузер до голови Міри. Здавалося, його вже ніщо не могло зупинити, коли Шпиль зненацька відкусив собі шматок язика, заричав від болю і плюнувся ним. Здоровезний такий шматок, розміром з цеглину, він прицільно полетів і збив Жникіна з ніг.

— Шпилю! — закричала Міра.

— Закрийте їй рота! — наказав Люшков.

— Шпилю, рятуй! — кричала Міра. До неї кинулися бійці спеціального загону. Накрили шкіряною курткою, повалили на землю.

Шпиль далі смикався у кайданах, ревів і божеволів усе більше.

— Накрийте йому голову! Щоб нічого не бачив! — закричав Люшков. На Шпиля спробували натягнути величезне покривало, яке зрізали зі сцени міського театру. Але Шпиль так загарчав, що покривало кинули. Шпиль рвонувся, щоб підвестися. І ось, наче корок, з землі вилетів перший стовп, який його тримав. — Ще кайдани! В’яжіть його! — перелякано заверещав Люшков, який побачив, що ситуація починає виходити з-під контролю.

Увесь загін комісара Люшкова кинувся на Шпиля, заплутували його у нові ланцюги, забивали в землю нові палі, намагалися притиснути велетня до землі. І це вже майже вдалося, Шпиль почав потроху вщухати, коли Мірі вдалося вилізти з-під куртки і закричати «Шпилю! Шпилю!» Її швидко заткнули, сунули до рота кляп, але було вже пізно. Шпиль наче вибухнув, оскаженіло заревів і рвонувся з небувалою силою. Він підвівся, не дивлячись ні на що! Ланцюги лускали, як павутиння, а як не лускали, то видиралися з землі разом зі стовпами, до яких були прив’язані. Мотузки рвалися, наче зроблені з паперу. Шпиль підвівся і заревів гучніше за грім. Він був переповнений люттю, навіть дивитися на нього було страшно.

У цей момент Ульріх Туазест, який раніше всіх зрозумів, що на кайдани та мотузки надії вже не було, побіг до залізних людей з великою каністрою. Ледве тягнув її. Почав заливати гас у баки. Бійці з загону комісара Люшкова зробили останню спробу стримати Шпиля, накинули на чудовисько нові канати та ланцюги, намагаючись звалити його з ніг, таки прикути до землі. Але Шпиль повів плечима і бійці розлетілися навсібіч, наче мухи. Шпиль підвівся, розірвав кайдани на руках та ногах, струсив із себе залишки ланцюгів і мотузок, кинувся шукати Міру.

— Панцирники сюди! — закричав комісар Люшков. — Вогонь!

Бійці почали стріляти по Шпилю, але той не помічав пострілів. Біг, принюхувався, шукав Міру, яку кілька бійців за наказом комісара Люшкова тягнули до лісу. Нарешті помітив її, кинувся до неї. Деякі бійці Люшкова спробували зупинити чудовисько, такі смішні зі своїми гвинтівками поруч з ним. Шпиль розкидав їх, наче відмахувався від комах. Тих, хто тягнув дівчину, просто розчавив своїми кулаками. Ось вже був біля Міри, схопив її обережно, наче ніжну квітку, підніс до свого обличчя. Посміхнувся їй. Навіть не помітив, як поруч загув двигун одного з залізних людей. То Ульріх Туазест запустив. Ось ще одного і ще. Всі троє почали свій рух до Шпиля. Бійці загону комісара Люшкова, що ще залишалися на лузі, кинулися навтьоки. І сам комісар разом з Ліберманом побігли до панцирників.

Залізні люди гуркотіли і наближалися, а Шпиль не звертав уваги на них, він був щасливий від того, що знайшов Міру. Дивився на неї і посміхався. Перший з залізних людей побачив Шпиля і підняв свої руки з кулеметами. Шпиль помітив цей рух і загарчав, наче попереджав, що не треба нападати. У ту саму мить обидві пари кулеметів на руці залізної людини почали стріляти. Шпиль ледве сховав Міру за спину і прийняв кулі собі на груди. Вони вибивали на його тілі шрами. Шпиль стрибнув убік, ухилився від пострілів і кинувся до залізної людини. Та знову навела кулемети на нього, стріляла далі. Шпиль знову стрибнув убік, він був швидший, два кроки — і ось він вже досяг залізного солдата, схопив його одною рукою за голову і відірвав її. Залізна людина, наче здуріла, почала стріляти аби куди. Шпиль схопив супротивника за тулуб, легко підняв це багатопудове тіло і кинув його на землю. Потім стрибнув зверху, почав трощити залізну людину ногами. Переможно заревів і подивився на Міру, яку увесь час тримав у руці. Він хизувався перед нею своєю перемогою. При цьому не подумав, що на нього насувалися ще дві залізні людини. Вони почали стріляти. Шпиль загарчав, прикрив Міру собою, знову стрибнув убік, ухилився від куль, стрибнув, побіг, ще стрибнув. Залізні солдати ніяк не могли узяти його на приціл, крутили кулеметами, але ті завжди били туди, де Шпиль був лише мить тому. І він наближався. Тримав одну руку за спиною, руку з Мірою. Стрибнув і відірвав голову ще одного залізного солдата, а потім повалив і відірвав ногу. Стрибнув до останнього залізного солдата, повалив його і почав топтати. Трощив всією своєю вагою цей складний механізм. Стрибав і кричав так, що у всіх, хто був неподалік, закладало вуха.

Ось усе вже було закінчено. Шпиль показував Мірі залишки механізмів, гарчав, збуджений та гордий. Вона помітила рани на його грудях. Справжні рани, з яких цибеніла кров. Дивувалася. Вона ж бачила, як у Шпиля потрапив снаряд, і нічого. А тут рани від куль, нехай і кулеметних, але куль. Багато ран. Цілі потічки крові! Міра рвала рукав своєї сорочки і намагалася зупинити, кров. Шпиль задоволено бурмотів. Міра помітила панцирники.

— Шпилю, милий, тікай!

Шпиль не розумів. Він дивився на неї і нічого більше не чув і не бачив.

— Генріху, він розкидає нас, як бліх! — закричав Ліберман Люшкову. — Треба відступати!

— Я не відпущу його! Готуй сітки! — Люшков теж кричав. Він побілів, у нього були божевільні очі і він дійсно не збирався відступати.

— Його не зупинять сітки!

— Ними ми спіймали дракона!

Панцирники спецзагону вишикувалися підковою і посунули на Шпиля, який все дивився на Міру і мугикав. Вона кричала йому, що треба тікати, але він тільки облизувався і посміхався своїм грубим та страшним обличчям давнього ідола.

— Вогонь! — закричав Люшков. І встановлені на панцирниках гарматки вистрелили гарпунами, до яких були прив’язані мотузки, а до них вже сітки. Ці сітки сповили Шпиля. — Жени!

Панцерники додали швидкості, звалили Шпиля з ніг, намагалися потягнути його, але він був занадто важкий, він пручався, а потім підвівся і загарчав. У одній руці все так же тримав Міру, а другою почав дерти сітки. Потім схопив один з канатів, зупинив панцирник, який той канат тягнув. Шпиль рвонув на себе, ще і ще, він тягнув одною рукою, а коли треба було перехопити, то хапав канат пащею. Водій панцирника тиснув на газ, двигун натужно гув, колеса виривали шматки землі. Але техніка не могла протистояти чудовиську. Шпиль тягнув далі. Ось вже панцирник був поруч. Шпиль схопив його, підняв одною рукою, а потім гупнув об землю. З дверей панцирника вивалилися скривавлені люди. На інших панцирниках почали рубати мотузки і тікати. Шпиль встиг перекинути декілька з них, а потім побіг до Ворскли. По ньому стріляли солдати Єрофеєва і кіннота, що стояла біля берега. Шпиль прикривав собою Міру.

Стрибнув з розгону. Але колишньої сили вже не мав, до протилежного берега не долетів. Впав у воду, підхопився, вода йому була по груди. Пішов до берега, важко виліз на нього і побіг, скоріше швидко почвалав далі. Його хитало, видно, що ноги вже не дуже слухалися його, але він не зупинявся, тікав, тримаючи в одній руці Міру.

— Сигнальний вогонь! — закричав Люшков, який тільки-но виліз з розтрощеного панцирника. Увесь у крові, зі страшним поглядом людини, що пережила найбільшу поразку в житті. Хтось з бійців пустив у повітря ракету, яка вибухнула червоним стовпом.

— Що це? — спитав Ліберман, який ховав під кашкет свої великі вуха, а потім витирав кров із заюшеного обличчя.

— Аероплан полетить за велетнем, — неохоче пояснив Люшков.

— Ти бачив, що він може? — тихо спитав товариша Ліберман.

— Бачив, хай йому грець! Він потрібен нам, — прошепотів Люшков і сплюнув вибиті від удару об стінку панцирника зуби.

До них підбіг Єрофеєв.

— Як ви?

— Та живі, — Люшков поправив свою шкіряну курточку, витер з неї кров. Чутно було, як стогнав і плакав над залишками залізних солдат Ульріх Туазест. Плакав так, наче це загинули його діти, а не бездушні механізми. Страшно плакав, рвав на собі волосся. Люшков невдоволено подивився на німця. — Що ж, товаришу Туазест, херня виявилися ваші механічні солдата у порівнянні з цим велетнем. Повна херня, не витримує порівняння!

— Його звати Шпиль! — підбіг професор Бар-Кончалаба, який спостерігав за боєм з безпечної відстані. — би ж чули, що та дівчина звала його саме так, і він відгукувався. Його звати Шпиль! А найдивніше те, що з нього зацебеніла кров!

— Кров? Не може бути! Я бачив, як у нього снаряд потрапив, і жодної крові не було! — заперечив Ліберман.

— Та подивіться самі! Ось ходімо! — професор повів комісарів і показав їм великі плями крові. Калюжі прямо. — Це його кров! І він утратив її достатньо багато!

— Але раніше крові не було! — наполягав на своєму Ліберман.

— І не повинно було бути, — несподівано погодився Бар-Кончалаба. — Бо Голем, тобто Шпиль, він же нежива істота, йому не потрібна кров.

— Тоді що це? — показав Люшков на калюжі, які з червоних поступово ставали чорними.

— Це кров і це його кров, в не кров розірваних чи розтоптаних Шпилем солдат, — мовив Бар-Кончалаба і з розумним виглядом закивав головою.

— Але звідки в нього кров, коли її не повинно було бути? — аж загарчав Ліберман, якому здавалося, що професор з нього знущається.

— А ось це питання якраз для науки. Не знаю, чому кров з’явилася саме зараз. Але напевно можу сказати, що це свідчить про великі зміни в організмі Шпиля.

Над лугом, десь у височині, загуркотів аероплан. Кивнув крилами. Люшков замахав рукою в бік, куди побіг Шпиль.

— Це той аероплан, яким мене привезли з Харкова! — Бар-Кончалаба роздивлявся літаючий засіб.

— Як ти здогадався підготувати аероплан? — спитав здивований Ліберман товариша.

— Я ж кажу, що треба планувати не тільки перемоги, а й поразки. Я не виключав, що все піде не так, як я хотів, то підготував запасні варіанти, — пояснив Люшков.

— Що будемо робити далі? — спитав Єрофеєв.

— Готуйте людей в похід. Як тільки дізнаємося, де заліг Шпиль, відразу ж виступимо туди, — сказав Люшков, який вже трошки заспокоївся. — Залишки механічних солдат та панцирників повантажити на потяг і відправити до Москви. Може щось відремонтують. Товариша Туазеста теж туди. Терміново замовити та привезти до Охтирки найбільші ланцюги та морські канати! Здається, тільки ними ми можемо цього клятого Шпиля стримати.

— Слухаюся, — Єрофеєв побіг віддавати накази.

— Здається, я знаю, звідки кров! — скрикнув професор Бар-Кончалаба, який до того стояв замислений.

— І звідки? — недовірливо поцікавився Люшков.

— Шпиль закохався!

— Що? — Люшков презирливо зареготав.

— Так-так! Закохався! — наполягав професор. — У ту дівчину, ви ж бачили, як він на неї дивився! Він закохався! І завдяки цьому ожив! Перестав бути Големом, став людиною! Став смертним! Тепер його можна вбити і тепер у нього при пораненні тече кров!

Бар-Кончалаба аж стрибав на місці, у такому був захваті від власних думок.

— Дурниці, яке може бути кохання, коли він настільки її більший? — не погодився Ліберман.

— Коханню підкоряються всі розміри! — зауважив професор і став кивати головою з виглядом великого знавця цього питання.

— Професоре, це гнилий ідеалізм! Думати, що тіло може змінитися під впливом якихось почуттів, — роздратовано сказав Люшков. — Матерія — основа буття, то вона впливає на дух, а ніяк не навпаки! Якесь кохання не може вбити чи оживити.

— Пане комісаре… — почав було Бар-Кончалаба.

— Товаришу! — урвав його Люшков.

— Товаришу комісаре! Як це кохання не може вбивати, коли он скільки людей роблять собі край через нього?

— Дурнів ми не рахуємо.

— Але…

— Припинити цю розмову! — наказав Люшков. Подивився в бік лісу. — Як звуть того хлопця, якого вона попросила відпустити?

— Чет, Четвер Загорулько, — підказав Ліберман.

— Чет, що за ім’я таке дивне?

— Від Четверга, він у четвер народився, — пояснив Єрофеєв. — А навіщо він вам?

— Через нього можна впливати на ту дівку, — сказав Люшков. — Ми чимось можемо його зачепити? Є якісь важелі впливу на нього?

— У нас жінка, з якою він жив раніше. І дитина, — згадав Ліберман.

— Його дитина?

— Ні.

— Погано. Але все одно спробуємо, — кивнув Люшков і наказав принести йому жерстяний рупор, який знайшли ще в обозі Вовчої дивізії. Схопив його і почав кричати в бік лісу: — Чете, я знаю, що ти мене чуєш! Ти десь тут, ти не втік, ти дивився за тим, що тут відбувалося! Так ось, жінка, у якої ти жив на хуторі, і її син, вони в нас! Якщо ти зараз не прийдеш, ми розстріляємо їх. Чуєш? Ти знаєш, що ми не жартуємо. А ти, Дубківський, подумай про батька. Його теж чекатиме розстріл, якщо ти не повернешся! Ви почули мене, тепер думайте!

Люшков і всі інші деякий час дивилися у бік лісу, потім комісари сіли у єдиний вцілілий панцирник і поїхали до міста.