Одного разу на Дикому Сході

Розділ 6 Незвані гості

Чет, Міра та Дубківський вже майже здерлися на пагорб. Чет подивився на Міру.

— Як ти?

— Та нічого. Пом’яло та не переламало, — посміхнулася вона. Була спокійна, наче не побувала у щелепах здоровезного дуба, звідки її ледь змогли визволити. Дубківський у захваті дивився на Неї.

— А ти молодець, смілива, — сказав сотник.

— Якби була інша, давно вже б черваків у землі годувала, — Міра не хвалилася, просто розповідала, що і як. Не тремтіла, не плакала, була спокійна, все дивилася вперед, що там воно.

— Будинок! — побачила вона першою.

Чет з Мірою узялися за зброю, Дубківський подивився на них і теж схопився за гвинтівку. Наближалися. Серед високих сосен стояв будинок, складений з величезних кам’яних брил. Де такі й узялися тут, як їх сюди заперли? А ще он огорожа навколо будинку, з дрібнішого каміння. Висока, наче невеличка фортеця. З-за неї видно було лише вікна другого поверху будинку.

— Вікна цілі, — сказав Чет.

І всі на це звернули увагу. Дивно. Бачили і раніше панські будинки, але всі вони були пограбовані, з вибитими вікнами, з обдертими дахами, а тут стоїть собі цілесенький будинок. А то й палац. За розмірами це скоріше був палац.

— Наче і не грабували його, — здивувалася Міра.

— І тихо як, — додав Дубківський. І дійсно, тиша навколо, навіть пташку не співають. — Може, що спека?

Трійця наблизилася до воріт огорожі, легко їх відкрила. Далі попрямували до центрального входу у будинок. Він був прикрашений колонами, двері величезні, наче у церкві. Давно тут ніхто не бував, бо он вже травичка виросла на кам’яних сходах. Злізли з коней, припнули їх, прислухалися. Тиша навколо. Піднялися обережно сходами, тримали зброю напоготові.

— Двері ламали, — сказав Чет і вказав на сліди рубаного дерева і видертого металу.

Штовхнув їх, двері зі скрипом відчинилися. Далі ще одні двері. Теж зі зламаним замком. Зайшли, настовбичилися дулами, наче їжаки голками. Побачили великий зал з височенними стелями. Попереду камін, на стінах висіли опудала мисливських трофеїв, он де книжкові полиці до самої стелі, а це метрів вісім, не менше.

— Оце так бібліотека! — у захопленні прошепотів Дубківський і поспішив туди.

— Ціле все, — здивувалася Міра. — Наче ніхто сюди і не заходив.

— Та ні, заходили, тільки не встигли нічого узяти, — Чет присів біля темної плями на величезному килимі. Поруч ще кілька плям. Чет пошкрябав пальцем пляму. Роздивився. — Кров.

— Кров? — здивувався сотник.

— Так. Тут грабіжників убили, а тіла прибрали. Тільки ось плями не замивали! — Чет стиснув гвинтівку в руках і озирнувся, готовий до атаки.

— Господи, тут такі рідкісні книги! Та цій бібліотеці ціни немає! — аж скрикнув сотник.

— Тихіше! — зашипів на нього Чет.

— Веди нас до скарбів, — наказала Міра.

— Але ж ви віддасте їх Україні? — урочисто спитав Дубківський, який витягнувся струнко і поклав праву руку на серце.

— Ну звісно, — погодилася вона. — Все для України. Чет теж згоден.

— Я вам не вірю, — прискіпливо подивився на них сотник.

— Чому? — удавано здивувалася Міра.

— Ви не віддасте скарби заради України. Ви заберете їх собі! Ні, я не покажу вам, де скарби!

Чет наставив на Дубківського гвинтівку, але Міра підняла її ствол до стелі.

— Ти не віриш мені? — спитала вона Дубківського, і голос її почав аж тремтіти від образи.

— Не вірю. І не повірю! — Сотник закрутив головою, щоб збити гіпнотичну дію голосу Міри. — І не треба мене зваблювати! Я знаю, ти вмієш це, ти можеш задурити голову хоч кому, але на мене це не подіє!

— Ти знаєш, хто була моя троюрідна тітка? — спитала зненацька Міра. Вона не підморгувала і не посміхалася, не облизувала губи, вона була серйозна та трохи грізна.

— Звідки б я знав твоїх родичів? — здивувався Дубківський.

— Леся Українка! — урочисто промовила Міра.

— Що? — Дубківського наче підстрелили, так він смикнувся. — Що ти сказала?

— Мою тітку звали Леся Українка. Моя матір була з роду Косачів.

— Це правда? — у захопленні спитав Дубківський.

— Хіба б я могла про таке брехати? — голос Міри забринів від обурення.

— Але… але… Господи! Ти — родичка Лесі Українки?

— Так! Я з дитинства знаю всі її твори!

— Який улюблений? — ще намагався перевірити сотник.

— «Одержима»!

— О, це велика поема! — аж закричав Дубківський.

— Та тихіше ви! — зашипів на них Чет.

— То тепер віриш? — спитала Міра, у якої аж очі помокріли.

— Вірю! Тепер вірю! Ти — племінниця Лесі Українки! Ти не можеш не любити нашу Батьківщину! Ти справжня патріотка! Ходімо! — сказав Дубківський, що розчулився, бо вважав Лесю Українку за кумира, а тут ось зустрів її родичку.

— Куди йти? — спитала Міра, очі в якої вже були сухі.

— У будинку є підвал! Скарби мають бути там! Шукайте хід вниз! — впевнено сказав сотник.

Вони розійшлися по залі, щоб шукати хід. Дверей було багато, але жодні не вели до сходів униз, усі — в інші кімнати, так само багато оздоблені і цілі. Всі дивувалися, чому будинок досі не пограбували.

— Слухай, а точно мусить бути підвал? — спитала Міра за кілька хвилин по тому.

— Так, обов’язково! Я ж дивився проект будинку. На жаль, книга залишилася у людожерів, але в мене дуже хороша зорова пам’ять. Підвал є! Великі двері туди ведуть! Можуть бути прихованими. Шукаємо! — Дубківський заглядав під килими, смикав полиці з книгами.

Минуло ще хвилин десять. Чет побачив біля сходів, що вели на другий поверх, великий канделябр, оздоблений золотом та дорогоцінним камінням. Постукав по ньому, перевіряв, чи справді коштовний. Наче справді. Озирнувся, хотів узяти собі. Він не дуже-то вірив у ці балачки про скарби, він був тут, бо тут була Міра. Хотів узяти, але світильник виявився закріпленим. Смикнув його, напружився, щоб відірвати. Зненацька світильник почав відхилятися, наче важіль, пролунав гучний скрегіт. Дубківський так різко розвернувся, що вдарив себе вухами по обличчю, Міра навела гвинтівку на шум, Чет вже відскочив і сам теж стояв з гвинтівкою у руках.

— Що там, Чете? — спитала Міра.

— Хід! До підвалу! — спокійно прошепотів той.

Всі кинулися до Чета і побачили, що біля канделябра розійшлася підлога і під нею виявилися сходи, що вели кудись вниз.

— Я ось за світильник смикнув, — пояснив Чет.

— Таємний хід! У книзі про це не було! — закричав Дубківський. — Або фон Шпіл дороблював проект сам, або архітектор не все вказав.

— Тихіше ти! — наказав Чет. — Дай запальничку! — Він узяв кілька свічок, запалив їх. — Ну що, ходімо, подивимося, що воно там?

— Ходімо, — кивнула Міра.

Утрьох почали спускатися у підвал. Він був глибокий. Нарешті підлога. Кам’яні плити, здоровезні, як і брили, з яких був побудований будинок.

— Двері, — сказав Чет, який ішов першим. Дійсно, двері. Величезні, заввишки метрів п’ять. Як у палацах чи на вході до храмів. — Треба відчинити.

— А що це? — здивувався Дубківський і вказав свічкою на двері. Десь на висоті двох метрів видно було ручку. Наче звичайну по формі, тільки величезну, з метр завдовжки і сантиметрів тридцять у діаметрі. Вона стирчала паралельно підлозі.

— Нічого собі! — здивувався Чет. Нікому не доводилося бачити двірних ручок такого розміру.

Всі стояли й ошелешено роздивлялися ту ручку. Нарешті Чет навалився на двері.

— Зачинені. Потримай, — віддав Дубківському свічку, закинув гвинтівку за спину, відійшов, розігнувся, стрибнув і повис на ручці. Почав смикатися, хотів її зрушити з місця. — Тягни за ноги! Сотнику!

Дубківський віддав свічки Мірі, сам схопив Чета за ноги, потягнув. Зненацька ручка почала рух, нахилилася до підлоги. Четові руки попливли по ручці, і ось він вже летів на Дубківського. Покотилися підлогою, а двері відчинилися. І з темряви почулися якісь важкі і страшні подихи. За дверима щось було! Це щось стояло у темряві й роздивлялося Міру, яка тримала аж три свічки. Міра відчувала погляд. Вона намагалася не тремтіти, а силкувалася посміхатися, бо знала, що не можна показувати свій страх, коли дуже страшно. Міра зібрала всю свою волю та рішучість і посміхнулася. Хоча відчувала, як з дверей сунула якась страшенна маса. Така маса, що повітря вмить погустішало, їм стало важко дихати. Маса насувалася, незрозуміло, що це було, але зрозуміло, що щось жахливе та вбивче. Сунулося і сунулося на Міру, яка скам’яніло стояла і дивилася поверх свічок у страшну темряву.

— Тікай! Міро, тікай! — закричав Чет і почав стріляти.

Це було неправильно, йому треба було б притиснутися до підлоги і не подавати ознак життя, але Чет вихопив з-за плеча гвинтівку і висадив усю обойму в масу, що сунула з темряви. Але маса наче нічого і не помітила. Сунула далі, немов кулі для неї не існували. Чет вихопив гвинтівку в Дубківського, вистріляв усі набої і з неї, а масі хоч би що. Здавалося, що вона нескінченна. Що вона і є сама темрява! Вона сунула і сунула.

Дубківський, той був наче скам’янілий, а потім дрібнесенько так затремтів, боячись навіть уявити, з чим або з ким зіштовхнувся. Чет схопив гвинтівку за теплий ствол і кинувся в атаку, бив прикладом у темряву, бив наче об стіну, кам’яну стіну. Бив так, що розтрощив приклад і тільки тоді маса здригнулася, заревіла. Удар — і Чет, пролетівши поруч з Дубківським, улипнув у стіну, а маса почала сунутися на них. У темряві не було нічого видно, але зрозуміло було, що смерть наближалася, страшна і невідворотна смерть. Важке дихання, важкі рухи, важкий погляд двох очей, розміром з великі яблука, що світилися у пітьмі. Дубківський закрив очі й почав читати «Отче наш», Чет намагався підвестися, весь скривавлений після удару головою об стіну, смерть наближалася, і темрява робилася такою густою, що дихати вже було неможливо.

— Стій! — Крикнула Міра. — Стій, — сказала вона спокійно. — Стій, — сказала вона лагідно. — Стій, — прошепотіла вона так, як вона вміла те робити. А ще хрипко засміялася.

І смерть зупинилася. Зовсім поруч. Дубківський добре відчував холодну важкість, що була на відстані витягнутої руки. Вона важко дихала своєю міццю, достатньою, щоб розчавити їх усіх, як комах! Страшна мить! І сотнику чомусь стало прикро, що він помре з тими карикатурними вухами. Якось неправильно. Образливо. Наче блазень! Тільки не зараз! От нехай тільки позбавиться цих клятих лопухів! Тоді і вмирати можна! За Україну!

— Іди до мене, — сказала Міра якось млосно. — Іди сюди, хороший мій, — вона це казала, наче зверталася до коханого. — Іди сюди, моє звірятко!

І трапилося диво. Смерть, почувши голос Міри, почала віддалятися. Потроху, не поспішаючи. Вона сунула до Міри, яка так і стояла зі свічками: І в їх слабкому, полохливому світлі стало видно те, що ледь не вбило Чета та сотника. Людину. Хоча чи можна було назвати ту істоту людиною? Велетня. Метрів шість заввишки, метрів зо три завширшки. З руками, що були товщиною, як дві людини. За пикою грубою і тупою, з пащею, яка б могла легко переполовинити корову. Чудовисько, справжнє чудовисько, величезне та потворне, повзло до Міри.

— Що це в біса таке? — зашепотів Чет, який потроху приходив до тями після того, як вдарився об стіну. Чудовисько, почувши його голос, розгнівано рикнуло.

— Тихо, тихо, тихо! Спокійно! Мій хороший, спокійно, — сказала чудовиську Міра, сказала так, наче зверталася до дитинки, а не до дикого велетня, якого не брали навіть кулі. Сказала, і воно стихло, воно сіло біля неї і зачаровано подивилося. Це була дивна картина. Глиба, скеля, брила чогось грубого і надміцного поруч з Мірою, втіленням краси у тендітній, ніжній, витонченій формі. І сила вклонялася перед красою, підкорювалася їй. Дубківський від цих думок розчулився і заплакав. Це ж було так символічно!

— Хлопці, йдіть звідси, — сказала тихенько Міра. Вона дивилася в очі чудовиську і говорила наче йому. — Ідіть, я справлюся.

Дубківський струснув головою, приходячи до тями. Пішов до сходів і потягнув за собою Чета. Той пручався, хотів вирватися і кинутися на чудовисько, він не знав страху.

— Не лізь! Сховайтеся, — лагідним голосом не вимовила, а проспівала Міра. Велетень дивився на неї і зачаровано сопів. Чет таки скорився, вони з сотником піднялися нагору.

— Ти бачив це? — у захваті запитав Дубківський.

— Що це було?

— Це був велетень!

— Хто?

— Велетень! Чудовисько, зроблене з борошна й оживлене за допомогою кабали!

— Кого?

— Кабали! Це традиція жидівської містики. Бар-Кончалаба писав про велетня! Ніхто не вірив у це, всі вважали, що це вигадки, але ось виявляється, що так воно і було!

— Що було?

— Один з великих слобожанських панів заплатив великі гроші рабину з Відня за те, щоб той зробив йому величезного слугу! І той зробив велетня, який був відданий своєму господарю, наче собака, який був могутній та непереборний! Але професор чи то не знав прізвище пана, чи то не схотів його називати. В книзі не було прізвища! Ось тепер виявляється, що тим паном був барон фон Шпіл! Це він замовив собі велетня, він!

— Що він зробить з Мірою? — Чет не знаходив собі місця.

— Думаю, що нічого. Ти сам бачив, що він підкорився Мірі. Він міг убити нас у підвалі, але не зробив цього лише через неї.

— Я піду до нього!

— Ти загинеш сам і ризикуватимеш життям Міри, — намагався вгамувати товариша сотник.

— Але що робити? — аж застогнав Чет.

— Чекати! — сказав Дубківський. — І як же я відразу не здогадався?

— Про що?

— Що велетень живе у будинку фон Шпіла! Ну дійсно, це ж все пояснює! Ми дивувалися, що будинок цілий! Але ж хто його пограбує, коли тут такий охоронець!

— Чому його не брали кулі?

— Бо він завеликий. Для нього твої кулі, як для тебе укуси комара! До того ж його неможливо вбити, бо він — неживий!

— Як неживий? Він же рухається!

— Ну, рухатися, то ще не ознака життя!

— Мертві не ходять! — крикнув Чет, а потім згадав свою пригоду на війні, коли разом з Іваном Карповичем Підіпригорою зупиняли великий німецький наступ, що складався з трупів, оброблених спеціальним газом. Чет скривився.

— По-перше, той же Бар-Кончалаба, хоч і негідник, але професор, спеціаліст по чудовиськам, так ось він писав, що деякі мертві можуть ходити і навіть нападати на людей, — почав пояснювати сотник. — По-друге, між мертвими і живими є ще певний прошарок. Ні тих, ні сих! Голем звідти! Він не мертвий і не живий, він може ходити, може вбивати, ще багато чого може, але він неживий!

Чет застогнав і вдарив кулаками по стіні.

— Тихіше, — Дубківський подивився на Четове скривлене обличчя і здивувався. — Що з тобою, Чете?

Той відвернувся.

— Ти що, закохався в неї? Ну це ти дарма. Невже ти не розумієш, що ця Міра — вона надзвичайна жінка. Вона з тих, про яких краще забути, а не тримати у серці. Бо вона розіб’є його! — повчально сказав Дубківський і трохи патетично закотив очі. Чет дивився на нього з презирством. Плюнув і почав бігати будинком. Босоніж, тихенько, як кіт. Заглядав у кімнати, нишпорив по шафах. — Що ти шукаєш, Чете?

— Зброю.

— Навіщо?

— Я не можу без зброї.

— Ну, це правильна звичка у наш час, — погодився Дубківський. Він ходив з книжкою, яку узяв з полиць, щось вичитував, гортав сторінки. — А знаєш… — намагався він щось сказати.

— Цить! — зашипів на нього Чет, бо з підвалу пролунав якийсь звук. Чет кинувся туди, прихопивши з собою шаблю, яку зірвав зі стіни.

— Чете, не треба! — намагався зупинити його Дубківський. Навряд чи йому б це вдалося, але з підвалу залунав спів Міри. Спокійний, тихий. Не схоже, що вона була перелякана. Можливо, вона і зовсім не вміла лякатися. Коли витягли її з дуба, то була спокійною, наче її з ліжка підняли. — Чете, зупинися, ти зробиш їй тільки гірше! — зашепотів Дубківський, і Чет завмер на першій сходинці до підвалу. Відступив на кілька кроків і сів прямо на підлогу, поклав шаблю на коліна. Він був напружений і ладний у будь-яку мить підхопитися і бігти вниз. — Та не хвилюйся ти так, Чете. Велетень не зробить Мірі нічого поганого. Кажу ж, він легко міг би вбити нас у підвалі, але вона зупинила його, він підкорився їй. То не зробить нічого, принаймні такого, чого б вона не хотіла. — Дубківський засміявся, але осікся, коли побачив звірячий погляд Чета. — Чого ти так дивишся?

Чет рубанув шаблею повітря.

— Я до того, що це дивно! — намагався виправдатися Дубківський. — Тобто ось Бар-Кончалаба пише, що велетень не має людських слабостей, тільки і вміє, що служити своєму господарю. Він був налаштований вбивати усіх чужих, а тут якась дівчина його зупинила. Дуже дивно, — Дубківський замислився. — Невже навіть на таку примітивну і дику істоту могла подіяти її краса? Він побачив Міру і вона стала світлим променем у темряві його життя? Мабуть, так!

Дубківський почав ходити залою. Мабуть, від розумування у нього прилила кров до голови, вуха почервоніли і напнулися справжніми вітрилами.

— Тихіше, — сказав Чет, невдоволений тим, що кроки сотника могло бути чутно у підвалі.

Дубківський почав ходити навшпиньки.

— Уяви, який сюжет! Красуня і чудовисько! Я бачив щось подібне у кіно. Але то кіно, а тут все насправді! Їх же можна буде показувати в театрах! — прошепотів сотник.

— Кого?

— Міру і велетня!

— Що? — обурився Чет.

— Знаєш, як люди будуть ходити на них? Валом валити! Повір мені, я два роки підробляв помічником антрепренера, — Дубківський аж наче засоромився цієї сторінки своєї біографії. — Ну, треба було ж якось заробляти на життя. То я знаюся на смаках публіки! Красуня і велетень! Такі великі афіші у три кольори! Білявка підкорила чудовисько! Слухай, йому треба вигадати ім’я! Щось із легендою! О! Шпиль! На честь барона, він же був майже батьком йому! Шпиль! Шпиль та Міра! Історія того, як нестерпна краса перемагає страшну силу!

— Тихо! — прошепотів Чет і прислухався. Спів у підвалі вщух. Нервові хвилини. Аж ось нарешті легкі кроки. Міра!

— Все! — Вона злетіла нагору так легко, немов у неї були крила. Чет дивився на неї, їв поїдом, наче хотів побачити бозна-що. Міра помітила цей погляд і засміялася. Їй помітно подобалося, що Чет ось так дивився.

— Де він? — спитав Чет, що засоромився і зніяковів перед нею.

— Я заколисала його.

— Чет дуже хвилювався. Мабуть, боявся, щоб чудовисько тебе не зґвалтувало, — сказав Дубківський. Чет схопився за шаблю.

— Я тобі вуха повідрубую!

— Припини, — наказала Міра. Зовсім тихенько, але цього вистачило, щоб Чет опустив шаблю. — У нас зовсім трохи часу.

— Чому? — здивувався Дубківський.

— Тому що за нами поспішають червоні. А може, і ще хтось, — сказала Міра. — Я подивилася, в тій кімнаті, де чудовисько спить, скарбів немає.

— А, ну так, скарби! — закивав головою Дубківський. — Я вже придумав вам зі Шпилем театральну кар’єру!

— З ким? — не зрозуміла Міра.

— Я назвав велетня, ну те чудовисько з підвалу, Шпилем. Напишу про нього книгу. Це буде Шпиль Дубківського. Ну, як ото кінь Пржевальського, до того ж…

— Але поруч там є кімната, — перервала Дубківського Міра. — Двері туди замкнені, якби якось можна було тихенько їх відкрити. Думаю, скарби саме там.

— Я зможу. — Чет кивнув. — Мені потрібна булавка.

Булавку знайшли в одній зі спалень. Пішли до сходів. Перед підвалом Дубківський схопив Чета й Міру за руки.

— Що таке? — здивувалася Міра.

— Ви ж пам’ятаєте про свою обіцянку? — урочисто спитав Дубківський, смішний у своїй серйозності з лопухами замість вух.

— Яку? — невдоволено нахмурила чоло Міра.

— Віддати скарб Україні! — сотник аж за серце узявся і задер підборіддя від урочистості моменту.

— А, так. Тільки давай швидше, а то ніяких скарбів не отримаємо, — попросила Міра.

Збігли вниз, запалили свічки, підійшли до дверей, які були ліворуч. Звичайні двері, явно розраховані не на велетня, а на людей. Замкнуті. Чет зігнув булавку і поліз до замка. Досить впевнено. Кілька секунд, щось там клацнуло — двері відчинилися.

— Звідки такі навички? — здивувався Дубківський. Чет не відповів. Ця підвальна кімната була схожа на кабінет. Стіл, ще полиці з книгами, кілька картин.

— Он ще двері, — вказала Міра. І дійсно, за робочим столом були ще невеличкі двері. Але Чет помітив сейф і кинувся до нього. Всі туди ж. Стояли, дивилися.

— Ну що, відкриєш таке? — спитав Дубківський.

— Інструмент потрібен, — закрутив головою Чет.

— Давайте подивимося, що за іншими дверима, — запропонувала Міра. Двері Чет легко відкрив, а за ними виявився цілий арсенал. Гвинтівки, пістолети, набої, динамітні шашки.

— Слухайте! Та барон наче до війни готувався! — здивувався Дубківський. — Навіть кулемет є!

Дійсно, був кулемет «максим». Дубківський роздивлявся його, а Чет перебирав динамітні шашки. Підійшла Міра, подивилася на нього.

— Думаєш, візьмуть сейф?

Чет кивнув.

— Тоді я йду до чудовиська…

— До Шпиля, називай його Шпилем! — перебив Міру Дубківський. — Шпиль Дубківського, тепер його будуть звати тільки так!

— Його можна теж… — Чет підняв руки з вибухівкою.

— Ні! Ви що! Це ж унікальна істота! Висока цінність для науки! — заперечив Дубківський. Але його не слухали.

— Не треба. Дуже ризиковано. Я його заспокою. Твоя справа — відкрити сейф, — вирішила Міра.

— Але… — почав було Чет, та Міра узяла його за руку, і цього було достатньо, щоб він погодився.

— Готуйся, — сказала вона і пішла.

Чет став обкладати шашками ручку сейфа біля замка. Дубківський йому присвічував.

— Слухай, а вибух не пошкодить те, що в середині? Там же можуть бути банкноти, цінні папери. Хоча вони зараз не варті того паперу, на якому надруковані, — розумував уголос сотник, поки Чет працював. — А золоту від вибуху нічого не буде. Правда ж? Хоча можуть постраждати діаманти! Ти знаєш, що діаманти — то те саме вугілля, тобто горить так само! Навіть краще вугілля! І якщо вибух, висока температура, воно може згоріти! Оце буде погано. Чуєш?

Чет знай собі майстрував біля сейфа, закріпляв вибухівку, потім тягнув бікфордів шнур до сусідньої кімнати.

— Це треба буди закрити вуха, щоб не пошкодило барабанні перетинки? Так? Я бачив, як один хлопець стояв біля гармати, вона вистрелила, а у нього кров із вух. Тут треба бути обережними, — Дубківський, мабуть, згадав про власні вуха, то одразу засумував і замовк. Чет підпалив свічкою шнур, і вогник почав бігти до сейфа. Чет прикрив двері, хлопці сховалися за дубовою шафою. Чекали, потім — вибух. І ревіння Шпиля. Слідом спів Міри. Чет закричав, у нього в кожній руці було по револьверу, які він узяв з тутешнього арсеналу. Дубківський спробував зупинити Чета.

— Зачекай! Нехай Шпиль заспокоїться!

Та Чет вирвався і побіг. Але ревіння стихло, а Міра все співала. Чет стояв біля дверей до кімнати чудовиська. Потім повернувся до сейфа, побачив знесені вибухом дверцята. Всередині горів папір, який сотник намагався потушити. Удвох прислухалися. Міра все співала, але чим далі, тим тихіше. Колискову.

— Яка хоробра жінка! Справжня амазонка! — прошепотів Дубківський.

Чет побіг нагору, він залишався босоніж, то бігав нечутно. Приніс дві валізи, які знайшов у коморі за кімнатою для прислуги.

— Чете, тут золото! Багато! — прошепотів Дубківський, який вже встиг дослідити сейф.

Чет показав, що треба вантажити здобич. Приклав палець до вуст, мовляв, все треба робити тихо, щоб Шпиль не почув. Так і робили, але у Дубківського від хвилювання тремтіли руки, то один зі зливків випав і гучно зацокотів. Стало чутно мугикання Шпиля, та Міра щось сказала йому, заспокоїла чудовисько. Чет грізно подивився на Дубківського, той аж язик висолопив від хвилювання. Вантажили далі. Золота було багато, спочатку зливки, потім мішечки з червонцями, навіть золотий пісок мався, а ще кілька коробок з коштовностями. Валізи вже були майже повні і дуже важкі, коли прийшла Міра.

— Де Шпиль? — спитав нервовий Дубківський.

— Спить, як дитина. Що тут у вас?

— Купа золота! Україна нас не забуде! На ці гроші можна буде купити зброю, техніку, все, що потрібно! — захоплено шепотів Дубківський. Чет дивився на Міру, а вона дивилася на скарби. Чет підвівся, закрив валізи. Одну потягнув сам, другу — Дубківський. Поки витягли їх нагору, аж захекалися.

— Як ми їх повеземо? — спитав Дубківський і витер піт з чола.

— Кіньми, — сказав Чет. Удвох приторочили обидві валізи до найбільшого коня. Потім Чет сказав Дубківському, що треба ще спуститися у підвал. — Візьмемо побільше зброї, вона нам знадобиться.

Повернулися вниз. Міра сказала, що подивиться на Шпиля, а хлопці пішли до арсеналу. Набрали побільше набоїв, Чет не забув про динамітні шашки, придивлявся навіть до кулемета, але той був важкуватий для подорожі верхи.

— Слухай, а дай ще запальничку, — попросив Чет.

Дубківський подав запальничку, мрійливо на неї дивився.

— Подарунок мами. Німецька. Дуже надійна! — похвалився сотник.

— Ага, хороша, — Чет узяв запальничку до рук і роздивився її. — Дивися, а що це? — зненацька спитав Чет у Дубківського і подивився йому за спину. Сотник озирнувся і отримав рукояттю нагана по голові. Впав. Чет зв’язав йому руки бікфордовим шнуром. Вийшов, Міра його вже чекала.

— Він зможе розв’язатися?

— З часом.

— Може, залишити йому трохи золота? — спитала Міра.

— Він любить книжки. Нехай їх і бере, — відрізав Чет. — Їдьмо.

Вийшли, сіли на коней і помчали з пагорба. Чет та Міра попереду, а за ними на мотузці кінь з валізами, повними скарбів. Поспішали, Чет час від часу дивився на Міру. Вже злетіли з пагорба, ось скоро роздоріжжя, Чет показав, що треба брати ліворуч, Міра кивнула. Вилетіли на перехрестя і побачили перших вершників з загону комісара Лібермана. Чет збив пострілами кількох, Міра теж лупила — як завжди, у лоб. Але вершників ставало все більше. Чет та Міра розвернули коней і помчали геть.

— Це вони! Взяти їх! — закричав комісар. Його загін зірвався за втікачами.

Неслися вузькою лісовою дорогою, вискочили у поле.

— За той пагорб! — крикнув Чет і показав уперед. До пагорба через поле була майже верста. За пагорбом місток через річку. План Чета був простий: перескочити, місток висадити в повітря і відірватися від переслідувачів.

Мчали полем, огризалися пострілами. Чет та Міра потроху вибивали червоноармійців, але тих все ще було забагато. І вони наближалися, розкинулися дугою, як зграя вовків на полюванні. Чет з Мірою вже вихоплювалися на пагорб, Чет підпалив кілька динамітних шашок, щоб кинути їх на міст, тільки-но злетять з пагорба. Ось вже скоро вершина, Міра вистрелила і звалила найближчого червоного. Та на пагорбі Чет поставив коня дибки. Міра теж. Бо містком, за яким вони хотіли врятуватися, їхав загін отамана Куделіна. Ось і сам отаман, він прислухався до пострілів, що лунали з-за пагорба, коли побачив двійко втікачів на трьох конях.

— О, Чете, яка зустріч! — зареготав отаман, який звідкілясь знав Чета.

— Це вона! Бона! — закричав бандит, який залишився в живих після нападу на потяг. Він вказував на Міру. — Та сучка!

Втікачі гарцювали на вершині пагорба, треба було щось вирішувати, і Чет кинув у бандитів заряди з динамітом. Розвернули з Мірою коней і понеслися верхом пагорба. Позаду вибухнуло.

— От сучонок! — зареготав Куделін, що кахикав у пилюці, яку здійняли вибухи. Скинув непритомну дівчину з сідла і наганяв коня. — За ними!

Банда зірвалася з місця. Помчала попід пагорбом. З іншого боку пагорба мчав загін комісара Лібермана. Чет і Міра трохи попереду. Гнали коней, відстрілювалися. Ось пагорб закінчився, Чет та Міра скинулися з нього, позаду зчинилася стрілянина та крики. То зійшлися загони Куделіна і Лібермана. У Чета і Міри був шанс утекти, але постріл, і кінь Міри впав. Вона злетіла з нього, підхопилася, нагана не випустила. Стояла. Розуміла, що бігти у полі немає куди. Вона не озирнулася, щоб подивитися, що там з Четом. У нього ж чудова нагода втекти зі скарбами. І ніхто такою нагодою не знехтував би. Вона не мала ілюзій щодо людей, а ще вона знала, що колись таки доведеться помирати. Їй от прямо зараз, здаватися вона не збиралася, хоч червоним, а хоч банді. То відстрілюватиметься, поки будуть набої, а останній — собі у голову.

Та Чет не втік, повернув коней і помчав до Міри. Вона здивовано подивилася на нього. Не чекала.

— Сідай! — крикнув Чет.

— Удвох ми не втечемо! Їдь!

— Швидше! — він схопив її за руку і затягнув до себе. Погнав коня. Позаду бійці Куделіна, яких було значно більше, дорізали останніх червоних і ось вже знову переслідували Чета і Міру. У «вовчиків» були свіжі коні, і вони потроху починали наближатися. Міра сиділа перед Четом обличчям до нього і стріляла. Збивала бандитів, але їх було занадто багато. Чет між тим повернув до пагорба, на якому був будинок фон Шпіла.

— Ти куди? — закричала йому Міра, коли він минув перехрестя.

— У полі нас наздоженуть! А в будинку ми ще повоюємо! — крикнув Чет і нагнав коня. За ними біг кінь з валізами.

Домчали до пагорба, вузькою доріжкою до будинку фон Шпіла. Коні всі були в милі, Чет не жалів п’ят, знай собі гилив по боках, Міра ж пострілами знімала найближчих переслідувачів. До будинку було зовсім небагато, коли постріл — і впав кінь зі скарбами. Мотузка ледь не вирвала Чета з сідла, валізи шкереберть полетіли дорогою, Міра стрибнула з коня.

— Ні! — закричав Чет. Міра стріляла, збивала переслідувачів, потім схопила обидві валізи, не могла їх підняти, то потягла. Не хотіла залишити скарби. Он вже сунулася ціла навала «вовчиків», Чет знову розвернув коня. Помчав на них, стріляв з обох рук. Біля Міри стрибнув, кинув револьвери, в яких вже не залишилося куль. — Тікай! — закричав їй.

Чет пхав Міру до свого коня, щоб хоч вона врятувалася, бо он же бандити були зовсім поруч. Чет схопив шаблю і кинувся вперед, щоб хоч трохи затримати «вовчиків», дати Мірі можливість урятуватися. Та Міра вдарила його по ногах, Чет впав і вона впала, зататакав кулемет. І навала бійців Куделіна розсипалася. Кулі вибивали їх, і «вовчики» почали тікати схилом.