Одного разу на Дикому Сході

Розділ 13 Що далі

Життя їх склалося по-різному. Чет та Міра дісталися до Англії, а звідти подалися до Австралії, де згодом купили ферму. Дубківський осів у Празі, де спочатку займався політикою, а потім почав працювати у цирку.

Так, у цирку. Дубківський на сцені показує різні фокуси, а потім знімає циліндр і демонструє свої величезні вуха. Публіка у захваті, вибухає оплесками. Дубківський вклоняється і махає вухами, наче птах крилами. На сцену летять букети. Афіша «Людина з найбільшими вухами у світі» з портретом Дубківського і смішному улипнутому костюмі. Виглядає так, що золото він віддав Україні, але це їй не допомогло.

Улітку 1945 року за Дубківським прийшли з НКВС, яке тоді провадило арешти у Празі, видаляючи ворожі елементи. Хтось і сказав про циркача, який у двадцяті часто виступав на мітингах, де таврував радянську владу, а в часи окупації смішив німецьких офіцерів, щоб не відправили до концтабору, як каліку.

Дубківський сидить за столом у гримерці. У двері до нього стукають озброєні люди, кричать російською, щоб відкривав. Нарешті виламують двері, заскакують до кімнати, бачать Дубківського, який спокійно сидить за столом.

— Руки догори! — кричать йому енкавеесники і наставляють пістолети та гвинтівки. Дубківський піднімає обидві руки.

— Всі зайшли? — спокійно питає колишній сотник.

— Всі! Ми арештуємо вас, як ворога народу! Вставай, вухастий! — говорить один з прибулих. Інші бачать, що арешт буде легкий, опускають зброю.

— А ось ображати мене не треба, — каже Дубківський. Робить рух ногою, у столі випадає планка, там видно кулеметний ствол, який починає плюватися вогнем. Дубківський з піднятими догори руками січе з кулемета, поки всі енкавеесники не падають. Тоді Дубківський встає. Виявляється, що руки, які він підняв догори, несправжні, з дроту. А справжніми він стріляв з кулемета. Підводиться з-за столу, бере чергову валізку, яку підготував, ще як тільки Червона армія наближалася до Праги, переступає через трупи.

— Думали, так легко взяти Дубківського! Та я ж фокусник! — каже він і сміється. Тікає геть. І з цирку, і з Праги, і з Чехії.

Комісар Генріх Люшков зробив блискучу кар’єру. Спочатку займався промисловим шпіонажем у Німеччині, потім керував НКВС, спочатку в Азовсько-Чорноморському краї, а потім на Далекому Сході. Там організовував репресії. Тільки у 1937–1938 роках у Далекосхідному краї було репресовано 250 тисяч чоловік, з них 7 тисяч розстріляно. У Середню Азію були депортовані близько 200 тисяч корейців. За ці заслуги Генріху Люшкову був вручений орден Леніна.

Банкет з нагоди нагородження у найкращому ресторані Владивостока. Стіл, уставлений різними стравами, серед яких виділяються блюда з величезними крабами і фарширована рибина у два метра завдовжки. У голові столу стоїть з келихом сам Генріх Самуїлович. Він майже не постарів, такий самий моложавий, з чорним сторчкуватим волоссям без сивини. У нього впевнений погляд і веселі оченята. Тримає в руках келих з шампанським і обводить поглядом гостей.

— Я дуже радий і гордий, що своєю службою нашій радянській батьківщині зміг заслужити цей орден. Але я знаю, що мої заслуги і здобутки — то ніщо у порівняння з заслугами і здобутками нашого дорогого вождя Йосифа Віссаріоновича Сталіна!

Усі гості дружньо підводяться і починають аплодувати.

— І ось за нього я і піднімаю цей келих! — Люшков випиває шампанське до дна, і всі гості роблять так само. Не можна залишати на сльози, коли п’єш за Сталіна. За таке і посадити можуть.

У середині 1938 року, в рамках боротьби з людьми наркома Миколи Єжова, у Владивосток прибули високопосадовці НКВС Лев Мехліс та Михайло Фриновський.

— Генріху! Ми виявили деякі порушення у роботі місцевих чекістів. Але в цілому керівництво задоволено твоїми результатами, — каже Мехліс Люшкову. — Тебе забирають до Москви. На підвищення! Посада заступника наркома! Ти не радий?

І Мехліс, і Фриновський уважно дивляться на Люшкова. Той починає посміхатися.

— Звісно радий! Я готовий працювати будь-де, якщо це потрібно партії! Радий, дуже радий! Москва, як я скучив за Москвою. Чесно кажучи, тут трохи вже вкрився мохом, у цій провінції.

— Ну і добре, Генріху. А тепер ходімо пообідаємо. Увечері вже літак. Полетиш з нами, а потім перевезеш родину.

— Ідіть самі, я після вчорашнього і думати про їжу не можу. Якщо сьогодні їхати, то треба владнати кілька справ. Москва! Господи! Я готовий працювати там, де скаже партія і товариш Сталін! Але Москва, як я радий, що їду до Москви.

Мехліс і Фриновський ідуть, Люшков сідає за стіл. З годину дивиться пустими очима бозна-куди. Потім бере зі столу службовий пістолет. Смикає затвор, приставляє ствол до скроні, Сидить так кілька хвилин, Потім дивиться на фотографію в ящику, що лежала під пістолетом. На фотографії його дружина і донька. Щасливі, посміхаються. Люшков крутить головою і відкладає пістолет. Бере слухавку телефону.

— Машину мені. Їду у відрядження на кордон, треба проінспектувати діяльність прикордонників.

Далі телефонує дружині. Хоче сказати, щоб збирала речі. Але дружини немає вдома, вона разом з донькою гуляє уздовж океану. Люшков збирає документи. Кілька тек. Знову і знову телефонує додому, але ніхто не бере слухавки. Виходить з кабінету, спускається сходами. Посміхається, він ззовні веселий і безтурботний. Каже одному з підлеглих, що їде до Москви на підвищення.

— То будете в столиці, заходьте у гості! — Люшков зображує щастя.

Його вітають. Сідає в службову машину, наказує заїхати додому. Але жінки все немає. Їдуть у парк, потім на набережну, але розминаються по дорозі. Люшков дивиться на годинник, нервово палить. Потім спльовує.

— Нехай, їдемо на кордон!

За кілька годин Люшков вже на заставі. Командир доповідає про ситуацію на ввіреній території. Витягнувся перед Люшковим, хвилюється, бо ж знає, що це за звір. Володар краю! Казали, що заступник командувача Тихоокеанським флотом посварився з цим Люшковим з-за якоїсь телефоністочки. І за два місяці був розстріляний, як японський шпигун. Заступник командувача флоту, а цей Люшков перекусив його і виплюнув, наче й не помітив. Всі бояться Люшкова, ніхто не хоче перейти йому дорогу.

— У мене зустріч з представниками Маньчжо-Го, — каже Люшков. — Відкрийте ворота до прикордонного пункту.

Командир застави знає, що для проведення зустрічі повинен бути письмовий дозвіл. Але боїться запитати, чи є він. Хто насмілиться щось спитати у Люшкова? Киває солдатам, ті відкривають ворота. Люшков спокійно крокує через кордон. Там його зустрічають маньчжурські солдати і здивований японський офіцер. Люшков вимагає привезти перекладача. Потім заявляє, що хоче здатися японському уряду.

— Тільки відвезіть мене звідси, бо тут може бути небезпечно.

За деякий час радянські прикордонники з подивом спостерігають, як до ворожого прикордонного пункту прибуває цілий ескорт машин, який забирає когось і зникає в пилюці. У цей час дзвонять з Владивостока і вимагають затримати Люшкова будь-що. Командир застави намагається щось пояснити, але його не слухають, верещать про відповідальність, про те, що він теж у змові з ворогом народу Люшковим. Командир розуміє, що сталося, і пускає собі кулю в лоб.

Втеча комісара держбезпеки Генріха Люшкова незабаром стала побічною причиною боїв на озері Хасан. У полоні Люшков охоче співробітничав з секретними службами Японії, з розвідкою Квантунської армії. Після втечі працював у Токіо і Дайрені в розвідорганах японського генштабу (у «Бюро з вивчення Східної Азії», радником 2-го відділу штабу Квантунськой армії). Видав японцям найбільших агентів органів НКВС на Далекому Сході, зокрема, колишнього генерала В. Семенова. Також був одним із перших, хто розповів про масштаб політичних репресій в СРСР, про десятки тисяч розстріляних і сотні тисяч заарештованих. Люшкову не вірили, вважали, що це маячня втікача, який хоче очорнити владу покинутої Батьківщини. У 1945 році, коли радянські війська вже підступали до міста Дайрен, Люшков ховався у тамтешній японській військовій місії.

Люшков сидить за столом, щось нервово пише і прислухається до канонади, яка вже зовсім близько. У кімнату заходить японський військовий офіцер. Каже Люшкову, що до нього прибув відвідувач. Люшков розуміє японську, дивується, хто б це міг бути. Разом з офіцером виходять з кімнати, йдуть вузьким коридором місії. Люшков попереду, офіцер позаду. Японець непомітно вихоплює пістолет, приставляє до потилиці Люшкова і стріляє; Колишній комісар падає на підлогу мертвим. Офіцер наказує прибратися у коридорі.

Жінка та донька Люшкова, яких він не зміг вивезти, були репресовані ще у 1938-му і загинули у таборах.

Матрос Жникін після війни служив у риболовному флоті, потім за розкрадання був списаний на берег, працював сторожем. Коли прочитав у газетах коротке повідомлення про зраду Люшкова, то прийшов до НКВС.

— Товаришу слідчий, знаю ще одного спільника ворога народу Люшкова! Це — комісар Ліберман!

— Ліберман? — спитав слідчий, зовсім молодий парубок, який мріяв про гучну справу і швидку кар’єру. — І що вони робили?

— Разом під час Громадянської війни зрадили радянській владі. Допомагали ворогам революції, втратили дві валізи золота, можливо, навіть, розікрали ті скарби, до того ж дозволили втекти контрреволюційному чудовиську! — доповів Жникін. Вже постарілий, неголений, зі злими очима невдахи.

— Кому дозволили втекти? — перепитав слідчий.

— Контрреволюційному чудовиську! — повторив Жникін. — Велетню з хлібного тіста, вони його Шпилем називали.

Жникін віддано дивився в очі слідчому, отримав кулаком в обличчя, покотився зі стільця. Слідчий підхопився і додав ще ногами.

— Я тобі дам голову мені дурити! Чудовисько! З тіста! Ах ти ж козел! — лютився слідчий. Бо вже сподівався, що дійсно є щось серйозне на Лібермана, який зараз був великим цабе у Москві. А чим вище фігурант справи, тим швидше на ній можна зробити кар’єру! Але чудовиська, це ж маячня якась!

Слідчий плюнув на Жникіна і сів за стіл вкрай невдоволеним. Колишній матрос борсався на підлозі, випльовував з рота кров і останні зуби.

— Товаришу слідчий, я ще по Ліберману згадав! У нього портсигар нагородний від ворога народу Троцького! — прохрипів Жникін з підлоги.

— О, це вже краще! — зацікавився слідчий, підхопив Жникіна, всадив на стілець, навіть дав рушник, щоб той кров обтер. Сам швиденько писав протокол. Детально розпитував про портсигар. Жникін почав посміхатися. Дуже хотів утопити тих гадів, які жили, як коти в маслі, тоді як він, справжній герой революції, старцював.

— А ще жінка у нього сумнівного соціального походження, у неї батько до революції банком володів!

— Зовсім добре! — зрадів слідчий, який хоч і недавно служив в НКВС, але вже відчував, що справа вийде перспективна.

Написав доповідну в Москву щодо необхідності термінового арешту Лібермана. Надіслав копії свідчень Жникіна. З Москви довго мовчали, а потім наказують слідчому терміново прибути до столиці. Це означало, що справі дали хід.

Комісар Ліберман приїхав додому. Відпустив службове авто, піднявся в розкішну квартиру, яка колись належала депутату державної думи, потім одному троцькісту, а останні роки в ній мешкав колишній комісар, що тепер працював у Раднаркомі.

— Борю, чого так рано? — спитала Оксана, все така ж гарна, доглянута, в красивій сукні. — Борю? — вона злякалася, коли побачила вираз його обличчя. — Що трапилося, Борю?

— Де діти? — тихо спитав Ліберман.

— У школі. Та що трапилося, ти можеш сказати? — Оксана перелякано дивилася на його бліде обличчя.

— Ходімо до кабінету.

Там Ліберман сів у розкішне крісло, що залишилося ще від колишнього господаря квартири. Мовчав, кривився. Оксана чекала, вже розуміла, що трапилося щось погане, бо ніколи ще не бачила чоловіка таким. Та й останнім часом траплялося виключно лише щось погане.

— Борю, кажи, не тягни! — вона аж руки заламала.

— Сьогодні за мною прийдуть, — нарешті вимовив він. Дивився у стіл.

— Що? — не зрозуміла Оксана. Чи не схотіла розуміти.

— Прийдуть арештовувати, — уточнив Ліберман.

— За що? — вона скрикнула.

— Ні за що. Я ні в чому не винен.

— Але чому?

— Ти знаєш, що вже заарештували всіх знайомих і друзів Генріха. А сьогодні мене попросили здати зброю; Наче на перевірку. Але коли брали Андрія Єрофеєва, у нього теж попросили зброю на перевірку. Щоб, коли прийдуть увечері, не почав відстрілюватися.

— О Господи, — Оксана заплакала.

— Я не зраджував революцію, я був за народ і робив усе, що міг, щоб комунізм прийшов якомога швидше! — тихо сказав Ліберман. — Ти знаєш це, ти знаєш мене краще за всіх.

— Знаю, — Оксана кивнула, витираючи сльози.

— Але ось так. Мене вже не врятувати, треба подумати про вас, — вів далі Ліберман.

— Про нас? — дружина не розуміла.

— Треба вивести з-під удару тебе і дітей.

— А ти? — спитала вона, і сліз стало ще більше.

— Вважай, що мене вже немає, — Ліберман як каменюку ковтнув.

— Борю, не кажи так! Це якась помилка! Вони розберуться, і все буде добре і…

— Ти знаєш хоч одного, хто б повернувся? Людей забирають і вони зникають назавжди! Тільки за останній місяць узяли скількох! І жоден не повернувся! Хоч я їх знав особисто і я впевнений, що вони не могли бути ворогами народу! Принаймні усі з них! Ти їх теж знала!

Оксана кивнула. Вона знала багатьох арештованих, знала їх родини. Вони не могли бути ворогами революції. Тоді що ж відбувалося? Чому їх забирали? Вона боялася про це думати, вона тільки хотіла, щоб їх оминула ця біда. Останнім часом вона почала навіть молитися. Як вчив покійний батько, якого арештували за релігійну пропаганду і відправили до тюрми. Оксана не схотіла втручатися, вирішила, що так найкраще порвати з минулим. Батько в тюрмі загинув, і вона зітхнула з полегшенням, бо батько-банкір міг кинути тінь на Борю. Тепер же вона була людиною без минулого, і добре. Аж ось виявилося, що вона боялася не того. І всі її молитви нічого не дали. Борю заберуть!

— Ні! Ні! Ні! — вона гірко заплакала. — Вони не прийдуть увечері! Ти боровся за перемогу революції, ти воював!

— Не треба плекати порожніх надій. Мене заберуть сьогодні увечері. Точніше, не заберуть, бо я вигадав план, — Борис розгублено посміхнувся, продовжував дивитися у стіл.

— План?

— Так. Дуже добрий план. Він важкий, я знаю, але у нас немає іншого виходу. — Ліберман зітхнув і подивився у підлогу.

— Тобто? Борю, кажи!

— Ось, — він поліз у ящик стола, узяв звідти пістолет «люгер». — Це трофейний, про нього ніхто не знає.

— Ти будеш відстрілюватися? — з жахом спитала Оксана.

— Ні. З цього пістолету ти вб’єш мене, — він нарешті подивився жінці в очі.

— Що? Борю! — Оксана закричала і відсахнулася від нього, наче мерця побачила, — Що ти верзеш?

Вона дивилася на нього і чекала, що ось він зараз скаже, що помилився, бовкнув щось не те. Але Ліберман ствердно закивав.

— Так, уб’єш. А потім скажеш, що я змушував тебе зрадити партії і нашій Радянській Батьківщині. Я не знаю точно, в чому мене будуть звинувачувати, то не можу сказати наперед, що тобі говорити. Здається, справа буде йти про правий ухил, можливо, приплетуть і шпигунство. Кажи, що я сьогодні прийшов з роботи і запропонував тобі втекти за кордон.

— Куди? Борю, що ти верзеш! — вона не кричала, а стогнала, бо чоловік робив їй боляче, дуже боляче. Ліберман скривився. Йому було неприємно, але він мусив говорити те, що говорив.

— Тобі боляче і страшно, я розумію. Але слухай уважно, це дуже важливо, бо лише це дозволить врятувати тебе і хлопчиків. Отже, ти скажеш, що я сьогодні зізнався тобі, наче зрадив Батьківщину і радянський народ, що готував змову проти партії та уряду, що співпрацював з розвідками ворожих країн. Я зізнався і запропонував тобі тікати, а ти схопила цей пістолет і вбила мене, бо ти вірна заповітам комунізму, любиш партію і нашого дорогого вождя Йосифа Віссаріоновича Сталіна!

— Борю! — вона гірко ридала.

— Оксано, в нас немає вибору! Все повинно бути так, як я кажу, інакше загинете і ви! — сказав він і схопився за серце. Глибоко дихав.

— Борю! — Оксана не могла повірити у те, що відбувалося.

— Я вже мертвий, мене не врятуєш, а ось вас можна. Тебе і хлопчиків! І це єдиний шанс, щоб вони не причепилися до тебе! Вони ж беруть і жінок! У кращому випадку висилають з Москви! А можуть відправити і в табори! До Сибіру! І тебе, і дітей!

— Борю!

— Оксано, я розумію, що тобі важко чути це, але іншого виходу немає. Ти знаєш мене, я ніколи не опускав руки, завжди вірив у краще. І зараз це — найкращий варіант. До того ж тобі не потрібно буде в мене стріляти. Спочатку ми посваримося. Гучно, щоб чули сусіди. Я буду кричати різні контрреволюційні речі, а потім сам вистрелю в себе. Тобі треба буде тільки узяти пістолет, щоб залишити на ньому свої відбитки пальців. Ти навіть бачити нічого не будеш. Вийдеш, я вистрелю. Потім лише візьми пістолет і викликай міліцію, а на допитах тримайся нашого плану.

— Борю! Ти — мій чоловік! Ти — батько моїх дітей!

— Ось чому я так і вчиняю! — закричав він. — Думаєш, це легко мені далося? Думаєш, я хочу вмирати? Але ситуація така, що або я загину і потягну вас із собою у прірву, або я загину і врятую вас! Існує тільки два варіанти, і в обох я гину! Я вже мертвий! Живий мрець!

— Борю! — вона кинулася до чоловіка і, як у лихоманці, цілувала його. Плакала, обіймала, пестила. — Борю, Боречку, Борюсику!

Ліберман обійняв Оксану, цілував її волосся, намагався не заплакати сам.

— Мила, так треба. Я знаю, що це важко, але так треба. Це єдиний варіант, — переконував дружину Ліберман. Вона мовчала, а потім завмерла, про щось думала.

— Давай разом, — прошепотіла тихенько.

— Що?

— Я не хочу жити без тебе. Давай застрелимося разом.

— Ні, ти що! — обурився Ліберман. — А хлопчики? Вони ще школярі, на кого ми їх залишимо? До того ж ти ще молода, ти — гарна жінка, ти мусиш жити! Заради дітей, заради мене, жити!

— Ні! — сказала вона зненацька спокійно і впевнено. — Я піду з тобою.

— Ні, — теж спокійно сказав Ліберман. — Хлопчикам потрібна матір. Вони ще малі, не можна їх залишати самих. Не можна. Оксано, мила, треба зробити все, як я сказав. Повір мені, я все обміркував. Все-все. Іншого виходу просто не існує.

Ліберман міцно обійняв дружину, поцілував її.

— Я зроблю все сам, тобі лише треба буде триматися нашої версії на допиті. Ти це зможеш, люба, зможеш.

Ближче до вечора в кабінеті слідчого, який керував розслідуванням у Москві, задзеленчав телефон.

— Слухаю! Що? Як? От чорт! — він підхопився і побіг.

У квартирі Ліберманів плакала Оксана, біля неї тремтіли два перелякані хлопчики у шкільній формі, її діти. В кабінеті лежав сам комісар з простреленою головою і розкиданими вухами, які він так і не відрізав, бо лікарі не могли наважитися на незвичну операцію. У сусідній кімнаті давали свідчення сусіди.

— Страшні речі кричав! Я боюся і повторювати таке! Жах! Суцільна контрреволюція! Я вухам своїм не вірила! Бо він же поважна людина, в наркоматі працював! — доповідала якась ошатна пані.

— Чорт! — слідчий вийшов з квартири. — Ну що, — звернувся до слідчого з провінції. — У нас тепер один Жникін живий залишився. Тепер з ним треба працювати, бо ж зовсім справа розвалиться!

Жникін спочатку кричав, а потім підписав лівою рукою (праву зламали під час допиту) усе, що йому сказали. Після чого був розстріляний, як член групи ворогів народу та шпигунів на чолі з покійним Ліберманом. Оксану та дітей не чіпали, навіть дозволили залишитися у квартирі, щоправда, у дві кімнати підселили ще жильців.

Андрій Єрофеєв відбув у таборах чотири роки. Позаду було слідство і суд. На слідстві його били і катували. Вимагали свідчень та зізнання. Він не зізнався. Навіть коли вони щипцями давили його яйця, він непритомнів, але не здався. Він був вірним солдатом революції, він не міг піти проти партії! Від нього відчепилися, бо майже всі інші, які були арештовані по його справі, зізналися. Був суд. До суду він зміг передати листа дружині, тій самій дівчині, яку він колись підібрав після тортур отамана Куделіна. Тепер передав, щоб вона подала на розлучення і публічно відмовилася від нього. Заради себе і дітей. Він не знав, отримала вона листа, чи ні. Не знав, що сталося з нею далі. Деяких дружин ворогів народу арештовували, навіть розстрілювали, як і чоловіків. Деяких просто висилали з Москви. Він сподівався, що його Насті пощастило.

Його ж відправили на Колиму. Спочатку валити ліс, тепер ось працювати у шахті. Єрофеєв штовхав поперед себе тачку з вугіллям. Ледь тримався на ногах, хитався, але котив тачку.

— Єрофеєв! Сюди! — крикнув йому бригадир. Колишній комполку у рваному одязі, хитаючись, поплентався до бригадира, який важив удвічі більше, бо під’їдав з пайок простих роботяг.

— Ув’язнений Єрофеєв прибув, — доповів колишній комполку.

— Сходи на табірний пункт, чекають там тебе.

Єрофеєв кивнув і пішов. Він давно вже нічого не чекав і нічому не дивувався. Можливо, його розстріляють. Коли почалася війна, то таборами пішли цілі хвилі розстрілів. Багато засуджених за 58-ю статтею були страчені і в їхньому таборі. Єрофеєва чомусь залишили. Можливо, через пункти статті: у нього був другий, сьомий та дванадцятий. Хоча розстрілювали і з такими. Він же звик до свавілля, до того, що нічого не можна передбачити і нічого не можна пояснити. Щось відбувалося, і не можна було сказати, чому саме так, а не інакше. А головне, чого чекати далі.

— Так, Єрофеєв, прислали тут за тобою. Кажуть, що фронту ти потрібен, — засміявся керівник табору. — Ти той, Єрофеєв, не ображайся, коли щось. Я ж думав, ти ворог народу, а тебе он на фронт забирають, — тихо сказав товариш начальник. Той самий, що кілька місяців тому особисто ледь не до смерті побив колишнього комполку держаком від лопати. Нізащо побив, «у порядку виховної роботи». Просто випив спирту, схотілося розважитися, а тут чвалав якийсь доходяга. Ну товариш начальник схопив держак і бив, поки не заморився. Він був угодований, лисий, напахчений одеколоном. Любив ходити до жіночого відділення табору, шикував жінок у ряди і гордо ходив, вибираючи, з якою злягтися. Мацав, заглядав у рота і під спідниці, наказував посміятися чи пройтися. Наче коня на ярмарку вибирав. І кожній було за щастя, коли вибирав саме її. Бо товариш начальник спочатку годував обідом з їдальні для адміністрації, а після всього давав півбуханки хліба і шматок цукру. То всі хотіли стати його коханкою.

Коли Єрофеєв уявляв, що так ось якась тварюка могла вибирати його Настю, то сатанів. Це було раніше, коли ще були сили. А зараз він став кволий та байдужий до всього. Навіть не зрадів, коли сказали, що його відпускають. Здатність радіти прийшла десь за місяць більш-менш нормальної їжі та відпочинку.

Єрофеєв потрапив на фронт з кількома сотнями колишніх офіцерів, яких звільнили з таборів, як казали, на особисте прохання Жукова. На початку війни старших офіцерів не вистачало, і Сталін на це погодився. Єрофеєв загинув у 1943 році під час форсування Дніпра, коли знову командував полком. Жінку і дітей він побачив один раз, коли у Казані лежав у шпиталі з пораненням. Вони встигли знов одружитися, жінка навіть завагітніла. Ховали Єрофеєва з почестями, навіть іменем його колгосп назвали десь на Черкащині.

А Дубківський втік із Праги далеко. Великий океанський корабель заплив у порт. Став на якір. Сходами злетів Дубківський з невеличким саквояжем. На березі його чекали Чет та Міра. Був 1946 рік, у них вже були дорослі діти. Двоє. І троє менших.

— Чете! Міро! — Дубківський кинувся до них, обіймалися. — Як я радий вас бачити! Ну як ви тут? Що за земля Австралія?

— Не Україна, звісно, але жити можна, — засміялася Міра.

— Їдьмо, — сказав Чет. Тут тільки Дубківський помітив, що лівиці рукав сорочки товариша порожній. Не було руки.

— Господи! А що трапилося? — здивувався Дубківський.

— Я і тут до армії потрапив, — зітхнув Чет.

— За віком його б не брали, але він добровольцем пішов, — уточнила Міра.

— Ну а як інакше? Ця країна нас прийняла, як же я міг її не захищати. Воював. На Філіппінах, це острови такі, був поранений, — розповідав Чет. Потрапили в оточення, рану нічим було обробити. Тропіки, пішло зараження. Довелося ампутувати руку.

— Слухай, ми з тобою та ще парочка. Вухастик і Однорук, сьогодні на арені! — засміявся Дубківський.

— Та мені та ліва і не дуже потрібна, тільки ось на гітарі не можу грати. Оце погано, — зітхнув Чет.

Сіли до машини. Міра була за кермом.

— Діти, а хочете посміятися? — спитав Дубківський. Зненацька скинув кашкет і почав мотати своїми величезними вухами. Всі зареготали. Потім показував фокуси з картами.

Вже увечері сиділи за столом, їли, випивали.

— Інколи я ті валізи згадую. Думаю, от би залишити собі хоча б частину скарбів, — сказав Дубківський.

— І що? — спитала Міра.

— А потім думаю, що і добре. Живий, здоровий, навіщо мені золото те? Диявольський метал. Хай йому грець.

— Та і то так, — кивнув Чет. — Міро, а зіграй нам що-небудь.

Міра узяла гітару і заграла. У Чета виступили сльози на очах. Дубківський бачив, як Чет дивився на Міру, закрутив здивовано головою. Скільки років минуло, а Чет був все такий же закоханий, наче пацан.

Вже потім, коли випили, сиділи і розмовляли, Дубківський розповів, як у 42-му їздив до Охтирки.

— Німці набирали перекладачів для східних земель, я і найнявся. Попросився до Охтирки, сподівався, що Оксана там буде. Ну, моя кохана.

— Ти ж казав, що вона померла! — згадала Міра.

— Збрехав. Вона не схотіла тоді їхати зі мною. Я хотів забути її, але не забув. Поперся ото серед війни шукати її. Але виявилося, що вона давно поїхала кудись з Охтирки. Батька її арештували і він десь зник, навіть могили не залишилося. Оце так, — зітхнув Дубківський. — А мене і досі не попускає. Як згадаю її, так і тремчу весь, наче осиковий листок.

Він так і не завів родини, жив сам, працював у цирку в Мельбурні, де заробляв своїми вухами. У 1962-му Дубківського звільнили, бо у розпалі рок-н-ролу глядачам був не цікавий старий зі слонячими вухами. Наступного дня після звільнення Дубківський сходив на пошту, відправив листа, потім повернувся додому, зробив собі клізму, зняв лампу з гачка, накинув зашморг і повісився.

Лист був Чету, той з Мірою приїхав наступного дня. Поховали товариша, як той і просив. Кинули на труну жменю землі, яку Дубківський возив з собою у саквояжі. Написав, що то була українська земля. Ще просив узяти іншу жменю землі, з його могили, і, якщо колись буде така можливість, то поїхати до України, бажано в Охтирку, і розтрусити землю там. Цього Чет не виконав, бо загинув з Мірою у 1981-му під час лісових пожеж.

Шпиль кілька років після втечі Міри шукав її. З 1921-го по 1926-й фіксувалися появи Шпиля у різних частинах Європи. Здається, йому вдалося навіть переплисти Ла-Манш, бо є кілька свідчень появи Шпиля в Англії. Скоріше за все він протягом цих років шукав кохану, але переплисти океан не міг, а скоріше просто думав, що дійшов до кінця світу, бо ж був істотою примітивною і навряд чи здогадувався, що Земля кругла і за океаном є ще землі. Зафіксовано кілька зіткнень з ним військових частин. Але оскільки всі спроби захоплення Шпиля закінчувалися великими втратами живої сили та техніки, європейськими урядами було вирішено припинити силові операції проти нього. Тим більше, що чудовисько, так і не знайшовши коханої, повернулося у будинок фон Шпіла на пагорбах. Партійні та радянські органи після кількох невдалих спроб захопити чудовисько теж вирішили не чіпати його. Шпиль живе там і досі. Втрата коханої погано позначилася на характері Шпиля. Як свідчить у своїй книзі Владюша Бар-Кончалаба (правнук загиблого професора, троюрідний племінник Славка Дубківського), Шпиль знову перетворився на неживу істоту, до того ж став займатися людожерством.

— Діти! Ви подивіться! Справжній казковий палац! — Група школярів з учителем географії вийшла до будинку на пагорбі. Судячи з одягу, тривають сімдесяті роки. Школярі у схожих спортивних костюмах і з незручними радянськими наплічниками. — Оце так-так! А на мапі не позначено! — здивувався вчитель. — То ми будемо першовідкривачами! Уявляєте, як погано ми знаємо рідний край! Що ось я на Сумщині з 58-го року, а нічого про цей будинок не чув! А яка ж краса! Яка…

— Валентине Миколайовичу, а наче земля тремтить, — перервав учителя один з учнів.

— Та що ти кажеш! У нас землетруси якщо і бувають, то геть непомітні, — засміявся вчитель, який не міг відірвати погляду від будинку фон Шпіла, який досі стояв цілий, навіть вікна цілі були, хіба що пилом дуже припали.

— А щось гарикнуло наче? — спитала учениця;

— Не хвилюйтеся, в наших лісах ані ведмедів, ані вовків ще з повоєнних часів немає! А от вандали є, — вчитель придивлявся до дивної картини, виведеної чимось чорним на стіні будинку. Там була зображена якась жінка з Тонкими рисами обличчя і кучериками, в якій можна було впізнати Міру. — Вже от фарбою намацюлили! Нехай би хоч малювати вміли, а то абищо!

— Валентине Миколайовичу! — закричали діти, які побачили Шпиля, що виходив з будинку.

— Та не кричіть ви так! Хоча щось в цьому є, — розумував собі вчитель, роздивляючись картину на стіні і не бачачи, як діти побігли врозтіч. Не міг відірватися від малюнка, примітивного, але повного якоїсь первісної енергетики. — Таки гарно! Треба сфотографувати.

Вчитель узяв фотоапарат «Зеніт» і став відходити, щоб узяти більшу панораму. Наштовхнувся спиною на Шпиля.

— Це ще що таке? — скрикнув педагог і встиг натиснути на кнопку фотоапарата перед тим, як загинути. Шпиль схопив вчителя і перекусив навпіл. Посмоктав кров, підійшов до стіни і подивився на картину. Її Шпиль намалював сам, власною кров’ю, коли ще вона текла у нього. Шпиль дивився на зображення Міри і завив від суму і болю, хоч пройшло вже стільки років. Від виття внизу закричали діти. Шпиль почув це і кинувся до них, розлючений вторгненням.

— Володимире Степановичу! Знову «чепе» в Шпилівці!

Обком партії, кабінет з портретом Брежнєва. Перший секретар, геть скривлений, дивився на підлеглого.

— Що цього разу?

— Школярі, з учителем, були в поході.

— Так заборонено ж було там подорожувати!

— А вони неофіційно! Без погодження!

— Чорт! Скільки загиблих?

— Двоє. Вчитель і дівчинка. Інші діти втекли, тільки перелякані дуже.

— Знову білявку схопив? — спитав перший секретар.

— Ага, як завжди.

Вони знали, що Шпиль хапав худорлявих білявок і примушував їх співати. Мабуть, сподівався серед них знайти Міру. Але кожного разу розчаровувався і з’їдав бідних дівчат.

— Дітей в лікарню, а вчителя з дівчиною спишемо на нещасний випадок, — наказав перший секретар.

— Блискавка?

— Яка блискавка! Два місяці вже дощів немає! Нехай змія укусила. Вчителя. А дівчинка — втопилася.

— У неї розряд із плавання.

— Ну вигадайте ще щось! І огородити той пагорб бетонним парканом, щоб ніхто не ліз!

— Буде зроблено. А ще фотографія є. Ось. Вчитель встиг зробити один кадр перед загибеллю. Фотоапарат цілий залишився.

Перший секретар подивився на фотографію. На ній Шпиль оскалив свою пащу.

— О тварина! Хай йому грець! Прибери це, негатив знищити, щоб ніхто і не знав!

До сьогодні в середньому десяток людей на рік, здебільшого струнких білявок, становляться жертвами Шпиля. Як свідчить Владюша Бар-Кончалаба, картину Міри на стіні вже змили дощі, а нової чудовисько не малює. Забуло? Але виття Шпиля інколи чути в околицях і донині, особливо чомусь у місячні ночі. Якщо буде у таку ніч зачата дитина, то сумна виросте і відлюдькувата. Так кажуть.

Лютий 2009-го — листопад 2010 року

Суми