Одного разу на Дикому Сході

Розділ 8 Сотник розповідає історію і потрапляє в історію

Чет, Міра та Дубківський їхали полем. Дубківський примудрявся ще читати якийсь зошит. З будинку фон Шпіла він, як виявилося, узяв їх декілька.

— Що читаєш? — спитала Міра.

— Спогади барона. Про те, як все трапилося.

— Що саме?

— Що він оселився відлюдником на пагорбі, оточеному болотами.

— Хіба він там не завжди жив?

— Ні. У нього був будинок у селі, в Шпилівці. Там барон жив разом з жінкою і дітьми. Їх у нього було троє, старший син вчився у кадетському корпусі, а двоє доньок жили з батьками. Барон пише, що це було ідилічне життя. Він любив своїх селян, побудував для них школу, лікарню, церкву. І селяни його любили, аж поки не відбулися хвилювання 1905 року, які призвели до трагедії.

— Ваш чудовий народ їх убив? — спитала Міра з презирливою усмішкою. Дубківський скривився.

— Ну навіщо ви так, Міро! Просто люди вимагали собі землі. Це ж їхня земля! Українська земля мусить належати українцям, а не всяким там фонам! Селяни вимагали збільшити їм наділи. Але барон і слухати не схотів, поводився зухвало, сподівався на сотню козаків, яка була поблизу. Та потім сотню відкликали на охорону полювання харківського генерал-губернатора! Селяни довідалися про це і прийшли до будинку барона. Того, який був у Шпилівці. Ми проїздили обгорілі руїни, то вони. Так ось люди вимагали землі, а барон сказав, що не віддасть ані п’яді. Як пише барон, його розлютило, наскільки швидко селяни забули всю його доброту і почали вимагати ще більше. То він крикнув у вікно, що не буде розмовляти з невдячним бидлом. Дарма це він зробив. Бо тут же вам не якась Расєя, тут же була у свій час Гетьманщина, тут ще живі спомини про козацтво, тут зовсім інші люди! — схвильовано говорив сотник.

Міра зневажливо засміялася.

— Так, так! Інші люди! І вони не витримали! — Дубківський був у такому завзятті, що аж слиною пирскав. — Узяли і спалили будинок барона! На жаль, під час пожежі загинули обидві його доньки. А жінка померла за кілька тижнів. Не витримала загибелі доньок. Я чесно кажу про це, я зовсім не хочу виправдати ті вбивства. Просто хочу пояснити, що люди прагнули землі. Вони не прийшли грабувати, вони прийшли вимагати землю, на якій хотіли працювати! Але барон не дав їм землі, хоч мав тисячі десятин!

— Чому він мусив давати, це ж була його земля! — спитала Міра.

— Його, бо цар забрав землю у українців і роздав кому завгодно! Але це не правильно! До того ж селяни постраждали потім не менше. Бо були надіслані війська, бунтівників жорстоко покарали. Дванадцятьох повісили, ще двадцять сім відправили до Сибіру. Хіба селяни своїми життями і кров’ю не заплатили за свій гріх? — патетично спитав сотник. Міра не відповідала. Тоді він продовжив: — За рік Шпіл почав будувати новий будинок. Не в селі, яке він прокляв і не хотів бачити, а на пагорбі. Будував з кам’яних брил, які привозили залізницею з родовища десь на півдні. Всі дивувалися, яким чином ті брили переправлялися зі станції аж на місце будівництва. Бо ж барон не наймав селян, він був дуже розлючений на них.

— І як же він зміг побудувати будинок аж на пагорбі? — спитала Міра, якій не те щоб дуже було цікаво, але коли балакаєш, то час у дорозі швидше спливає.

— За допомогою Шпиля! Тобто спочатку барон найняв артіль з-під Курська, щоб возили брили від станції. Але місцеві селяни напали і прогнали заробітчан. Самі сподівалися отримати ту роботу. Але барон не хотів платити шпилівським мужикам, бо вважав їх винними у загибелі своєї родини. Він десь вичитав про Голема. Про штучну людину, яка б служила своєму господареві. Барон поїхав до Відня, там за великі гроші найняв одного рабина, який знав, як зробити Голема. Рабин приїхав сюди і зробив Шпиля.

— Як зробив?

— Барон так і не зміг дізнатися про спосіб. Рабин погодився зробити одного Голема, але не розповів, як їх робити. Барон пише, що основою для Голема було борошно, рабин замовив його біля ста пудів. Ще там різне, на кшталт цукру або яєць. Але головна таємниця в речовинах, які рабин привіз із собою. Барон каже, що з Відня прибуло кілька важких ящиків. Рабин разом з двома помічниками зачинився у підвалі охтирського будинку фон Шпіла, у великій залі, де зберігалися продукти, і пробув там шість днів. Невідомо, що він там робив, але коли вийшов, то слідом за ним виповз і Шпиль. Барон каже, що Голем був такий величезний, що по підвалу міг тільки повзати рачки. Ну, ми і самі бачили, який він. Шпиль не проходив у жодні двері, то довелося рити для нього окремий хід з підвалу. Про велетня в підвалі пішли чутки, приїхала поліція, але барон каже, що до цього часу він встиг переправити Шпиля на пагорби, де запланував будувати новий будинок. Він не хотів більше жити в Шпилівці, разом із селянами, яких ненавидів. Він не хотів їх бачити, але хотів контролювати їх, бо ж навколо залишалися його землі та ліси.

Міра слухала Дубківського, Чет дивився навколо, прислухався до всього та інколи кидав погляд на Міру. Закусував губу. Міра його хвилювала.

— Барон пише, що рабин відпечатав його перстень на серці Голема, тому той визнав його за свого повелителя. Всього за три дні голими руками Шпиль вирив величезний котлован під фундамент. А потім почав носити брили зі станції. Величезні кам’яні брили, з яких складений будинок! Уявляєте, скільки вони важать? А їх треба ж було нести дванадцять верст від залізниці! Шпиль робив це тільки вночі, щоб ніхто не бачив. Селяни здогадувалися, що щось відбувається. Вони чули, як тремтить земля під ногами. Писали скарги. Але барон був поважною і заможною людиною, то легко відбивав усі перевірки. Тим часом будинок зростав. Барон каже, що будівництво зайняло менше року! І все робив Шпиль. Звісно, окрім внутрішніх робіт, до яких він непридатний внаслідок слабкого розуму. Барон пише, що Шпиль за розумовим розвитком наче чотирирічна дитина… Щось спекотно. Води б попити, — додав Дубківський.

— Та ти вже попив, — засміялася Міра. Дубківський почервонів, згадавши про свої вуха.

— Просто у горлі пересохло, — виправдовувався він і продовжив. — Так ось, менше ніж за рік будинок було побудовано. Величезний будинок з високими стелями, щоб Шпиль міг вільно пересуватися. Ще десь півроку зайняли оздоблювальні роботи, після чого фон Шпіл переїхав у будинок з Охтирки. Кілька селян вирішили подивитися, чи немає чим розжитися у барона. І зникли. Потім зникли двоє селян, які поїхали за дровами у ліс барона. Далі зник пастух, який вивів череду на поле барона. Череду щось так налякало, що корів збирали по околицях кілька днів. А пастуха не знайшли. Тільки калюжку крові. І сліди, величезні сліди на землі. Сліди Шпиля! Селяни знову писали скарги, але вони були ніхто при цараті, на них не звертали уваги. Вони перестали ходити на землі і в ліси барона, припинилися і зникнення. На цьому все і закінчилося аж до революції. Барон пише, що його будинок кілька разів намагалися пограбувати, але кожного разу Шпиль давав відсіч, вбиваючи грабіжників. Барон дуже хвилювався за сина, Який був в армії. Чекав на нього. Але одного дня в будинок прийшли дезертири. Встигли вбити барона. Ось бачите, аркуш з останнім записом, він у крові. Мабуть, барон не почув, коли увірвалися злочинці. Вони встигли застрелити барона до того, як Шпиль вийшов з підвалу і вбив їх. Так він залишився без господаря і жив сам, поки ми його не знайшли. Ось така історія. О, дивіться, хатка! Я попрошу води!

Дубківський нагнав коня до невеличкої хатки при дорозі. Міра хотіла їхати за ним, але Чет її зупинив.

— Стій!

— Що?

— Підозріла хатка, — сказав Чет. Міра придивилася до неї.

— Та хатка як хатка.

Ну так, звичайна селянська хата, щоправда, давно вже не білена. Та й дах солом’яний у дірках. Мабуть, живе в ній самотня бабуся, яка вже не в силах порядок підтримувати. Дубківський зліз із коня, підійшов до дверей, постукав.

— Є хто живий?

Мовчання. Міра збиралася їхати до хатки, вона б і сама попила водички, та Чет схопив її за руку.

— Ну що таке?

— Навіть стежки немає, — Чет вказав на той дивний факт, що хатка стояла на зеленому лузі й до дверей навіть стежки не було, наче люди в хату не через двері ходили, а якось інакше. Он яка розкішна зелена трава буяла до самих дверей! Чет поклав руку на револьвер. Дубківський знову постукав.

— Є хто-небудь? Нам би водички, — сказав він і підійшов зовсім близько до дверей. Аж вони зненацька відчинилися, хатка зробила різкий рух, схопила Дубківського, який зник у її нетрях. Хатка підхопилася, виявилося, що в неї є здоровезні, наче курячі, лапи, й побігла геть. Не дуже граціозно, але досить швидко.

Постріли. Чет бив з револьвера, Міра — з гвинтівки. Цілили саме по ногах і влучили, бо хатка почала шкандибати. Чет та Міра погналися за нею. Коні перелякано форкали, наче почули вовків, але підкорялися вершникам. Ще постріли. Хатка вже стрибала на одній лапі, але так їй далеко було не втекти, знову постріли, і хатка завалилася на бік. Гребла землю пораненими лапами. Чет та Міра наблизилися, тримали на прицілі.

— Де в неї голова? — закричала Міра. Вона б стріляла у тулуб, та боялася влучити у Дубківського, який був десь всередині.

— А бозна! — знизав плечима Чет. Вихопив шаблю, стрибнув з коня і обережно рушив до хатки. Вона спробувала вдарити одною з лап, але Чет відскочив, а потім кинувся Вперед і завдав кілька ударів шаблею. З хатки заюшила кров, багато крові. Хатка ще деякий час пручалася, хрипіла, намагалася вдарити лапою чи схопити своїми дверима-ротом, а потім застигла. Чет не став вичікувати, знову кинувся на хатку, вдарив шаблею, зробив великий шрам, але кров уже не текла. Тоді почав різати бік хатки. За кілька хвилин вже порпався всередині, витяг звідти непритомного Дубківського. Поклав його на траву, прислухався, чи дихає, потім поплескав по щоках. Дубківський був весь у слизі, трохи пом’ятий. Пощастило, що хатка виявилася схожою на птаху: ковтнула не жувавши.

— Ну у вас і краї! — невдоволено здивувалася Міра і закрутила головою. — Одні чудовиська. У нас такого немає.

— Тут поруч є одна річка, погана. Річка Снів. Звідти все і лізе, — пояснив Чет.

Дубківський опритомнів, відкрив очі.

— Я — мертвий? — спитав слабким голосом.

— Ні, живий, — запевнив Чет.

— А що сталося?

— Хатка тебе схопила. То не хатка була, а чудовисько, — пояснила Міра.

Дубківський подивився на неї, на Чета, потім зненацька почав плакати.

— Що таке? — здивувалася Міра. — Ти чого?

— Ви мене не зрадили! Не покинули! Врятували! — Дубківський посміхався крізь сльози.

— Їхати треба, — Чету ніяково було від цих шмарклів. Допоміг Дубківському підвестися і сісти на коня. Міра обтерла сотнику обличчя жмутком трави. Вух тільки не торкалася. Поїхали далі. Хвилин за десять Дубківський остаточно ожив.

— А цього чудовиська у книзі професора Бар-Кончалаби немає! Немає! — радів Дубківський.

— І що? — не зрозуміла радості Міра.

— Я теж про нього напишу! Я ж його відкрив! Ледь не ціною власного життя! Це буде Хижохатка Дубківського! На моєму рахунку вже два чудовиська! Шпиль та Хижохатка! — аж закричав у захопленні Дубківський.

— Тихіше, — сказав Чет і насторожено озирнувся навколо. — Тримайте зброю напоготові.

Їхали далі якимись вже зовсім дикими місцями, де ані сіл, ані людей, одні чудовиська.

Їхав і отаман Куделін, їхав лісом, їхав сам. Більша частина Вовчої дивізії полягла біля будинку фон Шпіла, інші розбіглися хто куди. Але Куделін не Дуже за те хвилювався.

— Мені б ті валізки та в Париж! Ох, пожив би! — казав він сам собі й посміхався. У нього вже давно був план. Назбирати тут грошенят, а потім втекти до Парижа. Він там жодного разу не був, але чув, що це місто ще веселіше за Одесу. Там усілякі ресторани, кафешантани, дівки, там можна весело пожити, відпочити за всі важкі роки каторги та війни. І він відпочине, бо він хитрий і він завжди досягає, чого хоче! — сміявся сам своїй вправності Куделін.

Ліс закінчився, далі було поле, а серед нього хутір з кількох хат при дорозі. В одній корчма колись була. Випивали тут люди, веселилися. Зараз же порожньо, війна. Та Куделін біля корчми зупинився, зліз із коня, почав стукати. Довго стукав, бо ніхто не відповідав. Хвилин десять довелося гупати, поки не вийшла до нього якась стара. У брудному вбранні, сива вся, ніс — гачком, як у відьми.

— Чого тобі? — спитала вона хрипким і злим голосом.

— Доброго дня, бабусю, — мовив Куделін підлабузницьки і аж уклонився старій.

— Ніякий він не добрий! Чого тобі? Спала я, а ти розбудив! Вештаються тут різні!

— Бабусю, мені б дідуся побачити, — сказав тихо Куделін.

Стара строго подивилася на нього.

— Якого ще дідуся? Я тут сама живу, в мене чоловік давно вже помер! Їдь звідси, не заважай старій людині відпочивати! — бубоніла вона і стогнала, показуючи, як їй важко. Куделін подав їй монету. Червонець золотий.

— Ось тобі, бабусю, за труди і за те, що потурбував у такий час. Вже вибач, — Куделін аж стелився перед старою. Та червонець узяла, перевірила, куснувши чи не єдиним зубом, сховала, вже не бухтіла. — Навіщо тобі дідусь?

— По важливій справі. Думаю, що декого він шукає, а я допоможу знайти.

Бабуся зневажливо подивилася на Куделіна.

— А хто сказав, що дідусю допомога потрібна?

— Ніхто. Просто подумав я, що йому цікаво буде.

— А ти що такий добрий?

— А в мене свій інтерес є.

— Який?

— От я з дідусем і хочу про це поговорити, — Куделін дав старій ще один червінець. Вона взяла і зітхнула.

— Ну, не знаю. Зайнятий дідусь. Дуже зайнятий.

— А я ж і ненадовго, — запевнив Куделін і третій червінець опинився у бабусі.

— Добре, почекай тут, — сказала вона і збиралася вже йти.

— Бабусю, тільки ти той, не зникай, — попередив Куделін і помахав револьвером. — Щоб я тут не наробив дурниць. А то в мене характер поганий. Як роздратують мене, так потім хоч святих винось.

Стара подивилася на Куделіна. Злісно подивилася.

— Погрожуєш, чи що?

— Попереджаю, бабусю.

— Дарма.

— Про всяк випадок.

Вона скривилася, показала одне гостре ікло і посновигала у хату. Куделін, тримаючи револьвер у руці, озирнувся. Нікого навколо. Сплюнув і тихенько став наспівувати: «Ох, валізки, ах, валізки!» Невдовзі стара повернулася.

— Ходімо, — сказала не так щоб дуже вже гостинно.

Куделін пішов за нею до хати. Там була велика кімната з земляною підлогою, чистенько підметена та білим пісочком посипана. Куделін озирнувся, але нікого в кімнаті не побачив.

— А де дідусь? — спитав у старої, а та наче і не почула його питання.

Підійшла до великої пічки, яка стояла посеред хати. Відсунула кришку, показала на отвір у печі.

— Лізь.

— Туди? — здивувався Куделін.

— Сюди, — кивнула стара. — Тільки швидко. Швидко!

Куделін ще трохи повагався, а потім поліз у піч.

— Зброю залиш, — наказала стара.

— Я без зброї не можу… — почав було Куделін.

— Зброю залиш, — стара сама забрала револьвер. Отаман опиратися не наважився. — Лізь!

Отаман поліз у темряву, позаду стара поставила заслінку. Стало зовсім темно. Куделін встиг злякатися, що оце обдурила його стара, закрила у печі, як папугу в клітці, і нічого він тепер не зробить, підсмажать тут його, наче вівцю. Хотів ногами вдарити по заслінці, але раптом почав провалюватися. Полетів кудись. Кілька секунд у темряві, потім гепнувся на купу соломи, покотився з неї, підхопився, став перелякано озиратися. Опинився отаман у невеличкій печері. Побачив якогось діда, що сидів на ослінчику і чистив кукурудзу при світлі гасової лампи. Молоду кукурудзу з нового врожаю. Дід як дід. Невеличкий, худенький, з рідкою бородою. Куделіна наче і не помітив. Знай собі дер листя з початків своїми кігтистими пальцями. Отаман перелякано дивився, тупцював на місці. Згодом наважився підійти до старого, вклонився йому низько, як великому пану.

— Доброго дня, дідусю, — тонким, аж тремтячим з переляку голосом сказав Куделін.

Старий мовчки дер свою кукурудзу.

— Справа в мене до тебе, — сказав Куделін і ковтнув слину, бо у горлі пересохло, хоч зовсім не спекотно було у підземеллі.

Дивився, які сильні пальці були у старого. Легко роздирали молоду кукурудзу. Дід мовчав.

— Одні люди тебе образили. Людожерів спалили, ходяче дерево потурбували. Я знаю, хто це зробив, хто насмілився проти тебе піти.

Мовчав старий. Очистив один початок, поклав його у чавунок, узявся за інший. Куделін трохи заспокоївся і продовжив.

— Я допоможу їх знайти. Віддам тобі у руки. І половину того, що з ними, теж тобі. А половину мені. Добре, дідусю?

Старий рвав соковите, аж млосне листя.

— То як, домовилися ми? — спитав Куделін і ледь не до землі вклонився. А старий все патрав кукурудзу. — Домовилися?

— Ні, — сказав дід тихенько і продовжив свою роботу.

— Ні? — здивувався Куделін. — Чому ні? Як ні? Вони ж вас образили, дідусю, вони ж…

— Геть, — сказав дідусь. Голос у нього слабенький і тихий, але Куделіна як батогом вдарили, він здригнувся і почав задкувати. Потім зупинився, хотів ще щось сказати і не наважився. Задкував, задкував, потім сходи кам’яні. Пішов ними, довго дерся вгору, а видерся аж за хутором з покинутого колодязя у кущах. Виліз, отрусився, плюнув.

— От чортяка! Самому тепер доведеться! — Пішов до коня свого. — А все одно валізи мої будуть! Нікуди не дінуться! Мої! Чекай Париж отамана Куделіна! — сичав крізь зуби збуджений від переляку отаман.

А дід внизу кукурудзу все чистив. Коли підлетів кажан і сів йому на плече. Заторохтів щось на вухо. Зупинився старий, слухав неприємне щось, бо скривився. Схопив чавунок, куди кидав кукурудзу, вивалив початки на підлогу, подивився. У чавунку з’явилися зображення хатки, яку Чет шаблею посік, за те що Дубківського ковтнула. Заскрипів старий зубами, потім махнув рукою. Кажан полетів нагору, до бабці.

Куделін вже з хутора виїхав, метрів триста проїхав, думав, як далі бути. Коли вітер задув пилюкою прямо в очі, затулив отаман їх, потім відкрив, а перед ним бабуся стоїть. Аж здригнувся Куделін з переляку.

— А ти тут звідки?

— Дідусь до себе просить, — сказала стара.

— До себе? — Куделін посміхнувся і нагнав коня до хутора. Коли прискакав, стара вже там була.

— Швидка ти, бабусю, — здивувався отаман.

— Лізь, — сказала стара, коли до печі привела. Знову поліз отаман. Полетів, гепнувся, покотився, підхопився і вклонився старому, який кукурудзу чистив.

— Ну як, дідусю, згоден?

— Що хочеш?

— Дай мені чорних вершників, — попросив Куделін.

Старий всміхнувся.

— Ніхто, окрім них, у цій справі не допоможе, — пояснив отаман. — Бо стріляють втікачі занадто добре. Без чорних вершників ну ніяк. — Куделін ще нижче вклонився до старого. — Тільки ти мені оберіг дай, а то хто чорних вершників просто так побачить, той збожеволіє. Даси?

Старий кивнув головою. І чистив свою кукурудзу далі. Нігті в нього гостренькі були, наче кігті. Чи як ножі. Легко дерли соковите листя.

— Дякую тобі, дідусю, дякую! — Куделін вже на колінах був, уклонився перед старим і руку б поцілував, але не дав той своєї руки. Поплазував отаман до сходів, потім побіг нагору задоволений.

— Мої будуть валізи! Мої! Тремти, Париж! — шепотів гарячкувато і реготав перекотисто.

Чет, Міра та Дубківський, між тим, їхали полем. Почало сутеніти.

— Будемо ночувати у степу? — спитала Міра у Чета. Той знизав плечима.

— Поїсти б, — сказав Дубківський. — Зранку ані крихти у роті.

— Зате сам у роті побував, — засміялася Міра.

— Добре хоч хатка не жувала, а ковтнула, — теж засміявся Дубківський. — Он дивіться, наче вогники попереду. Хутір якийсь? Поїхали!

— Стій, — наказав Чет, став вдивлятися. Дійсно, попереду вогники якісь були. Наче хутір.

— Що таке? Купимо поїсти, поспимо по-людськи. Їдьмо! — квапився Дубківський.

— Ти ще не напився? — спитав Чет, про щось міркуючи.

— До чого тут це? — образився Дубківський. — Кожен міг у таку халепу потрапити. Просто пити тоді хотілося.

— А зараз їсти, — сказала Міра, яка теж підозріло придивлялася до вогників.

Зупинилися, замислилися.

— Ну добре, подивимося, сказав Чет і поїхали до вогників.

Попереду був дійсно хутір. Справжній, не такий, як ото хижа хатинка серед поля. Тут і садок, і сараї, і город. Непогано жили люди. Он і собака з цепу рвався, гавкав, попереджав про гостей. Під’їхали, Чет постукав у ворота.

— Хто там? — швидко відгукнувся жіночий голос. Зовсім не наляканий, хоч вже ніч майже і часи он які.

— Хазяйко, пусти переночувати з дороги, — попросився Чет.

— Не пущу, — роздратовано відповіла жінка. — Їдьте собі далі!

— Хазяйко, заморилися ми, — сказала Міра і зітхнула.

— О, а ти, дівулю, що, з ними їдеш?

— З ними. Люди ми мирні та смиренні, шкоди не зробимо, пустіть переночувати, будь ласка, — загомоніла Міра голосом професійного старця.

— Ага, знаю я вас мирних! Ось тиждень тому приходили такі мирні, теличку забрали! А така ж теличка була вгодована! Вже б на наступний рік молоко давати почала! Оце такі мирні! „Не пущу я вас. Он там копиця сіна є перед двором, в ній і ночуйте! Тільки не паліть, а то і сіно спалите, і хату!

— А поїсти у вас є щось? — спитав Дубківський.

Та оце всі поїсти вимагають, наче воно мені з неба падає, тільки збирай! — невдоволено сказала жіночка.

— Ми заплатимо! — пообіцяв Дубківський.

— Нащо мені ваші папірці потрібні! — аж роздратувалася жінка. — Цигарки крутити?

— Золотом заплатимо! — запевнив Дубківський. Чет та Міра засуджуюче закивали головами, бо не треба ото про золото зайвий раз патякати.

— У вас золото є? — чутно було, що жіночка зацікавилася.

— Та трохи, — сотник вже і сам зрозумів, що зайве напатякав, то намагався виправитися. — То дасте поїсти?

— Та подивлюся зараз, що є.

Жінка зайшла до хати, гупнули двері. Чет перевірив копицю сіна, поштрикав її шаблею, щоб не було якихось сюрпризів. Дубківський зліз з коня.

— Хух, заморився. Зараз поїмо і спатки, — промовив він мрійливо.

— Чергувати треба, — нагадав Чет. — По черзі спатимо.

— Та що тут чергувати? Тут же нікого немає! — невдоволено сказав сотник.

— Треба, — відрізав Чет.

Гупнули двері, потім клацнули засови на хвіртці, вийшла жінка. З ліхтарем гасовим і їжею, яку загорнула у полотняний рушник. Така собі жіночка років під сорок, у тілі.

— Ось вам їжа, — тицьнула пакунок сотнику. А сама роздивлялася гостей. — Це ти, дівчино? — спитала у Міри, бо та ж у чоловічому одязі була, схожа на хлопця.

— Я, — кивнула Міра.

— Ось тебе до хати пущу. А хлопці нехай тут ночують. У мене чоловік на війні, ще плітки підуть, що чоловіків на ніч до хати беру. Не хочу. А ось тебе пущу.

Дубківський вже розгортав їжу.

— І гроші ж давай, — нагадала йому жінка. Сотник поліз у кишеню, узяв червінця, поцупленого зі скарбів барона фон Шпіла. Дрібніше нічого не було. Жінка задоволено посміхнулася. — Ну що, ходімо, красуне.

— Добре, — кивнула Міра. Чет підійшов до неї і прошепотів на вухо:

— Не подобається мені вона.

Міра узяла його руку і поклала на револьвер у себе, за поясом. Прошепотіла:

— Не хвилюйся.

Пішла з жінкою. Хлопці почали готуватися до ночівлі. Чет зв’язав коней, прип’яв їх до дерева поруч. Дубківський сховав у сіні валізи зі скарбами. Потім сіли вечеряти при місяці. Хазяйка винесла їм хліба, цибулю, сала шматок, кілька варених яєць та глечик молока. Їжу просту і безпечну. Це тобі не юшка якась, в яку підмішати можна бозна-що. Але і тут було не все просто.

— Молока не пий, — сказав Чет.

— Чому? — Дубківський відламав великий шматок хліба.

— Тобі вух мало?

— Гаразд, не буду. Може, тоді чаю собі зігріємо? Багаття розведемо? Невеличке, — попросився Дубківський.

— Не треба, — сказав Чет.

— Ну, будемо всухом’ятку, — погодився Дубківський, в якого вже не було сил сперечатися. Квапливо відламав ще кусман хліба.

— На завтра залиш, — пробурмотів Чет.

— На завтра? — Дубківський зітхнув, відламав половину того. Інше жував. — Ох, добре як, коли є, що їсти.

— Я перший чергую. Поспи. Потім ти будеш.

— Добре, — Дубківський швидко доїв свою пайку, потім підмостив собі під боки сіна, ним же і вкрився. Затих на кілька хвилин, наче вже і сопіти почав, але не заснув.

— Ти її кохаєш? — зненацька спитав сотник.

— Що? — Чет вже думав, що спить товариш.

— Міру кохаєш?

— Спи! — розізлився Чет.

— Я ж бачив. Як ти тоді кинувся за нею проти «вовчиків». Хоча це ж смерть була. Вірна смерть. І ти це розумів. Але кинувся Міру рятувати. Поліз у пекло, з шаблею наголо. Це таке тільки з кохання можна зробити, коли голову втратиш.

— Спи давай! — Чет не звик на такі теми патякати.

— Так, кохання дивні речі робить з людиною, — не звернув уваги на грубість товариша Дубківський і солодко зітхнув. — У мене дівчина є в Охтирці. Така красуня та розумниця! Ти б знав! Я оце хотів скарби для України здобути і потім до Оксани поїхати. Вона мене чекає. Ми одне одному пообіцяли чекати, присяглися у вічному коханні.

Чет скривився, бо не вірив у вічне кохання, знав, як мало важить слово, особливо у теперішні часи, коли все змінювалося дуже швидко, і не знаєш увечері, що буде зранку.

— Чого ти гмукнув? — невдоволено спитав Дубківський. — Не віриш? Дарма! Це ж кохання! Справжнє кохання! Треба тільки знайти ту людину, свою половину! Ти знайшов. Я ж бачив, як ти на Міру дивишся. Бачив. Вона красива. Панянка. Це дуже добре, бути закоханим. Думати про неї, чекати. Без цього життя порожнє і…

— Тихо! — Чет зненацька підхопився з револьверами в обох руках.

— Що таке? — злякався Дубківський, сам схопився за зброю, не міг її швидко знайти в сіні, нарешті підвівся. — Що?

— Та кажан наче пролетів, — заспокоїв Чет. Навколо все тихо було, ніч як ніч, коні стояли спокійні. Дубківський знову заліз у сіно. Він хотів розповісти Чету про своє велике кохання, про те, що він теж би наклав голову за свою Оксану. Потім згадав про свої вуха і зрозумів, що з таким причепом навіть головою накладати якось не з руки. А що вже казати про те, щоб до коханої прийти! Зітхнув, вже не мрійливо, а сумно. І треба було ж води тої попити! Завжди його підводив організм. Але він сильніший за тіло. От привезе купу грошей для України і стане героєм. Газети про нього писатимуть! Його подвиг оцінять, призначать міністром чи генералом. Поведе він військо до нових перемог і розквітне Україна. Дубківський вже був далеко у мріях, уявляв, як про нього писатимуть у підручниках майбутнього. І кожна українська дитина знатиме сотника Дубківського. Вірніше, гетьмана Дубківського. В історію він збирався увійти гетьманом. Ось він сидить в орденах, поруч з ним Оксана, діти бігають, їхні діти. У них буде багато дітей, щасливих дітей, які зростатимуть у незалежній Україні.

Сотника охопила млосна змореність, і він заснув, наче дитина у колисці. Посапував собі у сіні. Чет же сидів зі зброєю напоготові і прислухався. Щось йому тут не подобалося, але сам не знав, що саме.

У хаті жінка запропонувала Мірі поїсти.

— Юшка є, чаю зараз підігрію.

— Та ні, дякую, мені б хлібця вистачило, — попросила Міра.

— Та ну що ти! Що там той хлібець? Хіба хлібцем наїсися? Ти ж подивися, яка ти худа! Шкіра та кістки! Чоловікам такі не подобаються! А ти хлібець та хлібець. Поїж!

Але Міра наполягла на своєму і нічого, крім хліба, не їла. Жінка запропонувала випити самогону, але Міра не пила. Жінка сказала, що нагріла чавун води, можна було б помитися у великій балії. Але й тут Міра відмовилася. Тоді жінка постелила Мірі на долівці біля печі.

— Роздягайся та лягай, нічим тобі не вгодиш, — невдоволено пробурмотіла жінка.

Міра роздяглася.

— Яка ж ти й худа! Ну що шкапа! — Жінка її чомусь уважно роздивлялася. — Ось на тобі сорочку нічну.

Міра одягла її і непомітно сунула під руку пару револьверів.

— Ну, добраніч, — жінка вийшла до кімнати, погасила там лампу і сама вляглася спати. Тиша. Потім наче пролетіло щось. Міра стиснула рукоять револьвера, дивилася у темряву, але нічого не було видно. Обережно відсунулася з того місця, де лежала. Жінка їй постелила під піччю, а Міра перелізла в інший бік, до стінки, яка відокремлювала кухню від кімнати. Під ковдру на старому місці поклала якісь лахи, що намацала поруч. Якщо придивитися у темряві, то Міра спала нібито на старому місці. А вона сиділа під стінкою з револьверами у руках.

На вулиці Чет теж сидів, інколи підводився, щоб обійти копицю з сіном. Таким чином гнав від себе сон. Коли зафоркали коні. Щось їм не подобалося. То стояли тихенько, хрумали сіном, а то били копитами, рвалися з мотузок. Чет підійшов до них, заспокоював. Це трохи подіяло, але ненадовго. Ось знову коні почали метушитися, іржали, тремтіли, рили копитами землю, наче хотіли втекти. Тільки Дубківський був спокійний, знай собі сопів у сіні, наче немовля після купелі.

Чету здалося, що побачив він у темряві якісь вогники. Ось вони були, а ось вже не стало. Потім ще. І коні вже зовсім стали дуріти від жаху. Чет чоботом штовхнув Дубківського. Але той спав, наче вбитий. Чет зібрався було смикнути його за ногу сильніше, коли коні стали дибки, а з темряви вилетіла чорна тінь. Чет вистрелив і покотився землею. Ще тіні, він стріляв знову і знову, стріляв у вогники, маленькі вогники, що неслися на нього і вистрибували з темряви. Набої в обох револьверах закінчилися, Чет схопив шаблю, шматував нею повітря. Не повітря, якісь тіла, що гарчали і намагалися вчепитися у нього своїми ікластими пащами. Ось Чета збили з ніг, на нього кинулося одразу кілька істот, він відбивався і розумів, що пропав, загинув, його вже шматували гострі зуби нападників, аж тут залунали постріли. Це, нарешті, прокинувся Дубківський. Стріляв з револьвера, його теж збили з ніг і бозна-що було б, та з хати, де теж пролунало кілька пострілів, вискочила Міра у нічній сорочці, з револьвером і сокирою. Лівою стріляє, правою рубає хижаків, що ледь не загризли Чета. Потім допомогла Дубківському.

Коли добила останнього нападника, настала тиша. Міра важко дихала, чутно, як хекали і Чет із сотником. Сиділи у темряві, потроху оговтувалися. Дубківський узяв свою запальничку, яку Чет йому повернув. Присвітив нею. Побачили туші вовків, розкидані навколо.

— Це ж вовки! — здивувався Дубківський, який про всяке чув, але щоб оце вовки цілим навалом нападали?..

— Не вовки. Де ти таких великих вовків бачив? — вказав Чет на незвично великі розміри тварин.

— А хто? — перелякано спитав сотник, який і сам бачив, що не буває таких дебелих вовків.

— Вовкулаки. Ось дивися, — Чет показав на одну з туш, у якої задні лапи трохи були схожі на людські ноги. — Так поспішали, що не дочекалися, коли повністю вовками стануть. Напали.

— Вовкулаки! У Бар-Кончалаби про них є! Читав! — закричав і аж підстрибнув на місці Дубківський. Почав роздивлятися чудовиськ.

— А в хаті павук, — спокійно сказала Міра.

— Хто? — здивувався сотник. А Чет подивився з тривогою.

— Павук, — повторила Міра. — Дебелий такий. Три кулі випустила, а потім ще сокирою довелося гилити, щоб заспокоївся.

— Ходімо подивимося! — закричав Дубківський.

— Револьвери перезаряди спочатку, — нагадав Чет і кинув торбу з набоями.

Розібрали їх, набили барабани, тоді вже пішли до хати. Там чутно було, що плакала жінка. Запалили лампу і побачили, що жінка, господарка хати, плакала біля здоровезного, волохатого чорного павука. Мертвого, з пробитою в кількох місцях оболонкою, з якої витікав слиз.

— Що ви наробили! — закричала жінка. Вона цілувала волохаті павучі ноги і поливала їх сльозами.

— Добре, що я перелягла, — розповідала Міра, — А на старому місці ковдру залишила. Павук плигнув і ось цей шип увігнав, де моя голова мусила бути, — Міра вказала на довгий хвіст чудовиська з шипом на кінці» гострим, розміром з гостряк спису. Ще й сочилося з нього щось. Мабуть, отрута. — Я його з револьвера, а він на мене. Я ще з вечора примітила, де сокира стоїть, з полу зістрибнула, схопила і давай рубати. Ледь поклала волоханя.

— Сучко! Сучко! — застогнала жінка.

— Нове чудовисько! — у захваті сказав Дубківський. — Чорний павук-людожер Дубківського! Про нього теж у Бар-Кончалаби нічого не написано! Слухайте, та я тут наберу чудовий матеріал для книжки! А звідки він виліз?

— З печі, — сказала Міра.

— Нумо посвіти, — Дубківський поліз у піч.

— Та хоч револьвер у руки візьми! — крикнув Чет, але Дубківський вже заліз у піч.

— Що там? — спитала Міра.

— Склад! — крикнув Дубківський. — Я так і думав! Ось, тримай!

З печі вилетіло щось незрозуміле. Гепнулося на підлогу. Потім ще одне. Далі вже виліз Дубківський.

— Там такого добра багато! — доповів сотник.

Всі дивилися на кокони з павутиння, в які були заплетені люди. Точніше, тіла.

— Павучок їх оплітає і ховає собі в нору, а потім п’є сік. Ну не сік, а ото все, що у коконі бродить. Треба ж такому одороблу чимось харчуватися. — Дубківський штовхнув павука носаком.

— Не смій його торкатися! Гад! Ви за все відповісте! Ви вже мертві! Вас вже немає! — закричала жінка і від люті аж пирскала слиною.

— Ну, це тобі, може б так хотілося, — переможно сказав Дубківський. — Мертвий твій павучок і ті вовкулаки на вулиці, а ми живі.

— Ходімо, — сказав Чет.

— Ви мертві! Мертві! Дідусь послав по вас чорних вершників! Ви мертві! Ні, ви мертвим заздрити будете! Чорні вершники! — кричала жінка, плакала і реготала водночас.

Вже на вулиці Дубківський схопив Чета за руку.

— Ти чув?

— Що?

— Про чорних вершників! — Дубківський був стривожений і переляканий.

— І що?

— Про них у книзі Бар-Кончалаби є.

— Що там є? — доєдналася до розмови Міра.

— Вони безсмертні, — прошепотів сотник і скривився, немов повідомив погану новину.

— Так не буває, — закрутив головою Чет.

— Але це не найстрашніше, — Дубківський аж тремтів. Його вуха побіліли і тривожно полоскалися під місячним світлом, наче вітрила перед бурею.