Оповіді про кохання, божевілля та смерть

За течією

Чоловік наступив на щось драглисте й одразу ж відчув укус у ногу. Він скочив уперед і, з прокльоном озирнувшись, побачив отруйну змію жараракусу, яка, згорнувшись кільцями, чекала наступної атаки.

Чоловік зиркнув на ногу, де заледве проступили дві краплинки крові, і витягнув із-за пояса мачете. Гадюка побачила загрозу й утиснула голову в сам центр своєї спіралі, але мачете впало обухом, розтрощивши їй хребці.

Чоловік схилився до місця укусу, витер краплинки крові і якусь мить розглядав ногу. Гострий біль, що зароджувався у двох фіолетових цяточках, починав охоплювати всю ступню. Він поспіхом перев’язав хустинкою щиколотку й пішов стежиною до свого ранчо.

Біль у нозі посилювався, чулося, як вона набухає; раптом чоловік відчув два чи три уколи гострого болю, які, мов блискавка, шугнули від рани до середини литки. Він ледве рухав ногою; металева сухість у горлі, а потім спопеляюча спрага, викликали новий прокльон.

Нарешті він дійшов до ранчо та оперся руками на колесо давильні. Двох фіолетових цяток уже не було видно на жахливо розпухлій нозі. Шкіра, здавалося, так туго натяглась і стала такою тонкою, що ледь не тріскала. Чоловік хотів покликати дружину, та з пересохлого горла вирвався лише протяжний хрип. Його мордувала спрага.

— Доротеє! — нарешті прохрипів він. — Дай мені горілки!

Жінка прибігла з повною склянкою, яку він спорожнив трьома ковтками, але не відчув жодного смаку.

— Я просив тебе горілки, а не води! — проревів він знову. — Дай мені горілки!

— Але ж це горілка, Пауліно! — заперечила налякана жінка.

— Ні, ти дала мені воду! Кажу тобі: я хочу горілки!

Жінка знову побігла, вернувшись із плетеним бутлем. Чоловік перехилив одна за одною дві склянки, але не відчув нічого в горлі.

— Так, це вже починає виглядати зле… — прошепотів він, дивлячись на посинілу ногу, вже із гангренозним лиском. Над джгутом із хустинки, що глибоко вп’явсь у тіло, як страхітлива кров’янка, нависала плоть.

Раз по раз накочували приступи гострого болю, який зараз доходив до паху. Водночас із цим зростала жахлива сухість у горлі, яку подих, здавалося, ще більше розпалював. Коли він захотів підвестися, то раптом став блювати і мусив півхвилини просидіти, упершись чолом у дерев’яне колесо.

Проте вмирати чоловік не хотів і, спустившись на берег, забрався в каное. Сів на кормі і став гребти до центру Парани. Там течія річки, яка поблизу Іґуасу досягає шести миль на годину, за якісь п’ять годин донесе його до Такуру-Пуку.

Сповнений похмурої рішучості, чоловік і справді зміг дістатися середини річки; але там його знесилені руки впустили весло в каное, і після нового нападу блювоти (цього разу кров’ю) він спрямував свій погляд на сонце, яке вже ховалося за горою.

Уся нога до середини стегна перетворилась на безформну тверду брилу, що розривала одяг. Чоловік перерізав ножем джгут і розпоров штани; низ живота розпухнув, покрився великими синіми плямами і страшенно болів. Чоловік подумав, що ніколи не зможе добратися сам до Такуру-Пуку, і вирішив попросити допомоги у свого кума Альвеса, хоча вони давно вже розсварилися.

Тепер течія річки несла його до бразильського берега, і чоловікові вдалося легко причалити. Він поповз схилом догори, але за двадцять метрів простягся долілиць.

— Альвесе! — закричав він чимдуж і прислухався, та марно. — Куме Альвасе! Не відмов мені в цій милості! — заволав він знову, відриваючи голову від землі.

У тиші сельви не було чутно жодного шелесту. Чоловікові ще стало духу добратися до каное, і плин, знову підхопивши, прудко поніс його за течією.

Парана там тече по дну глибокої западини, високі стометрові стіни якої жало́бно обрамовують річку. На берегах, облицьованих чорними базальтовими брилами, здіймається такий самий чорний ліс. Спереду, по боках, ззаду — усюди безконечний траурний мур, у підніжжі якого бурхлива річка в невпинному клекотанні несе мулисті води. Краєвид є ворожим, і панує в ньому смертельна тиша. Проте надвечір його похмура і безмовна краса набуває неповторної величі.

Сонце вже сіло, коли чоловіка, який напівлежав на дні каное, пройняло страшним холодом; і раптом він, здивований, підвів голову: йому стало ліпше. Нога майже не боліла, спрага минула, а груди, тепер уже вільні, здіймались у повільному диханні.

Без сумніву, отрута починала втрачати силу. Він почувався майже добре і хоч не мав сили ворухнути рукою, розраховував, що коли впаде роса, він оклигає цілком. За його підрахунками в Такуру-Пуку він мав прибути десь за три години.

Йому дедалі ліпшало, насунула сповнена спогадів дрімота. Його вже не турбували ні нога, ні живіт. Чи живий іще його кум Ґаона в Такуру-Пуку? Можливо, він також побачить свого колишнього господаря містера Дугласа і приймальника робіт.

Чи довго йому ще плисти? Небо на заході вже стало золотим, і річка також забарвилася багрянцем. З парагвайського берега, уже оповитого мороком, із гори на річку спускалася сутінкова прохолода з пахощами помаранчів і дикого меду. Високо вгорі убік Парагваю мовчки пролетіла парочка папуг ара.

А внизу золотою річкою швидко неслося каное і час від часу крутилось у пінявих коловоротах. Чоловік, який плив у ньому, почувався щораз ліпше і думав про те, скільки ж це він не бачився зі своїм колишнім господарем Дугласом. Три роки? Мабуть, що ні, не аж так багато. Два роки і дев’ять місяців? Можливо. Вісім з половиною місяців? Саме так.

Раптом він відчув, що закоцюб аж по груди. Що це з ним? І дихання…

З приймальником деревини містера Дугласа, Лоренцо Кубільєю, він познайомився в Пуерто-Есперанса у Страсну п’ятницю… П’ятницю? Так, або в четвер.

Чоловік повільно розігнув пальці руки.

— У четвер.

І спустив дух.