Оповіді про кохання, божевілля та смерть

Сонячний удар

Цуцик Олд вийшов у двері й рівним і лінивим кроком перетнув подвір’я. Спинився на краю пасовиська, примруживши очі, витягнув тремтливий ніс убік лісу і спокійно всівся. Перед ним була одноманітна рівнина Чако, де поля змінювалися лісами, а ліси полями, і не було інших барв, окрім слонової кістки пасовиськ і чорноти лісу. Ліс, що починався за двісті метрів, заслоняв горизонт із трьох боків фільварку. На заході він розступався, і в цій прогалині простиралося поле, але вдалині його обрамляла невмолима темна лінія.

О цій ранній порі далечінь, сліпуча при полуденному світлі, набувала спокійної чіткості. Ані хмаринки, ні подуву вітру. Під безвітряним сріблястим небом поле дихало тонізуючою прохолодою, що навівала мислячій людині, упевненій, що буде ще один посушливий день, тугу за роботою, яку ліпше винагороджують.

Мілк, батько цуцика, теж перетнув двір і сів поруч із ним з лінивим зітханням блаженства. Обидва лишалися непорушними, бо мух іще не було.

Олд, що хвильку тому дивився на узлісся, зауважив:

— Прохолодний ранок.

Мілк простежив за поглядом цуценяти й уже не відводив звідти очей, розсіяно моргаючи. За якийсь час він проказав:

— На тому дереві сидить двоє соколів.

Вони перевели байдужий погляд на вола, який проходив мимо, і продовжили, як звикло, споглядати на все.

А тим часом на сході почало розкриватися багряне віяло, і обрій уже втратив ранкову ясність. Мілк схрестив передні лапи і відчув легкий біль. Не рухаючись, оглянув свої пальці й урешті вирішив їх обнюхати. Напередодні він витягнув блоху, і згадавши пережите, облизав хворий палець.

— Я не міг ходити, — урешті вигукнув він.

Цуцик не зрозумів про що мова, і Мілк додав:

— Багато бліх.

Цього разу цуценя зрозуміло. І за якийсь час додало вже від себе:

— Багато бліх.

І обидва, переконані в цьому, знову замовкли.

Зійшло сонце; і щойно землю залило світлом, лісові індички сповнили прозору атмосферу сумбурним клекотом свого поганенького оркестру. Собаки, позолочені косими променями сонця, прикрили повіки і блаженно моргали у солодкій знемозі. Потроху до цієї пари приєднались інші приятелі: мовчазний улюбленець Дік, Принц, чия розірвана носухою верхня губа відкривала зуби, та Ісонду з індіанським ім’ям. Четверо фокстер’єрів, розтягнувшись у благодаті, спали.

Як минула година, вони попіднімали голови; з протилежного боку химерного дому на два поверхи — нижній із глини, верхній із дерева, з ґанком і критою галерею, як у шале — вони почули кроки господаря, який спускався сходами. Містер Джонс із рушником на плечі на мить спинися на розі дому й подивився на сонце, яке вже стояло високо. Після самотніх посиденьок із віскі, триваліших, ніж звикло, він мав усе ще мертвий погляд і обвислі уста.

Поки він умивався, собаки підійшли та обнюхали його чоботи, ліниво махаючи хвостами. Як вишколені звірі, пси знають найменшу прикмету захмеління у свого господаря. Вони поволі відійшли і знову розляглися на сонці. Проте невдовзі дедалі дужча спека змусила їх покинути осоння заради тіні ґанку.

День був такий самий, як попередні цього місяця: сухий, ясний, із палючим сонцем, від якого, здавалося, плавилося небо, а вологу землю миттю вкривала білувата кірка.

Містер Джонс сходив на фільварок, аби подивитися, що зробили за попередній день, і вернувся в дім. Увесь ранок він нічого не робив. Потім пообідав і піднявся нагору, аби подрімати.

О другій дня, попри палючу спеку, пеони знову стали до роботи, бо лабузиння на плантації бавовни не переводилося. Пішли за ними й собаки, які від минулої зими дуже полюбили ріллю, коли навчилися змагатись із соколами за білих хробаків, яких піднімав плуг. Кожен пес розлігся під кущем бавовнику, і їхнє сопіння вторило глухим ударам мотики.

А тим часом спека посилювалася. У безмовному і сліпучому від сонця краєвиді через вібрацію повітря годі було щось розгледіти. Перекопана земля виділяла гарячий випар, що його пеони переносили в мовчанні, обмотавши голови по вуха легкими хустинками. Собаки переходили від куща до куща, шукаючи прохолоднішої тіні. Витягалися на весь зріст, але через задишку мусили сідати на задні лапи, аби легше дихалося.

Тепер перед ними виблискувало невеличке крейдяне пустище, яке навіть не пробували орати. Там цуценя раптом побачило містера Джонса, який сидів на колоді й пильно на нього дивився. Олд став на рівні ноги, махаючи хвостом. Інші також підвелися, але наїжачившись.

— Це ж господар, — сказав цуцик, здивований їхньою поведінкою.

— Ні, це не він, — відказав Дік.

Четверо псів збилися докупи і глухо загарчали, не зводячи погляду з містера Джонса, який і далі сидів непорушно, дивлячись на них. Недовірливий цуцик ступив уперед, та Принц ошкірився на нього:

— Це не він, це Смерть.

Цуцик зі страху наїжачився і відступив до своїх.

— Господар мертвий? — запитав він стривожено.

Інші пси йому не відповіли, бо заходилися люто гавкати, передчуваючи біду. Та містер Джонс уже розчинявся в пульсуючому повітрі.

Почувши гавкіт, пеони підвели погляди, але нічого не помітили. Повернули голови, щоб глянути, чи не зайшов у фільварок якийсь кінь, і знову позгиналися.

Собаки поволі вернулися в дім. І досі наїжачений цуцик нервово бігав туди-сюди, бо з досвіду товаришів довідався, що коли за кимось має прийти смерть, то дає про себе знати наперед.

— А звідки ви знаєте, що те, що ми бачили, то не був живий господар? — спитав він.

— Бо то був не він, — відповіли йому холодно.

Далі смерть, а з нею загроза зміни господаря, їх чекають незгоди і побої! Решту дня вони провели біля господаря, похмурі й насторожені. Заледве зачувши шум, гарчали, навіть не знаючи, на що.

Нарешті сонце кануло за чорним пальмовим гаєм, і в тиші сріблястої ночі собаки розмістилися довкола дому, на горішньому поверсі якого містер Джонс розпочинав свої посиденьки з віскі. Опівночі вони почули кроки, потім на дощану підлогу впали чоботи, і світло згасло. Відтак собаки ще сильніше відчули близьку зміну господаря і стали плакати біля підніжжя заснулого дому. Плакали хором, зливаючи свої судомні і глухі ридання в одне скорботне завивання, яке тягнув мисливським голосом Принц, тоді як інші починали заново ридати. Цуценя могло лише гавкати. Ніч минала, і четверо дорослих псів, яких добре годував і гладив господар, якого вони мали втратити, з’юрмившись у місячному світлі і, витягнувши спухлі від плачу морди, продовжували оплакувати своє домашнє лихо.

Наступного ранку містер Джонс сам пішов за мулами і, запрягши їх у борону, пропрацював до дев’ятої. Проте він був незадоволений. Бо землю ніколи не боронували так, як треба, леміші були тупими, і коли мули йшли швидко, борона підскакувала. Він наточив її різці, але один шуруп, який при купівлі борони вже був бракований, зламався, коли його вкручували. Він відправив пеона в найближчу майстерню, наказавши йому пильнувати коня, добру, але трохи незграбну тварину. Підвів голову до розжареного полуденного сонця і звелів у жодному разі не пускати його чвалом. Одразу ж пообідав і піднявся нагору. Собаки, що того ранку ні на мить не відходили від господаря, залишилися на ґанку.

Полуденна спека давила, виснажуючи світлом і безголоссям. Усе довкола було немов у тумані через сонячний пал. Вицвіла земля подвір’я довкруж дому під сонцем відсвічувала свинцем і, здавалося, що вона корчиться в тремтливому кипінні, від якого у фокстер’єрів злипалися мигаючі очі.

— Вона більше не з’являлася, — сказав Мілк.

Почувши це, Олд нашорошив вуха. Спонукуваний спогадом, цуцик скочив на рівні ноги й загавкав невідомо на що. За якусь мить він замовк і разом зі своїми товаришами розпочав полювання на мух, аби від них оборонитися.

— Вона більше не приходила, — додав Ісонду.

— Під кущем дроку сиділа ящірка, — згадав уперше Принц.

Роззявивши дзьоба й розставивши крила, розпеченим подвір’ям важкою від спеки риссю пробігла курка. Принц ліниво провів її поглядом і раптом підхопився.

— Знову йде! — закричав він.

З півночі до подвір’я підступав кінь, на якому поїхав пеон. Вигнувши дугою спини, пси люто гавкали на Смерть, що наближалася. Кінь ішов з опущеною головою, здавалося, він не знав, куди йому іти. Проминувши дім, він ступив кілька кроків у напрямку колодязя і поступово розчинився в сліпучому світлі.

Містер Джонс зійшов униз, йому не спалося. Він збирався й далі ремонтувати борону, аж раптом побачив, що приїхав пеон на коні. Попри його наказ той мусив пускати коня чвалом, аби вернутися о цій порі. Заледве виконавши завдання і звільнившись, бідний кінь, серце якого шалено калатало, задрижав, звісивши голову, і впав на бік. Містер Джонс відправив пеона, і досі в капелюсі та з нагайкою, на фільварок, аби не прогнати його, і далі слухаючи його єзуїтські виправдання.

Проте пси були задоволені. Смерть, що шукала їхнього господаря, вдовольнилася конем. Вони повеселіли, позбулися тривоги і збиралися йти за пеоном на фільварок, коли почули містера Джонса, який гукав, аби той дав йому шуруп. Шурупа не було, майстерня була зачинена, завідувач спав тощо. Нічого йому не сказавши, містер Джонс схопив свій шолом і пішов сам шукати необхідну деталь. Сонце він витримував, як пеон, і прогулянка була чудовим засобом проти його поганого настрою.

Собаки пішли за ним, але в тіні першого ріжкового дерева спинилися; було занадто жарко. Звідтам, не сідаючи, насуплено й уважно, вони дивились, як віддаляється їхній господар. Зрештою страх самотності пересилив, і вони труськом побігли за ним.

Містер Джонс дістав свій шуруп і став вертатись. Аби скоротити шлях і не робити гак курною дорогою, він пішов до свого фільварку навпростець. Дійшов до річки і зайшов у плавні, наносні плавні Саладіто, які росли, висихали і давали нові паростки, відколи на світі існує очерет, не знаючи вогню. Бадилля витворило склепіння на рівні грудей і густо переплелося. Перейти плавні було завданням і в прохолодний день, а о цій порі ще й дуже важким. Утім містер Джонс їх перетнув, пробираючись через тріскучий і вкритий сухою тванню, що її лишали припливи, очерет і задихаючись від утоми та їдких нітратних випарів.

Нарешті він вийшов і стомлений спинився на краю; однак стояти спокійно під сонцем було неможливо. Він рушив далі. До пекучої спеки, яка вже три дні безупинно зростала, тепер додалася задуха зіпсованої погоди. Небо було білим, і не відчувалось ані найменшого подуву вітру. Повітря бракувало, серце в грудях стискалось, і годі було вдихнути на повні груди.

Містер Джонс зрозумів, що перетнув межу своєї витривалості. Уже якийсь час у його вухах віддавало пульсування сонної артерії. Здавалося, череп розпирає зсередини. Коли він дивився на пасовисько, перед очима в нього все пливло. Він прискорив крок, аби негайно покінчити з цим… І раптом отямився та опинився в іншій місцині: він пройшов півквадри, нічого не усвідомлюючи. Він озирнувся, і голова в нього знову запаморочилася.

Увесь цей час собаки тюпали за ним, висолопивши язики. Іноді, задихаючись, вони спинялись у затінку ковили; сідали, щоб перевести дух, а потім знову наражалися на катування сонця. Нарешті, коли до дому лишилося недалеко, вони потрюхикали швидше.

Саме в цю мить Олд, який біг попереду, побачив за дротяною огорожею фільварку вбраного у біле містера Джонса, який ішов їм назустріч. Раптовий спогад змусив цуцика повернути голову до свого господаря і зіставити їх:

— Смерть! Смерть! — завив він.

Інші також це побачили і, наїжачившись, загавкали. Вони побачили, що містер Джонс перелазить через загорожу, і на мить подумали, що помилилися; підійшовши на сто метрів, він зупинився, подивився на них блакитними очима і рушив уперед.

— Нехай господар не йде так швидко! — вигукнув Принц.

— Він на нього наскочить! — завили всі.

І справді: той, інший, опісля короткого вагання, став наближатися, але не прямо на них, як раніше, а навскіс, і цей шлях, на позір помилковий, мав вивести його прямо на містера Джонса. Пси зрозуміли, що цього разу всьому кінець, бо господар і далі йшов рівним кроком, як автомат, нічого не помічаючи. Той, інший, уже підходив. Підібгавши хвости, собаки з виттям кинулися врозтіч. Минула секунда, і зустріч відбулася. Містер Джонс зупинився, крутнувся довкруж самого себе і повалився долі.

Пеони, побачивши, що він упав, притьмом віднесли його в дім, але жодна вода вже не могла йому зарадити; не приходячи до тями, він помер. З Буенос-Айреса приїхав містер Мур, його брат по матері, побув у фільварку годину і, розпродавши все за чотири дні, одразу ж вернувся на південь. Собак порозбирали індіанці, відтоді ті, худі й укриті коростою, жили надголодь і щоночі ходили цупити нишком качани кукурудзи на чужих фільварках.