Оповіді про кохання, божевілля та смерть

Смерть Ізольди

Закінчувався перший акт «Трістана й Ізольди». Стомлений метушнею того дня, я лишився сидіти у своєму кріслі, дуже радий своїй самотності. Повернув голову до зали, і мій погляд одразу ж спинився на ложі нижнього ярусу.

Це явно було подружжя. Він — абиякий чоловік, а, можливо, через його вульгарність комерсанта і різницю у віці з дружиною, навіть менше, ніж абиякий. Вона ж — молода, бліда, з тією несказанною красою, яка полягає радше не в обличчі — хоча й дуже гарному, — а в досконалій гармонії погляду, уст, вигину шиї, манери примружувати очі. Була то якраз краса для чоловіків і при цьому зовсім не провокативна; і це саме те, чого ніколи не зрозуміють жінки.

Якийсь час я неприкрито розглядав її, бо мені було добре її видно, і ще тому, що коли чоловік поглинає зором красиве тіло, то не вдається до жіночих штучок у вигляді лорнета. Почався другий акт. Я й досі дивився на ложу, і наші погляди зустрілися. Я, ще раніше оцінивши очарування того погляду, який блукав залою, в ту мить, коли він спинився на мені, спізнав найрозкішніше марення любові, якого доти ніколи не відав.

Тривало це дуже коротко; вона відвела погляд, та згодом, позаяк я вперто не зводив з неї очей, він двічі чи тричі ковзнув по мені. На мить я уявив себе її чоловіком і відчув несподіване щастя, але так само швидко зазнав розчарування в любові. Її погляд знову вернувся до мене, але тієї самої миті я відчув, що мій сусід ліворуч також на неї дивиться: на якусь мить вони обоє застигли, а потім привіталися.

Тож я не мав жодного права вважати себе щасливим чоловіком і придивився до свого спільника. То був чоловік за тридцять п’ять, зі світлою бородою і голубими очима, ясним і трохи суворим поглядом, що виражав тверду волю.

— Вони знайомі, — сказав я собі, — до того ж близько.

І справді, у другій половині акту мій сусід, який доти не відводив очей від сцени, став видивлятися на ложу. Вона із напівтемряви, трохи відкинувши голову назад, також дивилася на нього. Мені здалося, що вона ще більше поблідла.

Завмерлі, вони пильно і невідступно дивилися одне на одного, відгородившись від світу прямою лінією, яка з’єднувала їхні душі.

У третьому акті мій сусід ні на мить не повертав голову від сцени. Та перед тим, як той скінчився, він вийшов у бічний коридор. Я подивився на ложу: вона також пішла.

— Кінець роману, — сказав я собі меланхолійно.

Він уже не вернувся, ложа також лишалася порожньою.

— Так, вони повторюються, — він довго хитав головою. — Усі драматичні ситуації, навіть найнеймовірніші, можуть повторюватись і повторюються. Треба жити, а ви ще зовсім юний… І драми Трістана також, хоча це не виключає того, що в них є найтривкіший зойк пристрасті, що його видавала людська душа… Я люблю цей твір так само, як ви, а може, й дужче. Повірте, я не маю на увазі драму Трістана і з нею ті тридцять шість ситуацій, що стали догмою, поза якими всі решта є переспівами. Ні, сцена, що повертається, немов кошмар, дійові особи, які галюцинують померлим щастям, — це щось інше…

Ви бачили прелюдію одного з таких повторень… Так, я знаю, що ви пам’ятаєте… Тоді ми з вами ще не були знайомі. І саме з вами я мав би про це поговорити! Та ви неправильно судите про те, що бачили, ви подумали, що мені випало щастя… Щастя! Послухайте. Корабель відчалить за якусь мить, і цього разу я вже не повернусь… Я розповідаю вам так, як це можна було б написати, з двох причин: по-перше, ви дуже схожі на мене, яким я був тоді — на щастя, лише в доброму. А по-друге, тому що ви, мій юний друже, не станете за нею упадати, після того, що зараз почуєте. Тож слухайте.

Я познайомився з нею десять років тому і за тих півроку, поки був її нареченим, зробив усе, що міг, аби вона стала моєю. Я любив її сильно, вона ж мене — безмірно. Тому одного дня вона поступилася, і відтоді моє кохання, позбавлене напруги, охололо.

Ми належали до різних соціальних кіл, і коли вона п’яніла від щастя, що носитиме моє ім’я, я жив у світі, де неминуче мусив фліртувати з дівчатами зі знаних фамілій, які мали багатство і часом були дуже вродливими.

Одна з них так фліртувала зі мною під парасольками під час одного garden party, що я втратив голову і став усерйоз добиватися її руки. Та якщо я сам годився для цих забав, то моїх статків не вистачало, щоб обіцяти їй те, чого вона хотіла, і вона ясно дала мені це зрозуміти.

Вона мала рацію, абсолютну рацію. Тож я став фліртувати з її подругою, доволі негарною, але далеко не такою вправною у цих тортурах тет-а-тет на відстані в десять сантиметрів, уся принада яких полягає в тому, аби довести до шалу свого партнера, зберігши при цьому цілковите самовладання. Цього разу голову втратив не я.

Упевнений у своїй перемозі, я відтак став думати про те, як порвати стосунки з Інес. Я продовжував з нею зустрічатися, і хоча вона не могла обманюватися щодо ослаблення моєї пристрасті, її любов була занадто сильною і її очі сяяли щастям щоразу, коли я приходив.

Її мати лишала нас самих; і навіть якби вона знала, що відбувається, то закрила би на це очі, аби не впустити бодай примарну можливість піднятися із донькою у значно вищий світ.

Якось увечері я пішов туди, готовий порвати з Інес, і через це у видимо поганому настрої. Вона підбігла, аби мене обійняти, але спинилася, раптом збліднувши.

— Що з тобою? — запитала вона.

— Нічого, — відповів я із силуваною посмішкою, погладивши її чоло.

Вона дозволила це зробити, але не зважала на мою руку і пильно на мене дивилася. Урешті відвела звужені очі, і ми увійшли до вітальні.

Прийшла її мати, але, відчувши грозову атмосферу, побула лише хвильку й пішла.

Порвати — коротке і просте слово; але як це почати…

Ми сиділи і мовчали. Інес відхилилася, відвела мою руку від свого обличчя і впилась у мене очима, сповненими болю від тривожного вивіряння.

— Усе ясно… — сказала вона впівголоса.

— Що? — холодно запитав я її.

Мій спокійний погляд уразив її більше, ніж голос, і вона перемінилася в лиці:

— Що ти вже мене не любиш! — чітко промовила вона, безнадійно хитаючи головою.

— Я чую це від тебе вже усоте, — відказав я.

Жорстокішої відповіді бути не могло; але я вже почав.

Інес якийсь час дивилася на мене майже як на чужого і, різко відвівши мою руку з сигаретою, сказала надломленим голосом:

— Естебане!

— Що? — знову повторив я.

Цього було достатньо. Вона поволі відпустила мою руку і відкинулася на спинку канапи, у світлі лампи її мертвенно бліде обличчя здавалось скам’янілим. Та за мить вона відвернулась і затулила лице тремтячою рукою.

Минув іще якийсь час. Несправедливість моєї поведінки — бо я бачив у ній лише кривду — посилювала мою глибоку досаду на самого себе. Тому коли я почув, чи радше відчув, що врешті полилися сльози, то підвівся, голосно цикнувши язиком.

— Я гадав, що в нас більше не буде сцен, — сказав я, проходжуючись по кімнаті.

Вона не відповіла, і я додав:

— Нехай ця буде останньою.

Я відчув, що плач затих, і за мить вона відповіла мені зі сльозами в голосі:

— Як хочеш. — Та відразу ж упала з риданнями на канапу. — Що я тобі зробила! Що я тобі зробила!

— Нічого! — відказав. — Але я також нічого тобі не зробив. Ми квити. Я по горло ситий усім цим!

Мій голос явно був значно черствіший, ніж мої слова. Інес підвелася і, опершись на підлокітник канапи, зимно повторила:

— Як хочеш.

Це було прощання. Я збирався розірвати стосунки, але мене випередили. Самолюбство, жалюгідне уражене самолюбство, змусило мене відповісти:

— Чудово… Я йду. Нехай тобі щастить… іще раз.

Вона не зрозуміла і здивовано на мене глянула. Я вже вчинив першу підлість і, як буває в таких випадках, в якомусь одурі впав іще нижче.

— Та ж ясно! — додав я грубо. — Бо на мене ти не жалілася… Хіба ж ні?

Іншими словами: я зробив тобі честь, ставши твоїм коханцем, і ти маєш бути мені вдячна. Вона зрозуміла радше мою усмішку, ніж мої слова, і доки я пішов у коридор по свій капелюх, у вітальні її тіло й уся душа переживали крах.

Відтак, ідучи коридором, я гостро відчув, що тільки-но зробив. Прагнення розкоші, багатообіцяючий шлюб — усе це виїдало мою душу. Я, який пропонував себе з торгів великосвітським поганулям із капіталом, виставляв себе на продаж, щойно геть безчесно повівся з жінкою, яка любила мене безмірно… Хвилина слабкості на Оливковій горі чи підлість чоловіка, який таким не є, приводять до одного і того самого: жадання самопожертви, відновлення за будь-яку ціну власної гідності. А потім — непогамоване прагнення ніжності, бажання поцілунками осушити сльози коханої жінки, чий перший усміх після завданої нами урази є найпрекраснішим світлом, яке може залити серце чоловіка.

Та справу зроблено! Я не міг вернутися і сам узяти те, що тільки-но так зганьбив; я вже не був її гідний і більше був її не вартий. В одну мить я упослідив найчистіше кохання, яке бодай колись відчував до себе чоловік, і разом з Інес утратив щастя, якого більше не знайдеш: мати когось, хто нас щиро кохає.

Зневірений, принижений, я підійшов до дверей вітальні і побачив, що вона лежить на канапі і гірко ридає.

Інес! Уже втрачена Інес! Я ще глибше відчув, чого позбувся, побачивши її тіло, уособлення кохання, яке трусилося від плачу за її померлим щастям. Майже не усвідомлюючи, що чиню, я спинився.

— Інес! — промовив я.

Мій голос був уже не такий, як раніше. Вона мусила це помітити, бо її душа, ще дужче ридаючи, почула безнадійний поклик мого кохання. Так, цього разу безмежного кохання!

— Ні, ні, — озвалася вона. — Уже занадто пізно!

Паділья замовк. Мені рідко доводилося бачити спокійнішу i стриманішу гіркоту, ніж та, що була в його очах, коли він договорив. А я, зі свого боку, не міг викинути з пам’яті ту чарівну красуню з ложі, яка ридала на канапі…

— Ви мені повірите, — знову заговорив Паділья, — якщо я скажу, що в мої безсонні ночі незадоволеного самим собою одинака вона стояла перед моїми очима…

Я відразу ж виїхав у Буенос-Айрес, не побачившись майже ні з ким, а тим паче з моєю багатою партнеркою по флірту… Через вісім років я повернувся і відтак дізнався, що вона вийшла заміж через шість місяців після мого від’їзду. Я знову поїхав геть і місяць тому повернувся, вже цілком заспокоївшись і змирившись.

Більше я її не бачив. Вона була для мене як перше кохання, з усім тим чаром, яке воно має для дорослого чоловіка, який потім любив не раз. Якщо вас колись так любили, як любили мене, а ви зневажали це кохання, як зробив це я, то зрозумієте, якими чистими є мої спогади.

Аж доки одного вечора я з нею зіткнувся. Так, того самого вечора в театрі… Побачивши того ситого крамаря, її чоловіка, я зрозумів, що вона кинулась у той шлюб, як я в Укаялі…. Та коли я знову зустрів її, побачив, що вона за якихось двадцять метрів і дивиться на мене, то відчув, як у моїй душі, що мирно спала, став кровоточити відчай через те, що я її втратив, наче й не минуло цих десяти років.

Інес! Її краса, її погляд, якого немає в інших жінок, були моїми і лише моїми, бо були ввірені мені з палким коханням. Колись ви також цим дорожитимете.

Я зробив усе, що в людських силах, щоб забути, зціпивши зуби, намагався зосередити всі свої думки на сцені. Проте чудесна партитура Вагнера, цей крик хворобливої пристрасті, розпалили живим вогнем те, що я хотів забути. У другому чи третьому акті я не витримав і повернув голову. Вона також піддалася навіюванню Вагнера й дивилася на мене. Інес, кохана! У ці півхвилини я відчував її уста, її руки своїми устами й очима, у цей час в її блідості зосередилося відчуття того щастя, яке померло десять років тому. А тут іще Трістан з його зойками надлюдської пристрасті над нашим застиглим блаженством!

Тоді я встав, пройшов, як сновида, через ряди крісел і пішов по проходу, наближаючись до неї, хоча не бачив її, а вона мене, наче й не був упродовж цих десяти років нещасливцем…

Мені ввижалося, що, як і десять років тому, я з капелюхом у руці маю пройти перед нею.

Я підійшов. Двері у ложу були відчинені, і я, обезумілий, спинився. Як і десять років тому в себе на канапі, Інес тепер, лежачи на кушетці аванложі, плакала над пристрастю Вагнера і своїм розбитим щастям.

Інес!.. Я відчув, що настала вирішальна мить. Десять років! Хіба вони проминули? Ні, ні, моя Інес!

І як тоді, побачивши кохане тіло, що трусилося в риданнях, я покликав:

— Інес!

І, як десять років тому, ридання стали дужчими, і закривши обличчя руками, вона відповіла:

— Ні, ні… Надто пізно!..