Оповіді про кохання, божевілля та смерть

Ловці колод

Мотивом були певні меблі для їдальні, яких у містера Холла ще не було, і його грамофон послужив приманкою.

Кандію побачив його у тимчасовій конторі «Yerba Company», де містер Холл заводив свій грамофон при відчинених дверях.

Кандію, як кожен порядний індіанець, не виказав жодного здивування, обмежившись тим, що придержав коня перед потоком світла, що падав з дверей, сам дивлячись в інший бік. Та позаяк англієць, коли на землю спадає ніч, в одній сорочці через спеку і з пляшкою віскі обік, є стократ обачливіший, ніж будь-який метис, містер Холл не підняв погляду з платівки. Тож переможений і завойований Кандію підвів коня до дверей і обперся ліктем на одвірок.

— Добрий вечір, патроне. Гарна музика!

— Так, гарна, — відказав містер Холл.

— Гарна! — повторив індіанець. — Стільки шуму!

— Так, багато шуму, — згодився містер Холл, який, без сумніву, вважав заувагу свого візитера цілком доречною.

Кандію тим часом вів далі:

— Вам це дорого обійшлося, патроне?

— Обійшлося? Що?

— Оця штуковина… Хлопці, що співають.

Каламутний і млявий погляд містера Холла прояснився. Показався професійний рахівник.

— О, так! Це дорога річ. Хочете купити?

— Якщо ви хочете мені її продати, — відповів Кандію, аби щось сказати, наперед переконаний у неможливості такої покупки. Та містер Холл не зводив з нього важкого погляду, доки мембрана переміщалася по пластинці за допомогою металевого заводу.

— Продам вам дешево. П’ятдесят песо!

Кандію похитав головою, усміхаючись то до пристрою, то до його механіка.

— Це багато грошей! У мене стільки нема.

— А що ж у вас є?

Чоловік знову усміхнувся, не відповідаючи.

— Де ви мешкаєте? — продовжив містер Холл, явно налаштований позбутися свого грамофона.

— У порту.

— А, я вас знаю. Ви зветесь Кандію?

— Звуся.

— І ловите колоди?

— Вряди-годи, якесь нічийне бервено.

— Продаю за колоди. Три розпиляні колоди. Я пришлю фіру. По руках?

Кандію сміявся.

— У мене зараз нема. А цей апарат… він дуже делікатний?

— Та ні; кнопка тут, кнопка там. Я покажу. А коли в вас буде дерево?

— Коли буде повінь. Вона буде скоро. А яке дерево ви хочете?

— Бальзамне. По руках?

— Гм… Таких бервен вода майже ніколи не несе; хіба що коли велика повінь. Гарне дерево! Так, ви любите добре дерево.

— А вам дістанеться добрий грамофон. По руках?

Торг продовжувався під звук британських співів, індіанець огинався, рахівник заганяв його в маленьке коло необхідності. По суті, не беручи до уваги спеку та віскі, англієць робив непоганий бізнес, міняючи дрантивий грамофон на кілька дюжин прекрасних дощок, тоді як ловець колод своєю чергою платив кількома днями звичної роботи за чудесну громохку машинку.

Тож за якийсь час торговельна оборудка здійснилася.

Кандію ось уже тридцять років живе на березі Парани; і раз його печінка після останнього нападу лихоманки торік у грудні й досі здатна вивести все, що завгодно, він має прожити ще не один місяць. Тепер він цілими днями просиджує на бамбетлі, із капелюхом на голові. Тільки його руки, велетенські землисті лаписька із зеленими прожилками, що звисають із зап’ястків, немов показані крупним планом на фотографії, безупинно і монотонно рухаються, тремтячи, як безперий папуга.

Та в ті часи Кандію був не такий. Тоді він мав пристойну роботу: охороняв чужу бананову плантацію, а ще займався не таким законним промислом: ловив колоди. Зазвичай, і особливо під час повеней, річкою дрейфують колоди, які вода відносить із лісозаготівель, або які відриваються, коли в’яжуть пліт, або ж коли шалапутний наймит ударом мачете розрубає канат, яким їх зв’язано. Кандію мав телескопічну підзорну трубу і щоранку сидів, навівши її на річку, доки білувата смуга колоди, виділяючись на тлі лісистого обрію, швиргала його в каное назустріч здобичі. Якщо побачити колоду вчасно, то це не бозна-яке діло, бо весло сміливця, який тягне або пхає трофей 10 x 40, варте будь-якого буксира.

На лісозаготівлі Кастелума, вище Пуерто-Фелісідад, після двох місяців цілковитої засухи, яка не залишила шин на альсапримах[5], почалися дощі. Матеріальні активи лісозаготівлі на той момент складалися із семи тисяч колод — це значно більше, ніж просто багатство. Та позаяк дві тонни колод, поки вони не в порту, не важать і двох скрупулів[6] у касі, «Кастелум і Ко» були дуже далекими від того, щоб почуватися щасливими.

Із Буенос-Айреса прийшли вказівки про негайне перевезення, управитель лісозаготівлі попросив дати мулів і альсаприми; йому відповіли, що на виручені за перший доставлений пліт гроші йому відправлять мулів, на що управитель відказав, що спочатку мули, а потім він відправить перший пліт.

Порозумітися було годі. Кастелум піднявся вгору рікою до лісозаготівлі і побачив запаси дерева в таборі на березі Ньяканґвасу.

— Скільки? — запитав Кастелум у свого управителя.

— Тридцять п’ять тисяч песо, — відказав той.

То була необхідна сума, аби доправити колоди до Парани, не зважаючи на непідхожу пору року.

Під струменями дощу, які лили на його прогумований плащ, що обліпив боки коня, Кастелум довго споглядав на бурливий потік. Потім кивнув каптуром на стромовину:

— Вода заллє кручу?

— Якщо сильно литиме, то так.

— Чи всі люди зараз на лісозаготівлі?

— Усі наразі тут, я чекав ваших вказівок.

— Гаразд, — сказав Кастелум. — Думаю, ми впораємося. Послухайте, Фернандесе. Нині ж закріпіть трос у гирлі і починайте звалювати колоди тут на береговому схилі. Ви кажете, що потік розчищений. Завтра зранку я поїду в Посадас, а ви за першої сильної зливи кидайте ліс у потік. Розумієте? За сильної зливи.

Майстер витріщився на нього.

— Трос порветься, доки ми дійдемо до сотої колоди.

— Знаю, та це пусте. Це нам влетить в добру копійку. Вертаймось і поговорімо ще.

Фернандес здвигнув плечима і свиснув десятникам.

До кінця дня — дощ припинився, але затишшя було просякнуте водою — робітники перекинули з одного берега на другий у гирлі потоку ряд колод, і в таборі виросло звалище лісу. Кастелум відбув у Посадас по високій воді, яка мчала зі швидкістю сім миль і за минулу ніч нижче Ґваяри піднялася на сім метрів.

Після добрячої засухи стали лити сильні дощі. Ополудні почалася злива, і понад дві доби поспіль на ліс звергалися потоки води. З бурхливого потоку струмок перетворився на ревучу лавину червоної води. Промоклі до кісток робітники, худорбу яких підкреслював прилиплий до тіла одяг, скидали з річкового схилу колоди. Із кожним зусиллям вони видавали злагоджений підбадьорливий вигук, і коли страхітлива колода з підскоком котилась униз і шубовстала у воду із грюкотом гарматного пострілу, вони переможно кричали «Гурра!». А потім марні зусилля в рідкому багні, зміщення важелів, удари при падінні під хлющем. І лихоманка.

Урешті злива раптом ущухла. У несподіваній тиші, що запала, було чутно рокіт дощу в поближньому лісі. Глухіше і нижче стугоніла Ньяканґвасу. Із вичерпаного неба й досі падали поодинокі легкі краплі. Та погода лишалася задушливою, без найменшого вітерцю. У повітрі відчувалась волога, і заледве лісоруби передихнули кілька годин, як знову хлинув дощ — свинцева біла стіна залива. Робота відновилась — платня хвацько зросла, — і поки тривала гроза, робітники продовжували кричати, падати й валитись у крижану воду.

У гирлі Ньяканґвасу плавуче загородження спинило перші принесені водою колоди і витримало їх, вигнувшись і стугонячи, значно більше; аж доки під нестримним натиском бервен, що прибували, немов випущені з катапульти, трос порвався.

Кандію обзирав річку в свою підзорну трубу, міркуючи про те, що висока вода, яка тут, в Сан-Ігнасіо, за попередній день піднялася на два метри (і між іншим забрала його шлюпку), нижче Посадас могла виявитися страшною повінню. За водою стало спливати дерево, кедри або й що менше, і ловець обачливо беріг свої сили.

Тієї ночі вода піднялась іще на метр, і наступного дня Кандію несподівано побачив у підзорну трубу справжнісіньке скопище незв’язаних колод, що огинали косу Ітакурубі. Білуватий нетесаний і добре висушений ліс.

Настав його час. Він скочив у ґвабіробу[7] і став веслувати назустріч своїй здобичі. Під час розливу Альто-Парани на шляху до обраної колоди натрапиш на чимало-що. Цілі викорчувані дерева, чиї чорні кореневища здіймаються над водою, немов щупальця восьминогів. Здохлі корови і мули у супроводі цілої гурми диких звірів — потонулих, підстрелених із рушниці чи стрілою, що й досі стирчить із черева. Високі конуси мурах, що скупчилися на пеньку. Або ж ягуар, незліченні водяні гіацинти, шумовиння і, звісно, гадюки.

Кандію, поки дістався здобичі, ухилявся, змінював курс, натикався на щось і перевертався значно більше, ніж треба. Нарешті він її схопив; одним ударом мачете оголив криваво-червоні волокна бальзамного дерева і, притулившись до колоди, зміг навскоси проплисти з нею якийсь відрізок шляху. Проте гілки, дерева, що невпинно пропливали мимо, тягли його за собою. Тоді він змінив тактику; прив’язав свою здобич і розпочав німу і невпинну боротьбу, безмовно вкладаючи душу в кожен гребок весла.

Висока вода несе колоду так стрімко, що й три чоловіки застановляться перед тим, як перейняти її. Проте Кандію, окрім великої сміливості, мав за плечима ще й тридцять років піратства на річці при високій і низькій воді; до того ж він хотів стати власником грамофона.

Ніч, що спадала, підготувала йому пригод досхочу. Річка швидко несла свої оливові води. По обидва боки невпинно проминали густі тіні. На ґвабіробу наскочив потопельник; Кандію нахилився і побачив, що в того роздерте горло. Потім були непрошені гості: нападаючі гадюки, ті самі, які під час повеней забираються по колесах пароплавів аж у каюти.

Геркулесова праця тривала, бервено дрижало під водою, але попри все гребець тягнув його за собою. Врешті він здався; ще більше зрізав кут причалювання і зібрав останні сили, аби добратися до берега протоки, що огинає кручі Теюкваре. Упродовж десяти хвилин ловець колод, із напнутими на шиї жилами і скам’янілими грудними м’язами, робив те, чого більше ніколи не зробить ніхто, аби вийти з протоки при високій воді з колодою на буксирі. Ґвабіроба нарешті дісталася каміння і перекинулася саме тоді, коли в Кандію лишилися сили тільки на те, аби закріпити канат і звалитися горілиць.

Заледве минув місяць і містер Холл отримав свої три десятки дощок; уже через двадцять секунд він вручав Кандію грамофон і двадцять платівок на додачу.

Фірма «Кастелум і Ко», хоча й кинула навперейми колодам цілу флотилію пароплавів (і тривало це значно довше, ніж місяць), втратила їх чимало. І якщо Кастелум колись приїде в Сан-Ігнасіо й навідається до містера Холла, то буде щиро вражатися меблями згаданого бухгалтера, які зроблено з бальзамного дерева.