Оповідання

Найвродливіший у світі потопельник

Дітям, які першими помітили в морі темний загадковий предмет, що наближався, здалося, ніби то ворожий корабель. Потім вони побачили, що на ньому немає ні прапорів, ні щогол, і вирішили, що це кит. Та коли предмет викинуло на берег, дітлахи очистили його від водоростей, волокнистих медуз, мертвих рибок, усілякого мотлоху, який поналипав, наче після корабельної аварії, і лише тоді збагнули, що то потопельник.

Вони бавилися ним цілий день, закопуючи в пісок та викопуючи його звідти, поки хтось із дорослих випадково не звернув на них уваги і не сполошив селище. Чоловіки, які принесли потопельника до найближчого дому, відзначили, що той важить більше, ніж усі відомі їм досі мерці, — майже як кінь, — і вирішили, що він, либонь, дуже довго плавав і навіть в кістки проникла вода. Коли його поклали на підлогу, побачили, що той набагато більший за всіх чоловіків і ледве вміщується в домі, але подумали, що деякі потопельники, певно, не втрачають здатности рости і після смерти. Він пахнув морем і, оскільки шкіра була вкрита панцирем із слимаків і мулу, тільки форма тіла дозволяла припускати, що воно належить людині.

Ще й не обмивши його лице, можна було збагнути: небіжчик не тутешній. Селище налічувало якихось два десятки дощатих осель із кам'янистими патіо без квітів, розкиданих уздовж пустельного мису. Землі на нім обмаль, і матері завжди боялися, аби вітер не заніс дітей у море, а небагатьох небіжчиків — з тих, що тут померли, скидали зі скель у прибережні води. Море ж було спокійним і щедрим, і на всіх чоловіків вистачало семи човнів. Отож, коли знайшли потопельника, досить було подивитись їм один на одного, аби впевнитись, що всі на місці.

Тієї ночі не вийшли в море. Чоловіки подалися до сусідніх селищ розпитати, чи не пропав там, бува, хтонебудь, а жінки лишилися біля потопельника. З допомогою листя дроку вони зішкребли з нього мул, очистили волосся од морських рачків і вичесали слимаків рибними тертушками. Тим часом визначили, що водорості, які на ньому, — водяться в далеких морях і в глибоких водах, а одіж до того подерта, наче йому довелося плисти лябіринтами коральових рифів. Вони визначили також, що він мужньо стрів смерть, оскільки на обличчі не було виразу самотности, властивого людям, які потонули в морі, ані огидної жалісливої міни, характерної для потонулих у річці. Та лише цілком очистивши його, усвідомили, що це за людина, і від того в них перехопило подих. Він не просто найвищий, найкремезніший, найбільш мужній і найкраще збудований з усіх мужчин, яких вони бачили будь-коли, навіть тепер, коли лежав просто перед ними, — і це було вище їхнього розуміння.

У селищі не знайшлося досить довгого ліжка, ані досить міцного стола, куди його вдалося б покласти, щоб провести біля небіжчика ніч. Йому не підійшли святкові штани найвищих чоловіків, ані недільні сорочки найогрядніших із них, ані черевики з найтовстішою підошвою. Тоді жінки, зачаровані його надзвичайними розмірами та вродою, вирішили пошити йому штани з вітрила та білу сорочку з голляндського полотна, щоб він гідно почувався й після смерти. Жінки сиділи довкола нього й шили йому одяг, раз-у-раз поглядаючи на небіжчика, і їм здавалося, що вітер ніколи не був таким дужим, а Карібське море таким неспокійним, як цієї ночі, і це якимось чином пов'язано з потопельником. Вони думали про те, що якби оцей незвичайний мужчина жив у їхньому селищі, його дім мав би найширші двері, найвищу стелю, найміцнішу підлогу, металева сітка його ліжка була б зроблена із шпанговтів і кріпилася б з допомогою залізних ґвинтів, а його дружина стала б найщасливішою жінкою. Він був би таким владним, — думали вони, — що риба сама б ішла до нього, якби її покликав, а працював би так завзято — струмки потекли б серед розпеченого каміння і квіти порозцвітали б на скелях. Подумки порівнювали його зі своїми чоловіками, певні, що ті за все своє життя не спромоглися б зробити те, що він здатен зробити за одну ніч і, зрештою, в глибині душі відчули зневагу до цих наймізерніших і найжалюгідніших у світі створінь. Так блукали манівцями власної фантазії, коли раптом найстарша з жінок, яка через свій вік дивилася на потопельника з меншим співчуттям, зідхнула:

— У нього таке лице, наче його звали Естебаном.

Більшості з жінок варто було ще раз поглянути на мерця, щоб збагнути, що того й не могли звати інакше. Наймолодші, а отже, і найбільш затяті з них, ще тішилися ілюзією, що коли потопельника одягти та обкласти квітами, та ще й узути в ляковані черевики, його можна б звати Ляутаро. Але то була марна надія. Полотна не вистачило, погано скроєні й пошиті штани виявилися завузькими, а таємничі сили так розпирали його груди, що з сорочки повідлітали ґудзики. За північ свист вітру вщух і море поринуло у важкий сон. Тиша розвіяла останні сумніви: це Естебан. Жінки, які вдягали небіжчика, стригли йому нігті, розчісували бороду, не могли не здригнутися від жалощів, коли їм довелося залишити його лежати на підлозі. Отоді то збагнули, як намучився він, маючи таке величезне тіло, якщо й після смерти воно йому заважало. Вони уявили, як за життя він мусів боком проходити у двері, стукатися об одвірки, перетоптуватися з ноги на ногу в гостях, не знаючи, куди подіти гладкі рожеві лаписька морської корови, поки хазяйка дому шукала найміцніший стілець і переляканим голосом запрошувала: "Будь ласка, сідайте сюди, Естебане!" — а він стояв, притулившись до стіни й усміхався: "Не турбуйтеся, сеньоро, мені й так зручно", — хоча стер до крови ноги й обідрав спину, а проте під час кожної візити правив своєї: "Не турбуйтеся, сеньоро, мені й так зручно", — аби тільки не осоромитися, зламавши стільця, і, можливо, він так ніколи й не дізнався, що люди, які казали йому: "Не поспішай, Естебане, зачекай, принаймні, поки дійде кава”, — потім перешіптувалися: "Нарешті він пішов, цей здоровань, цей бовдур, цей недоумкуватий красень". Так думали жінки, сидячи над ранок коло небіжчика. Потім, коли прикрили йому лице хусткою, щоб денне світло не потривожило, то побачили, який він безживний і беззахисний та який схожий на їхніх чоловіків, в серцях у них скипіли перші сльози. Котрась із наймолодших зайшлася плачем. Інші, дивлячись одна на одну, перейшли від зідхання до голосіння, і чим сильніше побивалися, тим більше їм хотілося ридати, бо потопельник все більше нагадував їм Естебана і врешті-решт вони оплакали його як найбеззахиснішу, найсумирнішу, найлюб'язнішу людину на землі: "О бідолашний Естебане!..” Отож коли чоловіки повернулися зі звісткою, що він не з навколишніх селищ, жінки, хоч і були в розпачі, проте відчули певну полегкість.

— Дякувати Богові, він — наш, — зідхнули вони.

Чоловіки вирішили, що це звичайні жіночі забаганки. Натомлені після марудних нічних розшуків, вони хотіли тільки одного: спекатись раз і назавжди обтяжливого чужинця, перш ніж зійде палюче сонце і почнеться задушливий, безвітряний день. Із уламків щогол вони змайстрували ноші і закріпили їх, щоб ті витримали вагу тіла, поки його донесуть до прибережних скель. Чоловіки намірялися також прив'язати йому до щиколоток якір з торгового пароплава, аби він без перешкод плив собі найглибшими морями, де водяться сліпі риби, а затонулі кораблі руйнуються через ностальгію, і примхлива течія не викинула б його знову на берег, як це вже траплялося з іншими потопельниками. Та поки чоловіки квапилися, жінки вдавалися до нових вигадок, аби згаяти час. Вони порпалися, наче наполохані кури, шукаючи в скринях морські амулети: деякі швендяли туди-сюди, хотіли надіти на потопельника ладанку, щоб його супроводив погожий вітер, інші намірялися почепити йому ручний компас і зрештою опісля всіх отих "Відійди-но, жінко, вбік", "Посунься, бо ти мені заважаєш", "Послухай, ти штовхаєш мене просто на небіжчика", — чоловікам уїлися в печінки жіночі викрутаси і вони стали бурчати: "Навіщо цьому зайді така сила-силенна різних витребеньок, ніби для врочистої відправи: скільки мерця не окропляй, скільки не чепури, все одно його зжеруть акули", — але жінки продовжували чіпляти свої дешеві реліквії, приносили їх те й іде, заважали, а їхні зідхання виказували невиплаканий відчай, і тоді чоловіки заремствували, мовляв, то це за метушня через якогось жалюгідного мерця, через смердючий труп. Тоді котрась із жінок, ображена такою байдужістю, відкинула з лиця небіжчика хустку — і чоловіки остовпіли.

Перед ними лежав Естебан. Цього можна було й не говорити, вони б і так упізнали його. Якби їм сказали: "Ось сер Волтер Релі[6]", — вони, мабуть, чудувалися б з його англійського акценту, папуги на плечі, з гаркебузи, з якої він стріляв у канібалів, та й усе, але Естебан у світі міг бути лише один, і він лежав ось тут, наче риба-буркунець, без шкарпеток, у штанях-недомірках, із закам'янілими нігтями, зрізати які можна хіба що ножем. Досить було відкинути хустку з лиця, й стало зрозумілим, що небіжчик соромиться своїх розмірів, вроди, та він не винуватий, і якби знав, що з ним таке трапиться, обрав би більш відлюдне місце потонути: "Це щира правда, я сам би причепив на шию корабельний якір і бовтався у воді, ніби мені все набридло, аби тільки не завдавати нікому клопоту, відкинув би ноги, як ви кажете, аби нікого не турбувати мрецьким духом, до якого я не маю жодного стосунку". В його стані було стільки невимушености, що навіть найнедовірливіших з мужчин, які, виходячи на ніч у море, зазнавали душевних мук, боячись, що жінкам обридне чекати їх і вони снитимуть потопельниками, — навіть цих мужчин й інших, найнезворушніших, вразила до глибини душі щирість Естебана.

Отож вони влаштували йому найбучніший похорон, який тільки могли запропонувати потонулому чужинцеві. Жінки, що пішли по квіти до сусідніх селищ, повернулися з іншими: ті не йняли віри їхнім розповідям, та, побачивши мерця, самі йшли по квіти, приносили їх ще й ще, і назбиралося стільки людей, стільки квітів, що яблуку ніде було впасти. В останню мить їм стало шкода повертати його морю сиротою і вони обрали небіжчикові батька й матір з-поміж найдостойніших, а решта зробилася йому братами та сестрами, дядьками та тітками, а також братами та сестрами в перших — завдяки потопельникові всі жителі селища врешті-решт породичалися між собою. Деякі моряки, зачувши здалеку плач, збилися з курсу, а про одного відомо, що він звелів прив'язати себе до щогли, згадавши давній міт про сирен. Поки тривала суперечка, кому випаде честь нести його на плечах крутосхилом, чоловіки й жінки вперше усвідомили, які безрадісні у них вулиці, безживні подвір'я, вбогі мрії порівняно з величчю й красою потопельника. Вони жбурнули його у воду, не почепивши якоря, щоб він міг повернутися будь-коли, якщо схоче, і всі завмерли на мить, яка здалася їм вічністю, поки тіло падало у безодню. Навіть не глянувши одне на одного, вони зрозуміли, що їм когось не вистачає і що це відчуття вже ніколи їх не покине. А проте знали, що відтепер усе переінакшиться, двері їхніх осель будуть ширшими, стелі — вищими, підлоги — міцнішими, аби спомин про Естебана міг ходити де завгодно, не наштовхуючись на одвірки, і ніхто більше не насмілиться бурчати: "Ото помер здоровань, помер бовдур, який жаль, помер недоумкуватий красень", і вони пофарбують фасади своїх будинків у веселі кольори, щоб увічнити пам'ять Естебана, і, не розгинаючи спини, вириють серед каміння рівчаки для струмків і посадять квіти на скелях, аби в майбутньому пасажири великих пароплавів прокидалися вдосвіта від духмяних пахощів прибережних садів, а капітан сходив з містка у парадному мундирі, зі своєю астролябією, зі своєю Полярною зіркою та безліччю бойових нагород на грудях і, вказавши рукою в бік трояндового мису на карібському видноколі, повторював чотирнадцятьма мовами: "Погляньте туди, де вітер тепер такий лагідний, що вкладається спати під ліжками, а сонце так сяє, що соняшники не знають, куди повертати голівки, погляньте туди — це селище Естебана".

Переклав з еспанської Сергій Борщевський.

Журнал "Сучасність" №7-8(363-364) 1991 р.