Оповідання

Море давніх часів

Наприкінці січня море робилося бурхливим, починало заливати селище густою багнюкою, й за кілька тижнів усе довкола переймалося його кепським настроєм. Відтоді світ був нічого не вартий принаймні до наступного грудня, і не знайшлося б такої людини, яка не спала після восьмої вечора. Втім, того року, коли з’явився сеньйор Герберт, море не збурилося навіть у лютому. Навпаки, його поверхня ставала дедалі гладкішою та мерехтливішою, і в перші березневі ночі з моря долинув аромат троянд.

Тобіас відчув цей запах. Його кров подобалася крабам, отож більшу частину ночі він мусив відганяти їх од свого ліжка і засинав лише над ранок, вколисаний бризом. Протягом довгих безсонних ночей Тобіас навчився розрізняти будь-які зміни в повітрі. І коли зачув пахощі троянд, навіть не прочинивши дверей, уже знав, що це пахне море.

Він устав пізно. Клотильда саме розпалювала кабицю в патіо. Віяв прохолодний вітрець, і зорі були на своїх місцях, але порахувати їх усі ген до обрію навряд чи вдалося б через мерехтіння моря. Випивши чашку кави, Тобіас відчув у роті присмак минулої ночі.

— Вночі,— пригадав він, — сталася дивна річ.

Клотильда, звісно, нічого такого не відчула. Вона спала надто важким сном і навіть не могла пригадати, що їй снилося.

— Пахло трояндами, — мовив Тобіас, — і я певен, що запах долинав з моря.

— Я не знаю, як пахнуть троянди, — відказала Клотильда.

Це скидалося на правду. Селище стояло на випаленій сонцем отверділій землі, покарбованій селітрою, і лише зрідка хтось привозив сюди іздаля букет квітів, щоб жбурнути його в море — у те місце, куди кидали небіжчиків.

— Так само пахнув потопельник із Гуакамаяля, — зауважив Тобіас.

— Авжеж, — посміхнулася Клотильда, — та май на увазі: якщо запах був приємний, він долинав не з цього моря.

Море й справді було жорстоким. Часом рибальські сіті виловлювали саму лише твань, а на вулицях селища після відпливу лишалося безліч мертвої риби. Вибухівка ж викидала на поверхню тільки рештки давніх корабельних аварій.

Кілька жінок, котрі, як і Клотильда, лишалися в селищі, кипіли від люті. Дружина старого Хакоба, яка того ранку встала раніше, ніж звичайно, теж прибрала в домі й сіла снідати з кислим видом.

— Моє останнє бажання, — звернулася вона до чоловіка, — щоб мене поховали живцем.

Вона проказала це так, ніби лежала на смертнім одрі, хоч насправді сиділа край стола в їдальні з великими вікнами, через які пробивалися й заливали весь дім потоки березневого світла. Навпроти неї, вгамовуючи голод, сидів старий Хакоб — чоловік, котрий так давно й палко кохав її, що вже не уявляв страждань, які б не були пов’язані з його дружиною.

— Я хочу померти певна, що мене поховають у землі, як порядних людей, — правила вона своєї. — А упевнюсь у цьому, лише подавшись звідси кудись-інде просити, щоб мені зробили таку ласку і поховали живцем.

— Не треба нікого просити, — спокійно відказав старий Хакоб. — Я сам відведу тебе.

— Що ж, ходімо, — мовила вона, — бо я скоро помру.

Старий Хакоб пильно подивився на дружину. Тільки її очі лишалися молодими. Суглоби зробилися вузлуватими, а вся вона скидалася на безплідну пустку — втім, вона завжди була такою.

— Ти виглядаєш краще, ніж будь-коли.

— Вночі, — зітхнула вона, — я відчула запах троянд.

— Не хвилюйся, — заспокоїв її старий Хакоб, — таке іноді трапляється з бідняками.

— Не в тому річ, — відказала вона. — Я завжди благала, щоб смерть заздалегідь сповістила мене про свій прихід, аби я встигла померти подалі від цього моря. Пахощі троянд у нашому селищі не що інше, як знамення боже.

Старому Хакобу не спало на думку нічого кращого, як попросити, аби вона трохи зачекала, щоб він встиг залагодити свої справи. Він чув, ніби люди помирають не тоді, коли повинні, а коли самі цього хочуть, тому його дуже занепокоїло передвістя дружини. І тепер навіть запитував себе, чи зміг би, коли надійде такий час, поховати її живцем.

О дев’ятій він відчинив приміщення, що колись правило за крамницю, поставив у дверях два стільці та столик з шахівницею і цілий ранок грав у шашки із випадковими партнерами. Зі свого місця він бачив поруйноване селище, полупані халупи зі слідами вигорілого на сонці фарбування і смужку моря там, де кінчалася вулиця.

Перед обідом він, як звичайно, грав із доном Максімо Гомесом. Старий Хакоб не міг уявити супротивника більш гуманного, ніж цей чоловік, котрий вийшов цілим та неушкодженим із двох громадянських воєн і лише в третій втратив одне око. Програвши умисне партію, він затримав партнера, щоб зіграти другу.

— Скажіть-но мені, доне Максімо, ви б могли власноручно поховати живцем свою дружину?

— Авжеж, — відповів дон Максімо Гомес, — і повірте, моя рука б не здригнулася.

Старий Хакоб здивовано промовчав. Відтак, втративши кілька вигідно розташованих пішаків, зітхнув:

— Річ у тім, що Петра, мабуть, скоро помре.

Дон Максімо Гомес не змінився на обличчі: — «В такому разі нема потреби ховати її живцем». Він «з’їв» дві шашки й провів дамку. Потім втупився у партнера зволоженим сумною рідиною оком.

— Що сталося?

— Вночі вона відчула пахощі троянд, — пояснив старий Хакоб.

— Тоді має померти півселища, — зауважив дон Максімо Гомес. — Сьогодні про це тільки й мови.

Старому Хакобу коштувало великих зусиль програти ще одну партію, щоб не образити суперника. Потім він поставив на місце стіл та стільці, зачинив крамничку й подався шукати кого-небудь, хто чув запах. Зрештою лише Тобіас твердив це з певністю. Отож старий Хакоб попросив, аби той завітав до нього начеб ненароком і розповів усе його дружині.

Тобіас виконав обіцянку. О четвертій, причепурений для візиту, він з’явився у галереї, де дружина старого Хакоба лагодила костюм майбутнього вдівця.

Тобіас увійшов так тихо, що жінка аж підскочила.

— О, господи, — зойкнула вона, — я подумала, що то архангел Гавриїл.

— А от і ні, уявіть собі, — відказав Тобіас. — Я прийшов, щоб розказати вам дещо.

Жінка поправила окуляри й повернулася до своєї роботи.

— Я й так знаю.

— А от і ні,— заперечив Тобіас.

— Вночі ти відчув пахощі троянд.

— Як ви здогадалися? — похнюпився Тобіас.

— В моєму віці, — мовила жінка, — маєш стільки часу, щоб думати, що зрештою стаєш ясновидицею.

Старий Хакоб, котрий підслуховував їхню розмову, притуливши вухо до перегородки, випростався присоромлений.

— Ну що скажеш, жінко, — гукнув він через перегородку. Тоді вийшов у галерею. — Виходить, це не те, що ти думала.

— Хлопець бреше, — не підводячи голови, заперечила стара. — Він нічого не відчув.

— Це сталося близько одинадцятої, — проказав Тобіас, — я саме відганяв крабів.

Жінка закінчила латати комір.

— Брехні. Всі знають, що ти базікало. — Вона перекусила зубами нитку й подивилася поверх окулярів на Тобіаса. — Не можу тільки збагнути, навіщо ти завдав собі клопоту — змастив голову вазеліном та ще й почистив черевики — і все це лише задля того, щоб прийти сюди й образити мене.

Відтоді Тобіас почав стежити за морем. Він підвішував гамак у патіо і чекав цілу ніч, дивуючись із того, що відбувається в світі, коли люди сплять. Протягом багатьох ночей він чув відчайдушне шкребіння крабів, які намагалися видряпатися на підпірки для плодових дерев, поки, стомившись, нарешті не припиняли свої спроби. Він взнав, як спить Клотильда. Помітив, що її схоже на звуки флейти хропіння робилося дедалі пронизливішим у міру того, як посилювалася спека, і зрештою переходило в одну безперервну монотонну ноту, яка проймала задушливу липневу ніч.

Спершу Тобіас стежив за морем, як людина, котра добре його знає, — втупившись у якусь точку на видноколі. Він бачив, як змінюється забарвлення моря. Бачив, як воно завмирає і як знову стає пінистим та брудним, випльовуючи всілякий мотлох, коли зливи вивертають його нутрощі. Поступово він навчився стежити за морем, як людина, котра знає його якнайкраще, — навіть не дивлячись у його бік, а проте не забуваючи про нього й уві сні,

У серпні померла дружина старого Хакоба. Вранці вона лежала мертва у своєму ліжку, і її довелося, як і інших небіжчиків, кинути в море без квітів. Тобіас чекав. Він чекав так довго, що очікування поступово перетворилося для нього на спосіб існування. Одної ночі він спав у гамаку і раптом відчув, що в повітрі щось змінилося. Це нагадувало миттєвий спалах, наче в давні часи, коли навантажений гнилою цибулею японський пароплав викинув свій крам біля входу в бухту. Потім запах посилився і вже не розвіявся до світанку. Тільки упевнившись, що може вхопити його своїми руками й показати будь-кому, Тобіас скочив з гамака і увійшов до кімнати, де спала Клотильда. Він кілька разів потряс її.

— Ось він.

Клотильда мусила відсторонити запах пальцями, наче павутиння, щоб сісти. Відтак знову відкинулася на тепле простирадло.

— Хай йому чорт, — пробурмотіла вона.

Тобіас метнувся до дверей, вибіг на вулицю й загорлав. Він горлав щосили, потім глибоко вдихнув повітря і загорлав знову, нараз замовк на якусь мить і вдихнув ще глибше: запах з моря не зник. Але на його крик ніхто не озвався. Тоді він став стукати в усі будинки підряд, навіть у ті, де ніхто не жив, — його стукіт злився з гавканням переполошених собак, і зчинився такий гармидер, що збудив ціле селище.

Багато хто не почув запаху. Але інші, особливо старі люди, спустилися на берег, щоб зазнати насолоди. Це був стійкий аромат, і в повітрі не зосталося місця для колишніх запахів. Дехто, втомившись від таких емоцій, повернувся додому. Більшість же лишилася досипати на березі моря. Вранці запах зробився таким чистим, що шкода було дихати.

Тобіас проспав майже весь день. Клотильда захопила його зненацька в годину сієсти, і надвечір вони бавилися в ліжку, не причинивши двері у патіо. Спершу кохалися як хробаки, потім, як кролі, і нарешті, як черепахи, поки світ не посмутнів і надворі посутеніло. В повітрі й досі стояв слабкий запах троянд. Час від часу до кімнати долинали звуки музики.

— Це у Катаріно, — мовила Клотильда. — Мабуть, до селища хтось прибув.

Прибули троє чоловіків і одна жінка. Катаріно вирішив, що згодом можуть з’явитися ще якісь люди, й заходився лагодити грамофон. Оскільки з цього нічого не вийшло, він попросив Панчо-Привида зробити все необхідне, бо той однаково вештався без діла, до того ж мав скриньку з інструментами та вправні руки.

Крамниця Катаріно містилася в дощатому будинку, що стояв на відшибі й виходив до моря. Будинок складався з великої умебльованої столиками та стільцями вітальні і кількох кімнат. Сидячи за шинквасом і по черзі позіхаючи, троє чоловіків і жінка мовчки пили й стежили за роботою Панчо-Привида.

Після численних спроб грамофон запрацював. Зачувши стару, але знайому мелодію, люди урвали балачки. Вони дивилися одне на одного і якусь мить не могли вимовити ні слова, бо тільки тепер збагнули, як вони постаріли відтоді, коли востаннє слухали музику.

Після дев’ятої Тобіас застав усіх на ногах. Люди сиділи біля входу, слухаючи старі платівки Катаріно з тим же виразом наївної покірності, з яким спостерігають сонячне затемнення. Кожна платівка нагадувала їм про когось із померлих, або смак їжі після тривалої хвороби, або щось таке, що вони повинні були зробити наступного дня багато років тому, але так-таки ніколи не зробили, бо забули.

Музика вщухла близько одинадцятої. Багато хто полягав спати, сподіваючись, що піде дощ, бо над морем нависла темна хмара. Проте хмара опустилася, поплавала якийсь час на поверхні, а потім занурилася під воду. В небі лишилися тільки зорі. Незабаром бриз із селища долинув до середини моря, а повернувшись, доніс пахощі троянд.

— Ну, що я казав, Хакобе, — вигукнув дон Максімо Гомес. — Він знову тут. Повір мені, тепер ми відчуватимемо цей запах щовечора.

— Боже борони, — відказав старий Хакоб. — Цей запах — єдина в світі річ, яка дісталася мені надто пізно.

Вони грали в шашки у порожньому приміщенні, яке колись правило за крамницю, не звертаючи уваги на музику. Їхні спогади були такими давніми, що не існувало платівок, які б могли їх сколихнути.

— Щодо мене, то я не дуже в усе це вірю, — зауважив дон Максімо Гомес. — Коли стільки років вгризаєшся в землю, зі стількома жінками мрієш про малесеньке патіо, де міг би посадити квіти, не дивно, що кінець кінцем починаєш відчувати щось таке, та ще й віриш, ніби воно справді існує.

— Але ж ми відчуваємо це власними носами, — заперечив старий Хакоб.

— Байдуже, — правив своєї дон Максімо Гомес. — Під час війни, коли повстання вже зазнало поразки, ми так хотіли, щоб у нас був свій генерал, що нам привидівся живий герцог Мальборо. Я його бачив на власні очі, Хакобе.

Було вже за дванадцяту. Лишившись на самоті, старий Хакоб зачинив крамницю і приніс лампу до спальні. Крізь шибки бачив скелю, з якої кидали небіжчиків, — вона відбивалася в миготливих водах моря.

— Петра! — тихо покликав він.

Вона не чула його. В цю саму мить вона пливла майже на поверхні осяяної полудневим сонцем Бенгальської затоки. Підвела голову, щоб крізь воду, наче крізь освітлену вітрину, помилуватися величезним трансатлантичним пароплавом. Проте не могла бачити свого чоловіка, котрий в ту саму мить на іншому краю світу знову почув грамофон Катаріно.

— Уяви собі, — бідкався старий Хакоб. — Якихось шість місяців тому вони гадали, буцімто ти збожеволіла, а тепер не тямлять себе від радості, зачувши запах, який убив тебе.

Він загасив лампу і вмостився в ліжку. Потім заплакав тихо, по-старечому некрасиво схлипуючи, але швидко заснув.

— Я кинув би це селище, якби міг, — схлипував він уві сні. — Подався б до чорта в зуби, коли б мав двадцять песо.

Після тієї ночі аромат долинав з моря протягом кількох тижнів. Він напахав дощані стіни осель, їжу й питну воду, і не було такого місця, куди б не проникнув запах троянд. Дехто боявся відчути його у випарах власного калу. Чоловіки й жінка, які заходили до крамниці Катаріно, у п’ятницю подалися геть, але в суботу повернулися, супроводжувані великим натовпом. У неділю прибульців побільшало. Вони юрмилися по всіх усюдах в пошуках їжі та ночівлі, і зрештою на вулицях стало так людно, що не можна було й кроку ступити.

А прибульців усе більшало. Жінки, які покинули селище, коли життя в нім завмерло, повернулися до крамниці Катаріно. Вони були огрядніші й підмальовувалися сильніше, ніж колись, і принесли модні платівки, які нікому ні про що не нагадували. З’явився дехто з тутешніх чоловіків. Дуже давно ці люди подалися хто куди в пошуках заробітку, а тепер розповідали, як їм всміхнулася доля, проте одіж на них була та ж сама, в якій вони колись пішли звідси. Поприходили музики, з’явилися столики продавців лотерейних квитків, гадалки, наймані убивці і люди з вужами, обвитими навколо шиї: ці спритники продавали еліксир вічного життя. Минали тижні, а люди приходили й приходили, навіть коли почалися перші дощі і море зробилося неспокійним, а запах зник.

Одним із останніх прибув священик. Він обійшов усе селище, жуючи хліб, який умочував у велику чашку кави з молоком, і мимохідь заборонив усе, що з’явилося тут перед його появою: лотерею, нову музику і танці, навіть звичку спати на узбережжі, яка поширилася останнім часом. Одного дня в домі Мельчора він виголосив проповідь про запах із моря.

— Складіть дяку богові, бо це запах усевишнього.

Хтось перебив його:

— Звідки вам це відомо, панотче, адже ви досі не чули того запаху?

— В святому письмі згадується цей запах. Ми з вами знаходимося в богом обраному селищі.

Тобіас, мов сновида, тинявся серед цього свята. Привів і Клотильду, аби та взнала смак грошей. Вони уявляли, ніби виграли в рулетку чималу суму, підраховували прибутки й відчували себе багатіями, бо це ж вони могли б виграти стільки грошей. Та одного вечора не лише вони, а й усі жителі селища побачили силу-силенну грошей, яку й уявити собі не могли.

Сталося це того вечора, коли прибув сеньйор Герберт. Він з’явився зненацька, поставив посеред вулиці стіл, а на стіл — дві великі валізи, доверху наповнені банкнотами. Грошей було стільки, що спершу ніхто не звернув на них уваги, бо люди не могли повірити, що все це насправді. Але сеньйор Герберт закалатав дзвіночком, люди повірили нарешті, що це не сон, і наблизилися, щоб послухати, що він скаже.

— Я найбагатша на землі людина, — заявив він. — У мене стільки грошей, що я вже не знаю, куди їх подіти. А оскільки маю таке велике серце, що воно не вміщається в моїх грудях, то й вирішив об’їздити увесь світ, розв’язуючи людські проблеми.

Це був кремезний чоловік із розчервонілим обличчям. Говорив голосно, без пауз, жестикулюючи кволими, наче щойно виголеними руками. Він говорив з чверть години і втомився. Перепочивши, знову закалатав дзвіночком і заговорив. Хтось із юрби помахав своїм сомбреро й урвав прибульця на півслові:

— Гаразд, містере, годі балакати, час роздавати гроші.

— Ні, — відказав сеньйор Герберт. — Роздавати гроші просто так — не лише несправедливо, але й безглуздо.

Він знайшов очима того, хто урвав його промову, зробив знак, аби той наблизився. Юрба розступилася,

— А зараз з допомогою нашого нетерплячого друга, — правив своєї сеньйор Герберт, — я поясню вам, у чому полягає найсправедливіший спосіб розподілу багатства. — Сеньйор Герберт простягнув руку й допоміг тому піднятися.

— Як тебе звуть?

— Патрісіо.

— Що ж, Патрісіо, у тебе, як і в кожного, є проблема, яку ти ніяк не можеш розв’язати.

Патрісіо зняв сомбреро і ствердно хитнув головою.

— В чому вона полягає?

— Річ у тім, що я не маю грошей.

— А скільки тобі потрібно?

— Сорок вісім песо.

Сеньйор Герберт переможно скрикнув. «Сорок вісім песо!» — вигукнув він. Юрба зааплодувала.

— Чудово, Патрісіо. А тепер розкажи нам, що ти вмієш робити.

— Багато чого.

— Обери щось одне, — запропонував сеньйор Герберт. — Що ти робиш найкраще?

— Я вмію удавати птахів, — зважився Патрісіо.

Знову почулися оплески, і сеньйор Герберт звернувся до Юрби: «Отже, пані й панове, наш друг Патрісіо, котрий чудово удає птахів, імітуватиме голоси сорока восьми різних птахів і у такий спосіб розв’яже свою найбільшу проблему».

Юрба приголомшено замовкла, тим часом Патрісіо заходився імітувати голоси птахів. Він то насвистував, то пищав, удаючи відомих усім птахів, і зрештою, щоб досягти потрібної кількості, почав видавати такі звуки, яких ніхто ніколи не чув. Насамкінець сеньйор Герберт знову зажадав оплесків і вручив претендентові сорок вісім песо.

— А тепер підходьте по одному. Я пробуду тут цілу добу, щоб розв’язати ваші проблеми.

Від людей, які проходили повз його дім, старий Хакоб довідався про цю приголомшуючу подію. З кожною новою подробицею серце старого все збільшувалось і збільшувалось, поки він не відчув, що воно от-от розірветься.

— Що ви думаєте про цього грінго?

Дон Максімо Гомес знизав плечима:

— Мабуть, він філантроп.

— Якби я щось умів, то зараз же розв’язав би свою проблему. Це така дрібниця, якихось двадцять песо.

— Ви чудово граєте в шашки, — зауважив дон Максімо Гомес.

Старий Хакоб, здавалося, не звернув уваги на його слова. Та лишившись на самоті, загорнув шахівницю й коробку з шашками в газету і пішов, щоб кинути виклик сеньйору Герберту. Він чекав своєї черги до півночі. Однак сеньйор Герберт наказав віднести валізи і розпрощався з усіма до ранку.

Проте він не пішов спати. Натомість з’явився в крамниці Катаріно, разом із людьми, які несли його валізи; за ними сунула юрба зі своїми проблемами. Він розв’язував їх одну по одній, і кінець кінцем у крамниці лишилися тільки жінки й деякі чоловіки, чиї проблеми були вже розв’язані. В глибині зали, ліниво обмахуючись рекламною листівкою, сиділа самотня жінка.

— А в тебе яка проблема? — гукнув до неї сеньйор Герберт. Жінка перестала обмахуватися.

— Не вплутуйте мене в свої шахри-махри, містере, — крикнула та через усю залу. — В мене нема ніяких проблем, я шльондра і знаю свою справу!

Сеньйор Герберт знизав плечима. Він цмулив охолоджене пиво, а поряд — у чеканні нових проблем — стояли розкриті валізи. Сеньйор Герберт спітнів. Якась жінка залишила товариство, в якому сиділа, підійшла до його столика й заговорила пошепки. Її проблема полягала в п’ятистах песо.

— Скільки тобі платять? — запитав у неї сеньйор Герберт.

— П’ять.

— Отже, це сто чоловіків.

— Байдуже, — відказала жінка. — Якщо я матиму одразу стільки грошей, ці мужчини будуть останніми в моєму житті.

Сеньйор Герберт уважно подивився на неї. Вона була ще зовсім юна, тендітна, проте очі її виражали рішучість.

— Гаразд, — згодився сеньйор Герберт. — Іди до кімнати, а я відсилатиму їх до тебе, кожного з п’ятьма песо.

Він вийшов на вулицю і закалатав дзвіночком.

О сьомій годині ранку Тобіас побачив, що двері крамниці Катаріно розчинені навстіж. Все скінчилося. Тільки напівсонний, опухлий від пива сеньйор Герберт рахував мужчин, які заходили до молодиці. Тобіас теж переступив поріг тієї кімнати. Молодиця знала його і дуже здивувалася:

— І ти теж?

— Мені звеліли зайти, — мовив Тобіас. — Дали п’ять песо й сказали, щоб я поквапився.

Вона стягнула з ліжка вологе простирадло, дала один край Тобіасу. Простирадло було важке, мов полотнина. Вони викручували його, поки простирадло не стало легким, як раніше. Потім перекинули матрац, але піт промочив його наскрізь. Тобіас зробив усе якнайкраще. Перш ніж піти, поклав п’ять песо на купку купюр, що назбиралася біля ліжка.

— Присилай усіх, кого стрінеш, — кинув йому навздогін сеньйор Герберт, — можливо, ми впораємося до полудня.

Молодиця прочинила двері й попросила холодного пива. Кілька чоловіків чекали своєї черги.

— Скільки ще? — запитала вона.

— Шістдесят три, — відповів сеньйор Герберт.

Старий Хакоб цілий день не відходив од нього зі своєю шахівницею. Надвечір надійшла його черга, він виклав свою проблему, і сеньйор Герберт згодився. Просто посеред вулиці вони поставили великий стіл, а на нього — маленький столик і два стільці, і старий Хакоб зробив перший хід. Це була остання партія, в якій йому вдавалося обдумувати ходи. Він програв.

— Сорок песо і фора в дві шашки, — запропонував сеньйор Герберт.

І знову виграв. Його руки ледь торкалися шашок. Він грав наосліп, угадуючи позицію противника, і щоразу перемагав. Юрбі набридло дивитися на них. Коли старий Хакоб наважився визнати поразку, його борг становив п’ять тисяч сімсот сорок два песо і двадцять три сентаво.

Старий не знітився. Записав програш на клаптику паперу і сховав його в кишеню. Потім склав шахівницю, поклав до коробки шашки й знову загорнув їх у газету.

— Робіть зі мною, що хочете, — мовив він, — але залиште мені ці речі. Даю вам слово, що гратиму до кінця днів своїх, але зберу потрібні гроші.

Сеньйор Герберт поглянув на годинника.

— Щиро вам співчуваю. Термін платежу минає через двадцять хвилин. — Він зачекав, щоб упевнитися, що противник не може нічого запропонувати. — У вас нічого не залишилося?

— Нічого, крім честі.

— Я маю на увазі, — пояснив сеньйор Герберт, — щось таке, що змінює свій колір, якщо по ньому провести щіткою з фарбою.

— Мій дім, — відказав старий Хакоб таким тоном, наче відгадав загадку. — Він не вартий і мідяка, однак це все-таки дім.

Так сеньйор Герберт заволодів домом старого Хакоба. Він заволодів також домами і маєтністю інших невдах, які виявилися не на висоті; потім наказав, щоб протягом цілого тижня грала музика, влаштовувалися фейєрверки і виступали канатоходці, і сам порядкував на цьому святі.

То був незабутній тиждень. Сеньйор Герберт говорив про чудову долю селища, навіть намалював місто майбутнього з величезними будинками зі скла і танцювальними майданчиками на пласких покрівлях. Він показав свій малюнок юрбі. Люди чудувалися, намагаючись розпізнати себе в барвистих перехожих, яких намалював сеньйор Герберт, але ті були так розкішно вдягнені, що ніхто не зміг себе угледіти. Серця усіх боліли від такого напруження. Люди сміялися з того, що в жовтні їм хотілося плакати, вони витали в хмарах мрій, поки сеньйор Герберт не закалатав дзвіночком і не об’явив, що свято скінчилося. Нарешті він міг відпочити.

— Від такого життя не важко й померти, — зауважив старий Хакоб.

— У мене стільки грошей, що помирати немає сенсу, — відказав сеньйор Герберт і повалився в ліжко.

Він спав багато днів, і його хропіння нагадувало ричання лева; це тривало так довго, що люди втомилися чекати. Їм доводилося видобувати з піску крабів, щоб якось прохарчуватися. Нові платівки Катаріно зробилися такими старими, що вже ніхто не міг слухати їх без сліз, і він мусив закрити крамницю.

Спливло чимало часу відтоді, як сеньйор Герберт заснув, коли одного дня до старого Хакоба постукав священик. Двері були замкнені зсередини. В міру того, як сплячий сеньйор Герберт поглинав кисень, всі речі поступово робилися невагомими й деякі з них уже плавали в повітрі.

— Я хочу з ним поговорити, — мовив священик.

— Доведеться зачекати, — відповів старий Хакоб.

— У мене обмаль часу.

— Сідайте, панотче, і зачекайте, — наполіг старий Хакоб. — А поки що поговоріть зі мною. Я вже давним-давно не знаю, що робиться в світі.

— Люди подалися хто куди, — відказав священик, — Невдовзі селище стане таким, як колись. Це єдина новина.

— Вони повернуться, коли море знову запахне трояндами.

— А тим часом слід якось підтримати надію в тих, хто залишився, — мовив священик. — Треба негайно розпочати будівництво храму.

— Тому ви й прийшли до містера Герберта, — здогадався старий Хакоб.

— Авжеж, — підтвердив священик. — Ці грінго дуже співчутливі.

— Тоді зачекайте, панотче. Може, він прокинеться.

Вони розпочали партію в шашки. Партія була довгою й важкою, вона тривала багато днів, однак сеньйор Герберт так і не прокинувся.

Священик впав у відчай. Він обійшов селище з краю в край із мідною тарілочкою, збираючи милостиню на будівництво храму, але зібрав надто мало. Від такого жебракування він робився дедалі прозорішим, його кістки наповнились гулом, і якось у неділю він на дві п’яді піднісся над землею, тільки ніхто про це так і не взнав. Тоді він поклав свою одіж в одну валізу, зібрані гроші — в другу і розпрощався із селищем назавжди.

— Запах не повернеться, — сказав він тим, хто спробував було його втримати. — Ми повинні визнати правду: селище погрузнуло в розпусті.

Коли сеньйор Герберт прокинувся, селище було вже таким, як і до його появи. Дощ замісив грязь, яку залишила на вулицях юрба, і земля знову зробилася сухою і твердою, мов цеглина.

— Ну й довго ж я спав, — позіхнув сеньйор Герберт.

— Цілу вічність, — відказав старий Хакоб.

— Я вмираю з голоду.

— Всі вмирають з голоду, — зауважив старий Хакоб, — залишається тільки піти на берег і ловити крабів.

Тобіас побачив сеньйора Герберта, коли той копався в піску, з його рота капала слина: хлопця вразило, що голодний багач нічим не відрізняється від голодних бідняків. Сеньйор Герберт не знайшов досить крабів, щоб угамувати голод. Надвечір він запропонував Тобіасу пошукати щось їстівне на дні моря.

— Послухайте! — попередив його Тобіас. — Тільки мертвим відомо, що сховано в морських глибинах.

— Це відомо також ученим, — заперечив сеньйор Герберт, — під морем корабельних аварій живуть дуже смачні черепахи. Роздягайся й ходім.

І вони пішли. Спершу пливли поверхнею моря, потім занурилися і опустилися дуже глибоко — сюди не пробивалося сонячне світло, згодом потьмарилося й морське, і довколишні предмети можна було роздивитися лише завдяки їх власному світінню. Вони пропливли повз занурене в морську пучину селище, де чоловіки й жінки верхи на конях гарцювали навколо музичного кіоска. Стояв погідний день, і на терасах цвіли різнобарвні квіти.

— Це селище затонуло в неділю, приблизно об одинадцятій ранку, — проказав сеньйор Герберт. — Певно, внаслідок якогось катаклізму.

Тобіас поплив було до селища, проте сеньйор Герберт знаками наказав занурюватися далі, до самісінького дна.

— Там троянди, — пояснив Тобіас. — Я хотів би, щоб Клотильда їх побачила.

— Іншим разом ти спокійно дістанешся сюди. А зараз я помираю від голоду, — заперечив сеньйор Герберт.

Він опускався, наче спрут, широко, проте обережно загрібаючи руками. Тобіас, намагаючись не випустити його з очей, подумав, що, мабуть, саме так плавають багачі. Нарешті море звичайних катастроф лишилося позаду, і вони опинилися в морі мертвих.

Їх було стільки, що Тобіасу здалося, ніби й на землі він ніколи не бачив стільки людей. Вони плавали на спині — незрушно, на різній глибині, з виразом забутих усіма істот.

— Вони померли дуже давно, — зауважив сеньйор Герберт, — потрібні століття, щоб досягти такого спокою.

Ще нижче, в тих водах, де плавали люди, які померли недавно, сеньйор Герберт зупинився. Тобіас наздогнав його в ту мить, коли повз них пропливала ще зовсім молода жінка. Вона пливла на боку з розплющеними очима, а за нею — цілий потік квітів.

Сеньйор Герберт приклав вказівний палець до рота і завмер так, аж поки не пропливли останні квіти.

— Це найвродливіша з усіх жінок, яких я коли-небудь бачив, — мовив він.

— Це дружина старого Хакоба, — озвався Тобіас, — Вона здається років на п’ятдесят молодшою, але це вона. Точно.

— Довго ж їй довелося подорожувати. За нею тягнеться флора усіх морів світу.

Вони опустилися на дно. Сеньйор Герберт кілька разів покружляв по схожому на обтесану дошку дну. Тобіас не відставав од нього. Тільки звикнувши до темряви, що панувала на цій глибині, він угледів черепах. Їх були тисячі, вони вкрили дно й лежали нерухомо, немов закам’янілі.

— Вони живі, — порушив мовчанку сеньйор Герберт, — просто сплять уже мільйони років.

Він перевернув одну з черепах. Легенько підштовхнув її вгору, спляче створіння вислизнуло в нього з рук і попливло. Тобіас пропустив черепаху. Глянувши вгору, побачив ціле море, вивернуте навиворіт.

— Це схоже на сон, — мовив він.

— Тобі ж краще буде, — застеріг його сеньйор Герберт, — якщо ти не прохопишся про це жодним словом. Уяви, який шарварок зчиниться на землі, коли люди довідаються про таке.

Вони повернулися до селища майже опівночі. Розбудили Клотильду і зажадали, щоб та скип’ятила воду. Сеньйор Герберт відтяв черепасі голову, але їм втрьох ще довелося ловити серце, яке вистрибнуло з тварини, коли її тельбушили. Вони наїлися так, що ледве дихали.

— Що ж, Тобіас, — проказав сеньйор Герберт, — треба дивитися правді у вічі.

— Авжеж.

— А правда полягає в тому, що запах ніколи вже не повернеться.

— Повернеться.

— Не повернеться, — втрутилася Клотильда, — бо його, між іншим, ніколи й не було. Це ти усіх спантеличив.

— Але ж і ти його відчула! — обурився Тобіас.

— В ту ніч я немов очманіла, — заперечила Клотильда, — а зараз я не певна ні в чому, що пов’язано з цим морем.

— Отже, я йду, — мовив сеньйор Герберт. — І, звертаючись до них обох, додав — Ви теж повинні йти. На світі є безліч занять, тож не варто пухнути з голоду в цьому селищі.

І він пішов. Тобіас лишився в патіо рахувати зорі на небі й завважив, що з минулого грудня їх стало більше на три. Клотильда покликала його до кімнати, але він не звернув на її слова уваги.

— Іди сюди, телепню, — наполягала Клотильда, — ми так давно не кохались, як кролі.

Тобіас ще довго сидів у патіо. Коли повернувся до кімнати, вона вже спала. Він спробував був її розбудити, але надто втомився, і вони з напівсонною Клотильдою переплутали все на світі й зрештою спромоглися робити це, як хробаки.

— Ти зовсім схибнувся, — розсердилася Клотильда. — Спробуй думати про щось інше.

— Я й думаю про інше.

Їй закортіло взнати, про що саме, і він вирішив розповісти їй усе, як є, якщо вона пообіцяє мовчати. Клотильда пообіцяла.

— На дні моря, почав свою розповідь Тобіас, — є селище з білими будиночками і безліччю квітів на терасах.

Клотильда схопилася за голову.

— Ох, Тобіас! — заголосила вона. — Ох, Тобіас, бога ради, не починай усе спочатку.

Тобіас замовк. Відсунувся на край ліжка і спробував заснути. Проте заснув лише на світанні, коли вітер перемінив напрямок і краби облишили його.

З іспанської переклала Олена Катаєва.

Журнал "Березіль" №4 1991 р.