Оповідання

Похорон Мами Ґранде

Оце, недовірки всього світу, достеменна історія Мами Ґранде, самодержиці царства Макондо, яка в своїх руках тримала владу протягом дев’яносто двох літ і вмерла in odore sanctitatis у вівторок минулого вересня, тієї самої Мами Ґранде, що на її похорон прибув Святий Отець.

Тепер, коли народ, потрясений до самого нутра, увійшов у свою колію; тепер, коли музики-волинники з Сан-Хасінто, контрабандисти з Ля-Ґвахіри, рижівники з Ля-Сієрпе, повії з Ґваякамалю і бананники з Аракатаки склали свої намети, щоб оправитися після виснажливої ночі, простояної над ложем покійниці; тепер, коли віднайшли душевний спокій і повернулися до своїх обов’язків президент республіки, його міністри і всі інші представники державної влади й надприродних сил під час найпишніших похоронних церемоній, що записані в аналах історії; тепер, коли сам Святий Отець знісся в небо тілом і душею і вже нема проходу вулицями Макондо через порожні пляшки, недопалки, обгризені кістки, бляшанки, лахміття і кал по юрбі, що прибула на похорон; тепер то слушна мить, щоб виставити стілець на вулицю і розповісти всі подробиці цього всенародного струсу від самого початку, поки не встигли ще з’явитися історики.

Чотирнадцять тижнів тому, по нескінченних ночах припарок, гірчичників і баньок, виснажена маячною агонією, Мама Ґранде захотіла висловити свою останню волю і наказала, щоб її посадовили в старе ротанґове крісло-гойдалку. Доконавши цей останній акт, вона могла спокійно вмерти. Того ранку, за посередництвом отця Антонія Ісабель, вона залагодила свої духовні справи й лишилися їй тільки справи скарбниці, котрі треба було залагодити із спадкоємцями її майна, дев’ятьма небожами, що стояли кружкома над смертним ложем. У світлиці лишався також священик, що вже дотягав сотку і все мимрив собі щось у бороду. Треба було десятка чоловіків, щоб внести його до спальні Мами Ґранде, і рішено, що він там лишиться до кінця, щоб не доводилося зносити і знову вносити його в останню хвилину.

Ніканор, найстарший з небожів, відлюдний крем’язень, одягнений у хакі, у чоботах із острогами і з довгоцівковим револьвером калібру 38 за пазухою, пішов розшукувати нотаря. Величезний двоповерховий будинок, що пахнув мелясою і материнкою, зі своїми темними покоями, повними скринь та мотлоху чотирьох поколінь, що оберталися на порох, завмер уже від минулого тижня в дожиданні цієї хвилини. В глибокому центральному коридорі з гаками в стінах, де за інших часів вішали зарізаних свиней і де в сонні серпневі неділі стікали кров’ю олені, тепер спали на мішках соли серед хліборобського знаряддя наймити, очікуючи на наказ осідлати коні, щоб рознести лиху вістку в усі кінці незміренного маєтку. Решта родини сиділа в парадній кімнаті. Жінки, бліді, як стіна, знекровлені від близького вже спадкоємства й від ночі, провадженої над смертним ложем, дотримувалися глибокої жалоби, що справді становила собою нашаровання незліченних жалоб. Матріархальна закляклість оточила маєток і прізвище Мами Ґранде сакраментальною загорожею, за якою дядьки одружувалися з дочками небог, кузени з тітками і брати з невістками, створивши в кінці таку нерозв’язну плутанину посвоячення, що годі було вискочити з блудного кола кровоміства. Тільки Маґдалені, наймолодшій з небог, вдалося втекти з кола; перелякана галюцинаціями, вона упросила отця Антонія Ісабель вигнати з неї нечистих духів і, зрікшися слави й суєти світу сього, постриглася в послушниці Апостолічної префектури.

За межами офіційної родини, користуючися правом першої ночі, чоловіки позапліднювали господарства, стежки і садиби цілим байстрючим накоренком, що крутився без прізвищ серед челяді яко хрещеників, служників і ставлеників Мами Ґранде.

Близькість смерти наостанці зрушила виснажливе дожидання. Голос смертенної, призвичаєний до шаноби і послуху, хоч ледве бринів, як органний бас, у закритім приміщенні, пролунав у найглухіших закутках маєтку. Нікому ця смерть не була байдужа. У наш вік Мама Ґранде була центром тяжіння Макондо так, як перед нею її брати, її батьки і батьки батьків, у гегемонії, що тривала понад два століття. Селище постало навколо її прізвища. Ніхто не знав походження, меж чи справжньої вартости родового маєтку, але всі звикли вірити, що Мама Ґранде — власниця текучих і застояних вод, випалих і ще не випалих дощів, межових шляхів, телеграфних стовпів, переступних років і спеки, і що вона має, крім того, владу над життям і майном усіх підданих. Під вечір, коли вона виходила на свій балькон подихати свіжим повітрям і садовилася всією всечавною вагою свого тіла й свого авторитету в старому ротанґовому кріслі-гойдалці, вона дійсно була прообразом багатства й потуги — найбагатша й найпотужніша матрона світу.

Ніхто не мав гадки, що Мама Ґранде може вмерти, крім членів її поріддя і неї самої під впливом старечих осторог отця Антонія Ісабель. Але вона була переконана, що житиме понад сто років так само, як її баба по матері, яка в війні 1875-ого року дала відсіч патрулеві полковника Авреліяна Буендії, обкопавшись у кухні свого маєтку. Тільки в квітні цього року Мама Ґранде зрозуміла, що Господь Бог не дасть їй змогу зліквідувати в відкритій сутичці орду масонів-федералістів.

У перший тиждень недуги родинний лікар підкріпляв її гірчичниками й вовняними шкарпетками. Був це лікар з діда-прадіда, що здобув свій ступінь у Монпельє, противник медичного поступу з філософських міркувань, протеже Мами Ґранде, яка не допускала іншої лікарської практики в Макондо. Колись він об’їжджав містечко на коні, відвідуючи своїх похмурих підвечірніх пацієнтів, і природа обдарувала його батьківством численних чужих дітей. Але артрит зашморгнув його в сітку, так що згодом він став лікувати пацієнтів на віддаль засобом здогадів, посередників і записок. Викликаний Мамою Ґранде, він переправився через майдан у піжамі, спираючися на дві палиці, і влаштувався в спочивальні хворої. Тільки, коли він здав собі справу, що Мама Ґранде на порозі смерти, він наказав принести скриню порцелянових баньок з латинськими написами і протягом трьох тижнів мастив умирущу всілякими академічними пластрями, клясичними мікстурами і маґістральними супозиторіями. Потім він став прикладати вуджені ропухи на місце болю і п’явки на нирки аж до того ранку, коли він став перед вибором: закликати цирульника, щоб пустив їй кров чи отця Антонія Ісабель, щоб вигнав злих духів.

Ніканор вибрав закликати священика. Десяток найсильніших Ніканорових людей принесли його з парафіяльного дому до спальні Мами Ґранде в скрипучому плетеному кріслі-гойдалці під пліснявим балдахином, уживаним для великих оказій. Дзвінок маслосвяття в літеплий вересневий ранок був першим гаслом для мешканців Макондо: коли зійшло сонце, майданчик напроти дому Мами Ґранде скидався на сільський ярмарок.

Віджив ніби спогад інших часів. До сімдесятого року життя Мама Ґранде справляла день народження найдовшими і найбучнішими за людської пам’яті ярмарками. Виставляли для люду величезні обплетені бутлі горілки, різали худобу на міському майдані, і розміщена на столі оркестра грала три дні без угаву. Під закуреними мигдалевими деревами, де в перший тиждень століття отаборювалися леґіони полковника Авреліяна Буендії, розташовувалися продавці кукурудзяної каші, булок, кров’янок, грінок, м’ясних пиріжків, катальонських ковбас, карибаньйоль, маніокового хліба, сирників, пундиків, кукурудзяних млинців, листкових тістечок, свинячих ковбас, супу з тельбухів, кокосових ласощів, вина з цукрової тростини і розмаїтих дурничок, блискіток, абищиць і дрантя, квитків на півнячі бої та льотерійних білетів. У метушні гамірливої юрби продавалися іконки-скапулярії з образом Мами Ґранде.

Урочистості починалися два дні завчасу і кінчалися в день народження тріском фоєрверків і родинним балем у домі Мами Ґранде. Дібрані гості і законні члени родини, щедро обслуговувані байстрючим плем’ям, танцювали під ритм старої піянолі, устаткованої модними валками. Мама Ґранде керувала святкуванням з глибини залі. Умощена в фотелі з полотняними подушками, вона непомітно давала вказівки правицею, оздобленою перснями на кожному пальці. У ту ніч вона узгоджувала шлюби на наступний рік, іноді потураючи закоханим, але переважно з власного надхнення. На закриття річниці Мама Ґранде виходила на балькон, прикрашений ґірляндами і паперовими лампіонами, і шпурляла монети в юрбу.

Ця традиція перервалася, почасти через постійну жалобу в родині, а почасти через політичну непевність останніх часів. Нові покоління знали тільки з переказів про ті блискучі святкування. Не судилось їм також побачити Маму Ґранде на співаній Службі Божій, де представник цивільної влади обмахував її віялом. Їй одній надано привілею не ставати навколішки навіть у мить Піднесення чаші, щоб не заваляти свою спідницю з голляндських волянів і накрохмалену підтичку з батисту. Старі люди пригадували, мов галюцинацію молодости, двістіметрову доріжку з рогожі, яку простелили від родинного дому до головного вівтаря у той вечір, коли Марія дель Росаріо Кастаньєда-і-Монтеро поховала батька і верталася застеленою вулицею, осяяна своєю новою гідністю, переображена на Маму Ґранде у двадцять два роки життя. Це середньовічне видиво належало тоді не тільки до історії родини, а до історії нації. Чимраз більш невиразна й віддалена, ледь видима на своєму бальконі, що потопав у пополудневій спеці в гераніях, Мама Ґранде розпливалася в власній леґенді. Носієм її авторитету був Ніканор. Існувала неписана обітниця, формульована традицією, що в день, коли Мама Ґранде запечатає свій заповіт, спадкоємці влаштують тринічну народну гулянку. Але було теж відомо, що вона постановила виявити свою останню волю лише кілька годин перед смертю, а ніхто не думав поважно, що Мама Ґранде може бути смертна. Аж тільки цього ранку, пробуджені дзвінком маслосвяття, мешканці Макондо переконалися, що Мама Ґранде не тільки смертна, а таки справді вмирає.

Пробила їй година. На полотняному ложі, по вуха в алойній масті, під балдахином з запорошеного крепу, вона ледь-ледь показувала ознаку життя кволим віддихом своїх матріярхальних грудей. Мама Ґранде, яка до п’ятдесяти років давала відкоша найпалкішим залицяльникам і яка була так щедро обдарована природою, що могла б сама вигодувати ввесь свій рід, конала бездітною дівою. У хвилину маслосвяття отець Антоніо Ісабель мусів попросити допомоги, щоб намастити їй долоні священною олією, бо від початку агонії Мама Ґранде не розмикала стиснених кулаків. Зусилля племінниць не допомогли ані трохи. Під час змагання, вперше за тиждень, умируща притиснула до грудей руку, оздоблену сузір’ями дорогоцінних каменів і, вп’явши безбарвний зір у небог, сказала: "Грабіжниці”. Тоді вона вздріла отця Антонія Ісабель у літургійних ризах та прислужника з сакраментальним приладдям і прошепотіла з сумирним переконанням: "Вмираю”. Тоді вона зняла з руки перстень із першим своєю вагою діямантом і дала його постриженій у послушниці Маґдалені, якій він належав як останній за чергою спадкоємиці. Та це був кінець традиції: Маґдалена зреклася спадку на користь церкви.

На світанку Мама Ґранде попросила, щоб її залишили на чотири очі з Ніканором, якому вона мала дати останні вказівки. Протягом півгодини, у повному опануванні своїх здібностей, вона розпитувала про стан своїх справ. Вона дала спеціальні накази, як розпорядитися її тілом, і на кінець піднесла справу відсиджування над мертвим. "Мусиш дивитися пильно, — сказала вона. — Замкни під ключ усі дорогоцінності, бо люди часто приходять у дім не на те, щоб віддати шану покійникові, а щоб обкрадати”. За якусь хвилину, на самоті із священиком, вона склала розлогу, щиру і докладну сповідь і причастилася, трохи пізніше, в присутності небожів. Власне, тоді вона попросила, щоб її посадовили в ротанґове крісло-гойдалку, бо хотіла висловити свою останню волю.

На двадцять чотирьох аркушах Ніканор дав списати чіткою рукою докладний звіт про стан її маєтків. Із спокійним подихом, в присутності лікаря та отця Антонія як свідків, Мама Ґранде продиктувала нотареві список своїх маєтків, першого й єдиного джерела її величі та авторитету. Зведена до реальних вимірів, фізична спадщина сходила на три енком’єнди, надані Королівським патентом на початках Колонії, які з бігом літ розрослися під пануванням Мами Ґранде у складній грі вельми корисних шлюбів. На цій території без визначених меж, що, здебільша лежачи облогом, обіймала п’ять муніципальних округ і де ніколи не засіяно ні одного зерна коштом власників, жили орендарями триста п’ятдесят дві родини. Щороку напередодні своїх іменин Мама Ґранде виконувала єдиний свій акт влади, без якого землі повернулися б у державні руки; інкасацію оренди. Сидячи в унутрішньому коридорі свого дому, вона особисто приймала заплату за право мешкати на її землях так, як протягом кількох століть предки її приймали її від предків орендарів. Під кінець третього дня патіо було захаращене свиньми, індиками і курми та принесеними в дар десятиною й первоплодами різних продуктів землі. Правду кажучи, це був єдиний урожай, що його колинебудь збирала родина з мертвих від самого початку земель, що на око обраховувалися на яких сто тисяч гектарів. Але історичні обставини склалися так, що в цих межах виросло й процвітало шість поселень району Макондо, включно з муніципальним центром, дарма що кожний, хто мав дах над головою, мав право власности тільки на саму забудову, земля бо належала Мамі Ґранде і їй сплачувалося оренду достеменно так, як уряд платив їй за вулиці, якими користувалися мешканці.

Навколо хуторів бродила ніким не лічена кількість занедбаної худоби, таврованої на задній частині знаком колодки. Це традиційне тавро, що через негосподарність, радше, ніж через кількість, стало загально відомим і в далеких областях, куди влітку приблуджувалася напівмертва від спраги худоба, становило одну з найсолідніших підстав леґенди. З причин, які ніхто не завдав собі труду з’ясувати, після останньої громадянської війни просторі стайні економії поступово спорожніли і останнім часом устатковано в них цукроварні, доярні і рижовий млин.

Поза вичисленим маєтком, у заповіті констатовано існування трьох глеків, повних золотих унцій[4], що їх закопано десь у стінах дому під час Визвольної війни, і не віднайдено в періодично відновлюваних кропітких розкопах. Вкупі з правом на прибуток з орендованих земель, на десятину, перші плоди та всілякі особливі дари, спадкоємці одержували з покоління в покоління щораз наново зарисований і вдосконалений плян, що мав полегшити розшуки закопаного скарбу.

Мама Ґранде потребувала три години, щоб вичислити своє земне майно. У задушній спальні голос смертенної ніби ошляхетнював кожну вичислену річ. Коли вона поставила свій хиткий підпис і внизу підписалися свідки, затаєний трепет пробіг серцями юрби, що почала громадитися на майдані перед домом, у тіні запорошених мигдалевих дерев.

Бракувало тільки докладного переліку моральних вартостей. Зробивши найвище зусилля — те саме, на яке спромагалися її предки перед смертю, щоб забезпечити привілеї свого роду — Мама Ґранде випростувалася на своїх монументальних сідницях і щирим владним голосом, покладаючися тільки на пам’ять, продиктувала нотареві список своєї невидимої спадщини:

Підземні багатства, територіяльні води, кольори прапору, державна суверенність, традиційні партії, права людини, громадські вільності, верховний маґістрат, друга інстанція, треті дебати, рекомендаційні листи, скрижалі історії, вільні вибори, королеви краси, надхненні промови, величні маніфестації, високодостойні панни, ввічливі кавалери, честолюбні військовики, його світлість, верховний суд, заборонені об’єкти імпорту, ліберальні дами, проблема плоті, чистота мови, приклад для цілого світу, законний устрій, вільна, але відповідальна преса, південноамериканські Атени, громадська думка, наука демократії, християнська мораль, брак девіз, право азилю, комуністична небезпека, державний корабель, дорожнеча життя, республіканські традиції, упосліджені кляси, вступні промови.

Вона не встигла скінчити. Сумлінний перелік перехопив їй дух. Потопаючи в океані абстрактних формул, що протягом двох століть становили моральне виправдання родинної потуги, Мама Ґранде дзвінко відригнула і впокоїлася.

Мешканці далекої і похмурої столиці побачили того самого пополудня на першій сторінці надзвичайного випуску портрет двадцятилітньої жінки і подумали були, що це нова королева краси. Мама Ґранде переживала наново миттєву молодість своєї побільшеної по доконечних ретушах на чотири шпальти фотографії, з буйною гривою, зібраною на тім’ї гребенем із слонової кістки, і з діядемою на ґофрованому комірі з мережива. Цей образ, колись схоплений мандрівним фотографом, що на початку століття переходив через Макондо, довгими роками зберігався в редакційних архівах у течці невідомих особистостей, щоб у кінці перетривати в пам’яті майбутніх поколінь. У розхитаних автобусах, у ліфтах міністерств, у похмурих чайних, оббитих бляклим драпованням, кожен шепотів з благоговінням і пошаною про авторитетну особу, що померла в своїй гарячій і малярійній області, назва якої була невідома в решті країни, поки її тепер не освячено друкованим словом. Дрібна мжичка вкривала перехожих недовір’ям і пліснявою. Дзвони всіх церков дзвонили на супокій. Президент республіки, застуканий вісткою, саме тоді, коли він вирушав на церемонію випуску дев’ятьох кадетів, запропонував воєнному міністрові у власноручній записці на звороті телеграми, щоб той закінчив свою промову однохвилинною мовчанкою на честь Мами Ґранде.

Тінь смерти впала на суспільний лад. Сам президент республіки, до якого столичні настрої доходили наче крізь очищувальний фільтр, з вікна машини впіймав миттєвий, але до певної міри брутальний образ німого приголомшення, що панувало в місті. Лишилися відчиненими тільки деякі злиденні закусочні і столичний Собор, приготований на дев’ять днів посмертних урочистостей. У Державному Капітолії, де під захистом дорійських колон і мовчазних статуй померлих президентів спали замотані в папір жебраки, світилися вікна конґресу. Коли найвищий представник республіки ввійшов до свого кабінету, зворушений образом засмученої столиці, міністри чекали на нього навстоячки, одягнені в жалобну тафту, поважніші й блідіші, ніж звичайно.

Події тієї ночі і наступних пізніше названо наукою історії. Не тільки з уваги на християнський дух, що надихав найвищих представників державної влади, але також через поступливість, яка дозволила, погодити розбіжні інтереси й суперечні критерії із спільною метою гідно поховати славетну покійницю. Протягом довгих літ Мама Ґранде була ґарантом соціяльного спокою і політичної згоди в своїй імперії — завдяки трьом скриням, повним зфальшованих виборчих бюлетенів, які становили частину її таємної спадщини. Чоловіки, що були на її службі, її ставленики та орендарі, повнолітні й неповнолітні, користувалися не тільки власним правом голосу, але й голосом виборців, що померли за останніх сто літ. Вона втілювала першенство традиційного авторитету над скороминущою владою, перевагу кляси над плебсом, вищість Господньої мудрости надлюдською імпровізацією. У мирні часи її верховна воля стверджувала і заперечувала канонічні посади, пребенди й синекури і опікувалася добробутом спільників, навіть коли для цієї мети вона мусіла вдаватися до сумнівних маневрів чи до фальшування виборів. У бурхливих часах Мама Ґранде потай фінансувала озброєння своїх прихильників, а про око допомагала їхнім жертвам. Цей патріотичний запал відкрив їй дорогу до найвищих почестей.

Президент республіки не потребував звертатися до дорадників, щоб належно оцінити вагу своєї відповідальности. Між авдієнційною залею Палацу і брукованим двориком, що колись правив віцекоролям за каретну повітку, вклинювався внутрішній сад із темними кипарисами, де якийсь португальський чернець на схилі колоніальної доби повісився з кохання. Не зважаючи на його гамірливий почет орденоносних санників, президент не міг вгамувати легкого морозця поза шкірою, коли він проходив цим місцем по присмерку. Але в ту ніч той мороз мав силу попередження. Аж тепер він повністю усвідомив своє історичне призначення і задекретував дев’ять днів національної жалоби за Мамою Ґранде і посмертні почесті в категорії героїні, що загинула за батьківщину на полі бою. За його висловом у драматичній промові, якою він того ранку звернувся в національній радіотелевізійній мережі до своїх співгромадян, перший достойник республіки був висловив певність, що похорон Мами Ґранде становитиме новий приклад для всього світу.

Такі високі наміри силою обставин мусіли натрапити на поважні труднощі. Юридична структура країни, установлена далекими предками Мами Ґранде, не передбачала подібного розвитку подій. Вчені доктори юриспруденції, досвідчені альхемісти права заглибилися у герменевтики і силогізми в пошуках формули, яка дозволила б президентові взяти участь у похороні. Настали тривожні дні в високих сферах політики, духовенства й фінансів. В широкому півколі залі Конґресу, в атмосфері, розрідженій століттям абстрактного законодавства, між портретами національних героїв і погруддями грецьких мислителів, пропам’ятні промови про Маму Ґранде осягнули непередбачених вимірів, тоді як її труп починав пускати бульки в немилосердному вересні Макондо. Це вперше говорили про неї та бачили її в уяві без ротанґового крісла-гойдалки, без дрімок о другій пополудні, без гірчичних пластрів — незаплямовану і вічно молоду, очищену леґендою.

Безконечні години заповнювалися словами, словами, словами, що гриміли на ввесь обшир республіки. Їм надавав ваги рупор друкованого слова. Аж вкінці у тій асамблеї стерильних юрисконсультів, якийсь індивід, обдарований здатністю реального мислення, перервав історичні теревені, щоб нагадати, що труп Мами Ґранде чекав на рішення при сорока ступенях у тіні. Ніхто не розгубився від цього вторгнення здорового глузду в чисту атмосферу писаного права. Видано наказ забальзамувати тіло, поки шукатиметься формул, узгіднюватиметься розбіжні погляди, чи вноситимуться до конституції поправки, які дозволять президентові республіки взяти участь у похороні Мами Ґранде.

Стільки намарномовилось, що марнослів'я прорвалося за кордон, перескочило океан і, мов якесь передчуття, пролинуло папськими палатами Кастельґандольфо. Поновивши сили після снотворної спеки серпня, Святий Отець стояв у вікні і спостерігав норців, які шукали голову замордованої дівиці. В останні тижні пополудневі газети не писали ні про що інше, і Святий Отець не міг лишитися байдужим до загадкової події, що трапилася у найближчій околиці його літньої резиденції. Але того пополудня, в непередбаченій підміні, замість фотографій здогадної жертви, газети опублікували тільки портрет двадцятилітньої жінки, обведений жалобною рамкою. "Мама Ґранде”, вигукнув Святий Отець, упізнавши відразу розпливчастий даґеротип, що йому подаровано багато років тому з нагоди його визвищення на престіл Святого Петра. "Мама Ґранде”, вигукнули хором у своїх приватних приміщеннях члени Кардинальської колеґії, і в третій раз за двадцять століть настала година збентеження, хвилювання й метушні в безмежній християнській імперії, поки не виряджено Святого Отця в його довгій чорній лімузині на фантастичний і далекий похорон Мами Ґранде.

Позаду лишилися опромінені персикові сади, старовинна Via Appia, де золотошкірі акторки вигрівалися на терасах, не знаючи ще про загальне сум’яття, а потім похмуре узгір’я Кастельсантанджело на горизонті Тібру. У присмерку глухі похоронні дзвони Базиліки Святого Петра переплелися з звуками потрісканої бронзи, що долітали з Макондо. Під своїм задушним наметом, через лабіринт очерету і таємничі мочарі, що позначували межу між Римською імперією і пасовищами Мами Ґранде, Святий Отець вслухався цілу ніч у вереск мавп, занепокоєних людською навалою. Під час свого нічного руху, каное наповнювалося мішками маніоки, ґронами зелених бананів, койцями курей і чоловіками й жінками, що, покинувши звичну працю, хотіли спробувати щастя продажем дрібного товару на похороні Мами Ґранде. Його Святість, уперше в історії церкви, зазнав гарячки безсоння і тортур москітів. Але пречудовий світанок над землями Великої Мами і первобутня картина царства бальзаму в цвіту та іґуани затерли в пам’яті муки подорожі і відшкодували його за самопожертву.

Ніканора збудили три удари в двері, звіщаючи про близький приїзд Його Святости. У домі володарила смерть. Надхнені шерегом настійних звернень президента і гарячковими суперечками між парламентаріями, що втрачали голос і далі порозумівалися за допомогою умовних знаків, окремі люди і братства з усього світу покинули свої справи і налинули в Макондо, заповнюючи темні коридори, туго набиті проходи, задушливі піддашшя, а ті, що прибули з запізненням, вилізали і примощувалися, як хто міг, на амбразурах, частоколах, баштах, зрубах і в бійницях. У центральному сальоні, муміфікуючися в очікуванні великих рішень, лежало тіло Мами Ґранде під горою телеграм від потрясених відсилачів. Вичерпані сльозами, дев’ять небожів сторожили тіло в екстазі взаємного недовір’я.

Але людство не могло покинути своєї варти протягом багатьох іще днів. У залі міської управи, умебльованій чотирма шкіряними табуретами, великим глеком фільтрованої води і гамаком із грубого мотуззя, у повільні задушливі ночі Святий Отець, спітнілий, від безсоння розважався читанням меморіялів і адміністраційних розпоряджень. Удень він роздавав італійські цукерки дітям, що підходили під вікно, щоб побачити його, і снідав в альтанці з астромелій з отцем Антонієм Ісабель і коли-не-коли з Ніканором. Так він жив нескінченними тижнями і місяцями, що розтягалися від дожидання і спеки, аж з’явився із своїм бубном Пастор Пастрана, став як вкопаний серед майдану і урочисто проголосив офіційну ухвалу. Заявлялося, що порушено публічний порядок, тра-та-та-там, і президент республіки, тра-та-та-там, розпоряджає надзвичайним уповноваженням, тра-та-та-там, котре дозволяє йому взяти участь у похороні Мами Ґранде, тра-та-та-там, тра-та-там, там, там.

Настав великий день. На вулицях, загачених столами рулетки, кіосками із смаженим м’ясом, льотерійними столиками, і шарлатанами з намистами з живої змії, які вигукуючи пропонували остаточний бальзам, що лікує бешиху і запевняє вічне життя; на строкатому майданчику, де юрба розвісила свої намети й розгорнула свої мати, ставні арбалетники відкривали дорогу представникам влади. На кульмінаційну мить чекали там пралі з Сан-Хорхе, ловці перел з Кабо-де-ля-Веля, невідники з Сієнаґи, ловці креветок з Тасахери, чаклуни з Мохахани, солевари з Манавре, гармошники з Вальєдупару, баришівники з Аяпелю, папайники із Сан-Пеляйо, півневоди з Ля-Куеви, штукарі із Сабанас-де-Болівар, гультяї з Ребольо, веслярі з Маґдалени, липові адвокати з Монпоксу, опріч тих, що вичислені на початку цієї хроніки, і багатьох інших. Навіть ветерани полковника Авреліяна Буендії, очолені герцоґом Марлборо, в своїм уборі з тигрових шкур, пазурів і зубів, перебороли своє вікове озлоблення проти Мами Ґранде та всього її роду і прибули на похорон, щоб домогтися в президента республіки виплати воєнних пенсій, на які вони чекали вже понад шістдесят років.

Коротко перед одинадцятою ошаліла юрба, що душилася на сонці, стримана незворушною елітою воїнів у парадних долманах і філіґранних шишаках, вибухла потужним ревом радости. Достойні, урочисті у своїх фраках і циліндрах, президент республіки і його міністри, парляментарні комісії, найвищий суд, державна рада, традиційні партії і духовенство, представники капіталу, торгівлі та промисловости з’явилися з-за рогу телеграфного бюра. Лисий і присадкуватий, ветхий, недужий президент республіки продефілював перед витріщеними очима народу, який, не знавши його, виніс його на це становище, і тільки тепер міг дати достеменне свідчення про його існування. Серед архиєпископів, виснажених пастирськими обов’язками, і військовиків з широкими грудьми під панцером відзнак, крокував перший достойник нації, від якого віяло безсумнівним духом влади.

Другим загоном, спокійною течією жалобного крепу дефілювали національні королеви всіх речей сущих і грядущих. Уперше вільні від земних оздоб, із світовою королевою на чолі, простували там королева волокнистого манґа, королева зеленого кабачка, королева яблучного банана, королева борошнистої маніоки, королева перуанської ґуави, королева молочного кокоса, королева чорноголової квасолі, королева 426-кілометрової низки іґуанячих яєць, і всі ті, що ми їх оминаємо, щоб не обтяжувати цю хроніку зайвими словами.

У своїй труні з пурпуровими позументами, відокремлена від реального світу вісьмома мідними ґвинтами, Мама Ґранде була занадто просякнена своєю формальдегідною вічністю, щоб здати собі справу з маштабу власної величі. Уся пишнота, про яку вона мріяла на бальконі дому в спеці безсонних ночей, справдилася у тих сорок вісім історичних годин, коли всі символи епохи схилилися перед її пам’яттю. Сам Святий Отець, який ввижався їй у мареннях, завислий у блискучій кареті над ватиканськими садами, долав спеку віялом з плетеної пальми і вшановував своєю високою гідністю найбільший похорон світу.

Запаморочений видовищем влади, простий народ не догледів, як на гребені даху заметушилося хиже птаство, коли достойні нарешті дійшли згоди і коли потому знесено труну на вулицю на плечах найдостойніших. Ніхто не бачив чуйної тіні кань, що слідувала за походом розжареними вуличками Макондо, і не помітив, що по п’ятах достойників брук укривався смердючим слідом покидьків. Ніхто не звернув уваги, що небожі, хрещеники, слуги і ставленики Мами Ґранде замкнули двері, як тільки винесено труп, і кинулися розбирати двері, розтягати дошки, розкопувати підвалини, щоб поділити між собою дім. Єдине, що не просковзнуло повз загальну увагу в шумі того похорону, було поспільне бурхливе зідхання полегшення, коли минуло чотирнадцять днів моління, похвал і дитирамбів, і запечатано гріб олив’яною плитою. Дехто з присутніх ціхувався достатньою проникливістю, щоб зрозуміти, що тут народжується нова епоха. Тепер Святий Отець міг знятися в небо тілом і душею, виконавши своє завдання на землі, президент республіки міг сісти й урядувати за власним розсудом, і королеви всього сущого і грядущого могли одружитися, бути щасливими і родити силу дітей, і юрба могла розкладати свої намети за власним міркуванням і уподобанням у незміренних володіннях Мами Ґранде, бо єдина, що могла стати на заваді і мала достатню силу на те, починала тліти під олив’яною плитою. Бракувало тільки, щоб хтось виставив стілець за двері і розповів цю історію, в науку й осторогу майбутнім поколінням, щоб не було такого недовірка на цьому світі, що не почув би свідчення про Маму Ґранде, бо завтра, в середу, прийдуть замітачі і заметуть сміття по її похороні на віки віків.

Переклав з еспанської Вольфрам Бургардт.

Журнал "Сучасність" №1-2(261-262) 1983 р.