Орхідей для міс Блендіш не буде

1

Це почалося одного літнього дня в липні — найспекотнішому місяці року, коли небо безхмарне і дмуть пекучі курні вітри. На перетині двох шосе, Форт Скотт і Невада, що перерізають автомагістраль №54 — головну дорогу, котра з’єднує Піттсбурґ і Канзас-сіті, — розташована автозаправка із забігайлівкою. Це стара дерев’яна будівля з одною-єдиною бензоколонкою, яку обслуговує немолодий вдівець із донькою, опасистою білявкою.

Десь по першій біля заправки зупинився запорошений старенький «Лінкольн». У машині було двоє чоловіків: один із них спав.

Той, що за кермом, Бейлі, коренастий чолов’яга із грубим м’ясистим обличчям, неспокійними чорними очицями і білим шрамом на підборідді, вийшов із авто. Його потертий костюм, весь у поросі, був дуже заяложеним, а манжети сорочки — сильно обтріпаними. Почувався Бейлі жахливо. Усю ніч він пив, і тепер полуднева спека неабияк йому дошкуляла.

Він зупинився, поглянув на свого сплячого супутника, старого Сема, і, здвигнувши плечима, зайшов у забігайлівку, полишивши того задавати хропака на самоті.

Білявка, обіпершись об стійку, привітно йому всміхнулася. Вона мала крупні білі зуби, які нагадували Бейлі клавіші піаніно. Дівчина була надто огрядна, щоб зацікавити його, тож він не всміхнувся у відповідь.

— Привіт, містере! — весело сказала вона. — Ну й спека! Минулої ночі я й очей не стулила!

— Віскі, — коротко мовив Бейлі, зсунувши капелюх на потилицю й витираючи обличчя брудним носовичком.

Блондинка поставила на стійку пляшку з віскі та склянку.

— Вам би краще випити пива, — сказала вона, труснувши білявими кучериками. — Віскі нікому не піде на користь у таку спеку.

— Нехай це тебе не обходить, — огризнувся Бейлі.

Він узяв пляшку зі склянкою й відніс за дальній столик, за яким і всівся.

Блондинка скорчила гримаску, дістала книжку в дешевій м’якій обкладинці і, байдуже знизавши плечима, почала читати.

Бейлі добряче хильнув віскі й відкинувся на стільці. Його непокоїли гроші. Якщо Райлі негайно щось не вимислить, подумав він, то їм доведеться обчистити банк. Чоловік сердито насупив брови, бо не хотів у це влазити. Там же завжди повно охорони! Бейлі поглянув крізь скло на старого Сема, що й далі спав у машині, і презирливо посміхнувся. «Окрім того, що Сем вміє кермувати, користі від нього мало, — подумав Бейлі. — Він надто старий для нашого діла. Усе, що в нього на думці, — то як би поїсти і поспати. Ми ж із Райлі мусимо сушити собі голову, як роздобути гроші. А й справді — як?»

Від випитого віскі він відчув, яким же голодним є насправді.

— Яєчню з шинкою — і хутко! — гукнув він білявці.

— А вашому приятелеві? — запитала блондинка, тицяючи пальцем у вікно на старого Сема.

— Хіба він справляє враження голодного? — поцікавився Бейлі. — Рухайся! Я дуже хочу їсти.

Крізь вікно він побачив, як під’їхав запорошений «форд», з якого вийшов немолодий товстун.

«Хейні, — подумав Бейлі. — Цікаво, що він тут робить?»

Товстун зайшов перевальцем у бар і помахав Бейлі рукою.

— Привіт, друзяко! — сказав він. — Давно тебе не бачив. Як справи?

— Паршиво, — буркнув Бейлі. — Ця спека мене добиває.

Хейні підійшов ближче, підсунув до себе стілець і всівся поруч. Він був виїзним репортером відділу світської хроніки однієї з газет і підробляв дрібним шантажем. Усюди збирав якісь крихти інформації й частенько ділився цінними відомостями з місцевими бандитами, які заправляли в околицях Канзас-сіті.

— Можеш повторити це ще раз, — озвався Хейні, принюхуючись до запаху смаженої шинки. — Минулого вечора я був у Джопліні на одному гидотному весіллі й мало там не засмажився. Робити весілля при такому пеклі!

Але побачивши, що Бейлі його не слухає, запитав:

— То як справи? Щось вигляд у тебе не дуже...

— Та вже пару тижнів нічого путнього не підвертається, — відповів Бейлі, кидаючи недопалок на підлогу. — І навіть на перегонах не фартить!

— Хочеш невеличку підказку? — запитав Хейні. І, стишивши голос, подався вперед: — Понтіак прийде першим.

Бейлі презирливо хмикнув.

— Понтіак? Та тій конячці хіба що дітей возити у парках!

— Ну ні, тут ти дав маху, — зауважив Хейні. — На неї пішло десять штук, тож зараз вона у непоганій формі.

— І я би непогано виглядав, якби на мене витратили стільки бабла!

До них підійшла білявка з яєчнею та шинкою. Коли вона поставила страву на стіл, Хейні знову втягнув носом повітря.

— Мені те саме, кралечко, — сказав він, — і пиво.

Блондинка відкинула зі своїх стегон його настирливу руку, всміхнулася й пішла до стійки бару.

— От які жінки мені до вподоби — ціла купа принад і за безцінь! — озвався Хейні, дивлячись їй услід. — Два в одному.

— Мені конче треба роздобути бабла, Хейні, — сказав Бейлі з набитим ротом. — Маєш якісь ідеї?

— Жодних. Якщо щось почую, то дам тобі знати, але поки для тебе нічого нема. Сьогодні ввечері на мене чекає нічогенький підробіток. Маю висвітлювати веселу вечірку Блендішів. Заплатять лише двадцять баксів, зате випивка на шару.

— Блендіш? А хто це?

— Ти що, з місяця впав? — з відразою запитав Хейні. — Блендіш — один із найгрошовитіших людей штату. Подейкують, що він вартує сотні мільйонів.

Бейлі піддів яйце виделкою.

— А я вартий лише п’яти баксів! — роздратовано заявив він. — Кляте життя! І з якої радості в нього гулянка?

— Та не в нього, а в доньки! Ти що, ніколи її не бачив? Е, такий ласий шматочок! Я би віддав десять років, аби побавитися з нею у сіні!

Та Бейлі це не зацікавило.

— Знаю я тих багатійок. Самі не знають, чого хочуть!

— Можу закластися, що та добре знає, — сказав Хейні й зітхнув. — Старий влаштовує вечірку на честь її двадцятичотирьохріччя — якраз підходящий вік. І батько спрезентує їй фамільні діаманти, — він закотив очі. — Яке кольє! Кажуть, воно коштує п’ятдесят штук!

Підійшла білявка з яєчнею, намагаючись триматися подалі від рук Хейні. Коли вона врешті пішла, той підсунув стілець ближче до столу й почав голосно їсти. Бейлі саме впорався зі своєю яєчнею. Він відкинувся на стільці й почав колупатись сірником у зубах, гадаючи: «П’ятдесят штук! Цікаво, чи є хоч якийсь шанс поцупити те намисто? І чи наважиться на таке Райлі?»

— А де гулянка — у них вдома?

— Так, — сказав Хейні, запихаючи в рот їжу. — А потім вона зі своїм дружком, Джеррі Мак-Ґованом, вирушає у заміський ресторан «Золотий черевичок».

— Що, в кольє? — поцікавився Бейлі наче ненароком.

— Гадаю, щойно вона його надягне, то вже ніколи не скине!

— Ти впевнений?

— Думаю, що вона таки буде в ньому, адже там збереться преса.

— Коли саме вона з’явиться в тому ресторані?

— Десь близько опівночі, — Хейні замовк, не донісши виделки до рота. — Що ти надумав?

— Нічого, — Бейлі глянув на того, але м’ясисте лице старого залишалося непроникним. — Лише вона й той хлопчина Мак-Ґован? І нікого більше?

— Нікого.

Хейні раптом відложив виделку. Його жирне обличчя виглядало стривоженим.

— Послухай-но, викинь із голови те кольє, бо почнете те, чого не зможете завершити, повір мені. Ви з Райлі недостатньо круті для таких справ. Краще трохи зачекайте. Я підшукаю дільце, що буде вам до снаги, — лиш не беріться за кольє Блендіш!

Бейлі хижо посміхнувся, і Хейні подумав, що цей усміх радше нагадує вищир вовка.

— Та не переймайся так цим, я знаю, на що ми здатні, а на що — ні, — сказав Бейлі і звівся на ноги. — Певно, я вже піду. Але не забудь: коли щось дізнаєшся — повідом. Ну, бувай, друже!

— З якого дива ти так спішиш? — поцікавився Хейні, похмуро дивлячись на Бейлі.

— Хочу вшитися звідси до того, як старий Сем прокинеться. Вбридло його годувати. Тож бувай!

Він підійшов до блондинки, розрахувався і попрямував до виходу. На вулиці від спеки його мало грець не вхопив, а від віскі паморочилося в голові. Він сів у машину і запалив сигарету, напружено думаючи.

Щойно усім стане відомо про кольє, розмірковував він, то чи не кожен гангстер в окрузі зацікавиться коштовністю. Та чи наважиться на таке Райлі?

Він грубо розштовхав старого Сема.

— Ну, вставай! — рявкнув Бейлі. — Що з тобою в біса таке? Ніфіга не робиш, лише дрихнеш!

Старий Сем, довготелесий, жилавий чолов’яга років шістдесяти, заморгав і випростався.

— Ми збираємось обідати? — з надією запитав він.

— Я вже пообідав, — озвався Бейлі, заводячи двигун.

— А як же я?

— То йди їж — якщо маєш за що. Я більше платити за тебе не збираюся! — гаркнув Бейлі.

Старий Сем зітхнув. Затягнув пасок тугіше й насунув поношений та добряче заяложений капелюх на довгий червоний ніс.

— То що не так із нашою маленькою компанією, га, Бейлі? — скорботно запитав він. — У нас тепер ніколи нема бабла. Раніше ми якось давали собі раду, а зараз — ні. Знаєш, що я думаю? Райлі проводить забагато часу в ліжку з тією своєю дівкою і тому не може зосередитись на справі.

Бейлі сповільнив рух, а тоді зупинився біля найближчої аптеки.

— Ти б краще стулив пельку, — сказав він, виходячи з машини.

Він зачинився у телефонній кабінці й набрав номер. Трохи почекав, поки Райлі нарешті взяв слухавку. Бейлі чув, як на тому кінці гримить радіо і голосно співає Анна. Він почав було розповідати, що дізнався від Хейні, та різко урвався на півслові.

— Ти мене чуєш? — заволав він. — Поклади край тому пекельному шарваркові!

Але Райлі, здається, його не розчув. Бейлі, напевно, відірвав того від цікавої справи з Анною, тож диво, що він узагалі підняв слухавку.

— Вимкни те чортове радіо!— гаркнув Райлі.

Музика зненацька урвалася, й Анна почала щось розгнівано кричати. Райлі заревів у відповідь, почувся звук дзвінкого ляпанця. Бейлі хитнув головою, важко дихаючи у слухавку. Райлі з Анною завжди сварилися. Від них просто здуріти можна.

Нарешті Райлі знову підійшов до телефону.

— Послухай, Френкі, — благально озвався Бейлі, — я тут мало не засмажився в цій клятій розпеченій халабуді! То ти слухатимеш чи ні? Це важливо!

На тому кінці дроту Райлі також почав скаржитися на спеку.

— Знаю, знаю! — буркнув Бейлі. — То ти мене слухаєш? У нас є шанс хапнути кольє вартістю в п’ятдесят штук. Сьогодні ввечері у ньому буде донька Блендіша. Вона йде у «Золотий Черевичок» зі своїм бойфрендом — лише удвох. Мені про це нашептав на вухо Хейні. Там усім заправляє Мак-Кой. Ну, що скажеш?

— Скільки-скільки воно коштує?

— П’ятдесят штук. Блендіш — мільйонер. То як тобі таке?

Райлі нарешті прийшов до тями.

— То чого ж ти там стовбичиш? Хутко до мене! — схвильовано крикнув він. — Треба дещо обговорити. Давай, приїжджай негайно!

— Уже їду! — сказав Бейлі й повісив слухавку. Тоді на мить зупинився, аби запалити сигарету. Руки в нього тремтіли від хвилювання. «А Райлі не такий уже й боягуз, — подумав Бейлі. — Якщо ми візьмемося за це як слід, то діаманти будуть наші».

Він поквапно повернувся до «Лінкольна».

Старий Сем сонно поглянув на нього.

— Прокидайся, сонько! — сказав Бейлі. — Крига скресла!

2

Бейлі ніяково йшов поміж столиками фешенебельного ресторану «Золотий черевичок». Він був радий напівтемряві, яка там панувала. Хоча Анна і випрала йому сорочку та почистила піджак, він добре знав, що виглядає мов волоцюга і побоювався, що хтось із обслуги це помітить і викине його геть. Ресторан був переповнений і явно процвітав. Персонал був надто заклопотаний, аби його помічати. Бейлі прошмигнув у відлюдний куточок, звідкіля міг бачити увесь зал, і притулився до стіни. Гул голосів, що намагалися перекричати оркестр, оглушив його. Раз по раз він зиркав на годинник. Була за десять дванадцята. Він оглянув зал. Біля входу скупчилися фотографи, тримаючи напоготові камери зі спалахами. Він здогадався, що вони чекають на доньку Блендіша. Бейлі ніколи її не бачив і знав, що без допомоги фотографів не зможе її упізнати.

Це так схоже на Райлі, подумав Бейлі, — розпочати велику гру і послати його сюди, в зал, поки сам він разом зі старим Семом спокійнісінько сидить собі в «лінкольні». Бейлі ж завжди діставалася найбрудніша робота. Ну що ж, коли він отримає свою частку, то покине банду. Він уже ситий донесхочу цим Райлі та його Анною. За гроші, які отримає після цієї оборудки, він купить собі птахоферму. Він і сам виріс у родині фермерів і, якби не вскочив у халепу та не відсидів три роки, то давно би порвав із Райлі.

Але його думки були раптово перервані оркестром, який, не закінчивши попередньої мелодії, вибухнув знайомою «З Днем народження вас!».

Он вона, подумав Бейлі, і піднявся навшпиньки, щоби глянути поверх інших голів на дівчину. Усі зупинилися немов за командою і тепер дивилися на вхід. Фотографи штовхали один одного, намагаючись якнайвигідніше розміститися.

Коли нарешті у супроводі високого симпатичного хлопця у смокінгу з’явилася міс Блендіш, спалахнуло яскраве світло.

Широко розплющеними очима Бейлі дивився на міс Блендіш. Йому аж подих перехопило. Сліпуче світло вихопило з темряви її золотаво-руде волосся і відбилося на білосніжній шкірі. Бейлі подумав, що в житті не бачив такої красуні. Вона не була схожою на жодну з його вродливих знайомих. Дівчина мала все, що мають і ті, але в набагато більшій кількості. Бейлі помітив, що вона привітно махнула рукою натовпу, який розступився і почав їй щось кричати. Чоловік був постійно напружений, пильно придивляючись до дівчини, і не розслабився, аж поки гамір не стих і міс Блендіш із Мак-Ґованом не всілися за дальнім столиком.

Бейлі настільки приголомшила врода дівчини, що він навіть забув про кольє, але тепер, коли перший шок від цієї краси минув, розгледів її прикрасу — і йому знову перехопило подих. Він аж спітнів, побачивши чудову вервечку мерехтливих діамантів. Роздивившись як слід кольє, він раптом збагнув, який здійметься галас, якщо його викрадуть. Це буде гучне пограбування, подумав він. Усі копи країни полюватимуть на них. «Можливо, я і справді здурів, коли підбивав Райлі викрасти кольє», — думав Бейлі, витираючи спітнілі руки. Блендіш зі своїми мільйонами підніме всіх на ноги, аби повернути прикрасу. Щойно вони заволодіють кольє, як зчиниться величезна буча.

Бейлі поглянув на столик, де сиділа міс Блендіш, і помітив, як розчервонівся Мак-Ґован. Здається, він забагато пив, і коли вкотре наповнив свою склянку, міс Блендіш поклала руку на його рукав, утримуючи від чергової порції віскі. Мак-Ґован криво їй посміхнувся й осушив склянку, а потім підвівся і повів її на танцювальний майданчик.

«Незабаром цей хлопчина вже буде „готовий“, — подумав Бейлі. — Якщо продовжуватиме в тому ж дусі, то скоро й узагалі не триматиметься на ногах».

Натовп ставав дедалі галасливішим. Кожен відвідувач уже був добряче напідпитку. Бейлі з презирством дивився на цю публіку й гірко думав: «Стільки грошви маєте, а поводитеся, як свині». Тоді розгледів у натовпі міс Блендіш. Вона раптом розвернулася і пішла до свого столика. Мак-Ґован, голосно протестуючи, поплентався за нею. Вони всілися за свій столик, і Мак-Ґован знову потягнувся до плящини.

Неподалік від Бейлі якась білявка сварилася зі своїм супутником — огрядним немолодим чоловіком, котрий також добряче набрався. Раптом блондинка скочила на ноги, вихопила пляшку шаманського з відерця льоду і виплеснула її вміст на голову свого супутника. А той, витріщившись на неї, немов приріс до стільця: шампанське, прилизавши йому волосся, стікало по білому смокінгу.

Блондинка поставила пляшку на місце і всілася, наче нічого й не сталося. Тоді послала товстуну повітряний поцілунок. Люди довкола повернули голови і вирячилися на них. Дехто розсміявся. Огрядний пан повільно звівся на ноги. Його червоне обличчя палало гнівом. Він виплеснув суп зі своєї тарілки в обличчя білявки. Та дико заверещала. Доволі молодий чоловік, що сидів поруч, скочив на ноги і поцілив товстунові в живіт, від чого той заточився і повалився на столик позаду, перевернувши і скинувши на підлогу пляшки і посуд. Дві жінки, котрі сиділи за сусіднім столиком, із криками посхоплювалися з місць.

«Свині!» — подумав Бейлі й подивився в дальній куток залу — туди, де сиділа міс Блендіш. Тепер вона вже стояла, нетерпляче смикаючи Мак-Ґована за руку. Нарешті той звівся на ноги і, похитуючись, поплентався за нею до виходу.

Дівчина, котрій вихлюпнули в обличчя суп, продовжувала лементувати. Між доволі молодим чоловіком та двома сп’янілими типами зав’язалася бійка. Вони впритул наблизилися до Бейлі, не давши йому можливості вийти відразу за міс Блендіш. Бейлі почав прокладати собі шлях, розкидаючи направо-наліво захмелілих чоловіків і швидко йдучи до виходу.

Бейлі проминув Мак-Ґована, котрий стояв, обіпершись на стіну, чекаючи на міс Блендіш, і швидко побіг до свого «Лінкольна». Старий Сем сидів за кермом, Райлі — поруч із ним.

— За хвилю вони вийдуть, — поквапно сказав Бейлі, всідаючись позаду Райлі. — Вестиме машину вона. Її приятель добряче набрався.

— Рушай! — сказав Райлі старому Семові. — Зупинимося на тій фермі, яку ми проїжджали. Там почекаємо її та змусимо з’їхати з дороги.

Старий Сем увімкнув двигун, і «Лінкольн» плавно рушив. Бейлі запалив сигарету і витяг пістолет із кобури, яку носив під піджаком. Тоді поклав зброю на сидіння поруч.

— Кольє на ній? — спитав Райлі.

— Так.

Райлі був вищим і худішим за Бейлі. До того ж на п’ять-шість років молодшим. Він видавався б навіть красивим, якби не легка косоокість, яка надавала йому лукавого вигляду.

Із півмилі старий Сем проїхав швидко, але, діставшись ферми, сповільнив рух, плавно скерував авто на траву і там зупинився.

— Виходь і пильнуй її, — сказав Райлі.

Бейлі взяв пістолет, викинув сигарету з вікна і вийшов з машини. Став на узбіччі. Вдалині миготіли вогні ресторану й чулися приглушені звуки музики. Він вичекав кілька хвилин, відтак побачив світло від фар машини, що наближалася.

Він побіг до «Лінкольна».

— Їдуть!

Коли він всівся в авто, старий Сем завів двигун. Повз них промчав двомісний спортивний «ягуар». Міс Блендіш сиділа за кермом. Мак-Ґован, вочевидь, був поруч — у відрубі.

— Мерщій! — скомандував Райлі. — Мусимо все робити швидко. Не дай їм відірватися від нас.

«Лінкольн» помчав услід за «ягуаром».

Була темна, беззоряна ніч. Старий Сем увімкнув фари. Промені світла вихопили з пітьми «ягуар». Переслідувачі бачили, як голова Мак-Ґована метляється з боку в бік у такт руху машини.

— Із ним проблем не буде, — сказав Бейлі. — Він уже «готовий».

Райлі щось буркнув.

За наступним поворотом почалася лісиста місцевість. У цю пору дорога була геть безлюдною.

— Гаразд! — сказав Райлі. — Тепер відтісняймо їх на узбіччя!

Стрілка спідометра досягла відмітки вісімдесят п’ять миль, а потім і всі вісімдесят вісім. «Лінкольн» безшумно мчав трасою. Вітер свистів за вікном, а дерева темними плямами мелькали у вікні. Відстань між двома машинами ніяк не зменшувалася.

— Ти що дурня клеїш? — гаркнув Райлі, втупившись у старого Сема. — Я кажу — наздожени її!

Старий Сем натиснув на газ. «Лінкольн» додав швидкості, але «ягуар» також її збільшив, і відстань між машинами поступово почала зростати.

— Для нашої чортопхайки вона мчить надто швидко, — сказав старий Сем. — Ми її не наздоженемо.

Тепер авта неслися зі швидкістю понад вісімдесят миль на годину. «Ягуар» поволі віддалявся.

Раптом, коли вони наблизились до дорожньої розвилки, старого Сема осінило.

— Тримайтеся міцніше! — заволав він, скреготнувши гальмами, що аж шини завищали. «Лінкольн» розвернуло і кинуло на узбіччя. Бейлі швиргонуло на сидіння поруч. Він відчув, що «Лінкольн» накренився, а задні колеса припіднялись і знову опустились на шосе. Авто здригнулося, коли старий Сем відпустив гальма і різко скерував машину в траву. «Лінкольн» уперся у смугу мурави, з глухим ударом пострибав нерівною поверхнею і знову вискочив на дорогу.

Зрізавши у такий спосіб кут, авто тепер опинилося перед «ягуаром».

Бейлі аж спітнів, він відкинувся на сидінні та схопився за пістолет.

— Хороша робота, — відмітив Райлі, висовуючись із машини й озираючись назад.

Старий Сем, дивлячись на «ягуар» у дзеркальце заднього огляду, почав петляти дорогою, сповільнюючи рух і змушуючи друге авто також пригальмувати. Нарешті обидві машини зупинилися. Коли Бейлі вискочив із «Лінкольна», міс Блендіш вже почала розвертати свій «ягуар». Він добіг до неї саме вчасно. Бейлі зазирнув у машину, вимкнув запалювання і наставив на дівчину пістолет.

— Виходьте, — крикнув він. — Це пограбування!

Міс Блендіш витріщилася на нього. У її великих очах застиг подив. Мак-Ґован розплющив очі, сів і повільно випростався.

Райлі залишився у «Лінкольні», пильно спостерігаючи за всім. Він висунувся з авто, тримаючи у спітнілій руці пістолет. Старий Сем нервово відчинив дверцята, готовий щомиті кинутись Бейлі на допомогу.

— Ну ж бо! Виходьте! — знову гаркнув Бейлі. — Виходьте!

Міс Блендіш вийшла з машини. Вона не виглядала наляканою — лише дуже здивованою.

— Що це все означає? — пробурмотів Мак-Ґован. Поморщившись, він також виліз із машини і тепер тримався руками за голову.

— Тихо! — гримнув Бейлі, направляючи пістолет на Мак-Ґована. — Це збройне пограбування!

Мак-Ґован вмить протверезів і підійшов до міс Блендіш.

— Знімай кольє, сестричко! — звелів Бейлі. — Хутко!

Міс Блендіш схопилась руками за шию і почала задкувати.

Бейлі вилаявся — йому вже ледь не увірвався терпець: будь-якої миті з-за рогу може вигулькнути машина, і тоді неприємностей їм не уникнути.

— Знімай кольє — інакше пошкодуєш! — гаркнув він.

Та дівчина продовжувала задкувати, і Бейлі рушив до неї швидкими кроками. Він саме минав Мак-Ґована, коли той зненацька прийшов до тями і поцілив Бейлі кулаком у голову. Бейлі похитнувся, втратив рівновагу і гепнувся на землю. Пістолет випав йому з рук.

Міс Блендіш скрикнула. Райлі ж продовжував нерухомо сидіти. Він вважав, що Бейлі цілком здатний впоратися й сам; до того ж не мав жодного бажання, аби міс Блендіш або Мак-Ґован упізнали його, якби щось пішло не так. Тому Райлі просто звелів старому Семові пильнувати за дівчиною. Той поплентався до міс Блендіш, але здавалося, що вона його навіть не помітила: дівчина не зводила очей із Бейлі, який саме зводився на коліна, мотаючи головою та лаючись. Старий Сем знічено стовбичив біля міс Блендіш, готовий схопити її, щойно вона спробує втекти.

Бейлі поглянув на Мак-Ґована, який непевними кроками саме наближався до нього: усе ще добряче напідпитку, він був рішуче налаштований на бійку.

Бейлі звівся на ноги і спробував ударити противника, цілячись Мак-Ґовану в шию. Але промахнувся, натомість Мак-Ґован уперіщив йому у живіт. Той рохнув і знову звалився на коліна: цей поганець, без сумніву, таки вмів битися. Де ж Райлі, чому він не поспішає на допомогу? Ще до того, як Бейлі спромігся підвестися, Мак-Ґован знов ушкварив його по голові, і Бейлі покотився в траву.

Лаючись на всі заставки, Райлі нарешті виліз із машини.

Рука Бейлі потяглася за пістолетом. Він схопив зброю, і коли Мак-Ґован знову рушив до нього, Бейлі підняв пістолет і натиснув на гачок.

Від звуку пострілу міс Блендіш скрикнула, закриваючи руками обличчя.

Мак-Ґован схопився за груди й осів на дорогу. На його білій сорочці проступила кров.

Бейлі вже звівся на ноги, коли до нього підбіг Райлі.

— Сучий ти сину! Що ти накоїв? — гаркнув Райлі. Він схилився над Мак-Ґованом, а потім знову поглянув на Бейлі. Той із перекошеним від страху обличчям підійшов до Мак-Ґована і також витріщився на нього.

— Він мертвий! Йолопе, навіщо ти його підстрелив? Ото вже кашу нам заварив!

Бейлі схопився за комір сорочки і рвонув його.

— Чому ти не допоміг мені? — пробурмотів він. — Що ще я мав робити? Це не моя вина!

— Розкажеш про це на суді! — гаркнув Райлі. Він був дуже наляканим. «Тепер нам світить термін за вбивство, — подумав він. — Якщо нас упіймають, то піджарять на електричному стільці...»

Бейлі зирнув на міс Блендіш, що не зводила очей із тіла Мак-Ґована, і сказав Райлі:

— Її також мусимо позбутися. Вона забагато знає.

— Стули пельку! — гаркнув Райлі. Він дивився на міс Блендіш. Раптом його осінила чудова ідея: ось де справжній шанс отримати чималі грошенята! Батько дівчини володіє мільйонами і сплатить будь-яку суму, аби повернути доньку живою. — Вона поїде з нами.

Міс Блендіш зненацька вивільнилася від старого Сема, крутнулася і рвонула на дорогу. Вилаявшись, Райлі помчав за нею. Дівчина почула його кроки і закричала. Він наздогнав її, схопив за руку, і, коли дівчина повернулась до нього обличчям, сильно вдарив у лице. Підхопивши дівчину на руки, Райлі відніс її у «Лінкольн» і кинув на заднє сидіння.

— Гей, що ти робиш? — спитав, підбігши, Бейлі.

Райлі рвучко обернувся і схопив Бейлі за комір.

— Не твоє діло!— рявкнув він. — Через тебе нам всім тепер пришиють убивство. Якщо нас схоплять, то просто засмажать на електричному стільці! Тепер ти робитимеш лише те, що я скажу! Відтягни тіло подалі від дороги і сховай кудись машину! Чуєш мене?

Озлобленість у його голосі вразила Бейлі. Коли Райлі відпустив його комір, він трохи повагався, а тоді пішов до того місця, де стояв, мов прицвяхований, старий Сем.

Разом із ним Райлі затягнув тіло Мак-Ґована в «ягуар» і відкермував машину подалі в ліс. Виконавши наказ Райлі, вони бігцем повернулися у свій «Лінкольн».

— Ти здурів, коли надумав викрасти цю дівку, — сказав Бейлі, всідаючись поруч зі старим Семом. — За нами ганятиметься усе ФБР. І як довго ми так протримаємось, га?

— Стули пельку! — люто гаркнув Райлі. — Тепер, коли ти вколошкав того хлопця, ми не зможемо сплавити це кольє. Тоді ж звідкіля ми дістанемо гроші за нього, як не від самого Блендіша, га? Цей грошовитий мішок заплатить за доньку будь-яку суму. Це наш єдиний шанс. Тож заткнися! А тепер рушай! — звернувся він до старого Сема, — поїдемо до Джонні — він нас сховає.

— Ти впевнений, що все добре обмізкував? — перепитав старий Сем, заводячи двигун.

— Завдяки тому сучому синові нам тепер нічого втрачати, — озвався Райлі. — Я знаю, що роблю. Їдь уже!

Коли авто набрало швидкості, Райлі розвернувся до міс Блендіш, яка лантухом лежала у кутку машини, і зняв із неї кольє.

— Присвіти-но! — сказав він Бейлі.

Той дістав із кишені ліхтарик і ввімкнув його. Райлі почав мовчки роздивлятись діаманти у промені ліхтаря.

— Це справді коштовна річ, — зауважив він, і в його голосі забринів страх. — Безглуздо й пробувати таке продати. Якщо Блендіш захоче повернути кольє, то муситиме його викупити. Так буде надійніше.

Бейлі скерував промінь на міс Блендіш. Вона ще й досі була непритомна. Незважаючи на темний синець на обличчі — там, куди поцілив Райлі, — вона була найкрасивішою жінкою, яку Бейлі коли-небудь бачив.

— Ласий шматочок! — висловив він свою думку вголос. — А з нею справді все добре?

Райлі пильно зиркнув на непритомну дівчину.

— Цілком, — озвався він. Тоді уважно подивився на Бейлі. — Про всяк випадок нагадую: з нею і надалі має бути все в порядку — тож ніяких дурниць.

Бейлі вимкнув ліхтарик.

Авто помчало у темряву.

З

За милю до Ла-Сінь старий Сем сказав:

— Нам треба заправитись.

— Чому ти в біса не залив повного бака ще перед від’їздом? — накинувся на нього Райлі.

— Звідкіля я мав знати, що ми поїдемо до Джонні? — жалібно заскавулів старий Сем.

Бейлі направив світло ліхтарика на міс Блендіш. Та все ще була непритомна.

— Вона в порядку, — сказав він. — Попереду буде заправка.

І справді, за наступним поворотом з’явилися її вогні.

Старий Сем під’їхав до заправки. Протираючи очі та позіхаючи, до них вийшов хлопчина і почав заливати пальне. Райлі подався вперед, аби прикрити собою міс Блендіш, але йому нічого було переживати: хлопець мало що тямив зі сну. Він навіть не заглянув у машину.

Раптом з-за повороту вигулькнули фари машини. Великий чорний «б’юік» нечутно під’їхав впритул до «Лінкольна» — і це неабияк налякало трійцю. Бейлі інстинктивно схопився за пістолет.

У «б’юіку» було двоє людей. Пасажир вийшов.

Це був високий чоловік міцної статури у чорному крислатому капелюсі, низько насунутому на очі. Він зацікавлено глянув на «Лінкольн» і, підмітивши раптовий різкий рух Бейлі, підійшов до машини.

— І чого б то я так нервував? — запитав він різким, агресивним тоном і втупився у Бейлі.

Було темно, і вони не могли розгледіти один одного.

Райлі сказав:

— Облиш, друзяко, тут ніхто і не думав нервувати.

Кремезний чолов’яга тепер пильно поглянув на нього.

— Та це ж Френкі! — сказав він і розсміявся. — А я вже було подумав, що то за великий бос вирішив тут покомандувати.

Троє в «Лінкольні» заціпеніли. Тепер усі вони дивилися на «б’юік». У салоні ввімкнулося світло, і вони змогли розгледіти водія — той тримав їх на прицілі.

— То це ти, Едді? — спитав Райлі хрипкувато — у нього пересохло горло.

— Так, — підтвердив високий чоловік. — У Флінна «пушка» в руках, тож не робіть нічого такого, про що потім шкодуватимете.

— Та ми нічого такого й не плануємо, — поквапно сказав Райлі. Подумки він проклинав той час, коли вони потрапили на очі банді Ґріссонів. — Я просто вас не впізнав.

Едді дістав сигарету з пачки і черкнув сірником. Райлі квапливо засовався, затуляючи собою міс Блендіш, але Едді таки помітив її.

— Ото діваха! — сказав він, запалюючи сигарету.

— Ну, нам вже час їхати, — знову поспішно озвався Райлі. — Бувайте! Рушай, Семе!

Едді поклав руку на дверцята «Лінкольна».

— Хто це така, Райлі?

— Ти її не знаєш. Моя подруга.

— Справді? Щось вона не дуже рухається.

— Е, набралася добряче, — буркнув Райлі, відчуваючи, як його лице заливається потом.

— Та що ти кажеш! — Едді вдав із себе дуже шокованого. — Гадаю, що знаю, хто змусив її так напитися. Ану, погляньмо на неї пильніше!

Райлі завагався. Кутиком ока він бачив, як Флінн виходить із «б’юіка» з направленим на них автоматом, тож Райлі неохоче подався назад. Едді дістав потужний ліхтарик і освітив непритомну дівчину.

— Гарненька, — задумливо озвався він. — Тобі має бути соромно, Райлі, — зробити таке з цією милою дівчиною. А її матуся знає, де вона? — він відступив трохи, випустивши дим в обличчя Райлі. — Куди ви її везете?

— Додому, — відповів Райлі. — Облишмо цю комедію, Едді. Нам уже час рушати.

— Звісно, — погодився Едді, відступаючи ще на кілька кроків. — Не хотів би я бути на її місці і врешті опритомніти в товаристві трьох таких мавп, як ви. А тепер валіть звідси!

Старий Сем завів двигун, «Лінкольн» вилетів на дорогу й помчав, набираючи швидкість.

Едді провів їх поглядом. Тоді зняв капелюх і почухав потилицю. Сховавши автомат у машину, до нього підійшов Флінн. Це був коротун із гострими рисами обличчя, що нагадувало злого щура.

— І що ти про все це думаєш? — спитав спантеличено Едді. — Тут щось явно не так.

Флінн знизав плечима.

— Треба помізкувати.

— Хочеш сказати, що це ти помізкуєш? — зауважив Едді. — У тебе ж із мізками не дуже. То що можуть робити ці дешевенькі морди з такою кралечкою? Хто вона?

Флінн запалив сигарету. Його це не зацікавило. Вони їхали від самого Піттсбурґа, тож він втомився і мріяв лише про сон.

Едді натомість продовжував:

— Їй поцілили у щелепу. І не кажи мені, що така дрібнота, як Райлі, міг її викрасти. Не думаю, щоб у нього стало на це духу... Так, треба перекинутися кількома словами з Ма.

— Та щоб тобі! — пробурчав Флінн. — Я хочу врешті поспати, навіть якщо тобі до цього байдуже.

Едді пропустив його слова повз вуха. Він підійшов до хлопця, що спостерігав за всім цим з округлими від жаху очима.

— Де тут у вас телефон?

Хлопець повів його до службового приміщення.

— Гаразд, друже, йди собі прогуляйся, — порадив йому Едді, всідаючись за стіл. Коли хлопчина вийшов, він набрав номер і став чекати. Після тривалої паузи на лінії почувся голос Дока.

— Я телефоную із заправки недалеко від Ла-Сінь, — швидко й неголосно сказав Едді. — Щойно звідси поїхав Райлі зі своєю бандою. З ними дівчина — першокласна штучка. Вона далеко не їхнього кола. Райлі сказав, що вона п’яна, але вигляд у неї був такий, наче її «вирубили» ударом у щелепу. Таке враження, що Райлі її викрав. Передай це Ма, добре?

Док промовив:

— Будь на лінії.

Незабаром він повернувся.

— Ма хоче знати, як вона виглядала і в чому була одягнена.

— Рудоволоса, — почав Едді. — Не просто гарна — виглядає, мов кінозірка. Ще в житті не бачив гарнішої дівчини. У неї довгий аристократичний ніс і високе чоло. Одягнена у білу вечірню сукню та чорну накидку, таке вбрання коштує чималенько.

Він чув, як Док переповідає це все Ма, і нетерпляче став чекати на відповідь.

— Ма гадає, що це могла бути донька Блендіша, — сказав Док, знову беручи слухавку. — Сьогодні ввечері вона мала їхати в «Золотий черевичок», що в Пайн Веллі, і на ній було фамільне кольє. Якось не віриться, аби Райлі зважився на таке грандіозне дільце, а тобі?

Едді швидко міркував.

— А Ма може мати рацію. Я якраз подумав, що в тій дівчині є щось знайоме. Я бачив якось фото доньки Блендіша... так, то справді могла бути вона. Якщо в руках Райлі і вона, і діаманти, то він зірве чималий куш.

Раптом у слухавці пролунав різкий та грубий голос самої Ма:

— Едді, це ти? Висилаю до тебе хлопців. Зустрінеш їх на перехресті біля Самотнього Дерева. Якщо Райлі захопив дівку Блендіша, то відвезе її до Джонні — більше нікуди. І якщо це справді вона, то доставте її до мене.

— Як скажеш, Ма, — відповів Едді. — А що робити з тією шайкою Райлі?

— Невже я про все маю казати? — огризнулася Ма. — Порухай трохи мізками сам!

Раптом почулися короткі гудки.

Едді поспішив до свого «б’юіка». Дав хлопчині-заправнику долар і всадився в авто поруч із Флінном.

— Поїхали! — сказав він схвильовано. — Ма посилає на підмогу своїх хлопців. Вона гадає, що Райлі викрав доньку самого Блендіша!

Флінн аж застогнав.

— Вона з глузду з’їхала! Та ці бандюги не наважилися б викрасти навіть кольє, не кажучи вже про дочку Блендіша! То куди їхати?

— До перехрестя біля Самотнього Дерева, а тоді до Джонні.

— Ет, прощавай, сну! — люто промовив Флінн, виїхавши на шосе. — Та це ж ще добра сотня миль!

Едді розсміявся.

— Виспишся якось іншим разом, — озвався він. — Я хочу ще раз поглянути на ту красуню! Ну, швидше давай!

Флінн сильніше натиснув на газ.

— Жінки — це все, про що ти думаєш!

— А про що ж іще мені думати? — спитав Едді. — Лише жінки та гроші чогось варті в цьому світі!

4

Світанкове сонце вже повільно виповзало на пагорби, коли «Лінкольн» подолав круте узгір’я, що вело до схованки Джонні.

Старий Сем їхав повільно. Він втомився, однак не хотів цього показувати. Останнім часом його не покидала тривога, що Райлі намірився його спекатися, бо він застарий. Райлі та Бейлі час від часу зиркали у заднє вікно, чи нема за ними погоні. Обидва були знервовані та роздратовані.

Міс Блендіш відсунулася від Райлі якомога далі. Ніхто з трійці й не пробував заговорити з нею після того, як вона опритомніла. Дівчина ж боялася про щось питати, аби зайвий раз не привертати до себе уваги. Вона була впевнена, що татко вже підняв на ноги усю поліцію і що її вже шукають. Це лише справа часу — коли її знайдуть, намагалася заспокоїти вона сама себе. Але що буде з нею до того? Ця думка не давала їй спокою, навіюючи жах. Вона не мала ілюзій щодо чоловіків, котрі захопили її. Дівчина помітила, що вони дуже налякані. Вона вирішила, що їй слід особливо остерігатись двох молодших.

Райлі з голови не виходила їхня зустріч із бандою Ґріссонів. Він був певен, що Едді розповість про дівчину Ма Ґріссон. Ма була найрозумнішою та найнебезпечнішою з усієї їхньої банди. Тож Райлі не мав сумнівів: Ма точно здогадається, що то за дівчина. І дізнається про кольє. Але чи додумається вона про сховок у Джонні? У цьому він не був упевнений. П’яничка Джонні працював лише з дрібними гангстерами, а така серйозна банда, як Ґріссони, не могли мати з ним ніяких справ.

Їм слід діяти хутко, переконував себе Райлі. Щойно вони сховають дівчину, він негайно зателефонує Блендішу. Чим швидше він отримає гроші й віддасть дівчину, тим безпечніше буде.

Старий Сем повернув «Лінкольн» на вузьку курну дорогу, що вела у лігво Джонні. Трохи зменшивши швидкість, він подолав ще кілька миль, і врешті вони дісталися хатини Джонні — двоповерхової дерев’яної будівлі, схованої за деревами, до якої вела вузька доріжка.

Старий Сем припаркувався біля будиночка, і Райлі виглянув з машини.

— Поглянь, чи він вдома, — звелів він Бейлі. Нервово оглядаючи зарості, він не випускав із рук пістолета.

Бейлі підійшов до хатини і затарабанив у двері.

— Агов, Джонні! — погукав він.

За хвилю Джонні відчинив двері й підозріло глянув на гостей.

Джонні, цьому високому, кістлявому стариганю зі спитим обличчям і невиразними вицвілими очима, було під сімдесят. Колись він був одним із кращих у своїй справі, але згодом спився, і це зіпсувало йому репутацію.

Джонні зиркнув спочатку на Бейлі, потім на авто, в якому помітив міс Блендіш.

— У чому річ? — спитав він. — У вас неприємності, хлопці? Ти ж Бейлі, чи не так?

Бейлі хотів було проникнути в будинок, проте у дверях непорушно стояв Джонні.

— Нам треба перебути в тебе кілька днів, Джонні, — сказав Бейлі. — Впусти нас!

— Що за дівчина? — спитав Джонні, й не ворухнувшись.

Райлі змусив міс Блендіш вийти з машини, за нею вийшов старий Сем. Нарешті виліз і сам Райлі.

— Ну ж бо, Джонні, не клей дурня! — сказав Райлі. — Впусти нас! Тобі ж може перепасти купа грошей. Не стояти ж нам на порозі!

Джонні нарешті відступив, і Райлі заштовхнув міс Блендіш до хатини, в якій були велика вітальня внизу та дві кімнатки нагорі, опоясані великим дерев’яним балконом, котрий нависав над вітальнею.

Вітальня була дуже брудна. Там стояв стіл, чотири ящики, що слугували за стільці, і стара газова плита. На стіні — ліхтар-«блискавка», на поличці — радіо. І все.

Старий Сем увійшов останнім, зачинивши за собою двері й обіпершись на них.

Міс Блендіш зненацька підбігла до Джонні та схопила його за руку.

— Допоможіть мені, будь ласка! — задихаючись, мовила вона. Від запаху перегару та немитого тіла, що йшов від старого, у неї запаморочилась голова. — Ці люди викрали мене. Мій батько...

Не давши їй договорити, Райлі грубо відтягнув дівчину від старого.

— Замовкни! — гаркнув він. — Ще слово — і ти пошкодуєш про це!

Джонні тривожно подивився на Райлі.

— Я ніколи не вплутуюся у викрадення, — тихо промовив він.

— Прошу вас, зателефонуйте моєму батькові... — почала було міс Блендіш, але Райлі хутко підійшов до неї і дав дзвінкого ляпанця. Вона з криком відсахнулася.

— Я ж тебе попереджав, хіба ні? — знову гаркнув Райлі. — Стули нарешті пельку!

Вона приклала руку до щоки, й очі її зблиснули.

— Тварюко! — вигукнула вона. — Як ти смієш торкатися до мене?

— Якщо не замовкнеш, то торкнуся ще й не так, — пообіцяв Райлі. — Сядь і стули пельку, а то вріжу тобі ще раз!

Підійшов зі стурбованим виглядом старий Сем. Він узяв один із ящиків і присунув його до міс Блендіш.

— Заспокойтеся, міс! — мовив він. — І ліпше цього хлопця не дратуйте!

Міс Блендіш опустилася на ящик, прикривши руками обличчя.

— Хто вона? — перепитав Джонні.

— Донька Блендіша, — відповів Райлі. — Вона коштує мільйон доларів, Джонні. Гроші ми розділимо порівну, їй треба тут побути лише три-чотири дні.

Джонні скоса глянув на них.

— Блендіш — багатій, еге ж?

— У нього мільйони. Як тобі таке, Джонні?

— Ну... — Джонні задумливо почухав брудну лисину. — Але не більше, ніж чотири дні!

— Куди мені її відвести? — запитав Райлі. — У тебе є кімната для неї?

— Он туди, — показав Джонні на одні з дверей, що вели нагору.

Райлі повернувся до міс Блендіш.

— Піднімайся!

— Робіть так, як вам кажуть, міс, — озвався старий Сем. — Навіщо вам неприємності?

Дівчина звелася на ноги і рушила нагору. Райлі ступав за нею. Дійшовши до балкона, вона озирнулася на трьох чоловіків, що дивилися їй услід.

Ніби ненароком Джонні підійшов до двох рушниць, що висіли над вхідними дверима.

— Заходь! — скомандував Райлі, відчинивши ногою двері.

Дівчина ступила у темну кімнатку. Райлі, увійшовши за нею, запалив гасову лампу, що звисала зі стелі, і розглянувся довкола. Тут було ліжко з брудним матрацом, але без постелі на ньому. Глечик з водою, на якій була щільна плівка із пилу, стояв просто на підлозі. На ящику примостився мідний таз. Вікно затягнуте мішковиною. У кімнаті відчувався запах цвілі та вологи.

— Це тобі лише на користь піде, — глумливо сказав Райлі. — Зіб’є трохи пихи. Сиди спокійно, а то я прийду й утихомирю тебе.

Міс Блендіш побачила великого павука, що повільно повз по стіні. Очі її округлилися від жаху.

— Боїшся? — спитав Райлі і зняв павука зі стіни. Короткі волохаті лапки засмикалися. — Хочеш, я посаджу його на твою гарненьку сукню?

Міс Блендіш відсахнулася, тремтячи усім тілом.

— Поводься як слід, і з тобою нічого не трапиться, — пообіцяв Райлі, вишкірившись. — Почнеш кричати — пошкодуєш.

Говорячи це, він розчавив павука пальцями.

— Комизитимешся — буде з тобою те саме. Тож будь чемною дівчинкою.

Він вийшов, зачинивши за собою двері.

Коли Райлі спустився у вітальню, Бейлі та старий Сем уже сиділи на ящиках і палили.

— А що там із їжею... — почав він, але тут же загнувся, побачивши у руках Джонні рушницю, який обводив тепер їх усіх дулом. Райлі було смикнувся за своїм пістолетом, але щось у тьмяних очах Джонні його зупинило.

— Не роби цього, Райлі, — сказав Джонні. — Ця рушниця розірве тебе на шматки.

— Та що це з тобою? — крізь зуби спитав Райлі.

— Мені не подобається цей ваш план, — відповів Джонні. — Сідай-но, хочу з тобою побалакати.

Райлі присів біля Бейлі.

— За півгодини до вашого приїзду про це передавали по радіо. Хто вбив того хлопця?

— Він, — тицьнув пальцем у свого сусіда Райлі. — Цей дурень ніби голову втратив.

— А ти б її не втратив? — рявкнув Бейлі у відповідь. — У мене не було вибору: цей боягуз сам напросився.

— Стули пельку! — люто гаркнув Райлі. — Яке це тепер має значення? Той хлопець мертвий, і на нас висить убивство, проте ми маємо дівчину. Якщо нам вдасться отримати гроші від її старого, то тривожитися нам ні про що.

Джонні похитав головою. Провагавшись трохи, він опустив рушницю.

— Я знаю вас, хлопці, з пелюшок, — сказав він, — і не думав, що ви станете вбивцями. Мені це все не подобається. Вбивство і викрадення — таж за вами полюватиме усе ФБР! Вони добряче підсмажать вам п’ятки. Тепер ви — вороги суспільства, такі собі перевертні.

— Отримаєш двісті п’ятдесят штук, — украдливо озвався Райлі. — А це хороші гроші, Джонні.

— Лише уяви, скільки випивону зможеш купити на все це бабло, — доволі грубо додав Бейлі. — Та ти будеш купатися у віскі!

Джонні примружив очі:

— Не все можна купити за гроші!

— Двісті п’ятдесят штук, Джонні, і все це — твоє!

Джонні неквапно повішав гвинтівку на місце. Троє бандитів полегшено зітхнули. Вони мовчки спостерігали, як Джонні виставляє на стіл олов’яні кухлі та великий глиняний глечик.

— Випити хочете?

— А що там у тебе? — підозріло спитав Райлі. — Пійло власного виробництва?

— Воно хороше — відмінної якості!

Джонні хлюпнув усім в кухлі яблучної самогонки і передав їх по колу.

Вони обережно випили: Бейлі похлинувся, а Райлі та старому Сему якось таки вдалося проковтнути пекучу рідину.

— Нам би чогось пожерти, Джонні, — сказав старий Сем, витираючи рот рукавом. — Вмираю з голоду.

— Візьми собі, — озвався Джонні. — Там, у горщику на плиті.

Старий Сем пішов до плити.

— Даремно ти, Райлі, викрав дівку, — сказав Бейлі. — Нам слід було прикінчити її на місці. Едді розбовкає все Ма Ґріссон, а вона пошле за нами Спритника.

— Заткнися! — люто гаркнув Райлі.

Джонні заціпенів.

— Кого? Спритника Сліма? Він теж у цьому замішаний? — спитав він.

— Та він сам не знає, що меле, — відповів Райлі.

— Не знаю? — озвався Бейлі й поглянув на Джонні. — Дорогою ми напоролися на Едді Шульца. Той бачив дівчину і неодмінно докладе про це Матусі Ґріссон.

— Якщо в цьому Слім, то я виходжу з гри, — сказав Джонні, знову присуваючись до рушниць.

Райлі вихопив револьвер 38-го калібру.

— Тримайся подалі від рушниць! І чхав я на Сліма Ґріссона — він нам не завадить!

— Слім дуже небезпечний, — тривожно озвався Джонні. — Я знаю вас, хлопці, і знаю, що ви не такі вже й погані. Але в Слімові Ґріссоні нема нічого хорошого. У нього нутро прогниле.

Райлі сплюнув.

— У нього дірка в голові, — пояснив бандит. — І він ненабагато мудріший за ідіота.

— Можливо, й так, але він убивця, причому вбиває ножем. А я не люблю хлопців, котрі пускають у діло ножі.

— Та годі вже, — сказав Райлі, — краще поїжмо.

Старий Сем вже розкладав на тарілки якесь вариво.

— Це якась тухлятина — відгонить дохлою кішкою, — пробурмотів він. Тоді відібрав трохи місива і наклав у вільну тарілку. — Віднесу дівчині. Їй слід трохи поїсти.

— Боюся, що це буде не до вподоби її витонченому смакові, — вишкірився Райлі.

— Усе ж краще, ніж нічого, — озвався старий Сем.

Він узяв їжу, піднявся нагору й увійшов до тьмяно освітленої кімнати.

Міс Блендіш сиділа на краєчку ліжка і плакала. Коли старий Сем увійшов, дівчина підвела голову.

— Ось, з’їжте хоч трохи, — ніяково сказав він. — Вам стане краще.

Від запаху протухлої їжі міс Блендіш стало недобре.

— Ні... дякую. Не можу.

— Воно трохи смердить, — наче вибачаючись, сказав старий Сем, — але вам треба хоч щось з’їсти.

Він поставив їжу на столик. Поглянувши на брудний матрац, старий Сем похитав головою.

— Присягаюся, це не те, до чого ви звикли, міс. Спробую знайти для вас щось краще.

— Дякую, ви дуже добрі до мене, — вона завагалася і, стишивши голос, сказала: — Чи не могли б ви мені допомогти? Якщо зателефонуєте батькові й скажете, де я, він вам добре віддячить. Будь ласка, допоможіть мені!

— Не можу, міс! — сказав Сем, задкуючи до дверей. — Я надто старий, аби створювати собі клопоти. Ті двоє, що зі мною, дуже погані хлопці. Тому я нічого не можу зробити для вас.

Він вийшов, зачинивши за собою двері.

Райлі та Бейлі саме вечеряли, і старий Сем приєднався до них. Коли вони покінчили з їжею, Райлі підвівся.

— Це — найогидніше, що я коли-небудь їв у своєму житті, — сказав він і глянув на годинник. Було п’ять по дев’ятій.

— Піду зателефоную Анні. Вона вже, певно, непокоїться.

— Та не обманюй себе із тією Анною, — озвався Бейлі. — Гадаєш, її обходить, де ти?

Він звівся на ноги і підійшов до вікна.

Райлі назвав телефоністці номер Анни. Після невеличкої паузи та взяла слухавку.

— Привіт, мала! — сказав він. — Це Френкі.

— Френкі! — голос Анни був такий пронизливий, що троє чоловіків теж його почули. — Куди це ти запропастився, виродку? Ти що, вирішив, що на мене можна начхати? Чи ти думаєш, що мені подобається спати самій у твоєму ліжку? Де це ти? І що робиш? Якщо ти з іншою жінкою, то я тебе вб’ю!

Райлі вишкірився: було приємно знову почути голос Анни.

— Заспокойся, серденько! — сказав він. — У мене тут робота — чи не найбільша за увесь час, — і я нарешті зможу загребти чимало грошенят. Віднині ти ходитимеш у норкових манто, Анно! Я дам тобі стільки грошей, що сама Гаттон[1] виглядатиме поруч із тобою якоюсь злидаркою. Послухай-но, я зараз у Джонні — ну, це по той бік роздоріжжя...

— Райлі! — голос Бейлі задзвенів від жаху. — Вони приїхали! Дві машини — це банда Ґріссонів!

Райлі пожбурив слухавку і кинувся до вікна.

Два авта під’їхали до їхнього «Лінкольна». Звідти вилізло кілька чоловіків, які попрямували до хатини. Райлі впізнав серед них кремезного Едді Шульца.

— Іди нагору і залишайся з нею, — різко розвернувшись, звелів він Джонні. — Пильнуй, аби вона там мовчала. А ми поки що займемся цими птахами. Ну, рухайся!

Він підштовхнув Джонні до сходів, і вони разом увійшли в кімнатку міс Блендіш. Та лежала на ліжку. Коли вони увійшли, дівчина здригнулася.

— Там, на вулиці, зараз є хлопець — вірна для тебе погибель, — сказав їй Райлі, обличчя його спітніло та перекосилось від страху. — Коли хочеш жити, сиди тихо. Я спробую обдурити його, але якщо він здогадається, що ти тут, то тобі залишиться хіба що молитися.

Але не ці слова змусили її похолонути, а біла маска смерті на його обличчі та невимовний жах в очах.

5

Райлі стояв на балконі і дивився на групу чоловіків, які також не зводили з нього очей. Серед них був Едді: руки в кишенях, чорний капелюх насунутий на очі. Флінн відійшов трохи вбік — руки теж у кишенях, очі холодні та насторожені. Воппі й Док Вільямс стояли біля вхідних дверей і палили.

Але всю свою увагу Райлі зосередив на Слімові Ґріссоні. Той сидів на краєчку стола, втупившись на носки своїх брудних черевиків. Він був високий, худий, з одутлим обличчям. Напіввідкритий рот і пусті скляні очі надавали йому дебільного вигляду, але за цією маскою кретина приховувалося безжальне, жорстоке нутро.

Минуле Сліма Ґріссона було типовим для патологічного вбивці. У школі він вчився погано і не проявляв жодного інтересу до книжок. Ще змалку відчував гостру потребу у грошах. Слім мав садистські схильності, і кілька разів його ловили на тому, що він мучив тварин. У вісімнадцять у нього вже цілком розвинулись нахили вбивці. До того часу його розумові здібності повністю дегенерували. У нього бували моменти просвітління, коли він поводився майже як нормальний і навіть виявляв певну кмітливість, але здебільшого вів себе як кретин.

Його мати — Матуся, чи то пак Ма Ґріссон — відмовлялася вірити, що щось не так з її синочком. Вона знайшла йому роботу в більярдній, де він мив склянки. Там він і злигався з торговцями контрабандним спиртним. Він трохи поспостерігав, як ті маніпулюють зброєю та товстими пачками купюр. Тоді придбав пістолет. Перше вбивство він скоїв цілком автоматично. Слім врятувався втечею, і два роки мати нічого про нього не чула. Повернувшись додому, він частенько похвалявся, скількох убив за час своєї відсутності. Надивившись на це все, Ма Ґріссон вирішила зробити синочка ватажком банди. І взяла його освіту у свої руки. Вона добряче помуштрувала його перед першою серйозною справою, обговоривши найдрібніші деталі. Це нагадувало дресирування мавпи. Коли їй нарешті вдавалося вбити йому в голову те, що було потрібно, то воно осідало там намертво. Матуся підшукала для його банди ще кількох зірвиголів. Так в ній опинився Флінн, що відсидів чотири роки за пограбування банку. Ще був Едді Шульц, колишній охоронець одного із босів мафії, а також Воппі, тямовитий зламник сейфів, та Док Вільямс — старий хірург, якого виключили зі списку лікарів і котрий був радий отримати хоч якусь роботу.

І над усіма цими покидьками вона поставила свого сина. Формально вони визнавали Сліма своїм ватажком, хоча справжнім їхнім босом і мозковим центром була Ма Ґріссон. Без неї синочок був би цілком безпомічним.

Райлі смертельно лякало це вертке створіння. Він схопився за лацкани піджака, неначе демонструючи свою нездатність до опору, і нерухомо стояв, дивлячись на чоловіків унизу.

— Привіт, Френкі, — сказав Едді. — Ото, гадаю, ти здивувався, побачивши мене знову!

Райлі повільно зійшов сходами вниз.

— Привіт! — відповів він хрипким голосом. — Так і є — не сподівався знову зустріти тебе так швидко.

Він став поруч із Бейлі, котрий на нього навіть не глянув.

— А де та шикарна курочка, що була з тобою? — поцікавився Едді.

Райлі спробував опанувати себе й зібратися з думками. Якщо вони хочуть виплутатися з цієї халепи та ще й врятувати свої шкури, він мусить обдурити цих типів, причому зробити це переконливо.

— Невже ти проїхав увесь цей шлях лише для того, аби глянути на неї? — спитав він, намагаючись говорити якомога природніше. — Ти ж не хочеш призначити їй побачення? Ото була б халепа — ми так втомилися від неї, що висадили по дорозі.

Едді кинув недопалок і розтоптав його ногою.

— Справді? А жаль! Хотів ще раз на неї поглянути. Хто то був, Френкі?

— Та так, одна дівиця, — відповів Райлі, — ти її не знаєш.

Він усвідомлював, що вся банда Ґріссонів, окрім хіба що Сліма, дивиться на нього холодними й похмурими очима. І в нього було моторошне відчуття, що всі вони знають про його брехню. Єдиний, хто не звертав на нього жодної уваги, був сам Слім.

— А ти часом не в «Золотому черевичку» її підібрав?

У животі Райлі раптом стало холодно й пусто.

— Що, ту маленьку аферистку? Ні, вона не буває в таких шикарних місцях. Ми підібрали її в барі Іззі. Вона була майже «готовенька», коли ми прихопили її з собою, щоб покататися й розважитися, — Райлі спробував видушити з себе усмішку, та вона радше нагадувала гримасу. — Але для забав вона вже не годилася, тож ми висадили її по дорозі.

Едді розреготався — ця розмова його забавляла.

— Справді? Тобі лише сценарії для фільмів писати, Френкі: маєш просто чудову уяву.

Слім спроквола підвів голову й поглянув просто на Райлі, від чого той аж здригнувся.

— Де Джонні? — спитав Слім.

— Нагорі, — відповів Райлі, відчуваючи, як піт стікає йому по спині.

Слім повільно розвернувся і зиркнув на Едді. Усі його рухи були точно виважені.

— Давай його сюди, — звелів він.

Двері нагорі відчинилися, і Джонні вийшов на балкон та обіперся на поручні. Чоловіки внизу пильно поглянули на нього.

Джонні не наживав собі ворогів, але й не ставав на чийсь бік. Завжди зберігав нейтралітет. Райлі втупився у нього, закликаючи своїм багатозначним поглядом мовчати. Але Джонні не дивився на нього — він глядів на Сліма.

— Привіт, Джонні, — сказав Слім, почухавши довгий ніс.

— Привіт, Сліме! — озвався Джонні, тримаючи руки на поруччі — аби всі бачили, що він без зброї.

— Давно не бачились, еге ж? — мовив Слім із дурнуватою посмішкою. Його руки весь час неспокійно рухалися — то ковзали туди-сюди вздовж стегон, то бавилися краваткою-стрічкою, то розгладжували поношений піджак. Це були неспокійні, кістляві, жахні руки.

— А знаєш, Джонні, у мене новий ніж!

Джонні стояв, переминаючись з ноги на ногу.

— Радий за тебе, — врешті озвався він і тривожно поглянув на Едді.

Раптом Слім різко смикнувся. Він зробив це так швидко, що Джонні не встиг зреагувати. У Слімових руках зблиснув ніж — з тоненьким лезом у шість дюймів[2] і з чорним руків’ям.

— Поглянь-но на нього, Джонні, — промовив Слім, крутячи ніж у руках.

— Оце ти щасливчик, — сказав Джонні з кам’яним обличчям.

Слім кивнув.

— Так, знаю. Дивись-но, як він зблискує.

Сонячне світло, пробившись крізь брудне вікно, торкнулася леза, відбилось від ножа, а тоді заграло й застрибало на стелі.

— А який він гострий, Джонні!

Док Вільямс, що стояв позаду Едді, нервово жуючи сигарету, зробив крок уперед.

— Заспокойся, Сліме, — сказав він примирливим тоном, бо вже знав, що буде далі.

— Відчепися! — гаркнув Слім, і його мляве обличчя зненацька стало жорстоким. Він спроквола перевів погляд туди, де нерухомо стояв Джонні. — Йди-но сюди, Джонні!

— Чого тобі від мене треба? — хрипко спитав Джонні, застигши на місці.

— Спускайся! — повторив Слім, ледь підвищивши голос. Тепер він, немов бавлячись, почав втикати ножик у стіл.

Док непомітно зробив знак Едді, і той сказав:

— Облиш його, Сліме. Джонні — твій приятель і хороший хлопець.

Слім глянув на Райлі.

— А цей — також хороший хлопець? Чи не дуже?

У Райлі підігнулись коліна, а рясний піт заблищав на обличчі.

— Облиш його, — жорстко сказав Едді. — І забери свій ніж. Я хочу побалакати з Джонні.

Едді був єдиним із членів банди, хто вмів упоратися зі Слімом під час його нападів, проте Едді був також достатньо тямущим для того, аби розуміти, з яким вибуховим матеріалом має справу: він знав, що одного дня йому таки не вдасться упокорити Сліма.

Слім скривився, однак ніж сховав. Скоса глянувши на Едді, він почухав ніс.

— Джонні, нас цікавить подружка Райлі, — сказав Едді. — Ти її бачив?

Джонні облизав пересохлі губи. Йому страшенно кортіло випити. А ще він мріяв про те, аби всі ці люди забралися з його дому.

— Не знаю, чия це дівчина, — озвався він, — але вона тут.

Усі завмерли. Райлі раптом хапнув ротом повітря, а Бейлі чи то зблід, чи то позеленів.

— Ми б хотіли на неї глянути, Джонні, — додав Едді.

Джонні обернувся і, відчинивши двері, гукнув щось, а тоді відступив убік. Коли міс Блендіш вийшла на балкон, усі чоловіки витріщилися на неї. Побачивши їх усіх, дівчина відсахнулася і притулилася до стіни.

У руках Воппі, Едді та Флінна раптом опинилися пістолети.

— Заберіть у тих зброю, — наказав Слім, не зводячи очей із міс Блендіш.

— Підіймайся, Доку, — сказав Едді. — Ми тебе прикриємо.

Док обережно підійшов до Бейлі і витяг у нього пістолет. Бейлі й не порухався, лише нервово облизав пересохлі губи. Тоді Док забрав зброю у Райлі. Коли він розвертався, старий Сем різко смикнувся за своїм пістолетом і виявився напрочуд моторним. Пістолет бахнув, але у цю ж мить Воппі вистрілив старому Семові у голову. Док здригнувся, бо куля Сема пройшла зовсім поруч від його обличчя. Ледь чутно зойкнувши, він зробив крок назад, але даремно: старий Сем уже розпластався на підлозі.

Райлі та Бейлі смертельно поблідли, на мить затамувавши подих.

Слім зиркнув на них, а потім перевів погляд на тіло старого Сема. На його обличчі з’явився голодний вовчий вираз. Джонні, істерично схлипнувши, заштовхнув міс Блендіш назад у кімнату.

— Заберіть його звідси, — наказав Слім.

Док і Воппі витягли тіло старого Сема з будинку і швидко повернулися.

Едді наблизився до Райлі і тицьнув йому в груди дуло пістолета.

— О’кей, друже, — почав він, відчеканюючи кожне слово, — комедію закінчено. Ну, розповідай. Хто вона?

— Не знаю, — задихаючись і тремтячи всім тілом, видушив із себе Райлі.

— Ну, якщо ти не знаєш, то скажу я, — промовив Едді, схопивши Райлі за комір сорочки і ледь розгойдуючи туди-сюди. — Це — донька Блендіша. Ти викрав її, аби заграбастати собі діаманти. Але ми тебе розкусили, молокососе. Ті діаманти зараз у тебе.

Едді поліз у внутрішню кишеню піджака Райлі і витяг звідти кольє.

Запала довга тиша, під час якої всі втупилися у кольє. Нарешті Едді відпустив Райлі.

— Мені тебе шкода, шмаркачу, — сказав він, наче йому й справді було шкода. — Боюся, тобі гаплик.

Він підійшов до Сліма і віддав йому кольє.

Слім виставив діаманти на сонце.

— Поглянь-но на це, Доку! — захоплено сказав він. — Ну хіба ж вони не гарні? Дивись, як вони сяють! Як зорі на чорному небі.

— Так, вони варті цілого спадку, — сказав Док, милуючись діамантами.

Очі Сліма помандрували нагору — до дверей спальні.

— Приведи її сюди, Едді, — наказав він. — Хочу з нею побалакати.

Едді зиркнув на Дока, той кивнув.

— А як щодо тих гниляків? — спитав Едді у Сліма. — Мусимо повертатися до Ма: вона чекає.

Слім продовжував милуватися кольє.

— Веди її сюди, Едді, — повторив він.

Едді знизав плечима і пішов нагору. Джонні відвів погляд, коли той проходив повз. Міс Блендіш стояла, притулившись до стіни, і тремтіла усім тілом. Коли Едді зайшов у кімнату, вона прикрила рот руками і безтямно повела очима, немов шукаючи, куди б втекти.

Едді стало її шкода. Він подумав, що вона, навіть страшенно налякана, — найкрасивіша дівчина з усіх, яких йому доводилось бачити.

— Не бійся мене, — почав він. — Слім хоче з тобою поговорити. Послухай мене, дитинко: Слім не просто поганець — у нього не все добре з головою. Тож якщо ти точно виконуватимеш усе, що він скаже, то, можливо, він тебе й не чіпатиме. Не дратуй його. Він небезпечний, мов отруйна змія. А тепер ходімо, він чекає.

Міс Блендіш відсахнулася. Очі її потемніли від страху.

— Не змушуйте мене іти вниз, — сказала вона, затинаючись. — Я цього більше не витримаю. Будь ласка, дозвольте мені залишитись тут!

Едді м’яко взяв її за руку.

— Я буду поруч, — запевнив він, — але ти мусиш зійти вниз. Усе буде гаразд. Якщо він почне щось недобре, я його втихомирю. Ну, ходи, мала!

І він звів її униз.

Слім дивився, як вона спускається.

— Вона наче зійшла зі сторінок модного журналу, правда? — пробурмотів він Докові. — Поглянь-но лише на її волосся!

Док занепокоївся. Він ніколи раніше не бачив Сліма таким збудженим: зазвичай той ненавидів жінок.

Едді поставив міс Блендіш перед Слімом. Той відступив, не зводячи з неї очей. Інші також витріщилися на дівчину.

Міс Блендіш із жахом дивилася на Сліма, котрий посміхався їй, схиливши голову набік. Його жовті очі палали.

— Мене звати Ґріссон, — сказав він. — Можеш називати мене просто Слімом, — він почухав ніс. — Це ж твоє, чи не так? — він підніс до неї кольє.

Міс Блендіш кивнула. У цій істоті було щось таке жахне та відштовхуюче, що в неї виникло дике бажання закричати — і кричати без угаву.

Слім перебирав пальцями діаманти.

— Вони такі ж гарні, як і ти!

Він простяг кольє дівчині. Від цього руху міс Блендіш здригнулася і відсахнулася.

— Я не хочу завдати тобі шкоди, — озвався він, хитнувши головою. — Ти мені подобаєшся. Візьми його і надінь. Хочу поглянути, як тобі в ньому.

— Облиш, Сліме. Кольє тепер належить нам усім, — сказав Едді.

Слім гигикнув і підморгнув міс Блендіш.

— Чуєш, що він каже? Але в нього не вистачить духу забрати у мене кольє. Він мене боїться — вони всі мене бояться.

І Слім знову простягнув кольє дівчині.

— Ось, надінь. Хочу побачити його на тобі.

Повільно, мов загіпнотизована, дівчина взяла з його рук кольє. Доторк діамантів, здається, привів її до тями. Приглушено скрикнувши, вона жбурнула кольє і побігла до сходів, де стояв Джонні.

— Заберіть мене звідси! — несамовито закричала вона. — Я цього більше не витримаю! Не підпускайте його до мене!

Це здивувало Сліма. Він напружився, і ножик миттю з’явився в його руках. Із безвільного ідіота він знову перетворився на безжального вбивцю. Нахилившись, він глянув на інших.

— На що в біса ви чекаєте? — заверещав він. — Повитягайте їх усіх звідси! Швидко! Тягніть їх!

Воппі та Флінн, схопивши Райлі і Бейлі, виштовхали їх з будинку надвір.

Слім повернувся до Дока.

— Прив’яжи їх до дерева!

Пополотнівши, Док підібрав мотузку, що валялася на купі мотлоху у кутку, і вийшов услід за Воппі та Флінном.

Слім глянув на Едді. Його жовті очі палали.

— Пильнуй її і не дай втекти.

Слім підібрав кольє, запхав його у кишеню і вийшов надвір. Його трясло від збудження й охопило бажання вбивати.

Він чув, як істерично волає Райлі, бачив його посіріле обличчя, що блищало від поту, та викривлений від жаху рот.

Бейлі йшов мовчки. Його обличчя було бліде, але в очах жевріли недобрі вогники.

Чоловіки дійшли до галявини і, добре усвідомивши, що вона стане місцем страти, зупинилися.

— Прив’яжіть їх отам, — вказав Слім на відповідні дерева.

Поки Флінн пильнував Бейлі, Воппі прив’язував до дерева Райлі. Той не робив жодних спроб врятуватися. Він стояв біля дерева, здригаючись, немов паралізований страхом. Воппі повернувся до Бейлі.

— Стань там! — люто гаркнув він.

Бейлі неквапно підійшов до дерева і прихилився до нього. Коли Воппі наблизився, Бейлі зненацька його копнув. Черевик поцілив Воппі у пах, а сам Бейлі вмить опинився за стовбуром — слабеньким прикриттям між ним та пістолетом Флінна.

Сліма це привело у стан сильного збудження.

— Не стріляй! — скрикнув він. — Він мені потрібен живий!

Воппі, звиваючись, покотився у траву, намагаючись відновити дихання, але на нього ніхто не звертав уваги. Док стояв за кущами. Обличчя його було бліде, та й вигляд він мав хворобливий. Чоловік вирішив триматися подалі від усього цього.

Флінн почав повільно підступати до дерева, натомість Слім стояв нерухомо, і ножик із тонким лезом поблискував у його руках.

Бейлі озирнувся в пошуках виходу. Позаду були непрохідні зарості, попереду — Флінн, який обережно підступав до нього, зліва стояв Слім із ножиком. І лише справа був доступ до такої бажаної свободи. Бейлі зробив раптовий кидок, але Флінн був ближче, ніж він гадав. Бейлі спробував поцілити у противника, але той ухилився: кулак пройшов вище голови Флінна, і він лише підступив ближче.

На мить обидва напружено застигли. Бейлі, котрий був кремезніший, оговтався першим, вдаривши Флінна у щелепу, і той зігнувся навпіл. Бейлі відскочив убік.

Слім стояв нерухомо, трохи подавшись вперед, — безвільний рот роззявлений, ножик вільно звисає в обм’яклих руках. Воппі все ще качався по траві від болю, і Бейлі раптом змінив свій намір: тепер залишався лише Слім — на Дока можна було не зважати. Якщо йому вдасться збити із ніг Сліма, то вони з Райлі ще зможуть здивувати Едді. Так, варто було ризикнути. Бейлі підступив до Сліма, що вже чекав на нього — його жовтуваті очі аж палали.

І тоді Бейлі побачив Слімову посмішку. З його обличчя зник вираз ідіота, залишилась тільки маска вбивці. Бейлі знав, що від смерті його відділяють лише кілька ударів серця. Ще ніколи він не відчував такого страху і зараз завмер, наче загіпнотизований кролик.

Ножик Сліма розрізав повітря і пройшов крізь Бейлі, простромивши йому горло.

Слім стояв над вмираючим Бейлі та захоплено спостерігав за агонією — у повному екстазі, в який впадав щоразу, коли вбивав.

Воппі з посірілим обличчям нарешті сів і почав тихо лаятися. Флінн, усе ще лежачи на спині, неспокійно порухався; на його щелепі проступив багряний синець. Док відвернувся — він був не такий товстошкірий, як інші.

Слім поглянув на Райлі, який стояв із заплющеними очима, і видав із горла жахливий хрип. Тоді витер ножик об траву і випростався.

— Райлі... — м’яко почав він.

Той розплющив очі.

— Не вбивай мене, Сліме, — задихаючись, благав Райлі. — Пощади! Не вбивай мене!

Слім вишкірився. Потім, нечутно пересуваючись залитою сонцем доріжкою, наблизився до зіщуленого від страху чоловіка.