Орхідей для міс Блендіш не буде

1

Феннер приїхав на роздоріжжя закуреної дороги, що вела до хатини Джонні, десь о четвертій. Він їхав швидко, бо добре усвідомлював вірогідність того, що хтось із банди Ґріссонів може поїхати за ним навздогін.

Перед тим, як полишити місто, затримався на хвильку, аби зателефонувати Полі і повідомити, куди їде.

— Здається, я натрапив на слід, — сказав він. — Подзвони Бреннану і розкажи, що затівається. Скажи, нехай негайно мчить до лігва Джонні.

— А чому б тобі не зачекати на нього? — стурбовано поцікавилася Пола. — Нащо їхати туди самому?

— Не хвилюйся! — заспокоїв її Феннер. — Швидше телефонуй Бреннану, — і повісив слухавку.

Але тепер, звернувши з головної дороги і заглибившись у хащі, він почав думати, що Пола таки, певно, мала рацію. Це місце було вдалині від усього: тут було самотніше, ніж у могилі жебрака.

Він виліз із машини, вдовольнившись тим, що його хоча б не видно з дороги, і попрямував запорошеною стежкою до хатини Джонні.

На півдорозі зупинився, витяг пістолет і зняв його із запобіжника.

Він був майже впевнений, що ніхто з банди Ґріссонів не міг дістатися сюди швидше за нього, але не хотів ризикувати.

Полудневе сонце жарило щосили, і Феннер, який ненавидів ходити пішки, кляв усе на світі, коли полишив курну дорогу і вийшов на звивисту стежку, що вела до халупи Джонні.

Попереду було двісті ярдів густого лісу, але потім Феннер мав вийти на відкриту галявину. Він сповільнився, мовчки розчищаючи собі шлях, нашорошивши вуха і пильно до всього придивляючись..

Блакитнокрила сойка зненацька спурхнула з найближчого дерева, і змах її крил налякав Феннера. Він звів голову, і серце йому мало не вискочило з грудей.

«Я полохливий, як стара діва, котра уздріла чоловіка під ліжком», — усміхнувшись, сказав він собі й обережно наблизився до відкритої галявини. Зупинився під деревом і поглянув на стару дерев’яну хатину, що стояла по центрі галявини.

Здається, Джонні був удома: двері хатини розчахнуті навстіж, із димоходу ліниво клубочиться дим.

Тримаючи револьвер за спиною, Феннер нечутно прокрався галявиною до вхідних дверей. Перед тим, як увійти, зупинився і прислухався.

Він почув, як Джонні бурмоче щось сам до себе. Феннер зупинився у дверях.

Джонні, стоячи до нього спиною, щось готував на плиті. Феннер почув запах смаженого бекону і скривився. Він швидко огледів велику неохайну кімнату. Стояк для рушниць із двома гвинтівками був коло дверей — досить далеко від Джонні.

Феннер увійшов, тримаючи старого на прицілі.

— Привіт, Джонні! — м’яко сказав він.

Джонні заціпенів, а тоді здригнувся. Випростався і дуже повільно обернувся. На його червоному спантеличеному обличчі застиг переляк, коли він побачив Феннера. А невиразні, вицвілі очиці широко розплющилися, коли він уздрів ще й зброю в його руці.

— Спокійно, — сказав Феннер. — Ти ж мене пам’ятаєш, Джонні?

Здається, старому забракло повітря.

— Навіщо ти тицяєш у мене своєю «пушкою»? — прохрипів він.

Феннер опустив зброю.

— То ти мене пам’ятаєш?

Джонні кліпнув і нахмурився.

— Ти ж той хлопець з газети, чи не так?

— Так, — підтвердив Феннер. — Сідай-но, Джонні, маю до тебе розмову.

Джонні важко опустився на перевернутий ящик. Здається, старий був радий присісти. Відставивши сковорідку з вогню на край плити, тремтячою рукою він почухав шорстке підборіддя, скоса дивлячись на Феннера.

— А тепер послухай мене уважно, Джонні, — провадив далі Феннер. — У тебе можуть бути серйозні неприємності — тобі світить чималий термін. Це б не дуже сподобалося тобі, еге ж? Ані випивки, ані... та й взагалі нічого! Але ти вийдеш сухим із води, якщо я тебе прикрию. Усе, що мені потрібно від тебе, — дрібка інформації.

— Я нічого ні про кого не знаю, — вперто сказав Джонні. — Забирайся звідси і дай мені спокій.

— Райлі зі своєю бандою був тут три місяці тому, еге ж? — запитав Феннер.

Джонні наче закляк, лиш дико оглядаючись, куди можна втекти.

— Я нічого не знаю про Райлі.

— Послухай-но, старий ти дурню! — гостро озвався Феннер. — Твоя брехня тобі не допоможе. З ним була донька Блендіша. Райлі телефонував від тебе своїй подрузі. Вона підтвердила це, але поки що повідала лише мені. Коли ж вона розкаже це й копам, у тебе будуть чималі неприємності. Вони добре попрацюють над тим, Джонні, аби ти заговорив. Тож кажи вже: був тут Райлі чи ні?

Джонні завагався, а тоді, з хитрим виразом в очах, ствердно кивнув.

— Так, це правда. Він був тут із Бейлі, старим Семом і дівчиною, недовго — якихось десять хвилин. Я не хотів їх тут лишати — навіщо мені це? Не хотів потрапити в лабети копів, тож сказав їм їхати далі. Райлі окликнув дівчину, вони сіли в авто і поїхали. Поняття не маю, де вони тепер.

Але те, як він це сказав, дало привід Феннерові думати, що він бреше.

— Гаразд, Джонні, — м’яко сказав Феннер, — це тебе повністю вигороджує. Дуже шкода, що ти не знаєш, куди вони поїхали: Блендіш пропонує велику нагороду за інформацію. Тобі ж не зайвими були б п’ятнадцять тисяч баксів?

Джонні ошелешено кліпнув. Пройшло вже три місяці, відколи він поховав Райлі, Бейлі та старого Сема, — ото роботонька була! Шульц обіцяв долю з викупу, але так нічого й не дав. Однак Джонні точно знав, що викуп було сплачено, — він не полінувався з’їздити в місто і купити газету. Його обдурили, і тепер він був лихий на них.

— П’ятнадцять тисяч баксів? — повторив він. — А де гарантія, що я їх отримаю?

— Я сам про це потурбуюся, Джонні, — запевнив його Феннер.

«Краще вже не треба, — подумав Джонні. — Надто небезпечно жартувати з бандою Ґріссонів».

Він нерішуче хитнув головою.

— Я нічого не знаю, — повторив старий.

— Ти брешеш, — сказав Феннер. — Хочеш, аби я з тобою попрацював, Джонні? Ось так?

І він вдарив його в обличчя. Удар був несильний, але достатній, аби змусити старого похитнутися і мало не злетіти з ящика.

— Ну ж бо! Розказуй! — продовжив Феннер, підвищуючи голос. — То де Райлі? У тебе є вибір — або п’ятнадцять тисяч баксів, або це! То що ти обираєш?

Джонні зіщулився.

— Я нічого не знаю, — відчайдушно сказав він. — Якщо хочеш щось дізнатися, спитай у когось із банди Ґріссонів. Вони тут також були. Вони ж порішили Райлі... — він зненацька замовк, і його обличчя з червоного стало сірим.

— Банди Ґріссонів? — перепитав Феннер. — А як вони вбили Райлі?

Але Джонні тепер дивився не на нього, а на відчинені двері. На його обличчі проступив жах, і від цього погляду у Феннера усе всередині похололо.

Оглянувшись через плече, він побачив тінь у дверях: тінь людини із «томпсоном»[8] у руках.

Усе сталося блискавично.

Феннер кинувся на підлогу подалі від Джонні. Перекотився до великого залізного бака, що стояв у кутку кімнати: свого часу Джонні зберігав там корм для коня. Феннер миттю заховався за ящик, і саме тоді й пролунала автоматна черга.

Кусок свинцю вп’явся Джонні у груди. Старого відкинуло назад. Він перекотився, зіщулився і знерухомів. За кілька секунд Феннер мало не оглух, коли бандити почали лупити по бакові. Феннер припав до підлоги, і серце його шалено закалатало, а повітря зі свистом вилітало між зціплених зубів.

Упродовж трьох-чотирьох секунд бандити гатили по бакові, і гуркіт стояв такий, наче велетенською кувалдою колотять по залізу Зненацька стрілянина вщухла. Раптова тиша була майже така ж оглушлива, як і автоматна черга до того.

Феннер витер долонею спітніле обличчя. Було ясно, що це прибула банда Ґріссонів. Він опинився у вельми скрутному становищі. Знав, що щойно спробує висунути голову з-за бака, як миттю отримає кулю в голову. Його єдина надія була на Бреннана, який мав прибути з хвилини на хвилину. Але чи встигне той приїхати вчасно?

Феннер розпластався в пилюці і припав вухом до дерев’яної підлоги. Ані звуку. Він мав сумніви, що хтось із банди Ґріссонів наважиться підійти, аби добити його.

Тоді почувся гул голосів. Після паузи хтось крикнув:

— Виходь! Ми знаємо, що ти там! Виходь із піднятими руками!

Феннер криво посміхнувся. «Аякже! — подумав він. — Якщо я вам потрібний — ідіть і візьміть мене!»

Він чекав.

«Томпсон» запрацював знову. Пекельний шум змусив Феннера здригнутися. Він чув, як бандити все ближче підходять до бака. Раптом автомат вкотре замовк.

— Виходь, мерзотнику! — гаркнув голос.

Феннер лежав нерухомо. Він почув, як один бандит сказав іншому:

— Залиште його мені! Лягайте обидва на підлогу!

Феннер здригнувся — він уже знав, що буде далі: бандити мали намір кинути в нього гранату. Він випростався, прикривши голову руками. Кількасекундна тиша видалася йому вічністю. Потім Феннер почув, як щось гепнуло на підлогу Граната вибухнула з оглушливим звуком. Вибуховою хвилею його підняло в повітря і швиргонуло об стінку бака. Він опинився з його другого боку, задихаючись і хапаючи ротом повітря. На мить він чітко все розгледів, побачивши стелю халупи у себе над головою. Вона прогнулася. Поки він на неї дивився, почувся тріск дерева, і стеля завалилася на нього. Балка сильно стукнула його по голові — аж іскри посипалися з очей, — і він провалився у темряву.

2

Раптом сліпучий спалах прорізав морок. Феннер почув власний стогін і підвів руку, аби затулити від світла очі.

— З тобою все гаразд, — пролунав неначе здалека голос. — Ну ж бо, отямся! Досить валятися, вставай!

Феннер ледь розплющив очі і хитнув головою. Усвідомив, що хтось, нахилившись, стоїть над ним. Пригледівшись, розрізнив обличчя чоловіка, упізнав у ньому Бреннана і сів на підлозі.

— Що все це означає? — поцікавився Бреннан. — З тобою все в порядку, кажу ж тобі! Що це за рейвах?

Феннер обхопив голову руками.

— Який рейвах? — спитав він, і тут же застогнав, бо голова почала боліти просто нестерпно. Чиїсь руки підхопили його і поставили на ноги.

— Не тягніть мене! — закричав він, відкидаючи від себе руку полісмена. — Дідько! Таке враження, наче мене копав у голову кінь!

— Не переживай — тут нема коня! — весело озвався Бреннан. — То що сталося?

Феннер глибоко зітхнув. Тепер йому стало трохи краще. Він обережно провів рукою по волоссю і поморщився, але, не виявивши жодної дірки в голові, змусив себе всміхнутися.

— Когось тут бачили?

— Лише тебе і те, що залишилося від Джонні, — сказав Бреннан. — Хто кинув гранату?

— То Джонні мертвий?

— Ще б пак! Мертвіше не буває!

Феннер обвів очима розтрощену халупу. Йому ставало дедалі краще. Нетвердою ходою він вийшов на сонце і сів на повалене дерево. Витяг пачку сигарет і запалив, поки Бреннан з трьома іншими поліцейськими нетерпляче чекали.

Феннер не квапився, гарячково розмірковуючи. Раптом він клацнув пальцями, а потім вказав на Бреннана.

— Знаєш що? Маємо нагоду розплутати справу про викрадення доньки Блендіша. Ось що слід зробити: нехай твої люди перериють тут усе. Хай шукають свіжовириту могилу. Покваптеся!

— А в чому річ? — поцікавився Бреннан.

— Нещодавно тут декого поховали. Ну, до роботи! Ви ж хочете розплутати цю справу, чи не так?

Бреннан віддав вказівки, і троє поліцейських розійшлися у різних напрямках. Бреннан присів поруч із Феннером.

— А хто тут похований? — поцікавився він. — Ну ж бо, нишпорко, розказуй! Досить уже говорити загадками!

— Голову даю на відсіч, що тут поховані Райлі, Бейлі та старий Сем, — озвався Феннер. — Звісно ж, я можу помилятися, але не думаю.

Бреннан витріщився на нього.

— То хто кинув гранату?

— Знову ж таки, точно не знаю, але думаю, що це банда Ґріссонів.

— За що це вони так?

— Зачекай-но, Бреннане, — озвався Феннер, — не все одразу.

Бреннан щось незадоволено буркнув, запалив і собі сигарету та поглянув на зруйновану хатину.

— Тобі пощастило вийти із цього живим, — зауважив він. — Я вже гадав, що тобі кінець!

— І я так думав, — зронив Феннер.

Раптом із гущавини випурхнула пташка і почала перестрибувати з гілки на гілку в найближчих кущах. Феннер без усілякого інтересу спостерігав за нею. Він був мокрий як хлющ, і в роті у нього пересохло. Феннер думав про ті тридцять тисяч, які пообіцяв йому Блендіш у разі розкриття справи.

Несподіваний вигук змусив обох чоловіків озирнутися.

— Здається, вони таки щось знайшли, — сказав Феннер, важко спинаючись на задерев’янілі ноги.

Вони пішли на звук, продираючись крізь густі зарості. Разом із двома поліцейськими вони вийшли на невеличку галявину, де третій полісмен показав їм на землю. Нещодавно тут копали ґрунт, хоча й старанно це приховали за пожухлим листям та сухим гіллям.

— Ось тут ми й почнемо рити, — сказав Феннер, присідаючи у тіні.

Бреннан віддав відповідні розпорядження, і двоє поліцейських поквапно стали їх виконувати: відшукавши у сараї Джонні дві лопати, вони зняли із себе кітелі і почали копати.

Було дуже гаряче, тож вони неабияк спітніли, поки знайшли те, що шукали. Зненацька вони відкинули лопати. Один із них став на коліна, наткнувшись на яму. Феннер також підійшов. Поліцейський тепер вже рукою відгортав землю. Запах тління, що йшов із ями, змусив Феннера поморщитися. Раптом на світло виринула запорошена голова. Феннер зробив крок назад.

— Тут мрець, капітане! — відрапортував поліцейський, дивлячись на Бреннана.

— Їх там повинно бути троє, — зауважив Феннер. — Ходімо звідси, Бреннане! Мерщій повертаймося у відділок. Справа нагальна.

Бреннан сказав підлеглим, що невдовзі надішле їм вантажівку та лікаря, і рушив із Феннером до машини.

— Це ж було очевидно, коли Ма купила той клуб! — сказав Феннер, всідаючись у своє авто і кивнувши Бреннанові на водійське сидіння. — Нам слід було здогадатися, звідкіля Ґріссон взяла гроші. Вона придбала клуб за викуп Блендіша!

Бреннан забарився з відповіддю, бо саме заводив машину.

— Але як ти в біса здогадався? — нарешті спитав він.

— До цього не так вже й важко додуматися. Ма розпустила плітки, що то Шульберг дав їй гроші. Шульберг зазвичай має справу з «гарячими» грішми. Можливо, саме він і зайнявся відмиванням грошей, отриманих як викуп. Джонні — до того, як його прибрали — ще встиг мені повідати, що банда Іріссонів зустрілася з Райлі у хатині Джонні. Якимось чином Ма Ґріссон стало відомо, що Райлі викрав доньку Блендіша. І вона здогадалася, що єдине місце, куди Райлі може привезти дівчину, — це лігво Джонні. Тож Слім Ґріссон та люди Ма поїхали туди, вбили Райлі й тих двох і забрали дівчину з собою. Блендіш сплатив викуп Ґріссонам, думаючи, що має справу з Райлі. Щойно викуп було сплачено, як Ма Ґріссон відкрила клуб «Парадиз». Яка чудова розв’язка для них! Підозра падає на Райлі — а вони живуть і горя не знають!

— Але де докази? — запитав Бреннан. — Навіть якщо ми вириємо Райлі та двох його приятелів із могили, це аж ніяк не доведе, що їх вбили люди Ґріссон. Тепер, коли Джонні мертвий, у нас нема жодних свідків!

Феннер кивнув.

— Це правда. Нам ще треба буде їх відшукати. Але поки не зациклюймось на цьому. Знаєш, що я думаю?

— І що ти думаєш, супермене? — саркастично озвався Бреннан. Він вів машину путівцем, намагаючись якнайшвидше виїхати на головну дорогу.

— Думаю, що та дівиця Блендіш зараз у клубі «Парадиз», — сказав Феннер. Коли Бреннан спантеличено повернувся до нього, Феннер вигукнув: — Дивися, куди їдеш!

Бреннан різко натис на гальма і звернув на узбіччя.

— До чого ти ведеш?

— Пам’ятаєш, Дойл казав, що нагорі є кімната, яка постійно зачинена. Так от — голову даю на відсіч, що дівчина там!

— Невдовзі ми це з’ясуємо, — пообіцяв Бреннан, знову заводячи машину.

— Ти так гадаєш? — замислено озвався Феннер. — Клуб нагадує неприступну фортецю. Щоби туди вдертися, потрібен час. Поки ми туди дістанемося, дівчину або вб’ють, або кудись вивезуть. Блендіш же хоче отримати її живою. Якщо ми маємо намір видобути її звідти живою, то повинні зробити це дуже делікатно. Мусимо напружити мізки, Бреннане.

— Гаразд, напружмо мізки! — погодився Бреннан. — І куди це нас приведе?

— Не знаю, — чесно сказав Феннер і запалив сигарету. — Дай-но мені час подумати.

Наступні півгодини Бреннан щодуху мчав у місто, а Феннер намагався привести до ладу свою хвору голову та заплутані думки. При в’їзді в маленьке містечко, коли Бреннан нарешті трохи пригальмував, Феннер сказав:

— Нам потрібна Анна Борг. Вона знає, що Райлі зустрічався з Ґріссонами у Джонні. Вона — наш єдиний свідок. Тому не хотілося б, аби її прибрали. Окрім того, що це наш єдиний свідок, вона ще й проводить купу часу у клубі. Можливо, їй відомо про те, що донька Блендіша там. Мабуть, вона й справді не знає, що люди Ґріссон вбили Райлі. Якщо ми розкажемо про це Анні, з’явиться шанс, що вона захоче їм помститися.

Бреннан загальмував коло аптеки.

— Я віддам розпорядження, — сказав він.

Феннер дивився, як той заходить у телефонну будку, тоді поглянув на годинник. Було трохи по шостій — ще три години їзди до Канзас-Сіті.

Чи справді донька Блендіша у клубі? Якщо так, то вона перебуває в руках банди уже три місяці.

Феннер поморщився.

Що було з нею впродовж усього цього часу? Він згадав про Сліма Ґріссона і похитав головою.

Бреннан нарешті вийшов із телефонної будки і всівся в авто.

— Я віддав наказ, щоб Анну Борг привезли у відділок. Кілька хлопців вестимуть спостереження за клубом.

Феннер щось буркнув.

— Поїхали, — озвався він.

Бреннан завів авто і швидко виїхав з міста на трасу.

З

Десь після п’ятої Рокко полишив свою квартирку і швидко попрямував головною вулицею. Після того, як Мейсі пішла, він ще з годинку провалявся у широчезному ліжку.

Розповідь Мейсі про загадкову дівчину заінтригувала його, і він вирішив докопатися до суті. Знав, що Слім, Флінн та Воппі не повернуться аж до дев’ятої. О цій порі навряд чи й Едді Шульц буде в клубі. Залишалися лише Ма Ґріссон і Док. Він гадав, що цілком зможе впоратися з Доком, але мусить бути дуже обережним. Ма він боявся, але якщо пощастить, то, може, йому вдасться уникнути зустрічі з нею.

Була субота, і склад поруч із клубом стояв зачинений. Мейсі повідала йому, що вхід у клуб є також через склад. Саме цей вхід він і мав намір відшукати.

Поруч зі складом був старенький готель. Рокко знав його власника, товстого грека на ім’я Нік Паполос. Підморгнувши, він повідав Нікові, що хоче помилуватися краєвидом із даху готелю. Нік витріщився на нього і знизав жирними плечима.

— Тільки не втягни мене в якісь неприємності, — сказав грек.

Рокко поплескав його по руці.

— Ти ж мене знаєш, Ніку. Жодних неприємностей!

Рокко піднявся ліфтом на останній поверх, відчинив слухове віконечко і виліз на плаский дах. Звідтіля вже легко було дістатися складу. Після двадцяти хвилин ретельних пошуків він знайшов потаємні двері, що вели в клуб. Уже за кілька секунд йому вдалося підважити замок і відчинити двері. Рокко зайшов у темний прохід, тримаючи в руці пістолет. Його серце сильно калатало. У кінці коридору були ще одні зачинені двері, котрі він відчинив без особливих зусиль, опинившись у просторій, гарно умебльованій кімнаті з великим телевізором. З другого боку кімнати були ще одні двері. Рокко доволі довго постояв біля них, не наважуючись увійти. Потім тихо підійшов і прислухався. Нічого не почувши, він відчинив двері й заглянув у пишно оздоблену спальню.

Міс Блендіш сиділа на краєчку ліжка, втупившись у стелю. На ній була біла бавовняна сукня, яку купив Слім. Між її худими пальчиками диміла сигарета.

Рокко витріщився на неї. Він ніколи не бачив такої краси. У її обличчі було щось знайоме — він був певен, що вже бачив її раніше.

Він безшумно пройшов у кімнату.

Міс Блендіш навіть не глянула на нього, але сигарета випала з її рук на килим. Дівчина мовчки загасила її ногою.

— Привіт! — м’яко сказав Рокко. — Що ти тут робиш?

Великі задурманені очі витріщилися на нього.

— Будь ласка, йдіть звідси, — мовила вона.

Її звужені зіниці багато про що повідали Рокко.

— Як тебе звати, мала? — запитав він.

— Звати? — вона нахмурилася. — Не знаю. Будь ласка, йдіть звідси. Йому не сподобається, що ви тут.

Де він міг бачити цю дівчину, питав себе Рокко. Він глянув на її золотаво-руде волосся, і раптом його кинуло в жар. Таж він не раз бачив у газетах фото цієї дівчини! Бо ця рудоволоса, що безживно сиділа зараз на краєчку ліжка, була донькою самого Джона Блендіша! Як вдалося банді Ґріссонів заволодіти нею? Рокко був такий схвильований, що заледве міг дихати. Яка нагода помститися! А ще ж за дівчину обіцяно винагороду в п’ятнадцять тисяч!

— Тебе ж звати Блендіш, чи не так? — сказав він, намагаючись втамувати дрож у своєму голосі. — І тебе викрали майже чотири місяці тому! Хіба ти не пам’ятаєш?

Дівчина втупилась у нього.

— Блендіш? — повторила вона. — Але це не моє прізвище!

— Так, твоє, — сказав Рокко. — Невдовзі ти це згадаєш. Ходімо, мала, підемо на невеличку прогулянку!

— Я не знаю, хто ви. Будь ласка, йдіть звідси!

Рокко узяв її за руку, але вона здригнулася, й обличчя її спотворив страх.

— Не торкайтеся мене!

Її пронизливий крик змусив Рокко занервувати. Будь-якої миті Док Вільямс або Ма Ґріссон могли ввійти сюди. Але він був рішуче налаштований відвести дівчину до себе. Хотів було «вирубити» її й винести на руках, однак знав, що серед дня це було неможливо зробити.

— Ходімо ж, — сказав він рішуче. — Слім чекає на тебе. Він звелів мені привести тебе до нього.

Це була вдала думка. Міс Блендіш негайно зіп’ялася на ноги. Вона дозволила відвести себе у вітальню, а тоді провести довгим коридором на склад. Рухалася вона як зомбі.

Лише коли вони, пройшовши склад, спустилися в провулок, що оперізував клуб і склад, та нарешті сіли в таксі, Рокко зміг розслабитися. Він назвав таксистові, котрий зацікавлено приглядався до міс Блендіш, свою адресу.

Поки все це відбувалося, Ма говорила по телефону із Флінном.

— Усе в порядку, — казав той. — Ми повертаємося. Жодних ускладнень.

— Обох? — перепитала Ма.

— Так.

— Чудово, чудово! А тепер покваптеся, — і Ма повісила слухавку.

Двері кабінету відчинилися, й увійшов Едді Шульц. На щелепі у нього виднівся промовистий багряний синець.

Ма глипнула на нього.

— Вічно ти зі своїми бісовими жінками! — гаркнула вона. — Ця твоя шльондра ледь не зіпсувала нам усе!

Едді присів, запалив сигарету і помацав щелепу.

— Анна в цьому не винна. Що сталося?

— Я вже все залагодила. Щойно телефонував Флінн. Вони прибрали і Джонні, і того негідника Феннера.

— Це не провина Анни, — повторив Едді. — Усе, що вона сказала тому хлопцеві...

— Я не хочу її більше бачити в клубі, — озвалася Ма. — Не хочу мати тут нікого, хто забагато балакає.

Едді спробував щось сказати, але, побачивши недобрий блиск в очах Ма, замовк. Згадав, як Анна розпитувала, що то за дівчина в кімнаті Сліма. Якщо він розповість Анні, що Ма не хоче її більше бачити, то Анна добряче розлютиться. Можливо, навіть почне плескати язиком про дівчину. Едді добре знав, що якщо скаже про це Ма, та негайно накаже Фліннові прибрати Анну.

— Що таке? — поцікавилася Ма, витріщившись на нього, бо обличчя Едді виражало якесь занепокоєння.

— Послухай-но, Ма! — почав він. — Поки що нам вдається виходити сухими з води. Ми маємо цей свій клуб, маємо купу грошей і ведеться нам непогано. Але як довго це триватиме? Згоден, Анна таки бовкнула зайве, і земля справді захиталася у нас під ногами. Ми змушені були позбавитися Джонні та того газетяра, і знову в безпеці, але чи надовго, Ма?

Ма неспокійно порухалася. Вона знала, до чого хилить Едді.

Почувся стук у двері, й увійшов Док Вільямс. Його обличчя було розпашіле — Ма помітила, що він знову пив.

— Що сталося? — запитав Док, сідаючи поруч із Ма.

— Усе вже залагоджено, — озвалася Ма. — Тобі нема про що турбуватися.

— Лише до наступного разу, — зронив Едді. — Коли ти нарешті зрозумієш, Ма? Поки дівчина тут — ми сидимо на пороховій бочці.

— То ти ще вчитимеш мене? — гаркнула Ма, вилупившись на нього.

— Саме це я й намагаюся робити, — сказав Едді. — Нам взагалі не було б про що турбуватися, якби не ця Блендіш. Чому ми змушені були прибрати Джонні? Тому що боялися, що він бовкне зайве і сюди ввірвуться копи та знайдуть дівчину. А якби її тут не було, то ми би легко впустили сюди копів — ще й посміялися би з них!

Док вийняв носовичок і витер спітніле обличчя.

— Він має рацію, Ма, — втрутився Док. — Поки дівчина тут, ми в небезпеці.

Ма важко звелася на ноги і почала міряти кроками кімнату. Едді з Доком спостерігали за нею.

— Хіба в неї не може статися серцевого нападу? — звернувся Едді до Дока. — Слім і не знатиме, що ти щось із нею робив.

Він зачепив за живе — знав, що і Ма, і Док бояться Сліма.

Ма різко зупинилася, втупившись у Дока.

— Я би міг їй щось таке дати, — озвався Док і запитально глянув на Ма. — Не дуже хотів би це робити, однак ми просто не можемо більше тримати її тут.

Ма завагалася.

— А якщо Слім дізнається?

— Він нічого не зможе довести, — сказав Док. — Вона помре уві сні. Він... він просто знайде її в ліжку мертвою.

Ма поглянула на настільний годинник.

— Він повернеться за кілька годин, — Ма стояла, вагаючись і переводячи погляд із Едді на Дока.

— Ми мусимо це зробити, Ма, — повторив Едді.

Ма всілася в крісло. Її великі руки стиснулися в кулаки.

— Так, ми мусимо це зробити.

Вона поглянула на Дока.

— Зроби це, Доку. А покінчиш з цим, то забирайся з клубу. Нехай він сам знайде її. Я скажу йому, що навіть не заходила до неї. Ти також іди, Едді.

Едді глибоко зітхнув. Тепер нарешті все налагодиться. Якщо донька Блендіша помре, Анна зможе повернутися в клуб.

Док, спітнілий і наляканий, ще трохи вагався.

— То йди вже, — сказала йому Ма. — Чим швидше ти це зробиш, тим краще. Не сиди тут як старий пень. Це колись мало статися. Йди!

Док повільно звівся на ноги і вийшов з кімнати.

— Ти також забирайся, — звеліла Ма Едді. — Не показуйся аж до десятої. Піди в кіно чи ще кудись, але щоб у клубі тебе не було.

— О’кей, Ма, — погодився Едді і попростував до дверей, біля яких зупинився. — Коли її не стане, Анна зможе й далі тут працювати, правда ж, Ма?

— Так, — підтвердила Ма.

Вона повільно підійшла до столу й опустилася в крісло. Едді спостерігав за нею.

— Мені треба буде підшукати для Сліма когось іншого, — озвалася Ма. — У нього нарешті прокинувся інтерес до дівчат.

— Це буде не так вже й легко, — скривившись, сказав Едді.

Обличчя Ма перекосила цинічна посмішка.

— Нічого, когось знайду, — зронила вона. — Усе можна зробити, коли у тебе стільки грошей.

Вийшовши, Едді побачив, як Док Вільямс піднімається нагору. Він радів, що ця робота випала не йому. Едді стало шкода тієї дівчини Блендіш: їй було у них непереливки. Він перетнув двір, направляючись до своєї машини й розмірковуючи про те, що у будь-якому випадку смерть для неї — найкращий вихід.

Едді вирішив сходити в кіно. Подивиться фільм, а потім заїде за Анною, і вони повечеряють разом.

Коли він від’їхав, двоє детективів, виконуючи інструкції Бреннана, непомітно стали по обидва боки від входу у клуб.

4

Слім стояв біля підніжжя сходів, дивлячись на Ма. Воппі та Флінн стовбичили позаду нього. Такого виразу, який зараз був на обличчі Ма, Флінн ще не бачив. Він ніколи не думав про те, що Ма може бути стара. І зараз для нього це стало справжнім шоком — він глянув на неї і зрозумів, якою ж вона є насправді.

Слім уже збагнув, що щось сталося. Він також ніколи не бачив такого розгубленого виразу на обличчі Ма, в якому читалась поразка.

— Що сталося? — спитав Слім. — Чому в тебе такий вираз?

Ма не озвалася. Її могутня рука лежала на поручні сходів, стискуючи його так, що аж побіліли кісточки пальців.

— То кажи вже щось! — пронизливо скрикнув він. — Що сталося?

Ма подумала, що якщо вона скаже, то він її вб’є. Якби ж хоч Едді був тут — він був єдиний, хто міг впоратися зі Слімом. Флінн нічого не зробить. Він стоятиме збоку і дивитиметься, як її вбиватимуть.

Вона опанувала себе настільки, щоб сказати холодним безбарвним голосом:

— Дівчина зникла.

Слім заціпенів. Він подався вперед, аби заглянути в очі Ма, і вищирив свої жовті зуби.

— Ти брешеш, — сказав він. — Ви щось зробили з нею, чи не так?

— Вона зникла, — повторила Ма. — Я заходила в її кімнату кілька годин тому. Її там не було.

Слім почав підійматися сходами. Коли врешті наблизився до Ма, та пильно глянула на нього.

— Ти, стара корово! — гаркнув він. — Намагаєшся мене залякати, але це не так легко зробити. Якщо це твоя робота, я тебе вб’ю. Я тобі це казав, хіба ні? Кожний, хто її торкнеться, матиме справу зі мною!

— Вона зникла, — і далі торочила Ма.

Слім пройшов мимо неї і попростував коридором. Штовхнув двері й увійшов у вітальню. Роззирнувшись довкола, він попрямував у спальню.

Ма чекала. Її враз обвисле обличчя лисніло від поту. Вона чула, як Слім ходить з кімнати в кімнату.

— Як вона звідти вибралася, Ма? — спитав Флінн.

Ма поглянула на нього згори вниз і зауважила на його обличчі смертельний страх.

— Не знаю. Я зайшла туди, а її там не було.

— А де Док? — тремтячим голосом запитав Воппі.

— Пішов, — озвалася Ма. — Тобі також краще піти. Нам кінець. Копи, певно, вже знайшли її.

— Якби вона була у копів, вони вже давно би були тут, — підмітив Флінн. Він почав підніматися сходами, зауваживши, що Слім вийшов у коридор, тримаючи у руках ніж. Жовті очі Сліма палали. Флінн зупинився на півдорозі, втупившись у Сліма, який мовчки й повільно наближався до нього.

— Ви ж її вбили, чи не так? — промовив Слім. — Ви завжди хотіли її спекатися. Тож ви таки її вбили. Тепер моя черга.

— Я її і пальцем не чіпала, — сказала Ма, нерухома, мов статуя. — Хтось викрав її звідси. Сама вона не могла втекти. Гаразд, Сліме, іди сюди і вбий мене, якщо так цього хочеш. Тоді в тебе не буде ані дівчини, ані мене. Можливо, тобі справді буде краще без нас обох.

Вона підмітила сумнів у палаючих очах Сліма.

— Ну ж бо! — провадила вона далі. — Подивишся, куди це тебе приведе. Поглянеш, як воно — давати собі раду самому. Ти завжди хотів бути крутим перцем, еге ж, Сліме? Але будь обережним — ти нікому не зможеш довіряти. Тобі постійно доведеться ховатися. Тож шукай собі сховок, — і вона уважно поглянула на нього. — То де ти укриєшся, Сліме?

Блискуче лезо ножика, направлене на неї, хитнулося. Слім завагався. На його обличчі з’явився розгублений вираз, і він почав переводити погляд із Ма на Флінна.

— То що робитимемо, Ма? — запитав він. — Нам треба її знайти.

Ма полегшено зітхнула. Небезпека минула. Але і тепер вона все ще не наважувалася порухатись.

Раптовий шум біля входу змусив їх усіх обернутися. Флінн схопився за пістолет.

Сходами до них біг Док Вільямс. Обличчя його було розпашіле й спітніле. Док побачив Сліма з ножиком у руці поруч із Ма. Вмить примітив Ма, непорушну, мов статую; землисте обличчя Воппі, що притулився до стіни, та Флінна, який тримав руку на спусковому гачку.

Непевними кроками Док наблизився до сходів.

— Її викрав Рокко! — сказав він. — Ти чуєш, Ма? Той чортів пігмей-італієць схопив її!

Слім злетів сходами, мало не збивши Флінна з ніг, схопив Дока за комір і почав трясти.

— Де він? — гаркнув Слім. — Звідки ти знаєш, що вона в нього?

Ма важко спустилася сходами, схопила Слімове зап’ястя і відвела його руку вбік.

— Облиш! — і, звертаючись до Дока, додала: — Розповідай усе. Ти впевнений, що це Рокко?

Док витер спітніле обличчя.

— Спершу дайте мені випити, — сказав він і попрямував до одного з диванів.

Ма дала знак Воппі, і той миттю побіг до бару.

— Коли я тебе полишив, Ма, — сказав Док, — то мав намір розслабитися. Почувався паршиво і хотів випити. Тож пішов у бар на розі...

Тут до нього підійшов Воппі і тицьнув у руку склянку зі щедро налитим віскі. Док жадібно випив і поставив склянку на підлогу.

— Та кажи вже!

— Я почав балакати з барменом, — провадив далі Док, — і той спитав мене, хто та рудоволоса, що сідала в таксі разом із Рокко. А я ж сидів як дурень і пив майже годину до того, як усе це випливло! Тоді я відразу прибіг сюди, Ма. Усе сходиться, чи не так, — Рокко і та рудоволоса. Ось як він вирішив нам помститися.

Слім попрямував до виходу.

— Зачекай-но! — гукнула Ма. — Не йди такий заведений.

Слім навіть не повернув голови. Він збіг сходами, відчинив двері і вийшов на сутінкове подвір’я.

— Піди за ним, — звеліла Ма Фліннові. — Іти також, Воппі!

— Пішов він під три чорти! — озвався Флінн. — Я виходжу з гри. З мене досить. Дай мені мою частку, Ма. Я йду геть.

— Ні, ти не підеш, — заперечила Ма. — Тобі нікуди йти, ти, йолопе! І грошей від мене не отримаєш. Краще вже йди за Слімом — і ти, Воппі, також!

Флінн завагався, але потім, лаючись про себе, кивнув Воппі і почав спускатися сходами.

Коли Воппі вийшов за ним у темряву, Ма поклала руку Докові на плече.

— А я вже гадала, що востаннє бачу тебе, Доку. То що плануєш робити?

Док уже був добряче захмелілий.

— А що мені лишається? Я таки мав намір утекти, Ма, але раптом зрозумів, що тікати мені справді нікуди. Слім поверне її, і все буде по-старому.

— Він її ще не знайшов, — проказала Ма. — Будь зі мною, Доку. Я знайду вихід. Тримайся мене!

5

Міс Блендіш лежала на дивані Рокко, втупившись невидющими очима в стелю.

У будь-який інший час Рокко страшенно б пишався собою, якби йому вдалося затягти таку красуню до себе, але зараз його мучила тривога. З таким же успіхом ця довгонога золотоволоса дівчина могла би бути манекеном — зараз він був цілковито байдужий до її краси.

«Мушу зробити все з розумом, — вмовляв він себе, коли йому врешті вдалося переконати дівчину увійти в його квартирку. — Нема сенсу телефонувати в поліцію. Я маю вийти просто на Блендіша, якщо хочу отримати ті п’ятнадцять тисяч; він — моя єдина надія. Якщо ж звернуся до копів, вони заберуть мої грошики».

Він переглянув телефонний довідник, але Блендіша там не було. Тоді подзвонив у довідкове, але дівчина не захотіла повідомити йому номер. Якщо ви — мільйонер, то вашого імені не заносять у телефонну книгу. Про це Рокко й не подумав. Тепер, передзвонивши в купу клубів та ресторанів, але так і не просунувшись ні на крок у своїх пошуках, він почав непокоїтися. Якщо він не віднайде Блендіша просто зараз, то матиме серйозні неприємності. Десь на задвірках свідомості він не полишав думати про Сліма. «Малоймовірно, щоби Слім дізнався, що донька Блендіша тут, але якщо Слім таки дізнається і з’явиться тут, то жити мені недовго», — подумав Рокко.

Він спробував відновити пам’ять дівчини, показавши їй старі газети зі статтями про викрадення. Поки він безуспішно крутив диск телефону, вона мовчки витріщалася на газети, але ніяк не пов’язувала себе з фотографіями чи репортажами про викрадення.

Рокко поглянув на неї. Дівчина продовжувала глядіти у стелю, і її задурманені наркотиками очі нічого не бачили.

— Агов, мала! — окликнув її Рокко, свідомий того, що вони вже отак сидять упродовж двох годин. — Спробуй же зосередитися. Як я можу зв’язатися з твоїм батьком? Я вже набирав усі номери, які лише міг вимислити, однак все ще не можу вийти на нього.

Вона випростала свої довгі ноги, продовжуючи дивитися у стелю. Здається, дівчина навіть не помічала його присутності.

У відчаї Рокко підійшов до неї і взяв за руку.

— Нуж-бо, прокинься!

Доторк його руки викликав у неї реакцію, яка налякала його. Вона відсахнулася і втиснулася в стіну, її очі широко розплющилися від жаху.

— Гаразд, гаразд, — заспокійливо сказав він. — Ти не повинна мене боятися. Ти мене чуєш? Я лише хочу відшукати твого тата. То який у нього номер?

Зіщулившись, міс Блендіш відповзла від нього.

— Залиште мене в спокої, — озвалася та. — Не чіпайте мене!

Рокко намагався впоратися з панікою, що все наростала.

— Якщо я не віднайду твого татка, — сказав він, — у нас обох будуть проблеми, як ти не розумієш? Сюди ж заявиться Слім! То як мені зв’язатися з твоїм татком?

Зненацька вона зісковзнула з ліжка і побігла до дверей. Уже навіть схопилась за ручку, коли Рокко наздогнав її.

— Тримайтесь від мене подалі! — пронизливо скрикнула вона. — Випустіть мене звідси!

Обливаючись потом, Рокко знову жбурнув її на диван. Нахилився і затулив їй рукою рота.

— Замовкни! — запально сказав він. — Чи ти хочеш, аби Слім тебе знайшов?

Вона припинила пручатися і вперше, відколи потрапила сюди, очі її ожили. Він забрав руку.

— Так, я хочу цього, — озвалася вона. — Хочу, аби він прийшов сюди!

— Ти сама не знаєш, що кажеш, — сказав Рокко, пильно глянувши на неї. — То ти не хочеш додому? Що з тобою?

Вона хитнула головою.

— У мене немає дому. У мене нікого немає. Тому я хочу Сліма.

Рокко підвівся.

— Я телефоную в поліцію, — сказав він. — Досить уже з мене цього.

Він підійшов до телефону, розмірковуючи про те, чи позбавлять його винагороди. Погано, звісно, але треба встигнути зателефонувати їм, доки тут не з’явився Слім.

Він почав набирати номер поліцейського відділку, та міс Блендіш зненацька зіскочила з ліжка, схопила телефонний шнур і вирвала його з розетки.

Якусь мить Рокко стояв отак, тримаючи в руці мертву телефонну слухавку, і дивився на міс Блендіш. Він відчув, як холодок страху проповз по його спині.

— Ти ненормальна! — гаркнув нарешті Рокко. — Що ти наробила?

Вона позадкувала від нього.

— Ти повинен сказати йому, що забрав мене в нього, — мовила дівчина, заламуючи руки. — І сказати, що я не хотіла йти з тобою.

— Але чому ти... ти... — Рокко забракло слів. — Що з тобою не так? Я ж намагаюсь тобі допомогти! Хіба ти не хочеш назавжди піти від Сліма?

Вона притулилась до стіни і почала тихо плакати.

— Я не можу піти від нього. Я буду з ним завжди.

— Не верзи дурниць! — скрикнув Рокко. — Я викличу поліцію.

Вона знову зісковзнула з ліжка і тепер підпирала спиною двері.

— Ні! Ти повинен чекати тут, поки він не прийде за мною! — різко сказала вона. — І повинен сказати, що насильно забрав мене від нього.

У відчаї Рокко схопив її за руку і, відтягнувши від дверей, кинув на ліжко. Та щойно він повернувся до дверей, як дівчина знову скочила, схопила важку скляну попільничку, що стояла на нічному столику, і запустила нею в Рокко, поціливши тому у голову. Рокко, оглушений, опустився на коліна.

Міс Блендіш прихилилася до стіни, витріщившись на нього.

Рокко спробував підвестися, натомість повалився на бік, тримаючись руками за голову і стогнучи.

Якийсь звук змусив міс Блендіш повернути голову. Двері, що вели у ванну, повільно відчинилися. Міс Блендіш стояла нерухомо, аж поки двері не розчахнулися і в кімнату не прослизнув Слім.

Він пробрався в помешкання через пожежні сходи та віконце ванної кімнати. Його жовті палаючі очі переповзли з міс Блендіш на Рокко, що розпростерся на підлозі.

Майже непритомний, Рокко усе ж відчув небезпеку. Інстинкт підказував йому, що він на волосинці від смерті. Він перекотився на спину і підняв руки, немовби захищаючись. Слім, шкірячись, повільно наближався.

Міс Блендіш побачила блискуче лезо ножа в його руках і відвернулася, заплющивши очі. До неї долинуло скиглення Рокко.

Звуки, які пролунали відразу по тому, змусили її осісти на коліна і затулити вуха руками.

Кожний удар Слімового ножа у тіло Рокко змушував її здригатися.

6

Дві нескінченні години Анна Борг провела в одиночній камері в підвалі поліцейського відділку. Тепер вона була водночас і налякана, і виснажена. Упродовж першої години вона волала, колотила у двері та лаялася, але ніхто до неї так і не підійшов. Тепер вона почувалася так, наче її поховали заживо, її нерви були напружені до краю.

Раз по раз вона запитувала себе, чому її схопили і запхали в цю камеру. Коли Едді вискочив від неї і помчав до Ма вести розмову про Джонні, Анна вирішила піти від нього — з неї вже досить і Едді, і клубу «Парадиз». Щойно вона почула, що його машина від’їхала, як похапцем почала кидати одяг у валізу, прихопивши заодно й заощадження Едді, які він тримав удома про всяк випадок, а тоді замовила таксі до залізничного вокзалу.

Сказала сама собі, що їде у Нью-Йорк. Вона знала, що завжди зможе знайти роботу в якомусь дешевому клубі, поки розглянеться, що там і як. Тепер усе видавалося кращим, аніж плутатися з Едді, рухаючись в нікуди з тією бандою Ма Ґріссон та її дебільним синочком.

Але коли вона розплатилася з таксистом, до неї підійшло двоє кремезних хлопців, які вигулькнули нізвідки, і один з них тицьнув їй під ніс жетон поліцейського.

— Анна Борг?

— Принаймні ви могли би сказати «міс», чи не так? — різко озвалася Анна, витріщившись на детективів. Незважаючи на показну агресію, всередині в неї усе похололо: невже ці горили мають намір її заарештувати?

— Шеф поліції хоче з тобою побалакати, мала, — сказав один із них. — Ми довго тебе не затримаємо.

Під’їхало поліцейське авто. Анна бачила, що перехожі зупиняються і витріщаються на неї.

— Мені треба встигнути на поїзд, — гнівно сказала вона, — ви можете просто сказати своєму розумнику, що пташка випурхнула.

Дужа рука схопила її за плече.

— Ходімо, мала, — переконливим тоном озвався детектив. — Ти ж не хочеш неприємностей, правда ж? Це не займе багато часу.

— Забери від мене свої лапи! — спалахнула Анна. Вона нерішуче стояла, але коли інший детектив і собі наблизився до неї, вона покірно сіла в машину Ті двоє всілися позаду, й авто рушило.

— Ви матимете проблеми! — пригрозила вона. — Мій адвокат притисне вас як слід! Ви і незчуєтеся, як вас самих засадять за ґрати!

Старший із них розреготався.

— Ну ж бо, будь розумницею, мала! — сказав він. — Розслабся!

Анна вилаялася, а тоді зненацька замовкла. Її мучила тривога. Невже вони пронюхали про Елвіна Хейні? Але пройшло вже достатньо багато часу, відколи вона дізналася, що той перебуває в її готелі і що він видав Райлі. Саме тоді вона й пішла до нього у номер і в гнівному пориві застрелила його, тільки-но він відчинив двері. Відтоді вона весь час шкодувала про скоєне й аж дотепер була впевнена, що вбивство не зможуть повішати на неї; проте зараз вона вже не була так цього певна.

У поліцейському відділку вона вимагала присутності свого адвоката, але черговий сержант лише байдуже поглянув на неї втомленими очима і кивнув наглядачці із кам’яним обличчям, котра схопила її і, підштовхуючи в спину, провела коридором у темну камеру. Анна кричала та лементувала, але двері за нею з грюкотом зачинилися.

Дві години у камері подіяли на Анну заспокійливо. Коли врешті клацнув замок і двері розчахнулися, вона занепокоєно скочила на ноги.

— Ходімо, — кивнувши їй, мовила наглядачка. — Шеф готовий із тобою побалакати.

— Хтось за це таки заплатить, — сказала Анна не надто переконливо.

Її провели сходами наверх — повз кімнату реєстрації арештованих у кабінет Бреннана. На порозі вона зупинилась, мов укопана, уздрівши Феннера, котрий сидів на підвіконні, Бреннана за столом і двох детективів, що стояли, притулившись до стіни.

Наглядачка підштовхнула її, змусивши зробити кілька кроків уперед. Анна почула, як двері за нею зачиняються.

— Ви ще про це пошкодуєте! — заволала Анна, звертаючись до Бреннана. — Я вимагаю, аби викликали мого адвоката!

— Сідай-но, Анно! — спокійно озвався Бреннан. — Я хочу з тобою поговорити.

— Що це за звертання — «Анно»? — крикнула вона. — Для вас я — міс Борг!

— Сядь і стули пельку! — гаркнув один із детективів.

— Горила! — огризнулась Анна, але таки всілася, переводячи неспокійний погляд із Бреннана на Феннера.

— У нас є всі підстави вважати, що міс Блендіш — дівчина, яку викрали чотири місяці тому — перебуває в клубі «Парадиз», — озвався Бреннан.

Анна витріщилася на нього зі здивованим виразом.

— Ви що, здуріли? — запитала вона. — Адже всі знають, що її викрав Френкі Райлі. До чого ви хилите?

— Саме так ми і вважали, але зараз уже думаємо інакше, — провадив далі Бреннан. — Банда Ґріссонів викрала її у Райлі. І ми майже впевнені, що вона зараз у клубі «Парадиз».

— То ви намагаєтеся сфабрикувати справу проти Едді? — сказала Анна, й очі її звузилися. — Не чекайте, що я вам у цьому допоможу, копе. Я нічого не знаю про викрадення.

— Ми лише марнуємо час, — сказав Феннер. — Пред’явімо їй докази. Якщо й це не змусить її заговорити, то вже ніщо не зможе.

Бреннан кивнув і дав знак одному з детективів, котрий підійшов до Анни.

— Ходімо, мала. Я маю тобі дещо показати.

Анна тривожно глянула на Бреннана.

— Я хочу бачити свого адвоката! Ви не маєте права тримати мене тут...

— Ходімо ж, і поменше базікай, — повторив детектив.

Анна звелася на ноги і вийшла за детективом. Феннер із Бреннаном переглянулися.

— Не думаю, що вона щось знає, — зауважив Бреннан. — Це тільки трата часу.

— Але спробувати можна, — озвався Феннер, запалюючи сигарету.

Вони чекали.

За десять хвилин двері розчахнулися, і детектив знову привів Анну. Він змушений був підтримувати її, бо обличчя жінки було бліде, мов смерть, а очі розширені від жаху. Вона безсило впала на стілець, закривши обличчя руками.

— То ти можеш підтвердити, що це тіло Райлі? — запитав Бреннан.

Вона зіщулилася.

— Ви — сучі сини! — промовила вона. — Як ви могли таке зі мною зробити?

Феннер підійшов до неї.

— Не дуже приємне видовище, чи не так? Це зробила з ним банда Ма Ґріссон. Ми знайшли усіх трьох: Райлі, Бейлі та старого Сема. Чудовий вихід для Ма Ґріссон; і як же, певно, сміявся Едді, коли ти повірила, що Райлі тебе кинув! На Райлі навішали все — а він давно вже лежав у землі! Чи отримала ти хоч щось із викупу? Гадаю, що ні. Усе, що ти отримала, — це роботу в дешевому стриптиз-клубі та синці він Едді. Ну, тепер у тебе є нагода зрівняти рахунок. То як ти на це, мала?

— Забирайся від мене! — скрикнула Анна. — Я нічого не знаю!

— Будь розумницею, — наполягав Феннер. — На тебе зараз нічого немає, тож тримайся від усього цього подалі. Якщо будеш із нами співпрацювати, то й ми не дамо тебе скривдити. А тепер слухай: ми хочемо знати, чи справді дівчина в клубі. Гадаємо, що так воно і є, однак маємо знати напевне. Вона ж у зачиненій кімнаті нагорі, чи не так?

Бліда і тремтяча, Анна вирячилася на нього.

— Шукайте її там самі!

— Постав себе на місце тієї дівчини, — сказав Бреннан, перехилившись через стіл. — Як би тобі було: наодинці з таким кретином, як Ґріссон? Ну ж бо, Анно, якщо ти хоч щось знаєш, скажи нам. За це передбачена винагорода в п’ятнадцять тисяч, і я подбаю, щоб ти її отримала.

— Краще застрелься! — злобно озвалася Анна. — Я ніколи не доносила копам — і ніколи цього не робитиму!

— Залиште нас на п’ять хвилин з цією малою, — попросив Феннер.

Бреннан завагався, та потім звівся на ноги — часу було обмаль. Він вийшов із кабінету, кивнувши головою двом детективам, і ті рушили слідом.

Анна звела очі на Феннера.

— Ти марнуєш свій час, — зронила вона. — Мені нічого тобі сказати.

— Гадаю, що є, — зауважив Феннер. — Так чи інакше, я маю тобі дещо повідомити. Я перевірив тебе. Бреннан не знає, що ти знімала номер у готелі «Палас» у ту ніч, коли був застрелений Елвін Хейні. Він також не знає, що ти володієш автоматичним пістолетом 25-го калібру, але він знає, що саме з такої зброї було вбито Хейні. Йому не потрібно буде багато часу зв’язати це одне з одним і видати ордер на твій арешт за звинуваченням у вбивстві — якщо я розповім йому те, що повідав тобі. У тебе було все: мотив, можливість і зброя. Якщо ти допоможеш мені, то я триматиму язик за зубами. Інакше лише натякну Бреннанові на те, що ти була в готелі тієї ночі, — і він вже займеться тобою по-справжньому.

Анна відвела очі.

— Як тобі таке? — перепитав Феннер. — Ми втрачаємо дорогоцінний час. То що, донька Блендіша у клубі?

Анна повагалася трохи, а тоді сказала:

— Не знаю напевно, але якась дівчина таки перебуває в тій кімнаті. Ніколи її не бачила, тож не знаю, вона це чи ні.

Феннер підійшов до дверей і прикликав Бреннана.

— Вона передумала, — пояснив Феннер. — Знає, що у зачиненій кімнаті тримають якусь дівчину, але ніколи її не бачила.

— А звідкіля ти знаєш, що дівчина там, якщо ніколи її не бачила? — запитав Бреннан.

— Чула, як хлопці про це балакають, — похмуро озвалася Анна. — І бачила, як Ма заносить туди постільну білизну. І ще бачила, як Слім заходить туди з пакунками із магазинів жіночого одягу.

— А тепер напруж свої мізки, — звернувся до неї Бреннан. — Як нам туди проникнути, щоб не зашкодити дівчині?

Анна здвигнула плечима.

— Самі думайте — я ж не працюю у вашій смердючій поліції. Це вже ваша робота.

— Коли клуб відчиняється, чи є якісь шанси проникнути туди сторонньому? — поцікавився Феннер.

— Жодного. У них там все дуже чітко організовано. Кожного члена клубу знають в обличчя. Доки вас не упізнають, двері не відчинять.

— Чи нема іншого входу?

— Принаймні мені про це невідомо.

Бреннан із Феннером перезирнулися. Феннер знизав плечима.

— Гаразд, — сказав Бреннан, тоді підійшов до дверей та окликнув наглядачку.

— Відведіть її в кабінет Дойла і побудьте там із нею.

— Агов! — вигукнула Анна, схоплюючись на ноги. — Ви не маєте права тут мене тримати! Послухайте...

— Ти перебуватимеш тут, поки ми не розшукаємо дівчини, — озвався Бреннан. — Виведіть її звідси!

Голосно протестуючи, Анна вийшла з кімнати. Коли її крики нарешті стихли, Бреннан зауважив:

— Вона практично нічого нам не сказала.

— Окрім того, що в зачиненій кімнаті таки тримають дівчину, — проказав Феннер, — а це може бути лише донька Блендіша. Але як ми туди потрапимо?

— Якщо маємо намір туди проникнути, — сказав Бреннан, — то мусимо бути певні, що в клубі нема відвідувачів. Тож маємо оточити клуб і не дати можливості нікому з гостей туди увійти. Клуб відчиняється десь о десятій, — Бреннан поглянув на годинник. — А зараз ще немає й восьмої. Якби нам вдалося захопили когось із банди Ґріссонів, то, може, нам би пощастило його розговорити. У клубі повинен бути інший вхід — окрім тих сталевих дверей.

Він зняв телефонну слухавку.

— Це ти, Дойле? Мені потрібен хтось із банди Ґріссонів — причому негайно. Ні, мені байдуже, хто. Якщо зможеш — привозь їх усіх, проте можна й когось одного, але швидко. Гаразд, — і повісив слухавку. — Якщо хтось із тих щурів зараз у місті, то ми їх розшукаємо. А поки нам залишається тільки чекати.

— Було б добре повідомити Блендішу, що затівається, — зауважив Феннер. — Як не як, а це його донька.

Бреннан завагався, потім махнув рукою у бік телефону.

— Гаразд, повідом йому.

Едді Шульц зненацька виявив, що нерви в нього не такі вже й міцні, як він гадав. Хоча фільм був достатньо цікавим, проте він не зміг відволікти від нав’язливих думок.

Едді продовжував думати про міс Блендіш. Тепер уже її, певно, нема серед живих, сказав він собі. Цікаво, що Ма зробить із тілом? Він побоювався, що цю брудну роботу вона знову доручить їм із Флінном. І якою буде реакція Сліма? Едді подумав, що за жодні гроші не погодився б зараз опинитися на місці Ма.

Раптом він не зміг більше витримувати темряву залу. Едді підвівся і почав грубо проштовхуватися до виходу, наступаючи на ноги глядачам свого ряду, а тоді попрямував до виходу. Було кілька хвилин по восьмій. Йому захотілось випити. Перетнувши вулицю, Едді зайшов у бар і замовив подвійне віскі. Тоді підійшов до телефонної будки і подзвонив Анні. Зараз скаже їй, аби приєдналася до нього в барі, і вони повечеряють разом. Більше він не міг витримувати самотності.

Його здивувало, коли вона не відповіла. Анна рідко коли полишала помешкання раніше дев’ятої. Куди вона пішла? Едді повернувся в бар, одним ковтком випив своє віскі, розрахувався і вийшов. Вирішив з’їздити до себе. Можливо, Анна вийшла лише на хвильку і невдовзі повернеться.

Залишив машину коло входу і зайшов у під’їзд.

Консьєрж, негр міцної будови, сидів у своїй комірчині з газетою в руках, вивчаючи результати чергових перегонів.

— Привіт, Керлі! — сказав Едді, зупиняючись на мить. — Ти не бачив, чи міс Борг виходила?

Консьєрж опустив газету.

— Аякже, містере Шульц. Вона вийшла через десять хвилин після вас, — він скоса зацікавлено глянув на Едді. — Вона була із валізою.

Едді нахмурився.

— О’кей, Керлі.

Він підійшов до ліфта і піднявся у своє помешкання. Відчинив двері та увійшов. Пройшовши у спальню, побачив розчахнуті двері шафи. Одразу підмітив, що речі Анни зникли.

Едді тихо вилаявся. Отже, вона втекла. Сказати про це Ма? Він завагався. Ні, Ма таки слід повідомити. Він саме прямував до телефону, коли у двері подзвонили.

Хто б це міг бути, подумав Едді. Рука мимоволі потяглася до зброї і, намацавши рукоятку пістолета, він підійшов до дверей.

— Хто там? — гукнув.

— Записка від міс Борг, містере Шульц! — озвався консьєрж.

Едді поквапно відчинив двері, які, щойно він узявся за ручку, враз розчахнулися. Едді відлетів у кімнату ще до того, як зміг зметикувати, що й до чого. Двоє здорованів ввалилися у кімнату, тримаючи його на прицілі.

— Спокійно, Шульце! — сказав один із них. — Не смикайся!

Консьєрж із круглими очима зазирнув у кімнату, а потім розвернувся і пішов геть.

Перед Едді стояло два копи.

— У вас нічого на мене нема, — сказав він, але всередині в нього все похололо. — Що за манери — вдиратися отак?

Один зі здоровил підійшов ближче і забрав в Едді пістолет.

— Маєш дозвіл на носіння зброї, Шульце? — поцікавився він.

Едді промовчав.

— Ходімо. Не змушуй нас застосовувати силу. Звісно, якщо ти цього хочеш, то ми радо це організуємо, але чи потрібне воно тобі?

— Я з вами нікуди не піду, — вперто озвався Едді. — У вас на мене нічого немає.

— Стара пісенька, — озвався здоровань. — Ходімо!

Едді повагався трохи, та врешті дозволив двом здоровилам заштовхати себе у ліфт, а тоді ще й у поліцейську машину. За десять хвилин він уже сидів перед Бреннаном і Феннером у кабінеті шефа поліції.

— У чому річ? — вибухнув Едді. — Ви не мали права привозити мене сюди! Я вимагаю свого адвоката!

— Покажіть йому речові докази, — промовив Бреннан, — а тоді знову приведіть сюди.

Байдуже знизавши плечима, Едді вийшов разом із двома детективами, але йому було далеко не байдуже. Чому вони забрали Анну? Як багато вона знає? І що саме їм вибовкала?

За п’ять хвилин він, блідий і наляканий, знову сидів перед Бреннаном.

— Нам відомо, що ти зі своєю бандою вбив цих хлопців, — сказав Бреннан. — Джонні проговорився перед тим, як ви його прибрали. І ми знаємо, що це ваша банда викрала доньку Блендіша. Ти маєш шанс врятувати свою паршиву шкуру, Шульце. Ми хочемо дістати дівчину з вашого клубу. Якщо ти скажеш мені, як її звідти витягти, я вбережу тебе від газової камери. Отримаєш від десяти до дванадцяти років, однак врятуєш своє кляте життя. То як тобі угода?

— Не знаю, про що ти говориш, копе, — сказав Едді зі спітнілим обличчям. — Я не викрадав дівчини... І не вбивав тих хлопців. Вимагаю присутності адвоката!

— У мене немає часу сперечатися з тобою, Шульце, — сказав Бреннан. — Єдиний вихід для тебе — сказати правду. Раджу тобі це зробити якнайшвидше — інакше дуже пошкодуєш, що взагалі народився на світ.

— Кажу ж, що нічого не знаю! — крикнув Едді. — Хочу побачитись зі своїм адвокатом!

Бреннан підняв телефонну слухавку.

— Нехай сюди негайно піднімуться О’Флеґерті та Дуґан! — наказав він і поклав слухавку, а потім підійшов до Едді. — Цих двох хлопців колись дуже образити такі ж, як ти, гангстери. О’Флеґерті провалявся у лікарні чотири місяці, а Дуґан втратив око. Ми тримаємо їх тут, бо вони й досі не знають, куди подіти силу. Вони вже непридатні для служби, але часом вельми стають нам у пригоді. Гангстерів вони ненавидять. Час від часу — коли до мене потрапляє твердий горішок на кшталт тебе, який ніяк не йде на співпрацю — я просто передаю такого упертюха в їхні руки. Вони обожнюють з ним попрацювати. Я ніколи не цікавлюся, що вони з ним роблять, але такий віслюк завжди починає говорити після того, як проведе з ними кілька годин чи навіть менше. І вигляд у цього незговірливого просто жахливий, коли він повертається сюди, аби нарешті заговорити, але це мене зовсім не турбує. Бо мої хлопці свого часу також побували в пеклі — у руках бандитів — і ті, своєю чергою, також обробили їх як слід.

Едді чув про О’Флеґерті та Дуґана. І знав, що дехто з хлопців вже побував у їхніх руках. Свого часу він радісно потирав руки, дізнавшись, як тих копів відколошматили, але тепер перспектива зустрітися віч-на-віч із такими здорованями добряче його налякала.

— Ви не можете так вчинити зі мною! — вигукнув він, задкуючи до стіни. — У мене є впливові друзі! Лише зробіть таке — і полетите з роботи!

Бреннан хижо вишкірився.

— Усі ви, мерзотники, кажете одне й те саме — а я все ще на своїй посаді!

Двері розчахнулися, і на порозі постало двоє здорованів. Едді ще ніколи не бачив таких громил — хіба що професійні боксери бувають міцніші. Обидва були у футболках та синіх спортивних штанях вільного крою. Уже від одного вигляду їхніх сталевих м’язів, що буграми випинались під шкірою, та безжально-жорстоких облич у шлунку в нього похололо.

Вони стояли коло дверей, вичікувально дивлячись на нього. Здається, навіть порожня червона очниця Дуґана витріщалась на Едді. О’Флеґерті, обличчя якого було дуже пошрамоване, а ніс сплющений, з надією глянув на Бреннана.

— Хлопці! — звернувся до них Бреннан. — Це Едді Шульц. Нам відомо, що він причетний до викрадення доньки Блендіша. Але він стверджує, що ніхто в цій смердючій поліції не може змусити його заговорити. Не хочете з ним трохи попрацювати?

О’Флеґерті вищирив у посмішці свої напіввибиті зуби і глянув на Едді так, як голодний тигр дивиться на жирну вівцю.

— Звісно ж, капітане! — озвався він. — Ми охоче спробуємо. На вигляд він не такий вже й міцний.

Дуґан підійшов до Едді.

— То ти такий крутий, бебі? — поцікавився він, глипнувши на Едді єдиним оком. Права рука його зі свистом звелася і сильно вперіщила Едді в обличчя. Едді здалося, що йому в лице поцілили кувалдою. Він пролетів через усю кімнату і приземлився навкарачки в кутку. Обличчя його горіло, голова йшла обертом.

— Ну, ну! Не в мене ж у кабінеті! — запротестував Бреннан. — Не хочу, щоб усе тут було забризкане кров’ю. Забирайте його звідси!

Едді зіп’явся на ноги. Нерви його не витримали, коли О’Флеґерті та Дуґан наблизилися до нього.

— Заберіть їх! — заволав він. — Я все скажу! Не підпускайте їх до мене!

— Зачекайте-но, хлопці, — сказав Бреннан, підводячись.

Двоє здорованів позадкували, здивовано та розчаровано дивлячись на Едді.

— Я все скажу! — повторив Едді, тримаючись за забиту, палаючу щоку. — Не дозволяйте їм до мене торкатися!

— Оце так сюрприз! — зронив Бреннан. — О’кей, хлопці. Зачекайте-но за дверима. Як побачу, що йому знову треба освіжити пам’ять, то покличу вас.

Дуґан з огидою витер ніс тильним боком долоні.

— Можна, я вріжу йому ще раз, капітане? — з надією запитав він, стискаючи кулаки.

Едді позадкував від нього, закривши обличчя руками.

— Не зараз, — пообіцяв Бреннан, — Можливо, пізніше.

Засмучені поліцейські неохоче вийшли із кабінету.

— Сідай, — наказав Бреннан.

Едді важко опустився на стілець, вичікувально дивлячись на шефа поліції.

— Донька Блендіша в клубі? — запитав Бреннан.

Едді облизав губи.

— То наша угода все ще в силі, капітане? Ви справді врятуєте мене від газової камери?

— Так. То вона там?

— Там.

— Як нам вийти на неї?

Провагавшись, Едді бовкнув:

— Вона мертва, капітане. І я нічого не міг із тим вдіяти. Це все Ма: вона звеліла Докові прибрати дівчину.

Бреннан із Феннером скочили на ноги.

— Ти ж брешеш? — спитав Бреннан холодним, хрипким голосом.

— Кажу ж вам, що я не міг нічого з цим вдіяти! — поквапно сказав Едді. — Ма завжди хотіла спекатися цієї дівчини, бо Слім на неї запав. Коли ми почули, що оцей газетяр має намір завітати до Джонні, Ма послала Сліма з хлопцями прибрати Джонні. І поки Сліма не було, Ма вирішила заразом ліквідувати і дівчину. Я намагався її зупинити, але коли Ма вже щось надумала, то її ніщо не зупинить. Вона звеліла Докові зробити дівчині укол.

Бреннан із Феннером перезирнулися.

Феннер безпорадно розвів руками. Десь у душі він очікував почути, що міс Блендіш мертва, тому це не стало для нього великою несподіванкою.

— Чи можна дістатися в клуб іншим шляхом, окрім як через сталеві парадні двері? — запитав Бреннан.

— Можна — через сусідній склад, — пояснив Едді. — Зліва від входу там є потайні двері.

Бреннан гукнув Дуґана.

— Відведи цього покидька в камеру, — наказав він, коли з’явився Дуґан, — але не чіпай його, чуєш?

Дуґан схопив Едді і виштовхав у коридор.

— Можливо, так для неї найкраще. Навіть її батько волів би, щоб її вже не було серед живих. Краще я скажу йому про це.

— Так. А я поки займуся тим клятим бабиськом Ма. Поїдеш із нами?

— Я наздожену вас — лише зателефоную Блендішу.

І Феннер попрямував до телефону. Тим часом Бреннан вибіг із кабінету, на ходу віддаючи розпорядження сержантові — начальнику оперативної групи.