Орхідей для міс Блендіш не буде

1

На дверях виднівся напис:

ДЕЙВ ФЕННЕР. РОЗСЛІДУВАННЯ.

Напис був нанесений чорною фарбою зовсім недавно.

Двері вели у маленький, але добре вмебльований кабінет зі столом, двома зручними кріслами та добротним перським килимом на підлозі. Полички вздовж стін були заставлені різноманітною літературою з права, придбаною недавно, якою, однак, ще ніколи не користувалися.

Сам Девід Феннер сидів розвалившись у кріслі й поклавши ноги на стіл, витріщаючись на стелю. Він мав вигляд чоловіка, у якого море часу, але геть нічого робити.

Феннер був міцний чолов’яга років тридцяти трьох. Темноволосий, із некрасивим, але привабливим обличчям та впертим підборіддям людини, яка звикла усього добиватися в житті.

Двері зліва від столу вели у приймальню. У тій кімнаті була дерев’яна стійка, що розділяла приміщення навпіл. Одна частина призначалась для клієнтів, інша була цариною Поли Доулен — привабливої дівчини з чорним, кольору воронового крила, волоссям, манливими блакитними очима та фігурою, на яку Феннер робив єдину ставку у їхньому новоствореному бізнесі.

Пола сиділа перед мовчазною друкарською машинкою, перегортаючи мертвотно-бліді сторінки журналу з грайливою назвою «Любов». Час від часу вона позіхала й постійно кидала погляд на настінний годинник. Стрілки показували третю двадцять по обіді.

Зненацька біля неї задзеленькав телефон, він чого Пола здригнулася. Вона відклала убік журнал і пішла до шефа.

— Чи не знайдеться у тебе сигаретки, золотко? — спитав Феннер, потягнувшись так, що крісло під ним аж заскрипіло. — Мої закінчились.

— У мене залишилося тільки три, — озвалася Пола. — Можу дати тобі дві.

Вона пішла до приймальні й повернулася з двома сигаретами, які поклала перед ним на стіл.

— Як великодушно з твого боку, — сказав Феннер, запалюючи. — Дякую!

І він із насолодою вдихнув дим, оглянувши Полу з голови до ніг.

— Сьогодні вигини твого тіла особливо привабливі.

— Справді? — гірко озвалася Пола. — Але поки що це не надто стало мені в пригоді.

— То як там справи? — спитав Феннер, аби змінити тему. — Є якась робота?

— Не більше, ніж у тебе, — озвалася Пола, примощуючись на краєчку стола.

— Саме тому ти, певно, так і змучилася, — всміхнувся Феннер. — Та нічого: може, щось ще підвернеться.

— Ти кажеш це щодня впродовж останнього місяця, — зауважила Пола. Вигляд у неї був стурбований. — Ми не можемо так більше продовжувати, Дейве. Телефонували з меблевого. Якщо до завтра ми не заплатимо третього внеску за меблі, то їх у нас просто заберуть.

Феннер уважно оглянув кімнату.

— Та що ти кажеш! Невже хтось при здоровому глузді захоче забрати цей мотлох?

— Ти, певно, не розчув, що я сказала, — зловісно повторила Пола. — Уже завтра вони заберуть свої меблі, якщо не отримають третього внеску. На чому я тоді сидітиму?

Феннер здивувався.

— Невже вони справді мають намір забрати оце?

— Дейве Феннер, ти не можеш побути серйозним хоча б хвилину? Якщо до завтрашнього ранку ми не знайдемо двох сотень доларів, нам доведеться зачинитися.

Феннер зітхнув.

— Гроші! То скільки у нас залишилось?

— Десять доларів і п’ятнадцять центів.

— Так багато? — він невизначено махнув рукою. — То ми ще багатії! Он через дорогу живе хлопець, в якого, крім кредитів, взагалі нічого немає!

— Ну, а нам що до того? — суворо запитала Пола.

— Принаймні ми нічого не винні банкам.

— Це не твоя заслуга: ти ж з усіх сил намагався узяти в них кредит. Хіба не так?

— Боюся, що так, — скорботно хитнув головою Феннер. — Гадаю, що ті птахи не дуже мені довіряють.

— Невже? Вони просто не хочуть ставити тебе у ніякове становище, — саркастично озвалася Пола і поправила кучерик. — Я починаю думати, що ти зробив помилку, відкривши цю контору. Ти ж заробляв непогані гроші у «Триб’юн». Я ніколи й не думала, що ця твоя ідея з детективним бюро спрацює.

Феннер обурено глянув на неї.

— Гарненькі ж речі ти говориш! То саме тому ти полишила свою роботу і пішла працювати до мене? А я попереджав тебе, що на початках нам може бути сутужно, але ж тебе ніщо не могло зупинити.

Пола всміхнулася йому.

— Можливо, це через те, що я тебе кохаю, — м’яко зауважила вона.

Феннер аж застогнав.

— Заради бога, не розпочинаймо усе це знову! У мене і так турбот по саме горло. Хоч не глузуй з мене, добре? Дівчина з твоєю зовнішністю могла би підчепити собі мільйонера. Навіщо марнувати свій час та здібності на такого невдаху, як я? Скажу тобі навіть більше: я завжди залишатимусь безталанним. Це вже традиція у нашій сім’ї: мій дідусь був банкрутом, батько — злидарем, дядько був скнарою і збожеволів тому, що не зміг знайти достатньо грошей, аби над ними чахнути.

— То коли ми одружимось, Дейве?

— Нагадай мені якось спитати про це у моєї дошки «Віджа»[4], — поквапно сказав Феннер. — Чому б тобі не піти додому? Від неробства у тебе виникають якісь нездорові думки. Візьми собі півдня та сходи до перукарні абощо...

Пола безпомічно знизала плечима.

— Чому б тобі не поговорити із Рискіндом? Він знову взяв би тебе на роботу, якби ти гарненько попросив його про це. Ти ж був у нього найкращим репортером кримінальної хроніки. Йому тебе, певно, не вистачає. Чому б тобі справді не переговорити з ним?

Феннер хитнув головою.

— Річ у тім, що він навіть балакати зі мною не стане. Перед тим, як піти, я обізвав його брехливим, безсердечним, безмозким кретином. Здається, я також сказав йому, що якщо він коли-небудь надумає запросити мене на весілля своїх батьків, то я не піду. Тож боюся, що я йому більше не до вподоби.

У приймальні задзеленчав дзвінок, сповіщаючи про прихід відвідувача.

— Як ти гадаєш, хто б це міг бути? — спитав, спохмурнівши, Феннер.

— Ймовірно, із телефонної компанії — вимкнути нам телефон, — озвалася Пола. — Ти ж пам’ятаєш, що ми не оплатили рахунку?

— Навіщо нам той телефон узагалі? — поцікавився Феннер. — Хіба ж ми хоч із кимось у цьому місті говоримо?

Пола вийшла у приймальню, зачинивши за собою двері. За кілька хвилин вона повернулася, обличчя її палало від збудження.

— Поглянь-но лише, хто це! — сказала вона і поклала візитку на стіл.

Феннер прочитав ім’я, відкинувся в кріслі і витріщився на Полу:

— Джон Блендіш! Особисто?

— Так. І хоче тебе бачити!

— А ти впевнена, що то він, а не хтось від нього?

— Упевнена.

— То чого ж ми тоді чекаємо: клич його, мала! Запроси сюди негайно!

Пола підійшла до дверей і відчинила їх.

— Містер Феннер уже звільнився, містере Блендіш. Прошу заходити!

Пола відступила вбік, і до кабінету увійшов Джон Блендіш. Пола вийшла, залишивши чоловіків самих.

Феннер звівся на ноги. Він був здивований, бо уявляв Блендіша соліднішим. Лише трохи вищий за середній зріст, мільйонер видавався маленьким порівняно із жилавим Феннером. Очі Блендіша випромінювали силу волі й твердий характер. Це були суворі, проникливі та насторожені очі людини, яка сама пробилася нагору — не знаючи жалю, але й не очікуючи співчуття.

Коли вони потиснули один одному руки, Блендіш окинув Феннера швидким оцінюючим поглядом.

— У мене є для вас пропозиція, Феннере, — почав Блендіш. — Гадаю, ви саме та людина, яка мені потрібна. Чув, що ви маєте зв’язки зі злочинним світом. Мабуть, єдиний шлях змусити викрадачів моєї доньки заплатити за все — це найняти когось такого, як ви, хто може діяти без страху і вхожий у їхнє середовище. Що ви на це скажете?

— Гадаю, ви маєте рацію, — сказав Феннер, всідаючись за стіл. — Це звучить чудово, однак вашу доньку було викрадено три місяці тому. Важко буде розшукати сліди.

— Я цілком свідомий цього, — озвався Блендіш. Він витяг портсигар зі свинячої шкіри і вибрав собі сигару.

— Перед тим, як звернутися до вас, я дав можливість людям із ФБР відшукати її. Вони так і не знайшли доньки. Тепер спробую зробити це власними силами. Я говорив із ними та капітаном поліції Бреннаном. Саме Бреннан і запропонував мені звернутися до вас. Він каже, що у вас хороша репутація як репортера, а ще — великі зв’язки у кримінальному світі нашого міста. Він також додав, що якби я вас винайняв, то він усіляко б мені сприяв. Тож я готовий дати вам шанс розшукати тих бандитів — якщо ж, звісно, це вас зацікавить. Я заплачу вам три тисячі доларів просто зараз, а у випадку, якщо ви знайдете тих людей, — отримаєте ще тридцять тисяч. Ось моя пропозиція. То що ви скажете?

Феннер на мить оторопів, але, нарешті опанувавши себе, кивнув на знак згоди.

— Звісно ж, я спробую, містере Блендіш, але нічого не можу обіцяти. ФБР — найпотужніша організація в світі, і якщо вже вони не змогли відшукати викрадачів, то, ймовірно, я також цього не зможу, але спробувати варто.

— Із чого плануєте почати?

— Так сталося, що саме я висвітлював те викрадення у «Триб’юн», — пояснив Феннер. — Це було останнє, чим я займався до того, як пішов із газети. У мене навіть залишилася папка з тими документами. Їх для початку я й вивчу. Мені завжди видавалася дивною одна річ. Я особисто знав і Райлі, і Бейлі. Натикався на них у дешевих барах та нічних клубах, коли вишукував для себе ту чи іншу інформацію. Це були бандити дрібного калібру. У мене не вкладається в голові, як вони могли пройти через усе те викрадення: однак, напевно, таки змогли! Хоча це й абсурдно. Якби ви знали цих розбійників так, як я, то вас би це також спантеличило. Викрадення — не їхній профіль. Найбільше, на що вони здатні, — це вчинити наліт на невеличкий банк. Хай там як, але вони таки викрали вашу доньку. І тоді я питаю себе — не могли ж вони розчинитися у повітрі? І чому гроші, отримані як викуп, так і не з’явилися на ринку? На що живуть викрадачі, якщо не витрачають отриманих грошей? І ще одне: у Райлі була подруга, Анна Борг. Агенти ФБР годинами допитували її, але їм так і не вдалося нічого з неї витягти. Я знаю із достовірних джерел, що Райлі шаленів за нею, однак він просто пішов з її життя — так, наче вона ніколи й не існувала. Тут щось не так.

Феннер помовчав, відтак продовжив:

— Перш за все я зустрінуся з Бреннаном, містере Блендіш. Потім перегляну папку, аби переконатися, чи не проминув я, бува, чого і чи нема там якоїсь зачіпки. За кілька днів зможу сказати вам, чи є якась надія розшукати тих людей.

Тут він запитально глянув на містера Блендіша.

— Однак ви не просите віднайти вашу доньку. Тож ви гадаєте...

Обличчя Блендіша скам’яніло.

— Вона мертва. У мене нема в цьому сумнівів. Це було б нестерпно — думати, що вона досі жива і перебуває у руках бандитів. Ні, ні — вона мертва!

Він витяг із кишені чекову книжку і виписав чек на три тисячі доларів.

— За два дні чекаю від вас якихось новин.

— Домовились.

Феннер провів Блендіша до дверей.

— На гроші не зважайте, — додав Блендіш. — Я вас не обмежуватиму. Проникніть у злочинний світі киньте їм підказку, що за інформацію заплатять великі гроші. Гадаю, це єдиний шлях вийти на тих, хто це зробив.

— Полиште це на мене, — сказав Феннер. — Постараюся вас не розчарувати.

Коли Блендіш пішов, Пола залетіла у кімнату.

— То чого він хотів? — стривожено запитала вона. — Він тебе найняв?!

Феннер показав чек.

— Ми тепер при грошах, люба. Ось, поглянь лишень! Три тисячі доларів! Врятовані за одну секунду! Тепер можеш розслабитися — буде на чому сидіти твоїм апетитним сідничкам!

2

Капітан Чарльз Бреннан із міської поліції, огрядний червонопикий чолов’яга з холодними блакитними очима та волоссям пісочного кольору, що вже починало сивіти на скронях, потягся через стіл, аби потиснути Феннерові руку.

— Ніколи б не подумав, що настане день, коли я радий буду бачити у своєму кабінеті детектива, — промовив він. — Сідай. То як тобі ведеться?

— Могло бути й гірше, — озвався Феннер, вмощуючись. — Але я не звик скаржитися.

— Я був здивований, коли почув, що ти звернувся за ліцензією приватного детектива, — зауважив Бреннан, запалюючи сигарету. — Тобі краще було б триматися своєї роботи в газеті. У детектива — собаче життя.

— Не хочу, щоб мені жилося аж так добре, як собаці, — весело озвався Феннер. — Дякую за рекомендації Блендішу!

Бреннан недбало махнув рукою.

— Між нами кажучи, Блендіш мені вже у печінках сидить. І якщо мені зараз пощастить, то він виїсть печінки вже тобі, а мені врешті дасть спокій.

Феннер приготувався слухати.

— Що ти маєш на увазі?

— Лише зачекай-но, і сам усе побачиш, — пообіцяв йому Бреннан із садистським задоволенням, — Блендіш не злазив із моєї шиї відтоді, як викрали його доньку. Для самозахисту я й запропонував йому винайняти тебе. Бо зранку, в обід та ввечері він був у мене або принаймні телефонував: «Коли ви знайдете тих хлопців, що викрали мою доньку?» Я щодня чув ці його слова близько тисячі разів. Боюся, що коли помру, ці слова знайдуть викарбуваними на моїй печінці!

— Що ж, дуже мило, — гірко озвався Феннер, — а я було подумав, що ти вирішив мені допомогти!

— Я ж не бойскаут, — сказав Бреннан. — Скажу навіть більше: у тебе приблизно стільки ж шансів знайти викрадачів, як перемогти у конкурсі краси.

Феннер пропустив це зауваження повз вуха.

— Та десь-таки вони ж мають бути!

— Звісно, вони десь є, наприклад, у Мексиці, Канаді, у пеклі чи в раю. Упродовж трьох місяців їх шукають усі поліцейські світу — і жодних слідів! Але я з тобою згоден — десь-таки вони мають бути!

— А як щодо дівчини? Гадаєш, вона мертва?

— Так. Повинна бути мертвою, бо навіщо їм залишати її у живих? Вона б стала для них неабиякою загрозою. Присягаюся, вони вбили її ще тоді, як порішили Мак-Ґована. Але де вони її закопали — ось що мене цікавить.

— А Анна Борг? — запитав Феннер. — Що сталося з нею?

— Вона все ще у місті. Її пасуть мої хлопці впродовж останніх двох місяців, але це лише марнування часу. У неї тепер новий хлопець. Гадаю, вона втомилася чекати, поки Райлі об’явиться. Вона виступає з власним номером у клубі «Парадиз».

— А хто її новий дружок?

— Едді Шульц.

Феннер нахмурився, а тоді раптом клацнув пальцями.

— Я знаю його, він один із банди Ґріссонів: високий, кремезний, вродливий бандюк.

— Так, це він. Банда Ма Ґріссон придбала «Парадиз» — жалюгідний клубчик, яким заправляв італієць, Тоні Рокко. Вони викупили клуб, вклали у нього гроші, і тепер це цілком пристойний заклад.

Феннера це зацікавило.

— А звідкіля вони взяли гроші? Банда Ґріссонів ніколи не була грошовитою, хіба ж ні?

— Я все перевірив, — поблажливо сказав Бреннан. — Фінансує клуб Ейб Шульберг. Він уклав угоду з Ма Ґріссон: вона заправляє клубом і віддає йому половину виручки.

Феннер зненацька втратив інтерес. Він запалив сигарету і зсунувся у кріслі вниз.

— Отже, слід охолов.

— Та він ніколи й не був гарячим. Це просто якийсь чортів випадок. Ми витратили на нього стільки часу й грошей, що це тепер мені щоночі сниться. Але зараз ми не ближчі до розв’язки, ніж тоді, коли почали розслідування.

Феннерове обличчя витягнулося. Перспектива отримати тридцять тисяч доларів ставала дедалі примарнішою. Раптом він звівся на ноги — його осяяла нова ідея.

— А чим заробляла на життя та Борг, коли плуталася з Райлі? — поцікавився він.

— Підробляла стриптизом у клубі «Космос» — так, заради задоволення, бо основним її годувальником був Райлі.

— У клубі «Космос»? — Феннер раптом замислився, поглянувши на годинник. — Боюся, що я забираю у вас дорогоцінний час, капітане Бреннан. Якщо про щось дізнаюся, повідомлю.

— Не дізнаєшся, — вишкірився Бреннан. — Тут нічого вже не може підвернутися.

Феннер повернувся в контору весь у роздумах. Хоча вже було по шостій, Пола все ще його чекала.

— Ти ще тут? — спитав він, заходячи в приймальню. — У тебе що, дому немає?

— Боюся полишати нашу контору: а раптом підвернеться ще один мільйонер? — сказала Пола, широко розплющивши і без того великі блакитні очі. — О, Дейве! Я саме планувала, як чудово ми витратимо гроші, коли їх отримаємо!

— Ключове слово у цьому ланцюжку мрій — «коли», — відповів Феннер і пройшов у свій кабінет. Пола рушила за ним.

— Оскільки ти все ще тут, мала, то зроби мені послугу: перевір нашу картотеку і з’ясуй, що у нас є на Літа «Космоса».

За роки, що Феннер працював у газеті, в нього назбиралося чимало інформації про місцевих великих та дрібних гангстерів. Він накопичив неабияку картотеку, яка частенько ставала йому в пригоді, коли він намагався витягти в котрогось із бандитів потрібну йому інформацію.

За п’ять хвилин Пола ввійшла в його кабінет із купкою газетних вирізок.

— Не знаю, що саме ти шукаєш, Дейве, — сказала вона, — але це все, що у нас є на «Космоса».

— Дякую, серденько, а тепер топай додому, у мене повно роботи. Може, повечеряєш сьогодні зі мною, аби відсвяткувати наше збагачення?

Полине личко радісно засяяло.

— Охоче! І я могла би вдягнути нову сукню! Ходімо у «Шампанську залу»! Ніколи ще там не була, але чула, що це щось надзвичайне.

— Надзвичайними там є лише ціни, — зауважив Феннер. — Можливо, ми зможемо туди сходити, коли отримаємо свої тридцять штук, але не раніше.

— А як щодо «Астору»? Кажуть, якщо маєш гроші, то це — найкращий заклад у місті.

— А не кажуть, скільки саме тих грошей потрібно? — Феннер улесливо пригорнув до себе Полу. — Я скажу тобі, куди ми підемо, — у клуб «Космос». Поєднаємо приємне із корисним.

Пола скривилася так, наче з’їла шматок лимона без цукру.

— У «Космос»? Але це гірше за забігайлівку, а їжа там — справжня отрута!

— Біжи-но, мала, мені справді треба попрацювати. Заїду за тобою о пів на дев’яту, — розвернувши її, він легенько ляснув по сідничках і підштовхнув до дверей.

Феннер всівся за стіл і почав перечитувати газетні вирізки, які принесла йому Пола. За півгодини зробив один телефонний дзвінок, потім зложив вирізки в папку, вимкнув світло у конторі та спустився до машини. Спершу він заскочив до свого двокімнатного помешкання, прийняв душ і переодягнувся у темний костюм. Перевіривши поліцейський револьвер 38-го калібру, Феннер сховав його у кобуру.

Пола вже нетерпляче чекала на нього. Однин із безцінних уроків, який вона засвоїла, стверджував, що жодного чоловіка не слід змушувати чекати. У своїй чорній сукні з червоною гвоздикою на грудях вона виглядала чудово. Сукня так щільно облягала фігуру Поли, що Феннер аж двічі оглянув дівчину.

— Що мене просто-таки добиває, — сказала Пола, всідаючись в авто і демонструючи при цьому красиві ноги у нейлонових панчохах, — це те, що мені щоразу самій доводиться купувати собі квітку для корсажа. Того дня, коли ти вирішиш сам мені її купити, я, певно, зімлію від щастя!

— Раджу тобі сховати свої нюхальні солі подалі, мала! — криво посміхнувшись, сказав Феннер. — Я ніколи до такого не додумаюся — тому й не розраховуй на це, — і він влився у потік машин. — Я таки дещо відкопав на Піта. Ну й почервоніє ж його товста пика, коли я викладу йому це!

— Сподіваюся, ми таки колись повечеряємо, — глянувши на нього, зауважила Пола. — Бо боюся, що поки ви з тим жирним італійцем витріщатиметеся один на одного і точитимете ляси, я помру з голоду.

— Спочатку ми поїмо, мала, — пообіцяв Феннер і поплескав її по коліну.

Вона рішуче відкинула його руку.

— Це коліно призначене для мого майбутнього чоловіка, — суворо сказала вона. — Ти також можеш претендувати на нього, але тільки із заявкою у письмовому вигляді.

Феннер засміявся. Він любив з’являтися на людях із Полою, їм було добре разом.

Коли вони приїхали у клуб, «Космос» був переповнений, але метрдотель — сумнівного вигляду вузькоокий італієць — таки знайшов для них столик.

Феннер роззирнувся і вирішив, що це доволі жалюгідне місце. Він не був тут із півроку і тепер бачив, що все тільки погіршало.

— Мило, наче у морзі, — зауважила Пола, роздивляючись довкола. — Не можу уявити, хто може сюди ходити, хіба що ти надто поганий для того, аби ходити деінде.

Феннер пропустив цю шпильку мимо вух, уважно вивчаючи меню. Він був дуже голодний. Неохайний на вигляд офіціант схилився над ним.

Після тривалого обговорення вони зупинилися на холодному супові з дині[5] та качці з оливками.

— Принаймні зможемо з’їсти хоч оливки, — сказала Пола. — Навіть тутешній кухар нездатний їх зіпсувати!

Феннер розреготався.

— Це ми ще побачимо! Присягаюся, на смак вони будуть тверді, як м’ячики для гольфа!

Однак коли подали їжу, нарікати їм не довелося: вона не була така вже й смачна, але принаймні їстівна.

У перервах між стравами вони танцювали. Пола намагалася вдавати романтичну пару, але Феннер, навмисно стаючи їй на ноги, провалив її задум.

Поки Пола вибирала десерт, Феннер підвівся, відштовхнувши від себе стілець.

— А тепер до справ, мала! — сказав він. — Хочу поговорити з Літом, а ти продовжуй розважатися, я надовго не затримаюся.

Пола всміхнулася йому губами, але в очах її була лють.

— Ну ж бо, Деві, любий, не зважай на мене! Я маю багато чого сказати сама собі. І багато про що подумати, поки тебе немає поруч.

— Якби ми були зараз самі, — сказав Феннер немов ображено, — то я поклав би тебе на коліно і відшмагав як слід!

— Чудова думка! — озвалася Пола, недбало махнувши йому рукою. — Біжи побалакай із тим своїм другом. Гадаю, він охоче плюне тобі в праве око!

Вишкірившись, Феннер попрямував у кабінет Піта. Він навіть не завдав собі клопоту постукати — просто ввійшов, ударом ноги зачинивши за собою двері.

Піт сидів, сліпаючи над колонками цифр у бухгалтерській книзі. Він вражено підвів очі й, побачивши, хто це, — нахмурився.

— Хто дозволив тобі сюди вдиратися? — строго спитав він. — Чого тобі треба?

— Привіт, товстунчику! — сказав Феннер, підходячи до нього і всідаючись на краєчок столу. — Сто років не бачились!

— То чого тобі треба? — перепитав Піт, витріщившись на Феннера.

— Давно ти бачив Гаррі Лівейна?

Піт заціпенів.

— Давно. І якось не прагну з ним зустрітися, навіщо він мені?

— Оце щойно з ним балакав, Піте. А в тебе великі проблеми, — сказав Феннер, сумно хитнувши головою. — Гаррі розповів мені про ту дівчину, з якою ти прокатався минулого літа у Майямі. Вона виявилася неповнолітньою. Піте, ти мене дивуєш! За таку маленьку необачність тобі світять два роки!

Піт мав такий вигляд, наче хтось всадив йому голку під ніготь.

— Це брехня! — вигукнув він, збліднівши. — Не знаю, про що ти говориш!

Феннер співчутливо йому всміхнувся.

— Не будь дурнем, Піте! Гаррі бачив тебе з нею. І не забув, як через тебе отримав три роки за пограбування ювелірного магазину Кліффорда. А ще він зробить усе, аби запроторити тебе за ґрати.

Пітове обличчя спітніло.

— Я вб’ю того негідника! Він нічого не зможе довести!

— Зможе. Він знає, хто та дівчина і вже мав із нею розмову. Вона готова свідчити проти тебе.

— Де вона? — хрипко спитав Піт, відкинувшись у кріслі.

— Я побалакаю з нею і все залагоджу.

— То де вона?

— Я знаю, і де вона, і де Гаррі. І це тобі дечого коштуватиме, Піте, — сказав Феннер, — але не грошима. Я тобі нічого не скажу, якщо нам не вдасться домовитися. Мені потрібна деяка інформація. Тож обміняймося нашими даними, і ти отримаєш те, що тобі потрібно.

Піт витріщився на нього.

— Чого ти хочеш?

— Нічого особливого. Піте, просто дрібку інформації. Ти пам’ятаєш Анну Борг?

Піт здивовано глянув на нього.

— Так, а що з нею не так?

— Вона ж тут працювала?

— Працювала.

— Невже вона ніколи не натякала, де може переховуватися Райлі?

— Вона цього не знає, можу заприсягтися!

— Але ж вона згадувала Райлі?

— Ще б пак! Щодня кляла його на всі заставки!

— А як вона познайомилась із Шульцем?

Піт трохи повагався.

— То це і є наша угода? Ти справді скажеш, де мені знайти ту маленьку хвойду та Гаррі?

— Так.

— Шульц з’явився у нас через кілька днів після викрадення, — пояснив Піт. — Він хотів знайти Анну. Сказав, що з дівчиною хоче поговорити сама Ма Ґріссон. Тоді я сказав йому, що «фебеерівці» давно вже пасуть Анну. Він звелів мені зателефонувати їй і запросити до себе в кабінет. Я не був присутній при їхній зустрічі, але за кілька днів після того Анна полишила роботу в мене. Сказала, що їй запропонували кращу. Коли Ґріссони стали заправляти «Парадизом», вона почала там працювати. Вони з Едді зараз живуть разом.

— А чому Ма Ґріссон зацікавилась дівчиною? — запитав Феннер.

Піт знизав плечима.

— Не маю уявлення.

Феннер звівся на ноги. Перехилившись через стіл, нашкрябав у блокноті дві адреси.

— Ось, тримай! — сказав він. — На твоєму місці я негайно б зв’язався із тими двома. Гаррі аж пищить, так хоче запроторити тебе за ґрати. Гадаю, припнути йому язика коштуватиме тобі чимало.

Коли Феннер виходив, Піт саме тягнувся до телефону.

Пола жваво розмовляла зі струнким, високим альфонсом, який нахилився до неї і зацікавлено заглядав у глибоке декольте її сукні.

Феннер грубо відштовхнув його.

— Гаразд, хлопче! Розправ вітрила і пливи собі далі!

Той швидко глянув на широкі плечі Феннера та його вольове підборіддя і вмить утік.

— Не дай цьому приматові тебе залякати! — гукнула Пола. — Викинь його звідси! Один хороший удар у щелепу вирубить його.

Але залицяльник був уже далеко — на середині зали.

— Привіт, мала! Здивований твоєю компанією, — озвався, всміхаючись, Феннер.

Пола відкинулась на стільці й усміхнулась йому у відповідь.

— І що твій друг-італієць — не плюнув тобі в праве око?

— Ні, але це не означає, що він цього не хотів. Ходімо ж, крихітко! Я хочу спатоньки.

Вона зацікавилася:

— Сам?

— Авжеж, сам! — озвався Феннер, виводячи її з ресторану. — Завтра мені знадобиться уся моя сила — хочу навідати Анну Борг, а, як я чув, це твердий горішок!

Пола всілася в машину й розправила сукню.

— Хіба ж вона не стриптизерка?

— Стриптизерка, — підтвердив Феннер із кривою посмішкою. — Та не дивись ти так строго. Лише тому, що вона танцює з віялами, я не зобов’язаний перетворюватися на одного з них.

З

Шеф поліції Бреннан мав рацію, коли сказав, що банда Ґріссонів захапала клуб, але помилявся, стверджуючи, що клуб викупили у його колишнього власника, Тоні Рокко.

Рокко просто безжально викинули звідти.

Ма Ґріссон завітала у «Парадиз» разом з Едді та Флінном і пояснила Рокко, чому для нього буде краще передати клуб Ма і прийняти її люб’язну пропозицію отримувати один відсоток від прибутків.

Свого часу Рокко був успішним жокеєм. Він був невеличким чоловічком, тож присутність огрядної, страшної Ма неабияк його налякала. Хоча Рокко й не загрібав грошей лопатою у своєму клубі, купленому за виграш на перегонах, проте дуже ним пишався. Віддати клуб означало віддати найдорожче; втім, Рокко був достатньо тямущий, аби зрозуміти, що у разі відмови довго не проживе, а він ще не був готовий розпрощатися з життям.

Ма не розуміла, навіщо їй витрачати гроші на те, що можна отримати задарма. І хоча тепер в її розпорядженні було півмільйона, певні перебудови, які вона намітила, нове умеблювання, кухонне обладнання, дзеркала та сучасне освітлення вимагали чимало грошей. Вона сказала Рокко, що один відсоток від прибутків клубу — це чесно й дуже великодушно, відмахнувшись від його невиразних заперечень, що п’ять відсотків були би прийнятнішими.

— Помізкуй-но як слід, друже, — сказала вона із вовчим вищиром. — Один відсоток будь-чого краще, ніж нічого! На твій клуб поклало око чимало дужих хлопців. Ти й незчуєшся, як вони змусять тебе стати під їхній захист. І ти платитимеш данину, аж поки не залишишся без копійки. Якщо ж не платитимеш, то одного дня вони просто підкинуть тобі бомбу. А якщо ми візьмемо клуб у свої руки, то невдовзі вони відчепляться, бо знають, як це небезпечно — погрожувати нам.

Рокко чудово знав, що насправді ніяких «крутих хлопців» не існує, але був впевнений, що якщо не віддасть клубу, то одного дня хтось із банди Ґріссон таки підкине йому бомбу.

Тож він підписав документ про передачу прав на клуб із позірною покірливістю. Угода про партнерство, складена юристом Ма, була заплутаним документом, у якому було багато чого і заразом нічого конкретного. Рокко навіть не мав права перевіряти бухгалтерії. Усе, що йому дозволялось, робилося з милості. Він був достатньо розважливий, аби зрозуміти, що його нові прибутки не варті того, щоб навіть за ними приходити.

Ма була вельми задоволена цієї оборудкою, але не стала би так тішитись, якби знала, що Рокко пообіцяв собі помститися банді Ґріссонів. Рано чи пізно, казав він собі, така нагода підвернеться, а коли вже це станеться, то стара карга гірко пошкодує, що так із ним вчинила.

Саме тому, що Рокко був такий мініатюрний та позірно лагідний, ніхто — і Ма менше за всіх — не усвідомлював, яким небезпечним ворогом він може стати. За тонкими смаглявими рисами італійця ховався хитрий розум і мстивий характер.

Рокко влаштувався на роботу збирачем данини у дрібних бандитів. Робота йому не подобалася, однак він мусив заробляти собі чимось на життя тепер, коли втратив свій клуб. Проходячи кілометри пішки, входячи в обшарпані помешкання, раз по раз піднімаючись сходами, від чого ноги його аж гули, він розмірковував про банду Ґріссонів. Рано чи пізно, обіцяв він собі, він таки притисне їх, а коли вже притисне, то не випустить.

Ма Ґріссон вибрала собі клуб «Парадиз» не лише тому, що змогла отримати його за безцінь, а й через його зручне розташування.

Двоповерхова будівля клубу розміщувалася на маленькому дворику неподалік від однієї з головних вулиць. Вона була затисну та між складом та невеличким годинниковим заводом, зачиненими з шостої вечора до восьмої ранку.

Розташування клубу було таке зручне, що в разі поліцейської облави швейцар матиме море часу, аби сповістити про це керівництво.

Окрім того, будівлю неможливо було оточити.

Перше, що зробила Ма, це поміняла двері: вона замовила сталеві двері завтовшки у три дюйми[6] з вічком із куленепробивного скла. На всіх вікнах повісили металеві жалюзі, які автоматично опускалися за допомогою натисканням кнопки на столі Ма.

За дивовижно короткий проміжок часу Ма перетворила клуб на неприступну фортецю. Вона спроектувала потаємні сходи, що вели з верхнього поверху клубу на сусідній склад. І хоча власник складу навіть не здогадувався про це, тепер можна було увійти в клуб та полишити його саме у такий спосіб.

Оформлення клубу доручили дуже дорогому, але тямущому декораторові.

Хол тепер був пофарбований у білі тони з позолотою, а дзеркала — обрамлені рожевими рамами. Справа розташовувався ресторан із танцмайданчиком, що мав вигляд печери зі сталактитами, котрі звисали зі стелі; ніші углибині зали були призначені для почесних гостей, які прагли усамітнення. Зала освітлювалася зеленими неоновими лампами, які створювали атмосферу водночас інтимну та хвилюючу.

У дальньому кінці ресторану, за закритими сталевими тридюймовими дверима, був гральний зал із рулеткою та столиками для гри у бакара[7]. Відразу за гральним залом розташовувався кабінет Ма та ще одна кімната, де члени банди могли приймати особистих друзів.

Наверху було шість спалень, призначених для грошовитих гостей, які хотіли відпочити з дівчатками, не полишаючи клубу. У дальньому кінці коридору була кімната, що вела в номер-люкс міс Блендіш.

Уже за два місяці після того, як Ма шантажем відібрала бізнес у Рокко, клуб відкрився знову й відразу ж став неймовірно популярним.

Про ресторан-печеру заговорило все місто. Стало модним бути записаним у члени клубу, і Ма продемонструвала свою неабияку кмітливість в управлінні закладом. Вона повідомила через пресу, що кількість членів клубу обмежена — до 300 людей. Плата за членство була 300 доларів. Заявки посипалися миттєво. Якби Ма захотіла, то вже за перший тиждень роботи клубу змогла б отримати не менше п’яти тисяч членів. Аби не спокушатися та опираючись тискові інших членів банди, котрі кричали, що треба брати всіх охочих, Ма обрала триста імен з-поміж усієї маси заявників, ретельно вибираючи лише найвпливовіших та найбагатших людей Канзас-Сіті.

— Так ми набудемо шику, — пояснила вона. — Я знаю, що роблю. Не хочу, аби тут товклася різна шваль, створюючи нам проблеми. Цей заклад стане найкращим у місті — от побачите!

І Флінна, і Воппі налякала велич клубу. Воппі навіть боявся заходити на кухню, де царювали три шеф-кухарі, яких підкупом переманили з найкращих готелів міста. Його мрія стати головним поваром випарувалася при вигляді цих трьох експертів у високих кухарських ковпаках, що чаклували на найсучаснішому обладнанні. Док Вільямс був від клубу у захваті. Він отримував неабияке задоволення, одягаючи смокінг й удаючи з себе гостинного хазяїна за стійкою бару, де вечір за вечором упивався до щасливого забуття.

Едді клуб також подобався. Він завідував гральним залом, поки Флінн наглядав за рестораном. Ма рідко з’являлася на людях. Вона залишалася в своєму кабінеті, займаючись постачанням продуктів, бухгалтерією та розподілом грошей.

Єдиним, хто виявився не при ділі, був Слім. Він і далі никав усюди, брудний та неохайний, у тому самому заяложеному чорному костюмі, який носив уже багато років. Він не брав участі в діяльності клубу, проводячи більшість часу в товаристві міс Блендіш.

Саме Слім наполіг на тому, щоб у міс Блендіш була не лише спальня, але й вітальня. І Ма йому це дозволила. Те, що в їхньому будинку перебуває ця дівчина, непокоїло Ма. Вона добре усвідомлювала всі можливі ризики. Дівчина була єдиним живим свідком того, що це банда Ма Ґріссон вчинила викрадення. Якщо дівчину знайдуть, то всі мрії, усі плани Ма та все їхнє майбутнє розвіються, як дим. Вона дуже сподівалася, що колись-таки міс Блендіш набридне Слімові. І коли це станеться, Ма нарешті її позбудеться.

Коли Феннер із Полою вже збиралися додому, клуб «Парадиз» лише розпочинав роботу.

Мейсі, гардеробниця, безустанку приймала накидки, капелюхи та пальта від відвідувачів, що прибували безперервним потоком.

Мейсі, котру Ма прийняла на роботу через її чудову фігуру, була гарненькою дівчиною — майже підлітком — із невиразними рисами обличчя та волоссям кольору воронового крила. Їй була притаманна поблажливість до допитливих чоловічих рук, а ще вона мала метке око до того, де можна підзаробити. Уніформа Мейсі складалася з яскраво-червоного піджачка, що щільно облягав її форми, та білих атласних шортів. Довгі гарні ноги обтягувало чорне трико, а на голові красувався плаский білий капелюшок, грайливо зсунутий на одне око.

Мейсі мала виконувати водночас дві роботи: наглядати за гардеробом і стежити за тим, аби ніхто чужий не піднімався нагору.

Кілька хвилин вона працювала напружено й швидко, але потім була перерва, коли гості не прибували, тож упродовж кількох хвилин хол пустував.

Мейсі помітила Сліма, який йшов, тримаючи в руках коричневий пакунок. Від Сліма у дівчини мурашки йшли по шкірі. Вона швидко повернулась до нього спиною, вдаючи, ніби поправляє ряд пальт та накидок, — аби лише уникнути Слімового погляду.

Слім піднявся сходами нагору і пішов коридором до номера міс Блендіш. Постояв за дверми, озирнувся, витяг із кишені ключ, відімкнув двері і ввійшов у велику, простору вітальню.

Щоразу, коли Слім заходив у цю кімнату, вона подобалась йому все більше і більше. Він ще ніколи не бачив такої гарної вітальні. Зроблена у сіро-блакитних тонах, обставлена зручними кріслами із сірої шкіри, з блакитним килимом на підлозі та великим телевізором, для Сліма це була найгарніша кімната у світі. Правда, тут бракувало вікон, але навіть Слім усвідомлював, як це небезпечно — тримати дівчину у кімнаті з вікнами.

Слім зайшов у спальню і зупинився на порозі. Ця кімната подобалась йому не менше за попередню. Вона була оздоблена у кремово-рожевих тонах. Велике двоспальне ліжко займало усю кімнату. Різьблене узголів’я було виконане з рожевого дерева. У ногах стояв великий телевізор. Слім обожнював телебачення. Він ніколи не втомлювався спостерігати за рухомими картинками двадцятидюймового екрана. Міс Блендіш сиділа перед туалетним столиком. Вона була в рожевому пеньюарі, який розчахнувся, оголивши її довгі гарні ноги у рожевих шльопанцях. Дівчина байдуже полірувала нігті, ніяк не реагуючи на прихід Сліма.

— Привіт! — сказав Слім. — А в мене для тебе подарунок! — він підійшов ближче. — Ти щаслива, бо мені ніхто ніколи не дарував подарунків.

Міс Блендіш відклала пилочку і склала руки на колінах. Обличчя її мало апатичний, одурманений вираз, який тепер постійно дратував Сліма.

— Він коштував мені чимало грошей, — провадив далі Слім, приглядаючись, чи вона його чує. — Але гроші нічого для мене не значать тепер, коли я можу купити тобі будь-що. Поглянь-но — як гадаєш, що це?

Він підштовхнув згорток до неї, але міс Блендіш його наче й не помітила. Щось бурмочучи, Слім поклав холодну, вогку руку на її плече і боляче вщипнув. Вона не повернулася, лише скривилась і заплющила очі.

— Прокинься ж! — розлючено мовив Слім. — Що з тобою? Ну ж бо, розірви пакунок!

Дівчина зробила кволу спробу розв’язати стрічку. Побачивши, що їй це не вдається, Слім вихопив згорток з її рук.

— Я сам це зроблю — люблю відкривати подарунки! — і він почав розв’язувати вузол на згорткові. — Ти бачила сьогодні Ма?

— Ні, — мляво озвалася міс Блендіш. — Я її не бачила.

— Ти їй не подобаєшся. Вона хоче тебе спекатися. Якби не я, ти давно би вже лежала на дні річки. Сама не розумієш, як тобі добре. У дитинстві я якось бачив, як із річки витягли жінку. Тіло її було роздуте. Один із копів навіть блював, а я — ні. Я хотів як слід роздивитися жінку, але мене відтягли від неї. Волосся в неї було таке ж, як у тебе.

Раптом йому увірвався терпець розв’язувати стрічку, і він просто розірвав пакувальний папір.

— Це картина. Вона гарна. Коли я її побачив, то відразу подумав про тебе.

Усміхаючись, він вивчав маленьку картину, виконану маслом. То була якась мазанина, але намальована яскравими й насиченими кольорами.

— Тобі подобається? — спитав він, жбурнувши картину до міс Блендіш. Та глянула на неї невидющими очима і відвернулася.

Запала тиша, і Слім довго дивився на дівчину. Бували моменти, коли Слім пристрасно бажав, аби дівчина не була такою покірною та безживною. Тепер, після трьох місяців, упродовж яких він виробляв із дівчиною все, що лише здатний був вимислити його збочений розум, її в’яла пасивність почала набридати Слімові. Він волів би відчувати якийсь спротив. Хотів, аби дівчина пручалася — тоді він міг би дати волю своїм садистським нахилам.

— То тобі це не подобається? — вимогливо спитав він, не зводячи з неї очей. — Це коштувало мені купу грошей. Скажи хоч щось, чуєш? Не сиди тут, наче тупий манекен! Кажи хоч щось!

Міс Блендіш, знизавши плечима, встала і пішла до ліжка, а тоді лягла, закривши обличчя руками.

Слім ще раз поглянув на картину — тепер вона стала йому осоружною.

— Це коштувало мені сотню баксів, — злобно сказав він. — Ти думаєш, мені шкода тих грошей? Лише скажи: «Вона мені не подобається», — і я зможу купити тобі щось інше.

Зненацька Слім почав шматувати полотно своїм ножиком, сиплячи прокльонами.

— Тепер її в тебе не буде! — вигукнув він, жбурляючи понівечену картину в куток кімнати. — Щось я до тебе занадто добрий. Треба, щоб ти страждала. Люди, які ніколи не страждали, нічого й не цінують!

Він підвівся і попрямував до ліжка.

— Ти чуєш мене? Ти мусиш страждати!

Міс Блендіш лежала нерухомо із заплющеними очима. Вона була схожа на мертву.

Слім схилився над дівчиною, приставивши до її горла ножа.

— Я міг би тебе вбити! — гаркнув він. — Ти чуєш мене? Я міг би тебе вбити!

Вона розплющила очі й поглянула на нього. Крапелька крові виступила на її білому горлі — там, де його торкнулось лезо. Від її незрячих розширених зіниць йому раптом стало гидко, і Слім відсахнувся. Вона не належала йому — як би він себе не тішив. Вона ніщо — просто безживне тіло. Його думки повернулися до Ма і Дока. Це вони винні в усьому. Він повертів у руках ножик. Так, це вони зіпсували йому все задоволення. Вони перетворили його прекрасну мрію у це мляве жахіття.

Щось бурмочучи, Слім вийшов у вітальню, увімкнув телевізор і за кілька секунд уже споглядав пристрасні обійми жінки та чоловіка.

Тим часом серед відвідувачів, які суцільним потоком прибували у хол, з’явився присадкуватий чоловік у смокінгу, який був йому не до міри.

Едді, що розвалився у кріслі поруч із гардеробною, підозріло його оглянув, подумавши, що той схожий на копа. Тож невдовзі після того, як незнайомець пройшов у ресторан, Едді підійшов до швейцара — здорованя-викидайла на прізвище Мак-Ґован.

— Що то за птах? — поцікавився Едді. — Він скидається на копа.

— Він бував у нас раніше, — пояснив Мак-Ґован. — Його сюди привів містер Вільямс. Містер Вільямс казав, аби я пропускав його щоразу, коли той прийде сам.

Гаррі Вільямс був одним із найбагатших їхніх завсідників, однак Едді вирішив за краще переговорити із Ма.

Він знайшов її, як і зазвичай, у кабінеті за купою паперів.

— Що таке? — незадоволено спитала вона. — Я зайнята!

— Щойно зайшов чолов’яга, дуже схожий на копа, — зронив Едді. — Він записаний у нас як Джей Дойл. Мак каже, що він і раніше у нас бував як гість Гаррі Вільямса.

— Чому ти кажеш це мені — скажи хлопцям! — нетерпляче урвала його Ма. — Не будьте такими збіса безпорадними. Ти ж знаєш, що робити. Пильнуй, аби він не ліз у гральну залу чи нагору.

Едді поквапно вийшов. Він прибув у ресторан, саме коли розпочався перший номер вистави. Едді побачив Дойла, що сидів на самоті за дальнім столиком. Флінна він не зустрів, тож вирішив сам прослідкувати за новим гостем.

— Ну ж бо, хлопці, — сказав керівник джаз-оркестру, — настав той момент, на який ви усі так чекали. І знову Анна Борг зі своїм славетним — чи, я би сказав, безславним — танцем, сповненим пристрасті! Ваші оплески для міс Борг!

Коли пролунали оплески, барабанник змахнув паличками, і світло вимкнулося, лише сліпучий промінь прожектора освітлював центр сцени. Із темряви випливла Анна Борг.

Едді криво посміхнувся. Він таки добре вчинив, що вибрав собі в подруги Анну. Хоча свого часу він і мав з нею чимало клопотів, муштруючи її та допомагаючи в усьому, але тепер це почало виплачуватися.

Навіть Ма визнавала, що Анна — справжня знахідка для клубу.

Анна виринула на світло. На ній була золотава парчева сукня із застібкою-блискавкою спереду. Оркестр почав награвати популярну пісеньку «Не можу його не кохати». Голос Анни був низький і звучний. Вона співала, повільно розстібаючи застібку. Раптом вона переступила через сукню, що зісковзнула з неї, і відкинула її хлопчикові-пажу, що спеціально чекав на цей момент, дивлячись на Анну масним поглядом та підморгуючи у темряві.

Залишившись тепер лише у спідній білизні, Анна продовжувала наспівувати. Але відвідувачам вже було байдуже до її співу: вони вп’ялися у вигини її тіла.

Наприкінці першого куплету вона зняла із себе бюстгальтер, наприкінці другого — трусики. Тепер, лише в поясі для панчіх, вона почала кружляти між столиками, а світло невідривно слідувало за нею.

Вона таки гаряча штучка, подумав Едді, дивлячись, як Анна, завершивши номер, вклоняється і дарує всім повітряні поцілунки. Відвідувачі були від неї у захваті. Анна знову влізла у свою сукню, й нарешті спалахнуло світло.

Едді поглянув туди, де нещодавно сидів Дойл, і заціпенів: там нікого не було.

4

Феннер саме пив ранкову каву, коли подзвонили у двері. Дивуючись, хто б то міг бути так рано, він пішов відчиняти.

Невисокий міцний чолов’яга приязно всміхнувся йому.

— Я — Джей Дойл, — відрекомендувався гість. — Міська поліція. Не зарано?

— Заходьте. Я якраз п’ю каву, — озвався Феннер.

— Капітан мені звелів зайти до вас, — пояснив мету свого візиту Дойл, кидаючи капелюх на крісло і сідаючи. — Він сказав, що тепер ви займатиметесь справою Блендіш.

Феннер налив каву в іще одну чашку.

— Та ніби так. Цукру?

— Ні, дякую, — Дойл запалив сигарету. — Останні два місяці я пасу ту дівицю Борг: а раптом Бейлі схоче її навідати? Але капітан вважає, що я просто марную час. Тож відсьогодні ми припиняємо спостереження. Я приніс копії своїх щоденних звітів. Не думаю, що ви знайдете у них щось цікаве, але хтозна...

Він витяг із кишені пухкий конверт і передав його Феннерові.

— Я саме мав намір зустрітися з дівчиною сьогодні вранці, — сказав Феннер. — Вона — єдина ниточка, що веде до Райлі. Не можу повірити, що він отак її кинув. Щось мені підказує, що він таки сказав їй пару слів перед тим, як щезнути.

— Ви лише згайнуєте час, — зауважив Дойл. — Ми допитували її впродовж багатьох годин. Райлі справді покинув її. І те, що вона тепер із Едді Шульцем, лише підтверджує цей факт: якби у Борг був хоч найменший шанс допомогти Райлі розтринькувати гроші Блендіша, то вона б і не глянула на Шульца.

— І все ж я маю намір поговорити з нею. Мені просто ні за що зачепитися.

— Будьте обережним, — порадив Дойл. — Переконайтеся спершу, що Шульца нема вдома. Той хлопець справді небезпечний.

— Дякую за попередження.

— Минулого вечора я був у клубі «Парадиз», — провадив далі Дойл, — хотів наостанок подивитися її номер. Це справді щось! Не думаю, що вона довго залишатиметься із Шульцем. У неї достатньо таланту, аби підкорити навіть Бродвей.

— Мене дивує, як така банда, як Ґріссони, змогла відкрити настільки розкішний клуб. Шульбергові мав би зненацька «обломитися» чималий куш.

— Так, я знав цей клуб ще тоді, коли ним заправляв Рокко. Бачили б ви «Парадиз» зараз! А чого вартує вигляд тих бандитів! Всі у смокінгах, окрім Сліма, — той не змінився.

Феннер скривився.

— Гіршого типа, ніж він, годі й знайти.

— Так, — похмуро всміхнувся Дойл. — Вчора він мало не до смерті налякав мене. Поки та дівиця Борг танцювала, я вирішив, що це найкращий час роззирнутись довкола. Така можливість саме підвернулася, коли вимкнули світло. Я давно хотів глянути, що там, нагорі. Вхід нагору стерегла дівчина-гардеробниця, але мені пощастило: саме увійшло кілька хлопців, які почали здавати їй свої капелюхи. Один із них перекинув чашу для чайових. Гроші висипалися за стійку, і всі кинулися їх збирати. Тим часом я й прослизнув нагору. Наверху є сім кімнат. Шість із них — спальні. Двері ж сьомої кімнати замкнені не лише на замок, але й на залізний засув. Це мене здивувало. Для чого ще й засув? Чутно було, як працює телевізор, але двері були зачинені зсередини. Я не мав часу роздивитися все як слід, бо номер Борг саме закінчився. Встиг лише добігти до сходів, коли почув за собою дивний звук. Озирнувся. Зачинені двері розчахнулися, й у прорізі став Слім Ґріссон. У руках він тримав ножик. Від такого видовища в мене аж тиск підскочив. Далі я не став чекати. Вмить злетів вниз, перестрибуючи через три сходинки. Гардеробниця глянула на мене так, наче узріла привида. Я продовжував мчати вперед. Коли дістався виходу, почув звук пострілу. Мене переслідував Шульц. Вибивайло хотів схопити мене, але я добряче вперіщив йому, відчинив двері і чимдуж помчав геть. Шульц біг за мною аж до головної вулиці, але потім повернув назад.

— Хотів би я бачити, як ви бігли! — вишкірившись, сказав Феннер. — Скидається на те, що Ма Ґріссон влаштувала там бордель. Ви розповіли про це Бреннанові?

— Так, але навряд чи він зможе щось зробити. Майже всі члени клубу — впливові в місті люди. У нас ніколи не буде ордера на обшук такого закладу. Окрім того, клуб радше скидається на фортецю. Сталеві вхідні двері, на вікнах — металеві жалюзі.

— Як ви думаєте, що там, у зачиненій кімнаті?

— І гадки не маю.

— То де я можу знайти Анну Борг?

— Вони із Шульцем знімають помешкання на Малверн-корт, — озвався Дойл. — Верхній поверх. Але будьте обережні — не заходьте, якщо Шульц удома.

Коли Дойл пішов, Феннер витратив добру годину на те, щоб ознайомитися з його рапортами. Він справді небагато з них дізнався, окрім того, що Шульц завжди виходив з дому об одинадцятій та прямував у клуб. Анна ж йшла туди значно пізніше.

Феннер зателефонував Полі в контору.

— Буду після першої, — повідомив він. — Маю намір побалакати з тією дівицею Борг. Ніхто не дзвонив?

— Телефонував Блендіш. Питав, чи нема новин.

— Я передзвоню йому звідси. Щось іще?

— Якась стара товстуля хоче, щоби ти розшукав її пса, — сказала Пола, хихикнувши. — Я відповіла, що у тебе алергія на собак. Це ж правда, чи не так?

— Нехай буде так. А гроші в неї є?

— Звісно, що ні! — помовчавши, Пола продовжила: — Було б добре, якби в тебе була алергія на стриптизерок!

— Можливо, вона в мене ще й з’явиться — після того, як поговорю з цією! — сказав Феннер і повісив слухавку.

Тоді зателефонував Блендішеві.

— Я все ще переконаний, що Анна Борг зможе нам щось повідати, — сказав він, коли на лінії почувся голос Блендіша. — Усе залежить від того, як до неї підійти. Поліція з нею вже попрацювала, але не змогла нічого витягти. Я спробую її підкупити. Ви казали не зважати на гроші. Це так?

— Звісно, — підтвердив Блендіш. — То що ви замислили?

— Пообіцяю, що коли вона надасть будь-яку інформацію, що виведе нас на Райлі, ви допоможете їй потрапити на Бродвей. Це може її зацікавити.

— Що ж, спробуйте, — сказав Блендіш.

— Я вам передзвоню, — сказав Феннер і повісив слухавку.

5

Еідді Шульц різко прокинувся з важкого сну. Сонце пробивалося крізь жалюзі, і від його сліпучого світла Едді примружився, вилаявся і глянув на будильник. Було близько десятої.

Анна спала поруч. Вона тихо похропувала, й Едді гнівно зиркнув на неї.

Він виліз із ліжка і почав шукати сигарети. Голова його тріщала, і він був злий, як чорт. Запаливши сигарету, Едді поплівся у вітальню, де щедро налив собі віскі і залпом випив.

Віскі обпекло йому шлунок. Він застогнав, але коли спиртне досягло його вкрай виснаженої нервової системи, йому стало краще. Сонний мозок врешті запрацював.

Едді згадав учорашнього копа. Ма ледь не сказилася, коли Слім сказав, що коп шастав нагорі. Едді скривився. Звісно, Ма таки мала рацію: він втратив пильність, але ж копові нічого не вдалося винюхати. Саме Слім і зчинив галас. У якийсь момент Едді був навіть впевнений, що Слім всадить у нього свій чортів ніж. Від самих спогадів про це на чолі в Едді проступив холодний піт.

Так чи інакше, Ма сама в усьому винна. Безглуздо було дозволити її синочкові-ідіоту залишити собі доньку Блендіша. Тому вона й має взяти на себе відповідальність за все, що може статися.

Він повернувся у спальню.

Анна вже покинулась. Вона скинула з себе простирадло і тепер лежала горілиць, дивлячись на стелю. На ній була лише прозора нейлонова піжама.

— Ти не на сцені! — рявкнув Едді, йдучи у ванну. — Прикрийся — це непристойно!

За десять хвилин, прийнявши душ та поголившись, він зайшов у спальню. Анна лежала в тій самій позі, й далі втупившись у стелю.

— Замість того, аби вдавати із себе ображену, краще б приготувала каву!

— Зроби це сам, ти ж не безрукий? — Анна різко сіла на ліжку. — Едді, я втомилася від такого життя! З мене досить.

— Не починай знову, — озвався Едді. — Ще два місяці тому ти за копійки махала своїми старими, поїденими міллю віялами. Я влаштував тебе у найкращий клуб міста. Ти отримуєш сто п’ятдесят доларів на тиждень — і ще незадоволена. Чого ж ти хочеш? Більше грошей?

— Я хочу виступати на великій сцені, — заявила Анна. Вона вже вилізла з ліжка і прямувала у ванну кімнату.

Знизавши плечима, Едді подався на кухню готувати каву, а тоді приніс її у вітальню. Увійшла Анна, вже у халатику і причесана. Вона помітила пляшку з віскі, яку Едді забув сховати у бар.

— Невже ти не можеш хоч десять хвилин не пити? — невдоволено спитала вона. — Ти стаєш справжнім алкоголіком!

— Стули пельку! — спересердя гаркнув той.

Вони пили каву у суцільній тиші.

— Якби я знайшла когось, хто погодився б мене фінансувати, — раптом сказала Анна, — то забралася би з цього міста!

— Якби я знайшов спонсора, то також б звідси поїхав, — саркастично озвався Едді. — Чи перестанеш ти колись тараторити про той свій талант? Прокинься ж нарешті! Ти просто дешева стриптизерка! Бозна що вже собі намріяла з отим своїм роздяганням!

Анна різко відштовхнула від себе чашку.

— Усі ви, чоловіки, однакові, — втомлено сказала вона. — Френкі був такий самий. Усе, що його цікавило, — це моє тіло та зовнішність. І нікого не цікавить, що я думаю.

Едді аж застогнав.

— Якщо цукерка добра на смак, то яка різниця, з чого вона зроблена?

— Але якщо б, скажімо, я була потворна? Чи тоді ти хоч глянув би на мене? Звісно ж, ні! Але я б була точнісінько та сама!

— О, заради бога! Чи не можемо ми облишити ці розмови? У мене голова розколюється. Але ж і справді — ти не потворна. То й що?

— Я боюся, що постарію. А до того хочу виступати на великій сцені. Хочу стати хоч кимось! Справжньою зіркою — а не дешевою стриптизеркою в дешевому клубі!

— Та замовкни ж ти нарешті, гаразд? — благально озвався Едді. — Мене аж туга бере від таких розмов. Тобі і так непогано ведеться! Невже ти не можеш цим вдовольнитися?

— А що відбувається в клубі нагорі? — змінила тему Анна.

Едді заціпенів, гостро поглянувши на неї.

— Нічого. Що ти маєш на увазі?

— Там таки щось відбувається, я ж не сліпа. Гадаю, що Слім завів собі дівчину. Хто вона, Едді?

— Ти геть здуріла! — роздратовано озвався Едді. — Слім не цікавиться дівчатами!

— Я бачила, як Док та Ма ходять туди. То що там коїться?

— Нічого! — різко урвав її Едді. — Краще замовкни!

— Певно, у мене не все гаразд із головою, якщо я погодилася жити з тобою, — розлючено сказала Анна. — Усе, що я чую від тебе, — це постійне «Замовкни!».

— Якщо ти і далі верзтимеш такі ж дурниці, то лише це й чутимеш.

Едді пішов у спальню — йому час було збиратися в клуб. За ним увійшла Анна.

— Як довго ти ще маєш намір плутатися з цією бандою Ґріссонів? — вимогливо спитала вона. — Як довго лизатимеш черевики тієї старої відьми?

— Не починай усе знову, — скрикнув Едді, натягуючи піджак. — Із мене вже досить на сьогодні! Ситий тобою по горло!

Анна презирливо хмикнула.

— Нікчема! І що я в тобі знайшла? Біжи ж бо, плазуй перед тою Ма!

— Не кажи того, про що тебе не питають! — заревів Едді. — Досить уже мені твого гострого язичка! Зараз я тобі покажу, хто тут хазяїн!

Він раптом підскочив до неї та з розгону повалив на ліжко. Міцно притиснувши однією рукою, задер халат і почав боляче шмагати іншою.

Копаючись та пручаючись, Анна пронизливо кричала, неначе гудок паротяга. Едді хльостав її доти, доки рука не втомилася і не почала пекти, а сусіди не заходилися гамселити у стіни.

Полишивши її на ліжку, де вона звивалася і несамовито волала, Едді вийшов з квартири, грюкнувши дверима.

Феннер, котрий сидів у своїй машині навпроти під’їзду, помітив, як Едді вийшов із перекошеним від гніву обличчям. Він пильнував, поки Едді всідався у «б’юік» і заводив двигун.

Вийшовши з авто, Феннер зайшов у будинок і ліфтом піднявся на останній поверх.

Ще до того, як натиснути на дзвінок, Феннер пересвідчився, що зі зброєю все гаразд, і аж тоді подзвонив.

За хвилину подзвонив знову. Дверей не відчиняли. Феннер нахмурився, адже був упевнений, що дівчина вдома. Чому ж вона не відчиняє? Він тримав, не відриваючи, великий палець на дзвінку доти, доки двері врешті не відчинилися. У дверях постала Анна — обличчя перекошене від болю та люті, волосся розтріпане.

— Чого дзеленькаєте, мов на пожежу? — вигукнула вона. — Ідіть під три чорти!

Анна спробувала зачинити двері, однак Феннер встиг підставити ногу.

— Міс Борг?

— Я нікого не приймаю! Валіть звідси!

— Я від «Сп’юека, Андерсона і Харта», — збрехав Феннер. — Мене ви, напевно, таки захочете бачити!

Прізвища відомих бродвейських театральних агентів змусили Анну замовкнути. Вона витріщилася на Феннера.

— Ви жартуєте? — з підозрою спитала вона.

— Навіщо це мені? — немовби образившись, перепитав Феннер. — Сп’юек бачив ваш номер минулого вечора. Розповів про вас Андерсону — і якби Харт саме не посварився із Андерсоном, то він би і з ним поговорив. У мене є для вас пропозиція, міс Борг.

— Якщо це розіграш... — почала було Анна, але затнулася. «А що, коли це правда?» — подумала вона. «Сп’юек, Андерсон і Харт» зацікавилися нею!

— Ну що ж, гаразд, якщо ви не хочете цього обговорювати... — сказав Феннер, роблячи крок назад. — Але дозвольте сказати вам, крихітко, що вісім сотень стриптизерок цього міста все би віддали за таку пропозицію!

Анна більше не вагалася і навстіж відчинила двері.

— Добре, заходьте!

Вона провела його у вітальню. Анна би вбила Едді за те, що він із нею зробив. Вона вже прикинула, яку шкоду він їй заподіяв. А що, як «Сп’юек, Андерсон і Харт» відразу ж запросять її на прослуховування? І цей хлопець просто зараз найме таксі та змусить її показати номер? Як вона тоді виглядатиме з усіма своїми синцями?

— Чи хотіли б ви працювати в Нью-Йорку, міс Борг? — спитав Феннер, вибираючи найзручніше крісло і всідаючись у нього. — Чи вас тут щось тримає?

Анна широко розплющила очі.

— У Нью-Йорку? О боже! Та я мрію про це! Тримає? Нічого мене тут не тримає!

— Чи зв’язані ви контрактом із клубом «Парадиз»?

— Лише потижневим.

— Чудово. Присядьте ж, міс Борг, і заспокойтеся. Маю оповісти вам казку про сучасну Попелюшку.

Анна замислено всілася, але відразу ж підскочила із криком болю.

— Сіли на щось гостре? — зацікавлено спитав Феннер.

— Стояти краще для фігури, — озвалася Анна, намагаючись усміхнутися. — У моїй професії мушу дбати про фігуру.

— Розслабтесь, крихітко! Я із задоволенням дбатиму про вашу фігуру сам!

— Послухайте, містере... — почала було Анна. — Якщо це розіграш...

— Це не розіграш, міс Борг, — спокійно відповів Феннер. — У нас є один клієнт, в якого грошей більше, ніж клепок у голові. Він хоче фінансувати мюзикл на Бродвеї: ви ж розумієте, що це божевільний, але хто ж його зупинить. Він платить — він же й замовляє музику; тож тепер йому потрібна зірка. Він наполягає на тому, щоби віднайти місцевий талант. Він заробив свої гроші у Канзас-Сіті та є дуже сентиментальним: хоче дати шанс стати зіркою дівчині саме з нашого міста. Поки що ви — найкраща з них. Чи хочете ви скористатись цим шансом?

Очі Анни знову округлилися.

— Чи хочу я? Ви справді гадаєте, що я можу стати зіркою Бродвею?

— Останнє слово за вами. Сп’юеку залишиться тільки зателефонувати нашому клієнтові, розповісти про вас — і справа залагоджена.

— О боже! Я, певно, марю!

— Я ж казав вам, що це історія про сучасну Попелюшку, чи не так? — весело озвався Феннер. — Річний контракт на Бродвеї, а потім Голлівуд. Перед вами велике майбутнє.

— А коли я підпишу контракт? — запитала Анна, вже прикидаючи, що негайно ж спакує речі і піде від Едді. — Коли я зустрінуся зі Сп’юеком чи кимось із них?

— Контракт буде готовий уже сьогодні пополудні. А завтра о цій порі ви вже обідатимете з містером Сп’юеком у Нью-Йорку.

— А ви впевнені, що ваш клієнт захоче саме мене? — раптом Анна почала нервувати. — Хіба ж ви не сказали, що містер Сп’юек має спочатку зателефонувати вам?

— Я радий, що ви це запитали, — сказав Феннер, запалюючи сигарету. — Тут є один нюанс. І до того, як ми поговоримо із нашим клієнтом, нам треба, як то кажуть, розставити всі крапки над «і». Ви подобаєтесь нам, міс Борг, але не ваші друзі.

Анна заціпеніла.

— Що ви маєте на увазі?

— Ну, хлопців, з якими ви спілкуєтеся, не можна назвати гідними представниками суспільства, еге ж? Візьмімо хоча б Едді Шульца. Про вас писатимуть газети, міс Борг, щойно стане відомо, що ви будете зіркою. Тож ми маємо бути обережними з тим, що про вас напишуть.

Тепер Анна виглядала стурбованою.

— Але ж мене із ними нічого не зв’язує. Коли я потраплю на Бродвей, то й думати про них забуду.

— Приємно це чути, але ще зовсім недавно ви були пов’язані зі скандально відомим Френком Райлі, про якого багато писали газети. У пресі його ім’я згадувалось поруч із вашим. Якби подібна новина з’явилась на перших шпальтах, це було б кінцем нашого мюзиклу.

Анна раптом відчула страшенне розчарування.

— Я... я заледве знала Райлі, — озвалася вона. — Я... просто іноді з ним зустрічалася. Ну, ви знаєте, як ото люди часом зустрічаються.

— Послухайте-но, міс Борг, ви маєте бути щирою зі мною. Зазвичай із людьми не так зустрічаються, як ви з Райлі. Я розпитував про вас. Не думайте, що я пхаю носа в чужі справи, але якщо ми маємо намір зробити із вас справжню зірку, то не можемо дозволити жодного скандалу. Наскільки я розумію, ви перебували з Райлі в інтимних стосунках?

Анна махнула рукою у відчаї.

— То навіщо вам було приходити сюди й обнадіювати мене? Я ж відчувала, що все це — лише розіграш! Знала, що це надто добре, аби бути правдою!

— Ну, ну! — заспокійливо мовив Феннер. — Не засмучуйтеся так! Завжди можна знайти вихід, якщо добре подумати. Послухайте, міс Борг, гадаю, нам не вдасться приховати того факту, що ви приятелювали з бандитами. Це просто неможливо. То що ми можемо вдіяти? Ми повинні обернути це на вашу користь, а не навпаки. Кажуть, що люблять лише тих, хто на це заслуговує. Але я скажу вам більше: люблять тих, хто зміг змінитися на краще. Це ви й маєте намір зробити. Ми підкинемо пресі сльозливу історійку. Повідаємо, як ви починали з нуля; як закохалися в лиходія Райлі, не знаючи, хто він насправді; як відчайдушно намагалися наставити його на шлях істинний, коли дізналися, чим він займається; і як втратили віру у нього після того, як він викрав доньку Блендіша. Тепер ви мене розумієте? З цієї миті Райлі пішов із вашого життя. Ви намагалися вирватися з поганого оточення, але тут появився Едді Шульц. Він примусив вас жити з ним. І коли у вас з’являється шанс потрапити на Бродвей, то ви обома руками хапаєтеся за пропозицію. Бандити Канзас-Сіті тепер для вас уже в минулому — ви кардинально змінилися.

Анні це не видалося аж таким переконливим.

— Думаєте, вони цьому повірять? — із сумнівом запитала вона.

— Іншого виходу немає, — сказав Феннер, хитнувши головою.

Анна прихилилася до каміна. Їй дуже хотілося сісти. У неї було неприємне відчуття, що ця пропозиція з Бродвеєм так і залишиться лише мрією.

— А як ви змусите їх повірити в це? — запитала вона. — Газетярі! Як же я їх ненавиджу! Вони шпигують за вами і ніколи не полишають саму, щойно замислили якусь статтю. І їм наплювати, що вони зачіпають ваші почуття і що можуть вам зашкодити, а скільки сердець розбивають, пишучи оту свою історію! Я ненавиджу їх усіх — смердючі покидьки!

«Я би не наважився, — подумав Феннер, — зізнатися їй, що був колись репортером. Вона би, певно, мене вбила».

— Я скажу вам, як, — сказав він. — Ото вже вийде історійка! Ви будете на перших шпальтах газет усієї країни — до того ж станете героїнею!

— Що це ви верзете! — різко урвала його Анна.

— Послухайте: скажімо, завдяки вам знайшлася б донька Блендіша. Лише уявіть собі таке! І подумайте, що це би означало для вас: інтерв’ю на телебаченні, фотографії у всіх газетах. Блендіш виплачує вам винагороду, і ваше ім’я світиться на Бродвеї чотирифутовими буквами!

— Ви що, п’яні? — суворо спитала Анна, її обличчя враз наче закам’яніло. — Я нічого не знаю про доньку Блендіша. Що з вами?

— Але ж ви знали Райлі. Якби ви розповіли те, що вам про нього відомо, поліція могла б вийти на його слід.

Очі Анни люто зблиснули.

— Справді? Можливо, Френкі таки мене й кинув, але я ніколи не видам його копам. Ким, ви гадаєте, я є? Стукачкою?

Феннер знизав плечима і звівся на ноги.

— Якщо таке ваше уявлення про дівчину, що стала на шлях виправлення, — почав він, — то я більше не витрачатиму на вас свого часу. Ну що ж, приємно було з вами познайомитися! Я просто скажу містерові Сп’юеку, аби пошукав місцевий талант деінде.

— Зачекайте-но, — поквапно сказала Анна. — Якби я щось знала, то сказала б, але я справді нічого не знаю.

— Коли ви востаннє бачили Райлі? — запитав Феннер.

— Вранці, напередодні викрадення. Бейлі зателефонував йому і розповів про кольє. Райлі сказав мені, що має намір його викрасти.

— Чи казав він щось про саму дівчину?

— Ні.

— Отже, Райлі не давав про себе знати від дня викрадення?

Анна завагалася.

— Давав. Він подзвонив мені від Джонні Фріска.

Феннер затамував подих. Ось воно — хоч щось! Нова зачіпка! Цього вона не повідомляла поліції.

— Джонні Фріска? Ви маєте на увазі того п’яницю, котрий живе на роздоріжжі біля Самотнього Дерева?

— Так, саме його.

Зненацька Анна наче закам’яніла.

— Звідкіля ви його знаєте?

— Та так, буваю всюди, — пояснив Феннер. — Отже, Райлі зателефонував вам звідти? І ви не сказали про це поліції?

Анна з підозрою дивилася на нього.

— Хто ви такий? — запитала вона. — То все це підстроєно, чи не так? Ви з поліції!

Якийсь звук змусив їх обох глянути на двері — хтось відмикав вхідні двері. Почулися поквапні кроки, й у вітальню зайшов Едді Шульц.

— Я забув гаманець... — почав було він і раптом побачив Феннера.

— Вибач мені, приятелю, — спокійно озвався Феннер і точним ударом поцілив Шульцові у щелепу. Едді осів на підлогу, мов підкошений.

Анна розвернулася і побігла у спальню. Але коли вона повернулася з пістолетом, Феннера вже й слід простиг.

Едді повільно сів, потираючи щелепу й витріщившись на Анну, а тоді звівся на ноги.

— Що тут відбувається? — слабким голосом поцікавився він. — Дідько! Той негідник мало не звернув мені щелепу! Що той проклятий газетяр робив у нас?

Анна нажахано витріщилася на нього.

— Газетяр? — верескнула вона.

Від її крику в Едді мороз пішов по шкірі. У нього з’явилось моторошне відчуття, що його майбутнє починає руйнуватися у нього на очах.

6

Ма Ґріссон саме закінчувала свій ленч, який стояв перед нею на щедро уставленій наїдками таці, коли задзвонив телефон.

Док Вільямс, що складав їй компанію — його, правда, більше цікавила випивка, ніж обід, — підняв слухавку.

— Це Едді, — голос Шульца звучав напружено. — Ма там?

Док передав слухавку Ма:

— Едді!

Вона взяла слухавку, витираючи рот тильним боком долоні.

— Що сталося?

— Неприємності, Ма. Пам’ятаєш Дейва Феннера, котрий працював у «Триб’юн»? Він був у нас, поки я виходив. Задурив голову Анні, пообіцявши влаштувати її на Бродвей, якщо вона допоможе йому вийти на слід доньки Блендіша. І вона таки повідала йому, що востаннє говорила з Райлі по телефону, коли той був у Джонні. Феннер вискочив звідси, мов ошпарений.

— Що-о? — заревіла Ма, і її червоне обличчя стало пурпуровим. — Я знаю того сучого сина! Він виб’є правду із Джонні! Я завжди казала, що нам слід позбутися того старого п’яниці!

— Саме тому я й телефоную, Ма, — голос Едді був схвильований. — Послухай, Ма, нам ні за що звинувачувати Анну. Вона сама не знала, що робила.

— Приїжджай негайно! — гаркнула Ма.

— Той негідник мало не зламав мені щелепи, — поскаржився Едді. — Я почуваюсь просто жахливо, тож і подумав: може, ти краще пошлеш Флінна?

— Не вказуй мені, що робити! — визвірилася Ма і жбурнула слухавку.

Обличчя Дока посіріло. Він безпорадно глянув на Ма.

— Не сиди тут стовпом! — заволала вона. — Заклич сюди Флінна, Воппі та Сліма! Хутко!

Док поспішно вийшов.

За кілька хвилин з’явилися Флінн і Воппі. Вони були перелякані. Хвилиною пізніше зайшов Док зі Слімом, котрий чухав голову й позіхав.

— Слухайте мене! — почала Ма. — У нас можуть бути великі неприємності. Ця Анна — шльондра Едді — вибовкала газетяреві про Джонні. Тож той хлопець, ймовірно, поїхав тепер до Джонні потеревенити. Якщо він як слід притисне старого, то той заговорить. Тому ви троє мчіть негайно туди. Приберіть Джонні. Нам давно би вже слід було це зробити. Якщо там буде і той репортер, позбавтеся і його. Трупи закопайте. Мерщій!

— Але ж це чотири години їзди, — пробурмотів Флінн. — Ти впевнена, що...

— Ви чули, що я сказала?! — заревіла Ма, зриваючись на ноги і вдаряючи своїми дужими кулаками по столу. — Мчіть, як навіжені! Мусите дістатися туди раніше за Феннера!

Слім сказав:

— Я не поїду. До дідька це все! У мене є краще заняття!

Ма вийшла з-за столу. Вона дивилася так люто, що навіть Слім відсахнувся.

— Ти поїдеш! Щось ти стаєш до біса розніженим. Якщо не стулиш своєї чортової пельки, то втратиш ляльку. Ти чуєш мене? Забирайся звідси під три чорти!

Незадоволено щось бурмочучи, Слім вийшов з кімнати услід за Флінном та Воппі.

— Невже все аж так погано, Ма? — нерішуче озвався Док. Він вже шкодував, що випив ту останню порцію віскі. Тепер у нього паморочилося в голові.

— Жінки! Вічно ті жінки! — гаркнула Ма, плюхаючись у крісло. — Одне й те саме! Баркер... Карпіс... Діллінджер... усі вони скінчили однаково... через жінок! Усе, так ретельно мною сплановане, може піти коту під хвіст — лише через те, що якась паскудна повія розтуляє свій клятий писок!

Коли Воппі і Слім були вже готові, Флінн, у якого ввечері було побачення із Мейсі, зупинився біля неї, поки та порядкувала біля стійки гардеробної.

— Побачення відміняється, бебі! — сказав він. — Нічого не вдієш — справи! Буде ще добре, коли повернемось до дев’ятої.

Він збіг сходами і приєднався до Воппі та Сліма, котрі всідалися у «додж».

Мейсі стенула плечима. Їй зовсім не було шкода, що побачення відмінялося. Не така-то вже й втіха зустрічатися з Флінном — він завжди розпускав руки.

Вона накинула плащик. Час було обідати, а вона була голодна. Дівчина кивнула Мак-Ґовану, швейцару-вибивайлові, та спустилася сходами.

— Побачимося близько дев’ятої, Маку, — сказала вона. — Маю намір підпсувати трохи фігуру.

Мак-Ґован вишкірився, дивлячись, як вона, похитуючи стегнами, спускається сходами.

Мейсі завжди ходила обідати в одне й те саме місце. Там були найкращі гамбургери — до того ж зовсім недалеко від клубу.

Рокко знав про її звички, тож, опинившись поруч, вирішив також завітати туди. Якщо як слід повести розмову з тією лялечкою, то з неї можна буде щось витягти, подумав він. Вона не справляла враження говіркої, однак, можливо, йому вдасться довідатись щось цінне про Ма.

Йдучи у ресторанчик, Рокко помітив знайомий «додж», який застряг в автомобільній тисняві, і був здивований, побачивши в ньому Сліма разом із Флінном та Воппі. «Цікаво, куди це вони їдуть?» — подумав він.

Рокко знайшов Мейсі за бічним столиком — вона саме уважно вивчала меню.

— Привіт, красуне! — озвався він. — Можна пригостити тебе ленчем?

Мейсі підвела голову і всміхнулася йому. Вона знала, що Рокко колись був власником клубу «Парадиз», і їй стало приємно, що він звернув на неї увагу.

— Я цьому не опиратимусь, — грайливо відповіла дівчина. — Завжди рада компанії.

Рокко підсунув до себе стілець і сів. Ноги в нього аж гули, а ступні нестерпно пекли — він мав важкий ранок, але нарешті впорався із сьогоднішньою роботою.

Він замовив фірмовий обід для себе та крабовий салат для Мейсі.

— То як ідуть справи у клубі, мала? — поцікавився він. — Усе гаразд?

— Звісно, — відповіла Мейсі. — Гадаю, вони загрібають гроші лопатою, — зітхнувши, вона продовжила: — От якби хоч трохи й мені перепадало! А я отримую якихось паршивих тридцять баксів та жалюгідні чайові, на які мушу ще й купляти собі уніформу!

— А я гадав, тобі платять більше. Із такими формами, як у тебе, ти могла би й краще заробляти у тому кублі.

Мейсі обурилася.

— Я не хотіла б, щоб одного дня мене знайшли мертвою в котромусь із номерів. Думала, ви про мене кращої думки.

— Вибач, що помилився, — перепросив Рокко.

Подали їжу, і якийсь час вони обідали мовчки. Вряди-годи Рокко дивився на дівчину, подумки вирішуючи, як краще до неї підступитися. Із сумом він нарешті констатував: єдине, що її цікавить, це гроші.

Покінчивши з обідом, Мейсі задоволено відкинулась на стільці.

— Це було смачно. Ти милий!

— Так, не такий я вже й поганий, — скромно підтвердив Рокко. — Послухай-но, мала, чому б тобі не заробити ще тридцять баксів?

Мейсі підозріливо глянула на нього.

— А що треба робити?

Він поплескав її по руці.

— Це не те, про що ти подумала, лише суто ділова пропозиція. Ходімо до мене й усе обговоримо.

— Ні, дякую! — твердо сказала Мейсі. — Я не раз уже це чула.

Рокко вдав шокованого.

— Ти не так мене зрозуміла, мала! У мене є пропозиція, яку я хотів би з тобою обговорити: для тебе це спосіб підзаробити ще якусь тридцятку на тиждень. Але якщо тебе це не цікавить...

— Тридцять доларів на тиждень?! — Мейсі випросталася. — Чому б нам не обговорити це просто зараз?

Рокко заперечно хитнув головою, зводячись на ноги.

— Це суто конфіденційно, але забудьмо! Я знайду когось іншого — не такого полохливого, — хто зробить це для мене.

І він знаком прикликав офіціанта, аби розплатитися за обід, витягши при цьому велику пачку купюр, щоб Мейсі могла їх побачити. Сховавши пачку в кишеню, він зауважив, як жадібно Мейсі гляділа на гроші.

— Ну що ж, дякую за компанію! Бувай!

— Агов! Не квапся так! Може, я ще й передумаю. То де ти живеш?

— Просто за рогом, у двох хвилинах ходьби звідси.

Мейсі завагалася, потім підвелася.

— Як же ж ми, бідні дівчата, маємо ризикувати, аби заробити зайвий долар! — сказала вона. — Гаразд, але пам’ятай — нічого такого!..

— Це навіть не спадало мені на думку! — збрехав Рокко.

У нього було зручне маленьке помешкання на третьому поверсі над заправкою з гаражем — із чорним входом із двору, де була стоянка.

Мейсі приємно здивувало, з яким смаком він об-лаштував свою велику спальню-вітальню. Меблі були зі світлого дуба. Кілька килимків острівцями розкидані на полірованій підлозі. Стільці — великі та м’які. На широчезному дивані цілком могло поміститися четверо, а то й п’ятеро. Усюди чистота.

Мейсі стояла, витріщившись на диван.

— Це круто для такого хлопця, як ти, еге ж? — зронила вона, скидаючи плащик. — Боюся, що ти на цьому дивані виглядаєш, наче подорожній у пустелі.

— Ти би вельми здивувалась, якби знала, що відбувається на цьому ліжку, — підморгнув їй Рокко. — У мене тут повно місця для різних маневрів.

— Гадаю, так воно і є. Можу лише здогадуватись, — захоплено сказала Мейсі і дурнувато захихотіла.

Поки вона роздивлялася кімнату, Рокко змішав два віскі.

— Сідай же, бебі! — припросив він. — Маю до тебе ділову розмову.

Мейсі опустилася в одне з великих зручних крісел. Воно було таке глибоке, що її коліна опинилися вище голови.

Рокко подав їй склянку і зацікавлено зиркнув на те, що відкривалось його погляду з того місця, де він стояв.

— Ну, кажи вже, — промовила Мейсі. — Я уважно слухаю.

Рокко заохочувально хитнув склянкою в її бік. Мейсі відпила половину, відхекуючись.

— Я би сказала, що це може звалити з ніг навіть вагітного мула!

— Ти так думаєш? — сказав Рокко і поплескав її по коліну. — Але ж ти — не вагітний мул!

Мейсі захихотіла. Їй нечасто випадала нагода пити справжнє шотландське віскі. Коли Рокко запропонував їй сигарету, вона залпом осушила склянку.

— Я наллю тобі ще, — припросив Рокко, беручи в неї склянку і підходячи до бару.

— Але трошки, — відповіла Мейсі, зручніше вмощуючись у кріслі. — Інакше я геть захмелію.

— Ну то й що? — спитав Рокко, щедро плюснувши їй подвійну порцію віскі й лише трохи розбавивши його содовою. Простягнувши їй склянку, він всівся навпроти.

— Мені потрібна тямуща дівчина, котра б зібрала для мене деяку інформацію. Але це між нами, мала. Хочу щось відкопати на банду Ґріссонів. Ти ж працюєш на них, тому змогла би добути те, що мені потрібно.

Мейсі така пропозиція зовсім не сподобалась. Вона боялася Ма Ґріссон. Гратися з Ма могло бути небезпечно. Мейсі випила ще трохи віскі, намагаючись тим часом думати. Їй нелегко давалась будь-яка розумова діяльність. Рокко майже чув, як поскрипують її звивини.

— Якщо тобі не подобається моя пропозиція — забудьмо про неї. Натомість послухаймо кілька платівок: у мене велика джазова фонотека. Але якщо все-таки надумаєш заробити додаткові тридцять баксів на тиждень — прошу дуже!

— А якого роду інформація тобі потрібна? — обережно поцікавилася Мейсі.

— Я не перебірливий, — відповів він. — Відколи Ма почала заправляти клубом, я там не був. Може, у клубі відбувається щось незаконне?

Мейсі легенько відригнула.

— Багато чого, — озвалась вона. — Я страшенно нервую, коли там трапляються поліцейські облави.

— Не будь такою сором’язливою, — провадив далі Рокко. — Хотілось би якихось фактів.

Мейсі тицьнула у нього пальцем.

— Спочатку гроші, розумнику!

Рокко зітхнув. Теперішні жінки, здається, думають лише про гроші. Він витяг пачку банкнот, відрахував двадцять одну купюру і простягнув гроші Мейсі.

— Я довіряю тобі, серденько, — сказав він, розмірковуючи, чи не будуть ці гроші викинуті на вітер. — Ну, тепер кажи вже щось.

Мейсі допила своє віскі. У голові в неї паморочилося.

— Дай-но подумати... — нахмурившись, вона втупилася в стелю. — У клубі є стіл для гри в рулетку. Це ж незаконно, правда? Наверху у них бордель. Це також незаконно. Але я скажу тобі ще дещо. Усі двері в клубі зроблені зі сталі. Такі ж і жалюзі на вікнах. Поки копи прорвуться у клуб — уже не буде ніде й нічого.

Рокко незадоволено глянув на неї — він і без неї усе це знав. Тому зайшов із іншого боку.

— А куди хлопці оце щойно поїхали? — запитав він. — Я бачив Флінна, Воппі та Сліма у їхньому «доджі» — вони саме виїжджали з міста.

Мейсі поклала ногу на ногу. Рокко аж примружився, бо з його місця було видно навіть забагато.

— Не знаю, — озвалася вона, — Флінн казав, що їде у справах.

Вона з полегшенням видихнула.

— Ну й ну! Це шотландське віскі до біса міцне! Флінн казав, що хоч би до дев’ятої повернутися. Може, ще по ковточку?

Рокко терпляче налив їй віскі.

— Ну ж бо, пригадай ще хоч щось! Чи нема у клубі чогось особливого? Чогось дивного?

Мейсі схопила свою склянку, але ледь не впустила її.

— Ой! Мало не перевела таке чудове пійло! — скрикнула вона. — Гадаю, я таки трохи сп’яніла!

— Та ні, — заспокоїв її Рокко, допомагаючи поставити склянку на стіл. — Ти просто щаслива.

— Та-ак, можливо, — погодилася вона, безуспішно намагаючись сконцентрувати свій погляд на ньому. — Гаразд, скажу тобі ще дещо: у Сліма є дівчина!

Рокко недовірливо хитнув головою.

— Ні, мала, тільки не в Сліма. У нього ніколи не було дівчини — і навряд чи буде. Він не для того. Спробуй вигадати щось іще.

Мейсі агресивно витріщилася на нього.

— То ти хочеш сказати, що я брешу? Кажу ж тобі — у нього є дівчина, котру він тримає в зачиненій кімнаті нагорі!

Рокко відчув раптове збудження. Невже ця ідіотка нарешті вибовкає те, що йому потрібно?

— А чому він тримає її під замком?

Мейсі відмахнулась від нього, хитнувши головою.

— Поглянь-но на мене. Якби те ходяче жахіття вподобало мене, то мене також довелося би тримати під замком, аби чогось добитися, — і вона захихотіла. — Мені шкода її. Слім від неї практично не виходить. Майже увесь час проводить із нею в зачиненій кімнаті.

Рокко це по-справжньому зацікавило.

— Ти коли-небудь її бачила?

— Лише раз; але знаю, що кожного вечора, до відкриття клубу, Слім виводить її на прогулянку. Вони ніколи довго не гуляють. Гадаю, Слім просто обходить із нею квартал і приводить назад. Одного разу я прийшла у клуб зарано, бо мій годинник спішив. Ось тоді-то я її й побачила. Слім із дівчиною саме спускався сходами. Я бачила її лише мигцем, бо саме з’явилася Ма і заштовхала мене в туалет.

— А як виглядала та дівчина? — запитав Рокко, напружено слухаючи.

— Я не бачила її лиця. На голові вона мала шарф, який прикривав обличчя, але в ній було щось дивне: спускаючись сходами, вона ніби нічого не бачила. Так зазвичай ходять сліпі.

— А Ма знає про неї?

— Аякже, і Док також. Док щодня піднімається до неї в кімнату.

Рокко на мить замислився. А це вже може бути цікавим, вирішив він.

— Я би хотів поглянути на ту дівчину, — сказав він. — Як це мені зробити?

Мейсі п’яно йому всміхнулась.

— А я тобі й не бороню. Будь у клубі між десятою та одинадцятою — і побачиш, як Слім виводить її на прогулянку.

Але якщо Сліма не буде у місті аж до дев’ятої, подумав Рокко, то й шансів побачити дівчину сьогодні мало.

— А ще скажи мені таке: він виводить її через парадний вхід? — спитав він.

Мейсі раптом стало погано. Кімната попливла у неї перед очима, а підлога захиталася, мов на кораблі.

— Є ще чорний вихід, — ледь чутно додала вона, — що веде на сусідній склад.

Рокко всміхнувся. Тепер він був упевнений, що недаремно витратив свої гроші.

— Здається, ти таки забагато випила, крихітко, — сказав він. — Ходи-но приляж!

— Ти, певно, чогось туди додав, — поскаржилася Мейсі, — бо я почуваюся жахливо.

Рокко витяг її з крісла. Вона пручалася і неодмінно би заточилася, якби він не тримав її.

— Ох! Хтось розбив мій корабель мрії! — сказала вона, міцно чіпляючись за Рокко.

Рокко подивився на годинник над каміном. Було трохи по третій. Він відвів Мейсі на диван й обережно поклав на нього.

— Знову те саме, — сказала вона із заплющеними очима. — Чоловік каже: «Суто ділова зустріч», — і завжди це «суто» — щось інше...

Рокко опустив жалюзі, створюючи відповідну атмосферу.

Мейсі щасливо зітхнула, опинившись в його обіймах.