Орхідей для міс Блендіш не буде

1

Міс Блендіш стояла, притулившись до стіни та кусаючи кулаки, бо не могла кричати, хоча їй дуже цього хотілося. Вона з жахом дивилася на Рокко, який лежав на барвистому килимі. Із численних порізів на його тілі струміла кров, котра змійками розтікалася на підлозі.

Слім стояв над ним, важко дихаючи, із закривавленим ножиком у руці. Потім нахилився і витер лезо об одяг убитого.

— Він більше тебе не потурбує, — пообіцяв Слім, усміхнувшись міс Блендіш. — Поки я з тобою, ніхто й ніколи тебе не турбуватиме.

Слім підійшов до вікна і визирнув на вулицю. Рух транспорту був пожвавлений, і люди заклопотано юрмились на тротуарах, поспішаючи додому. Слім усвідомлював, що не зможе так просто з’явитися з дівчиною на вулиці, — її легко могли впізнати. Він почав гадати, що б на його місці зробила Ма, тоді перевів погляд на Рокко — і раптом у нього з’явилася чудова ідея. Слім задоволено всміхнувся — він ще покаже Ма, що не лише в неї є мізки.

Підійшовши до шафи, Слім витяг звідти один із костюмів Рокко. Тоді знайшов сорочку і краватку й кинув одяг на диван.

— Одягни це, — звелів він міс Блендіш. — Мені треба тебе якось допровадити додому. Ну ж бо, натягай цей одяг!

Міс Блендіш заперечно хитнула головою і позадкувала. Слім нетерпляче потягнув її до дивана.

— Роби, що я тобі кажу! — сказав він, боляче вщипнувши її за руку. — Одягайся!

Вона налякано стягла через голову дешеву бавовняну сукню і, кинувши її на підлогу, квапливо потяглася за сорочкою, свідома того, що Слім дивиться на неї. Їхні очі зустрілися. Вона помітила знайомий вираз у Слімових очах, тож, притиснувши до себе сорочку, зробила кілька кроків назад.

— Ні... будь ласка!

Слім присунувся до неї і вихопив із рук сорочку. Губи його були міцно стиснуті, дихання прискорене, очі — невидющі.

Зіщулившись, вона покірно дозволила йому відвести себе на диван.

Годинник на камінній поличці невпинно відлічував час. Хвилинна стрілка повільно повзла вигадливим циферблатом. Велика синя муха заклопотано кружляла над закривавленим одягом Рокко. Рух транспорту за вікном помалу затихав, почувся скрегіт гальм — і знову тиша.

Міс Блендіш раптом різко скрикнула.

Із плином часу тіні в кімнаті погустішали. Хтось у помешканні внизу увімкнув телевізор. Байдужий голос почав давати поради, як пекти торт. Набридливий, одноманітний голос диктора змусив Сліма повільно розплющити очі. Він повернув голову й поглянув на міс Блендіш, яка покірно лежала поруч на спині і незмигно дивилася у стелю.

— Цей негідник так голосно увімкнув звук, наче його торт — це найголовніше у світі, — зауважив Слім. Він підвів голову й поглянув на годинник. Було двадцять хвилин по восьмій. Це його здивувало. Він і не знав, що так довго проспав. Слім швидко зіскочив з ліжка. Рух транспорту за вікном завмер — година пік минула.

— Мусимо йти, — сказав він. — Ма хвилюватиметься, куди це ми пропали. Ну ж бо, мала, мерщій натягай те шмаття!

Дівчина вилізла з ліжка, рухаючись мов сомнамбула. Вона одягнула сорочку та костюм Рокко. Ніяк не могла зав’язати краватку. Слім, сидячи на ліжку, дивився на неї з дитячим задоволенням.

— Незвично, правда? — запитав він. — Я також раніше мав труднощі з краватками. Нічого, невдовзі звикнеш. Тобі личить чоловічий одяг.

Він поглянув на тіло Рокко.

— Він був жокеєм. Ніколи не довіряв чоловікам, які возяться з кіньми, — Слім обережно копнув тіло. — Він отримав те, на що заслуговував.

Міс Блендіш була вже одягнена. Костюм Рокко сів на неї добре. Слім ще раз поглянув на неї і задоволено кивнув.

— Тепер ти — справжнісінький хлопець, — зауважив він, тоді підійшов до шафи, щоб вибрати ще й капелюх. — Вдягни це також, аби сховати це гарне волосся. Зійдеш за мого молодшого брата.

Стоячи, мов безживна лялька, вона дозволила йому натягти на себе капелюх, зіщулюючись кожного разу, коли його вологі, гарячі пальці торкалися її шкіри.

— Ну ж бо, — сказав Слім, — ходімо.

Він провів її у ванну, зупинився, щоб поглянути з вікна на подвір’я внизу, і, вдовольнившись тим, що там нікого не було, допоміг дівчині вилізти на пожежні сходи.

Вони спустилися вниз. Слім тримав її за руку і легенько підштовхував вперед. Коли вони вже були на останньому марші, з вікна визирнув немолодий, огрядний та лисуватий чоловік.

— Агов! Що це ви робите? — гукнув він.

Слім глянув на нього, і його жовті очі зблиснули. Чоловік поквапно відскочив від вікна. Слімове худе бліде обличчя, розчахнутий рот та палаючі очі, а також довге немите волосся, що патлами звисало з-під капелюха, неабияк налякали чолов’ягу.

Слім залишив свій «б’юік» у кінці провулка. Коли вони підійшли, Слім підіпхнув міс Блендіш до машини і заштовхнув усередину. Сам обійшов авто і всівся на водійське сидіння. Перепочив, потім поліз у бардачок і витяг звідти свій револьвер 45-го калібру, який завжди лежав у машині. Запхавши зброю у праву кишеню штанів, завів авто і виїхав на головну вулицю.

Їдучи у свій клуб, Слім почув виття поліцейської сирени, котре змусило його заціпеніти. У водійському дзеркальці він побачив, що всі машини позаду з’їжджають направо, вивільняючи шлях по центру. Він також звернув на узбіччя і побачив позаду три поліцейські машини. Ті з миготіннями промчали повз. Неспокійно розмірковуючи, куди це вони мчать, Слім поїхав за ними слідом. За кілька хвилин він зненацька зрозумів, що машини загальмовують перед клубом «Парадиз».

У паніці Слім викрутив кермо і звернув у бічну вуличку, обганяючи авто попереду, котре різко загальмувало з пронизливим скрипом. Він також пригальмував і озирнувся саме вчасно, аби побачити, як добра дюжина поліцейських висипала з машин і побігла в напрямку клубу.

Слім відчув, як піт заливає йому обличчя. Що тепер робити? Куди їхати? Він поглянув на міс Блендіш, котра байдуже дивилася у вітрове скло. Хлопець почувався безпорадним і наляканим без Ма, сталевих вхідних дверей та металевих жалюзі клубу. Його млявий розум намагався щось придумати.

— Гей, ти!

Слім повернув голову направо. В авто заглядав поліцейський, переводячи погляд зі Сліма на міс Блендіш. Слім впізнав його: це був місцевий патрульний — дужий, з жорстоким обличчям ірландець, котрий при першій же нагоді чіплявся до банди Ма Ґріссон.

— Ти-то мені і потрібний! — сказав коп, і його рука потягнулася до револьвера.

Слім миттю вихопив свій кольт 45-го калібру, прицілився і вистрелив. Куля влучила поліцейському у груди, відкинувши його на тротуар.

Міс Блендіш скрикнула. Слім розвернувся і сильно вдарив її в обличчя. Від удару та наче влипла у сидіння.

Кілька перехожих застигли на місці.

Стікаючи потом, Слім кинув зброю на заднє сидіння, завів машину і рушив, набираючи швидкість. Якийсь чоловік щось гукнув йому вслід.

Сліма підганяв страх. Його єдиним бажанням було якнайшвидше виїхати на шосе, де він зміг би розігнатися як слід.

Феннер із Бреннаном саме полишали поліцейське авто, коли Слім застрелив патрульного. Звук пострілу змусив їх обох зупинитися. Вони побачили, як «б’юїк» рвонув із місця, обганяючи всі інші машини.

Феннер підбіг до поліцейського на тротуарі, а Бреннан дав знак трьом патрульним на мотоциклах наздогнати «б’юік». Ті з ревом двигунів рвонули вперед. Бреннан підійшов до Феннера — той лише похитав головою.

— Він мертвий, — зауважив він, — і хто то був?

— Хтось із банди Ґріссонів, — похмуро озвався Бреннан. — Ходімо, треба захопити усіх інших. Той негідник далеко не втече.

Поліцейські машини все прибували. Вулицю заполонив натовп роззяв.

У своєму кабінеті Ма Ґріссон крізь щілину зачинених сталевих жалюзі спостерігала за тим, що відбувається на вулиці.

Флінн дивився в інше вікно. Воппі притиснувся до стіни. Док Вільямс сидів коло столу Ма, тримаючи у руках склянку нерозбавленого віскі, — обличчя спітніле, очі скляні.

Ма повільно розвернулася й оглянула спочатку Дока, а потім Воппі. Флінн зробив крок назад, запитально дивлячись на неї.

— Ну що ж, — холодно зронила Ма. — Це кінець. Думаю, не треба вам казати, що на нас чекає.

Флінн тримався спокійно. Його маленькі невиразні очі неспокійно бігали, але наляканим він не виглядав. Зате Воппі був у паніці, його очі округлилися від жаху. Док нарешті відірвався від своєї склянки і здвигнув плечима. Він був надто п’яний, аби відчувати будь-що.

Ма важко пройшла через усю кімнату, відчинила шафу і дістала звідти «томпсон».

— Ви собі, хлопці, як хочете, — сказала вона, — а я знаю, що маю намір зробити. Живою копи мене не візьмуть. Але перед тим я прихоплю на той світ іще кілька тих виродків.

Флінн приєднався до неї, діставши другий «томпсон».

— Я з тобою, Ма, — сказав він. — Зробимо все швидко — з морем крові!

Почувся оглушливий стукіт у сталеві двері, і голос, підсилений гучномовцем, гаркнув:

— Виходити по одному! Руки над головою!

— Їм знадобиться трохи часу, щоб увірватися сюди, — сказала Ма.

Вона підійшла до свого столу, всілася в крісло і поклала «томпсон» на стіл дулом до дверей.

— Гаразд, хлопці, залиште мене. Це моя кімната, і саме тут я й маю намір померти. Знайдіть собі власні нори. Ну ж бо, йдіть звідси!

— А чому б їх і не впустити? — запитав Док. Він уже допив своє віскі і поставив склянку на стіл. — Усі ми маємо гроші і можемо найняти найкращих адвокатів. У нас ще є шанс.

Ма презирливо посміхнулася.

— Ти так гадаєш? Біднесенький п’яний дурнику! Ну-ну, пограйся, коли ще маєш охоту. Знайди собі адвоката і побачиш, куди це тебе приведе. Я все знаю наперед. А тепер усі забирайтесь звідси і залиште мене саму.

Флінн уже зник. Він побіг темним рестораном до сходів. Стукіт у сталеві двері змусив його зупинитися в холі. Флінн роззирнувся довкола і шмигонув за стійку гардероба, що відділяла сходи. Поклав свого «томпсона» на стійку і почав чекати. Серце його калатало, тонкі губи вищирилися у зловісній посмішці.

Воппі сполохано вибігу хол — мов заєць, якого переслідує лисиця — і побіг до виходу. Флінн гукнув йому:

— Не роби цього — інакше розірву тебе на шматки!

Воппі різко розвернувся і в паніці глянув на Флінна.

— Мені треба вийти звідси! — зарепетував він. — Я не хочу, щоб мене вбили! Хочу вибратися відсіля!

— Тобі нікуди йти, — озвався Флінн. — У тебе нема майбутнього.

Позаду Флінна пролунав постріл. Обличчя Воппі раптом стало суцільною кривавою маскою. Він упав і покотився підлогою, хапаючи руками повітря. Пригнувшись під стійку гардероба, Флінн озирнувся. На верхніх сходинках бовваніло двоє копів зі зброєю в руках.

Розвертаючи у їхній бік свого «томпсона», Флінн збагнув, що копи дісталися в клуб через склад, а це справді кінець.

Його кулемет зацокотів, сіючи смерть. Копи неначе розчинилися у граді куль. Десь згори запрацював інший «томпсон».

Флінн миттю сховався за стійкою, коли потік свинцю полетів у нього. Він пітнів і щирився, думаючи про те, що так і треба померти: куля за кулю.

Він зіщулився, підняв ствол свого «томпсона» й обережно визирнув з-під свого укриття. «Томпсон» нагорі продовжував своє смертоносне цокотіння. Чотири кулі мало не знесли Фліннові голову. Востаннє випустивши стрімку кулеметну чергу, кривавою масою Флінн звалився на підлогу.

Обережно виткнулося четверо копів, поглянувши вниз. Бреннан приєднався до них.

— Залишаються Док, стара та Слім, — підсумував Бреннан, коли до нього наблизився Феннер.

— І хтось із них утік у «б’юіку», — нагадав той. — Найвірогідніше, це був Слім.

Бреннан спустився у хол. Приклавши руки рупором до рота, він заволав:

— Агов, ви там! Виходьте! У вас нема жодних шансів! Виходьте з піднятими руками!

Док Вільямс різко підвівся з крісла.

— Ну що ж, Ма, як ти й казала, це кінець усього шляху. Я не боєць, а тому йду здаватися.

Сидячи за столом і тримаючи руки на «томпсоні», Ма криво посміхнулася йому, вищиривши жовті зуби.

— Як знаєш, — сказала вона. — Вони засадять тебе довічно або ж відправлять у газову камеру. Краще вже швидкий кінець.

— Я не боєць, — повторив Док. — Бувай, Ма. А все ж було так добре, правда? Та згадай мої слова: пам’ятаєш, я казав, що мені не подобається це викрадення? Бачиш, що з того вийшло!

— Виходьте, ви там! — знову гаркнув Бреннан. — Попереджаю востаннє! Виходьте — бо інакше ввійдемо ми!

— Бувай, Доку! — озвалася Ма. — Виходь повільно і не забудь підняти руки. Ці хлопці в будь-яку мить готові розпочати стрілянину.

Док розвернувся і повільно попрямував до дверей. Відчинив їх і зупинився.

— Я виходжу! — крикнув він. — Не стріляйте!

Ма презирливо посміхнулася. Підняла «томпсон» і навела його на спину Докові.

Коли Док почав спускатися у тьмяно освітлений ресторан, Ма натиснула на спусковий гачок. Пролунала одиночна черга, і Дока кинуло вперед. Він осів на підлогу, померши ще до того, як його тіло торкнулося килима.

— Так буде краще, бідний старий дурнику, — сказала Ма і підвелася. З кулеметом у руках вона мовчки посунула до дверей і на порозі зупинилася.

— Ну ж бо — заходьте і візьміть мене! — крикнула вона. — Жовтороті мерзотники, спробуйте-но мене взяти!

2

Учепившись у кермо, Слім нахилився вперед, пильно вдивляючись у дорогу. Із шаленою швидкістю він нісся у «б’юіку» центральною автомагістраллю, намагаючись вирватися з міста. Рот у нього був відкритий, а бліда немита шкіра лисніла від поту. Слім чув за собою виття сирен поліцейських мотоциклів. За якусь милю він виїде на шосе, а вже коли туди дістанеться, то форсований двигун «б’юіка» дозволить йому відірватися від будь-якого переслідування.

Несподівано з-за повороту вигулькнуло авто. Здавалося, зіткнення було неминучим. Міс Блендіш скрикнула, закривши обличчя руками. Криво посміхнувшись, Слім натиснув на газ, а водій іншої машини різко загальмував. «Б’юік» проскочив у кількох дюймах від другої машини.

За сто ярдів було перехрестя, однак коли Слім під’їхав туди, зелене світло змінилося червоним.

Слім натиснув на клаксон. Поліцейські на мотоциклах, бачачи, що він не має наміру зупинятися, увімкнули свої сирени, змушуючи інші машини притиснутися до узбіччя.

Коли рух транспорту завмер, «б’юік» пронісся перехрестям. Але один водій недостатньо швидко зреагував — машина ковзним ударом зачепила йому крило, розбивши передню праву фару.

Вилаявшись, Слім вирівняв свій «б’юік» і помчав далі. Нарешті він опинився на швидкісній автостраді. Полегшено зітхнувши, Слім збавив швидкість, відчуваючи, як його велике авто плавно несеться вперед.

Сутеніло. Уже за кілька хвилин буде темно. Настирливий звук сирен дратував його. Тепер, коли його двигун працював на повну потужність, Слім був певен, що копи не зможуть його наздогнати. Він подивився у водійське дзеркальце — у двохстах ярдах позаду вгледів двох копів на мотоциклах, які, вчепившись кожен у своє кермо, стрімголов мчали за ним. Третій коп кудись зник. Зненацька Слім побачив яскравий спалах і відчув, що в машину поцілили — один із копів стріляв у нього.

Слім лайнувся.

— Лягай на підлогу, — звелів він міс Блендіш. — Мерщій роби, що я кажу!

Здригаючись, вона зіслизнула на підлогу. Слім увімкнув габаритні фари. Принаймні ті набридливі сирени позаду розчищали йому шлях. Рух транспорту у напрямку міста сповільнився, і всі машини притискалися до узбіччя. Ще один коп відстав, але третій уперто продовжував переслідування. Раптом Слім зняв ногу з педалі газу, і «б’юік» почав втрачати швидкість. Дивлячись у водійське дзеркальце, Слім побачив самотнього копа, який гнався за ним. Слім вичекав, і на його обличчі з’явилась зловісна посмішка. Коп тепер порівнявся з ним, щось волаючи, — Слім не міг цього почути за ревінням двигуна мотоцикла. Вишкірившись, він різко крутонув кермо убік. Крило його «б’юіка» зачепило мотоцикл. Затято змагаючись із кермом, Слім намагався впоратися із заносом. Кутиком ока він помітив, як мотоцикл накренився над дорогою, тоді зачепив бордюр і зник у хмарі куряви.

Слім вирівняв машину і знову натиснув на газ. Авто прорізало пітьму. Не чуючи більше відволікаючого виття сирени, він нарешті зміг подумати, що робити далі.

Тепер він втікач, сказав сам собі Слім. Він розумів, що зараз почнеться справжнє полювання, і дівчина буде для нього серйозним тягарем, але він і на мить не подумав про те, аби її спекатися.

Він поглянув на стрілку рівня бензину в бакові — палива ще багато. Але куди їхати? Він не зміг згадати нікого, хто міг би його прихистити. Слім нахилився і торкнувся плеча міс Блендіш.

— Тепер вилазь, — сказав він. — Усе добре.

Міс Блендіш знову всілася на сидіння поруч із ним, але відсунулася від нього якнайдалі, дивлячись крізь скло на широку дорогу, яка безкрайою стрічечкою вилася попереду. Їй не кололи наркотиків уже впродовж п’ятнадцяти годин, і в голові у неї почало прояснятися. Вона намагалася згадати, що робить тут, у машині, котра шалено мчить невідомо куди. Тьмяно, десь на задвірках її пам’яті, бриніли спогади про маленького смаглявого чоловічка з плямами крові на одязі.

— Вони гнатимуться за нами, — сказав Слім, — й увесь час нас переслідуватимуть. Але нам нікуди йти — ми з тобою будемо разом до кінця.

Міс Блендіш не розуміла, про що він говорить. При звукові його голосу вона відчула знайомий холодок страху.

Слім знизав плечима. Він уже звик до її мовчання, але було би краще, якби вона зараз заговорила і змогла би хоч якось його розрадити. Він добре знав, що копи розставлять на всіх дорогах пости, і їхати автомагістраллю тепер небезпечно. Він муситиме з’їхати на бічну дорогу і загубитись десь у глушині. Якби ж то Ма була з ним — вона би точно знала, що робити.

За кілька миль він знову виїхав на перехрестя, а там з’їхав із головної дороги на бічну і проїхав ще декілька миль, аж поки на дістався польової дороги. Тут він різко завернув і поїхав звивистим, порослим чагарниками та закуреним путівцем, який вів у лісові хащі.

Тепер панувала цілковита темрява, і Слім усвідомив, що страшенно голодний. Проїхавши ще скількись там миль, він побачив попереду вогні ферми. Сповільнив рух і, помітивши відчинені ворота, спрямував свій «б’юік» на вибоїсту дорогу, що вела до будинку.

— Спробую роздобути якусь їжу, — озвався Слім. — А ти чекай у машині, — вологою гарячою рукою він торкнувся зап’ястя міс Блендіш. — Нікуди не тікай, мала! Тепер ми маємо триматися разом. Сиди тихо.

Слім зупинив авто і вийшов. Узявши пістолет, мовчки підійшов до освітленого вікна і зазирнув у нього.

За столом сиділо троє людей: плечистий чоловік років п’ятдесяти у картатій сорочці та синіх джинсах, жінка з худим лицем — вочевидь, його дружина — та світловолоса дівчина років двадцяти — ймовірно, їхня донька. Вони саме вечеряли, і від видовища накритого столу рот Сліма переповнився слиною.

Він підійшов до дверей, тихо торкнувся їх, а потім штовхнув. Двері піддалися.

Троє за столом підвели голови, коли він розчахнув двері. Слім криво посміхнувся, прочитавши страх на їхніх обличчях. Наставив на них зброю, й очі його зловісно зблиснули.

— Сидіть тихо, і я не чіпатиму вас, — пообіцяв він.

Чоловік спробував було підвестися, але тут же сів, побачивши направлений на себе пістолет.

— Я візьму ось це, — сказав Слім, показуючи на залишки пирога на столі. — У тебе є телефон?

Чоловік кивнув у бік апарата, який стояв на столі коло вікна. Слім позадкував до нього.

Поклав пиріг на столик і вирвав телефонний шнур із розетки.

— А тепер розслабтеся, — сказав він. — І забудьте, що взагалі мене бачили.

Він оглянув дівчину. Вона була приблизно такого ж зросту, як і міс Блендіш.

— Ти! — Слім тицьнув у дівчину дулом. — Зніми-но свою сукню. І поквапся!

Дівчина, сполотнівши, поглянула на батька.

— Я зараз котрогось із вас таки застрелю! — гаркнув Слім.

— Роби, що він каже, — сказав батько.

Дівчина підвелася, розстебнула блискавку на сукні і зняла її. Вона так тремтіла, що ледве трималася на ногах.

— Кидай сюди! — звелів Слім.

Дівчина жбурнула йому сукню. Він зловив її і затис під пахвою.

— А тепер заспокойтеся, — озвався Слім. Узяв пиріг і, задкуючи, вийшов у темряву. Дійшовши до «б’юіка», він заліз усередину.

Міс Блендіш відсахнулася, коли він кинув їй на коліна сукню.

— Я дещо маю для тебе, — сказав Слім, обережно кладучи між ними пиріг, а тоді завів машину.

— Одяг буде тобі якраз. Коли від’їдемо подалі, переодягнешся. Не можу бачити тебе в костюмі того виродка.

Він з’їхав з дороги, а тоді зупинив машину. Уважно роззирнувся, але не помітив позаду світла фар чи чогось підозрілого.

— Перекусимо. Пахне апетитно.

Брудними пальцями Слім відщипнув кусок пирога і запхав у рот. Міс Блендіш продовжувала сидіти, відсунувшись від нього.

— Їж-бо вже! — нетерпляче сказав він. — Це справді смачно!

— Ні.

Він знизав плечима, жадібно заковтуючи пиріг. За п’ять хвилин доїв його і викинув порожню тарілку у темряву.

— Отак краще, — сказав він, витираючи масні пальці об штани. — Переодягайся в сукню. Нуж-бо, поквапся!

— Не хочу.

Він схопив її за шию і добряче струсонув.

— Роби, що тобі кажуть! — у його писклявому голосі задзвенів гнів. — Одягайся негайно!

Він виштовхнув її з салону машини, все ще не відпускаючи шиї.

— Чи ти хочеш, аби я зірвав із тебе той одяг?

— Ні.

Він відпустив її.

— Тоді одягайся!

У тьмяному освітленні салону він спостерігав за тим, як вона виборсується із костюма і натягає сукню. Схопивши костюм, Слім пожбурив його на заднє сидіння, тоді штовхнув міс Блендіш на її місце, але вона подалася вперед, підтримуючи голову руками. Її всю трясло — організм прагнув блаженства-забуття, котре давала звична доза наркотику, з яким регулярно приходив Док. Розпливчаті картини, які бриніли десь у підсвідомості впродовж останніх чотирьох місяців, поступово почали набирати чітких обрисів.

Слім тривожно глянув на неї. Він уже зрозумів, що з нею відбувається, — у в’язниці він бачив наркоманів, яким аж дах зносило, коли їм не давали наркотиків. Якби ж то він міг хоч словом перекинутись із Ма! Вона б йому сказала, що треба робити. Але потім тривожна думка заповзла йому в мозок — що сталося із Ма? Чи встигла вона втекти? Чи, може, їх усіх накрили в клубі? Чи не потрапила вона у пастку? Усе своє життя Слім вважав її непохитною і навіть й не думав, що з нею може щось статися.

Курний путівець знову вивів Сліма на бічну дорогу, де вже часом траплялись інші машини. Це його стурбувало. Рух був не такий інтенсивний, але кожного разу, коли минав вантажівку чи легковий автомобіль, він гадав, чи його «б’юіка» не впізнали.

За якийсь час Слім під’їхав до маленької заправки, що стояла на перехресті двох доріг. Скерував авто на запилену дорогу і зупинився. Озирнувся на заправку і побачив чоловіка, котрий сидів в освітленій кімнатці і читав газету. Там повинен бути телефон, подумав Слім. Йому конче треба дізнатися щось про Ма. Але в кого спитати? Він згадав про Літа «Космоса». «Космос» і Едді Шульц були хорошими приятелями. Можливо, Піт щось знає.

— Мені треба зателефонувати, — сказав він міс Блендіш. — Чекай тут, зрозуміла? Просто сиди і чекай.

Вона нерухомо сиділа, нахилившись вперед і затиснувши руками голову. Слім відчував, як сильно вона тремтить, і розумів, що в такому стані вона не те що втекти, а й встати не зможе.

Слім вийшов з машини і, прихопивши з собою револьвер 45-го калібру, швидко попрямував до заправки, а там зайшов у службове приміщення. Чоловік, гладкий і мускулистий, звів на нього очі. На його обличчі застиг подив.

— Хочу скористатись твоїм телефоном, друже, — сказав Слім. — Ти не проти?

Щось у Слімові налякало чоловіка.

— Що ж, будь ласка! — озвався чолов’яга. — Заправлятись будете?

— Ні — лише подзвоню, — і Слім попростував до телефону. — Піди-но трохи прогуляйся, друже!

Чоловік полишив приміщення і підійшов до колонки, неспокійно поглядаючи то через вікно на Сліма, то — з надією — на опустілу дорогу.

Слімові знадобилося кілька хвилин, аби віднайти номер клубу «Космос» у телефонній книзі. Він не звик користуватися довідником, тож безбожно лаявся та страшенно пітнів, поки нарешті знайшов потрібний номер.

Піт сам узяв слухавку.

— Це Ґріссон, Піте, — сказав Слім. — Відповідай швидко: що там у нас?

— Усе пішло під три чорти, — озвався Піт, щойно оговтавшись від здивування почути Слімів голос. — Едді пов’язали. У клубі було справжнє побоїще. Воппі, Флінн і Док убиті.

Слім відчув, як всередині у нього все перевертається. Холодний піт стікав з чола на руку.

— До біса з тими покидьками! — гаркнув Сім. — Що з Ма?

У слухавці запала мовчанка, чулася лише оглушлива мелодія свінгу, яку нашкварював клубний оркестр, та важке дихання Літа.

— Ти що там, заснув? — рикнув Слім. — То що сталося з Ма?

— Її вже немає, Сліме. Мені дуже шкода. Але ти можеш нею пишатися! Вона поклала чотирьох копів до того, як вони вложили її. Билася до останнього, як справжній чоловік!

Сім відчув, як нудота підступає йому до горла. Ноги підігнулися. Він випустив слухавку, і та впала на підлогу.

Ма більше немає!

Він не міг у це повірити, раптом відчувши себе таким беззахисним, розгубленим та зацькованим.

Рев двигуна мотоцикла, що наближався, змусив його здригнутися. Підбігши до вікна, Слім визирнув. Патрульний, загальмовуючи, проскочив повз заправку і наблизився до «б’юіка».

Слім підскочив до дверей і розчахнув їх. Патрульний саме підійшов до «б’юіка», витяг зброю і навів її на вікно машини.

Слім вихопив свій пістолет.

Але заправник, про якого Слім геть забув, раптом з попередженням скрикнув, запримітивши зброю в руках Сліма.

Патрульний випростався, озирнувся, його рука вже потяглася було до спускового гачка... але шансів вижити у нього не було.

Слім рвучко витяг свій револьвер 45-го калібру і натиснув на гачок. У нічній тиші постріл пролунав просто оглушливо. Коп упав, перекинувши мотоцикл...

Слім крутнувся на місці в пошуках заправника, але того і сліду не було. Повагавшись, Слім побіг до «б’юіка». Переступивши через тіло копа, він заліз у авто. Міс Блендіш саме відчиняла двері, намагаючись вийти. Слім схопив її за руку і заштовхав назад у машину, захлопнувши за нею дверцята.

— Спокійно! — крикнув він тремтячим від паніки та гніву голосом. Слім завів двигун і стрімголов вилетів на курну дорогу, направляючись у ліс.

Заправник вийшов з-за бака з бензином, підбіг до патрульного, на мить нахилився над ним і, розвернувшись, побіг у службове приміщення та схопився за телефонну слухавку.

3

Бреннан із Феннером саме схилилися над детальною картою місцевості, розгорненою на столі оперативного відділу в головній поліцейській частині, коли зайшов черговий поліцейський.

— Вас питає містер Блендіш, сер.

Бреннан зробив нетерплячий жест рукою.

— Я вийду до нього, — озвався Феннер і пішов слідом за черговим до кімнати очікування.

Джон Блендіш стояв коло вікна, дивлячись на вогні міста. Коли Феннер увійшов, Блендіш повернувся до нього.

— Я отримав ваше повідомлення, — коротко сказав Блендіш. — То що відбувається?

— Ми маємо всі підстави гадати, що ваша донька жива, — сказав Феннер, стаючи коло вікна поруч із ним. — Її тримали в клубі «Парадиз» упродовж останніх трьох місяців. Годину тому ми вдерлися туди. Є усі докази того, що її дійсно утримували там як бранку.

Обличчя Блендіша закам’яніло.

— Які це докази?

— Нагорі є номер-люкс із замком на дверях та жіночий одяг.

— То де ж тоді вона?

— Ґріссон вивіз її з клубу якраз перед нашим нальотом — переодягненою в чоловічий костюм. Пізніше до нас надійшли зведення, що Слім увірвався у фермерський дім й узяв там жіночий одяг. Відтоді ми лише на короткий час випустили його з поля зору, але приблизно знаємо, куди він може направлятися. Втекти він не може. Усі дороги перекриті. Щойно розвидніється, ми направимо на пошуки поліцейський гелікоптер. Це лише справа часу.

Блендіш відвернувся і втупився у вікно.

— Жива... після стількох місяців, — пробурмотів він. — А я ж сподівався — заради неї самої — що її нема серед живих.

Феннер не озвався ні словом. Запала довга пауза, а потім Блендіш запитав, не повертаючи голови:

— У вас є ще щось для мене?

Феннер нерішуче застиг. Блендіш повернувся до нього, його очі похмуро зблиснули.

— Нічого від мене не приховуйте! — хрипко сказав він. — То що іще ви маєте мені сказати?

— Їй кололи наркотики, — додав Феннер, — і Ґріссон жив із нею. Він патологічний маніяк. Коли ми віднайдемо вашу доньку, вона потребуватиме допомоги лікаря, містере Блендіш. Я вже говорив зі спеціалістом, він каже, що їй краще не бачити нікого зі знайомих до того, як він огляне її. Я викладаю це доволі схематично. Можливо, вам слід було би самому із ним поговорити. Лікар гадає, що вам краще не бути поруч, коли ми її знайдемо. Просто чекайте на неї вдома, а ми самі її вам привеземо. Їй потрібно буде кілька годин, щоб оговтатись від шоку, і краще, коли це станеться серед незнайомих їй людей. І ще одне: Ґріссон не здаватиметься. Ми змушені будемо його вбити. Це буде нелегко, якщо взяти до уваги, що вона буде поруч із ним. Тож ви маєте розуміти, що...

— Гаразд, гаразд! — нетерпляче урвав його Блендіш. — Ви висловилися доволі ясно. Я чекатиму на неї вдома.

Він попрямував до дверей, але на порозі зупинився і додав:

— Як я зрозумів, саме ви знайшли зачіпку, яка й вивела на того чоловіка. Я пам’ятаю про нашу угоду. Щойно донька повернеться, ви отримаєте свої гроші. Тож я чекатиму в своєму будинку. Але тримайте мене в курсі подій.

— Неодмінно, — пообіцяв Феннер.

Блендіш кивнув і вийшов. Феннер хитнув головою. Вичекав кілька хвилин, аби дати Блендішеві можливість піти, а тоді повернувся в оперативний відділ. Там він розповів Бреннанові про все, що перед тим повідав Блендішу. Той схвально кивнув.

— Ти маєш рацію, — озвався Бреннан. — Ми знову вийшли на слід того виродка, — він тицьнув пальцем у карту. — Десять хвилин тому він був із дівчиною тут. Тяжко поранив нашого патрульного, який бачив дівчину і навіть розмовляв із нею. Вони втекли, але ми знаємо, куди вони прямують. Ми оточили місцевість і звернулися до армії по допомогу. Це все не триватиме довго. Я підключив місцеве радіо і телебачення, щоб ті перервали свої програми і закликали населення району шукати авто.

Феннер присів на краєчок стола. Він був здивований, що перспектива отримати тридцять штук зовсім його не тішила. Феннер не переставав думати про доньку Блендіша і про те, чого їй довелося зазнати в руках Ґріссона.

— Нелегка ж робота вас очікує, коли врешті вийдете на слід того виродка, — сказав Феннер. — Оскільки дівчина з ним, то ви не зможете роздерти його на шматки.

— Сушитиму над цим голову, щойно відстежимо його, — озвався Бреннан, беручи чашку кави з рук чергового.

— Анна Борг все ще у вас? — поцікавився Феннер, також пригощаючись кавою з таці.

— Так, поки не схопимо Ґріссона. Тоді я маю намір її відпустити. На неї в нас нічого нема, — сказав Бреннан. — Ми прекрасно впоралися з бандою Ма Ґріссон. Ух! Ну й стара! Пам’ятатиму її до кінця життя. Я вже почав було думати, що ми її ніколи не здолаємо. Навіть із п’ятьма кулями в тілі вона продовжувала строчити зі свого клятого кулемета, аж поки не скінчились патрони. Я радий, що Слім пішов не в неї. Присягаюся, що він зламається, щойно ми притиснемо його як слід. Дуже на це розраховую.

Феннер сів у крісло і поклав ноги на стіл.

— Мене непокоїть дівчина, — сказав він, спохмурнівши. — У неї були жахливі часи. Лише уявити собі — просидіти чотири місяці в зачиненій кімнаті наодинці із дегенератом!

— Так, — Бреннан допив свою каву. — Але наркотики, які їй кололи, перетворили дівчину на зомбі. Мені чомусь більше шкода її теперішню. Дія наркотиків вже скінчилася, і їй зараз ой як несолодко. Боюся, що після такого їй вже не стати цілком нормальною людиною.

— Її старий думає так само, — зауважив Феннер, — судячи з того, що він сказав. Їй справді краще було б померти.

Обидва продовжували обговорювати деталі операції. Час спливав. О дванадцятій двадцять один із поліцейських, який відслідковував усі новини, що звучали по радіо, передав Бреннанові чергове повідомлення.

— Знайшли машину Ґріссона: він залишив її у рові, — сказав Бреннан. — Це біля Соснового Пагорба. Схоже, що він потягнув дівчину в ліс.

Бреннан схилився над картою, Феннер приєднався до нього.

— У цій місцевості повсюди ліси — і лише кілька ферм.

Він звернувся до одного зі своїх людей:

— Перевір, чи є телефони на цих фермах. Якщо так, то зателефонуй їхнім власникам і попередь про те, що там може з’явитися Ґріссон.

Поліцейський схопив слухавку і почав виконувати наказ.

За кілька хвилин доповів:

— У Вейтів — а це віддалена ферма — телефону немає. На фермі Хаммонда апарат є.

— Зателефонуй Хаммонду і попередь про небезпеку.

— Чи не могли б ми поїхати туди зараз? — поцікавився Феннер. — Це сидіння на місці діє мені на нерви.

— Там і так зараз не менше двохсот людей, — озвався Бреннан. — Що ми там робитимемо? Але щойно знайдуть Ґріссона, ми туди одразу поїдемо.

Лише близько п’ятої ранку, коли почало сходити сонце, нарешті пролунав довгоочікуваний дзвінок.

Поліцейський на тому кінці лінії поквапно доповів:

— Ґріссона бачили на фермі Вейтів. Десять хвилин тому Вейт помітив Ґріссона, коли той вийшов із клуні по воду. Нема сумнівів, що це справді Ґріссон.

— А як щодо дівчини? — запитав Бреннан, підходячи до телефону. — Дай-но мені слухавку. Це капітан Бреннан. Говоріть.

— Сержант Донег’ю на лінії, — озвався голос. — Дівчини поки що ніде не видно. Ферма оточена з усіх боків — він не прорветься. То нам брати його?

— Зачекайте на мене, — наказав Бреннан. — Стріляйте на ураження, якщо він спробує прорватися, але в іншому випадку не випускайте його з поля зору і дочекайтеся мене. За годину я буду на місці.

Він жбурнув слухавку і наказав черговому:

— Підніміть по тривозі гелікоптер. Я лечу туди.

Він поглянув на Феннера.

— Летиш зі мною?

— Хотів би я подивитися на того, кому вдалося би втримати мене, — озвався Феннер і першим вискочив з кімнати.

4

Слім різко прокинувся. Його мозок раптом послав йому сигнал тривоги. Слім схопив пістолет і сів, мружачись від блідих променів сонця, котрі пробивалися крізь численні шпарини клуні. Кілька хвилин не міг зрозуміти, де він. Тоді згадав довгу прогулянку в темряві і те, як помітив вогні ферми і як увійшов у клуню, надто втомлений, щоби йти далі. Ніяк не міг змусити міс Блендіш увійти сюди. Дівчина була така виснажена, що заледве пересувала ноги.

З останніх сил він затягнув її на горище і шпурнув на сіно, що вкривало підлогу. Потім захлопнув люк горища, ще й прикрив його соломою.

Заснув він не одразу, і тепер всі кістки його ломило від твердої підлоги. Слім відчував голод і спрагу. Поглянув на годинник: було близько п’ятої ранку. Можливо, їм доведеться пробути тут, на горищі, увесь день. Але треба десь роздобути воду. Він поглянув туди, де спала міс Блендіш. Потім розгріб солому, відчинив люк і швидко зісковзнув драбиною вниз. Тримаючи пістолет у руці, він вийшов надвір і довго розглядав фермерський будинок, який стояв приблизно у п’ятдесяти ярдах від клуні.

Там не було жодних ознак життя. Брудні заяложені завіски прикривали вікна. Кілька хвилин Слім стояв, прислухаючись, і, вирішивши, що всі ще сплять, обережно вийшов на подвір’я.

Старий Вейт із двома синами чергував біля вікна всю ніч, і тепер напружився, уздрівши високу худу фігуру чоловіка в поношеному чорному костюмі, що вислизнув із клуні зі зброєю в руках.

— Це він, — сказав Вейт. — Зателефонуй в поліцію, Гаррі. Поквапся!

Тримаючи в руці відро, Сім прокрався до цистерни з водою, набрав води і поспішив назад до клуні, ще не знаючи, що сигнал тривоги віддано і що поліцейські машини, битком набиті озброєними до зубів копами, вже вирушили до загубленої в лісі ферми.

Піднявши відро на горище, Слім зачинив люк і поставив відро на підлогу. Він був страшенно голодний. От якби йому вдалося роздобути хоч якоїсь їжі! Він випив води і знову ліг.

Втупившись у стелю, він гарячково розмірковував, що робити далі. Тепер уже шкодував, що полишив машину, але вночі це здалося йому доволі розумним рішенням. Зараз уже всі, напевно, шукають його «б’юік». Але та довга п’ятимильна прогулянка довела, що машина йому вкрай потрібна. Мабуть, тут, на фермі, є якесь авто. Цікаво, скільки на фермі людей? Можливо, пізніше вони розійдуться на роботу в поле, і Слімові вдасться викрасти автомобіль. Він заплющив очі. Минали хвилини, повільно спливла година, і поступово Сліма почала охоплювати паніка. Він постійно розмірковував: як то воно — помирати? І що буде з ним, коли він помре? Це було щось, чого він не міг збагнути. Не міг повірити, що просто сконає: щось таки повинно бути далі — але що?

Слім почув, як міс Блендіш поворухнулася, і припинявся на лікті. Дівчина, щось бурмочучи, повільно прокидалася.

Віддалений звук гелікоптера досяг його свідомості, коли він спостерігав за тим, як дівчина розплющує очі.

Вони поглянули одне на одного. Він зауважив, як очі дівчини розширяються і вся вона зіщулюється, закриваючи руками рот.

— І не думай кричати! — гаркнув він, маючи передчуття, що дівчина от-от закричить. — Ти мене чуєш? Мовчи! Я не чіпатиму тебе — лежи спокійно!

Вона знерухоміла, не зводячи з нього очей, а гудіння тим часом ставало все голоснішим; зненацька вертоліт наче завис на клунею.

Слімове серце тенькнуло. Він добре розумів, що це означає. Хлопець схопився на ноги, відсунув убік великий віхоть сіна і відкинув люк. Зупинився, велівши дівчині залишались на місці, а тоді зісковзнув униз, підбіг до дверей клуні і визирнув. І саме вчасно, аби помітити білу армійську зірку на гелікоптері, який робив посадку позаду фермерського будинку.

Слім зрозумів, що його схованку викрито, тому враз звів курок револьвера та зачинив двері клуні на важкий засув. Крізь щілину в дверях він дивився на подвір’я ферми.

Це була далеко не зразкова ферма, а тому на подвір’ї панував безлад. Два старі трактори, якийсь візок із двигуном, а також велика вантажівка захаращували подвір’я. Усе це було непоганим прикриттям для того, хто хотів би наблизитись до клуні.

Раптом Слім побачив полісмена. Чоловік швидко шмигонув від вантажівки до одного з тракторів, і зробив це так блискавично, що Слім не встиг навіть підняти пістолет, але чітко усвідомив, що це кінець. Під прикриттям фермерського будинку Бреннан і Феннер вилізли з гелікоптера. Кремезний, із суворим обличчям сержант та високий лейтенант повітряних сил привітали їх.

— Він більше не полишав сховку, сер, — доповів сержант Донег’ю. — Він у пастці. Ферма оточена. Це — лейтенант Гарді.

Бреннан потис руку лейтенантові.

— Де саме він переховується? — поцікавився Бреннан.

— Сюди, капітане! — покликав Донег’ю.

І вони подалися через поле до фермерського будинку. Бреннан схвально відзначив добре замаскованих поліцейських, які розташувались по периметру подвір’я з рушницями у руках.

— Обережніше, сер, — сказав Донег’ю, зупиняючись біля будинку. Тоді він вислизнув з-за рогу, обійшов будинок та став так, аби бачити двір.

— Він там, — показав Донег’ю на клуню в п’ятдесяти ярдах від будинку.

Бреннан вивчав місцевість. Перші тридцять ярдів були першокласною схованкою, але наступні двадцять — відкритою місциною.

— Як гадаєте, сержанте, у нього є «томпсон»?

— Не знаю, cep!

— Якщо так, то він зможе покласти чимало наших хлопців. Жодних слідів дівчини?

— Жодних, сер.

— Я маю намір поговорити з ним. Дайте сюди гучномовець!

— Буде зроблено, сер!

Озброєні поліцейські відійшли трохи, і за кілька хвилин до поля під’їхала вантажівка з рупором і зупинилася коло них. Бреннан узяв у руки мікрофон.

— Чи не могли б ви заховати кількох своїх людей за тими двома тракторами та вантажівкою, лейтенанте?

— Звісно, могли б, — озвався Гарді. — Я давно би їх там розмістив, але Донег’ю сказав почекати.

Він повернувся до сержанта і віддав відповідний наказ.

— Не стріляти, — сказав Бреннан. — Якщо дівчина справді там, ми не можемо ризикувати.

— Розумію.

Десятеро солдат безшумно вилізли зі сховку фермерського будинку і плазом почали пересуватися до тракторів та вантажівки.

Здригаючись усім тілом та обливаючись потом, Слім помітив їх, коли вони виповзли на відкриту місцевість. Від самого вигляду їхніх уніформ кольору хакі, сталевих шоломів і рушниць його охопила паніка. Він підняв револьвер, намагаючись взяти одного із солдатів на приціл, але зброя стрибала в його руках, і, буркнувши щось злякано-розгніване, він пальнув наосліп. Побачив, як здійнявся стовп куряви в ярді від найближчого солдата: той схопився на ноги, зігнувшись навпіл, і двома великими кроками досяг вантажівки та сховався за нею. Інші солдати, пересуваючись блискавично, також добігли до своїх місць укриття і зникли за ними.

Бреннан щось буркнув.

— Якби в нього був «томпсон», він би вже ним скористався, — сказав лейтенантові. — Тепер усе залежить від того, скільки куль у нього залишилося. Спробую з ним поговорити.

І він підвів мікрофон.

— Ґріссоне! Ти оточений! Виходь із піднятими руками! Ґріссоне! У тебе немає жодних шансів! Виходь!

Гучний металічний голос відлунював у свіжому ранковому повітрі. Зазвичай відкритий рот Сліма тепер був міцно стиснутий. Слім шкодував, що не прихопив із собою «томпсона». Він сам себе вилаяв за те, що так по-дурному потрапив у засідку. Тоді згадав про Ма. Піт сказав, що вона билася, як справжній чоловік. Він також боротиметься до останнього. Глянув на револьвер: залишилося лише п’ять патронів. Так, він іще вкладе п’ятьох тих покидьків. Живим вони його не візьмуть.

На горищі міс Блендіш спочатку почула постріл, а потім металічний голос із рупора. Дівчина зрозуміла, що та мить, якої вона підсвідомо чекала і боялася впродовж усіх цих чотирьох місяців, нарешті настала. Невдовзі її звільнять, й отоді-то й розпочнуться для неї справжні страждання та суцільне пекло.

Вона підповзла до відчиненого люка й, поглянувши вниз, побачила Сліма, котрий стояв спиною до неї, заглядаючи в шпарину дверей. Його кістлява чорна спина була напружена. У його руках дівчина помітила зброю. Запала тиша. Її зосереджений погляд змусив Сліма огледітися.

Він повільно повернувся, і вони обмінялися поглядами. Слім, стоячи коло дверей, здригаючись і стікаючи потом, — і вона, випроставшись на підлозі, голова і плечі у прорізі лазу, втупившись у нього. Вони довго отак дивились одне на одного. У тьмяному освітленні клуні його обличчя вилискувало від поту. Нарешті він розтулив губи і почав поливати її непристойною лайкою, виригаючи прокляття у нападі паніки та страху.

Дівчина мовчки слухала, сподіваючись, що от зараз він нарешті застрелить її. Вона пристрасно бажала, щоби він звів курок і випустив у неї кулю, але той лише стояв і лаявся, спопеляючи її блискучими жовтавими очима.

Якийсь звук знадвору змусив його смикнутися і різко повернутись до дверей. Слім помітив рух за фермерським візком й інстинктивно вистрелив. Постріл луною прокотився в ранковому безгомінні. Слім побачив хмарку куряви і відколоті від візка тріски.

Голос із рупора знову закликав його здаватися.

— Ґріссоне! Ми чекаємо! Ти не зможеш втекти! Виходь із піднятими руками!

Паніка тепер цілком охопила Сліма. Ноги його підкосилися, худе хиже обличчя зморщилося, наче в дитини перед плачем. Він опустився на коліна і випустив із рук револьвер.

Міс Блендіш уважно спостерігала за ним. У якусь мить вже навіть вирішила, що його застрелили, але коли той застогнав, вона відсахнулася, закривши лице руками.

Бреннан, бажаючи якнайшвидше покінчити з усім цим, віддав наказ своїм людям. Кілька солдат і два поліцейських заховалися за візок. Використовуючи його як прикриття, почали підштовхувати візок у напрямку дверей клуні.

Слім бачив, як до нього наближається візок. Він схопився на ноги й підняв пістолет. У нападі паніки та відчаю відсунув засув, розчахнув двері і вибіг на подвір’я, а тоді вистрілив, не цілячись, у візок і став на сліпучому сонці. Обличчя його сполотніло від жаху.

Пролунали дві автоматні черги. На брудно-білій Слімовій сорочці проступила кров. Револьвер випав йому з рук. Автомати замовкли так само зненацька, як і заторохтіли.

Бреннан і Феннер дивилися, як Ґріссон повільно падає. Його довгі худі ноги ще трохи конвульсивно посмикалися: саме так здихає змія. Спина вигнулася дугою, руки хапали сухий пісок. Нарешті він знерухомів та обм’як.

Бреннан із Феннером, тримаючи пістолети в руках, перетнули подвір’я. Іще до того, як підійти впритул, вони вже знали, що Слім мертвий. Феннер зупинився біля тіла лише на мить. Жовтаві незмигні очі Сліма невидюще дивилися перед собою, худе біле обличчя видавалося беззахисним і здивованим, рот був напіввідчинений. Феннер з огидою відвернувся.

— Нарешті кінець, — зронив Бреннан. — Катюзі по заслузі!

— Так, — погодився Феннер. Він глибоко зітхнув і повільно пішов до клуні.

5

Міс Блендіш спустилася з горища. Дві короткі автоматні черги повідали їй, що Ґріссона більше немає. Вона приречено дійшла у найтемніший куток клуні і всілася на перевернуту бочку. Чула чоловічі голоси знадвору і здригалася від цих звуків. Зі страхом чекала того моменту, коли змушена буде вийти на яскраве світло і зустрітися з цікавими поглядами своїх визволителів.

Упродовж декількох хвилин Феннер ніяк не міг роздивитися дівчини. Він стояв на порозі клуні, роззираючись довкола, і лише коли його очі призвичаїлися до темряви, він нарешті її побачив. З того, як напружено вона сиділа, Феннер здогадався, який це для неї важкий момент. Увійшовши у клуню, він зупинився в кількох ярдах від дівчини.

— Привіт! — сказав він якомога спокійніше, досить буденним тоном. — Я — Дейв Феннер. Ваш батько попросив мене відвезти вас додому, коли ви будете готові. Але не кваптеся. Ви тепер вільні: тож скажіть, чого б ви хотіли, і я негайно це зроблю для вас.

Він бачив, як вона поволі розслаблюється. Пильнував, аби не підходити ближче. Дівчина нагадувала йому загнану, налякану тваринку, яка при найменшому ж необережному русі негайно втече.

— Я оце саме гадав, чи не краще відвезти вас поки що в якийсь тихий готель, щоб ви там трохи відпочили та переодягнулися, а коли відчуєте в собі достатньо сил, я відвезу вас до батька. Я замовив для вас кімнату недалеко звідси. Там не буде жодної метушні. Преса нічого не знає. І там вас ніхто не потурбує. Ви зможете зайти в готель через чорний вхід і піднятися просто у свій номер. Згодні?

Кілька хвилин вона пильно дивилася на нього, потім коротко сказала:

— Так.

— За дверима на вас чекає лікар, — провадив далі Феннер. — Він хороший хлопець і хотів би негайно вас оглянути. Можна його зараз привести?

Вона відразу ж напружилася, і в очах її з’явилася паніка.

— Я не хочу ніякого лікаря! — палко вигукнула вона. — Навіщо мені лікар? Не хочу нікого бачити!

— Гаразд, — погодився Феннер. — Ви не мусите нікого бачити, якщо вам цього не хочеться. То ви дозволите відвезти себе у готель?

Вона знову пильно глянула на нього, вагаючись, а потім ствердно кивнула.

— Я підгоню сюди авто, — сказав Феннер. — Просто залишайтеся тут і ні про що не турбуйтеся. Ви нікого не побачите, і вас ніхто не потурбує.

Він повернувся і вийшов із клуні надвір, де чекав на нього Бреннан. Натовп військових і поліцейських зацікавлено видивлявся у клуню. Старий Вейт разом із синами витріщався на стодолу, стоячи у дверях свого будинку. Четверо солдат несли тіло Ґріссона до вантажівки. Коли Феннер наблизився до Бреннана, підійшов лікар. За ним стояла медсестра.

— Вона налякана, — сказав Феннер, — і не хоче нікого бачити. Відмовилась від лікаря. Погодилася лише поїхати в готель. Хоче, щоб я її відвіз туди.

— Ну що ж, — знизав плечима лікар. — Вона, без сумніву, зараз у стані афекту. Тому краще дозволити їй робити те, що вона хоче. Я поїду вперед і все підготую для неї в готелі Бонема. Коли вона призвичаїться до думки, що вільна, тоді я з нею і зустрінуся. Можливо, вам залишити медсестру?

— Я би дуже цього хотів, — озвався Феннер, — але не думаю, що дівчина на це пристане. Їй дуже не сподобалась пропозиція бути оглянутою лікарем.

— Ну що ж, гаразд. Тоді я їду. Залишу вам медсестру — на випадок, якщо буде потрібна допомога. До вашого приїзду все буде готове. Головне, щоб преса нічого не пронюхала. Щойно про це дізнаються, як злетяться, мов мухи на мед.

— Я подбаю про те, щоб вони нічого не дізналися, — похмуро пообіцяв Бреннан.

Коли медик поквапно пішов, Феннер сказав:

— Можеш забрати їх усіх звідси і підігнати машину під двері?

— Негайно цим займуся, — сказав Бреннан. — А ти йди до неї і чекай там.

Феннер вичекав, поки Бреннан відішле людей з подвір’я, а тоді повернувся у клуню.

Міс Блендіш і далі сиділа на перевернутій бочці. Коли Феннер увійшов, вона звела очі.

— Я все залагодив, — сказав він, витягаючи пачку сигарет. — Вам ні про що турбуватися.

Він запропонував їй закурити — по хвилі вагань вона взяла сигарету і дозволила її підпалити.

— Ваш батько гадає, що йому краще чекати на вас удома, — провадив далі Феннер, запалюючи сигарету й собі. — Але якщо хочете, я його сюди викличу.

Він знову побачив переляк у її очах.

— Я не хочу його бачити, — сказала вона, не підводячи очей. — Хочу побути сама.

— О’кей, — погодився Феннер. — Коли надумаєте його бачити, він відразу ж приїде.

Феннер всадився на оберемок соломи у кількох ярдах від дівчини.

— Певно, ви думаєте, хто я такий, — продовжив він, цілковито впевнений у тому, що це її геть це не цікавить, але треба ж було якось підтримувати розмову. — Я приватний детектив. Ваш батько звернувся до мене...

Він розповідав це легко і невимушено, скоса спостерігаючи за дівчиною. Спочатку не побачив в її очах і натяку на інтерес, але коли описував своє життя репортера, Полу та деякі найцікавіші свої випадки, помітив, як вона помалу розслабляється і після двадцяти хвилин його монологу навіть починає слухати. Нарешті він вирішив, що лікар уже встиг все облаштувати в готельному номері, тож сказав:

— Що ж, не хочу більше втомлювати вас оповідками про себе. Гадаю, ми можемо вже їхати. Не турбуйтесь ні про що. На подвір’ї нікого немає. Ви готові?

Він знову побачив, як страх застрибав у її очах, але звівся на ноги і вийшов із клуні, розчахнувши двері. Впритул до дверей стояв «олдсмобіль» — й ані душі довкола.

— Усе гаразд, — промовив він, не дивлячись на неї. — Ходімо.

Феннер відчинив задні дверцята авта, а сам всівся на водійське сидіння й став терпляче чекати. За кілька хвилин міс Блендіш повільно підійшла до дверей клуні і нерішуче зупинилася. Феннер на неї і не глянув. Тоді дівчина підійшла до машини, всілася у салон і зачинила дверцята.

Феннер виїхав із нерівного путівця на запилену дорогу. Міс Блендіш забилася в дальній куток авта, бездумно дивлячись перед себе.

За сорок хвилин вони були у готелі на Сосновому Пагорбі. Феннер, котрий уже бував тут, під’їхав до чорного входу. Поблизу нікого не було. Він зупинився і вийшов із машини.

— Зачекайте на мене, за кілька секунд я повернуся, — сказав він і швидко пройшов у вестибюль, де на нього вже чекав лікар.

— Номер 860, — сказав той Феннерові, подаючи ключ. — Це на верхньому поверсі. Медсестра приготувала для неї дещо з одягу. Як вона?

Феннер стенув плечима.

— Говорить небагато. Вона нервова й налякана, але принаймні погодилась на мою допомогу. Не потрапляйте їй на очі, лікарю. Я сам відвезу її нагору.

— Спробуйте вмовити її зустрітися зі мною, — сказав лікар. — Дуже важливо, щоб я зустрівся з нею якомога швидше.

— Гаразд, спробую, — сказав Феннер і повернувся до машин.

Міс Блендіш сиділа нерухомо, дивлячись собі на руки, але різко звела очі, коли наблизився Феннер.

— Усе готово, — сказав він. — Вас ніхто тут не потурбує.

Дівчина вилізла з машини, і вони разом пройшли у вестибюль, а потім у ліфт.

Коли підіймалися на верхній поверх, вона раптом спитала:

— Я чула постріли. То він мертвий, чи не так?

Здригнувшись, Феннер сказав:

— Так. Вам більше не слід про нього думати. Це все уже позаду.

Потім обоє замовкли. Він провів її порожнім коридором до номера 860, відімкнув двері і пропустив вперед. Вона пройшла в кімнату. Лікар справді постарався. Кімната потопала у квітах, а ще був чи не вагон холодних закусок і напоїв. Вікна відчинені, і відблиски сонячних променів вигравали на блакитному килимові.

Міс Блендіш повільно підійшла до великої вази з трояндами. Зупинилась, торкаючись пальцями темно-червоних бутонів.

Феннер зачинив двері.

— Лікар Хіт хотів би зустрітися з вами, — зронив він. — Ви не проти?

Дівчина глянула на нього, і він полегшено зауважив, що в її очах паніки вже не було, коли вона сказала:

— Поки що не хочу нікого бачити. Лікар нічим не може мені допомогти.

— Знаєте, що я зробив би на вашому місці? — спокійно озвався Феннер. — Я би прийняв душ і переодягнувся. У шафі ви знайдете все необхідне.

Він відчинив шафу, вийняв одяг, який приготувала сестра, і подав його дівчині.

— Тож біжіть приймати душ, а я почекаю на вас тут і подбаю, щоб вас ніхто не турбував. Домовилися?

Вона допитливо і водночас спантеличено глянула на нього.

— Ви завжди так ставитеся до людей? — запитала вона.

— У мене для цього було не так вже й багато можливостей, — всміхнувшись, сказав Феннер. — Йдіть-бо вже!

Вона пройшла у ванну і зачинилася на засув.

Хитнувши головою, Феннер підійшов до вікна і глянув на сповільнений рух транспорту далеко внизу. Машини виглядали мов іграшкові. Просто перед входом він побачив групу людей з фотокамерами зі спалахами, які намагалися пройти у готель мимо полісменів, котрі загороджували вхід. Отже, новина таки просочилася в пресу, подумав Феннер. За якийсь час місто аж кишітиме репортерами.

Він відвернувся від вікна і підійшов до дверей, визирнувши в коридор. На сходах стовбичила трійця поліцейських. Бреннан пообіцяв, що триматиме пресу якнайдалі від дівчини і поки що дотримувався своєї обіцянки. Але Феннер знав, що рано чи пізно — коли вони вивозитимуть дівчину з готелю — преса накинеться на неї, як зграя голодних шакалів.

За чверть години двері ванної кімнати відчинилися. Міс Блендіш переодягнулася в квітчасту сукню, яку підібрала для неї медсестра, і вона дуже їй личила. Феннер подумав, що в житті не бачив гарнішої дівчини.

— Готовий посперечатися, що тепер ви почуваєтесь набагато краще, чи не так? — спитав він.

Іще до того, як він встиг її зупинити, вона підійшла до вікна і глянула вниз. Поквапно відсахнувшись, вона зиркнула на нього. В її очах знову був переляк.

— Усе гаразд, — заспокійливо промовив він. — Вам ні про що турбуватися. Вони сюди не увійдуть. Послухайте: просто сядьте й розслабтеся. Чи не хотіли б ви чогось з’їсти?

— Ні, — вона сіла, закривши обличчя руками.

Трохи так посидівши, вона зненацька сказала із відчаєм у голосі:

— Не знаю, що робити далі.

— Не думайте про це зараз, — лагідно сказав Феннер. — Побачите, поступово все мине. Важко буде лише перші три-чотири дні, але невдовзі люди про вас забудуть. Просто те, що ви пережили, зараз у центрі уваги, та за якийсь час навіть ви про це забудете. Ви молода, і все життя у вас ще попереду.

Він говорив, аби щось сказати: просто відчував себе зобов’язаним щось говорити. Сам не вірив у те, що казав. І знав, що й вона це знає.

— Ви сказали, що він мертвий, але це не так, — вона здригнулася всім тілом. — Він і зараз зі мною.

Дівчина зробила якийсь відчайдушний жест.

— Навіть не знаю, що скаже батько. Спочатку я думала, що таке не може статися зі мною, але тепер знаю, що воно таки сталося. Не знаю, як жити далі.

У Феннера виступив холодний піт на чолі. Виникли ускладнення, яких він не очікував і навіть не уявляв, як впоратися з такою ситуацією.

— А може, нам послати за вашим батьком? — спитав він. — Ви не зможете впоратися з цим самотужки. Пошлімо за ним!

— Ні, — вона заперечно хитнула головою і звела на нього очі. Вони були як два прорізи у білому папері. — Він не в силах допомогти мені: просто страшенно збентежиться та схвилюється. Я мушу впоратися з цим сама, але біда в тому, що мене не вчили боротися з труднощами. У мене ніколи не було потреби долати будь-що. Коли все це сталося зі мною, єдине, що я вміла — це насолоджуватися життям. Гадаю, мені було послане випробування, чи не так? Але замість того, щоби пройти це випробування, я потрапила в пастку. І не впевнена, що зможу викарабкатися з неї. Мені соромно за себе. Я без належної підготовки, характер у мене несформований, і я ні в що не вірю. Дехто міг би впоратись із цим, бо вірить у Бога. Я ж не маю навіть цього, бо вміла лише розважатися.

Дівчина безперестанку стискала і розтискала кулаки, потім підвела обличчя: від її застиглої посмішки Феннерові стало не по собі.

— Можливо, мені справді краще порадитися з лікарем. Може, він щось мені пропише. І тоді, за кілька днів, як ви й казали, я зможу впоратися з усім цим.

Вона відвела погляд і продовжила, наче до себе:

— Бачите, яка я слабка. Мені потрібен хтось, на кого я могла би обпертися — бо на себе не можу. А все це тому, що мене завжди вчили покладатися на інших. Тож це цілковито моя провина: я не звинувачую нікого, крім себе.

— Я все-таки покличу лікаря, — сказав Феннер. — Вам не слід так себе картати. Після всього, що ви пережили, треба, аби вам хтось допоміг — хоч би спочатку. Із вами все буде гаразд. Вам би лише протриматися найближчі кілька днів.

Її посмішка тепер радше нагадувала гримасу.

— Чи не могли б ви поквапитися? — ввічливо нагадала вона. — Мені потрібна допомога лікаря. Він знатиме, що мені вколоти. Якщо я цього не одержу, то не витримаю. Не забувайте, що я сиділа на наркотиках Упродовж кількох місяців!

— Так-так, я покличу лікаря, — пообіцяв Феннер і швидко попрямував до дверей. Відчинивши їх, він вийшов у коридор і гукнув полісмена:

— Агов! Швидко закличте сюди лікаря!

Двері за ним рвучко зачинилися. Він почув, як провернувся ключ у замку.

У паніці він затарабанив у двері, але міс Блендіш не відчиняла. Феннер подався назад і з силою двигонув плечем у двері, однак ті не піддавалися.

Підбігло двоє поліцейських.

— Ламайте двері! — закричав Феннер, відчуваючи, як піт стікає його обличчям. — Швидше!

Коли поліцейські врешті підважили двері плечима і виламали їх, Феннер вловив слабкий завмираючий крик, що лунав неначе здалека.

Внизу, з вулиці, почулися крики людей та скрегіт гальм.

Феннер у відчаї застиг у дверях, безпорадно озираючи порожню кімнату.