Орхідей для міс Блендіш не буде

1

Міс Блендіш виштовхнули на сліпуче світло лампи, що звисала зі стелі. Дві ватні подушечки, зафіксовані клейкою стрічкою, закривали їй очі. Едді підтримував дівчину, і вона важко оперлася на нього. Його рука, міцна і тепла, — це єдине, що зв’язувало її із зовнішнім світом.

Ма Ґріссон, сидячи у своєму кріслі, роздивлялася міс Блендіш. Перед від’їздом із лігва Джонні Едді зателефонував їй і повідомив, що вони невдовзі будуть. У Ма було достатньо часу обмізкувати, що може дати їм це викрадення. Якщо за справу взятися з розумом і якщо їм пощастить, то вже до кінця тижня вони отримають мільйон доларів. За останні три роки її авторитет у банді зріс. Хоча вони й не гребли грошей лопатою, однак велося їм не так вже й погано. Інші банди ставилися до них як до третьосортної шайки. Але тепер, завдяки цій стрункій рудоволосій дівчині, вони стануть найбагатшою та найвпливовішою бандою (до того ж найбільш розшукуваною) у Канзас-Сіті.

Ма Ґріссон була величезна, товстелезна і незграбна. Жир складками звисав з її драглистих щік. Хвилясте волосся було пофарбоване у вугільно-чорний колір. Маленькі очиці — блискучі й непроникні, мов шматочки скла. Дешева біжутерія щедро прикрашала її великі обвислі груди. Одягнена вона була у добряче заяложену кремову мереживну сукню. Могутні руки, поцятковані здутими венами, проступали крізь це плетиво, як тісто, що підійшло і вже вилазить із діжі. Ма, міцно збита, була фізично дужча за багатьох чоловіків. Словом, вельми огидна стара, котрої боялися всі члени банди разом зі Слімом.

Едді зірвав стрічку з очей міс Блендіш. Побачивши стару, що розвалилась у кріслі, дівчина вжахнулася. Від самого вигляду Ма Ґріссон у міс Блендіш перехопило подих, і вона, зіщулившись, подалася назад.

— Познайомся із міс Блендіш, Ма, — сказав Едді, заспокійливо стиснувши руку дівчини. — Допровадили сюди, як ти звеліла.

Ма подалася вперед. Її застиглі очі-намистини налякали дівчину.

Ма ненавиділа довго говорити — як і ненавиділа базік. Вона вміла сказати слово там, де іншим потрібно було їх із десяток, але цього разу налаштувалася на доволі довгу промову.

— Послухай-но, дівчино, мене, — почала Ма. — Ти можеш собі бути донькою Блендіша, але для мене ти — ніхто. Залишатимешся тут, поки старий тебе не викупить. І лише від нього залежить, як довго ти тут перебуватимеш. Тож поводься як слід: поки будеш чемною, тебе не чіпатимуть. Але якщо створюватимеш проблеми, то й до тебе ставитимуться відповідно. Це вже я тобі обіцяю. Будеш нечемною — пошкодуєш. Зрозуміла?

Міс Блендіш витріщилась не неї, ніби не вірячи, що така жахлива жінка може існувати насправді.

— Ти мене зрозуміла? — повторила Ма.

Едді вщипнув дівчину.

— Так, — озвалася та.

— Відведи її у вітальню, — звеліла Ма Едді. — Там все вже для неї готове. Зачини її і вертайся: хочу з тобою побалакати.

Едді вивів міс Блендіш із кімнати. Коли вони піднімалися сходами, Едді сказав:

— Стара не жартує, бебі. Вона навіть гірша за Сліма, тож остерігайся її.

Міс Блендіш нічого не відповіла, вона була пригніченою і наляканою. За кілька хвилин Едді приєднався до Дока та Флінна, що вже були у кімнаті Ма. Воппі послали в місто дізнатися новини.

Едді хлюпнув собі віскі та сів на бильце крісла.

— Куди це запропастився Слім?

— Пішов спати, — відповіла Ма. — Облишмо його, я хочу поговорити з тобою та Флінном. Ви чули, що я сказала дівчині, аби та не наривалась на неприємності? Те саме стосується й вас. Жоден із банди не створюватиме собі проблем через гарну дівчину. Якщо я помічу, що хтось із вас цікавиться нею, то ви про це пошкодуєте. Не одна банда розвалилася через жінку — а не тому, що її накрила поліція. І я не дозволю вам, хлопці, чубитися через неї. Дівчині ви дасте спокій. Зрозуміло?

Едді презирливо вишкірився.

— Сподіваюсь, те саме стосується і Сліма?

— Слім не цікавиться жінками, — сказала Ма, зиркнувши на Едді. — Він надто розсудливий для цього. Якби ви більше думали про роботу і менше бігали за спідницями, було б набагато краще. Це стосується не тільки Воппі, але й тебе, — Ма поглянула на Флінна, який тривожно завовтузився. — То ви мене зрозуміли? Дівчини не чіпати.

— Я не глухий, — слухняно озвався Флінн.

— А ти, Едді?

— Я почув тебе з першого разу, Ма.

— Ну гаразд.

Ма потяглася за сигаретою і запалила її.

— Ця дівчина принесе нам мільйон доларів. Вона зникла близько опівночі. На цю мить Блендіш підняв на ноги всю поліцію, а ті — «федералів». Ми мусимо зателефонувати Блендішу і попередити, щоб він відкликав усіх своїх нишпорок і приготував для нас мільйон доларів готівкою — старими купюрами. Із цим не повинно виникнути проблем: він має гроші і хоче повернути доньку.

Ма глянула на Едді.

— Їдь у місто і звідти зателефонуй Блендішу. Скажи, що скоро він отримає інструкції, куди привезти гроші. Але попередь, що якщо надумає нас обдурити, його доньці буде непереливки. Не мені тебе вчити, що йому наплести, але говори грубо і з толком.

— Звісно, Ма! — відповів Едді.

— Тоді йди.

Уже звівшись на ноги, Едді спитав:

— А як розподілимо гроші, Ма? Це ж я знайшов дівчину, і моя доля має бути більшою.

— Поки що ми їх не маємо, — коротко сказала Ма. — Поговоримо, коли отримаєм гроші.

— А як щодо мене? — поцікавився Флінн. — Я також брав у цьому участь.

— Та-ак? — перепитав Едді. — Якби не я, то ти спокійно б пішов дрихнути!

— Стуліть пельки! — гаркнула Ма. — А ти забирайся!

Едді повагався, але, зустрівшись із холодними очицями Ма, знизав плечима і вийшов з кімнати. За мить вони почули, як завівся двигун «б’юіка».

— Тепер ти, — сказала Ма Фліннові. — Кому відомо про те, що ви зустрічались із Райлі та його бандою і про події минулої ночі?

— Ну, Джонні, звісно ж. Він бачив, що сталося, і знає, що це ми забрали дівчину, але триматиме язик за зубами. Джонні поховає трупи і позбудеться їхньої машини: нам треба буде і йому щось відвалити, Ма. Райлі обіцяв йому чверть суми. Тепер старий і від нас цього чекає.

— Ми його не обділимо, — сказала Ма. — Хто іще щось бачив?

Флінн мить розмірковував.

— Хлопець на заправці. Він бачив, як Едді розмовляв із Райлі. Гадаю, він помітив, що у мене в руках була зброя. Можливо, навіть бачив дівчину.

— Більше ніхто?

— Ніхто.

— Займися хлопцем — не хочу ризикувати, що він може проговоритися. Навідай його.

Коли Флінн вийшов, Ма зручніше вмостилася в кріслі. Вона давно помітила, що Док Вільямс ходить туди-сюди кімнатою, не знаходячи собі місця, тож тепер запитально глянула на нього. Її стосунки з ним склалися трохи по-іншому, ніж із рештою банди. Він був освіченою людиною, а таких вона поважала.

Ма знала, що ще кілька років тому Док Вільямс був успішним хірургом і мав на двадцять років молодшу за себе дружину. Але та раптом втекла з його шофером, і Док почав заглядати у чарку. За кілька місяців, будучи напідпитку, він провів невдалу операцію на мозку, і пацієнт помер. Дока засудили, звинувативши у вбивстві, і дали п’ять років. Назавжди заборонили займатися лікарською практикою. Флінн познайомився з ним у в’язниці і привів до Ма, коли вони обидва звільнилися. Ма була достатньо тямуща, аби розуміти, як добре мати у банді власного лікаря — до того ж чудового хірурга. Відтоді їй не доводилось хвилюватися, де знайти лікаря, коли хтось з її хлопців отримував вогнепальне поранення. Вона забезпечувала Дока спиртним, а він наглядав за її хлопцями.

— Залагодилось ніби добре, — задоволено сказала Ма, — тепер нам ніщо не загрожує. Я маю намір розпустити плітки, що дівка у Райлі. Рано чи пізно ці чутки долетять до вух копів. Вони почнуть його розшукувати, і коли виявлять, що той зник, це їх переконає, що саме він і викрав дівчину, — Ма криво посміхнулася, вишкіривши крупні штучні зуби. — Й допоки шукатимуть банду Райлі, вважаючи її причетною до викрадення, ми будемо поза підозрою.

Док нарешті присів і запалив сигарету. Рухи його були повільні, а червоне від постійної випивки обличчя виглядало стурбованим.

— Мені не подобаються викрадення, — сказав він. — Це жорстокий, жахливий бізнес. Шкода дівчини та її батька. Усе це мені не до вподоби.

Ма поблажливо всміхнулася. Доку єдиному із членів банди дозволялося висловлювати свою думку і давати поради. Ма рідко брала до уваги його погляди, але любила вислухати. З ним можна було поговорити, коли Ма почувалась самотньою; до того ж іноді його поради були й справді слушними.

— Ти м’якосердий старий дурень, — презирливо мовила вона. — У дівчини донедавна було все, тож нехай тепер трохи помучиться. Її татусь володіє мільйонами, йому варто було б трохи понервуватися. Я теж страждала, і ти. Страждання робить людей кращими.

— Можливо, — погодився Док, наливаючи собі випити. — Але вона молода і гарна. Не можна так просто занапащати юне життя. Ти ж не плануєш відіслати її назад до татуся, чи не так?

— Ні, додому вона більше не повернеться. Коли отримаємо гроші, то спекаємось її — вона забагато знає.

Док завовтузився на стільці.

— Мені це не подобається, але, гадаю, то не моя справа, — він спорожнив склянку і налив собі ще. — Це серйозні речі, Ма. Я такого не люблю.

— Коли отримаєш свою частку, це тобі сподобається, — цинічно зауважила Ма.

Док втупився у свою склянку.

— Мене давно вже не хвилюють гроші. Однак є дещо, що я хотів би тобі сказати, Ма. Слім якось дивно поводився із дівчиною.

Ма пильно глянула на нього.

— Що ти маєш на увазі?

— Досі я гадав, що Сліма не цікавлять жінки. Ти ж сама мені про це казала, хіба ні?

— Так, і я рада цьому, — сказала Ма. — У мене і без того досить турбот із ним.

— Так от, дівчина його по-справжньому зацікавила, — спокійно зауважив Док. — Я ще ніколи його таким не бачив. Хлопця наче пришибло: як підлітка, до якого прийшло перше кохання. Вибач, Ма, та здається, що цього клопоту тобі не минути.

Обличчя Ма застигло, а очі наче закрижаніли.

— Ти що, жартуєш?

— Ні. Сама зрозумієш, що я маю рацію, коли побачиш їх разом. Він навіть хотів повернути їй діаманти! Вони й зараз у нього, ти що, забула?

— Нічого я не забула, — похмуро озвалася Ма. — Він віддасть їх мені, щойно я попрошу. То ти справді вважаєш, що він «запав» на дівчину?

— Так, я впевнений.

— Дуже скоро я покладу цьому край, — сказала Ма. — Мені ще проблем із жінками бракувало у моєму домі!

— Не будь так у цьому впевнена, — застеріг її Док. — Слім небезпечний. Він може тебе й не послухати. Проблема взагалі-то в тобі, Ма: доки ти не визнаєш, що Слім не зовсім нормальний...

— Стули пельку! — гаркнула Ма: це була для неї заборонена тема. — Я не слухатиму цієї маячні. Зі Слімом усе гаразд, просто я не завжди можу з ним упоратися. Залишмо все так, як є.

Док знизав плечима, а тоді знову трохи хильнув. Обличчя його поступово розчервонілося. Тепер Докові треба було зовсім небагато, аби сп’яніти.

— Але не кажи потім, що я тебе не попереджав.

— Я хочу, щоб ти написав листа Блендішу, — провадила далі Ма, змінюючи тему. — Ми відішлемо його завтра. Напиши, аби він приготував для грошей білу валізу. І нехай післязавтра дасть оголошення в «Триб’юн» про продаж білої фарби у 40-літрових барилах. Це буде для нас сигналом, що гроші готові. Але попередь, що станеться з дівчиною, якщо він бавитиметься у подвійну гру.

— Гаразд, Ма, — сказав Док, і, прихопивши з собою склянку, вийшов із кімнати.

Стара посиділа ще деякий час, розмірковуючи. Те, що Док повідав їй, стурбувало жінку. Якщо Слім таки «запав» на дівчину, то чим швидше вони її спекаються, тим краще. Але Док перебільшує, думала Ма, намагаючись переконати саму себе. Слім завжди боявся жінок. Вона ж бачила, як він зростав, і була впевнена, що хлопець не мав сексуального досвіду з дівчатами.

Ма підвелася з крісла.

«Краще вже піду поговорю з ним, — вирішила вона, йдучи нагору, у спальню Сліма, — і заберу в нього кольє. Треба ще подумати, як його сплавити. Можливо, безпечніше буде поки що потримати його в себе. За пару місяців воно ще не обпече нам рук».

Одягнений, Слім лежав на ліжку і перебирав кістлявими пальцями кольє. Коли Ма зайшла у кімнату, кольє зникло з його рук з такою ж неймовірною швидкістю, з якою ножик зазвичай у них з’являвся.

Хоча Слім і зробив це майже блискавично, Ма, однак, зауважила кольє, проте нічого не сказала.

— Чому це ти тут розлігся? — суворо запитала вона, наближаючись до ліжка. — Ти що, втомився чи захворів?

Слім сердито глянув на неї. Бували хвилини, коли мати добряче діставала його дурними запитаннями.

— Втомився. І не хочу чути усієї тієї дурні, котру ви там, унизу, верзете.

— Ти повинен бути мені вдячний, що я так добре говорю, — понуро зронила Ма. — Ми скоро розбагатіємо, Сліме. Ця дівчина принесе нам купу грошей.

Слімове обличчя прояснилося, його похмурість зникла.

— Де вона, Ма?

Мати глянула на нього. Вона ще ніколи не бачила на його обличчі такого виразу. Її лице немов закам’яніло, і вона подумала, що Док мав рацію: бідолашний хлопчина, мабуть, таки закохався. Ма ніколи б у це не повірила.

— У вітальні, зачинена на ключ, — коротко відповіла вона.

Слім перевернувся на спину і втупився у стелю.

— Вона гарна, правда ж, Ма? — самовдоволено сказав він. — Ніколи ще не зустрічав такої дівчини. Бачила, яке в неї волосся?

— Гарна? — рявкнула Ма. — Чого це має тебе обходити? Вона — така ж, як усі дівки.

Слім повернув голову і здивовано витріщився на неї.

— Ти так гадаєш? — запитав він. — Невже в тебе нема очей? Що з тобою? Я думав, що ти розумна. Дівчина ж прекрасна! І якщо ти цього не бачиш, то справді сліпа! — він провів рукою по своєму засаленому довгому волоссю. — Вона наче з картинки. Я хотів би її залишити собі, Ма. Ми ж не мусимо відсилати її назад, правда? Отримаємо за неї гроші, і я візьму її собі. У мене ще ніколи не було дівчини, то нехай вона стане нею.

— Справді? — презирливо перепитала Ма. — І ти думаєш, що вона тебе захоче? Поглянь-но на свої руки і сорочку. Вони брудні. Чи ти гадаєш, що така модна штучка, як вона, схоче глянути у твій бік?

Слім почав вивчати свої руки, раптом утративши всю колишню самовпевненість.

— Гадаю, я міг би їх помити, — сказав він так, наче це ніколи раніше не спадало йому на думку. — І ще я міг би одягнути чисту сорочку.

— У мене нема часу обговорювати подібні дурниці, — різко сказала Ма. — Мені потрібне кольє.

Слім глянув на неї, схиливши голову набік, а тоді витяг кольє з кишені і тримав у руках так, неначе дражнячи Ма. На його обличчі з’явився хитрий вираз, який не сподобався матері.

— Гарне, правда? — запитав Слім. — Але ти його не отримаєш. Воно буде в мене, бо я ж тебе знаю: щойно його захапаєш, відразу продаси. Ти думаєш лише про гроші. А я маю намір повернути кольє дівчині. Воно — її.

Ма намагалася опанувати свій гнів.

— Віддай мені кольє! — крізь зуби промовила вона, простягаючи руку.

Слім зісковзнув з ліжка і став перед нею. Очі його палали.

— Воно залишиться в мене.

Такого ще не було. На мить Ма так здивувалася, що не знала, як діяти, а тоді вибухнула гнівом і рушила на Сліма, стиснувши дужі кулаки.

— До біса! Віддай мені кольє, а то я вріжу тобі як слід! — заволала вона, і її обличчя вкрилося плямами.

— Тримайся від мене подалі! — у руках Сліма зблиснув ніж. Він подався вперед, дивлячись на матір. — Відійди!

Ма стала, немов укопана. Глянувши на худе, спотворене злобою обличчя та палаючі жовті очі, вона згадала застереження Дока. Холодок проповз її спиною.

— Забери ніж, Сліме, — спокійно сказала вона. — Що це ти надумав?

Слім глянув на неї, зненацька криво посміхнувшись.

— Злякалася, правда ж, Ма? Я бачив, як ти злякалася. Ти — така ж, як усі. Навіть ти мене боїшся.

— Не верзи дурниць, — сказала Ма. — Ти — мій син. Чого б то мені тебе боятися? Ну ж бо, відай мені прикрасу!

— Я скажу, що ми зробимо, — озвався Слім, і лукавий вираз знову з’явився на його обличчі. — Ти хочеш кольє, а я — дівчину. Тож укладемо угоду: ти зробиш так, аби я їй сподобався, — і я віддам тобі діаманти. Як тобі це?

— Бідолашний мій дурнику... — почала було Ма, але змовкла, коли Слім знову сховав кольє у кишеню.

— Ти його не отримаєш, поки дівчина не подобрішає до мене, — сказав він. — Поговори з нею, Ма! Скажи, що я не хочу її образити. Просто хочу потоваришувати з нею. Ті негідники не люблять мене. Ти маєш хоч Дока для розмов, а у мене нікого немає. Тому я й хочу її.

Поки він говорив, Ма розмірковувала. Навіть якщо вона заволодіє кольє, продати його поки що все одно не зможе. Мине чимало місяців, перш ніж вона наважиться його збути. І не так уже й важливо, у кого будуть діаманти. Набагато важливішою була оця непокора і те, що Ма втратила авторитет. Вона знову глянула на ніж у руках сина і пригадала попередження Дока. Це таки правда: Слім ненормальний. І небезпечний. Ма не мала наміру чекати, доки він штрикне її ножиком. Тому краще зробити так, як він хоче. Це все триватиме недовго: коли гроші будуть у них, дівчина зникне, Слім незабаром заспокоїться, забуде її і все знову стане на свої місця. Можливо, це не така вже й погана думка: нехай трохи розважиться з дівчиною. Якщо вона так припала Сліму до душі, то чому б йому цього не дозволити? Док постійно торочить про якісь фрустрації та депресії. А це ідея — дозволити Слімові завести дівчину. Це лише піде йому на користь: нехай про щось мріє, аніж просто лежати у своїй кімнаті.

— Сховай ніж, Сліме! — сказала Ма, відступаючи. — Я справді не бачу причин, чому б тобі не розважитись із дівчиною. Погляну, що зможу для тебе зробити. Тож сховай його: тобі має бути соромно — погрожувати матері ножем!

Слім хихикнув, раптом усвідомивши, що здобув перемогу.

— Нарешті ти кажеш щось розумне, — сказав він, ховаючи ножик. — Влаштуй це для мене, Ма, і я віддам тобі кольє. Але залагодь усе як слід.

— Я поговорю з нею, — мовила Ма і повільно випливла з кімнати.

Слім уперше взяв над нею гору, і Ма це не сподобалося.

«Док має рацію, — подумала вона, важко спускаючись сходами. — Слім небезпечний і може стати геть некерованим. До біса з цим — щось я старію. І скоро вже не зможу впоратися з ними усіма».

2

З’явившись у місті, Едді припаркував свій «б’юік» і пішов купити газету.

Про викрадення міс Блендіш і вбивство Джеррі Мак-Ґована було написано відразу на першій шпальті. Едді швидко пробіг очима поліцейський звіт. Для нього там не було нічого нового. Шеф поліції стверджував, що має важливу зачіпку, але не сказав, яку. Едді здогадався, що це просто блеф.

Він пішов до тютюнової крамнички на розі вулиці. Кивнув товстуну за стійкою і попрямував до завішених дверей, котрі вели у гральну залу.

Там було дуже накурено і повно народу. Усі випивали і грали в карти.

Едді роззирнувся довкола і помітив Воппі, який сидів збоку, — у компанії пляшки віскі.

— Привіт! — сказав Едді, підходячи до нього і сідаючи поруч. — Ну що тут?

Воппі знаком показав барменові, аби той приніс ще одну склянку.

— Багато чого, — озвався Воппі. — Ти бачив газети?

— Нічого особливого, — сказав Едді і, кивнувши барменові, коли той поставив склянку на стіл, наповнив її.

— Зачекай-но на вечірній випуск. Пам’ятаєш того типа, Хейні, котрий збирає плітки для своєї паршивої колонки? Він усе вибовкав копам.

— Звідки такі новини? Відколи це він став інформатором?

— Страхова компанія пропонує велику винагороду тому, хто знає щось про кольє. Гадаю, Хейні хоче отримати ці гроші. І він розповів копам, що Бейлі цікавився кольє. Ті перевернули все місто, але не змогли знайти Бейлі. Тож вони гадають, що це справа рук шайки Райлі і що це він викрав дівчину. Непогано для нас, еге ж?

Едді криво всміхнувся.

— Ще б пак!

— Фебеерівці це проковтнули. Вони вже зустрічалися з Блендішем. Місто аж кишить копами. Пильнуй, аби вони й тебе не взяли з твоєю «пушкою».

— Я залишив її вдома. Маю зателефонувати Блендішу — і хутко вшиваюся звідси. Їдьмо краще зі мною.

— О’кей.

Коли Едді звівся на ноги, Воппі спитав:

— А як там наша рудоволоса? Хотів би я з нею познайомитися ближче!

— І не мрій! Ма ледь не оголосила всім війни: вона сказала, щоб ми дали дівчині спокій, і аж кипить через неї.

Обличчя Воппі витягнулося.

— Бувають моменти, коли Ма просто нестерпна. Яка користь із такої лялечки, якщо з нею не можна побавитись?

— Відповідь — мільйон баксів, — сказав Едді, криво посміхнувшись. Він пішов до телефонної будки, але телефон не працював, якщо вірити напису на її дверях. Апарат був також в аптеці навпроти. Тож Едді вийшов із тютюнової крамнички і зупинився на розі, аби перечекати потік машин. Поки вичікував, на найближчій автобусній зупинці він помітив молоду жінку. Висока приваблива блондинка з чудовою фігурою — своїм виглядом вона вмить привернула його увагу. Жінка була саме того типу, який так подобався Едді. Якусь мить він розглядав її обличчя. Косметики на ній було небагато. Рот трохи завеликий, але Едді на це вже не зважав. Йому сподобався сексуальний вигляд жінки і те, яка елегантна вона була у своїй жовтій літній сукні.

«Оце так краля, — подумав Едді. — Я б не відмовився побавитися з нею у ліжку».

Він перейшов дорогу та увійшов до аптеки, де зачинився у телефонній будці. Прикривши слухавку носовичком, аби спотворити голос, Едді набрав номер, який отримав від міс Блендіш, і почав чекати.

Довго чекати йому не довелося. Чоловічий голос вмить озвався:

— Алло! Це Джон Блендіш. Із ким я говорю?

— Слухай мене уважно, приятелю, — сказав Едді твердим і впевненим голосом. — Твоя донька у нас. Якщо хочеш її повернути, дай відбій копам. Приготуй мільйон доларів старими купюрами — вони мають бути не більшими за стодоларові — і склади їх у білу валізу. Завтра отримаєш інструкції, куди їх доправити. Затямив?

— Так, — голос Блендіша був схвильований і напружений. — Із нею все гаразд?

— Усе добре — і так буде доти, поки ти робитимеш те, що ми скажемо. Якщо ж надумаєш нас дурити — їй буде непереливки. А коли я сказав «непереливки», то так воно й буде. Не хочу, щоб тобі довелося розміщувати у газетах некролог. Ти навіть уявити собі не можеш, що буде з нею до того, як ми її вб’ємо. Тож тобі вирішувати, друже. Ми дівчини не чіпатимемо, поки виконуватимеш наші інструкції. Якщо ж ні, отримаєш її назад, але далеко не в товарному вигляді — а просто мертвісіньку!

Він поклав слухавку і швидко вийшов з аптеки, всміхаючись про себе.

Аби перейти дорогу, йому знову довелося дочекатися просвітку у русі транспорту, і він помітив, що блондинка і далі стовбичить на автобусній зупинці. Вона глянула на нього і відвела погляд. Едді поправив краватку, подумавши, як погано, що треба повертатися до Ма зі звітом. Він перейшов дорогу і знову зиркнув на жінку, намірившись їй усміхнутися, але та на нього й не глянула. Едді підійшов до тютюнової крамнички і постояв трохи перед тим, як озирнутися знову. Жінка йшла йому назустріч, зовсім не дивлячись на нього. Проходячи повз, вона зронила маленький білий аркушик, котрий впав Едді до ніг. Білявка не зупинилася і не глянула на нього. Натомість він витріщився на неї, зауваживши манливе погойдування стегон, і підняв карточку. На ній була нашкрябана адреса:

«243, готель „Палас“, Вест».

Здивований, Едді зсунув капелюх на потилицю. Дівчина не справляла враження повії. Він відчув легке розчарування. Глянув їй услід — і саме вчасно, щоб зауважити, як та сіла у таксі. Подивився, як вона від’їжджає, а тоді засунув карточку за ремінець годинника. «Можливо, коли буду вільніший, я її й навідаю», — подумав він, заходячи в крамничку.

— Усе залагоджено, — сказав він Воппі. — Вшиваймося звідси.

Воппі допив своє віскі, розрахувався з барменом, і вони вийшли на вулицю, де Едді припаркував свій «б’юік». На парковку якраз заїхав «форд». У ньому сиділо двоє кремезних типів, котрі уважно огледіли Едді та Воппі.

— ФБР, — сказав Воппі, майже не розтуляючи рота.

Відчиняючи «б’юік», Едді чув, як холодний піт стікає його обличчям. Вони всілися в машину, відчайдушно намагаючись виглядати спокійними. Двоє чоловіків у «форді» продовжували дивитися на них. Едді завів двигун і незабаром влився у потік машин.

— Не озирайся, — попередив він Воппі.

За кілька хвилин вони змогли розслабитися.

— Від цих виродків у мене мурашки по шкірі, — сказав Едді. — Чим менше я з ними стикаюся, тим кращий у мене тиск.

— Зможеш повторити це ще не раз, — зауважив Воппі. — Місто аж кишить ними.

Вони приїхали одночасно із Флінном — той саме вилізав зі свого «доджа». Усі разом зайшли у кімнату Ма.

— Усе гаразд? — запитала вона у Флінна.

— Так, жодних проблем не виникло, — озвався він. — Поблизу нікого не було — мені навіть не довелося вилазити з машини. Він вийшов, щоб заповнити мені бак, а коли залив, я його й прикінчив. Нічого складного.

Ма кивнула й поглянула на Едді.

— Я зателефонував йому, — доповів він. — Не дав можливості нічого сказати у відповідь, але він знає, чого чекати, якщо втне якусь дурницю. У місті всюди фебеерівці, Ма, стає гаряче, — і він жбурнув газету на стіл. — Тут нема нічого такого, чого б ми не знали. Хейні побував у відділку і сказав, що Бейлі розпитував про кольє. Тепер копи полюють на Бейлі та Райлі.

— Я на це й розраховувала, — сказала Ма із вовчим вищиром. — Поки вони не відкопають трупів, ми будемо у безпеці. Наразі все йде за планом.

— Але коли ми повернемо дівчину, у нас почнуться неприємності. Вона заговорить, — сказав із серйозним обличчям Едді.

Ма витріщилася на нього.

— А з чого ти взяв, що ми її повернемо?

— Ясно, — хитнув він головою і глянув на Воппі, який саме скривився. — Шкода, така красуня...

— До біса вже з нею! — раптом вибухнув Флінн. — Нам слід подбати про себе!

— А хто це зробить? — спитав Едді. — Тільки не я!

— І не я, — озвався Воппі.

— Док зробить їй укол в руку, коли вона спатиме, — сказала Ма. — Якщо не він, то я сама її вколю.

— Коли? — перепитав Флінн.

— Коли вважатиму за потрібне! — гаркнула Ма. — Залиште це мені.

Едді всівся і налив собі віскі.

— Послухай-но, Ма, гляньмо на те кольє ще раз. Я так і не роздивився його як слід.

— Воно в сейфі, — збрехала Ма. — Колись іншим разом, — і щоб змінити тему, спитала: — Чому б котромусь із вас, ледарів, не зайнятися обідом?

Воппі звівся на ноги.

— От чорт, знову спагеті! — застогнав Едді. — Агов, Флінне! Чи не міг би ти зготувати обід?

— Міг би, так само, як і ти! — вишкірився Флінн.

Едді у відчаї знизав плечима:

— Для чого це нам, якщо поруч є жінка!

— А цього ви не діждетеся, — холодно сказала Ма. — Ну ж бо, Воппі, ворушися! Я хочу їсти.

Едді витяг карточку з-під ремінця годинника. Знову перечитав адресу. Він думав про дівчину і вирішив, що навідає її сьогодні ж увечері. Перевернув карточку й аж тоді помітив, що на ній щось написано.

Здивовано прочитав текст, вилаявся і скочив на ноги: жіночою рукою там було написано:

«Що ви зробили з Френкі Райлі?»

3

Коли вуличний годинник вибив одинадцяту, «б’юік» безшумно під’їхав до готелю «Палас». Едді і Флінн вийшли, а Воппі залишився у машині.

— Будь тут, — сказав Едді. — Як помітиш копів, від’їжджай і їзди кругами. Ти можеш нам терміново знадобитися.

— Краще ти це зроби, — озвався Воппі, затиснувши сигарету між зубами.

Едді і Флінн швидко попростували вулицею до входу у невеликий простий готель. У вестибюлі було порожньо. За конторкою, у самій сорочці без піджака, дрімав немолодий товстун. Він сонно закліпав, коли Едді підійшов.

— Хочете кімнату? — з надією запитав чоловік, поквапно зводячись на ноги.

— Ні. Хто мешкає у номері 243? — коротко поцікавився Едді.

— Ми не надаємо такої інформації, — раптом заціпенівши, озвався чоловік. — Вам краще підійти сюди завтра зранку і запитати у портьє.

Флінн витяг пістолет і сунув товстуну під ніс.

— Ти чув, що тебе спитали, чи ні? — гаркнув він.

Побачивши пістолет, товстун зблід. Тремтячими руками він почав гортати сторінки журналу реєстрацій. Едді вирвав журнал у нього з рук і швидко знайшов потрібний номер.

— Анна Борг, — прочитав він напроти номера 243. — Хто вона?

Едді зауважив, що номери поруч із 243-ім незайняті.

Флінн перевернув пістолет і, тепер тримаючи його за дуло, перехилився і вдарив товстуна держаком по потилиці. Клерк сповз зі свого стільця. Едді нагнувся, аби поглянути на нього.

— Не треба було бити так сильно, — зауважив він. — У нього вигляд сімейного чоловіка. Краще вже прив’яжи його.

Флінн зайшов за конторку і зв’язав товстунові руки його ж краваткою. Залишивши його так, обидва підійшли до ліфта і натиснули кнопку з цифрою «2».

— Стій тут, — сказав Едді, — і тримай під контролем сходи, а я зроблю візит цій дамі.

Він рушив коридором, шукаючи очима номер 243. Той був у самому кінці. Едді прислухався, притуливши вухо до дверей. Тоді витяг пістолет й увійшов у темну кімнату. Зачинивши за собою двері, він намацав вимикач та ввімкнув світло.

Едді роззирнувся довкола. У неохайному номері було порожньо, лише всюди розкиданий жіночий одяг. На спинці стільця висіла знайома жовта сукня. Туалетний столик заставлений косметикою та якимись пляшечками. Вміст великої пудрениці висипаний просто на килим. Переконавшись, що у кімнаті нікого нема і що ніхто не міг тут сховатися, Едді почав послідовно відчиняти шухлядки тумбочки, але й там не знайшов нічого, вартого уваги. Цікаво, куди запропастилася дівчина? Едді вийшов із кімнати, зачинив за собою двері і приєднався до Флінна, котрий чатував на сходах.

— Її там нема.

— Ходімо звідси, — запропонував Флінн.

— Кімната поруч незайнята, — сказав Едді. — Зачекаймо на неї там. Вона може щомиті повернутися.

— А як щодо того типа внизу? Що, коли хтось наткнеться на нього?

— Ото б мене хвилювало, знайде його хтось чи ні, — зронив Едді. — Ходімо.

Вони мовчки підійшли до номера 241, відчинили його та увійшли. Едді залишив двері прочиненими і став біля них, а Флінн розлігся на ліжку.

Спливали хвилини. І вже коли Едді почав було думати, що тут вони лише марнують час, почувся звук, що стривожив його і змусив Флінна скочити з ліжка та підбігти до дверей. Вони зиркнули у шпарину.

Двері якраз навпроти 243-го номера повільно відчинилися. Звідти визирнула жінка й уважно оглянула коридор. Едді відразу її впізнав: це була та сама блондинка, яку він зустрів на вулиці. Ще до того, як він вирішив, що робити далі, жінка вийшла, бігцем подолала кілька метрів і заскочила у номер 243. Вони почули, як прокрутився ключ у замку.

— Це вона? — тихо спитав Флінн, важко дихаючи в потилицю Едді.

— Так.

— Гарна, — зауважив Флінн. — І що вона там робила?

— Не знаю, але хочу з’ясувати. Будь тут, на сходах, — сказав Едді, розчахнувши двері і вийшовши у коридор.

Флінн рушив до сходів.

Едді наблизився до дверей навпроти номера 243. Узявся за ручку і натиснув на неї. Двері піддалися. Едді зазирнув у темряву, прислухався і, нічого не почувши, зайшов у кімнату.

Едді повернув вимикач, і на мить у нього перехопило подих: на підлозі лежав опасистий коротун. Кров витікала із рани на голові — його застрелили. Едді не треба було підходити ближче, аби зрозуміти, що чоловік мертвий.

4

Ма Ґріссон напружено думала. На її обличчі був вираз, який наче попереджав Дока Вільямса — зараз жінку краще не турбувати. Док розкладав пасьянс і приглядався до Ма, гадаючи, що в неї на думці. За якийсь час тиша почала діяти йому на нерви, і він відклав карти убік.

— Тебе щось непокоїть, Ма? — обережно поцікавився він.

— Займайся краще своїми картами і дай мені спокій, — пробурчала Ма.

Док розпрямив плечі, підвівся і попрямував до вхідних дверей, тоді відчинив їх і визирнув у залиту місячним сяйвом темряву. Запаливши сигарету, сів на верхній сходинці.

Раптом Ма звелася на ноги, ніби щось надумавши, тоді підійшла до шафи і витягла звідти гумовий шланг.

Док почув її рухи й, озирнувшись, побачив, як Ма зі шлангом важко спускається сходами. Док не міг зрозуміти, навіщо він їй.

Ма Ґріссон тим часом пройшла коридором до вітальні, відчинила двері й увійшла. То була невеличка кімнатка із забитим дошками вікном. Меблів негусто: стілець, столик, ліжко і дзеркало на стіні, а ще брудний зачовганий килим на підлозі.

Ма зачинила за собою двері й поглянула на міс Блендіш, котра сиділа на ліжку, злякано дивлячись на жінку. Піжамою дівчині слугувала комбінація. Ма сіла на ліжко біля дівчини — і пружини жалібно скрипнули під вагою її огрядного тіла.

— Я маю тобі щось сказати, — почала Ма. — Тебе колись били такою штукою? — і вона показала дівчині гумовий шланг.

Міс Блендіш заперечно хитнула головою. Вона ще повністю не прокинулася, і цей візит видався їй продовженням жахного сну.

— Це боляче, — мовила стара і вдарила міс Блендіш по коліну. Хоча ковдра і прийняла на себе частину удару, дівчину наче обпекло. Міс Блендіш застигла, а сонний вираз миттю зник з її очей. Дівчина зціпила кулаки, її очі розгнівано зблиснули.

— Більше не смійте до мене торкатися! — сказала вона, задихаючись.

Ма Ґріссон вишкірилася. Крупні білі зуби надали їй хижого виразу і дивним чином зробили схожою на сина.

— А то що ти зробиш?

Ма, схопивши своєю дужою рукою тендітні зап’ястя міс Блендіш, сиділа й усміхалася, дивлячись, як дівчина намагається вивільнитися.

— Не грайся зі мною, — сказала Ма. — Може, я й стара, але сильніша за тебе. Хочу вибити з твоєї голови трохи дуру, а тоді й поговоримо.

Внизу Док, сидячи на сходах, побачив, як Воппі виходить зі свого «б’юіка» і йде до нього.

— Едді ще не повернувся? — поцікавився Воппі.

— Ні, а що сталося?

Воппі проскочив мимо і зайшов у вітальню. Док поплентався за ним. Прихопивши на ходу пляшку, Воппі підніс її на світло, а тоді з огидою швиргонув у куток.

— Невже у цьому домі нема чого випити?

Док підійшов до бару і витяг звідти непочату пляшку.

— Що сталося з Едді? — спитав він, наливши нерозбавленого віскі у дві склянки.

— Не знаю, — озвався Воппі, залпом хильнувши зі склянки. — Ми поїхали в готель, Флінн та Едді зайшли всередину, а я залишився у машині. Я роз’їжджав поблизу, поки не зауважив двох копів. Тоді рушив з місця, об’їхав квартал і повернувся. Згодом почув стрілянину. Почали прибувати копи, тож я звідти й ушився.

— Схоже, що Едді потрапив у халепу.

Воппі знизав плечима і спорожнив склянку.

— Чого мені переживати, нехай сам про себе подбає, — і Воппі замовк, схиливши голову набік. — А це ще що таке?

Док, зціпенівши, глянув на стелю.

— Ніби дівчина кричить.

— Піду гляну нагору, — сказав Воппі, втупившись У Двері.

— Краще не ходи, — озвався Док. — Там Ма.

Якусь мить вони прислухалися до пронизливого крику, потім Воппі, поморщившись, підійшов до радіо й увімкнув його. Звуки джазу заглушили крики згори.

— Щось я стаю м’якосердий, — сказав Воппі, витираючи обличчя носовичком, — але бувають хвилини, коли ця сука діє мені на нерви.

Док осушив свою склянку, потім наповнив її знову.

— Добре, що вона не чує твоїх слів, — сказав він, сідаючи.

А нагорі Ма, важко дихаючи, знову гепнулася на ліжко. Вона бачила, як міс Блендіш скорчилася, як сльози струменіли з очей дівчини, а руки вчепилися у простирадло.

— Тепер, гадаю, ми можемо поговорити, — сказала Ма.

І вона почала говорити. Те, що вона повідала, змусило дівчину забути про біль. Вона витріщилася на стару, не вірячи своїм вухам.

— Ні! — скрикнула дівчина, хапнувши ротом повітря.

А Ма продовжувала говорити.

Міс Блендіш сіла, обіпершись об спинку ліжка, і знову сказала:

— Ні!

— Тобі цього не уникнути, мала ти дурепо! — гаркнула Ма, якій вже терпець урвався. — Ти зробиш те, що я кажу! Якщо ж ні, то я влуплю тебе ще раз!

— Ні!.. Ні!.. Ні!

Ма звелася на ноги і потягнулася за шлангом, та раптом передумала.

— Справді, так я можу зіпсувати твою чудову білу шкіру, — сказала стара, — а це недобре. Є й інші способи. Прикличу до тебе Дока. Мені слід було відразу про це подумати. Так, Док знає, як тебе приборкати.

І вона вийшла з кімнати, а міс Блендіш вткнула голову у подушки та гірко заплакала.

5

Едді витріщився на тіло Хейні, відчуваючи, як піт спікає його обличчям. Якби зараз сюди ввійшли копи, то у нього було б до біса проблем, подумав Едді. Він швидко оглянув кімнату. Слідів боротьби не видно. Виглядало на те, що хтось просто постукав у двері, Хейні відчинив, і тут його й прикінчили. Судячи з маленької дірки у голові Хейні, його вбили з пістолета 25-го калібру — суто жіночої зброї.

Він торкнувся руки Хейні — вона була ще теплою. Отже, його вбили не більш як півгодини тому.

Едді визирнув у коридор: Флінн усе ще пильнував сходи. Тоді Едді вийшов із номера і, добре подумавши, ретельно витер дверну ручку носовичком. Потім підійшов до дверей 243-го номера і натиснув на клямку. Двері були зачинені, тому він постукав. Флінн через увесь коридор спостерігав за ним. Едді постукав знову. Жодної відповіді. Тоді він приклав вухо до дверей і почув, як відчиняють вікно.

— Агов, ви там! — неголосно покликав Едді. — Нужбо, відчиніть!

Тишу ночі прорізав несамовитий жіночий крик. Схоже, що жінка з 243-го номера висунулася з вікна і тепер щосили волала.

Едді відскочив від дверей.

— Тікаймо! — закричав Флінн. — Забираймося звідси!

Едді підбіг до нього, і вони помчали сходами вниз.

— Зачекай-но! — раптом прошипів Флінн, схопивши Едді за руку. Він глянув униз, Едді зиркнув також — поверх плеча Флінна. Двоє копів із пістолетами в руках стояли у вестибюлі. Зненацька ті рушили у бік сходів і почали підійматися.

Едді з Флінном крутнулися і побігли на третій поверх. Вони чули, як кричать люди і брязкають двері.

— На дах! — задихаючись, крикнув Едді.

Вони побігли, чуючи за спинами тупіт ніг копів. Коли пробігали довгим коридором, найближчі до них двері зненацька відчинилися, і переляканий чоловік висунув голову з номера. Флінн на ходу вдарив його пістолетом — чоловік упав, а з кімнати почулися жіночі крики.

У кінці коридору виявилися двері, що вели на дах, та вони були замкнені. Тоді Флінн двічі вистрелив у замок і ногою вибив двері. Звук пострілів у замкненому просторі оглушив їх. Задихаючись, вони викарабкалися на плаский дах — у прохолоду нічного повітря.

Підбігши до краю даху, вони перестрибнули на покрівлю сусіднього будинку — у п’ятнадцяти ярдах нижче. Світла місяця, що заховався за хмарами, було цілком достатньо, щоб орієнтуватись у темряві.

Вони вичекали трохи, намагаючись збагнути, що робити далі.

— Нам краще розділитися, — сказав Едді. — Ти йди наліво, а я — направо. Побачимося!

Флінн почав віддалятися від Едді. Раптом почувся крик, і Флінн обернувся — саме вчасно, аби зауважити темні фігури, що з’явилися на даху готелю. Флінн вистрелив, і одна з постатей впала, а сам він розчинився у темряві.

Сховавшись за рядом димарів, Едді зупинився перепочити й поглянути вниз. Люди вискакували з навколишніх будинків і купками збиралися на вулиці. Під’їхала поліцейська машина, і звідтіля висипало четверо копів. Вони проштовхувались крізь натовп до входу в готель. Десь здалеку почулося виття поліцейської сирени.

Едді перестрибнув на сусідню крівлю. Скрадаючись у темряві, він часом озирався. Дах готелю тепер аж кишів рухомими тінями. Десь зовсім поруч пролунав постріл — і одна з тіней зникла.

Едді стояв, вагаючись. Здається, жоден із копів не переслідував його, адже всі зосередилися на Фліннові. Едді криво посміхнувся: а це таки була непогана думка — розділитися.

Він тихо подався до слухового віконця. Найкраще залізти в будинок і перечекати там, допоки все не стихне.

Зненацька з-за димаря вийшов коп. Обидва чоловіки мовчки дивилися один на одного, заклякнувши на мить від несподіванки і страху. Коп, оговтавшись першим, звів пістолет, але Едді виявився моторнішим, руків’ям вдаривши копа по голові. Поліцейський похитнувся і впустив свою зброю. Едді міг би його застрелити, але добре знав, що звук пострілу неодмінно приверне увагу.

Він стрибнув уперед, отримав від копа сильний удар в обличчя і знову рукояткою вперіщив тому по голові. Однак коп був міцний і налаштований войовниче, тому спробував витягти свій важкий кийок. Вони з Едді зчепилися. Якусь мить борюкалися, а тоді Едді кулаком вдарив поліцейського. Коли той знову пішов у наступ, Едді зайшов збоку і завдав копові нищівного удару пістолетом по голові. Той рухнув, мов підкошений.

Важко дихаючи, Едді стурбовано роззирнувся. Десь вдалині чулася стрілянина. Едді хутко побіг до слухового віконця і смикнув його. Болт, на якому воно трималося, був іржавий і відразу ж зламався. Едді зазирнув у темряву віконця, потім спустив туди ноги і сплигнув. Витяг ліхтарик і оглянув приміщення. Там було повно коробок, валіз та старих меблів. Прокравшись до дверей, він обережно відчинив їх і визирнув у темний коридор. Прислухався, а тоді повільно досяг сходів. Вимкнув ліхтарик і почав спускатися.

Оглушливо вили поліцейські сирени. Чувся тупіт ніг. Десь удалині лунали постріли. Спустившись на один сходовий марш, Едді глянув униз, перехилившись через поручні, і побачив трьох копів, які кинулися йому назустріч.

Піт стікав з обличчя Едді. Щось стає надто гаряче, подумав він.

Чоловік крутнувся і безшумно заскочив у найближчу кімнату. Вона була освітлена, й Едді побачив жінку, точніше її спину в піжамі та ноги, — вона висунулася з вікна, витріщаючись на безлад, який панував на вулиці. Але й цього було достатньо, аби зауважити, що в жінки гарна фігура.

Едді зачинив двері і, тихенько підкравшись до жінки, став зовсім близько, вичікуючи. Вона, певно, відчула його присутність, бо зненацька напружилася й обернулась.

Едді плигнув на неї, однією рукою затуливши рот, а іншою схопивши за зап’ястя.

— Лише пікни — і я зверну тобі шию, — пообіцяв він, притискаючи її до себе. Вона витріщилася на нього великими блакитними очима. Це була ще зовсім дитина: мала не більше вісімнадцяти. Вона була така налякана, що ледь не зімліла.

— Заспокойся! — сказав він. — Я тебе не скривджу, якщо не здійматимеш шуму.

Вона важко сперлася на нього, заплющивши очі. Було чути гамір голосів і тупіт ніг на сходах.

Едді легенько труснув дівчину.

— За мною женеться поліція, — сказав він. — Буде краще, якщо ти не здійматимеш галасу і робитимеш те, що я скажу. Ну ж бо, шуруй у ліжко!

Він відніс її на ліжко і вкрив простирадлом.

— Лежи тихо, — попередив Едді й обережно забрав руку з її рота.

— Я... Я не кричатиму, — пошепки озвалась вона, не зводячи з Едді очей.

— Чемна дівчинка!

Він вимкнув світло, й кімната поринула в темряву. Він ліг на підлогу за ліжком, подалі від дверей.

— Якщо вони зайдуть сюди і знайдуть мене, — сказав він, витягаючи пістолет, — тут зчиниться стрілянина, і тебе можуть поранити. Тому не роби нічого такого...

— Не буду, — пообіцяла дівчина, і тепер в її голосі звучало більше впевненості.

Він чув, як десь відчиняються двері і якісь люди схвильовано перемовляються між собою. Було схоже, що копи обходять кімнату за кімнатою.

— Твоє діло, мала, ввести їх в оману, коли вони сюди зайдуть, — озвався Едді уже з підлоги.

Його рука ковзнула під простирадло і потисла її руку. Він здивувався, коли дівчина відповіла на його потиск, — подумки Едді привітав себе з невеличкою перемогою.

— Тобі не слід мене боятися!

— А я й не боюся, — озвалася вона.

Вони лежали, очікуючи. Едді чув її пришвидшене дихання та власне серцебиття.

Раптом у коридорі почулися важкі кроки, а тоді двері обережно відчинилися. Едді підняв пістолет. Дівчина міцно вчепилася у його руку. Світло потужного ліхтарика застрибало кімнатою, і дівчина ледь скрикнула.

— Хто там? — тремтячим голосом запитала вона.

Світло впало на неї.

— Поліція, — гаркнув голос позаду ліхтарика. — Ви тут сама?

— Т-так, а що сталося?

— Ми розшукуємо двох озброєних бандитів, — сказав коп. — Вам нема чого боятися, проте краще замкніть свої двері, міс!

Двері зачинилися, і важкі кроки подаленіли.

Едді полегшено зітхнув. Він відпустив руку дівчини, підвівся, підійшов до дверей і провернув ключ у замку. Потім повернувся до ліжка і сів поруч на підлогу.

— Дякую, мала! — сказав він. — Ти зробила все як слід. Я залишусь тут, поки там не стихне, а тоді вшиюся звідси. Розслабся і не зважай на мене.

Дівчина не озвалася. Вона зацікавлено розглядала його, хоча заледве могла щось бачити у непевному світлі місяця, що пробивалось крізь відчинене вікно.

За кілька хвилин підлога видалася Едді надто твердою, тому він всівся на краєчок ліжка.

— У мене вже мозоль на задниці, — пожартував він. — Спи, якщо хочеш.

— Не хочу спати, — відповіла дівчина. — Ти налякав мене до смерті, але тепер я вже тебе не боюся.

— Чудово, — озвався Едді. — Я сам злякався до смерті.

Поступово у будинку стало тихо. Кілька поліцейських машин поїхало геть. Едді думав, чи вдалося втекти Фліннові, а тоді вирішив, що так. Флінн умів про себе подбати.

Після тривалого мовчання дівчина сказала:

— Це було наче в кіно. Уся ця стрілянина... Якби ти не тримав мене за руку, я би закричала!

Едді дивився на неї з усе більшим інтересом.

— Я можу це повторити будь-якої миті.

Вона нервово хихикнула.

— Зараз мені вже не хочеться кричати.

Він звівся на ноги і визирнув з вікна. Заюрмлена раніше вулиця була тепер безлюдна. Роз’їжджалися останні поліцейські машини.

— Гадаю, тепер я можу йти. Здається, вистава скінчилася.

Він підійшов до ліжка і всміхнувся дівчині.

— Дуже дякую, мала! Ти просто чудова.

Вона сіла.

— А ти впевнений, що тобі вже безпечно йти?

— Так, не можу ж я залишатися тут усю ніч!

Вона зручніше вмостилася на ліжку.

— Справді не можеш? — сказала вона так тихо, що він ледь її розчув, але таки розчув і раптом вишкірився.

— Ну, це, звісно ж, не заборонено! Ти дійсно хочеш, аби я залишився?

— Тепер ти змушуєш мене червоніти, — сказала дівчина, затуляючи руками обличчя. — Хіба можна таке питати в леді?

6

За два дні у «Триб’юн» з’явилося оголошення про продаж барил білої фарби.

Ма Ґріссон підсунула газету Докові.

— Гроші готові, — сказала вона. — Тепер нам треба лише їх забрати. Це буде не так вже й важко. Флінн та Воппі самі впораються з цим. Доку, напиши Блендішеві. Повідом, аби він привіз гроші на заправку «Максвелл», що на шосе №71. Він має знати, де це. О першій він вже має бути на майданчику для гри в гольф на Блакитних Пагорбах, — вона зиркнула на Флінна та Воппі, котрі уважно її слухали, і повела далі: — Там, хлопці, ви його й чекатимете. Він має викинути валізу з грошима, щойно побачить мигання ваших фар. Він не повинен зупинятися і має бути попереджений, що за ним стежитимуть з тієї миті, як він виїде зі свого будинку. Якщо старий замислить щось із поліцією, то дівчині буде непереливки.

Повернувшись до Флінна та Воппі, вона продовжила:

— У вас не повинно виникнути жодних проблем. Блендіш надто наляканий і дуже переживає за доньку. Дорога туди пряма. Якщо вас переслідуватимуть, викиньте валізу на дорогу, щоб цього це помітили, і їдьте собі далі. Вони вас не переслідуватимуть — боятимуться за дівчину.

— То завтра ввечері? — перепитав Флінн.

— Так.

Сигарета повисла в нього на нижній губі.

— Хіба ти не казала, Ма, що дівчину треба прибрати? — спитав він, пильно дивлячись на Ма. — Нащо ми її тут тримаємо?

Ма знерухоміла. Її очиці люто зблиснули.

— Покінчимо з нею, коли отримаємо гроші.

— А навіщо чекати?

— Не забувайся, з ким говориш! — гаркнула Ма. — Стули свою дурну пельку!

Флінн глянув на Дока, але той відвів погляд, підвівся, щось пробурмотівши, і вийшов.

— Що там коїться з дівчиною, Ма? — провадив далі Флінн. — Я бачив, як минулої ночі той старий шаман ходив до неї зі шприцом.

Обличчя Ма побагровіло.

— Справді? Якщо тобі нічого більше робити, як сунути носа не у свої справи, то я знайду тобі роботу!

Її тон не сподобався Флінну.

— Гаразд, гаразд, — поквапно сказав він. — Я лише випустив пару.

— Випускай її перед тим, хто тебе слухатиме! — гаркнула вона. — А тепер забирайся звідси!

Флінн швидко вийшов із кімнати. Трохи подумавши, Воппі приєднався до нього, й обидва піднялися в кімнату Едді.

Едді лежав у ліжку і переглядав недільний комікс.

— Привіт вилупкам! — бадьоро озвався він. — Що ви там затіяли?

Флінн примостився у нього в ногах. Воппі сів на стільці, широко розставивши ноги та підклавши товсті руки під спину.

— Завтра ввечері забираємо бабло, — сказав Воппі. — У «Триб’юн» з’явилося оголошення.

— Мільйон баксів! — мрійливо промовив Едді, відкинувшись на заяложену подушку. — Подумати лише! Нарешті ми будемо при грошах!

— Що ти робитимеш зі своєю часткою? — запитав його Воппі.

— Куплю собі острів десь у південних морях, — сказав Едді, — і заселю його гарними дівчатками у трав’яних спідничках!

Воппі розреготався, ляснувши себе по грубих стегнах.

— Ну й насмішив ти мене своїми дівчатками! А я відкрию ресторан. Мої спагеті стануть відомими на весь світ!

Флінн, який байдуже їх слухав, раптом спитав:

— Що відбувається в кімнаті дівчини, Едді?

Той різко урвав сміх і витріщився на Флінна.

— Що ти маєш на увазі?

— Лише те, що сказав. Моя кімната поруч, тож я дещо чув. Док туди ходить, і я бачив його зі шприцом. Слім також туди вчащає. Вчора він пробув там з одинадцятої до четвертої ранку.

Едді відкинув простирадло і піднявся з ліжка.

— Що ти там казав про шприц?

— Те, що чув. Док тримав у руках шприц, коли заходив до її кімнати. Може, він коле їй наркотики?

— Навіщо?

— Не знаю, тому й тебе питаю. І чому Слім туди ходить?

Едді почав поквапно вдягатися.

— Слім? Але ж ти не думаєш, що той придурок має на неї якісь плани?

— Кажу ж тобі, не знаю, але Ма дуже гостро відреагувала, коли я згадав про дівчину.

— Мені треба з нею поговорити, — сказав Едді. — Я не дам, аби Слім знімав стрес за допомогою цієї дівчини. Усьому є межа, і щоб я був проклятий, якщо ось це не межа!

— Краще не ходи до неї, — стривожено озвався Воппі. — Ма це не сподобається, ліпше тримайся від неї подалі!

Не звертаючи на нього уваги, Едді сказав Фліннові:

— Послідкуй за сходами. Дай мені знати, якщо з’явиться Ма.

— Добре, — відповів Флінн і вийшов у коридор, де обіперся на поруччя.

Едді пригладив гребінцем волосся, начепив краватку і швидко рушив до кімнати міс Блендіш. Він провернув ключ, який стирчав у замку, і ввійшов.

Міс Блендіш нерухомо лежала на спині, прикрита брудним простирадлом, втупившись у стелю.

Едді зачинив за собою двері і підійшов до неї.

— Привіт, мала! Як ти тут?

Міс Блендіш, здається, навіть не помітила його, дивлячись і далі в стелю.

Едді торкнувся її плеча і легенько трусонув.

— Та прокинься ж, мала! Що відбувається?

Вона повільно повернула голову і витріщилася на нього невидющим поглядом, її зіниці були неприродно розширені.

— Забирайся звідси, — сказала вона глухим голосом.

Він присів на ліжку.

— Ти мене знаєш, я — Едді, — озвався він. — Прокидайся! Що з тобою?

Вона заплющила очі, і він кілька хвилин спостерігав за нею. Нарешті дівчина заговорила низьким безбарвним голосом, що нагадував голос медіума, введеного у транс.

— Краще б я померла, — сказала вона. — Кажуть, нічого вже не має значення, коли ти мертвий.

Знову запала мовчанка. Едді, спохмурнівши, дивився на дівчину. Згодом вона продовжила:

— Сон... Нічого, окрім суцільного жахного сну! Сюди приходить чоловік, який здається дуже реальним, але насправді він не може існувати. Він високий та худий, і від нього смердить. Він стає наді мною і говорить, говорить... Я навіть не розумію, про що.

Вона порухалася під простирадлом так, наче воно душило її. За якийсь час дівчина повела далі:

— Я вдаю мертву. Хочу кричати, коли він заходить, але якби я це робила, він би точно знав, що я жива. Він годинами стоїть наді мною, і щось бурмоче, бурмоче, бурмоче...

І раптом вона вигукнула:

— Чому він нічого не робить зі мною?

Едді відсахнувся, і на його обличчі виступив піт. Її сповнений жаху вигук налякав чоловіка. Він озирнувся на двері, побоюючись, що це почує Ма.

Міс Блендіш знову обм’якла. Тепер вона бурмотіла щось нерозбірливе, її тіло неспокійно здригалося, а руки нервово стискали простирадло.

— Краще б він уже щось робив зі мною, — сказала вона. — Будь-що було б кращим, аніж оте стояння годину за годиною біля мого ліжка з нерозбірливим бурмотінням. Хай би він хоч щось уже зі мною зробив...

Флінн просунув голову в двері.

— Краще вимітайся звідси. Чому вона кричить?

Едді знаком звелів Фліннові вийти, вийшов сам і, зачинивши за собою двері, витер спітніле обличчя тильним боком долоні.

— Що там відбувається? — вимогливо спитав Флінн.

— Щось препаршиве, — промовив Едді, — краще б вже їй померти.

— Нікому не краще померти, — гостро озвався Флінн. — Що ти хочеш цим сказати?

Едді рушив у свою кімнату, а Флінн поплентався за ним.

Коли Едді нарешті зайшов до себе, його похмурий вигляд дуже здивував Воппі.

— Забирайтеся звідси! — гаркнув Едді й кинувся на ліжко.

Воппі швидко вийшов із кімнати й байдуже зиркнув на Флінна, здвигнувши плечима.

Едді заплющив очі. Уперше в житті він почувався так, наче його виваляли в багні, і йому було соромно за себе.

7

«Поліція підозрює банду райлі у вбивстві.

Вбитого упізнано!

Джон Блендіш сплачує викуп!

Нашому репортерові стало відомо, що вбитого у готелі „Палас“ чоловіка звали Елвін Хейні, він був позаштатним репортером колонки світської хроніки. Саме Хейні повідомив поліцію про те, що банда Райлі розпитувала його про доньку Джона Блендіша, викрадену спадкоємицю відомого мільйонера.

Наскільки нам стало відомо, вимога викрадачів виплатити мільйон доларів буде виконана вже сьогодні. Містер Блендіш, побоюючись за життя доньки, відмовився від допомоги поліції. Департамент юстиції та ФБР приведені у бойову готовність, але поки що не втручатимуться у справу. Вони готові негайно діяти, щойно дівчина опиниться на свободі.

У поліції є всі підстави вважати, що Елвіна Хейні вбила банда Райлі як помсту за...»

Ма Ґріссон читала статтю вголос, поки інші слухали її, криво посміхаючись.

— Добре спрацьовано, — зауважив Флінн. — На Райлі навішали усіх собак. Готовий заприсягнутися, що якби шеф поліції впав зі сходів, перечепившись, то й тоді у цьому був би винний Райлі!

Едді виглядав замисленим.

— Може, це й так, але я постійно запитую в себе: хто ж застрелив Хейні? Не Райлі і не ми. Ця дівчина Борг непокоїть мене. Гадаю, що то вона грохнула Хейні. Але чому? Ми лише знаємо, що вона була пов’язана із Райлі. Гадаю, нам слід дізнатися про неї більше.

— Так, маєш рацію, — сказала Ма. — Ще до того, як заберемо гроші, ми повинні з’ясувати, що вона задумала і де вона зараз. Поїдь у місто, Едді, та порозпитуй. Можливо, тобі вдасться вийти на її слід.

— Гаразд! — відповів Едді, зводячись на ноги. — Ти зі мною, Сліме?

Слім сидів у кутку, подалі від усіх, і роздивлявся комікси. Коли Едді звернувся до нього, той навіть не підвів голови.

— Поїдеш сам, — сказала Ма. — «Пушку» залишиш тут.

Едді вийшов у хол, а Ма рушила вслід за ним.

— Поїдь у «Космос» і поговори з Пітом, — порадила вона. — Він знає всіх дівчат у місті. Дай-но мені свою «пушку».

Простягнувши їй револьвер 45-го калібру, він сказав:

— Скажи Слімові дати дівчині спокій.

Ма заціпеніла.

— Пильнуй за власними справами, Едді, — мовила вона. — Ти хороший хлопчина, але не пхай свого носа, куди не слід.

— Ну ж бо, Ма, — улесливо почав Едді. — Ця дівчина надто хороша для нього. Дай їй спокій, гаразд?

Очі Ма раптом спалахнули гнівом, а обличчя побагровіло.

— Слім її хоче, — сказала вона, стишуючи голос і люто блимаючи на Едді. — І він її отримає. А ти тримайся від цього подалі. Це стосується і всіх інших.

Едді скривився.

— Це підло — отримати дівчину, накачавши її наркотиками, — сказав він.

Ма вдарила його тильним боком долоні по губах. Удар був такий сильний, що змусив Едді захитатись. Вони витріщилися один на одного, а тоді Едді видавив із себе криву посмішку.

— Гаразд, Ма, — сказав він. — Я погарячкував. Забудьмо про це.

І він хутко пішов, залишивши її з потемнілим від гніву обличчям.

Спустившись униз, він сказав собі, що має бути обережнішим. Ма не менш небезпечна, ніж Слім. Вона, не вагаючись, вистрелила б йому в спину через оту дівчину Блендіш, якби була впевнена, що через нього в їхній банді не почнуться чвари. Едді знизав плечима. Йому було шкода дівчини, але він не мав наміру заради неї ризикувати життям.

У нічний клуб «Космос» Едді прибув уже десь після другої дня, та прибиральники все ще вичищали приміщення після попереднього вечора.

Дівчата вправлялися під керівництвом чоловічка у блейзері та білих штанях. Піаніст із сигаретою в зубах награвав джазовий мотив. Дівчатка у шортах всміхнулися Едді. Його добре знали у клубі, і він був тут доволі популярний. Він затримався коло них, аби ляснути кількох по сідничках і пожартувати, а потім пройшов у кабінет Піта.

Піт «Космос» сидів за столом і читав газету. Він здивувався, побачивши Едді. Піт був товстуном, схожим на м’ячик, із тоненькими вусиками-рисочками та дивною пристрастю до яскравих краваток ручного розпису. Від краватки, яка була на ньому сьогодні, в Едді аж зарябіло в очах.

Вони потиснули один одному руки.

— Здоров, Піте! — сказав Едді, сідаючи на краєчок столу. — Що доброго чувати?

Піт жбурнув газету на підлогу, похмуро хитнувши головою.

— У тому-то вся й штука, що нічого доброго, — сказав він. — Після тієї стрілянини все пішло коту під хвіст. Вчора в нас було лише десять відвідувачів — і то всі подруги моєї дружини, які не заплатили ні цента.

— Кепсько, — співчутливо озвався Едді. — Куди б не пішов, чую одне й те саме. Схоже, що той виродок Райлі багатьом зіпсував бізнес.

Піт запалив сигарету.

— Не можу цього збагнути, Едді. Ніколи б не подумав, що Райлі наважиться викрасти таку дівчину. Він же був бандитом дрібного калібру. Певно, геть здурів. От якби Ма затіяла таке...

— Це не її робота, — швидко проказав Едді. — Нас цілий тиждень не було в місті.

— Так, звісно, — поквапно озвався Піт, вловивши металеві нотки у голосі Едді. — Не бачив вас із хлопцями вже кілька тижнів. Та все одно: якби це я викрав дівчину, то був би дуже обережним. Щойно викуп буде сплачено і дівчину повернуть, у місті стане так гаряче, що Райлі не позаздриш. Запам’ятай мої слова!

— Так, це будуть похорони Райлі, — сказав Едді.

— Хотів би я знати, де він переховується, — зронив Піт.

— А хто така Анна Борг? — ніби між іншим поцікавився Едді, не зводячи очей з кінчика своєї сигарети.

— Навіщо вона тобі? — гостро спитав Піт.

— Просто хочу знати, хто вона, — озвався Едді. — Ти її знаєш?

— Звісно.

— То хто це? І чим заробляє на життя?

— Зброєю. Вона охоронець, — відповів Піт.

Едді здивувався.

— Справді? І кого вона охороняє?

Піт усміхнувся.

— Ніколи не здогадаєшся! Райлі!

— Ну й ну! Оце так новина! — аж присвиснув Едді.

— Я тобі ще дещо скажу, — додав Піт. — Вона опинилась на мілині, і хлопці запитують себе, чому. Вони з Райлі були нерозлучні: ось так, — і він притиснув разом свої два брудні пальці. — І от Райлі витягає найкрупнішу рибину століття, а Анна залишається не при ділі. Це ж безглуздо!

— Може, вона набридла Райлі, — припустив Едді.

— Хлопці кажуть, що це не так. Анна присягається, що Райлі її б отак не кинув. Вона гадає, що з ним щось сталося.

Обличчя Едді було непроникним.

— Ти ж знаєш жінок, — із презирством сказав він. — Вони ладні вимислити будь-що, аби не підмочити репутації. Присягаюсь, Райлі кинув її, щойно перед ним замаячіли великі гроші, а вона не хоче цього визнати.

Піт знизав плечима.

— Можливо. Хай там як, та це не моя справа.

— Вона все ще мешкає у готелі «Палас»?

Піт здивовано глянув на нього.

— Звідки такий інтерес до Анни?

— Ма нею цікавиться.

Піт здивувався ще більше:

— Так, вона все ще у готелі «Палас». У неї на хвості кілька нишпорок. «Федерали» гадають, що Райлі прийшов її навідати, застав у неї Хейні і не зміг відмовити собі у задоволенні пришити його за зраду. Вони думають, що Райлі ще повернеться, аби побачитися з Анною, а тому й пасуть її.

Едді задумливо почухав підборіддя, а тоді озвався:

— Хотів би я побалакати з тією малою, Піте. Зроби ось що: зателефонуй їй просто зараз і скажи прийти сюди. Я з нею поговорю, а «федерали» й не знатимуть, що ми зустрічалися.

— І про що ти будеш з нею говорити? — підозріливо поцікавився Піт. — Я не хочу створювати Анні проблем. Вона нічого поганого мені не зробила.

— У неї не буде жодних неприємностей, Піте. Роби, що я кажу. Вважай, що це наказ Ма.

Піт побоювався Ма, а тому зателефонував Анні.

— Анно? — запитав він під пильним поглядом Едді, — це Піт. Є одна справа... Хочу, щоб ти зараз приїхала до мене. Ні, це не робота, але, може, щось і вигорить... То ти приїдеш? Гаразд, чекатиму, — і він поклав слухавку.

— Вона буде? — перепитав Едді.

— Уже виїжджає. Буде тут за півгодини.

— Дякую, Піте. Я передам це Ма. Вона тебе не забуде.

— Краще б вона про мене забула, — ніяково озвався Піт. — І послухай-но, Едді, ніяких дурниць!

— Розслабся! Я лише по-братськи з нею побалакаю, — криво посміхнувшись, мовив Едді. — Було б добре, якби ти трохи прогулявся. Десь так із годинку.

Піт знизав плечима.

— Гаразд, мені саме час обідати. Тож я так і зроблю.

— До речі, Піте! — додав Едді. — У тебе є «пушка»?

— А навіщо вона тобі? — вражено запитав Піт.

— Ну ж бо, Піте! Щось ти забагато патякаєш! То в тебе є пістолет?

— У верхній шухляді, зліва, — сказав Піт.

— О’кей. Можеш іти.

Коли Піт пішов, Едді всівся за його стіл, тоді відчинив шухляду, витяг звідти револьвер 38-го калібру і поклав зверху. Він не хотів ризикувати з дівчиною, котра працювала охоронцем у Райлі. Жінки-охоронці мали залізні нерви, а крім того, Едді був певен, що саме Анна й застрелила Хейні.

За тридцять хвилин він почув цокання підборів у коридорі й хутко поклав руку на револьвер.

Двері розчахнулися, й до кімнати влетіла Анна. Вона була в блідо-зеленій літній сукні і крисатому солом’яному капелюшку. Едді подумав, що виглядає вона приголомшливо.

Лише на середині кімнати вона його помітила. Жінка хитнулася у бік дверей, а потім стала, раптом збліднувши. Її погляд зупинився на револьвері.

— Привіт, бебі! — озвався Едді. — Заходь же! Тільки дивись, не наклади в штани! Це дружня зустріч, однак давай сюди свою сумочку.

Вона повагалася, але таки кинула сумочку на стіл. Едді засунув її у шухляду, туди ж поклав і свою зброю.

— Сподіваюся, мені не треба відрекомендовуватись? — запитав він.

Жінка вже оговталася від несподіванки. Барви знову повернулись до її обличчя. Вона підійшла до крісла і всілася, закинувши ногу на ногу та продемонструвавши йому коліна перед тим, як прикрити їх.

— Так, я знаю, хто ти, — сказала вона.

Він витяг пачку сигарет, підвівся і запропонував їй. Жінка взяла сигарету, й Едді запалив сірник, а тоді сів на кінчик стола поруч із нею.

— Навіщо ти всунула мені адресу, а потім почала кликати копів, га, бебі? — поцікавився він. — Ти мало не втягнула мене у великі неприємності!

Вона мовчки випустила дим через ніздрі, не промовивши і слова.

— Не дивись на мене так сердито, бебі! Ми могли б із тобою чудово поладнати! — сказав він.

— Справді? — Її очі були холодними. — Де Френкі?

— Звідкіля ж мені знати?

— Ви із Флінном зустрічалися з ним того вечора, коли він зник. Натрапили на нього на заправці поблизу Ла-Сінь. Хлопчина, що там працює, — мій друг; він зателефонував мені і сказав, що ви з Флінном були озброєні. Наступного дня хлопця знайшли мертвим із діркою в голові. То де Френкі?

Едді був вражений такою обізнаністю і тепер бачив, як було розумно з боку Ма подбати, аби хлопця прибрали.

— Поняття не маю, золотко, де він, — озвався Едді. — Гадаю, десь переховується. Тобі це краще знати, ніж мені.

— Чому ти погрожував Френкі пістолетом? — запитала вона, і далі холодно дивлячись на нього.

— Бейлі був дуже нервовим, — пояснив Едді. — Це не я витяг «пушку», а Флінн. У цьому не було нічого такого. У твоїх хлопців була донька Блендіша. І я просто дурень, що не впізнав її. Якби відразу упізнав дівку, то забрав би у Френкі. Але я цього не зробив — і потім дуже кляв себе за це. Френкі наплів мені, що то його нова дівчина, а я це проковтнув, дозволивши йому поїхати геть.

Дві червоні плями проступили на щоках Анни, а очі розгнівано зблиснули.

— Ніколи не повірю, що Френкі міг мене кинути, — сказала вона. — Гадаю, з ним щось трапилося, і ти про це знаєш.

— Отут ти помиляєшся, бебі, — сказав Едді. — Я знаю не більше, ніж ти. Хоча й маю деякі припущення.

— Які саме?

— Забудьмо про це, — сказав він, хитнувши головою. — Навіщо копирсатися у брудній білизні? Я лише чув, що казали хлопці, але вони можуть і помилятися.

— То що кажуть хлопці? — вимогливо запитала Анна.

— Кажуть, що Райлі тебе кинув — запав на ту дівку Блендіш.

Анна скочила на ноги.

— Це брехня! Френкі любить мене! Я в це не повірю!

— Звісно! — озвався Едді. — Можливо, це й так, але де ж тоді Френкі? Чому він з тобою досі не зв’язався? І тепер, коли він ось-ось отримає викуп, чи поділиться він із тобою? Щось не дуже схоже на це, еге ж?

Вона почала міряти кроками кабінет. Едді бачив, що її довіра до Френкі похитнулася.

— Ця дівка Блендіш справжня красуня, — провадив він далі. — Тому цілком може бути, що Френкі запав на неї. Ти могла би цьому завадити, коли була б поруч. Тож я не впевнений, що хлопці помиляються щодо тебе та Райлі. Гадаю, він тебе таки кинув.

Вона раптом зупинилася навпроти Едді.

— Стули пельку! — процідила жінка крізь зуби. — Френкі не міг так зі мною вчинити!

— Але саме так всі і кажуть, — зронив Едді й відійшов до вікна. Він бачив, що сказав уже достатньо. За якийсь час вона підійшла і стала поруч.

— І що мені тепер робити? — запитала жінка. — У мене нема ні цента.

— Я міг би тобі позичити, — сказав Едді. — Ти мені подобаєшся, бебі. Скільки ти хочеш?

— Я не візьму від тебе грошей!

— О’кей, виплутуйся сама. Якщо матимеш труднощі чи якісь неприємності, то Піт знає, як зі мною зв’язатися. Мені вже треба йти. Забудь про Френкі. Ти лише марнуєш час, думаючи, що він дасть про себе знати. Коли він отримає викуп, за ним бігатимуть усі дівчата. Ну, бувай, бебі!

І він вийшов з кабінету. Анна зі слізьми на очах залишилась стояти біля вікна.

8

Флінн поглянув на годинник.

— Ще п’ять хвилин, — сказав він Воппі, котрий вертів у руках «томміґан»[3]. — Святий Боже! Який же я буду радий, коли все це нарешті скінчиться!

— Так, — погодився Воппі. — А Ма каже, що це легка справа, — і вона завжди знає, що каже.

— То чому ж ти в біса так спітнів? — поцікавився Флінн.

Вони сиділи у «б’юіку» на узбіччі під прихистком кущів. Дорога попереду чітко проглядалася.

— Ти також щось не дуже спокійний, — зронив Воппі, витягаючи брудний носовичок і витираючи ним обличчя. — Котра година?

— Замовкни! — рявкнув Флінн. Краще би з ним поїхав Едді — Воппі діяв йому на нерви. З Едді якось спокійніше, а Воппі легко збуджувався, і коли що — відразу в кущі.

— Хтось їде, — сказав Воппі.

З-за вигину дороги заблимали вогні машини.

— То вони, — озвався Флінн. Він виліз із «б’юіка» і дістав з кишені потужний ліхтарик.

Авто швидко наближалося. Коли воно було вже десь у трьохстах ярдах від них, Флінн блимнув ліхтарем.

Воппі спостерігав за тим, що відбувається, тримаючи руки на кулеметі, і серце в нього шалено калатало. «А що, як в автівці повно фебеерівців? — подумав він. — Ті хлопці не залишать і шансу: промчать повз, поливаючи все навкруги свинцем».

Авто сповільнило рух. Флінн побачив, що у машині лише шофер. Блендіш точно виконав їхні вказівки, зрадів Флінн.

Авто зі свистом пролетіло повз нього. З вікна випав важкий предмет і гепнувся на дорогу. Машина промчала і зникла у темряві.

Флінн полегшено зітхнув, побіг до білої валізи і підхопив її.

Воппі відклав автомат і завів «б’юік». Флінн заскочив у машину та поставив валізу у себе в ногах.

— Рушай! — озвався він.

Воппі натиснув на газ, й авто рвонуло вперед. Флінн повернувся і пильно вгледівся у заднє вікно. Вони промчали три-чотири милі, але ніхто їх не переслідував.

— Усе гаразд, — сказав Флінн. — Їдьмо додому.

Коли вони зайшли у вітальню, Ма, Слім, Едді та Док уже вичікувально там сиділи. Флінн поставив валізу на стіл.

— Усе пройшло як по маслу, Ма. Так, як ти й казала. Ма повільно звелася на ноги і, підійшовши до столу, відчинила обидва замки валізи. Решта з’юрмилися навколо неї, навіть Слім виглядав схвильованим.

Ма підняла кришку, й усі витріщилися на пачки банкнот. Вони ще ніколи не бачили стільки грошей.

— Хіба ж це не чудово? — спитав Едді. — О Господи! Слім схилився над грошима з відкритим ротом, важко дихаючи.

— Ну от, тепер все добре! — сказала Ма, намагаючись бути спокійною. — Мільйон доларів! Нарешті!

— Поділімо ж їх, Ма, — запропонував Едді. — Мені кортить витратити свою частку! Ну ж бо! Як ділитимемо?

— Справді, — устряв і собі Воппі, такий збуджений, що навіть не намагався цього приховати. — Скільки я отримаю, Ма?

Ма закрила кришку валізи, тоді обвела поглядом усіх по черзі, повільно підійшла до свого крісла і важко в нього опустилася.

Чоловіки спантеличено спостерігали за нею.

— Ну, що тебе непокоїть? — нетерпляче спитав Едді. — Ділімо ж гроші!

— Кожна банкнота у цій валізі має свій номер, — озвалася Ма. — Присягаюся, що фебеерівці переписали їх усі. Це до біса гарячі гроші й довго обпікатимуть нам руки!

— Про що ти говориш? — вражено спитав Едді. — То що, ми не зможемо їх пустити у діло?

— Звісно ж, що зможемо — коли хочемо напрямки потрапити до газової камери, — зронила Ма. — Кажу ж вам, це самогубство — почати витрачати їх зараз.

— Тоді навіщо ми їх отримували? — гаркнув Флінн.

— Ну ж бо, хлопці, розслабтеся! — сказала Ма. — Про це я сама подбаю: збуду ці гроші Шульбергу. Він триматиме їх роками, натомість ми отримаємо лише півмільйона — та все ж півмільйона, яким можна скористатися, краще, ніж мільйон, якого не можна витратити.

Слім раптом сплюнув у камін.

— Пусті балачки! — сказав він відразливо. — Це все, що ти можеш робити — одні балачки! — Слім влігся на диван і почав гортати комікси.

— Не так уже це й небезпечно, Ма! — сказав Едді. — Я хочу отримати свої двісті тисяч!

Ма розсміялася.

— Гадаю, цього можна було від тебе чекати!

— А як же тоді ми ділитимемо гроші? — стурбовано спитав Воппі.

— Кожен із вас отримає по триста доларів, — сказала Ма. — Й ані центом більше.

— Ти жартуєш? Три сотні! — сказав Едді, й обличчя його побагровіло. — Що це означає?

— Цього вам вистачить на поточні витрати, — пояснила Ма. — Кожному з вас належить по сто тисяч, але ви їх не отримаєте. Я знаю, вас, хлопці. Щойно вам у руки потраплять такі гроші, як ви відразу ж почнете їх тринькати, і вже за тиждень «федерали» вийдуть на нас. А ви ж не зможете втриматися, аби не тринькати грошей направо і наліво. Так проколювалась більшість банд: усі відразу ж починають розкидатися грішми, а ФБР лише цього й чекає.

Ма тицьнула пальцем в Едді.

— То яку історію ти сплетеш «федералам», коли спитають, звідкіля у тебе стільки грошей? Ну ж бо, розкажи й нам!

Едді почав було щось говорити, але потім осікся. Він швидко розкумекав, що Ма каже правду.

— Маєш рацію, Ма. Це справді проблема, чи не так? А я гадав, що стану багатим!

— А тепер я розкажу вам, що буде з грошима, — провадила далі Ма. — Ми вкладемо їх у бізнес. Я вже давно хотіла розпочати власну справу. І ви, хлопці, мені у цьому допомагатимете. Хочу купити клуб «Парадиз», його якраз виставлено на продаж. Зробимо там ремонт, візьмемо собі дівчаток, хороший оркестр — і зароблятимемо гроші. Маючи півмільйона баксів, зможемо перетворити те лігво на першокласний заклад. Мені набридло заправляти жалюгідною бандою — виходимо на велику арену й віднині стаємо бізнесменами. То як вам таке?

Четверо чоловіків, розслабившись, сиділи, лише Слім не слухав, продовжуючи читати комікси.

Док мовив першим:

— А ти справді тямовита, Ма. Я — за!

— Я також, — сказав Едді. — Чудова ідея!

— І мені таке підходить, — підтвердив Флінн.

— А в клубі буде ресторан, Ма? — з надією перепитав Воппі. — Чи міг би я там готувати?

Ма вишкірилася.

— Ти зможеш зайнятися кухнею, Воппі. Кожен із нас отримуватиме п’яту частину прибутків від клубу. У вас будуть гроші і буде стимул заробляти більше.

— Зачекай-но, — озвався Едді, — але якщо, скажімо, «федерали» захочуть дізнатися, за які гроші ти купила цей клуб, — що тоді?

— Я вже це передбачила. Шульберг скаже, що позичив мені гроші. Це — частина нашої угоди.

— Ти, без сумніву, продумала все, — зауважив Едді. — То коли починаємо, Ма?

— Просто зараз, — відповіла Ма. — Чим швидше, тим краще. Я куплю клуб уже завтра.

І тут озвався Флінн:

— Але ж нам ще треба позбавитися дівчини. Ти вже говорила про неї з Доком? І де ми її поховаємо?

Від невимушеної атмосфери не залишилось і сліду. Ма напружилася: вона спочатку зблідла, а потім почервоніла. Посмішка завмерла на Докових губах. Вигляд у нього був такий, наче він ось-ось зімліє. Слім відкинув свої комікси і випростався на дивані. Його жовтуваті очі недобре зблиснули.

— Поховаємо її? — спитав він. — Що ви маєте на увазі? Говорила з Доком про що?

Він спустив ноги на підлогу.

— Ні про що! — швидко проказала Ма, метнувши на Флінна вбивчий погляд.

Едді вирішив, що саме час розставити всі крапки над «і».

— А й справді, що буде з дівчиною, Ма? — запитав він, відсуваючись подалі від Сліма, що вже зводився на ноги.

Ма повагалася трохи, а потім зрозуміла, що відступати нікуди. Не дивлячись на Сліма, вона сказала:

— Її треба спекатися — вона забагато знає. Коли вона засне...

— Ма!

Високий, істеричний голос Сліма змусив їх усіх поглянути на нього. Він гнівно дивився на матір, і очі його палали.

— У чому річ? — перепитала стара. Страх наче стиснув їй серце.

— Вона — моя! — повільно й чітко сказав Слім. — Кожен, хто торкнеться її, спочатку матиме справу зі мною. Вона належить мені, і я маю намір її собі залишити.

— Послухай, Сліме, не вези дурниць, — промовила Ма, роблячи над собою велике зусилля — у роті в неї пересохло. — Ми не можемо тримати її — це дуже небезпечно. Вона мусить щезнути.

Слім копнув стілець на своєму шляху, у його руках зблиснув ніж. Воппі з Доком квапливо відскочили від Ма, залишивши її віч-на-віч із сином. Вона ж немов заклякла, поки Слім повільно до неї підступав.

— У такому разі тобі доведеться мати справу зі мною, — зловісно промовив він. — Ти що, хочеш, аби я перерізав тобі горлянку, стара ти корово? Нехай лише хтось із вас торкнеться її — поріжу на шматки!

Едді непомітно вихопив пістолет, але Ма помітила цей рух.

— Облиш! — хрипко сказала Ма, боячись, що Едді застрелить її сина.

Слім глянув на Едді, котрий почав задкувати.

— Ти чуєш мене? — заверещав Слім. — Вона — моя! І я її собі залишу! Ніхто не сміє до неї торкатися!

Він обвів усіх скаженим поглядом і вийшов, грюкнувши дверима.

Запала довга мовчанка. Ма була дуже бліда. Вона повільно підійшла до крісла і важко опустилася в нього; якось водномить жінка дуже постаріла.

Едді з Флінном обмінялися значущими поглядами. Едді знизав плечима і попрямував до дверей. Флінн пішов услід за ним.

Воппі, страшенно спітнілий, сів на диван, роблячи вигляд, що читає комікси. Док налив собі нерозбавленого віскі. Тиша у кімнаті ставала нестерпною.

Слім стояв біля сходів, прислухаючись. На його губах зміїлася крива посмішка: нарешті він продемонстрував свою силу, нарешті залякав їх усіх. Віднині він займе почесне місце у банді, яке йому по праву й належить. Ма буде тепер другою. Він поглянув на двері міс Блендіш. Час припиняти оці нічні посиденьки коло неї.

Тепер він мусить показати і їй, і матері, хто тут насправді хазяїн. Слім пішов коридором. Відімкнувши двері, поклав ключ у кишеню, тоді зайшов у кімнату і зачинив за собою двері.

Міс Блендіш спостерігала за тим, як він до неї наближається. Помітила зміни у ньому, його торжество і впевненість у собі, та здогадалася, що все це означає.

Здригнувшись, вона заплющила очі.