Останній з могікан

Глава III

Того самого дня двоє чоловіків сиділи на березі маленької бистрої річки. Здавалося, вони очікували на появу третьої особи або на початок якихось подій.

Густе гілля дерев кидало тінь на воду. Сонячні промені вже не так обпікали. А вода джерел і струмків трохи охолоджувала повітря.

Проте в тому усамітненому місці, де сиділи чоловіки, панувала задушлива спека, яка зазвичай буває в липні. Вряди-годи непорушну тишу переривали тихі голоси обох чоловіків, постукування дятла, несуголосні крики сойки та шум далекого водоспаду.

Один із чоловіків, судячи з кольору обличчя й фантастичного вбрання, був уродженцем лісів, інший, попри свій грубий, майже тубільний костюм, здавався набагато світлішим і був безсумнівним нащадком європейських переселенців.

Індіанець сидів на краю моховитої деревини. Його майже зовсім оголене тіло нагадувало емблему смерті: розмальоване білими і чорними фарбами, воно скидалося на скелет. На голеній голові, на самісінькій маківці, лишилося тільки одне пасмо волосся, прикрашене орлиним пером. З-за пояса виднівся томагавк та ніж англійської роботи, а на оголених м’язистих колінах недбало лежала рушниця з коротким стволом, одна з тих, якими англійці озброювали своїх диких союзників. Широкі груди, хороша статура та серйозне обличчя воїна показували, що він досяг повного розквіту.

Що стосується білого чоловіка, то його обличчя свідчило про те, що він зазнав чимало лиха та небезпек. Його м’язисті руки були радше худорлявими, ніж повними, але кожен нерв, кожен м’яз був, здавалося, загартованим із дитинства.

Він мав на собі зелену мисливську сорочку й хутряну шапку з облізлим хутром. За поясом у нього теж стирчав ніж, але томагавка не було. За звичаєм червоношкірих його мокасини прикрашало строкате оздоблення, а штани з оленячої шкіри, зашнуровані з боків, були перев’язані оленячими жилами. Ягдташ і ріг із порохом довершували його мисливське спорядження. Рушниця з довгим стволом була притулена до сусіднього дерева.

Маленькі очі мисливця світилися проникливістю й неспокоєм. Він постійно роззирався, немов чекаючи наближення ворога, що приховався. Однак попри підозрілість його риси були не тільки безхитрісні, а й відрізнялися шляхетною прямодушністю.

– Навіть ваші перекази, Чингачгуче, підтверджують мої слова, – сказав він тією говіркою, яка була відома всім тубільцям, котрі мешкали між Гудзоном та Потомаком. – Твої праотці прийшли з країни сонця, що заходить, переправилися через велику річку, підкорили тубільний народ та заволоділи землею. Мої пращури прийшли від червоної вранішньої зорі, переправились через Солоне Озеро та вчинили так само, як твої праотці. Нехай же Бог розсудить нас, а друзям не треба марнувати слів.

– Мої пращури билися з голими червоношкірими, – заперечив індіанець. – Хіба немає різниці між стрілою воїна з камінним наконечником та свинцевою кулею, якою вбиваєте ви, Соколине Око?

– Попри червону шкіру, в індіанцеві ховається розум, – відповів білий, похитавши головою. – Я не вчений, але вважаю, що рушниця в руках моїх пращурів була менш небезпечною за лук і добру стрілу в руках індіанців.

– Ви всі кажете так, як вас навчили ваші батьки, – холодно промовив червоношкірий, зневажливо махнувши рукою. – Що говорять ваші старі? Хіба вони розповідають молодим воїнам, як блідолиці вийшли назустріч червоношкірим у бойовому розфарбуванні й з кам’яними сокирами в руках?!

– Я не маю упереджень і не люблю вихвалятися своїм походженням, хоча мій найлютіший ворог, макуас, підтвердить, що я справжній білий, – сказав мисливець, задоволено поглядаючи на свою білу м’язисту руку. – Але мушу зізнатися, що мої брати мають звичаї, які я не можу схвалити. Наприклад, вони часто пишуть про те, що бачили і що робили, замість того, щоб розповісти про все в поселеннях, де балакучого хвалька звинуватили б у брехні, а хоробрий воїн міг би послатися на своїх товаришів, які б підтвердили його слова. Внаслідок цього багато хто, можливо, ніколи не дізнається про діяння своїх батьків, ніколи не намагатиметься перевершити пращурів у подвигах. Що стосується мене, то я не хотів би відповідати за інших. Одначе кожна історія має два боки, і тому я питаю тебе, Чингачгуче, що говорять перекази про першу зустріч твоїх дідів із моїми?

Цілу хвилину індіанець зберігав глибоке мовчання, а потім почав говорити з дивовижною урочистістю, яка надавала його розповіді ще більшої правдивості.

– Слухай, Соколине Око, і вуха твої не нап’ються брехні. Ось що розповіли мої батьки й ось що зробили могікани. Ми прийшли звідтіля, де сонце увечері ховається за нескінченні рівнини, на яких пасуться стада бізонів, і невтомно просувалися до великої річки. Там ми билися з аллигевами, поки земля не почервоніла від їхньої крові. Від берегів великої річки до берегів Солоного Озера ми ні з ким не зустрічалися. Макуаси прямували за нами на певній відстані. Ми сказали собі, що ця країна має бути нашою. Макуасів ми прогнали в ліси повні ведмедів, і вони видобували сіль із ям поблизу висохлих джерел. Ці пси не ловили риби з Великого Озера, і ми кидали їм тільки кістки.

– Це все я вже чув, – сказав білий мисливець. – Події ці відбулися задовго до того, як тут з’явилися англійці.

– Тоді сосни росли на тому місці, де тепер стоять каштани. Перші блідолиці, які прийшли до нас, не розмовляли англійською. Вони приїхали на великому човні, коли мої пращури разом з іншими племенами схоронили свої томагавки. І тоді, – оповідав Чингачгук, виблискуючи очами, – тоді, Соколине Око, ми були єдиним народом. Солоне Озеро давало нам рибу, ліс – дичину, повітря – птахів. Ми брали собі дружин, які народжували нам дітей, ми поклонялися Великому Духу та тримали макуасів подалі від себе.

– А що ти знаєш про свій власний рід? – запитав білий. – Мабуть, твої пращури були мужніми воїнами…

– Моє плем’я вважають за прабатька народів, – сказав індіанець, – але в моїх жилах немає ані краплини змішаної крові. У моїх жилах тече кров вождів, і вона мусить навічно залишитися такою. Голландці принесли моєму народові вогняну воду, яку вони пили доти, доки їм не здалося, що небо і земля злилися воєдино. Тоді мої одноплеменці у своїй тямі уявили, ніби знайшли Великого Духа, і залишили рідну країну. Крок за кроком їх відганяли від рідних берегів, і ось тепер я, вождь усіх індіанців, ніколи не побачу сонця інакше, як крізь листя дерев, і не зможу підійти до могил своїх пращурів.

– Могили пробуджують високі почуття в душі, – зауважив білий, глибоко зворушений мовчазними стражданнями свого співрозмовника, – і ці почуття часто допомагають чоловікові в його добрих намірах. Щодо мене, я гадаю, що мої непоховані кості білітимуть у лісах. Але де твій рід, який багато років тому прийшов до споріднених племен у землю делаварів?

– Де квіти, які розпустилися в ті весни? Вони зів’яли одна по одній, так само як загинув увесь мій рід: могікани, один за одним, пішли до країни духів. Я стою на вершині гори, але скоро прийде час спрямувати свої ступні в долину. Коли Ункас піде за мною, то не залишиться більше нікого з роду вождів, бо мій син є останнім із могікан.

– Ункас тут! – пролунав дзвінкий молодий голос недалеко від них. – Хто питає про Ункаса?

Білий мисливець швидко вихопив свій ніж та мимоволі схопився за рушницю. Індіанець натомість лишився цілком спокійним, бо навіть не повернув голови.

За мить потому до них підійшов молодий воїн та сів на березі бистрої річки.

Його батько не виказав подиву, і впродовж кількох хвилин жоден із трьох чоловіків не порушив тишу запитанням чи зауваженням. Здавалося, кожний з них чекав слушного моменту, щоб заговорити, не виявивши при цьому ні жіночої цікавості, ні дитячої нетерплячості. Білий, вочевидь, устиг приноровитися до звичаїв індіанців, отож залишався так само німим та нерухомим, як і вони.

Нарешті Чингачгук повільно обернувся до сина й спитав:

– Хіба макуаси наважилися лишити сліди своїх мокасинів у цих лісах?

– Я йшов за ними, – відповів молодий індіанець, – і знаю, що їх так само багато, як пальців на моїх обох руках, але ці боягузи ховаються у засідках.

– Крадії розраховують на здобич та скальпи, – сказав Соколине Око. Цей француз Монкальм послав своїх шпигунів навіть до нас у табір, щоб дізнатися, яким шляхом просувається наш загін.

– Досить! – перервав його старший індіанець. – Ми проженемо їх із хащів, як оленів… Соколине Око, сьогодні ми повечеряємо, а завтра покажемо макуасам, що ми – справжні чоловіки.

– Я однаково готовий і до того, і до іншого, – відповів мисливець. – Але щоб роздобути ірокезів, треба спочатку знайти цих боязких кротів. А щоб повечеряти, необхідно спершу знайти дичину… Аж ось і вона, ця дичина, про вовка й промовка. Я бачу там одного з тих великих оленів, яких зустрічав цього літа. А тепер, Ункасе, – додав він напівголоса, – я готовий закластися, що всаджу йому кулю проміж очі.

– Не може того бути! – вигукнув молодий індіанець із юнацьким запалом. – Адже з кущів видно тільки роги тварини.

– Він – хлопчик, – сказав білий, звертаючись до батька Ункаса. – Невже ти не знаєш, що мисливець, побачивши тільки частину тварини, може здогадатися, де ховається все її тіло?

Білий закинув рушницю, щоб показати своє мистецтво, але старий воїн відвів його вбік і спитав:

– Соколине Око, хіба ти хочеш битися з макуасами?

– Ці індіанці нутром відчувають природу лісів, – промовив мисливець. – Я маю залишити оленя твоїй стрілі, Ункасе, бо мені довелося б убити дичину для того, щоб її з’їли ірокези.

Ункас кинувся на землю і став підповзати до оленя якомога обачніше. Наблизившись до куща, за яким сховалася тварина, він із надзвичайною вправністю наклав стрілу на тятиву. Тим часом роги тварини ворухнулися, ніби їх власник почув небезпеку.

За мить почувся свист стріли – і поранений олень упав просто до ніг свого ворога.

– Ось справжня індіанська вправність, – зауважив білий, – хоча стріла є зброєю недосконалою та потребує ще й ножа для завершення справи.

Спритно уникаючи рогів розлюченої тварини, Ункас кинувся до неї та всадив ножа оленю в горло, відтак той упав на берег річки, забарвивши своєю кров’ю світлі води.

– Тсс… – промовив індіанець, швидко повертаючись убік, мов собака, який почув дичину.

– Та тут ціле стадо! – здивувався мисливець, в очах якого з’явився блиск. – Якщо вони наблизяться на відстань пострілу з рушниці, то я підстрелю одного з них, навіть якщо всі шість племен почують гуркіт зброї. Що скажеш, Чингачгуче? Невже для твоїх вух ліс зовсім німий?

– Тут був один олень. Але й той тепер убитий, – відповів індіанець, низько нахиляючись до землі та майже торкаючись її своїми вухами. – Я чую кроки.

– Може, це вовки, які переслідували оленя?

– Ні, я чую тупіт кінських копит. – Індіанець випростався та сів на своє місце на деревині. – Це твої брати, Соколине Око. Поговори з ними.

– Що ж, я зроблю це чистою англійською мовою, відповісти якою не стидався б і сам король, – заявив мисливець. – Але поки що я нічого не бачу й не чую… А! Здається, це тріск сухого гілля та шум кроків. Так, ось вони вже їдуть. Боже, врятуй їх від ірокезів!