Останній з могікан

Глава IV

Не встиг мисливець закінчити фразу, як показався провідник маленького загону, що його наближення вловило сторожке вухо індіанця. Мандрівники повільно наближалися.

– Хто йде? – запитав мисливець, хапаючи рушницю. – Хто йде сюди, до звірів і небезпек пустелі?

– Віряни та друзі закону й короля, – відповів той, що їхав попереду всієї групи. – Люди, які від сходу сонця їдуть цим лісом без їжі та дуже стомлені подорожжю.

– Так ви заблукали, – перервав його мисливець, – і не знаєте, куди треба рухатися – ліворуч чи праворуч…

– Саме так. Чи не знаєте ви, як далеко звідси до королівського форту Вільям-Генрі?

– Ви так само далекі від справжнього шляху, як собака від дичини за озером Горикен. Вільям-Генрі! Якщо ви друзі короля та маєте зв’язок з його армією, то вам краще йти вниз по річці, до форту Едвард. Скажіть, чого вам треба Веббові, котрий засів там замість того, щоб рухатися вперед і загнати цього зухвалого француза назад у його лігво.

Перш аніж незнайомець зміг відповісти на таку несподівану пропозицію, з хащів виїхав другий вершник та, зупинившись попереду свого супутника, запитав:

– А як далеко ми перебуваємо від форту Едвард? Ми залишили його сьогодні вранці, щоб вирушити до озера.

– Отже, ви втратили розум, а тому й заблукали. Шлях, який туди веде, є так само широким, як і будь-яка вулиця в Лондоні.

– Ми не сперечатимемося про переваги цього шляху, – сказав Гейворд, усміхаючись. – Ми довірилися індіанцю, який хотів провести нас таємною стежкою, але й сам тепер загубив її.

– Індіанець заблукав у лісі! – Мисливець похитав головою. – Хіба таке можливе? Адже і сонце, яке вже опалило верховіття, і річище, і листок на кожному дереві оповідають йому, в якій частині неба запалає сьогодні вночі північна зірка. У лісах повно прокладених оленями стежок, які ведуть до струмків і солоних джерел. Усі вони добре відомі кожному… Та й дикі гуси ще не полетіли до Канади. Дивно, що індіанець заблукав між Горикеном та закрутом річки. Може, він мохок?

– З походження ні, хоча це плем’я прийняло його. Його батьківщина розташована трохи далі на північ, і він належить до індіанців, яких ви називаєте гуронами.

– Ось як! – вигукнули обидва супутники білого мисливця, що досі мовчки сиділи, але тепер скочили, із цікавістю прислухаючись до слів мандрівника.

– Гурон! – повторив мисливець та знову похитав головою. – Це плем’я крадіїв, і хоч би хто їх усиновив, із них нічого не вийде, окрім боягузів та волоцюг. Якщо ви довірилися одному з них, то я, зізнаюся, здивований, що з вами не сталося чогось гіршого.

– Стосовно цього ми не маємо страху, бо Вільям-Генрі досить близько звідси. Ви забуваєте також, що наш провідник тепер мохок та служить англійцям.

– А я кажу вам, що той, хто народився негідником, ним і помре! – рішуче заперечив Соколине Око. – Мохок! Якщо говорити про чесність, так треба взяти за приклад делаварів і могікан.

– Годі про це! – нетерпляче перебив його Гейворд. – Я не прошу вас оцінювати людину, яку добре знаю. Краще скажіть, як далеко ми від форту Едвард?

– Це залежить від того, хто ваш провідник. Мабуть, такий добрий кінь, як ваш, міг би пробігти значну відстань між сходом та заходом сонця.

– Без зайвих слів, друже! – сказав Гейворд, гамуючи своє невдоволення. – Якщо ви проведете нас до форту, ваша праця не залишиться без винагороди.

– А хто заручиться, що я, вчинивши так, не проведу ворога й шпигуна Монкальма до наших укріплень? Не кожен, хто розмовляє англійською, є вірнопідданим короля.

– Якщо ви служите при армії розвідником, то, напевне, знаєте про шістдесятий королівський полк.

– Шістдесятий! Як не знати!

– Тоді, можливо, вам знайоме ім’я майора цього полку?

– Так, я чув, що це місце посідає якийсь багатий молодий пан із південних провінцій. Він занадто молодий для цього. Втім, кажуть, він хороший офіцер та хоробрий солдат.

– Хай би ким він був, але цієї хвилини він стоїть перед вами і, звичайно, він – не ваш ворог.

Мисливець глипнув на молодого чоловіка і, знявши шапку, промовив довірливішим тоном:

– Так, значить, провідник обдурив і покинув вас?

– Гадаю, що ні те, ні інше. Принаймні він іде за нами.

– Я хотів би поглянути на нього хоч раз. Якщо він справжній ірокез, то я впізнаю його за шахрайською фізіономією й за розфарбуванням, – сказав мисливець, розсуваючи кущі та роблячи кілька кроків до того місця, де стояли обидві дівчини, котрі не без тривоги очікували на результат переговорів. За ними, притулившись до дерева, стояв індіанець, який цілком спокійно витримав допитливий погляд білого мисливця.

Задовольнивши свою цікавість, Соколине Око повернувся до Гейворда та на мить зупинився, щоб помилуватися вродою дівчат. Він відповів на посмішку Аліси та із зацікавленням поглянув на вчителя співу, що сидів на чадолюбній кобилі, в якої в цей час лоша ссало молоко.

– Минг завжди залишиться мингом, бо Бог створив його таким, і жодне інше плем’я не змінить його, – промовив він, звертаючись до Гейворда. – Якби ви були самі та погодилися б офірувати вовкам вашого благородного коня, я міг би провести вас до форту Едвард не більш як за годину ходьби, але з жінками це неможливо.

– Але чому? Вони, звичайно, втомилися, проте цілком можуть проїхати ще кілька миль.

– Це неможливо! – твердо повторив Соколине Око. – Я й милі не пройшов би з цим молодиком, нехай навіть мені б пообіцяли за це найкращу рушницю в колонії. У цих лісах повно ірокезів, а ваш мохок занадто добре знає, де їх знайти…

– Невже? – тихо запитав Гейворд. – Зізнаюся, в мене теж з’явилися сумніви, але я намагався приховати їх, щоб не турбувати своїх супутниць.

– Я з першого погляду впізнав у ньому ошуканця, – заявив мисливець. – Із цієї відстані я цілком можу всадити йому в ногу кулю і на цілий місяць відбити в нього бажання волочитися лісами. Проте якщо я підійду до нього зараз, він запідозрить недобре та чкурне зі швидкістю наполоханого оленя.

– Ні, тільки не це! Він, можливо, ні в чому не винен. Якби я був упевнений у його зраді…

– У шахрайстві ірокеза можна не сумніватися, – перебив Гейворда мисливець, здіймаючи рушницю.

– Зупиніться! – вигукнув Гейворд. – Треба придумати інший спосіб позбутися його.

Мисливець кивнув двом своїм супутникам. Ті підійшли до нього, і між ними зав’язалася розмова делаварською говіркою. Потім, відклавши вбік рушниці, індіанці розійшлися у протилежні боки та почали обережно заглиблюватися в хащі.

– Тепер ідіть до того шахрая, – сказав мисливець. – Могікани схоплять його, не зіпсувавши навіть його розфарбування.

– Ні, – гордо вимовив Гейворд, – я сам схоплю його.

– Що ви можете зробити, сидячи верхи на коні, проти індіанця, який легко ковзає серед дерев?

– Я можу зійти з коня.

– І ви гадаєте, що він чекатиме, доки ви зістрибнете на землю? Той, хто хоче мати справи з тубільцями, має діяти за індіанськими звичаями. Отже, йдіть та погомоніть із цим шахраєм, удайте, нібито ви вважаєте його за свого найкращого друга.

Гейворд, хоча й з огидою, вирішив дослухатися цієї поради. Тепер він цілком утямив, яка небезпека чекала на його супутниць.

Сонце зайшло, і ліс заглибився у темряву. Саме в цей час дикуни вчиняли свої варварські напади, безпощадно розправляючись із жертвами.

Щойно молодий офіцер вирушив до провідника, мисливець розпочав розмову з учителем співу.

Проїжджаючи повз дівчат, Гейворд сказав їм кілька слів, причому радісно зауважив про себе, що вони не здогадуються про справжню причину зупинки, вважаючи її простою випадковістю.

За мить він зупинив свого коня перед провідником, який усе ще стояв, притулившись до дерева.

– Ти сам бачиш, Магуа, – розпочав майор, – що ніч уже настала, а ми ще так само далеко від форту Вільям-Генрі, як і зранку. Вочевидь, ти заблукав. Мені теж не вдалося знайти потрібного шляху. На щастя, у цьому лісі я зустрів мисливця, який знає всі лісові стежки та обіцяє провести нас до місцевості, де ми зможемо заночувати.

Індіанець спрямував свій погляд на Гейворда й ламаною англійською запитав:

– Він сам-один?

– Один? – повторив Гейворд, якому було гидко брехати. – Звичайно, ні, Магуа, адже з ним ми, його супутники!

– Тоді Хитра Лисиця піде, – відповів провідник, спокійно підіймаючи із землі свою торбину, – а з блідолицим залишаться тільки люди його племені.

– Підеш? Але кого ти називаєш Лисицею?

– Це прізвисько, яке дали Магуа його канадські брати, – з гордістю відповів індіанець. – Для Хитрої Лисиці ніч усе одно що день.

– А що скаже Лисиця комендантові форту Вільям-Генрі, коли той спитає його про своїх дочок? Чи він наважиться признатися начальнику, що молоді леді залишилися у лісі без провідника?

– У сивоголового старого гучний голос та довгі руки, – відповів хитрий індіанець, – проте хіба Лисиця почує його в лісі чи відчує його удари?!

– А що скажуть мохоки? Напевне вони зшиють йому спідницю та відправлять у вігвам до жінок, бо Магуа більше не зможе займатися чоловічою справою.

– Хитра Лисиця знає шлях до Великих Озер, де зможе відшукати могили своїх батьків.

– Досить, Магуа! Хіба ми не друзі? Навіщо нам сваритися? Мунро обіцяв тобі винагороду, якщо ти справдиш свою обіцянку. Я теж віддячу. Дай відпочинок своєму стомленому тілу, повечеряй. Не гайнуватимемо час на порожні балачки. Як тільки наші дами відпочинуть, ми продовжимо шлях.

– Блідолиці перетворюють себе на покірливих псів білих жінок. Коли жінки хочуть їсти, воїни кидають свої томагавки, щоб виконати їхнє бажання.

– Що ти кажеш, Хитра Лисице?

– Лисиця каже: «Добре».

– Ось і чудово! – вигукнув Гейворд. – Лисиця відпочине й на світанку віднайде шлях. – Юнак замовк, прислухаючись до тихого тріскотіння сухого гілляччя, проте одразу схаменувся та додав: – Ми маємо вирушити в путь досвіта, щоб не зустрітися з Монкальмом, який може відрізати нас від форту.

У цей час Магуа підвів голову, його ніздрі затремтіли, вуха, здавалося, витяглися, і він набув вигляду статуї, що зображала напружену увагу.

Гейворд, який пильно спостерігав за ним, недбало витягнув одну ногу зі стремені та поклав руку на покрівець із ведмежої шкури, де лежали його пістолети. Перебігливий погляд індіанця не давав змоги вгадати, до якого предмета звернено його увагу.

Поки молодий офіцер розмірковував, що йому робити, Хитра Лисиця обережно розпрямився. Гейворд відчув, що настав час діяти, та, зіскочивши з коня, вирішив схопити віроломного провідника. Щоб уникнути непотрібного галасу, він підійшов до індіанця та дружньо заговорив.

– Хитра Лисиця нічого не їсть. Його ріг порожній. Я подивлюся у своїх припасах, може, у мене знайдеться дещо…

Магуа простяг руку, щоб прийняти частування, не виказуючи жодного остраху. Проте тільки-но пальці Гейворда обережно торкнулися його оголеного ліктя, індіанець швидко відштовхнув їх від себе, пронизливо заволав та одним стрибком зник у хащах. Одразу потому з-за кущів вийшов Чингачгук і кинувся наздоганяти утікача. Ще за мить почувся гучний крик Ункаса, зблиснув вогник та всі почули постріл з мисливської рушниці.