Останній з могікан

Глава V

Раптова втеча провідника й дикі крики його переслідувачів на якусь мить приголомшили Гейворда. Але потім він поспішив навздогін за утікачем. Пробігши лише близько ста кроків, майор наштовхнувся на індіанців і мисливця, які поверталися назад.

– Чому ви відмовилися від переслідування? – закричав він. – Шахрай, мабуть, переховується десь у кущах. Ми не можемо бути впевненими у власній безпеці, доки він на волі.

– Хіба хмара може наздогнати вітер? – заперечив мисливець. – Я чув, як це чортеня, ніби змія, прослизнуло по сухому листю, і я вистрелив йому навздогін, проте не влучив. Утім, погляньте на це дерево: його листя червоне.

– Це кров Магуа! Він поранений і може звалитися.

– Ні, ні, – заперечив мисливець, – я лише злегка пошкрябав його шкіру, від чого він іще хутчіше побіг.

– Невже четверо чоловіків не можуть упіймати одного пораненого?

– Вам жити набридло? – відповів мисливець питанням на питання. – Ця Лисиця підведе нас під удари томагавків своїх побратимів. Власне кажучи, мені не треба було стріляти зі своєї рушниці. Але спокуса виявилась завеликою! Одначе, друзі, ми маємо знайти інше місце для стоянки, щоб навести мингів на хибний слід, інакше наші скальпи майорітимуть перед наметом Монкальма.

Ці страшні слова, вимовлені мисливцем із холодною рішучістю людини, яка знає, що таке справжня небезпека, нагадали Гейвордові про відповідальність за дівчат, які йому довірилися. Даремно він намагався просякнути поглядом темряву, що огорнула ліс; здавалося, вони були відрізані від будь-якої людської допомоги. Можливо, його беззахисні супутниці залишаться під владою лютих ворогів, які, ніби хижі звірі, тільки й чекають на прихід темряви, щоб завдати свого удару.

– Що нам робити? – запитав він. – На Бога, не кидайте нас! Залишіться й допоможіть мені захистити дівчат! І не соромтеся: самі визначте собі винагороду.

Проте його ніхто, схоже, не слухав. Мисливець та індіанці розмовляли своєю говіркою. За кілька хвилин потому білий заговорив англійською:

– Ункас мав рацію! Чоловікам не личить залишати цих беззахисних створінь без будь-якої допомоги. Але щоб урятувати ніжні квіти, ми не можемо гаяти часу.

– Як ви можете сумніватися у моєму бажанні врятувати їх! Хіба я не пропонував вам…

– Краще моліться Богу, щоб він дав нам мудрості перехитрити чортів, які заполонили ці ліси, – сказав мисливець. – І постривайте з обіцянками про винагороду. Ці могікани і я – ми зробимо все, щоб тільки врятувати ваших дам від нещастя. Однак ви маєте пообіцяти нам дві речі, інакше ми й собі нашкодимо, і вам жодної користі не буде.

– Кажіть, про які обіцянки йдеться!

– По-перше, хоч би що сталося, – мовчіть, як сплячий ліс. По-друге, тримайте у таємниці від усього світу те місце, до якого ми вас відведемо.

– Я зроблю все, щоб виконати ці умови.

– Тоді йдіть за нами, бо треба дорожити кожною хвилиною.

Гейворд підійшов до дівчат, які нетерпляче на нього чекали, та запропонував їм умови їхнього нового провідника, а також повідомив про нагальну потребу відкинути будь-які побоювання.

Хоча цю невтішну звістку вислухали не без прихованого жаху, дівчата приготувалися мужньо витримати наступне випробування. Вони дозволили майору зсадити себе з коней та, не гайнуючи жодної хвилини, поспішили разом із ним до берега, куди покликав їх мисливець.

– Що нам робити із цими безсловесними створіннями? – пробурмотів мисливець, указуючи на тварин. – Умертвити їх – занадто жорстоко, залишити – означає видати себе мингам.

– Відпустити їх на волю! – запропонував Гейворд.

– Ні. Краще увести в оману цих чортів: нехай думають, що гнатися за нами треба зі швидкістю коней. Послухай, Чингачгуче, що це шелестить у кущах?

– Лоша.

– Воно-то в усякому разі має померти, – сказав мисливець, схопивши тварину за гриву, але лоша вислизнуло з його рук. – Ункасе, візьми стрілу!

– Постривайте! – закричав господар засудженої на смерть тварини, не звертаючи уваги на те, що всі інші говорили пошепки. – Пощадіть лошатко Міріам! Цей милий нащадок бравої матері нікому не заподіє шкоди.

– Коли чоловік не хоче врятувати своє життя, дароване йому Богом, – суворо промовив мисливець, – то він і людей вважає не вищими за тварин. Якщо ви ще раз голосно заговорите, я залишу вас на милосердя Магуа. Посилай свою стрілу, Ункасе! Нам ніколи займатися подвійною роботою.

Щойно встигли пролунати його останні слова, як поранене лоша впало навколінки. Чингачгук поспішив до нього, різонув своїм ножем по горлу та зіштовхнув тварину, що тремтіла в агонії, у річку.

Цей жорстокий, але викликаний неминучою необхідністю вчинок здався мандрівникам страшним провісником небезпеки, яка загрожувала їм. Сестри здригнулися та притиснулися до Гейворда, який мимоволі схопився за пістолети, витягнуті з покривця.

Індіанці, не гаючи часу, взяли коней за повіддя та повели їх у річку. Відійшовши на невелику відстань від берега, вони повернули вбік й незабаром зникли за береговим уступом. У цей час мисливець витяг із-під куща пірогу з кори дерева та мовчки кивнув дівчатам, щоб вони увійшли в неї. Сестри без вагань прийняли його запрошення, кидаючи тривожні погляди у густу темряву, яка огорнула берег.

Щойно Кора й Аліса сіли, як мисливець звелів Гейворду взятися рукою за один кінець маленького човника, а сам ухопився за інший, і вони потягли його вгору проти течії, а засмучений хазяїн убитого лошати йшов за ними позаду. Так вони рухалися вперед, і глибоку тишу, яка панувала навкруги, порушував тільки плескіт води.

Гейворд залишив керування човником мисливцеві, який то наближався до берега, то віддалявся від нього, намагаючись уникнути підводного каміння та глибших місць, які були добре йому знайомі. Іноді він зупинявся посеред загального мовчання, яке вражало ще дужче через шум водоспаду, та болісно прислухався до людських голосів, котрі лунали з лісу. Переконавшись, що все спокійно, він повільно продовжував свій шлях. Нарешті погляд майора впав на щось, що чорніло у густій тіні, і він указав на це мисливцю.

– Так, – відповів Соколине Око, – індіанці сховали тут коней. Вода не залишає слідів, а такої пори навіть сова нічого розгледіти не зможе.

Невдовзі невеликий загін знову возз’єднався, і мисливець почав радитися з індіанцями, від вірності й винахідливості котрих тепер залежала доля мандрівників.

Річку стискали високі скелясті стрімчаки, один з яких вивищувався над тим місцем, де стояла пірога. Величезні сосни, що росли на верхівках цих стрімчаків, здавалося, були готові впасти в прірву. Глибока пітьма огортала річку й ліс, попри яскраве зоряне небо. Ця місцина здавалася сестрам насправді віддаленою від усього світу та сповненою дикої романтичної краси.

Коней прив’язали до рідких кущів, що росли у глибоких розколинах скель, вони стояли наполовину у воді й мали залишатися тут на всю ніч.

Мисливець запропонував Гейвордові та його супутницям перейти у передню частину човна, а сам так упевнено став на кормі, нібито під його ногами була палуба судна з міцнішого матеріалу, ніж кора. З обережності індіанці пішли назад, до місця, яке вони нещодавно залишили.

Мисливець за допомогою жердини із силою відштовхнув човен від берега, і той умить опинився посеред бурхливих хвиль. Бідолашні дівчата, які не наважувалися поворухнути ні рукою, ні ногою, з німим жахом дивилися на бурхливу течію.

Разів із двадцять вони думали, що коловорот ось-ось закине їх ув обійми неминучої смерті, проте досвідчена рука керманича легко відводила небезпеку. Нарешті останнє відчайдушне зусилля поклало край цій напруженій боротьбі, і човен порівнявся з голою скелею, що ледве виступала з води.

– Де ми? І що робити далі? – запитав Гейворд, збагнувши, що Соколине Око досяг своєї мети.

– Це Гленн. Ми перебуваємо біля обніжжя гори, – відповів мисливець, – і тепер конче слід якомога скоріше вийти з човна, інакше нас понесе вниз за течією, і ми повернемося тим-таки шляхом, який щойно подолали. Важко йти проти течії, коли річка вирує. Та й цій шкаралупці з берести нелегко нести п’ятьох осіб. А тепер висаджуйтеся на скелю, а я привезу могікан та деякі припаси. Краще спати без скальпа, ніж голодувати посеред достатку.

Супутники вчинили, як він радив, а сам мисливець у своєму човнику швидко зник із-перед їхніх очей.

Бідолашні мандрівники, залишені провідником, якийсь час безпорадно стояли на одному місці, боячись поворухнутися та полетіти в одну з глибоких ущелин, в які падала вода.

Однак вони були змушені трохи зачекати: мисливець повернувся, а разом із ним прибули й могікани.

– Ну ось, тепер ми тут маємо і фортецю, і провіант! – весело крикнув Гейворд. – І нам не страшні ні Монкальм, ані його союзники! Скажіть-но, мій невтомний друже, що ви думаєте про тих, кого називаєте ірокезами?

– Нічого хорошого я про них не думаю, бо для мене кожен тубілець, який говорить чужою мовою, ворог. Якщо Веббу потрібні чесні й віддані індіанці, нехай він звернеться до делаварів, а брехливих мохоків та онайдів з їхніми шістьма племенами віддасть французам.

– Тоді б ми були змушені проміняти войовничих людей на некорисних друзів. Я чув, що делавари повикидали свої томагавки та бояться війни, ніби полохливі жінки.

– О, сором голландцям та ірокезам, які своїми чортячими хитрощами змусили їх укласти такий союз! Але я знаю делаварів двадцять років і назву брехуном кожного, хто насмілиться сказати, що в їхніх жилах тече кров боягузів. Ви прогнали їхні племена з узбережжя та охоче вірите всьому, що кажуть їхні вороги. Ні, для мене кожний індіанець, який говорить не рідною мовою, є ірокезом, хай навіть його плем’я мешкає у Канаді чи Йорку.

– Мені нема жодного діла до цієї угоди! – вигукнув Гейворд. – Я знаю лише, що ваші супутники хоробрі та досвідчені воїни. Чи не бачили вони когось із наших ворогів?

– Індіанець – така людина, яку спочатку почуєш, перш аніж побачиш, – відповів мисливець. – Якщо я шукаю слід якогось минга, то покладаюся не на очі.

– Ну то чи не говорять вам ваші вуха, що вони натрапили на наш слід?

– Було б дуже шкода, якби це було дійсно так. Проте не приховуватиму, що коні, коли я проходив повз них, тремтіли зо страху, ніби почувши вовків, а вовк часто кружляє поблизу індіанського табору, сподіваючись отримати залишки дичини, вбитої дикунами.

– Ви забули про оленя! Може, ми зобов’язані вбитому оленеві появою вовків? Але чуєте? Що це за шум?…

– Бідна Міріам! – бурмотів учитель співу. – Твоєму лошаті призначено стати здобиччю хижих звірів.

– Серце цього чоловіка засмучене через смерть тварини, – зауважив Соколине Око. – А оскільки він покладається на долю, то невдовзі переконається, що краще пожертвувати чотириногим, аніж важити життям людини. Але правда ваша, нам треба швидко зрізати м’ясо на печеню, а рештки кинути в річку, бо вовки прибіжать на берег і будуть заздрісно дивитися на кожен наш шматок. А щодо ірокезів, то вони невдовзі здогадаються, чим спричинено вовче виття.

Мисливець зробив знак могіканам, щоб ті йшли за ним, і всі троє зникли за стрімчастою скелею, що височіла за кілька кроків від води.