Останній з могікан

Глава VII

– Залишатися тут не можна, – сказав Соколине Око. – Це значило б знехтувати пересторогою, яка, можливо, дається нам на благо. Ці ніжні створіння можуть побути тут, але ми – могікани і я – підемо на скелю сторожити. Думаю, що нас, безумовно, супроводжуватиме майор шістдесятого полку.

– Усе так серйозно? – запитала Кора.

– Тільки той, хто подає такі незвичні звуки, знає про небезпеку, яка нам загрожує. Я вважатиму себе негідником, якщо стану ховатися, почувши таке знамення.

– Якщо, мій друже, ви гадаєте, що ці звуки породжені надприродними причинами, то нам не варто хвилюватися, – сказала мужня дівчина. – Чи впевнені ви в тому, що наші вороги не придумали якого-небудь нового хитрого способу полегшити собі перемогу?

– Леді! – урочисто вимовив мисливець, – Ось уже тридцять років я прислуховуюся до всіх лісових звуків, бо моє життя часто залежало від чутливості мого вуха. Мене не обдурять ані виття пантери, ні свист пересмішника, ні крики проклятих мингів. Я чув, як ліс стогнав, подібно до враженої горем людини, я часто вслуховувався в жалісне завивання вітру, гуркіт грому, але в мене ніколи не виникало сумнівів стосовно природи цих звуків. А почутий нами звук ні я, ні могікани не змогли розгадати, а тому ми гадаємо, що він посланий для нашого добра.

– Це все дуже дивно, – зауважив Гейворд, – і потребує роз’яснення. Я йду з вами, друже.

Місяць зійшов, і його світло відбивалося на тремтливій поверхні води. Скеля, в якій вони знайшли сховок, була оповита глибоким мороком. Окрім шуму водоспаду й поодиноких поривів вітру, все навколо було спокійним і тихим.

Даремно наші друзі спрямовували свої допитливі погляди на протилежний берег, воліючи розгледіти там бодай найменшу ознаку життя, яка могла б пояснити їм причину незрозумілих звуків.

– Серед спокою й тиші чарівливої ночі я нічого не можу побачити, – сказав нарешті Гейворд. – Як багато в ній привабливості! – звернувся він до Кори, яка разом із сестрою пішла за чоловіками.

– Слухайте! – прошепотіла Аліса.

Знову почувся той самий звук. Судячи з усього, він лунав із берега річки.

– Хто може пояснити цей крик? – мовив Соколине Око. – Щодо мене, то я вважаю, що це щось надприродне.

– Ну от, тепер я здогадався! – раптом сказав Гейворд. – Мені добре знайомий цей звук, бо я часто чув його на бойовищах за найрізноманітніших обставин, у яких проминає життя солдата. Це крик коня, який спричинено або сильним болем, або жахом. Мій бойовий кінь або став здобиччю диких звірів, або бачить небезпеку й не може уникнути її. У печері цей звук міг увести мене в оману, але тут, надворі, я відразу впізнав його.

Соколине Око і його товариші із зацікавленням вислухали це пояснення.

– Я не можу не довіряти вашим словам, оскільки обмаль знаю про коней, хоча й народився в тому місці, де їх було дуже багато. Напевне, вовки напали на коней, і ті кличуть на поміч. Ункасе, сідай у пірогу й жбурни головешкою у вовків, а то завтра ми можемо залишитися без коней, які нам надзвичайно потрібні.

Не встиг молодий індіанець спуститися до човна, як на березі почулося протяжне виття, яке відразу ж загубилося в лісі, неначе вовча зграя залишила свою здобич, чогось ізлякавшись. Ункас зі швидкістю блискавки повернувся на скелю, і троє друзів стали жваво радитися.

– Ми були схожі на мандрівників, над якими небо взялося мороком і які цілими днями не бачили сонця, – вимовив Соколине Око. – Тепер ми знову починаємо бачити шлях, який, дякувати Богу, звільнено від перепон. Сядьмо тепер у темряві й чекатимемо, що Господь пошле нам. Розмовляйте пошепки, хоча було б краще, якби кожен із нас залишився наодинці з власними думками.

Індіанці заступили на варту в тому місці, з якого відкривався краєвид на обидва береги, тим часом як самі вони були невидимими для очей ворога.

Гейворд виніс із печери купу гілок сасафраса і, затуливши ними вузьку розколину між обома печерами, запропонував сестрам сховатися в ній. Юнак, розташувавшись неподалік дівчат, міг стиха розмовляти з ними. Давид за прикладом індіанців знайшов місце коло виступу скелі, так що його незграбне тіло було цілком сховане від поглядів.

Минуло кілька годин. Ніщо не порушувало спокій наших друзів. Місяць уже досяг найвищої точки на небі та випромінював своє чарівне світло на двох сестер, які спали, притулившись одна до одної. Гейворд дбайливо укрив їх шаллю, а сам ліг на голій скелі. Давид голосно хропів уві сні, хоча в ті хвилини, коли він не спав, цей звук образив би його витончений слух. І тільки Соколине Око й могікани не спали і були насторожі. Вони нерухомо лежали, розкинувшись на скелі, й безперервно спостерігали за обома берегами вузької річки.

Тільки-но місяць сховався і бліде сяйво на сході сповістило про початок дня, Соколине Око заворушився й підповз до Дункана.

– Пора вирушати в дорогу, – розштовхавши юнака, прошепотів він. – Розбудіть ваших супутниць і приготуйтеся спуститись на берег.

– Як пройшла ніч? – спитав Гейворд. – На жаль, мене зморив сон і завадив мені чатувати.

– Поки що все спокійно й тихо. Але будьте обережні та поспішайте…

Гейворд відкинув шаль, якою були вкриті сестри. Кора простягла руку, наче відштовхуючи когось, тим часом як Аліса промурмотіла ніжним голосом:

«Ні, дорогий татусю, ми не почувалися покинутими, з нами був Дункан».

– Так, миле безневинне створіння, – захоплено прошепотів юнак. – Дункан поруч, і доки він живий і вам загрожує небезпека, він ніколи не залишить вас. Коро! Алісо! Прокидайтеся! Час їхати.

Голосний зойк молодшої сестри і злякані рухи старшої були аж такими несподіваними, що він замовк на півслові.

Неподалік пролунало таке страшне виття, що навіть Дунканові кров захолола в жилах.

Умить здалось, що всі демони вирвалися з пекла і вчинили свій бісівський шабаш.

Жахливе виття лунало зусібіч. Воно заповнило кожний куточок, кожну місцинку водоспаду й річки, скелі, ба навіть повітря.

Давид, випроставшись на повний зріст свого незграбного тіла, заткнув вуха і з жахом вигукнув:

– Що за огидні звуки?! Може, це вирвалися пекельні сили?

Необережні рухи співака викликали спалах вогню і гуркіт пострілів майже дюжини гвинтівок із протилежного берега. Бідолашний учитель співів, знепритомнівши, впав на камені, на яких так довго спав.

Могікани сміливо відповіли на войовничий крик своїх ворогів, які, побачивши падіння Гамута, тріумфально завили. Постріли лунали з обох боків, але супротивники були надто досвідченими, щоб не підставляти себе ворогові. Гейворд із сумом прислуховувався, вирішивши, що мисливець покинув їх, аж ось спалахнув вогник, який ураз змінився зойком болю і диким виттям, що доводило: зброя Соколиного Ока знайшла свою жертву.

Нападники відразу відступили, і знову стало тихо, як і раніше.

Гейворд скористався слушною нагодою, підскочив до Давида й відтягнув його в ущелину, яка слугувала сховищем для сестер. За хвилину й усі інші зібралися у цьому відносно безпечному місці.

– Бідолаха таки врятував свій череп, – вимовив Соколине Око. – Він може послужити доказом того, що деякі люди народжуються із занадто довгим язиком. Це було справжнім безумством – постати перед оскаженілими дикунами на весь свій шестифутовий зріст.

– Так він не помер? – запитала Кора захриплим від страху голосом. – Чи можемо ми якось допомогти бідоласі?

– Ні, нехай полежить деякий час, поки не отямиться. Знеси його, Ункасе, й поклади на копицю хмизу: чим довше він лежатиме, тим краще для нього.

– Ви думаєте, що атака повториться? – запитав Гейворд.

– А хіба голодний вовк задовольниться одним шматком м’яса? Макуаси втратили одну людину, а після першої втрати вони завжди відступають. Але вони знову намагатимуться здобути наші скальпи. Ми мусимо, – вів мисливець далі серйозним тоном, – протриматися тут, за скелями, доки від Мунро не надійде допомога. Дай, Боже, щоб це сталося якомога швидше…

– Ви чуєте, Коро й Алісо, – звернувся Гейворд до дівчат, – ми покладаємо всі сподівання на турботу й досвід вашого батька. Тож поверніться знову до печери, де, принаймні, ви будете в безпеці від убивчих пострілів наших ворогів і зможете надати допомогу нашому пораненому супутникові.

Коли вони підійшли до Давида, той, схоже, почав приходити до тями.

– Дункане, – гукнула Кора.

Майор повернувся й глянув на дівчину, обличчя якої смертельно зблідло, а в очах було стільки співчуття, що він хутко повернувся до неї.

– Пам’ятайте, Дункане, що від вашого життя залежить наша безпека, ми покладаємося на вашу обережність і дбайливість. І ось що: ви любі всім, хто має ім’я Мунро. – Її обличчя зрадницьки зашарілося.

– Коли ж щось і могло підсилити мою егоїстичну любов до життя, – сказав Гейворд, поглядом мимохіть звертаючись до Аліси, – то, будьте певні, це було ваше миле освідчення. Як солдат, я, звичайно, не можу уникати болю, але наша задача не така вже й складна. Нам тільки й треба, що на декілька годин затримати цих кровожерних собак.

Не чекаючи відповіді, він поспішно залишив сестер і приєднався до мисливця та його приятелів.

– Повторюю тобі, Ункасе, – говорив мисливець, – ти марнуєш порох, і тому віддача рушниці заважає тобі влучно стріляти. Треба небагато пороху, небагато свинцю і вірна рука, щоб почути передсмертний крик минга. Принаймні про це свідчить мій досвід. Проте нам знову варто зайняти наші потаємні місця.

Індіанці мовчки зайняли свої позиції. З височини їм було видно обидва береги й водоспад. Посеред невеличкого острівця росли миршаві сосни, створюючи маленький лісок, у який зі швидкістю лісового оленя й занурився Соколине Око. За ним поспішив Гейворд.

Над ними вивищувалася гола опукла скеля, обобіч якої вирувала вода, падаючи в прірву. Починало світати, і Соколиному Окові, і його супутникові було видно протилежний берег. Журливо й довго тяглось очікування. Вартівники не помічали нічого, що б свідчило про повторний напад. Урешті-решт Гейворд не витримав і висловився щодо цього. Мисливець натомість, вагаючись, похитав головою.

– Ви не знаєте цих макуасів, якщо гадаєте, що вони так легко відступлять, не взявши жодного скальпа. Під час першого нападу їх було, напевно, душ сорок. До того ж, вони впевнені у малій чисельності нашого загону, щоб так швидко відмовитися від своєї здобичі. Тсс… Подивіться на воду, туди, де вона розбивається об скелю. Схоже, ці дияволи переправились у тому місці! Тсс… Тихіше, інакше ваше волосся вмить злетить із голови!

Гейворд визирнув зі свого сховища і побачив те, що по праву можна було вважати чудом вправності й сміливості. Річка в одному місці змила м’який туф, так що утворився виступ не такий стрімчастий, як це зазвичай буває у водоспадах.

Частина охоплених помстою ворогів наважилася кинутись у потік, прагнучи, подолавши бурхливу течію, досягти острівця, звідки не важко було б дістатися своїх жертв.

Ледве встиг Соколине Око вимовити останнє слово, як із-за купи повалених дерев з’явилися чотири голови, а наступної миті він побачив іще одну, п’яту: дикун плив зеленою водою водоспаду, але не прямо до острова, а до безпечного місця. Він доклав страшенних зусиль і вже хотів схопитися за руку, простягнуту йому одним з його приятелів, аж коловорот потяг його із собою, спочатку підкинувши високо в повітря, а потім кинувши в жаску безодню. Шум водоспаду поглинув його дикий крик, а потім запала страшна тиша.

Першим благородним пориванням Гейворда було простягти руку допомоги нещасному, але його утримала залізна хватка мисливця.

– Вам, напевне, кортить накликати на нас вірну смерть, показавши мингам, де ми залягли? – суворо запитав Соколине Око. – Добре, що ми зберегли один набій. Насипте свіжого пороху на панівку ваших пістолів, бо водяний пил уже намочив попередній заряд. І приготуйтеся до рукопашного бою.

Із цими словами Соколине Око всунув палець до рота і високо та протяжно свиснув. Могікани відповіли йому тим самим.

Гейворд помітив, що з-за колод то там, то тут знову з’явилися голови, які відразу ж зникли, тільки-но він глянув на них. Невдовзі його увагу привернув тихий шум, і він побачив Ункаса, який підповзав до них.

Соколине Око сказав молодому воїнові кілька слів делаварською говіркою. Для Гейворда то була хвилина гарячкового очікування, а мисливець скористався невеликою паузою, щоб прочитати молодому супутникові цілу лекцію про мистецтво володіння рушницею.

– Рушниця з довгим стволом, виготовлена з хорошого металу, – розпочав він, – є найнебезпечнішою зброєю у вправній руці. Проте, щоб орудувати такою рушницею, потрібні сила, пильність і неабияка кмітливість. Тільки тоді можна оцінити всі її найкращі якості. Зброярі обмаль розуміються на своїй справі, коли беруться виготовляти короткі рушниці…