Остання орбіта

ЗУСТРІЧ

На стук відповіла тиша. Пасько почекав хвилину і знову підніс руку до дверей. Але, не дотягнувшись до них, опустив. Він уявив собі високу постать капітана, схилену над столом, нахмурене чоло, погляд, затуманений болем втрати, і відступив.

Їх лишилося п’ятеро — Пунтус і Марцаліс на «Валдай» не повернулися, усі строки скінчилися ще вчора. І тоді четверо з екіпажу прийшли до капітана і попросили послати їх на пошуки.

Капітан вислухав їх і сказав, що думає. Пасько знав, про що він буде думати: ситуація ж бо повторилася. Коли не повернувся Пунтус, до капітана вони ходили уп’ятьох. На пошуки був посланий Марцаліс. І він також не повернувся. Двоє з семи та ще аварія двигуна — це вже либонь катастрофа. Пасько розумів вагання капітана — той хотів полагодити двигун і повернути «Валдай» на Землю. Проте він розумів і інше: ніхто з них, в тому числі й капітан, не пробачить собі, якщо не дізнається, що сталося з товаришами.

Виклик до капітана пролунав по внутрішньому зв’язку як сигнал тривоги. Він застав Паська на тому ж місці — біля дверей. Зачекавши секунду-другу, Пасько рішуче переступив поріг.

— Сідай, — не починаючи розмови, капітан показав на крісло.

Увійшли й решта членів екіпажу.

Капітан звів голову і довгим пильним поглядом обвів своїх товаришів.

— Що будемо робити? — спитав він.

— Шукати!

Капітан на знак згоди схилив голову. Оглянувши свій поріділий екіпаж, сказав:

— Поїде Пасько. — Подумавши, додав: — Він — останній.

Лише зараз Пасько зрозумів, чого коштувало капітанові це рішення. Він якось аж постарів за останню добу, його довготелеса постать здавалася іще довшою, а навколо очей густою сіткою залягли зморшки.

З каюти капітана всі виходили мовчки. І Пасько знав причину. Кожен з них віддав би життя, рятуючи товаришів, і тому ніхто не міг погодитись, що у випадку ще одної невдачі їм доведеться повертатися. Проте вони розуміли й те, що, приймаючи рішення, капітан брав на себе не лише велику відповідальність. Рятуючи їх, живих, він вже ніколи не зможе виправдатися і перед тими, мертвими, які, може, живуть і чекають допомоги, і перед своїм сумлінням.

Збираючись у дорогу, Пасько думав, що, певно, капітан усе ж припустився помилки. Не зараз. А тоді, коли відрядив першого розвідника — одного, а не двох. Можливо, удвох вони краще орієнтувалися б, зустрівши небезпеку, що чекала на них в улоговині. Капітан поклався, мабуть, на охоронні функції автоматів, бо, повагавшись, категорично сказав, що поїде один розвідник. Але автомати, здається, не виправдали його сподівань.

Улоговина починалася з рівнини, на якій зробив посадку «Валдай». Від корабля до неї було біля чотирьохсот кілометрів. Сама по собі вона не зацікавила б космонавтів, як і весь Бальдар — ця синя планета, позбавлена атмосфери і будь-яких ознак життя. Для них він був тільки тимчасовим посадочним майданчиком. Але, облітаючи Бальдар, в улоговині вони помітили сигароподібне тіло, яке дуже нагадувало земні зорельоти ранньої космічної епохи.

Пасько виїхав на всюдиході, коли ще була ніч.

Електронний водій вів всюдихід плавно, майже без поштовхів. Навіть здавалося, що навколо немає ніякого руху. І тоді Пасько, поглядаючи на яскраві одноманітні зорі чужого неба, уявляв себе в кабіні космічного корабля, який загубився в безконечному просторі. Вибираючи зручну дорогу, електронний водій робив поворот, всюдихід здригався, і тоді Пасько повертався до думок про своє становище.

Він не боявся. Йому лише хотілося швидше розібратися, що ж все-таки трапилося з товаришами.

Перед виїздом він разом з капітаном ще раз переглянув знімки улоговини. Все те ж саме: у неприступних скелястих горах, що нависли над урвищем, височів блискучий сигароподібний предмет з куполом зверху.

— Гадаєш, земний? — спитав тоді Пасько.

— Певніш за все, — відказав капітан. — Подібність велика.

Паськові здалося, що він хотів щось сказати ще, але не сказав і, прощаючись, лише кивнув головою.

Вершини гір світліли — починався день. А тут, в улоговині, безпросвітна пітьма на кожному метрі ще опиралася холодним променям вранішнього бадьорого сонця, які ніби стікали з гір.

Сріблястий купол був на старому місці, витикаючись з-за кільця скелястих піків. Від входу в улоговину до цього купола залишалося кілометрів п’ять. Пасько навів телеустановку. На екрані рожевими іскрами спалахнули скелі і серед них — купол. Непорушний, мов монумент, наче пам’ятник. Пасько подумав, що, напевне, і його друзям цей зореліт здавався своєрідним пам’ятником злету людського розуму. І раптом перший сумнів, ще неясний і слабкий, ворухнувся в його голові, посіявши у серці тривогу.

Далі дороги не було, бо поряд стояли ще два всюдиходи, Залишені тут Пунтусом і Марцалісом. Пасько вимкнув двигун, зрозумівши, що далі доведеться йти пішки.

Перш ніж піти, він знову подивився на купол. Малюнки подібних зорельотів він пам’ятав з підручників, за якими колись вчився у штурманській школі. Це, безберечно, був зореліт, споруджений на Землі. Одна з перших моделей, здатна розвивати субсвітлову швидкість, побудована майже двісті років тому. Двісті років! Холодні мурашки побігли в Паська по спині. Він ніби доторкнувся до сивої давнини, яка випадково привідкрила перед ним одну зі своїх трагічних сторінок.

Першим прагненням було кинутися до знахідки. Він уже було зробив кілька кроків, але опанував себе і спинився. Цей самий купол бачили і Пунтус з Марцалісом. Вони, мабуть, так само відразу ж кинулися до зорельота, не радирувавши попередньо на «Валдай». Чому? Один з них був пілотом, другий — інженером. Вони, вочевидь, впізнали зореліт, може, навіть щось про нього знали і не повважали за потрібне повідомити капітану. Що їм було відомо про зореліт?

Пасько повернувся до машини, закодував питання і, вистріливши ракетою, яка винесла вгору зонд-антену, передав депешу на «Валдай». Відповідь-радіоімпульс прийшла рівно через три хвилини. А ще через п’ятнадцять секунд Пасько прочитав: «Зореліт системи КЗСХ. Два не повернулися відповідно 186 і 172 роки тому. Перший летів до Альфи Центавра, другий — до Сіріуса».

Ці звістки не вельми прояснили обстановку. Те, що зореліт не повернувся на Землю, очевидно й так. Слід було сподіватися тільки на себе. І Пасько знову почав міркувати, що ж робили його товариші далі. Швидше за все, впізнавши земний зореліт, вони поспішили дійти до нього. Це цілком зрозуміле поривання, проте саме в ньому, можливо, й таїлася власне небезпека.

Гори, стрімкі й велично спокійні, височенною стіною дибилися на тому боці улоговини. Ані Пунтус, ні Марцаліс не встигли б до них навіть дістатися за такий час, та в цьому й не було потреби. Їх шлях, безумовно, лежав до зорельота — через плато, покраяне скелями і розколами. Лише тут їх і слід шукати.

Згромадивши на плечі скриньку з радіопередавачем і запасом зондів-антен та пристебнувши до пояса плазмовий ніж, який при нагоді міг послужити і зброєю, Пасько з локаторним шукачем у руках вирушив навпростець через плато до улоговини.

На деякий час сріблястий купол зник з очей, заступлений кам’яним ескарпом. Пасько опинився у темряві, притишив ходу і з заздрістю дивився на рожеві вершини. Ліхтар приносив мало користі, він освітлював лише маленький кружечок під ногами. Пасько подумав, що, може, десь поряд, у якомусь розколі і знайшли свій останній притулок його товариші, поспішаючи, як і він, до зорельота.

Нарешті світло проникло і в улоговину. Навколо все заіскрилося міріадами крапельок-веселок. Пасько аж зажмурився. Коли його очі під окулярами світлофільтрів звикли до яскравого світла, він здерся на найближчий виступ і уважно оглянув довкілля. Товариші могли йти лише цим шляхом, бо узбіччя були цілком непрохідними. Але ніщо йому не нагадувало, що тут коли-небудь проходила людина, — ніким не займана цілина, мовчазне суворе каміння…

Пасько перелічив запас зондів-антен і, подумавши, послав на базу сигнал: «Нічого нового». Отримавши відповідь, зітхнув і пішов далі.

Зореліт відкрився раптово, як тільки тіснина перейшла в улоговину. До нього залишалося метрів шістсот, либонь, іще більш нерівного й небезпечного шляху. Пасько не відриваючись дивився на гордий профіль зорельота, що схилився ген там, над безоднею, і, навіть нахилений, зберігав стрімкість своїх ліній. Яка краса! Пасько мимоволі захоплювався творінням людського генія і відчував, як раптовий напад туги стискає серце.

Зореліт виглядав як живий, але смертельно поранений велетень. Блискуча металічна обшивка подекуди не витримала випробувань простору — чужа атмосфера, метеорити залишили свої відбитки на її колись дзеркальній поверхні.

Пасько перебрався на сусідню скелю, панорама огляду збільшилася. Зореліт став видимий майже до корми. І Пасько помітив те, що досі було сховане від нього і що вразило його до глибини душі. Вузька тріщина чорною змією повзла по корпусі знизу мало не до половини тіла корабля. Це, напевно, і означало катастрофу. Може, давню, а може, і зовсім недавню.

Знову його першим пориванням було бігти якнайшвидше до корабля. І знову Пасько примусив себе стриматися. Пунтус і Марцаліс ніби стояли в нього перед очима. Подумалося, що вони, напевно, побігли до зорельота навпростець. Це було логічно. Але вони не знали, що не повернуться. А він це знав і зобов’язаний був зважувати кожен крок.

Пасько присів на камінь, зменшив потужність електричного обігрівача в скафандрі. Свіжий струмінь холодного кисню обсушив спітніле чоло, стало трохи легше. Пасько почав думати більш розважливо. Він допускав, що з обома його товаришами могло випадково трапитися нещастя. Одначе їх рації, забезпечені міцним захисним панцирем, маючи автономне енергетичне живлення, повинні діяти ще декілька сотень годин. Хвиля — відома. Така сама, як і в нього. І на ній тепер нема жодного звуку. Невже щось затримує хвилі?

У Паська було дві можливості, щоб розпочати пошуки. Одна, більш певна, — піти до зорельота, друга — оглянути місцевість навколо корабля. Він був переконаний, що з зорельота починали товариші, принаймні, один з них, швидше за все Пунтус, перший. Пунтус не повернувся. Це повинно було насторожити Марцаліса, і той, остерігаючись чогось невідомого і небезпечного, певно, не пішов навпростець, а вибрав кружний шлях — більш довгий і більш надійний. І також не повернувся. Отже, будь-яка дорога ховає рівну частку загрози. Пасько зітхнув і пішов навпростець.

Нелегко було помітити сліди когось з космонавтів у цьому кам’яному хаосі. Погляд мимоволі скерувався в бік гірського хребта. Зараз під яскравим промінням він здавався набагато красивішим, аніж тоді, коли Пасько бачив його з рівнини. У безповітряному середовищі скелі були на диво рельєфними, без напівтіней, забарвлені в дивовижні кольори. Милуючись ними, Пасько, однак, не забував, що за цією красою ховалося щось іще, і про це він не мав права забувати.

До зорельота було недалеко. Щоб не бачити тріщини в корпусі, яка нагадувала про аварію, Пасько трохи збочив ліворуч. Звідсіля корабель здавався майже цілим, готовим до стрибка в безмежні простори Всесвіту. Пасько закрокував швидше, ніби й справді боявся спізнитися на старт.

Кам’яні нагромадження зустрічалися все частіше, переходили в суцільні завали. По виступах у скелях, щохвилини зісковзуючи, він ледве видерся на вершину кам’яної гряди. Віддихавшись, обережно висунув голову і не втримався, підхопився. Зовсім неподалік, тулячись до підніжжя високого крутосхилу, ніби ховаючись, лежала людина, зодягнута в скафандр. Пасько бачив лише її ноги.

Не вибираючи дороги, Пасько скотився вниз і підбіг до людини. Це був Марцаліс. Як живий, хоча шолом його був відкинутий. Пасько перевернув товариша на спину. На обличчі, в широко розплющених очах Марцаліса застигли біль, раптовий страх і ще щось таке, чого ніяк не можна було зрозуміти. На тілі ніяких слідів, які могли б пояснити, чому відкинутий шолом.

Знесилений, Пасько прихилився до скелі. Тисячі питань блискавицями перетинали мозок. Виходило щось неймовірне: спочатку Марцаліс помер, а потім узяв і відкинув шолом і тим самим автоматично вимкнув рацію. Але цього, безперечно, він сам зробити не міг. Тоді — хто?

Лише тепер Пасько звернув увагу на запасні кисневі балони, які лежали поруч з Марцалісом. Вони були з відкрученими вентилями — без газу. Схоже на те, що комусь знадобився кисень, і він перегнав його по шлангу в інші балони.

Думка обпалила Паська, налякала неймовірністю. Він гнав її геть, а вона лізла в голову, виростаючи, заступаючи собою все інше. Пунтус пішов раніше на цілу добу. Його кисень уже скінчився. Пунтус? Пасько аж зубами заскреготав від люті на себе. Як він міг хоч на мить припустити таке? Хіба Пунтус, з яким пройдено стільки космічних шляхів, його друг, який завжди підставляв плече допомоги товаришеві, міг зважитися на таке? А коли не він, то хто? Їх тут було лише двоє — Марцаліс і Пунтус. Відчуваючи, що скоро і він заплутається в цій чортівні, що навалилася на нього, Пасько присів біля тіла Марцаліса, постарався зосередити думку на побаченому.

Надія, з якою він вирушав на пошуки товаришів, зменшилась наполовину. Один загинув. А другий, можливо, ще живий. Може, він, Пунтус, натрапивши на труп Марцаліса, забрав його повні балони і тепер десь близько, поряд і чекає допомоги? Пасько знову вилаяв себе: як це не спало йому на думку раніше? Він навіть закричав: «Пунтусе! Пунтусе!»

В шоломофоні у відповідь не почулося ані звуку. Це трохи охолодило збудженого Паська. Він постояв хвилину над тілом товариша, потім, щоб не загубити це місце, поклав на скелю порожній кисневий балон і пішов далі.

День увійшов у силу. Сонце світило яскраво і, напевно, гаряче, бо там-сям тріскали скелі, беззвучно сповзаючи вниз стрімкими стінами тіснини. Пасько йшов обережно, стримуючи увесь час бажання перестрибнути через розколи, які один за одним траплялися на його шляху. Вони здавалися вузькими, протилежний край — близьким. А кинеш камінь, щоб перевірити, і лише тоді зрозумієш справжню відстань і глибину — в безповітряному просторі все виглядало оманливим.

Невдовзі знов показався корпус зорельота, до часу схований горою. Сам не знаючи чому, Пасько насторожився. Потім здогадався — Марцаліс лежав лицем до зорельота.

З того місця, де стояв Пасько, можна було спуститися вниз, у долину, якою закінчувалася улоговина. Можна було дістатися так само і до зорельота, до якого вів вузенький карниз, навислий над урвищем. Пасько вже вирішив іти карнизом, як раптом помітив, наче на затіненому боці спалахнув і відразу згас слабкий вогник. Пасько покліпав очима, боячись, що це йому здалося, і поліз униз.

Він був упевнений, що Пунтус там, і не дуже слідкував за дорогою. І тільки озирнувшись, спинився як укопаний. Під скелею, на якій височів зореліт, лежав Пунтус. Він наче оступився і покотився, затримавшись на мить на гострих каменях. Але… І в нього був відкинутий гермошолом, як у Марцаліса.

Паська охопив жах. Все, що він бачив тут, було схоже на якусь страшну казку. Останні сумніви зникли: поряд з зорельотом має бути хтось третій. І, ніби підтверджуючи його думку, приймач, автоматично налаштувавшись, вихопив з тиші уривок фрази — невиразне бурмотіння. Голос був незворушним, мовби неживим.

Пасько послухав іще і з полегкістю зітхнув: робот. Все пояснювалося дуже просто. Автомати надовго пережили екіпаж і привели зореліт на цю планету — вона трапилася на їх шляху випадково. Запрограмовані на діяльність, роботи покинули корабель і розбрелися. Один з них вцілів досі. Тільки, вочевидь, щось у ньому зіпсувалося, бо, спочатку вбивши людей, він потім спробував допомогти їм і зривав з них гермошоломи, пускав у обличчя струмінь кисню.

У голові Паська ворухнулася думка — чи не повернутися назад? Оглянути зореліт — і на базу. А зіпсований робот хай уже доживає свій вік тут, у кам’яній пустелі. Це було б найпростіше і найлегше, проте Пасько все життя боявся саме таких рішень.

Тим часом робот знову дав про себе знати. Його голос пролунав майже виразно. Очевидно, він був уже десь поряд. Пасько впізнав англійську мову, йому здалося, він навіть розібрав два знайомих слова: «… знайду тебе…» Він не був до кінця впевнений, що це саме так. Але ж йому треба було говорити зараз з роботом, якому не крикнеш: «Що за система оптимізаторів у твоєму мозку?!» І Пасько, покорпавшись у своїх небагатих мовних запасах, знайшов тільки:

— Хелло, френд!

Бурмотіння стихло, наче робот прислухався чи думав, хто б це міг його покликати. І раптом, роздираючи вуха, в шоломофоні загуркотіло:

— Га-га-га! Почвара!

Здивований Пасько не відразу знайшовся і лише після заминки вимовив:

— Роботе, я людина! Лю-ди-на!

— Хелло, старий! І давно?

— Що давно?.. — Пасько розгубився знову.

— Це саме… Людина… Людина!.. Га-га-га!

Пасько подумав, що робот геть зіпсований, і обережно виглянув з-за каменя. Робота він побачив відразу. Помітив його і робот, бо миттєво підніс руку. Зблиснула блискавиця, і Пасько відчув, як по скафандру затарабанили кам’яні скалки. Від несподіванки він подався вперед і, втративши рівновагу, розпластався на відкритій терасі.

До робота було метрів п’ятдесят, не більше. Він стояв спокійно, трохи заклопотано і дуже уважно розглядав пістолет, з якого щойно вилетів смертоносний заряд. Поруч з могутньою скелею він виглядав нікчемним, навіть безпомічним. Пасько тихенько, щоб не помітив робот, випростав руку з плазмовим ножем. Ризикувати більше не хотілося. Пасько вирішив рубонути цього механічного розбійника по руках.

Робот, покрутивши пістолет, звичним рухом засунув його в кобуру і повернувся до Паська. Пасько глянув і похолов від жаху. Крізь пластик на нього дивилися… живі очі. Постоявши з хвилину, ніби в задумі, робот зробив крок, другий…

Пасько лежав і думав, що йому робити, бо натиснути кнопку ножа він уже чомусь не відважувався. А робот, пробігши трохи, раптом застрибав на одній нозі, вигукуючи щось незрозуміле. Потім, крутнувшись, зірвав шолом скафандра…

Пасько закричав. Це була… людина. Блиснули і завмерли, осклівши, божевільні очі. Голова декілька разів судомно пересмикнулася, відкритий рот хапав іще порожнечу, а ноги підкосилися, і тіло осунулося вниз. Пасько не встиг навіть підхопитися, як усе скінчилося.

Він загинув, забравши з собою таємницю загибелі Пантуса і Марцаліса. Загинув безглуздо, хоча й пережив, завдяки субсвітловій швидкості зорельота, свою епоху. Його смерть була завершенням його безумства. Найімовірніше, з команди того корабля він був останнім. Пасько припускав, що людина, втративши надію повернутися на Землю, може збожеволіти. Але чому безумство набуло таких людиноненависницьких, кровожерних форм? Пасько відчував, що не зможе повернутися на базу, не з’ясувавши цієї особливості.

Кришка вхідного люка зорельота була відкинута — ще одне свідчення загибелі екіпажу. Пасько трапом піднявся в дезокамеру. Переступивши поріг, він опинився в темній кабіні. Постояв, ніби проходив там дезінфекцію, навпомацки знайшов двері й перебрався в коридор. Аварійна електростанція, напевно, вже також не працювала. В коридорі пітьма здавалася ще густішою. Пасько посвітив ліхтариком. Вузький, довгий коридор нахиленого зорельота круто підіймався вгору.

Тримаючись за поруччя, Пасько зробив крок і спинився. Йому здалося, що вся багатотонна громада зорельота буцімто затискала його сірими металічними стінами.

Світло ліхтаря вихоплювало з темряви двері кают, які тягнулися вздовж коридору. Пасько пройшов до рубки в самому носі корабля, відкриваючи одну за одною каюти і не наважуючись заходити до них.

Двері рубки були зачинені. Це його здивувало. Подумавши трохи, він підняв плазмовий ніж.

Червонувата ниточка неначе обмотала ручку дверей, ворухнулася і зникла. Автоматичний замок нечутно вивалився на підлогу, ковзнув по ній і покотився вниз, блимаючи жаром. Пасько натиснув на створки і увійшов до рубки. Ілюмінатори були завішені нещільно. Вузькі смужки світла лилися в помешкання, створюючи враження, ніби всі предмети навколо перисті. Пасько відсунув фіранки. В рубці посвітліло, на нього дихнуло запустінням.

У кутку лежав на кріслі зім’ятий светр. На столі і під столом були розкидані плівки, карти, з ними поряд — консервні бляшанки, якась їжа… Ходова рубка, вочевидь, була останнім пристанівком останнього члена екіпажу.

Короткий сигнал нагадав, що в балонах залишилася рівно половина кисню. Це повернуло Паська до дійсності. Досить споглядання! Належало діяти, і він підійшов до пульту. Тільки тут ще жевріло життя, самостійне, незалежне від колишніх господарів. Блимали різноколірні індикатори, тремтіли стрілки на освітлених циферблатах, живлячись від якогось джерела енергії. І не було їм ніякого діла до того, що вже ніхто не поверне стартовий тумблер, не пролунає по всьому зорельоту закличний наказ: «Готовність номер один!»

Перед пультом два крісла — пілота і штурмана. Пасько сів у штурманське. В ньому йому видалося більш звично, він навіть помацав деякі кнопки, ніби там, у себе, на «Валдаї». Швидше випадково, аніж свідомо, натрапив пальцем на потрібну кнопку. Штурманський екран раптом засвітився. Декілька секунд на ньому чорніло нерухоме небо Бальдара, знайоме Паськові з недавніх спостережень, потім попливло, неначе зореліт зрушив з місця. Одне за одним на екрані виникали невідомі сузір’я, крізь які тягнулася тонка синювата лінія з мініатюрним зорельотом на кінці. Із його руху Пасько здогадався, що кадри з трасою польоту пливуть у зворотному напрямку. Тепер це не мало істотного значення. Шлях можна було прослідкувати.

Зореліт ніде не робив посадки. Лише зовсім небагато не долетівши до системи Сіріуса, він на деякий час спинився і чомусь повернув назад. Напевно, трапилося щось непередбачене, якщо команда прийняла таке рішення, не виконавши завдання. Пасько став шукати вахтенний журнал — може, він пояснить причину.

Звукозаписи спостережень чергових він знайшов у невеликій скриньці з полицями, вмонтованій у стіну поряд з пультом. Журнал був звичайним, схожим на ті, які здавна вели на морських, а потім і на космічних кораблях. Дата. Координати. Покази приладів. І жодного слова, яке виказувало б емоції або давало якусь оцінку подіям.

Повільно крутився диск, різними голосами повідомляючи майже одне й те ж. Пасько слухав, поступово втрачаючи уважність під впливом безлічі абстрактних для нього чисел і кодів. І раптом одна фраза повернула його до дійсності. В шоломофоні, підключеному до звукознімача, почулося щось нове:

«Помер Майкл. Тепер нас лише троє».

У голосі відчувалася розгубленість. Пасько прискорив рух диска. Через тридцять записів знову:

«Здоровило Бент, непохитний Бент не прокинувся. Не розумію».

Паськові стало не по собі: стільки відчаю було в цих словах. А пізніше той самий космонавт сказав:

«Непокоїть Ральф. Чому на планетах повинні бути почвари в подобі людини?.. А додому так далеко».

Очевидно, автор запису був сильною людиною. До кінця плівки Пасько не почув більше жодної скарги. І цього сильного чоловіка, мабуть, так само не стало. Запис обірвався, нічого не повідомивши про посадку. Значить, вижив тільки Ральф, той самий збожеволілий Ральф?

Пасько уявив себе на місці Бента і того, другого, що зостався з Ральфом віч-на-віч, і здригнувся. Невже їх також спіткала доля Пунтуса і Марцаліса? Він поклав на місце плівку, зачинив скриньку і, кинувши останній погляд на пульт, вийшов з рубки. Відчував, що більше вже ніколи не зможе повернутися сюди. Таке видовище йому не під силу. Але перш ніж назавжди попрощатися з кораблем, він повинен був пройти через ще одне випробування — відвідати каюту Ральфа. Він не хотів вірити, що космос може довести людину до такого стану, і переконати себе в цьому йому було надзвичайно важко.

Знайшовши замкнену каюту, Пасько спинився, впевнений, що це власне і є житло Ральфа. На підлозі купою лежали старі скафандри, порожні балони з-під кисню, светри космонавтів. Буцімто Ральф натягав їх сюди з різних кают. Пасько пройшов до столу — він, цей стіл, либонь, з усього й заслуговував тут на увагу. Це навіть був не стіл — масивний, стальний, він більше скидався на сейф. Пасько стенув плечима: який же реальний сенс у такому сховищі на космічному кораблі, де життя кожної людини відкрите перед іншими? І все ж поведінка Ральфа свідчила про відсутність здорового глузду. Може, між ними був зв’язок? Пасько спробував відкрити сейф. Дверцята не піддавалися. Ключів також ніде не було. Певно, Ральф тримав їх при собі. Пасько полоснув по сталевій стінці сейфа плазмовим променем.

Сейф відкрився. У лівій тумбі лежали плівки мікрофільмів. Космічні війни, зустріч з потворами на інших планетах, нашестя чужинців на Землю. Читаючи ці назви, Пасько скривився, наче взяв до рота щось огидне. А колись же люди всерйоз знімали такі фільми. Але причиною божевілля вони навряд чи могли стати, навіть якби Ральф дивився їх день-у-день. Тож навряд чи для їх зберігання встановлювали на зорельоті сейф.

Біля самого верху правої тумби стола-сейфа Пасько випадково намацав невелику кнопку. Натиснув і відчув, що звідкись з глибини тумби висувається невелика шухляда. Він скерував на неї промінь світла і від здивування ледь не випустив ліхтар. У шухляді лежав пістолет. Стародавній, такі тепер на Землі зустрінеш хіба в музеї: безшумний, здатний стріляти хімічними кулями. Ці кулі, потрапивши в організм, викликали миттєву смерть, не залишаючи, однак, слідів убивства. Чи не після такої кулі не прокинувся Бент? Інакше навіщо було ховати цей пістолет від очей екіпажу?

Пасько покорпався в паперах, накиданих у шухляду, і раптом йому до рук потрапила невеличка книжечка, посвідчення з витиснутими на обкладинці золотистими літерами: «Служба безпеки».

Про ту епоху, коли зореліт стартував у простір, Пасько знав тільки з книжок. Чимало в поведінці людей того часу йому здавалося дивним, незбагненним. І ось він ніби зіткнувся з самою історією, нерозумною, дикою. Йому стало боляче й кривдно за тих людей, які готували в дорогу «Техас». Їх мрії були світлими, щирими, і не їх вина, що результат виявився таким жахливим. Були тоді, певно, ще сили, які хотіли спинити нове у житті. Вони не довіряли екіпажу, вони хотіли від цієї експедиції мати якісь свої особливі вигоди. Тому й послали з зорельотом свого ставленика, доручивши йому, вочевидь, слідкувати за всіма діями екіпажу.

За час блукань у Всесвіті, бо «Техас» чомусь, повернувши від Сіріуса, обминув Землю і опинився мало не в протилежному боці простору, щось порушилося у психіці наділеного особливими повноваженнями Ральфа. Він поставив себе над усіма, і ось результат…

Пасько відчув себе розгубленим, знесиленим. Напевно, і Пунтус з Марцалісом також не чекали нічого поганого, не знаючи про порушену психіку Ральфа.

Пасько вийшов із зорельота. Йому хотілося якомога швидше бігти звідси. Але він ще знайшов у собі сили, щоб полагодити автоматичний замок у вхідному люкові. І лише відчувши, як здригнувся під рукою замок, зітхнув з полегкістю. Він ще поховав своїх мертвих товаришів. Повагавшись, завалив камінням і тіло Ральфа.

Капітан, як і перед відправленням Паська, сидів за столом, стомлений, зі ще більш суворим виразом обличчя. Він довго мовчав, немов роздумував — питати чи ні? Пасько сам сказав:

— Обвал…

— А зореліт?

Відвівши очі убік, Пасько відповів:

— Загинули всі. — Після паузи додав: — Посадку зробили автомати. Дюзова частина розбита.

Капітан подивився на нього, чекаючи, чи не додасть він щось іще. Не дочекавшись, тихо порадив:

— Іди відпочинь. Завтра старт…

Пасько підвівся і вже з-за плечей почув:

— Ти пробач мене. Я розумію, це нелегко…

Пасько вийшов, переконаний, що капітан зробив усе ж правильно, пославши до зорельота його самого. І ще, пригадавши його останню фразу, подумав: «А капітан, напевно, з самого початку чимало про що здогадувався».